Мои скатные жемчуги (перли) перебраные
Раскатились по одной, по жемчужине.
(Терещенко, 381)
Се великоруська дівчина малює собі мрію про свій ідеал, про кохання парубка, котрий подививсь на неї по-звіриному так, що в неї одежа попоролась, розтопилось золото й намисто й перли потріскались. . . картина чудна для української музи і дуже нагадує деспотизм турецьких пашів в їх гаремах над нещасними рабинями або кохання розбійника з шаблею в руці над головою дівчини. Українська дівчина одказала б такому опудалові:
Чи ти гордий чи пишний?
Чи гордо несесся?
Не ходи, не люби,
Не залицяйся;
Не люблю, не піду,
Не сподівайся.
Не ходи, не люби,
Не носи грошей,
Не люблю, не піду,
Бо нехороший.
. . . . . . . . . . . . .
Не ступай на ногу,
Не ляжу з тобою,
А ляжу з козаком
Під сірим сіраком.
("Труд. " Чуб. V, 175)
Нічого похожого на такий великоруський деспотизм в поезії не можна знайти в українських піснях, бо вони вилились з інших народних психічних основ. В великоруській сім'ї панує деспотизм батька над цілою сім'єю, над жінкою, над дітьми, і натурально, що той деспотизм виявляється і в піснях, де тільки виступають на сцену стосунки чоловіка до жінки. В складі української й білоруської сім'ї нема такого деспотизму, тим-то нема його і в поезії, коли мова мовиться про стосунки парубка до дівчини, чоловіка до жінки.
Так-то кожда сьогочасна література повинна покласти собі основою три принципи: реальність, національність та народність. У всіх європейських літературах вже до того діло йде – в одній більше, в другій менше. В Франції з Віктором Гюґо замре старий романтизм, з Е. Золя, Флобером, Доде, Ґонкурами, Шатріяном виступає на сцену реальне, національне й народне прямування. В старих європейських літературах народне прямування трудніше прищіплюється, бо воно мусить видержувати боротьбу з давньою, багатою талантами, традицією; в нових слов'янських демократичних літературах народність в літературі йде скорішою ходою (окрім польської), а в українській або, напр., в чеській, вона зразу запанувала в літературі майже інстинктивно; їх вивів на сцену сам мужичий, сільський язик.
Література, основана на трьох показаних нами принципах, має для нації велику вагу і тільки така література, а не інша. Клясична література була просто іграшкою панів та царських дворів, або їх наймичкою, бо мусіла кадити для їх фіміям в одах, в панегіриках. Романтична література зробила не більшу службу для громади: вона так само забавляла панську фантазію чортами, кладовищами, відьмами, монастирями, лицарями, поки зовсім не найнялась в наймити попам, єзуїтам та панам-централістам. Література реальна, але без народної підкладки, буде служити тільки вищим верствам громади і стоятиме осторонь од маси, од народу: її народ мало розумітиме, або й зовсім не зрозуміє, бо там він не знайде нічого рідного для себе – ні форми своєї усної літератури, ні вмісту, ні духу. Тимчасом народність в літературі по формі й по вмістові зробить доступнішими для народу навіть такі літературні твори, в котрих буде описана жизнь вищих верств людського громадянства. І тільки реальна, національна та народна література разом в трьох принципах може стати в великій пригоді для всієї нації зверху донизу: може мати велику вагу і великий вплив. Така література буде правдивим, не хибним дзеркалом, в котрому громада побачить себе, яка вона є, роздивиться на себе, оцінує себе. Ціла нація в такій літературі може примітити свої достоїнства і свою недостачу, свій добрий бік і свої хибности; знайти похвалу собі чи ганьбу. Тільки така література матиме великий вплив як на розумове розвиття, так і на соціяльну реформу громадянства, бо вона покаже соціяльні відносини високих верств до середніх та нижчих, панства до мужицтва.
