Починаючи ІІІ-тю частину своєї праці, автор "Походу" мав на меті:
1. Познайомити широкі кола нашого військового й цивільного суспільства з перипетіями нашої визвольної боротьби в другій половині 1919 року. В цей період на Україні розвинулися дуже важливі події. Ми випили до дна і келих бойового щастя та радісних мрій, і келих страждань та розчарування.
Нарешті, в наслідок неуспіхів і різних, не однакових шляхів, між двома братерськими галузями Україцського Народу – Наддніпрянцями й Наддністрянцями – виникло на деякий час взаємне недовір'я і навіть тяжкі взаємні обвинувачення.
Подати читачеві фактичний бік справи, спираючись на документи, і з'ясувати ті чинники, що спричинилися до схвалення того чи іншого рішення, – це цаш перший і святий обов'язок.
2. Досвід світової війни і великої «безкровної» російської революції яскраво підкреслив, що в боротьбі між озброєними народами бере гору та сторона, яка всебічно до неї підготувалась. Значення духа, волі до перемоги, мілітаризація мас і надто їх провідників (інтелігенції) – це могутні чинники озброєної боротьби.
Безмежний пацифізм та ідея інтернаціоналу, носіями яких була ліберальна частина російської інтелігенції, спричинилися до кошмарних страждань мільйонів людей і до тимчасового занепаду велетенської держави.
Отже, поцілунками та красними словами не зупинити ворожої навали і не оборонити добробуту своєї держави від вандалізму санкюлотів. Треба заздалегідь мілітаризувати свою націю і підготовляти її психіку до майбутньої боротьби. Один із засобів до цього – це вивчення воєнної історії і знайомство з бойовими діями рідного війська та гаряча любов до нього.
Тому автор і поставив собі завдання – популяризувати воєнну історію серед нашого суспільства.
3. Автор з почуттям приємности зазначав, що з появою його ккижки в світ, виникло серед військових і невійськових українських кіл велике зацікавлення справою студіювання воєнної історії. Це ще заохотило автора до писання ІІІ-ї частини, підсиливши в ньому його глибоке переконання, що «слава України не вмре, не поляже».
Тепер – щодо І і ІІ частин «Походу».
Автор, ознайомившися докладно з поглядами на його працю особливо бойового старшинства, яке своїм потом і кров'ю писало нашу воєнну історію, морально задоволений оцінкою її. Так само автор вдячний і за всі вказівки щодо фактичного боку справи, які доповнили відомості автора, бо сам він не мав змоги користуватися полковими й дивізійними журналами про військові події.
Злісна й безгрунтовна була критика з боку тих, хто відчув себе ображеним та їхніх прихильників – за спроби подати характеристики наших військових керівників.
Кажуть, а дехто й пише:
1. «Як автор відважився подавати характеристики ще живих людей?»
2. «За характеристики наших вождів вороги раді сплатити грубі гроші – Це або необачність, або… легковажність».
Розгляньмося докладніше в цій справі. Отже, хто, де й коли на всьому білому світі студіював воєнну історію або опрацьовував військовий дослід, у яких не було би звернуто пильної уваги авторами на докладний опис і з'ясування головного чинника війни – збройної сили?
Зрозуміти те чи інше військове явище, не знаючи властивостей ворогуючих армій, неможливо.
Козачий склад має велике значення, а ще більше душа армії – її командний склад, і найбільшу ролю відіграє розум і воля армії – її вожді. Зовсім інші будуть наслідки бойових дій під проводом Наполеона, Фоша, Гіндeнбурга, Богдана Хмельницького, Богуна, Сагайдачного, ніж під керуванням нікчемного Меласа або Тетері.
Вдразу ж видно, хто веде дивізію до бою: відважний Удовиченко, рішучий Бізанц, похмурий, хоробрий Безручко, чи авантурники – Волох або Данченко.
Отже, уникнути характеристик при військовому досліді неможливо.
Далі. Весь світ творить культ своїх героїв і ганьбить злодіїв ще за їхнього життя. Світова література – тому яскравий доказ. Всі видатніші керівники европейських армій нам добре відомі. Також ми знаємо й «альтруїстів» Троцького, Дзержинського та інших. Німці ще за життя збудували статую своєму героєві, старому Гінденбургові.
Чому ж ми, українці, про своїх вождів маємо мовчати?
Кожний мусить відповідати за свої вчинки ще за життя. Це дасть новий імпульс чесному працівникові і, можливо, стримає від злочину незрівноважену й легкодуху людину.
Нарешті, в часи тієї війни, яка точиться на всьому терені колишньої Росії, вороги один одного добре знають – з попередньої спільної праці, і з загальної опінії.
Наші відважні вожді добре далися в знаки ворогам на бойових полях – хист їхній ворогам відомий. Слабенькі ж люди нецікаві ні нам, ні ворогам.
Плян праці ІІІ-ї частини
Третю частину нашої праці ми закінчуємо вступом наших армій до Києва і розгромом Наддніпрянською армією 46-ї червоної дивізії і бригади 47-ї дивізії під Вапняркою.
Дальші події в Києві, і комплікації, що виникли поміж Українськими Арміями і Добровольцями, є початком і однією з психологічних причин вибуху війни між Добровольцями і Армією УНР.
Тому ми, для цільности досліду, всі ці події думаємо розглянути окремо в четвертій частині «Походу». Бажано, щоб НК ГА, базуючись на поданих нами фактичних і числових даних, внесла відповідні коректи в нашу працю.
АВТОР
3-я частина походу була опрацьована в 1919-20 роках під безпосереднім враженням мілітарно-революційної боротьби Укр. Народу. В другому видані цієї частини не робимо змін ні по формі ні по змісту, щоб мимо волі не підпасти у своїх нових оцінках подій і людей впливам 25-річного емігрантського життя.
Крім того автор бажає дати читачеві змогу об'єктивно вжитися і безпосередньо сприняти великі події цієї переломової історичної доби.
Становище уряду. Сх. ч. 1.
Проскурів, після місячних кривавих боїв, нами залишено. Червоні провадили далі свій наступ, щоб відрізати нас від Збруча, захопити Кам'янець на Поділлі і рештки нашої бази.
Уряд був під безпосередньою загрозою потрапити в полон, евакуюватися за кордон, або перейти, в дуже зменшеному складі, до наших східних дивізій, щоб продертися до повстанців.
Стан групи СС І Волинської. Сх. ч. 1.
Стан наших частин, які оперували на Проскурівському напрямку, був жахливий. Відсутність набоїв, реакція й перевтома по важких, довготривалих боях, відворот від Проскурова (значення якого всі добре розуміли) та активна ворожість з боку деяких шарів населення Проскурівського повіту до нашого війська, відбилися прикро на його настрої.
Група СС тимчасово втратила боєздатність і намагалася відірватися від ворога. Отаман Коновалець прямував на Лянцкорунь поза Волинською групою, обози його йшли на Скалу й далі на Збруч, частини ще були на фронті Фрампіль-Куяви. Можливо припустити, що в нього могла з'явитися потайна думка перейти за Збруч і приєднатися до Галицької Армії (зазначаю, що це мої особисті міркування, документальних підстав не маю).
Волинська група теж відсовувалась на південь; вона дуже слабо стримувала тиск червоних.
Запорізька група. Сх. ч. 1.
У Запорожців, навіть у тих, нарешті, терпець урвався. В частинах почалися заворушення. Між Запорожцями з'явилась «течія» – ні в якому, разі не йти назад за Збруч або в Румунію, де вони так багато набралися лиха під час свого переїзду: краще кинутися в передню Україну до повстанців. Уряд нехай – або йде з військом, або лишається тут.
Особливо хвилювалися й збивали бучу гайдамаки. Вони згубили з світу свого командира, полк. Виноградова, бойового й хороброго старiину, і вимагали, щоб до них приїхав сам Головний Отаман.
Деякі yевеличкі відділи, наприклад, курінь Холодного Яру, повстанці Павловського – свавільно вирушили на схід у напрямку на Копайгород; також почали рух на схід більші частини в складі цілих полків.
Полковникові Сальському коштувало великих зусиль знову прибрати до своїх рук Запорожців.
Отже, рух частин Запорізької групи на схід, а СС на південний захід – уможливлює ворогові вільний шлях із Проскурова на Кам'янець.
2-га й 3-тя дивізії. Сх. ч. 1.
Становище 2-ї й 3-ї дивізій значно погіршало. Ліве крило 2-ї дивізії було під ударами; цілком зрозуміло, 2-га дивізія, під натиском ворога, не втримається на Жмеринці й відскочить назад. Лишається на одшибі пполк. Удовиченко, що вже націлився на Рахни; акції цієї дивізії, висунутої далеко на південний схід, залежали від рішучости та поведінки її вождя, від настрою його частин і намірів та маневрів з боку ворога.
Одначе, повсякчасна перевага над ворогом, співчуття населення, довір'я до свого молодого, енергійного начальника його частин, утворювали належний настрій. Дивізія не боялася ворога, а переможно йшла туди, куди вів її пполк. Удовиченко. Румуни (див. Додатки ) ставилися приязно до пполк. Удовиченка й час-від-часу допомагали йому зброєю та вогнеприпасом. Хоч це й значно пом'ягшувало ситуацію, все ж становище 3-ї дивізії викликало поважні побоювання.
Тяжка ситуація.
У всіх групах, виключаючи 3-тю дивізію, яка, не вважаючи на тривалі бої, навіть зростала й міцніла, чисельний склад бійців значно зменшився.
Взагалі, становище Уряду й Проскурівської групи було близьке до катастрофічного; ходило тільки про те, щоб довше протриматися в Кам'янці й шукати собі спільників для уможливлення дальшої боротьби, або кинутися до повcтанців.
Несподівано для нас, порятунок був уже близько; до Збруча підсувалася вся Галицька армія.
ПРИЧИНИ ВІДВОРОТУ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ НА ЗБРУЧ
Стан Галицької армії і ближча мета.
Розглянемо коротенько, що примусило галичан знову відійти на Збруч.
Як вище зазначено, Галицька армія, під проводом ген. Грекова, енергійно пішла вперед і гнала поляків. Нарід рішуче підтримував свій Уряд та військо, і з повною самопожертвою йшов до його рядів. Крім того, моральний чинник був до розпорядимости диктатора Петрушевича та ген. Грекова, але бракувало матеріяльних засобів – зброї, амуніції та набоїв.
Військову здобич, яку захоплювала ГА у ворога, не завжди було можна використати, бо калібри зброї Польської й Галицької армій – різні.
Добути вогнеприпасу закордоном було майже неможливо; Наддніпрянській армії теж бракувало снарядів і набоїв, і тому вона не мала змоги допомогти галичанам.
Галичани прагнули за всяку ціну, нарешті, здобути свою столицю Львів, і тільки там замиритися з поляками.
Під гіпнозом цієї великої мети, й окрилені блискучими успіхами своєї народньої армії, галицькі військові та політичні керівники недооцінили ні сил свого ворога, ні значення підтримки, яку йому давала Франція, ні, нарешті, ваги техніки в сучасних боях.
Без набоїв і лицарі безсилі проти численного ворога, озброєного до зубів. Тільки на самому героїзмі й запалі неможливо базуватися. Здається, треба було використати слушний момент і досягти хоч тимчасового замирення (перепочинку) з поляками. А для цього нагода якраз і трапилася.
ПЕРТРАКТАЦІЇ ПРО ЗАВІШЕННЯ ЗБРОЇ
Склад делегацій.
1-го червня з Тарнополя вирушила до поляків наша делегація. Склад її: Голова – отаман Дельвіг (генерал-поручник за російської служби), члени: генеральпого штабу полковники Ліпко та Сулківський, сотники Камінський і Чехович Ярослав (без права голосу), п. Антончук (від державної інспектури) і підполковник Слюсарчук від Галицької армії.
Перше засідання відбулося у Львові 3-го червня. З боку польського призначено: Головою ген. пор. Радзієвського, членами: генерального штабу майора Меріянського, кап. Розвадовського, двох муштрових старшин та полковника жандармерії.
Умови в яких велися пертрактації.
Умови, в яких почалися переговори були несприятливі для украінської делегації Наші представники не мали докладних відомостей ні про бойовий фронт Наддніпрянської армії, ні про стан і наміри Галицької. Ситуація на першому значно змінилася, наші частини вже прорвалися на Україну, телеграфічного ж сполучення з Урядом ще не було, а Галицька армія, відірвавшись від переслідування польських військ, поспішно зосереджувалася в куті між річками Дністер і Збруч. Через це навіть польські відділи, як видно, втратили дотик з нею, бо й польська «язда» не намацала як слід Галицької армії. Польському командуванню здавалося, що ГА зовсім розбита й розпорошується.
Українська делегація обстоювала демаркаційну лінію по так званій «лінії Бартельмі», і взагалі намагалася виграти терен для Галицької армії та Уряду, застерігаючи інтереси Соборної України.
Польська делегація поставилася прихильно до Наддніпрянців і дуже вороже до Галицької армії.
Спочатку поляки висунули проєкт цілковитого роззброєння ГА, а потім уже, з причини відпору з боку наших делегатів, запропонували вважати за демаркаційну лінію той рубіж, який посідає ГА в момент початку пертрактацій.
Для з'ясування, недокладно відомої для обох сторін, бойової ситуації, українська делегація мусіла виїхати на 72 години за Збруч і отримати потрібні відомості.
10 червня в Чорному Острові полк. Ліпко з Антончуком, делеговані до штабу Дієвої армії, довідалися про успіхи Наддніпрянської армії та про лінію її фронту. Про Галицьку ж армію, через брак сполучення з нею, не було певних інформацій, і навіть ще не дійшли вістки про ширшу офензиву, почату саме тоді новим і начальним її вождем ген. Грековим.
В Чорному Острові, де перебували Головний Отаман, Директорія, Уряд, штаб Дієвої армії, було скликано нараду з вищих чинників Уряду й Командування. Вислухано звіт про цілковите небажання польських делегатів рахуватися з «лінією Бартельмі». Нарешті, нашим делегатам дано словесну інструкцію: «Як не поведеться обстояти «лінії Бартельмі», то відмовитися від неї, але допоминатися можливого для нас максимуму».
З поворотом нашої делегації до Львова, знову почалися пертрактації. На жаль, поляки поставили українську делегацію в дуже важке становище. Вони її цілком ізолювали: наші делегати не мали змоги зноситися з своїм Урядом телеграфічно, та ще до того вони були відтяті від зовнішнього світу завдяки «товаришенню» польських жандармів.
Таким чином, поляки надалі позбавили нашу делегацію можливости координувати свої вимоги з ситуацією на фронті.
А там розвивалися важливі події.
Наддніпрянська армія за 2-3 тижні розбила червоних, звільнивши від них великі обшари й майже цілком опануваши Поділлям. Рівно ж і Галицька армія несподівано обвалилася, як сніг на голову, польському війську, трощила його відділи, вдерлася далеко в Східню Галичину, загрожуючи самому Львову.
Наші делегати випадково довідалися про успіхи Українських армій, але докладних відомостей про бойовий фронт не було.
Поляки під враженням від своїх поразок трохи пом'ягшали і, нарешті, по довгих та впертих дебатах (українська делегація обстоювала Тарнопіль), дійшло навіть до зірвання переговорів, – (поляки не йшли на уступки) 15 червня осягнуто згоди (див. Додатки )
Демаркаційна лінія і ставлення НК ГА.
Демаркаційну лінію проєктовано так: старий російський кордон на північ від Тарнополя,[23] від р. Буг до містечка Олексинець, с. Янківці на р. Сереті, по Серету до с. Біла, р. Золота Липа, далі на північний захід р. Дністер.
Обидві сторони зобов'язалися не збільшувати війська на галицько-польському фронті, а навіть дозволялося перекидати свої відділи на іншї бойові фронти.
Бойові акції припиняється 20 травня, а групування, зокрема демаркаційної лінії, почати з 23 травня.
Проєкт згоди було відвезено полк. Сулківським до нашого Уряду й затверджено. Повертаючись до Львова, полковник завітав і до НК ГА, щоб завішення зброї було затверджене диктатором Петрушевичем і генералом Грековим.
Полковник Сулківський також заїздив до НК ГА і під час своєї подорожі до Уряду та інформував її про ситуацію. Генерал Греков і диктатор Петрушевич відмовилися підписати таку умову, з огляду на великі успіхи своєї армії.
Позитивні сторони.
Розглянемо позитивні та негативні сторони умови.
1. Це було тільки завішення зброї між арміями, а не політична умова.
2. Головного було досягнуто: Польська армія, як ворог, на деякий час відпадає: проти Української армії лишається тільки один противник – большевики.
3. Галицькій армії забезпечується хоч, порівнюючи, невеликий клаптик своєї території, де вона мала змогу упорядкуватися й допомогти Наддніпрянській армії в її боротьбі. Дальші кроки залежали від обставин і організаційної здібности Галицького Уряду та інтелігенції.
4. Крім того, це замирення розв'язувало руки Галицькому Урядові в його зносинах із Західньою Европою, де він мав змогу придбати собі забраклої військової техніки. Гадаю, що тоді Франція та інші держави вже не перешкоджали б цьому, а можливо припустити, що й допомагали б.
Негативні сторони.
1. Завішення зброї сталося в момент апогею військових успіхів Галицької армії: вона досягла на правому крилі приблизно Золочева, а на лівому – Гнилої Липи.
Тому доводилося без бою залишати полякам значні простори, що прикро відбилося б на настрої армії (праве крило треба відтягти на десятки верст аж за Тарнопіль).
2. З стратегічного боку демаркаційна лінія була не досить безпечна для ГА, бо поляки мали змогу скупчити резерви на магістралі Львів-Тарнопіль і звідти, на випадок непорозуміння, розрізати Галицьку армію й примусити частину її сил відійти на ворожо-невтральну Румунію, яка, за згодою з поляками, захопила, під час першого відвороту ГА, південний кут Східньої Галичини.
3. Завішення зброї зупиняло переможний рух ГА. Її керівники, здається мені, мали думку швидко просунути своє ліве крило вперед і вийти на південь від Львова з тим, щоб перекинути свою базу на Лавочну, Стрий і далі базуватися на прихильну Чехословаччину й Угорщину.
Аналіза плянів і рішень ген. Грекова.
В Лавочній вже було зібрано 5 мільйонів мушкетних набоїв і кілька тисяч гарматних, що для ГА передовсім мало вирішне значення. В цьому районі вони сподівались поповнити і побільшити армію ще на два корпуси (4 і 5), кадри для яких уже підготовлялися. Потім уже, коли б сприяли умови, наступати на Львів із південного заходу.
Отже, НК ГА вела операції, насамперед, за посідання нової бази, бо ні за Збручем, ні в Румунії, через різні умови, значних запасів військової техніки отримати не передбачалося. Тому то ми цілком уявляємо, що важко було її керівникам у момент найбільших успіхів відмовитися від дальших акцій.
Тепер ще не час докладніше розбиратися в тих обставинах, за яких складалися умови про завішення зброї. Чи мала змогу українська делегація, за більшої своєї упертости і належної поінформованости, досягти кращих умов завішення зброї, і чи таке досягнення відбилося б позитивно на прийнятті умов диктатором Петрушевичем і ген. Грековим?
Все ж ми мусимо рішуче зазначити, що зірвали військову умову диктатор Петрушевич і ген. Греків.
Це був початок нового курсу, який, нарешті, скінчився незчисленними бідами для Галицької армії та її народу.
Зрозуміло, що диктатор Петрушевич поставився обережно до підписання хоч би й військової згоди з поляками, бо він, думається нам, не хотів поступитися повнотою домагань Галицького народу й цим створити небажаний прецедент.
Цілком інакше мусіла поставитись до цього галицька стратегія.
Хоч і важко було Начальному Вождеві зупинити армію в момент найбільших успіхів і не ризикнути продовжити операції – «пан, або пропав», щоб потім не каятися ціле життя, що можна було виграти справу, а її не доведено до краю, все ж вважаю, що ген. Греків мусів докладніше здати собі звіт стратегічної ситуації та уважніше її проаналізувати.
Правда, плян НК ГА – перекинути свою базу на південь, на Лавочну-Стрий, мав би багато позитивного, але чи було можливо його здійснити за даних обставин? Ось про що йдеться.
У Галицької армії бракувало вогнеприпасу. Мушкетних набоїв було по 10-15 на бійця. Гарматних було більше, але тільки на них неможливо перенести всієї ваги бою, особливо при обороні.
Перший момент несподіваного удару для Польської армії вже минув. Помилка польського керування, що вважало ГА до початку травня зовсім розпорошеною і відтягло з Галицького фронту значні сили на большевицький фронт, тепер виправлялася. Вже до Львова прибула Познанська дивізія, а також підтягалася й дивізія Галеровского корпусу.
Гадаю, що такі інформації мусіла мати НК ГА (між іншим, полк. Сулківський в НК ГА інформував про це ген. Грекова). Чим і як сподівалася НК ГА стримати контрудар свіжих польських сил?
Неуспіх ГА за таких обставин міг спричинитися до цілковитої поразки.
На нашу думку, краще було, хоч і на важких умовах, замиритися на деякий час по тимчасових успіхах, які за бойових обставин закріпити було неможливо, аніж по програній. В першому разі лишається моральний чинник і деякі реальні наслідки. Пригадаємо, як би став у пригоді Галицькій армії, в кінці 1919 року, під час відвороту наших армій з Великої України до Збруча, свій власний, хоч і невеличкий, закуточок.
Ставлення поляків.
Треба, в цілях історичної правди, відзначити, що й поляки не зуміли оцінити моменту і піти назустріч Галицькому народові в його домаганнях.
Вільготніші умови та ширше трактування справи мусіло зрушити з мертвої точки справу галицько-польських стосунків. Необхідно зазначити, що Галицький нарід легше було привернути до себе мудрою, поміркованою політикою, ніж силою польсько-антантської зброї.
НК ГА своєчасно повідомила польське командування, що вона не приймає умов завішення зброї. Поляки з обуренням зняли галас на весь світ, обвинувачуючи Галицьку армію в зірванні умови й навіть у большевизмі.
Польське командування підтягло свіжі значні сили й скерувало їх на стомлену, виснажену ГА – техніка й переважаюча кількість зломили дух, – фінал відомий. Почався знову відворот ГА, хоч тепер уже добре керований.
Мандат Антанти.
Антанта, мабуть з метою розв'язати полякам руки для їхньої боротьби проти большевиків, дає мандат на окупацію Західньої Области УНР і доручає польському командуванню звільнити Східню Галичину аж до Збруча від большевиків (?). (Антанта згодом остаточно має розв'язати питання про Галичину).
Дивно, як міжнародня політика могла допустити такий глум і абсурд.
Галицьке регулярне, національне військо, таке дисципліноване та витривале – і раптом безпардонні комуністи!
Події пішли своєю чергою. Галицьку армію та її Уряд, мовби навмисне, штовхали в обійми большевиків.
Орієнтація на Румунію.
Знову страшенний сум огорнув Галицьку армію та її Уряд. Де ж шукати порятунку? Відступити до Румунії? Але ці «репрезентанти спекулятивно-безкровної політики» не допоможуть сусідові в лихій пригоді без великого зиску для себе. Вони самі не від того, щоб ще й собі зірвати заласий клаптик (і справді вони захопили Буковину, а згодом – і південно-східній кут Галичини).
Орієнтація на Совдепію.
Безпорадний стан і почуття обурення підказували піти під червоний прапор і за його кривавою допомогою звільнити свою батьківщину від польського панування. Большевики – це велика й руйнуюча сила, і вона змете й розпорошить ворожих окупантів. Але, чи не є це союзник небезпечний з соціяльного і національного поглядів?
Як же тоді ідея Соборної України? Самостійної національної Держави? Аджеж червоні б'ються проти Наддніпрянської армії, як національної, провадять повну централізацію, гвалтують нарід на Великій Україні. Національна ідея для них лише тимчасовий, влучний і корисний клич. Крім того, напевне вони розкладуть нашу єдину надію на визволення – армію й дезорганізують її остаточно. Нарешті, знищать до краю отак бідну, виснажену війною країну.
Отже, червоний спільник – дійсно грізний і страшний, нажаль, занадто небезпечний.
Орієнтація на Соборну Україну.
Лишається одно: знову йти до братерської Наддніпрянської армії, і спільно з нею шукати своєї долі й щастя. Так промовляє здоровий розум…
А серце заважає… Віддати без бою свій край, користуватися ворожою допомогою, хоч би й через Уряд Наддніпрянський – теж важко до смерти.
Ось у якій розпуці стояли Галицький Уряд і Армія.
Збруч уже близько, боротися голими руками далі немає змоги… Треба на щось зважитися… Взяла верх ідея Соборної України. Рубікон перейдено.
Подаю телеграму НК ГА з дня 4.VІІ, ч. 3715.
ТЕЛЕГРАМА НК ГА З ДНЯ 4.VІІ, Ч.3715.
Під сильним напором польських сил, за браком муніції й інших матеріялів Галицька армія буде примушена перейти річку Збруч та шукати опору й охорони на широких ланах Великої Україий. З цих причин НК ГА звертається з проханням до Головного Отамана – призначити район виключно для Галицької армії – простір між річкою Збручем та лінією Сатанів-Борщівка-Городок-Купель-Смотрич-Черч-Голосківка-Кам'янець Подільський-Жванець включно, де армія відпочила б та упорядкувалася б. Охорона границь Збруча й Дністра залишається Галицькій армії. Для врятування дорогого залізничного майна й матеріялів прохається дозволити на перешивку залізниці нашими залізно-дорожними частинами від ст. Гусятин на наш бік аж до слідуючої станції.
СИТУАЦІЯ В ШТАБІ ДІЄВОЇ АРМІЇ В ЗВ'ЯЗКУ
З ПІДХОДОМ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ ДО ЗБРУЧА
Враження від телеграми.
Цю телеграму було отримано в штабі Дієвої армії в присутності Головного отамана напередодні залишення нами Проскурова (5.VІІ). В штабі Дієвої армії Головний Отаман приймав оперативний звіт. Становище здавалось досить грізним, обставини на Польсько-Галицькому фронті не були докладно відомі. У декого, наприклад, у отамана В.Тютюнника, вродилася думка, щоб, на випадок неуспіху останньої спроби, відірватися від ворога й тимчасово відійти за Збруч (див. чч. І-ІІ, бої 4-5. VІІ ).
Інші мріяли з кращими частинами прямувати на схід і приєднатися до повстанців. Все ж треба було підготовляти грунт для евакуації за кордон, головно міністерств, або до переносу операцій на схід.
Несподівано приносять депешу ч. 3715. З нею блиснув на всіх нас яскравий промінь: доля посилає новий порятунок. Цікаве й важливе явище. Дві армії в Тарнополі в перших днях червня (1.VI) в часи найбільшої небезпеки (оточення наших армій – комбінований наступ польсько-большевицький, див. І-ІІ чч. ) роз'єдналися й кожна пішла окремо проти свого важливішого ворога.
Спочатку дуже пощастило обом арміям: вони били своїх супротивників і йшли до наміченої мети; проте, ті самі чинники викликали цілком аналогічні наслідки. Роз'єднаність зусиль і відсутність техніки негативно відбилися на операціях обох армій. В них майже одночасово скоїлася біда. Правда, у Наддніпрянської армії ще був якийсь вихід – піти на вороже запілля, Галицька ж, приперта до Збруча, мусить круто міняти напрямок своєї попередньої політики. Запілля обох армій накреслюють для себе шляхи на східній берег Збруча, обози СС прямують через Лянцкорунь-Скалу на захід від Збруча. Тому конче було потрібно повертати фронт проти одного ворога. В цьому був єдиний порятунок.
Згода Головного Отамана нa перехід ГА.
По коротенькій нараді з Головним Отаманом, схвалено рішення. «Вітати перехід Галицької армії за Збруч та всіма засобами скрасити й полегшити для неї цей важкий історичний крок».
Отже, важливе й відповідальне рішення диктатора Петрушевича й НК ГА – співпрацювати разом з Наддніпрянською армією проти большевиків – було схвалене спочатку цілком самостійно, без жодного впливу з боку Головного Отамана й його Уряду, і навіть для них несподівано. Наддніпрянці навіть не уявляли дійсних обставин на Польсько-Українському фронті (офіціяльних зносин між урядами за останній місяць не було, а надходили відомості тільки приватним шляхом).
З появою Галицької армії, ситуація на Поділлі мусіла круто змінитися. Об'єднані зусилля обох армій зведуть на нівець успіхи червоних. Треба тільки наддніпрянцям утриматися до переходу ГА й залишити для розташування її вільний і безпечний від ворога терен, а також ужити заходів, щоб за Галицькими відділами не посунулася за Збруч Польська армія, щоб остаточно знищити свого впертого ворога.
Тут же було складено телеграму, ухвалено її зміст Головним Отаманом і надіслано до НК ГА.
Ось її зміст:
ТЕЛЕГРАМА НАШТАДІЄВОЇ ч.00930 з дня 5.VІІ
Головний Отаман принципово згоджується на перехід ГА на східній берег Збруча, але з тією умовою, що по переході р. Збруч ГА має зайняти район Ожигівці – Купин – роз'їзд Нарковичі – Городок – Купель – Смотрич – Черч – Голосків – Шустівці, всі пункти включно. Так само Головний Отаман годиться на перешивку колії від Гусятина до слідуючої станції, про що даються відповідні зарядження Міністерству Шляхів.
З північної сторони визначеного для Галицької армії району, ворожі банди тиснуть наші невеличкі відділи, через що для забезпечення району скупчення ГА з півночі, необхідно негайно висунути відділи від Сатанова й Волочиська на північний кордон приділеного для Галицької армії району.
Українська Наддніпрянська армія та її Головна Команда приймає Галицьку Українську армію, як братню, й усім їй допоможе, що в її силах. Головний Отаман дає наказ у цій справі належним установам і має тверду надію, що тимчасове лихо зміниться, й обидві армії, з'єднавшися в одно нерозривне ціле, в швидкому часі побачать кращі дні.
Отаман В. Тютюнник.
Як бачимо з тексту цих телеграм, вони сходяться в усіх точках. Тільки Штаб Дієвої армії пропонує для розташування ГА більш північний район, з метою використати частину ГА для того, щоб знову відібрати важливий вузол Проскурів.
Така офіціяльна історія цього нового зближення Галицької й Наддніпрянськоі армій і, здавалося, легко його було перевести в життя. На ділі ж, як побачимо далі, різність структури урядів, попереднього виховання й культури викликали, починаючи від перших кроків і кінчаючи останнім розривом, багато непорозумінь, нарікань і нещасть.
Тому ми постараємось, скільки вистарчить наших малих сил, коротенько схарактеризувати уряди Наддніпрянський і Наддністрянський, і вдачі наших армій.
Риси Австрійської армії.
Галицька армія. Подамо коротеньке порівняння між арміями УНР і Галицькою. Галицьку армію скомплектовано майже виключно з тих елементів, з яких складалася Австрійська армія, тому цілком зрозуміло, що ГА, як її спадкоємиця, мусіла зберегти деякі риси, аналопчні з Австрійською.
Ось ці риси. Позитивні: організованість, нахил до муштри і карність навіть у дрібницях, акуратність, упертість і витривалість в боях суцільним фронтом із забезпеченими крилами, порив в атаці, одначе без належного завзяття та настирливости довести її до кінця за всяку ціну, як це властиве німцям і росіянам. («Зайва розкіш утрат при атаках» – такі закиди робило вище австрійське командування в своїх звітах про російські частини).
Негативні: зайва централізація, страх за свої фланги та запілля, велика обережність у маневрах на одшибі, відсутність взаємної виручки (різномовність армії та ворожнеча між різними націями); до того, при відвороті австрійці швидко губили всяку впертість, досить легко підпадали паніці й боялися кінних атак (особливо – козачих).[24] Оточені, вони досить легко й охоче йшли в полон, що з'ясовується причинами політичними й національними.
Ще помічалася у них відсутність широкої ініціятиви і чекання детальних розпоряджень і наказів зверху.
Треба зазначити, що в Австрійській армії доброю славою користувались мадяри, дуже активні під час походу й уперті при обороні, а також і слов'янські полки, надто «руські» (тирольці сходу) тільки не на східньому фронті. Відомо, що найважчі завдання покладалися на італіиському фронті на ці «руські» полки, і вони їх виконували непохитно з самопожертвою. Пригадаймо тільки Ізонцо і П'яву.
Взагалі, як показав досвід великої війни та европейська воєнна література, Австрійська армія була, щодо своїх бойових якостей, значно нижча за російську, яку вона переважала тільки військовою технікою.
Риси Галицької армії.
Галицька армія зберегла деякі з цих рис і витворила деякі нові позитивні: одноманітний, національно вихований, з палкою любов'ю до свого краю, елемент влив новий, свіжий патріотично-бойовий струмінь.
Взагалі це була селянська армія, ще не захоплена заразливим і розкладовим духом «соціялістичних свобід». Стрільці (мужва) багато не вимагали й радо слухали своїх старшин та були м'ягким воском у руках своїх начальників.
Командний склад.
Значний відсоток вищого командного складу та офіцери Генерального Штабу – були німці-австріяки, елемент знаючий, працьовитий, енергійний;[25] вони чесно виконували свої обов'язки до Галицької армії, і бажали добра своїй новій батьківщині.
Решта старшин була різноманітна. Значний відсоток із них мав бойовий досвід, чималий відсоток був із вищою загальною освітою; на загал, це був добрий бойовий елемент. На жаль, більшість не мала належного стажу й досвіду для керування великими відділами, на чолі яких їм випало стояти. Старшинство знало добре один одного, і це сприяло розвиткові взаємної виручки.
Треба зауважити, що був якийсь відсоток і такого старшинства, яке тягло до різних етапів, стаційних команд, дефензив, жандармерії, тощо – більше, ніж на фронт.
Також необхідно зазначити, що в ГА залишилася ще одна «австрійська» риса – самопевність та деяке презирство до неподібної до них Наддніпрянської армії. Старшинство взагалі перебільшувало хиби Наддніпрянської армії й судило про неї тільки по тих горе-отаманах і наших безвусих партійних діячах, які по галицьких кав'ярнях та рестораціях рясно трусили народніми грошима. Бойова вартість Наддніпрянської армії була галичанам невідома. Галицьку армію вони вважали за незрівняно вищу, ніж Наддніпрянська.
Таким чином, на нашу думку, ГА являла собою боєздатну регулярну армію з не зовсім відповідним, мало досвідченим командним складом; в ній панував лад, карність і добре було організоване запілля; на військове забезпечення ГА була бідна. З національного боку це була одноманітна маса, з піднесеним національним почуттям.
Проти поляків – це поважна сила. Проти росіян (москалів) чи правої чи лівої секти (правої – добровольців, лівої – комуністів) – значно слабша.
З одного боку, пережиток вражень великої війни, майже постійна перемога Російської армії над Австрійською й відсутність гострої ворожнечі до москалів, стримували бойовий запал ГА; з другого боку – острах перед польським мілітаризмом, бо поляк був ближче й дошкуляв він дужче і з давніх-давен, а з москалями хоч і важко, а нарешті «якнебудь розмежуємося».
Ось характерний вираз одного з видатніших діячів Галицької армії: «Щойно не допоможе пан-Біг приплисти галицькому кораблеві до рідного берега, краще тоді потонути в російському морі, аніж задихнутись… в польському багні».
Цей погляд поділяло чимало галичан, і його треба брати під увагу, щоб добре зрозуміти характер подій у майбутньому і дати їм правильну оцінку.
Риси Російської армії.
Наддніпрянська армія. Наддніпрянська армія мала властивості колишньої російської, з деякими значними ухилами в гірший бік, деякими – в кращий. Добре відомі властивості Російської армії: впертість, відданість, витривалість, презирство до смерти, слухняність. Але ж солдати потребували постійного догляду й опіки; за відсутности цього, швидко розперізувалися і втрачали військовий вигляд.
За найліпші бойові частини справедливо вважали сибіряків (німці звали їх каторжанами).[26]
За ними по черзі йшли частини, мобілізовані на Україні. Розгром усієї Австро-Угорської армії в 1914 році є ділом рук, головним чином, військ Київської та Одеської військових округ та гвардії (значні кадри українців).
За мирних часів «хахли», як їх називали в армії, були найбільш бажаним елементом у кожній частині. Це, здебільшого, – селяни, слухняні, не розбещені, боєздатні, розумні. Великий відсоток із них ішов у фeльдфебелі, вахмістри й лишався на поверхтерміновій службі. Також значна кількість «малоросів» (малорослих) на ділі були «великорослими» і комплектували гвардію, фльоту й кінноту. Взагалі, українці складали чудовий бойовий елемент.
Риси Української армії.
Таким чином, Українська армія мусіла бути щодо козачого складу зразковою. На жаль, частина з колишніх «солдатів» зіпсувалася через революцію й славетні свободи без обов'язків; деякий, правда незначний відсоток, особливо в кінноті й запільних установах, набув нахилу до грабунків. Одначе з цим легко можна впоратися, посиливши карність, бо значна кількість надавалася до ладу з своєї істоти. А до того ще козаки перейнялися історичними традиціями Запоріжжя з його суворою карністю на поході і в бою. Так само краще забезпечення армії безумовно сприяло би зменшенню грабунків.
Зрештою, в армії лишився, так би мовити, войовничий, переконаний і національно свідомий елемент.
Командний склад.
Старшинство являло собою різноманітний елемент. Поруч із видатнішими, бойовими, національно вихованими старшинами з великою ініціятивою й відвагою та досвідом, ще лишався й невеликий гурточок або авантурників, або розбещених людей, яким бракувало відповідної школи, муштри й виховання ( див. І-ІІ чч. «Походу» ).
Треба зазначити, що відсутність відповідальности, суворого контролю й належноі організації запілля спричинилася до деякої дезорганізованости апаратів постачання і пониження моралі деяких постачальників.
Старшини Генерального Штабу, за невеликим винятком, були пристосовані до обставин сучасної війни.
Роля старшин Генерального Штабу була надзвичайно важка й відповідальна. Нерідко доводилося підлягати в штабах груп і дивізій (це стосується, головним чином, до початку 1919 року) людям з малою військовою освітою, з невеличким бойовим досвідом і незначним службовим стажем, але з партійними квитками, при системі неповного довір'я і навіть деколи й провокації.[27]
Одначе старшини Генерального Штабу працювали чесно, продуктивно, і не вдавалися в політичні авантури. Головний Отаман розумів усю вагу праці старшин Генерального Штабу і боронив їх та кадрове старшинство від наклепів і цькування партійців, особливо ес-ерів.
Висновок.
Наддніпрянська армія, переорганізувавшися вже в період Проскурівської операції, являла собою майже регулярну армію з деякими особливостями, викликаними революцією й національним рухом. Вона мала різноманітний старшинський склад із здоровим бойовим осередком, прекрасний козачий елемент, слабеньку карність і неналагоджене запілля з слабими й невистарчаючими мобілізаційними апаратами. Бойова здібність, за умов рухливого большевицького фронту, і завзятість – загалом високі.
Порівняння обох армій.
Загалом Українська Наддніпрянська армія була менш організована й упорядкована, ніж Галицька, карність мала теж слабшу, запілля і постачання кепсько налагоджені. Це частково з'ясовується надто рухливою війною і призвичаєнням інтендантів ще з часів великої війни отримувати всі запаси з базисних склепів і не турбуватися про експлуатацію всіх місцевих засобів, на що були такі мастаки голодні німці й австрійці.
З боку суто бойового, як здібність маневрувати на щироких фронтах, часами зовсім відокремлено, битися на всі чотири сторони світу білого, персональна ініціятива – то наддніпрянці були сильніші за галичан, особливо в умовах маневрово-большевицького фронту. Приклади видно з акцій Запорожців, 3 дивізії й ударної групи СС у Проскурівській та в інших операціях.
Самі методи боротьби, напівпартизанські, а взагалі маневрові, краще відомі наддніпрянцям, аніж наддністрянцям.
На мій погляд, прекрасна буде комбінація з'єднання акуратности, обмежености в бажаннях, навику до послуху та ладу галичанина з ініціятивою, войовничістю й широким розмахом наддніпрянця. Вони один одного доповнювали. Разом вони могли створити, за сприятливих умов (техніка і зброя), грізну, непереможну Українську збройну силу.
Директоріят.
Приступаючи до характеристики урядів Наддніпрянського й Наддністрянського, ми цілком уявляємо собі й важливість добровільно взятого на себе завдання, і велику його трудність для автора – військової людини, що не брала участи в політично-партійній праці. Одначе, для належного зрозуміння описуваних нами подій, уникнути цього не можна.
Хай компетентніші та авторитетніші в цьому люди внесуть відповідні корективи в нашу працю.
Українська Національна Рада в Станіславові ухвалила з'єднання Захіньо-Української Народньої Республіки з Великою Україною в Соборну Україну. З'єднання відсвятковано в Києві 22 січня 1919 року на Софійському майдані дуже врочисто. Воно було актом надзвичайної ваги (див. Додатки ).
