В грудні 1918 року, з переходом влади до Директорії, виявилось, що Україну оточено зі всіх сторін ворогами. Так:
1. На південному сході провадилось переслідування відступаючих невеликих загонів добровольців.
2. На півночі та сході вже починають, не виголошуючи війни, натискати на Україну московські большевики.
3. На заході: а) ворожо невтральні румуни, б) поляки, виставивши на той час проти нас фронт, вели уперті бої з галичанами за Львів.
4. На півдні – в районі Одеси й Миколаєва та Херсону – військо Антанти та добровольці.
Тоді ж таки, у грудні проти всіх цих ворогів Український Генеральний Штаб утворив фронти.
1. Лівобережний фронт, що обхоплював Лівобережну Україну (Командувач фронтом отаман Балбачан).
2. Правобережний фронт, що складався з пiвнічної групи (отаман Оскілко) і Дністрової (до складу військ цього фронту входила також Галицька Армія, що керувалася майже самостійно).
3. Південна група (командувач ген. Греків). Йому підлягали також відділи отамана Григор'єва.
До того був ще внутрішній фронт; проти поодиноких вогнищ місцевого большевизму, з якими боролися імпровізовані загони з різними самозванними отаманами на чолі.
Майже у всіх головних мiстах України ще перебували німецькі частини, але за малим вийнятком (м. Полтава) вони трималися невтрально і лагодились до виїзду додому. Покладене на них Антантою завдання обороняти на якийсь час кордони України від большевиків, вони майже не виконували і помалу-малу евакувались на батьківщину.
Боротьба війська Директорії з гетьманським військом, а також повсюдне повстання в значній мірі розіклало германську окупаційну армію. Чимало її частин було роззброєно підчас повстання і відібрано від них військове майно.
До наступу большевиків базою української армiї була вся територія України. Директорія мала в своїх руках величезні запаси військового майна, яке лишилося на Україні з базисних склепів південно-західнього та почасти румунського фронтів. Надалі під загрозою большевиків базу було перенесено в район Волочиськ, Тернопіль, Броди, Рівне і туди звозилося всі запаси з решти української території. Але годі було сподіватися швидко перевезти все військове майно на нову базу. Малося також перекинути частину бази на Одесу, у випадку згоди з Антантою. Український уряд Остапенка стримів до цієї згоди.
Загальне число козаків, головним чином, селян, що стали на заклик Директорії в ряди українського війська, на той час перевищувало 300 тисяч душ. З огляду на неналагоджений апарат постачання і недостачу старшинського складу така кількість війська була далеко більшою, ніж яку Директорія могла за даних умовин хутко зорганізувати і забезпечити всім потрібним.
Більшість військових з'єднань виникла революційним шляхом і являла мало організовані дрібні тактичні одиниці зі своїми отаманами на чолі, що часто-густо дуже мало тямили у військовій справі.
Багато кадрових старшин було зметено революційною бурею, розігнано і зникло з України.
На поверхню виплило чимало авантурників, отаманчиків, часом навіть і не старшин. Їх винесло на своїх плечах повстання. Лише частина старшинства було справжніми лицарями, що стали на захист своєї батьківщини. На них і впав увесь тягар дальшої боротьби.
8 корпусів, заснованих за гетьмана, в більшості зруйновано чи в значній мірі ослаблено. Усе постачання цих корпусів, що складалося, з різного припасу на 6 місяців, було майже знищено під час повстання.
За гетьмана на українську службу пiшло багато старшин Генерального штабу.
На жаль, новий військовий міністр, він же й Начальник Генерального Штабу, генерал Осецький, як і Уряд, з недовір'ям поставились до старшин Генерадьного Штабу і витиснули цю інтелігентну військову силу з України, не пробуючи затримати її у себе і використати для організації та керування армією.
На Україні залишилась лише незначна кількість старшин Генерального Штабу.
Взагалі ж Українська Армія хоч була й велика, але мало організована, мала слабенький старшинський склад, особливо в Штабах, артилерії і на вищих командних постах.
Належної дисципліни також бракувало.
Таким чином, стратегія мала в своїх руках дуже великий, але майже неорганізований військовий апарат і ворогів на всіх фронтах України.
Штаб Дієвої Армії був свідомий того, що за таких політичних обставин, якими вони склались довкруги, стратегія не здолає, успішно боротися на всiх фронтах.
І от, наприкінці грудня 1918 р. начальник оперативного відділу полковник Капустянський подав з приводу цього свою доповідь на ім'я Головного Отамана Петлюри.
Ось вона:
ГЕНКВАРТ I.
Генерал-Квартермистер
(Для доповіді Гол. Отам. Петлюрі)
Начальник
Оперативного Відділу
Штабу Дієвої Армії
Полк. Капустянський
Ч. 30 грудня 1918 р. м.Київ.
ДОПОВІДЬ
Становище на фронтах і засоби, необхідні для успішного захисту України.
1. Супротивник.
а) Зі сходу та з півночі, примірно з фронту Куп'янськ – Новозибків – Лунинець большевики розпочали натиск на Україну.
Їх завданням є захопити Київ установити свою владу на Україні, використати наші сили й засоби для боротьби з державами Згоди, добровольцями та Доном.
б) З північного заходу веде операції організоване польське військо з метою заволодіти всією Східньою Галичиною; є так само підстави гадати, що поляки мають заміри на Волинь і Поділля.
в) З півдня ми тримаємо фронт проти добровольчих частин і держав Згоди.
г) Нарешті, ми межуємо з Доном і Кримом.
Отже справитися зі всіми супротивниками Україна не може ні з огляду на кількість війська, що є до її розпорядимости, ні з огляду на характер настроїв його і на недостачу забезпечення, обмундировання, артилерії та вогнепального припасу.
Тому необхідно визначити наші сили, їхній настрій в залежності від супротивника і, обравши важливішого ворога (одного чи двох), з рештою увійти у згоду, забезпечивши собі їхнє співділання чи в конечному випадкові невтральність.
2. Наші сили.
Озброєні сили України складаються з двох нерівних по вартості елементiв: галичан і наддніпрянців.
Галичани.
а) Січовики і поповнення до них – прекрасний бойовий елемент.
б) Сили, організовані в самій Галичині з демобілізованих козаків австрійської армії і прикликаних тепер. Це теж доволі надійний елемент і їх можна зуживати як проти поляків, так і в боротьбі з большевиками. Велику енергію і стійкість виявлять галичани в боротьбі проти поляків.
Наддніпрянці.
а) Порівнююче, добре організовані, з бойовим запалом частини Запорізької, Республіканської, Сiро-Жупанних та ін. дивізій.
б) Нарешті, покликані через мобілізацію. Це найбільш численний елемент, але мало надійний, в боротьбі з большевиками.
З огляду на те, що головний контингент козаків є селяни, то необхідно, щоб не виникло катастрофи, здати собі ясний звіт, в імя чого піднялося селянство, які воно поставило собі завдання, та оскільки і проти якого ворога готове обстоювати свої інтереси.
Селянство, отже, піднялося з великим захопленням і стало в ряди війська Директорії проти гетьмана, німців та дідичів.
Скинувши ненависних німців і гетьмана, що їм допомагав, отримати землю – ось девіз селянства.
Взагалі у своїй більшості селянство піднялося, головним чином, з причин соціяльних, і лише частина його керувалася сильним національним почуттям.
Далі, чи бажає селянство та робітнича маса самостійности у чистому вигляді?
На це запитання, на жаль, можна відповісти негативно. Лише найбільше свідома меншість захоплена національною ідеєю. Решта ж хоче співпраці з Великоросією. Звичайно, не підлеглости їй, а федерації з нею на умовах рівного з рівним.[4]
От головніша думка селянства та робітництва.
З цим треба рахуватися, хоч як би це не було боляче для ідейних керівників національного відродження.
В цю точку і направляють свої зусилля як большеники, так і реакційний елемент. Окрім того, частина селянства, а особливо робітники, не зазнавши большевизму на власній шкурі, почувають велику симпатію до большевиків, рахуючи, що вони найбільш яскраво виражають народні стремління.
От через що й важко примусити наше мобілізоване військо та повстанців енергійно боротися з большевиками.
3. Ставлення до союзників.
Селянство та простолюд симпатизували державам Згоди, відчуваючи, що тільки від їх успіху на західньому фронті залежить визволення України з-під німецького ярма та утиску.
В даний момент, в наслідок боротьби Директорії з Гетьманщиною і політики союзників, наше військо насторожилось і почасти боїться приходу Антанти, лякаючись, що знову «буде взято реакційний курс, і земельний закон, намічений Директорією, не пройде в життя. Таким чином, доволі одержати від Антанти запевнення в тому, що вона не стане втручатися у внутрішні справи і гарантуватиме селянам землю, як і військо і народ приязно зустрінуть союзників.
В усякому разі, у випадку ускладнень з союзниками наше військо неохоче піде з ними битися, взявши на увагу високу технiку та їх видатні бойові якості.
Третій супротивник – поляки.
До них в народі живе історична неприязнь. Наші місцеві дідичі-поляки своєю жорстокістю за гетьмана тільки підсилили цю ненависть.
До поляків селянство ставиться взагалі вороже, але, на жаль, широкого розуміння необхідности боротьби з поляками за рідну нам Галичину в масах нема. Лише найсвідоміші пристали б на те, щоб іти рятувати Галичину і битися, з «ляхами». Більшість же, наколи й піде на цю боротьбу, то неохоче і без ентузіязму.