Література, основана на тих трьох принципах, повинна розвиватись і на Україні. Вона вже настала і повинна міцнішати й рости. Вона повинна обсягати етнографічну границю української породи і на тім ґрунті добувати собі матеріял і впливати на громадянство; вона повинна промовляти до нації її природним живим язиком, а не чужим або позиченим в інших старих язиків, не трухлятиною, вишкребаною з старих паперів, переїдених мишами, якою пишуть люди старої партії святоюрців та москвофілів галицької та угорської Руси.
Що ж тепер сказати про ту прояву на світі, коли силою пересовують літературу одної породи з її етнографічних границь на етнографічну територію другої породи? Ми назвемо таке пересовування некорисним, непотрібним. Ми назвемо його недобрим ділом в тім разі, як силою пересовують літератури однієї породи на породу іншу. Література вищих європейських пород і непрохана сама по собі йде між народи молодші, нижчі по культурі, бо вона має силу. Про великоруську літературу того не можна сказати. . . Нам потрібна своя українська література.
-------------------------------------------------------------------
1 Ми не можемо не докоряти великоруським вченим, котрі в своїх "Историях русской литературы" без сорому мостять давню у країнську літературу київського періоду: і Феодосія Печорського, і Нестора, і Кирила Туровського, і "Слово о полку Ігореві", і київських вчених, що вийшли з Київської академії: Симеона Полоцького, Мелетія Смотрицького, Славинецького, Димитрія Туптала. Їм треба починати свою "Историю русской литературы" з великоруських билин, новгородських та псковських літописів, а потім переходити до Серапіона Владимирського, "Слова" Даниїла Заточника, до "Мамаєва побоїща" та Максима Грека, Курбського, Івана Грозного і не зачіпати Нестора, "Слова о полку Ігореві", "Руської Правди". Треба сказати, що великоруські вчені в своїх "Историях русской литературы" дуже неконсеквентні. В Караулова, Галахова, Порфир'єва, О. Міллера ви знайдете всю давню українську літературу візантійську і трохи схоластично-клясичної, але зате про українські колядки не знайдете нічого; про українські народні пісні, на цілий том великоруського народного виділа, півлисточка; не знайдете й помину про козацькі українські літописі Самовидця, Величка, про Климентія, Сковороду. Нову українську літературу, писану по-українському: Котляревського, Квітку, Куліша, Костомарова, Шевченка, Вовчка, Стороженка – вони зовсім уже не приймають в свої руські історії. Коли не приймаєте Самовидця, Квітку, Шевченка, то нащо, берете собі Нестора, Вл. Мономаха, "Слово о полку Ігореві"? Треба пригадати ще чудніший факт: в Польщі декотрі учителі польської словесности були загарбали собі в свою літературу "Слово о полку Ігореві," Нестора і ввесь київський період, маючи його за польський, але як москалі наїхали в польські гімназії і навезли в своїх великоруських "Історіях літератури" того самого Нестора й "Слово о полку Ігореві", то польські учителі хоч-не-хоч мусіли повикидати київський період з польської літератури. Наскочила коса на камінь, і виявилось, що й поляки і великороси просто граблять українську літературу то в границях 1772 року, то XI віку. Се виходить якась географічна література! Так само роблять великоруські історики з українською історією! (Прим. І. Нечуя-Левицького).
2 При глибокому психічному аналізі, фантазія Достоєвського, напр., така убога, що допровадила його до комічних образів: в своїх повістях "Идиот" і "Бесах" він малює сни героїв, де ліберальні ідеї з'являються в образі трихин, що влазять в тіло героя, та в образі бісів, що кинулись на стадо свиней. – Правда, що фантазія ! А яка елеґантність! (Прим. І. Нечуя-Левицького).
3 У першодруку: "видніється".
4 У першодруку ця фраза пропущена.
5 Пропуск першодруку.
6 Пропуск першодруку.
