Студентські роки Миколи Міхновського, без сумніву, були вирішальними у формуванні його світогляду. З цим погоджуються всі, хто писав про М. Міхновського. Але немало важливих обставин його студентського життя описано фрагментарно, неточно, без достатнього врахування історичних обставин. Окрім цього, деякі факти з біографії М. Міхновського тих років наводяться без посилань на джерела взагалі або базуються на матеріалах, вірогідність яких викликає сумнів. На підставі цього робилися недостатньо обґрунтовані висновки, що викривляють справжню роль М. Міхновського в історії українського визвольного руху першої половини 1890–х років. Один із таких висновків щодо студентського періоду біографії Міхновського зробив П. Мірчук: «Микола Міхновський став від самого початку своєї політичної діяльності ідеологом новітнього націоналізму соборної України»[72]. Але достатніх аргументів і фактів для обґрунтування вказаної тези цей автор (як, до речі, і деякі інші[73]) не навів. Звернемося до фактів. Намір після закінчення Прилуцької чоловічої гімназії стати студентом юридичного факультету Київського університету Св. Володимира визрівав, напевне, у Миколи поступово. Батьки не заперечували, але вирішальний вплив на вибір справив старший брат Гаврило. Як зазначалося вище, після закінчення у 1886 р. Прилуцької гімназії він став студентом історико–філологічного факультету Київського університету[74]. Однак через невідомі причини Гаврило Міхновський цей факультет залишив і вступив на юридичний факультет. Після його закінчення він деякий час навіть працював викладачем цього факультету. Перебуваючи на канікулах і у відпустці у Турівці на Полтавщині — у родинному гнізді Міхновських, — Гаврило багато розповідав молодшому брату про навчання у столиці, про студентське життя. Не обходили у своїх розмовах брати і громадсько–політичні проблеми, у тому числі суто українські. Друга половина 1880–х років давала для цього немало яскравого і повчального матеріалу. Саме у Києві, де він жив, принаймні, до 1902 р., Гаврило Міхновський сформувався як переконаний український націоналіст. Дмитро Дорошенко, який у 1905 р. проїздом відвідав Гаврила Міхновського у Прилуках, де він того часу працював адвокатом, охарактеризував його як палкого патріота і самостійника[75]. Немає сумніву, що приклад старшого брата справив надихаючий вплив на молодого Миколу — гімназиста–старшокласника, що все частіше задумувався над своїм майбутнім. З огляду на ці обставини вибір навчатися на юридичному факультеті Київського університету здається для Миколи Міхновського цілком вмотивованим.
У літературі зустрічається твердження, що М. Міхновський став студентом у 1890 р. Свого часу таку помилкову думку висловлював і автор даної монографії[76]. Насправді, до Київського університету Микола Міхновський вступив відразу після закінчення гімназії, тобто у серпні 1891 р. Ця дата встановлена на підставі матеріалів Державного архіву м. Києва, де зберігаються фонди Київського університету. В алфавітних списках студентів Імператорського університету Св. Володимира за другу половину 1891 р. під номером 192 стоїть прізвище студента юридичного факультету (першого семестру навчання) Миколи Івановича Міхновського[77]. Це прізвище у списках студентів університету зустрічається і в наступні 1892 і 1893 роки[78]. У всіх цих списках вказується на 1891 р. як на рік вступу Миколи Міхновського до університету. Таким чином, можна вважати остаточно встановленою і дату вступу Миколи Міхновського до Київського університету.
У публікаціях про Миколу Міхновського немає і точної дати закінчення ним Київського університету. Називаються різні роки — найчастіше — 1894 і 1895 рр. А у довідці, підготовленій чиновниками Київського губернського жандармського управління, датованій 1898 р., навіть зазначається, що юридичний факультет Микола Міхновський закінчив 1893 р.[79] Мабуть, це друкарська помилка, адже жандармські чиновники, як правило, відзначалися ретельністю і точністю.
На той час повний курс навчання на юридичному факультеті Київського університету становив 8 семестрів. Таким чином, навчання М. Міхновського (за умови, що воно було безперервним) мало закінчитися 1895 р. Найкраще про це могла б засвідчити копія диплома, яка зазвичай залишається в університеті. Але її виявити не вдалося. Зате у тому самому Державному архіві м. Києва вдалося знайти документ, підписаний деканом факультету, у якому Микола Міхновський фігурує серед групи «нинішніх студентів 8 семестру». Документ датований 26 січня 1895 р.[80] В іншому документі стверджується, що станом на квітень 1895 р. Микола Міхновський «прослухав повний курс наук» на юридичному факультеті[81]. Ці документи дають підстави стверджувати, що Микола Міхновський закінчував юридичний факультет Київського університету в 1895 р.
Особлива ретельність при визначенні років навчання Миколи Міхновського в університеті пояснюється нашим прагненням максимально точно проаналізувати його роль у суспільно–політичних процесах, що відбувалися у 1891–1895 рр. в Україні. Адже кожен з цих років наповнений дуже важливими подіями, без точного окреслення ролі М. Міхновського в яких неможливо скласти його життєпис.
Нагадаємо, що кінець 1880–х — початок 1890–х рр. був особливим, по суті переломним періодом у суспільному русі в Україні. Закінчувалася ціла історична епоха, відзначена домінуванням в інтелектуальному середовищі України так званого «українофільства» — позбавленого політичного змісту руху української інтелігенції, що прагнула суто культурницькими методами змінити життя селянства на краще. Дмитро Антонович у своєму огляді історії української політичної думки з цього приводу зазначив, що після Кирило–Мефодіївського братства «український рух і українська громада постійно і досить систематично розгублювала свої політичні прикмети та сходила на культурний шлях й постепенно обертала національно–політичний рух в культурну течію, або в літературний напрямок. У вісімдесятих роках цей процес було завершено»[82].
Але кінець одного процесу означав початок іншого. Саме у 1880–х – на початку 1890–х рр. у молодіжному середовищі розгорнувся інтенсивний пошук нових ідей і організаційних форм, покликаних вивести національний рух із глухого кута, у який його завело аполітичне українофільство. Свою альтернативу запропонували радикальні драгоманівські гуртки. Місце і роль М. Драгоманова в історії української політичної думки важко переоцінити. Про це в літературі написано немало. Однак, як і будь–який інший мислитель, він був дитям свого часу. Після розгрому Кирило–Мефодіївського братства його програма була єдино можливою. Це визнавали навіть найзапекліші критики М. Драгоманова, зокрема Д. Донцов. Але наприкінці XIX ст. час випередив його. Ідеї Драгоманова виявилися неспроможними задовольнити національні запити тодішньої української молоді. Говорячи сучасною науковою мовою, драгоманівці не зуміли створити синтез національної та соціальної парадигм і акцентували увагу, головним чином, на загальнодемократичних і соціальних проблемах, які пропонували вирішувати у загальноросійському революційному річищі. Що ж стосується національно–політичної програми М. Драгоманова, то вона, зазначає Ю. Охримович, «була причиною, що драгоманівство не змогло нанести смертельного удару ні общерусизмові, ні культурницькому українофільству… В його безнаціональному територіальному автономізмі, викладеному у "Вільній Спілці", знайшли опісля революціонери–общероси виправдання своєї байдужості до національних змагань рідного народу, українофіли–общероси виправдання свого вузького розуміння українського руху, українські культурники — своєї безполітичності. З другого боку, цей факт викликав також і те, що московські критики Драгоманова не завагалися назвати його "русским областником" і послугувалися його ідеями в боротьбі із сучасним українським рухом, що є у великій мірі якраз духовним твором самого Драгоманова»[83]. Ця програма вже не могла захопити національно зорієнтовану українську молодь, яка продовжувала перебувати на розпутті і, шукаючи свій ідеал, поступово віддалялася від традиційного українофільства, прагнучи поєднати національну ідею з політикою. Саме цього переломного часу з'явився у Києві молодий Микола Міхновський.