Нарешті, Дін і добровольці.
До Дону ставлення дружньо-невтральне (також, мовляв, козаки), до добровольців почасти вороже, особливо за пізніший час. Їх мають за поборників монархічного початку та реакцiї.
Яскраво ж виражені національні українські кола побоюються замахів на самостійність України з боку добровольців.
Отже, битися власними силами одночасно зі всіма цими супротивниками Україна, безумовно, не здолає.
Думать інакше – це жити мріями, а не дійсністю.
Де ж вихід з цього становища?
Головніший і найнебезпечніший ворог – большевики. З ними військо неохоче б'єтся на фронті, опріч того, в середині країни большевики мають багато прихильників, особливо серед робітників і селянської бідноти. Необхідно також взяти під увагу вмілу агітацію большевиків і малу свідомість та темноту нашого війська і народніх мас.
Большевики, захопивши владу, відразу ж повернуть внівець самостійність Української Держави, а соціялістичними експериментами доведуть країну до повної руйнації і зроблять її ареною найжорстокіших боїв.
Безумовно, всюди буде направлене військо з усіх сторін: поляки, румуни, союзники, донці, добровольці, – все це повалить на Україну, якщо вона вступить в спілку з большевиками чи визнає їх владу. Тоді навіть і про федерацію не прийдеться мріяти, – Україну просто розтопчуть.
Певна річ, ми можемо надіслати проти большевиків непохитні галицькі частини і при їх допомозі стримувати большевиків, але це треба робити негайно, бо через кілька день це зробити може бути запізно.
Але якими силами ми тоді будемо успiшно боротися з Антантою, Польщею та ін.?… Тому: або з большевиками проти Антанти, або з Антантою проти большевиків. Іншого виходу немає.
Сділка з большевиками є загибіль для України. Дати вони нам нічого не дадуть, окрім терору, анархії та грабунку. Наочний приклад – згода Німеччини з большевиками і наслідок цього – розгром Антантою Німеччини та наруга й заколот в середині країни.
Лишається зав'язати згоду з Антантою. З нею за певних обставин можна досягти гарних наслідків.
Союзники порішили роздавити большевизм. Вже ведуться операції на Петербург. З півдня натискають добровольці та донцi, добре забезпечені технічно Державами Згоди. Сюди ж скероване військо Згоди (на Кавказ).
Для союзників у цій боротьбі важливо забезпечити себе співділанням України, як бази для наступу в найголовнішім напрямку на Москву і забезпечення флангу й тилу Донської та Добровольчої Армії. Ув'язнути в боротьбу з Українським народом союзникам теж не всміхається. Тому виникає можливість зійтися з ними примірно на таких умовинах:
1. Україна бере участь в активній боротьбі з большевиками, союзники від себе гарантують приєднання Східньої Галичини й Буковини до Наддніпрянської України.
2. Невтручання у внутрішні справи, та
3. Залежно від того, як нам вдасться виторгувати: конфедерацію чи самостійність, чи як вирішать це питання українськi Установчі Збори. (Прим. iде лише про те, щоб добитися реальної допомоги для організації власної мілітарної сили і захисту нашої країни).
Тоді буде змога перекинути всі ліпші сили проти большевиків, бій на Польсько-Галицькому фронті стане непотрібним.
Якщо ж не випаде увійти у згоду щодо Галичини, то дати союзникам, якщо вони вирішать боротися з большевиками, вільно перепровадити своє військо через український терен, підтримавши їх частини на фронті своїм військом в невеликій кількості. Решту ж сил і засобів направити проти Польщі.
Або ж, і це буде ліпше, просити союзників про допомогу Україні технічними засобами, військо ж їх направити в тил большевикам через Донщину.
Тільки таке вирішення цього питання може вивести Україну на широкий шлях державного будівництва.
Боротися ж на всі фронти, не маючи надії на перемогу, дуже героїчно, але не розумно.
Полк. Капустянський.
До 1-го червня 1918 р. бойові події на Україні можна поділити на такi пять періодів:
1. Боротьба за лівий берег Дніпра.
2. Відступ нашого війська за Дніпро та бої за Коростень-Бердичів-Козятин-Цвіткове. Прорив українського фронту.
3. Контр-маневр української армії.
4. Зосередження Запорізького корпусу, підготовка української армії до нового наступу.
5. Перехiд польського війська в наступ прибулими дивізіями Галера проти УГА і Надднiпр. армії.
Боротьба за Лівобережжя.
У висліді несприятливих зовнішніх обставин Директорія змушена була volens nolens боронитися проти ворогів, що зі всіх боків загрожували та шукали співзвучних собі «п'ятих колон» на нашому запіллі, підриваючи джерела наших власних сил і спроможностей.
Без сумніву, найбільш небезпечним грізним ворогом була Совєтська Росія, а тому до боротьби проти неї треба було підготовлятися політично й стратегічно, а головно психологічно. Директорія, що складалась з 5 членів (Голова В. Винниченко, Головний Отаман С. В. Петлюра, проф. Швець, Андрієвський і Макаренко) не була, на жаль, однозгідною в питаннях зовнішньої, а в багатьох випадках і внутрішньої політики, і це несприятливо відбивалося на настроях провідних кіл інтелігенції, українських масах і на характері боротьби. Совєтська Росія заздалегідь пляново, систематично та інтенсивно підготовляє сприятливі передумови, щоб знову опанувати Україну. Свою підготовку вона вела по двох головних напрямках:
1. Організація, скупчення та відповідне розгортання збройної сили, головно на нашому передпіллі;
2. Утворення большевицьких вогнищ на Україні (різні військові і робітничі осередки) і, нарешті, влучна і беззастережна пропаганда спочатку проти гетьманської влади, а потім ще настирливіше проти «буржуазної Директорії – запроданця Антанти».
Большевицькі сили.
Червоні заздалегідь почали формувати на Київському і Харківському напрямках зі збігців-українців дві дивізії. Значний контингент кадрів дала Тараща. Надто після заломання свого розпучливого повстання проти німців літом 1919 р. Багато тоді таращанців наклало головами, решта партизан подалася на схід, щоб при допомозі большевиків помститися, але й німці зазнали болючих втрат.
Повстання проти Гетьмана значно спричинилося до приспішеного утворення і оформлення Вищого Червоного політично-стратегічного органу для керування збройним нападом на Україну.
Так, 11 листопада 1918 р. Рада Народніх Комісарів ухвалила дати революційній воєнній Раді республіки директиву – в десятиденний термін почати наступ на піддержку робітників і селян України, що повстали проти Гетьмана. Того ж дня відбулася нарада членів революційної воєнної Ради з українськими комуністами. «Були присутні головнокомандувач Воцетіс, Сталін, Скрипник, Епштайн, Затонський і я, пише Антонов – згідно з заявою Епштайна, хоч робітники і багато селян, особливо на Чернігівщині, є на нашому боці, проте нема чого й числити без пересунення значних сил Червоної армії не тiльки на успіх революційного руху, але й на сам його вибух». (Записки т. ІІІ.)
У висліді цієї наради була 17 листопада утворена Революційна Рада на чолі з Сталіним, Пятаковим, Затонським і Антоновим. Воцетіс, для зручности політичних комбінацій, назвав цю армію Групою курського напрямку. В склад цієї групи за короткий назагал час увійшли: дві повстанчі українські дивізії, що були на Чернігівщині й Курщині вже майже цілком укомплектовані й озброєні, московська робітнича дивізія, 43-тій робітничий полк; 2-га орловська бригада, дуже боєздатні партизанські відділи Кожевнікова зпід Уфи (головно татари).[5]
5-го грудня вже зовсім сформувалася ця група. До складу її ще долучено і 2 полки Всеросійської Чрезвичайки, два продовольчі полки 8-ої армії, 4-тий кавказький полк, різні частини мадярів і т. ін. Отже большевики організували поважну силу, комуністичний її кістяк творили полки Всеросійської Чрезвичайки, головно латиші й китайці, завзяті, сильно розпропагандовані татарські партизани Кожевнікова та московські робітники. Фасад армії творили українські частини. Політично-стратегічна керма спочивала в руках Секретаря Ком. Партії Сталіна. Командував армією Антонов. Совєтський Уряд України – Плахта, для політичного замилення очей.
Червоні мали на меті і сподівалися в першу чергу швидко і легко здобути Лівобережжя, щоб опертися на могутню перепону р. Дніпро та, пристосувавши до оборони переправи в Катеринославі, Кременчуку, Черкасах і Києві, бути напоготовi, щоб дати відсіч можливому наступові антантських військ з Чорного Моря. Також з цього зручного стратегічного становища маневрувати як проти Денікіна, так головно проти Директорії.
Антонов бажає приспішити наступ на Україну доки там триває боротьба і він просить допомоги у Леніна своїм листом до нього.[6] Отже большевики пішли на Україну не оголошуючи війни.