7 Пропуск першодруку
Частина 2
Теперішня українська література далеко раніше, твердіше й виразніше, ніж великоруська, в творах Квітки, Гулака-Артемовського, такого національно-народного генія, як Шевченка, якого ще не дала не тільки великоруська література, але навіть й інша європейська, дякуючи старій літературній традиції. Хоч в українській літературі й нема так багато списаного журнального та газетного паперу, як в великоруській або в польській, але діло не в папері, а в самому дусі, в самому прямуванні, котре чого-небудь варто, і більше коштує, ніж широка, просторна форма. Це широка, пряма дорога для будущого: аби люде, а піп буде!
А тим часом в Росії українську літературу за недовгий час покарали три царські укази, котрі забороняли й тепер забороняють друкувати українські книжки і навіть ноти з українськими піснями! Між забороною царською на цілі десятки літ траплялося всього по три-чотири роки, коли можна було друкувати не всякі, а деякі українські книжки. Миколай I та Олександр II позасилали багато українських письменників в Сибір та на далеку північ. Очевидячки, Велика Русь хоче силою насадити свою літературу на Україні, побивши на смерть українську. Петербурзький уряд силою позаводив на Україні та Білій Руси великоруські народні школи, гімназії, семінарії, університети. Ні в одній гімназії, ні в одному університеті ви не знайдете викладів українського язика, літератури, історії... Москва забула свою приказку: "Насильно мил не будешь". Що ж несе на Україну й Білу Русь великоруська література? Чи задовольняє вона розумове й естетичне розвиття нашого громадянства? Чи піднімає вона вгору всю масу українського народу й усієї нації, чи придавлює її вниз? Ми думаємо, що при теперішньому прямуванні всіх літератур, між ними як великоруської, так і української, великоруська література не приносить нам такого добра, яке принесла б наша національна, народна література.
Яке теперішнє прямування великоруської літератури? До чого вона йде і що вона несе на Україну?
Великоруська теперішня література йде слідом за часом, за духом часу: вона стала реальною, національною і тільки що починає ставати народною.
Після півреалізму та байронівщини Пушкіна та Лермонтова геніяльний Гоголь заклав своїми творами нову великоруську школу реальну. В сорокових роках появились його луччі твори: "Ревізор", "Женитьба", "Мертві душі" – твори, в котрих він описав великоруських поміщиків, урядників, московських купців. Художні до високого ступіня типи він списав з натури (окрім декотрих типів). Всі впізнали в тих типах живих людей, дармоїдів-панів, хабарників-урядників. Пани й урядники розсердились і почали лаяти Гоголя і в книжках і просто в вічі: то був знак, що його твори реальні, коли зачепили за душу живих людей. Але не можна того сказати про національність Гоголевих художніх типів; його типи в тих творах, де описується великоруська жизнь, тільки пополовині національні, великоруські. Гоголь був полтавець, родом українець, прожив молоді літа на Україні; його вдача була українська і він не міг дати своїм типам кольориту національного великоруського, бо для того ще мало досвіду, мало назираючого виучування: тут потрібна ще своя суб'єктивна природа, бо художні поетичні твори – продукт обидводіяння художника й натури. Між його типами, ніби великоруськими, є багато типів зовсім українських, до котрих не догляділись великоруські критики, не розуміючи ні язика, ні характеру, ні національности українців. Гоголів Манілов, м'який, делікатний, з багатими мріями в голові, ледачий і разом сердечний – це щирий українець, а не кацап. Таких солодких людей ми не знаходимо в великоруській літературі після Гоголя. Гоголева Коробочка нагадує скоріше старосвітську полтавську поміщицю, а ще більше стару попадю, а не кацапку, а його московська сваха в "Женитьбе" говорить і лається зовсім так, як київська або полтавська міщанка на базарі, а не московська сваха. Собакевич – це чисто полтавське або чернігівське неповертайло, тільки не великоруське. Так й хочеться вкласти в його уста українську мову. Великоруський Собакевич буде зовсім з іншими мінами, незґрабними, але в іншім роді: він буде мати манери грубі, але скоріші, проворніші, ніж у Собакевича, більше дикі, під гострими углами, приміром, як у великоруського мужика або прикажчика. Собакевич нагадує більше якого-небудь ведьмідькуватого українського мужика. Такі типи на Україні трапляються дуже часто; в їх усе грубе, просте, але добряще, віковічне. Інші типи, як Ноздрьов, Бетрицев – більше великоруські, а інші – якісь середні, ні то великоруські, ні то українські, як більша половина дійових осіб в "Ревізорі". Окрім того треба сказати, що Гоголь розсипав на ті типи свій гумор, свій жарт щиро український, а не великоруський, що потроху стирає з їх кольорит великоруський. Але чи так чи інак Гоголь поклав основу не тільки реального, але й національного прямування в великоруській літературі.