Навчання в університеті, особливо на перших курсах, завжди було нелегким і вимагало повної самовіддачі. Миколин досвід у цьому відношенні не був чимось особливим. Треба було відвідувати заняття, працювати в бібліотеці, ретельно штудіювати наукові монографії, готуватися до іспитів і складати їх.
Збереглося декілька екзаменаційних відомостей різних курсів юридичного факультету, які дають змогу заглянути за лаштунки академічного життя Міхновського. Зокрема, 11 травня 1892 р. студент першого курсу Микола Міхновський склав іспит з «історії і загальної частини системи римського права» викладачу Р. Соколовському й одержав «чотири». На 19 травня було призначено екзамен з «юридичної енциклопедії права», на який Микола не з'явився. Цей іспит він складав наступного дня, 20 травня, з іншою групою й одержав «добре». Екзаменували першокурсника ординарні професори Д. Піхно та О. Ейхельман[84].
З професором Дмитром Піхном, прихильником економічних теорій англійської класичної школи, теоретиком ринкової конкуренції та капіталістичної раціоналізації, а разом із тим — реакційним монархістом, редактором «Киевлянина» і запеклим противником українського руху, студенту М. Міхновському довелося зустрітися на екзамені з курсу «політичної економії і статистики» ще й наступного року. Цього разу успіх був скромніший: комісія у складі професорів Д. Піхна, М. Цитовича і М. Яснопольського виставила йому «трійку»[85]. У цій комісії привертає увагу також особа професора М. Яснопольського — ліберала і прихильника реформ, до того ж і децентралізації Росії.
Щоб завершити питання про академічні успіхи М. Міхновського, наведемо ще декілька результатів іспитів: з «історії філософії права» — «добре», «історії російського права» — «відмінно», «державного права» — «відмінно»[86]. Ці результати свідчать, що Микола Міхновський не був відмінником: він навчався так, як навчалася більшість його однокурсників.
Усе ж таки фундаментальна освіта, яку він дістав, навчаючись на юридичному факультеті, безперечно справила значний вплив на формування світогляду М. Міхновського. У написаних ним пізніше текстах відчувається рука професійного правника, зокрема ґрунтовного спеціаліста з державного права, який, до того ж, прекрасно обізнаний з історією України, всесвітньою історією і добре володіє пером.
Але від більшості студентів університету Микола відрізнявся не лише цим. Зорієнтований ще з гімназичних років на активну діяльність, він не міг обмежитися академічними заняттями і залишитися осторонь громадсько–політичного життя. У Києві, де суспільний тонус був особливо високий, першокурсник міг стати членом студентської громади і включитися в культурницьку роботу, яку вела молодь під проводом українофілів старшого покоління. Існував і інший шлях — робота в драгоманівських і соціалістичних гуртках, вплив яких швидко посилювався за рахунок українофільських. Микола не коливався: усім своїм попереднім життям він був підготовлений до вибору на користь національної ідеї. Невдовзі після появи в університеті він став членом української студентської громади.
Про київську молодіжну громаду початку 1890–х рр. писала у своїх спогадах Людмила Старицька–Черняхівська. «З осені 1891 чи 1892 ми вже склали великий гурток»[87], — зазначила вона. У складі громади (гуртка) вона називає Миколу Міхновського, Євгена Тимченка, Віталія Боровика, Олександра Черняхівського, Івана Стешенка та інших відомих у майбутньому діячів українського визвольного руху. Мабуть, було це у 1892 р., адже точно відомо, що Віталій Боровик переїхав до Києва саме цього року[88].
Українофільські громади (як дорослі, так і студентські) були напів–підпільними групами, і для вступу до них потрібна була усна рекомендація. Безпосередньо до напівлегального кола українофілів його міг ввести старший брат Гаврило, який у цей час перебував у Києві і все ще мав значний вплив на Миколу.
Микола досить швидко зорієнтувався в новому середовищі. Спочатку своїм національним темпераментом і гостротою суджень велике враження на нього справив Олександр Кониський. Про це, зокрема, писав Сергій Шемет, старший брат якого, Володимир, із студентських років був одним із найближчих друзів Миколи Міхновського: «Він користувався при цім поміччю і порадами особливо Олександра Кониського, що тоді багато сил і часу уділяв вихованню молоді»[89].
Спілкування Міхновського з Кониським продовжувалося досить довго. С. Єфремов, який з початку 1895 р. досить часто відвідував помешкання О. Кониського, у своїх спогадах пише, що з киян чи не найчастіше він бачив там М. Міхновського і В. Шемета[90].
Про близькі стосунки студентського гуртка з О. Кониським і В. Антоновичем свідчать також інші мемуаристи. Так Л. Старицька–Черняхівська писала, що «на наші зібрання приходили щоразу О.Я. Кониський, О.П. Косач (Олена Пчілка), М.В. Лисенко, мій батько М.П. Старицький, Т.Р. Рильський, В.Б. Антонович, В.П. Науменко, І.С. Левицький, і М.В. Ковалевський»[91]. Їхній вплив на молодь тоді був величезний: «До старих громадян ми ставилися з глибокою повагою, що межувала з набожністю»[92].
Але поважні й авторитетні вчителі так і не стали духовним орієнтиром Миколи Міхновського, як і багатьох його ровесників. Молодий Міхновський вже не сприйняв їхнє помірковане й аполітичне українофільство. О. Кониський, зокрема, писав: «Я запевнився, що нема другої путі до загального добра, як освіта народу і разом з нею моральне виховання: досягти сього можна лишень школою, книжкою, проповіддю на народній мові і приміром життя. Іти сією стежкою — і значить бути українофілом…»[93] Із цим твердим переконанням О. Кониського, яке відбивало пануючі тоді серед старшого покоління українофілів настрої, Микола вже не погоджувався. Він прагнув іти далі: його все більше приваблювала активна політична діяльність.
У Києві Микола Міхновський опинився в центрі інтелектуального життя України. Він дуже швидко прилучився до нових, зовсім недоступних у Прилуках джерел інформації: у його розпорядженні були фонди університетської бібліотеки, уся періодика царської Росії та деякі видання зарубіжжя, у тому числі західноукраїнські. До рук Миколи потрапили і видання, які поширювалися в студентському середовищі нелегально. Ця інформація несла нові ідеї, відкривала ширші горизонти, закликала до конкретних дій, спрямованих на консолідацію української молоді і пошуки шляхів національно–державного відродження України.
У Миколи Міхновського було чимало однодумців у Києві та інших містах України. Саме на початку 90–х років XIX ст. починається процес їхньої самоорганізації. Влітку 1891 р. поза столицею, у Харкові, де стримуючий вплив ветеранів українофільського руху відчувався менше, з'являється молодіжна організація, названа на честь Кобзаря «Братством тарасівців». Її організаторами виступили студенти харківських вищих навчальних закладів М. Базькевич, М. Байздренко, І. Липа та дрібний урядовець В. Боровик, які під керівництвом старогромадівця Олександра Русова проводили статистичні роботи на Полтавщині.
Про «Братство тарасівців» в літературі останніх років писалося немало. Серед цих публікацій виділяється стаття С. Наумова[94]. Написана вона переважно на мемуарних джерелах і свідченнях учасників та сучасників подій. У цьому відношенні стаття не відрізняється від публікацій з цього питання інших авторів. Але С. Наумов дає свою версію подій, що суттєво відрізняється від точок зору багатьох мемуаристів. До змісту цієї статті ми ще повернемося — зараз для нас важливо те, що наведені в ній матеріали дозволяють уточнити деякі важливі віхи біографії Миколи Міхновського.
