Криваві легенди тих часів в її очах “червоніють, наче пишна багряниця”. Проти цих “легенд червоних” блідим здавався їй “білий світ” теперішности.
При читанню віршів поетки, в яких дзвенить хоробливий сум за сею епохою і жадоба боротьби, мимоволі встають у памяті ті далекі часи, коли сторонники Катерини Медичі20 з ножами в руках бігали темними й вузькими вулицями Парижа роблячи гугенотам “криваве весілля”, “криваву оргію”, привид якої не давав спати поетці. Понурим фанатизмом і нічим незнищимою вірою віє від цих її віршів, як від темних церковних склепінь Флоренції, – де спалили Савонаролу21 – з падаючим крізь кольорові шиби червонястим світлом, мов відблиском пожежі. Безмірною тугою за вільним життям, як від вогких казематів Шильйонського замку22, зі слідами від ланцюгів на колюмнах, і з широкими просторами далекого неба й озера, що тонкими смугами синіли крізь вузенькі вікна грубезних мурів. Тою далекою епохою, коли людство знало страшні кари, але й страшну відвагу, страшні злочини, але й страшне хотіння і посвяту.
Цими своїми думками наближається Леся Українка до того погляду на світ, що ми стрічаємо у Данта, а пізнійше у Ґете23. Обидва останні, а з ними й Леся Українка, вірили в таємну лучність двох бігунів: добра і зла, в їх взаємне доповнювання, їхню містичну взаємну залежність. На погляд Данта пекло створила найвисша мудрість, первісна любов, а напис перед входом до пекла звучить: “Це – діло великої справедливої руки”. Так само на погляд Ґете (в “Прологу” до Фауста) Бог не лише толерує Злого Духа, але просто дає його людині як “товариша”. Без нього могла би людська активність erschlaffen. Він “reizt, und wirkt und muss als Teufel, schaffen”: елемент поступу, фермент руху.
[Подібну ідею висловлює Стендаль24, що був закоханий в середніх віках за “lа presence plus frequente du danger”, котра безмірно інтенсіфікувала втіхи життя і розвивала пристрасті, що хоронили нас від нудьги і млявости вдачі. – Д.Д.]
Подібної думки тримається і Леся Українка. В неї – вони також належать одне до другого. Як “Der Herr” у Фаусті могла б і вона сказати до свого Мефіста: “Ich habe deinesпleichen nie gehasst”. Вона також гадає, що цей вічний стимул людської активности, потрібний чоловікові, бо зледачити міг би він без того у вічнім спокою, а цей спокій – це була б, по думці поетки, найстрашнійша кара, яку міг наслати Бог на людство. Говорячи про ідеал сього “спокою” і “щастя” – про лад, вимріяний соціалістом утопістом В. Моррісом25 (“Нов. громада”, 1906, XI і XII, У. Л. – “Утопія в белетристиці”), вона пише:
“Ніяково в тому прийдешньому товаристві… Сумно серед того безхмарного щастя… від безцільного, непотрібного добробуту… Нема боротьби, цеї конечної умови життя, нема трагедії, що дає глибінь і зміст життю. І ми готові радіти, коли автор хоч вряди годи посилає тим щасливим людям якесь лихо, бо всеж це сплеск життя серед мертвого моря повної згоди”.
