В час катастрофи з перевіркою діяльності командуючого Лівобережним фронтом Армії УНР приїхав начальник Генерального штабу Василь Тютюнник. Він не знайшов нічого ліпшого, як звинуватити запорожців у тому, що вони “не мають під тризубами на головних накриттях червоних стрічок та ходять у наплечниках із відзнаками ранг старшин і підстаршин як за Гетьманщини” [19].
Вислухавши Тютюнника, Болбочан різко заявив йому, щоб той сам зняв – і негайно! – зі свого кашкета “червону бинду, як емблему комунізму і поневолення вже значної частини України більшовицькими ордами” [20].
Зі штабу Головного Отамана до Запорізького корпусу надійшло близько тридцяти наказів, аби запорожці не користувались старшинськими і підстаршинськими відзнаками та почепили під тризуби червону стрічку. Болбочан наказав знищувати ці “глупі накази революційних маніяків” [21].
Такого ставлення до наказів Головний отаман Симон Петлюра потерпіти не міг. І він віддає наказ своєму улюбленцю – руїннику Української армії Омеляну Волоху “заарештувати Болбочана зі штабом і на місці розстріляти” [22].
22 січня у Кременчуці, де Запорозький корпус закріпився, щоб нарешті зупинити ворога, Волох арештовує легендарного командира. Але розстріляти його не вдалося, оскільки в оборону Болбочана активно стали запорожці.
Привчені Болбочаном до карності, запорожці мусили змиритися з наказом вищого командира – Головного Отамана Армії УНР. Але, підозрюючи Волоха у намірах знищити Болбочана в дорозі, запорожці – разом із волохівськими чекістами – супроводжували заарештованого полковника до Києва. Болбочан міг втекти з дороги, але він “сподівався на правовий розгляд свого діла”. Коли Болбочана з найближчими офіцерами – полковниками Салівановським та Гайденрайхом – привезли до Петлюри, той зблід і вигукнув: “Що ви наробили?! Чого ви їх сюди привезли?!”[23].
Болбочана помістили в 22-у кімнату київського готелю “Континенталь”. У сусідньому, двадцять першому номері, мешкав Головний Отаман.
Симон Петлюра – хоч жив через стінку – не знайшов часу зустрітися з Болбочаном і, принаймні, пояснити, за що той заарештований.
Володимир Винниченко, до якого із запитаннями про причину арешту Болбочана звернулась делегація січових стрільців, відповів, що “причиною арешту став '”недемократизм” Болбочана” [24]. А Симон Петлюра сотнику 2-ї Запорозької дивізії Авраменку на запитання, в чому ж обвинувачують Болбочана, відповів: “Отаман Болбочан роз’їжджав і жив у сальон-вагоні, а то не демократично” [25]. А прем’єр-міністр Директорії Борис Мартос стверджував, що Болбочана арештували як “зрадника”, хоч саме він, Мартос, якраз і був зрадником.
Чи, може, по іншому можна трактувати його постулат: “Як не буде Україна соціалістичною, то най краще не буде ніякої”? [26].
Арешт полковника Болбочана справив деморалізуюче враження на українських військових. Зокрема, вже через два дні після арешту отаман Матвій Григор’єв надіслав до штабу Запорозького корпусу в Кременчуку таку заяву: “В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар’єристи і авантюристи, які хочуть грати роль державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини” [27]. Подібне становище зайняв й отаман Юхим Божко, командир Запорозької Січі, який сказав, що “полковник Болбочан був для нього єдиним авторитетом, а після його арешту він вже не вірить в українські успіхи”... [28].
Так і сталося: внаслідок деморалізації Запорізького корпусу, викликаного арештом командувача, фронт був прорваний більшовиками.
У Києві Болбочан прагнув вияснити причини свого арешту, але ні Симон Петлюра, ні представники уряду не захотіли з ним зустрітися. Тоді Болбочан вдається до відкритого листа, який направляє Симону Петлюрі, членам Директорії, прем’єр-міністру, начальнику Генерального штабу, голові Українського національного союзу, голові партії соціалістів-самостійників. Копії листа були надіслані отаманам Грекову та Євгену Коновальцю, в редакції українських і російських газет:
“Я просв, аби хто до мне зайшов, щоб про мою та мої Ал видно, що сім Вам сором меі у ...
За що я заарештований?..
