Першу російську революцію Микола Міхновський зустрів у Харкові. Напередодні 1905 р. Міхновський був одним із найвизначніших діячів українського руху, лідером Української народної партії — єдиної на той час на Наддніпрянщині політичної партії, що висувала гасло державної незалежності України.
Революція 1905–1907 рр. стала новим етапом українського визвольного руху. Вона відкрила ширші можливості для громадсько–політичної роботи, внесла суттєві зміни до програмних положень і практичної діяльності українських політичних партій та громадських об'єднань. Інтелектуальною базою українського руху залишалися суспільно–політичні концепції, сформовані в Україні у XIX — на початку XX ст. Більшість учасників цього руху стояла на позиціях парламентського конституціоналізму західного зразка, побудови федеративної держави, яка б дала певний обсяг політичних прав Україні без повного розриву з Росією. Така платформа характеризувала ліберальну за своїм характером Українську демократичну й Українську радикальну партії. Що ж стосується соціалістичної за програмними цілями Революційної української партії (РУП), то вона на перше місце ставила соціальне визволення народу і дискутувала щодо місця національного питання у визвольній боротьбі. Щодо представників Української народної партії, то вони продовжували обстоювати як ідеал державну самостійність України й закликали до політичної боротьби за відновлення втраченої державності.
Таким було загальне політичне тло, на якому розгорталася у роки революції 1905–1907 рр. діяльність Миколи Міхновського. Для такого ініціативного політика, як Міхновський, це був багатообіцяючий для самореалізації час. Але для політичного діяча важливо не лише опинитися у сприятливих часових координатах, не менш важливо бути у тому місці, де відбуваються вирішальні події. Коли наприкінці 1890–х рр. Міхновський переїхав до Харкова, столиця Слобожанщини була чи не найважливішим центром українського визвольного руху. Тут виникла перша в Україні політична партія — РУП, саме тут були сформовані головні принципи українського самостійництва, а його прибічники об'єдналися в Українську народну партію. У роки революції 1905–1907 рр. Харків, без сумніву, втратив цю роль і залишився одним із декількох фактично рівноцінних центрів революційного й національно–визвольного руху України — поряд із Києвом, Полтавою, Одесою.
Що ж стосується українського самостійництва, то Харків свою роль головного центру цього напрямку визвольного руху не втратив. Мабуть, саме тому Міхновський і залишився в Харкові. Тут була його партія — УНП, з якою він був тісно пов'язаний. Щодо Міхновського, то до нього можна застосувати, змінюючи ім'я і назву партії, слова відомого класика радянської літератури стосовно Леніна: «Ми говоримо Українська народна партія, маємо на увазі Міхновського; ми говоримо Міхновський — маємо на увазі УНП».
До Харкова Міхновського прив'язували й обставини його трудової діяльності. Тут він завоював досить стійку репутацію високо–професійного адвоката, і основна його потенційна клієнтура була на Слобожанщині. Але бурхливі події революційного часу розширили географію професійної діяльності Миколи Івановича. Частіше, ніж до цього, він відвідував Полтавщину, бував у Києві, на Півдні, у Донбасі та інших регіонах України і навіть за її межами. Так, взимку 1906 р. адвокат М. Міхновський виступив на процесі Юрія Мазуренка, одного з організаторів масового селянського руху на Донщині і Східній Катеринославщині. Процес відбувся в Новочеркаську[387]. Про нього писалося у газеті «Запоріжжє» (Катеринослав) від 26 лютого 1906 р. Автор замітки підписався як «Свідок». А. Жук вважає, що ця стаття належить перу М. Міхновського[388].
У роки революції Міхновський продовжував перебувати під пильним наглядом поліції. Немає сумніву, він був би заарештований, коли б для цього були достатні докази. Але цього не трапилося, що дає підстави стверджувати, що Микола Міхновський у роки революції залишався вправним конспіратором. Наприклад, 8 січня 1907 р. у його помешканні поліція провела обшук. Але нічого, крім двох брошур «Чого нам треба домагатися», не виявила. Для арешту цих матеріалів було замало. Цікаво також, що поліція кваліфікувала Міхновського як члена УСДРП, що є абсурдом[389].
Наскільки ефективною була діяльність Міхновського у 1905–1907 рр.?
У літературі висловлювалася точка зору, що у роки першої російської революції «інтелігенція, об'єднана в УНП, опинилась в політичній ізоляції. Всі інші партії робили якісь конкретні, живі справи, — зазначає Г. Касьянов, — а націоналісти з їхніми крайнощами не мали реальної сфери застосування своїх сил. Вся діяльність партії звелася до серії спроб організації друкованих органів»[390]. Ця оцінка стосується і Міхновського, який стояв практично за кожною пропагандистською й організаційно–політичною акцією своєї партії.
Але чи узгоджується ця точка зору з конкретно–історичними фактами?
Можна погодитися з тим, що УНП у ці роки не стала масовою партією і не створила розгалуженої організації, яка б справляла помітний вплив на хід подій в Україні. Деякі автори цю обставину пов'язують з тим, що агітація за відокремлення України від Росії та інші «крайнощі» націоналістів у роки першої російської революції не знаходили широкого відгуку в українському суспільстві. Але справа не лише у цьому. Зрештою, масової опори у роки російської революції, особливо на її початку, у 1905 р., не завоювала жодна з українських національних партій, незважаючи на те, що всі вони (крім УНП) стояли на досить поміркованих позиціях автономії України і були дуже далекими від «крайнощів» самостійників. Лише соціал–демократична «Спілка» на короткий час у 1906 р. перетворилася у досить численну і впливову партію. Але, як свідчать факти, на 1906 р. вона майже втратила свій український характер і перетворилася у філію російської соціал–демократії. Це наштовхує на думку, що справа не в масштабах національних претензій партій, а у стані національного руху в цілому. І не слід покладати відповідальність за це на Міхновського. Як правило, оцінка його діяльності в роки революції 1905–1907 рр. як малопродуктивної і деструктивної викликана незнанням конкретних фактів біографії Міхновського або оперування міфами. Лише достовірні документальні свідчення можуть дати відповідь на запитання: чи справді діяльність Міхновського в роки революції була позначена невиваженістю, крайнощами, екстремізмом і не відповідала конкретній історичній ситуації.
Мемуаристи і дослідники з націоналістичного табору стверджують, що домінантою для нього були національні інтереси України, яким він підпорядковував вузькопартійні, групові. На підтримку цієї думки вони наводять конкретні факти. Зокрема, Міхновського вважають одним з ініціаторів зближення самостійників із представниками ліберального українського табору, переконаними автономістами, противниками самостійницької ідеї. Стверджується, що заради єдності національних сил він був готовий відсунути ідею самостійності за межі діалогу з автономістами, погодитися на гасло автономії України, яку вважав кроком до незалежності.
Справді, наприкінці червня 1905 р. у Полтаві відбувся з'їзд українських партій, на якому була зроблена спроба поєднати зусилля українського ліберально–демократичного табору, представленого Українською демократичною та Українською радикальною партіями, із самостійниками, членами Української народної партії. Предметом нарад на з'їзді стала справа автономії України в межах російської держави, на що погодилися всі присутні. На другий день роботи з'їзду, 30 червня, було ухвалено такі постанови:
«1. Українці визначають, що мир в державі привернути може співучасть цілого суспільства в законодавстві, і тому прилучаються до теперішньої боротьби за Конституцію в Росії на основі рівного і загального права голосування;
2. Українці ставлять за свій ідеал в межах Російської держави політичну автономію України в сьому змислі, що домагаються свого українського сейму з осідком в Києві;
3. До центрального парламенту належали тільки "справи війни і мира, торгових і всяких інших трактатів, війська, спільних фінансів і мит"»[391].
Відмовляючись від вимоги незалежності, писав Г. Касьянов, націоналісти пішли на «нечуваний компроміс»[392]. Це не зовсім так. Насправді М. Міхновський із самого початку своєї діяльності не виключав автономії як кроку до здобуття незалежності. Більше того, він навіть вважав, що без автономії не обійтися. Ще у брошурі «Самостійна Україна» (1900 р.) він назвав своїх прибічників «партією практичної діяльності», яка собі за найближчу мету ставить «повернення прав, визначених Переяславською конституцією»[393]. Просто дивно, що цього не помічають критики Міхновського[394]. Українська народна партія вибирала достатньо раціональну в умовах революції тактику, спрямовану на створення загальнонаціонального фронту. Така тактика знайшла відгук у колах українських лібералів. Це підтверджують пропагандистські матеріали і програмні документи самостійників, а також їхня конкретна діяльність.
У 1905 р. Микола Міхновський за допомогою Миколи Шемета організував видання журналу «Самостійна Україна», перший і єдиний номер якого на 12 сторінках вийшов у Західній Україні у вересні 1905 р. і нелегально поширювався на Наддніпрянщині. Текст журналу, за свідченням Сергія Шемета, на три чверті був написаний Міхновським[395]. Серед матеріалів загального характеру та інформацій з приводу партійного і громадського життя в Україні тут знайшли відбиток питання тактики самостійників у революції.
На першій сторінці часопису була надрукована передовиця «До українського народу», у якій УНП пояснювала своє ставлення до революції та накреслювала перспективи цієї боротьби для українського народу.
Привертає увагу, перш за все, заява авторів про їхнє прагнення говорити не від імені якоїсь партії чи соціальної групи суспільства: «Ми виступаємо на боротьбу не за інтереси якоїсь класи чи верстви суспільства, бо не віримо, щоб та чи інша частина суспільства мала більші права, ніж інша». Такий підхід різко контрастував з позицією українських соціал–демократів, які відкрито демонстрували свої класові орієнтири, оголосивши себе партією українського пролетаріату.
У передовиці достатньо чітко сформульована тактика самостійників і форми їхньої боротьби в революції: «Ми йдемо до повстання, до оружного повстання за визволення українського народу з–під економічного та національного рабства… — говориться в ній, — Ми виходимо на боротьбу за інтереси всього народу українського… Повстання се єдина наша оборона і … ми тільки боронимось, а не нападаємо… бо ми підтоптані й поневолені, бо нашому життю, цілій будутчині нашого народу загрожує смерть… тоді, коли чужинці, пани наші аж тонуть у розкошах та в золоті». У нас «віднято право на працю, право на освіту на мові нашій, право на розвит культурний». Причини зневоленого становлення українців вони бачили в експлуатації чужинців, яким належали «всі добра на Україні». «Ціла купа народів: москалі, ляхи, німці, мадяри, — відзначала «Самостійна Україна», — сидять на нашому народові як паразити, їдять хліб, зароблений крівавим його потом, розкошують у країні, де тубольців повернуто в рабів — цілий нарід рабів — і не хочуть признати за українцями їхніх прав, крім права вмерти…
Так готуйтесь же до повстання!» — з таким закликом зверталися автори статті до своїх читачів. Разом із тим, це був заклик УНП до українського народу.
