В повістях "Дым" та "Новь" Тургенєв потроху зачіпає великоруську аристокрацію вже після панщини. В "Димі" він описує панів за границею на водах, де вони нічого не роблять, б'ють байдаки і лають петербурзький уряд за визвоління селян од панщини. В "Нові" Тургенєв зачіпає петербурзьких панів, лібералів на словах, а на ділі красномовних роторів та й годі; зачіпає в типі Каламєйцова і тих ретроґрадів панів, що скрутили теперішнє російське царство, і мисль ретроґрадства, але зачіпає оддалеки, не виводячи цілої теперішньої системи угніту всякого ліберального руху, ліберальної мислі в Росії. Але Тургенєв показує свого героя тільки на його словах, на думках і було б далеко краще, якби він показав того Каламєйцова на його ділах.
Великоруський сатирик Щедрін описує великоруських панів з такого погляду, як і Тургенєв, але тільки в їх "приготовительном классе", як він каже. Так, н. пр., він в своїх "Ташкентцах приготовительного класса" описує петербурзьку аристократку, вдову Ольгу Персіянову і її синка Николя. Ольга Персіянова дуже похожа на Варвару Лаврецьку Тургенєва; вона така ж нікчемна кокетка, знає тільки убори та балі, тягається з петербурзькими кавалеристами і, як каже Щедрін, "выдержала борьбу с целым кавалерийским корпусом". Для неї було мало цілого корпусу і вона їде в Париж і пускається на всі застави... Всі її звуть такою доброю, такою доброю! просто святою. Свого Николя вона виховує в дусі православної віри і вбиває в його голову ненависть до ліберальних молодих людей з середньої та нижньої верстви з диким фанатизмом. Вона оддає його в школу для великих панів: пажеський петербурзький корпус, де його вчать потрошку, дають багато гуляти й випускають з великим чином. Ташкентець готовий! Він показує кулак лібералам і кричить: "ну messieures ліберали, тепер поборемось!" Під пером Щедріна петербурзька аристокрація виходить зовсім іншою, ніж під пером спеціяльно аристократичного письменника графа Толстого.
Панська література, в котрій описується жизнь аристокрації, більше всього повинна бути призначена для аристокрації, більше всього впливати на панів, щоб вони побачили себе в тому дзеркалі. Чи годиться великоруська панська література для нашої української аристокрації? Чи впізнає вона себе в тих художніх типах? Чи стане вона од того кращою? Ми думаємо, що ні. Натуральна й національна школа в літературі потребує, щоб в літературі в художніх типах одбивалося місцеве громадянство, і тільки така література має вагу й вартість для місцевого громадянства. Для української аристокрації великоруська література підставляє типи своєї, по більшій частці столичної аристокрації. Українське панство не впізнає себе в тих типах і не покращає й не погіршає од того.
Українське панство складається не з однакових елементів. Під Кавказом, на Кубані в землі чорноморського війська, ми маємо панів воєнних: козацьких генералів та козацьку старшину. В східній Україні, до Дніпра і в полуденній – в Катеринославській, Тавридській та Херсонській губернії – ми маємо панів українських, потомків давньої козацької старшини. В західній Україні до самих Карпат – пани так само потомки козаків та бояр, але сполячені й покатоличені, що вважають себе за поляків і тягнуть до Польщі. За Карпатами, на хвості, нам прикинула історія ще шмат мадярського панства. Що варта великоруська панська література для таких наших панів, що тягнуть в противні боки і далеко не однакові ні побутом, ні язиком, ні вірою?
Козацька чорноморська аристокрація має свій ориґінальний побут, як і донська та уральська. Вона й тепер трохи похожа на запорозьку старшину, хоч далеко в м'якших формах: вона українська, національна, воєнна і разом хліборобна, не держала під собою кріпаків, стоїть ближче до простих козаків, ніж полтавські пани до мужиків; вона степова, простіша і демократичніша, коли з неї появився український письменник, генерал Кухаренко, чого ми не можемо вже ждати од полтавських та харківських генералів. Який інтерес для такої воєнної аристокрації в тих Лаврецьких, в тих Варварах Павлівних? Чи впізнають вони себе в тих типах хоч на макове зерно? Чи стануть вони од того кращими? Чи дасть та великоруська література для козацької старшини яку-небудь національну чи суспільну ідею? Ми думаємо, що ні. Нова літературна школа потребує, щоб для козаків були обмальовані такі ж самі козаки, а не хтось інший, щоб вони побачили в книжках таки себе, свій живий образ, з його вартістю й недостачею, і тільки по такій літературі вони можуть рости і розвиватись. Тільки одні сатири Щедріна можуть впливати на їх, і то одкидним, а не покладним (позитивним) боком, бо в їх можна побачити темний бік петербурзького панства з його темними нікчемними тенденціями. Головні великоруські панські письменники, як Толстой, Гончаров (навіть з своїм Обломовим) для їх незрозуміла й непотрібна річ, бо в їх навіть не було кріпаків – Захарів, на котрих спинах Обломов міг спочивати й спокійно спати. Український письменник з того краю І.Подушка зачепив у своєму Починкови козацьку старшину, але дуже легенько, а це було його діло описати її добре, її побут, її відносини до простого козацтва, натякнути їй про її історичну минувшість, про її національне завдання, так як він проживає в Кубанській области й певно знає її добре.