Тому вона і марить про “терни та квіти нових шляхів, про світло і плями нових світочів”. Про часи, коли б люди могли “прагнути і боятись, любити і ненавидіти” (ibid.). Їй тяжко вступати на той шлях “широкий, битий, курявою вкритий, де люди всі отарою здаються, де не ростуть ні квіти, ні терни”. Бо не відділяє останних від перших, бо волить остатні, аби лиш були й перші! Як один з героїв “У пущі” воліла вона часи, коли проти борців за мрії видавалися декрети святої Інквізіції, але й часи, коли людство вінчало лаврами чола відважних! Вона бажала б скорше повернення часів великих переслідувань відмінно думаючих, подібних до гонінь на християн, ніж спокійного бігу подій, що оглуплює душу і присипляє совість. Вона “воліла б… мучителя Нерона від ворога такого, що роз’їдає душу”. Вона готова навіть співати гімн в’язниці, бо там гартуються душі в безумній любові до волі…
Один із її навернених варварів християн “жалував про ту залізну клітку, де він був тілом раб, душею вільний!” А її жірондіста, що втік із вязниці, тягне
де він пережив
Він рветься до покинутої темниці,
Вона сама знає, що в тих страшних часах “стародавніх справедливості немає”, але там були великі пристрасті. А це в її очах, як в очах Стендаля, виправдувало ці часи і за їх жорстокості, і за її несправедливості. Не раз ці епохи міняться непевним, червоним світлом “наче пурпур благородний від крові людей невинних”, та все ж горить у поетки серце, коли їх пригадає, а оточуюче життя видається тоді блідим і мертвим; без лиха, але й без руху, без боротьби, без того, що є найвеличавіше в житті: без морального героїзму.
Цьому останньому моментові в творчости Лесі Українки завдячуємо, що наш націоналізм позбувається стародавних рис і набирає прикмет трагічного. Бо трагізм не міг повстати з пасивного терпіння, лише з такого, що зроджує тугу за.чином і ушляхетнює душу. Він не міг повстати з моралі релятивізму, лише з конфлікту між vis major і великою волею, що скорше гине, як зраджує свої засади. Цей трагізм внесла до нашої літератури Леся Українка, трагізм непохитної волі, непрощаючого почування, упертої гордости жовніра в рядах, або мученика на хресті, шалу раненого хижака, що під наведеною люфою готується до останнього скоку; трагізм нації, поставленої в положення: перемогти або згинути.
Я вже згадав про замилування поетки до середних і античних віків. Думаю, що в потягу до трагічного треба шукати і причин екзотичности тем поетки. Ця сама туга за чимось міцним, стильовим і містичним змушувала Рембрандта26 тікати від самовдоволеного, оспалого голандського міщанства в жидівське гетто, переповнене втікачами з Іспанії, звідки вже зачинався чудесний Орієнт, що хвилює фантазію європейця. В сім Орієнті де – на думку Наполеона27 – можна було лише шукати за великим, – шукала і Леся Українка натхнення, знуджена безпросвітним “благоденствієм” власного оточення… Пояснюється ця екзотичність певно ще й сором’язливістю хисту поетки, що уникала називати річи їх іменем, шукаючи для виявлення своїх ідей – чужих постатей, чужі убрання, проміння чужого, яснішого сонця.
Думаю, що уподобанням минулих віків, цим своєрідним романтизмом поетки треба пояснювати ще й другий, характеристичний момент в її творчости: той, де малює вона нам блискуче марево ілюзії, цієї вигнанниці модерного світа, що як і чудо, грало величезну ролю в житті наших предків. Цієї злуди шукала вона все, як ту, оспівану нею “зірку провідну, ясну владарку темних ночей”. В одній своїй статті вона пише: “Юрбі мало наукової схеми. Вона шукає знамення часу, вона прагне дива”, що промовило б не лиш до її розуму, але й до її серця і фантазії. – “І вона має рацію!… їй треба наразі хоч мрій, хоч видива (галюцинації), щоб не впасти в розпач” (Див. Л. У. – “Утопія в белетристиці”, “Нов. громада”, 1906, кн. 11 і 12). Модерне людство потрібує хоч фікції, хоч блискучої помилки, замість догм і переконань, що втратили владу над нашим розумом. І що дивного? Та ж у кожнім людськім чині криється більший або менший кусень помилки! Скільки дитячого було в мріях альхемістів, але вони стали основниками великої науки. А відкриття Америки, чи не було, по часті, наслідком геніальної помилки? Вартість злуд полягає не на їх правдивости, лише на їх корисности для життя. Чи ж не маємо благословити злуди, що будить волю до великих діл, а душу до шляхотних поривів?