Як відомо, уперта й жертвенна боротьба української героїчної Армії заперечила легковажні заміри і твердження «Антонових», теж їх надії на легкі успіхи і Сов. Росія тільки напругою всіх сил, після довготривалих змагань, спромоглася осягнути своєї мети. 16-го січня Директорія оголосила війну Сов. Росії, вичерпавши всі сироби порозуміння з нею. Розпочалася драматична боротьба українського війська. Необхідно було стримувати большевицьку навалу з фронту і гасити численні повстання в запіллі, навіть часами обезброювати цілі українські частини. Найбільший тягар впав на рамена Запорожців і Сірих на Харківщині, Республиканського Коша в Катеринославі і Січових Стрільців у Києві.
Особливо відповідальне і скомпліковане становище було Січових Стрільців.[7] Вони творили гарнізон бурхливого тоді Києва. Січові Стрільці відповідали за київський бойовий напрямок і до того ж змушені були на Київщині втихомирювати повстання спантеличених червоною пропагандою українців.
Назагал, сполучення фронтального наступу червоних з розкладовою працею їх прихильників у запіллі допомогли їм, після запеклих боїв в районі Харкова, Полтави, Катеринослава, Воронежа й Чернігова, зайняти мало не все Лівобережжя. Величезний підтрим їм подали: 1. Анархіст Махно що захопив своїми бандами в нашому запіллі майже цілу Катеринославщину, 2. Палкий, неурівноважений отаман Зелений на чолі Дніпровської повстанчої дивізії в розпалі упертих боїв за Київ врізався клином в нашу армію між Києвом і Кременчуком і тим прискорив залишення нами Лівобережжя й Києва; 3. Частина збольшевізованих селян в багатьох районах теж активно виступила проти свого рідного війська, охолоджуючи його бойовий запал. В цей період до большевиків перейшло чимало отаманчиків зі своїми загонами. Вони часто-густо відкривали наш фронт то на тому, то на іншому відтинкові. Доводилося прикладати багато праці, щоб своєчасно затикати місцеві прориви та скріплювати бойові відтинки.
Такі небезпечні епізоди гальмували виконання наказів Штабу і незвичайно скомпліковували, а часами унеможливлювали плянове керування військом.
В наслідок цих подій 6-го лютого 1918 р. з наказу Директорії військо залишило столицю України – Київ.
З огляду на спокій на одеському та дністровому напрямках Штаб Дієвої Армії (ШДА) поволі до половини лютого спромігся скасувати наші Південну та Дністрову групи, а військом, що їх складало, посилив правобережний фронт і Північну групу, на яку большевики повели впертий наетуп з метою захопити м. Рівне.
Таким робом лишилися чинними тільки два фронти: большевицький на Сході і Півночі (головний фронт) і польський на Заході (другорядний для Наддніпрянської армії, але головний і покищо єдиний для Галицької). Крім того, лишилися також небезпечними добровольці з їх сильними впливами в державах Антанти.
Бої за лінію Коростень-Житомир-Бердичів-Козятин-Цвіткове.
Протягом місяця лютого і на початку березня большевики розвивають свій успіх. Вони ведуть концентричний наступ, стратегічно обхоплюючи нас: 1. З півночі в напрямку: а) Мозир-Коростень, б) Лунинець-Сарни-Рівне, погрожуючи нашій комунiкацiї з Галичиною; 2. З південного сходу, з району Катеринослав і Кременчук через Знаменку на Бірзулу-Жмеринку, щоб відтяти нас, від портів Чорного Моря; 3. Одночасно сильною центральною групою вони натискають із Києва на фронт Бердичів-Козятин, щоб продертися на Вінницю-Жмеринку.
Большевики поставили собі мету, розрахувавшись з Українською Армією, скинути в Чорне море антантський десант і через Румунію подати руку мадярським комуністам, що тоді захопили владу в краю. Назагал вони старалися успіхами Червоної Армії та привабливими кличами також скріпити позиції комуністів-спартаківців в Німеччині.
Обставини, здавалось, сприяли большевицьким замірам. Їм стала в пригоді нерозважна політика керівників французького десанту в Одесі. Протегування ними добровольців давало корисний матеріял для большевицької пропаганди проти Директорії.
Як відомо, антантські потуги, після поразки Німеччини, для «заспокоєння» слов'янського Сходу поділили між собою сферу впливів.
Україна і Польща – сфера французьких впливів. Кавказ – англійських. Франція і мала в плані підперти політично, а як поведеться, то і стратегічно російські реставраційні групи для відновлення великої, неподільної імперії.
Директорія, як речник і оборонець суверенности України була перешкодою до реалізації цих плянів і рішень Франції. Тому і важко було французьким політикам на Україні найти спільну мову з відпоручниками Директорії, особливо в перші місяці.
На початку грудня прибулив Одесу два французькі воєнні кораблі. В середині цього місяця наспіли до Одеси перші французькі транспорти з військом. Командувач ген. Боріюс пропонував українському гарнізонові залишати Одесу і передав добровольцям адміністрування в місті.
В середині січня вивантажився новий десант (французька див. на чолі з ген. д'Ансельмом). Він запропонував українцям відвести свої частини на лінію Тираспіль-Бірзула-Вознесенськ-Миколаїв-Херсон, звільнивши цей район для французів. Директорія, що шукала згоди з Антантою, погодилася з цією пропозицією. Пертрактації з французами в Одесі, особливо спочатку, не дали позитивних вислідів. Бож вимоги французів усунути з Директорії Винниченка, Петлюру і голову Уряду Чеховського та підпорядкувати українські збройні сили зверхній кермі добровольців і т. ін., були не до прийняття і серед українцiв викликали огірчення і почуття образи, що дуже болюче відчула наша південна група, а найбільше запалився емоційний отаман Григор'їв. Він був виразником і, ми сказали б, «рупором» змінливих настроїв селянства на Херсонщині. В Києві в Штабі Армії ми читали звіти й гострі телеграми Отамана Григор'єва, в яких він, повідомляючи про свої блискучі перемоги над добровольцями, обурювався на політичні потягнення французів і палав бажанням «вразумити» їх.
Нарешті зовсім несподівано в тяжкий момент відвороту наших військ за Дніпро, отаман Григор'їв, порозумівшися з большевиками, завдає сильний удар по нашому правому крилі і тилу в напрямку Знаменка-Єлисавет. Вся Херсонщина і частина Катеринославщини переходять до його рук. Ми відкидаємо наше праве крило фронтом на південний схід і зупиняємо дальший наступ Григор'єва (Н-ком його Штабу був відомий отаман Юрко Тютюнник).
На північному фронті (група Оскілко) небезпечний нагальний наступ червоних пощастило затримати і навіть дещо відкинути назад контрударом резервів, що були тут скеровані Штабом Армії з Дністровського фронту і вчасно наспіли. Хоч ворог і залишився в Сарнах та Коростені, але він знесилився і перейшов до оборони. Для зміцнення цієї групи Штаб Армії надіслав на становище Начальника Штабу колишнього генерала Генерального Штабу Агап'єва, бож отаман Оскілко не міг дати собі раду, хоч мав і великі амбіції, але малий досвід (прапорщик запасу).
Далеко гірша створилася ситуація в центрі (східній фронт). Кістяком оборони на важливому напрямкові Київ-Фастів-Козятин-Вінниця був Корпус Січових Стрільців. На жаль, перевтома від майже безпереривних 4-місячних боїв (повстання проти Гетьмана та оборона Києва проти большевиків), а головно моральна депресія від активної ворожости збольшевізованого населення до війська Директорії погрожувала при дальшій боротьбі на бойовому фронті можливою деморалізацією Січовиків – цієї дотепер найміцнішої та твердої в боях частини. Тому необхідно було хоч-не-хоч дати Січовикам принаймні короткий відпочинок для поповнення, і переорганізації. Конечність цього була категоричною вимогою От. Коновальця та його Штабу. (Нарада в Козятині 21-го лютого). Врешті Січові Стрільці відійшли в район Проскурова в резерву Штабу Армії. Ця обставина значно погіршила нашу відпорність на східньому фронті.
Правда, для оборони цього важливого напрямку були нами розгорнуті і скупчені вистарчаючі по кількості сили, 3 див. піхоти, багато окремих відділів і повстанчих загонів. Одначе значна їх частина була здеморалізовна (вони не виявляли охоти до боротьби на фронті, а іноді й переходили до ворога). Положення на Східньому фронті яскраво ілюструє звіт Начальника оперативного відділу полк. Решке. Наведу витяги з нього:
«З дня мого перебування в Штабі Східнього фронту (7. березня 1919 р.) частина цього фронту і всі органи керування переживали надзвичайно тяжкий час … Після того, як Корпус Січових Стрільців мав неуспіхи під Козятином… деморалізація війська набрала в той час таких розмірів, що порушення і невиконання бойових наказів з боку цілих частин було звичайним явищем. Так, наприклад: 5 березня частини 55. піш. полку розбіглися, а більша частина козаків перейшла до ворога, 60-ий і 53-ий полки за невиконання наказів були обезброєні. 59-ий полк по відомостям вирізав більш ніж 10 своїх старшин. 10-го березня легко-гарм. полк Сірожупанників самовільно вирушив до Новгороду-Волинського… 16-го березня гарматчики батареї 3-го Чорноморського полку перейшли на бік ворога. Теж зробила майже половина 58-го піш. полку. Кінний полк Козир-Зірки покинув своєвільно позицію… Постійна відсутність звязку з підгрупами й окремими частинами, що було наслідком роботи ворога, а також наслідком роботи місцевих большевиків серед селянства, яке вороже ставилося до нашої армії, разом з іншими, були загальними причинами, що змушували нашу армію до відвороту».