Друга найбільша частка української аристокрації – то наші пани східної та полуденної України. Толстой та Гончаров і для сеї аристокрації темна вода во облаціх воздушніх, окрім тих кількох фамілій українських князів, графів та генералів, що поселились назавше в Петербурзі, пропали для української національности і стали ретроґрадами ташкентської школи; ці ще будуть смакувати над Толстим та Гончаровим і хвалити їх, хоч од того вони не стануть кращими ні на одну волосину. Ті наші пани, що сидять по селах та по хуторах, не здобріють ні князями Волконськими, ні графами Ростовими Толстого, ні навіть римлянками та єрусалимськими жонами над Волгою – Гончарова вже тим, що ті типи не освічені ніякою проґресивною ідеєю або освічені ретроґрадним катковським ідеалом, не мають жодної ваги і для московської аристокрації. Для українських панів більше годяться типи Тургенєва в "Дворянському гнізді", де він описує своє вивихнуте панство. Вивихнутість він знаходить в лінивстві, в зверхній неґрунтовній просвіті, в обизянячому передражнюванню заграничної аристокрації – в англоманстві та в самодурській ідеї виховання – в якомусь спартанстві. Українське панство так само вивихнуте, але по-своєму. Лінивство, розкидання грошей за границею – це загальна недостача багатого панства, що живе на народні гроші, на народну працю, не знає ніякого клопоту, ніякої праці. Українське панство не можна назвати вивихнутим щодо просвіти. Воно лучче просвічене, ніж великоруське. Звернімо увагу хоч на те, що Херсонська чи Полтавська губернія пренумерує по 240 примірників "Вестника Европы" та "Русской Старины", а щиро великоруські губернії Ярославська, Владимирська тільки по 45 прим., а такі дорогі журнали пренумерує більше панство, ніж середня верства. Наше дворянство не обизянствує, не грається в англоманію та в спартанство, зате воно вивихнуте в других відносинах, далеко поважніших, – в національних: воно дуріє, хоч-не-хоч, од кацапоманії. Ця вивихнутість далеко шкідливіша для краю, ніж якась великоруська англоманія: вона одтягла в Україні літературні таланти, вкрала в нас Гоголя, задержала розвиття української літератури (це все одно, що задержала проґрес), одрізнила дуже далеко українське панство од народу, вбила в йому український патріотизм, зробила його безособистим і апатичним в політичних стосунках, – словом сказати, зробила з його ні рибу, ні м'ясо, ні Богові свічку, ні чортові кочергу.
Чи може ж великоруська література направити таких калік з вивихнутими руками й ногами? Ні! Вона ще гірше повикручує їм руки й ноги, навіки покалічить в національних, політичних та соціяльних відносинах, і наробить багато клопоту Україні. Для українського панства треба підставляти таке літературне дзеркало, в котрому б воно побачило свій запалий ніс, свої поїджені раком губи, щоб воно побачило ліки своїх ран, побачило окрім того ступінь свого розвиття, свою вдачу, свою недостачу, своє фальшиве прямування в національних, політичних та суспільних відносинах, щоб воно перестало москвофільствувати, одкоснулось од московського і свого домашнього ретроґрадства і посвятило себе на службу Україні, українській національно-народній літературі, українському народові. Початки цього ми вже примічаємо: українське дворянство дає українських письменників і потрохи виступає в опозиції петербурзькому міністерству просвіти, як було в Чернігові з земською учительською семінарією, котру земство, заклавши на свої гроші, мусіло закрити зі сльозами на очах, щоб одчепитись од петербурзького міністерства, котре веліло земству тільки давати гроші і не сміти порядкувати в семінарії. В кінці минувшого року українське дворянство чесно виявило свій український дух в Харкові на юбілеї Квітки, разом з харківською інтеліґенцією та приїздними гістьми.
Гарячі симпатії до пам'яти шановного Квітки з усієї України, гарячі промови в університеті і на поминальному обіді показали, що українство стає вже громадським фактом... Були вже факти повертання української аристокрації і на національну стежку: деякі пани вбирались в український національний костюм, носили вишивані сорочки, але разом з тим обходились з народом зовсім по-давньому, по-кріпацькому. Великоруська література знов не покаже нам в художніх типах і таких людей, бо то не її пряме завдання. Це діло може зробити тільки українська література.
