В ніч із 8 на 9 лютого 1918 р. Центральна Рада панічно покидала Київ. Про евакуацію знало лише вузьке коло керівних осіб, їхніх родичів та знайомих. Не були повідомлені про евакуацію ні державні установи, ні штаб оборони Києва на чолі з генералом Кирієм, ні військове міністерство, ні штаб Вільного козацтва, які продовжували в тяжких боях утримувати оборону. Навіть деякі міністри взнали про евакуацію лише тоді, коли Винниченко та Грушевський були вже далеко за містом...
По Святошинському шосе, в бік Житомира, тихо посувалися рештки частин київської залоги. “Червона луна пожежі надавала постатям якогось міфічного вигляду... Без обозів, без харчів, без запасу набоїв йшли у невідому будучність непоборні... Одні в широких штанах з “оселедцями” на голові, другі з довгими кольоровими шликами на шапках, із кривими шаблями й пістолями за очкуром. Ішли в шинелях без наплечників, із рушницями без багнетів. Сердюки, богданівці йшли в чорних баранячих шапках із кулеметними стрічками через плече. Гайдамаки – в червоних кожушках, із довгими червоними шликами... Позаду всіх, прикриваючи відступ, йшов підполковник Болбочан з своїм відділом” [1].
Петро Болбочан прикривав панічний відступ руїнників українського війська, тих, хто незабаром звинуватить і його у мілітаризмі, “воєнщині” та реакційності.
На постої в с. Ігнатівці, що над річкою Ірпінь, було вирішено зібрати всі частини в Окремий запорозький загін, командиром якого став генерал Костянтин Прісовський. Лише Симон Петлюра, не бажаючи нікому підкорятися, відмовився включити свій малочислений кіш Слобідської України до Запорозького загону. Петро Болбочан, людина щира і відверта, досить різко дорікнув Петлюрі, що той “із своїх власних персональних дрібних мотивів став на перешкоді такому об’єднанню” [2].
Чи не цей епізод заклав передумови трагічного фіналу героїчного шляху Петра Болбочана?
Незабаром, у середині лютого, під час протинаступу, відділ Болбочана бере участь у звільненні Сарн і Житомира.
Уряд Голубовича, як і наступні соціалістичні уряди, навіть тепер, під час війни, протидіяв створенню боєздатного українського війська. Центральнорадівське керівництво особливо побоювалося видатних українських старшин, які не були членами їхніх партій і відповідно не були пов’язані партійною дисципліною. Тому на відповідальні військові посади урядовці намагалися ставити своїх товаришів по партії. Таку тактику відчув на собі і Петро Болбочан: після успішних боїв за Житомир уряд несподівано забрав у нього курінь і, щоб відірвати Болбочана від війська, призначив його губерніальним комендантом Волині. Усунули з поста й генерала Прісовського.
Ситуація 1917 року, коли центральнорадівські соціалісти поборювали Миколу Міхновського і командира корпусу Павла Скоропадського, повторювалась.
На місце Болбочана було поставлено “справжнього демократа”. Під його керівництвом болбочанівський курінь зазнав великих втрат у боях за Бердичів. Довідавшись, що новоспечений “отаман” ганебно втік із поля бою, Болбочан самовільно залишає пост губерніального коменданта Волині і вертається до свого куреня. Після кількаденних боїв проти частин колишньої 7-ї російської армії, якими командував червоний командир Кіквідзе, курінь Болбочана звільняє Бердичів. Урядовці змушені були змиритися із самочинним поверненням Болбочана до своєї частини: переможців не судять.
Разом з іншими українськими частинами майже церемоніальним маршем Болбочан пройшов Коростень, розбив більшовиків над річкою Ірпінь і 1 березня (за новим стилем) 1918 р. увійшов до української столиці. Совєтський уряд накивав п’ятами до Полтави.
Вже наступного дня Петро Болбочан як командир 2-го Запорізького полку у складі Запорізької дивізії під командуванням отамана Зураба Натієва виступив навздогін так званому “рабочє-крєстьянскому правітєльству”. На шляху до Полтави були звільнені Яготин, Гребінка, Лубни, інші населені пункти.
Незважаючи на значну чисельну та вогневу перевагу більшовиків, після впертих чотириденних боїв запорожці Болбочана здобули стратегічну станцію Ромодан: шлях на Миргород і Полтаву був відкритий. Німці, які підійшли наприкінці боїв, офіційно поздоровили Петра Болбочана з блискучою перемогою.