– питається поетка, –
І відповідає:
А коли б і довела, волить вона лишитися при своїй злуді, що пхає людей часом як болотяні вогники до загину, часом до діл, що, як діло Колумба28, стають дороговказами в житті людства…
Нехай ця ілюзія – лише примара, як незнаний світ далекої зорі, що “може, сам давно погас в блакиті, поки сюди те проміння дійшло”, але воиа не перестане любити – “те світло, що живе і без зорі!…” Читаючи ці віршики Лесі Українки, згадуєте Гюйо29 з його гімнами на честь ілюзії, цілу його філософію, що разом із Бергсоном і Джемсом31 започаткувала здвиг у дотеперішнім світогляді, збудованім на раціоналізмі.
Серед усіх злуд, що коли-будь грали ролю в суспільному житті, найважнійшою є легенда про неминучість останнього порахунку добра із злом, правди з неправдою, духа світла з князем тьми. Цей міф, у тій чи іншій формі, відіграв значну ролю в релігійних, політичних і національних рухах, надаючи їм великої вибухової сили. На цім міфі збудовано середньовічне християнство, що перемінило думку про день божої ласки в день гніву, в день страшного суду. Ангельські фанфари, отворені гроби, Творець на троні, “грядущий со славою судити живих і мертвих”, огнева генна – це був потрясаючий образ останнього виміру справедливості, остання надія покривджених. Цей образ останнього порахунку із зненавидженими силами тьми гартував непримиреність віруючих, консервував у серцях християн почуття незнищимого противенства до цього світу.
Подібною ж була роля ідей Енгельса32 і Маркса33, ідеї Zusammenbruch-a міщанської суспільности. Ідея цієї “lutte finale”, як співається в “Інтернаціоналі”, – між пролетаріатом і буржуазією, – мала велике значіння для розвитку соціалістичних рухів; гадка про неминучість боротьби між двома світами, що себе виключають, надавала страшного розмаху і римському імперіалізмові в пуницьких війнах, так само як і французькому революційному романтизмові кінця 18-го віка. Подібну ж ідею катастрофи внесла своєю поезією Леся Українка в область націоналізму і в цьому її епохальне значення для нас. В неї ходить при цьому про такий самий фатальний процес. Вона не знає, лише вірить. Не доводить, лише твердить. Так як, наприклад, пророки російського месіанства – Тютчев34 і Блок.
Раз уявляє вона собі цей останній день в образі “дев’ятого валу” на морі, що наступає “плавким багаттям” на побережну скелю. Раз в образі повстання Спартака, то в формі “білої війни”, то ураґану, що нищить усе по дорозі, або – морської бурі, то знов в образі Самсона, що закопує себе під звалищами ворожого храму: все в формі катастрофи. Вона все марить про “бій, тільки бій вже останній, не на життя, а на смерть”, а день пробудження нації звістуватиме для неї “страшний… гук потужній і величний” того “світового органу”, що бачила колись у сні, – гук, який вона “видобути мусить, хоч слабою, та смілою рукою”, від якого
Цією ідеєю “великого визволення”, ідеєю “заграви кривавої” збагатилося наше убоге розуміння націоналізму одною з тих абсолютних думок, тих сильних образів, що – одні лише вони! – здатні гуртувати і вести за собою маси. Інші – видумували досконалу “модель громадського механізму” і старалися переконати нас у його розумності і потрібності для людського щастя. Але своїми холодними образами не могли вони привчити нас кохати цю прийдешність “не тільки думкою, але й почуттям” (“Нова Громада”, цитований твір).
І інші, не тільки Леся Українка, – бачили подібні ж сни, але, як каже поетка: “ні сни, ні примари ніколи не бувають і не можуть бути об’єктивно-розсудними, діалектично логічними”. В них повинна бути “суб’єктивна, безпосередня вразливість самого одержимого видивом”. Коли ж нам хто розказує сон у формі політично-економічного трактату (хоч і віршованого, як це бувало у сучасників поетки), то це “не заражає читача” (ibid.). Заразити його, заразити маси відповідним настроєм, вириваючи їх “силою фантазії з великого… ланцюга еволюції” (ibid.) можуть лише натхнені почуванням легенди й образи, про які я згадував висше: ідеї раптового зриву, що внесла до нашої поезії перша Леся Українка. Лише вони збуджують у нас віру в чудо, запал боротьби, порив до героїчних вчинків і жертв. Бо, як добре сказав Ренан35: “вмирається за те, у що віриться, а не за те, що знається” (On meurt pour се qu’on croit, et non pour се qu’on sait).