Ще менше годиться великоруська панська література для панів західної й галицької України, для Білої Русі та для закарпатської чи мадярської, для тих панів, потомків давніх українських князів, бояр та козаків, що тепер звуть себе поляками, хоч у їх стілько щиро польської крові, як у дніпровій воді, для тих панів, що за Карпатами звуть себе мадярами. Нашу сполячену аристокрацію ніяк не можна назвати ні легко просвіченою, ні зараженою англоманством та якимсь спартанством, але вона звихнута і дуже звихнута. Наша православна аристокрація звихнулась на один бік, а католицька на другий. Трудно знайти на землі страшніших калік, як наші католицькі пани, окрім хіба сербських та болгарських потурнаків – бегів та чорбаджів. В їх не то що звихнуті руки й ноги, в їх зовсім звихнулась голова, перекрутилась лицем назад, а п'яти обернулись наперед... І ці каліки розсипались по Україні та Білій Русі, блукають, як приблуди на чужині, між українським народом, горді своїм каліцтвом, ще й других запевняють, що їх каліцтво – то сама здорова нормальність, ще й других хотять поробити такими каліками, як вони самі. Потомки українського панства, вони тепер мають себе за поляків чистої крові, тягнуться до Варшави, до Польщі, нехтують українською національністю, українським народом, визискують його, як всяке чуже плем'я, що всунулось між інший народ, як жиди, бо в душі вони чують, що не вони хазяїни на Україні, що Україна для їх чужина, не більше, як добра дійна корова, що не тепер, то в четвер їх панування на Україні минеться. Замість того, щоб зливатись з українським народом, вертатись до української національности, прикладати руки до праці для просвіти українського народу, для розвиття української просвіти й літератури, сполячені пани з фанатизмом марять фантазією про польські границі по Дніпро, по Двіну або й до Азова, – читають обскурантні варшавські польські журнальчики і не зробили ні одного ступіня до української ідеї, до української національности, за дуже малими виїмками, як, напр., Тимко Падура, Діон. Баньковський, Готфред Оссовський, що писали по-українській, та два з теперішньої молодіжи, вищої просвіти... Що варта для таких паразитів великоруська панська література? Чого варта для їх і варшавська польська журналістика? Ні та, ні друга не наведе наших сполячених та змадярених панів на правдиву стежку, не покаже їм, як у дзеркалі, що вони за люди, яка їх недостача, яка фальш і страшна фальш в прямуванню наших волинських, подільських, галицьких, мінських й інших бегів та чорбаджів. Для цих панів треба такої літератури, щоб обмалювала їх такими, які вони в натурі, обмалювала їх тенденції паразитизму національного, політичного та соціяльного між українським народом; щоб обмалювала їх без жалю, без помилування, бо тільки в такому дзеркалі вони можуть побачити, що в їх перекривлене лице, перекручене не до сонця, а до темряви. Це може зробити тільки українська література з її національними та соціяльними напрямками; цього не може ніколи зробити польська клерикальна та панська література, не може зробити і сам пан Крашевський, як він не зробив того своїми "Synami s'wiata", тими ідіотами волинськими, з їх гербами, з їх панським висохлим мозком.
Подивимось тепер на самий новіший виділ великоруської літератури – національно-народний.
Тепер великоруські письменники потрапили на саму кращу, саму нормальну літературну стежку, національно-народну. До таких літераторів належать: драматург Островський, епіко-лірик Некрасов, белетристи два Успенські, Решетніков, Потєхін – декотрими своїми повістями, та з старших – Кольцов. Всі ці літератори далеко неоднакової сили таланту, неоднакової вартости. Вони стали в своїх творах на ґрунті принципів національно-народної літератури: пишуть таким язиком, яким говорять великоруські купці, міщани, мужики. Лірики перестали писати віршами Пушкіна та Лермонтова, похожими на європейські вірші, і взяли собі за взірець вірші народної великоруської пісні, вірші без ритму, білі, обсипали їх епічними та ліричними формами, взятими з народних пісень. В їх творах виявився потроху і національний великоруський дух, характер народної поезії й самого народу. Ця література на Великій Русі стала зовсім на добрій правдивій дорозі і сподобалась великоруському громадянству. Критика признала її доброю і похвалила її навіть більше, ніж вона заслугує по її естетичних прикметах; бо сама критика дала себе підкупити націоналізмом. Ця література пішла й на Україну. Українське громадянство поневолі, не маючи своєї широко розвитої літератури, читало її, хоч не завсіди милувалось нею. Декому вона навіть не подобалась, але, як каже приказка: "Дарованому коневі в зуби не дивляться". Так було і з українським громадянством.
Комедії Остовського грали і тепер подекуди грають на українських сценах. В Москві та в великоруських городах його драми мають великий вплив, великий інтерес. Подивимось, про що нам розказують комедії Островського.
Островський в своїх комедіях обмальовує жизнь спеціяльно московську, жизнь московського купецтва, простого, ледве письменного, але дуже багатого. Як читаєш його комедії підряд у книжці, то вони здаються такими похожими одна на другу, що в пам'яті зостаються тільки типи першої прочитаної комедії. Це виходить од того, що всі сливе комедії тільки варіянти одної, двох. В комедіях Островський описує сім'ю московського купецтва: батька, матір, сина, дочку і т.д. Ми обмалюємо типи найкращих його комедій: "Свои люди – сочтемся" та "Бедность не порок" .