Зокрема, ці матеріали свідчать, що створення «Братства тарасівців» відбулося напередодні того, як у серпні 1891 р., після закінчення вступних екзаменів до університету Св. Володимира у Києві з'явився 18–річний Микола Міхновський. Літо 1891 р. як дата організації «Братства тарасівців» зустрічається в переважної більшості дослідників, що торкалися питання про діяльність цього об'єднання. Хоча, заради об'єктивності, слід зауважити, що є автори, які вважають, що ця організація була утворена 1890 або навіть 1892 р.[95]
«Братство тарасівців» відіграло важливу роль в історії українського національного руху, і бути причетним до його діяльності — велика честь. У цьому контексті виникає питання про характер участі в роботі «Братства» Миколи Міхновського. Перш за все, слід рішуче відмовитися від спроб пов'язати виникнення «Братства тарасівців» з його особистою ініціативою. Серед засновників організації Миколи не було. Того часу він переймався вступом до університету. Тому яскравий опис П. Мірчуком виступу Миколи Міхновського на Тарасовій горі із закликом утворити таємну організацію та висновок автора: «Так постала за почином Миколи Міхновського на могилі Шевченка в 1891 р. перша новітня українська націоналістична організація "Братство тарасівців"»[96] - слід сприймати як один із міфів, на які так багаті статті, у яких описуються студентські сторінки біографії Міхновського. Ця версія ґрунтується на помилковому припущенні П. Мірчука, що Микола Міхновський вступив до Київського університету ще 1890 р.
Є ще один варіант цієї легенди: установчий з'їзд «Братства тарасівців» відбувся на могилі Тараса Шевченка під Каневом у 1892 р., а серед його ініціаторів був Микола Міхновський з братом Гаврилом. Одним з авторів цієї версії був Ю. Лавріненко[97].
Усі ці версії не мають жодних підстав. Насправді членом «Братства тарасівців» Микола став у 1892 р. у Києві, де він навчався на юридичному факультеті. Саме у 1892 р. член братства харківчанин Віталій Боровик переїхав у пошуках роботи до Києва і привіз туди ідею створення місцевої філії підпільної організації[98]. Як свідчить у своїх споминах Л. Старицька–Черняхівська, В. Боровик, як і Микола Міхновський, у 1892 р. був членом студентської громади[99] і, напевне, став пропагувати в ній ідею створення київської філії «Братства тарасівців». Ця ідея знайшла відгук серед молодих киян і швидко втілилася в місцеву організацію товариства.
Київський гурток «Братства тарасівців» досить швидко став найбільшим і найвпливовішим у товаристві, а після розгрому у 1893 р. поліцією харківського центру перетворився у його керівне ядро. Переважна більшість авторів активним членом київської організації братства називають Миколу Міхновського. Але ця точка зору викликає сумнів С. Наумова. «Невідомо, чи входив у той час (початок 1893 р. — Авт.) Міхновський до складу "Братства"»[100], — пише він. Правда, цей автор не зовсім послідовний: у тій самій статті він називає Миколу разом з його братом Гаврилом серед членів «Братства»[101]. На наш погляд, сумнів С. Наумова не має підстав. Але потребує конкретного розгляду теза про організаційне та ідейне керівництво київськими тарасівцями Міхновським.
Тезу про особливу роль М. Міхновського у київській філії тарасівців висуває не один автор. Сучасний дослідник Ю. Ткаченко, наприклад, пише, що М. Міхновський брав «активну участь у формуванні київського осередку братства»[102]. Відомий діяч українського визвольного руху С. Шелухін ще у 1926 р. називав Міхновського «провідником гурту тарасівців» Києва[103]. Але ці, як і інші автори, не наводять конкретних фактів участі Миколи в організації київського осередку тарасівців. Справді, у розпорядженні істориків поки що немає навіть свідчень того, коли саме у 1892 р. він став членом "Братства", як, до речі, невідома і точна дата створення київської філії товариства. За таких умов важко погодитися з думкою, що 19–річний Микола Міхновський настільки сильно виділявся серед трохи старших за віком київських тарасівців, щоб стати їхнім безумовним лідером.
Не зовсім зрозуміло, перш за все, як молодий студент став членом законспірованого товариства. Сам до товариства він прийти не міг. Тарасівці, за свідченням одного із фундаторів «Братства» Івана Липи, «приймали до своєї організації дуже й дуже обережно»[104]. Про цілком нелегальний, законспірований статус тарасівців писав і інший сучасник — активний учасник українського руху С. Єфремов[105]. Необхідна була надійна рекомендація, щоб першокурсник став членом таємної організації. Ми висловлюємо припущення, що до «Братства» його привів старший брат Гаврило.
Про Гаврила Міхновського як про члена київського гуртка тарасівців згадують ряд дослідників. При цьому, вони, як правило, посилаються на публікацію С. Козуба за 1927 р. «Коцюбинський у "Братерстві тарасівців"». У свою чергу, інформацію для своєї публікації С. Козуб дістав від Євгена Тимченка — одного з активних діячів цього гуртка у Києві, який за радянських часів став відомим мовознавцем, перекладачем, членом–кореспондентом АН СРСР. Євгена Тимченка можна вважати достатньо обізнаною людиною. Його (як, до речі, і Віталія Боровика) навіть називають керівником київських тарасівців у 1892–1896 рр.[106]
Гаврило Міхновський, перебуваючи після вступу у 1886 р. до університету в Києві, був добре поінформованим про стан громадського життя в столиці і поза його увагою не міг пройти факт створення організації з цілком новою, незвичною, але досить заманливою суспільно–політичною перспективою. До речі, Гаврило Міхновський був досить авторитетною в «Братстві» людиною, працював у ньому чи не найдовше, а з 1899 по 1902 р. (за свідченням Є. Тимченка) навіть очолював його київський осередок[107]. Напевне, саме Гаврило рекомендував Миколу до вступу до кола братчиків. Таке припущення, на наш погляд, заслуговує на увагу.
До «Братства тарасівців» у Києві входив також Володимир Шемет. Спочатку він вступив на природничий факультет С. — Петербурзького університету (у якому тоді навчався його молодший брат Сергій), а потім перевівся до Київського університету. Віктор Андрієвський у своєму нарисі про Миколу Міхновського пише, що Володимир Шемет і Микола Міхновський були знайомі ще з гімназійних років[108]. Якщо це справді так, то поява серед членів «Братства» В. Шемета здається зовсім не випадковою. Однак, мабуть, саме у студентські роки, що співпали з їхньою співпрацею у «Братстві тарасівців», почалася глибока і щира дружба Миколи з Володимиром, що ґрунтувалася на єдності поглядів і продовжувалася все життя. Сергій Шемет так описує свій приїзд на канікули до батьківського дому на хуторі біля Лубен: «Знаходжу там ціле юнацьке товариство: брата — студента і його двох гостей, Гаврила та Миколу Міхновських. Найбільше молодечого запалу, вогню і радості було у цього чарівного хлопця — Миколи. Він нас всіх зачарував: і моїх старих, і всю молодь, що зліталась з околиць до нашого хутора на зов української пісні і українського слова, котрі бреніли, як відроджена надія нації. З того часу це зачарування залишилося на все життя у мене і цілої нашої родини»[109]. Характерно, що у Києві Микола Міхновський і студент Володимир Шемет (університет він закінчив пізніше, ніж Микола) деякий час орендували одне помешкання.
Членами «Братства» були також брати Олександр та Євген Черняхівські, Мусій Кононенко, Володимир Самійленко і названий вище Євген Тимченко. Усі вони пізніше стали відомими діячами культури і політиками. Віктор Андрієвський у своєму нарисі про М. Міхновського серед київських тарасівців називає і Миколу Вороного, пізніше відомого українського поета[110]. У «Братстві» був принаймні один однокурсник Міхновського — Боніфатій Камінський[111].