Своїми "Вечорами на хуторе" Гоголь навів великоруську літературу на третій принцип, принцип народности в літературі. Цілою половиною свого вмісту "Вечори на хуторі" належать до старої романтичної школи: в їх є й відьми й упирі, є кладовища з мерцями, що встають з домовин серед ночі ("Страшная месть"); є замість середньовікових лицарів – фантастичні козаки-лицарі, є замки з духами й знахарями; є чорти і всяка романтична нечисть. Але між тими романтичними дивами вставлені цілі сцени, взяті з народного українського і давнього народно-козацького життя, сцени зовсім реальні, хоч і з деякими помилками проти правдивого реалізму. Правда, його українські мужики та козаки говорять по-великоруській, але часом вкидають в розмову живі, міткі українські фрази, од котрих зразу ніби оживають ті селяни та селянки. Цими сценками Гоголь натякнув на народність в літературі, натякнув мало, але ясно й виразно, як може натякнути геній. Окрім того, він подекуди невзначай сипнув епічними формами української народної поезії, переложеними на великоруський язик і трохи чудними по тій самій причині. Поетичні, напівфантастичні оповідання пішли в громадянство, заінтересували його і – вслід за ними, як їх дитина, з'явились "Записки охотника" Тургенєва, вже більше реальні, хоч мало народні, писані, як каже "Вестник Европы", не для народа, а ради народа. Справді, всього натуральніше було Гоголеві писати свої "Вечори" по-українській; його українські мужики мішають московський язик з українським, як горох з капустою, неначе аж просяться говорити по-українській, та ... така була воля автора. Поперед його, його ж таки батько писав по-українській; разом з ним співав свої національно-народні українські пісні-поеми Шевченко ... а Гоголь поніс свою працю на користь іншому народові, заліз на північ, в Петербурґ, в Москву, знайшов там собі великоруський кружок і захотів стати доконечне всеросійським письменником та й зрадив своєму народові, своїй Україні...
Після Гоголя великоруська література зразу стала на ґрунті трьох найновіших принципів. По іншій дорозі вона не могла йти, бо Гоголів талант був вже надто дужий, щоб не потягти за собою інших літераторів. Після його появились письменники реально-національні, як Тургенєв, Гончаров, гр[аф] Толстой, Писемський й інші, а за ними виступили і реально-національно-народні, як Некрасов, Островський, два Успенські, Решетніков, Потєхін й інші, хоч і тепер ще ці національно-народні письменники не виявили вповні великоруської народности в своїх творах, а тільки потроху, здебільшого. Ця нова великоруська література тепер панує на Україні; її вчать в українських школах; нею набивають українські бібліотеки, задля неї забороняють друкувати українські книжки і висилають українців то в Сибір, то в Архангельськ. Ця література претендує стати й всеслов'янською...
Подивимось тепер, чи справді вона має силу обміняти себе на українську літературу, і навіть на літератури інших слов'янських народів? Чи справді вона може вдовольнити українців, розвити їх, повести вперед по широкій дорозі поступу лучче, як своя, українська, так що ради неї треба занехаяти розвиття своєї літератури, як поетичної, так і наукової?