В комедії "Свои люди – сочтемся" головна дійова особа – московський дуже багатий купець-банкрут Самсон Силич Большов; це тип московського купця-самодура, для котрого нема ніяких законів на світі. Він чоловік непросвічений, темний, як мужик, в сім'ї такий деспот, про якого слов'янщина й Україна навіть не чула. Його воля в сім'ї – закон для всіх: однаково для жінки, дітей, як і для куховарки, прикажчика в крамниці і малих хлопців, що замітають магазини. Свою жінку Большов зве в вічі старою відьмою; про свою дочку Ліпочку він каже: "Моє дєтіще, хачу с кашой єм; хачу масло пахтаю". В сім'ї він тільки приказує: "На что ж я и отец, когда не приказывать!" – каже він. Вся сім'я дрижить перед ним од страху і тільки тоді легше дише і чує себе за людей, як батька нема дома. Такий самий Торцов в комедії "Бедность не порок". Про Торцова його жінка каже, що він "крут, горд и разсудка не имеет". Про свою дочку Торцов говорить: "Я отродясь никому не кланялся: за кого вздумается, за того и отдам замуж! Вот за Митьку (прикажчика) отдам!" Ці самодури не люблять науки, не дозволяють своїм дітям вчитись читати, мають книжки за нісенітницю, театр за "бесовское навождение". Моральність Большова й Торцова дуже темна. Це якісь шарлатани, похожі на наших жидів. "Отчего не надуть (піддурити) приятеля, коли рука подойдет? Ничего, можно!" – каже самодур Пузатов в комедії "Семейная картина". Купець Большов не платить довгів не тим, що не має грошей, а тим, що ... "не хочется!" (лист.54) "Не платить лучше; только напусти Бог смелости!" – каже він. Він просто навмисне обдурює й обдирає чесних людей: "чем другим красть, так лучше я украду" (лист 57-63) – це такий моральний закон власности Большова. Самодури дуже релігійні, але по-московській, вони тільки постять, тобто їдять дуже дорогу рибу, а не м'ясо, і сповняють зверхні обряди релігії, цілують чудовну Тверську ікону Богородиці, а Бога зовсім не бояться. "Коли платить по 25, так пристойнее совсем не платить..., а там после суди Владико на втором пришествии" (лист 62), – каже Большов. Він тільки боїться, щоб його в Сибір не послали, а про Бога й людей йому байдуже, не вважаючи на його релігійність. Вся просвіта Торцова в тому, що замість "девки", за столом йому служить "фыцыянт" в нитяних рукавичках, а він п'є, не як інші "по необразованию своему наливки там, вишневки разныя..., а не понимают они того, что на это есть шампанское!" А разом з тим яка чортяча гордість! "Ты мне скажи, что я за человек? Могут ли меня здесь сценить?" – каже Торцов своєму приятелеві.
Жінки тих самодурів рабині, як турецькі гаремниці: дочки й сини – це нещасні люди, котрих вони женять й видають заміж, за кого хотять. "Моє слово – закон! Молчать! Кто смеет со мной розговаривать! Настасья, кто я? Настасья, смеет меня кто обидеть?" – питає купець-самодур Тит Титич у своєї жінки; а вона йому одказує, як рабиня: "Никто, батюшка, Кит Китич, не смеет вас обидеть. Вы сами всякого обидите". Тупне він ногою – всі домашні йому в ноги, а то "беда" (лист 156): "хочу казню, хочу милую: на все моя воля!" – кричить самодур Торцов. Сім'я не сміє протестувати проти батька-самодура. Дочки їх йдуть заміж, за кого звелить батько. Любов Гордєєвна, дочка Торцова, каже до свого коханка: "Из воли родительской мне виходить не должно. На то єсть воля батюшкина, чтобы шла я замуж. Должна я ему покориться, такая наша доля девичья. Так, знать, тому и быть должно, так уж оно заведено изстари". Сини покоряються своїм батькам, а стануть самі батьками, будуть такі самі самодури, як їх "тятеньки".
Такі-то московські самодури-буржуа. Це ті багаті міщани та купці, деспоти, горді самохвали, що обдирають чесних людей, а в компанії з "образованними", розкидають гроші пригорщами, купаються в шампанському в трахтирах, а потім б'ють дорогі дзеркала стільцями, б'ють дорогу посуду – і платять. "Ндраву моему не препятствуй!" – це їх московський девіз.
Островський, описавши своїх самодурів, показав себе чесним великоруським горожанином і має великий вплив на своїх земляків. Самодури впізнали себе в його художніх типах і засоромились. Але яку вартість може мати Островський для України? Ми сміливо кажемо – ніякої. Він описує міщанську та купецьку жизнь; натурально, що його комедії повинні б призначатись для наших міщан та купців. Чи впізнають вони себе в тих типах самодурів Островського? Чи стануть вони луччі? Чи розів'є їх Островський? Ми кажемо – ні!
