Харківський етап життя Миколи Міхновського охоплює 1899–1914 рр. і розпадається на декілька періодів. Перший із них розпочався з його переїздом до столиці Слобожанщини у 1899 р. і продовжувався до початку революції 1905 р. Як і інші періоди в житті Міхновського, ці роки представлені в літературі фрагментарно і суперечливо. А між тим це чи найзмістовніші роки його життя. До Харкова Міхновський приїхав, коли йому було 26 років. Позаду було дитинство, навчання у Київському університеті, робота в українській студентській громаді Києва, київській філії «Братства тарасівців», становлення як політичного лідера і формування самостійницьких ідеалів, початок адвокатської кар'єри, нещаслива любов і переїзд до Харкова. У столицю Слобожанщини він привіз надії, сподівання і величезну нереалізовану енергію.
Деякий час пішов на влаштування на новому місці. Спочатку Міхновському довелося нелегко. Як зазначалося вище, він був змушений доводити безпідставність звинувачень і добиватися дозволу на ведення адвокатської практики, для чого йому довелося їхати до столиці імперії — Петербурга. Про це у листі до Бориса Грінченка від 9 травня 1899 р. Микола Міхновський пише так: «Коли б Ви мене спитали, як я на новому себе місці почуваю, я б відповів, лаштуюся! А коли влаштуюся? Не знаю. Нині саме їду до Петербургу…»[269] Взагалі період другої половини 1898 — початку 1899 р. наповнений поїздками Міхновського, у ході яких його безпосередні уявлення про Україну, її географію, населення й економічне життя розширювалися і збагачувалися. Якщо раніше йому доводилося спілкуватися, головним чином, із жителями Полтавщини, Чернігівщини, Київщини, а також із галичанами і буковинцями, то тепер він поринув у південноукраїнську, слобожанську і східноукраїнську мовно–етнічну стихію. Є свідчення того, що після скандалу в Києві, влітку 1898 р. Міхновський відвідав Одесу, де мешкали відомі в українських колах самостійники І. Липа, І. Луценко та інші. Не виключено, що він навіть думав про переїзд до Одеси на постійне проживання. А навесні 1899 р. він був у Донбасі. Враження Міхновського про цей край були суперечливі. Так, у цитованому вже листі до Бориса Грінченка він пише: «…Тільки що вернувся з Луганського. Як бачите, уже їжджу, а що виїжджу? Можу лише сказати, що мені відкрилися нові перспективи і я познайомився з тими частинами нашої землі, про які не мав ніякого розуміння. Тут панує капітал, тут розвинена промисловість, тут будуються нові форми життя!.. Але й тут ми засуджені на смерть!
О! Тая свідомість!»[270]
Врешті–решт у Харкові — центрі Слобідської України — йому вдалося знайти роботу: спочатку працював помічником присяжного повіреного, а потім став адвокатом, відкривши власну юридичну контору. Адвокатська практика забезпечувала йому гідне життя. Рівень його кваліфікації не викликав сумнівів ні у колег, ні у клієнтів. Олександр Коваленко, один з активних діячів Харківської студентської громади, пізніше писав, що у Харкові Міхновський «мав репутацію видатного адвоката»[271]. Інший сучасник Міхновського — Петро Станіславський (його батько був головою Ради присяжних повірених округу Харківської судової палати, а сам він займався адвокатською практикою в Харкові одночасно з Міхновським), посилаючись на оцінки батька і свої власні враження, характеризував молодого адвоката–українця як «дуже здібного, темпераментного криміналіста–захисника»[272].
Свідченням цього була участь Миколи Міхновського у роботі Харківського юридичного товариства при Харківському університеті. Це була досить авторитетна громадська організація, до якої були залучені відомі харківські вчені. Бути учасником засідань цього товариства означало мати визнання в науковому середовищі. У документах зафіксована участь Міхновського у засіданні товариства 2 листопада 1902 р., на якому обговорювалася доповідь приват–доцента В. Устинова «Ідея національної держави». Доповідач пропонував скинути «ланцюги і лещата» національної ідеї, яка, на його думку, віджила свій вік, поступаючись місцем «загальнолюдським засадам єдності і солідарності». В обговоренні брали участь доцент М.О. Максимейко (майбутній член–кореспондент Всеукраїнської академії наук), професор М.П. Чубинський (за гетьманату — міністр юстиції, один із тих, хто заклав статутні основи діяльності юридичних установ Всеукраїнської академії наук). Виступив і Міхновський, причому він належав до тих членів товариства, які в дискусії відстоювали думку, що національна ідея ще не втратила свого значення, а національний рух за своєю природою є демократичним (тобто прогресивним), а не буржуазним (тобто реакційним), як стверджував доповідач[273].
Про досить високий громадський авторитет Міхновського свідчить також той факт, що Микола Міхновський як здібний і кваліфікований правник невдовзі після переїзду до Києва був обраний гласним міської думи. Для зросійщеного Харкова це була неабияка подія.
За досить короткий час Микола Міхновський став одним із найвідоміших і популярних у всьому регіоні адвокатів. Він брав участь у багатьох процесах. Через деякий час після переїзду до Харкова він, наприклад, був запрошений захисником у «процесі Алчевського» (справа співробітників мільйонера Алчевського, який після банкрутства фірми покінчив життя самогубством). На цьому процесі Міхновський виголосив блискучу за формою та змістом промову, у якій доводив, що звинувачувані не є злодіями[274].
Були випадки, коли Міхновський виступав адвокатом у судових процесах над членами нелегальних українських партій і організацій. Але найчастіше йому доводилося виступати на захист селян. За це від своїх колег, які працювали з багатими клієнтами, він дістав прізвисько «Адвокат голодранців». Особливо часто доводилося виступати в процесах над селянами у 1902–1903 рр., коли у Харківській і Полтавській губерніях спалахнули аграрні заворушення. Очевидці переказували, що Микола Міхновський у суді прагнув говорити українською мовою і кожен раз для обґрунтування необхідності ведення судового процесу рідною для селян мовою (що було порушенням закону про обов'язкове вживання в державних інституціях російської мови) наводив однакові аргументи — різне значення одних і тих самих слів для росіянина й українця. Для прикладу він, зокрема, наводив слова: місяць — луна – эхо (для українця місяць — пора року і водночас космічний об'єкт, супутник Землі, луна — акустичне явище; а для росіянина — космічний об'єкт тощо). Цим він наочно підкреслював очевидну реальність – існування в Україні людей з окремою, відмінною від росіян мовою і культурою — українців. Нерідко Міхновського за це притягали до дисциплінарної відповідальності за порушення мовного режиму в суді і навіть загрожували виключенням з адвокатури[275]. Однак до цього не доходило. Міхновський продовжував вперто стояти на своєму. Владні чиновники змушені були дивитися на це крізь пальці, зокрема тому, що клієнти Міхновського — українські селяни — справді не розуміли, про що йдеться, коли до них зверталися російською мовою.
Але найголовніше — Міхновський одержав у Харкові широку студентську аудиторію, яка стояла в опозиції до старших українофілів і прагнула до активних політичних дій, а саме — створення національної політичної партії. Харківські старогромадівці не могли втримати молодих студентів під своїм контролем. Сергій Шемет так змалював цю ситуацію: «В Харкові Міхновський не довго залишився без громадської і політичної роботи… Гурт свідомих українців старшого віку був зовсім малий, та й ті, здається, не були організовані і ніякої української пропаганди не вели. Це, до певної міри, сприяло самостійницькій пропаганді»[276].
До Харкова Міхновський приїхав досить відомим у колах української інтелігенції Наддніпрянщини і Західної України громадсько–політичним діячем, переконаним самостійником. Незважаючи на молодий вік, за його плечима був багатий досвід роботи в київській філії «Братства тарасівців» і студентських гуртках столиці України. У своїх спогадах Юрій Коллард так оцінював місце Миколи Міхновського в харківському студентському середовищі: «Міхновський став ідеологом української думки в Харкові, дуже цікавився молоддю й зробився зв'язковим між тією молоддю і старшим українським громадянством… Його вплив на українське громадянство був колосальний. Саме Міхновський в значній мірі спричинився до цілковитого відірвання нашої харківської молоді від українофільства та етнографізму й показав нам певні шляхи через радикальний демократизм до революційного українського націоналізму»[277].
Політичні опоненти і противники Миколи Міхновського пізніше заперечували його вплив на українське громадянство Харкова. Так, Дмитро Антонович у «Заввагах на спогади Ю. Колларда» писав: «Широких зв'язків М. Міхновський не мав, отже, не міг бути зв'язковим… Ролю М. Міхновського перебільшено»[278]. Як бачимо, точки зору протилежні. Для наближення до істини звернемося до додаткових джерел. Спогади X. Алчевської, К. Серебрякової–Антонович — дружини Дмитра Антоновича, О. Коваленка та інших свідчать, що Микола Міхновський підтримував–таки найтісніші зв'язки з відомими в Харкові членами української громади. Серед них — Христина Данилівна і Христина Олександрівна Алчевські (мати і дочка), відомі вчені, професори вищих навчальних закладів Харкова — мовознавець М. Сумцов, ботанік А. Зайкевич, фізик М. Пильчиків, правознавець М. Максимейко, художники С. Васильківський, Шпажицький, учителі, службовці, не кажучи вже про студентську молодь.
Так, українська поетка Х.О. Алчевська у листі до Ольги Кобилянської писала: «Українські тенденції я завжди мала, але вживати нашу мову в суспільстві почала лише за три роки, коли з'явилася для мене нагода зустрітися з нашими харківськими патріотами — шановними д.д. Г. Хоткевичем та М. Міхновським»[279]. Катерина Серебрякова–Антонович, опонуючи своєму чоловікові, так характеризувала вплив Міхновського на молодь: «Ми, молодь, відчували себе українцями і ясно, що такі люди, як М. Міхновський, були небезпечні для батьків, що так батьки всіма силами старалися зменшити їхній вплив на молодь. А вплив був, ясно, дуже великий, тому що все, що досі було стихійне, тепер набирало логіки й робилося зрозуміле, робилося необхідне, за — " повнювало життя ідеалами, без яких не можна жити…»[280]
Слід зазначити, що, переїхавши до Харкова, Міхновський зберіг усі ті зв'язки, які він мав в українському середовищі в київський період свого життя. Так, документально встановлено, що у Харкові, як і свого часу в Києві, він продовжував листуватися з Іваном Франком, Борисом Грінченком, Михайлом Грушевським[281], а в серпні 1901 р. Міхновський у товаристві Івана Франка і Леся Кульчицького відвідав Лесю Українку, яка лікувалася в санаторії у Карпатах[282]. Лише ці факти (немає сумніву, що їхній перелік можна продовжувати) дають підставу для твердження, що Д. Антонович свій висновок сформулював на неперевіреній інформації або він ставився до Міхновського відверто упереджено.
Вражає енергія і швидкість, з якою Микола Міхновський завоював авторитет серед української громадськості Харкова. За даними, наведеними у спогадах Ю. Колларда, уже на початку 1900 р. під його проводом харківська студентська громада влаштувала святковий концерт, присвячений столітньому ювілею поеми І.П. Котляревського «Енеїда». Міхновський умовив професора Харківського університету М.Ф. Сумцова, відомого українського фольклориста, літературознавця й етнографа, на роль офіційного розпорядника концерту, на що той із вдячністю погодився. У концерті брала участь українська театральна трупа М.Л. Кропивницького, що саме тоді гастролювала у Харкові, співав Іван Алчевський — того часу студент університету, а пізніше – відомий соліст–тенор імператорської опери. Цей концерт став важливою подією в культурному житті зросійщеного міста[283].
Після переїзду до Харкова Міхновський з ентузіазмом включився в роботу Харківського товариства поширення в народі грамотності. 9 квітня 1901 р. на загальних зборах товариства з доповіддю «Видання книжок українською мовою» виступив голова видавничого комітету професор Д. Багалій. Свій реферат виголосив і М. Міхновський. Він продовжив думку Д. Багалія, що причиною низького рівня освіти в Україні є те, що викладання в школах ведеться російською мовою. «Дитина чує незрозумілу їй мову, — говорив Міхновський, — книжки наповнені нічого не значущими для розуму і серця словами і образами. Читання не дає дитині ніяких радощів, бо вона не може здогадатися, що "телега", це віз… Якщо вчитель не побоїться, то він зробить переклад… Вчитель скоїть злочин, бо інспектори народних шкіл звільняють вчителів від посади за пояснення дітям уроку на малоросійській мові». Міхновський, спираючись на авторитет видатних педагогів, пропонував вихід: «Ввести початкову освіту в народних школах Півдня Росії на українській мові, рідній для населення краю»[284].
Про обидві доповіді стало відомо українській громадськості. Львівський «Літературно–науковий вісник» назвав ці виступи «новою ерою в житті Харківщини»: «Нема що сказати про те, який важливий крок зробив Харківський комітет грамотності. Зостається тільки радіти з того та побажати, аби його заходи перейшли найскоріше в життя та щоб столиця Слобідської України стала знов осередком українського руху»[285].
Не викликає сумніву, що Міхновський із самого початку був досить знаним і авторитетним як в студентському середовищі, так і у колах старших українофілів. Своєю поведінкою, яка передбачала обов'язкове вживання української мови у приватному житті і на службі , популяризацією українських книжок, участю в організації українських вечорів і театральних спектаклів, бесідами з окремими членами студентської громади і групами студентів, він, за словами Ю. Колларда, «крок за кроком прищеплював нам дух революційності саме в національній справі і під його впливом Харківська українська студентська громада в особах найбільш активних її членів прийшла до переконання про потребу заснувати революційну партію під гаслом українських політичних домагань»[286].
Необхідність створення української партії на зламі ХІХ–ХХ ст. відчувалося в українському молодіжному середовищі Харкова особливо гостро. До того ж саме у Харкові для цього склалися сприятливі умови. Про це вже було сказано вище. Додамо ще точку зору одного з фундаторів цієї партії Д. Антоновича, який у статті, присвяченій студентським рокам Івана Стешенка, писав: «Тільки на свіжійшому повітрі Харкова в стороні від культурницько–аполітичних українських кол, з одного боку, без позиції конечного поєднання під драгоманівським впливом з руською молодіжжю в політичній роботі, могла зародитися й справді появилася перша політична українська партія наших часів – РУП. Основателі її пережили у Києві процес дев'яностих років, емігрували від нього на безтрадиційне на той час поле у Харкові, заложили там Революційну українську партію, до якої потягнулися думки і симпатії української молодіжі з Києва»[287].