Дослідники нараховують щонайменше 16 членів київського гуртка «Братства тарасівців»[112].
Київські тарасівці були найближчим громадсько–політичним оточенням М. Міхновського. Але тарасівці не замикалися в собі. Факти свідчать, що члени «Братства» підтримували стосунки з представниками Старої громади, у тому числі істориком Володимиром Антоновичем, письменником Олександром Кониським. Перед ними були відчинені двері літературних салонів Старицьких, Косачів, Миколи Лисенка. Але у 1890–ті роки Стара громада, за свідченням сучасника, «вже не жила, а животіла»[113]. Її інтереси зосереджувалися виключно на «антикварно–етнографічній» сфері, що, звичайно, не могло викликати почуття ентузіазму в молодих серцях, які прагнули до дії.
Одночасно тарасівці спілкувалися з найбільш радикальними представниками старшого покоління українських діячів, у тому числі вірним прибічником Михайла Драгоманова — Миколою Ковалевським[114].
Із соціалістичними гуртками загальноросійського спрямування жодних контактів тарасівцям налагодити не вдалося. «Ніби байдужі до національного питання, — писав В. Самійленко, — вони в суті були дуже нетолерантні до українського відродження.
— А все–таки, зачем это? — казали вони. — Мы вас сожмем (здушимо), — казали одвертіші з–поміж них»[115]. Звичайно, така позиція російських соціалістів унеможливлювала конструктивний діалог тарасівців з ними. Але вона загострювала конкуренцію політичних груп за вплив у молодіжному середовищі, сприяла консолідації членів братства і кристалізації їхніх поглядів. Загалом, усе це посилювало авторитет «Братства тарасівців» у середовищі незадоволених становищем України, соціально–політичними порядками в ній.
«Братство тарасівців» було досить розгалуженою всеукраїнською організацією, і члени київської організації підтримували тісні зв'язки з гуртками «Братства», які існували в інших містах. Таких груп було щонайменше 10—12. За оцінкою С. Наумова, загальна кількість членів «Братства тарасівців» в Україні становила близько 100 чол.[116] Серед них були видатні діячі українського руху й української національної культури, у тому числі Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, Іван Липа, Віра Дейша (майбутня дружина М. Коцюбинського) та ін. Таким чином, прийшовши до «Братства тарасівців», Микола Міхновський опинився у центрі не лише суспільно–політичного, але й культурного життя України.
Не зайвим буде зауважити, що до роботи у «Братстві тарасівців», окрім Миколи і Гаврила Міхновських, виявилися залученими ряд інших представників їхнього роду. У списках членів товариства (вони ще далеко неповні і неточні) зустрічаємо прізвища І. Міхновського, В. Міхновського та О. Міхновського[117]. Можливо, один з них — старший брат Володимир, який був священиком на Полтавщині, а два інші — представники побічних гілок роду Міхновських. Членство у «Братстві» родичів стало джерелом додаткової моральної підтримки, яка Миколі була особливо необхідна V важкі хвилини.
Саме у «Братстві тарасівців» відбувалося оформлення, остаточна кристалізація світогляду Миколи Міхновського, його громадсько–політичних ідеалів. Врешті–решт, саме у студентські роки Міхновський сформувався як ідеолог і політик. Мабуть, за браком конкретних матеріалів цей процес детально ніколи не буде відтворений, але окремі випадкові свідчення сучасників подій показують, що відбувався він досить швидко, хоча й не без складностей.
Так, Олександр Лотоцький у своїх мемуарах «Сторінки минулого» описав перший, як він вважав, публічний виступ Миколи Міхновського. Було це на конспіративному святкуванні роковини з дня народження Тараса Шевченка у помешканні церковної школи на Солом'янці у Києві, де учителював член семінарської громади. «Почав він, — згадував О. Лотоцький, — хвилюючись, кількома реченнями, зупинився, підійшов до дверей і безнадійно схилив голову на одвірок. Так ще тоді не призвичаєні були люде публічно говорити, що спасував промовець, який після уславився своїм красномовством як адвокат в суді при різних громадських виступах»[118]. Лотоцький у цілому неупереджено і навіть із симпатією ставився до Міхновського (вони приятелювали, про що свідчить той факт, що Микола був швагером на весіллі у Миколи[119]) і немає підстав підозрювати, що цей момент його життя він описав недостатньо об'єктивно. На жаль, мемуарист не вказав, у якому році мав місце в казаний виступ.
Інша публічна акція за участю Миколи Міхновського датується більш–менш точно. Мова йде про всеукраїнський з'їзд «Братства тарасівців», який відбувся не пізніше квітня 1893 р. у Києві. У монографії М. Слабченка говориться, що Міхновський на цьому з'їзді був головою[120]. У свою чергу, ця інформація запозичена автором із споминів учасника з'їзду Віталія Боровика.
В історії «Братства» цей з'їзд відіграв важливу роль. За припущенням Р. Бориса, на з'їзді обговорювалося питання безпосереднього переходу тарасівців до політичних акцій[121].
Неповний список учасників з'їзду нараховує майже 30 осіб, серед яких були найвідоміші представники «Братства», у тому числі М. Коцюбинський, В. Дейша, В. Самійленко, І. Липа, Є. Тимченко, М. Кононенко та ін. Не викликає сумніву, що головування на такому представницькому зібранні могло бути доручено лише достатньо авторитетній і відомій серед тарасівців усієї України (або хоча б у київській організації) людині.
Офіційним викладом поглядів тарасівців вважається «Profession de foi молодих українців» («Символ віри молодих українців»), єдиний фіксований програмний документ «Братства», опублікований 1893 р. у квітневому числі львівського журналу «Правда».
Питання про авторство цього документа залишається відкритим. Так, П. Мірчук і деякі інші приписують його Миколі Міхновському[122]. Але конкретних фактів на підтвердження цього припущення вони не наводять. Ю. Коллард серед можливих авторів (або співавторів) називає Івана Липу і Миколу Яценка[123]. В. Дорошенко схиляється до визнання авторами «Profession de foi…» Бориса Грінченка і Трохима Зіньківського[124]. Харківський дослідник С. Наумов відкидає версію про авторство Міхновського на тій підставі, що «на час написання реферату він лише починав свій шлях у суспільному русі, був на 6–8 років молодшим за харківських однодумців», і вважає, що автором «Profession de foi…» був Іван Липа[125]. Враховуючи, що вірогідність кожної з наведених версій істотно не відрізняється, дозволимо висловити ще одну: «Profession de foi… молодих українців» є підсумком колективних зусиль декількох авторів, серед яких цілком міг бути і 20–річний Микола Міхновський.
Вплив цього документа на прискорення політизації українського руху загальновизнаний. Цей документ символізував розрив молодих українців зі старим українофільським середовищем, яке цуралося політики і зосереджувалося на культурницьких проблемах. «Profession de foi… молодих українців» акцентував увагу на національних правах українського народу, вважаючи відродження України справою загальнолюдською, міжнародною: «Ми, як козмофіли, що любимо всіх людей і бажаємо усій людскості однакового права і широкої волі, повинні бути націоналами, бо того вимагає від нас моральне почуття наше. Ми повинні віддати усі сили на те, щоб визволити свою націю з того гнету, в якому вона зараз перебуває, і дати задля користі людскості ще одну вільну духом одиницю»[126]. Читаючи написане Міхновським у наступні роки, можна виявити багато ідей, уперше сформульованих у «Profession de foi молодих українців».