Може, за те, що вже 16 місяців активно борюся а права Самостійної України?
Може, за те, що зумів збудувати міцну карову військоу частину і обороити її від міністерства Центральної Ради ..
Може, за гучні ?
Може, за те, що я говоив що після буде анархія і а не соцалстичої демагогії і не боявся це вам у вчі казати..
А мож, за те я що один раз дав рзуміти, що ті нові коі в Гееральному штабі, по фндрики, не фахівці?..
Що всі ви робили?.. Ви... руйвали армію, Мало того, старалися іяльність моїх запорізьких частин і всяким пособами моє !..
Скажіть будь-ласка, що ви зробили доброго для Україн за весь час? Скажітьчи було хоч одне ваше з самого пчатку проти Гетьмана, котре мало би метю армію, а не ваших особистих іме?..
Скажіть, вас щиро, чи ви на тим, що пропада і що зараз треба аби спасти її?..
Бідна Україна, ми боремося з весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а українськй нопосталий уряд йде зусріч і ..
Ви можете в самих прстих питаннях, (а) лізете в мінісри, отамани, лізете в кервники великої держави, лізете в законодавці того, аби бути самими вичайними уряовцями і писарцями...
А в і губернії кого ви посилаєте? Таких, як і ви самі, а як і люина і працьовита, ви !.. В час повстання я вам – не старого апарату, міняйте тільки головних нвідповдних керівників – ви не ви сліпі були і тільки твердили, що вс, , вам був
Пред я боявся, аби повтрилося ще більшбезладдя – котре було при Цнтральній Раі і мінстерстві (Хіба) не казаи ви всі, цього вже не ми вже авчені Хіба нвчені? Ой, баато треба ще вас и...
Так до тої поки всі ви, громадянські представики, не скажете: “Я перше всього Українець, а потім вже діяч”...
Вимагаю для себе свободи, я її заслужив!..
Ви МУСИТЕ МЕНЕ РЕАБІЛІТУВАТИ – це являється питанням честі Вашої...
Отаман Перо 26 січня 1919 Київ, ель ” [29].
Відповіді на свої листи Болбочан так і не дочекався. Один тільки генерал Греков, військовий міністр, не побоявся зайти до арештованого. Він запитав у полковника: “За що Ви заарештовані?”
Саме це питання хотів Болбочан задати отаманові Грекову...
Через 4 дні, 31 січня 1919 року, почалася евакуація Києва і Євген Коновалець вивіз Болбочана до Галичини.
Минали місяці. Про Болбочана ніби забули: ніхто не реабілітував його, ніхто й не висунув проти нього ніяких обвинувачень. Не було й призначено слідства. Суд відтягувався – напевно, головне командування розуміло, що гласний процес над Болбочаном висвітить їхню вину в українській катастрофі.
Тим часом Болбочан продовжував просити Військовий суд розібрати його справу та притягти до відповідальності винних в його арешті. Він все ще продовжував вірити, що правда переможе.
Не тільки Болбочан не знаходив собі місця без своїх “кровних частин”... Наприкінці травня делегація запорожців просила Симона Петлюру повернути їм Болбочана. Головний Отаман відповів: “Запорозький корпус хоче поставити нового монарха, нового Гетьмана... Поки я стою на чолі Республіки – не буде Болбочана на службі в Республіці!” [30].
Пройшов тиждень. Старшини і козаки продовжували вимагати повернення свого отамана, якого “без жодного пояснення” було вирвано з їхніх лав. Отаман 2-ї пішої Запорізької дивізії Осмоловський та полковники дивізії подали державному інспектору Запорізької групи Гавришку заяву, в якій рішуче вимагали – “задля підняття військової бойової міці” – негайного призначення у групу отамана Болбочана. Заяву підписали полковник Окремого кінного республіканського полку Дяченко, полковник 1-го Республіканського пішого полку Мальців, полковник 2-го Мазепинського пішого полку Дубовий, полковник 3-го Наливайківського пішого полку Пирогів, полковник 2-го Запорозького імені Кармелюка полку Троцький, полковник 4-го пішого Запорозького Богунівського полку Цирулик [31].