Як бачимо, серед причин утворення української партії Д. Антонович називає і нагальну необхідність виведення з–під російського політичного впливу української молоді. Прагненням відсепарувати український рух від російських революціонерів, які «почували себе в Україні, як і по всій території Російської імперії, як у себе дома», пояснює обставини виникнення РУП і Олександр Коваленко: «Треба було дукати й про те, щоб ті партії (російські. — Авт.) не монополізували революційної пропаганди в Україні і щоб у слушний час український нарід виступив під гаслами провідних кіл української інтелігенції, а не під тими, що мали марку "Made in Moscow"»[288]. До такого висновку підштовхували і загальноросійські студентські заворушення початку 1899 р., у ході яких студенти–українці брали найактивнішу участь. Про це збереглися переконливі свідчення[289]. Але кожен із них діяв «сам по собі», як учасник загальноросійського студентського руху. Суто українські вимоги в студентських виступах не звучали. Як організаційні структури українські студентські громади в студентських заворушеннях не брали. Для керування масовим рухом була необхідна політична партія.
Утворення РУП Дмитро Антонович датує 29 січня 1900 р. Цього дня відбулася нарада чотирьох членів Харківської студентської громади — Д. Антоновича, Л. Мацієвича, Б. Камінського та М. Русова, на якій було прийняте рішення про утворення законспірованої й організаційно відособленої від Харківської студентської громади політичної партії. Через тиждень, 5 лютого, ініціативна четвірка організувала розширене засідання, на якому присутні погодилися взяти участь у створенні партії. Тому деякі автори датою утворення РУП вважають 5 лютого.
Утворення першої української політичної партії було в історії України надзвичайно важливою подією, тому причетність політиків до цієї події, незалежно від усіх інших обставин, забезпечувало їм високий історичний рейтинг. Особливо чутливо ставилися до оцінки участі у визвольному русі ті з українських політиків, які після поразки Української революції опинилися в еміграції та жили минулим. Миколи Міхновського серед них не було, і своїх мемуарів він не залишив. Про його роль в утворенні РУП писали інші. Писали по–різному, залежно від політичних поглядів, особистих симпатій, своєї обізнаності, порядності і просто стану пам'яті. Тому відтворювати цей процес на підставі спогадів одного з мемуаристів, навіть найобізнанішого, звичайно, малоперспективно. Необхідно враховувати, за змогою, широкий спектр оцінок, суджень і здоровий глузд.
Саме до такого висновку підштовхують думки мемуаристів щодо оцінки участі Міхновського в утворенні РУП і розробки її програмних документів. На установчих зборах РУП виникла ідея надрукувати, як зазначав у своїх споминах учасник зборів Ю. Коллард, «щось програмове». Було вирішено звернутися до Миколи Міхновського[290]. З цією пропозицією прийшов до Міхновського через два дні після зборів сам Дмитро Антонович.
Антонович наприкінці 1930–х років, майже із сорокарічної історичної дистанції, описав цю зустріч. Міхновський, за його словами, поставився до факту заснування РУП скептично й програмову брошуру «взявся написати неохоче, волів, щоб її видав хтось інший»[291].
Тут, як і в інших випадках, Дмитро Антонович висловлює думку, яка контрастує з версіями інших мемуаристів. Але, з огляду на фігуру Антоновича, одного з найактивніших організаторів РУП і авторитетного учасника українського визвольного руху, його оцінки мають високу міру довіри. До того ж, як вже зазначалося вище, Антонович сам запрошував Міхновського переселитися до Харкова. Версія Антоновича полягає у тому, що Міхновський до РУП не мав прямого відношення і всі факти, які свідчать про його участь у роботі цієї партії, мають випадковий характер. Зокрема, випадковою, на його погляд, була участь Міхновського у створенні матеріалів, що видавалися від імені РУП. Щодо програмової брошури, яка вийшла під назвою «Самостійна Україна» в 1900 р., то її написання було доручене Міхновському тому, що молоді члени партії, тоді ще студенти харківських вищих шкіл, за версією Антоновича, не мали необхідної теоретичної підготовки і практичного досвіду, щоб створити такий документ.
Ця думка, на наш погляд, звучить непереконливо. Достатньо погортати сторінки підпільних видань РУП, брошур, відозв, газет, листівок початку XX ст., щоб упевнитися, що молоді члени РУП були достатньо підготовлені теоретично, щоб написати для себе «щось програмове» і не звертатися з цим до сторонньої людини. Ймовірніше всього, що Микола Міхновський був досить близький у радикальному студентському середовищі і вони без будь–яких сумнівів вважали його «своїм». Катерина Антонович, зокрема, пише про стосунки з членами РУП: «Він… був тоді в дуже близьких приятельських відносинах з ними і навіть написав книжку "Самостійна Україна" на прохання і замовлення Д. Антоновича»[292].
Міхновський виконав замовлення партії дуже швидко. Читаючи брошуру «Самостійна Україна», складається враження, що вона написана на «одному диханні». Важко повірити, що Міхновський писав доленосний для українського визвольного руху документ «неохоче». Не можна не погодитися з Д. Донцовим, який звернув увагу на тон «Самостійної України», — «певний себе, ясний, виразний, відважний… панський, шляхетний, в якім не було й тіні запобігливо–покірного ("тактовного") тону супроти "старшого брата", тон мужній, подекуди трагічний, тон політичного заклику до великих діл»[293].
Висловимо свою точку зору стосовно ще одного питання, на яке немає однозначної відповіді: чи не обмежувалася участь Міхновського у створенні РУП написанням брошури «Самостійна Україна»?
Частина мемуаристів і дослідників називають його фундатором (або одним із фундаторів) партії. Так Євген Чикаленко у своїх «Спогадах» зазначає, що «заходами Міхновського М., Антоновича Д., Русова М. заснувалася перша революційна українська партія — РУП»[294]. Марія Левицька, дружина відомого діяча українського руху Миколи Левицького, називає основоположниками РУП Миколу Міхновського та Дмитра Антоновича[295]. Петро Мірчук взагалі вважає, що «за почином Миколи Міхновського основано 5 лютого 1900 р. на зборах основоположників нової політичної партії — Українську революційну партію», що РУП — «задум М. Міхновського»[296]. Дмитро Донцов першим в числі «основоположників Революційної української партії» називає М. Міхновського[297]. Список авторів, які висловлюють подібну точку зору, можна продовжити. Однак серед них не буде безпосередніх учасників зборів 29 січня і 5 лютого 1900 р., зокрема Д. Антоновича і Ю. Колларда. Ці учасники установчих зборів організатором РУП Миколу Міхновського не називають. Дружина Дмитра Антоновича Катерина також вважає, що Микола Міхновський «не був членом РУП»[298].
Подібні судження щодо непричетності Міхновського до утворення партії, її діяльності зустрічаються у багатьох авторів. Особливо чітко ця тенденція простежується у тих, хто у різний час був політичним опонентом або противником Міхновського.
На наш погляд, уся сума обставин і фактів, пов'язаних з утворенням РУП, все–таки дозволяє говорити про безпосередню причетність Міхновського до цього процесу, хоча учасником установчих зборів і членом цієї партії він, очевидно, й не був. Юрій Коллард, який детально описав процес утворення РУП, про місце Міхновського в цьому процесі сказав так: «Як людина значної ерудиції й гарячий патріот, він помагав у заснуванні РУП»[299]. Зиновій Книш зазначив, що «до організації РУП М. Міхновський "чи не найбільше спричинився"»[300].
Віктор Андрієвський сформулював позицію, яка дещо відрізняється від точки зору інших авторів і мемуаристів. Називаючи Міхновського «творцем і ідеологом» РУП, разом із тим погоджується, що її членом він не був. Причину цього він бачив у політичних розбіжностях між Міхновським, з одного боку, та Д. Антоновичем і М. Русовим, які були фундаторами партії, — з другого. «Для людей, що ближче знали Міхновського, це цілком зрозуміло: М.І. Міхновський дуже добре знав тодішні настрої, обставини, а головне, людей, що РУП закладали. Для нього було ясно, що ані М. Русов, ані Д. Антонович, що вже прийняті соціально–класовим духом і доктриною, довго на позиціях "Самостійної України" не встоять»[301].
На наш погляд, В. Андрієвський дещо перебільшує міру диференційованості в українському середовищі на початку XX ст. і ситуацію в 1903–1904 рр. механічно переносить на 1900 р., на момент утворення РУП. Юрій Коллард у своїх спогадах стверджує, що Д. Антонович до 1902 р. «стояв на ґрунті національнім, про що найліпше свідчить брошура "Самостійна Україна", яка була видана з його ініціативи, інакше ця книжка світу не побачила б». Коллард наводить приклади дискусій в РУП, у ході яких Антонович вів себе як націоналіст[302].
У мемуарних джерелах і наукових дослідженнях наводяться дані про публічні виступи Миколи Міхновського, у яких він вперше виклав ідеї ще не опублікованої «Самостійної України». Вважається, що вперше Міхновський виголосив зміст цього документа на святкуванні роковин Тараса Шевченка в Полтаві, а потім — в Харкові (відповідно 19 і 26 лютого 1900 р.).
Першим, таким чином, був виступ у Полтаві. На святкування сюди прибули декілька чоловік із Харкова, у тому числі Д. Антонович, Л. Мацієвич і М. Міхновський. Серед інших молодих господарів–полтавців були семінаристи С. Петлюра і два племінники Міхновського. Ю. Коллард написав у своїх споминах про полтавський виступ коротко: «На це свято із Харкова приїхав дехто з наших громадян і Микола Міхновський, який там виголосив історичну промову на тему необхідності збройної боротьби за права українського народу… Промова мала величезний успіх»[303]. Ще з більшим захватом він описує почутий ним особисто виступ Міхновського в Харкові, зокрема реакцію аудиторії на слова Міхновського: «Ми хочемо єдиної, нероздільної, самостійної України від гір Карпатських, аж по Кубань–річку». «Блискавкою ударила по нас та промова. Всі були наче перелякані несподіванкою й на дві–три секунди в кімнаті стояла мертва тиша, але скоро розляглися гучні оплески. Всі були в якомусь екстазі»[304]. Перший дослідник РУП И. Гермайзе, посилаючись на публікації В. Дорошенка, члена Харківської студентської громади й одного з фундаторів першої української партії, пише, що Міхновський подав її програму (зміст «Самостійної України») спочатку у своїй промові на роковинах Шевченка в Полтаві 19 лютого (старого стилю), а потім 25 лютого в Харкові[305].
У світлі цих даних не зовсім точним здається судження Дмитра Антоновича, що «Самостійна Україна» ніколи прилюдно не проголошувалася і не обговорювалася. Висловлюємо припущення, що промови Міхновського з викладенням змісту програми РУП не були санкціоновані молодими керівниками партії та діяв він із власної ініціативи. Це давало підстави Д. Антоновичу відмежуватися від промови. Слід мати на увазі й ту обставину, що виступи Миколи Міхновського, зокрема в Полтаві 19 лютого, текстуально не співпадали з опублікованою пізніше «Самостійною Україною». Це і зрозуміло. Документ був у стадії розробки. В. Дорошенко зазначив, що для друку «Самостійна Україна» готувалася в березні 1900 р.[306] До того ж Міхновський, блискучий оратор, часто імпровізував і, мабуть, не відтворював дослівно свої тексти. Слід враховувати також і ту обставину, що для відтворення змісту всієї брошури було потрібно багато часу — не менше години. Для цього необхідно було зібрати спеціальні збори. На Шевченківських вечорах в Полтаві і Харкові Микола Міхновський був одним із декількох ораторів, і для детального викладу змісту програми у нього не було часу. Але головне він, судячи з усього, сказав.
Промова у Полтаві була виголошена перед аудиторією в 60 чоловік і витримана в дусі «Самостійної України», про що свідчить не один її свідок. Особливо рельєфно були викладені ті її місця, де мова йшла про необхідність збройної боротьби за права українського народу. Саме це викликало не лише схвалення молодої аудиторії, але й скепсис і гостру іронію представників старшого покоління. Юрій Коллард зафіксував це у своїх спогадах: «Він (Міхновський. — Авт.) з таким великим запалом говорив про потребу терористичної акції та про бомби, що старий Олександр Русов, що був на зборах, іронічно спитався: "Що це за артилерійський офіцер?"»[307] Присутній на зборах сам Д. Антонович описав цей виступ ще яскравіше: «Успіх промова мала надзвичайний. Ентузіазм зборів піднісся до кульмінаційної точки і тільки на обличчя СЮ. Русова насунула чорна хмара. Чим частіше лунало слово "бомба", тим прикріший ставав вираз обличчя Русова. Коли Міхновський скінчив під вибух ентузіазму молоді, О.О. Русов звернувся до свого сусіда Костя Мацієвича і з досадою спитав: "Що це за офіцер артилерії?" Кость Мацієвич, не зрозумівши зразу іронії, відповів: "Це не офіцер, це адвокат із Харкова". — "А що ж він все бомби та бомби"». Олександр Русов спробував спростувати сказане Міхновським, однак його промова мала суто просвітянський характер і не була сприйнята молодими учасниками зібрання[308].
Міхновський Русову не відповів. Може, йому вже було нецікаво дискутувати з ним і його однодумцями. Мабуть, він розраховував, перш за все, на молодіжну аудиторію, на таких як К. Мацієвич. Розрахунок Міхновського виправдався. Про промову харківського адвоката заговорили в усіх українських громадах. Вона стала додатковим фактором політизації українського руху.
«Самостійна Україна»[309] була опублікована як брошура РУП і не містила, звичайно, посилання на авторство Миколи Міхновського. Але всі, хто її читав, а перед цим слухав виступи Міхновського (у тому числі й Дмитро Антонович), підтверджують, що автором «Самостійної України» був саме він.
Текст брошури починається з оцінки міжнародного становища, яке він характеризує як «новий зворот в історії людськості», початок акту «великої історичної трагедії», яку він називає «боротьбою націй». З тексту видно, що поняттям «боротьба націй» він охоплює широкий спектр явищ — як антагонізм між залежними націями та їх метрополіями, так і назріваючий воєнний конфлікт між європейськими імперіями. За переконанням Миколи Міхновського, «всесвітове національне питання вже зовсім достигло, хоч і далеко стоїть від необхідного дійсного та справедливого розв'язання… Шлях до розв'язання єдино можливий […], показати нації, що вже повстали проти чужого панування, у якій би формі політичного верховенства воно не виявилося». На це положення «Самостійної України» варто звернути особливу увагу. Історичний прогноз щодо неминучої світової війни, краху імперій і епохи національних революцій, які охоплять всі континенти і супроводжуватимуться появою нових незалежних держав, блискуче виправдався в XX ст. Ніхто з політичних опонентів Миколи Міхновського не спромігся на прогноз такої сили і точності.