Над питанням про повстання самостійники думали всерйоз ще 1900 р., з часу виходу брошури «Самостійної України». Але ніде не говорилося, що повстання буде проведене негайно. Передбачався значний термін його підготовки і сприятлива внутрішня ситуація: «Коли ми говоримо про повстання, то передбачаємо довгий час для приготування до нього». Йшлося також про «часткові дрібні повстання», які, на думку самостійників, «неминучі і безпосередньо потрібні». Кожне дрібне повстання «мусить свідомо і виразно оголосити ідеал "Самостійної України"». Розуміючи, що в умовах революції недостатньо обмежуватись лише наголошенням на національному питанні, УНП мала чітко визначити соціальні моменти в цій боротьбі. «Повстання уявляється нам, як довгий ряд бійок та баталій з одного боку з пануючими народами, а з другого — з усякими капіталістами… — зазначалося у передовій часопису, — ми уважаємо корисним страйк–змову, чи той страйк має на оці примушувати пана платити більшу ціну за робітний день, чи зменшити орендну платню, чи й зовсім віддати селянам землю…»[396]
Слід мати на увазі, що із закликом до повстання в 1905 р. виступали не лише українські самостійники. До насильницької ліквідації самодержавства тоді виступали всі національні і загальноросійські соціалістичні партії, особливо анархісти. До появи маніфесту 17 жовтня до насильницької ліквідації самодержавства схилялися навіть деякі представники ліберального табору. Відмінність полягає в тому, що самостійники мету повстання не зводили до ліквідації царизму і завоювання демократії. Для Міхновського знищення царизму мало означати національне самовизначення українського народу у формі автономії чи самостійності. Російські соціалісти і ліберали, у кращому разі, обіцяли обговорити національне питання в майбутньому, коли будуть вирішені питання демократизації Російської держави.
Найважливішим документом, опублікованим у «Самостійній Україні», був проект конституції України — «Основного Закону Самостійної України — Спілки народу українського», складений групою членів УНП. Усі автори зазначають, що він був складений Миколою Міхновським або при безпосередній участі і під його керівництвом. Андрій Жук, сучасник Міхновського, висловив думку, що проект зародився у так званій «лубенській групі»: «тою групою були […] брати Шемети при участі Миколи Міхновського, який у своїх починах у першій лінії притягав до участі свого найближчого товариша й однодумця, Володимира Шемета, з його меншими братами Сергієм і Миколою. Кому саме належало авторство «Основного закону» — трудно сказати. Приписується він Міхновському, але не треба виключати й Володимира Шемета»[397].
Від часів гетьмана Пилипа Орлика (1710 р.) проект УНП був першою спробою накреслити суспільні та політичні основи існування української незалежної держави.
Згідно з проектом, Україна мала стати «Всеукраїнською Спілкою вільних і самоправних земель», утворених на підставі своїх природних особливостей та окремішностей і заселених українцями. Принцип локального самоврядування в межах Російської децентралізованої демократичної держави, який свого часу висунув М. Драгоманов, було відкинуто. В основу свого проекту УНП поклала принцип повної самостійності України, яка обіймала всі 10 українських земель: Чорноморську Україну, Слобідську Україну, Степову Україну, Лівобережну Україну, або Гетьманщину, Північну Україну, Полісся, або Гайову Україну, Правобережну Україну, Підгірську Україну, Горову і Понадморську. Усі ці території на правах федерації мали увійти до складу Всеукраїнської Спілки. Слово «Україна» повторюється при назві окремих земель, що мало підкреслювати територіальну і державну цілісність країни.
Для України пропонувався президентський тип республіки, але влада президента обмежувалася виконавчими функціями. Президент міг призначати і усувати міністрів і відповідних урядовців, був головнокомандуючим армії і флоту. Але вся законодавча влада належала Раді представників і Сенату. Ідея створення двопалатного парламенту у федеративній державі найкраще відповідала б, на думку авторів, проекту, національно–економічним особливостям земель, враховуючи інтереси її громадян. Сенат мав складатися з однакової кількості депутатів, обраних від кожної землі незалежно від кількості населення, та з депутатів, обраних у рівних виборчих округах. Таким чином, члени двох законодавчих палат («хат») представляли б увесь народ український, а не тільки ту громаду чи землю, яка їх обрала. Засідання «хат» мали бути публічними, за винятком тих випадків, коли більшість зібраних депутатів ухвалить рішення проводити його в закритому режимі. Постанови «хат» вважаються ухваленими у разі прийняття їх більшістю голосів. При рівному поділі голосів пропозиція відхиляється. Засідання Сенату і засідання Ради представників мали проводитися одночасно, в іншому разі рішення не мало ваги.
Право обиратися й бути обраним мав, за цим проектом, кожен громадянин України, який вміє читати, писати і говорити українською мовою, віком від 25 до 70 років. Міністром міг бути лише той, хто був українцем за походженням. Вибори до «хат» відбуваються прямо й безпосередньо при рівному, таємному й обов'язковому голосуванні. Члени Ради обираються на три роки, а члени Сенату — на п'ять років. Президент через плебісцит обирався на шість років[398].
У 1905 р. громадськість України була ознайомлена ще з одним українським конституційним проектом, який належав Михайлу Грушевському, і тому його слід порівняти з проектом Міхновського.
Проект Грушевського, який він виклав у травні 1905 р. в статті «Конституційне питання і українство в Росії», складався з двох частин. Перша частина була присвячена аналізу політичного становища Російської імперії, місцю та ролі в ній українського руху. У другій було досить детально подано конституційні положення. Погоджуючись із російськими лібералами щодо необхідності сформувати уряд з виборних представників з вирішальним голосом, він заперечує потребу в утворенні двокамерної всеросійської палати. Грушевський вважав за необхідне, щоб українці й усі інші великі недержавні народи виступали за те, щоб обласне самоврядування не було привілеєм тільки деяких національностей, а щоб на цій основі була організована вся Росія. Бо тільки децентралізація зможе забезпечити успішний економічний і культурний розквіт провінцій, і тільки організація самоврядування на національній підставі, територіях національних може знейтралізувати чи зменшити національну боротьбу, зробити національність тим, чим вона має бути — підставою, ґрунтом економічного, культурного й політичного розвою, а не об'єктом боротьби[399]. За проектом М. Грушевського, управління кожної із самостійних областей мало відбуватися обраним Сеймом, повноваження якого цілком залежали від розмірів території. Більша територія має більші повноваження.
Таким чином, конституційний проект Грушевського ґрунтувався на двох основних принципах: репрезентативний уряд і національна територіальна децентралізація. На противагу йому, проект групи членів УНП передбачав, за висловом видатного українського правника С. Дністрянського, скинути із себе не тільки «кайдани абсолютизму», а й «кайдани москалізму»[400]. За цим проектом держава — «prios», а локальні самоуправи — «postprios», тобто спочатку треба створити самостійну державу із самостійною центральною владою, а «як вислід із того самоуправство земель і громад»[401].
Окремий розділ конституційного проекту УНП присвячений правовому статусу особи в Україні. Саме у ньому найбільше проявився націоналістичний світогляд творців конституції. У статтях 10, 11, 117 був закладений механізм «придбання, удержання і загублення українського громадянства». Передбачалося, як і в більшості сучасних цивілізованих країн, запровадити ценз осілості. Усі чужинці, що оселилися в Україні 10 і більше років тому, урівнювалися в правах з «природними українцями». Між тим, окремі статті передбачали захист прав саме етнічних українців. Вони стосувались власності та участі в управлінні державою. Ідея обмеження у правах деяких груп населення цілком зрозуміла, якщо підходити до з'ясування змісту цих статей з конкретно–історичних умов побудови незалежної держави.
У цьому самому розділі фіксувалися широкі загальнодемократичні права і свободи громадян, які враховували досвід конституційного законодавства інших країн світу. Закріплювались такі особисті права, як недоторканність особи, її житла, таємниця листування, свобода віросповідання. Документ надавав деякі політичні права і свободи, зокрема свободу зборів і право об'єднання в спілки. Державною мовою проголошувалась українська мова, але «всі мови, вживані в Україні, вільні». У цьому ми бачимо прагнення авторів до цивілізованих міжнаціональних взаємин.
Разом із тим, у конституційному проекті УНП спеціалісти вбачають цілий ряд недоліків. Наприклад, не було визначено чіткої різниці між поняттями «громадянин України» і «українець». Не виключено, що автори не бачили відмінності у цих поняттях. Значна частина положень проекту основного закону «Самостійної України» містить досить передові ідеї і не втратила актуальності й донині, випередивши своїм баченням майбутнього всі інші політичні сили України початку XX ст.
Революція супроводжується бурхливою політизацією суспільства. Для політичних партій вона створює чудовий шанс завоювати авторитет у населення. Не були винятком і самостійники. З початком революції вони робили спроби завоювати вплив у масах. Одним із засобів досягнення цієї мети вони вважали поєднання націоналістичних гасел із соціалістичними. Безумовно, ініціатором був М. Міхновський, який досить тісно спілкувався з членами РУП–УСДРП. У часописі «Самостійна Україна», поряд із націоналістичними, активно використовувалися соціалістичні гасла. Найближчий товариш М. Міхновського С. Шемет так згадував про захоплення лідера УНП соціалізмом: «Ця гра в соціалізм була досить несерйозною демагогією, якою М. Міхновський, доведений до страшної розпуки невдалими спробами захопити українською націоналістично–самостійницькою ідеєю ширші кола активної молоді, намагається своєї мети під покришкою соціалізму таки осягнути»[402].
Дійсно, у публікаціях М. Міхновського початку XX ст. («Робітниче свято першого мая», «Робітнича справа в програмі УНП») його соціальний ідеал викристалізувався у словах «Україна без пана й холопа». Свого роду підсумок соціалістичним мріям було зроблено в надрукованій у 1906 р. «Програмі УНП». Програма узагальнила погляди УНП на соціально–економічний устрій самостійної України. Один із дослідників ідейної спадщини Д. Донцова М. Сосновський твердив, що програма Міхновського «приймає соціалістичні засади у питанні соціально–економічної організації нації»[403].