Українське міщанство ні кришки не похоже на великоруське. Островського типи глибоко національні й народні великоруські. Язик його героїв щиро народний великоруський. Він дуже гарний для Великої Русі, і тим менше він зрозумілий для нас, дальший од нашого народного язика. Міщанська та купецька великоруська сім'я ще зовсім народна; а в народній великоруській сім'ї батько цар, а його жінка, сини, дочки, невістки, онуки – то його піддані, його кріпаки. Часом по 30 по 40 душ живе в одній великоруській сім'ї і всі покоряються батькові, роблять діло по його приказу. Всі вони без волі, без права, як раби. Звідтіль виходить той страшний сім'яний деспотизм у міщан в Москві. Їх релігійність так само національна великоруська, як у старообрядців чи розкольників: вона вся основана на обряді, на букві, на зверхности, вона не має в собі нічого морального. Каже ж великоруська приказка: "Мужик перекрестится, а потом зарежет". Од того страшного деспотизму виходить те дике самодурство, той гніт, те звірство, чисто татарське, що проявляється у великоросів, не в одних купцях. Треба пригадати, що виробляли губернатори та чиновники в Сибірі, що вони виробляють і тепер в Ташкенті та в Оренбурзі, треба пригадати, як один сибірський губернатор Трескін знасилував при гостях в домі одного купця його жінку, зробив собі трон, став на йому ногами і говорив рацію, що він в Сибірі – цар; другий губернатор в Сибірі прив'язував поляків ногами до колодки і пускав з крутої гори; треба пригадати, як торік в Оренбурзі смотритель тюрьми бив переступників залізними ланцюгами на пляцу... Це те самодурство, що й тепер душить на смерть Росію, б є свої країни, Україну, Польщу, Ліфляндію, Грузію, Басарабію, як московський купець б'є дорогі дзеркала...
Українське міщанство та купецтво ані кришки не похоже на Островського типи. Наш купець або міщанин, подивившись на сцені на комедії Островського, тільки здвигне плечима та скаже: "Господи! які чудні люди є десь на світі! Батько дуріє, як скажений, а жінка, сини, й дочки мовчать та тільки кланяються йому". Міщанська й купецька сім'я на Україні склалася на принципах національних, народних; в нас дуже розвита особість. Жінка й діти слухають батька тільки розумного і не знесуть ніякого самодурства. Якби український міщанин або купець задумав витворяти такі паскудства, як Большов або Кит Китич, то енерґічна жінка гризлась би з ним по половині і таки б поставила на свойому, а сини тягали б такого скаженого батька за чуприну. Що ж путнього винесе з театру наша буржуазія, подивившись на комедії Островського? Хіба те, що чоловік повинен дуріти в хаті на всі застави, а жінка й діти повинні йому кланятись у ноги... Островський може мати на Україні вплив тільки одкидний (негативний), а покладного (позитивного) не може мати ніякого.
Українська буржуазія має далеко м'якші норови, ніж великоруська. Україна старіша од Московщини і дуже давно прийняла в себе цивілізуючий вплив Візантії й Європи через Польщу. Пригадаймо, що в Х та XI віці князь київський Ярослав I був учений чоловік, перекладав книжки з грецького, закладав школи, бібліотеки. Його син Всеволод, князь Переяславський, знав п'ять язиків, а його Володимир Мономах чернігівський та великий князь київський зоставив літературні твори. Їх просвіта не могла не розлити кругом себе світа на дружину, на городян в Києві, Чернігові, в Переяславі... Самосуд за часів Польщі та Гетьманщини підіймав духа нашої буржуазії і розвивав право особости. Релігія нашого міщанства як і народу глибше ввійшла в норови, не зачепилась тільки на обрядах, а ввійшла в дух. Про самодурство, похоже на московське, нігде не чуть на Україні між міщанством та мужиками, бо українська сім'я закладена на іншій основі. Наша маса народна, сільська та мійська, безперечно, вище од великоруської, м'якіша норовами, глибша в моралі, з вищим розумінням прав особости. Наше міщанство, правда, богомільне, але воно поважає науку. Київські міщани не знають, де посадити, чим приймати скубента або семінариста. Давня Київська академія зоставила на йому свої сліди, свій просвічуючий вплив. Ні купець ні міщанин в Києві, Полтаві чи Харкові не буде виривати з рук у своїх дітей книжки. Комедії Островського зовсім не про їх писані, бо вони написані не про їх. Тим-то в наших провінціяльних театрах на комедіях Островського буває мало публіки. Ми пам'ятаємо, як в одному губернському городі грали на сцені "Грозу" Островського. Театр був більше як наполовину порожній, і як почав син прощатись з матір'ю, ідучи в дорогу, як почав кланятись їй в ноги, публіка засміялась, замість того щоб розжалобитись... Я розумів публіку, бо жизнь приставлялась на сцені якась чужа, якась трохи і чудна й дика. В Києві публіка, правда, сповняє театр, як дають комедії Островського, але... Київ трохи вже вивихнутий, як і Львів. Нам треба свого Островського.