З цього часу Українські Землі починали нове життя. Вони мусіли йти до однієї мети – будування незалежної Соборної України. Об'єднання збільшувало сили й можливості для Соборної України, але збільшувало й число ії ворогів. Треба було кожній з частин, які створили Соборну Україну, задля спільної користи, на деякий час поступитися своїми частковими інтересами, що, було не так легко, а представникам Соборної України – рахуватися з ними. Взагалі ж – ставити для виконання такі завдання, які відповідали б силам Соборної України, політичному моментові й не суперечили б самій ідеї соборности.
На чолі обох урядів, як верховна влада, стала Директорія (Директоріят).[28]
Уряди Наддністрянський (Західня Область УНР) і Наддніпрянський (УНР) залишалися цілком автономними у вирішуванні своїх справ. Галицький Уряд навіть вів свою закордонну політику, часто-густо не рахуючися з Директорією. До складу Директорії входило 5 наддніпрянців і доктор Євген Петрушевич, як презенс Наддністрянського Уряду. На день 1.VІ. склад Директорії значно зменшився.
Винниченко.
Голова Директорії Винниченко, який схилявся все більше й більше до комуністичних ідей, під натиском Антанти відколовся від Директорії. Він вирушив на захід, щоб у холодочку затишного кабінету зорити за гарячими подіями на Україні і гостро, злісно-талановито їх критикувати , а також своїми творами підготовляти собі шляхи на совєтську Україну.
Андрієвський.
Самостійник найбільш поміркованої течії, Андрієвський, коли сформувався чисто соціялістичний Уряд в УНР і ліквідувалося оскілківщину, до якої він був причетний, теж вирушив на захід і вийшов із складу Директорії. Одначе, він продовжував вести свою окрему політику, ворожу урядові і навіть частково й Головному Отаманові.
Петрушевич.
Доктор Петрушевич останні два місяці, хоч і лишався членом Високої Директорії, фактично жодної участи в її праці не брав, Між урядами Наддніпрянським і Наддністрянським відносини загострилися й контакт був слабий, з початку ж червня майже й зовсім урвався. Кожна сторона вела свою окрему лінію.
Отже, остаточно Директорію складав Триумвірат: Голова – Симон Васильович Петлюра, члени – проф. Ф.Швець і А.Макаренко.
С.В.Петлюра.
Вся влада була в руках С.В.Петлюри.[29] Не беруся дати належної оцінки Симонові Васильовичу, цій історичній персоні. Це, гадаю, краще за мене зроблять дослідники згодом, коли проясниться виднокруг. Тільки дещо додам до того, що раніш уже зазначив (див. чч. І-ІІ «Походу» )
Факти говорять самі за себе. Національна революція висунула Симона Васильовича, як головного національного керівника, і на протязі 3-4 років він стояв на чолі й за всяких умов провадив активну боротьбу за змагання Української Нації. Нікого за цей час могутнішого не з'явилося йому на зміну, бо такого й не було.
С. В. Петлюра – людина нестримної енергії, високої моралі й шляхетної вдачі (див. чч. І-ІІ «Походу» ), ентузіяст, вірить, хоч деколи тільки інтуїтивно, і вливає свою віру в інших. Це головна позитивна його риса, як Вождя. Повести ж усіх твердо до наміченої мети, рішуче примусити всіх виконувати його волю, стримати злочинну спекуляцію національним прапором, – досягти цього Симону Васильовичу в обставинах тієї розрухи не все вдається, хоч він і прагнув цього.
Федір Швець і Андрій Макаренко.
Федір Швець – висока постать, чесна людина, професор і тільки професор – далекий від життя.
Андрій Макаренко – людина зовсім іншого гатунку. Має здоровий розум і багато енергії. На жаль, йому бракувало належної освіти й певної системи; любив утручатися в усякі справи, цікавився дрібницями, розкидав свою увагу [30].
До військових ставився добре і рахувався з ними.
Кабінет Мартоса.
Біля влади в цей момент був соціялістичний кабінет Мартоса (згадаймо й про репрезентантів Трудового Конгресу, але вони тихо вмирали). Він (кабінет) складався виключно з с.-д. та с.-р. Вони трималися за свої портфелі й владу, і не бажали співпраці з рештою українських партій та відомих національних діячів.
Відсутність спільного національного фронту прикро відбивалася як на самій працездатності уряду, так і на нашій справі. Бракувало інтелігентних сил і була розбіжність думки.
До армії цей уряд ставився невиразно; вона, в уяві декого з наших політичних діячів, була чинником другого порядку. Загалом він не міг, з різних причин, дотепно організувати владу на звільнених просторах, а головне – не напружував зусиль, щоб своєчасно забезпечити армію хоч одягом, харчами й ліками та дати їй грунт і засоби для важкої й упертої боротьби.
Мартос.
Голова кабінету с.-д. Мартос – відомий кооператор і революціонер. Як міністр фінансів, не зовсім вив'язувався.
Мазепа.
Треба зазначити, що в складі кабінету були видатні діячі, особливо серед с.-д. Яскравіша постать між ними це Мазепа – розумна, тверда й чесна людина; правда, він у цей період мріяв про соціялізацію й ширяв в емпіреях, але під час походу в запілля ворогові в 1919 році з генералом Омеляновичем-Павленком реальна дійсність протверезила його.
А.Левицький, С.Тимошенко, Одрина і П. Красний.
Здібний, елястичний, схильний до компромісів, хитроумний Уліс – А. Левицький також солідний діяч – С.Тимошенко. Завжди захоплений, молодий с.-р. Одрина. Треба також відзначити оригінальну й симпатичну постать незмінюваного й недоторкуваного (об нього розбивалися всі кризи кабінетів) міністра жидівських справ П.Красного.[31]
Головна хиба соціялістичного уряду, а також, – ніде правди діти, – й попередніх – це цілковита відсутність певного фінансового пляну (через брак бюджету), а також контролю й жодної відповідальности. Кошти йшли як на державні цілі, так і на потре6и приватних осіб і на партійну агітацію.
Мушу сказати, в цілях історичної правди, що Урядові УНР і особливо Голові Директорії С.В.Петлюрі доводилося працювати в надзвичайно важких, несприятливих умовах, не подібних на галицькі.
З одного боку, безупинно напирав червоний максималізм – угнатися за його гаслами жоден з найсоціялістичніших і демократничніших урядів не мав змоги, з другого – доводилося боротися з реакційною течією, гатунку «Протофіс і С-ка». Також стояла на перешкоді невиразна національна позиція з боку деяких верств українського суспільства.
Взяти тверду центральну національну течію було важко. Агітують з правого й лівого боку. До того ж населення ще було отруєне демагогічними революційними лозунгами. Соціялістичний уряд все ж схилявся більше вліво, не рахуючися з вимогами життя й обставин державної праці – партійні цілі на першому пляні. Одначе й соціялісти-самостійники (з попереднього уряду) були схильні до політичних авантур і до того ж мали «зуб» на Симона Петлюру.
Склад уряду і методи його праці.
Уряд Наддністрянський. Уряд Західньоі області УНР виник не наслідком революції, а після розпаду Австро-Угорщини, що відбилося на його поглядах і методах праці. До складу уряду ввійшла більшість послів і делегатів з австрійського парляменту. Вони в масі належали до демократичних і радикальних партій. Зважаючи на грізну ситуацію, галицькі впливові кола всю владу передали до рук д-ра Петрушевича, як диктатора. Найбільш його підтримували національні демократи і частково радикали.
Всі ці діячі виховання мали австрійське, і звикли шляхом довгої, упертої боротьби допоминатися бодай невеличких результатів і йти крок за кроком. Тому реформи провадились обережно, а іноді навіть не поспіваючи за темпом життя (земельне питання). Було залишено в повному складі австрійський адміністративний механізм (апарат), що на перших порах було безумовно доцільним. Одначе, не введено відповідних коректив.
Треба зауважити, що Галицький Уряд здавав собі справу в оцінці ролі армії, і найперші турботи присвячував своєму військові.
Галицький нарід не був розбещений революційними гаслами, а в істоті своїй – він слухняний, смирний і навіть затурканий, але національно свідомий.
Інтелігенція не мала утопічних мрій ощасливити весь світ марою соц. революції, вона поставила собі реальне завдання – здобути власну державу й з'єднати її, як поведеться, з старшим братом – Великою Україною. Народні маси й інтелігенція йшли поруч, один одного підтримуючи й борючися спільним фронтом. підпомагало тому національне, однакове виховання й освіта галичан, чого бракувало наддніпряндям, де виховання інтелігенції і селянства було різне через значне омосковлення першої. Тут усі – від селянина до професора – гостро відчувають свого головного соціяльного й національного ворога – поляка.
На жаль, галицькі поляки не гасили полум'я взаємної ворожнечі, а підливали в нього олії, забуваючи, що це – свій брат-слов'янин, і він теж має право порядкувати в своїй хаті. Треба зазначити, що й більш помірковані поляки з Конгресувки й Познані не стримували шовінізму галицьких поляків, не думаючи про те, що треба з галицьким народом найти спільну мову. Шляхи ж для молодої Польської Республіки й Східньої Галичини, а особливо Української Держави, в багатьох випадках ішли рядом. Тому бажання вирватися спід «панської опіки» властиве всій нації і об'єднювало різні верстви галицького суспільства. Ця єдність давала велику опору урядові.
Що ж торкається до Сходу, то тут були різні ідейні варіянти. Активніші діячі молодшої формації спочатку ревно прямували до ідеї Соборної України, і своє бажання здійснили легіонами, а потім і злукою. В дальшому і вони трохи зневірилися в силі національно-державного руху та організаційного хисту наддніпрянців, але перехід за Збруч ГА є незаперечним доказом сили й живучости ідеї Соборної України.
Частина старшого покоління (москвофільство) тяглося безпосередньо до сильної Москви – автономія чи федерація з нею, і за її допомогою сподівалося відірватися від Польщі. Бачимо, що загальна тяга шукати порятунку на Сході від утиску галицьких поляків є фактом. Була ще течія – орієнтуватися безпосередньо на окцидент.
Отже, Уряд Петрушевича спирався на активну підтримку свого народу і мав з ним один державний напрямок. Розбіжності думки між селянством та інтелігенцією і Урядом не було.
Правда, пізніше відокремилася явно демагогічна невеличка течія з буковинцем с.-д. Безпалком і галичанином Вітиком на чолі; вона не знайшла у себе сприятливого грунту й приєдналася до Уряду УНР, де тільки роздмухувала ворожнечу до Галицького Уряду й загострювала взаємні непорозуміння між двома урядами.
Загальний ворог усім добре відомий. Порятунок – так чи інакше – на Сході: Київ – Москва. А в сучасний момент спертися на Антанту. В своїх національних і соціяльних домаганнях загалом галичани були тверезим народом і були далекі від максималізму. Безумовно, й у Галицькому Уряді були свої хиби й болячки: дрібничковість, провінціоналізм, відсутність широких перспектив, деяка самопевність, зарозумілість і презирство до діячів Наддніпрянщини, слабе знання соціяльно-революційних рухів, брак знаючих діячів на деяких відповідальних ролях та інше. Але це, покищо, не дуже шкідливо відбивалося на державній праці.
Висновки.
Отже, умови для праці в Галицькому Уряді, який мав глибоке коріння в населенні, були значно сприятливіші, ніж у Наддніпрянського, бо цьому доводилося провадити свою діяльність у загостренїй, революційній атмосфері боротьби партій і за різних орієнтацій населення Великої України. Все це зв'язувало руки Голові Директорії; йому було важко твердо й непохитно направляти державну керму, за слабої національно-державницької свідомости мас.
Перебування двох різноманітних урядів на терені Великої України, без належної доброзичливости й бажання для користи справи йти назустріч один одному, мусіло викликати надалі різні непорозуміння й шкодило справі. Здається, треба було реорганізувати Уряд УНР і ввести в його склад представників різних політичних течій і створити національно-демократичний фронт (коаліційний кабінет). Такий кабінет, на нашу думку, знайшов би шляхи до порозуміння з демократичним, але з несоціялістичним урядом Галичини, на який спирався доктор Петрушевич.
Групування червоних і їхні пляни.
Червоні на Кам'янецькому напрямку провадили акції бригадами колишньої Таращанської дивізії з деякими поодинокими полками.
На Жмеринському напрямку большевики зорганізували з різних частин, що там боролися, Жмеринську оперативну групу, підсиливши її невеличкою резервою з Києва, під загальним керуванням Штабу 44 дивізії. Вапнярська й Рахнянська групи складалися з частин 45 совєтської дивізії; її значно підсилено резервами спід Одеси. Ці війська були досить міцні й уперті під час боїв.
Червоне командування, як можна судити на підставі перехоплених у червоних документів, мало на меті:
а) як можна швидше захопити Кам'янець і відрізати нашу армію від Збруча й зносин із поляками, надто галичанами, поставити їх перед уже доконаним фактом і цим унеможливити ім перехід до Наддніпрянської армії. Цей маневр червоні переводили одноразово з політичними заходами перед урядом ЗОУНР, щоб перетягти його на свій бік (ці кроки трохи вплинули на галичан і заподіяли Урядові УНР чимало турбот запізненням їхнього переходу за Збруч).
б) Большевиків дуже непокоїв енергійний, повсякчас успішний наступ 3-ї дивізії; вона перетинала шляхи Одеса – Жмеринка.
в) Також, для зручного маневрування, червоним з'являлася потреба знову відібрати Жмеринку. Після захоплення ними Проскурова, для червоних було досить легко опанувати Жмеринкою.
Жмеринській большевицькій групі було поставлено завдання відтиснути нашу 2-гу дивізію на південний схід, ізолюючи її від Кам'янецької групи.
Треба зазначити, що понад Збручем сунулися на південь, до Гусятина, бригади мадярів. Вони намітили собі найдоцільніший і вельми корисний маневр: скінчити своє революційне мандрування по Совдепії і, приплинувши до рідного берега, там почати буржуазне життя на значні кошти, награбовані на безмежних просторах червоної Росії (їх потік було таки перепущено через Збруч).
Пляни Штабу Дієвої армії.
Штаб Дієвої армії намагався використати наближення ГА до Збруча та вжити частини цієі армії і за її допомогою знову відібрати Проскурів, якщо доведеться; врешті, не допустити червоних до Кам'янця і зберегти для розміщення ГА відповідні простори вільними від ворожої загрози. Також треба було вжити заходів, щоб червоні не розбили наших східніх дивізій (2-ї та 3-ї) й не було втрачено Нової Ушиці й Могилева – нашої нової бази, куди вже з Румунії почав настигати вогнеприпас і деяке технічне приладдя.
Розпорядження Штабу Д. Армії. Сх. ч. 1.
ШДА своїми розпорядженнями прагнув ось до чого:
1) Нашими частинами, що оперували на Кам'янецькому напрямку, просунутися спочатку на Ярмолинці – Городок, маючи уступом у Солобківцях частину своїх резервів, і цим безпосередньо прикрити Кам'янецький напрямок; 2) Ввійти в маневровий зв'язок із двома галицькими бригадами, які з району Підволочиськ – Сатанів, повинні наступати на Чорний Острів; 3) Далі вже малося на меті цими двома групами вести концентрований наступ на Проскурів.
3 й 2 дивізії активно прикривають Могилівський і Ново-Ушицький напрямки.
Події на Кам'янецькому напрямку з 7.VІІ до 10.VІІ.
На ділі ж на Проскурівському напрямку події відбулися трохи інакше:
1. Запорожці не перейшли в наступ, а провадили аж до 10-го включно збільшену розвідку на Ярмолинці й згромаджували свої порозкидані частини В районі Зіньків-Солобківці, поближче до Ярмолинець. Командувач Запорізької групи в цей період інтензивно провадив працю з ліквідуванням різних небажаних настроїв «на Запоріжжі».
2. Група СС здійснювала свій намір одірватися на 5-7 діб від ворога й упорядкуватися в районі Лянцкоруня. Вона залишила невеличкі відділи на південь від Фрамполя. Як звітували отаман Коновалець і пполк. Безручко, СС були ще не готові провадити бої з ворогом.
3. Волинська група, з причини перевтоми, майже втратила боєздатність, відходила назад і зупинилася на фронті Смотрич – Сл.Смотричівська. На Волинську групу прикро впливало, між іншим, скупчення на її запіллі біля Лянцкоруня СС. Штаб Волинської групи надіслав доповідь, що СС готуються вирушити за Збруч. Деяких козаків 28. п.п. СС за грабунки у Смотричу 8.VІІ затримала Юнацька Школа; з розпорядження групи СС, трьох із них розстріляно. Коновалець умів приборкати сваволю й бешкет. Надалі подібних випадків у частинах СС більше не траплялося.
4. Одна 5 Галицька бригада цілковито виконала покладене на неї завдання. Вона перейшла 8.VІІ Збруч і, не зустрівши опору, 10.VІІ вже обсадила Чорний Острів. 22 Галицька бригада ще не скупчилася (біля Сатанова був тільки один курінь, який тримався пасивно).
Події на фронті східніх дивізій
2-га дивізія – Запорізька Січ – під натиском ворога 8.VІІ залишила Жмеринку й почала відсовуватися на Бар і далі – на Копайгород. На північ від цього району появилися повстанчі відділи Павловського й курінь Холодного-Яру, які відірвалися від Запорожців. Підполковник Удовиченко 8.VІІ дійсно захопив Рахни, але, з огляду на скупчення значних ворожих сил і розкиданість своєї дивізії, по згоді з Штабом армії, вирішив зосередити для кращого маневрування свої сили в районі Мурафа – Джурин. В наслідок цього, східні дивізії звільнили шлях Одеса – Жмеринка.
Ситуація над вечір 10.VІІ. Сх. ч. 1.
Отже, ситуація над вечір 10.VІІ склалася досить поважно. Відворот Запорізькоі Січі геть аж до Копайгорода відкривав усі шляхи від Жмеринки на Бар – Єлтушків – Нова Ушиця – Дунаївці – прямо в запілля Запорожцям.
А Запорожці скупчувалися для атаки Ярмолинців. Одначе ліве крило їхнє було в небезпеці: більш, як на перехід, ззаду, в районі Смотрича – Волинська група, за нею, біля Лянцкоруня, СС. Правда, ворожі відділи далі смуги Ярмолинці – Городок покищо не пхалися.
З появою 5-ї Галицької бригади під Чорним Островом і погрозою її Проскурову, значно поліпшала наша ситуація. Одначе, повна ізольованість 5-ї Гал. бригади й неготовість до бою й пасивність галицьких частин, що скупчилися біля Сатанова, ставили цю ізольовану бригаду в ризиковане становще. Від 5-ї Галицької бригади через НК ГА надійшли відомості про вороже ставлення, до неї населення, і прохання цієї бригади повернути її иазад до Збруча. Наслідком хиткого стану фронту, в районі Кам'янця появилися обози різних частин і дезертири.
Лінія оборони Кам'янця.
Тому, після докладного з'ясування цієї справи в Штабі Дієвої армії в присутності Головного Отамана, було вжито таких заходів:
1. Для упорядкування запілля й безпосереднього захисту Кам'янецького району влаштовано, так звану, лінію оборони Камянця (це розпорядження видано ще 8.VІІ). За начальника її призначено ген. Колодія, до його розпорядимости поступило загалом біля 800 багнетів і 2 гармати. Серединою ця лінія проходила через Дунаївці. За цю лінію не мали права переходити ніякі частини й їхнє запілля.
2. Зміцнити своє становище на Кам'янецькому напрямку, притягнувши ще одну галицьку бригаду в район Кам'янця на допомогу Волинській групі. Надіслано прохання про бригаду УСС (для неї призначено район на захід від Оршина).
3. Запорожців, які вже перегрупувалися, спрямувати далі на північ для атаки Ярмолинців.
4. СС висунути вперед для забезпечення лівого крила Запорожців.
5. 5-тою Галицькою бригадою загрожувати Проскурову.
6. Всі частини, які зосереджено на сході (2 дивізія, повстанчий відділ Павловського й курінь Холодного Яру) підпорядкувати пполк. Удовиченкові, бо є можлива перерва зв'язку із східніми дивізіями.[32]
Другій дивізії ставиться, завдання захопити Бар. А 3-й дивізії дано повну ініціятиву виконувати поставлене їй попереднє зарядження.
Події 11-13.VІІ. 5-та Гал. бригада. Сх. ч. 2.
У Запорожців, за підступи до ярмолинець точаться бої з перемінним успіхом, спочатку тільки однією дивізією, а потім і іншими, червоні натискають на ліве оголене крило Запорожців; у Волинської групи й СС – без змін.
Удовиченко націляється для маневра проти ворога, скупченого в двох групах Рахни-Томашпіль, щоб розбити їх по черзі.
5-та бригада сильно занепокоєна й настирливо проситься назад за Збруч. Курінь галичан обсадив Гусятин і повів розвідку на схід.
На 13.VІІ намічався перехід до наступу всієї Запорізької групи на Ярмолинці й далі на, північ, а також і рух галичан від Гусятина й Чорного Острова. На Чорному Острові, як пізніше виявилось, уже 12.VІІ 5-ту бригаду, під час повороту її в район Війтівців, було розбито, головним чином місцевими большевиками, і вона відійшла аж за Збруч.
Червоні провадять на Кам'янецькому напрямку перегрупування, щоби зміцнити себе проти загрози з боку Галицької армії. Їх наступ на південь тимчасово припиняється.
Акції большевиків.
1. Головне своє завдання, чергове по захопленні Проскурова – притиснути наші частини до Дністра й фактично відрізати нас від Збруча – червоні не виконали. Вже 7.VІІ. передові частини червоних обсадили Ярмолинці й націлили дві бригади для переслідування наших частин, залишивши одну в районі Проскурова.
Але їх, правдоподібно, занепокоїла дійсна загроза з боку Збруча: наближення Галицької армії й енергійний та сміливий рух 5-ї Галицької бригади на Чорний Острів відразу звернули всю увагу червоних на захід. Так само наявність на південному сході від Ярмолинець цілої Запорізької групи, не розбитої червоними під Проскуровом і здатної на розгонисті удари, примушувала червоних не зариватися вперед, щоб не потрапити в «обценьки».
Замість того, щоб бодай частиною своїх сил переслідувати наше змучене військо, большевики висувають заслону па Ярмолинці, швидко роблять перегрупування й утворюють новий фронт на захід для прикриття Ярмолинець-Проскурова. Червоні на підводах перевозять через Городок на захід спід Ярмолинець частини Таращанської бригади. В район Проскурова, крім богунівської бригади, що там лишилася, скупчують іще й Волинську червону бригаду. Таким чином утворюється сильний фронт на захід, слабенька заслона на південь.
На мою думку, червоне командування не мало жодного права не реагувати на радикальну зміну ситуації, викликану появою нового, значного чинника в вигляді Галицької армії. Большевики мали повну підставу чекати переходу через Збруч у районі Війтівці-Гусятин цілої групи слідом за своїм авангардом – 5-ою бригадою.
Пхатися на південь у лантух між Запорожцями й Галицькою армією, маючи перед фронтом сильну групу СС, яка добре далася червоним в знаки в другий період Проскурівськоі операції – було для большевиків більш ніж небезпечно. На це не відважилися й такі авантурники (ризиканти) в політиці й стратегії, як большевики.
Проте, коли б червоні були так докладно поінформовані про ситуацію, як оце зараз ми (бо знаємо і сили ворожі й наміри) і коли б натиснули вони енергійно на Городок і далі на південь, принаймні однією бригадою піхоти з кінним полком, то можливо припустити, що вже 10.VІІ. Кам'янець міг би впасти до рук червоних.[33]
Це наочний приклад того, як легко критикувати вождів і розбирати операції, сидячи спокійно на канапці й маючи перед очима всі дані про ворогів, і як важко схвалити рішення начальникам і їхнім штабам на полі бою за не зовсім з'ясованих обставин, що завжди трапляється на війні.
2. Жмеринська совєтська група 8.VІІ легко вибиває Божка із Жмеринки і, закріпившися в цьому вузлі, починає просуватися на Бар; погрожуючи напрямкові Єлтушків-Нова Ушиця. Божка червоні майже не переслідують, направивши на Котюжани тільки невеличкий відділ із бронєпотягом. Також із Жмеринської групи большевики надсилають через Деражню на Проскурівський напрямок цілий полк. Таких заходів уживають червоні з приводу загрозливої для них ситуації в напрямку Волочиськ-Проскурів.
На фронті проти Удовиченка 45 дивізія задовольняється звільненням від наших військ залізниці Вапнярка-Рахни і не йде в атаку проти 3-ї дивізії, а скупчує свої резерви, щоб, нарешті, розрахуватися із своїм грізним ворогом. І правда, обережність 45-ї дивізії мала рацію, як побачимо далі.
Розпорядження і пляни ШДА і НК ГА.
Наближення ГА до Збруча припало на найкритичніший момент на Кам'янецькому напрямку. Командування вирішує, до переходу головних сил ГА, активно боронити підступи до Кам'янця. Для співділання використати хоч би дві бригади галичан, що мусіли натискати у найболючіше для ворога місце – Чорний Острів-Проскурів.
Наддніпрянські частини в той же час повинні були, як перший етап, вийти на рубіж Ярмолинці-Городок, і далі вже на Проскурів.
Коли б цього було додержано, навіть якби пляни почато виконувати хоч би частково, і та галицька бригада, що скупчувалася біля Сатанова, почала б свій рух бодай 10.VІІ, то вже 11-го це уможливило б Запорожцям захопити Ярмолинці, а галицьким частинам через Фельштин ще 11-го ж подати руку 5-й Галицькій бригаді. Далі, невеличка активність з боку СС і Волинців, навіть сильна розвідка й наскок їхньої кінноти при наступі Запорожців, спричинилися б до відвороту червоних на північ, або оточення нами їхнїх частин.
Одначе, цього не сталося.
Галицька армія, не додержавши своєї обіцянки, повела наступ – правда, енергійний, тільки 5-ю бригадою, яка вже 10.VІІ обсадила Чорний Острів. Біля Гусятина рух почався тільки 11-12-го.
У Наддніпрянців – замість наступу, або, принаймні, залишення своїх частин на фронті Купин-Франпіль, дальший відворот групи СС і Волинської. А тому у Запорожців – тільки бойова розвідка й скупчення ближче до Ярмолинець.
Все ж натиск однієї 5-і Галицької бригади та напівактивна діяльність Запорожців зупиняють просування червоних на 5 діб. Виграш часу мав для нас першорядне значення. Більшість наших частин мали можливість відпочити морально й фізично, а галичани встигли підтягти до Збруча свіжі частини.
Ситуація значно покращала.
Отже, план був доцільний і влучний, і тільки вагання НК ГА та моральний стан наддніпрянських частин на Кам'янецькому напрямку і пасивність галичан біля Гусятина, заважили виконати його цілком. Все ж ми на деякий час вирвали ініціятиву з рук ворога; замісць наступу й переслідування, червоні переходять до оборони.
Акції груп і дивізій. Сх. ч. 2.
Без сумніву, рух 5-ї Галицької бригади спричинився до затримки большевицького наступу та врятував Кам'янецьку групу від тяжкого, маиже катастрофічного стану. Не так сила цієї незначної складом бригади, як напрямок її удару занепокоїв большевиків і підвищив дух Запорожців. Цей факт яскраво підкреслює те, що на війні грає величевну ролю моральний чинник і маневр, несподіванка для ворога з флангу й погроза запіллю, і це є гірше за сильну баталію на фронті.
Правда, вже 13.VІІ стало відомо, що 5 Галицьку бригаду, під час її відвороту, розбили большевики, а проте, хоч вона, силою обставин, і стала жертвою, та це виправдалося значними компенсаціями на Кам'янецькому напрямку, а, значить, і на Галицькому, бо було вбережено відповідний терен для розміщення ГА. Не підтримання 5-ї Галицької бригади тією бригадою, що була коло Гусятина, або якоюсь іншою галицькою частиною, на мою думку, пояснюється тими настроями, які в цей час захопили НК ГА й диктатора Петрушевича, та ситуацією на Польсько-Галицькому фронті.
Запорожці. Сх. ч. 2.
У Запорожців майже 3 дні пішло на ліквідацію внутрішнього розкладу, що почався був серед них, та на вжиття заходів для припинення тяги на схід – до повстанців.
На те, щоби стримати Запорожців на Проскурівському напрямку й скупчити їх поближче до Ярмолинець, пішло багато часу й енергії Комгрупи, і вони починають наступ тільки 11-го, а до того часу провадять лише збільшену бойову розвідку й зосередження дивізій.
Ось чому Запорожці починають атаки на Ярмолинці поодинокими дивізіями в міру того, як вони підходили. Спочатку атакує одна 8 дивізія, далі її підтримує 9-та Залізнична і, нарешті, 13.VІІ розгортається для атаки вся група.
Таким чином, скупчення Запорізької групи на південний схід від Ярмолинець і рух її вперед навмисне, щоб учепитися в ворога, були важливим чинником при захисті нами Кам'янецького напрямку. Слід відзначити, що 8-ма Запорізька дивізія перша почала бої і провадила, їх енергійно.
Січові Стрільці.
Докладно з'ясувати настрій СС ми не беремося. Ця група, можливо, довготривалими боями підвередилася, а можливо, були для того й інші причини, нам невідомі. І ні отаман Коновалець, ні його начальник Штабу пполк. Безручко, здається нам, не мали сили притягти свої частини до бою, або бодай хоч утримати їх на призначеному фронті до переформування їх та відпочинку. От. Коновалець і пполк. Безручко, всупереч наказові, зважилися відірватися від ворога на час 5 – 7 діб (див. Додатки ).
Безумовно, найкращий засіб для того, щоб виснажену частину звову зробити боєздатною – це відірватися від ворога на певний час. Цього способу додержувались на західньому фронті в час великої війни особливо французи й німці (одначе, не під час генерального бою). Вони зміняли свої частини й часто-густо давали їм відпочинок, і цей спосіб добре впливав на загальну боєздатність їхніх армій (треба пам'ятати, що ва заході був міцний фронт і було досить резерв). Отже, добре було б і на Українському фронті додержуватися цього, – на жаль, відвести СС до резерви, як вони справедливо того домагалися ще 14-15.VІ, на початку Проскурівської операції, не було жодної можливости, бо вільних частин у нас не лишалося і якраз на відтинку групи СС (див. чч. І-ІІ «Походу», Проскурівська операція ), доводилося ставити все на карту, напружувати всі зусилля, щоб не бути розбитими. В Проскурівському районі, на відтинку СС, точилися вперті бої. Спроба зняти з фронту Січовиків у ніч на 1-ше, була початком нашого неуспіху.
Червоні не давали нам покою й хотіли остаточно знесилити наші війська. В даному випадку відриватися від ворога в момент початку наступу на нього і критичного стану на фронті було некорисно для загальної справи. Гадаємо, що якісь поважні причини й дуже важкий стан частин СС спричинилися до такого рішення.[34]
Волинська група.
Волинці теж відходили поволі назад.[35]
Відворот СС і Волинців оголив ліве крило Запорожцям, і большевики, завдяки цьому, 11-13.VІІ. охоплюють Запорожців з південного заходу (8 й 9 дивізії) і стримують їхній наступ на Ярмолинці.
2-й дивізії – Запорізькій Січі – безумовно було важко власними силами триматися на Жмеринці, і зрозуміло, що от. Божко Залишив цей пункт під сильним ворожим натиском. На жаль, відворот провадився непляново й поспішно. Січ раптом покинула Бар і відскочила на Копайгород, хоч большевики на неї сильно й не напосідали.
3-тя дивізія.
Пполк. Удовиченко лагодився до рішучих кроків, і для цього скупчував полки в районі Мурафа – Джурин.
Загальні висновки.
Можна припустити, що хоч затримка наступу з боку Гусятинської бригади, відворот СС і Волинців та початок наступу Запорожців на Ярмолинці тільки 11-го спричинилися до окремої поразки 5-ї Галицької бригади під Чорним Островом, все ж тепер до катастрофи було далеко – виднокруг прояснювався, так дорогий час було виграно. На жаль, дуже непокоів нас той настрій, який утворився навколо НК ГА й у диктатора; перехід решти частин ГА затримувався.
Розглянемо, в чому полягала справа.
Демісія ген. Грекова.
НК ГА й диктатор Петрушевич цілком самостійно схвалили рішення про перехід через Збруч ГА для співраці з Наддніпрянською.[36]
Одначе, переведення цього рішення в життя зустріло чималі труднощі і мало не відпало.
Ось яка утворилася ситуація. Наслідком телеграми ч. 3715, ГА підлягала зверхньому керуванню Головного Отамана, як верховного вождя. Цим викликано відповідні пляни ШДА щодо загальних бойових акцій на Кам'янецькому напрямку – зарядження для ГА і, нарешті, наступ 5-ї Галицької бригади на Чорний-Острів і зосередження галицьких частин у районі Сатанів-Гусятин. Чекалося переходу ГА за Збруч, а Наддніпрянські частини з тяжкими боями утримували для неї відповідні терени.
Щоб докладніше з'ясувати ситуацію, ми дозволимо собі поділитися з читачем тим, чому авторові пощастило бути свідком, і тоді витягти відповідні консеквенції. Полковника Капустянського тричі від 6 до 13.VІІ делеговано до НК ГА від ШДА. Вперше він прибув до НК ГА 6.VІІ, щоб умовитися про надіслання галицьких частин для допомоги Наддніпрянській армії й накреслити дальші кроки щодо переходу всіеї ГА за Збруч. В цей день в НК ГА була якась метушня й нервовість. Диктатор Петрушевич усунув Начального Вождя ген. Грекова. Здається нам, однією з підстав до усунення ген. Грекова від керування арміею була необхідність числитися з настроями Головного Отамана й його Уряду, які поставилися вороже до ген. Грекова за його небажання працювати на Наддніпрянщині в справі зформування соціялістичного уряду. Були ще інші причини, яких ми не торкаємося.
В ГА серед старшинства ген. Греков користувався великою повагою й популярністю. Його демісія боляче відбилася на настроях Галицької армії. Гадаю, що демісія ген. Грекова недобре позначилась і на терміні переходу ГА за Збруч, бо ген. Греків був, на нашу думку, прихильником спільного фронту. Вищі чинники Штабу – талановитий Льобковіц та інші – пішли за ним до демісії. На місце Грекова призначено ген. Тарнавського, командувача ІІ-м корпусом, за начальника Штабу – полковника Ген. Штабу Шаманека.
Хоч новий вождь іще не прибув до Штабу, і без нього, неможливо було вирішувати кардинальних питань, все ж за дозволом диктатора Петрушевича, після доповіді йому пполк. Долежаля – референта при диктаторі в військових справах – дано згоду на вжиття проти большевиків двох галицьких бригад (диктатор Петрушевич зазначив, що обов'язково треба допомогти Наддніпрянській армії).
Правдоподібні причини затримки переходу ГА.
Місія полк. Капустянського – представника від ШДА – скінчилася добре, і через кілька днів, за пропозицією ШДА, НК ГА дала згоду на пересунення бригади УСС (Галицькі Січові Стрільці) за Збруч, хоч цього й не було в термін дотримано. Неспокійні донесення 5-ї Галицької бригади про ворожий до галичан настрій у Проскурівському повіті і, нарешті, поразка місцевими большевиками 5-ї Галицької бригади під Війтівцями, а також заходи червоного командування й інші причини, нарешті, склали небажану атмосферу.
Справа полягала в тому, що:
1. Начальна Команда Галицької Армії свою телеграму ч. 3715 послала, як відомо, 4.VІІ, коли долі Проскурова ще не було вирішено, а на Жмеринському й Вапнярському напрямках ми досягли значних успіхів. Таким чином, загальні успіхи Наддніпрянської армії були далеко більші, ніж стали за останній тиждень.
2. Галичан дуже турбувало неприхильне ставлення населення до 5-ї Галицької бригади. Це – одна з важливіших причин. Галичани весь час своєї визвольної боротьби з Польщею користувалися цілковитою підтримкою з боку всіх шарів населення Східньої Галичини, навіть жидів (лишалася ворожою польська меншість). Тому ГА призвичаїлась вести свої операції в сприятливих умовах з морального боку. А подія під Війтівцями з 5-ю Галицькою бригадою занепокоїла НК ГА, і вона боялася йти на Велику Україну з невідомим настроєм населення. До того ж НК ГА мріяла, що їй може пощастити власними силами оборонити від поляків хоч невеличкий клаптик своєї території.
3. Червоні почали вживати заходів, щоб перетягти на свій бік ГА.
4. Була ріжниця в конструкції урядів і острах перед агітацією соціялістичних наддніпрянських кіл серед галицького війська.
Нарада.
Найяскравіше виявилися настрої диктатора Петрушевича на дуже важливій нараді, що відбулася у нього в Чорткові. Щоб остаточно вирішити питання про перехід ГА за Збруч, у Чортків до диктатора Петрушевича прибули: члени Директорії проф. Швець, Андрій Левицький, лідер с.-р. Ковалевський, с.-д. Романченко і ще, здається, два видатних діячі, прізвищ яких не пам'ятаю; від ШДА делеговано полк. Капустянського. Всі наддніпрянці переконували диктатора Петрушевича про необхідність можливо швидше перекинути ГА за Збруч для загальної користи Соборної України. Кожний подавав свою аргументацію. Член Директорії Швець підкреслював постійну симпатію всіх членів Директорії до поміркованого Уряду Галичини; п. Ковалевський, на диво, поступився, партійними поглядами і рішуче зазначив, що, на його думку, для співпраці з Галицьким Урядом, якби це було потрібно, його партія може внести корективи в Уряд Наддніпрянський, притягнувши в склад його помірковані кола. А.М.Левицький дипломатично й тонко аргументував свою думку й переконував д-ра Петрушевича, а той усе слухав і слухав. Промовляли й інші.
На всіх нас зробив сильне враження доктор Євген Петрушевич. Велика, поважна постать, замислене обличчя, добре розвинене підборіддя – ознака сильної волі – гострий погляд. До справи він ставився з надзвичайною увагою. Почувалося, що ця людина добре знає, яка величезна на ньому одному лежить відповідальність. Здавалося, що він силкується не зігнутися під натиском тяжкого історичного моменту. Здавалося, ніби він на своїх раменах тримає всю свою країну. В очах диктатора Петрушевича була якась туга, невимовний сум, здавалося, огортав його душу. Та й дійсно було про що замислитися! Від волі і вдачі диктатора залежало, як повернеться доля його рідного краю. Йому нарід і армія дали до рук усю владу, і він один відповідає за своє рішення.
Видно, диктатор не був честолюбцем, не впивався владою, а всіма силами намагався тільки використати її для щастя своєї бідної, від віків занапащеної країни. Авторові мимохіть пригадалися історичні вагання ген. Кутузова перед здачею Москви 1812 року. Одначе, ситуція для диктатора Петрушевича була страшніша: там віддавалося ворогові тимчасово тільки столицю, тут – увесь нарід. Представники – наддніпрянці вимагали від д-ра Петрушевича великої пожертви для загальної справи. Він опирався – за себе й за свій нарід. Нарешті, висловився доктор Петрушевич: він висунув, приблизно, такі міркування. «Панове! Ви кличете нас на Велику Україну, а чи не представники вашої влади весь час ведуть демагогічну агітацію для розкладу Уряду ЗОУНР, чи не вони офіціяльно нацьковують на мою особу, чи не ваші агенти силкуються розкласти нашу армію, відібравши в неї довір'я до своїх вождів, і внести політику в армію; чи не ви дали притулок явним ворогам мого Уряду? Скажемо, а що буде з нами на Великій Україні? Як поставиться до нас нарід? Випадок із 5-ю Галицькою бригадою – це пересторога. А як складеться співпраця наших урядів і наші взаємовідносини? Чи ми забезпечимо нашу армію? А що, нарешті, буде робити людність Галичини під п'ятою поляків, поки ми будемо мандрувати по Великій Україні?» і т. ін.
Нарада точилась далі. Наші представники спростували й запевняли д-ра Петрушевича, що, за бажання, пощастить налагодити спільну працю й розв'язати всі непорозуміння. Загальне враження було таке, що наші представники не зовсім уявляли собі всіх труднощів переходу для ГА за Збруч і тих важких обов'язків, які брав на себе Уряд УНР, запрошуючи на Велику Україну Галицьку армію. Полк. Капустянському теж випало висловитися від Штабу Дієвої армії. Головна думка його доповіді зводилася ось до чого: «Без сумніву, за тієї надзвичайно складної ситуації, яка утворилася на Великій Україні, Галицьку армію чекають там великі труднощі, а часами й розчарування. До того ж треба брати на увагу гостру галицько-польську ворожнечу й необхідність на деякий час піти з Польщею одним фронтом проти большевиків». Взагалі, ситуацію малювалося не в рожевих фарбах, хоч було з'ясовано диктаторові, що вже там на Сході, де довший час панували большевики, почалися проти них повстання, – одначе рішуче було зазначено, що й наслідки для загальної української справи від утворення спільного фронту можуть бути дуже корисні, і що всяке інше рішення поведе до загибелі й Галицьку армію, і нашу справу. Наступ Соборної армії безумовно спричиниться до великих успіхів…
Після довгих пертрактацій, нарешті д. Петрушевич почав схилятися і дав напівзгоду перейти за Збруч.