У програмі партії справді зазначалося, що Україна від Сяну до Кавказу має бути державою «українців–робітників» і «українців–хліборобів». Послідовно була проведена думка про «Україну — Республіку вільних працюючих людей». Нічого дивного у використанні соціалістичних гасел членами УНП не було. Адже початок XX ст. позначений загальною фетишизацією соціалізму. Тому практично всі політичні партії, що виникли на Наддніпрянському ґрунті, орієнтувалися на той чи інший варіант соціалізму. Члени УСДРП прагнули до соціалізму західноєвропейського зразка з визнанням автономії України. Українські радикали–демократи, об'єднані в УРДП, оголосили своєю метою соціалізм і федеративну перебудову Росії. Якщо федерація вважалася управою недалекого майбутнього, то із соціалізмом все було інакше: «Соціалізм, — писав один з авторів програми УДП Є. Чикаленко, — я вважаю провідною зіркою, яка вказує путь, по якому людство повинно йти, але ніколи не досягне його»[404].
У тій ситуації звернення УНП до соціалізму було цілком зрозумілим. «УНП, — говорилося в програмі, — визнає соціалістичні ідеали, як єдиний, котрий може остаточно задовольнити український та інші народи знищити визиск, безправ'я, сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності і пануванні». Відповідно до цього, Українська народна партія оголосила себе партією «робітницької маси українського народу… українського міського пролетаріату»[405].
Але соціалізм УНП разюче відрізнявся від соціалізму російських лівих партій і навіть українських соціал–демократів. По–перше, він не поривав з ідеєю самостійності України, був з нею органічно пов'язаний; по–друге, це був еволюційний соціалізм, який відкидав «необхідність соціально–економічного перевороту». «Помиляються ті, — пророкує програма УНП, — що вчать, ніби соціалістичний устрій може бути разом по усій землі. В соціалістичний устрій як ідеал устрою ступлять тільки народи надзвичайно високої культури. Ні один народ не жде другого, поки той наздогоне його по освіті, а старається пертися вище і вище по ступенях культурної драбини, незважаючи а ні на що. Наше завдання, аби український народ в цій справі… не був позад інших культурних народів»[406].
Необхідною передумовою глибоких соціально–економічних перетворень у суспільстві, а в остаточному підсумку і досягнення соціалістичного ідеалу, програма української народної партії вважала національну революцію — «здобуття вільної, непідлеглої, самостійної держави української — республіки українських робочих людей». Передбачалося, що під час рішучої і останньої боротьби Всеукраїнської революції з'єднана Рада робітників і хліборобів обернеться в комітет, візьме диктаторську владу за згодою робітників і селян. Після революції передбачалося встановлення президентської республіки при обраному загальними зборами парламенті[407]. З метою уникнення бюрократичної централізації незалежну державу планувалося будувати як спілку вільних самоправних земель, які відрізняються умовами життя, тобто на федеративних засадах.
Про достатньо виважений і продуманий характер програми УНП свідчить той факт, що самостійність України вона уявляла як результат певної еволюції національного руху. На початковому етапі не відкидався і автономістський варіант української державності. Цим УНП відрізнялася від українських соціалістів і лібералів, для яких автономія — кінцева мета, а незалежність утопічна і шкідлива. «Йдучи до повної незалежності українського народу, до здобуття повного самовизначення, ми підпираємо й автономні права українських партій. Але аби та автономія не була фіктивною, а дійсною»[408], — відзначалося в програмі УНП.
У робітничому питанні програма Української народної партії передбачала встановлення 8–годинного робочого дня для робітників, скорочений робочий день на шкідливих виробництвах і для підлітків, охорону праці підлітків і жінок, встановлення мінімуму заробітної плати, безплатну медичну допомогу, інспекцію праці, третейські суди на виробництві, які будуть розглядати конфлікти між робітниками і підприємцями, організацію страхових кас тощо. Це — звичайні вимоги соціалістичних і демократичних партій.
У своїй програмі УНП вперше висловлювала власний погляд на вирішення аграрного питання. Як найближчі вимоги самостійники висунули: прийняття законів, які будуть сприяти переходу земель України до рук селян (примусовий викуп у поміщиків на вигідних для селян умовах); нормування орендної плати за землю, яку селяни виплачують поміщикам; перехід до орендного фермерства, що розкриє селянам очі на суть поміщицької експлуатації, дозволить наочно переконатися, що «клас земельної аристократії, що живе з оренди, є класом суспільних паразитів». Із часом планувалося утворення земельного фонду України, з якого землею наділялися сільськогосподарські робітники і малоземельні селяни. Утворення земельного фонду, а значить, і вирішення аграрного питання самостійники пов'язували з Всеукраїнською революцією, яка проведе «націоналізацію» земель. «Націоналізація земель, — зазначалося у програмі, — буде проведена на основі правил: від власників–українців — земля відбирається через державний викуп, від іноземців (тобто неукраїнців: росіян, поляків, німців та інших поміщиків. — Авт.) - без викупу». Що ж стосується селян–українців, то кожен з них повинен дістати право «брати землі для користування стільки, скільки він може обробити її власноручно, без найманих робітників»[409].
Намагаючись поширити свою діяльність серед українських робітників, які найбільшою мірою відчували на собі вплив російських та українських соціал–демократів, УНП вирішила створити в містах Українські робітничі організації народної партії (УРОНП). Але робота ця не мала бажаного результату. Конкурентами самостійників у робітничому русі були не лише російські соціалісти, УСДРП, але й українська соціал–демократична «Спілка», яка оголосила своїм головним завданням об'єднання робітничого руху в масштабах всієї Росії та боротьбу з УНП: «пособити з'єднанню свідомого пролетаріату усієї Росії в єдине централізоване ціле, пособити збудуванню централізованої пролетарської партії усієї Росії, не дати відтягти український пролетаріат в бік буржуазно–радикальної "Самостійної України", себто стати на перешкоді затемненню класової свідомості українського пролетаріату»[410]. Лише у Харкові було створено робітничу організацію УНП на чолі із С. Макаренком. У громадсько–політичній діяльності та самостійницьких виданнях він виступав під псевдонімом Микола Олександрович[411].
Діяльність цієї організації — маловідома сторінка історії робітничого руху України. Окрім складеної в 1906 р. програми, про неї майже нічого не відомо. Програма організації не була чимось оригінальним у порівнянні з програмою самої партії. Вона намагалась об'єднати українських міських робітників на засадах «Самостійної України», вимагала свободи українського слова і друку, загального безплатного навчання, впровадження рідної мови у школах, суді, адміністрації, проголошення демократичних свобод на Україні. Аби забезпечити ті свободи, Робітницька організація УНП пропонувала «…скликати Українську Народну Раду (парламент) у м. Києві» і передати до її відома просвіти, суди, адміністрацію. У розв'язанні соціально–економічних питань програма наголошувала на націоналізації фабрик і заводів на території України. Автономія визнавалася нею як перший щабель до повної свободи українського народу, яка надасть йому змогу швидше зрозуміти класове становище робочих, швидше зорганізуватись задля останньої та рішучої боротьби з капіталом[412]. Єдина відмінність цього документа полягала в тому, що тут «не видно, — як зазначала газета «Громадська думка», — ворогування до чужих народів, що живуть на нашій землі»[413]. У цій програмі навіть говориться, що «робітницька організація УНП бореться поперед за свободу українського пролетаріату, піддержуючи в боротьбі пролетаріат знедолених націй і пролетаріат взагалі»[414].
Збереглися свідчення того, що самостійники прагнули створити і власну селянську організацію партійного типу. Наприкінці 1905 р. із закликом гуртуватися в Українську селянську партію зверталися до селянства найближчі соратники Міхновського Микола і Володимир Шемети. Мабуть, з цього приводу проводилася певна організаційна робота[415]. На Українську селянську партію покладалося завдання «будити національну і класову свідомість українського селянства». Наприкінці 1905 р. відбувся установчий з'їзд цієї партії, на якому була ухвалена програма, яка загальними рисами повторювала програму УНП. За переконанням А. Жука, автором програми партії був М. Міхновський[416]. Частина цієї програми, так звана «програма–мінімум», була опублікована в лютому 1906 р. в катеринославській газеті «Запоріжжє». Програма передбачала радикальну аграрну реформу, яка мала за мету такі положення: «а) усі землі — царські, удільні, монастирські, казенні переходять у власність українського народу; б) землі великих приватних власників… обертаються на національну власність українського народу; в) землі малих приватних власників зостаються і надалі в їх володінні»[417]. Таким чином, принцип приватної власності залишався. Мабуть, на цю організацію спирався Володимир Шемет, коли зробив спробу підняти лубенських селян на збройне повстання (так звана Лубенська республіка). Коли він із братом Миколою потрапив за це до тюрми, його адвокатом виступив Микола Міхновський.
Революція диктувала необхідність створити єдиний національний фронт. Як зазначалося вище, до цього прагнули й українські самостійники, і українські ліберали. Що ж стосується представників українських соціалістичних партій, то спроба пошуку компромісів з ними із самого початку була приречена на провал. Соціалісти виступали за створення єдиного революційного, а не національного фронту. Єдиний національний фронт затушовував, на їхню думку, класові суперечки, які, за теорією Маркса й Енгельса, становили основний зміст соціальної революції. Запекла ідейна боротьба соціалістів із самостійниками у роки революції ще більше загострилася. На сторінках періодичних видань часто друкувалися матеріали антисамостійницького спрямування.