Всеж Штаб Східнього фронту та віддані справі частини продовжували і в цій атмосфері деморалізації мужно і самоофірно боротися й стримувати ворожу навалу.
Червонi тільки після сильних боїв здобули Житомир – Бердичів. Козятин – Цвіткове і погрожували Вінниці.
Головний Отаман С. Петлюра і Ш. Д. А. хоч розцінювали положення на фронтах тяжким і скомплікованим, але вважали його далеко не безнадійним і вживали заходів до зміни його на краще.
Українська Армія відступаючи з боями потроху впорядковується. Штаб Дієвої Армії поволі реорганізує свої частини, в той же час головно, поза своїм лівим крилом і центром скупчує резерви і підготовляє випадові становища для переходу в рішучий наступ. Наш контрманевр, широко і сміло закроєний, розпочався в першій половині березня. Його мета концентричним наступом Північної й Південної груп і армійської резерви (Січові Стрільці) відрізати, оточити і знищити велику групу большевиків, що прорвалася в районі Бердичів-Козятин і прямували на Вінницю-Жмеринку, і у висліді відкинути червоних геть за Дніпро і Припять. Сх. 3.
Наш наступ бурхливо розвивається. Бої точаться з великим напруженням з обох боків. Головний удар завдають Січовики і Північна група, до їх розпорядимости виряд, зброя й одяг з нашої бази в Рiвному-Бродах-Тарнополі. Група Оскілка для забезпечення з півночі своєї операційної лінії відкидає лівим крилом червоних в багна Припяті, б'є й деморалізує їх. У висліді в перших днях квітня в районі Мозиря на наш бік переходить в повному складі большевицька дивізія з 35 гарматами під командою Стренгiрова (робітники з Тули). Вона рішуче повертає свої багнети проти червоних і потім поруч з нашими частинами завзято бореться на фронтах.
Нажаль, дальший перехід окремих частин 1-ої совітської армії на наш бік до чого вони виявляли охоту, не відбувся з зайвої обережности та формалізму наших військовиків того відтинку перед можливою небезпекою бути поглинутими большевицькими частинами з їх непевними настроями, а теж і енергійними заходами Штабу 1-ої совітської армії.
Своїм центром Північна група наступає на Коростень-Житомир-Фастів. Під настирливим ударом Січовиків Бердичів декілька разів переходить з рук до рук. Большевики, щоб затримати грізний наступ Січових Стрільців, стягають, з Козятина майже всі свої частини і оголюють цей відтинок.
Січове військо несе великі втрати, але продовжує змагатися. Назагал у висліді бойових зусиль на прикінці березня большевиків відсунуто на напрямку Коростень-Київ далеко на схід і наші передові частини наблизилися на 25 км до Києва.
У Південій групі Запоріжці частиною своїх сил просовуються наперед в напрямку на Козятин через Таращу, де спалахнуло вже повстаиня проти большевиків.
Французьке керування в Одесі нарешті зрозуміло шкідливість своєї політики (хоч це було й пізно, як побачимо далі), обіцює забезпечити запілля нашої Південної групи, а при потребі навіть і допомогти.
Полк. Капустянський їде до Н.К.Г.А (Начальна Команда Галицької Армії), щоб переконати її в необхідності підсилити 3-4 тисячами Галичан наш наступ і цим спричинитися до нашої перемоги, принаймні закріплення здобутого тяжкими боями.
Одначе зреалізувати наш стратегічний план розгромом большевиків на Правобережжі не пощастило. Москва, здивована та занепокоєна несподіваним для неї виявом нашої активності, сили й оперативної зручности, вирішує ціною відмовлення від своїх агресивних плянів в Европі (похід на Румунію з допомогою Мадярщині та Болгарії) спинити наш наступ і остаточно знищити україньку армію.
Для здійснення цього наміру московський головнокомандувач 25 березня телеграфує Антонову:
«Переслідування треба було вести в тому напрямі, куди відходив Петлюра з своїм військом, тобто в напрямі від Києва на Сх. Галичину до цілковитого знищення всякої органiзованости у військах Петлюри. Цього ви не зробили. Частина ваших військ наступає в сторону Румунії, а дивізія Дибенка втискується на Кримський півостров. А найбільше небезпечний для вас напрям, звідки в кожному разі треба було чекати удару, вами цілком без уваги був залишений. Тепер, коли Петлюра знову опинився під Києвом, необхідно вжити всіх заходів для остаточного розгрому Петлюри. Пропоную припинити розвиток операцій в напрямі румунського кордону, як рівнож і до берегів Чорного моря та перекинути звідти всі зайві війська проти військ Петлюри і поставити своєю ближчою метою остаточно зліквідувати наступ Петлюри проти вас. Ваше ж просунення в західньому напрямі необхідно довести до кордонів південно-східньої Галичини та Буковини». (Антонов: Записки о гражд. войне, т. ІІІ., ст. 323-324.)
Антонов, одержавши цей наказ, швидко починає перекидувати свої сили з півдня на загрожені нами відтинки фронту. А йому обставини як раз і почали сприяти. Французько-антантський десант поволі розкладається і втрачає свої опірні райони над Чорним морем. Григор'їв 9-го березня здобуває Херсон i 12-го Миколаїв, 6-го квітня він з 10 і 12-им загоном при 2-ох батареях скидає в море майже 2 корпуси французького і грецького війська і переможно вступає в Одесу. Отже замість допомоги несподівано твориться загроза нашій південній групі з флангу і тилу. Це заохочує червоних і вони на Жмеринському напрямку йдуть ризиковно «ва-банк», пхаючися в мішок між нашими Північною й Південною групами. Вони тут підсилюють свiй наступ шаленою пропагандою серед населення і наших вiйськ (пр. див. Звіт Н-ка Опер. Відділу Східнього Фронту підполк. Решке) організують повстання в районі Жмеринка і 19-го березня займають її. Таким чином, наша Південна група стає відрізаною від залізничого і телеграфного сполучення зі Ш.Д.А. і рештою військ.
Ця обставина хоч скомплікувала ситуацію, одначе по істоті могла і мусила бути виправлена енергійним і пляновим виконанням Південною групою поставленого їй завдання «ліквідувати прорив ударом, з південного-сходу» (Плян Штабу Армії. Крім того, перед своїм від'їздом до Вапнярки, Ген. Колодій і Н-к його Штабу полк. Ген. Штабу Е. Мішковський про це ще були докладно поінформовані в Жмеринці автором цих рядків і одержали вказівки. На жаль, Волох К-р Запоріжців з групою демагогів самовільно на півдні перебирає владу і замість нищильного удару по большевиках, до чого Південна група мала сили, засоби й спроможності, він стає на радянофільську плятформу і агітує проти Директорії, а наприкінці березня починає мирні переговори з Раковським.
Таким чином, отаман Волох зі своїм оточенням дають большевикам так конче потрібну їм передишку. І вони, вигравши на часі, захоплюють Бар-Могилів і, перервавши переговори з Волохом, атакують здезорієнтовану Південну групу. Деякі її частини переходять до большевиків або розпорошуються. Решта з боями пробивається до Румунського кордону і 16 квітня з дозволу французів переправляється через Дністер.
Несподівано легко розрахувавшись з нашою сильною Південною групою – червоні з півдня перекидають решту свого війська проти наших ударних груп. Сюди ж наспівають большевицькі сили з Вітебська і Брянська. За вичерпанням резервів в боротьбі з переважаючими свіжими ворожими силами, наш перможний наступ зупиняється. Галицька Армія, звязана боротьбою з поляками не може дати нам допомоги.
Усеж наше героїчне військо поруч з відважною дивізією Стренгiрова дає відсіч навалі большевиків.
Але… знову й тут, мов грім з ясного неба, авантюра – хвороблива амбіція отамана Оскілка та боротьба поміркованих українських партій проти С.Петлюри і наново сформованого соціялістичного уряду (есдеки і есери) ослаблюють і дезорганізують цей фронт.
Головний Отаман 28-го квітня усуває Оскілка з посади за невиконання бойових наказів і сваволю. Оскілко арештовує членів уряду і новопризначеного командувача Північною і групою відомого організатора Синьожупанників Ген. Зелінського, 29-го березня окремою відозвою оголошує себе «Головнокомандуючим всіми збройними силами Наддніпрянської України», усуває від державної праці кабінет мiнiстрiв, обвинувачує в зраді Ш.Д.А. усовує його… радить Директорiї обрати собі нового голову з правами тимчасового президента республіки – на це становище пропонує члена Директорії Д-ра Петрушевича – пропонує скликати народне представництво з правами Установчих Зборів, перед якими (урочисто і гордо кінчає Оскілко) «мали б відповідати тільки президент і я». 30-го квітня оголошений поза законом, осамітнений «молодий диктатор» Отаман Оскілко безславно зникає з Рівного разом з Н-ком свого Штабу й самостійниками О. Мацюком, Ол. Макаренком та іншими і… шукає ласки в Польщі. (Оскілко згодом уже після скінчення війни за свою «хрунiвську працю» на Волині був покараний на смерть членами Української Військової Організації – У.В.О.).
Розуміється, що стягнення частин з фронту отаманом Оскілко для доконання перевороту, та останні події вплинули негативно на боєздатність війська, що уможливило червоним посісти Коростень-Бердичів-Житомир-Жмеринка.