На другий день делегати були в НК ГА. Тут справа змальовувалася трохи гірше для нас. У Штабі мали пропозицію від червоного командування, і галичани ще вагалися. Большевики обіцяли допомогти галичанам у їхній боротьбі проти Польщі, і негайно дати вогнеприпас та зброю. Мабуть була в Штабі течія за згоду з большевиками. Повертаючись назад, ще в Галичині ми зустріли Головного Отамана, який автом їхав до д. Петрушевича. Тут же на житах, біля бруку, Гол. Отаман з'імпровізував нараду; його поінформували, і Симон Васильович поїхав розв'язувати цю справу.
І справді, Головний Отаман і д. Петрушевич знайшли спільну мову, і було схвалене остаточне рішення. Взагалі, в успіхові цієї місії відіграла видатну ролю характерна вдача Симона Васильовича – уміння переконати й заспокоїти свого бесідника.
Бої з 13 до 15.VІІ. Сх. ч. 2.
З 13-го до 15-го VІІ. в районі Ярмолинець точаться уперті бої зустрічного характеру. Дуже цікавий момент з тактичного погляду склався до вечора 13-го на Кам'янецькому напрямку. Запорожці з ранку перейшли в рішучий наступ на Ярмолинці головними силами вздовж бруку на північ, маючи на лівому крилі полк Чорних Запорожців. Спочатку 8 дивізія була вскочила в Ярмолинці, але потім її відсунуто назад; червоні перейшли в контрнаступ на широкому фронті. Свій рух вони підтримували сильним вогнем з численних кулеметів.
Ситуація 13.VІІ. на Кам'янецькому напрямку. Сх. ч. 1.
Наші частини почали відворот, і до вечора відійшли геть аж на південь від Солобківців. Щоб урятувати ситуацію, ще опівдні 13.VІІ. полк. Сальський з району Зінькова кинув у ворожий фланг 6-ту дивізію у напрямі на північ від Солобківців. Пізно ввечорі становище здавалося для к-ра групи досить грізним – гро його сил, досить знесилене після добового тяжкого бою, зачепилося на південь від Солобківців, – полк. Сальський не сподівався, що дивізії можуть тут поставити значний опір. Між Солобківцями й Зіньковом продерлася ворожа кіннота й перервала зв'язок із 6-ю дивізією.[37] В резерві у ком. групи частин уже не залишалося.
Проти Волинців теж цочався ворожий рух, і їх тиснули в напрямку на Смотрич. З боку Бару ворог обсадив Єлтушків і посувається в напрямку на Нову Ушицю. СС й досі вважали себе небоєздатними, скерувати їх вперед було ще важко. Полк. Сальський, к-р Запорожців, загалом із сумом дивився на обставини.
Ситуація видавалася дійсно небезпечною.
До того ж одержано відомості, шо 5-ту Галицьку бригаду цілком відсунуто за Збруч.
Але Штаб Дієвої армії ще мав холодну кров: він уживав всіх заходів, щоби стримати Запорожців від відвороту й притягти на Гусятин і далі на фланг червоних хоч дві бригади галичан (дальше загаяння з переходом ГА за Збруч загрожувало поважною небезпекою). Січі наказано проявити активність у напрямку на Єлтушків.
Повстанський кіш отамана Ю.Тютюнника.
Одначе, зза бойових хмар іще виглядало проміння. 6-та дивізія сунулася й сунулася вперед (про це довідався полк. Сальський вночі з 13 на 14-те) й тиснула ворога перед собою, погрожуючи червоним, які захопили Солобківці. Ця погроза ворожому запіллю й примусила червоних поглядати назад і почати відворот на Ярмолинці. Також зовсім несподівано доля послала нам допомогу – цілу повстанчу групу от. Юрка Тютюнника – чисельний склад її біля 3.500 люду. Ю.Тютюнник 13-14.VІІ. прибув у район Копайгорода, де було розміщено Запорізьку Січ. Також і поляки натискали на ГА і прискорювали перехід її через р. Збруч.
Бої 14.VІІ.
14-го Запорожці знову пішли всі, як один, уперед; до вечора навіть було захоплено на деякий час 7-ю Зап. дивізією Ярмолинці.
Розпорядження ШДА.
Групі СС було наказано й вимагалося від неї, нарешті, рушити вперед, а щоб допомогти Запорожцям переслідувати ворога, висунути свою кінноту на Франпіль. Волинській групі теж – просуватися вперед і забезпечити ліве крило групі СС.
Бої 15.VІІ.
Червоні встигли захопити Нову Ушицю; їхні роз'їзди пройшли ще далі на захід – до Миньковець. 15.VІІ. фактично було перервано зв'язок із Удовиченком. Отже, було наказано Божкові й повстанчому відділові Ю.Тютюнника звільнити від червоних Ново-Ушицький район.
15-го Запорожці з перемінним успіхом ведуть бої за Ярмолинці: спочатку вони відкидають червоних на північ від Ярмолинець, потім знову віддають їх червоним.
З цього ж дня, нарешті, почали свій рух СС. Вони вже переформувалися в дві дивізії, з окремими для них штабами і, певні в своїх силах, почали наступ. Також почала наступ і Волинська група.
Зміна ситуації.
15-го одержано телеграму такого змісту:
ч. 3963/оп.
НК ГА повідомляє, що 14.VІІ 7-ма Галицька бригада скупчується в Германівку, звідки буде направлена через Невірку на Кам'янець. Вслід за нею 16.VІІ має слідувати ще одна бригада. Крім того, дві бригади направлено на Гусятин-Городок. З огляду на несприятливі обставини, що склалися на фронті Галицької армії (перевага сил на боці поляків, а головне – відсутність мушкетних і гарматних набоїв, а також надії в близькому часі денебудь дістати їх), уся ГА й Галицький Уряд, починаючи з 15.VІІ, переходять на східній берег Збруча, цебто на Наддніпрянщину, щоб усі сили використати для спільної боротьби з большевиками й звільнити від них Наддніпрянську Україну. Питання ж про долю Галичини має бути передане на вирішення мирової конференції.
Сталося. Перехід ГА створив зовсім нові умови для боротьби, і тепер боятися за Кам'янець і того, що нас відріжуть від Збруча, не доводилося. Так скінчився дуже скомплікований, тяжкий і кривавий захист підступів до Кам'янця та передпілля.
Акції большевиків. Сх. ч. 2.
Червоне командування, розрахувавшися з 5-ю Галицькою бригадою, знову повертається до попереднього пляну добити нашу групу. Під Ярмолинцями скупчується частини Таращанців. Для підтримки своєї Проскурівської групи, большевики спід Жмеринки ведуть допомогові акції в двох напрямках: через Деражню на Михалпіль, підсилюючи Ярмолинську групу, а також розвивають наступ окремим відділом на Єлтушків-Нова Ушиця. Обсадивши Нову Ушицю, червоні фактично відрізали наші східні дивізії від ШДА і Кам'янецької групи. Проти Божка на Копайгород вони виставили тільки заслону.
Бої за Ярмолинці большевиками провадяться активно, на наші атаки вони відповідають контр-атаками, і переходять у наступ на широкому фронті.
На мою думку, червоні не досить звернули уваги на Ново-Ушицький напрямок – сюди вони надіслали невеликий відділ – до 600 багнетів і 200 шабель, і самий рух провадили не досить форсовано (партизани Ардлова й Сорокина).
Вже 8-9 червоні були біля м. Бар; до Нової Ушиці 40 верст, до Дунаївців – 80. На цьому шляху червоним ніхто не ставив значного опору.
Отже, до 13-14.VІІ. можливо було вже захопити Дунаївці й вийти на запілля Запорожцям. Комбінований наступ червоних від Ярмолинець і Дунаївців, можливо припустити, спричинився б до програної Запорізької групи (правда, Ново-Ушицька група червоних підпадала під удари з боку Божка). Все ж цей маневр міг би дати значні наслідки.
Проти Удовиченка почалися рішучі бої, обидві сторони вже до них підготувалися.
Акції наших груп.
Фактично тільки Запорожці ведуть уперті бої на Кам'янецькому напрямку. В цих боях Запорожці розгорнули всі свої сили, б'ються вони енергійно, в активності міряються з ворогом.
Характерні бої 13.VІІ. Контр-удар полк. Сальського 6-ю дивізією від Зінькова, а також скупчення його активної кінноти за лівим крилом утворюють вигідне тактичне становище для наступу й захисту. Відворот «гро» його сил на Солобківці не спинив активности Кам'янецької групи; він сам б'є по ворожому крилу й вириває ініціятиву у ворога. Ситуація до вечора 13-го досить повчальна. Здається – на фронті повний неуспіх. Головні сили Запорожців надщерблені, відступили назад на 15 верст; вони, як доповідає Ком. групи, мало здатні до бою; від ударної групи немає жодних відомостей, ворожа кіннота відрізала сполучення з нею. К-р групи гадає, що ударна група 6-ї дивізії напоролася на переважаючого ворога і не має успіху. В дійності, як з'ясувалося вночі, ситуація склалася зовсім інакше.
Отже, треба оцінювати розпорядження командирів відповідно до тих відомостей, які вони мали в момент схвалення ними рішення, а не тих, які тепер нам відомі. Наше військове суспільство, на жаль, не бере на увагу цього методу оцінки, і тому в багатьох випадках судить дуже суворо і несправедливо.
Так само трьохдобові бої ще раз підкреслюють значення морального елементу. Перемога ударної 6-ї дивізії знову вливає бойову енергію й запал, і Запорожці сунуть уперед і завзято б'ються.
Бойових акцій СС і Волинців не розбираю, бо їх, власне кажучи, майже не було (крім успішної контратаки Волинцями Смотричівки проти незначного ворожого відділу).
Божко, очевидно, рішив ухилитися від сутичок із сильнішим за нього ворогом і засів у Копайгороді. Правда, і його частини виснажилися в боях за Жмеринку та в час відвороту, і потребували відпочинку, але пильнувати шлях на Єлтушків він усе ж мусів.
Загальна оцінка. Сх. ч. 2.
Тижневі бої за підступи до Кам'янця скінчилися на нашу користь. Ми зберегли район для розміщення ГА, група СС устигла добре відпочити й переформуватися. Одначе, ці бої дуже далися в знаки 5-й Галицькій бригаді, Запорізькій групі й ШДА. Були моменти близькі до катастрофи. 13-го врятувала ситуацію 5-та Галицька Бригада і своєчасна допомога з боку НК ГА, а 13-го весь тягар бою впав виключно на Запорожців – вони стояли на варті підступів до Кам'янця й свої обов'язки чесно й саможертвенно виконували.
Не зовсім зрозуміла запальна тактика НК ГА.
Свого пляну допомоги Наддніпрянській армії вона повнотою не виконала. НК ГА не хотіла зрозуміти, що коли рішення схвалене, то треба його переводити в життя. Вагання Галицького Командування з 5-го по 15-те склало важку атмосферу в Наддніпрянській армії, і частково спричинилося до неуспіху 5-ї Галицької бригади.
Спершу, на 12-те НК ГА обіцяє бригаду УСС пересунути через Збруч, потім тримає її в резерві в районі Чорткова (для обох фронтів). Здавалося, було б доцільно вже 6-го, по одержанні від Головного Отамана згоди на перехід ГА за Збруч, пляново почати евакуацію ціннішого і більшости частин за Збруч. Тоді й сам відворот пройшов би пляново й безболізно. Нам відомо, що багато майна ГА кинула, бо його не встигли вивезти; наприклад, цілі цистерни з нафтою, бензиною, вагони з сіллю. Всього цього дуже потребували на Великій Україні і в обмін можна було б придбати, крім грубих грошей, також і збіжжя й фуражу та інш. Становище ШДА було надто важке: з одного боку, необхідність, за всяку ціну, втримати відповідний район для розміщення ГА і не віддати червоним Кам'янця, з другого – відсутність засобів для боротьби, виснаженість двох груп на Кам'янецькому напрямку й неможливість використати і їх для боїв, з третього – вагання ГА й загаяння її на правому березі Збруча. Нарешті, постійна турбота – здобуття вогнеприпасу.
Все це турбувало ШДА й вимагало повного напруження сил. Головний Отаман щодня перебував у Штабі, відбирав звіти і своїм впливом на різні урядові чинники полегшував обставини. Характерно, що Симон Васильович ніколи не втрачав рівноваги духа і ще до того ж був відважний і мужній.
Розпорядження ШДА.
1. З 15-го по 17.VІІ. на Проскурівському напрямку всі три наші групи висуваються на північ, щоб поширити район для розміщення ГА й прикрити її фланговий марш на призначене для неї місце.
2. Повстанчому кошеві Тютюнника й Запорізькій Січі ставиться завдання вдарити в напрямку Єлтушків-Бар і відрізати червоних, що обсадили Нову Ушицю, і своїм рухом полегшити наступову операцію пполк. Удовиченкові проти 45 совєтської дивізії.
Бої на Проскурівському напрямку 15-17.VІІ. Сх. ч. 3.
Розглянемо спочатку події на Проскурівському напрямку з 15-го до 17-го. 15-го Запорожці ведуть бої за Ярмолинці зі змінним успіхом, наші атаки чергуються з ворожим контр-наступом, і тільки 16-го Запорожці міцно обсадили Шарівку-Ярмолинці й відкинули після упертого тригодинного бою червоних на північ. Нами захоплено значні трофеї. Групи СС і Волинська просуваються на північ спочатку без жодного опору з боку ворожого, і тільки 16-го Волинці мали бої за Городок.
Отже, до вечора 17-го наші групи вийшли: Запорожці – на лінію Шарівка-Ярмолинці; група СС – однією дивізією на Жишинці-Мудроголови, передовими частинами на Олексинець-Польний; Волинці – на Городок, кіннота – на Н.Поріччя.
Бої на Жмеринському напрямку. Сх. ч. 3.
Повстанчий кіш отамана Тютюнника протягом 3-х днів трохи впорядкувався й відпочив, і разом із Запорізькою Січчю 16-го почав наступ. 16-го на Жмеринському напрямку було завдано большевикам значну поразку. Наші частини захопили ст. Копайгород, ст. Бар та ряд сіл навколо і перетяли залізницю біля ст. Матійкове. Ворог мав великі трати: 3 гармати, кулемети й багато полонених потрапило до наших рук. Цілком зрозуміло, що вже 16-го, під загрозою нашої Жмеринської групи, червоні звільнили Нову Ушицю, відійшли на Єлтушків і попрямували на м. Бар.
Зустрічні бої Удовиченка з 45 див. 15-17.VІІ.
15-го липня, мов би умовившись, Удовиченко й 45 дивізія раптом припиняють бойове затишшя.Червоні намагаються охопити 3-тю дивізію з двох боків – від Рахнів і Томашполя; пполк. Удовиченко, виставивши заслону проти Томашполя, прожогом кидається на північ на Рахни і після жорстокого, впертого бою на протязі 15-16-го розбиває ворога й виходить на лінію ст. Ярошенка, ст. Рахни, Юрківка. Не гаючи часу, 3-тя дивізія повертає фронт на південь і провадить наступ на Тульчин-Вапнярку-Томашпіль. В цьому бою дивізія захопила 5 гармат, 15 кулеметів, бронєпотяг і 200 полонених. Ворог бився завзято. Дух дивізії піднесений, і пполк. Удовиченко зазначає: «Які б обставини на Проскурівському напрямку не склалися, дивізія назад не піде, – тільки вперед».
Бої точаться й 17-го до вечора; наші частини обсадили с. Вапнярку, Комаргород і Томашпіль. Червоні підтримували своїх 3-ма бронєпотягами сильної конструкції.
Перехід ГА через Збруч. Сх. ч. 5.
До червоних напливає підсилення з боку Одеси. 16-го почався відворот ГА й галицької інтелігенції за Збруч. Авторові довелося на власні очі бачити цей історичний вихід. З сотником Гузаром, галичанином, ми із Штабу ГА поверталися до Кам'янця. Скрізь ішли колони і не стільки, здавалося, того війська, скільки тулилося до нього обозів, – тут і провіянт, і приватний скарб, і збігці. Все це прямувало на Велику Україну.
Важко було військові переходити Збруч, і не один, жовнір повернувся назад «домів».
16-го мусіла скупчитися ГА: 1-й корпус зосередитися біля Лянцкоруня; 2-й – Орин, 3-й – Фридрівці-Залуччя. Тримали напрямки: 1-й корпус на Балин, 2-й – Шатаву і 3-й – Янчинці. Дві бригади повинні були прямувати через Гусятин, 7-ма бригада – через Нестерівці на Кам'янець.
16-го НК ГА дісталася до Кам'янця.
Нарада в ШДА.
До Штабу Дієвої армії прибув шеф Штабу полк. ген. Штабу Шаманек, австрійський німець; з ним було кілька старшин оперативного штабу; сотники ген. Штабу Кох та Шобер. Шаманека було докладно познайомлено в ШДА з ситуацією на фронті та настроями населення.
Полк. Шаманек справляв враження людини розумної, знаючої, чесної та працьовитої. На мою думку, він не виявляв великої ініціятиви.
П. Капустянський інформував українською мовою; Шаманекові все поволі перекладалося німецькою мовою. Цікавився шеф Штабу настроями населення, і про це його було докладніше поінформовано; особливо шефа та його старшин тішило прибуття з Херсонщини цілого повстанчого коша Юрка Тютюнника. Пройти тисячі верст по ворожому запіллю з обозами й пішки 3.500 люду було можливо тільки за підтримки населення й ворожости до червоних.
Наприкінці полк. Капустянський підкреслив, що об'єднані українські армії мають в собі таку силу, що зможуть успішно звільнити Правобережжя від большевиків.
На цій нараді схвалено рішення всіма засобами допомогти Галицькій армії стати твердо на Наддніпрянщині і ввійти в контакт із місцевою людністю. Для цього делеговано до кожної галицької частини (штабу бригади й вище) наддніпрянського старшину з відповідними інструкціями. Ці старшини мусіли інформувати населення й з'ясовувати йому ролю Галицької армії та її завдання на Україні. Докладного стану ГА полк. Шаманек не подав.
Тут же просилося шефа Штабу про призначення двох галицьких бригад до резерву ШДА, щоб підсилити Наддніпрянську армію, поки розташується й відпочине ГА. Взагалі, ця нарада та обмін думками, а також інформації трохи прояснили атмосферу й видно було, що шеф Штабу дуже серйозно ставиться до справи й сподівається успіхів від з'єднаних армій.
Ситуація 17.VІІ. ввечері. Сх. ч. 3 і 4.
Отже, до вечора 17-го Українська Наддніпрянська армія досягла успіхів на всіх відтинках. Полк. Удовиченко побив одну групу 45-ї дивізії, другу ж групу цієї дивізії потиснув на ст. Вапнярку. Підхід резерв спід Одеси показував, що бої тут тільки почалися.
Юрко Тютюнник і Запорізька Січ просунулися вперед і примусили червоних звільнити важливіший напрямок на Нову Ушицю-Дунаївці. Кам'янецька група в повному складі обсадила рубіж Шарівка-Ярмолинці-Городок.
Вся Галицька армія з своїми обозами й частиною бази перейшла Збруч. Другу частину бази захопили поляки. Таким чином, Наддніпрянська армія, за допомогою однієї тільки 5-ї Галицької бригади (з 8 до 12.VІІ.) утрималася проти большевиків і зберегла великий простір для розміщення ГА та для господарської експлуатації й мобілізації.
Межі цього простору йшли з півдня Дністром, з заходу Збручем, з північного сходу через Городок-Ярмолинці, через ст. Бар на Ярошенку і далі через Рахни майже до ст. Вапнярки, – вглиб 70 верст і вздовж 260-300.
Ось який район посідала Наддніпрянська армія, коли перейшли Збруч галичани. Це було далеко більше, ніж територія в межах р. Збруч – р. Смотрич (Кількадесять верст, від м. Смотрич на південь, а від Кам'янця на північ, як неправдиво подає один із галицьких дослiдників.[38]
У нас була нова база – Могилів, куди вже поступало з Румунії військове майно, хоча ще й в невеликій кількості. Цей напрямок прикривав Удовиченко.
Взагалі наші західні дивізії остільки зміцніли, що мали змогу, на випадок наших неуспіхів у районі Кам'янця, розвинути самостійні операції на схід на з'єднання з повстанцями.
Бої з 18 до 24.VІІ.
Занепокоєне нашими успіхами на Вапнярському й Жмеринському напрямках, а також рухом уперед на Ярмолинці-Городок Кам'янецьких груп, червоне військо переходить 18-го в наступ на своїх крайніх крилах. Спід Одеси на підсилення 45-ї дивізії підвозяться залізницею резерви (матроські та інтернаціональні частини). Ворог намагається за всяку ціну відтиснути 3-тю дивізію від залізниці й пробити собі шлях на Жмеринку.
Так само спід Сарн большевики забирають два полки і перевозять їх на підмогу 1-й сов. дивізії й переходять у рішучий наступ на широкому фронті Ярмолинці-Городок, маючи на меті продертися до Кам'янця. На 18.VІІ. наше командування також видає розпорядження про дальший наступ на Жмеринському напрямку на м. Бар, звідки погрожувати ст. Комарівці-Жмеринка.
На Проскурівському напрямку необхідно просунутися вперед для надійнішого захисту флангового маршу ГА. Для Удовиченка лишається попереднє завдання – активне прикриття Могилівського напрямку. На всьому фронті запалали запеклі бої.
Бої на Вапнярському напрямку.
Розглямено спершу бої на Вапнярському напрямку. 18 й 19-го точилися завзяті бої за посідання с. Вапнярка.
Супротивники за всяку ціну намагалися звалити один одного. Частини сходилися на багнети. Червоні зазнали значних утрат: червоний прапор, 12 кулеметів і багато полонених (між ними чимало ранених). Нам теж дорого обійшлися ці бої: із складу 8-го полку вибуло забитими та раненими від 30 до 40%.[39]
Пполк. Удовиченко звітує про видатну стійкість 8-го Чорноморського полку й командира 7-го полку Царенка.
Бої до вечора 19-го вщухли; Удовиченко відвів своє праве крило за р. Русавку й залишив Томашпіль. Червоні скупчилися біля ст. Вапнярки й Комаргорода.
20-21.VІІ. вороги тримаються спокійно, лікують свої страшні рани й лаштуються до нового герцю. Біля ст. Ярошенка наш відціл мав частковий успіх і захопив 2 гавбиці й кілька кулеметів. 22-го, за допомогою партизана Павловського, Удовиченко знову йде в бій і вдирається ненадовго через Комаргород на ст. Вапнярка.
Одначе, в боях з 22 до 24 пполк. Удовиченка примушено звільнити відтинок залізнці ст. Вапнярка – ст. Рахни. Червоні в районі Крижополя стягли біля півтори тисячі нових бійців і, щоб їх подолати, треба було зробити нове перегрупування.
Бої 18.VІІ. на Проскурівському напрямку.
Ранесенько-рано 18-го червоні енергійно повели атаки в двох напрямках: на Ярмолинці – Солобківці й річищем р. Смотрич. До вечора вони осадили Ярмолинці й Городок. СС ще тримають всій фронт; Волинці відійшли щойно назад. На 19-те командування видає розпорядження Запорожцям і Волинській групі вибити червоних із Ярмолинець і Городка, Січовим Стрільцям – фланговим ударом допомогти цим групам. До вечора 19-го з'ясувалося, що Волинська група дійсно в ніч з 18 на 19-те рушила вперед, захопила Городок і просунулася на 5 верст на північ від нього, завдала ворогові втрат, узяла трофеї – кулемети й обоз.
На жаль, група СС, непевна за своє праве крило (бо Запорожці відійшли на південь), не тільки не перейшла в атаку, а подалася трохи назад на південь від Транполя, не повідомивши про це своєчасно Волинську групу.
Висунутих наперед Волинців було заатаковацо з відкритого правого флангу й запілля, і тим примушено швидко, під ворожими ударами, відступити назад. Це їх сильно здеморалізувало і вони вже далі не ставили належного опору ворогові.
Ситуація 19.VІІ. ввечері.
Отже, 19-го наші групи взагалі більше ніж на пів переходу подалися назад.
Але ситуація не була загрозлива, бо вже дві галицькі бригади, під командою полк. Бізанца, підходили до розпорядимости ШДА для захисту шляхів на Кам'янець, і були вже на північ від Балин-Дунаївці, 2-й корпус скупчувався на південь від Смотрич-Лянцкорунь, а 1-й і 3-й галицькі корпуси – в русі на призначені місця.
20-го Запорожці, під натиском ворога, ще трохи подалися назад, Волинська група – теж, СС перейшли в контр-наступ і, захопили з бою Франпіль-Савинці.
Ходило про те, щоб остаточно розбити настирливу Таращанську дивізію з доданими до неї частинами, надто ту колону, що наступала через Смотрич прямісінько на Кам'янець.
Контр-маневр групи СС.
Подаємо вибірку з розпорядження ШДА з дня 20.VІІ, 2 год. 10 хв., ч. 2029/к.:
«Сьогодні 20.VІІ. група СС перейшла в протинаступ і захопила Франпіль-Савинцї. Волинська група, під натиском ворога, відійшла на Ритинці – Грицьків. На 21.VІІ Головний Отаман наказав:
1. Групі СС на протязі ночі з 20 на 21 липня відтягти одну дивізію в резерву з тим, щоб цією дивізією ранком 21.VІІ. перейти в протинаступ у напрямі Левада, в тил ворогові, щоб, розбивши його, полегшити тяжке становище Волинської групи.
2. Запорізькій групі, для забезпечення правого флангу групи СС, просунути в Солобківці свій авангард.
3. Волинській групі ввести в бій всі резерви, тримати Ритинці й далі на південь не відходити.
4. Всім групам готуватися для протинаступу вкупі з бригадами Галицької армії з ранку 22.VІІ.»
Як бачимо, головна роля випадала групі СС, і пора вже їй було проявити активність і бойове напруження, до чого в неї взагалі був великий хист, хоч протягом останнього місяця й спостерігалося певне пониження боєздатности.
Справді СС блискуче виконують поставлене їм завдання. Після впертого бою 22-го, сміливим ударом по тилах Таращанської бригади, що захопила Смотрич і прямувала на Кам'янець. Січовики розбивають ущент цю бригаду, власне кажучи – цілковито один полк; вони захопили 4 гармати, 8 скринь до набоїв, увесь полковий обоз і біля 200 полонених.
Запорожці обсадили Солобківці і наступали далі.
2-й корпус Галицької армії розгорнувся на фронті Смотрич, але не брав участи в бою і поволі посувалвся вперед. 7-ма Галицька бригада з частинами 9-ї дивізії йшла на Зіньків, 1-й та 3-й корпуси прямували на Миньківці-Нова Ушиця.
Червоні в повному відвороті на північ.
Переслідування нашими групами. Сх. ч. 6.
З 22 до 24-го Запорожці й СС переслідують ворога, який відходить. Запорожці прямують на Ярмолинці, СС – на Городок. Волинська група скупчується в районі Лянцкоруня для відпочинку. До 24-го наші групи знов вийшли на рубіж Сутківці – Ярмолинці – Городок, висунувши свої передові частини й кінноту верст на 10 на північ.
2-й Галицький корпус скупчується на північ від Балин-Дунаївці, верст за 3 – 4 (на лінії Мукарів-Польний-Нестерівці). Лише 25.VІІ. група пполк. Бізанца однією бригадою націлилася на Зіньків, другою – на Солобківці. 1-й і 3-й корпуси з 24.VІІ. почали відпочинок (на 5 діб) у районі Нова Ушиця-Миньківці.
Бої на Жмеринському напрямку. Сх. ч. 6.
2-й дивізії, яку, для зручности операції на Жмеринському напрямку, підпорядковано отаманові Ю.Тютюнникові, поставлено завдання, спільно з повстанською групою Ю.Тютюнника, захопити Жмеринку.
Отаман Божко і Ю.Тютюнник енергійно натискують на червоних, і до 24-го досягають значних успіхів. Божко 23-го б'є червоних на Матійковому і захоплює в них 2 гармати, кулемети й полонених. Ю.Тютюнник перетинає залізницю Деражня-Жмеринка на відтинку ст. Комарівці-Сербинівці й обсаджує села навколо.
Акції червоних.
Треба відзначити надзвичайну енергію й настирливість 45-ї и 1-ї совєтських дивізій. Як тільки червоні виявили неуспіхи на Вапнярському нарямку своєї південної групи (скупченої в районі Рахни – Ярошенка), вони до 18-го встигли зміцнити її резервами з Одеси, заатакували нашу 3-тю дивізію й затримали її рух на Вапнярку, навіть примусили пполк. Удовиченка трохи відтягти своє праве крило й на деякий час припинити наступ. Врешті вони відтиснули були навіть 3-тю дивізію від залізниці, і тільки тому, що її не розбито, вони не переслідують, бо на це у них не вистарчило б сил.
Отже, червоні покладали надію на те, що 45-та дивізія нарешті зломить нашу 3-тю дивізію (большевики були сильніші числом і мали найбоєздатніші частини на цьому напрямку). Вони не дооцінили свого ворога і його героїчних частин.
На мою думку, большевики мали вже досить часу переконатися в силі 3-ї дивізії, ще ані разу ними не переможеної. З 2.VІ до 20.VІІ. 3-тя дивізія завжди била червоних, тому для знищення її большевики мусіли б, здавалося, обмежитися на деякий час обороною Жмеринки, а скупчити проти 3-ї дивізії свою 45-ту, з доданими частинами, і більшість частин Жмеринської групи, а в Жмеринці залишити тільки заслони. Подолавши 3-тю дивізію, червоні мали би тоді змогу розрахуватися досить легко з отаманами Божком і Тютюнником.
Як побачимо, 3-тя дивізія наробить згодом червоному керуванню ще чимало турбот.
Свій наступ на Кам'янецькому напрямку большевики провадили не тільки рішуче, а й нахабно.
В наказі 1-ї совєтської дивізії поставлено завдання Таращанській бригаді (силу цієї бригади доведено до 3000 багнетів) проломитися на Смотрич і далі на Кам'янець і зірвати фланговий марш галицьких частин та внести заколот у їхній рух. І хоча цей плян не здійснився, проте бурхливий наступ червоних примусив наше командування пережити не одну неспокійну хвилину і для опертя розгорнути 2-й Галицький корпус (три бригади) і групу Бізанца (дві бригади).
На Жмеринському напрямку червоні тільки обороняються.
Акції наших частин.
На Вапнярському напрямку пполк. Удовиченко врятовує загрозливу ситуацію здатністю до маневру та впертістю й відвагою своїх частин.
Не маючи змоги в боях 18-19-го побити червону південну групу, командир 3-ї дивізії робить за 20 й 21-ше перегрупування, і на 22-ге знову йде в бій; на тили ворога скеровує партизанів Павловського; 22-го вони захопили Вапнярку. По важких боях 22-24.VІІ. врешті, пполк. Удовиченко хоч звільняє залізницю, одначе не відходить задалеко, а згромаджує свої сили для нового удару.
Божко й Тютюнник також натискають на большевиків, захоплюють Бар і, погрожуючи залізниці Деражня-Жмеринка, намагаються полегшити нашу важку ситуацію на Проскурівському напрямку.
Найцікавіші з тактичного боку бої на Проскурівському напрямку.
Зацорожці, треба відзначити, менш активні, ніж завжди. СС, які переформувалися за тиждень у районі Лянцкоруня в дві дивізії з своїми штабами і відпочили, відновивши свою форму, являли собою частину сильну, з великою енергією та боєздатністю. До 20-го вони ще тримаються обережно, всі свої акції підганяють під маневри сусідів, а не допомагають їм фланговим ударом. Наприклад, 19-го, коли Волинці із залишеного ними 18-го Городка вибили червоних і проскочили навіть 5 верст на північ, СС не перейшли в наступ, а відійшли в район Франполя і оголили праве крило Волинців. Сюди й ударили червоні.
19-го ж, на мою думку, СС мусіли принаймні хоч утримати свій фронт, а резерви підтягти ближче, бо Запорожці відійшли аж за Солобківці. Правда, СС може не мали надії, що Волинці перейдуть у наступ, – про відворот Запорожців вони знають, – тоді треба було докладно з'ясувати ситуацію щодо лівого сусіда та обов'язково своєчасно його поінформувати про свій відворот і повідомити про це також ШДА, щоб той міг скасувати свою директиву на 19.VІІ і стримати від наступу Волинську групу.[40]
Волинці виконали наказ і енергійно вдарили на Городок, завдали ворогові втрат, але не підтримані, мусіли відійти назад. Таким чином, їхнє героїчне зусилля, на жаль, не дало корисних наслідків для загальної справи, тільки знеохотило саму Волинську групу. Тому то СС уже в ближчий час відчув на собі відсутність боєздатности сусіда.
Дуже повчальна ситуація 20 й 21-го. Група СС у коритарі між двома шляхами: Ярмолинці-Солобківці, Городок-Смотрич, направо від неї ще боєздатна хоч і перетомлена, Запорізька група, наліво – Волинці, заслабі після свого дебюту 19-го. Вони в повному відвороті на південь, – тільки юнаки ще билися, решта легко котилася назад.
ШДА, беручи, на увагу ситуацію, наказує СС, витягнувши одну їхню дивізію з фронту зосередити її за своїм лівим крилом і вдарити в північно-західньому напрямку по тилах Таращанської бригади, щоб її знищити. Отаман Коновалець і його помічник отаман Мельник не мають належної віри в цей маневр і вказують на свій великий фронт, і втому їхніх частин, але ШДА рішуче домагається від групи СС удару по запіллю ворога.
Вже пізно ввечері 21-го, о 22-й годині, отаман А.Мельник звітує, що група зазнала 20.VІІ. великих утрат, вона займає великий фррнт, усі сили введено в діло, а тому стягнути дивізію до резерви для протинаступу майже неможливо, до того ж Волинська група небоєздатна, і 22.VІІ. може відступити ще далі на південь і тоді зовсім оголить ліве крило СС і поставить його в катастрофічне становище. Дійсно – скажемо й ми – ситуація була в цей час загрозлива. Червоні захопили вже Смотрич, глибоко пройшли на південь і заливали тили й фланг СС.
ШДА вимагає виконання маневру за всяку ціну.
Ніде правди діти: СС хоч і вагалися й опиралися до початку маневру, проте, схваливши рішення, здійснили його рішуче, сміливо й мистецьки.
Цей бій складає одну з красних сторінок історії СС. Вони розбили большевиків комбінованим наступом своєї 11-ї дивізії під кермою відважного пполк. Р.Сушка, яка звалилася на тил червоних, і кінним дивізіоном Бориса з дрібними частинами стрільців, що стримували наступ з фронту і прикривали штаби. Червоні, розбиті групою СС, загубили свою чванливість і в безладді подалися на північ. Цим переможним боєм СС прикрили Кам'янецький напрямок, зупинили ворожий наступ і розгромили найліпший Таращанський полк, завдавши поразки Таращанській бригаді.
На цьому прикладі видно, яке велике значення має на війні воля. Категорична вимога з боку шефа штабу конечности ризикового маневру змусила групу СС відважитись на нього. Наслідок – блискуча перемога. Це перше.
Друге. Треба тільки мати холодну кров, вірне око і добре військо, і тоді ніякий ворожий обхід не страшний.
Галицька армія, хоч і не взяла значної активної, участи в бою, проте, розгорнувшися, морально підтримала наддніпрянські частини і, давши на себе опертися, уможливила всім їхнім силам рух наперед. 2-й Галицький корпус уже йшов через район розміщення Волинської групи на допомогу СС. Добре також видно на цьому прикладі значення резерв, бодай ще й не введених у діло. (Пригадаймо додатну ролю в боях старої гвардії – цієї резерви Наполеона).
Третє. Споганити частину легко, направити її й зробити знову боєздатною – значно важче і на це потребується час. Приклад – Волинська група.
Четверте. Треба підкреслити енергію отамана Юрка Тютюнника, що розпочав наступ і загроженням залізниці Деражня – Жмеринка допоміг Кам'янецькій групі.
П'яте. ШДА, на нашу думку, правильно оцінивши ситуацію, визначив доцільний маневр для групи СС і рішуче домагався його здійснення.
Події з 25.VІІ. до 30.VІІ. включно. Сх. ч. 7.
З переходом усієї Галицької армії на Велику Україну, давши Галицьким частинам час для деякого відпочинку і впорядкування їхніх тилів, треба було об'єднаними арміями розпочинати широкі операції для звільнення Правобережжя.
Перед початком об'єднаного наступу необхідно було утворити сприятливий грунт і забезпечити належне розгортання для всіх наших сил, щоб спрямувати удар у належному напрямку.
Отже, ходило про те, щоб передусім знов опанувати Проскурівський район і цим надійно прикрити важливий для нас напрямок Проскурів-Кам'янець.
Треба було вибити червоних також із Жмеринки та захопити Вапнярський залізничний вузол. Тоді вся залізниця Проскурів-Вапнярка з відгалуженнями на Кам'янець і Могилів лишилася б у нашому посіданні.
Пляни командування. Сх. ч. 7.
ШДА, за згодою з НК ГА, вирішив з 26-го почати наступ на Проскурів. Для цього призначено групи: Запорізьку й СС і приділено 2-й Галицький корпус із групою Бізанца (вона знов увійшла під керування 2-го корпусу). 1-й і 3-й корпуси відпочивають.
Галицька інтендантура й стройові штаби ретельно взялися за збір збіжжя і забезпечення своєї армії.
Ідея маневру – розбити червоних на Проскурівському напрямку, захопити Проскурів і вийти на р. Бужок.
З фронту наступають Запорожці, приблизно на Гречани; 2-й корпус забезпечує Запорожців і обходить Проскурів із сходу. СС – головний напрямок на Чорний Острів-Миколаєв.
По захопленні Проскурова, Запорожці переходять до резерви Головного Отамана.
Лінію р. Бужка обсаджують тільки 2-й Галицький корпус і група СС.
Ю.Тютюнник з Божком атакують Жмеринку й тим допомагають наступові на Проскурів і полегшують ситуацію на Вапнярському напрямку. Пполк. Удовиченкові – захопити і міцно тримати Вапнярський вузол.
Сили большевиків та їхні пляни. Сх. ч. 7.
Червоні, після поразки на Кам'янецькому напрямку та, зазнавши неуспіху на напрямку Жмеринському, і до того стиснуті Денікіном на Лівобережжі, не маючи змоги одержати з Києва значних резерв проти Української армії, мусіли напрямки Проскурівський і Жмеринський боронити, і наступати тільки на Вапнярському, але ж Проскурова рятувати було нічим. Сила Наддніпрянців, з додатком до неї цілого Галицького корпусу, значно збільшувалась і переважала червоних.
Очевидячки, Проскурів треба евакуювати; на допомогу 1-й совєтській дивізії підвозиться тільки невеличкі частини з польського фронту, цаприклад: 16-й пограничний полк і незначні відділи китайців. Загальна кількість багнетів і шабель у районі Проскурів-Деражня – 6-6,5 тисяч, люди значно здеморалізовані.
Червоні намагаються утримати Жмеринку – головний напрямок на Київ.
Оперативна Жмеринська група зміцнюється невеликою резервою з Києва. Так само в Жмеринку вскочили деякі відділи спід Ярошенки-Рахни по їхньому розгромі в цьому районі 3-ю дивізію. Загальна кількість – біля 4 тисяч багнетів і шабель.
На Вапнярському напрямку їх бентежить 3-тя дивізія, тому вони спід Одеси підвозять усе нові свіжі сили. Взагалі, найбільшу увагу звернуто червоними на цей напрямок.
Наступ на Проскурів і бої 27.VІІ. Сх. ч. 8.
Наступ на Проскурів почали СС, бо Запорожці спізнилися через непорозуміння (переплутали початок директиви) й почали рух тільки 27.VІІ. Другий корпус наступав уступом позад Запорожців.
27-го Запорожці зломили ворожий опір, вийшли, приблизно, на лінію Скаржинці-Андрійківці-Райківці, кіннота захопила Кудринці та переправи через р. Самець. Ворог залишив Запорожцлм 10 кулеметів, 500 мушкетів та інше майно. СС з боями осягнули Фельштин-Доброгоша.
Галичани трьома бригадами підійшли до Михалполя-Мазники-Охрімівці-Зіньків, (головна їхня увага – на напрямок Деражня-Михалпіль).
Волинську групу, для ліпшого розташування, відведено на північ від Лянцкоруня верст на 20 у район Купин (включно – Чмерівці) включно.
Бої 28.VІІ. Сх. ч. 9.
28-го наступ провадиться далі. Запорожці натискають на Проскурів і ведуть успішні бої за переправи через р. Самець. Бронєпотяги вже обстрілюють ст. Гречани й Проскурів, СС підходить майже під Чорний Острів. Галичани стягують свої бригади в район Михалполя для захисту Деражнянського напрямку й на шосу Ярмолинці-Проскурів (4-та бригада для атаки Проскурова). Ворог ставить їм незначний опір.
29-го намічено загальний наступ на Проскурів.