Далі Міхновський характеризує становище українського народу як «зрабованої нації». Щоб підтвердити цю тезу, він наводить цілий ряд конкретних фактів. Його аргументи ґрунтуються на знаннях історії України й українсько–російських відносин. «…Українська нація платить "данину" не тільки матеріальними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців», — зазначає Міхновський. Він робить висновок, що таке становище не може бути визнане за нормальне. Природним, справедливим для нього є інше — коли народ має умови для «нічим необмежованої змоги всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду». Перебування у складі держави іншого народу забезпечити ці умови не зможе. Звідси простий і переконливий висновок: «державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин».
У контексті цієї загальної думки Микола Міхновський ставить питання: «…Чи визволення національне можливе для нас?» Він дає ствердну відповідь, бо вважає, що Україна має, як і інші європейські народи, право на національну емансипацію. Визволення України і набуття нею статусу незалежної держави для Миколи Міхновського не лише можливе, але й цілком закономірне і навіть неминуче. Він відкидає думку про те, що український народ втратив здатність протестувати і «через те вже пізно відшуковувати колишні права». Він обґрунтовує цю точку зору, виходячи з історичних обставин, які характеризували перебування України у складі Російської держави. Нагадуючи про Дорошенка, Мазепу, Кирило–Мефодіївське братство, Шевченка, селянські повстання 80–х років тощо, Міхновський прагне переконати читача, що українці ніколи не погоджувалися зі своїм залежним становищем.
Для обґрунтування справедливості вимог українців до незалежності Міхновський звертається і до норм міжнародного права. Сучасне йому становище України правник вважає лише «антрактом» в українській історії після акту 1654 р.: «Антракт власне починається з 1654 р., коли Українська Республіка злучилася з московською монархією політичною унією… Переяславська конституція була стверджена обома контрагентами: народом українським і царем московським на вічні часи. Московські царі чи імператори не виповнювали своїх обов'язків по конституції 1654 року і поводилися з нами так, наче переяславська конституція ніколи не існувала…» Звідси висновок: українці цілком вільні від обов'язків щодо Російської держави, які були свого часу взяті Хмельницьким. Обставини нашого існування, підсумовує Міхновський, «накладають на нас обов'язок розбити пута рабства».
Жанр партійної програми вимагає аналізу можливостей і окреслення сил для вирішення поставленого завдання. Ці сили й можливості Міхновський прагне знайти в українській національній еліті, адже в усіх народів освічені верхи очолюють визвольні рухи. Однак українська історія склалася так, що еліта двічі відмовлялася від своїх національних коренів. Уперше у XVI–XVII ст. вона перейшла на бік польської національності, розчинившись у ній, вдруге у XVIII–XIX ст. — злилася з російською. «Се були дві страти, що годі знайти їм рівні в історії якої–будь іншої нації», — зазначає Міхновський. Зазначає цілком слушно. Сучасні історики, роблячи порівняльний аналіз визвольних рухів народів Центрально–Східної Європи, дійшли такого самого висновку. Та український народ у надзвичайно несприятливих умовах XIX ст. зумів витворити нову, «третю» інтелігенцію. Їй належало взяти до своїх рук «стерно національного корабля». Але, за переконанням Міхновського, вона виявилася не на рівні цієї історичної місії. Ця інтелігенція не наважилася йти шляхом Тараса Шевченка. Налякана його стражданнями, а почасти і прикростями, які зазнали товариші поборника і поета, вона відмовилася від боротьби і стала на шлях так званого «українофільства». Микола Міхновський піддає «українофільство» жорстокій, нищівній критиці. Його суть він формулює такими словами: «Робім так, щоб ніхто ніколи, нігде не бачив нашої роботи».
Міхновський не знаходить жодного слова для історичного виправдання прихильників культурницького українофільства: «…Сі покоління виплекали культ страхополохства, виробили цілу релігію лояльності. Сі покоління своїм нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, відіпхнули від себе цілий ряд рухів молодіжі, що стояла на українсько–національному ґрунті. Сі покоління зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним! Сі покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії. Сі покоління самі назвали себе українофілами, себто людьми, що симпатизують Україні. Вони не хотіли навіть звати себе українцями… Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв'язків».
Ця критика без сумніву не в усьому справедлива. Внесок «українофільства» в українське національне відродження загальновизнаний. Не виключаємо, що і Міхновський це добре розумів. Але «українофіли» були головною перешкодою на шляху створення української політичної партії, а їхній вплив на молодь все ще був значним. Тому без подолання цієї перешкоди український національно–визвольний рух не міг піднятися на новий рівень.
Себе і своїх однодумців Микола Міхновський також зараховує до третього покоління української інтелігенції, але до тієї його генерації, яка називала себе «молодою Україною». «Сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів», — зазначається у «Самостійній Україні». Саме ця генерація українців, за переконанням Миколи Івановича, має стати на чолі визвольної боротьби українського народу. Саме від її імені прагне говорити Міхновський.
З тексту можна зробити висновок, що він усвідомлює складність і масштаби завдання, яке стоїть перед молодою Україною, і прямо говорить про її початковий етап: «Ми тільки предтечі того великого, що йде за нами, ми тільки оповіщуємо його силу, ми тільки його посланці. Сей великий — увесть нарід український… Ми розуміємо, що боротьба буде люта і довга. Що ворог безпощадний і дужий… Ніч була довга, але ранок наблизився… Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Вкраїні… Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України!»
Як зазначалося вище, ще до Міхновського самостійницьку перспективу України накреслив у своїй праці «Україна irredenta» галицький соціаліст Ю. Бачинський, причому у його розумінні самостійність очікувалася як неминучий розвиток продуктивних сил в умовах капіталізму, як логічний наслідок «економічної еволюції». Це суто позитивістське, характерне для суспільствознавства XIX ст. розуміння суспільного розвитку. Міхновський його відкидає і прагне знайти інші, з його погляду, надійніші філософські підстави для визначення майбутнього України. У нього ідея самостійності не пов'язувалася із «законами суспільної еволюції», а виводилася з історичних традицій української нації, її інстинкту самозбереження, невід'ємних прав України на незалежне життя, з волі, завзяття, прагнення до незалежності народу, особливо нового покоління інтелігенції. Це є свідченням того, що Міхновський пориває з позитивістською філософсько–соціологічною традицією, шукаючи опору в модерністських концепціях, які в той час переживали процес становлення.
Жанр програмного документа вимагає також визначення методів боротьби, які мала намір використати новостворювана партія. Цю боротьбу Міхновський називає «війною» і передбачає, що вона буде «провадитися усіма засобами, і боротьба культурна уважається так же відповідною, як і боротьба фізичною силою».
У тексті «Самостійної України» двічі великими буквами позначена головна, стратегічна мета партії: «ОДНА, ЄДИНА, НЕРОЗДІЛЬНА, ВІЛЬНА, САМОСТІЙНА УКРАЇНА ВІД ГІР КАРПАТСЬКИХ АЖ ПО КАВКАЗЬКІ». На цій підставі багато опонентів Міхновського приписували йому прагнення до негайної самостійності, звинувачуючи на цій підставі в авантюризмі. Однак чомусь вони не вказують на те місце в «Самостійній Україні», де мова йде про найближчу мету партії: «…Як партія бойова, партія, що виросла на ґрунті історії і єсть партією практичної діяльності, ми зобов'язані вказати ту найближчу мету, яку маємо на оці. Ся мета — повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського люду в Росії… Наша нація добуде собі повну свободу і перший ступінь до неї — Переяславська конституція».
Хоча «Самостійна Україна» була адресована українській громадськості, М. Міхновський вважав за необхідне ознайомити з її змістом російську інтелігенцію. Наприкінці 1900 р. в Харкові появилося російське видання брошури, відбите на гектографі. Переклав «Самостійну Україну», за переконанням А. Жука, сам Міхновський, якому належить і переднє слово від перекладача. На жаль, виявити російськомовний переклад «Самостійної України» нам не вдалося. Було б дуже цікаво почитати переднє слово, адже, за оцінкою А. Жука, воно є важливим доповненням брошури, «узасаднюючи домагання державної самостійності України колоніальним положенням її в російській державі, визиском її матеріальних і духовних сил на користь великоруського народу і цим пояснюється їхня солідарна ворожа постава до визвольних змагань українського народу»[310].
Деякий час «Самостійна Україна» вважалася програмою РУП. Якщо виходити з формальних підстав, то для такої ролі цей документ був цілком придатний. Але ряд учасників тих подій, зокрема В. Дорошенко і В. Степанюк (Олекса Лола), пізніше писали, що це була брошура від імені РУП, а ніяк не програма, що вона не відбивала настроїв членів партії[311]. Інший засновник партії Юрій Коллард мав відмінну точку зору: «Не було у нас скутих в одну могутню скелю, "мішаного характеру й мішаного складу", а була "одна думка й одна воля"»[312]. З цією точкою зору солідаризується і дослідник Й. Гермайзе: «Молодь, що заснувала РУП, була революційна й максималістична. "Самостійництво" по лінії національній було максималістичним до крайньої можливості і революційним щодо методів боротьби й готовності на всякі жертви. Оцей молодий запал і максималістичне бунтарство, очевидно, єднало молодь рупівську з ідеологією самостійництва»[313]. Він підкреслював, що «"Самостійна Україна" хоча і була зазначена як видання РУП, фактично починала нову течію в українському русі». Мабуть, справа у тому, що Революційна українська партія справді об'єднала навколо себе людей, які пізніше започаткували різні ідеологічні напрямки тодішнього українства, була своєрідним конгломератом політичних напрямків, і з часом, після диференціації всередині РУП, хтось справді продовжував вважати «Самостійну Україну» своїм програмним документом, а хтось — ні. «У тім нема нічого дивного, — писав Володимир Дорошенко, — це ж була перша спроба самостійного виступу української молоді на політичній арені»[314].
Поява «Самостійної України» викликала бурхливу дискусію у тогочасній західноукраїнській пресі (на Наддніпрянщині українське друковане слово було заборонене). Львівський журнал «Молода Україна» у статті Степана Томашівського «Про "Самостійну Україну" у цілому гаряче підтримав заклик до самостійності. Це й не дивно — у Галичині гасло самостійності наприкінці XIX — на початку XX ст. було в програмах усіх українських політичних партій. «Від часу, коли появилися уперше рукописні твори Шевченка, розсипавшись по Україні, огнем запалювали серця для двигання поневоленого народу на політичну і соціальну волю, від того часу аж по нинішній день не було серед української суспільності Росії нічого, щоб сю ідею незалежності України подолало так рішучо, ясно і гарячо, як отся брошурка», — зазначалося в «Молодій Україні». Але, разом із тим, у журналі відзначалося, що у змальованій автором «Самостійної України» незалежній державі «не зігріється жоден селянин. Така Україна хороша хіба що для українського панства та інтелігенції»[315].
Однак подібна точка зору була в Західній Україні, скоріше, винятком, ніж правилом. Серед відвертих противників «Самостійної України» в Західній Україні були газети і журнали москвофільського напряму. Але серед критиків виявилася і чернівецька газета «Буковина», з якою Міхновський свого часу співробітничав. Ця газета доводила неможливість незалежної України з огляду на економічні, так звані «жолудкові» (тобто шлункові) фактори. На захист Міхновського виступив Роман Стефанович. «Жодного року не порушено у нас іще так обширно питання про політично–національну самостійність України–Русі», — писав він[316]. Але найсуттєвішу підтримку одержав Міхновський від Івана Франка. Франко всерйоз сприйняв брошуру Міхновського. У нашому попередньому нарисі вже йшла мова про їхнє взаємне спілкування, яке продовжувалося не один рік і супроводжувалося зближенням позицій. Заперечуючи аргументи «Буковини», Франко легко доводить, що саме економічні інтереси в першу чергу і вимагають ліквідації національного гніту. «Жолудкові ідеї, — писав він у "Літературно–науковому віснику", — тобто національно–економічні питання самі собою, з залізною консекванцією пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності, а в противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, пауперизації, культурного застою і упадку». Тих, «хто не ставить се питання так широко», І. Я. Франко називав «прихильниками здорового холопського розуму». Зміст цієї статті свідчить, що думки Франка і Міхновського співпадали в головному, фундаментальному: «Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціоналістичними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації»[317].
Крім «Самостійної України», у тому самому 1900 р. від імені РУП Міхновський написав «Відкритий лист до російського міністра внутрішніх справ Сіпягіна», також видрукуваний у Львові в «Молодій Україні». Приводом до написання листа була заборона міністра зробити на пам'ятнику Івану Котляревському, відкриття якого готувалося у Полтаві, надпис українською мовою. Цей лист був своєрідним закликом: «Ми не можемо далі дозволити безстидному чужинцеві знущатися над найсвятішими нашими чуттями. Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони зогиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути своє визволення з рабства національного і політичного, хоч би пролилися ріки крові!»[318] У листі, як і у «Самостійній Україні», автор оперував історичними аргументами, доводячи спроможність української нації «скинути панування чужоземців». Він проводив паралель між Польщею, «яку одним сильним і міцним рухом зруйнувала наша нація», і Росією, що «стала на ту саму стежку». Редакція «Молодої України», яка надрукувала цей документ, додала до нього такий коментар: «Суспільність, що спромоглася на протест, коли топтано найсвятіші її почуття, нечаянно з нагоди дрібної, в порівнянні з цілістю її положення, хоч само собою й брутальної, а ще більш глупої заборони, виступає, та з обуренням п'ятнає сам поступок міністра й систему, якої він є випливом… як оклик накипілого здавна болю він голосить нам, що там, за кордоном, чим раз ближча пора, коли перебереться міра…»[319]
А. Жук, свідок і учасник українського руху, пише, що «Відкритий лист» був досить поширений серед українського громадянства, особливо серед студентства. Він часто фігурував серед літератури, яку відбирала поліція при обшуках і арештах. Невідомо, чи одержав його адресат, але він міг знати про його існування і зміст із рапортів жандармських управлінь[320].