Отже наш генеральнний наступ назагал хоч вирвав ініціятиву з ворожих рук та змішав карти червоним, затримав їх добре підготований наступ на Румунію й Мадярщину, захитав 1-шу Совітську Армію на Припяті, притягнув на наш фронт значні сили й увагу большевиків. Але не дав нам рішучої перемоги, до чого ми прагнули і мали шанси.
Пригода з Запорізьким корпусом.
З дозволу Антанти Запорізький Корпус і частини південно-східньої групи було перевезено околишним шляхом через Румунію і Галичину в район Радивилів-Новий Почаїв, куди вони і прибули наприкінці квітня.
Усю зброю, амуніцію, часть обозів, величезну силу провіянту навперекір підписаним умовам румуни не повернули Запорізькому корпусові і частинам Південно-східньої групи.
Тоді румуни відібрали у наших частин 80 гармат різних калібрів, до 700 скорострілів різних систем, 15.000 крісів, до 7.000.000 крісових патронів, 34.000 гарматних набоїв, 2500 ручних гранат і величезну кількість всякого припасу (40 ешелонів).
Усі ці витрати дорогоцінним воєнним матеріялом були дошкульним ударом для Української Армії.
Европа не лише нам не допомогала і сама лякалася большевиків, а навіть наші останні запаси амуніції вiдбирала і лишала нас з голими руками.
Підготовка до нового наступу. Сх. ч. 4.
Прибуття Запорізького корпусу, а також повстання, що розпочалось на Україні в запіллю у большевиків, спричинилися до нового контрудару. Підготовка до нього інтенсивно переводилась Штабом Дієвої Армії, головним чином до озброєння і постачання Запорізького корпусу до реорганізації армії і розвинення партизанської чинности в запіллю у большевиків. Треба зауважити, що українська людність, спробувавши на гіркім досвіді большевицьку владу, почала ставитися до неї вороже.
Перехід польської армії в наступ і наслідки його. Сх. ч. 5.
Галицька армія протягом цілого цього періоду веде героїчну боротбу з поляками за Львів і нафтові райони східньої Галичини.
Уряд У.Н.Р. допомагає Галицькій Армії амуніцією, одягом і грішми. Так. Директорія, зокрема Ш.Д.А. по змозі своїх сил старається підтримувати західньо-український фронт і відряджає туди курінь полк. Кравчука, який спрямовано на хирівський фронт, окрему піхотну Козятинську Бригаду. За ними в січні 1919 дісталися на західній фронт «Дніпровська Дивізія» (селяни трипільщини). Найкращою як допоміжною частиною були два полки 2-ий і 4-ий артилерії Київських Січових Стрільців, вони з'явилися на оперативному фронті в Галичині в лютому 1919 р. і брали в боротьбі корисну й відповідальну участь.
Уже Львів готовий був капітулювати, але з'являється новий могутній чинник – дивізії Галєра, добре забезпечені та озброєні у Франції.
Цим тараном польське командування в травні наносить сильний удар Галицькій армії, а також на Луцьк-Броди по тилах Наддніпрянської Армії. Цiкаво, що Франція замісць того, щоб допомогти українській армії в її нерівній боротьбі з московськими большевиками та примирити з Польщею, дає Польщі зброю проти українців.
Несподіваний удар переплутав усі карти і українська армія опинилася в критичному стані.
Большевики використовують цю сприятливу для себе ситуацію і також ведуть рішучий наступ зі сходу на Рівне-Кременець.
Деякі наші частини (19 дивізія), захитавшись від польського удару в спину, переходять на бік большевиків або ж розпадаються і… наслідком цього Наддніпрянська армія скупчується на маленькій території по обидві сторони від залізничої лінії Дубно-Броди.
(Усі ці події подано з памяти в самих загальних рисах, аби більш зрозумілими стали воєнні операції наступного періоду.)
Таким чином, Українська Армія після п'ятимісячної героїчної боротьби потрапила в критичний стан.
Фактично польське військо врізалося клином проміж Наддніпрянську та Галицьку армію і захопило цілковито базу Наддніпрянської і більшу частину бази Галицької армій.
Тил Наддніпрянської армії висів у повітрі і був цілком відкритий: лінія Єзерна-Тернопіль-Волочиськ з заходу була вільною. Штаб Наддніпрянської армії з урядом переїхав в ешелонах в Тернопіль.
Большевики, прорвавши фронт, тисли нашу армію з північного сходу. Лінія р. Збруч теж була ними тісно обсаджена. Галицька армія, захитавшись від наступу свіжих польських сил, позбавлена амуніції та бойового припасу, почала відступати у кут між рр. Збручем і Дністром, майже зовсім відриваючись від Наддніпрянської армії. Там вона сподівалася упорядкуватися і реорганізуватися.
Якіж причини цієї катастрофи?
1. Політика поставила своїй стратегії непосильне завдання: одночасно вести боротьбу з двома ворогами, з яких кожний зокрема сильніший за українську армію.
Большевики – величезний соціяльний чинник світового значіння, базувались на велику територію з безмірним запасом людського матеріялу.
З ними ледве боровся антибольшевицький бльок, підтримуваний могутньою Антантою.
Такого ворога й одного було досить для молодої української армії.
Другий противник – Польща. Зрозуміло, ціла Українська Армія могла боротися один на один з Польщею в повній надії на успіх, як це видно з тривалої героїчної боротьби Галицької армії піді Львовом, але, за Польщею стояла Антанта, озброєна своєю економічною міццю та багатством техніки.
Вона постачала Польщі зброю, амуніцію, виряд, а врешті перевезла і весь корпус Галєра і цим дала Польщі взяти гору.
У Штабі Наддніпрянської дієвої Армії старшини генерального Штабу ясно уявляли неможливість переможно битися на двох фронтах і нераз докладали Головному й Наказному Отаманам, що треба позбавитись одного з цих фронтів; але ці доповіді, на превеликий жаль, не доводили до належного скутку.[8]
2. Політика не спромоглась відшукати жадного друга серед невтральних держав. Через те не тільки повстала цілковита ізольованість України в її боротьбі на два фронти, а навіть і фактична блокада її кордонів.
3. Безупинна боротьба політичних партій за владу і хитання в зовнішній політиці: одні за спілку з большевиками, другі за спілку з Антантою, треті – наймолодші й гарячі – воювати зі всіма, «бо вони нас не визнають».
4. Відсутність повної аналогії між стремліннями наддніпрянців і наддністрянців. Галичани мають поляків за своїх найнебезпечніших національних і соціяльних ворогів, а наддніпрянці – московських большевиків. Особисто Отаман Петлюра бажав увійти в згоду з Антантою, але сума зовнішніх і внутрішніх впливів і брак належної твердости заважили йому в осягненні цієї ціли.
Міністерство Закордонних Справ не інформувало своєчасно Штаб Дієвої Армії та наша закордонна політика йшла навпомацки жила одним днем і далеко вперед не заглядала. Все це несприяюче відбивалося на настрою війська, і гальмувало керування операціями. Штаб не мав змоги своєчасно і точно зазначити тил своєму війську і перекинути свою базу.
5. Боротьба між кадровим і молодим демократично, настроєним революційним українським старшинством, що вважало тільки себе за виразника національної ідеї. На жаль, на цьому грунті буйно розцвіла спекуляція національним прапором і своєю «певністю». Зявилась сила авантурників, часто повних анальфабетів у військових справах, людей без жадної моральної сталости, частенько і нестаршин. Вони домагалися посісти вищі командні і штабні посади (видаючи себе за отаманів) і робили велику шкоду справі. Багато з таких отаманів примазувалося до якої-небудь партії і та їх всіма засобами підтримувала.
Ці отаманчики неохоче виконували бойові накази і в критичний момент бою переходили на бік большевиків, нацьковували козаків на стійких, чесних і порядних старшин, або, захопивши великі суми грошей, зникали.
Цілком природна річ, що керівники національного відродження України не зовсім довіряли кадровій старшині, побоюючись що частина з них, вихована в дусі «єдіной, недєлімой, монархіческой Россії», в критичний момент не підтримає Уряд.
Зрозуміло також бажання Уряду висунути наверх своїх певних національно і соціяльно людей і очистити старшинське середовище від шкідливліх елементів, але просіювання робилося надто невміло, однобічно і без належної системи.
У наслідок невдалої оцінки людей, а також безупинне цькування кадрових старшин у пресі без усякого сорому, не називаючи на імення та не подаючи фактів, а загально: «зрадники, фахівці і т. д.» відштовхнуло великий відсоток гарних старшин, сприяло розкладу армії, упадкові дисципліни і взагалі шкідливо відбилося на боездатності нашого війська.
Необхідно зазначити, що в Українській армії всеж таки було остільки здорове коріння, що в її лавах залишався великий відсоток дуже гарних як кадрових, так і молодих старшин, що відзначились уже в часі Великої війни.
Цьому безщасному старшинству доводилося боротись зі своїми отаманами, з большевиками і до того ще підтримувати лад у частинах.
6. Брак належної дисципліни в частинах і принесення політики в армію. Різні партії провадили у війську агітацію, набуваючи собі прихильників, не розбираючи в засобах і не дбаючи про боєздатність армії.
