Більше тепер, як у часи проведення операції «Вісла», її захисники наводять арґумент, що депортація була необхідна з військової точки зору, бо навіть те, вже не дуже численне українське населення, яке залишилося після депортації на схід, допомагало — добровільно або й під примусом — партизанам Української Повстанської Армії.
Справді, такі військові заходи при боротьбі з партизанським рухом застосовувалися також в інших місцях. Утворення «великих» чи «укріплених», «стратегічних» поселень в Індокитаї, пізніше у Південному В’єтнамі, у деяких реґіонах Африки (Анґола). На практиці це були більші або менші концентраційні табори, до яких колонізатори та диктатори заганяли вороже, непокірне або непевне сільське населення. Всі ці заходи — як і у випадку «Вісли» — переважно супроводилися жорстокостями й грабунками. Однак між цими військовими заходами та операцією «Вісла» є принципові відмінності.
По-перше, після ліквідації партизанського руху (або після його перемоги) т. зв. «укріплені» поселення розформовувалися і їх поселенці — після періоду виселення, який тривав від кількох місяців до двох-трьох або й більше років — поверталися в рідні місця. Після припинення українського партизанського руху в Польщі виселенців у рідні місця не повернули.
По-друге, у всіх згаданих випадках, відомих з азійського або африканського театрів воєнних дій, відбувалася концентрація, а не розпорошення населення. Під час проведення операції «Вісла» про концентрацію населення в поселеннях-селах — таборах не йшлося (бо табір Явожно важко вважати селом!), а виразно була поставлена мета асиміляції.
По-третє, у багатьох реґіонах Польщі діяв партизанськими методами польський антикомуністичний збройний рух (АК, ВІН, НСЗ). Він користувався підтримкою населення польських сіл і міст, які часто були базою для розгортання дій польського руху опору. Незважаючи на це, не було спроб застосувати депортацію як військовий засіб боротьби з польським підпіллям. У даному випадку висновки можуть бути лише такі: якщо виселення було продиктоване військовою стратегією і тактикою, то після ліквідації партизанського руху виселене тимчасово (бо виселення мало бути тимчасовим) населення мало повернутися до рідних сіл; якщо цього не трапилося, то мета першої (за лінією Керзона на схід) і другої (на захід і північ) депортацій була суто політична — намагання насильницьким способом вирішити українське національне питання, ліквідуючи одночасно багатовікову українську етнічну територію на східних окраїнах комуністичної Польщі.