Під тиском вимог, які ставали все радикальнішими, Державний інспектор полковник Микола Гавришко на підставі першого параграфа Закону про Державну інспектуру (від 13 травня 1919 р.) 7 червня призначив Петра Болбочана командиром Запорозької групи. В той же день він подав рапорт на ім’я Головного Отамана з проханням затвердити це призначення. Після зібрання старшин Запорозької групи, на якій Гавришко оголосив свій наказ, всі вийшли на вулицю. І тут “представилася радісна картина: широкими вулицями проходили запорожці й голосно відповідали на привітання полковника Болбочана, котрий стояв на тротуарі в оточенні старшин веселий і щасливий, як батько серед дітей” [32].
Але не довго продовжувалося щастя полковника Болбочана. Рада Міністрів і Головний Отаман, які бачили в ньому “нового гетьмана”, сприйняли повернення Петра Болбочана до своїх частин як спробу державного перевороту. Симон Петлюра відразу видав наказ арештувати колишнього командувача Лівобережним фронтом Армії УНР і, не зволікаючи, провести суд. Член Директорії Опанас Андрієвський згадував пізніше: “Військовий суд у нас тоді складався зі справжніх правників... на чолі з членом суду Цариковим. Коли Цариков одержав повідомлення, що Болбочан передається судові, то сказав, що треба провести слідство, бо не видно, хто й чому обвинувачує Болбочана. Тоді Наказний Отаман Осецький вигнав суддів з вагону... Осецький призначив суд із галицьких жовнірів” [33].
10 червня військово-польовий суд відбувся. Відповідаючи на одне із запитань, Болбочан сказав, що мало розуміється на політиці. “Навіть не знаю, – продовжив він, – яка ріжниця між есерами і есдеками. Відчував лише, що вони вносять хаос у життя... Знав лише одно, що ці партії, – то не є нарід. Коли б нарід був за партіями, то ми вже давно звільнили Україну від большевиків. Я за тверду владу був. Нарід шанує таку владу, яка може дати йому наказ і виконання того наказу вміє допильнувати” [34].
“Суд”, не зволікаючи, присудив полковника Петра Болбочана на кару смерті. Подиву гідна оперативність! Особливо вражає вона на тлі так і непокараних злочинів фаворита Симона Петлюри, майбутнього чекіста Омелька Волоха. Ні вбивство команданта Гайдамацького полку полковника Виноградіва, ні спроба самовільного роззброєння 1-го полку Січових стрільців, ні постійне ігнорування наказів Петлюри – ніщо не могло стати підставою для суду над людиною, яка своїми діями руйнувала останні острівці українського війська.
Вирок смерті Болбочану затвердили люди не безсторонні – наказний отаман Осецький та начальник штабу Василь Тютюнник вже давно перебували в конфлікті з Болбочаном. Їхні підписи скоріше нагадували зведення порахунків, аніж справедливе покарання.
Взнавши про вирок “суду”, на фронті захвилювались запорожці. 15 червня вони звернулися до уряду Бориса Мартоса з “Постановою”: “З біллю в серці та до тих кіл, що руйнували Україну й досі продовжують цю руйнацію, що життя рахуємо під персональною відповідальністю членів уряду УНР... Отамана ніхто не має права від нас”... [35].
Симон Петлюра, який у той час перебував на фронті, заспокоював козаків, кажучи, що Болбочан розстріляний не буде. “Я до того не допущу”, – говорив він [36].
Симон Петлюра міг помилувати Петра Болбочана, але цим правом не скористався: на станції Дунаївці, як стверджував Мартос, Петлюра гостро поставив питання, “по якому праву я затримую розстріл Болбочана” [37].
Тим часом Болбочана вже двічі водили на розстріл. “Викопували яму, й екзекуційна чота стріляла в нього сліпими патронами” [38].
Нарешті злі ігри закінчились: в ніч на 29 червня 1919 року на станції Балин, що коло Кам’янця-Подільського, фатальний вирок, який свого часу винесли Болбочану більшовики й білогвардійці, вийшла виконувати півчота охорони Головного Отамана.
“На команду: “Вогонь!”' стрільці піднесли рушниці, але... випалу не сталося. Знову команда “Вогонь!” – знову підносяться рушниці, і знову – жодного пострілу. Стрільцям, видно, не піднімалася рука на того, кого вони знали як видатного українського патріота, видатного організатора Запорозького Корпусу, Завойовника Криму! Тоді розлючений начальник охорони Чоботарьов... добув нагана і двічі вистрелив полковникові Болбочанові в голову... вхопив агонізуючого за комір, і “поволік, копаючи ногами, до ями” [39].