7. Великий брак огнеприпасу, амуніції та обмундировання і цілковита неналагоженість що до всілякого роду постачання.
8. За браком палива та з іншого приводу, над чим я спинятися не буду, залізниці працювали дуже слабо і несправлялися з оперативними перевозками, а це утрудняло маневрування і керування військом. А треба сказати, що особливо в Київський церіод наші малоорганізовані частини вели операції головним чином по залізничних лініях, часто в ешелонах.
9. Симпатії частини селянства та робітників до большевиків («вони нам рідні брати і б'ються за землю і волю»). Інтелігенція, що була вихована на російській культурі, хоч і була ідейним ворогом большевиків, у більшості не співчувала повній самостійності України і не подавала необхідного підтриму Директорії. Власної ж суто-національної інтелігенції було замало та до того вона не йшла спільним фронтом.
10. Разом з тим треба зазначити й короткозору політику Антанти, що не зуміла оцінити ролю України в боротьбі з большевизмом. Держави Згоди вживали всіх зусиль, щоб ослабити Україну, замісць використати ії молоду енергію і національне піднесення.
Взагалі ж скрипів цілий державний механізм. Уряд не мав ні часу ні змоги уповні налагодити працю при такому тяжкому стані.
Коротенько розглянемо, що з себе уявляла Українська армія в момент катастрофи і з допомогою яких сил та засобів вона почала свій наступ.
На чолі всіх озброєних сил України був Головний Отаман Симон Васильович Петлюра. Йому належала вся військова влада, як Верховному Вождю. Він же був і Головою Директорії.
Отаман Петлюра є видатний член Української Соціял-Демократичної Партії і герой повстання проти гетьмана. Симон Васильович це найбільш популярна людина на Україні. Військо любило його й вірило; також вірили йому всі в більшості соціялістичні партії. Большевики дуже рахувалися з Отаманом Петлюрою і не жалували коштів для агітації проти нього і тим спричинялися до ще більшої його популярности серед населення України.
Взагалі Отаман Петлюра був центральною фігурою українського національного руху. В зосередженні в одних руках цілої горожанської і військової влади була його сила, але тут же була й слабість його.
Партії мали великий вплив на От. Петлюру. В довіря до нього нерідко закрадалися люди негідні, корисливі, честолюбці, що удавали з себе або мучеників за українську ідею або ж борців за соціяльні змагання бідного люду. Вони зловживали іменем і авторитетом От. Петлюри і шкодили справі.
Це відбивалося й на військових справах, особливо в Київський пeріод і наступний за ним, коли траплялися призначення на відповідальні командні та штабові посади осіб невідповідних, а іноді й шкідливих для справи.[9]
У той період, який ми тут розглядаємо, призначення на вищі командні та штабові посади переводилось з розбором і з більшою обережністю.
Головному Отаману безпосередньо підлягали Військовий Міністр і Наказний Отаман. Особу Військового Міністра висували урядові партії.
Начальник Головного Управління Генерального Штабу підлягав В. М. безпосередньо. Не було Начальника Генерального Штабу в широкому розумінні цього слова. Треба зазначити, що Головне Управління Генерального Штабу після розгрому в Києві, зробленого в його особистому складі генералом Осецьким, відігравало незначну ролю. У ньому було лише, чотири старшини Генерального Штабу. Решта ж старшин Генерального Штабу заступали Штабні посади в армії (відокремившись від Ген. Штабу).
Наказний Отаман мав ті права, що й Гoловнокомандувач арміями. Наказний Отаман – генерал-майор російської служби Олександер Вікторович Осецький, учасник Великої Европейської війни.
Ген. Осецький є добрий організатор, людина енергійна, з піднесеним честолюбством. Мав звязки в національних українських колах.
Великою хибою ген. Осецького є відсутність горожанської мужности твердо висловити свою думку перед Головним Отаманом Петлюрою та Урядом і допоминатися її здійснення.
Прерогативи його влади і влади Головного Отамана не було точно розмежовано і авторитет Наказного Отамана зникав у чарівному впливові імени Головного Отамана.
Усіма операціями керував Штаб Дієвої Армії. Він видавав розпорядження всім частинам Наддніпрянської армії і лише директиви самого загального характеру – Галицькій армії. Галицька армія номінально підлягала Головному й Наказному Отаманам, а виконувала завдання Галицького уряду.
Отаман Петлюра не втручався в оперативну працю свого Штабу, цілком довіряв йому і тільки в важливі моменти потверджував або вирішував на підставі плянів, опрацьованих у Штабі.
Отаман Петлюра підчас своїх разуразних обїздів війська хоч і не видавав оперативних розпоряджень без відома Штабу армії, зате був щедрий на різні обіцянкй про відведення до резерву, розгортання з малої частини у більшу, тощо.
Треба зауважити, що роля Головного Отамана була надзвичайно важкою. Навколо кипить боротьба партій за портфелі, посади та державні кошти. Все і всі шукають у нього помочі, а матеріяльні засоби і спроможності слабенькі.
Штаб Дiєвої Армії організовано в Києві, виділивши з головного управління Генерального Штабу частину особистого його складу. За Начальника Штабу було призначено отамана А. Мельника.
Отаман А. Мельник, старшина австрійської служби, з походження галичанин. Брав діяльну участь в організації Січовиків (помічник команданта полк. Є. Коновальця). У ролі Начальника Штабу Корпусу С.С. керував Січовиками в переможньому наступі на Київ. Видатний старшина, знаменитий організатор, відважний, коректовний і чесний, палкий патріот. Здобув собі пошану й повагу старшин Ш.Д.А., вояків та урядових і політичних чинників. Але для свого високого становища мав тоді ще мало досвіду. Незавсігди дотримувався обєктивности до улюблених ним Січовиків. На прикінці травня знову повернувся до них, як помічник команданта групи Є. Коновальця.
До отамана Мельника заховую велику подяку за те, що він мене вирвав з лап отамана Оскілка, який мене в квітні 1919 р. заарештував у Штабі Північної групи і коли я приїхав туди для обговорення нашої операції на Київ, і намагався мене спровокувати і розстріляти.
Йому помішником був отаман Василь Тютюнник – підполковник російської служби, кадровий старшина, учасник Великої війни. Служив у сибірському війську. Був підвищений Директорією в отамани за діяльний уділ в повстанні проти гетьмана в ролі генерал-квартирмайстра.
Більша частина праці по організації повстання і по керуванні військом в цей тяжкий період лягла на нього. Молодий старшина величезної енергії і працездатності, шляхетного честолюбства, дуже рішучий і настирливий, рідкої чесности і некорисливий.
Військову справу він розумів і любив. Мав горожанську мужність і міг твердо висловити свою думку, хоч чортові в вічі. Палкий патріот. Головною хибою його була властива йому гарячковість, а в запальчивости – зухвалість, різкість і зайва прямолінійність. Політики не любив. Не мав вищої військової освіти і штабового досвіду, а тому не досить обраховував «час і простір» і готовий був піти на ризиковне, необмірковане й невідповідне обставинам рішення.
Для керування військом йому конче потрібна була допомога досвідчених старшин Генерального Штабу.
Спочатку у Києві він пробував особисто керувати військом, але опісля чинив у повному контактi зі своїми старшинами Генерального Штабу. Своїй генерал-квартирмайстерській частині вповні довіряв і давав вільну руку в оперативній праці.
Багато енергії поклав на боротьбу з отаманією та інспектурою і провадив цю боротьбу рішуче, твердо й безбоязно. Взагалі старшина видатний.[10]
Отаманів А. Мельника та В. Тютюнника на ці посади було призначено з причин національно-політичних, як видатних і популярних у війську і суспільстві діячів.
Генерал-квартирмайстер Володимир Олександрович Сінклєр, Генерального Штабу Генерал-Майор. Заступав ряд штабових посад підчас Великої війни і командував полком. Це чесна людина, досвiдчений, здібний старшина, знавець військової справи. Лагідний, усидливий і акуратний. Добре розбирався в обставинах.
Неукраїнець і через те, а почасти ще й з властивости свого характеру тримався дуже обережно і навіть в рішучі хвилини, коли вимагалося подати свій авторитетний голос, не висловлювався, уникаючи небажаних нарікань, звичайно не в справі чисто оперативних розпоряджень, а в питаннях, що торкаються взаємного стосування політики та стратегії, боротьби з отаманією і демагогією.
Помішником генерал-квартирмайстра, а згодом – генерал-квартирмайстром був автор. З Начальником Штабу і Ген. Сінклєром ми працювали в повному контакті і взаємній приязні. В Штабі починаючи з Києва так склалися обставини, що мені особисто доводилося майже завжди вести переговори по апаратах з частинами, давати їм завдання, відбирати від них звіти і їх опрацювавши, інформувати на засіданнях Головного Отамана і вищих чинників Штабу та брати уділ в різних нарадах.
В оперативному відділі було багато працездатних старшин генерального Штабу і взагалі цей відділ було добре організовано. Служба звязку працювала також добре. Розвідка була слабшою і це відємно відбивалося на операціях собливо в перший період.
На чолі розвідчого відділу був сотник Коваленко – старшина військового часу. Газетний співробітник. Дуже енергійна людина. У військовій справі – нуль. Українець з походження і контр-розвідчик з переконання.
Помішником по розвідці був Генерального Штабу полковник Липко. Він і вів фактично цей відділ.