Гоголь своїми високими творами ще міг хоч на час піддержати ту гадку, що для Великої Руси і для України може бути одна загальна література. Сюжети його двох перших томів взяті з українського народного та козацького побуту. Його "Вечора на хуторе", "Старосветские помещики", "Иван Иванович и Иван Никифорович", "Тарас Бульба" – по мові – великоруські, по вмістові – українські. Україна читала ті твори, та й ... задрімала під Гоголеву ліру. Гоголева муза таки добре нашкодила українській літературі: вона одвернула од України чимало української інтеліґентної публіки та письменників-українців, одвернула їх увагу од щиро української національної та народної літератури і ввігнала їм у голову ту ідею, що Україна й справді може жити однією загальною літературою з Великоросією. Великороси показують нам пальцем на Гоголя, як на взірець, коли тільки в нас заворушиться українська література на народній мові, показують пальцем, що українські письменники повинні йти слідом за Гоголем, що Шевченко – то поет народний та й годі, що народна література інша річ, а література для вищої верстви – то знов інша річ, і повинна писатись великоруською мовою; що Гоголь, як високий талант, міг тільки знайти для себе широкий простір тільки на Великій Русі... неначе, бач, на Україні не знайшлось би ні Коробочок, ні Манілових, ні Собакевичів!.. Але Гоголь ще міг збивати з пантелику українську літературу по тій причині, котру ми показали; після Гоголя великоруська література може служити тільки Великоросії, а не Україні й слов'янщині.
От перед нами твори кращих великоруських письменників, котрі писали про своїх панів, про вищу великоруську верству: Льва Толстого, Тургенєва, Гончарова і інших слабіших письменників реально-національних. Роздивимось, чого вони варті для України.
Граф Лев Толстой, белетрист високого таланту, написав, окрім дрібних, твори дуже здорові: "Война и мир" і "Анна Каренина". "Война и мир" – хроніка-роман, в котрому описується вища аристокрація Москви і Петербурґа за часів царя Олександра I з початку теперішнього віку, і разом з тим описується війна Росії з Наполеоном I. В шести книжках автор описує кільки кіп московських та петербурзьких князів та графів. Тут описується здорова сім'я московського графа Ростова, з його жінкою, синами Николаєм та Петею, з дочками Наташею й іншими, сиротою Сонею, прислугою; при чому описуються приятелі графенка Николая Ростова: офіцер Денісов, якийсь Волохов і інші. Разом з домом Ростових описується дім графів Безухих: П'єр Безухий, негарний з себе, незвичайно багатий, з жінкою Елен, з її полюбовниками – Волоховим, якимсь заграничним принцом, якимсь міністром. Потім описується в селі Лисих Горах дім старого князя Болконського з його дочкою Марією, старою дівкою, з його сином Андреєм Болконським і його жінкою, з прислугою і т. д. В Пертербурзі описується салон аристократки Анни Павловни з її гістьми, князем Іпполітом, Борисом і т. д. Тут же виводяться на сцену тодішні масони, католицькі патери-єзуїти, що обертали вищих аристократів в католицьку віру. І разом з історією тих сімей автор розказує історію війни з Наполеоном, описує битви в Австрії, Прусії, Росії, описує пожежу в Москві, описує Олександра I та Наполеона, їх лагер, Багратіона, Кутузова, Бенінгсена, Ростопчина, велику силу генералів, офіцерів і т. д... Свій твір автор кінчає цілою книжкою якоїсь фільозофії, чудної, яку тільки можна знайти в Росії. Картини твору пересовуються, як декорації на сцені, то в лагер російський, то французький, то в військову раду, то в Тильзіт, то в Москву, то в Петербурґ, то в села...