О 7-й год. ранку Чорні Запорожці і частини 7-ї дивізії увійшли в Проскурів по невеличкому бою.
В Проскурів так само вмаршувала 4-та Галицька бригада. Чорні кинулися вслід за відступаючим ворогом, навздогнали його, б'ють і женуть на Заруддя.
Большевики висадили міст через р. Бужок; СС вночішньою атакою, після впертого бою (захоплено кулемети й полонених) здобули Чорний-Острів. Ворог у паніці тікає на північ. Кіннота СС, ступаючи у сліди йому, прямує на Миколаєв. СС посуваються на Бужок.
Ситуація до 30.VІІ. Сх. ч. 11.
На 30-те галичани обсадили всі переправи через Бужок від Ярославки до Орлинців, СС – далі на захід; СС не тільки вийшли на р. Бужок, а й кинулися переслідувати ворога, висуваючися на р. Случ.
2-й корпус до вечора простягнувся на схід і обсадив Деражню-Голосків-Меджибіж. Запорожці стали в районі Проскурів-Гречани в резерві. Розбитий ворог відходить.
Отже, розпорядження виконано до 30.VІІ.
Бої за опанування Жмеринки. Сх. чч. 7 і 11.
Отаман Ю.Тютюнник 26.VІІ. перейшов у рішучий наступ на Жмеринку. Атаку ведено з двох напрямків: дві повстанські дивізії – з заходу, вздовж залізниці Деражня-Жмеринка, Божко – з південного заходу вздовж залізниці Бар-Жмеринка. Наші частини захопили кілька сіл під Жмеринкою: Станіславчик, частину Межигора; наш панцерний потяг бився на Посту-Подільському.
27.VІІ. прибули до отамана Ю.Тютюнника повстанці Летичівського повіту п.н. Подільської дивізії; їх скеровано в обхід Жмеринки з північного заходу.
Завзяті й уперті бої точилися аж до 30.VІІ, але захопити Жмеринку не було сили. 30.VІІ. вже знесилену 2-гу дивізію було відсунуто назад, число її багнетів зменшилося до 400-600. Отаман Ю.Тютюнник іще провадив свої атаки, але його теж відіпхнуто назад. Відчувалася потреба свіжої частини, панцерних потягів та гармат, щоб продовжувати атаки, бо Жмеринська група видала максимум свого напруження.
Оцінка боїв на Жмеринському напрямку.
На протязі чотирьох діб отамани Ю.Тютюнник і Божко ведуть уперті бої і змушують червоних відійти аж до самої Жмеринки. Наші частини наближаються на 4-6 верст до самої станції, але захопити Жмеринку не пощастило ось із яких причин.
Большевики завзято боронилися, ближчі підступи до ст. Жмеринки оплетено дротами; Жмеринку захищало три панцерні потяги; з Києва невеличкі, але міцні частини – школа червоних командирів та інші – надійшли вчасно. У нас відчувався брак гармат, панцерних потягів та набоїв; на весь повстанський кіш було тільки 4 гармати: три польові і одна гірська. У Божка теж лишилося: дві батерії (по дві справних гармати).
Кіш Тютюнника ще не був досить переформований. До того, здається, в момент рішучого удару з рук отамана Тютюнника вирвалася Подільська повстанська дивізія й блукала десь на північ від Брацлава, а безпосередньої участи в ударі не взяла. Вважаю, що її треба було Ю.Тютюнникові тримати ближче до головних сил та безпосередньо керувати, але докладних відомостей у мене немає.
Значення боїв за Жмеринку.
Наша активність і наполегливість під Жмеринкою безумовно спричинилися до полегшення ситуації на відтинку 3-ї дивізії. Вся увага 44-ї сов. дивізії й усі її сили було приковано до Жмеринки. Допомога з Києва йшла до Жмеринки, а не проти 3-ї дивізії. Оскільки пполк. Удовиченко відчував усю вагу боїв під Жмеринкою, видно з того, що 30.VІІ, в час боїв, він просив ШДА, щоб Тютюнник та Божко брали Жмеринку, бо 3-й дивізії доводиться тримати заслону на ст. Рахни. Пполк. Удовиченко справді тримав тільки невелику заслону на цьому напрямку, гро своїх сил він мав повну змогу скупчити під Вапняркою.
Крім того, бої за Жмеринку значно полегшили й наступ на Проскурів, бо нашим Проскурівським групам доводилося мати діло тільки з частинами, що безпосередньо боронили Проскурівський напрямок.
Оцінка наступу на Проскурів.
Большевики, на мою думку, не обрахували своїх сил на Проскурівському напрямку і ставили, порівнюючи, міцний опір проти далеко численнішого противника. Так само вважаю, що вони спізнилися відвести головні свої сили з Проскурова і Чорного Острова, що спричинилося до поразки 1-ї совєтської дивізії; як відомо, наша кіннота – Чорні Шлики – й панцерні потяги навздогнали їх біля с. Калинівки й завдали їм значної втрати. На цьому напрямку підходили три панцерники з 12 гарматами. Так само й під Чорним Островом СС завдали ворогові дошкульних втрат. Взагалі, бої під Проскуровом так знесилюють 1-шу сов. дивізію, що вона – в повному відвороті.
Можливо ще припустити, що червоним потрібний був час, щоб евакуювати Проскурів, і тому вони зважилися на нерівний, безвиглядний бій.
Для нас цей наступ дуже характерний, як перший приклад сцівпраці Наддніпрянських і Наддністрянських частин, порівнюючи значною кількістю плече-в-плече.[41]
Розробляючи пляни офензиви, ШДА взяв під увагу як бойові вимоги, так і деякі моральні чинники, відповідно до політичного моменту.
Тому наш маневр розраховано так, щоб при наступі 2-й Галицький корпус зустрів найсприятливіші умови, цебто, незначний опір з боку ворога, і разом із тим його частини взяли безпосередню участь в атаці Проскурова.
Тому, як бачимо, головна бойова роля випала на Запопорожців; вони до 28-го ведуть найупертіші бої з гро ворожих сил по обидва боки шоси й залізниці Ярмолинці-Проскурів. 29-го, коли було зламано ворожий опір, атаку на саме місто Проскурів мусіли вже разом вести чотири Галицькі бригади й Запорожці. Також СС вели досить сильні бої з великим завзяттям; правда, ця група, розгорнула тільхи одну дивізію, друга йшла на пів переходу ззаду.
Цікаво зробити порівняння між акціями Наддніпрянців і Наддністрянців. Наші частини наступають швидко, розгортають широко свої сили й атакують ворога, охоплюючи його. Кіннота (Чорні Запорожці й кінний дивізіон СС) наполегливо переслідує ворога й деморалізує його; 2-й корпус просувається поволі, занадто турбується за своє відкрите крило. Для захисту Деражнянського напрямку скупчено всю групу полк. Бізанца – дві бригади, 27-го навіть три бригади. Правда, 2-му корпусові поставлено завдання – наступаючи на Проскурів, ужити заходів для забезпечення свого правого крила з боку Деражні. Але проти галичан було скупчено всього два – два і пів куреня й кілька гармат та дві сотні кінноти.
Побоюватися дуже за своє праве крило 2-му корпусові не було чого, бо майже всю 44 дивізію було сковано між Жмеринкою, а залiзничну дільницю Комарівці-Сербинці посідав Тютюнник. В Деражні лишався невеличкий ворожий відділ тільки з 200 бійців (багнетів).
Після захоплення Проскурова 2-й корпус, всупереч директиві, звертає більшу увагу на схід і видає спочатку розпорядження: обсадити р. Бужок на північ від Проскурова тільки однією бригадою, три бригади скупчити в районі Меджибіж-Деражня-Богданівці й одну – в резерві в Проскурові. Тільки після зауваження з боку ШДА висовується на призначений для них відтинок ще одну бригаду (тел. від 29.VІІ, ч. 001007). Вважаю, що штаб 2-го корпусу ще, не з'ясував собі важливости напрямку Проскурів-Староконстянтинів-Шепетівка, звідки можна було чекати різних несподіванок від червоних, на що вони були такі майстри (як побачимо потім, це й сталося). В цьому напрямку й відійшли головні сили ворога. Взагалі видно було, що Галицька армія ще не призвичаїлась до зовсім нової для неї рухливої большевицької війни і слушно починає свої акції обережно й оглядаючися.
Треба зазначити, що на 2-й Галицький корпус випадала важка доля почати марш на Проскурів без жодного відпочинку. З польського фронту – впрост на большевицький. В цей же час уже спокійно розташувалися в своїх районах 1-й і 3-й галицькі корпуси. Безумовно, ця обставина мусіла вплинути на рух перетомлених частин 2-го корпусу. Все ж участь 2-го корпусу в наступі спричинилася до наших успіхів, і вони (галичани) виконали поставлене їм завдання.
Моральне значення цієї братерської співпраці було велике. Тепла й урочиста зустріч місцевим населенням галицьких відділів у Проскурові, а також і в інших місцях, спричинилася до піднесення настрою серед вояків Галицької армії. Велика Україна охоплювала своїм впливом вразливу душу галицького вояка і потроху усувала болючі спогади.
Так само Галицька і Наддніпрянська армії почали знайомитися одна з одною на полі бою із спільним ворогом і битися плече-в-плече, та звикли цінити й поважати одна одну.
Бої під Проскуровом, Вапняркою та Жмеринкою стали відомі галицькому військові, і воно на власні очі побачило, що Наддніпрянська армія – хоробрий та добрий бойовий товариш.
Населення Великої України почало цінити слухняні та організовані галицькі частини. Вони не грабували, не гвалтували нарід, а радо допомагали йому, по змозі, навіть у домовій господарській праці. Це була не червона розбещена армія, а армія, що вміє дати собі раду в складних обставинах.
Зближення і взаємна приязнь найшли собі відгук у гостинному обіді, який улаштували Запорожці в Проскурові для вищого командного складу 2-го корпусу. На цьому обіді гучно пролунали лозунги Соборної України і бойового братерства українських армій.
1-й період з 26 до 31.VІІ. Сх. ч. 10.
3-тя дивізія, цочинаючи з 26.VІІ, веде бої цілком самостійно за посідання Вапнярського залізничного вузла, кожна з сторін намагається захопити Вапнярку і утримати її в своїх руках, – тому ми назвемо цю операцію Вапнярською.
Щоб випередити атаку червоних, які групувалися з метою розбити 3-тю дивізію, пполк. Удовиченко 26-го переходить у наступ і після добового впертого бою (до пізньої ночі) б'є ворога в районі сс. Вербове – Журавлівка й відкидає червоних у напрямку на Тульчин. На ст. Журавлівка захоплено багато ще гарячих паротягів і ешелони з майном та амуніцією.
27-го большевики з боку ст. Крижопіль (Одеський напрямок) перші рішуче атакують 3-тю дивізію, яка встигла повернути фронт на південь. Розпалюються завзяті бої, що тривають до ранку 31.VІІ.
Червоні намагаються, хоч би там що, прорватися на північ, на Вапнярку й подати руку тим частинам, що відскочили на північний схід. Дарма – цей цикль боїв знову кінчається перемогою 3-ї дивізії. Удовиченко, нарешті, давши знамениту відсіч, переходить до рішучого наступу. Ворога розбито й він відходить далеко на південь, приблизно на фронт Рудниця – Ольшанка – Ямпіль.
Треба зазначити, що червоні надсилають окремий відділ, щоб захопити Ямпіль і загрожувати нашій базі – Могилеву. Відтинок уздовж р. Дністер – Могилів прикривали тільки незначні відділи Могилівської залоги. Всі ж свої сили Удовиченко скупчив на Вапнярському напрямку, а на захист Могилева залишив тільки окремі відділи.
Для характеристики цих боїв, наводжу доповідь Удовиченка з 28.VІІ:
Копія, з Томашполя, військова 28.VІІ. Негайно Наштадарму Дієвої.
Оперативний звіт на 23 години 28.VІІ. Мапа три верстви в дюймі.
За минулу добу дивізія перебувала в тяжких боях, в ніч з 27 на 28 цього липня ворог вчинив нічну атаку на ст. Вапнярка з лісу, що на схід від цієї станції. Розпочався тяжкий нічний бій з переважаючими силами ворога. 2-й і 3-й курені 9-го пішого стрілецького полку, під керуванням старшини куреня Чміля, які займали станцію, стійко відбивалися.
Самий вокзал переходив чотири рази з рук до рук, бій провадився виключно рукопаш і гранатами. На 24 годину 27 липня ми мусіли залишити станцію Вапнярку через переважність сил ворога. Але на світанку 28 липня ми знову перейшли в контрнаступ і, розбивши ворога, зайняли станцію Вапнярку. Ворог на одному тільки двірці втратив 28 забитих; у нас забитий ручною гранатою командир 8 сотні і 8 козаків 9-го полку. Командир куреня легко ранений в обличчя. Одночасно ворог повів наступ на 7-й Синій полк, що боронив село Вербове, але зазнавши втрат, відступив. Синій полк мав втрати, головним головним чином раненими.
28 цього липня о 12 год. дня 7-й Синій полк і частина 9 стрілецького полку знову відбили атаку ворога на село Вербове з боку Крижополя. О 16-й годцні ворог знову заатакував село Вербове, але наші частини перейшли в контратаку і на плечах розбитого ворога вдерлися в село Крижопіль, яке обсадили. Ворог відступив на полустанок Княже. В нас тяжко ранено командира 1-го куреня 7 Синього полку, одного сотенного командира, і забито кілька старшин і багато козаків.
Чота 1-ї батерії 8-го гарматдого полку, перебуваючи на позиції в передовій лінії, своїм вогнем допомогла піхоті і кілька разів відбила ворожий панцерний потяг, чота втратила двох забитими і одного раненим козаків. До пізньої ночі на різних відтинках цього фронту точився бій. Тяжкість бою збільшував дощ. На відтинку Макарівка – Савчине ворог цілий девь вів наступ на 8-й Чорноморський полк, але ж усюди був збитий. Частини дивізії ведуть уже 4-й день безперервний бій і страшенно втомилися. Почувається великий брак набоїв. Проти дивізії, з допиту полонених та огляду забитих, виявлено такі ворожі частини: 54, 399 совєтські полки, учебний Одеський батальйон, 1, 2, 3 і 4 Басарабські полки і ще деякі частини, назви яких точно ще не встановлено. Надвечір розвідка донесла про рух колон ворога з боку Тульчина на ст. Вапнярка. Кидається у вічі стійкість, виявлювана ворогом і гарне озброєння та одяг козаків. Деякі частини ворога були в шлемах-касках.
До 28 липня вже відкрито на фронті дивізії 12-ту частину. Розвідка не може виявити, коли ж, нарешті, припиниться підвіз нових сил ворога, коли зменшиться підвіз його резерв.
Ч. 697.
Нач. див. 3 пішої полковник Удовиченко.
Оцінка акції червоних. Сх. ч. 10.
Треба зазначити, що червоні дуже поважно поставилися до наступу на 3 дивізію. Вони стягують найкращі, так би мовити – «премійові» частини. Крім 45 дивізії, вирушив проти української дивізії регулярний полк самого «папи комунізму» товариша Леніна. А до того матроси – «краса і гордість безкровної революції» і кілька інтернаціональних відділів, між ними й відділ жидівський. Разом – до 6-8 тисяч 6ійців, 3 панцерні потяги, солідної конструкції, з важкими гарматами.
Удовиченко та повстанці Павловського мали щось 3-3,5 тисячі багнетів та шабель.
Отже, червоні дійсно скупчили переважаючі сили, вели бої вперто й настирливо.
По несподіваній для їхньої Вапнярської групи поразці 26.VІІ, червоні вже 27-го рішуче атакують праве крило Удовиченка й продовжують бої на протязі 4-х діб.
Цікаво, що на допомогу 45-й дивізії на Вапнярському напрямку, червоні демонструють на Могилів, захоплюють Ямпіль, своїми бандами намагаються внести заколот на тилах 3-ї дивізії. Гадаю, що головною причиіюю їхнього неуспіху оуло запізнення загального перегрупування їхньої південної групи. Полк Леніна наспів тільки 27-го й розпочав свій наступ. Здається, коли б перейшли большевики в протинаступ 26-го своєю південною групою, наслідки боїв, можливо припустити, були б трохи інші. Також звертає на себе увагу їхня слабенька демонстрація на Могилів і нехтування ними напрямку Рудниця-Ольшанка-Ямпіль-Могилів.
Захоплення червоними Могилева, на що вони мали змогу (малосилість нашої могилівської залоги), подавало їм надію на успіх. Втрата цього важливого пункту (осередку) правдоподібно примусила б Удовиченка відтягти туди частину своїх сил і ослабити Вапнярський напрямок.
Думається нам, що червоні не бажали вести будьяких операцій значними силами вздовж Дністра, зважаючи на непевність своїх відносин до румунів, а тому й провадили тільки слабеньку демонстрацію, яка, зрозуміло, й не дала бажаних наслідків.
Оцінка акцій пполк. Удовиченка.
Бої 3-ї дивізії під Вапняркою заслуговують окремого відзначення, як позитивні зразки успішних і сміливих дій меншої частини проти далеко сильнішого ворога. Удовиченко, скупчивши свою дивізію, не дає ворогові перейти в загальний наступ та охопити себе з двох боків, а сам попереджує його намір блискавичним ударом спочатку на північ – і жене ворога геть з поля бою. На другий день він уже готовий до рішучого бою з сильнішою південною групою. Тут Удовиченко спочатку дає відсіч ворожому натискові і тільки 30-го, коли червоні знесилилися, він атакує їх на всьому фронті і відсовує на південь.
Треба відзначити, що частини 3-ї дивізії не чекають наказу згори, а самі оцінюють ситуацію і з власного почину допомагають одна одній. Так, 27-го, коли червоні густими лавами навалилися на с. Вербове, яке стійко тримали в своїх руках сотні 7-го полку, 9-й полк, помітивши небезпеку для свого сусіда, хоч у самого на фронті бій, важко б'є по тилах червоних, що напирали на Вербове, і ворога відбито з великими для нього втратами. Гарматчики ділили бойову славу із стрільцями.
Бій виграно.
Необхідно оцінити те важке становище, в якому опинилася 3-тя дивізія. Серйозний неуспіх, можливо припустити, спричинився б до повного знищення цієї дивізії, бо в близький час ані підкріпити своєчасно Удовиченка, ані рятувати його після неуспіху було ніким і нікому.
3-тя дивізія діяла ізольовано й мусіла покладатися на свої власні сили й умілість.
Ситуація з 27 до 29 була остільки загрозлива й небезпечна, що в штабі з тремтінням стежили за ходом боїв, – отже, наш Ролянд не загинув, а придбав бойової слави собі й українським прапорам.
Оцінка й аналіза операції.
В наслідок боїв на всьому Українському Фронті з 26 до 30.VІІ, ми розбили большевиків на крайніх крилах. На Вапнярському напрямку кривавий двобій між Удовиченком та його ж славетною дивізією з одного боку, та Вапнярською червоною групою – з другого, скінчився блискучою перемогою наших військ.
Ворог відсунувся далеко на південь, щоб відірватися від непереможньої 3-ї дивізії.
Значення Вапнярських боїв.
Взагалі, успіхи на Вапнярському напрямку мали для нас велике значення.
1. Найбоєздатнішій на Українському фронті совєтській 45-й дивізії з поодинокими ударними частинами ми нанесли значну поразку.
2. Ми міцно посідаємо Вапнярку і відкинули ворога далеко на північ.
3. 3-тя дивізія погрожувала Одеському напрямкові і большевики звідси не мали змоги допомогти Жмеринській групі.
4. Могилівський напрямок було надійно прикрито, і складалася сприятлива ситуація для початку широких операцій.
Отже, перемога лишилася на боці слабішого кількістю, але сильнішого духом, злютованням і вмілістю. Кожну з большевицьких груп було розбито нарізно.
На Проскурівському напрямку ми також розбили 1-шу совєтську дивізію й здобули Проскурівський район, обсадивши р. Бужок. Ворог у повному відвороті на північ, шляхи на Старокостянтинів і навіть Шепетівку майже вільні.
На Жмеринському напрямку ситуація склалася трохи складніше. Ми відкинули ворога до самої Жмеринки. Тютюнник і Божко сіли верхи на залізницях Жмеринка-Могилів, Жмеринка-Проскурів і, погрожуючи Жмеринському вузлові, мов би казали: «Мементо Морі, вороже, години твої пораховано». Правда, їм не пощастило взяти Жмеринки, але нові зусилля мусіли привести до її упадку.
Загальні висновки.
Отже, Вапнярку й Проскурів здобуто. Одначе, бої за Вапнярку виснажили 3-тю дивізію, бої за Жмеринку знесилили Тютюнника й Божка, треба було починати нову операцію та звільнити залізницю Вапнярка-Жмеринка-Проскурів від большевицьких частин.
Польська армія, одержавши мандат на Східню Галичину, підійшла головними силами до р. Збруч. Відворот Галицької армії в повному складі за Збруч для операцій на большевицькому фронті 6ув не зовсім до вподоби польському командуванню з причин, на яких ми зупинятися зараз не будемо.
Окремі польські відділи перейшли Збруч у багатьох пунктах і доходили аж до р.Смотрич. Ці команди на селах обеззброювали нашу міліцію, арештовували представників влади, подекуди обеззброювали навіть військові частини. Подаємо витяги з двох характерних доповідей: командира Кордонного корпусу ч.247. Наштаб Волинської, ч.2282:
«Польські передові частини перейшли на східній берег р. Збруча й обсадили м. Гусятин-Шидлівці та інші місця. Як доносить державний інспектор Волинської групи полковник Нагурний, польські чаістини 20.VІІ. прибули в м. Лянцкорунь, захопили в полон наш відділ кордонної охорони, забрали з місцевого склепу дві гармати без замків і повезли їх у Шидлівці».
«Командир польського війська обіцяв звільнити полонених кордонників по з'ясуванні загального становища».
Доки Галицька армія не встигла цілком відійти від Збруча, на кордонній смузі траплялися сутички розвідчих частин польських із галичанами. Нарешті, Головний Отаман видав гострий наказ, щоб усі галицькі відділи перейшли на схід поза Наддніпрянську армію.
Уряд і командування вживає всіх заходів, щоби стримати на Збручі польські відділи, до прикордонних польських частин надсилається делегації, доводилося звертатися і до представників Антанти, які запевнили, що польське військо не має права рушити за Збруч.
Цілком зрозуміло, що ця погроза місцеві осередку уряду – Кам'янцеві – прикро відбилася на Кам'янецькій політичній атмосфері. Найбільш нервувалися галичани.
Командування, нарешті, наказало Волинській групі, на випадок ворожої акції з боку польських відділів, уживати зброї.
Треба зазначити, що згодом взаємовідносини між армією УНР і польською налагодилися.
Ситуація на фронті наших військ до вечора 31.VІІ.
Становище на всіх відтинках зазначено нами в попередньому Розділі, – його видно на схемах чч. 10 і 11. Взагалі, ми міцно посідали Вапнярський та Проскурівський райони. Жмеринка хоч і була в руках ворога, але цей напрямок надійно прикривала група отамана Ю.Тютюнника.
Два галицькі корпуси вже 5 діб відпочивали в своїх районах, де вони набиралися фізичних і моральних сил по своіх важких пригодах.
Час було починати широкі операції; обставини для цього – як на Українському, так і на інших фронтах склалися досить сприятливо.
Розглянемо коротенько ситуацію на протибольшевицькому фронті й відведемо в ньому належну ролю Українській армії; без цього неможливо дати серйозної оцінки ні плянам нашого командування, ні істоті самих операцій, ні, нарешті, розібратися в усьому циклі подій, що так широко розгорнулися на Україні на протязі другої половини 1919 року.
БІЛІ АРМІЇ Й ЇХНІ ВОЖДІ
Сибірська армія і адм. Колчак.
Антанта вирішила підтримати протибольшевицькі мілітарні угруповання, щоб за їхньою допомогою повалити комісародержавіє, яке, подібно до прокази, роз'їдало велетенське тіло колишньої Російської імперії і простягало свої криваві долоні до здобутків европейської культури. Протибольшевицький фронт складали чотири окремі армії, що повинні були концентрично наступати на центр Росії і разом із тим погрожувати «авангардові русской революції» – червоному Петроградові.
В Сибіру організовано російський уряд з «верховним правителем» адміралом Колчаком на чолі. На цей уряд, як на кін, ставила Антанта свої ресурси. Його завдання звільнити Росію від большевиків і скликати Установчі збори.
Адмірал Колчак був без сумніву талановитий моряк, чесний патріот, муж сильної волі, нестримної енергії і високих моральних якостей. Був поміркованою ліберальною людиною.
На самовизначення народів Колчак дивився прихильно і вважав, що тільки націоналізмом можливо перемогти московський червоний інтернаціонал. Цікаво, що на посту командира Чорноморської фльоти в час революції і на початку большевизму адмірал діяв у повному контакті з українськими організаціями і завжди числився з ними. Він охоче дав свою згоду на українізацію Чорноморської фльоти. Дружина Колчака співчувала українському рухові і інколи в урочисті дні навіть появлялася в нашому національному вбранні.
Взагалі, Колчак користувався великою повагою в Чорноморській фльоті і в українського суспільства в Севастополі. За часів Центральної Ради делегати від фльоти і від наших українських організацій висували кандидатуру адмірала Колчака на пост морського міністра.
У Колчака було забагато моралі й шляхетної відвертости, але бракувало йому здібности пристосовуватися до обставин, так конче потрібної діячеві революційного часу. На жаль, не адмірал Колчак був нашим безпосереднім сусідом. Може б тоді інакше стала справа в московсько-українських взаємовідносинах року 1919-го.
Осередок Сибірської армії складали: Чеський корпус, що в 1918 році продерся з України на Сибір, Сибірські козаки і різні добровольчі частини. Між іншим, в армії Колчака була й окрема Українська бригада, в складі двох полків (сибіряки-українці). Загальна кількість армії – щось біля 100 тисяч бійців.
Добровольча армія і ген. Денікін.
На чолі так званої Добровольчої армії (Добрармії), після загибелі Корнілова і смерти ген. Алексієва, стояв генерал Денікін – видатний військовий керівник, але заслабий політичний діяч (про це він сам одверто говорив).
Зверхнє керування арміями в тій надзвичайно складній ситуації, яка утворилася на бувшому колись півдні Росії (Україна, Дін, Кубань, Кавказ) було генералові Денікіну не під силу.
В питаннях національних він розбирався слабо і міряв їх дореволюційним масштабом (ідея єдиної неподільної Росії трактувалася ним прямолінійно і без жодних компромісів). Генерал Денікін і той уряд, що створився при ньому, в своїй зовнішній і внутрішній політиці наробив багато кардинальних помилок. Найбільша з них – була ворожість до укрїнського національного руху. Ці помилки катастрофічно відбилися на його і наших справах, а також на загальних операціях на протибольшевицькому фронті.
Добровольча армія мілітарно являла собою значну силу, бо складалася з кращої в світі кінноти – донців і кубанців – і загартованоі в боях піхоти (пластунські й кубанські частини і добровольчі полки). Добровольча армія, з приєднанням до неї козачих військ і поширенням зони операцій, значно збільшилася, і число її бійців перевищило 200 тисяч, оперативне й тактичне керування та боєздатність були загалом високі.
Негативні риси Добрармії – це нахил деяких її тилових частин до грабіжництва, здирства і погромів, відсутність щільного злютування між козачими частинами і Добрармією, що, нарешті, й розкололо озброєні сили цієї армії і зруйнувало фронт. До негативних рис треба теж додати незграбність та злочинність тилу.
Армія ген. Юденіча.
Армію, що спиралася на Естонію і на побережжя Балтицького моря, очолював і керував нею відомий ще з війни на Кавказі ген. Юденіч. Як талановитй військовий діяч він користувався великою популярністю (розгром Енвер-Паші в 1914 р. і успішний штурм сильної фортеці Ерзеруму – діло його рук).[42]
Одначе, на політиці генерал розумівся слабенько. Ні він, ні його цивільні дорадники (Північно-західній уряд) не зуміли зговоритися з Естонією і налагодити з нею бойову співпрацю.
Загалом, генерал Юденіч не схвалював самостійних рішень, а чекав вказівок Верховного правителя.
Ця армія була невеличка – біля 30-40 тисяч бійців. Вона складалася з добре організованого корпусу Родзянка та відважної, але ж із партизансько-бандитським нахилом дивізії відомого в 1919 р. в Польщі отамана Булак-Балаховича.
Армія ген. Міллера.
З північного побережжя Архангельськ-Мурманськ почав наступ генерал Міллер. Його армія була невелика, але добре забезпечена англійцями.
Ще була така козача «група Дутова», що наступала з прикаспійських степів на поволзьке низів'я.
ІДЕЯ ОПЕРАЦІЇ
Здається, пляни цієї грандіозної операції полягали в тому, щоб одночасово наступом з усіх боків відрізати большевиків від усього світу, посісти найродючіші місцевості кол. Росії, а також вугільні і рудні басейни. Стягши таким кільцем центр Росії, примусити червоних капітулювати або ж викликати повстання, хвилі якого зметуть комісарів.
Головні напрямки наступу.
Сибірська армія Колчака відокремлює від Москви увесь Сибір, Урал, посідає центральну частину Волги і зміцнюється в цих районах. Армія Денікіна захоплює побережжя Чорного моря, Донеччину, Кубань і Кавказ.
Отаман Дутов – зв'язок між цими арміями. Дальший крок – генеральний наступ на Москву з півдня армією Денікіна, із сходу – Сибірською.
Армія Юденіча погрожує, а при нагоді і наступає на Петербург; його ліве крило підтримується Велико-Бритійськими панцерними кораблями.
Армія Міллера просувається на південь, її ліве крило шукає дотику з Колчаком, висунувши окремий відділ Північною Двиною і далі залізницею через Котлас. Центром ця армія прямує на Вятку і звідси загрожує Петербургові зі сходу.
Такі, на нашу думку, були пляни білих. Отже, як бачимо, ідея протибольшевиків полягала в тому, щоб унеможливити червоним захист усіх фронтів, на які наступали білі армії, а неухильно стискувати большевиків.
Настрій, що панував у Совдепії, сприяв намірам і операціям протибольшевицьких угруповань.
Населення боляче вже відчуло шкідливість для себе методів червоної Москви і її комуністичних експериментів. Більшість інтелігенції була ворожа до большевиків, селяни теж зненавиділи большевицьку владу там, де вона перебувала довший час; в інших районах, де влада ця ще не далася в знаки, селяни трималися невтрально. Лишався ще прихильним до большевиків деякий відсоток робітників та безземельний авантуристичний елемент і партія комуністів та радикальні кола жидів.
Таким чином, сила білої, чисто російської коаліцїї полягала: 1) в одночасовому наступі і в значному збільшенні своїх армій під час просування вперед; 2) в багатстві баз, на які вона опиралася; 3) в допомозі Антанти військовою технікою, умундируванням і фінансами; 4) в ворожому проти большевиків настрої більшости населення; 5) в активній підтримці з боку більшости російської інтелігенції, яка охоче і в багатьох випадках з ентузіязмом ставала в ряди білих армій.
Слабість білих: 1) відсутність єдиного, авторитетного для всіх, військойого й політичного проводу, який би своєчасно направляв і корегував зусилля всіх армій в їхньому прагненні до однієї мети. Генерал Денікін не завжди зважав на Верховного правителя. 2) Відокремлення армій великими просторами, чому кожна армія покищо діяла в своєму окремому напрямку. Так, Сибірська армія була цілком ізольована, і тільки після захоплення нею Волги малося на увазі ввійти в зв'язок із Денікіном і Міллером. Юденіч і Міллер на далекій півночі були роз'єднані невтральною Фінляндією. У Добрармії висіло в повітрі ліве крило, на північний захід від нього на 1000 верст не було ще бойового спільника, зв'язаного з білим фронтом. 3) Боротьба партій серед російських протибольшевицьких кіл і шкідлива політика більшости с.-р. із Черновим на чолі, які працювали і на білих, і на червоних, а найбільше для своїх партійних інтересів. 4) Помилковий, шкідливий папрямок у національних питаннях: Верховний уряд намагався розв'язати на загальних всеросійських Установчих зборах усі кардинальні питання щодо розмежування з новими державами, які повстали на терені колишньої Росії й уже почали успішно організуватися й жити самостійно. А бувші окраїни домагалися свого визнання і обіцяли тільки після цього взяти активну участь у загальній боротьбі проти большевиків. Взаємовідносини їх із Росією мусіли би остаточно розв'язатися згодом, після упадку червоних.
Таким чином, щоби здійснити свою мету – оточити Совдепію і позбутися своїх слабих властивостей, білим російським організаціям конче було потрібно втягти в орбіту протибольшевицького фронту і сили бувших окраїн (Естонія, Латвія), а також досягти співпраці з боку Фінляндії і Польщі. Річ Посполита Польська в цей момент уже виявляла поважну силу, проте, поляки були напівпасивні. Пілсудський волів мати сусідом большевиків, а не Білу Росію.
В цей же час на терені між польською армією і Добрармією продерлася на Поділля і успішно змагалася з большевиками і була в силі самостійно звільнити Правобережжя від червоних, і заповнити цю прірву, організована, завзята, національно настроєна, майже стотисячна об'єднана Українська армія.
Доля посилала нового могучого спільника білим арміям. Обурення на Україні на большевиків набирало гострих форм. Розпочався сильний повстанський рух. Нарід чекав свого війська і Уряду УНР з Головним Отаманом Петлюрою на чолі.
Наступ Української армії обіцяв поважні успіхи.
Успіх білих армій.
Колчак спочатку своїх операцій весною 1919 року мав величезний успіх, просунувся аж до Волги і своїм центром опанував Самару. В тилу його лишалися необмежені терени Сибіру і багатий на руди Урал, але большевики, скупчивши сили, відтиснули Сибірську армію і вона почала відворот. Найбільше до цього спричинився Тухачевський – нова червона зірка. Одначе, всієї сили Сибірська армія ще не втратила і не була деморалізована.
Добрармія значно підсилилася спілкою з козаками, що дружньо повстали проти большевиків. Вона, спираючись на порти і родючі, багаті козацькі землі, прямувала через Харків просто на Москву. Особливими успіхами визначився наступ лівого крила цієї армії та Кубанської козацької армії на Північному Кавказі.
Армія Юденіча, прикрившись р. Зах. Буг, збільшувалася і готувалася до наступу. Міллер просувався вперед.
На Україні, як уже зазначено, виникла сильна небезпека для червоних.
Отже, на большевиків ішла загроза з усіх боків.
Червоному командуванню лишалося, для захисту, два способи: 1) діяти по внутрішніх операційних лініях і 2) внести розклад серед ворогів.
Центральне положення Москви, до якої сходяться всі залізничні артерії, великі простори та ізольовані дії білих армій давали червоним надію на успіх.
Необхідно було, скупчивши сили, розбити одну з армій, а проти решти тільки опиратися, потім швидко повернутися проти другого небезпечнішого ворога. Разом із цим, большевики вживали всіх заходів, щоб дезорганізувати білих та посварити їх поміж себе – в цьому був єдиний порятунок.
Червона армія.
Троцький стояв на чолі Революційного воєнного совєта і, за допомогою старшини генерального штабу, реорганізувавши червону армію, підсилив її комуністами, збільшив її кількість мобілізацією, переважно робітництва. Чисельність армії тоді дійшла до мільйона люду. Загалом, ця армія не мала ще великої ударної сили.
Червоній Москві допомагали німці. Вони мали надію, використавши комуністів, розвалити Антанту і досягти реваншу, бодай дійти перегляду Версальського трактату.
Отже, сила большевиків полягала: 1) в залізній організованості комуністичних верхів та бажанні їх за всяку ціну залишитися при владі; 2) в скупченні всієї влади в руках Совнаркому (диктатура); 3) в безоглядному, нічим не стриманому терорі і геніяльній провокаторській здібності зруйнувати на внутрішньому фронті і знищити всякий замах опозиції різних ворожих організацій; 4) в демагогічності й знанні психології народу та влучній пропаганді. Троцький і Ленін, щоб придбати собі нових прихильників, при потребі висували такі гасла, що не відповідали ідеям комунізму. Також комуністи запозичили в буржуазії націоналізму і ним зручно оперували, прикидаючись «собирателями земли русской» під червоним прапором: 5) в надзвичайно вмілій агітації серед европейської опінії і народніх мас. Всіх незадоволених – чи то соціяльно, чи національно – комуністи брали під свій захист і опіку.
Нарешті, у червоної армії був ще один плюс – це здібність оцінити важливіший і небезпечніший напрямок і на ньому скупчити всю свою колосальну енергію і максимум зусиль, а також уміння внести заколот у ряди своіх ворогів.
Висновки.
Отже, і в червоних і в білої коаліції були великі сили і можливості. Червоні мали загалом більше війська, але його треба було вживати і на зовнішніх, і на внутрішніх фронтах.
Проти червоних – вороги навколо, небезпека з тилу, брак амуніції і військової техніки, слабий залізничний рух, погроза зсередини, господарська розруха, але в них – одна залізна воля, яка не спиниться ні перед чим, навіть не завагається знищити весь нарід, аби тільки досягти своєї мети, і могутня, майже непереможна, пропаганда.
Ворог не об'єднаний, Антанта, що мусіла взяти твердий провід у свої руки, не має сталого політичного пляну. Франція веде власну політику, Англія силкується якнайбільше використати для своєї економіки завірюху на сходї. Вона однією рукою дає, ніби помагає, другою сама ж псує справу.
До того ж ні Антанта, ні російські кола не вжили всіх заходів, щоб притягти до боротьби і всі новоутворені держави, використавши їхнє національне піднесення і свіжу, молоду творчу енергію, і таким чином збільшити свої сили і замкнути оточуюче коло.
Найбільша небезпека була для лівого крила Добрармії (головної, ударної сили білих), а тому активна участь у загальному наступі Української армії набирала великого значення.
Всього у білих було до 400 тисяч бійців на 10-тисячоверстовому фронті, а тому перемога тієї чи іншої сторони багато залежала від того, на який бік терезів кине свого гострого меча майже 100-тисячна Українська національна армія.
Оцінка ситуації ШДА.
Головний Отаман і українське командування сподівалися, що Антанта і Денікін досить зорієнтувалися в стратегічно-політичній ситуації, взяли на увагу наслідки Великої війни і революції. Тому командування мало надію, що Українську армію буде вжито, як активний чинник у боротьбі на протибольшевицькому фронті, а Лівобережжя і Правобережжя – як базу для наступу.
Головний, Отаман і його штаб цілком виразно уявляли собі, що боротися українському військові проти большевиків цілком відокремлено, з надією на успіх, і здійснити змагання української нації можливо – або в контакті з іншими протибольшевицькими угрупованнями, або при їхньому невтралітеті.
Ось у якому масштабі Український Генеральний штаб уявляв собі боротьбу з большевиками, тому й уживав заходів до здійснення свого пляну.
Українське командування найбільше турбувало сусідство Добрармії та її евентуальні операції на Україні.
Ситуація на лівому крилі Денікіна.
Добрармія, розгорнувшись на широкому фронті, швидко посувається вперед. Для забезпечення свого лівого крила, Денікіну потрібно було або протягти його ще далі на сотні верст на захід до Дністра – для цього, за несприятливих умов, погрожував йому збройний конфлікт з Українською армією, – або шукати з Україною воєнної згоди і, за її активною допомогою, надійно забезпечити собі лівий фланг і головний операційний напрямок Київ-Ніжин. Взагалі, використати бойову співпрацю Української армії на большевицькому фронті.
В цей час прибули до Кам'янця військові представники від Америки, Франції та Англії. Нашим командуванням,[43] головне з інформаційною метою, на нараді в ШДА, що відбулася 30.VІІ, було рішуче висловлено свій погляд.
Тут же викладено й бажаний плян операцій проти червоних на південному сході. Активну участь у ньому мусіла взяти й Польська армія. Про це було поінформовано польське командування окремою телеграмою і через нашого представника в Бухаресті.
Подаю копію телеграми (збереглася в автора тільки чернетка):
З'єднані армії Великої України під моїм керуванням 5.VІІ почали рішучі операції для остаточного звільнення України від загального ворога культури й цивілізації – большевиків. Мета наступу – захоплення Києва-Одеси і звільнення Правобережжя. Для успішного наступу Українських армій та забезпечення наших флангів від можливого контрманевру з боку червоних військ було б дуже важним, щоб почалися енергійні операції з боку інших армій, які теж ведуть боротьбу з большевиками. За відомостями червоні скупчують свої резерви по залізниці Коростень-Калинковичі-Брянськ, тому було б доцільно, щоб Польська армія, яка оперує в Лунинецькому напрямку, повела інтенсивніший наступ на Гомель-Могилів.
Головний Отаман Петлюра
(підпис і копії)
Плян прагнув ось до чого: генерал Денікін веде головну операцію на Москву, отже, треба уможливити йому повну свободу рухів і скупчення гро його сил на напрямку Харків-Курськ-Орел.