Думка “останнього бою” допровадила логічно до іншої – до ідеї безкомпромісовості. Попередники і сучасники Лесі Українки знали лише горизонтальний поділ суспільности: долі були пригноблені всіх суспільностей, пануючих і поневолених; у горі – пануючі верстви, також усіх суспільностей. Такий поділ допускав фузію “пролетарів усіх країв”. На нім же ж базувалася ідея інтернаціоналізму й – угоди, потреба шукати союзників між іншим і в таборі противників. Тому співали інші про “червоний стяг” (Олесь), про “всесвітний пожар” (Семенко), про “гурт світовий” (О. Коваленко), боліли серцем за працюючі маси ворожої нації (гл. Франко – “Тюремні сонети” XXIII, XLIII, XLV), або простягали до неї руку згоди, як Старицький або Кониський, котрому “Славян усіх в одній сім’ї побачить” хотілося. Ба, ці нотки угоди знаходимо навіть і в геніального кобзаря Гайдамаччини! І він жертвував своє “серце чистеє” войовникам з тамтої сторони барикади. І він у посліслові до своєї найбільшої поеми, так висвітлював її ціль:
“Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялися, нехай братаються знову з своїми ворогами, нехай житом, пшеницею, як золотом покрита нерозмежованою останеться од моря і до моря Славянськая земля!”
Ці нитки інтернаціоналізму й угоди були безконечно чужі світоглядові Лесі Українки. Людство поділене в неї горизонтальними перегородками, а фузія можлива між різними класами одної нації, і ніколи – між одними й тими самими верствами різних народів. Інтернаціоналізмом вона не дуже захоплюється. Популярний в соціалістичних кругах роман-утопія Белямі є для неї “партацький твір”, а в соціалістичнім раю бачить вона лише “велику нудну казарму”, в якій їй робиться “душно від педантизму, самовдоволення та міщанства всіх тих прийдешних людців” (“Нова громада”, ibid.). Для неї були важливі тільки такі категорії: “свій народ, чужий народ, своя держава, чужа держава, свої боги, чужі боги” (ibid.). І це майже в усіх її дотичних творах (“Роберт Брюс”, “Бранець”, “Оргія”, жидівські й єгипетські драми). Як один з її персонажів, жидівський раб в Єгипті, могла б вона сказати про край переможців,
Який відмінний світогляд від пануючого серед тогочасної нашої, не лиш соціалістичної, інтелігенції… Цей світогляд був зрештою наскрізь консеквентний для того, хто, як вона, вірила в неминучість катастрофи, як у догмат, бо договоритися до угоди можна лиш там, де – говориться; де свої переконання доводяться доказами логіки. Там же ж, де вони були предметами віри, як у середні віки, спір рішав не суд, але – ордалії, двобій, боротьба. Такими догматами віри були для поетки її ідеали. Тому вона знає лише жорстоке aut-aut. Тому її Левіт найліпше
як далі терпіти в нім ганьбу (“В дому роботи”). Тому накликає вона потоп на свій зневажений край, щоб не бачити його зігнутим під ярмом угоди (“Негода”). Для того в неї є лише альтернатива: загин або перемога, от як вона сама каже:
І далі знов:
Це було байдуже для поетки, для котрої в кожному випадку – компроміс із тими, що інакше вірили, був таким самим дивоглядом, як компроміс із Люцифером для середновічного монаха.