Великоруський критик п. Скабічевський, говорячи про те, що "Ревізор" Гоголя не вдався на паризькій сцені ("Отечест. Запис.", 1877 р.), назвав типи Гоголя та Островського монстрами. Вони і справді монстри-дивовища і для України і для слов'янщини.
Белетрист Глєб Успенський писав коротенькі оповідання з народного та міщанського побуту. Його коротенькі оповідання не більше, як копії з життя, а не художні твори. Обидва Успенські, як і інші декотрі найновіші великоруські белетристи, писали під впливом ультрареальної школи, котру пропаґував молодий критик Писарев і редакція давнього журналу "Современника".Та школа довела ідею реалізму в літературі до абсурду, одкидала штучність, сміялась над поезією і проповідувала, що чоботи вище од Шекспіра. Вона рекомендувала поетам не вносити в свої твори нічого художнього, нічого суб'єктивного, а малювати природу, як вона є. А так, як природа дає сирий матеріял життя, де, як у нехозяйській коморі, все перемішано: й пашня, й мішки, мед і діжки, пір'я й полова, то з такої теорії виплодились і великоруські твори, правдиві копії невпорядкованого людського життя, в котрих, як на улиці, виходять і бродять всякі люди, а між людьми товар, а між товаром свині й кури. Достоту такі вийшли твори великоруських ультрареалістів. Г. Успенський описує, напр., майстра пістолетів Прохора Парфіріча в цілому ряді повісток, але через ті повістки переходить той тип, як біла нитка. Успенський закидав свої повістки всяким людом "Растеряевой улицы", – і челядниками, і якимись удавами-семінаристами, і звозчиками. Чи йде по улиці п'яний, чи челядники, чи якась дівчина, чи товаряка, – Успенський все бгає в свої оповідання без усякого порядку і начиняє ними свої повістки. Вийшло щось дуже чудне. Українцеві, з художнім естетичним чуттям, зовсім противна така естетична теорія і її результати.
Подивимось, яку жизнь описує Успенський.
Перед нами улиця в якомусь містечку чи повітовому городі, певно Тульської губернії, на котрій живе не то міщанин, не то мужик, майстер пістолетів Прохор Парфіріч. Прохор незаконний син поліцейського урядника та його наймички Глафіри. Урядник оддає Прохора в челядники до майстра, проганяє Глафіру, а собі бере нову хозяюшку, якусь дворянку. Прохор вчився в майстра, набрався всякого лиха, вивчився п'янствувати та красти. Його били, але й він не спускав і раз трохи не задушив за горло одного свого приятеля челядника. Прохор виріс, а в той час помер поліцейський урядник. Він зараз прийшов в його дім і почав розпоряджатись, як господар. Вночі, в той час, як дяк читав над покійником псалтир, Лизавета, остання коханка покійника, почала викрадати з хати якісь здорові позав'язувані узли. Прохор стеріг Лизавету і впіймав її на дворі з узлами, витрусив узли і наробив крику. "Як? красти тоді, як мертвий в хаті? Ні, не попущу! Господи! в неї Бога нема в серці", – кричить Прохор, а сам, напоївши дяка, як усі поснули, почав витаскувати з хати всяке добро та ховати то в возівні, то десь за городами в своєї мами...
Покійник одписав Прохорові кільки сотень карбованців. Він найняв квартиру в одної баби, а потім з якимсь "Ярыгою" урядником ходив тишком-нишком в канцелярію і діло кінчилось тим, що бабину хату записали на ім'я Прохора. Баба, ні з сього, ні з того, довідалась, що її хата вже не її, а Прохора, хоч вона не брала од його й копійки... Прохор переходить вже в свою хату з матір'ю, наймає собі челядника і стає майстром. Нещасний челядник аж стогне од роботи, а Прохор промишляє то там, то сям, стягає в свої скрині в заставу камізельки, сурдути і всяку всячину і помаленьку багатіє. В Прохора був ще менший брат од того ж урядника. Він приходить до Прохора в хату й просить одділити йому частку спадків, частку грошей. Прохор випихає його з хати без церемонії, випихає й бабу і проказує: "Боже, благодарю тя!" Прохор тепер зовсім хазяїн. Стягаючи в свої скрині всяке добро, Прохор навідується до чужих жінок, хоч не дає їм гостинців ні на копійку, зате сам промишляє тим, що підсовує дівчат для багатого фабриканта, за що фабрикант платить йому ще й бере на продаж його пістолети... Прийшов час Прохорові одружитись. Він іде в якесь село на храм, куди сходилось дуже багато народу й молодіжи більше погуляти, ніж молитись. Коло церкви стає базар: скрізь ходять фабрицькі панни й кавалєри. Вся юрба молодіжи на ніч розходиться спати в возівні та в сінники. Прохор підліз вночі до однієї дівчини й довідався од неї, що вона живе з якимсь офіцером, що офіцер хоче її покинути і готовий дати півтори тисячі карбованців тому, хто її посватає. Прохорові тільки того й треба: він спить-не спить уночі і другого дня біжить у село до офіцера з своєю дівчиною і сватає її, але з такою умовою, щоб офіцер заплатив йому гроші перед вінчанням. Офіцер згодився і Прохор оженився... взявши гроші перед вінцем.