Українська армія звільняє від червоних Правобережжя і надійно займає своїми відділами напрямок Київ-Ніжин, а як потрібно, то й Київ-Чернігів. Взагалі, Українська армія забезпечує ліве крило Добрармії.
Щоби створити сильну погрозу Москві з заходу, Польська армія своїм правим крилом просувається на Дніпро до Річиці (на це вона мала змогу, знявши свої дивізії з зовсім безпечного Українського фронту). Звідси через Гомель іде шлях Брянськ-Москва, центром Польща погрожує великому наполеонівському шляхові Мінськ-Смоленськ. (ШДА, як уже зазначено, надсилає телеграму Польській армії з своєю пропозицією). Тоді, цілком зрозуміло, що умови для наступу Добрармії значно полегшали б і сили для удару збільшилися б, досягнуто було б скорочення фронту (два сильні відтинки на заході) і з певністю можна сказати, що це уможливило б знищення червоних.
До цього треба додати, що за активної участи Українськoї армії в спільній боротьбі, комунікації Добрармії значно скорочувались і, посівши Орел, її ліве крило мало можливість базуватись на Київ.
Українська армія своїми бойовими діями спричинилася б до звільнення України від червоного терору, а великою своєю військовою допомогою склала би сприятливий грунт для остаточного розв'язання своїх державно-національних інтересів.
Крім того, наша армія, отримавши військову техніку від Антанти, або здобувши її від червоних, розгорнула б свої кадри до 400-500 тисяч, і цією силою забезпечила б Соборній Україні вільне виявлення своїх бажань на Українських Установчих зборах і домагання їх здійснити.
Керування всіма операціями мусіла б узяти Антанта, бо большевизм був чинником світового масштабу, загрожував передусім цій самій Антанті, а тому й боротися з ним треба було в міжнародньому масштабі.
Урегулювати наші взаємовідносини з білими і поляками мусіли представники Антанти, на це у них була повна змога.
При складанні пляну операцій, потрібних для здійснення наших цілей, – чи буде яка військова згода з Добрармією, чи буде війна з нею, – хоч-не-хоч, а треба було числитися з наступом Денікіна на Лівобережжі і з евентуальним набезпеченням нашого лівого крила рухом польських військ на Рівне-Калинковичі. Наш, широко закроєний, плян загального наступу на большевиків найбільше відповідав політично-стратегічній ситуації і безсумнівно дав би виграну. Так теж дивився на справу маршал Фош. Але антантські політики та короткозорість Денікіна й захланність поляків не дали тому плянові здійснитися.
Розглянемо важливіші напрямки на Правобережжі і зв'яжемо їх із ситуацією червоних на Лівобережжі й польському фронті.
Район Правобережжя і операційні напрямки. Cх. ч. 12.
Навколо операційного напрямку – Київ чи Одеса – як у Кам'янецькій так і пізніше в Галицькій пресі ведено досить жваву полеміку і, нарешті, у галичан склалася така опінія: Головний Отаман Петлюра зробив помилку, що пішов на Київ, а не на Одесу, – це перша причина всіх наших неуспіхів.
Розберімся, панове, докладніше в цьому питанні і побачимо, що тут криється велике непорозуміння.
Розглянемо можливі напрямки на Правобережжі в зв'язку з нашими операціями і загальним становищем большевиків на Україні.
Для зручности викладу, спочатку опишемо коротенько великий район Правобережжя, що обмежено: на заході – р. Дністер, на півдні – Чорним морем, на південному сході і сході – р. Дніпром, з північного заходу – залізничною магістраллю Могилів-Жмеринка-Київ і відгалуженнями на Бердичів та Проскурів. Потім скажемо кілька слів про Волинь і Полісся.
Цей район простягався в південно-східньому напрямку. Найбільшу ширину він мав на лінії Катеринослав-Дубосари і найменшу – на побережжі Чорного моря.
В цьому районі немає сильних рубежів, які могли гальмувально вплинути на операцію. З річок тільки Буг трохи перерізує район із півночі на південь, і з форсуванням його треба числитися.
Залізнична сітка.
Найбільше ж сильний рубіж – це річка Дніпро. Чотири головні залізниці перерізують цей район і через р. Дніпро йдуть на Лівобережжя, де вони круто повертають на північний схід у спільному напрямку на Москву: 1) Миколаєв-Катеринослав з відгалуженням на Олександрівськ, 2) Бірзула-Знаменка-Кремінчук, 3) Вапнярка-Христинівка-магістраль Могилів-Жмеринка-Козятин-Київ.
З півночі на південь і південний схід на побережжя Чорного моря йде тільки дві широкоторові залізниці: 1) Фастів-Квіткове-Знаменка-Миколаїв-Херсон, 2) Жмеринка-Вапнярка-Одеса.
Та ще від Вінниці на Зятківці-Ольвіопіль вузькоторова.
Всі ці подовжні шляхи, як бачимо, виходять на Магістраль Київ-Жмеринка. Через Дніпро ще йде шлях Черкаси-Одеса.
Всі поперечні шляхи через Дніпро мають залізничні мости фундаментальної будови.
Все Правобережжя – це родючий край з необмеженими запасами збіжжя. Найбагатший хлібом район – південь Херсонщини й Катеринославщини. Київщина й Поділля менш родючї, але в цьому районі найбільше розвинена цукрова промисловість, а в Бердичівському повіті багато гарбарень. На Катеринославщині розвинена заводська промисловість (багатство залізною рудою). Отже, все Правобережжя надається для операцій великими силами. Цей район може прохарчувати мільйонову армію.
Для наступу на південь набирають великого значення подовжні залізничні шляхи. Для наступу на схід – поперечні. Дніпро на своіх переправах запирає всі залізниці на Правобережжі.
Розглянемо залізничну сітку на Волині й частині – Полісся. З Ковеля й Пінська на схід ідуть три шляхи. 1) з Ковеля через Сарни на Киів, 2) з Ковеля через Шепетівку на залізницю Козятин-Киів, 3) з Пінська на Річицю-Гомель. Поперечні шляхи: 1) Здолбунове-Сарни-Лунинець, 2) Бердичів-Житомир-Коростень-Мозир і далі на Могилів і на залізницю Мінськ-Смоленськ-Москва. Знову таки два залізничні шляхи виходять на Київ-Жмеринка.
Район північної Волині й Полісся бідний на шляхи, мало заселений, вкритий лісами й багнами (надто по Прип'яті) й не надається для операцій великими силами, особливо весною та восени.
Напрямок (операційна лінія) наступу.
В який же спосіб починати наступ, щоби звільнити від червоних усе Правобережжя й міцно закріпитися на ньому проти можливих ворожих контракцій? Сил в Украінських арміях за даної ситуації повинно вистарчити, бо з просуванням наперед до нашої розпорядимости поступав би великий контингент мобілізованих, які охоче підуть до лав нашоі армії.
Отже, передусім конче потрібно було армії Соборноі Украіни, щоб досягти значних політичних наслідків від свого походу, посісти все Правобережжя й прикритися хоч на деякий час сильним водним рубежем – Дніпром, щоб мати змогу організуватися та налагодити спокій і державну працю на цьому великому терені.
Оцінка Київського напрямку.
На Правобережжі є два найважливіші напрямки. Один на Київ, другий на Одесу.
З політичного боку вага Києва – «матері городів руських» – для української справи зрозуміла без жодних коментарів.
З економічного боку посідандя на Київщині цукроварень, винокурень та гарбарень і великих військових запасів спричинилося б до поліпшення нашого тяжкого матеріяльного стану та забезпечення армії технічно-вогневими засобами.
Оцінка Одеського напрямку.
Посідання нашими частинами побережжя Чорного моря між Одесою й Херсоном мало поважне значення – цей район, як зазначено, найбагатший. Звідси ми мали морем доступ до Европи, з нею є можливість безпосередньо налагодити торговельні, а за допомогою їх, можливо, і політичні зносини.
Звідси ж є змога найзручніше одержувати закордонну зброю, одяг і ліки.
Безумовно, посідання нами побережжя Чорного моря відкривало великі перспективи, але й червоні посідали, й побережжя Чорного моря ще з початку 1919 року і частину Балтицьких портів і величезну територію, а тим часом, Европа не хотіла з ними входити в будьякі доброзичливі відносини. Очевидно, не в цьому самому полягає справа.
Наступом на Одесу захоплювалося Галицьке військо й політичні керівники, а також наш уряд і ШДА, та й сам Головний Отаман С.В.Петлюра.
Одначе, з огляду на політичну і стратегічну ситуацію, яка складалася на протибольшевицькому фронті, для того, щоб найшвидше посісти побережжя Чорного моря, треба вести операцію гро своїх сил на Київському напрямку. Розглянемо, про що тут ходить.
Генерал Денікін, розбивши червоних на Херсонщині, просувався своїм лівим крилом уздовж Дніпра і поволі відрізував від Лівобережжя ХІV-ту большевицьку армію, що займала побережжя Чорного моря й Катеринославщину. Всі переправи через Дніпро від Херсону до Катеринослава були в його руках. Знову ж від Полтави й Катеринослава він погрожував залізничній переправі в Кременчуці. Цією обставиною рух ХІV-ї червоної армії на схід двома поперечними шляхами Херсон-Катеринослав і Вірзула-Ольвіополь-Кремінчук було унеможливлено. Лишалася ще переправа в Черкасах, але дальшим його наступом і цю переправу замикалося.
Отже, тоді ХІV армія мусіла, або пробиватися на схід через Дніпро й усю товщу денікінських військ, що було не під силу большевикам, або відходити на магістраль Київ-Козятин-Жмеринка двома подовжними шляхами Одеса-Вапнярка-Жмеринка і Миколаєв-Знаменка-Фастів, а також вузькоторовою Ольвіопіль-Калинківка-Козятин.
Таким чином, треба тільки перетяти шляхи відвороту ХІV-й большевицькій армії на північ і на північний схід, і весь південь Правобережжя з усім залізничним майном і залізничним табором, і вся база червоних на Україні дістануться до наших рук.
Ключі від Одеси й Херсону лежали на залізничних вузлах: Черкаси, Бобринська, Квіткове, Христинівка, Вапнярка, Жмеринка і на переправах через Дніпро.
Треба тільки посісти цю лінію і міцно триматися на ній, і тоді доля ХІV-ї армії і всього Чорноморського побережжя з Одесою – в наших руках.
Большевикам, у міру просування наших частин на північ, лишиться – або пробиватися до Києва, або капітулювати.
Безумовно,червоні мусять пробиватися, і назустріч їм із Києва буде надіслано сильну допомогу, щоб із двох боків розбити бар'єр на шляху відвороту ХІV-ї армії.
Тому, щоби стримати контракцію червоних, необхідно на Київському напрямку мати і досить сил і висунути їх далеко, на північ – аж до Фастова, щоб притягти на себе Київську ворожу групу.
Отже, як бачимо, треба було: мати для операцій на Одеському й Київському напрямках дві групи чи армії.
Одна мала б на меті закрити всі шляхи відвороту ХІV-й армії з побережжя та бути в силі стримати її натиск і дати належну відсіч в час її проривання на північ.
Друга – активно прикривала би Київський напрямок від контракцій ворога й унеможливлювала б червоним навалитися з Києва всіма своїми, силами на нашу Одеську групу.
Крім того, треба було зважати й на можливість і правдоподібність наступу червоних з півночі через Коростень-Мозир-Вітебськ-Москва. Шлях цей був вільний і ніхто йому не загрожував.
Тільки з цих двох напрямків червоні мали змогу підтягти свіжі резерви й почати рішучий контрнаступ.
З півдня вони могли оперувати тільки частинами ХІV-ї армії.
Тому то нам, для забезпечення себе з боку Київського і Сарненського напрямків треба було гра своїх сил мати на цих напрямках. Київ політично вабив до себе, й обмежитися тільки обороною в цьому напрямку, не було рації. До того ж і не вистарчило б у нас сил.
База – Одеса.
Нарешті, ще був один спосіб діяння: лишити заслону на Київському напрямку й почати гро своїх сил наступ на Одесу вздовж залізниці Жмеринка-Вапнярка-Бірзула-Одеса, шляхом 3-ї дивізії.
Тоді, на випадок контрнаступу червоних на Жмеринку-Могилів, нашим частинам просуватися на південь і після того, як вони обсадять побережжя Чорного моря, зовсім відірватися від Збруча й перекинути свою базу на Одесу. ХІУ-й армії лишити вільний рух відвороту на Знаменку-Бобринську-Фастів.
В цьому разі ми мусіли мати який-небудь договір з Антантою або Денікіном, бо інакше ми потрапляли в тяжкі катастрофальні умови. Договору ж ані з Антантою, ані з Денікіном у нас іще не було, тому базуватися тільки на Чорне море було цілком неможливо. До того ж, уже біля Одеси стояли кораблі Антанти з добровільцями.
Озброєний конфлікт із Добрармією, що не було виключене за такої ситуації, правдоподібно спричинився б до нашої поразки.
Ми наражалися на небезпеку бути замкненими в кутку між Денікіном і поляками.
Українське командування мало ще опертися лівим крилом на Польську армію; про бойову співпрацю з нею наші представники вели переговори. А тому зовсім відриватися від неї й Західніх Земель було недоцільно. Таким чином, стратегічні й політичні обставини вимагали вести операції головними силами на Київському й Коростенському напрямках: окремою південною групою відрізати шляхи відвороту ХІV армії. Знищивши її або змусивши капітулювати, обсадити побережжя Чорного моря з Одесою.
Отже, треба було одноразово розпочинати операції проти Києва й проти Одеси.
Групування наших сил.
При націлюванні армій на той чи інший напрямок, засади було покладено такі: 1) гро сил – Київський і Коростенський напрямки. Менша група – на Одеський. Для надійного забезпечення лівого крила необхідно було висунутися і на Коростень-Мозир.
У галичан була спочатку думка, щоб Наддніпрянська армія вела наступ на Київ, Галицька – на Одесу, але через бойові умови здійснити це було дуже важко. Сил самої Наддніпрянської армії без 3-ї дивізії Удовиченка, яку було прикуто до Вапнярки, на Київський і Коростенський напрямки не вистарчило б, довелося б нам не менш, як одним корпусом галичан зміцнити Київський напрямок, чим порушувалась би єдність Галицької армії, яку так рішуче обстоювали НК ГА й диктатор Петрушевич. 2) Звільнення Києва при головній допомозі Галицької армії мало першорядне значення, як політична демонстрація великих послуг Галицької Армії в загальній боротьбі на протибольшевицькому фронті. Через столицю Соборної України – Київ – вели шляхи на Східню Галичину й до ідеї Соборної України. Переможна офензива на Київ головно Галицького війська рішуче заперечувала провокацію поляків «про большевизм галичан».
Тому було вирішено на нараді з вищими військовими чинниками ГА, генералом Курмановичем та іншими – всю Галицьку армію й дві сильніші групи Наддніпрянців, СС і Запорожців, націлити на Київський і Коростенський напрямки.
Решту Наддніпрянців підсилити 1-2 бригадами галичан і скерувати на Одеський напрямок.
Група СС мусіла йти на самому лівому крилі, як посередня верства між галичанами й поляками, Запорожці на правому крилі в напрямку на Київ, вони з'єднували Галицьку армію з Наддніпрянською і надійно прикривали праве крило.
Цієї думки спочатку не поділяли галицькі військові представники, а потім і вони, обміркувавши докладніше це питання, погодилися.
Остаточно цю справу було розв'язано Вищим Штабом (так званим Штабом Головного Отамана) на нараді 10.VІІІ. (необхідність сформування цього штабу гостро відчувалася Галичанами й Наддніпрянцями).
Про Вищий Штаб далі.
Директива ч.2067/к. Сх. ч. 13.
Штаб Дієвої Армії видає таку директиву щодо загальних операцій на Київ-Одесу.
1) Загальний наступ починається 2.VІІІ. 2) Операції на Жмеринку ведуть дві Наддніпрянські групи. Тютюнник із Божком атакують Жмеринку з південного заходу. Запорожці від Проскурова фланговим маршем через Літин виходять на Вінницю, щоб, захопивши її, допомогти Тютюнникові й перегородити відворот червоним. 3) Група СС і 2-й корпус Галицької армії наступають на Старокостянтинів-Кульчин і виходять на р. Понору, їхні резерви за лівим крилом. Два корпуси ГА наступають через Лятичів-Літин приблизно на фронті Янів-Уланів-Любар. Удовиченко активно прикриває Вапнярку. 4) На Старо-Костянтинівському напрямку наші панцерні потяги й кіннота далі переслідують ворога на північ. Це – перший етап.
Надалі малося на увазі, розгорнути гро Галицької армії на рубежі Козятин-Бердичів-Житомир. Група СС через Шепетівку прямує на Звягель (Новоград-Волинський) і далі на Коростень; 2-й корпус ГА зосереджується в резерві в районі Шепетівки й підтримує наступ на Коростень. Запорожці, захопивши Вінницю, дальшим рухом забезпечують праве крило нашим головним силам. Ю.Тютюнник через Жмеринку, для забезпечення лівого крила Удовичецка, прямує на Брацлав і далі на Христинівку.
Волинська група в резерві Головного Отамана; її треба зосередити в районі Жмеринки для допомоги Одеському напрямкові УСС також у резерві Головного Отамана.
За основу пляну взято такі засади:
Оцінка директиви.
1. Маневром охопити всі важливіші залізничні вузли та економічні центри, щоб перегородити відворот совєтським військам і цілком захопити, залізничний табір, а також військове, та інше майно. На те, щоб відбити у ворога військову здобич, необхідно було звернути пильну увагу, бо це був головний та майже єдиний засіб забезпечення наших армій. Також нам бракувало й залізничного табору (паротягів і вагонів).
2. Розгорнути сильну групу на Київському напрямку й мати відповідну резерву на напрямку Шепетівка-Коростень.
3. Розбити ворога й обсадити р. Дніпро біля Києва до підходу ворожих резерв і значно раніш, ніж це зробить Добрармія.
4. В Одеському напрямку висунути групу на лінію Вапнярка-Христинівка, щоб надалі обсадити Бобринську й відтяти ХІУ армію від Києва.
Цей маневр при тих ворожих силах, які ,були на Правобережжі проти Українських армій, з певністю можна припустити, привів би через 6 – 10 діб наші сили до першого етапу (від Уланів-Янів до Нової Ущиці 120 верст – 6 переходів + одна або дві переднівки).
В цьому напрямку значного опору червоні не могли поставити, бо в них тут не було сил. 45, 44 і 1 совєтські дивізії мусіли битися за залізничні тори, які вони прикривали.
3 цього етапу приблизно за 2 тижні й до Золотоверхого Києва. Отже, уже 22-24.VІІІ можливо було сподіватися закінчення наступу на Київ. Тоді, для допомоги групі Одеського нарямку в її боротьбі з ХІV армією, можливо було, висунути резерву і зовсім ліквідувати й цей напрямок. Ці розрахунки, як побачимо далі, мали підстави.
Виграш часу передовсім мав для нас велике значення за тієї складної ситуації, яка утворилася навкруги.
Швидкими успіхами стратегія давала зброю до рук нашої дипломатії, перед якою стояла велика праця і надзвичайні труднощі.
Опозиція НК ГА.
Але директива ч. 2067/к не пройшла цілком у життя. Проти неї рішуче виступила НК ГА з таких мотивів:
1. НК ГА принципово відмовлялася виконувати директиви ШДА, хоч їх і видано від імени Головного Отамана; НК ГА висувала пропозицію організувати новий вищий орган керування всіма озброєними силами з авторитетних та уповноважених представників Наддніпрянської й Наддністрянської армій (Штаб Головного Отамана). Підпорядкувати цьому штабові обидві Українські армії. Поки ж такого органу ще не створено, НК ГА не починає офензиви.
2. НК ГА не згоджується з напрямком наступу, пропонованим 1-му й 3 корпусам, без залізниць, грунтовцми шляхами. Марші здавалися НК ГА, за таких обставин, надто важкими й майже непосильнимй для армії.
Щодо першого пункту, то НК ГА мала рацію; ШДА сам висував цю думку і вважав за доцільне й бажане, щоб для користи загальній справі НК ГА мала змогу надіслати до Вищого Штабу своїх представників, яким вона цілком довіряє, і вони б боронили її інтереси. Одначе, вважаю, що для цьото не слід було припиняти операції, а швидше складати Вищий Штаб.
Між іншим, НК ГА не подобалося, що на чолі ШДА стояв отаман Василь Тютюнник – молода людина, без належного стажу й вищої освіти.[44]
Треба зазначити, що до моменту переходу ГА за Збруч наказний отаман Осецький зовсім відійшов від ШДА, і начальникові його В.Тютюнникові надано всі права начальника Штабу Верховного оловнокомандувача.[45]
1-й і 3-й корпуси під час свого марш-маневру, хоч, правда, і не йшли весь час уздовж залізниці, проте спиралися вони на залізницю Жмеринка-Проскурів, відриваючись від неї (за першого етапу) всього на 2-2,5 переходи.
Правий фланг цієї групи в районі Янів-Хмільник-Калинівка якраз посідав вузькоторову залізницю, а після захоплення Запорожцями дільниці Вінниця-Калинівка, вузькоторова залізниця зв'язувалася з залізницею Калинівка-Вінниця-Жмеринка.
Крайнє ліве крило цих груп базувалося б на м. Старокостянтинів (яке по сідав би 2-й корпус) – менш, як два переходи.
Нарешті, коли праве крило вийшло б на Козятин, то тили правофлангового корпусу можливо було автоматично перекйнути на залізницю Калинівка-Вінниця-Жмеринка.
До того ж Лятичівський і Бердичівський повіти остільки багаті на хліб, збіжжя, худобу, що місцевих запасів вистарчило б на всю Галицьку армію.
Ходило про довіз вогнеприпасу, але його було так мало, що боятися недовозу його своєчасно не було рації. Доводилося більше турбуватися про те, щоб вогнеприпас відбити від червоних (а для цього відповідно скомбінувати маневр), аніж дбати про організацію регулярного підвозу залізницею вогнеприпасу з неіснуючих вогнебаз.[46]
А наступ уздовж залізниці позбавляв нас можливости відтяти від большевиків склади з військовим майном, бо при фронтальному наступі червоні мали змогу заздалегідь евакуюватй частину військового майна, уникаючи оточення своєї живої сили.
Крім того, бої на залізницях мусіли провадитися обережніше та повільніше і з більшими втратами: у червоних було багато панцерних потягів сильної конструкції, якi являли собою важливий чинник у боротьбі за залізничні вузли.
Проте, і за пляном ШДА, і за пляном НК ГА, ми все ж могли подолати ворога, бо він уже був значно слабіший за нас.
Ходило тільки про час і змогу скористуватися різною військовою здобиччю. Треба зауважити, що плян НК ГА мав одну ще позитивну, так би мовити, господарську рису. В час відпочинку в Ново-Ушицькому повіті Галицька Армія, власне кажучи, її інтендантура почала заготівлю великих запасів збіжжя й фуражу. Їй допомагали фронтові частини, і для цього потрібний був довший час.
Отже, наслідком наведених вище прцчин доводилося, до сформування Вищого Штабу, або зовсім припинити операції, загаявши час, або провадити їх тільки Наддніпрянськими частинами за деякою допомогою галичан. Припинити зовсім свої операції було недоцільно, а тому в ШДА вирішено обмежитися покищо тільки захопленням Жмеринки, що була нам сіллю в оці, і через цей вузол подати руку Удовиченкові.
Ставлення СС до директиви.
З приводу наміченого для групи СС напрямку на Шепетівку-Звягель, цебто, забезпечення лівого крила наших армій, а не наступу на Київ, військові керівники СС були дуже незадоволені.
Січовики бажали і на цей раз узяти безпосередню участь у наступі на Київ, бо ж вони добре визнавалися там в обставинах.
Сх. чч. 14, 15, 16 і 17.
З 2-го до 10.VІІІ. наші війська ведуть наступ, щоб міцно, опанувати Жмеринський вузол і посісти р. Буг біля Вінниці для певнішого захисту цього вузла. Акції цього періоду назвемо Жмеринською операцією.
Наші сили і ворожі.
Наші сили, що мусіли взяти уділ у цій операції: Запорізька група (без 9-ї дивізії), група Ю.Тютюнника і 2-га дивізія (Січ). Ідея цього маневру – згідно з п. 2 директиви 2067/К.
Ворожі сили – схема ч. 14. Вони складалися: в районі Вінниці – біля 1250 бійців, у районі Жмеринки – біля 4000; сюди ж наспівав іще один полк із Києва; на Шепетівському напрямку лишалася все та ж 1-а совєтська дивізія; на підсилення цiєї дивізії червоні скупчували в район Шепетівки біля 1500 свіжих бійців.
Плян досліду.
Для кращого досліду Жмеринської операції, поділимо її так:
1. Акції наших частин безпосередньо під Жмеринкою.
2. Марш-маневр Запорожців на Вінницю.
3. Акції на Шепетівському напрямку.
Акції на Жмеринському напрямку складаються з трьох періодів:
а) з 2 до 5.VІІІ. провадять дії під Жмеринкою тільки Наддніпрянські частини;
б) з 5 до 7.VІІІ. включно – група Ю.Тютюнника і два галицькі корпуси ведуть підготовчу працю до наступу на Жмеринку;
в) нарешті, з 8 до 10.VІIІ. точаться бої за Жмеринку, і наші частини переслідують ворога.
Марш-маневр Запорожців поділимо на два періоди: 1) з 3 до 7.VІІІ. включно – рух Запорожців на Вінницю і 2) з 8 до 10.VІІІ. – скупчення під Вінницею й атака.
На Старокостянтиівському напрямку з 2 до 7.VІІІ. наступ групи СС і раптова підтримка цієї групи тільки 4-ю Галицькою бригадою. З 7 до 11.VІІІ. перехід у наступ на р. Хомору групи СС і 2-го Галицького корпусу і відворот їх.
ЖМЕРИНСЬКИЙ НАПРЯМОК
Акції Ю.Тютюнника й Божка.
Група Ю.Тютюнника складалася з 5-ї та 12-ї повстанських дивізій, повстанського загону отамана Шенеля, що прибув спід Лятичева, і 2-ї дивізії, бувшої Січі Божка. Отаманові Тютюнникові придідено ще батарею й три панцерні потяги. Група Тютюнника, особливо його штаб, були слабо організовані, в досвідченій старшині почувався великий брак. Також в його повстанських дивізіях не вистарчало старшин – знавців військової справи. Чимало старшинських посад посідали люди відважні, але мало військові (серед них значний відсоток учителів). Вони з своїми односельцями приєдналися на поході до отамана Ю.Тютюнника і досі ще лишалися на чолі своїх відділів.
Тому за Начальника штабу до от. Ю.Тютюнника призначено підполковника Решке – людину серйозну і працездатну. Також до штабу приділено сотника генштабу Пересаду. До стройових частин надіслано деяку кількість досвідченої старшини.
Отаман Ю.Тютюнник, добре розуміючи хиби своїх партизанських відділів, уживає заходів, щоб надати своїй групі регулярного вигляду і зробити її більш боєздатною.
Події до 5.VІІІ. Сх. ч. 14.
Отаман Ю.Тютюнник не починає наступу всіма силами на Жмеринку, тільки провадить підсилену розвідку, але 3.VІІІ. 2-га дивізія раптом кинулася з південного заходу на Жмеринку, захопила Станіславчик і погрожувала містечкові і станції Жмеринка. Одначе, ворожим протинаступом її було відкинуто. Решта повстанської групи от. Тютюнника не підтримала цього наступу Запорізької Січі (2 див.).
5.VІІІ. видано наказ ШДА про розформування Запорізької Січі. Увесь персональний склад, а також і майно мусіли перейти до повстанської групи от. Ю.Тютюнника.
Розформування Запорізької Січі.
Мотиви для цього: невиконання наказів ШДА, невизнавання отамана Ю.Тютюнника, якому Січ підлягала в справі провадження операцій, і відсутність карности в частинах Січі. Головна причина полягала в авантюризмі самого шефа, батька Божка (див. чч. І-ІІ «Походу» і Додатки до них ), який вніс дезорганізацію й свавільство в свою частину.
Були навіть випадки, коли цей отаман «шомполізував» невгодну йому старшину, і при тому прилюдно.
Розформування 2-ї дивізії викликало сильне обурення серед приклонників Божка в його бунчуковому курені та серед його ближчого оточення. Тільки значно пізніше у Жмеринці довелося майже з боєм заарештувати отамана Божка.
В дальших боях під Жмеринкою 2-га дивізія активної участи не бере.
ГАЛИЦЬКА АРМІЯ. РУХ ЇЇ КОРПУСІВ НА ЖМЕРИНКУ.
Згода НК ГА на рух вперед. Сх. ч. 14.
Наслідком нарад і розмов дротом між Головним Отаманом і ШДА – з одного боку, та д-ром Петрушевичем і НК ГА – з другого, до 5.VІІІ з'ясувалося, що:
1. НК ГА згоджується почати наступ на Київ, але на підставі пляну, який буде опрацьований Штабом Головного Отамана, по сформуванні його.
2. Галицька армія скупчувала 1-й і 3-й корпуси ближче до Жмеринки, очевидно, щоб провадити наступ уздовж залізниці Жмеринка-Козятин.
3. НК ГА обстоювала необхідність передачі до її рук залізниць Козятин-Жмеринка й Шепетівка-Проскурів, цебто двох головних залізничних магістралів із важливими вузлами Жмеринка й Проскурів. В такому разі Наддніпрянська Одеська група й уряд УНР опинилися б у повній залеглості щодо користування залізницями від НК ГА.
Пасивність групи отамана Ю.Тютюнника під Жмеринкою й розформування Січі, а також порівнюючи кволий, рух Запорожців на Вінницю примушували ШДA використати також і Галицькі частини для штурму Жмеринки, щоб швидше пробити собі шлях на Вінницю. На це НК ГА охоче погоджувалася й навіть пропонувала свою співпрацю.
Тому схвалено таке компромісове рішення. Подаємо витяг із наказу Головното Отамана ч. 2116/К.
НАКАЗ 2116/К.
В додаток до директиви від 30 липня ц.р. ч.2067/К про загальний наступ, Головний Отаман наказав:
1) для руху 1 й 3 корпусам Галицької армії предоставити всі шляхи на схід від шосе Проскурів-Кам'янець до залізничної лінії Жмеринка-Козятин включно. 2) Коли до 7 серпня при наступі цих корпусів ст. Жмеринки не буде здобуто, то Галицька армія своїм правим крилом допоможе Наддніпрянській захопити Жмеринку, залізницю Гнівань-Козятин передати до розпорядимости НК ГА з тим, щоб вона рівночасно обслуговувала потреби інших військових груп. 7-го серпня зранку дві бригади Галицької армії розпочнуть наступ з півночі в напрямку на Браїлів. Головний Отаман наказав: 7-го ж зранку повстанському кошеві отамана Ю.Тютюнника, тримаючи щільний зв'язок із Галицькими бригадами, перейти в рішучий наступ для захоплення ст. Жмеринки.
Рух Галицьких корпусів на Жмеринку. Сх. ч. 14.
5-го починається рух двох Галицьких корпусів: 1-й прямував через Бар на Васютинці, на північ від залізниці Деражня-Жмеринка , 3-й зосереджувався в районі Бар-Єлтушків. Резерва (10-та бригада) біля Волковинець. Штаб 1-го корпусу – у Васютинці, штаб 3-го корпусу – у Барі.
Треба зазначити, що вже 2.VІІІ. біля м. Бар для зв'язку з групою Ю.Тютюнника й для більшого прикриття Галицьких корпусів з боку Жмеринки, висунуто 6-ту Галицьку бригаду.
Але 7-го наш загальний наступ не відбувся, бо НК ГА загаялася й не встигла вирушити до передових корпусів. 1-й корпус розгорнувся на схід від Браїлова-Демидівки трьома бригадами, одну бригаду він залишив на залізниці Деражня-Жмеринка. 3-й корпус скупчив гро своіх сил у м. Бар.
Повстанський кіш Ю.Тютюнника розгорнувся по обидва боки залізниці Проскурів-Жмеринка. Отже, наші частини були готові до бою.
БОЇ ЗА ПОСІДАННЯ ЖМЕРИНКИ
Бої 8.VІІІ. Сх. ч. 15.
Наші частини зранку розпочали гарячий бій. Ворог ставив завзятий опір. Тютюнник натискував із заходу; на північ від нього дружньо наступали бригади 1-го корпусу; вони намагалися перетяти шляхи відвороту Жмеринській червоній групі. До вечора повстанські частини захопили Пост-Подільський і підступи до Жмеринки. В руки Тютюнника потрапило до 450 полонених. Галичани з кривавими боями тиснули большевиків і захопили місто Браїлів, Демидівку, зіпсували залізницю й вислали кінноту на ст. Ворошилівку. 3-й Галицький корпус загрожує Жмеринці з півдня. До пізнього вечора точаться вперті бої. Нами відтято в Жмеринці біля 7 ворожих панцерних потягів і силу різного майна. Чекалося оточення ворога. Одначе, червоні не дають за виграну. Вони всю ніч працюють, щоб відкрити собі шляхи відвороту.
Бої 9.VІІІ. Сх. ч. 15.
9-го зранку Ю.Тютюнник і 5-та Галицька бригада (2 і 3-й курені) вдерлися в Жмеринку. Червоні в безладді відходять різними напрямками. До наших рук потрапила сила війсгкового майна, на яке позаздрили Галицькі частини й намагалися накласти на нього свою руку. Але Тютюнник поставив, їм рішучий опір. Запахло порохом. Кожний для своіх частин бажав використати майно. Одначе, конфлікт скоро залагоджено і Наддніпрянці з Галичанами охоче помирилися на компромісі.
У Жмеринці залишилося багато паротягів і колійового табору.
На жаль, як виявилося потім, усі панцерні потяги й частина ешелонів устигли з боями вночі з 8 на 9 прорватися на північ через Галицькі частини, яких примушено було залишити Браїлів.
Переслідування ворога. Сх. ч. 15.
На 10.VІІІ. 1-й корпус мав досягти рубежа Гнівань-Ільківка. 10-та бригада рушає на Вінницю навздогін червоним. Отаман Тютюнник іде на переправи Ворошилівка-Тиврів. 3-й Галицький корпус скупчується на південний схід від Жмеринки.
Отже, Жмеринський вузол у наших руках. Ворога розбито, він у повному відвороті.
МАРШ-МАНЕВР ЗАПОРОЖЦІВ
Рух Запорожців до 7.VІІІ. Сх. ч. 14.
Штаб Запорізької групи, одержавши директиву 2067/К, просив не починати руху з 2.VІІІ , як то йому було запропоновано, а дати Запорожцям спочатку відпочити хоча б на 5 діб. Комгрупи доповідає, що на протязі останніх двох місяців Запорожці не мали жодного відпочинку; виснажилися й знесилились, а тому потрібно налагодити всякі справи, привести до порядку зброю, переглянути обоз і т.д. Командування погодилося, нарешті, і Запорожцям дати відпочинок хоч на короткий термін. Було їм дано дозвіл почати рух зранку 4.VІІІ. Але Запорожці стали на марш 3-го і до 8-го вони вже зосередилися в районі Літин-Літинка-Івча, на напрямку Вінниця; кіннота просунулась на Хмільник.
Шлях Проскурів-Лятичів-Літин був загалом вільний від ворога й лише на півночі, в районі Хмільника, було виявлено ворожий відділ на 200-300 багнетів.
Щоб координувати операції Запорожців із нашою Жмеринською групою, ШДА надсилає полк. Сальському інформації про ситуацію на Жмеринському напрямку і про термін наступу галичан і Тютюнника на Жмеринку (ч.2125, 6.VІІІ). Також надіслано 7.VІІІ. до штабу Запорізької групи телеграму про необхідність прискорити рух групи на Вінницю.Запорожці рушили поволі, з переднівками, і всебічно використовували багаті райони Лятичева й Літина, щоб забезпечити свої частини.
Акції 3апорожців з 8 до 10.VІІІ. Сх. ч. 15.
8-го серпня ШДА дає розпорядження (2039/К) полковникові Сальському енергійно провадити далі наступ і обов'язково кіннотою перетяти і зруйнувати залізничну колію в районі Вінниці. На жаль, сполучення із штабом Запорожців було нестале, і не всі розпорядження він одержував своєчасно.
До вечора 9-го Запорожці підходять на віддаль півпереходу до Вінниці. Вони розміщуються так: 1) 6-та й 8-ма дивізії – в с. Якушинцях і хуторі Мизяківських; 2) 7-ма дивізія – в резерві, в районі Балина, ззаду за лівим крилом; 3) полк Чорних Запорожців – прикриває групу з півночі.
Бої 6-ї дивізії 9.VІІІ. Розгортання Запорожців. Сх. ч. 15.
Увечері 9.VІІІ. 6-та дивізія в Якушинцях заатакувала невеличкий ворожий відділ до 250 багнетів, переважно з матросів і жидів, і розбила його вщент, захопивши кулемети й трофеї. Увечері 8-му дивізію скеровано в напрямку на Стрижавку; її кіннота мусіла проскочити далі і висадити мости біля Судниці-Могилівки. Штаб групи перебував у Літині.
На 10.VІІІ. запляновано наступ Запорожців.
Атака Вінниці 10.VІІІ. Сх. ч. 15. і 17.
Удосвіта 10.VІІІ, несподівано для ворога, 6-та Запорізька дивізія рушила на Вінницю; захопила двірець і околиці міста, але контрударом вінницької залоги, за допомогою червоних частин, що відходили від Жмеринки, Запорожців відкинуто назад. Лише о 16-й годині 10.VІІІ. 6-та Запорізька дивізія спромоглася знову заатакувати Вінницю й самотужки захопила це місто. В цей час наближається до Вінниці 10-та Галицька бригада.
8-ма дивізія цілком не виконує покладеного на неї завдання і лише встигає перетяти грунтовий шлях на північ і зруйнувати переправи на ньому, залізничного ж мосту вона не висадила. 7-ма дивізія участи в бою не бере.
У Вінниці нам лишилася значна військова здобич і склади з різними майном. На двірці, в штабовому вагоні Жмеринської червоної групи, знайденовсі документи цього штабу.
Населення радо вітало наше військо. Червоний терор довго тривав у Вінниці й усім остогид і дався в знаки.
Ворог тікає на північ і гуртується в районі Калинівки. До вечора Запорожці закріпилися в Вінниці й висунули свої частини наперед на північний схід верст на 10.
Таким чином, Запорізька група 10-го надвечір виконала поставлене їй завдання. На жаль, наступ її спізнився на одну добу, саму ж атаку Запорожці провадили розрізнено, і ворог устиг вивезти значну кількість свого майна.
АКЦІЇ НА ШЕПЕТІВСЬКОМУ НАПРЯМКУ
Наступ групи СС і їхня тактика.
Обставини, які склалися на Шепетівському напрямку, взагалі не сприяли співпраці групи СС і 2-го Галицького корпусу. Група СС добре відчувала ворожу слабість на цьому напрямку і мала нестримний нахил проходити все вперед і вперед, щоб поширити район свого посідання до скупчення на цьому напрямку большевицьких резерв.
ШДА теж мав на увазі розпочати активні дії на Шепетівському напрямку, щоб полегшити ситуацію для наших частин під Жмеринкою та Вінницею, відтягнувши увагу червоних на Шепетівський напрямок. Директива 2067/К і ставила таке завдання. На жаль, НК ГА, як відомо, не згодилася з цією директивою, а тому не давала дозволу на рух 2-го корпусу вперед.
Але життя не зважало на теорію. Бригади 2-го Галицьгого корпусу, які перебували на бойовому фронті, теж палали бажанням підтримати наступ групи СС. Це викликало різні непорозуміння.
Група СС прагне до своєї мети і, починаючи з 1.VІІІ. поволі з боями прямує вперед, весь час напираючи на ворога своїм лівим крилом, і так захоплює рубіж за рубіжем. СС все влучно використовують аналогічний маневр. Одну дивізію вони тримають на фронті, другою маневрують у вороже крило. 1-го вони вийшли на переправи через р. Случ, 4-го вони досягли р. Понори, 5-го простують ще далі й виходять у район Салиха-Зелена. В цьому районі большевики поставили їм опір і навіть відсунули СС трохи назад.
Рух 2-го Галицького корпусу і бої. Сх. ч. 16.
Отаман Коновалець і ШДА весь час звертаються за допомогою до 2-го Галицького корпусу, щоб він рухом своіх бригад забезпечив праве крило цій групі. Змушена силою обставин, команда 2-го корпусу починає частковий рух вперед 4-ою бригадою. Взагалі, бригади 2-го корпусу просуваються обережно, маючи ззаду за правим крилом далеко на південний схід гро своїх сил, приблизно, в районі Лятичів-Меджибіж-Маломолинці.
4.VІІІ. Галицькі частини вступили до Старокостянтинова, а 4-та бригада просувається поволі вперед. Ліве крило галичан простяглося далі на захід (Кузьмин-Красилів), звільняючи звідти полки СС. Треба зазначити, що 2.VІІІ. Галицькі частини, за підтримкою наших панцерних потягів, відрізали й захопили два ворожі панцерники (сильної конструкції) і значну військову здобич.