В Західній Україні лист міністру Сіпягіну, як і брошура РУП «Самостійна Україна» здобули, у цілому, позитивні відгуки. Галичани і буковинці із симпатією і надією слідкували за політичними процесами на Наддніпрянщині. Зокрема, В. Старосольський, Є. Косевич, Л. Ганкевич, Ю. Охримович, Ю. Бачинський, О. Безпалко, В. Левинський підтримували постійні контакти з РУП і допомагали їй у видавничій діяльності, сприяючи організації партії. Міхновський знав більшість із них особисто. Разом із тим, документів, які б свідчили про часті поїздки Міхновського до Західної України у перші роки його перебування у Харкові, не знайдено. Ці поїздки мали епізодичний характер, хоча супроводжувалися зустрічами з видатними представниками західноукраїнської еліти. Значно частіше відвідували Галичину молоді члени РУП: Л. Мацієвич, М. Русов і Б. Мартос, які організовували публікацію там партійних матеріалів.
Але на Наддніпрянщині навколо перших видань Революційної української партії, написаних Миколою Міхновським, розгорнулася гостра ідейна боротьба. Вона охопила і членів РУП. У середовищі Революційної української партії стали підноситися соціалістичні настрої та посилюватися опозиція самостійницькому курсу. Лозунги соціальної рівності, свободи від експлуатації, якими так охоче оперували соціалісти і які не здобули відбиття в «Самостійній Україні», знецінювали у їхній свідомості цей документ. Серед членів РУП поширювалася думка, що для нормального розвитку України необхідно спочатку пройти етап підготовчої роботи, добитися разом із російськими революціонерами реформування Росії. Вважалося, що після ліквідації самодержавства будуть ліквідовані всі прояви національного гніту. Ідея Міхновського про визволення України не від російського самодержавства, а від «панування чужинців», вважалася серед інтелігентського загалу цілком єретичною, шовіністичною. Умови для пропаганди ідей «Самостійної України» здавалися несвоєчасними і недоречними.
Характерно, що ініціатором і «промотором» цього ідеологічного процесу був Д. Антонович. Харківський дослідник С. Наумов у статті про харківську Вільну громаду РУП називає його «натхненником неухильного зміщення партійного курсу "вліво" — від націонал–революційного до соціал–демократичного, відходу від чітко окреслених національно–визвольних орієнтирів і перенесення центру уваги на класову боротьбу»[321]. У контексті цього процесу відбувається і переоцінка «Самостійної України». «Було б помилкою вважати цю брошуру типовим світоглядом партії», — писалося у центральному органі РУП «Гасло» у 1903 р.[322] Сам Антонович спочатку проголосив національне питання буржуазною вигадкою з метою «затемнювати самосвідомість пролетаріату», а потім оголосив його «неіснуючим»[323].
Радикалізація частини членів РУП супроводжувалася посиленням взаємної неприязні в партії. Так, Андрій Жук, займаючись пропагандою серед робітників, приховував свою роботу від Юрія Колларда, вважаючи його «занадто націоналістичним». Навіть коли у 1904 р. декілька членів РУП були заарештовані за революційну діяльність і їм загрожував тривалий термін ув'язнення, вони не могли об'єднатися: Ю. Колларда, І. Стешенка та М. Манжелія захищав у суді Микола Міхновський, а М. Попов і П. Андрієвський відмовилися від послуг «українського націоналіста» і погодилися на участь у процесі на їхньому боці російського соціал–демократа адвоката Вальца[324].
Судячи з усього, Микола Міхновський достатньо об'єктивно оцінював стан справ у РУП, адже досвід спілкування із соціалістичною аудиторією він мав ще по Києву. Уже в 1901 р. дійшов висновку про неможливість збереження самостійницького курсу партії. До того ж з весни 1901 р. діяльність осередку РУП у Харкові майже завмерла на цілий рік[325]. У цих умовах Міхновський взяв курс на формування нової політичної партії на самостійницьких засадах, яка б увібрала національних радикалів зі складу РУП та інших, позапартійних, прибічників незалежності України. Врешті–решт, партія — вона дістала назву Українська народна (УНП) - була створена.
Точної дати утворення УНП джерела не дають. На відміну від Революційної української партії, з цього приводу відсутні як спогади засновників, так і будь–які архівні матеріали. Орієнтовно виникнення УНП датують проміжком з кінця 1901 по весну 1902 р. Відсутність фіксованої дати може пояснюватися тим, що утворення цієї партії не було одномоментним актом і розтягнулося на певний час. Без сумніву, ініціатором утворення УНП був Микола Міхновський, серед найближчих активних його соратників у цій справі називають Олександра Расторгуєва, який був помічником Міхновського по адвокатській конторі і якого інколи називали його «ад'ютантом».
У літературі переважає точка зору, що Народна українська партія виникла на базі РУП. Дмитро Дорошенко цю версію подає так: «…Прапор "Самостійної України" переймає друга течія, що виділилася з РУП, так звана Народна українська партія, й гасло української державної самостійності вже не сходить з політичного овиду…»[326] Є й інша версія, згідно з якою УНП виникла на власній, цілком новій організаційній та ідейній основі. Однак аналіз персонального складу УНП свідчить, що частина її, зокрема та, яка із самого початку стояла на позиції «Самостійної України», була серед засновників РУП. До того ж деякий час чіткого водорозділу між обома партіями, зокрема між УНП і національно–радикальним крилом РУП, взагалі не було. Деякі члени РУП одночасно вважали себе членами УНП. Фігурою, що об'єднувала ці дві близькі групи з різних партій, був Микола Міхновський.
На користь цієї версії свідчать факти. Так, наприкінці 1902 р., коли розкол у РУП досяг апогею і противники курсу Д. Антоновича в партії (Ю. Коллард, Л. Мацієвич і О. Коваленко) вийшли із харківської Вільної громади РУП, щоб заснувати Другу вільну громаду, виникла ідея випустити відозву до членів партії з обґрунтуванням позиції національних радикалів. Л. Мацієвич і О. Коваленко звернулися до М. Міхновського по допомогу. Міхновський написав проект, але він був перероблений Мацієвичем і Коваленком, бо вважався занадто націоналістичним. На жаль, цей текст не зберігся[327]. Про дві відозви, що вийшли цього часу з табору національно зорієнтованої частини РУП і Харківської студентської громади, пише і Андрій Жук, який свого часу працював в адвокатській конторі Міхновського. Їхній текст також не зберігся, але, за оцінкою Жука, стиль і кінцеві фрази («Хай живе самостійна, ні від кого незалежна Україна» і «У своїй хаті своя правда») мали виразно самостійницький характер і належали Міхновському. Будучи в еміграції, Жук назвав ці документи «оригінальним і дуже цінним виявом української політичної думки»[328].
У фондах Особливого відділу департаменту поліції Державного архіву Російської Федерації нами виявлено ще три подібних листівки." Одна з них датована 19 лютого 1903 р. і випущена з приводу 42–ї роковини селянської реформи 1861 р. Вона починається гаслом «Бідняки всіх країн, єднайтесь!» і закінчується припискою «Друкарня самостійних українців». Листівка закликає селян не вірити царю і боротися за знищення панщини — «тільки взятися за діло дружно, так, як бралися в прошлом году ваші брати–полтавці, та беруться в городах студенти та робочі й постоять всім за одного, й одному за всіх». Характерно, що жодних національних вимог у листівці не сформульовано[329]. Інша листівка датована тим самим 1903 р. і має те саме гасло «Бідняки всіх сторін, єднайтеся!» і приписку «Ваші добродії українці. Видання Самостійної України». Листівка закликає до актів громадянської непокори, зокрема відмови платити податки і страйкувати з вимогами підвищення заробітної плати. Але у цій прокламації автори нагадують читачам, що «Україна наша колись була окремим царством і управляли нею наші українці–гетьмани, але руські царі… хитрощами, а опісля й силою приєднали до свого царства нашу Україну, щоб мати більше доходів й тепер беруть наших синів, братів–українців в москалі…» Листівка закінчується словами: «…Наш ворог — руський цар і наші вороги всі ті, що живуть з нашої [крові]», слід «цей гніт, цю панщину зничтожить»[330]. Третя листівка, яка має заголовок «Друже посланіє», а підпис «Видання Самостійної України», закінчується словами:
«…Не ждіть поки цар сам скаже: ви вольні!, а постарайтесь добиться волі самі, бо волі у нас немає. Спасайте ж Україну, нехай знову Україна буде вольна, як була й перше.
Жить в свободі, вмерти в борьбі»[331].
Ці три листівки не мають посилання ні на Революційну українську, ні на Українську народну партії. Обидві ці партії у 1903 р. виступали під своїми власними іменами і підписувалися, відповідно, РУП чи УНП. Про це свідчать публікації та листівки цих партій, які збереглися. Ось чому можна припустити, що цитовані вище листівки належать до тієї групи видань, автори яких — національні радикали з РУП і Харківської студентської громади, про яких писав Андрій Жук. У цих листівках відчувається прагнення знайти баланс між соціально–економічними й національно–політичними вимогами, хоча вони конкретно і не формулюються. Але кінцева мета, на яку орієнтуються автори листівок, їхнім змістом визначена чітко — самостійна Україна. Це цілком співпадало з намірами Міхновського, хоча для ствердження, що саме він був автором чи співавтором листівок, немає необхідної інформації.
Однак сам Андрій Жук щодо прокламації «Друже посланіє», яка, до речі, опублікована й у збірці листівок, доданої до книги Й. Гермайзе «Нариси з історії революційного руху на Україні», має іншу точку зору. Він приписує її авторство гуртку прихильників Української соціалістичної партії, яку організували у 1901 р. Б. Ярошинський і М. Меленевський. Ця невелика політична група заявила про себе «Нарисом української партії соціалістичної» і декількома листівками. Вона прагнула поєднати ідеї соціалізму із самостійницькою перспективою України і залучала до боротьби під спільними знаменами жителів України різних конфесій і національних коренів, зокрема спольщених українців. Сліди діяльності партії простежуються до 1905 р. Врешті–решт, УСП приєдналася до Польської соціалістичної партії, яка виявилася їй ближчою, ніж РУП. Фактів про співробітництво УСП з Миколою Міхновським і очолюваною ним УНП не виявлено.
Головним осередком діяльності Української народної партії був Харків. Саме тут перебували тоді найбільш активні представники самостійницької течії українського руху. Крім беззаперечного лідера – Миколи Міхновського, до керівного ядра партії входили інженери Сергій та Олександр Макаренки, банкір Євген Любарський–Письменний, студенти Григорій та Василь Шевченки, студент Ветеринарного інституту Олександр Степаненко, інженер Михайло Базькевич. У деяких документах у складі УНП називають і родичів Миколи Міхновського — В. і О. Міхновських; в інших — вони зараховуються до активістів РУП. Можливо, залишаючись членами РУП, вони співробітничали з Міхновським, а після арешту за революційну діяльність змушені були залишити Харків. Крім Харкова, невеличкі гуртки самостійників діяли у Києві, Катеринославі, Одесі та інших містах. Від імені партії її члени прагнули вести пропагандистську роботу серед інтелігенції Харкова, особливо студентів, а також робітників і селян.
У цій роботі Микола Міхновський виділявся особливою активністю. Так, незабаром після утворення УНП він разом з Олександром Степаненком створив на базі однієї з харківських їдалень своєрідний клуб прихильників національного відродження, так звану «українофільську їдальню». У доповідній записці на ім'я харківського поліцмейстера від 14 березня 1903 р. про це писалося: «Существующее в г. Харькове общество украинофилов все больше и больше пускает свои корни… Различного рода прокламации, запрещенные книги и прочее сотнями распространяются ими среди крестьян окрестных деревень. В настоящее же время общество уже устроило так называемую "объединительную столовую", которая только именем столовой будет прикривать место сходок украинофилов для решения всевозможных вопросов социального характера. Этим же обществом решено для усиления средств на свои нужды устраивать платные вечеринки, лотереи и прочее, и даже привлечь к этому малорусскую труппу. Во главе стоит известный уже полиции украинофил Александр Федорович Степаненко, студент Ветеринарного института… Руководит же всеми делами Общества лицо небезызвестное в Харькове — присяжний поверенный Николай Иванович Михновский, квартира которого служит местом "сбирок" и тайным архивом запрещенных книг и прочее»[332]. В документах Харківського губернського жандармського управління наводяться прізвища кільканадцяти студентів — постійних відвідувачів їдальні, активних розповсюджувачів літератури[333].
Важливою подією в громадсько–політичному житті України, яка об'єднала українців Російської та Австрійської імперій, було відкриття у Полтаві наприкінці серпня 1903 р. пам'ятника класику нової української літератури Івану Котляревському. Микола Міхновський був причетний до цієї події ще з 1901 р. Написаний ним від імені Революційної української партії «Відкритий лист до російського міністра внутрішніх справ Сіпягіна» мав свої наслідки. Напис на пам'ятнику Котляревському було–таки дозволено зробити українською мовою, хоча й «с соблюдением всех правил русского правописания». В результаті, він набув такого карикатурного вигляду:
На свято з'їхалися представники різних течій і напрямків українського руху з усіх куточків України. До делегації від Харкова входив Микола Міхновський, професори університету О. Єфименко, Д. Багалій, М. Сумцов, студенти Ю. Коллард і Л. Мацієвич, громадська діячка Х.Д. Алчевська та її дочка, письменниця Х.О. Алчевська, письменник і композитор Г. Хоткевич, земський службовець, поет Олександр Кандиба (Олесь). Очолював делегацію міський голова.
На урочистих зборах, які відбувалися у Народному домі ім. М. Гоголя і зібрали сотні людей, виступали представники обох частин України, причому гостям із Західної України було дозволено виголошувати свої промови українською мовою, а представникам Наддніпрянщини у цьому праві відмовили. Це спричинило інцидент, який завершився національною демонстрацією.
• Є різні версії цієї події. Одна з них належить свідку події Ю. Колларду. За цією версією міський голова Полтави В.П. Трегубов перервав промову представниці Чернігівського губернського земства Ольги Андрієвської на тій підставі, що уряд заборонив офіційні виступи українською мовою. У відповідь Микола Міхновський, вийшовши з–за лаштунків, звернувся українською мовою до голови: «Тому, що на рідній землі ми не маємо права вітати роковини свого письменника й громадянина рідною мовою; тому, що адреса, яку він мав читати від харківського громадянства також написана по–українському, він читати її не може». Міхновський вийняв текст вітальної адреси з течки і порожню передав її Трегубову. Після цього він під гучні оплески залу залишив сцену[334].