Чи годиться для України цей тип Прохора Парфіріча, тип майстра-крамаря, нечесного, хитрого, облесливого, злодійкуватого, наглого, готового ограбити рідного брата, готового для грошей оженитись з якоюсь наложницею офіцера? Ми скажемо – не годиться, бо на Україні нема таких людей. Українські дрібні крамарі далеко чесніші, ніж великі та багаті купці. Сам Аксаков, побувавши на ярмарках в Чернігівщині, ставить паралель між крамарем українським і московським і знаходить, що український крамар ніколи не запросить за крам зайвого, а скаже свою ціну і вже не спустить ні на шаг, ще й говорити не схоче, тоді як рядом з ним кацап залупить втроє і буде торгуватись, як жид, щоб обдурити покупця та більше з його злупити. "Нравы Растеряевой улицы" дуже дикі, дуже низькі в моралі, дуже шарлатанські, щоб вони годились для наших міщан та дрібних крамарів. Прохор Парфіріч – це великоруський кулак, тільки з дрібних, той кулак, що дає гроші за застави, обдирає міщан та мужиків, кривдить, де може скривдити, не пожалує батька й матері для користи, а опісля переїжджає з села в город, заводить багаті крамниці, наживає часом сотні тисяч і стає банкіром. Це великоруський жид, бо там жидів нема і на їх місце знайшлись православні жиди. На Україні ролю Прохора Парфіріча грають правдиві жиди з пейсами. І справді, напишіть в повістях Успенського замісь Прохора Парфіріча Мошко або Шумель і вийде повість з жидівського побуту на Україні або в Польщі. Прохор – це правдивий Мошко-фактор, мішурис, з його ролею служити багатим панам, щодо гарного пола, з його здирством, з користю, з любов'ю до грошей, тільки Мошко все-таки не ожениться з такою дівчиною, як Прохор Парфіріч, хоч би й за півтори тисячі карбованців. Якби повість про цього Прохора переложити на жидівський жарґон і пустити між наших жидів, то вона б багато добра зробила для їх, бо наші жидки впізнали б в тому дзеркалі самих себе. Прохор – це така людина, що сам кляузник писар, котрого він підкупив написати папір, щоб одняти хату в баби, здивувася, і каже до його: "Однако, извините меня ... как вы молоды и такая у вас в душе подлость! такая низость!" Прохор одказує йому: "А я так думаю, надо бы мне Бога благодарить". Норови наших міщан далеко кращі, м'якші, ніж "Нравы Растеряевой улицы". Прохор Парфіріч – це такий монстр, як і московські самодури-купці в комедіях Островського. В V гл. "Нравов Растеряевой улицы" Успенський описує одного сироту, Аліфана, котрого держить в себе міщанин Котельніков і посилає його розносити крам по улицях. Аліфан вивчився читати, і йому родич купив книжку "Капитан Кук". Хлопчик розносить крам по хатах, розказує, а часом й читає бабам "Кука". Вся улиця продражнила хлопця Куком. Міщанки знущаються над ним і його Куком і звуть хлопця "полоумним". "Батюшки! умру, умру, спасите!" – кричали міщани, піднімаючи на сміх хлопця, як той починав їм читати про плавання Кука по морях... На Україні не тільки міщани, але й сільські баби поважають книжку, часто просять письменних читати їм книжки і слухають з великою охотою. Для України "Растеряева улиця" здається заселена якимись монстрами. Успенські не піднімуть вгору наших "Растеряевых" улиць і не принесуть для їх ніякої користи.
А от рядом з Прохором Парфірічем ще страшнішого монстра описує Г. Успенський. Мєдников, вигнаний з семінарії, пішов в архирейські півчі. В його здоровий бас, він читає чи викрикує в церкві апостола дуже страшним голосом. Народ полюбив його, бо в Московщині (Великоросії) і в самій Москві питання про диякона – це питання громадське, трохи не політичне. Народ заливає Мєднікова горілкою, і він зовсім спився з пуття. Йому зрадила одна його коханка; він поставив в гаю за кущами п'ять чоловік з різками, заманив її в той гай; п'ять чоловік схопили дівчину, повалили на землю, вибили різками. В своїй хаті Мєдніков б'є вікна, б'є посуду, ламає рами, б'є в лице наймичок, видурює гроші в якоїсь багатої старої пані, що закохалась в йому, і за ті гроші п'є десь за городом в мужиків, валяється в шинках в одній сорочці. Оженившись, він убиває свою жінку на смерть.