30 березня козаки Запорозького полку імені Костя Гордієнка підняли український прапор над Полтавою. Здійснилася мрія багатьох поколінь українців – росіяни під Полтавою були биті.
Більшовики тепер огризалися лише в пресі: тікаючи з України, вони з люттю писали про “небезпечного противника”, “реакціонера, старорежимного генерала Болбочана”. За його голову обіцяли 50 тисяч рублів [3].
Наступ Запорожців стримати було вже неможливо. 6 квітня вони піднімають український прапор над Харковом.
У цьому історичному визвольному поході від Сарн – через Житомир, Коростень, Бердичів, Київ, Лубни, Ромодан, Полтаву – до Харкова, що був здійснений лише за півтора місяці, виявився військовий геній уродженця Буковини Петра Болбочана. Саме він безпосередньо керував ходом всіх військових операцій, оскільки Зураб Натієв займався переважно організаційними питаннями.
Ось яку оцінку дав своєму командирові старшина запорожців Борис Монкевич: “У боях показав себе Болбочан дійсно талановитим полководцем... (У найскладніших обставинах ніколи) не тратив здібності орієнтуватися... Був надзвичайно хоробрим. У більшості керував боєм особисто і завсігди був у (най)небезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями. Слава про нього дуже швидко розійшлася і притягувала під його прапори багато військових людей... Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності і порядку. В життю був скромний, без тіні манії величності” [4].
2-й Запорізький піший полк Петра Болбочана був найбільшим і найкращим полком Запорізької дивізії, а згодом і Запорізького корпусу. Він складався з чотирьох тисяч козаків, з яких майже 80% становили старшини та інтелігенція. На прапорі полку, довкола тризубу, був напис “З вірою твердою в конечну перемогу вперед за Україну”. Була й своя, полкова, присяга:
Встановивши в Харкові українську владу, Болбочан на чолі новосформованої Кримської групи 11 квітня вирушає у свій другий історичний визвольний похід – на Севастополь. На шляху до Криму бере участь у звільненні Павлограду, Олександрівська (нині Запоріжжя), Мелітополя, Бердянська. Форсувавши 20 квітня Чонгарський міст, Кримська група 22 квітня входить у Джанкой, 24 квітня звільняє Сімферополь, а наступного дня – Бахчисарай...
Гетьманський переворот 29 квітня запорожці Болбочана прийняли спокійно: знаючи ціну Центральній Раді і переконавшись, що гетьман стоїть на становищі Самостійної України, вирішили продовжувати службу в Українському війську.
В добу гетьмана Павла Скоропадського 2-й Запорозький піший полк Петра Болбочана надійно охороняв східний державний кордон від Стародуба до Слобідки-Камінської, час од часу відбиваючи провокаційні напади більшовицьких загонів.
Запорожці не лише охороняли державний кордон, але й виховували місцеве населення в українському дусі. Козак 2-ї сотні Богданівського полку (Валентин) Сімянців згадував: “З наказу командира в сотні втримувалася дисципліна, муштра, а увечері перевірка, молитва і “Ще не вмерла Україна”'... Сотник Ярмолюк вимагав і від населення, хто був поблизу, аби скидали шапки, коли співали гімн... Науку, як треба було поводитись цивільному населенню під час співу гімну, прищеплювали спрощено – просто били по шапці і так, що часто з шапкою летів на землю і “громадянин”'. І на кінець дійшло до того, що як тільки сотня щось співала, що б не було, уже все ставало і здіймало шапки” [5].
Українська держава, кордони якої були надійно забезпечені, налагоджувала внутрішнє життя, розбудовувала власні інституції. Це страшно непокоїло наших одвічних ворогів, які розуміли небезпеку такого прикладу для інших народів колишньої Російської імперії. 22 жовтня 1918 р. у промові на засіданні ЦК російської партії більшовиків Володимир Ленін відверто сказав: “Якщо вдержиться при владі Гетьман, то Росія повернеться в кордони Московського князівства 15 століття” [6].
Російський монархістам Українська Держава теж стояла поперек горла. Таку ж позицію зайняла і Антанта, яка політично, матеріально і військово підтримувала тих, хто намагався реалізувати ідею відновлення Російської імперії.