Так невиразно йшли акції на Шепетівському напрямку до 7.VІІІ.
Скупчення Волинської групи.
Для захисту Проскурова від небезпеки з заходу, з боку не то ворогів, не то наших спільників – поляків, у район Війтівців пересунуто до ранку 6.VІІІ. Волинську групу. В районі Підволочиська й далі по Збручу перебувала 6-та польська дивізія. В складі її було кілька чоловіка вищої французької старшини. Треба зазначити, що ця дивізія ворожих акцій проти нас не чинила, а також не гнітила населення. ПОГОДЖЕНИЙ НАСТУП ГРУПИ СС І 2-го КОРПУСУ ТА ВІДВОРОТ ЇХ
Бої з 7 до 10.VІІІ. Сх. ч. 16.
Наступ на Жмеринку Галицьких корпусів і ситуація на Шепетівському напрямку, нарешті, спричинилися до того, що НК ГА погодилася на наступ 2-го Галицького корпусу спільно з СС. Їм воно дає розпорядження вийти на Хомору.
До 9-го наші частини провадять підсилену розвідку й поволі просуваються вперед. Група СС своїм лівим крилом увійшла в дотик, у районі Ямполя, з сильною повстанськоюгрупою полк. Висоцького, якого й підпорядковано Штабові СС.
10-го на цьому напрямку сталися несподівані події. Ворог, скупчивши в районі Шепетівка-Полонне біля 1500 багнетів, зміцнив цією свіжою резервою 1-шу совєтську дивізію і заатакував наші частини. Приголомшена цією несподіванкою, 4-та Галицька бригада, яка ізольовано від решти бригад 2-го корпусу і висунуто далеко вперед, раптом відступила назад. Група СС, проте, хоч її теж було заатаковано з двох боків, веде уперті бої і лише трохи подається назад.
Таким чином, до вечора 10.VІІІ. на Шепетівському напрямку, під ударами значно слабшого від нас ворога, ми відійшли назад. Одначе, небезпеки для Проскурова не було, бо всі бригади 2-го корпусу були вільні і їх легко вжити для протинаступу.
СС також зберегло свою боєздатність і відпорну силу. Треба було лише розгорнути проти ворога досить сил і повести проти нього рішучий і погоджений наступ.
Наші успіхи й неуспіхи. Сх. ч. 15, 16 і 17.
Переможно, в наслідок Жмеринської операції, ми загалом досягли значних успіхів.
1. Наше військо опанувало Жмеринський та Вапнярський залізничні вузли, вийшло на ріку Буг у цьому районі і просунулося на північ на р. Десну (доплив р. Буг). Ворог, розбитий нами, відійшов аж до Калинівки, де намагався ставити нам опір. Важливіша магістраль Жмеринка-Козятин, на протязі 50-60 верст, відійшла до розпорядимости українського командування.
2. Вся залізниця Вапнярка-Жмеринка-Проскурів була в наших руках – це значно полегшувало перегрупування наших військ і утворило сприятливий грунт для початку широких операцій на Київському та Одеському напрямках.
3. Становище Вапнярської групи (3 дивізія) значно покращало; тепер явиласл змога подати руку полковникові Удовиченкові – як із Вінниці на Гайсин, так і з Жмеринки безпосередньо на Вапнярку.
4. 44-й совєтській дивізії з доданими до неї частинами ми завдали значної поразки й цим полегшили собі дальший наступ на Козятин.
5. Ми захопили велику здобич і багато колійового табору.
6. Ця перемога над ворогом спричинилася до піднесення настрою в наших частинах і давала нашій політиці певний грунт для її праці.
Одначе, нам не пощастило оточити або зовсім знищити всю ворожу Жмеринську групу, як намірявся ШДА, і що відкривало б нам вільний шлях на Козятин-Фастів, а також захoпити 7 панцерних потягів, що прорвалися на Козятин. Червоні встигли за 9.VІІІ. евакуювати через Вінницю значну кількість ешелонів із різним майном.
Розпорядження ШДА.
Жмеринська операція в загальному наступі Українських армій, згідно з директивою 2067/К , була лише одним епізодом – етапом. Проте, вона мала в своїй істоті певну ідею, свій окремий задум, а тому її можливо було здійснити і як цілком самостійну операцію, на що й відважилося командування. Плян цієї операції простий і зрозумілий. Група Ю.Тютюнника, підсилена панцерним потягом і артилерією, атакує Жмеринку і сковує ворожу групу, що провадить ворожі акції в цьому районі.
Запорізька група, без 9-ї дивізії, що лишилася в Проскурові в резерві ком групи, сміливим фланговим марш-маневром через Літин, виходить. несподівано для ворога, на захід від Вінниці, захоплює переправи на р. Буг та відтинає усі шляхи відвороту для большевицької Жмеринської групи. Цей маневр змушував червоних швидко залишити Жмеринку або пробиватися на північ чи розпорошитися. Тютюнник, по зaхопленні Жмеринки, своїм авангардом і панцерними потягами, невідступно жене червоних і не дає їм змоги всіма силами навалитися на Запорожців. За сприятливих умов, уся Жмеринська і Вінницька бази та весь колійовий табір лишаються в наших руках.
З першого погляду, марш Запорожців здавався досить небезпечним.
Запорізька група, на протязі майже 3/4 свого руху, мала відкрите для ворожого наступу своє ліве крило. Одначе, загальна ситуація сприяла нашій операції. Для протиманевру у большевиків не було вільних значних сил. Під Жмеринкою і на Шепетівському напрямку наші групи сковували ворожі частини, і сюди потребувалися теж свіжі частини. 45-та дивізія під Вапняркою, по своїй поразці, ледве трималася і весь-час поглядала на Одесу з надією на нові й нові підсилення.
Отже, Запорожцям поставлене посильне завдання.
На нашу думку, ШДА з початком руху Запорожців на Вінницю не зазначив їм бажаного терміну для захоплення цього вузла (8 чи 9.VІІІ). Тому, як ми бачили, треба було вже під час маршу підштовхнути Запорожців. Гадаємо, що ШДА вважав за достатнє поставити певні завдання і докладно з'ясувати обставини, що й було зроблено. Крім того, важко було визначити термін атаки, бо під час маршу, Запорожців могли чекати різні бойові несподіванки. Ось чому, здається нам, і не поставлено певного терміну. Взагалі ж ШДА добре знав рухливість Запорожців і їхню велику активніть, і був певний, що вони скомбінуюгь момент свого удару з ситуацією на Жмеринському напрямку.
Цілком доцільне і потрібне розформування 2-ї дивізії, чи, певніше, усунення Божка від керування цією дивізією, одначе, на мою думку, воно було зроблене несвоєчасно. Це сталося якраз перед атакою Жмеринки, що трохи ослабило наш наступ з південного сходу.
Отже, з боку стратегічного, плян Жмеринської операції було широко закроєно, і взагалі він відповідав обставинам.
На Козятинському напрямку здійснення його дало нам значну перевагу над ворогом.
Акції Ю.Тютюнника до 5.VІІІ.
Отаман Ю.Тютюнник не підтримав 3.VІІІ. Божка під час його атаки на Жмеринку. В наслідок цього, 2-га дивізія зазнала великих втрат, а ворогові піднісся дух. Нам здається, що от. Тютюнник з перших днів серпня, увійшовши в контакт із штабами 1-го й 3-го Галицьких корпусів, заручився їхньою згодою щодо спільного наступу на Жмеринку, тому він і не починав самостійно акції і не підтримує наступу Запорізької Січі.[47]
Перед початком Жмеринської операції от. Тютюнник запевняє ШДА, якщо його групу буде підсилено панцерниками, артилерією і вогнеприпасами, взяти Жмеринку.
НК ГА і акції Галицьких корпусів під Жмеринкою.
НК ГА спочатку відмовилася брати спільну участь у наших операціях до сформування Вищого Штабу, але потім поволі починає звертати увагу на Жмеринський напрямок. 5.VІІІ НК ГА вже зважується висунути цілі два корпуси на залізницю Жмеринка-Вінниця.
Небажання НК ГА взяти участь у наступі на Шепетівському напрямку дало, як ми бачили, негативні наслідки.
Проте, зважившися взяти активну участь у Жмеринській операції, ШГА ставиться до справи серйозно і вживає всіх заходів, щоб забезпечити успіх:
1. Ще 2.VІІІ. висувається, яко авангард двох корпусів, 6-ту бригаду.
2. 4.VІІІ. от. Ю.Тютюнник, думається нам, відповідно до вказівок НК ГА, починав спільну бойову розвідку і демонстративний наступ на Жмеринку, розгорнувши для цього цілу дивізію і намагається остаточно намацати укріплену позицію червоних.
3. Під Жмеринку галичани скупчують два корпуси. Для обходу Жмеринки з півночі вони скеровують 1-й корпус. Наступ із сходу провадить Тютюнник, маючи поперед себе панцерні потяги.
Отже, для наступу на Жмеринку було вчасно скупчено досить сил і лишалися значні резерви, щоб підтримати атаку позиції, аби, на випадок неуспіху, стати опорою нашим атакуючим колонам.
Бої 8 й 9.VІІІ. дуже цікаві. До вечора 8-го Тютюнник і 1-й Галицький корпус досягли значних успіхів. Фактично, відворот ворогові було відрізано 9.VІІІ. Здавалося б, треба було лише закінчити оточення, і тоді Жмеринська залога і все майно стали би нашим трофеєм. На це у нас були і значні сили і відповідні угруповання їх.
9.VІІІ. Тютюнник і 5-та Галицька бригада прожогом ускочили в Жмеринку, але ворожих панцерникїв і слід прохолов. Вночі ці панцерники пробились через галицькі частини на північ. На 10.VІІІ. галичани переслідують ворога на Вінницю.
Які ж причини неповного успіху під Жмеринкою? На мою думду, хоча 1-й корпус було і добре скеровано на північ від Жмеринки, і його бригади билися завзято, але наступ ведено занадто широким фронтом. Зовсім не було нездійснено заради зосередження гро своїх сил на важливішому пункті атаки. Чи не краще було б не розгортатися так широко, а наступати зосереджено, направивши на переправи значний кулак (не менше, як дві бригади), який би не тільки мав силу зруйнувати залізницю, але й міцно опанувати переправи на р. Буг та витримати навалу червоних під час їхнього відвороту на північ.
Тому, здається, було б доцільніше доручити безпосередню атаку Жмеринки з фронту лише Тютюнникові: Він діяв досить енергійно, що видно з того, що взяв до полону 450 людей і розпорошив цілу ворожу частину. В той же час кинути гро 1-го корпусу (три бригади) на Браїлів або Демидівку і ними міцно осісти на переправи через Буг.
Далі, 8-го ввечері бій стихає. Наш великий успіх не розвивається. Правда, протягом цілого дня точилися вперті бої і військо дуже втомилося, але не менш знемігся й ворог, а проте, червоні цілу ніч працюють під сильийм вогнем з нашого боку.
Здавалося б, що треба було напружити всі зусилля й провадити, бодай сильними авангардами, дальший наступ і вночі. А в дійсності вночі большевики взяли верх над галичанами, виявивши більше бойової енергії, й усунули їх із шляху свого відвороту. Проте, розпорядження НК ГА на 10.VІІІ. цілком доцільні. Взагалі, Галицькі частини билися вперто та відважно, але вони ще не призвичаїлися до большевицької тактики. Характер боротьби з панцерними потягами їм не досить відомий. Вогнева сила сімох панцерників велика, і стримати їх досить важко.
Марш-маневр Запорожців і бої за Вінницю.
Запорожці трохи спізнилися і скупчилися на північний схід від Вінниці лише 9.VІІІ. ввечері, цебто тоді, коли Жмеринку було вже захоплено й червоні мали змогу евакуювати через Вінницю рештки різного майна із своєї Жмеринської бази.
Що ж до цього спричинилося? Від району скупчення Запорізької групи до Вінниці 108-110 верст; рахуючи по 28 верст переходу за добу – 4 переходи, по 25 верст теж 4 переходи, бо останній день перед атакою Вінниці дивізії могли зупинитися на півпереходу від неї, щоби зранку тієї ж доби розпочати саму атаку. На переднівку досить однієї доби – разом 5 переходів; цебто, на 8.VІІІ. – атаку, – такий розрахунок робив Начальник Штабу – отаман В.Тютюнник.
Беремо трохи обережніший розрахунок: по 22 версти – 5 переходів, одна переднівка – разом 6. Отже, 8-го кінчався маневр, 9-го вже можна й атакувати. Старшини Генерального Штабу і вважали правдоподібним наступ 3апорожців не пізніше, як 9.VІІІ. Треба ще брати під увагу умови можливости руху частин, використання на місцях підвід; що значно полегшує й прискорює марш. Це – мова цифр.
Тепер – бойові умови. Цілком зрозуміло, що успіх маневру Запорожців залежав від скорости руху й несподіванки для червоних удару на Вінницю. З одного боку, млявий марш відкриває наші карти й дає червоним час ужити відповідних заходів, щоб відбити наш маневр, з другого – комбінований одночасний удар і на Вінницю і на Жмеринку дав би найкращі наслідки.
Отже, бойові умови вимагали так само скорого руху, до того ж ШДА підкреслював, як зазначено вище, щоб Запорожці прискорили марш. Крім того, командирові групи надіслано інформації про час атаки Жмеринки.
Треба зазначити, що під час маршу ворог не чинив нам опору, бо большевицьких частин не було на головному шляху наступу Запорожців, і лише 9.VІІІ. під Вінницею 6-та дивізія здибала й розбила поодинокий відділ червоних, а тому й з цього боку не було затримки для руху. Так само не було сильної погрози і з півночі; лише біля Хмільника перебував невеличкий большевицький відділ. І все ж Запорожці трохи спізнилися – перевтома Запорізьких дивізій, що протягом двох місяців не мали змоги відпочити і хоч трохи впорядкуватися, змушувала командира групи й начальників дивізій використати багатий район Лятичівського й Літинського повітів і дати своїм частинам переднівки, щоб вони могли відпочити фізично і морально. Людність цих районів прихильно ставилася до наших мучеників і радо допомагала їм усім потрібним. Постачання Запорізької групи також використовувало місцеві засоби й майже цілком забезпечило свої частини одягом і взуттям. У самому Лятичеві було закуплено біля 2 тисяч пар чобіт. Забезпечення з тилу годі було сподіватися. Такої «буржуазної» звички не було ні у нашого Військового Міністерства, ні у Постачальників.
Люди відпочили, одяглися і підживилися. Отже, на цей раз господарські вимоги взяли перевагу над бойовими. Взагалі, Запорожці мали на меті, відмовитися відпочивати в бідному Проскурівському районі до 4.VІІІ, на що згоджувався ШДА, краще відпочити ці дві доби в багатих повітах Лятичів-Літин. І вони, безумовно, мали рацію.
Але ж, поклавши підсилити боєздатність Запорізької групи переднівками на марші, треба було, на нашу думку, заздалегідь, не менше, як за два переходи вперед, вислати на Вінницю кінний відділ. Рухливі і завзяті в боях, Чорні Запорожці для цього найбільше надавалися. Вони мусіли зруйнувати міст через р. Десну й цим унеможливити евакуацію большевицького колійового табору. Це, на мою думку, дало б гарні бойові наслідки.
К-р групи Запорізької видає розпорядження, щоб 8 дивізія висунула для цієї мети вперед свою кінноту. Вона спізнюється і не виконує цілком поставленого їй завдання.[48]
Бої Запорожців 10.VІІІ.
З маневру Запорізької групи не зовсім видно, власне кажучи, куди ж націлено головний удар, 6-та дивізія, правда, найміцніша, атакує Вінницю з фронту, 8-му дивізію скеровано на Стрижавку – на півпереходу на північ (там і переправа через р. Буг), 7-ма дивізія більш ніж на півпереходу ззаду, уступом за лівим крилом, для захисту тилу лівого крила.
Наслідки: 6-та дивізія зранку вдерлася в Вінницю, її швидко звідти вибили. Лише через 5-6 годин вони знову спромоглася розпочати атаку Вінниці.
Тому багато дорогого часу було втрачено, і червоні встигли за цей час відвести свої розбиті під Жмеринкою частини та евакуювати значну кількість ешелонів з майном.
Так само й 8-й дивізії не повелося зруйнувати залізничного мосту через р. Десну (вона лише зруйнувала міст на шляху Вінниця-Михалівка). Мабуть вона трохи спізнилася. Взагалі, 8-ма дивізія не вплинула на бої за Вінницю, хоч і загрожувала відворот червоних. 7-ма дивізія виконувала своє завдання й активної участи не брала.
Нам здається, було б доцільніше тримати 8 й 6-ту дивізії в більшому маневреному зв'язку, і тоді б їхні об'єднані зусилля значно полегшили б ситуацію. В такому разі можливо було націлити обидві дивізії на Вінницю, – одну з заходу, другу з північного заходу, – і вони б тоді захопили місто і втримали його в своїх руках. Можлива була ще й така комбінація: гро 5 й 8-ї дивізій скерувати на Стрижавку й опанувати переправи на Десні, на Вінницю провадити лише демонстрацію, що також запирало відворот червоним. Але такий маневр був не так безпечний, бо тоді Запорожці далеко відірвалися б від нашої Жмеринської групи і могли попасти під удари з півдня і півночі. Слабість резерв у червоних могла бути невідома в Запорізькій групі.
Нарешті, здається, і 7-му дивізію краще було б притягти ближче до бойового фронту. Можливо припустити, що комгрупи Запорізької волів 8-мою дивізією діяти від Стрижавки на Вінницю з північного Заходу. Одначе, маневр не вдався.
Все ж Запорожці пройшли більш, як 100 верст походом, з боями захопили 10.VІІІ. Вінницький вузол, вийшли до вечора на переправу на р. Десну, і цим спричинилися до виконання Жмеринської операції.
Оборону червоними Вінниці від наступу галичан з півдня цим наступом Запорожців унеможливлено. З перехоплених у большевицькому штабі документів видно, що червоні намагалися поставити міцний опір нашому наступові, добре влаштувавши укріплену позицію від Вінниці. Удар Запорожців прцмусив їх у безладді відійти далеко на північ.
Акції червоних.
На Жмеринському і Проскурівському напрямках большевики були значно слабші від нас. Проте, треба відзначити їхню енергію й активність. 10.VІІІ, за допомогою лише 1500 свіжих бійців червоні переходять до протинаступу і примушують наші групи на Шепетівському напрямку відійти далеко назад. Слабіший кількістю, але активний б'є сильнішого, сили якого розпорошено на другорядних напрямках.
Під Жмеринкою большевики виявляють велику впертість у боях та маневрену здатність. 3.VІІІ. своїм контр-ударом вони паралізують наступ Божка.
8.VІІІ. вони стриміують сильну атаку групи Ю.Тютюнника і цілого Галицького корпусу.
В ніч з 8 на те 9-те червоні проявляють велику бойову енергію; в безпосередній близькості з переважаючими ворожими силами, під сильним вогнем, вони направляють зіпсовану колію і продираються на північ перед фронтом трьох Галццьких бригад. 10.VІІІ. вони вибивають із Вінниці 6-ту Запорізьку дивізію і дефілюють на Козятин перед фронтом двох Запорізьких дивізій. Проте, під Вінницею у большевиків помічається слабенька розвідка, вони до вечора 9-го не звертають уваги на рух Запорізької групи, а все поглядають на Жмеринський напрямок.
Ця необачність, за сприятливіших для нас умов (швидший рух Запорожців і комбінований наступ 9.VІІІ. двома дивізіями на Вінницю) привела б до відрізання всієї Жмеринскої большевицької групи. Їй загрожувала катастрофа.
Вапнярська операція (другий період). Бої з 2 до 10.VІІІ.
З 1 до 10.VІІІ. полк. Удовиченко прикриває Вапнярку і зміцнює своє становище.
Червоні, яких він розбив, до 9.VІІІ. активности не проявили; лише 9 й 10.VІІІ. вони знову починають атаки на різних відтинках нашого фронту. Але Удовиченко легко відбиває їх і вони відходять на попередні позиції.
Отже, в другий період Вапнярської операції (останній) ми мали перевагу над ворогом, і ті успіхи, яких досягнуто в перший період цієї операції нами ми закріпили.
Загальні висновки.
В період з 31.VІІ. до 11.VІІІ. в наших операціях, особливо на Шепетівському напрямку, на жаль, не почувається одного твердого керування за певним пляном, Про причини ми вже сказали – небажання НК ГА взяти всіма своїми силами активну участь в операціях, поки утвориться Вищий Штаб, стримувало наші дії на Шепетівському напрямку. Це спричинило наші неуспіхи. Треба зазначити не зовсім доцільні, на наш погляд, розпорядження команданта 2-го корпусу. Він посилав в наступ лише одну дивізію, а решту своїх бригад тримав далеко ззаду. Це може ілюструвати телеграма Начальника Штабу ч. 2159/К від 11.VІІІ:
«Взагалі, затримка руху Галицьких корпусів на північ віддалила час здобуття нами Козятина, Бердичева, Житомира. Колиб директиву 2067 було виконано вже 11.VІІІ, то два Галицькі корпуси (без двох бригад, які можливо було лишити на підмогу Жмеринській групі) зосередились би в районі Піков-Любар. В такому разі, гадаємо, і другий корпус не вагався б, а сміливо, рядом з СС, обсадив поважною силою р. Хомору. Сформований тим часом Вищий Штаб перейняв би команду, і гайнування дорогого часу не було б».
Все ж зроблено було багато. Шляхи на Калинівку-Козятин розчищено, утворився відповідний грунт для нашого генерального наступу. Обидві армії в бойовій співпраці зливалися в єдине ціле. Галицька армія дедалі більше пристосовувалась до большевицько-партизанської і маневрової тактики.
ШГО (Штаб Головного Отамана).
11.VІІІ, нарешті, було утворено вищий орган керування військами, так званий Штаб Головного Отамана, потреба на який гостро відчувалася в зв'язку з переходом Галицької армії за Збруч.
В цей Штаб увійшло по 50% Наддніпрянців і Наддністрянців. Головний Отаман поставив на чолі Штабу генерала Миколу Леоновича Юнакова – професора Військової Академії. Це призначення безумовно мусіло імпонувати представниками обох армій.
Ще з Військової Академії учні проф. Юнакова знали його, як апологета так званої нової системи викладання наук, цебто виробленя із старшин генштабу не енциклопедистів і верхоглядів, а справжніх керівників і добрих знавців військової справи.
От. Юнаків з натури шляхетна, дуже вихована людина. Він прекрасно розбирався в обставинах і глибоко їх аналізував. За великої війни от. Юнаків посідав вищі штабові і командні посади. Трохи бракувало йому лише здоров'я та наполегливости у зносинах із вищими чинниками нашого уряду. Великого досвіду щодо боротьби з большевиками він ще не мав, бо досі активної участи в ній не брав.
Ген. Курманович.
Генкварт (Австрійського генштабу) ген. Курманович, з походження галичанин, досвідчений, серйозний і працездатний старшина. Здається, трохи зденервований від перевтоми. Ген. Курманович був довший час шефом штабу НК ГА.
Начальник оперативного відділу підполковних Долежаль (Австр. генштабу) – чех, видатний старшина, з ініціятивою, здібний. За словами галицької старшини, іноді втручався в політичні справи.
За помічника йому приділено наддніпрянця сотника Кузьминського. Він скінчив курс Військової Академії. Сотника Кузьминського автор добре знає, починаючи з Києва, з його праці в оперативному відділі ШДА.
Розвідка.
Начальник розвідчого відділу підполковник генштабу Гриців, порівнюючи, слабенький старшина генштабу.
А взагалі Вищий Штаб складено з відповідних осіб і добре його організовано. Тому цей орган, на нашу думку, мав силу справитися з оперативними завданнями моменту.
На перших порах цьому Штабові трохи не вистарчало досвіду в боротьбі на большевицькому фронті, але постать Начальника Штабу й ближчих помічників, а також сприятлива ситуація; давали надію на те, що вище Керування матиме успіх. Порівнюючи слабша була лише розвідка.
Компетенція ШГО.
ШГО доручено лише оперативне керування; забезпечення армій до нього не належало. Обмеження компетенцій ШГО лише оперативним боком, на нашу думку, було недоцільне, бо в належному забезпеченні нашої обдертої, голодної і не досить забезпеченої вогнеприпасами армії полягали наші дальші успіхи. ШГО для залагодження цієї важливої справи мав змогу вплинути на Військового Міністра і вищі чинники з Уряду, які, на жаль, звертали увагу в зовсім інший бік.
ШТАБ ДІЄВОЇ АРМІЇ І ЙОГО РОЛЯ[49]
ШДА.
Розглянемо коротенько ролю ШДА і зупинимося докладніше на останньому періоді перебування ШДА в Кам'янці.
Необхідність конечне урятувати ситуацію в час «Тарнопільської катастрофи», примусила вище військове керування (Головного Отамана і Штаб Дієвої армії) на деякий час узяти активнішу участь у розв'язанні питань, що стосувалися до взаємодій стратегії і зовнішньої політики.
Наслідки цього швидко показалися.
Стратегія і політика.
1. Польські війська почали ставитись до Наддніпрянської армії невтрально, а потім підписали з нею у Львові проєкт військової згоди. Анулювання її не залежало від волі Головного Отамана та ШДА.
2. Далі, от. Дельвіга делеговано до Румунії, щоб налагодити добросусідські стосунки з румунами і нав'язати з ними торговельні зносини. Нам ходило про повернення зброї Запорізькому корпусові, яку відібрали були румуни, а також про купівлю умундирування і ліків для армії.
Того ж таки часу, з розпорядження Уряду, виїхав до Румунії, як наш відпоручник, професор Мацієвич.
Наслідки цих кроків були досить корисні. Як ми зазначали, румуни пропонували нам улаштувати через Дністер два мости і потроху постачали нам військову техніку.[50]
3. Також у справі налагодження контакту з ГА стратегія відіграла значну ролю. Першу телеграму НК ГА від 4.VІІ було одержано в ШДА в присутності Головного Отамана і тут же, за його вказівками, складено на неї відповідь. Про цей надзвичайної ваги крок Уряд довідався post factum.
В час вагання НК ГА найбільше зусиль уживає ШДА, щоб притягти Галицьку армію для боротьби на большевицький фронт і полегшити умови для її праці на Великій Україні.
4. Вищі представники ШДА (отаман В. Тютюнник, отаман Сінклєр, полковник Капустянський), з пропозиції головного Отамана, робили доповідь на засіданні Ради Міністрів – переконували її про необхідність утворення єдиного військового Украінського фронту з усіма консеквенціями. М.Капустянський тричі був у НК ГА.
5. Піля зірвання ген.Грековим завішення зброї, ШДА приклав великих зусиль, щоби знову добитися від Польськоі армії – коли не бойової співпраці з нею, то бодай дружньо-невтрального ставлення.
Головний Отаман делегував до польського війська комісію під головуванням полк. ген. штабу Ліпка.[51]
Штаб ДА надіслав протести до представників Антанти і польського командування, щоби стримати на Збручі польські відділи і не дати їм знову вдарити на ГА на Поділлі.
6. Широкі пляни наступу Української армії в співпраці з Польщею й Добрармією було висунуто ШДА, перед представниками Антанти.
Так стояла справа з питаннями застосування політики й стратегії.
Штабові ДА доводилося боротися також і на внутрішньому фронті.
Державна iнспектура.
Урядові партії с.-д. і с.-р. ввели в армію державну інспектуру і насадили в наше військо своіх партійних агентів для догляду за його певністю. Ці партійні агенти були, здебільшого, люди молоді, мало освічені, з малим військовим досвідом, або й зовсім без нього; вони примазалися до партії і з запалом узялися за свою працю, підриваючи в частинах і дисципліну, і авторитет командного складу. Їхні впливи прикро відбилися на боєздатності нашого війська.
Правда, були між ними і позитивні постаті: с.-д. Романченко, с.-р. Кедровський, Олексіїв та інші.[52]
ШДА виступив на боротьбу з цим лихом. Найбільшу енергію в захисті армії від партійного догляду виявив отаман В.Тютюнник.
Техніка дипломатичної праці.
Технічно дипломатична праця переводилася так: складалися проєкти, уповноваження, телеграми, їх підписували Головний Отаман і Начальник Штабу, або відповідні вищі чинники. Зразки цих документів надсилалися Міністрам закордонних справ і військовому. Найважливіші акти обговорювалися Радою Міністрів і членами Директорії.
Цим уникалося канцелярщини і загайки через зайві дискусії, і кожна справа набувала швидкого руху.
Обставини вимагали рішень відповідно до темпу праці і негайних дій. Головний Отаман широко використав такий засіб, і наслідки були завжди позитивні.
Настрій в Кам'янці.
Треба ще зазначити, що в Кам'янці, особливо з прибуттям туди Галицького Уряду й наближенням польських військ до Збруча, склалася нездорова атмосфера політичних інтриг, боротьби партій і зловживань державним майном і коштами.
Симонові Васильовичу, яко Голові Директорії і Найвищому Вождеві, було важко працювати й усувати всі ці тертя в державному механізмі. Це його знесилювало.
Щовечора Симон Васильович приїздив до ШДА і тут відпочивав – у спокійних умовах оперативної праці та обміну думками (див. Додатки ).
Тут же намічалося шляхи порозуміння з сусідніми державами, розв'язувалося питання про забезпечення армії та інші.
Зрозуміло, що деякі кола, побоюючись за свої впливи, вороже ставились до ШДА, який відверто захищав інтереси армії, і намагалися виперти його з Кам'янця подалі від Уряду і Головного Отамана.
Це ускладняло і без того важкі умови праці ШДА. Доводилося, особливо в час найбільшої небезпеки в Кам'янці, працювати майже цілу добу, а як винагороду, мати втіху читати в часописах цькування на себе або інсинуації.[53]
Стратегічно-політична ситуація.
Наслідком усіх обставин, стратегічно-політична ситуація склалася сприятливо:
1. На фронті об'єднана непереможна українська армія, і проти неї лише один ворог, на якого наступали з усіх боків.
2. Поруч два дружні невтральні сусіди (Румунія, Польща). З Польщею мало статися скоро нове замирення.
3. Військові представники Антанти цікавляться нашою справою. Вони перебували в Кам'янці.
За такої ситуації ШГО міг спокійно перебрати від ШДА керування армією до своїх рук.
Ще лишалося розв'язати наші відносини з Добрармією, з якою ми мусіли так чи інакше зустрітися в ближчий час.
ШДА мав на увазі порушити й цю справу і підготовляв грунт перед представниками Антанти, бо і від неї значно залежали і наші майбутні операції, і доля нашого краю. Тому обставини вимагали не гаяти часу, а вжити відповідних заходів, щоб не опинитися між двома вогнями й не наразитись на несподівадку.
Це питання остаточно мусів розв'язати Штаб Головного Отамана і Уряд.
Директива ШГО ч. 3.
Для кращого зрозуміння плянів ШГО, подаємо директиву і наказ цього Штабу від 11.VІІІ, а також розглянемо докладно сили наших армій і червоного командування, які воно мало для захисту Правобережжя.
Директива Штабу Головного Отамана з 11.VІІІ:
1. Для об'єднання операцій усіх озброєних сил УНР, утворив Головний Отаман при собі, яко Найвищий Вождь, ШГО, який з нинішнім днем вступає в свою діяльність. Шефом цього Штабу іменовано отамана Юнакова, генерал-квартирмайстром генерала Курмановича. Вступаючи в цю службу, сердечно вітаю обидві армії, звертаюся до всіх частин, штабів, старшин, підстаршин і козаків, покликуючи їх до якнайревнішої праці і твердої витривалости на користь нашій вітчизні.
2. Головний Отаман наказує: 1) за останніми відомостями, збирає ворог в околиці на північний захід від Старокостянтинова сили з метою наступу на південь; 2) НК ГА має негайно 2-м корпусом із корпусом СС тому неприятельському намірові протистати з ціллю зайняти район Любар-Полонне-Шепетівка-Заслав.
3. Корпус СС підлягає тимчасово ГА.
4. Іде до ШДА й НК ГА отаман Юнаків. (11.VІІІ. ч. 3).
НАКАЗ ШТАБУ ГОЛОВНОГО ОТАМАНА, ч. 4.
1. Послідніми боями вдалося звільнити залізницю Волочиськ-Жмеринка-Вапнярка від Ворога.
2. Ворожа ситуація: в районі Вапнярки сильна ворожа розвідка, коло Жмеринки розбитий ворог відступив на полудневий схід і на північ поза Вінницю. На північ від Старокостянтинова скупчив ворог більші сили з метою наступу на південь.
3. Щоби звільнити Правобережжя від большевиків раніше, ніж нові ворожі сили надіспіють, наказав Головний Отаман наступати головними силами на Київ, забезпечуючи себе активно на захід і в напрямку на Одесу.
4. Щоб цей наказ виконати, наказую покищо слідуюче: а) група Східня (Наддніпрянська армія, крім групи. СС і групи Запорізької) під тимчасовим командуванням отамана В.Тютюнника, має зайняти район Бірзула-Умань-Володарка; б) Середня група (1 і 3 корпуси, крім однієї бригади третього корпусу) з Запорізькою групою, під командою генерала Тарнавського, має зайняти район Сквира-Козятин-Бердичів, обсадивши відповідною частиною Житомир; в) група Західня (2-й корпус і група СС), під командою командира 2-го корпусу, має зайняти Шепетівку, заслоняючися на північ і на північний захід; г) до виконання тих завдань рішуче й негайно приступити. Всі ці групи підлягають прямо Головному Отаманові; д) розмежувальні смуги поміж поодинокими групами: Середня група: на схід – лінія Жмеринка-Липовець-Біла Церква, на захід – Деражня-Снопіль-Житомир; всі місцевості для цієї групи включно.
5. Всіма заходами старатися розвідку якнайскорше поширити на лінію Бірзула-Умань-Бердичів-Новоград Волинський-Рівне.
6. ГА віддає негайно одну бригаду 3-го корпусу біля Жмеринки до розпорядимости Наддніпрянськoї армії.
7. Місце постою Команди ШГО – Кам'янець, штаби: групи Східньої – покищо Кам'янець, потім Жмеринка; Середньої – Бар, Західньої – Проскурів.
8. Яруга (над Дністром), Копайгород, Ярмолинці, Сатанів творять границю між тереном військових подій і державною зоною.
Отаман Юнаків, генерал Курманович.
ч. 4. Наказ 12.VІІІ.
ОРДЕБАТАЙ УКРАЇНСЬКИХ АРМІЙ
Наші озброєні сили.
Наші сили складалися з двох армій – Галицької й Наддніпрянської. Галицька армія – 3 корпуси і команда етапу, разом 49795 люду; біля 18-19 тисяч багнетів і шабель, 158 гармат, 546 кулеметів.
В Наддніпрянській армії були три регулярні групи: СС, Запорожці, Волинська і четверта повстанська, так звана Київська. Крім того, до складу Наддніпрянської армії входило дві окремі дивізії – 3-тя й 9-та Залізнична. Запорізьку Січ (2 див.) не братимемо на увагу, бо вона була в стані переформування. Разом люду біля 29-30 тисяч – 5 тисяч мобілізованих, яких іще не притягнуто до бойових частин; разом 34-35 тисяч, багнетів і шабель 15 тисяч, 149 гармат плюс 28 гавбиць, 533 кулемети (таку кількість кулеметів подавали дивізії, одначе, їх було значно більше, а частини приховували їх від детального обчислення, так, на всякий випадок), 9 панцерних потягів, 6 панцерних самоходів, 26 літаків і 4 радіостанції.
Загальна кількість вояків наших армій складала біля 85 тисяч. До цього треба ще додати не менше, як 15 тисяч організованих повстанських відділів (Зелений, Сокіл, Павловський, Шепель та і.ншl), які діяли за вказівками ШДА. Разом біля 100.000.
Багнети та шаблі.
33 тисячі багнетів та шабель, 335 гармат і більше ніж 1100 кулеметів, самольоти-літаки та радіостанції і панцерні потяги. Штаб ДА було з'єднано з усіма групами юзами та телеграфними й телефонними апаратами.
Характерно, що в Галицькій армії був, порівнюючи, невеликий відсоток багнетів і ша6ель на цілу армію (біля 1/3), в Наддніпрянських частинах бійців трохи менш, ніж половина загальної кількости людей. Це з'ясовується більшою організацією тилових частин в Галицькій армії; так, наприклад, одна лише команда етапу ГА складалася з 9784 людей при 2960 багнетах.
В обох арміях звертав на себе увагу велика кількість кулеметів, що збільшувало вогневу міць нашої збройної сили і давало їй в необхідних випадках значну відпорність. Треба додати, як це ми зазначали раніш, що наша армія являла собою організовані в боях кадри, які могли стягти до себе десятки тисяч нових бійців; це особливо стосується до Наддніпрянської армії, бо вона складалася з бататьох тактичних одиниць невеликого чисельного складу.
На Правобережжі в тих районах, які ми посідали, були великі контингенти мобілізованих (здорового, молодого люду); треба було лише їх покликати до лав армії, умундирувати, взути й озброїти. Так само можна було влити в нашу армію багаго окремих повстанських загонів, що з успіхом робили деякі наші групи, як Запорізька та інші.
Настрій як Наддніпрянської, так і Галицької армій був піднесений.
Отже, моральний чинник і чисельна сила армії була до нашої розпорядимости. Нам бракувало лише техніки, ліків і виряду. Але й тут потроху справа налагоджувалась. У ворога будо захоплено значну кількість військового майна, і ми дещо одержували з Румунії. Гірше була справа з ліками та санітарним майном, а також і з одягом (бракувало чобіт і теплого одягу).
Таким чином, Українська армія здолала би без нічиєї допомоги звільнити Правобережжя від ворога, як перший етап.
Всі інші (білі) армії користувалися допомогою Антанти.
Взагалі, фронт і командування були далеко сильніші, ніж тил. І тилові треба було вжити всіх заходів, щоб своєчасно підготуватися до зимової кампанії. На це був час і змога.
Побачимо, чи впораються вони з цим завданням.
Ворожі сили на Правобережжі.
На півдні Правобережної України оперувала 14-та совєтська армія, в складі чисельних і міцних 5, 47, та 58-ї дивізій + окрема інтернаціональна бригада, матроські відділи і залоги різних етапів і міст.
На Київському і Коростенському напрямках покищо було біля двох дивізій з доданими частинами, вже досить знесилених нашим успішним наступом. Отже, на цих двох напрямках – Київському й Коростенському – проти нас було біля 14-16-ти тисяч багнетів і шабель – та різних резерв ще мусіло надійти 3-4 тисячі.
На півдні з залогами – від 18 до 20 тисяч. Значно ослабляли бойову силу червоних наші повстанські загони, що руйнували запілля і відтягали на себе увагу й ворожі частини. Сприяв нам також розвій успіхів Добрармії, – червоні мусіли кинути проти неї свої глибокі резерви.
Делегація і її склад.
Щоби з'ясувати наші взаємовідносини з польським військом, подаємо коротенько пертрактації нашої новоі делегації з поляками.
З переходом за Збруч Галицької армії, Головний Отаман негайно вживає заходів, щоби стримати на Збручі польські війська і поновити завішення зорої між нашим і польським військом.
Вже 17.VІІ. головою військової делегації призначено ген. штабу полковника Ліпка, випуску 1911 року з Військової Академії. Це людина серйозна, досить обережна, військову справу розумів він добре, тому надавався для виконання цього поважного завдання.
Склад делегації.
Склад делегаціїі: голова – полк. Ліпко, члени: підполк: ген. штабу Левчук, від державної інспектури п. Мшанецький і секретар сотник Руцький.
До 20-го числа делегація вирушила до Львова. Там вона остаточно розв'язала питанця з окремою галицькою делегацією майора Шухевича, яка вже перебувала у Львові. Для з'ясування цієї справи надсилаються до Кам'янця наші делегати, і до 23-го, нарешті, сформовано спільну з Галицькою армією військову делегацію. До її складу ввійшли з боку галичан: сотники Магаляс Семен, Луцький Остап та Гузар Роман.
Отже, тепер це була повноправна військова делегація від обох Українських армій з відповідними повноваженнями. Головні її завдання – припинити наступ Польської армії на Збручі і домагатися бази для Галицької армії на терені Східньої Галичини, а також підготувати умови для спільних операцій з Польською армією проти большевиків.
Мета.
Крім того, цій же делегації поставлено зарядження: 1) вести переговори з державами, які зацікавлені в боротьбі з большевиками, про «умови, за яких УНР мала би можливість продовжувати спільну боротьбу проти большевиків, користуючися допомогою цих держав»; 2) також просити представників Антанти взяти під свій захист українське населення в районах, занятих поляігами; 3) просити у представників Антанти санітарної допомоги; 4) домагатися забезпечення вільного транзиту різних товарів зза кордону на Україну, через територію Польщі.
Словом, на цю комісію покладалося багато завдань, які провадили до одного: зняти фактичну бльокаду наших кордонів і поліпшити умови для нашої боротьби. Делегація, як побачимо нижче, впоралася лише з головним своїм завданням, цебто – досягла нового замирення.