На контр-розвідку[11] сотник Коваленко направив цілу свою кипучу енергію. Цей відділ було поширено і в нього ввійшов ще й політичний розшук.
Контр-розвідку провадив М. Чоботарів, здібна вольова, але жорстока людина, фахівець по своїх справах. Вони провадили свою працю, спираючися на авторитет Штабу Дієвої Арімiї.
Взагалі Штаб мав майже всі технічні засоби та відповідну організацію і працював з повним напруженням своїх сил.
Наприкінці відступу завдяки героїчним зусиллям Штабу, на бік якого також стала частина преси, вдалося скоротити отаманів, зменшити кількість тактичних одиниць і створити кадри регулярноі армії. Правда, в боротьбі з отаманією ролю відігравав і природний добір: все авантурницьке, випадкове не витримало тягару походу і розпорошилося. Зникали отаманчики, розвіялося багато поодиноких загонів, пішла додому велика кількість мобілізованих козаків, особливо з Лівобережжя, забравши з собою кріси, предмети обмундировання та амуніцію.
В армії залишився, за невеличким винятком (Холмська дивізія), здоровий і дужий елемент, національно настроєний і переконаний противник большевиків.
Було вирішено перевести до кінця квітня строгу реорганізацію української армії.
Числені окремі частини сполучити в 11 дивізій, в кожній по 3 полки піхоти, з одним гарматним полком і кінною сотнею. Для зручнішого керування ними і маневрування позводити ці дивізії в окремі групи, по 2-3 дивізії. В кожній групі до груп малося додати по бригаді кінноти та важку полкову гармату. Корпуси яко тактичні одиниці касувалися.
На жаль, поляки й большевики своїм погодженим наступом стали на перешкоді до закінчення цієї організації і цілковитого її переведення в життя.
На початок наступоної кампанії до розпорядимости нашого командування були такі сили: Група Січових Стрільців – 10 та 11 дивізії С.С. і 9 Залізнична. Штабів для 10-тої та 11-ої дивізій ще не було сформовано і Штаб групи керував всіма своїми частинами безпосередньо, що відбивалося негативно на операціях цієї групи.
Командував групою отаман Коновалець, старшина австрійської служби, діяльний творець січовиків. Був командиром корпуса С.С. при наступі на Київ війська Директорії. У Києві вiдiгравав видатну ролю командира Осадного корпусу. Розумна людина, дуже честолюбна, чудово орієнтувався в різних політичних течіях. Уміє підтримувати свій авторитет і заступництво перед підлеглими і здобути від них поваги. Бойове керівництво військом він покладав на своїх начальників штабів, даючи їм вільну руку і санкціонуючи їх розпорядження.
Взагалі більше політик і дипльомат аніж військовик.
Начальником Штабу під цей час був Генерального Штабу підполковник Безручко.
Частини С. С. складалися з галичан і наддніпрянців на 50%. До них у Києві прилучилися полки з Сердюцької дивізії. Група С.С. це одна з краших бойових частин і з міцною дисципліною, ядро армії Петлюри в його операціях на Київ підчас боротьби з гетьманцями. С.С. виявляли велику самостійність, не завжди рахуючись з розпорядженнями вищого командування, що шкодило справі. Цю групу було краще за інші забезпечено всім потрібним. У неї було найбільше гармат і скорострілів. За нею йшли цілі ешелони з постачанням.
Будучи перетомлені від сильних боїв частини С.С. всеж таки як з огляду на свій склад, так і на моральний стан були ще здатні до активних операцій.
Многостраждальна Запорізька група – не мало було над нею зроблено експериментів,[12] але цей сильний військовий організм не зруйнувався. Надто міцний фундамент заклали при заснуванні запорізьких частин отаман Натієв і Балбачан. На долю Запоріжців підчас боїв за Лівобережжя було випало тяжке завдання оборони Харківщини, де вони й понесли великі втрати. Надалі вони прикривали район на південний схід від залізниці Фастів-Козятин-Жмеринка. Нарешті, як уже зазначено вище, пробилися до Дністра й обібрані до нитки «дружньою невтральною» Румунією, зосередилися в районі Радивилів-Н.Почаїв. Голі, хворі й беззбройні Запоріжці мали високий дух.
Дуже гарний склад старшин, багато кадрових. Були й такі командири полків, що розпочали свою службу простими козаками в запорізьких частинах і просунулися вгору завдяки своїм великим бойовим чинам на очах Запоріжців. Міцне злютовання поміж старшинами та козаками. Своєрідна й сувора дисципліна. Кожна дивізія ба навіть полк мали свою визначену фізіономію. Дисонанс в Запорізьку групу вносили гайдамаки – елемент надзвичайно хоробрий – називали себе частиною «політичною» і вдавалися в політичні авантури. Керував ними от. Волох.
До складу Запорізької групи увійшли 6, 7 і 8 Запорізькі дивізії.
Командування групою в цю тяжку хвилину перейняв Генерального Штабу полковник Сальський (випуска 1912 р. з Академії), розумний, дуже здібний, з великою ініціятивою та ерудицією, не завжди стриманий.
Полковник Генерального Штабу Воскобойників був начальником Штабу. Гарний старшина, криштальово чесний і скромний, святий працівник.[13]
Між Січовиками та Запоріжцями тривало суперництво за перше місце в Українській Армії, але як ті, так і другі мали свої великі заслуги перед Україною.
Волинську групу було утворено в часи нашого останнього прориву на Проскурів з першої Північної дивізії – частин, підлеглих отамановi Оскілкові, що оперували на Волині проти большевиків – і 4-тої Холмської дивізії, в склад якої входили рештки частин Холмського фронту генерала Осецького, що оперували раніш на Волині проти поляків.
Ці частини деморалізував несподіваний удар поляків у тил в районі Луцька й авантюра Оскілка. Найкраща з цих частин це Північна дивізія. Нею командував отаман Ярошевич (Генерального Штабу генерал-лейтенант російської служби).
При Волинській групі перебувала Юнацька Школа, невелика, але видатна бойова одиниця під командою Генерального Штабу полковника Петрова – він же перебрав командування Волинською групою.
Ген. Штабу полк. В. Петрів випуску 1910 року з Академiї. Хоробрий. Вдало керував своїми частинами в боях, особливо кінним полком Костя Гордієнка. Був для вояків зразком, прикладом своєю відвагою в боях. Здібний, працездатний, творчий, темпераментний, а часами й неурівноважнений в своїх потягненнях. Мав звязки з лівими українськими партіями (есери). Вони згодом висунули кандидатуру полк. Петрова на Військового Міністра.
Друга дивізія (Запорізька Січ) – її перевезено разом з Запоріжцями через Румунію. Командував нею отаман Божко. Дуже цікава особа, типовий отаманчик і авантюрник високої марки, до того ж не цілком нормальний. Мріяв про гетьманство, звичайно про себе. Пробував воскресити всі звичаї Запорізької Січі у тому вигляді, який вона мала в ХVІ столітті. Отаман Божко сформував для особистої охорони бунчуковий курінь, вірно йому відданий. Усі справи обговорювались прилюдно всім курінем під його головуванням.
Божко підписував свої розпорядження тільки гусиним пером. За Божком носили булаву (він її взяв з Музею ім. Поля в Катеринославі) і творив силу різних чудасій.
У справах військових отаман Божко не дуже визнавався, одначе, відзначався особистою хоробрістю та відвагою. Його оточувала ціла зграя авантюрникїв. Всеж треба зазначити, що в стройових частинах Січі було багато хоробрих стійких старшин і козаків; вони не поділяли свавільничих інстинктів свого шефа. Штаб Армії домагався розформування цієї екзотичної бойової одиниці або призначення для неї відповідного начальника. На жаль, наших застережень не було взято під увагу.
Наказний Отаман Осецький з дозволу Симона Петлюри наказав розгорнути Запорізьку Січ і назвати її 2-ою піхотною дивізією. Її начальником лишився отаман Божко. Це невдале призначення відразу ж дало багато сумних наслідків.
Нарешті сформовано 3-тю дивізію з загонів Шаповала й Шандрука, що тримали фронт проти большевиків вздовж ріки Збруч в Галичині. Начальником дивізії призначено молодого підполковника Удовиченка, що скінчив один курс російської Академії Генерального Штабу. Видатний старшина, шляхетна, скромна людина і талановитий керівник дивізії. В своїх операціях виявляв розумну самодіяльність і велику активність. Завжди своїми рішучими атаками попереджував ворожі зосередження і заміри.
Через тривалі бої та перегруповання гармату розподілялося в дивізіях і групах дуже нерівномірно. Найбільшу кількість гармат мала група С.С. (гармат в стані чину від 40 до 50, з них дві тяжкіх батарей).
Запоріжцям Штаб Армії встиг передати на всі три дивізії не більше як 8 гармат.
Волинська група: Північна дивізія мала артилерійський полк, а Холмська – лише одну батарею.
До третої дивізії полк. Удовиченка передано тимчасово гармату різних частин, а саме до 16 гармат.
Тяжкий гарматний дивізіон Запорізького корпусу Алмазова, що не брав уділу в переїзді через Румунію, теж тимчасово перебував при 3-тій дивізії.
До 2-ої дивізії було приєднано під Волочиськом із загону Ляєра, що оперував на Галицькому фронті, дві легких батареї та одну гавбічну. Всього в Армії залишилося до 120 гармат.