“Вчені ідеолоґи”, як вона згірдливо звала модерних утопістів, що давали “наукові схеми, вироблені плани” майбутнього устрою “та обрахунки pro і contra” (“Нова громада”, цитований твір), могли думати про угоду, бо де є “за” і “проти”, там є дискусія й уступки. Леся ж Українка знала лише “pro”, а з усіх “contra”, лише один – “contra spem – spero”! (заголовок одної з її найсильнійших поезій). Мрійники й утопісти вчили нас роздумувати та порівнювати утопію з дійсністю; Леся Українка, забуваючи рефлексію, навчила нас – хотіти. Цим впровадила в наш світогляд тую волюнтаристичну ціху, що є ознакою модерного націоналізму.
Проповідь катаклізму, непримиренності, чуда – мала як раз у наш зматеріалізований вік величезне значіння. Матеріалізм, що шукав, або “щастя всіх” або “насолоду одиниці”, що ставив понад усе особистий або гуртовий егоїзм, а примітивні інтереси загалу понад ідеї батьківщини, або національної честі; особисту вигоду понад жертву, працю в ярмі понад “бандитизм” безоглядної боротьби, – цей матеріалізм знайшов у Лесі Українці затятого ворога. Вона вірила, що народ кориться скорше своїм пристрастям, як своїм інтересам, і хотіла, щоб так було. Вона ніби передбачила її і викликала нашу велику епоху, що прийшла на зміну матеріалістичному XIX віку. Епоху, коли німці поставили понад усе (“über alles”) величність своєї вітчини і свого цісаря; коли Франція поклала трупом півтора мільона людей для таких “нереальних” вартостей, як “слава” і “честь”; коли Італія спровадила на себе економічну руїну і майже соціальну революцію, аби лиш здійснити мрію про “mare nostro”…
Цi ідеї, що А. Франс називав “теологічними доктринами”, а я б назвав тріумфуючим ідеалізмом, є ті, яким завдячують свою несмертельну волю до життя здорові раси. Вони ж були тими, що впровадила в нашу національну літературу Леся Українка. Цими ідеями давала вона нам змогу “любити дальшого свого”, жертвувати для нього “ближніми і самим собою” (“Нова громада”, цитований твір). Ними ж вона проводила різку черту, що відділяла її ідеал від інших: від ідеалу “європейського нігілізму” (назва Ніцше), що з найнизших інтересів юрби зробив собі Бога, і від ідеалу тої “blonde Bestie”, що не хотіла знати нічого опріч особистих інстинктів одиниць. – її “одержима” не приймає науки Месії через те, що він вимагав від неї любити “всіх”, дбати про щастя “всіх” тоді, як вона любила лиш його, лиш свою велику ідею. І вмирає вона укам’янована не за “розумні”, доступні всякій юрбі речі, не “за щастя, не за блаженство, ні, “…з любові”… до свого абстрактного ідеалу.
Ту саму думку висловлює різб’яр Ричард (“У пущі”). Суворим пуританам, що радять йому занятися речами, більш пожиточними громаді, кидає він своє: pereat mundus, vivat ars! Вона віддає першість першій жінці Магомета Хадіджі перед Айшою за те, що тамта знала те “вічне”, що було ніби без потреби в щоденнім житті (“Айша і Магомет”); Марії перед Мартою, бо “Марта дбала про потреби часу, Марія ж прагнула того, що вічне” (“У пущі”). Цього “вічного”, що стоїть понад шлункові інтереси юрби, понад злобу дня, понад гуманізм, пацифізм і інші релігії загалу – цього – “вічного”, з чим живуть і без чого вмирають нації й одиниці – прагнула поетка, змагала до нього. Як Марія в одній з її поезій,
принесла вона в наш позбавлений творчого ідеалізму світ китицю “абстрактних” ідеалів, що як “Imperium Romanum” та “Italia fara da se” виривають великі народи з трясовиська самозакоханого квієтизму і лишають нам приклади найбільш героїчного, на що лиш може здобутися людський дух.