ч. 01724.
Щоб ясніше зрозуміти погляд Головного Отамана і ШДА на завдання делегації, подаємо зразки ч. 01724 з дня 17 липня 1919 року:
Головна Команда Українських Військ.
17 липня 1919 р. ч. 01724. Кам'янець на Поділлі.
До Головної Команди Польських Військ.
1. Головна Команда Українських Республіканських Військ жалкує, що підписана військовими представниками України і Польщі у Львові умова про завішення зброї була зірвана завдяки сепаратному виступові деяких вищих представників Галицької Начальної Команди.
2. Українське Головне Командування ще раз підкреслює своє бажання не тільки жити в мирних умовах з польським народом, а також вести спільними зусиллями боротьбу з большевиками до остаточного знищення лютого ворога культури й цивілізації.
3. Головна Команда Українських Республіканських Військ рішуче протестує проти несправедливої й незаслуженої образи Галицьких військ обвинуваченням у большевизмі. Це велике непорозуміння.
Зараз Галицький нарід і Галицька армія переживають велику трагедію, Жорстоко і несправедливо витиснена за межі своєї батьківщини (поза Збруч), не тільки в цих тяжких обставинах не схилилася на бік большевиків, щоб за їхньою допомогою рятувати свою землю, а вся повнотою скупчується поза Збручем, і під моїм безпосереднім доглядом реорганізується і частиною своїх сил навіть уже взяла участь у загальній боротьбі Соборної України з большевиками.
4. Оскільки долю Галичини остаточно й справедливо має бути вирішено мировою конференцією а для успішної боротьби з большевиками необхідне повне напруження моральних і фізичних сил, тому для підвищення морального стану Українських Республіканських Військ і особливо частин Галицької армії, потрібно надати певну можливість Українській армії мати глибокий тил на терені ЗОУНР, як базу і джерело для поповнення і постачання армії.
Тому, до остаточного вирішення державами Антанти, вважаю, що необхідно тепер же надати до розпорядимости військ УНР територію принаймні згідно з умовами перемир'я української делегації отамана Дельвіга від 16 червня ц. р., додавши до них місто Тарнопіль, як важливий залізничний вузол для операції в напрямку на Шепетівку і далі на північ.
А наперед до вияснення справи взаємовідносин між обома державами пропонується Польській Головній Команді дати наказ підлеглим військам не переходити р. Збруч і тим не руйнувати тили Наддніпрянської армії, яка провадить успішну боротьбу з большевиками.
Головний Отаман Петлюра,
Начальник Штабу ДА отаман В.Тютюнник.
(Печатка)
Подаємо також характерну повновласть НК ГА.
ПОВНОВЛАСТЬ НК ГА
НК ГА ч. 4119. Повновласть, силою якої уповновласнюється сотника Магаляса Семена, сотника Луцького Остапа та сотника Гузара Романа вести переговори з делегатами НК ГА про завішення оружжя, установлення демаркаційної лінії, виміну полонених і інтернованих та в інших справах військового характеру в злуці з заступниками Отамана Петлюри.
Місце постою, 23 липня 1919 р.
Нач. Штабу ГА Шаманек, полковник. (Печатка).
Нач. Вождь Військ ЗОУНР Мирон Тарнавський, ген.-четар.
Перебіг пертрактацій.
Наша делегація перебувала у Львові аж до 9.VІІІ, ніяких переговорів до цього часу не велося. З польського боку висувалися різні перешкоди. 3а цей час, на побаченні з військовим представником Франції, підполк. Де-Ранті, полк. Ліпко зумів з'ясувати, що Антанта заборонила Польській армії наступати далі за Збруч.
Нарешті, далі лише 10.VІІІ. в Демблині розпочалися пертрактації з польськими делегатами; на чолі польської делегації стояв ген.-пор. Дурський.
15.VІІІ. польська делегація вже остаточно конкретувала свої вимоги, військова частина загалом була до прийняття для нас, частина політична вимагала санкції з боку Головного Отамана й його Уряду.
Тому делегаціями було вирішено зробити перерву на 10 діб, щоб одержати уповноваження від Головного Отамана й Уряду.
В Кам'янці Головний Отаман, і Уряд, заслухавши звіт, погодилися з пропонованою поляками демаркаційною лінією. Внесено лише побажання про зміну деяких політичних пунктів. Д-р Петрушевич висловив бажання, щоб обмін військово-полонених між Польщею й Україною поширити й на галичан.
З 15.VІІІ. польські війська почали рух на Дубно-Рівне, і за невеликим винятком притримувалися демаркацїйної лінії, ними запропонованої (крім інцидентів у Шепетівці й Новоград-Волинському).
Цю умову було остаточно підписано 1-го вересня.
Тимчасова лінія розмежування оперативних дій: Волочиськ (із причілком) у польському заряді, Базалія і Корець в українському заряді. Олевськ, Мозир у польському заряді, нарешті, Шепетівка в українському, а Славута – в польському.
Значення згоди.
1. Цю умову підписали представники УНР і д-ра Петрушевича.
2. Наше ліве крило прикривала польська армія.
3. Ця умова розгладжувала ворожнечу між Польською й Галицькою арміями.
4. Ми забезпечували собі тил на випадок нашого неуспіху в боротьбі з большевиками.
Київський напрямок. Сх. ч. 18.
Починалася генеральна офензива. Для наступу намічалося три напрямки: головний удар скеровано на Козятин-Київ. Сюди скупчено гро наших сил (Центральна армійська група), два Галицькі корпуси, бригада кінноти і найсильніша Наддніпрянська група – Запорожці.
Шепетівський напрямок. Сх. ч. 18
Для забезпечення з заходу напряму головної операційної лінії, наступає на Шепетівку теж поважна сила – армійська група під керуванням Команданта 2-го Галицького корпусу полк. Вольфа. Її складали 2-й Галицький корпус і сильна й боєздатна найбільш забезпечена військовою технікою група СС.
Таким чином, ми мали перевагу над червоними на Київському й Коростенському напрямках. У нас було в цих двох армійських групах біля 22-23 тисячі багнетів та табель, 260 гармат і до 700 кулеметів. Поза всім, наше військо було вже зосереджене і чекало лише наказу про рух вперед.
Тому наш наступ мав розвиватися хутко й безболізно до підходу до ворога значних резерв, а цього, через умови загальної бойової ситуації, скоро годі було сподіватися. Найбільшої загрози щодо ворожого контрнаступу чекалося з південного заходу, з боку Коростеня; тому група Вольфа й мусіла лагодитись до скоршого захоплення цього залізничного вузла.
Одеський напрямок.
В східню армійську групу ввійшли всі частини бувшої Наддніпрянської армії (без Запорожців і Січовиків), до неї теж приділено 11-ту Галицьку бригаду, разом біля 8 тисяч багнетів і шабель (докладно про це нижче).
Загалом, ця армійська група була більше ніж удвічі слабша за ворога (18-20 тис. багнетів та шабель), що посідав побережжя Чорного моря і боровся проти пполк. Удовиченка.
Фрснт для цієї групи призначено величезний. Зрозуміло, що на цьому напрямку мусіли розгорнутися поважні бойові дії, і треба було Вищому Командуванню мати, на випадок потреби, вільні резерви, щоб їх своєчасно подати в Східню армійську групу.
Нарешті, в резерві Головного Отамана лишалася боєздатна активна бригада УСС (біля 2-х тисяч багнетів і шабель).
УСС – Галицькі Січові Стрільці були розміщені в Кам'янці на Поділлі, маневрувати ними було важко, з причини слабого залізничного руху.
НАСТУП АРМІЙСЬКОЇ ГРУПИ ВОЛЬФА НА ШЕПЕТІВКУ
Бої 13-15.VІІІ.
13.VІІІ. група полк. Вольфа перейшла своїм ударним правим крилом у рішучий наступ. Одначе, червоні спочатку теж наступають і навіть потиснули трохи назад СС і ліве крило 2-го корпусу та знову захопили Старокостянтинів. Але потім дружним натиском Галицької бригади, ворога було відкинуто на північ. Уже 13.VІІІ. галичани вибили червоних із Острополя, 14-го вони ввійшли в Старокостянтинів (до наших рук потрапило до 200 полонених).
Особливу енертію і впертість виявила 7-ма Галицька бригада під проводом полк. Альфреда Бізанца під час вуличних боїв за посідання м. Острополя. Ця бригада завдала ворогові великих втрат.[54]
Бригади 2-го корпусу женуть червоних, і вже 15-го передові галицькі відділи досягли Полонного, на лівому крилі вони простують на Шепетівку. СС теж подаються з боями нанеред.
В районі ст. В.-Пузирки Січовики, за діяльної допомоги нашого панцерного потягу «Вільна Україна», захопили в полон цілий курінь 2-го совєтського полку (особливого призначення) і кулемети. 15-го СС вийшли на р. Понору. Їхня кіннота захопила Білгородку.
Загострення ситуації в районі Шепетівки 16.VІІІ.
16.VІІІ. в районі Шепетівки створисилася цікава ситуація: в м. Шепетівці розмістилися частини Галицької бритади. 11-та дивізія СС вступає на Шепетівський двірець. В цей же час в районі Шепетівки на цукроварні з'являється новий «спільник» – ескадрон польської «язди». Почалося між поляками і Січовиками непорозуміння, – запахло конфліктом.[55]
Отаман Коновалець вимагав від польської кінноти, щоб вона звільнила Шепетівку, і про це інформує от. В.Тютюнника. Штаб СС посилає до поляків такого листа:
«Армії УНР наказано зайняти Шепетівку. Пропоную вам сьогодні, 16.VІІІ, до 21-ї години опустити Шепетівку і відійти на р. Горинь. В противному разі я накажу проводити до кінця покладене на нас завдання й буду примушений розвинути проти вас операції».
На жаль, це листування не було доставлене вчасно командирові ескадрону, через відсутність адресата. Отаман Коновалець і його помічник отаман А.Мельник дуже хвилюються і весь час хапаються за зброю.
Отаман В.Тютюнник через апарат заспокоює от. Коновальця і його штаб і забороняє Січовикам починати ворожі дії, поки не з'ясуються обставини. Тим часом сам звертається юзом да польської головної квартири в Бережани і просить шефа штабу, щоб було відведено польські війська за демаркаційну лінію, пропоновану поляками. Польське командування охоче на це погоджується й дає таку відповідь:
«Війська буде стягнуто за демаркаційну лінію; наказ кавалерії обсадити Шепетівку було раніше видано; зараз її звідти буде відтягнуто».
Дійсно, незабаром польські війська звільнили Шепетівку. Січовики й 21 бригада заспокоїлися.
Становище 17.VІІІ. Сх. ч. 18.
На день 17.VІІІ. гро 2-го корпусу скупчилося в районі Полонного-Миропіль, Штаб групи – Полонне. СС міцно обсадили Шепетівку. З розпорядження от: В.Тютюнника, штабові СС підпорядковано наші значні повстанські відділи, що провадили акції в Заславському повіті – біля 1000 бійців при 22 кулеметах.
Взагалі, до 17.VІІІ. включно армійська група Вольфа виконала завдання. Треба було лише просунути ще більше на північ окремі відділи.
Вислід.
Отже: 1) підпорядкування 2-го корпусу і групи СС одній команді та розгортання нею для бою всіх сил відразу ж дали свої позитивні висліди. Ми, порівнюючи легко, взяли гору над ослабшим ворогом. 2) військова Польсько-Українська умова дала під Шепетівкою перший добрий наслідок. 3) Цікаво, що Комгрупи СС от. Коновалець, не будучи вже в підлеглості ШДА, звертається в критичну хвилину до отамана В.Тютюнника, а не до ШГО. Авторитет от. В.Тютюнника і Штабу Дієвої армії був сильний серед нашого війська і в поляків.[56]
Плин наступу.
НК ГА починає свій наступ у такий спосіб: два Галицькі корпуси скеровано вздовж залізниці; Запорожці простують на північ уступом вперед, активно прикриваючи справа центральну групу; одна бригада (14-та) лишається в армійському запасі (резерві) біля Вінниці.
Ближча мета центральної групи – опанувати Калинівку, де червоні лагодилися дати відсіч нашому рухові.
Всі частини центральної групи хутко просуваються вперед.
Бої до 17.VІІІ. включно. Сх. ч. 18.
Запорожці, розгорнувшись на широкому фронті, по успішних боях, звільняють зону свого наступу від большевицького війська. 8-ма Запорізька дивізія б'є біля Липовця (35 верст на схід від Вінниці) цілу бригаду червоних і бере біля 500 полонених.
17-го Запорожці досягли Вівсянки-Самгородка.
3-й Галицький корпус випер червоних із Калинівки, однак і сам мав значні втрати.
До 17.VІІІ. корпуси зосередилися: 3-й – Чорнятин-Курава, фронтом на Козятин, 1-й – в районі Калинівки, в напрямі на Бердичів. Розбитий ворог у безладді відходить на північ.
НАСТУП ЦЕНТРАЛЬНОЇ АРМІЙСЬКОЇ ГРУПИ
НА СКВИРУ-КОЗЯТИН-БЕРДИЧІВ
Бої 18.VІІІ. Сх. ч. 18.
НК ГА, досягнувши наміченого рубежа, енергійно провадить наступ на Сквиру, Козятин, Бердичів.
18.VІІІ. 3-й Галицький корпус захопив Козятин, завдавши ворогові кривавих утрат.
Запорожці наступають на правому крилі. Щоб допомогти 3-му корпусові, 7-ма Запорізька дивізія перетяла залізничний шлях на північ від Козятина, і ворог, під загрозою з тилу, швидко подався на північ, не поставивши належного опору 3-му корпусові.
1-й корпус скеровано на Бердичів. Він передовими бригадами вибивав ворога з Райгородка.
Бої 19.VІІІ. Сх. ч. 18.
19.VІІІ. 1-й Галицький корпус повів наступ на Бердичів двома групами, з південного заходу дві бригади тиснуть від Райгородка, а дві інші бригади – з півдня (від Махнівки).
О год. 8.15 хвил. 19.VІІІ. Бердичів здобуто.
Переслідування 3-м корпусом. Сх. ч. 18.
20 і 21.VІІІ. 3-й Галицький корпус панцерними потягами й авангардом переслідує червоних. Запорожці однією дивізією рушають на Сквиру. 1-й корпус зосереджується в районі Бердичева.
АРМІЙСЬКА ГРУПА ВОЛЬФА.
НАСТУП НА ЖИТОМИР-ЗВЯГЕЛЬ(НОВОГРАД-ВОЛИНСЬКИЙ)
Полк. Вольф 18.VІІІ. одержує розпорядження ударити 2-м корпусом на Житомир, групу СС висунути на Звягель.
21.VІІІ. бригади 2-го корпусу ввійшли в Житомир, і висунули для захисту його дві заслони: першу на північ –на 15 верст біля Черняхова, другу на схід на 20 верст по шосе на Киів біля Коростишева. Група СС 21.VІІІ. опанувала Звягель. На цих напрямках ворог не чинив значного опору.
Вислід. Сх. ч. 18.
Отже, на Киівському й Коростенському напрямках наше військо за короткий час досягло великих успіхів: 1) ми розбили червоних на цих напрямках і вони, здеморалізовані, відходять на Киів і Коростень. 2) до наших рук дісталась значна військова здобич. В одному лише Бердичеві захоплено два ворожі панцерні потяги, більш як сотня паротягів і тисячі вагонів. 3) Ми звільнили від ворога дві важливі залізничні магістралі Вінниця-Козятин і Шепетівка-Козятин; також нам припали залізниці: Бердичів-Житомир і Шепетівка-Звягель. Ця обставина сприяла кращому маневруванню наших військ. 4) Дух армії піднісся, боєздатність зросла.
Розпорядження шго і армійських груп.
Центральна армійська група виконала наказ ШГО ч. 4. Так само справилася із своїм новим завданням група полк. Вольфа.
Звертає на себе увагу лише та обставина, що вже 18.VІІІ. ШГО вводить у свій плян значний коректив. На Житомир, з його розпорядження, скеровано 2-й Галицький корпус, тим часом, як це місто мусіла обсадити частина центральної групи (див. наказ ч. 4, § 4-5).
На нашу думку, цю зміну викликано частково бажанням, висунувши частини 2-го корпусу від Полонного на Житомир, відтяти червоним шлях відбороту від Бердичева. Одначе, як уже відомо, 19.VІІІ. зранку 1-й корпус вмаршував у Бердичів, і гостра потреба такої зміни відпадала.
Отже, до вечора 21.VІІІ. всі три Галицькі корпуси і Запорізька група розгорнулися сливе на одній лінії 1-й і 3-й корп. фронтом на схід і на південний схід; 2-й на схід і на північ запорізьска група – фронтом на схід і на південний схід. СС – уступом за лівим флангом біля Звягеля. В такому угрупованні закладено певну ідею. Яку саме, це ми побачимо далі.
НК ГА.
На нашу думку, доцільні були і плян наступу НК ГА по рубежах, і групування сил.
Як перший етап, вирішено захопити район Калинівки; сюди приділено два Галицькі корпуси, вони один поруч одного просуваються вперед.
Ворога розбито, позбавлено стійкости, тепер легше здійснити другий етап, і корпуси вже націлені на ширший фронт, саме: 3-й корпус атакує Козятин, 1-й – м. Бердичів.
Запорожці.
Поважне завдання покладено на Запорожців; вони наступають на схід від залізниці на фронті 30-32 верст і надійно прикривають 1-й корпус. В той же час вони обходоять охоплюючим рухом усі позиції червоних, улаштовані ними для захисту залізничних вузлів, і цим зручним маневром Запорожці значно полегшують фронтальний наступ 3-го корпусу. Червоні, під загрозою своєму запіллю, були вимушені швидко пиводити з бою панцерні потяги, цю головну свою вогневу силу на залізницях.
Запорожці добре зрозуміли своє завдання і гаразд його виконали.
Взагалі, наша чисельна і моральна перевага над ворогом на цих напрямках і відповідне керування військами добре відбилося на нашій операції.
Стан Наддніпрянської армії. Сх. ч. 19.
Ситуація на відтинку Наддніпрянської армії склалася поважна. Ворог попередніми боями вже виявив 45-ту дивізію з доданими до неї частинами.
Але гро 14-ї большевицької армії. Ще не визначило своїх намірів. Треба було вживати відповідних заходів, щоби стримати навалу червоних, а склад Наддніпрянської армії – невеличкий кількісно, до того ж частини її ще й не скупчилися.
А обставини вимагали швидких і рішучих дій, щоб захистити правий фланг і тил центральдій групі.
Розглянемо докладніше цю справу.
На фронті змагалася лише 3-тя Залізна, переможна дивізія.[57]
Повстанську групу Ю.Тютюнника (Київська дивізія) було розміщено в районі Ворошилівка-Тиврів. 9-та Залізнична дивізія, слабенька чисельно, зосередилася в Жмеринці. В цьому ж районі вже стала й 11-та Галицька бригада.
Справи з 2-ю дивізією (Січ) не було ще остаточно залагоджено. Нарешті було вирішено не розформовувати її, а призначити їй нового начальника, полковника Бондаренка. Але отаман Божко не здавав своїх позицій і погрожував «збройно оборонити свої права». Треба було ліквідувати цього напівбожевільного отамана. Це тертя прикро відбилося на боєздатності 2-ї дивізії.
Лишалася ще не досить витривала Волинська група, що перебувала в цей час в районі Війтівців.
Волинці не брали участи в боях уже біля 3-х тижнів. Новий командувач Волинської групи полк. Осмоловський працював над упорядкуванням її. Щоб реорганізувати цю групу і зміцнити її, за Начальника Штабу групи призначено Генштабу полковника Мішківського. Цей видатний старшина значно спричинився до відновлення її боєздатности.[58]
Командармом Наддніпрянської призначено отамана В.Тютюнника, Начальником Штабу – от. Сінклера, 1-м генквартом – полк. Капустянського, другим – от. Янушевського.
Фактично персональний склад ШДА увійшов цілком до Штабу Наддніпрянської армії.
Командармові Наддніпрянської підлягали також усі повстанські відділи на терені України, і від нього одержували зарядження.
Як бачимо, лише одна дивізія була на бойовому фронті Наддніпрянської армії, решта частин допіру скупчувавалися.[59]
Отже, сили Наддніпрянської армії були, порівнюючи, невеликі, ще до того й розпорошені, а завдання дуже важливі.
Заходи ШНА до зміцнення армії.
Командування Наддніпрянської армії брало під увагу ці обставини і хотіло підсилити свій склад. На нараді 10.VІІІ, що відбулася в Кам'янці під головуванням от. Петлюри, представники Наддніпрянської армії просили Шефа Штабу от. Юнакова і генерала Курмановича, щоб до Наддніпрянської армії було приділено щонайменше дві бригади галичан. ШГО не пристав на це. От. Сінклєр мав палку розмову з вищими чинниками Головного Отамана з приводу завдань, які покладено на Наддніпрянську армію. Він зазначав, що Наддніпрянська армія здужає боронити лише напрямки Вапнярка-Бірзула, Христинівка-Тальне, Христинівка-Умань, висунути ж будьяку частину далеко на північ на Володарку (за 15 верст на схід від Сквири) не можна, бо тоді 14-та большевицька армія зможе прорватися на Жмеринку або Козятин; ген. Курманович із цим не зовсім погодився. Одначе, Штаб Наддніпрянської армії лишився при своїй думці і перевів її в життя й тому тільки, як побачимо далі, допіру міг виконати своє завдання оборони головної операційної лінії на Київ.
ПЛЯНИ ШТАБУ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ АРМІЇ І РОЗПОРЯДЖЕННЯ
Командування вирішує висунути дві групи на важливіші напрямки Одеський і Христинівський – ці правдоподібні шляхи руху гро 14-ї большевицької армії; свої ж резерви зосередити в районі Жмеринки, щоб підтримати той із напрямків, де виявляться головні ворожі сили. Штаб теж мав на увазі, опанувавши Христинівку, висунути панцерні потяги й повстанські відділи по залізниці на північ на Шполу-Квіткове, щоб перетяти ворогові й цей шлях відвороту.
Наступ на Бірзулу мусів розпочати пполк. Удовиченко, на Христинівку-Умань от. Ю.Тютюнник (телеграма ч. 2173/К від 13.VІІІ).
Як бачимо, всю увагу звернуто лише на Одеський і Христинівський напрямки, на Володарку не відряджається жодної частини. Чисельна центральна група мала повну змогу прикрити своє праве крило власними засобами.
Вислід.
Наддніпрянська армія почала виконувати наказ ч. 4 по духу, а не по формі. Отже, головна думка ШНА – тримати міцно в своїх руках залізничні вузли Вапнярка і Христинівка, скупчити резерви для дальшого маневру і, таким чином, надійно прикрити операційну лінію центральної групи.
НАСТУП ПОЛК. УДОВИЧЕНКА
Бої 14-16.VІІІ. Сх. ч. 19.
14.VІІІ. 3-тя Залізна дивізія несподівано для ворога переходить в наступ[60] і в трьохденних гарячих боях завдає ворогові поразки і відсуває його геть на південь, верст на 15. Станція Рудниця залишається в наших руках.
Контрнаступ червоних. Бої 17.VІІІ. Сх. ч. 19.
Але підсилившись, ворог уже 16.VІІІ. ввечері починає контрнаступ на широкому фронті, охоплюючи крила 3-ї дивізії своєю кіннотою й комуністичними відділами. 17-го бої точаться з перемінним успіхом. 3-тя дивізія зазнала тяжких утрат. Між іншим, смертельно поранено молодого, сміливого командира 8-го полку Царенка.
Ворог увесь час насідає на дивізію і примушуючи її відходити крок за кроком.
Ситуація 19.VІІІ.
Увечері 19.VІІІ. склалася загрозлива ситуація. У Залізних Стрільців брак набоїв, полки знесилилися від безперервних боїв. Ворог своїми атаками намагається звалити нашу дивізію. Ми залишили Крижопіль і Гарячківку. Одначе, Залізна ще б'ється.
Штаб Наддніпрянської армії вживає всіх заходів, щоб надіслати набоїв до пполк. Удовиченка, підсилити його свіжими частинами. Отаман Ю.Тютюнник із своєї групи, з наказу Штабу, надсилає до 3-ї дивізії 50% свого вогнеприпасу; з Могилева екстреним потягом теж наспівають набої, але все це підходить по краплі.
В цей же час уже поспішає на допомогу пполк. Удовиченкові 11-та Галицька бригада. З її підходом, 19-го ввечері становище поліпшало.[61]
Бої 20-21.VІІІ. Сх. ч. 19.
20.VІІІ. Вапнярська група знову йде в наступ, вибиває ворога з Крижополя та Гарячківки й тисне його на південь. Ми захопили полонених, обоз, кулемети.
21.VІІІ. знов починаються вперті бої, червоні атакують наш фронт. Цілий курінь 11-ї Галицької бригади виведено з ладу. Тільки пізно вночі ворога відбито і він подався назад.
Рух групи Ю.Тютюнника.
15.VІІІ. Київська група починає свій форсований марш і швидко, «по повстанському» рушає вперед. Вона перевозить свій вантаж і деякі відділи залізницею на Вапнярку-Христинівку. Фронтові частини йдуть через Гайсин-Брацлав на Христинівку. Треба тут зазначити, що Христинівку й Умань уже встигли захопити наші повстанці й вибили звідти ворога, що відійшов на Погребище.
У цьому районі зібрався цілий букет отаманів. Тут опинився організований відділ Павловського, що з пропозиції пполк. Удовиченка вирушив із Вапнярки на Христинівку. Так само сюди відійшов нестриманий і палкий отаман Зелений, що користувався такою любов'ю й пошаною буйної Таращі і раніше виступав проти наших військ. В Умані перебувало ще кілька ватажків меншого калібру.[62]
Вже 19.VІІІ. одна дивізія Ю.Тютюнника підходить до Умані. А 20.VІІІ. вся група зосередилась у районі Христинівка – Умань – ст. Яроватка. Отаман Ю.Тютюнник із штабом дістався на ст. Христинівку.
Він вимагає підлеглости собі з боку всіх отаманів і їхніх загонів. Необхідно підкреслити характерну рису ватажків повстанських – це небажання працювати спільно і підлягати один одному. Слабіша постать мусить шукати для себе вільних просторів.
Тому зрозуміло, що от. Зелений не хотів співпрацювати з от. Ю.Тютюнником і подався з своєю дивізією на північ – на Білу-Церкву, щоб через Канів ударити на Київ.[63]
21.VІІІ. окремі відділи Тютюнника йдуть на Шполу.
Таким чином, за шість діб Київська повстанська група пройшла 140 верст і досягла призначеного їй району.
Отже, до вечора 21.VІІІ. група Ю.Тютюнника вже обсадила Христинівку.
Вислід. Сх. ч. 19.
Цим унеможливив ворогові відворот залізницею Христинівка-Козятин. Наші панцерні потяги з авангардом просунулися в напрямку на Шполу. На цьому напрямку ворога майже не виявлено. Ворог із Христинівки відійшов на Погребище, де його перехопили Запорожці.
Трохи гірша була справа на Одеському напрямку. Там, після тижневих упертих боїв, Вапнярська група, нарешті, лишилася на вихідному становищі. Захопити Бірзулу й розбити ворога не пощастило. Тут виявилися значні большевицькі сили. Вапнярська група досить знесилена. Наші резерви поволі підходять до Жмеринки.[64]
На нашу думку, полк. Удовиченко трохи поспішив із своїм окремим наступом. Згідно з директивою, він мусів почати свій рух тоді, коли Ю.Тютюнник опанує м. Брацлав (телеграма ч. 2173/К).
Проте, енергія, витривалість та активність Залізної дивізії заслуговує бути відзначеною.
Так само 11-та Галицька бригада наспівав вчасно, і б'ється завзято поруч із 3-ю дивізією. Її допомога 19-го ввечері значно підсилила – 3-тю дивізію.
Ю.Тютюнник добре організував свій марш і швидко його перевів.
Евентуальні пляни червоного командування
Південна Добровольча армія. Сх. ч. 20.
На Лівобережжі становище для червоних було мало що не катастрофічне. Большевицькі армії, що оперували проти Денікіна на Україні, були розбиті вщент і вони тікали на північ.
Подаю цікавий витяг із совєтського радіо від 12.VІІІ, Київ:
«Армия бежит, командный состав отсутствует. Мы катимся, как яблоко, неизвестно, где остановимся».
На Правобережжі большевикам теж не переливки. На Україні провадила операції так звана Південна Добровольча армія під проводом генерала Май-Маєвського.
Розбивши червоних по тривалій та впертій боротьбі в Донбасі, він гнав їх через Харків на Курськ. На цьому напрямку головним осередком був т. зв. Добровольчий корпус (дивізії Корнилівська, Дроздовська, Марківці та інші).
Гвардійський корпус ген. Бредова натискав через Полтаву на Київ уздовж Дніпра.
Вже 16.VІІІ. Добрармія опанувала рубіж Черкаси-Золотоноша. Корпус Шкуро теж форсував Дніпро в районі Катеринослав-Олександрівськ і лівим крилом рушив на Кривий Ріг-Знаменку. Ще 12.VІІІ. захоплено Знаменку. До 21.VІІІ. Терсько-Кубанська дивізія вже посідала Квіткове і висунула передові відділи на захід у напрямку на Білу Церкву і на південь у напрямку на Христинівку.
Ю.Тютюнник із Христинівки визначив свої панцерні потяги і авангард на Тальне-Шполу назустріч пластунам. Удовиченко пильнував напрямку Вапнярка-Жмеринка.
Фактично залізничні шляхи для відвороту 14-ї сов. армії на північ відкраяно.
Станoвище на Херсонщині. Сх. ч. 20.
На Херсонщині над совєтською владою стряслось лихо. Там, як ми вже зазначали, оперувала 14-та армія.[65] Вона розміщалася, приблизно, так: 58-а дивізія гро своїх сил перебувала в районі Херсон-Миколаєв, ліве крило її спиралося на Кривий Ріг; 47-ма дивізія – в Одесі і на північ до Бірзули; нарешті, проти Удовиченка – 45-та дивізія, значно підсилена окремими відділами.
Махно і повстанці. Сх. ч. 20.
На побережжі Чорного моря з'явився новий грізний для червоних ворог – анархіст Махно. Цей отаман, спільно з іншими численними повстанськими загонами та відділами, почав немилосердно нищити комуністів. Махно і повстанці натискували на 58-му дивізію.
Яскраво малюють ситуацію на побережжі Чорного моря перехоплені нами шифровані радіо-звіти штабу 58-ї дивізії; подаю з них витяги:
«Из Николаева и Одессы, адреса: Киев, Реввоенсовет 12 армии, копия предсоветобороны Раковскому и Одесса Реввоенсовет Южной группы 12 армий. Возбужденное состояние красноармейцев и команды бронепоездов, несколько успокоившись после дневного митинга, крепче стало повышаться под влиянием провокаторов, наводнивших вокзал. Ночью были подожжены эшелоны с двух противоположных концов. Задержано, и расстреляно много подозрительных личностей, в числе их греческий подданный со шнурами в коробке и спичками в кармане. Один поджог удалось ликвидировать быстро и безболезненно, другой же быстро стал распространяться и сразу охватил несколько десятков вагонов, которые сгорели до тла. Сгорели пакгаузы и один вагон с удушливыми газами. Начался наглый грабеж вещей, выбрасываемых из горящих вагонов, перешедший в открытый грабеж отдела снабжения. Разграблено все обмундирование, белье и масса продуктов, несмотря на массовые расстрелы грабителей. Посланные для прекращения грабежей части сами после продолжительного пребывания в этой атмосфере принимали участие в грабеже; лишь к утру, при помощи броневых автомобилей, и самых репрессивных мер, удалось грабеж приостановить. Большая часть команды бронепоездов, после взрыва последних с оружием, направилась для соединения с Махном, меньшая расчищает дорогу на Одессу. При подобном настроении частей едва ли удастся удержать Николаев. Занятие противником Николаева грозит захватом всей группы 58 дивизии, действующей в этом районе. Просим срочного распоряжения. 15.VІІІ. Начдив Федько. Политком дивизии Михайлович».
Шифрована радіо-телеграма о 16 год. 15.VІІІ. з Миколаєва на ті ж адреси:
«Разложение частей в соприкосновении повстанческими массами достигло максимума. Наводненные махновскими агентами части боеучастка Кочегина с большинством командного состава перешли на сторону Махно. Штаб боеучастка захвачен махновцами. Ночергин тяжело равен. Политком убит. Настроение частей, находящихся в Николаеве, махновское. Команда бронепоездов послала делегацию к Махно, оцепила вокзал и Штадив, собрала вооруженный митинг, требуя ареста Штадива и присоединения к Махно. Митинг удалось закончить благополучно. Отдан приказ о взрыве бронепоездов. При соприкосновении с повстанческими массами можно ожидать присоединения к ним остальных частей. Политком Михайлович».
Нарешті, шифрована телеграма від 17 год. 45 хвилин:
«Части 3 бригады перешли к Махно. Кочергин и Политком убиты. Весь район на север от Николаева в руках повстанческих и махновских банд. Часть 2 бригады отходит на… Бригада Федотова отходит из Херсона на Николаев…»
Хоч і 58-ма дивізія несла важкі втрати під тиском повстанської хвилі і рухомих відділів Махна, проте, вона і не, розпорошилася і, з'єднавшися з «охороною побережжя» – матроськими відділами, починає організовано пробиватися на північ, на Вознесенськ.
Вільні від большевиків простори заповнюють добровольчі частини і наші повстанці. 47-ма дивізія теж потрошку просувається на північ.
Евакуація Києва. Сх. ч. 20.
На Київщині, під ударами Украінських військ і Добрармії, совєтська влада починає евакуацію Києва. Вже 16.VІІІ. вирушили з Києва центральні установи. Та проте, евакуювати Київ було надто важко, бо повстанець Ангел перегородив залізницю Київ-Ніжин, та й на цьому шляху погрожувала Добрармія. Для совєтських військ лишав ся ще один вільний залізничний шлях, це – Киів-Коростень-Мозир, яким і рушила з Києва сила ешелонів. За допомогою панцерної фльоти (6 пароплавів) почато евакуацію майна на північ також Дніпром.
Отже, як бачимо, для большевиків набирають першорядного значення залізничні вузли: на півночі Коростень і Мозир, на півдні – Вапнярка-Христинівка, що запирали Жмеринку і Козятин.[66]
Треба зазначити, що й на інших фронтах большевики несли поразку за поразкою (отжеж, і поляки успішно просувалися вперед на Рівне-Сарни).
Рейд Мамонтова.
Особливо схвилював большевиків відважний рейд козачого корпусу генерала Мамонтова, який прорвав большевицький фронт та вдарив на глибоке запілля. Мамонтов здобуває 5 серпня Тамбов, 10 – Козлов, 15 – Лебедянь, 18-го він повертається назад, бере Єлецьк, і 22-го на захід від Воронежу вже подає руку донцям і добровольцям.
Як бачимо, ситуація для совєтської Росії склалася загрозливо. Одначе, большевицьке командування не опускає рук.
Пляни червоних.
З Колчаківського фронту поволі підходять резерви. Червоні з Кавказу під Воронеж підтягають сильний кінний корпус Будьонного. За ближче завдання собі вони ставлять, після відвороту з України, зміцнити своє праве крило, базуючись на залізницю Могилів-Гомель-Коростень, і звідси ударити по лівому крилу Української армії назустріч своїй південній групі (14-й армії).
В той же час, скупчивши сильну групу в районі Воронежу, прорвати тут добровольчий фронт і загрожувати південній добровольчій армії в найбільше висунутому напрямкові Курськ-Орел.
Червоні також сподіваються, що Петлюра і Денікін ідуть разом доти, поки не зійдуться близько, а тоді вони, певно перегризуться; і тоді прийде черга й большевикам їх бити.[67]
План ШГО. Сх. ч. 21.
Штаб Головного Отамана, оцінивши ситуацію, рішає:
1. Провадити центральною групою дальший наступ на Київ.
2. Полк. Вольфові ставиться завдання захопити Коростень кіннотою; зруйнувати шлях Коростень-Мозир і взагалі забезпечити ліве крило центральній групі.
3. Пересунути бригаду УСС у Жмеринку, на допомогу Наддніпрянській армії. НК ГА мусіла сюди ж перевести 14-ту Галицьку бригаду з Вінниці.
4. Вжити заходів, щоб уникнути ворожих акцій проти Денікіна і налагодити з ним бойову співпрацю.
ПОДІЇ НА ВАПНЯРСЬКОМУ НАПРЯМКУ з 23 до 27.VІІІ.
Обмін думками між от. Юнаковим і ШНА.
Сильний натиск большевицьких частин на Вапнярському напрямку і виявлення їхніх значних резерв у районі Бірзула-Вознесенськ могли спричинитися до прориву червоних на Жмеринку і захоплення ними бодай тимчасово цього узла. Ця обставина змішала б усі карти вищого командування і, зрозуміло, відбилася б негативно на нашому наступі на Київ.
Тому ШГО з великим занепокоєнням поглядає на Одеський напрямок, бо от. Юнаків і ген. Курманович не мають певної надії, що Наддніпрянська армія власними силами справиться з своїм завданням.
От. Юнаків обмінюється через апарат думками із Штабом Наддніпрянської армії і висловлює свої погляди й міркування. Він вважає за необхідне, щоб Наддніпрянська армія негайно перейшла в наступ проти Вапнярської групи. Волинську групу, на його погляд, найдоцільніше перевести на Христинівку і звідти вже діяти нею на ліве крило ворога. В маневрі мусить узяти участь також група Ю.Тютюнника. Безпосередній захист Жмеринки доручити Галицькій армії.
Штаб Наддніпрянської армії трохи спокійніше оцінює ситуацію: він теж мав на думці перейти в загальний наступ, але лише по скінченні скупчення свого маневреного резерву – Волинської групи. Волинців небажано перевозити на Христинівку, бо червоні лише за 18 верст від Вапнярки, де точаться уперті бої; а перевезення залізницею йде дуже мляво. Крім того, неможливо, поки не з'ясовано наших взаємовідносин із Добрармією, щоб Київська група звільнила напрямок Христинівка-Шпола (див. Додатки: телеграма ШНА і розмова полковника Капустянського з осавулом Грицевим ).
Директива від 23.VІІІ.
23.VІІІ. Штаб Наддніпрянської армії директивою ставить своїм частинам такі завдання: 1) групі Удовиченка (3-тя дивізія, 11-та Галицька бригада і 9-та 3алізн. дивізія) активно прикривати Вапнярський вузол. 2) Волинська група скупчується в районі Тульчин-Кирносівка (вихідне становище для маневру). До неї приєднується 2-га дивізія, що ще була на поході із Жмеринки в Тульчин; вона входить у підлеглість штабові Волинської групи.[68] 3) Київській групі, для дальшого забезпечення Христинівського напрямку, обсадити Умань однією дивізією.
Взагалі, малося на увазі до 27.VІІІ. закінчити перегрупування і тільки тоді всіма силами почати маневр щодо знищенння Бірзульської ворожої групи, що билася з Удовиченком.
Бої з 23 до 26.VІІІ. Сх ч. 21.
З 23 до 26.VІІІ. на Вапнярському напрямку точаться уперті бої, червоні намагаються продертися на Вапнярку й далі на Жмеринку. Група полк. Удовиченка заступає їм шляхи. Деякі місцевості переходять двічі-тричі з рук до рук.
Червоні, для підтримки свого наступу, висилають партизанський відділ Криворучка на запілля Удовиченкові. Для ліквідації цього відділу довелося стягти з фронту один полк 3-ї дивізії і відрядити один курінь новоприбулої Північної дивізії.
Ситуація до вечора 26.VІІІ.
Ворог весь час підвозить підсилення спід Одеси. Удовиченко, знесилившися в боях, просить зміцнити його якою-будь частиною, наприклад, Північною дивізією. Штаб армії тримається своєї попередньої думки – не витрачувати резерв на підтримку Удовиченка з фронту, а ввести в бій усю Волинську групу, лише по скупченні її за певним пляном. 2-га дивізія вже пройшла до Тульчина. Частини Волинської групи скупчуються.
На напрямку Умань-Вознесенськ наші передові частини уже ввійшли в дотик із розвідкою 58-ої совєтської дивізії.
Вислід.
Таким чином: 1) До 27.VІІІ. ворог не спромігся прорватися на Вапнярку, бо група Удовиченка успішною боротьбою боронила цей напрямок. 2) розвідчі відділи Ю.Тютюнника зустрілися з добровольцями на Квітківському напрямку, і з розвідкою 58-ї совєтської дивізії. 3) наша резерва – Волинська група і 2-га дивізія – зосереджувалися в призначеному районі 4) ворог іще не виявив остаточного напрямку прориву гро своїх сил, бо ще не було введено ним у бій ні 58-ї дивізії, ні всіх полків 47-ї дивізії.
СТОСУНКИ З ДОБРАРМІЄЮ
Доповідь Ю.Тютюнника. Сх. ч. 21.