Серед дослідників немає єдиної точки зору щодо оцінки політичної спрямованості «Братства тарасівців», його програмних цілей. Одні, посилаючись на спомини І. Липи, Ю. Липи, В. Самійленка, С. Шемета, О. Лотоцького, В. Боровика, С. Шелухіна та висновки ряду істориків, вважають його самостійницькою організацією. Інші (Й. Гермайзе, В. Дорошенко і дехто з менш відомих авторів) стверджують, що тарасівці стояли на автономістично–федералістських позиціях. Беручи до уваги лише «Profession de foi молодих українців», ці автори ідеалом тарасівців вважають автономію України і децентралізацію Російської та Австро–Угорської імперій. Автентичності самостійницької за змістом програми «Братства», прийнятої ще у 1891 р. та відтвореної у споминах І. Липи, В. Боровика, історика М. Слабченка та інших авторів, вони не визнають. Що ж стосується самостійницьких за змістом споминів тарасівців, опублікованих через декілька десятиліть, то автори цих споминів, за переконанням С. Наумова, «приписують братству власні погляди 20–х років»[127]. Якщо це справді так, то доводиться припустити, що всі ці мемуаристи, без жодного винятку, втратили почуття часу і забули, у полоні яких ідеалів перебували на початку 1890–х років. Повірити у це нелегко. Ідеали юності так просто не забуваються, якщо вони навіть під впливом часу зазнають істотних змін.
Мабуть, відчуваючи недостатню обґрунтованість своїх аргументів, С. Наумов робить істотний відступ від своєї концепції. Він зауважує: «Згадка В. Самійленка про "цілком самостійницький характер" тарасівців[128] стосується, очевидно, лише київського гуртка»[129]. Це своє застереження С. Наумов розвиває в окрему логічну лінію: «Частина братчиків, перш за все кияни М. Міхновський і В. Шемет та інші, в цьому плані (у питанні про майбутній статус України. — Авт.) були схильні йти далі. Однак слід розрізняти самостійницькі погляди окремих тарасівців і автономістські ідеї, висловлені в програмних документах і підтримані більшістю братства»[130].
До речі, з програмними документами також не все так просто. Прагнучи спростувати головний аргумент прибічників оцінки «Братства тарасівців» як організації автономістського спрямування, ряд авторів, зокрема той самий В. Самійленко[131], стверджують, що «Profession de foi…, перш ніж бути надрукованим, зазнав несанкціонованих авторами змін. Саме внаслідок цих змін і з'явилося доповнення про «автономію» та «федерацію», що не відповідає логіці та духу документа і виглядає, за оцінкою Романа Млиновецького, як «латка на новому»[132]. Але достатніх аргументів і, що найважливіше, конкретних фактів (якщо винести за рамки свідчення учасників подій, налаштованих на користь самостійницького характеру «Братства») для обґрунтування своєї точки зору не дає жодна з груп дослідників. Цілком можливо, що на змісті «Profession de foi молодих українців» відбилися різні впливи, що надало йому еклектичного характеру.
Для нас визначення політичної спрямованості «Братства тарасівців» важливе для оцінки загальної атмосфери, у якій відбувалося становлення Миколи Міхновського як політика та ідеолога. На наш погляд, не має викликати сумніву найголовніше — наявність у «Братстві тарасівців» (і не лише у його київській філії) досить сильної та впливової групи, яка стояла на позиціях політичної незалежності України. Це — майбутні лідери самостійницьких партій: М. Міхновський, І. Липа, С. Макаренко, В. Шемет і багато інших. Деякі з них могли бути переконаними самостійниками вже у першій половині 1890–х років, для інших на ці роки припадає швидка еволюція в бік самостійництва. Можна погодитися, що цей процес особливо активно відбувався у київській філії «Братства».
Необхідна для виникнення такої течії соціально–психологічна атмосфера в Україні склалася на початку 90–х років XIX ст. Самостійництво для Миколи Міхновського і його радикальних друзів із «Братства тарасівців» не було чимось цілком незвичним і незрозумілим. Як самостійника вони могли сприймати, зокрема, Тараса Шевченка, з творчістю якого були знайомі з юних років і авторитет якого для них був незаперечний. Ярослав Оршан у своєму «Розвитку української політичної думки за сто літ» зазначив, що Шевченко «приходить у ці роки до влади над українською думкою»[133]. Микола Міхновський, зважаючи на тісні зв'язки Тараса Шевченка з його рідним селом Турівкою, мав додаткові підстави для особливого до нього ставлення. Для нього він був більше, ніж абстрактний символ. Усе це свідчить на користь того, що «Братство» носило ім'я Тараса зовсім не випадково. Оцінка Шевченка як мислителя, який прагнув бачити Україну незалежною державою, досить поширена в науковому світі й сьогодні. Роман Шпорлюк називає Тараса Шевченка «видатним політичним мислителем», який «прагнув незалежної України зі справедливим державним устроєм»[134].
Приклади для наслідування тарасівці–самостійники могли знайти й у недавньому минулому. Відомий філософ, у 1880–ті роки студент Київського університету, учасник молодіжних гуртків, а пізніше марксист, Богдан Кістяківський писав, що українське самостійництво як «гурткове явище» з'явилося у Києві ще у 1888 р.[135] Щоправда, це його твердження не конкретизується.
Нарешті, надихаючі приклади боротьби за незалежність давала історія інших народів Європи, особливо польського. У студентському середовищі Києва було чимало поляків, які відкрито демонстрували свої патріотичні, самостійницькі почуття. Без сумніву, вони мали певний вплив на студентів–українців, сприяючи пробудженню їхньої національної свідомості.
Робота у «Братстві тарасівців» була для Миколи Міхновського доброю політичною школою. Він почав оволодівати методами роботи у конспіративному середовищі, навчався мистецтву переконувати людей, тут відточувалися його ораторські здібності. Але громадська діяльність Миколи не обмежувалася рамками цієї організації. Одночасно з філією «Братства тарасівців» у Києві існувало декілька молодіжних (гімназичних, семінаристських і студентських) гуртків. Зокрема, в університеті працювала студентська українська громада. Микола Міхновський (а може й Володимир Шемет) були її активними членами ще до вступу до київської філії «Братства тарасівців». У роботі студентської громади брали участь і студенти юридичного факультету і принаймні один однокурсник Міхновського — Боніфатій Камінський[136]. Як зазначалося вище, його прізвище зустрічається і серед членів «Братства».
Як і «Братство тарасівців», студентська громада сприяла подоланню впливу аполітичного українофільства, залученню молоді до новітніх ідеологічних течій Європи, їхній адаптації на українському ґрунті. У громаді відкрито говорилося про те, чого не можна було почути на університетських лекціях або прочитати у підручниках. У руках членів громади з'являлася заборонена література, зокрема надруковані в Празі і Західній Україні примірники «Кобзаря», твори М. Драгоманова та інші нелегально доставлені з Галичини, Буковини чи з країн Західної Європи книги і журнали.
Галичина у ці роки поступово перетворювалася у своєрідний «Український П'ємонт». Тарасівці були добре обізнані з її політичним життям. Самостійницькі тенденції в Галичині стали проявлятися ще у 1848 р., під час європейської революції — «весни народів». Галицький діяч того часу Василь Подолинський у брошурі «Слово перестороги» (1848 р.) говорив про існування у тодішньому галицькому суспільстві чотирьох головних течій, які він називав «партіями». Першою він називав «партію чисто українську», яка «хоче України вільної, незалежної і прямує до неї просто, безпосередньо або через Слов'янщину». Ця «партія» існує поряд із «польсько–українською», «австрійсько–українською» та «російсько–українською партіями»[137].