Готувала проти гетьманату збройне повстання й українська соціалістична демократія, яка жадібно рвалася до влади. Щоб здійснити свої плани, вона шукала собі союзників в особі російських більшовиків – і знайшла! Володимир Винниченко домовився з Раковським та Мануїльським координувати спільні “виступи під час повстання” проти гетьманської української держави [7].
Петро Болбочан бачив реальну загрозу існуванню Української Держави і намагався виробити свій план її врятування. Він сподівався “об’єднати революційну демократію з консервативними хліборобськими колами в особі Гетьмана для спільної боротьби проти московських інтриг в Україні” [8].
На аудієнції у Павла Скоропадського, і пізніше – вже з Харкова телеграмою – він зробив спробу “примирити Гетьмана зі збунтованою демократією – для боротьби проти московсько-неділімської небезпеки” і просив Гетьмана “стати самому на чолі повстання і тим надати повстанню всенаціональний український характер” [9].
Але на таку пропозицію ніхто не пристав. Тоді Болбочан висунув свої умови Українському національному союзу, серед них була вимога не руйнувати державний апарат, який створив гетьман. Після цього Болбочан “пристав до повстання з тяжким серцем”.
У Болбочана, згадував його товариш Сергій Шемет, було “передчуття величезної небезпеки, яка загрожувала українській державності”, він був свідомий того, що “повстання проти гетьманської влади може ще більше розхитати і ослабити відпорну силу українського народу” [10].
Отримавши призначення на посади командира Запорізького корпусу та командувача всіх військ Лівобережної України, Петро Болбочан на заклик Українського національного союзу в ніч на 15 листопада 1918 р. зі своїми запорожцями прибув до Харкова встановлювати владу Директорії. Але протигетьманське повстання відкрило кордони, і червоні російські війська посунули на Україну. Підпільні структури більшовиків – де тільки вдавалося – провокували виступи збитих із пантелику класовою агітацією селян. Почалися заворушення і серед робітників Харкова. Підняли голови й білі “єдінонєдєлімщікі”.
Петро Болбочан видав наказ, в якому оголосив, що не допустить ні Совітів робітничих депутатів, ні монархічних організацій, які намагатимуться захопити владу. “Підкреслюю, – говорилося в наказі, – що ми боремося за самостійну демократичну Українську Державу, а не за єдину Росію, яка б вона не була – монархічна чи більшовицька” [11].
11 грудня Совєт, де більшовики мали більшість, нахабно проголосив себе єдиною владою у Харкові. Болбочан відповів жорстко, зокрема, 20 грудня розігнав антиукраїнський мітинг у харківському театрі та більшовицьку сходку в клубі залізничників, арештував колегію залізничників Харківського залізничного вузла, які проголосили страйк. Коли ж “Совєт рабочіх дєпутатов” намагався скликати так званий інтернаціональний мітинг, запорожці розігнали його силою зброї. Не допустив Болбочан і робітничого з’їзду, який скликали меншовики, теж вороже налаштовані до української держави.
Болбочан наказав віддавати до військово-польового суду всіх, хто виступав або вів агітацію проти Української держави, незважаючи на те, членом якої партії був агітатор.
Винниченка і його мостивих однодумців страшно обурювало те, що під суд час від часу попадали й демократи-соціалісти. А гасло Болбочана: “Бий большевиків, комуністів, ворогів нашої нації” вони вважали “недемократичним, антинародним”.
Голова Директорії Володимир Винниченко, який боявся виглядати в очах більшовиків “недемократичним”, був вкрай обурений діями Болбочана, назвав його “виразним і свідомим реакціонером”, який “убив на всьому Лівобережжю авторитет і вплив Директорії”. Винниченко навісив на нього наліпку “найлютішого противника і ворога” Директорії... [12].
Згодом Петро Болбочан писав голові Директорії: “Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим Московським товаришам – більшовикам, аби не показатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-більшовиків, і не бачите того, що через більшовизм ведете Україну до “єдиної Росії”...
Ненависть Володимира Винниченка до Миколи Міхновського, Павла Скоропадського, Петра Болбочана і трохи пізніше до Симона Петлюри мала катастрофічні наслідки для української державності. Петро Болбочан точно підмітив причину цього: “Ви всі боялися, що буде чоловік, котрий не зможе стерпіти авантюристів і кар’єристів”...
Вже не важливо, що було в основі цього негативного почуття до визначних українських діячів – страх за своє життя чи бажання обійти конкурента, важливо те, що однією з головних причин поразки України було те, що керівниками держави були абсолютно не відповідні люди, які кожним своїм кроком руйнували українське військо, а з ним і державу.