Так, з різкою критикою самостійників на сторінках журналу «Україна» в 1907 р. виступив С. Петлюра — один з лідерів Української соціал–демократичної робітничої партії. Він звинуватив їх у «обмеженості і вузькості»; у членах партії Петлюра вбачав «національну хворобливість», «психопатологічний елемент», а у практичній діяльності партії — сприятливий ґрунт для зростання таких явищ, як антисемітизм, русофобія, людожерство до інших національних елементів на Україні. Інший діяч УСДРП, відомий український письменник В.К. Винниченко, також піддавав жорсткій критиці самостійників. В одному з його ранніх оповідань, написаних у роки першої російської революції, виведено образ самостійника Данила Недоторканого, щирого українця, який за свою войовничу непримиренність у національному питанні опинився у в'язниці: «Високий здоровенний чолов'яга з довгими козацькими вусами… Ходить у вишиваній сорочці з стьожкою». Дізнавшись, що разом із ним у тюрмі сидять росіяни, пересварився з ними: «Геть, — кричить, — чортова кацапня з наших українських тюрем! Чого поналазили сюди!»[418]
Данило Недоторканий — карикатурний і узагальнюючий образ. Без сумніву, у нього є прототипи. Ми схиляємося до висновку, що таким прототипом міг бути Микола Міхновський. Деякі факти з його біографії політичні противники Міхновського описували саме так, як це зробив В. Винниченко. Але Олександр Коваленко у споминах «На межі віків» вважає, що образ «Щирого» Винниченко списав з одного із харківських націоналістів — О. Бородая, який у 70–х роках XIX ст. емігрував до США, а на початку XX ст. повернувся додому, сподіваючись побачити «українізовану» батьківщину. Характерно, що Коваленко не бачить у описаній Винниченком ситуації підстав для сатири. Він цілком на боці «Щирого»: «Можна тільки уявити собі силу того розчарування, той біль його патріотичної душі, які він відчув, коли приїхавши до Києва, побачив, що не тільки вся "мерзость и запустение" в ньому залишилися, але що навіть те, що ще зосталося в ньому від української стихії колись, майже зовсім зникло; коли проходивши цілий день по вулицях, він не почув ані одного українського слова, коли на його запитання по–українськи до кого–небудь з перехожих люди витріщали очі на його бездоганне інтелігентне вбрання, а потім, пробелькотавши щось по–московськи, скоренько тікали від нього, немов від божевільного; коли по крамницях, по установах його по кілька разів перепитували: "Что, вам, собственно говоря, угодно?" — якщо він там звертався по–українськи. Навіть серед "свідомих" українців він зустрічав таких, хто говорив по–українськи тільки поза хатою, а в родині — по–російськи… Так, дійсно було з чого стати "ненормальним". Отже, чи не смішно? Чи було тут місце для здорового шляхетного гумору? Ні! Тут могло знайти поживу тільки зубоскальство гальорки, для якої "закони не писані".
І не можна не пошкодувати, що такий поважний письменник як Винниченко… на радість цій "гальорці" вчинив кривду не стільки пам'яті покійного Бородая, скільки своїй репутації одного з видатніших українських письменників»[419].
Свої спомини Олександр Коваленко написав уже в еміграції, але подібну реакцію оповідання Винниченка зустріло серед багатьох українців одразу після його публікації. Однак карикатурна фігура «щирого українця» Данила Недоторканого у соціалістичних колах української інтелігенції та на сторінках періодичної преси продовжувала використовуватися як узагальнений образ самостійника і в наступні роки. «Десять літ назад, — писав у 1917 р. М.С. Грушевський, — наш визначний письменник В. Винниченко їдко висміяв сих людей, котрі навіть в українських тюрмах не хотіли терпіти кацапів і веліли їм забиратися до Московщини»[420].
Незважаючи на жорстку конкуренцію з боку соціалістів, самостійникам вдалося завоювати певний авторитет серед студентів. Зокрема, у Харкові, за даними місцевого охоронного відділення, вони організували Академічне товариство «Січ — Самостійна Україна». Прямих указівок на участь у роботі цього товариства Миколи Міхновського в документах харківської поліції виявити не вдалося. Але відомо, що він завжди охоче працював у студентському середовищі і не міг залишити без уваги це об'єднання. З високою мірою ймовірності можна стверджувати, що до нього належала молода вчителька гімназії Христина Алчевська, з якою Міхновський був у дружніх стосунках. Христина брала активну участь в організації й проведенні мітингів і страйків учнів середніх шкіл Харкова. Судячи з того, що у неї збереглися списки деяких нелегальних об'єднань і листівка, написана від імені «Академічного товариства "Січ"», вона мала зв'язки і з підпіллям[421]. Детальних відомостей про цей бік її діяльності не знаходимо, але сама Х.О. Алчевська писала, що про її революційність ширилися плітки й легенди, їй навіть приписувано вислів: «Я б бажала бачити на вулицях нашого міста ріки крові»[422]. За нелояльне ставлення до існуючого ладу Х.О. Алчевську довго не затверджували на посаді, а в 1906 р. Їй було зроблено попередження, що коли надалі нею буде висловлюватися співчуття і підтримка вимог учнівської молоді, то вона буде негайно звільнена зі служби[423].
Досить конструктивні стосунки склалися в роки революції у Міхновського з представниками старої українофільської інтелігенції. Життєвий досвід і висока освіченість вдержували їх від спокуси вдатися до радикальних методів перебудови суспільства, до яких закликали РУП та УНП. Однак вони також не стали членами українських партій ліберально–демократичного спрямування — УДП та РУП, які згодом об'єдналися в УДРП. Полем для співпраці з ними самостійники обрали культурно–освітню діяльність, ліквідацію заборон на українське друковане слово й організацію української преси. Особисто від свого імені з проханням про пом'якшення законів стосовно української преси звертається до члена Державної думи О.О. Коні харківська просвітителька Х.Д. Алчевська[424].
У січні 1905 р. міністр внутрішніх справ Вітте доручив Петербурзькій Академії наук розглянути питання щодо цензурних обмежень української мови і викласти з цього приводу свої міркування. Відповідні доручення дістали Київський і Харківський університети. У Харківському університеті була створена комісія, до складу якої увійшли: М.Ф. Сумцов (голова), М.П. Чубинський, Д.М. Овсянико–Куликовський, О.О. Раєвський, Т.І. Буткевич, М.О. Максимейко, С.В. Соловйов, О.К. Білоусов та інші. Рішення комісії Харківського університету солідаризувалися з вимогами української інтелігенції про скасування обмежень стосовно української мови і визнавали нагальну потребу допустити українську мову в школи, поповнити українськими книгами читальні та бібліотеки, дозволити вільні бесіди, читання й церковні проповіді українською мовою. Утім, усі ці пропозиції виявилися майже безрезультатними. Фактично царські укази 1876 р. і цензурні правила 1881 р. були скасовані під тиском революції, але свій внесок у це зробили представники УНП, зокрема Микола Міхновський.
17 жовтня царським маніфестом проголошувалися демократичні свободи. Відразу після оприлюднення маніфесту в Харкові українська інтелігенція провела акцію солідарності на підтримку скасування антиукраїнського закону 1876 р. Причому вона була активно підтримана не лише інтелігенцією, а й робітниками та селянами Слобожанщини. Ймовірно, ініціатива належала М. Міхновському та його прибічникам. Акція також була гаряче підтримана родиною Алчевських, Гнатом Хоткевичем, представниками різних політичних партій. Голові уряду графові С. Вітте з Харкова було направлено дві телеграми: від інтелігенції, першим у списку стояло прізвище М. Міхновського, та робітників, яку першим підписав Біляненко.
У телеграмі, надісланій від імені інтелігенції, зазначалося: «З почуттям глибокої гіркоти українська інтелігенція бачить, що печать мовчання не знята до сих пір з вуст українського народу і що свобода слова, яку дав маніфест 17 жовтня, не поширюється на українську мову, сковану Законом 18/30 травня 1876 р. Цей вбивчий для духовного розвитку нашої нації закон ще не знищений. Ми просимо негайно урівняти нас з іншими народами Росії у природному праві говорити, друкувати й видавати газети рідною мовою і про скасування виняткового закону 1876 р.». Крім Міхновського, телеграму підписали інші харківські самостійники та близькі до них особи, зокрема М. Базькевич, О. Расторгуєв, Є. Любарський–Письменний, М. Пильчиків, А. Зайкевич, В. Міхновський та інші[425]. Загалом обидві телеграми підписали більше 300 чоловік (потім харківські газети друкували численні прізвища тих, хто просив приєднати й їхні підписи). Голова уряду телеграфом відповідав робітникові Біляненку, який був підписаний на протесті першим, що закон буде негайно анульований[426]. Пізніше історики УНП ставили скасування заборони української мови на заслугу виключно цій партії[427]. Це не зовсім справедливо. Анулювання закону 1876 р. було результатом спільних дій усіх верств українського суспільства, коли вдалося згуртувати навколо спільної мети практично все національно свідоме населення всіх регіонів України незалежно від партійних симпатій.
Цензурні послаблення, викликані революцією, самостійники прагнули використати для створення української преси. Створити власну газету, яка б обстоювала самостійницькі позиції, було давньою мрією Миколи Міхновського. Ще до революції він готував до виходу український часопис «Слобожанщина». За свідченням українського поета, на той час харківського земського службовця Олександра Олеся (Кандиби), уже у квітні 1904 р. майже все було підготовлене до публікації газети[428]. На жаль, з технічних причин і, головне, відсутності дозволу влади газета не вийшла. Але ідея і наміри залишилися. Зокрема, у вересні 1905 р. на з'їзді журналістів, який відбувся у Петербурзі, пролунала думка про необхідність створення української преси. До речі, як згадував член УДРП Євген Чикаленко, на з'їзд делегатом мав їхати М. Міхновський, якого він характеризував як «талановитого адвоката і промовця», який готувався виступити з протестом проти заборони українського слова. Міхновський вів переговори з Грушевським про свою позицію на майбутньому з'їзді[429]. Але ліберали виступили проти кандидатури Міхновського, і замість нього на з'їзд поїхав автор спогадів[430]. Навіть активна підтримка українських лібералів самостійниками та поступки останніх у бік автономії не привели до спільних дій. Крім того, як і раніше, спільній справі неодноразово шкодила й особистісна неприязнь.
У грудні 1905 р. видавничий комітет Харківського товариства поширення в народі грамотності, членом якого був М. Міхновський, зробив спробу видати в Харкові українську газету для масового читача.
У місті розгорнулися дебати з приводу політичного напрямку газети. Дмитро Багалій, принципово підтримуючи ідей) створення української газети, вважав, що цим не повинен займатися видавничий комітет Товариства грамотності, який він очолював. Занадто обережний Багалій виступав проти того, щоб це культурно–освітнє об'єднання стало ареною партійної боротьби[431]. Крім того, ідею видання газети було рішуче відкинуто русофільською частиною товариства. Голова товариства поширення у народі грамотності категорично відповів, що «ніяке офіційне видання газети неможливе»[432].