Другий твір, котрий Толстой недавно скінчив, то "Анна Каренина". В цьому творі автор описує так само графів та князів, але вже новішого часу, так би то за царя Олександра II чи що. В цьому творі Толстой вдруге навіщось описує ті самі типи, що в першому творі, тільки з іншими прізвищами. Так про "Анну Каренину" сказала і великоруська критика. Самий ранній твір Толстого – се його "Детство", "Отрочество" і т. д. – невелика книжка, в котрій дуже добре, хоч трохи розмазано, описується автором мабуть-таки його власні дитячі літа, то дома, то в школі, літа дуже неінтересні, не маючі в собі й кришки ідеї, чогось ориґінального.
Талант Толстого – то високий талант описуючий, чисто аналітичний, а не синтетичний. Толстой пишно й чудово обмальовує картини то війни, на полі битви, то в лагері, то картини домашнього життя вищої московської аристокрації. Він описує їх спокійно, епічним тоном, ступінь за ступенем, до найдрібніших дріб'язків – і все в його виходить інтересно, все читається з великою охотою і навіть усолодою. Прочитаєш його описи і неначе побуваєш там і побачиш все своїми очима. Але він розказує історію тих графських та княжих родин просту, ординарну, щоденну... От перед вами проходить, неначе на-мальована картина, як Николай Ростов приїжджає з лагеря до батька, як його стрічають батько, мати, сестри, слуги, як плачуть або скачуть, як цілуються, як снідають, як обідають. Потім ви бачите сцену, як Николай Ростов грає з приятелями в карти, як програє 43 тисячі карбованців... В другому місці Толстой описує до маленьких дріб'язків, як жінка молодого князя Волконського родить дитину, як несуть у її хату софу, як кличуть повитуху, як ждуть доктора, як приїжджає її чоловік і застає родини, як бігає бабка, як мучиться княгиня, як помирає вона од родин... Там описується, як мала дитина заслабла, як коло неї тупцяють, як виступає піт на її лобикові... То знов описується, як на полотні малюється, сцена дуелю Петра Безухого з Долоховим за свою жінку. А там в Петербурзі обмальовується сальон Анни Павлівни і вся її розмова з гістьми; то знов описується баль, то танці в учителя танців, то як графині в дитячій кімнаті роздивляються плями на пелюшках... А там ми бачимо розкішний обід в клюбі, що дає московське дворянство для князя Багратіона. Високими фарбами обмальовується передсмертна ілюзія пораненого князя Андрея Болконського і його смерть. Між тими картинами фігурують масони, єзуїти, французи, Наполеон.
Як бачимо, головну частку творів Толстого займають описи картин звичайного людського життя: родини, дитинство, науки в школах, кохання, сватання, розвід, дуелі, карти, балі, жизнь, як бачимо, зовсім стихійна, ординарна жизнь вищої, багатої, гладкої, неголодної аристокрації. З естетичного погляду в тих широких розкішних сценах стирається індивідуальність типів; їх типічність розпливається на широкому фоні, в ординарних побутових сценах. Розкішні сцени не сконцентровані так, щоб висунувся ясно й виразно перед вами тип, характер чоловіка, як-от буває воно у Гоголя. В Толстого сцени малюються для самої сцени, а не для характеристики типів. Окрім того, всі ті сцени не освічені якою-небудь ідеєю, котра пронизувала б їх і стуляла в одно органічне ціле. Це не один роман, а пять-шість, зшитих докупи білими нитками. В Анні Каренині – два романи. Недостача загальної ідеї, вищого погляду на московську аристокрацію в Толстого робить те, що, прочитавши його твори, не знаєш, чи любити й шанувати його героїв, чи ненавидіти їх, чи вони добрі й порядні люди, чи негарні й лихі. Цінувати вищу аристокрацію по творах Толстого дуже трудно... Скоріше його графи та князі виходять добренькі люди, гуманні на словах, але не на ділах, чистенькі, напомадовані й напарфумовані, ґраціозні, делікатні, веселі, вміють чудово танцювати і ледве вміють говорити по-московській, бо думають і говорять по-французькій (сам Толстой пише нечистим московським язиком, а пополовині з галіцизмами). Кращого цінування тих графів та князів зробити дуже трудно. А тим часом, як показує нам "Вестник Европы" епоху Олександра I та Миколая, ми знаємо, що тоді вища великоруська аристокрація була не така добренька, вона диктувала Олександрові I такі панщанні укази, що цар одвертався од неї і не міг її слухати... Між тими панами до 30-х років ми бачимо страшного поміщика генерала Ізмайлова, якогось московського звірюку, що водив по кілька років мужиків в залізних кайданах та залізних нашийниках, приковував людей до стін, держав гарем... З другого боку, тоді вже були гуманісти, декабристи, що хотіли скинути Миколая I з престола і завести європейські порядки. А Толстой не взяв типів тих двох противних боків, а обмалював золоту середину і то повертаючи на луччий бік. Тим-то, прочитавши його романи, не виносиш з їх вищої ідеї, не набираєшся думок ні суспільних, ні політичних, ні розумових, не піднімаєшся розумом вгору, неначе прочитав якийсь французький роман старої школи, от як би "Монте-Крісто" або "Паризькі тайни", котрі він дуже нагадує і масою дійових осіб і дрібницями щоденної жизні. Великоруська критика обізвалась, що твори Л. Толстого безцільні і безідейні, хоч дуже гарні з естетичного погляду, а великоруський сатирик Щедрін в своїх дворянських мелодіях ("Отеч. Зап.", 1877 р., ноябрь) просто цілить на дворянську літературу, говорячи: "отличительные свойства дворянских мелодий – елейность, хороший слог, обилие околичностей (обставин) и в то же время отсутствие конкретного объекта и, как естественный результат всех этих свойств, взятых вместе – неуловимость... Эти мелодии даже имеют представителей в литературе. Произведения этой дворянско-литературной школы и теперь читаются охотно, потому что читатель находить в них отличный слог, искусную обстановку (в противоположность наготе современных реалистов) и даже последовательность (в сущности, эта последовательность есть плод умения пользоваться частицами речи: между тем, так как, за всем тем и т. д.) Ежели читатель берется за книгу, главным образом, с намерением убить праздное время и остережется от восстановления прочитанного в своей памяти, то цель его будет достигнута несомненно... Но благодарить ли за это?.." (лист 271).
Л. Толстой самий показний з великоруських дворянських письменників, котрого орган аристокрації "Русский Вестник" піднімає до неба. Другий дворянський письменник Гончаров, слабіший од Толстого, пішов тепер зовсім по такій стежці, як і Толстой. Років сім назад Гончаров написав чималий твір "Обрыв" (круча), в котрому він описує багату панську сім'ю десь над Волгою. Ця сім'я описується так само, як і в Толстого, і тут ми бачимо такі самі картини ординарної панської жизні то на селі, то в Петербурзі. Ми бачимо, як багаті гладкі пани їдять, п'ють, нічого не роблять, розказують вранці свої сни, вчаться малювати, ліпити статуї і швидко кидають і це діло, бо в їх нема ні хисту, ні терпцю. Але нащо тої терпеливости, коли їм можна за готові гроші накупити й картин і статуй. Гончаров описує одну панію, бабу тієї сім'ї, як ідеальну женщину. Її онука Вєра полюбила якогось нігіліста Волохова, що жив недалечко од їх в городі і лазив до їх в садок рвати яблука. Вона полюбила, не спитавшись у бабуні... Бабуня обідилась на смерть, та як побігла з хати та й ходила з досади цілий день і понад річкою, і по пісках, як древня єрусалимська жона, каже Гончаров, як римлянка... як вічний жид, скажемо ми. Гончаров просто ідеалізує старе великоруське панство, котре заслугувало зовсім іншого цінування, і назвав молодих великоруських лібералів якимись дикими людьми, не поважаючими права власности, трохи не злодіями. Той "Обрыв" зовсім обірвався, і критика не звернула на його жодної вваги, а сам Гончаров замовк і нічого не пише до сього часу.