При кожній групі формувалося бригаду кінноти, але ця справа йшла з малим успіхом.
Так лише при групі С.С. малася вже групова кіннота, а саме кінний дивізіон Бориса (до 200-250 шабель при 2-х гарматах).
При Запорізькій групі також організовувалось бригаду з полку Чорних шликів (200 шабель при 2-х гарматах).
При кожній дивізії свої кінна й технічна сотні.
Кожна дивізія мала свій запасовий курiнь, з якого брала поповнення. У С.С. були більш розвинені запасові частини. У них був кіш (запасова бригада). Він складався з вишколу (школа навчання молодих козаків), двох запасових куренів для кожної дивізії (з мобілізованих), одного скорострільного куреня, запасової батареї, запасової кінної сотні та запасової технічної сотні.
Загальне число багнетів і шабель Української Наддніпрянської Армії було приблизно таке:[14]
Група С.С. (10-та і 11-та дивізії С.С. і 9-та Залізнича) до 4500 багнетів і шабель та до 200 скорострілів.
Запорізька група – 3000 багнетів і шабель та 16-20 скорострiлів на всі три дивізії.
Волинська група, найменше зорганізована, нараховувала 4000 багнетів і шабель та 60 скорострілів.
Запорізька Січ (друга дивізія) – до 1000 багнетів і шабель та 30 скорострілів.
Третя дивізія – 1200 багнетів і шабель і до 50 скорострілів.
Всього 14-15 тисяч багнетів і шабель, 350-380 скорострілів, 120 гармат. Загальна кількість людей доходила більш ніж до 30 тисяч.
Всякого роду припасу для армії, амунiцiї, обмундировання та особливо вогнеприпасу майже не залишалось.
Силу військового майна нами залишено на території України зза неможливости в свій час його евакувати. Воно або попало до рук большевиків або пограбовано місцевим населенням і розікрадено деякими недобросумлінними агентами нашої влади.
Особливо поживилися залізничники.
Всеж міліардове військове майно, яке з великими труднощами вдалося взяти на нашу базу Броди-Тернопіль-Волочиськ захоплено польським військом. Йому дісталися в Красному авіяційна база, в Бродах – найкраща в Росії рухома майстерня і радіосклепи та величезна кількість іншого припасу. Найбільшою ж утратою для Української армії було залишення нами склепів з огнеприпасом та зброєю.
До цього ж і Румунія, як уже зазначено, легально відібрала від нас дорогоцінне військове майно.
Українська Наддніпрянська Армія не мала бази і не передбачалося поповнення наших запасів притоком їх зза кордону. В розпорядимости інтендантства армії було 110 тисяч російського взірця патронів, до 3-4 тисяч гарматних набоїв. Як що брати це на европейський масштаб, то це – нічогісько.
Невелика кількість огнеприпасу ще лишилася безпосередньо при війську.
В частинах відчувалася велика недостача лікарського персоналу і майже повна відсутність різного роду медикаментів.
Ось з якими засобами йшла героїчна Українська армія визволяти свій рідний край.
Про організацію Української Галицької Армії буде сказано далі.
Большевицькі сили на Правобережжі складалися з двох армій: ХІІ армія, що оперувала в Київській, Волинській губерніях (Штаб у м. Києві), та XIV армія, що оперувала на побережжі Чорного моря і в губерніях Херсонській та по части Катеринославській (Штаб у м. Одесі).
У совєтській українській армії як частини сформовані на Україні, так і такі, що прибули з центральної Росії. Організація одних і других була не однакова. Під час формування частин на Україні большевикам доводилося сильно рахуватися з характером українського населення, дуже активного до партизанської війни та операцій поодинокими загонами на чолі зі своїми отаманами.
Спершопочатку совєтські українські дивізії складалися з 4-ох полків (дві піших бригади), полк – з 3-ох батальонів, батальон – з 3-ох рот (в полку згідно зі штатом 1200 багнетів), скорострілів на полк було до 40.
Артилєрія – головним чином полкова, 48 лн., 6 дм. Гаубіці – лише при дивізіях.
Кіннота. При пішій бригаді був кінний дивізіон, при пішому полку – кінна розвідча півсотня (33 шабель). Крім дивізій було багато поодиноких загонів різної величини і призначення, бо хутко влити всі численні загони, що бродили по Україні, в організовані одиниці було важко навіть для централістів-большевиків.
Усе це військо формувалося і поповнювалося на Україні. Частини, що прибули з Совітської Росії, мали загальну російську організацію. Для боротьби з місцевою людністю большевики широко послуговувались інтернаціональними загонами з мадяр, китайців, німців та інших. Усі большевицькі черезвичайки охоронялися також інтернаціональними загонами або комуністичними відділами.
На той час большевики, оголосивши Україну частиною Совєтської Росії, переформовували українську армію в загально совітську організацію.
Ця органцізація була такою:
Вища тактична одиниця це – сильна дивізія. Вона складається з 3-ох бригад по три піших полки в кожній. При кожній бригаді гарматний дивізіон.
Тяжка польова гармата – в розпорядимості начальника дивізії.
Звернено особливу увагу на збільшення кінноти як при дивізіях, так і для виконання стратегічних завдань (кінні дивізії і бригади).
Дисципліна, особливо в українських совєтських частинах заслаба. Догляд за порядком покладено на комісарів. В їх же руках вся дисциплінарна і карна влада. Бойові розпорядження виконується під страхом розстрілу; розстрілу вживалося в самих широких розмірах. Стройові начальники видавали розпорядження лише що до оперативної части. Свідомих большевиків мало. Мобілізовані старшини не співчували большевикам. Запасові козаки билися без охоти та намагалися пограбувати й розійтися по домівках.
Командний склад вищий – добрий, нижчий – слабенький.
Большевицькі частини, що оперували безпосередньо проти Української Армії.
Одною з найдужчих українських большевицьких частин була Таращанська дивізія. Переформування її в три бригади закінчилося (Богунська, Таращанська та Волинська). Декілька полків Таращанської дивізії з кінними частинами та поодинокими загонами головним чином, і дотискували Наддніпрянську Армію в напрямку Кременець-Тернопіль.
На Збручі стояли бригади Бесарабської дивізії, збірна бригада в районі Волочиська. Резерви в районі Проскурів-Шепетівка-Жмеринка. В районі Проскурова – інтернаціональна бригада.
Большевицьке командування мало ще до того змогу перекидати свої резерви з інших фронтів і центра. Ця обставина давала велику перевагу большевикам перед Українською Армією.
Населення України, особливо селянство, уже сильно відчувало на собі всю привабливість комуністичного правління. Села терпіли від здирства та реквізицій міста від «черезвичайок». По багатьох місцях вибухають повстання; проти большевиків виступають сильні партизанські загони. Лише деякі місцевости на Волині та Поділлі ще не розкоштували большевизму і тяглися до нього.
З Півдня, з Дону, посувається Денікін; на Волгу успішно наступає Колчак.
[4] В сучасний момент наслідком тяжкої кількарічної боротьби з російськими большевиками і денікінцями лише утворилася повна національна свідомість населення України. Тепер лише на Україні дуже добре знають, «хто ми і чиї ми діти». – Прим. автора.
[5] За царських часів «солдати» татари визначалися твердістю та зразковою дисципліною.
[6] Подаю витяг з нього: «… Рада Нарoдних Комісарів і за її вказівками революційна Воєнна Рада рішила, негайно приступити до активних операцій на Україні. Вже оформилася рада Українського Фронту, замасковано названа Радою «Групи курського напряму». Поможіть, Володимире Ілічу. Нас кличуть з України. Робітники всюди ухвалюють привітання большевикам. В таких умовах я рішив іти вперед. Зараз можна голими та спритними руками взяти те, що потім доведеться брати лобом.» Записки, т. ІІІ. (підкреслення наше.)
[7] Див. Золоті Ворота. Історія Січових Стрільців 1917-1919.
[8] Генерал Осецький був тоді Наказним Отаманом. От, підчас одної важливої військової наради конечним стало розв'язати питання, який фронт скасувати, большевицький чи польський. Думки поділилися. Ген. Осецький, на превелике диво, повідомив, що й надалі треба провадити боротьбу на обох фронтах. Так питання й не було розвязано. Головний Отаман теж ухилився від рішення.
[9] Недалеко за прикладом: декілька місяців командував залізнодорожним корпусом отаман Бень, лише фельдфебель з австрійської армії.
[10] Загинув від тифу в грудні 1919 р. Україна втратила кращого свого лицаря. В. Тютюнник не ховався за національним прапором і не спекулював ним, як це багато дехто робив, а безбоязно ніс його на своїх плечах до самої смерти. – Прим. автора.
[11] Сотник Коваленко та Чоботарів робили всі доклади по контррозвідці безпосередньо Начальникові Штабу і тільки йому і з цього боку не підлягали генерал-квартирмайстру.
[12] За командирів корпусу призначалися відомі авантурники або неуки (Данченко, Волох та ін.), ще до того ведено агітацію різними партіями (особливо есерами), які не могли помиритися з організованістю цієї групи.
[13] Помер року 1919 у липні, надірвавшися від перевтоми.
[14] Багнетами я називаю тільки фактичне число бійців в піхоті (сюди не втягнено скорострільчиків, звязок, розвідчиків та гарматчиків).