У цих умовах найближчі друзі й однодумці Міхновського Володимир і Микола Шемет при підтримці Лубенської української громади пішли на самочинний випуск української газети. Редактором газети значився Микола Шемет, фактичним редактором її був Володимир Шемет, але ідейно–політичний напрямок видання визначався Миколою Міхновським. Сергій Шемет писав, що часопис «Хлібороб» видавався «при діяльній співпраці Міхновського»[433]. М. Осадчий вважає, що першу на Наддніпрянщині україномовну газету «Хлібороб» почав видавати Міхновський «разом з Макаренком, братами Шеметами та іншими побратимами–самостійниками»[434].
«Хлібороб» почав виходити у листопаді 1905 р. «явочним порядком» у Лубнах. Ця газета стала «першою ластівкою» української преси на східних землях України. Саме в ній надруковано було вірш X. Алчевської «До дітей мого краю», який став революційним гімном[435]. Цілком можливо, що у «Хліборобі» друкувалися і статті М. Міхновського, але точних даних щодо цього не збереглося. Як і раніше, Міхновський не підписував своїх публікацій.
Поява «Хлібороба» справила глибоке враження на суспільство. Газету в Києві продавали за спекулятивними цінами. Були приклади, коли її поширювачів арештовувала поліція. Проти Володимира Шемета була відкрита карна справа. Врешті–решт після виходу п'ятого номера на початку грудня газету було заборонено.
Якщо оцінювати за змістом «Хлібороба» погляди Миколи Міхновського, то можна констатувати, що в умовах загострення революції та наростання в суспільстві насильства вони переживали помітну еволюцію до поміркованості. Про соціалізм у газеті не було жодного слова. Газета не закликала до самовільного захоплення землі і насильства над поміщиками, а пропонувала селянам шлях до об'єднання в організації та консолідації національних сил, розбудови українського суспільства[436]. Про еволюцію поглядів Міхновського свідчить і заклик газети «Хлібороб» до заснування селянської партії на засадах наділення землею селян–українців, у яких свого часу ця земля була відібрана поміщиками–іноземцями. Газета виходила з епіграфом: «Селяне усієї України, єднайтеся!» А. Жук у своїх споминах називає цей заклик «черговою спробою братів Шеметів і М. Міхновського покликати до життя політичну організацію під своїм проводом»[437].
Після припинення випуску «Хлібороба» Микола Міхновський і Микола Шемет (за іншими даними, М. Міхновський і С. Макаренко)[438] за допомогою катеринославського українофіла Володимира Хрінникова перенесли видання газети до Катеринослава, де під назвою «Запоріжжє» і під відповідальністю Дмитра Яворницького 23 лютого 1906 р. вийшов лише один номер[439]. Офіційним приводом для заборони газети був вірш Т. Шевченка «Розрита могила», опублікований на першій сторінці газети. Але у газеті були й інші матеріали, які могли викликати гостре незадоволення влади. Більшість із них, напевне, належали перу М. Міхновського. Зокрема, йому А. Жук приписує авторство статей «Наші завдання», «Чи брати участь у виборах» і «Справа Юрія Мазуренка, одного з братів Мазуренків — організаторів селянства на Донщині»[440]. До речі, стаття «Наші завдання» за змістом була програмою–мінімум Української селянської партії, яка в українських соціалістичних колах зустріла негативну оцінку. Її, зокрема, гостро критикував А. Жук у соціалістичному часописі «Вільна Україна». Підставою для критики була пропозиція УСП щодо збереження після аграрної реформи принципу дрібної приватної власності на землю[441].
Стаття про судовий процес над Ю. Мазуренком появилася в газеті також невипадково. Юрій Мазуренко був швагером Володимира Хрінникова і, напевне, Микола Міхновський взявся боронити Мазуренка на прохання Хрінникова[442].
У літературі висловлювалася думка, що перу Міхновського належить і найбільший за обсягом матеріал цієї газети — історико–пропагандистська стаття «Як вільних козаків зроблено кріпаками», яка містила огляд історії України XVI–XVIII ст.[443]
Невдача із «Запоріжжєм» не деморалізувала Міхновського. Він повернувся до старого проекту — видання в Харкові «Слобожанщини». Олександр Олесь у листі до Івана Липи (від 21 січня 1906 р.) писав: «Повертаючись з Волині, був у Харкові, бачився з Міхновським та іншими. Міркують видати "Слобожанщину"…»[444] Цікаво, що О. Олесь не вірив в успіх справи. Підстав для цього було достатньо. Українське слово залишалося забороненим. Лише 24 березня 1906 р. були затверджені тимчасові правила щодо друку, які надавали дозвіл і на українські видання, чим Міхновський скористався негайно. Уже 25 березня 1906 р. вийшов без офіційного дозволу харківської влади перший номер «щоденної, політичної, економічної, літературної та громадської часописі» під назвою «Слобожанщина». Напевне, газета була відредагована раніше, і залишалося її лише видрукувати. Завданням часопису М. Міхновський вважав «оборону економічних, політичних і національних прав та інтересів українського народу» і збирався з часом подавати «щоденний огляд культурного, політичного та соціального життя на Україні».
У часописі подані портрети Івана Ґонти і Максима Залізняка і надрукована стаття «Листок з української історії XVII ст.», у якій розповідалося про боротьбу українського народу за своє визволення, зокрема про «Коліївщину» — велике селянське повстання на Правобережжі. По суті ця стаття є продовженням надрукованого в газеті «Запоріжжє» матеріалу «Як вільних козаків зроблено кріпаками». У статті досить точно, із знанням ситуації, описується трагічне становище українського селянства, важке соціальне і національне ярмо, які викликали повстання: «З одного боку, пан–поляк, з іншого — єврей–купець–орендарь, який стає раз у раз на боці дужчого. Кожен іншої нації, іншої віри, інших інтересів економічних та класових. Ся страшенна мішанина інтересів загостряла боротьбу до нечуваного розміру, бо все, що йшло на користь або подобалося рабові українцеві, те шкодило і було бридке і панові–полякові і крамареві–євреєві. Про якусь рівність не могло бути й мови і нарід український щохвилини відчував своє принижене та поневолене становище». У статті не містилося заклику до нової «Коліївщини», але яскраві образи в описі звірячої розправи над повстанцями, сотником Іваном Ґонтою, зокрема, цілком могло бути сприйняте як заклик до боротьби за свої права.
Одна з публікацій М. Міхновського в «Слобожанщині» була присвячена питанню про співвідношення понять «націоналізм» і «космополітизм». По суті це була відповідь критикам Міхновського, які звинувачували самостійників у національному шовінізмі. У статті він пише про «страшну мішанину і плутанину розумінь», яка охопила ліберальні і ліві групи, які «завдяки особливим історичним умовам свого життя дуже часто надають багатьом розумінням (очевидно, поняттям. — Авт.) не те, або не зовсім те значіння, яке вони дійсно мають». Одне з таких понять — націоналізм. Міхновський намагається довести, що «ідея космополітизму й гуманізму не тільки не є противною ідеї націоналізму, навпаки — є тільки випливом її, тільки її продовженням, розвитком». Він вважав, що «космополітизм розширює, розповсюджує ідеї вітчизни на цілий всесвіт» і є природним продовженням націоналізму. Останній, у свою чергу, надає особистості можливість з'єднатися із собі подібними у «національну спілку», де «індивідуальність кожної людини, кожної нації не затерта, а навпаки, набирає нової сили». Міхновський розвінчує заклики до «інтернаціоналізму», «під юшкою якого українському народу накидають обрусіння або полонізацію». «Ці чудернацькі інтернаціоналісти, — зазначає М. Міхновський, — не розуміють, що замість вселюдства вони пхають нам буржуазну та бюрократичну державу, до того ж ще й зовсім національну і не тямлять, що їх псевдокосмополітичні заклики проти «націоналізму» вимірені не проти тих, проти кого треба, себто не проти тих, хто давить чужі народи, а проти тих, хто тільки одбивається від гніту».
Слід зазначити, що ця думка вже була знайома українському суспільству. Міхновський запозичив її у М. Драгоманова, який у своїй відомій праці «Историческая Польша и великорусская демократия» писав: «Ці чудернацькі інтернаціоналісти не хочуть помічати, що замість людства… вони підсовують нам державу аристократичну, буржуазну і бюрократичну, і при цьому, неминуче національну, і що їх псевдокосмополітична проповідь проти "націоналізму"… спрямована не на тих, що тиснуть чужі національності, а на тих, що відбиваються від тиску, і що підміна (термінів. — Авт.) міжнародності (інтернаціоналізму. — Авт.) винародовленням підтримує тільки монополію привілейованих»[445]. Стаття закінчується думкою, яка може бути сприйнята як програмна настанова: «…Уникаючи національного шовінізму пануючих націй, треба плекати здоровий націоналізм поневолених народів, бо він є джерело творчості, і тільки в тому заховуються зародки народної свободи і ясної будучності»[446].
Поліція уважно проаналізувала перший номер «Слобожанщини». У звіті харківського інспектора у справах друку за 1906 р. зазначалося: «Слобожанщина» ставила метою захист економічних, політичних та національних інтересів українського народу… газета з'ясовувала, що здоровий націоналізм, а не космополітизм є основою розвитку і творчості духовних сил народу». Однак урядові чиновники визнали напрям газети «націоналістичним», і після першого номеру її видання було заборонено[447].
Як пізніше повідомляла редакція, газета припинила своє існування «частково через репресивну політику уряду, частково через байдужість населення». Але Микола Міхновський не капітулював і цього разу. У 1907 р. він і професор Харківського університету М. Пильчиків дістали дозвіл на видання у Харкові журналу «Початок»[448]. Та реалізувати цей дозвіл вони не зуміли. Справа вкотре вперлася у нестачу матеріальних засобів.
Радикалізація політичного життя населення, революційних настроїв у суспільстві викликали у Міхновського змішані почуття. Закликаючи до національно–визвольної боротьби революційними методами, у тому числі збройними, він разом із тим став свідком того, що антиурядові виступи нерідко набували деструктивного характеру, а національна ідея, залишаючись на периферії громадського життя, не цікавила протестантів. Від цієї ідеї в запалі революційного ентузіазму почали відхрещуватися навіть ті, хто ще недавно був її палким прихильником. Міхновський був очевидцем того, що навіть Дмитро Антонович, виступаючи від імені РУП, «розпинав на хресті націоналізм і буржуазію»[449]. В умовах наростання анархії перед перспективою кровопролиття і людських жертв Міхновський переживав складну внутрішню еволюцію. Про це, зокрема, свідчить його поводження під час жовтневих (1905 р.) днів у Харкові.