Свою версію подій в Полтаві дав Д. Дорошенко. Він пише: «…До президії підходить Микола Міхновський. Серед мертвої тиші заявляє, що приїхав як представник харківської адвокатури, але тому, що українські привіти не допущені, він передає лише обкладинку, а текст повезе назад до Харкова. З цими словами він кидає обкладинку на стіл. Серед мертвої тиші те ж робить Михайло Коцюбинський»[335].
Є також опис цієї події В. Андрієвським[336]. Він істотно не відрізняється від версій Ю. Колларда і Д. Дорошенка, за винятком того моменту у виступі Міхновського, де він обіцяв оскаржити дії влади петицією до Сенату. Про цей виступ писав у своїх спогадах А. Жук. Він наводить свою версію короткої промови М. Міхновського: «Пане Голово! Я теж привіз з собою привіт українською мовою, але що Ви не дозволили читати привітання по–українськи, то я прошу видати мені копію постанови міської думи для оскарження в Сенаті. А тому що привіту не можу читати, я його залишаю в себе, а порожню течку передаю Вам»[337]. Нарешті збереглася доповідна записка начальника харківського охоронного відділу директору департаменту поліції в Петербурзі з детальним описом події. У цілому вона підтверджує факт виступу Міхновського на урочистостях (якого, до речі, називає «незваным представителем г. Харькова»), а також, що саме цей виступ викликав національну демонстрацію. «Это обращение к публике, — зазначається в доповідній, — послужило к началу демонстрации»[338].
Виникає питання, чи діяв Міхновський на урочистостях за якимось обдуманим планом, чи його демарш був чистою імпровізацією? І спомини сучасників, і архівні матеріали свідчать, що в середовищі членів РУП і УНП (як місцевих, так і прибулих) не було єдності щодо ставлення до свята. Відбулися збори членів цих партій, на яких більшість пропонувала його бойкотувати як захід, який не має відношення до революційної боротьби пролетаріату. До речі, так зробили російські соціал–демократи. Меншість РУП і УНП (у поліцейських документах вони не диференціюються — їх об'єднують узагальнюючим поняттям — члени «Українофільської революційної партії») стояла на тому, щоб взяти участь у святкуваннях, надавши їм «характеру загальнонаціональної демонстрації». До цієї групи належали Юрій Коллард і Левко Мацієвич — особи, особливо близькі до Миколи Міхновського[339]. Усе це дає підставу зробити припущення, що Микола Міхновський діяв у Полтаві відповідно до плану вказаної групи українських націоналістів.
За версією В. Андрієвського і А. Жука, ця історія мала своє продовження. Микола Міхновський таки звернувся «згідно з постановою Полтавської думи» до Сенату зі скаргою, у якій опротестовував заборону публічних виступів українською мовою[340]. Д. Дорошенко пише, що до Сенату звернулася Полтавська дума, а про участь у цій акції Міхновського не згадує[341]. Скарга ґрунтувалася на тій підставі, що закону, який би забороняв виступи українською мовою, не було. Влада діяла відповідно до адміністративних розпоряджень, до того ж таємних. А. Жук пише, що скаргу розглянули в Сенаті лише в 1906 р. і постановили заборону скасувати, а міністрові «поставити на вид у зв'язку з неправильністю його поведінки»[342].
Коли у січні 1904 р. почалася російсько–японська війна, Микола Міхновський став ініціатором всеукраїнської акції протесту. Була скликана нарада з участю представників харківської групи УНП і радикальних членів РУП, у якій взяли участь М. Міхновський, М. Біленький, О. Степаненко, брати О. і В. Расторгуєви, художник С. Васильківський, Ю. Коллард і деякі інші активісти партій. Нарада склала текст протесту, який планувалося направити до Києва для узгодження з представниками політичних партій і громадських об'єднань. Але через зраду одного з членів РУП про наміри Міхновського та його оточення стало відомо поліції. За свідченням Ю. Колларда, прокурор харківської судової палати попередив Міхновського, з яким був у дружніх стосунках, що поліції про все відомо. «Одного дня, — пише Ю. Коллард, — покликав Міхновського прокурор Судової Палати, де Міхновський виступав часто як оборонець в різних процесах, і довірчо сказав йому, що жандармерія має якісь відомості, ніби він організує протести чи демонстрацію проти війни. Казав далі, що він цьому не вірить і гадає, що це якесь непорозуміння. У всякому разі, коли б йому, Міхновському, щось подібне стане відомим, то він радить ініціаторам покинуть цю «затію», бо інакше може бути їм велика неприємність». Після цієї розмови Міхновський негайно відправився до Києва, де домовився з Євгеном Чикаленком про припинення акції[343].
Але від антивоєнної агітації УНП не відмовилася. Було випущено декілька листівок, у одній з яких, датованій 18 травня 1904 р., говорилося: «Москалі, відібравши в нас волю, посилають нас, своїх рабів, одбирати волю в чужих народів і кидати ті народи під ноги московського царя. Яка зневага, яке підле обморочування… Коли має наша кров пролитися, то пролиймо її за нашу волю, за наше визволення з неволі.
Скиньмо з себе ярмо московське, плюньмо на розпутного, ледачого царя російського, що вміє заступатись тільки за своїх панів та дерти з нас гроші. Станьмо всі вкупі, повбиваймо всіх станових і справників, губернаторів, а на їх місце сядьмо самі, щоб не було ні пана, ні мужика, щоб усі були рівні… В своїй хаті своя правда і сила, і воля… Ми маємо право з України вигнати чужинців москалів. Розплющіть сліпі, бо буде пізно!»[344] Особливості змісту і стиль листівки дають підстави приписати її авторство (чи принаймні кінцеву редакцію) Миколі Міхновському. Зокрема, Андрій Жук, який деякий час працював його помічником і добре знав стиль патрона, стверджував, що можна майже цілком бути певним, що саме Міхновський — автор. До речі, в архіві А. Жука був виявлений один із примірників цієї листівки, текст якої співпадає з наведеним нами архівним варіантом[345].
У 1903 р. у складі УНП була утворена воєнізована організація, яка дістала назву «Оборона України». Про цю структуру Української народної партії писав у 1938 р. В. Євтимович, а у 1997 р. невелику розвідку про неї опублікувала Т. Геращенко[346]. Обидва автори зовсім мало пишуть про чисельність і особовий склад «Оборони України», пояснюючи це її суворою законспірованістю. Ця організація створювалася для того, щоб у вирішальний момент стати на чолі всеукраїнського національного повстання.
Слід зазначити, що подібні структури створювали партії національної орієнтації в інших регіонах імперії. Зокрема, на початку XX ст. була створена невелика терористична група Фінляндії, яка готувала замах на генерал–губернатора краю Миколу Бобрикова за те, що він провадив послідовну русифікаторську політику. Замах здійснив Ежен Шауман, який ціною власного життя смертельно поранив 16 червня 1904 р. генерал–губернатора. Шауман став національним героєм Фінляндії[347].
На відміну від фінів, радикальних російських революціонерів та представників інших національностей, «Оборона України» замахів на людей, у тому числі російських чиновників, не влаштовувала. Прагнучи привернути до себе увагу, вона провела ряд демонстративних акцій, спрямованих безпосередньо на те, що самостійники називали «символами панування» Росії в Україні. 31 жовтня 1904 р. відбулася перша така акція, про яку газета «Киевлянин» писала 3 листопада 1904 р.: «Вибух у Харкові. О 1 год 20 хв ночі проти 31 жовтня у театральному садку коло бюста О. Пушкіна почувся сильний вибух, який було чути в далеких частинах міста. Силою вибуху вибито безліч шибок у сусідніх із садком будинках… На місці вибуху утворилася досить глибока воронка. Від п'єдесталу відколовся шматок граніту».
Таким чином, пам'ятник О. Пушкіну після «громового удару» не був пошкоджений. Від постаменту лише відколовся кусок граніту. Невідомо, чим викликана така суперечність: сильний вибух і мізерні результати. Можливо, акція була розрахована на зовнішній ефект і зруйнування пам'ятника не передбачала, або її здійснювали непрофесіонали. Останнє малоймовірно: «Оборону України» очолював військовий — Віктор Чехівський, а серед членів організації були кадети з Чугуївського військового училища, які розумілися у підривній справі.
Харківський вибух стався в рік ювілею Переяславської ради 1654 р. Ця дата відзначалася в Російській імперії як свято. УНП вирішила провести акції, які б знівелювали пропагандистський ефект заходів влади і привернули увагу населення до справжнього стану речей. Звичайними способами (листівками, петиціями, зборами тощо) досягти цього, за переконанням керівництва УНП, було неможливо. Зупинилися на екстраординарних заходах: знищенні об'єктів, що символізували підпорядковане становище України в імперії. Найкращими такими об'єктами були пам'ятники царів.
Слід зазначити, що не харківські самостійники першими в Україні запланували замахи на царські пам'ятники. З ідеєю знищити пам'ятник Миколі І, який стояв перед Київським університетом, виступили молоді радикали на одній із Шевченківських вечірок наприкінці XIX ст. Серед них був і молодий студент Дмитро Антонович. Була навіть написана і розповсюджена листівка, де пояснювалися мотиви цієї акції. Але тоді ця ідея не була реалізована, хоча у спогадах залишилася[348].
До плану замаху на монументи царів підштовхували і поточні політичні події. Саме у 1904 р. в Росії вголос заговорили про ліберальні реформи, а тодішній міністр внутрішніх справ Святополк–Мирський заявив: «Фінляндії будуть надані національні концесії; полякам будуть надані національні концесії — це необхідно для заспокоєння окраїн Росії. Українцям немає потреби щось давати». Саме наприкінці жовтня 1904 р., коли був організований вибух, у Харкові перебував генерал від кавалерії Глазофф, який керував Міністерством народної освіти — головною русифікаторською інституцією Росії. Реакцією самостійників на весь комплекс указаних обставин був вибух у Харкові[349].
Чим пояснювали організатори акції замах саме на пам'ятник Пушкіну, а не на монумент якогось із царів? Відповідь знаходимо у двох джерелах: історії Української народної партії (Українська партія самостійників–соціалістів), написаній анонімним самостійником, і у листівці за підписом «Самостійна Україна — Оборона України», датованій 31 жовтня 1904 р. і розповсюдженій у Харкові та інших містах України. У першому джерелі зазначено, що серед символів самодержавства у Харкові нічого гідного уваги знайти не вдалося[350]. Листівка була написана Миколою Міхновським або під його безпосереднім керівництвом. Вона пронизана ідеями «Самостійної України»: деякі фрази з цієї брошури відтворені у листівці майже дослівно. Зокрема, О. Пушкін у листівці характеризується як «літератор московський, що підло і брехливо змальовував у своїх творах постать нашого патріота гетьмана Івана Мазепу»[351]. Малася на увазі поема О. Пушкіна «Полтава», написана на замовлення Миколи І, де Мазепа представлений злодієм, про якого
Спеціальними інструкціями Міністерства освіти ці слова учні середніх шкіл Росії мусили вчити напам'ять. Автор листівки обурювався, що національний геній України Тарас Шевченко «не має і досі собі пам'ятника на рідній Україні, а уряд на податки, зібрані з українського населення, ставить монументи особам, ворожим, чи байдужим інтересам цього населення. Шевченко є наш великий поет, а Пушкін — ваш, то ж кому має швидше бути пам'ятник на Україні?» — звертається автор листівки до «московського суспільства й правительства»[352].
Справді, пам'ятника Тарасу Шевченку на той час у Харкові (як і в Україні взагалі) не було, хоча спроби увічнити пам'ять Кобзаря мали місце. У 1898 р. на замовлення родини Алчевських у саду по вулиці Мироносинській у Харкові був установлений пам'ятник Шевченку у вигляді погруддя, роботи скульптора В. Беклемішева. Однак за вимогою місцевої влади він був демонтований[353]. Ніяких протестів освіченого російського суспільства в Україні та за її межами цей факт не викликав, жоден не назвав його ініціаторів і виконавців варварами, вандалами. Міхновський робив спроби відновити справедливість і діяв цілком легальними методами. У 1900 р. на засіданні міської думи як її гласний він вніс пропозицію про спорудження в Харкові пам'ятника Шевченку. Проти цієї пропозиції виступив відомий підприємець фон Дітмар. Проросійською частиною думи ця пропозиція Міхновського була відхилена, а замість неї було демонстративне рішення про спорудження в місті пам'ятника М. Лєрмонтову. Проте «дальший хід подій», у тому числі замах на пам'ятник Пушкіну, поклав край спорудженню пам'ятників російським діячам в Харкові[354].
Для того щоб мати повніше уявлення про тодішній Харків, зазначимо, що не було тоді в ньому пам'ятників ні засновнику місцевого університету В.Н. Каразіну, ні родоначальнику української прози Г. Квітці–Основ'яненку, ні іншим місцевим українським діячам. У контексті зазначеного вище стає зрозумілим оцінка українського історика 1920–х рр. В. Косташука щодо вибуху в Харкові: «Тільки ненормальні стосунки, що в них доводилося жити українському народові, спонукали до таких гострих виявів національної нетерпимості, як замах на пам'ятник Пушкіну»[355].
Прямих свідчень, що організація вибуху відбувалася під безпосереднім керівництвом Миколи Міхновського, не існує. Але в колах української інтелігенції та українського політикуму побутувало переконання, що це — справа Міхновського. «Його (Міхновського. — Авт.) ім'я зв'язане з замахом на пам'ятник Пушкіну», — писав О. Лотоцький[356]. Інший автор — В. Євтимович — писав прямо, що ««Оборона України», ведена твердою рукою Миколи Міхновського, рішила висадити в повітря пам'ятники московським царям по українських містах»[357]. Анонімний учасник замаху на пам'ятник згадував: «Вранці я пішов подивитися на місце вибуху, після того пішов по Сумській вгору.
Мене наздогнав адвокат М. Міхновський, який був схвильований, ми пішли разом. Коло воріт університетського саду, де тепер стоїть пам'ятник Каразінові, зустріли ми двох наших товаришів. Міхновський кинувся їх привселюдно цілувати. Це були студент технології Ол. Ш. та тоді вже юнкер чугуївської військової школи М. Ш.». Цей епізод відтворив у своєму нарисі про Міхновського Р. Борис[358]. За другим криптонімом (М.Ш.) стоїть Микита Шаповал, який на момент вибуху справді навчався в Чугуївському юнкерському училищі. У своїх мемуарах він писав: «Я був переконаний, що доки на Україні нема пам'ятника Шевченку — не сміє стояти інший пам'ятник»[359].