Тим часом Красна армія заливала Харківщину: був захоплений Куп’янськ, окупанти підходили до Харкова. Але Винниченко ніяк не міг повірити, що більшовики – союзники УНС у протигетьманському повстанні, з якими він не один раз пив каву і вів дружні розмови – пішли війною на Україну. Всі повідомлення Болбочана про просування Красної гвардії вглиб України він вважав брехнею і провокацією. Та що Винниченко! Генеральний штаб не вірив повідомленням полковника Болбочана, що “наступають організовані, міцні, регулярні частини російського совітського уряду”, хоча той сповіщав навіть номери полків і прізвища командирів.
Болбочан не міг розпочати воєнних дій проти червоних, оскільки Директорія не оголошувала війни, а військові операції проти окупантів розцінили б як спробу розбити “єдність революційного фронту” і “посварити український та російський народи”. У своїх телеграмах до Києва командир Запорізького корпусу різко вимагав, щоб Директорія оголосила нарешті війну агресорам.
Але Директорія вагалася. На початку січня Болбочан, під тиском німецького командування, змушений був залишити Харків. Лише 16 січня 1919 р. уряд УНР “мусив офіційно ствердити існуючий уже від кінця листопада фактичний стан війни Совєтської Росії проти України” [13].
Але й визнавши факт війни, Винниченко звинувачував у інтервенції не Москву, яка збройною силою захопила вже значну частину Харківщини, половину Чернігівської губернії та частину Київської, а Болбочана, який намагався не допустити “україно-російського порозуміння” [14].
Захисник Вітчизни Петро Болбочан, уособлення дисципліни і порядку, постав в очах соціалістів-демократів та есерів, як і колись Міхновський та Скоропадський, реакціонером, паном, ворогом демократичних свобод. Болбочана навіть звинувачували в тому, що він цілує ручки дамам. “Болбочан, – писав Мартос, –нагадує скоріше офіцера добровольчеської армії, ніж українського старшину. Його зовнішньому вигляду відповідав і внутрішній зміст його особи” [15].
Основним мотивом різко негативного ставлення “збунтованої демократії” до Болбочана був страх за власну долю: міністри-соціалісти бачили в Болбочанові “майбутнього Бонапарта”, нового гетьмана, який зупинить їхні дикі соціалістичні експерименти над українським народом та рішуче відсторонить їх від влади. І вістря ненависті, замішаної на страху діячів, для яких соціалізм був дорожчим, ніж Батьківщина, повернулося проти командира Запорізького корпусу, якого вони нарекли ворогом демократії. Те ж, що від “занадто великої демократичності”, яку вони проповідували, зауважував Петро Болбочан, Україна вкривається “пожаром, анархією і може зовсім згоріти”, їм було байдуже.
І справді, тодішні соціалісти-демократи відкидали ідею “Українська держава понад усе!”, в їхньому середовищі панувала думка, яку висловив помічник Михайла Грушевського Сергій Веселовський: “Нехай згине українська державність, але для історії ми, соціал-демократи, залишимось чесними і незаплямованими” [16].
Подібно думав і прем’єр-міністр Директорії Борис Мартос. Коли на одному із засідань соціалістів Дмитро Чижевський запитав, що йому дорожче – Україна чи соціалізм, то одержав відповідь: “Певно, що соціалізм” [17].
Оцей Мартос, який “мав загальну репутацію більшовика”, для якого “соціалізм (був) дорожчий, як Україна” [18], на полковника Болбочана накинувся з найтяжчими обвинуваченнями.
Та що Мартос?! Вся офіційна уенерівська преса почала жахливу кампанію дискредитації українського героя. Що тільки про нього не говорили: “зрадник”, “провокатор”, “контрреволюціонер”, “пересічний амбітник”, “злочинець”, який хотів “вкрасти 120 млн. і втекти на Дон”.
Безпрецедентні образи вихлюпувались не тільки на командира Запорізького корпусу, але й на штаб та його лицарів-козаків. Соціалістичні писаки на всі застави ганьбили, як вони говорили, “балбачанівську офіцерню”, просякнуту, бачтк, “російським духом”. І це в той час, коли в тяжких оборонних боях проти російських окупантів запорожці сотнями гинули, захищаючи Батьківщину.