Брошура була надрукована лише у 1919 р. і про її існування тарасівці, звичайно, не знали. Але їм, як і багатьом іншим членам студентських громад, було відомо про те, що політичні процеси в Галичині, яка входила до складу демократичнішої, у порівнянні з царською Росією, Австро–Угорської імперії (досить сказати, що там не було заборони на українське друковане слово і вільно існували українські організації), розвиваються набагато інтенсивніше, ніж у них на Наддніпрянщині. З 1890 р. в Галичині діяла Русько–українська радикальна партія — перша політична партія на українських землях, засновниками і лідерами якої були І. Франко, М. Павлик, В. Будзиновський та ін. Партія стояла на автономістських позиціях, але вже з установчого з'їзду в ній виникло самостійницьке крило. Зокрема, з думкою про незалежну українську державність на з'їзді виступив В. Будзиновський. Свій реферат він опублікував у пресі й окремою брошурою, яка швидко розійшлася серед читачів. У грудні 1890 р. дев'ять молодих галицьких радикалів, у тому числі В. Будзиновський, звернулися до «української суспільності» з відкритим листом, у якому пропагувалася ідея самостійності та соборності. Лист викликав гостру дискусію[138]. Зокрема, опонентом Будзиновського виступив сам І. Франко, який відкинув гасло політичної незалежності, бо воно виключало спільні дії українців і польських демократів у боротьбі проти німецької бюрократії та польської магнатерії[139]. Разом із тим ця дискусія множила і число прибічників самостійницької ідеї.
На початку 1893 р. молодий галицький радикал Юліан Бачинський у перших числах партійного часопису «Народ» почав друкувати свою книгу «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), у якій на підставі марксистського вчення обґрунтовував необхідність і можливість незалежності України на всіх етнічних землях. Але основну частину книги, де, власне, мова йшла про самостійницьку перспективу, редакція друкувати відмовилася. Іван Франко назвав книгу філософією, що «суперечить здоровому глузду». Вчитель Франка М. Драгоманов також засудив позицію автора[140].
Хоча повністю книга була надрукована лише наприкінці 1895 р., про неї в суспільстві вже знали з 1893 р. На IV з'їзді Русько–української радикальної партії у грудні 1895 р. положення книги «Україна irredenta» про незалежність і соборність України було практично одноголосно включено до програми партії. Характерно, що цього разу і Франко досить істотно змінив свої позиції. У 1895 р. він уже писав, що проти нас, українців, у Галичині стоїть вся польська нація — від робітників до магнатів. У 1896 р. Франко слідом за молодими радикалами повторював тезу політичної незалежності[141].
Про ці події не могли не знати на Наддніпрянщині. Тарасівці сприймали Галичину як частину соборної України. У «Profession de foi молодих українців» зазначалося, що «для нас свідомих українців єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу»[142]. Члени «Братства тарасівців» досить часто бували в Галичині і добре орієнтувалися в тамтешніх подіях. Не виключено, що обставини галицького політичного життя в деталях були відомі й Миколі Міхновському. Російська поліція зафіксувала поїздку Міхновського до Львова та його зустріч там з Михайлом Грушевським[143]. Грушевський у своїх споминах писав, що Миколу Міхновського він «знав студентом–правником 1890–х рр.»[144]. Як відомо, до Львова М. Грушевський приїхав у 1894 р. Тож з Міхновським ще як студентом він міг спілкуватися лише до весни 1895 р. Саме того часу серед членів РУРП відбувалися суперечки щодо змісту книги Ю. Бачинського. Немає сумніву в тому, що еволюція цієї партії справила значний вплив на політичні процеси на Наддніпрянщині, сприяючи їхній радикалізації. «Австрійський вишкіл був добрим реактивом для розкладу українського народництва на складові частини»[145] - так коментував вплив галицького політикуму на підросійську Україну колишній член Української соціал–демократичної «Спілки» Арнольд Ріш.
Студентські громади Києва були відкриті для різних громадсько–політичних впливів. Їхні засідання часто перетворювалися у гострі дискусії. Студенти часто й охоче обговорювали події за кордоном, особливо в Галичині, порівнюючи, зіставляючи і роблячи висновки. Вони читали досить відомі тоді в колах української інтелігенції «Листи з України Наддніпрянської» (1892–1893 рр.) активного члена «Братства тарасівців» Бориса Грінченка і «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893–1894 рр.) Михайла Драгоманова. Хоча ці листи друкувалися у Західній Україні, вони поширювалися і на Наддніпрянщині. Принаймні є чимало свідчень того, що члени «Братства тарасівців» систематично одержували з–за кордону нелегальну літературу.
Полеміка між М. Драгомановим і Б. Грінченком була помітним явищем тодішнього українського життя. Вона сприяла становленню національної свідомості та кристалізації політичної думки. У центрі полеміки була доля української літератури, її стосунки з російською, але дискусія не обмежувалася літературним процесом. А. Жуковський, проаналізувавши зміст листів, зробив висновок, що полеміка «сягала також політики» й намагання «сформулювати національну програму»[146]. Це справді так. У «Листах з України Наддніпрянської» серед інших питань обговорювалася діяльність «Братства тарасівців». І це не випадково. Борис Грінченко був одним з активних діячів «Братства» та ймовірним автором його програмного документа. У листах Грінченка розглядалися і розвивалися деякі з тих ідей, що були сформульовані в «Profession de foi молодих українців». Напевне, Міхновський був добре обізнаний з усіма перипетіями цієї полеміки, аргументами сторін і, без сумніву, робив з дискусії суто політичні висновки. Прочитане у листах Грінченка, як і почерпнуте з «Profession de foi молодих українців», пізніше знайшло розвиток у творчості самого Міхновського.
Зокрема, Микола Міхновський повинен був звернути увагу на ті місця у листах Бориса Грінченка, де він вимагав цілковитої незалежності українського культурного процесу, звільнення його від російського впливу і відкидав позицію Михайла Драгоманова, який, на його переконання, бачив «у російській літературі альфу й омегу всіх українських ідеалів», вважав «українську літературу часткою московської»[147].
Прийнято вважати, що Грінченко у своїх «Листах з Наддніпрянської України» не порушував питання про державну незалежність України, а обмежувався питаннями національно–культурного суверенітету. Однак А. Жуковський у своїй доповіді на конференції у Львові у вересні 1990 р. заявив, що «перший раз ідея самостійності України ще перед РУПом, перед Міхновським, була висунута Грінченком»[148]. Цілком можливо, що саме так сприйняв листи Грінченка і Міхновський, хоча прямих вказівок на це у листах Грінченка не виявлено. Навпаки, є чітка вказівка на те, що завданням «українських націоналів–народолюбців» у тодішній ситуації він вважав «роботу для України у двох напрямах: у просвітньо–культурному і економічному»[149].
Під цим кутом зору досить критично оцінювалося Грінченком і місце тодішньої української інтелігенції в суспільному житті. Грінченко відзначав, що в тодішньому українському діячеві сиділо «дві душі: одна — українська, а друга — російська», і тому цьому діячеві «хотілося і рідному краю прислужити», і не прогнівити того, від кого залежить заслужити «Станіслава на шию». Подібні оцінки часто зустрічаються і в творчості М. Міхновського.
У дискусії між М. Драгомановим і Б. Грінченком Міхновський був на боці останнього. Борис Грінченко для Миколи Міхновського був на початку 1890–х рр. одним із найавторитетніших письменників і громадських діячів. Не буде помилкою припустити, що на формування політичних поглядів Міхновського серед наддніпрянців він справив найбільший вплив. Але це не означає, що Міхновський відкидав М. Драгоманова. Він добре знав його життєвий шлях, творчість і достатньо об'єктивно оцінював роль в українському визвольному русі. Зокрема, велике враження на нього, писав А. Жук, справив памфлет М. Драгоманова «Історична Польща і великоруська демократія»[150].