Страйки і мітинги, що не вщухали в Харкові протягом вересня 1905 р., призвели 10 жовтня до сутичок між робітниками підприємств, особливо ХПЗ, і «чорною сотнею». Були пограбовані крамниці, у тому числі з продажу зброї. Місцева влада, поліція, військове командування розгубилися. Ситуація в місті загрожувала вийти з–під контролю. Наступного дня на території університету зібралися студентська молодь і сторонні. Заняття припинилися. Стихійно і раптово почали будуватися барикади. Університетське містечко було захоплене страйкарями. Район Університетської гірки і вся Соборна площа були оточені військами. Назрівала кривава драма, адже зброя була в руках обох таборів.
Для врегулювання конфлікту в будинку Медичного товариства зібралися представники місцевої інтелігенції, міської думи, університетського керівництва, лідери деяких несоціалістичних політичних партій. Ними був утворений Комітет громадської безпеки, завданням якого, за свідченням одного із членів В. Бузескула, була «підтримка безпеки й охорони міста», по суті, функції влади. До складу комітету був включений також Микола Міхновський. Він був один із 25 членів цього впливового органу, до якого ввійшли: О. Погорілко — голова міської Думи в 1900–1912 рр., В. Бузескул — декан історико–філологічного факультету, М. Ґредескул — декан юридичного факультету університету, член кадетської партії, депутат першої Державної думи від Харкова, В. Стеклов — декан фізико–математичного факультету, популярний в Харкові адвокат П. Шидловський, а також інші діячі. З комітетом тісно співпрацював ректор Харківського університету Л. Рейнгард[450].
У комітеті переважали особи кадетського спрямування, а запрошення до складу цієї структури Міхновського могло означати визнання його високого авторитету правника і громадського діяча, особа і самостійницькі політичні погляди якого були добре знайомі учасникам протистояння, зокрема студентам. Цей факт свідчить про те, що Микола Міхновський сприймався як достатньо гнучкий і прогнозований політик, здатний знаходити, у разі гострої громадської необхідності, спільну мову не лише з потенційними союзниками з українського табору, але й противниками з російського ліберального середовища.
Слід зазначити, що одночасно на паровозобудівному заводі за участю членів соціалістичних партій, зокрема більшовиків, був створений Комітет боротьби, який закликав до розширення масштабів протистояння, перетворення його в масове антиурядове повстання. Цей радикальний революційний орган прагнув втягнути у збройну боротьбу і студентів[451].
У цій критичній ситуації Комітет громадської безпеки став інтенсивно контактувати зі сторонами протистояння, щоб заспокоїти обидві і мирним шляхом розв'язати конфлікт. Він звернувся до військових з листівкою, у якій закликав утриматися від застосування зброї.
«Зупинити рух народних мас може тільки розум, а не сила», — вважали члени комітету. До такого висновку у тій конкретній ситуації схилявся і М. Міхновський. Мабуть, ці події спричинили у його свідомості певну еволюцію. При участі комітету вдалося умовити харківських студентів залишити барикади і таким чином уникнути кровопролиття. 12 жовтня 1905 р. молодь пішла з барикад, а вже 14 жовтня у місті було запроваджено військовий стан[452].
Оголошений через три дні, 17 жовтня 1905 р., царський маніфест відкрив нову сторінку в політичному житті України. Відкрилися можливості парламентської діяльності, але так звана «куца» конституція не заспокоїла суспільство, а навіть підклала дров до багаття, спровокувавши хвилю насильства як з боку революціонерів, так і з боку прихильників старого ладу — чорносотенців. У цій складній обстановці слід було обрати правильну власну політичну лінію тактики очолюваного ним руху. І, здається, Міхновський зумів визначити її.
У нових політичних умовах Микола Міхновський і очолювана ним УНП надавали великої уваги участі українських депутатів у роботі Державної думи. У 1906 р. лідер УНП М. Міхновський зробив спробу виставити свою кандидатуру в Думу від міста Харкова. Твереза й виважена позиція самостійників щодо виборів до першого всеросійського парламенту засвідчила відхід М. Міхновського від загального захоплення ідеями соціалізму і радикальними діями з революційного перетворення суспільства. У статті «Вибори до Думи Державної», надрукованій в «Слобожанщині», М. Міхновський змалював неприродну, з його точки зору, ситуацію: «…У Росії кожен народ вибере собі своїх до Думи: поляки — поляків, росіяни — росіян, вірмени — вірменів, але є такі два темні народи, неосвічені народи: українці й білоруси, які, мабуть, виберуть не своїх людей, а поляків та росіян». Так він сформулював своє бачення стратегії українських виборців. «Ми не маємо право забувати, що коли ми не підемо до Думи, то й не зможемо усунути шкідливі нам закони, або видати такі закони, які нам потрібні… Через те українці мусять послати своїх виборців до Думи. Це буде перший раз, коли представники українського народу можуть сісти поруч і нарівні з представниками росіян і інших народів. Ще вчора вони гукали, що ніякого народу українського нема, а ось–ось завтра вони мусять зважати на цей народ. Ця зміна може статись тільки в Думі», — писав Міхновський. «Причому, обирати треба українців не за походженням, а за переконаннями», — продовжував він. Виборцям до Державної думи лідер самостійників рекомендував відмовлятися від оцінки кандидатів з точки зору їхньої класової належності і закликав обирати до парламенту «не тільки робітників і селян, але й інтелігентні сили української нації», тобто ті, що через Думу зможуть провести ряд реформ, націлених на одну мету — «добробут, освіта та щастя українського народу»[453].
Кандидатура М. Міхновського не пройшла, проте завдяки активній роботі УНП у передвиборчій кампанії вдалося провести до Державної Думи декількох національно зорієнтованих депутатів. Характерно, що До їхнього обрання Міхновський був причетний особисто. За даними Віктора Андрієвського, який брав участь в агітаційній кампанії на користь українських кандидатів, Микола Міхновський одного разу таємно прибув із Харкова до Полтави на збори виборщиків–селян і виступив перед ними із закликом обирати кандидатів української орієнтації. Йому довелося долати опір влади, яка прагнула ізолювати селян–виборщиків від сторонніх політичних впливів. Виступ Міхновського був яскравий, емоційний і зрозумілий селянам. Він був сприйнятий виборщиками з ентузіазмом і сприяв їхньому волевиявленню на користь кандидатів українсько–кадетського блоку[454]. Серед них колишній член партії та найближчий соратник Міхновського Володимир Шемет. Формально він виступив як представник від новоствореної Української радикально–демократичної партії, хоча навіть орган цієї партії, газета «Громадська думка», зазначала, що Шемет «балотувався як представник українських партій»[455]. Насправді, членство його в УДРП — легальній політичній організації — використовувалося Шеметом для прикриття самостійницьких поглядів.
Про це свідчать, зокрема, виступи Володимира Шемета у Державній думі. Так, при обговоренні аграрного питання він наголошував, що «це питання у всій його повноті не може бути вирішене тут, в загальноімперському парламенті, а лише в представницьких автономних установах». У свідомості селянства України, — продовжував В. Шемет, — поняття «земля» нерозривно пов'язане з поняттям «воля» у розумінні «широкої демократичної автономії для України… Земля і автономія України тісно пов'язані з уявленнями про благо українського народу, і з цим слід рахуватися при вирішенні такого питання, як аграрне; слід мати на увазі, що Україна не лише частина держави, але і нація, і у значно більшій мірі нація, ніж частина держав. Лише тоді український народ буде вважати його вимоги задоволеними, коли буде мати можливість самостійно розпоряджатися своєю долею»[456].
Володимир Шемет був членом Української громади, яка сформувалася в Державній думі на платформі автономії та аграрної реформи. Основу цієї громади склали депутати від Полтавщини. Наведений виступ Шемета свідчить, що його національні вимоги були особливо радикальними: він сказав максимум того, що міг сказати в імперському парламенті представник бездержавного народу, один з однодумців Міхновського. До речі, у спогадах українського громадсько–політичного діяча Віктора Андрієвського ми знаходимо відомості про те, що газета Міхновського «Слобожанщина» поширювалася серед виборців українських міст і сприяла створенню Української громади в Державній думі першого скликання[457].
Після 72 днів роботи першу Думу було розпущено і призначено нові вибори. Серед українських виборців єдності і цього разу не було. Міхновський свою кандидатуру вирішив не висувати. Разом з УДРП в Харкові самостійники вирішили підтримати кадетів, які обіцяли врахувати культурні запити українців, а деякі — навіть їхні прагнення до національно–територіальної автономії.
Що стосується українських соціал–демократів, то вони змінили тактику бойкоту виборів і активно підтримували російських соціал–демократів і спілчан. У Харківській губернії члени УСДРП діяльно співпрацювали в інформативному соціалістичному бюро, яке було створене для сприяння згоді у виборчій кампанії між соціалістичними партіями. Ініціаторами їхнього заснування були «Спілка» і Бунд. Значний успіх на виборах мала «Спілка». Усього вона отримала 6 депутатських місць, із них 2 — від Харківської губернії. Делегата від Харкова до Державної думи мали обирати 80 виборців. За списком безпартійних виборців пройшло 13 чоловік, серед них більшість — українці, у тому числі Ю. Коллард. Соціал–демократи отримали 15 мандатів, соціал–революціонери — 14, кадети — 20, «чорна сотня» — 18[458]. Перед українцями постало питання: за кого віддати голоси. У результаті переговорів, у яких брав участь М. Міхновський, було вирішено підтримати кандидата від російської партії кадетів М. Познанського, який демонстрував проукраїнські симпатії.
Обраних депутатів Державної думи щиро вітала українська молодь Харкова. 7 квітня 1907 р. на надзвичайних зборах Української студентської громади було прийнято і надіслано Українській громаді у Державній думі таке привітання: «Студентська Українська громада у Харкові засилає своє братнє привітання Українській Громаді Державної Думи, од щирого серця бажаючи їй щирого успіху. На Вас, борці за щастя України, покладаємо свої надії»[459].
Під час роботи Думи УНП надсилала їй свої накази і резолюції. Вони відповідали програмним настановам партії. Так, у наказі з приводу аграрного питання вона пропонувала Думі ухвалити законопроекти: «1. Про наділення України автономією. 2. Про примусове відчуження як казенних, так і приватновласницьких селянських участків землі і передачі їх до рук українського сейму для розподілу в довготривалу оренду селянами безземельними і малоземельними»[460].