Цілком можливо, що Микола Міхновський і його однодумці усвідомлювали всі негативні наслідки вибуху. Адже для багатьох жителів України, особливо російськомовних, Пушкін був більше ніж поет. Це був символ російської культури і духовності. Але Міхновський все–таки пішов на організацію вибуху. Він виходив з того (це добре простежується з його текстів), що розширення російської культури в Україні не було наслідком природних процесів, що це — значною мірою результат насильства, переслідування, заборони українського друкованого слова і письменства, що творіння геніальних російських письменників уряд прагне використати як знаряддя духовного закріпачення українського народу. Міхновський вбачав прямий зв'язок між загарбницькою політикою царизму і поширенням в Україні російської культури. Цей зв'язок всіляко приховувався не лише офіційною Росією, а й російськими лібералами і соціалістами, хоча він був очевидним не лише для українців, але й для неупереджено настроєних представників інших національних культур в Україні. Зокрема, про це писав у 1911 р. відомий єврейський публіцист Володимир Жаботинський. У полеміці з Петром Струве, який «переможно констатував, що у Києві без російської мови не можна бути культурною людиною», він нагадав: «Всюди на периферії держави російської російська культура з'являється лише після того, як земський яриза (ярыжка) прокладав їй дорогу, витоптавши чоботиськами усіх її конкурентів»[360].
Саме цим і пояснюються дії М. Міхновського. На політику царизму щодо України, на офіційне насильство він і його прихильники відповідали демонстрацією сили. Ця демонстрація не була спрямована проти конкретних осіб, не загрожувала їхньому здоров'ю і життю, була розрахована, головним чином, на психологічний ефект.
Подібний характер мала і спроба самостійників висадити в повітря в 1909 р. пам'ятник перемоги Петра І біля Полтави. Цей вибух був приурочений до днів, коли офіційна Росія відзначала 200–літній ювілей перемоги над шведами. Ця спроба вдалася лише частково — пам'ятник був дуже пошкоджений, але не знищений. Не вдалося висадити і пам'ятники Романовим у Києві й Одесі. Особа, що готувала ці замахи, несподівано померла[361].
Схоже, що Міхновський свідомо йшов на організацію вибухів, сподіваючись, що після динамітного замаху та інших гучних демонстрацій самостійників сотні і тисячі українців замисляться над глибинними причинами свого трагічного становища і врешті–решт дійдуть до ідеї незалежності України.
Слід зазначити, що Микола Іванович не обмежував свою діяльність виключно українським середовищем. Коли напередодні революції 1905 р. в Україні пожвавився земський ліберальний рух, Микола Міхновський виявився в його середовищі. У 1904 р. харківське земство включилося у так звану «банкетну кампанію», яка стала проявом організованої опозиції царському уряду. Поліцейські чиновники інформували своє керівництво, що спочатку 6 листопада, а потім 5 грудня 1904 р. в будинку земської управи відбулися «антиурядові банкети», на яких лунали промови про об'єднання ліберального руху. Особливу активність у них виявила українська інтелігенція, серед якої виділялися Микола Міхновський і молодша Христина Алчевська. За наказом начальника харківського губернського жандармського управління за ними був встановлений суворий нагляд[362].
Окрім великої громадсько–політичної та організаторської діяльності, перші роки існування УНП були періодом найбільш плідної теоретичної роботи М.І. Міхновського. Це була відчайдушна спроба повести національно–визвольний рух українського народу шляхом до незалежності України. У 1902–1904 рр. були написані брошури, відозви і статті «Робітницьке свято Першого травня», «Робітницька справа у програмі УНП», «Справа української інтелігенції в програмі УНП», «Десять заповідей УНП». Вони поширювалися в Наддніпрянській Україні й були доступні тисячам читачів. Зміст цих видань було узагальнено у програмі партії, виданій у 1906 р. у Львові. Щоб збити з пантелику царську поліцію, на титульних сторінках указувалося інше місто — Чернівці. Вичерпний аналіз цих матеріалів можна дати лише у спеціальному дослідженні, адже програмові документи УНП становлять цілий етап в історії української політичної думки. Тому обмежимося коротким викладом їхнього змісту, акцентуючи увагу на основних моментах.
Аналізу робітничого питання присвячена брошура «Робітницька справа у програмі УНП» (Чернівці, 1902). Міхновський відкидає марксистський заклик «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», виходячи з того, що «робітницький рух вступив в нову фазу свого розвою: він став із космополітичного національним». Марксистському гаслу «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Міхновський протиставляє своє: «Робітники поневолених націй, єднайтеся для спільної боротьби за свої національно–політичні, духовні й економічні інтереси проти пануючих націй, під умовою обопільного визнання своїх національних прав». Микола Міхновський закликав українських робітників до згуртування під національним прапором і попереджував їх, що становище робітництва України не поліпшиться після перемоги в Росії демократії. «Горе поневоленій нації, — кидає він, — що дочекається панування демократизованої нації…» Єдиним виходом для українців Міхновський вважає досягнення «великого національного ідеалу: єдиної нероздільної вільної самостійної демократичної України освічених робочих мас… у яку увійдуть усі частини українського народу»[363].
У цій і наступних роботах для обґрунтування прав українців Микола Міхновський широко використовує метод історичного порівняння. Це нове у порівнянні із «Самостійною Україною», де він у своїй аргументації спирався на засади права та історичну традицію. Так для характеристики становища українських і російських робітників в Україні Міхновський використовує відповідні моделі взаємин німецьких і польських пролетарів у німецькій Познані, чеських і австрійських робітників в австрійській Чехії, ірландських і англійських робітників в британській Ірландії. Він відкидає міф про класову солідарність як основу взаємин робітників різних національностей у залежних країнах. «Як вам здається, — запитує Міхновський, — чи дуже хочеться робітникам ірландським і англійським єднатися і що відповіли б ірландці, коли б хто порадив їм єднатися з англічанами? Ірландець ненавидить свого споконвічного ворога пишливого англо–сакса і своїм ідеалом має — одірватися від нього зовсім, вигнати чужинців з рідного краю і, здобувши політичну незалежність, зажити власним життям».
Як не дивно, але в оцінці становища ірландських і англійських робітників в Ірландії Микола Міхновський виявився однодумцем самого Карла Маркса. Так, аналізуючи колоніальну політику Англії в Ірландії, Карл Маркс писав, що пересічний англійський робітник «ненавидить ірландського як конкурента, який знижує його рівень життя. Він має релігійні, соціальні і національні упередження проти ірландського робітника. Ірландець з лихвою виплачує йому тією ж самою монетою. Він вбачає в англійському робітникові одночасно співучасника і сліпе знаряддя панування в Ірландії». Тому, робить висновок К. Маркс, «єдиний спосіб прискорити соціальну революцію в Англії — зробити Ірландію незалежною»[364].
Подібних тверджень щодо України («соціальна революція і визволення Росії неможливі без незалежної України»; «російський робітник в Україні — співучасник і сліпе знаряддя російського панування в Україні»; «російський робітник в Україні виступає як конкурент українського робітника, знижуючи його життєвий рівень» тощо) ніколи не робив ні Ленін, ні його соратники в Росії та Україні, хоча наведена Марксом модель взаємин між англійськими й ірландськими робітниками цілком справедлива і для України. Відчуваючи непотрібність і зайвість у себе вдома, місцеве робітництво не могло ставитися до прийшлих робітників, які мали в Україні значно вищий життєвий рівень, ніж місцеві робітники, як до своїх братів. Чекати від них цього — значить перебувати за межами здорового глузду.
До речі, В.І. Ленін також вважав цілком коректним порівнювати становище України у складі Російської імперії зі становищем Ірландії у складі Британської імперії. В одному зі своїх виступів 1914 р. він говорив: «Вона (Україна. — Авт.) стала для Росії тим, чим була Ірландія для Англії: об'єктом експлуатації, який нічого не одержує натомість»[365]. Правда, сказавши «А», Ленін не сказав «Б» — не провів паралель між становищем англійських робітників в Ірландії та становищем робітників–росіян в Україні. Але таку аналогію неважко прослідити й самостійно, спираючись на його промову. Може саме тому цей виступ Леніна так і не був надрукований у жодному із зібрань його творів. Уперше його обнародував канадський комуніст Петро Кравчук.
У брошурі «Справа української інтелігенції в програмі УНП», опублікованій у 1904 р. (А. Жук вважає, що вона написана у співавторстві з одним із лідерів УНП В. Макаренком[366]), йдеться про роль інтелектуальної еліти у визвольному русі, значення національної свідомості у долі українського народу. Міхновський вже вкотре затаврував хворобу національної неповноцінності, роздвоєності українського освіченого суспільства, що кидає революційну частину його молоді в обійми загальноросійських політичних організацій. Він знову попереджує, що перемога російської демократії не вирішить «українського питання». «Московські освічені верстви, — зазначає Міхновський, — добре бачать і знають, що в конституційній державі можна заборонити і національну пресу, і національну мову поневоленої нації в школі, суді й адміністрації, і пануватимуть над нею економічно і політично. Російський парламент, в якому москалі завдяки своїй політичній і економічній силі матимуть разючу більшість представників, буде так без контролю і церемоній виробляти і прикладати до України й українців методи визиску і тримання в покорі, як і абсолютне сучасне правительство»[367].
Слід зазначити, що Міхновський був не одинокий у своєму прогнозі щодо згубного впливу на Україну можливої перемоги російської демократії без вирішення «українського питання». У передмові до «Пропащого часу» Михайла Драгоманова, перевиданого 1909 р., М. Павлик писав: «…Що ж то буде при заведенні в Росії конституційного ладу, з центрами: в Петербурзі, Москві (та, мабуть, в Варшаві), коли російській Україні прийдеться мати діло з десятками міліонів, так кажучи, зофіціалізованих, московсько–російських (а почасти й польських) орд, — усіх партій, від чорносотенної аж до соціально–демократичної, — міліонів, зіяючих централізмом та ворожнечею до неофіціальних націй, особливо ж нашої, української!.. Та вони просто розтопчуть Україну!..
Одно спасіння: вирватися з царства нашої пропащості, відділити й відгородити українську землю від Росії — якнайшвидше, за всяку ціну, поки ще час…»[368]
Єдиним виходом для України Міхновський знову–таки називає виборонення нею незалежності.
У цій брошурі Міхновський посилається на приклад маленької Бельгії, яка була убогою країною під іноземним пануванням, а після досягнення незалежності розбагатіла. І навпаки, народи багатих країн, які потрапляли під чужий контроль, швидко перетворювалися в нужденні придатки метрополій.
Міхновський прагне виявити ті історичні підойми, які в змозі перетворити залежні країни у самостійні держави. Розглядаючи співвідношення соціального і національного факторів, він прагне довести, що націоналізм — не менш динамічна і життєдайна сила, ніж соціальні рухи. Для підтвердження своєї думки Міхновський знову–таки звертається до європейського досвіду, зокрема до історії боротьби за своє національне визволення Пруссії, Іспанії, Португалії, Норвегії, Угорщини, Греції, Чехії, Хорватії, Ірландії, Сербії, Італії та інших країн. На підставі історичних узагальнень він робить висновок: «Націоналізм – це велетенська і непоборна сила, яка надто яскраво почала проявлятися в XIX віку. Під її могутнім натиском ламаються непереможні, здається, кайдани, розпадаються великі імперії і з'являються до історичного життя нові народи, що до того часу покірно несли свої рабські обов'язки супроти чужинців–переможців. Націоналізм єднає, координує сили, жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу».
Головною причиною нещастя української нації Міхновський вважає брак націоналізму серед широкого її загалу. Наша нація не має національної свідомості, зазначає Міхновський, як її має польська, чеська, хорватська та інші нації, «не має самої могутньої зброї для захисту своїх інтересів, і через те вона перебуває в найтяжчому рабстві, яке тільки можна собі уявити…» Що ж стосується української інтелігенції, яка є «плоть від плоті українського народу», то вона проявляє і всі його риси: національний індиферентизм, схильність прилучатися до тієї чи іншої політичної течії російського суспільства або плекати консервативне українофільство «для задоволення власної особи». Вплив російської культури і російського суспільства призвів до того, що «українці повторяли за своїми лукавими вчителями–москалями, що націоналізм — узагалі дурниця, що сепаратизм — теж нерозумна річ, бо ідеал усіх народів лежить у з'єднанні». Міхновський ще і ще раз звертає увагу української інтелігенції на величезний творчий потенціал націоналізму, який «визволив десятки поневолених і впосліджених народів… створив великі національні культури й літератури: німецьку, норвезьку, фламандську, угорську, грецьку, італійську, чеську, сербську, болгарську…» Він висловлює переконання, що українська нація йтиме «тим самим шляхом як і поневолені народи Заходу, перейде його й повалить усе те, що стоятиме перепоною на тій дорозі».
Але чи не найбільшого розголосу на початку XX ст. здобув інший твір Миколи Міхновського — «Десять заповідей УНП». Це своєрідний маніфест, катехізис самостійників, покликаний, між іншим, виховувати в українців національну свідомість, ліквідувати зазначений вище «брак націоналізму». «Десять заповідей» були написані в 1903 р. і невдовзі стали широко відомими в Україні та за її межами. В архівах «Десять заповідей» збереглися у вигляді прокламацій, а у 1904 р. вони опубліковані в брошурі «Справа української інтелігенції в програмі УНП». Відтворимо цей документ повністю:
«1. Одна, Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя.
2. Усі люди твої брати. Але москалі, поляки, мадяри, жиди — це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами й визискують нас.
3. Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів–зайдів.
4. Усюди і завжди вживай української мови. Хай ні дружина, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців–гнобителів.
5. Шануй діячів свого краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів–відступників і добре буде цілому твоєму народу і тобі.
6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ідеалів.
7. Не зробися ренегатом–відступником. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
9. Допомагай своєму землякові поперед усіх: держись купи.
10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй із ворогами народу нашого, бо цим ти додаєш їм сили і відваги; не накладай вкупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш».