Частини Наддніпрянської армії перші ввійшли в дотик із Добрармією. Так, на відтинку Київської групи наші передові стежі ще 21.VІІІ. здибалися на ст. Сигнаївка (на північ від Шполи) із стежами Терсько-Кубанської дивізії. Ком. групи Київської, отримавши ці відомості, повідомляє телеграмою ч. 166 від 22.VІІІ, що пластуни посідають станцію Квіткове і, дізнавшися про наш рух на північ, посуваються на Білу Церкву, але тримають свої відділи й на напрямку Квіткове-Христинівка. Отаман Ю.Tютюнник просить у командира вказівок (на протязі 12 годин), бо можливо сподіватися початку акцій з боку денікінських відділів.
Телеграма командарма Наддніпрянської.
Від Головного Командування покищо не було по Українському війську вказівок на випадок зустрічі з добрармією. Командарм Наддніпрянської дав комгрупи Київської того ж 22.VІІІ. відповідь:
«До мого наказу покищо утриматися від активности проти військ Денікіна, але вишліть до них парляментарів, яким дайте завдання з'ясувати погляд добровольців на Україну і ставлення їх до наших військ».
Телеграма ШГО.
Копію цієї телеграми надіслано до ШГО, 23.VІІІ. від нього одержано таке розпорядження:
«На випадок зустрічі з частинами армії Денікіна, належить триматися, до дальшого розпорядження, слідуючих норм:
1) належить безумовно не вдаватися в ворожу акцію;
2) пропонувати військам Денікіна, щоб вони не займали тих місцевостей, які є вже в наших руках, або які маємо посісти
3) пропонувати їм звільнити район нашого походу, щоб не спинити нашого руху;
4) докласти всіх зусиль, щоб докладно розвідати організацію, стан військ, завдання, моральний настрій, озброєння та одяг і амуніцію армії Денікіна.
Далі, належить розвідати, яке ставлення Денікінських військ до Української Держави і до наших військ. Негайно повідомити, які дані одержано вже щодо цих питань. Остаточні вказівки вже незабаром буде дано».
Аналогічні телеграми надіслано і до інших армійських груп.
Делегація до Добрармії.
23.VІІІ. одержано відомості з Київської групи, що Денікінці на Квітківському напрямку не ставляться до нас вороже, а навіть бажають битися з нами поруч (але під керуванням «Южної армії»). Добровольці на цьому відтинку пропонували нам демаркаційну лінію, приблизно, по лінії їхніх передових частин. Комгрупи Київської запропонував їм свою. Ми висилаємо делегацію для встановлення демаркаційної лінії.
Командарм Наддніпрянської звертається тоді з проханням до ШГО за такими точками: 1) щоб ШГО перебрав на себе переговори з Денікінським командуванням; 2) щоб ШГА визначив бажану демаркаційну лінію, оскільки самостійне вирішення цього питання Штабом Наддіпрянської армії може повести до небажаних наслідків, бо може не виявити поглядів вищого командування.
24.VІІІ. у відповідь на це, було одержано від ШГО таку телеграму – ч. 216:
ПРОЄКТ ДЕМАРКАЦІЙНОЇ ЛІНІЇ ШГО
Головний Отаман згоджується на пропоновану демаркаційну лінію, але бажав би простягти її від Коростеня далі на Канів і по Дніпру на північ з тим, щоби з просуванням наших армій ми мали би змогу на лівому березі Дніпра на північ від Канева обсадити своїми відділами мостові причілки. Коли Денікінці згодяться на це, то буде сформовано політичну військову місію, яку буде надіслано до фронту для тримання постійного зв'язку з Денікінською Південною армією для спільних акцій та усунення можливих непорозумінь. Нарешті, Головний Отаман бажає, щоб не було ніяких бойових сутичок між нашими військами та Денікінцями, на що необхідно звернути увагу військ.
25.VІІІ. надіслано Штабом Наддніпрянської армії делегацію до Квітківської групи Денікінських військ; нашим делегатам дане відповідне зарядження про демаркаційну лінію. На чолі делегації стояв сотник ген. штабу Пересада.
Ми довше зупиняємося на перших наших взаємовідносинах із авангардними частинами так званої Південної (Южной) армії, щоб надати належний грунт для зрозуміння наступних подій.
Вислід.
Отже: 1) ні сам Головний Отаман, ні його Штаб, ні вищі військові керівники не бажали починати боротьби з Денікінцями в момент спільної боротьби з червоною армією. І наше військо, навіть така партизансько-демократична група, як Київська, поставилося до перших відділів Добрармії обережно-невтрально; 2) ШГО видає низку розпоряджень, щоб уникнути ворожих cутичок із Добрармією і пропонує демаркаційну лінію, гадаючи, що буде можливо досягти будьякої згоди; 3) ті частини Добрармії, які оперували на Квітківсько-Христинівському напрямку, теж не поставилися до наших військ вороже, а перші пропонували нам демаркаційну лінію. Правда, треба взяти на увагу, що це була козацька Терсько-Кубанська дивізія, а козаки, надто кубанці, прихильно ще ставилися до національних змагань; 4) в Кам'янці і Штаб Головного Отамана і Штаб Наддніпрянської армії, через своїх представників, відверто вказували представникам Антанти на необхідність утворити спільний протибольшевицький фронт.
Бої під Фастовом. Сх. ч. 21.
Наступ на Київ Центральної групи скомбіновано так: на Фастів наступає 3-й корпус, за ним на залізницю Козятин – Фастів поволі скупчується 11-й Галицький корпус. На Білу Церкву йдуть Запорожці. Червоні під Фастовом 24.VІІІ. поставили галичанам сильний опір; не зважаючи на це, їхні позиції (на південний захід від Фастова – ст. Китайка-Ставище) цього ж таки дня, після гарячого бою, проламано. Здеморалізований ворог подався далі на північ; Бригади 3-го корпусу переслідують його.
Бої за Білу Церкву. Сх. ч. 21.
Цікаві бої точилися за посідання Білої Церкви. 24.VІІІ. 6-та Запорізька дивізія захопила Білу Церкву. Після бою сюди прибув комгрупи із своїм Штабом. До Білої Церкви наближався і партизанський загін отамана Зеленого.
В цей час у Штабі Запорізької групи було одержано відомості, що із сходу, з боку Квітківського, на Білу Церкву насувається триполкова большевицька бригада з панцерними потягами.
Полк. Сальський, уживши різних хитрощів, нарешті умовив таки отамана Зеленого, щоб він узяв активну участь в обороні Білої Церкви та погодився тимчасово підлягати розпорядженням Штабу Запорізької групи. За це пообіцяно партизанам передати весь вогнеприпас, який поведеться захопити у ворога в бою.
25.VІІІ. червоні вдерлися в Білу Церкву, їм із фронту дали добру відсіч Запорожці, а на большевицькі обози налетів ураганом із своїми повстанцями отаман Зелений. Там було чим поживитися. Швидко поле вкрилося ворожим трупом. Червоних було розбито вщент.
В наші руки дісталася значна військова здобич: панцерні потяги, гармати, кулемети та інше.
Отаман Зелений одержав свою частку з військової здобичі, сердечно попрощався з Запорожцями і далі подався на Канів.
Вислід. Сх. ч. 21.
Отже, до вечора 26.VІІІ. бригади 3-го корпусу опанували Васильків; 1-й корпус зосередився в районі Корнин-Попельня, Запорожці – уступом позаду. Ворог у повному відвороті. Всі шляхи від Мотовилівки на Київ забито потягами, де зовсім припинився всякий рух.
Таким чином, Центральна група була готова до атаки Києва; правда, ворог намагався ще захищати підступи до Києва на укріпленій позиції, але це, з огляду на загальну ситуацію, було заздалегідь засуджено на неуспіх.
НК ГА ще 24.VІІІ. натякає Штабові Головного Отамана в своїй телеграмі на необхідність швидше рухатись на Київ, щоб першими взяти його з усім його багатомільярдовим майном. Та й усі частини, що оперували на Київському напрямку, захопилися своїм наступом і були окрилені бажанням якомога швидше вибити червоних із Золотоверхого Києва.
Так само й Наддніпрянська армія, виконуючи своє важке завдання, все ж думками була з Галицькою армією й Запорожцями під Києвом. Ще 24.VІІІ. Командарм Наддніпрянської висловлює бажання дальших успіхів Галицькій армії і сподівається, що вона швидко здобуде Київ.
Телеграми ШНА і НК ГА.
Подаю характерні телеграми Штабу Наддніпрянської армії й НК ГА, якими обидві ці установи обмінялися:
«Штаб Наддніпрянської армії радіє великим успіхам братерських військ, котрі женуть ворога, що відходить на Київ. З свого боку війська й Штаб Наддніпрянської армії вживають усіх заходів, щоб забезпечити праве крило головних сил, оперуючих на Київ, маючи на увазі розбити й знищити ворога.
ч.2228/К.»
Відповідь:
«Галицька армія щиро дякує за ваш братерський привіт. Виконуючи наше завдання, ми не турбуємося за правий фланг знаючи, що там стоять герої Наддніпрянці. Дай, Боже, особисто подякувати вам у Києві».
Одначе, неясність ставлення до нас Добрармії непокоїла командний склад і війська. Запорожці посувалися на схід, проте весь час поглядали в бік Квіткова (звідки наближалася Терсько-Кубанська дивізія) і тримали одну дивізію в резерві – на всякий випадок.
ПОДІЇ НА ШЕПЕТІВСЬКОМУ НАПРЯМКУ
Ситуація на лівому крилі. Сх. ч. 21.
Трохи гірше склалася ситуація на лівому крилі. 2-й корпус лишався своїм гро в Житомирі і не чинив активно проти Коростеня а там поволі почали скупчуватися недобитки 44-ї дивізії, туди ж наспіли й деякі підсилення з півночі та евакуйовані з Києва. На північ від Звягеля проти Січовиків з'явилася червона повстанська бригада. Вона складалася з волиняків, що не співчували українсько-польській угоді. До того ж і наші спільники Поляки, – це треба відзначити, – провадили якусь подвійну політику і турбували Штаб СС своїми ворожими кроками. Так, наприклад, на схід від Звягеля 26.VІІІ. вони захопили цілий обоз одного з полків групи СС. Траплялися кілька разів аналогічні випадки, але в менших розмірах. Все це прикро відбивалося на настроях Січових Стрільців.
Взагалі, ні СС, ні 2-й корпус не зробили серйозної спроби захопити Коростень.
Командування СС, обурене ворожим ставленням поляків, на власну руку вирішує звільнити напрямок Звягель-Коростень і відійти на Житомир. Нехай, мовляв, поляки та большевики б'ються проміж себе на Коростенському напрямку.
ОЦІНКА АКЦІЙ НА КИЇВСЬКОМУ Й КОРОСТЕНСЬКОМУ НАПРЯМКАХ
Оцінка напрямку руху 1-го корпусу. Сх. ч. 21.
НК ГА веде наступ від Козятина на Київ уздовж залізниці Козятин-Фастів, 3-й корпус іде в бій, 1-й корпус тримається в резерві ззаду. На шосе Житомир-Київ не звернуто уваги.
На нашу думку, з огляду на сприятливі обставини, було можливо 1-й корпус, або, краще, дві його бригади скерувати на Житомир, а решту тримати в резерві. Бригади 1-го корпусу з Бердичева могли зосередитися в Житомир уже 22-23 і розпочати наступ на Київ.
На Київському напрямку 3-й корпус легко справлявся з слабішим від нього ворогом.
У Фастові, як уже зазначалося, лише дві бригади з усього корпусу побили ворога. До того ж Запорожці надійно забезпечували праве крило і, в разі потреби, могли подати допомогу 3-му корпусові.
Нарешті, боятися сильної диверсії з Києва також не було чого.
Позитивні сторони зосередження частин 1-го корпусу в Житомирі були ось які: 1) цим звільнявся весь 2-й корпус, який треба було намірити на Коростень і який, правдоподібноу вже здобув би цей вузол; 2) з Коростеня 2-й корпус міг надіслати залізницею на Київ, на випадок потреби, якунебудь частину; 3) наступ бригад 1-го корпусу по шосе уможливлював викинути на північ окремі відділи, щоб зруйнувати залізницю Київ-Коростень і цим припинити евакуацію червоних із Києва раніш майже за тиждень.
Небезпеки для окремого руху бригад 1-го корпусу по шосе на Київ не було тому, що шосе і залізниця Фастів-Київ зближаються мірою підходу до околиць Киева.
Таким чином, у момент рішучої атаки Києва всі сили Центральної групи були б у маневровому між собою зв'язку. Крім того, 1-й корпус своїм рухом обходив усі, большевицькі позиції, що прикривали Київ із південного заходу.
Акції полк. Вольфа.
На нашу думку, акції групи полк. Вольфа взагалі мляві. 2-й корпус перебувае 21-26.VІІІ. в районі Житомира, СС у Звягелі, і за цей час не організував рішучої акції проти Коростеня. Захопити його було досить легко.
ШГО надає цьому вузлові важливого значення; він ще 21.VІІІ. видає розпорядження, щоб кіннота групи Вольфа здобула Коростень і перетяла залізничний шлях на північ від нього.
Таким чином, здається нам, коректива до наказу ч. 4 про передачу Житомира групі полк. Вольфа була однією з причин, що Коростень не було здобуто. За другу причину була пасивність групи Вольфа і, нарешті, неприємні «інцинденти» у Січовиків із поляками.
Самостійно схвалене рішення СС відійти з призначеного їм напрямку на Житомир, на нашу думку, і не зовсім доцільне, і не викликалось обставинами.
Загальні висновки щодо всіх напрямків.
Взагалі, наш наступ на Київ пляново розвивався. Забезпечення з півдня операційноі лінії на Київ провадилося Наддніпрянською армією покищо успішно, одначе, тут ще мусів початися генеральний бій з усією південною большевицькою групою. ШНА вживав відповідних заходів для успішної боротьби з нею. ШГО в тих же цілях видав розпорядження пересунути бригаду УСС на Жмеринку.
На жаль, НК ГА не знайшла можливим виділити бодай одну бригаду в Жмеринку на допомогу Наддніпрянській армії, хоч на Київському напрямку у неї сили більше, ніж вистарчало.
На Коростенському напрямку червоні потрошку зміцнюються, одначе, група полк. Вольфа була в силі їм протистати, а навіть за енергійних дій і вибити їх із Коростеня.
Отже, останній важливий крок – атака Києва – обіцяв повний успіх.
Ситуація ворожа. Сх. ч. 20.
До вечора 26.VІІІ. вже остаточно виявилося групування ворожих сил. 58-ма дивізія, як зазначалося вище, почала рух у напрямі на Вознесенськ, 45-та з боями проривалася на Вапнярку, 47-ма скупчувалася в районі Бірзули в резерві.
Звідси мала змогу підтримати чи 58-му, чи 45-ту дивізії
Ситуація наша. Сх. ч. 21.
Скупчення Волинської групи доходило до кінця; правда, була ще в поході 4-та дивізія, але передові ешелони її вже наспівали. Чекати далі було небезпечно. Ворог міг попередити нас. На Христинівському напрямку невтральність з боку Терсько-Кубанської пластунської дивізії розв'язувала руки Ю.Тютюнникові.
Командування Наддніпряиської армії рішає бити по черзі ворожі дивізії, починаючи з найнебезпечнішої для нас.
Директива ч. 2240-к. Сх. чч. 22 і 23.
26.VІІІ ШНА видає директиву ч.2240-к. Ідея цієї директиви й головні точки її такі: вся Наддніпрянська армія переходить у наступ, щоби знищити Вапнярську ворожу групу. Надалі малося, просунувшись наперед, посісти рубіж Рибниця (що на Дністрі) – Бірзула – Ольвіополь і проробити собі вільні шляхи на побережжя Чорного моря. Наступ починають разом усі три групи. Удовиченко – вздовж залізниці, Волинська група зосереджується в районі Верхівка-Ободівка, виграє фланг червоної Вапнярської групи і, просунувшись далі на південь, круто повертає на захід і б'є по правому крилу й тилу 45-ї совєтської дивізії й відтинає її від Бірзули. 4-та дивізія Волинської групи в резерві ШНА.
Ю.Тютюнник забезпечує ліве крило НА. Він прямує на південь – на Голованівськ-Ольвіополь і своїм наступом стримує 58-му сов. дивізію.
Бої з 27 до 30.VІІІ. Сх. ч. 23.
Ворог 27.VІІІ. енергійно атакує групу Удовиченка; спершу він натискає на праве крило (на див. 9) і трохи відсуває його назад. 29 й 30-го він охоплює ліве крило, яке боронить 11-та Галицька бригада й 8-й полк 3-ї дивізії й завдає їм важких утрат.
Група Удовиченка парирує цей наступ короткими контр-ударами.
Ситуація 30.VІІІ ввечері. Сх. ч. 24.
До вечора 30.VІІІ. на Вапнярському напрямку утворюється загрозлива ситуація. Група Удовиченка виснажена й ледве-ледве тримається. В деяких місцях на нашому лівому крилі ворог досяг наших позицій. Ворожим гарматним огнем виведено із строю наші чотири гавбиці і п'ять легких гармат. Два панцерні потяги теж зіпсувалися. Удовиченко має вночі трохи відсунутись назад. Нами залишено Крижопіль, Вапнярку евакуюємо.
Одначе, Волинська група вже почала свій маневр. Штаб цієї групи скерував першу дивізію на Кодиму, другу – на Рудницю. 4-та дивізія, з розпорядження ШНА, скупчилася на північ від 11-ї Галицької бригади, безпосередньо прикриваючи ліве крило групі Удовиченка. Бригада УСС уже в Жмеринці, в ешелонах.
Акції Київської повстанської групи з 27 до 31.VІІІ. Сх. чч. 21, 23, 24.
Дивізії Ю.Тютюнника перед наступом були розміщені так: 5-та в Умані, 12-та в Тальному, панцерні потяги з охороною в полі в дотику з Денікінцями.
Щоб прискорити собі рух, от. Ю.Тютюнник почав наступ на південь двома дивізіями і різними шляхами, маючи зосередити ці дивізії в районі Голованівська. Рух почався 28.VІІІ. 12-ю дивізією. 5-та трохи затрималася, бо чекала повстанця Волинця, – який мав до неї приєднатися з своїми загонами.
До 30.VІІІ. Ю.Тютюнник сподівався досягти Голованівська обома дивізіями. Свій Штаб він переводить вузькоторовою колією в Гайворон, а сам комгрупи лишається при 5-й дивізії.
Назустріч Київській групі швидко рухалась 58-ма совєтська дивізія, і теж двома колонами: менша йшла на Юзефпіль-Покотилів, більша – на Голованівськ, за ними – ціла хмара обозів.
Зустрічні бої 30.VІІІ. Сх. ч. 24.
30.VІІІ. почалися уперті зустрічні бої 5-ї дивізії в районі Голованівська з ворожою колоною, що залишила свій ар'єргард і прямувала на Грушки. В Покотилові 12 дивізія також здибалася з ворогом.
Бої на Вапнярському напрямку з 31.VІІІ. до 3.ІХ.
31.VІІІ. ШНА видає гострий наказ ч.2254/К: військам виконувати останню директиву і зліквідувати Вапнярську ворожу групу.
31.VІІІ. група Удовиченка, за допомогою 4-ї дивізії, потроху просувається вперед. Але ворог міцно тримається. До полудня 1.ІХ. бої досягають кульмінаційної точки.
Критичне становище 1.ІХ.
Ворог зробив останню спробу прорвати наш фронт і прожогом кинувся вперед. В 9-му полку забито командира куреня і всіх сотенних командирів. Призначених під час бою нових сотенних командирів теж було всіх забито. Командира 7-го полку двічі поранено. Великі втрати мала й 11-та Галицька бригада, яка завзято билася поруч з 3-ю дивізією. Одначе, ворога відбито. 4-та дивізія з півночі охоплює його. Раптом у червоних почалась якась метушня на фронті. Далеко в тилу почали грати наші гармати й скоростріли, було чути сильні вибухи… То Волинці вдерлися на вороже запілля.
Ми перемогли.
Маневр Волинської групи. Сх. ч. 24.
2-га, дивізія почала 30.VІІІ. наступ на Рудницю, але контрударом свіжих большевицьких сил її було відкинено, і лише після значних зусиль та підтримки з боку 4-ї дивізії, 1.ІХ. була захоплена Рудниця.
Зовсім інакше діяла 1-та Північна дивізія під проводом от. Ярошевича. Вона вже 30.VІІІ. вибила ворожий відділ із Чечельника і захопила полонених; 31.VІІІ. Північна дивізія, виставивши заслону на ліве крило, сміливо просуваєтьсй вперед.
1.ІХ. після гарячого бою, вона захопила ст. Кодиму. Сполучення Вапнярської ворожої групи й 47-ї дивізії було перервано.
4-та дивізія, як вище зазначалося, теж енергійно й успішно наступала вперед.
Переслідування ворога.
Отже, 2-го вересня і ранком 3-го спільними зусиллями груп Волинської й Удовиченка, за діяльної підтримки наших повстанців, ведеться переслідування ворога і знищення окремих відділів його.
Нарешті, Вапнярську ворожу групу нами розбито вщент. Більшість її частин потрапило до полону, або було знищено. Шлях на Одесу вільний. До наших рук дісталась величезна здобич. Ми захопили понад 3000 полонених. Сотні забитих і тяжко ранених вкривали поле. Два незіпсовані панцерні потяги, гармати й кулемети, безліч обозу й різного майна стали нашою здобиччю. Крім того, червоні залишили величезну базу в Бірзулі.[69]
Ситуація ранком 3.ІХ. Сх. ч. 25.
Проте, треба було поспішати, бо на тили Волинської групи насувалася нова небезпека: 47-ма дивізія своїми авангардами йшла на Верхівку-Ободівку, 58-ма совєтська дивізія перемагала Тютюнника й натискала на Христинівку.
Акції большевиків.
Подивимося, що ж роблять большевики.
Зорганізувавши сильну й численну Вапнярську групу – біля 10 тисяч багнетів і шабель – большевики намагалися за всяку ціну прорватися на Вапнярку і далі на Жмеринку. В той же час 58-ма дивізія мусіла наступати на Голованівськ і далі на Христинівку-Теплик. 47-ма дивізія підтримує Вапнярську групу. Бригада цієї дивізії і вела бої з Північною і 2-ою дивізіями.
Але ця спроба скінчилась катастрофічно. Тоді червоне командування вирішує пробиватися на північ 47-ю дивізією через Бершадь-Соболівку і далі на Кублич-Теплик; сюди ж мусіли відійти й недобитки Вапнярської групи, що розсіялися по лісах і селах. 58-ма дивізія прямує назустріч 47-й, правим крилом на Христинівку.
Плян ШНА. Сх. ч. 25.
Зліквідувавши Вапнярську ворожу групу Командування Наддніпрянської армії вирішує повернути групу Удовиченка (3-тя дивізія й 11-та Галицька бригада) на схід, підсилити її бригадою УСС, що вже прибула, і вдарити по 47-й дивізії та йти на допомогу Ю.Тютюнникові. Київcькій групі поставлено завдання тримати в своїх руках Христинівку, чого б то не коштувало. Сюди на допомогу посилається три панцерні потяги.
Волинська група наступає на південь, на Бірзулу. Крім того, Командування НА звертається з проханням до ШГО, щоб він висунув у район Христинівки свіжу групу і відрізав відророт червоним з північного сходу. Цим маневром намічалося оточення 47-ї й 58-ї дивізій і їх знищення.
Большевики хоч і під натиском надзвичайно важких обставин, але не вдаються в тугу, а вирішують прориватися на північ. Ближча їхня мета – опанувати ст. Вапнярку, як вихідну точку для дальших акцій.
Захопивши Вапнярку, вони мали змогу пересунути сюди з Бірзули панцерні потяги й колійовий табір і далі вже пробиватися або на Жмеринку, або, через Христинівку, на Козятин.
Але наш маневр змішав карти червоному командуванню. Прорив на Вапнярку не здійснився. Тоді червоні рішають продертися між Вапняркою й Христинівкою і захопити Христинівку.
Надалі вони мали на увазі, розбивши нашу Київську повстанську групу, вирушити через Теплик-Христинівку на північний схід.
Звертає на себе увагу видатне керування з боку вищого командного складу південної червоної групи: 1) большевики, перед загрозою оточення, не втрачають надії, а швидко складають плян прориву і рішуче переводять його в життя. 2) По зміні ситуації (маневр НА) червоні вводять відповідні корективи в свої пляни. 3) Також звертає на себе увагу упертість і настирливість їхньої Вапнярської групи. Втрати в цих боях совєтське військо мало надто великі: так, наприклад, у боях під Крижополем 1.ІХ. лише на двох ворожих панцерних потягах забито й поранено більш, ніж 50 людей. На полі бою лишилися сотні забитих і тяжко поранених.
Одначе, трохи незрозуміле запізнення бойових дій гро 47-ї дивізії. Можливо припустити, що 47-ма дивізія, як остання резерва, чекала з'ясування ситуації на Вапнярському і Христинівському напрямках і рушила в бій, щоб стримати Волинську групу, але тут їй не пощастило. 58-ма дивізія теж енергійно наступає і веде бої з Київською групою.[70]
Розпорядження ШНА і акції наших груп.
Плян командування НА, на нашу думку, доцільний: скупчити всі сили, а потім уже влучним маневром бити ворога по черзі. Це був єдиний засіб боротися з сильнішим ворогом, щоб успішно виконати покладане на армію відповідальне завдання.
Групування сил і напрямки ударів теж відповідали обставинам. Перекинення на Христинівку Волинської групи привело б до нашої поразки під Вапняркою. Підсилення групи Удовиченка поодинокими дивізіями Волинців теж не дало б нам змоги розправитися з Ваднярською ворожою групою.
Також, на нашу думку, був доцільний і напрямок наступу Київської групи. Вона своїм рухом і боями притягла на себе всі сили 58-ї совєтської дивізії і дала час нашим ударним групам розбити ворога під Вапняркою.
Звертає на себе увагу повільне скупчення як Волинської групи, так і бригади УСС, що спричинилося до погіршення нашої ситуації. Атрофія залізничного руху не давала змоги швидко перекинути, порівнюючи, слабеньку Волинську групу. На перевезення 17-ти ешелонів з Війтівців (увесь склад Волинської групи) двохторовою залізницею потребувалося 15-16 діб. За нормальних умов усі 17 ешелонів легко перевезти за одну добу (лише 31.VІІІ останній полк 4-ї дивізії прибув на ст. Кирносівка). Правда, за цей час на допомогу Удовиченкові було перевезено залізницею 11-ту Галицьку бригаду, 9-ту дивізію і запасні куренї 3-ї дивізії. Це затримувало рух Волинської групи.[71]
Отже необхідно було чекати більш, як два тижні до остаточного скупчення Волинської групи і, треба відверто відзначити, що сили волі та витриманості у Командарма Наддніпрянської армії вистарчило. Маневрену групу пущено в діло лише цілком, і на вороже запілля.
На нашу думку, напрямок руху Волинської групи був ризикований, бо ми підставляли свое ліве кірило і тили двох дивізій під удари з боку 47-ї дивізії; проте, замір ШНА був на знищення ворога, що й було здійснене.
Плян нового маневру проти 47-ї й 58-ї дивізій доцільний і вчасний.
Акції групи полк. Удовиченка.
Тритижневі бої спочатку лише однієї, 3-ї дивізії, а потім і всієї групи Удовиченка – це зразок мистецького керування командного складу і покажчик надзвичайної упертости та витривалости війська. Це – красна сторінка бойової слави молодої Української Армії. Значення цих боїв для захисту Вапнярки і Христинівського напрямку та забезпечення операційної лінії на Київ видно без жодних коментарів.
Акції волинської групи.
Ком. групи Волинської і начальник Штабу полк. Мішківський одержали в Жмеринці від начальника Штабу і 1-го Генкварта остаточні вказівки щодо напряму наступу і енергійно почали маневр.
Завдання було важке, але виконання добре. 4-та дивізія з півночі ріже ближчі тили бойових частин, що билися з Удовиченком, і зачиняє їм шляхи відвороту на північ. Вона тримає зв'язок із 11-ю Галицькою бригадою. 2-га дивізія мусіла захопити ст. Рудницю і унеможливити відворот червоним на північний схід. Нарешті, Північній дивізії треба було позбавити Вапнярську червону групу доткнення з 47-ю дивізією й зруйнувати вороже запілля. Вона ж безпосередньо прикриває ліве крило Волинської групи.
4-та дивізія справилася з своїм завданням, – вона допомогла полк. Удовиченкові зломити з фронту большевиків і спричинилася до оточення нами їхніх бойових частин. 2-га дивізія (ще не заспокоєна по божковщині) не мала сили своєчасно захопити Рудницю і лише потім, за допомогою 4-ї дивізії, відтято, червоним шлях відвороту.
Акції от. Ярошевича були разом і обережні й енергійні. Він просувається вперед і тим часом одним полком (на лівому крилі) атакує колони 47-ї дивізії під час її руху на Бершадь.
Для затримки червоних на цьому напрямку він широко використовує повстанців, яким дає певне зарядження. Нарешті, не боячись, що 47-ма дивізія обійде його з північного боку, отаман Ярошевич продиравться вперед і захоплює ст. Кодиму. В цьому районі було розбито не менш, як два регулярні совєтські полки і знищено й розпорошено безліч обозів. Біля двох тисяч полонених захоплено Північною дивізією й повстанцями.
Акції Ю.Тютюнника.
Отаман Ю.Тютюнник провадив свої акції сміливо, відважно, але, здається, трохи по-повстанському.
Він і його Штаб не розрахували маршу 58-ї дивiзії від Вознесенська і можливости зустрінутися з нею під час походу. Тому Київська повстанська група переходить в наступ, не скупчивши своїх дивізій. Наслідком цього, 30.VІІІ. почалися зустрічні бої без єдиного пляну, кожної дивізії окремо. Правда, Комгрупи лишався при 5-й дивізії, але його Штаб в цей час перебував на ст. Гайворон і не брав участи в керуванні військами. Здається, якби Київська повстанська група раніш була з'єднана, то наслідки боїв були б інші, і правдоподібно Ю.Тютюнник міг би розбти обидві ворожі колони по черзі, або, принаймні, упоратися бодай з однією колоною.
Проте, енергійна атака 5-ю дивізією 30 і 31.VІІІ. лівої колони 58-ї дивізії, що звернула від Голованівська на північний захід, зв'язала 58-му дивізію і вона посунулася слідом за Київською групою. Також варта відзначення й упертість 5-ї дивізії, що з боями відходила на Умань-Христинівку, стримуючи далеко сильнішого від себе ворога. Нарешті, Ю.Тютюнник виправляє свою попередню помилку та скупчує і 12-ту дивізію під Христинівку, щоб усією групою боронити цей вузол.
Бої під Києвом.
ШГО видає розпорядження центрцьній групі (нею керує командир 3-го Галицького корпусу ген. Краузе) здобути Київ.
ШГО директивою ч. 233 з 26.VІІІ. пiдпорядковує групу СС і 2-й корпус безпосередньо НК ГА і наказує їм здобути Коростень. Розбитий під Фастовом і Білою Церквою ворог відійшов на укріплену позицію верст за 15 на південний захід від Києва, приблизно лінією Боярка-Білгородка, і тут намагався поставити опір нашому наступові. На Дніпрі, за допомогою своєї панцерної фльоти, червоні мають рухливу резерву, якою маневрують на наше праве крило в напрямок на Васильків. Її стримує Запорізька група.
30.VІІІ. центральна група по впертому бою проломила в районі Білгородки ворожу позицію, і біля 8-ї години вечора здобула Київ. Ворог потерпів важкі втрати. Багато полонених дісталося до наших рук. Здобич не підлягала обчисленню. Вогнеприпасу та різного майна вистарчило б на забезпечення всього нашого війська.
На 31.VІІІ. ген. Краузе видає розпорядження про урочистий вступ у Київ усіх частин його групи. Враження від здобуття Києва серед нашого війська і суспільства – надзвичайне. В цей же час на лівому крилі точилися вперті бої за посідання Коростеня.
Загальні висновки.
Мети досягнено. Столиця Соборної України в руках у нашого війська. Об'єднані Українські Армії своєю кров'ю визволили Київ.
На правому крилі НА розгромила Вапнярську ворожу групу й провадила новий маневр до знищення 47-ї й 58-ї ворожих дивізій, та прямувала на Бірзулу. На побережжі Чорного моря вже не було червоних. Здобувши Київ, вище командування мало звільнені значні сили і могло вжити їх на допомогу Наддніпрянській армії.
Це був апогей успіхів Українського війська.
Перед нами відкривалися широкі та прозорі перспективи. Але… на жаль, не так сталося, як здавалося та бажалося.
Каліш, Року Божого 1922, 15.ІV.
[1] Тарнопіль у польських руках.
[2] Ця риса Австрійської армії залишилася й у поляків-галичан (сутички з кіннотою Будьонного).
[3] Польські військові дослідники підкреслюють велику відпорну силу галицького вояка і слабу маневрену здібність вищих галицьких керівників у боях за посідання Львова.
[4] Поміж сибіряками значний відсоток виселенців-українців.
[5] Пригадаймо тільки колишнього начальника Штабу Запорізької групи полк. Ген. Штабу, небіжчика Воскобойникова. На ньому одному лежав увесь тягар керування частинами Запорізької групи й штабової праці в першій половині 1919 року. Командирів у нього змінялося безліч; нарешті, на шию полк. Воскобойникова начальником Штабу було посаджено галичанина Рогатиновича – «немовлятко» в воєнному ділі й легковажну людину.
[6] Директорія щиро допомагала Галицькому Урядові й ГА фінансами, збіжжям і військовим майном, поки в неї була територія й засоби.
[7] На мою думку, впливи на вирішення кардинальних питань з боку пп. Швеця й Макаренка були незначні.
[8] Між іншим, захоплювався власним салон-вагоном і пильнував його, як «зіницю ока».
[9] Своїми переконаннями – далекий від цього дражливого кольору.
[10] Підпорядкувати Божка не повелося.
[11] Треба зазначити, що вще до 11-12.VІІ. червоні здали собі справу з ситуації й почали скупчувати сили в районі Ярмолинці-Городок, тим і з'ясовується їхній опір Запорожцям у боях під Ярмолинцями (спочатку вони з Гусятинського напрямку повернули назад свої частини, бачучи відсутність із цього боку небезпеки для себе).
[12] Бажано побачити в друку міркування отамана Коновальця і його начальника Штабу, щоб докладніше освітлити це питання.
[13] В цей час на чолі волинської групи поставлено пор. Осмоловського, полк. Петрів перебрав посаду воєнного міністра.
[14] Телеграму ч. 3715 подали ми цілком.
[15] До того ж, Запорожцям не вистарчало мушкетних набоїв: вони потребували 300 тисяч, надіслано 9 тисяч.
[16] Див.: О.Левицький. Галицька Армія на Великій Україні, стор. 9.
[17] В бою загинули командир 2-го куреня й командири 1, 2 й 3 сотень, ранено командира 5-ї сотні.
[18] Мушу пояснити, що зауваження роблю на підставі тільки тих документів, які у мене є, і, можливо, що помиляюся, тому бажано від СС і Волинців отримати докладніші відомості.
[19] 5-та Галицька бригада в наступі на Чорний Острів діяла окремо тільки 4 доби, також і частини 2-го корпусу в боях 21-22-го грали допоміжну ролю, головним чином, резерв.
[20] Це був генерал обережний, що пильнував державного скарбу та добробуту своїх підлеглих. Для всього персонального складу своєї армії ген. Юденіч приховав у банках відповідну квоту, яку кожний співучасник або його родина при ліквідації армії, на випадок неуспіху, мав змогу одержати й забезпечити своє існування хоч на перші часи.
[21] Звітував полк. Капустянський.
[22] Характеристику В.Тютюнника, цього видатного старшини, нами подано, див. І-ІІ чч. «Походу»
[23] Так само й отаман Андрій Мельник уже більш як 1,5 місяці не був при ШДА; перед Проскурівською операцією він вернувся до групи СС, як помічник отамана Коновальця.
[24] Набої надсилалося цілим групам в такій максимальній кількості, як 30-50 тисяч мушкетних, 500-600 штук гарматних.
[25] Це наші міркування. Документів про зв'язки Ю.Тютюнника з 1 і 3 Галицькими корпусами не маємо, і мотиви непідтримки ним 3.VІІІ. отамана Божка нам достеменно невідомі.
[26] Кiннота 8-ї дивізії (полк Костя Гордієнка) порівнюючи слабенька і до того ж не мала гармат.
[27] Характеристику ШДА – див. ч. І. «Походу»
[28] Характерно, що румунське командування завжди підкреслює своє бажання зноситися з військовими представниками, а не з агентами нашого Уряду (див. Додатки: доповідь полк. Удовиченка ).
[29] Про перебіг переговорів – в окремому Розділі.
[30] Треба сказати, що в державній Інспектурі був невеликий відсоток людей чесних, відважних і переконаних; вони намагалися допомогти справі, та проте, прищеплення армії цієї зайвої інституції було шкідливе з своєї натури (докладно про державну iнспектуру – в ІV-й частині нашої праці).
[31] Генерал Сінклєр, ранений під час великої війни, запрацьовувався майже до того, що умлівав. Також перевтомилися й решта старшин Генштабу й старшин 1-го Генкварту.
[32] Треба взагалі відмітити яскраву постать полк. Альфреда Бізанца. Це молодий, здібний старшина, німець з походження, чесний Галицький патріот з переконання. Полк. Бізанц звертає на себе увагу рішуче в усіх боях. Бойове щастя часто до нього усміхалося.
[33] Згідно з проєктом Польсько-Української умови, Шепетівка лишилася за нами.
[34] Між 13 і 15 серпня Польське командування надіслало Наддніпрянській армії безкоштовно цінний презент – транспорт вогнеприпасу, сповістивши про це через юз В.Тютюнника.
[35] За героїчні бої під Вапняркою, надзвичайну стійкість та витривалість 3-ї дивізії, їй надається назву «Залізної».
[36] Генштабу полковник Євген Васильович Мішківський працює на відповідальних посадах, в Українській армії ще з 1911 року. Він брав діяльну участь в організації Галицької армії і в керуванні нею під Львовом, на посаді Шефа Штабу НК ГА. Далі його було призначено Начальником Штабу Східнього фронту в Наддніпрянській армії. Полк. Мішківський справжній богатир тілом і духом, людина нестримної енергії, великої працездатності й лицарськоі вдачі. Надмір енергії навіть трохи шкодив йому. За всяку працю Євген Васильович хапався сам; правда, все кипіло в його руках, але підлеглі призвичаювалися покладатися на свого начальника і, коли він відходив від праці, то справи гальмувалися. Цей вельми хоробрий старшина був смертельно поранений ворожим стрілом в героїчній сутичці під Чорним Островом в 1920 році. Українська армія через його смерть зазнала тяжкої втрати.
[37] Від Жмеринки (осередку скупчення резерв) до бойових частин 3-ї дивізії більше, ніж 110 верст.
[38] Для координації акцій полк.Удовиченка і Київської групи було наказано 3-й дивізії рушити вперед тоді, коли в Брацлав увійдуть частини Київської групи.
[39] 11-та Галицька бригада і 3-тя Дивізія складають Вапнярську групу під керуванням полк. Удовиченка.
[40] На допомогу повстанцям надіслано панцерний потяг.
[41] Склад відділу Зеленого: 3-4 тис. люду, 400 кіннотчиків, 6 гармат і величезний обоз. Набоїв обмаль (про Зеленого див. чч. І-ІІ «Походу»).
[42] Все ж Вапнярська група надійно прикривала напрямок Вапнярка-Жмеринка, лише треба було зміцнити її і відповідвим маневром своїх резерв допомогти їй.
[42] Вся південна група 14-ї армії, загубивши зв'язок із штабом армії, підпорядкувалася штабові 12-ї армії.
[44] Про цю ситуацію було представниками Штабу Наддніпрянської армії докладно поінформовано майора французького генштабу Сегане, який прибув 13.VІІІ. до Кам'янця. Майор у Жмеринці мав побачення з С.В.Петлюрою.
[45] Большевики відверто висловлювали цей погляд при своєму відвороті і обіцяли населенню швидко повернутися на Україну.
[46] Треба зазначити, що от. Божко засів із своїм бунчуковим курінем в «бест» у районі с. Митьки, погрожуючи звідти «фланговим ударом» Штабові Наддніпрянської армії, який 20.VІІІ. переїхав до Жмеринки. Утворився мов би новий бойовий напрямок. Нарешті, батька Божка 25-го було заарештовано в Жмеринці. Він у сутичці, що виникла під час арештування, втратив одно око.
[47] Тут ними висаджено в повітря 5 панцерних потягів і спалено багато майна.
[48] Операції Південної большевицької групи остільки цікаві, що автор сподівається випустити в світ спеціяльно для військових, окремий дослід марш-маневру червоних від Одеси до Коростеня.
[49] Крім того, на жаль, НК ГА не допомогла Наддніпрянській армії колійовим табором, якого вона захопила велику кількість.