На 1906 р. припадає ще одна ініціатива харківських самостійників за участю М. Міхновського. Навесні цього року при підтримці Х.Д. та Х.О. Алчевських, М.Ф. Сумцова та М.Д. Пильчиківа вони намагалися заснувати культурно–просвітню організацію під назвою «Родина», метою якого було об'єднання всіх місцевих українців, в «ім'я українського народу — цілком розбитого на Слобожанщині»[461]. Вони звернулися до Харківського губернського присутствія у справах товариств і союзів з проханням затвердити статут товариства взаємної допомоги «Родина», сподіваючись, що російські чиновники прочитають його як «Родіна». Однак відкрити товариство під такою назвою було заборонено, хоча деякий час воно нелегально діяло до початку січня 1908 р. Про це свідчать матеріали архіву професора Харківського університету М. Пильчиківа, у якому збереглося повідомлення товариства про права його членів, датоване січнем 1908 р.[462]
Важливою подією в житті УНП став з'їзд партії, який розпочав свою роботу під час скликання II Державної думи влітку 1907 р. Серед найважливіших питань, які обговорювалися на з'їзді, були: перегляд програми партії, оцінка діяльності української парламентської фракції, національне виховання українських робітників і селян, ставлення УНП до інших українських партій — Української соціал–демократичної робітничої та Української радикал–демократичної партій, російських поступових партій та ін.[463] Особливу увагу було приділено аналізу роботи української думської фракції, зокрема її позиції в аграрній справі. УНП вимагала від української думської громади, щоб «вона поперед усього домагалася в Думі автономії України разом з поляками… бо без автономії не можна розв'язати як слід жодної справи й жодного питання… Автономія, — зазначалося в резолюції з'їзду, — зменшить, а незалежність знищить перевагу чужинців на нашій землі». В аграрній справі партія погоджувалася з вимогою української парламентської фракції про введення в Україні крайового земельного фонду. Але зовсім протилежну думку висловлювала вона щодо підстав, на яких земля мала перейти до українського селянина. Вони відверто відстоювали принцип приватної власності, пояснюючи свої позиції тим, «що український хлібороб до соціалізму не приготований». На цьому з'їзді самостійники конкретизували аграрну частину своєї програми, прийняту в загальному, не зовсім зрозумілому формулюванні у 1906 р.
У розробці тактики стосовно основних верств українського населення — селян і робітників — вони виходили з того, що «прибутці пануючої нації, до якої б класи вони не належали… служать елементом реакційним», «вони відбирають в українського робітника працю, випихають його з усіх професій». Тому першочерговим своїм завданням бачила УНП організацію міського пролетаріату проти конкуренції прибутців, головним чином росіян». Цю роботу взяла на себе незабаром створена нею Робітницька організація УНП. Для охорони інтересів сільського пролетаріату було вирішено з діяльних членів партії створити селянську фракцію партії.
Гострим дисонансом традиційно зневажливому, а іноді іронічному ставленню до самостійників лунали цього часу голоси застереження виважених політиків і партійних діячів, які вбачали в соціальній платформі програми і партійного з'їзду УНП певний ґрунт для українства, серед яких «УНП придбає собі багато адептів і прихильників». Відомий український публіцист і політик Ф. Матушевський, аналізуючи розвиток національної свідомості в українському суспільстві під час першої російської революції, з цього приводу зазначав, що гострі націоналістичні гасла УНП завжди знайдуть для себе добрий ґрунт, на якому вони приймуться залюбки. А зміна в загальних обставинах, умовах і обопільних відносинах суспільно–політичного життя сама допоможе не те що утворити такий ґрунт, а ще й добре вигноїти його і дощем полити»[464].
Підставою для таких заяв було те, що на самостійницьких засадах стояли не тільки члени Української народної партії, а й деякі з тих, хто не входив до неї. Серед них — група українських соціал–демократів, очолювана Миколою Поршем (Чалим), українські есери, які у 1906 р. об'єдналися з колишніми членами терористичної групи УНП «Оборона України» в «Українську народну оборону», представники різних громадсько–політичних організацій Харкова, Полтави, Києва, зокрема письменники, науковці, діячі культури.
Вище зазначалося, що Міхновський не підтримував жовтневу (1905 р.) спробу повстання в Харкові. Ми висловлювали версію, що це було пов'язане з тим, що повстання було стихійне, позбавлене національного забарвлення і не мало шансів на успіх. Але це не означає, що Міхновський відмовлявся від повстання як методу досягнення суверенітету України. Під час революції УНП використовувала досить широкий спектр методів боротьби за самостійницькі ідеали, а окремі члени партії зверталися до силових методів проти царизму, якщо при цьому передбачалося відстоювання українських національних інтересів. У мемуарній літературі та архівних документах збереглися дані про один із таких виступів, який відбувся у Києві на початку червня 1907 р. і був відомий як «бунт саперів». Організатором і активним учасником виступу був член Української народної партії Михайло Шевченко, якого Міхновський знав особисто. Це дає підставу стверджувати, що до цієї події було причетне керівництво УНП, у тому числі й Міхновський. Адже окремі факти, що збереглися, свідчать, що повстання це готувалося досить довго і ретельно, що говорить про можливу участь у цьому процесі партійних верхів УНП.
Про цю маловідому сторінку історії УНП під час революції розповів прихильник партії Варфоломій Євтимович у статті «Революційно–мілітарна акція "Оборони України" у 1904–1907 рр.»[465]. Ця стаття є спробою відновити історію цього виступу за спогадами його учасників, з якими В. Євтимовичу в 1917–1920 рр. довелося співпрацювати на військовій роботі в армії УНР, а також із тими, з ким він спілкувався в еміграції. Серед них були офіцери, досить обізнані з перебігом подій і долею їх учасників. Крім того, про характер подій можна судити і за архівними матеріалами, зокрема за матеріалами слідства у справах повстання.
Але ця подія і зараз залишається поза увагою дослідників, які вивчають проблеми першої російської революції в Україні. Традиційний компартійний підхід, який панував у радянській історичній науці, вимагав ретельного вивчення соціальних рухів, ініціаторами і керівниками яких були більшовики, і замовчування подій, пов'язаних із проявами національного протесту революційно налаштованих мас. Як приклад можна навести загальновідоме повстання у Києві саперної бригади, що розпочалося 18 листопада 1905 р. під керівництвом Б. Жаданівського, про якого в радянських книгах писали як про члена більшовицької партії. Цій події присвячено багато спеціальних досліджень, іменем Жаданівського названо вулицю. Разом із тим, в радянській історичній літературі не написано жодного слова про повстання саперів, описане В. Євтимовичем.
Як свідчать архівні матеріали і матеріали історичної розвідки В. Євтимовича, це повстання відбулося в Києві на початку червня 1907 р. (під час розпуску II Державної думи) серед солдатів 5–го понтонного і 41–го пішого Селенгінського полків на чолі з підпоручиком Ждановичем і членом Української народної партії (групи «Оборона України») рядовим М. Шевченком[466].
Виступ почали офіцери 5–го понтонного полку під проводом підпоручика Ждановича, який очолив військово–революційний штаб[467].
У зв'язку з тим, що участь в організації повстання брали виключно офіцери–українці, воно набуло виразно українського і протиімперського характеру. Жданович вивів сотню на Жидівський базар, де, згідно з попередньою домовленістю, вона мала об'єднатися із Селенгінським полком. Але Селенгінський полк не підтримав понтонерів, і повстання із цього моменту було, по суті, приречене на поразку.
Проти понтонерів, які укріпилися і забарикадувалися поміж рундуками Жидівського базару, командування Київського військового округу вислало учбову команду 168–го піхотного Миргородського полку.
Після бою, у результаті якого було більше десятка вбитих і стільки ж поранених, самі повстанці заарештували своїх керівників і видали командуванню. Відбувся суд, який засудив Ждановича до смертної кари через розстріл. Але здійснити вирок не вдалося. Коли засудженого перевозили з приміщення воєнно–польового суду до «Косого капоніру» Києво–Печерської фортеці, його соратники, переодягнені у цивільне офіцери 5–го понтонного і 7–го саперного батальйонів, визволили арештованого. Через деякий час Жданович опинився в Харкові, де за допомогою Миколи Міхновського одержав закордонний паспорт, за яким йому вдалося виїхати до Австрії. Під час світової війни він воював у складі УСС, після важкого поранення потрапив у полон до росіян, де був розпізнаний і загинув від ран[468].
Іншим центром повстання, як зазначалося вище, був 41–й піхотний Селенгінський полк. Керівником виступу цього полку був Михайло Шевченко, член воєнізованої організації УНП «Оборона України». Першим завданням повстанців–піхотинців був марш в район Жидівського базару, де планувалося їхнє з'єднання з понтонерами і саперами.
Як свідчать матеріали слідства, яке проводив Київський військово–окружний суд, 4 червня, коли черговий по полку офіцер скомандував «бить зарю», раптом на середину строю 11–ї роти вибіг рядовий Шевченко. Він звернувся до присутніх із закликом «Товарищи, к оружию!» і пальнув з гвинтівки. Його підтримало ще декілька чоловік. Це був сигнал до повстання. Почалося самовільне озброєння солдат. Але це тривало недовго. Командир полку, який через зрадника був ознайомлений з планами повстанців, дав наказ заспокоїтися і розійтися по наметах. Шевченко спробував перехопити ініціативу. Та несподівано з'явився командир 11–ї роти Пазюрич зі зброєю в руках. Він намагався арештувати Шевченка. Останній змушений був тікати до свого намету, де передчасно були заготовлені три бомби. Скористатися ними він не встиг. Михайла Шевченка було заарештовано і передано до суду. Разом із ним до суду потрапили його товариші, ініціатори цих подій Д. Донцов, М. Калінін, В. Губанов, І. Сухаралідзе та інші[469].
На слідстві заарештовані поводилися мужньо. Прізвища учасників і цілі організації вони не назвали. Але слідчі все ж таки установили, що Шевченко належав до «партії військової організації», яка готувала повстання. У цьому місці дані Євтимовича та слідчої комісії розходяться. Як свідчить Євтимович, Шевченка, пораненого пострілами у груди командиром полку під час спроби підняти солдатів на повстання, було притягнуто до суду, але він помер від ран, не дочекавшись завершення процесу.