Не можемо не добачити великої консеквенції в усіх цих ідеях, в яких одна логічно випливає з другої. Спершу висунула поетка постулат самовистарчальності ірраціональної волі, не зв’язаної ніякими санкціями; постулат боротьби, незалежний від того, чи вдасться його виправдати аргументами розуму; незалежний від того, чи ся боротьба приведе до якоїсь мети (“щастя всіх” тощо). Відтак унезалежнила вона свій постулат боротьби навіть від того, чи ця мета взагалі об’єктивно існує, чи лише в її уяві, як фантом, як видиво. Сенс мав для неї лише абстрактний, незалежний від конкретного змісту, від мети, від вихідної точки – великий порив душі до чину, до руху, до виявлення себе і ґлорифікація цього первісного елементу життя.
Викресана немов з одного куска бронзи, національна ідеологія Лесі Українки була в нас – щось зовсім нове. На місце пацифізму – поставила вона ідею войовничого націоналізму, що був для неї ціллю в собі; що не шукав за виправданнями, ні в інтересах “поступу”, ні “загалу”, ні в “щасті” на сім, чи на тім світі. На місце раціоналізму і утопізму, що видумував “кращі ідеали” – волюнтаризм. Замість харитативного жалю до подавлених, активну ненависть до переможців; замість так розширеного в нашій поезії роскошування в почутті жалю, насолоди у власних сльозах, ніцшианівське werdet hart! На місце холодного інтелектуалізму – релігійність фанатика; де досі вихідною точкою був біль і терпіння, принесла вона ображене почування і унесення горячкою боротьби. Способом там була – еволюція, в неї – революція. Оточення, для якого робила – були не “ближні”, а “дальні”, не світ сучасників, а світ нащадків; її люди були не святі, а герої. Її герої не маси, а одиниці: Прометей, Іфігенія, Самсон. Її чесноти – не співчуття, а відвага, не добрість, а шляхотність. Її ідеал – не Гарне (das Schöne), а Величне (das Erhabene).
Довгі роки перед нею жили в нас мріями, як вязень, що марить у тісній камері про вікна без ґратів і двері без колодок,. не маючи сили, ні відваги перетворити сон у дійсність. Поезія Лесі Українки була пробудженням закованого в ланцюги, засудженого на смерть раба, зірваного з ліжка важкими кроками сторожі, що прийшла його брати на страту; крик зацькованої як дикий звір нації, що своєю елементарною силою нагадував “aux armes!..” 1793-го року або знаменитої статуї Родена36 тої самої назви. Її поезії це був крик нової нації, що нарешті відшукала в собі абсурдну, спонтанну волю до чину, ентузіазм morituri і фанатичну віру в велике чудо.
Своєю поезією була Леся Українка пророчицею, рідною духом тій пожежі, якої червону заграву вона давно бачила, а яка щойно тепер розіллялася кривавою повінню по Україні. В її поезії знаходимо все: і етику, і пафос цієї стихії, і її віру і злочини, і її безмірну тугу і нестямний порив, і упоєння хвилями тріумфу і розпач упадку, і її зловорожу усмішку і понурий трагізм безпросвітної боротьби, і її горде: “або – або!” Поезія Лесі Українки була енциклопедією наших часів, як твори Монтеня37 або Рабле38 були енциклопедією 16-го віку. Як цей останній лучив собою з нашими часами Грецію і Рим, так творчість Лесі Українки лучила mentalite часів Мазепи і Шевченка із психікою нашої бурливої доби…
М. і. її поезія вперше по Шевченку показала, що українська стихія потрапить сама з себе, з власних сил, із непозичених в інших ідеалів видобути той великий пафос, створити ту творчу легенду, ту розгонову силу, яких її заблукані попередники надаремне шукали в чужих національних ідеях або в інтернаціоналізмі, хитаючись між рілею і фабричними коминами, між червоним прапором і гайдамаччиною, між одним і другим берегом, роздвоєні душі із спаралізованим почуванням і з зламаними думками.