Листки з текстом цього катехізису (інколи він зустрічається під назвою «Десять заповідей українця») у вигляді гектографічної прокламації розповсюджувалися в багатьох містах і селах України. Ні для кого не було таємницею і її авторство. Зокрема, харківські жандарми у 1902 р. констатували, що «листівка виготовлялася і поширювалася присяжним повіреним М.І. Міхновським, відомим своїми українофільськими поглядами»[369].
«Десять заповідей УНП» — один із найгостріших документів українського самостійницького руху, створених Миколою Міхновським. Цей документ зазнав найжорстокішої критики з боку опонентів і політичних противників УНП. Справді, ряд положень цього катехізису з точки зору сьогоднішніх реалій сприймаються як шовіністичні. Зокрема, друга і третя заповіді: «…Москалі, поляки, мадяри, жиди — це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами й визискують нас» і «Україна для українців». Наголошувати на пріоритеті інтересів якоїсь нації, протиставляючи її іншим, у сучасному суспільстві вважається неприйнятним. Саме ці пункти катехізису Міхновського вплинули на пізнішу оцінку всієї його діяльності, бо всі інші його публікації розглядалися з огляду на те, що він був автором цих заповідей. Але, перш ніж давати їм остаточну оцінку, слід зважити на ті обставини, у яких вони прозвучали, і людей, які їх виголосили. Цього вимагає конкретно–історичний підхід.
Автор «Заповідей» відбивав психологію людей, що представляли народ, несправедливо позбавлений політичних прав, економіка і природні багатства якого були поставлені на службу чужим інтересам, культура утискалася, а саме його існування опинилося під великим знаком питання. Цей народ мав багату і давню державну історію, але втратив навіть свою самоназву. Він перебував у стані важкої та тривалої боротьби за своє самозбереження. Тому протистояння іноземцям, з політикою яких були пов'язані нещастя цього народу, вважалося його радикальними представниками — самостійниками — цілком законним. Тим більше, що мова не йшла про боротьбу з росіянами, євреями, угорцями, поляками як представниками іншого народу, в остаточному висновку, навіть не про національну боротьбу. Йшлося про ліквідацію історичної аномалії, у результаті якої до рук представників вказаних народів потрапив контроль над усіма найважливішими сферами життя, а корінне українське населення було відтіснене на нижчі щаблі соціальної піраміди… «Ми боремося проти чужоземців не тому, що вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори», — пояснював свою позицію, сформульовану у другій заповіді, М. Міхновський[370]. У сучасному цивілізованому світі таку форму націоналізму не засуджують: до неї прийнято ставитися з порозумінням.
Третя заповідь — «Україна для українців» — у катехізисі також не випадкова. Вперше Міхновський сформулював її у «Самостійній Україні»: «Україна для вкраїнців, і доки хоч один ворог–чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія»[371]. Це гасло також охоче і часто згадують, звинувачуючи Міхновського в схильності до національної винятковості, українського шовінізму. Насправді, в умовах тодішньої України, у якій корінне населення було позбавлене тих прав, які мали представники інших народів, цей заклик не мав жодного шовіністичного підтексту чи відтінку. Подібні гасла на ранніх етапах визвольного руху висували представники багатьох народів. Як зазначив А. Свідзинський, заперечити подібне гасло, не виходячи за межі здорового глузду, неможливо. Адже у разі заперечення цієї тези ми одержимо абсурдний результат: «Україна не для українців», що суперечить природному праву нації на національне самовизначення й утворення власної держави. Відчуваючи слабкість своєї позиції, критики цього гасла приписують йому зміст іншого: «Україна лише для українців»[372]. Але такого гасла ні Міхновський, ні його товариші по Українській народній партії ніколи не проголошували. Таким чином, «Десять заповідей УНП» не спрямовувалися проти російського, польського чи єврейського народів. Вони спрямовані проти російської, іншої інонаціональної чи зрусифікованої еліти в Україні, урядовців, підприємців, торгівців і землевласників, які експлуатували український народ, прагнули позбавити його національних коренів і відтіснити від політики, економіки, культури.
Однак при уважнішому і прискіпливішому аналізі можна виявити, що цей катехізис самостійників все–таки не нейтральний стосовно так званих «простих» людей. Але не тому, що вони — не українці, а лише тому і лише тією мірою, якою вони є сліпим (чи цілком свідомим) знаряддям денаціоналізації, зросійщення України. А те, що вони часто виступали у цій ролі, що так звані «широкі маси» російського населення були заражені великодержавним шовінізмом, — це загальновідомий факт.
Окремо Міхновський відповідає на звинувачення в юдофобії, які посипалися на нього після публікації «Самостійної України». У «Справі української інтелігенції в програмі УНП» він пояснює свою позицію тим, що у кожній державі євреї стоять на боці сильної, пануючої нації та використовують вкупі з останньою ресурси поневоленої нації в своїх інтересах, стати ж «в обороні слабшого, знедоленого, в обороні нації поневоленої для жидів — це значить стати проти своїх інтересів на свою конечну гибіль: а хто не хоче жити?»[373] Як бачимо, Міхновський демонструє готовність зрозуміти становище євреїв в Україні. Але він вимагає зрозуміти і становище та позицію українців: «Ми не виступаємо проти жидів, як проти москалів, поляків і всіх, хто визискує й поневолює наш народ. Ставимо жидів урівні з іншими нашими гнобителями, і, значить, ніхто не може нам закинути антисемітизму… Жиди на Вкраїні не тільки експлуататори, але ще й… москалізатори… Найсердечніше привітаєм жидів, коли вони покажуть, що суть прихильниками нашого народу, а не ворогами йому…»[374]
Ці слова можуть здатися занадто різкими, навіть образливими. Але звернемося до оцінки становища і ролі євреїв у суспільному житті України, надану сучасником Миколи Міхновського Володимиром Жаботинським. Його важко запідозрити в антисемітизмі. Він щиро прагнув для євреїв кращої долі і, шукаючи шляхи їхнього визволення, відкидав найпростіший, але досить поширений серед євреїв (як, до речі, і представників інших меншин), — асиміляторство. У статті «На хибному шляху» (1912 р.) він наводить приклади, коли євреї Чехії та Галичини ототожнювали себе з домінуючими там німцями, їхньою культурою і разом з ними виступали проти чехів і поляків, а з часом, коли це домінування почало доходити краю, перетворювалися відповідно на … «чехів» і «німців», при тому досить нетерпимих до інших національних груп (відповідно у Чехії — до німців, а у Галичині — до українців). Жаботинський критикує асиміляторські настрої в єврейському середовищі Росії, закликає євреїв відмовитися від ролі «носіїв русифікації на окраїнах» і повернутися до своїх власних національних коренів[375]. Жаботинський відверто і з тривогою визнавав, що «ми самі тут на Півдні так старанно і наївно насаджували по містах русифікаторські основи, наша преса стільки клопоталася тут про російський театр і поширення російської книги», що цілковито спустили з уваги, що «поза цими містами вирує суцільне, майже тридцятимільйонне село»[376]. В іншій статті «Відсіч», опублікованій у 1913 р., Жаботинський пише: «Я радив і раджу єврейству Півдня дуже й дуже зважити на те, що українці–піонери вбачають в обрусілих євреях головних русифікаторів міської України. Але чому треба з цим рахуватися? Аж ніяк не тому, що обрусілий єврей у Полтаві не має морального права розмовляти, читати й слухати драму по–російськи. А тому і лише тому, що керівні партії національного українства визнають право євреїв на єврейську національну культуру. Протестуючи проти обрусіння євреїв, вони не вимагають від нас перетворитися на малоросів і вітають кожен проблиск націоналізації єврейства. Ця позиція цілковито коректна. Ці люди — принаймні тепер — розглядають нас, як рівноцінний народ — на ґрунті добросусідського співжиття. А коли йдеться про добросусідські взаємини, тоді слід, і дуже слід рахуватися з тим, що для доброго сусіди є неприємною або незручною навіть така моя дія, на яку я маю цілковите моральне право»[377].
Якщо відкинути емоції, то неважко помітити, що у текстах Міхновського і Жаботинського є більше спільного, ніж контраверсійного. Микола Міхновський пише про життєві реалії, з якими погоджується і Володимир Жаботинський. Звинувачення Міхновського у шовінізмі й антисемітизмі надумані і йдуть, переважно, від тих, хто майбутнє українців і євреїв бачив у їхній денаціоналізації, зросійщенні. Ті ж, хто це майбутнє пов'язував з їхньою національною емансипацією і не сприймав зросійщення, стояв на позиції, співзвучній з поглядами Миколи Міхновського. На початку XX ст. було невідомо, яка тенденція, врешті–решт, візьме верх. І було б наївно вважати, що це істотно залежало від текстів чи публічних виступів Міхновського і Жаботинського.
У конкретних умовах підросійської України є достатньо підстав твердити, що націоналізм Міхновського — це переважно оборонний, захисний націоналізм, спрямований на самозбереження українців. Це — антитеза, протидія великодержавному шовінізму панівної нації, який був спрямований на денаціоналізацію українців.
Повторюємо, нічого незвичайного в позиції М. Міхновського не було. Серед його сучасників були досить авторитетні, і що характерно, дуже далекі від політики вчені, які мислили подібними категоріями і чітко розрізняли націоналізм великодержавний і націоналізм пригніченої нації. Відомий мовознавець О. Потебня в одній зі своїх робіт, написаних ще у 1880 р., зазначав: «Есть два рода националистов: стоящие на точке поглощающих (А) и на точке поглощаемых (Б). Нравственности, правды больше на стороне последних; о первых большей частью можно сказать: "Може ти, москалю, и добрий чоловик, та шенелия (resp. теорія) твоя злодий"»[378].
Проте як активна антитеза великодержавному шовінізму націоналізм Міхновського міг виходити за оборонні межі і набирав, за твердим переконанням його критиків і політичних противників, агресивних рис і навіть нетерпимості. За це Міхновський піддавався нещадній критиці. Але при цьому його опоненти і противники не давали прийнятної відповіді на дуже прості і ясні запитання, поставлені ним у «Самостійній Україні»: «…Яким правом російське царське правительство поводиться з нами на власній території, наче з своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон 17 мая 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, літературу і т. д. І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?»[379] Відповідь на всі ці запитання може бути лише одна: в Україні діє право сильного, право великодержця, який послідовно і цілеспрямовано асимілює український народ, прагне знищити його мову і культуру. Але прийнятною для українців таку відповідь Микола Міхновський вважати не міг, і тому запропонував свою — «Десять заповідей УНП». Сьогодні її можна оцінювати як недостатньо неадекватну, хтось може висловити думку, що Міхновський перейшов «оборонну межу». Але в конкретно–історичних умовах України кінця XIX — початку XX століття вона мала під собою реальні підстави.
Взагалі поняття «оборонні межі» у національно–визвольній боротьбі, де часто діє не холодний розрахунок, а бурхливі пристрасті, надзвичайно розмите і мінливе. Напередодні нового 1901 р. Іван Франко вклав в уста одного зі своїх героїв слова: «Для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в розрахунок і порцію національної виключності, коли хочете, шовінізму. Не бійтесь, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю… Усе це — плоди органічного росту нових суспільств… признаки росту, а ніяк не упадку, не декаденції… се признаки ще одної, основної емансипації, може, найбільш характерної для XIX в.»[380]. Ці слова навів у своїй статті, присвяченій еволюції української політичної думки наприкінці XIX – на початку XX ст., Ярослав Грицак. Ми поділяємо судження Я. Грицака, що не можна однозначно стверджувати, що наведена думка відбиває позицію самого Франка, але з певністю можна констатувати: він із розумінням ставиться до такої позиції. А це, у свою чергу, свідчить про певну еволюцію його світоглядних основ[381].
Було б наївно думати, що на подібних позиціях стояв лише герой І. Франка. Подібна еволюція світогляду охопила певний спектр українського політикуму, хоча на зламі ХІХ–ХХ ст. вона переживала початкову фазу, мала складний і суперечливий характер. В основі соціально–політичної доктрини більшості учасників національного руху залишався соціалізм і федералізм. Це середовище у науковій літературі характеризується як народницьке. Для нього пріоритетними були соціально–економічні питання, а проблеми створення власної держави розглядалися у контексті цих питань. Держава сприймалася, головним чином, як апарат насильства, і навіть незалежні держави не завжди перейняті забезпеченням для своїх громадян нормальних умов життя. Цим визначалося насторожене ставлення народників до ідей і людей, які акцентували увагу переважно на відновленні незалежності України.
Було загальне тло, яке сприяло поширенню таких поглядів. Українські народники XIX ст. і політичні партії, що сформувалися на їхніх ідеологічних засадах на початку XX ст., відмовилися від гасла самостійності України ще й тому, що не бачили реальних сил, які б могли реалізувати це гасло на практиці. Навіть Михайло Драгоманов в останні роки свого життя висловлював думку, що перейшов би на позиції самостійництва, коли б йому вказали на ту силу, яка здатна реалізувати цю ідею. В умовах, коли бюрократична закостенілість Російської імперії сприймалася як її стабільність, а в міжнародних відносинах не відбувалося нічого такого, що б явно вказувало на наближення краху європейських імперій, такі сили справді важко було виявити. Як це не звучить парадоксально, гасло самостійності, сформульоване у «Самостійній Україні» Миколою Міхновським, підтримувалося доти, поки тодішні молоді лідери партії не досягли рівня теоретичної зрілості. Сам процес «визрівання» для них був процесом засвоєння основ тодішнього марксівського соціалізму, який ґрунтувався на засадах філософського позитивізму. Ніякої іншої теорії, яка б могла бути сприйнята як дороговказ до визволення, тодішня політична думка не могла їм запропонувати. Але, опинившись у тенетах марксистських теоретичних конструкцій, вони раптом виявили, що незалежність України була «за межами можливого». Як політики, що ставили цілі, які вважалися реальними, вони були по–своєму праві. Довести можливість самостійності України, спираючись на раціональні підстави, вони не могли.