Київський воєнно–окружний суд, який розглядав цю справу, встановив «безперечне українсько–мазепинське» тло й мотиви справи і розцінював повстання як спробу відірвати Україну від Росії шляхом збройного повстання[470]. Судове слідство підтвердило, за словами В. Євтимовича, приналежність Шевченка до «Оборони України», але зазначило, «що на виступ, по всіх даних, пішов на власну руку… не дочекавшись наказу від революційного штабу»[471].
Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що революція 1905–1907 рр. стала новим етапом в еволюції світогляду Миколи Міхновського. Хоча вона не змінила його самостійницьких поглядів, але істотним чином вплинула на соціально–економічні ідеали. Міхновський пережив пік захоплення соціалізмом і став еволюціонізувати до лібералізму і навіть до консерватизму. Це був час, коли українські соціалістичні партії все більше схилялись до ліворадикальних соціалістичних гасел, віддаляючись на практиці від ідей західноєвропейської соціал–демократії. Лівіння українських соціалістів штовхало їх до співпраці з російськими соціал–демократами. Неминучим наслідком цього була втрата інтересу до національної ідеї та зменшення впливу на українське населення.
Ця еволюція українських соціалістів викликала крайнє занепокоєння Міхновського та його однодумців–самостійників. Провал спроб створення загальнонаціонального революційного фронту з українськими соціалістами змусив їх шукати союзників у центрі і на правому фланзі українського політичного спектра, сприяв зближенню з ліберальними колами. Криваві події грудня 1905 р. призвели до переходу певної частини членів УНП на позиції більшої поміркованості і навіть консерватизму. Міхновський і його прибічники прилучилися до участі у виборчих кампаніях до Державної думи, до легальної політичної і культурно–просвітницької роботи. Члени УНП виступали ініціаторами багатьох легальних заходів, спрямованих проти утисків українства з боку Російського уряду. Ці акції активно підтримувала українська еліта. Їхні зусилля були спрямовані на зняття заборон з української мови, створення національної преси, відкриття українських шкіл, кафедр українознавства, українських культурно–просвітніх товариств тощо.
Добра порада (Київ). — 1906. — Ч. 3. — 24 березня. — С. 12.
Див.: Молода нація. Альманах. — 2003. — № 2. — С. 250.
ЦДІАК. — Ф. 1680. — Оп. 1. — Спр. 253. — Арк. 416.
Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX–XX століть: соціально–політичний портрет. — К., 1993. — С. 107.
Самостійна Україна. Щомісячна часопись. — 1905. — Вересень. — Ч. 1. — С. 9.
Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ–ХХ століть… — С. 106.
Міхновський М. Самостійна Україна. Промова. — С. 71.
До речі, Дмитро Донцов у роботі «Націоналізм» звернув увагу на це місце у «Самостійній Україні». Він зазначає, що брошура М. Міхновського «яко практичну мету виставляла автономію (привернення Переяславських пунктів)». Інший представник українського націоналізму В. Марганець, закидаючи Донцову, що той не акцентує увагу на головному у Міхновського, пише: «Його тенденційність супроти Міхновського просто б'є в очі, та ще й коли візьмемо на увагу легенду — а поширював її передусім сам Донцов, — що це перший Д. Донцов у 1913 р. на студентськім з'їзді у Львові виніс гасло самостійності України…» [Див.: Мартинець В. Ідеологія організованого й т. зв. волевого націоналізму. — Вінніпег, 1954. — С. 34–35]. На наш погляд, це той випадок, коли слід чітко розрізняти стратегічні й тактичні цілі самостійників. Микола Міхновський постійно наголошував на кінцевій меті очолюваного ним руху–досягненні державної незалежності України, але проміжним етапом на шляху до неї вважав автономію. Це доводять написані Міхновським тексти і вся його практична діяльність.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 12.
До українського народу // Самостійна Україна. — Львів, 1905. — Вересень. — Ч. 1. — С. 1.
Книш 3. Конституція України в проекті «Української народної партії» // Книш 3. Так перо пише. — Торонто, 1965. — С. 88; Жук А. Лубенська конституція Української держави // Сучасність. — 1961. — № 11. — С. 98–106.
Самостійна Україна. Щомісячна часонись. — 1905. — Вересень. — Ч. 1. — С. 2.
Грушевський С.М. Конституційне питання і українство в Росії // Літературно–науковий вісник. — Т. XXX. — Львів, 1905. — С. 25–26.
Дністрянський С. Загальна наука права і політики. — Т. 1. — Прага, 1923. — С. 238.
Там само.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 11.
Сосновський М. Микола Міхновський і Дмитро Донцов — речники двох концепцій українського націоналізму // Зустрічі. — 1991. — № 2. — С. 125.
Чикаленко Є. Спогади (1861–1907). — Ч. III. — Львів, 1926. — С. 10–11.
Програма УНП. — Чернівці, 1906. — С. 1.
Там само. — С. 22.
Програма УНП. — С. 19, 20.
Там само. — С. 46.
Там само. — С. 11–16.
Політична історія України XX століття: У 6 т. — К., 2002. — Т. 1. — С 148–149.
Самостійна Україна. — 1918. — 30 вересня.
ДАРФ. — Ф. 102. — Оп. 1906. — Спр. 25. — Арк. 41.
Сьогобічний Г. Дещо про наші партії // Громадська думка. — 1906. — 14 травня.
ДАРФ. — Ф. 102. — Оп. 1906. — Спр. 25. — Арк. 41.
Хлібороб. — 1905. — 4 листопада; 28 грудня.
Див.: Молода нація. Альманах. — 2003. — № 2. — С. 250.
Запоріжжє. — 1906. — № 1. — С. 1.
Винниченко В.К. «Уміркований» і «щирий» // Київ. — 1987. — № 12.
Коваленко О. На межі двох віків // Визвольний шлях. — 1993. — № 1. — С. 90.
Коваленко О. На межі двох віків. — С. 106.
ДАХО. — Ф. 969. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 118.
Алчевська Х.О. Твори. — К., 1990. — С. 419.
Там само. — С. 461.
ДАХО. — Ф. 969. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 23.
Сын Отечества. — 1905. — 1 декабря.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 601.
Українська партія самостійників–соціалістів (УНП). — Відень; Київ, 1920. — С. 50.
Див.: Бондар–Терещенко І. «Слобожанщина» та її редактор // Слово і час. — 1995. — № 1. — С. 11–14.
Листування Михайла Грушевського. — Т. 1. — Київ; Нью–Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. — С. 152.
Чикаленко Є. Спогади. — С. 375.
ДАХО. — Ф. 200. — Оп. 1. — Спр. 284. — Арк. 12–14.
Там само. — Ф. 200. — Оп. 1. — Спр. 278. — Арк. 121.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 12.
Осадчий М.Г. Микола Міхновський — журналіст // Вісник Львівського університету. — Серія журналістики. — Українська журналістика: генезис і сучасні проблеми. — Вип. 17. — Львів, 1992. — С. 65.
Алчевська X. До дітей мого краю // Хлібороб. — 1905. — 28 грудня.
Хлібороб. — 1905. — 28 грудня.
Жук А. Моя журналістична діяльність: Бібліографічно–біографічні замітки // Український самостійник. — 1960. — № 35–36. — С. 37.
Чабан М. Газета «Запоріжжє» (1906 р.) - перше українське видання на Катеринославщині // Українська періодика: Історія і сучасність: Доповіді та повідомлення на восьмій Всеукраїнській науково–теоретичній конференції. Львів, 24–26 жовтня 2003 р. — Львів, 2003. — С. 58.
Там само.
Див.: Молода нація. Альманах. — 2003. — № 2. — С. 250.
Жук А. Моя журналістична діяльність: Бібліографічно–біографічні замітки // Український самостійник. — 1960. — № 35–36. — С. 37.
Чабан М. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905–1921): Біобібліографічний словник. — Дніпропетровськ, 2002. — С. 472.
Чабан М. Газета «Запоріжжє» (1906 р.) - перше українське видання на Катеринославщині. — С. 78.
Бондар–Терещенко І. «Слобожанщина» та її редактор // Слово і час. — 1995. — № 1. — С. 13.
Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия // Собрание политических сочинений М.П. Драгоманова. — Париж, 1905. — Т. 1. — С. 145.
Слобожанщина. — 1906. — 25 березня.
ЦДІАК. — Ф. 1680. — Оп. 1. — Спр. 110. — Арк. 16.
Там само. — Спр. 131. — Арк. 1.
ДАХО. — Ф. 200. — Оп. 1. — Спр. 226. — Арк. 18, 42.
Ткачуков И. 1905 г. в Харькове // Пути Революции. — 1925. — № 2. — С. 55; Бузескул В. Дни баррикад в Харькове в октябре 1905 г. // Голос минувшего. Журнал истории и истории литературы. — 1917. — № 7–8. — С. 335, 341, 343.
Ткачуков И. 1905 год в Харькове. — С. 56–58.
Бузескул В. Дни баррикад в Харькове в октябре 1905 г. — С. 349.
Слобожанщина. — 1906. — 25 березня.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 602.
Посли до Державної Думи. Володимир Шемет // Громадська думка. — 1906. — 20 квітня.
Украинский вестник. — 1906. — № 4 — С. 37–39.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 602.
Коллард Ю. Спогади юнацьких днів. — С. 188.
ДАХО. — Ф. 969. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 186.
Общественное движение в России. — Т. 3. — Кн. 5. — СПб., 1914. — С. 303.
ДАХО. — Ф. 2057. — Оп. 1. — Спр. 247. — Арк. 1.
Там само.
Матушевський Ф. З українського життя //Літературно–науковий вісник. — 1907. — Кн. VII. — С. 128–129.
Матушевський Ф. З українського життя. — С. 132.
Євтимович В. Революційно–мілітарна акція «Оборони України» в 1904–1907 рр. // Календар «Червоної калини». — Львів, 1938.
Див.: ЦДІАК. — Ф. 316. — Оп. 1. — Спр. — Арк. 423–429.
Євтимович В. Революційно–мілітарна акція «Оборони України» в 1904— 1907 рр. — С. 95.
Євтимович В. Революційно–мілітарна акція «Оборони України» в 1904— 1907 рр. — С. 94.
ЦДІАК. — Ф. 316. — Оп. 1. — Спр. 429. — Арк. 2–3, 61–62, 68, 96.
Євтимович В. Революційно–мілітарна акція «Оборони України» в 1904–1907 рр. — С. 95.
Там само.