Але у Міхновського в цей час з'явився ще один видатний вчитель, авторитет якого був беззаперечним, — Іван Франко. Саме його творчість остаточно відшліфовувала суспільно–політичні орієнтири Міхновського. Ця обставина була помічена знайомими Міхновського. «Знаючи трохи Міхновського, — писав А. Жук, — можу твердити, що найбільший вплив на формування його світогляду і його політичних поглядів мав власне Іван Франко, своєю публіцистикою і своїми патріотичними віршами… Однак жоден вчитель не міг дати конкретних відповідей на безліч питань, зокрема політичних, які щоденно ставило життя. Це робив сам Міхновський. Він «був занадто безпосередньою натурою, щоб з писань Франка і Драгоманова не витягти найбільше йдучих політичних консеквенцій…»[151]
Можна стверджувати, що «Братство тарасівців» на початку 1890–х років було вищою формою громадської організації в українському русі. Але процес радикалізації охопив також інші об'єднання, зокрема українські студентські громади. Вони рішуче відкидали рецепти старогромадівців, демонструючи свій розрив з їхньою орієнтацією на виключне культурництво й аполітизм українського руху. Йосип Гермайзе перехід київської студентської громади до українського радикалізму і розрив з культурництвом датує 1893–1894 рр.[152] Очолював тоді громаду талановитий студент–філософ, поет–лірик Іван Стешенко.
У літературі про київську студентську громаду і, зокрема, роль у її діяльності М. Міхновського інформації дуже мало. Але припускають, що ця роль була особлива. Міхновський — тоді студент 3–го курсу — був уже достатньо відомим в опозиційному середовищі Києва. Багато речей, про які говорилося на зборах громади, йому були добре відомі по роботі у «Братстві тарасівців». Мабуть, не викликає сумніву твердження, що студентська громада була значно менше структурована, ніж «Братство тарасівців». Чому ж тоді, зайнятий роботою у «Братстві», переобтяжений академічними заняттями, студент відвідує студентську громаду? У цьому зв'язку виникла версія, що М. Міхновський як член «Братства тарасівців» разом із В. Шеметом виконував завдання київської філії із залучення молодих громадівців до активнішої діяльності на національному ґрунті. У споминах тарасівців та їхніх сучасників є натяки на те, що і в інших містах України «Братство» рекомендувало студентів–тарасівців для вступу до молодих громад, де вони, не розкриваючи себе, проводили лінію своєї організації[153]. Робити це було нелегко. Переважна більшість студентства була аполітична або мала помірковано–автономістські погляди. Член «Братства тарасівців» М. Базькевич із цього приводу писав: «Виступи невеличкого гуртка київських тарасівців на вселюдних зборах різноманітного київського студентства робили враження якогось донкіхотства, бо це були виступи людей цілком іншого світогляду, не визнаного тодішньою студентською масою»[154].
Але саме завдяки таким ентузіастам, як Міхновський і Шемет, завдяки їхнім сміливим виступам у студентському середовищі формувалося нове покоління українських лідерів. «У студентських громадах, — писав один з їхніх вихованців, історик Дмитро Дорошенко, — молодь виховувалася в поняттях безкомпромісного українського націоналізму на широкій європейській основі»[155]. Вона поступово долала традиційний український комплекс провінціалізму і меншовартості. Ті, хто їх пройшов, відкрито називали себе «національно–свідомими українцями» і з обуренням відкидали звичне — «українофіли».
Але ці процеси зустріли опір продрагоманівськи налаштованої частини київської студентської громади. Сам Михайло Драгоманов після публікації «Символу віри» різко накинувся на його авторів, звинувачуючи їх у тому, що вони некритично повторюють стару націоналістичну фразеологію. Він назвав їхні гасла підступним обманом і нечистою роботою, підкресливши, що у такий спосіб жодна державна справа ніколи не велася. Особливо вразило М. Драгоманова те, що автори «Profession de foi молодих українців» виступили із закликом працювати на національному ґрунті й відмовитися від співпраці в спільному загальноросійському річищі. Схоже, він продовжував перебувати в полоні своєї центральної ідеї: «Космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті й формах культурної праці»[156]. Відлунням цієї критики були конфлікти в студентських громадах. Віктор Андрієвський у своєму нарисі про М. Міхновського стверджував: «Сам Міхновський у Київській громаді твердо боронив національні засади проти Івана Стешенка і Лесі Українки, що оголосили себе "соціал–демократами"»[157].
До цих слів В. Андрієвського слід ставитися обережно — як до гіпотези. У нас немає абсолютно точних даних, чи пересікалися шляхи студента Миколи Міхновського і молодої поетеси Лесі Українки. Гіпотетично — цілком могли. У 1891 р. Леся у Києві була один раз і то проїздом на Південь. У 1892 р. про події у Києві вона знала лише з листів. Навесні–влітку 1893 р. у столиці України вона була двічі, а з 18 жовтня 1893 р. до кінця січня 1894 р. перебувала постійно. Якраз до цього періоду належать слова Л. Старицької–Черняхівської, що «коли Леся Українка і Ліля Косач стали жити постійно у Києві», київська студентська громада збиралася на свої засідання «у їх привітному помешканні»[158]. Як уже зазначалося вище, активним членом молодіжної громади був Микола Міхновський.
Під час цього довгого перебування в Києві Леся брала участь у зборах поетичного об'єднання «Плеяди», була помічена поліцією на студентській сходці і потрапила під поліційний нагляд за участь в інших сумнівних, з точки зору влади, заходах. Точно відомо, що на цих заходах з участю Лесі Українки бував член «Братства тарасівців» Є. Тимченко і керівник студентської громади І. Стешенко[159]. Важко уявити, що могло перешкодити приходити на подібні засідання Миколі Міхновському і завадити його зустрічі з Лесею. Можна передбачити і характер дискусій між ними: Леся Українка тоді перебувала під сильним впливом свого дядька Михайла Драгоманова і критикувала «Символ віри молодих українців»[160]. Колізії, які склалися в київській студентській громаді, Юрій Коллард охарактеризував однією фразою: «Через політичні розходження громада особливої діяльності не виявила і скоро розпалася»[161].
Таким чином, розпад громади був результатом гострих суперечок між її членами. У цих дискусіях у кожної зі сторін були авторитетні союзники, вагомі аргументи. Але були й реалії життя, яке на очах змінювалося і не вписувалося у схеми найвищих авторитетів. А це вже вимагало самостійних оцінок, висновків, а головне — підштовхувало до конкретних дій. В остаточному підсумку, ці дискусії сприяли кристалізації поглядів сторін, а зрештою — свідчили про диференціацію українського руху. Без такої диференціації був неможливий його дальший поступ.
У цих дискусіях формувалося ціле покоління українських політиків, громадських діячів, сподвижників національної культури. Одним із них був Микола Міхновський. Навесні 1895 р. він закінчив курс навчання на юридичному факультеті Київського університету і, маючи ґрунтовну фахову підготовку, а разом із тим — великий досвід роботи у «Братстві тарасівців» і студентській громаді, впевнено вступив у цілком самостійне життя.
Мірчук П. Микола Міхновський. — С. 16.
Горєлов М. Перший український державник // Передвісники незалежної України: Історичні розвідки. — К., 1996. — С. 14–16.
ДАК. — Ф. 16. — Оп. 465. — Спр. 597. — Арк. 15.
Дорошенко Д. Мої спомини про давнє — недавнє минуле (1901–1914 роки). — Вінніпег, 1949. — Є. 67.
Курас І.Ф., Турченко Ф.Г., Геращенко Т.С. М.І. Міхновський: постать на тлі епохи // Український історичний журнал. — 1992. — № 9. — С. 77.
ДАК. — Ф. 16. — Оп. 465. — Спр. 628. — Арк. 40.
Там само. — Спр. 631. — Арк. 121; Спр. 639. — Арк. 54.
Державний архів Російської Федерації (далі — ДАРФ). — Ф. 102. — Оп. 1898. — Спр. 604. — Арк. 7.
ДАК. — Ф. 16. — Оп. 465. — Спр. 1409. — Арк. 4.