Цьому можна заперечити, адже соціаліст Юліан Бачинський в «Україна irredenta» сформулював ідею незалежності України на суто марксистській підставі — як логічний результат економічної еволюції капіталізму, «розвитку продуктивних сил». Однак у Галичині, з її особливими міжнаціональними відносинами і дещо відмінними від Наддніпрянщини політичними традиціями аргументація Бачинського, можливо, мала ширший контекст. Але й тут невдачі «молодих» радикалів у їхніх спробах привернути на свій бік селянство при допомозі соціалістичних гасел змусили їх переглянути свої погляди і відмовитися від посилання на економічні чинники як головні рушії досягнення незалежності України[382]. Виявилося, що економічні аргументи для обґрунтування ідеї незалежності не підходять. Принагідно згадати один парадокс Ярослава Грицака: «Якщо виходити з ідеї раціонального економічного інтересу, то українським селянам краще ставати «хрунями», ополячуватися, бо тоді вони одержували кращу зарплату, могли легше купити землю і т. д.»[383]. Йшлося про галицьких селян. При всіх застереженнях, подібне можна сказати і про наддніпрянських селян. З мотивів економічної доцільності українцям краще було зросійщуватися, перетворюватися у «справжніх» росіян і будувати разом із ними демократичну Росію, ніж вести важку боротьбу за незалежність української держави, яка ще невідомо чим могла закінчитися.
Як відомо, подібну логіку Іван. Франко назвав «здоровим холопським глуздом». Для прориву «за межі можливого», для обґрунтування ідеї самостійності аргументи тодішньої політичної науки, що ґрунтувалася на філософському позитивізмі, не були придатними. Для цього були необхідні певні ірраціональні мотиви, як писав Франко, «сила волі і духа». Саме з таких позицій підходив до обґрунтування ідеї самостійності Микола Міхновський. Дмитро Донцов у статті «Р.У.П.» зауважив, що для здійснення гасла самостійності Міхновський закликав до «моменту наскрізь ідеалістичного». Ідею самостійності, продовжував він, Міхновський базував, звертаючись не до «законів суспільної еволюції», а до великих історичних традицій нації, до прав кожної, свідомої своєї сили національної спільноти жити власним, ні від кого незалежним суспільним життям»[384]. Це не суперечить істині. У «Самостійній Україні» Міхновський відкрито говорить, що «…навпаки логіці подій (виділено нами. — Авт.) ми написали на своєму прапорі «ОДНА, ЄДИНА, НЕРОЗДІЛЬНА, ВІЛЬНА, САМОСТІЙНА УКРАЇНА ВІД ГІР КАРПАТСЬКИХ АЖ ПО КАВКАЗЬКІ»[385].
Донцов невипадково звернув увагу на ірраціональні моменти у світогляді Міхновського — це зв'язувало їх обох. Зрештою, у контексті цієї нової світоглядної традиції можна розглядати й еволюцію поглядів Івана Франка, його перехід на самостійницькі позиції. Заслуговує на увагу думка Я. Грицака про те, що «писання Івана Франка кінця XIX — початку XX ст., що представляють собою класичний вираз доктрини українського націонал–демократизму, до певної міри послужили ідейною предтечею українського інтегрального націоналізму»[386].
Незбагненні шляхи історії не вписувалися у жодну схему, складену на раціональних підставах тодішньої науки.
Невідомі документи про Миколу Міхновського. — С. 95.
Невідомі документи про Миколу Міхновського. — С. 95.
Коваленко Ол. На межі двох віків // Визвольний шлях. — 1993. — № 1. — С. 88.
3 листів сучасників про Миколу Міхновського (Опублікував Зиновій Книш) // Календар–альманах «Нового шляху». — Торонто, 1978. — С. 70.
Труды юридического общества при Императорском Харьковском университете. — Т. 1. — Харьков, 1904. — С. 210–214.
Антонович К. З моїх споминів. — Ч. 2. — Вінніпег, 1966. — С. 38–39.
3 листів сучасників про Миколу Міхновського. — С. 70.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 7.
Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 51.
Антонович Д. Завваги до спогадів О. Коваленка та Ю. Колларда // 3 минулого. — Т. З (2). — Варшава, 1939. — С. 73.
Алчевська X. Твори. — К., 1990. — С. 415.
Антонович К. З моїх спогадів про Миколу Міхновського // Самостійна Україна. — 1957. — № 11. — С. 6.
Невідомі документи про Миколу Міхновського. — С. 91–104.
Мороз М. Літопис життя і творчості Лесі Українки. — С. 299–300.
Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 52; Його ж. Народження українського націоналізму серед харківської студентської молоді // 3 минулого. — Т. 2. — Варшава, 1939. — С. 52.
Державний архів Харківської області (Далі — ДАХО). — Ф. 200. — Оп. 1. — Спр. 251. — Арк. 108 зв., 111.
Нова ера в життю Харківщини // Літературно–науковий вісник. — 1901. — Т. 14. — Кн. 4–6. — С. 2.
Коллард Ю. Народження українського націоналізму… — С. 46.
Антонович Д. Із студентських років Івана Стешенка // Робітнича газета. — 1918. — 4 серпня.
Невідомі документи про Миколу Міхновського. — С. 92.
Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 56–57.
Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 72–74.
Антонович Д. Завваги до спогадів О. Коваленка та Ю. Колларда // 3 минулого: Збірник. — Т. 2. — Варшава, 1939. — С. 73.
Антонович К. З моїх споминів. — Ч. 3. — Вінніпег, 1967. — С. 107.
Донцов Д. Р.У.П. // Альманах «Гомону України». — 1960. — С. 58.
Чикаленко Є. Спогади. — С. 317.
Левицька М. На грані двох епох. — Нью–Йорк, 1972. — С. 126.
Мірчук П. Микола Міхновський. — С. 21.
Донцов Д. Р.У.П. // Альманах «Гомону України». — С. 57.
Антонович К. З моїх спогадів про Миколу Міхновського. — С. 7.
Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 152.
Книш 3. До джерел // Самостійна Україна. — 1976. — Ч. 3–4. — С. 35.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 598–599.
Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 120.
Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 74.
Там само. — С. 74–75.
Гермайзе Й. Нариси історії революційного руху на Україні. — С. 60.
Там само.
Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 74.
Антонович Д. Пам'яти старого самостійника // Календар «Дніпро» на 1937 рік. — Львів, 1937. — С. 118, 119.
Міхновський М. Самостійна Україна: Промова // Українська суспільно–політична думка в 20 столітті. — Т. 1. — Б. м.: В–во «Сучасність», 1983. — С. 62–74.
Жук А. Писання Миколи Міхновського // Молода нація. — 2003. — № 2. — С. 43.
Дорошенко В. Украинская социал–демократия // Украинский вестник. — 1906. — № 12. — С. 845; Степанюк (Лола) В. Из истории украинского марксизма // Просвещение. — 1914. — № 6. — С. 26.
Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 81.
Гермайзе Й. Нариси історії революційного руху на Україні. — С. 65.
Дорошенко В. Революційна українська партія (РУП). — Львів, 1921. — С. 111.
Молода Україна. — 1900. — Кн. 10. — С. 239, 241.
«Самостійна Україна». Відповідь Романа Стефановича на статтю «Українська держава», поміщену в Ч. 67 «Буковини» // Літературно–науковий вісник. — 1900. — Кн. X. — С. 59–60.
Франко І. Поза межами можливого // Літературно–науковий вісник. — 1900. — Кн. X. — С. 4, 2.
Відкритий лист Революційної української партії до міністра внутрішніх справ Сіпягіна // Українська суспільно–політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали. — Т. 1. — Б. м.: Сучасність, 1983. — С. 74.
Молода Україна. — 1900. — Ч. 9–Ю. — С. 387.
Жук А. Із спогадів // Молода нація. — 2002. — № 3. — С. 192.
Наумов С.О. Харківська «Вільна громада» РУП (1900–1904 рр.): до 100–річчя партії // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. — Історія. — Вип. 32. — Харків, 2000. — С. 116.
Гасло. — 1903. — Ч. 1. — С. 4.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 598.
Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 156.
Степанюк (Лола) В. Из истории украинского марксизма. — С. 115.
Дорошенко Д. Нариси історії України. — Т. 2. — С. 318.
Трудыі юридического общества при Императорском Харьковском университете. — Т. 1. — С. 119.
Жук А. Моя журналістична діяльність: Бібліографічно–біографічні замітки // Український самостійник. — Липень–серпень. — 1960. — № 35–36. — С. 33.
ДАРФ. — Ф. 102. — Оп. 1902. — Спр. 369. — Ч. 6. — Арк. 95–96.
Там само. — Акр. 107–107 зв.
Там само. — Арк. 108 зв.
ЦДІАК. — Ф. 304. — Оп. 2 с. — Спр. 11. — Арк. 6, 6 зв.
ЦДІАК. — Ф. 304. — Оп. 2 с. — Спр. 11. — Арк. 11, 29.
Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 143–144.
Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле. — С. 37–41.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 596–597.
Жук А. Із спогадів // Молода нація. — 2002. — № 3. — С. 199.
ДАРФ. — Ф. 102. — Оп. 1903. — Спр. 1445. — Арк. 7 зв.
Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 142–143; ДАРФ. — Ф. 102. — Оп. 1903. — Спр. 1445. — Арк. 6.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 597; Жук А. Із спогадів. — С. 199.
Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле. — С. 41.
Жук А. Із спогадів. — С. 199.
Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 147.
ЦДІАК. — Ф. 304. — Оп. 2 с. — Спр. 11. — Арк. 294 зв.; Молода Україна. — 1900. — Ч. 9–10. — С. 74.
Молода Україна. — 1900. — Ч. 9–10. — С. 73–74.
Євтимович В. Революційно–мілітарні акції «Оборони України» в 1904–1907 рр. // Календар «Червоної калини». — Львів, 1938; Геращенко Т.С. Організація «Оборона України» в 1904–1907 рр. // Наукові праці історичного факультету. Запорізький державний університет. — Вип. II. — Дніпропетровськ, 1997.
Гуммерус Г. Україна в переломні часи (Шість місяців на чолі посольства в Києві). — Київ; Таксон, 1997. — С. VІІІ–ІХ.
Гермайзе Й. Нариси з історії революційного руху на Україні. — С. 45.
3 діяльності Міхновського в 1904 р. (Матеріали) // Календар–альманах «Українського слова». — 1961. — Париж, 1961. — С. 124–125; Літописець. Замах на пам'ятник Пушкіна в Харкові і Микола Міхновський // Самостійна Україна. — 1957. — № 3. — С. 127.
Українська партія самостійників–соціалістів (УНП). — Відень; Київ, 1920. — С. 50.
ЦДІАК — Ф. 336. — Оп. 1. — Спр. 794. — Арк. 1.
ДАРФ. — Ф. 102. — Оп. 1903. — Спр. 1555. — Ч. 2. — Арк. 104–104 зв.
ДАХО. — Ф. 969. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 40*. Звіт про дискусію Міхновського і фон Дітмара помістив лише львівський журнал «Руслан», з редактором якого О. Барвінським Міхновський був у добрих стосунках.
3 діяльності Міхновського в 1904 р. (Матеріали) // Календар–альманах «Українського слова». — Париж, 1961. — С. 125; Борис Р. Микола Міхновський. — С. 18.
Костащук В. До замаху на пам'ятник Пушкіну в Харкові 1904 р. // Україна. — 1927. — № 6. — С. 128.
Лотоцький О. Сторінки минулого. — Ч. 1. — Варшава, 1932. — С. 213.
Євтимович В. Революційно–мілітарна акція «Оборони України» в 1904–1907 рр. — С. 92.
Борис Р. Микола Міхновський в дореволюційний час. — С. 28.
Шаповал М. Схема життєпису. — Нью–Йорк, 1956. — С. 5.
Жаботинский В. О языках и прочем // Избранное. — Иерусалим; СПб., 1992. — С. 68.
Українська партія самостійників–соціалістів (УНП). — С. 50.
ДАХО. — Ф. 179. — Оп. 3. — Спр. 95. — Арк. 664, 801; — Ф. 3. — Оп. 287. — Спр. 511. — Арк. 7.
Робітницька справа в програмі Української Народньої партії. — Чернівці, 1902. — С. 31.
Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 32. — С. 527–529.
Див.: Кравчук П. Під проводом благородних ідей. — Торонто, 1969. — С. 28–29.
Листування Зиновія Книша і Андрія Жука // Молода нація. — 2003. — № 2. — С. 184.
Справа української інтелігенції в програмі Української народної партії // Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред. О.І. Семківа. — Львів, 1996.
Шкраб'юк П. До питання про погляди Павлика на проблему української державності // Другий міжнародний конгрес україністів. — Львів, 22–28 вересня 1993 р.: Доповіді і повідомлення. Історія. — Ч. 1. — Львів, 1994. — С. 261.
ЦДІАК. — Ф. 304. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 57–58.
ЦДІАК. — Ф. 304. — Оп. 2. — Спр. 22. — Арк. 50.
Міхновський М. Самостійна Україна. Промова. — С. 71.
Свідзинський А. Це складне національне питання. — К., 1994. — С. 52.
Справа української інтелігенції в програмі Української народної партії. — С. 149.
Самостійна Україна. Щомісячна часопись (Українська народна партія). — 1905. — Вересень. — Ч. 1. — С. 156.
Жаботинский В. О языках и прочем. — С. 164–170.
Жаботинский В. Урок юбилея Шевченко // Избранное. — Иерусалим; СПб., 1992. — С. 148.
Жаботинский В. Отпор // Поляки и єврей: Сборник. — СПб., 1993. — С. 64–65.
Потебня О. Проблема денационализации // Потебня О. Мова. Національність. Денаціоналізація: Статті і фрагменти / Упоряд. і вступ. ст. Ю. Тевельова. — Нью–Йорк, 1992. — С. 71.
Міхновський М. Самостійна Україна. Промова. — С. 62.
Франко І. На склоні віку. Розмови вночі перед новим роком 1901 // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 45. — К., 1968. — С. 291–292.
Грицак Я. Від федеративності до самостійництва: еволюція української політичної думки наприкінці XIX — на початку XX ст. // Другий міжнародний конгрес україністів. Львів, 22–28 вересня 1993 р. Доповіді і повідомлення. Історія. — Ч. 1. — Львів, 1994. — С. 255.
Грицак Я. «Молоді радикали» в суспільно–політичному житті Галичини // Записки НТШ. — Т. ССХХII: Праці історико–філософської секції. — Львів, 1991. — С. 26.
Запис засідань конференції «Михайло Грушевський і львівська історична школа» // Михайло Грушевський і історична наука: Збірник матеріалів конференції. — Львів, 1999. — С. 299–300.
Донцов Д. Р.У.П. // Альманах «Гомону України». — 1960. — С. 59.
Міхновський М. Самостійна Україна. Промова. — С. 67.
Грицак Я. «Молоді радикали» в суспільно–політичному житті Галичини. — С. 255.