Тут переходимо ми до того, що виводить творчість Лесі Українки поза рамки стисло національної поезії на великий простір, де змагалися, терпіли і гинули великі розвідчики людськості, що хотіли вирвати від заздрих олімпійців іскру життя. Вже в її розумінні націоналізму властиві були нотки ірраціонального самовистачаючого sic volo, sic jubeo; апофеоза нестриманого пориву, сього вічно живого elan vital (скок, розгін, унесення, запал життя), як його зве Берґзон. З цього то власне життєвого розгону зробила собі поетка Бога, суть своєї, не тількі національної, філософії, – з цієї обскурної волі, сліпого динамізму, що не має ні імені, ні постаті, якого ми не усвідомлюємо інакше, як через те, що чуємо, як вибухав він у нас. Не дурно уявляє собі поетка цю волю в образі Сфінкса, потвори, “що стала в людях богом”, про яку складалися легенди “закрашені у густу барву крови…”
але поетка думає, що їй
Збагнути суть цієї потвори-Бога людям не дано, але це не заважає їй панувати над ними, гнати їх проти їх свідомости до незнаної мети, як перелетних птахів у далекий вирій, по дорозі до якого так часто надибує їх смерть. Це було щось як відблиск, як спомин платонових ідей, як ті “довгі й запальні розмови”, які чула в дитинстві поетка, з яких тепер не пригадає й слова, але яких “барва… мелодія раптова, тепер, як і тоді (її) бунтує кров”; не дає зав’янути в її душі “диким рожам” життєвого шалу… Саме щастя, сам світ, який би не був він гарний – для поетки ніщо, коли не знаходить у ньому цього свого Бога. Вкриті вічними снігами швейцарські гори не діють на неї, бо вони не справа великого творчого пориву, великої пристрасти. Для неї ці гори – “не мають мови”, бо “людські руки їм не давали ні краси, ні сили”; бо
що вона бачила і чула в прекрасній Гельвеції. Бо краса творчости вабить її більше, як краса творіння. Навпаки присутність цього життєвого розгону в людині, хоч би його припадковим змістом були “злість” або “гнів” – є найвище щастя; хоч би навіть цей “дух Божий” вирував у людині зовсім абстрактно, не маючи ніякої певної мети, ні змісту, як ритм у поета, доки виллється у конкретну форму слів. У чудовому вірші-спомині з дитячих часів, описуючи “таємне товариство” малечі, що збиралося в звалищах старого замку, пише поетка:
Ще ясніше висловлюється вона в своїх небагатьох прозаїчних творах. У життєвій, “як і у всякій азартній грі – читаємо там (“Блакитна троянда”) – не в тім сила, що виграти! Головне – ризико і осягнення мети”. Якої? – “Се все одно! саме ризико, ось що притягає до гри”. Це ризико, ця напруженість волі все стоїть у неї на першім плані: їй все було “милійше ставити на карту своє життя, як рятувати чуже”. Небезпека, сама небезпека як така, непереможно вабить її. “Я сама не знаю – каже вона устами своєї героїні, що зо мною робиться, коли я бачу огнище пожежі; се щось стихійне, непереможне. Певно метелик летючи на вогонь, почуває те саме” (idem). – Цю саму ідею знаходимо у віршу “Епілог”. Порівнуючи революційну молодь, що жертвувала життям, з індійською вдовою, що “йде вмирати на кострищі мужа”, пише вона:
Поетка отже сама не знає гаразд, чи її жене до якоїсь мети її розумна воля, чи її демон, це підсвідоме “я”, без цілі й змісту, ця темна хіть, це міцне вино “з буйних мрій, святої віри, молодого палу”, від якого хочеться кинутися в бій “з широким розмахом збунтованого валу”; якому нема ні імення, ні оправдання, ні осуду…
Гюго і Ліст39 звеличили цей абстрактний, непогамований гін – перший в своїй поемі, другий в симфонічній поезії “Мазепа”. Знав про нього і Вергарен40, що блукав в своїй поезії:
Бодлер41 представляв собі цей містичний гін життя в образі мореходів, які
[Принагідно порушували цю тему м. і. О. Кобилянська (Impromptu fantaisie) і Дніпрова Чайка (“Плавні горять”) – Д.Д.].