Там само. — Спр. 604. — Арк. 338.
Антонович Д. Із студентських рооків Івана Стешенка // Робітнича газета (Київ). — 1918. — 4 серпня; Гермайзе Й. Нариси історії революційного руху на Україні. — Т. 1: Українська Революційна партія (РУП). — К., 1926. — С. 42.
Охримович Ю. Розвиток української національно–політичної думки. — Нью–Йорк, 1965. — С. 115–116.
ДАК. — Ф. 16. — Оп. 465. — Спр. 1395. — Арк. 26, 34 зв., 35 зв.
ДАК. — Спр. 1399. — Арк. 56.
Там само. — Арк. 15, 45 зв., 30 зв.
Старицька–Черняхівська Л. Вибрані твори. Драматичні твори. Проза. Поезія. Мемуари. — К., 2000. — С. 804–805.
Наумов С. «Братство тарасівців» // Український історичний журнал. — 1999. — № 5. — С. 38.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 4.
Єфремов С. Про дні минулі // Молода нація. Альманах. — 2002. — № 2. — С. 132.
Старицька–Черняхівська Л. Вибрані твори. — С. 805.
Там само.
Цит. за: Сиваченко М. Олександр Кониський і його проза // Кониський Олександр. Вибрані твори. — К., 1986. — С. 24.
Наумов С. «Братство тарасівців» // Український історичний журнал. — 1999. — № 5, 6.
Слабченко М. Матеріали до економічно–соціальної історії України XIX ст. — Т. 2. — Харків, 1927. — С. 204; Лавріненко Ю. Історичне тло і попередники РУП // Сучасність. — 1978. — № 6. — С. 316.
Мірчук П. Микола Міхновський. — С. 15.
Лавріненко Ю. Історичне тло і попередники РУП . — С. 316.
Наумов С. «Братство тарасівців» // Український історичний журнал. — 1999. — № 5. — С. 38.
Старицька–Черняхівська Л. Вибрані твори. — С. 805.
Наумов С. «Братство тарасівців» // Український історичний журнал. — 1999. — № 5. — С. 42.
Наумов С. «Братство тарасівців» // Український історичний журнал. — 1999. — № 5. — С. 38.
Ткаченко Ю. «Батько українських націоналістів» (Микола Міхновський) // Віче. — 1995. — № 11. — С. 128.
Шелухін С. Українство 80–х років XIX в. і мої зносини з Ів. Франком // Літературно–науковий вісник. — 1926. — Кн. 7–8. — С. 260.
Липа І. Братерство тарасівців // Літературно–науковий вісник. — 1925. — № 7–8. — С. 266.
Єфремов С. Про дні минулі. — С. 150.
Козуб С. Коцюбинський у «Братерстві тарасівців» // Коцюбинський М. Твори. — Т. 7. — Листування (1886–1906) / За ред. С. Козуба. — Харків; Київ, 1930. — С. 17.
Козуб С. Коцюбинський у «Братерстві тарасівців». — С. 18.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 589.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 4.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 590.
ДАК — Ф. 16. — Оп. 465. — Спр. 1395. — Арк. 35.
Наумов С. «Братство тарасівців» // Український історичний журнал. — 1999 . — №5. — С. 44.
Лотоцький. О. Сторінки минулого. — Т. 1. — Варшава, 1929. — С. 165.
Там само. — С. 211.
Самійленко В. З українського життя в Києві в 80–х роках XIX ст. // Самійленко В. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні переклади. Переспіви та переклади. Статті та спогади. — К., 1990. — С. 530.
Наумов С. «Братство тарасівців» // Український історичний журнал. — 1999. — № 5. — С. 40.
Наумов С. «Братство тарасівців» // Український історичний журнал. — 1999. — № 5. — С. 38, 44.
Лотоцький О. Сторінки минулого. — Т. 1. — С. 212.
Там само. — С. 149.
Слабченко М. Матеріали до економічно–соціальної історії України XIX ст. — Харків, 1927. — Т. 2. — С. 204.
Борис Р. Микола Міхновський в дореволюційний час. — Львів, 1936. — С. 8.
Мірчук П. Микола Міхновський. — С. 15.
Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 22.
Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи. — Відень, 1917. — С. 42. (Напевне, це помилка, адже Т. Зіньківський помер 8 червня 1891 р., коли, власне, «Братство тарасівців» як організація було в стадії формування).
Наумов С. «Братство тарасівців» // Український історичний журнал. — 1999. — № 5. — С. 42.
Profession de foi молодих українців // Українська суспільно–політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали. — Т. 1. — Б. м.: Сучасність, 1983. — С. 20.
Наумов С. «Братство тарасівців» // Український історичний журнал. — 1999. — № 5. — С. 42.
Самійленко В. З українського життя в Києві в 80–х роках XIX ст. // Самійленко В. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні переклади… — К., 1990. — С. 527.
Наумов С. «Братство тарасівців» // Український історичний журнал. — 1999. — № 5. — С. 56.
Там само.
Самійленко В. З українського життя в Києві в 80–х роках XIX ст. — С. 528.
Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань. — Т. 1. — С. 20.
Оршан Я. Розвиток української політичної думки за сто літ. — (Б. м). — В–во «Смолоскип», 1993. — Ч. 1. — С. 49.
Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII — початку XIX століть // Україна: Наука і культура. — К., 1991. — Вип. 25. — С. 163.
Кістяківський Б.О. Українці і російське суспільство // Філософська і соціологічна думка. — 1992. — № 1. — С. 104.
ДАК. — Ф. 16. — Оп. 465. — Спр. 1395. — Арк. 35; Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 25–26.
Див.: Стеблій Ф. Визначна пам'ятка української політичної думки середини XIX століття — «Слово перестороги» Василя Подолинського // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Львів, 1994. — Т. CCXXVIII: Праці історико–філософської секції. — С. 437.
Будзиновський В. Ішли діди на муки (Введення в історію України). — Нью–Йорк, 1958. — С. 29–31.
Проблеми дослідження історії України. Перший круглий стіл істориків. Славсько, 4–6 вересня 1990. Доповіді, виступи, дискусія. — Львів, 1993. — С. 162.
Бегей І. Юліан Бачинський: соціал–демократ і державник. — К., 2001. — С. 19–20.
Проблеми дослідження історії України. Перший круглий стіл істориків. — С. 162.
Profession de foi молодих українців // Українська суспільно–політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали. — Т. 1. — С. 23.
ДАРФ. — Ф. 102. — Оп. 1898. — Спр. 150. — Арк. 6.
Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 9. — С. 109.
Риш А. Очерки по истории Спилки //Летопись революции. — 1925. — № 2. — С. 130–131.
Жуковський А. Національне питання в полеміці між М. Драгомановим і Б. Грінченком // Грінченко Б. — Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — К., 1994. — С. 21.
Грінченко Б. — Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — С. 96.
Там само. — С. 159.
Там само. — С. 107.
Листування Зиновія Книша і Андрія Жука. — С. 212.
Листування Зиновія Книша і Андрія Жука. — С. 212.
Гермайзе Й. Нариси історії революційного руху на Україні. — Т. 1: Революційна Українська Партія (РУП). — С. 43.
Липа І. Братерство тарасівців. — С. 267.
М.Б. Український рух серед харківського студентства 1890–х років // З минулого. — Т. 1. — Варшава, 1938. — С. 25.
Дорошенко Д. Нарис історії України. — Т. 1 — К., 1991. — С. 318.
Грінченко Б. — Драгоманов М. Діалоги… — С. 23.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 590.
Старицька–Черняхівська Л. Вибрані твори. — С. 804.
Мороз М.О. Літопис життя і творчості Лесі Українки. — К., 1992. С. 115–118.
Там само. — С. 109.
Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 25–26.