Цей монстр нагадує типи Пом'яловського в його "Очерках" великоруської бурси, чи духовної школи. Ми розпитували на Україні про свої бурси і нам компетентні люди говорили, що в українських бурсах нема таких страшних типів. Між ними є п'яниці, але таких звірів, як Мєдніков, Тавля, – нема в нас. Середня громадська верства на Україні вище стоїть од великоруської. Вона має м'якші норови, огладжені давньою візантійською та польсько-європейською цивілізацією. Островського та Успенського твори не піднімуть її вгору, а, ми просто скажемо, принизять її. Читайте ви дикі книжки тільки про злодіїв та розбійників, та п'яниць, то потрохи й самі наберетесь поганого духа, оговтаєтесь з тими людьми в книжках, як привикаєте до їх в жизні, а ще тим більше, як така література не дає й не показує вам ідеалів... Перенесіть турецьку або японську літературу на Україну, в Польщу, в Італію, забороніть там місцеву літературу і присилуйте всіх читати тільки про звірство турецьке, про турецькі та японські норови, і ви помаленьку принизите громадянство. А Росія робить з нами такий переступ, забороняючи нам розвивати свою літературу, описувати своє громадянство, щоб підняти його розвиття вгору, і накидаючи нам свою літературу, про котру можна сказати: "Сіє море пространноє, в нем же гади малия й велікія, їм же несть числа"... Великоруська література місцева – своя домашня; вона має велику вагу для Великоросії, а для України вона має вартість одкидну, а не покладну, – а це невелика її роля, чи буде вона в нас, чи й зовсім її не буде. "В безобразиях Медникова были все атрибуты, обставляющие погибель русского человека: и кровь, и водка, разбитая голова и разбитый полуштоф" і т.п. (лист 116), – каже Успенський; од таких атрибутів в літературних типах ми навряд чи покращаємо.
Найновіша національно-народна школа великоруських реалістів ще менше годиться для України, тим що вони пишуть зовсім народним язиком, яким говорять великоруські міщани та мужики. Для Великоросії це дуже добре, це їм подобається, а для нас – не дуже, бо їх народний язик для нас зовсім незрозумілий. Його красу ми мало тямимо. Нам хочеться читати книжки, написані українським народним язиком, котрого красу ми розуміємо. Народний великоруський язик однаково для нас мертвий, книжний язик, бо ми не чули, як там на півночі говорять міщани та мужики.
Так само не годиться для України і школа народних великоруських письменників, як Некрасов, Решетніков, Н.Успенський. Некрасов, недавно померший, писав віршами. По формі віршів, по ліричних та епічних формах поезії, він зовсім народний поет. Його вірші зовсім такі, як в народних великоруських піснях, вони білі, без ритмів і нам здаються більше прозою, ніж віршами. Його поетичні вирази, епічні й ліричні часом цілком взяті з народних пісень, як напр.:
Спится мне младенькой, дремлется,
Клонит голову на подушечку,
Сверок - батюшка по сеничкам похаживает
Сердитый по новым погуливает.
Стучит, гремит, стучит, гремит,
Снохе спать не дает
(ч.3., л. 105).
Але це тільки по формі, а по вмістові своєї поезії Некрасов тільки до половини народний поет. Декотрі його твори зовсім народні, як "Мороз Красный нос" або "Влас"; інші тільки національні, мають вміст з панського життя, як "Недавнее время", "Русские женщины"; інші написані тільки ради народу, а не для народу, як, напр., "Кому на Руси жить хорошо". Але, сказати взагалі, Некрасов мало написав для народу, хоч звав свою музу – музою "горя и печали", конечне народною. Він сам каже про себе:
Я дворянскому нашому роду
Блеска лирой моей не стяжал,
Я настолько же чуждым народу
Умираю, как жить начал.
Талант Некрасова не високий, далеко нищий од Шевченкового, Пушкінового, навіть Лермонтова; його вірші важкі, дубові, про що говорила і великоруська критика, але він притяг до себе велику симпатію громадянства своєю народністю в поезії і тим, що вступався за народ в часи кріпацтва і "временно обязанного" становища селян, – і затвердив у великоруській літературі народність та поезію великоруської народної пісні. Не вважаючи на його велику вартість в великоруській літературі, для нас Некрасов не має такої ваги; в паралелі з ним ми давно маємо Шевченка, далеко вищого од його талантом і зовсім народного поета. Шевченко вніс в свою поезію форму віршів української народної пісні, кращу од великоруської, з чудовими дзвінкими ритмами, з пишними ліричними та епічними формами, з гарячим полуденним кольоритом... Порівняймо вірші Шевченка з віршами Некрасова і ми побачимо, яка велика одміна між народними великоруськими та українськими віршами:
Єсть на світі доля, . . . . . . . . . . . . . . . .
А хто її знає? Зажгло грозою дерево,
Єсть на світі воля, А было соловьиное
А хто її має? На дереве гнездо.
Єсть люди на світі, Горит и стонет дерево,
Сріблом- злотом сяють Горят й стонут птенчики: