З вищесказаного випливає, що теологічно-метафізичне трактування Голокосту обов’язково приведе до конфлікту з християнством. Для євреїв Голокост став «еквівалентом розп’яття. Ізраїль став еквівалентом спасіння» (Джефрі Гарт (Jeffrey Hart).
Генрик Ґринберг (Henryk Grynberg) пише: «Євреї, які століттями намагалися практикувати смиренність, мусили платити за це найвищу ціну, аж до найбільшого розп’яття 20-го століття». В іншому місці він говорить «розп’яття шести мільйонів» і при цьому посилається на твір Франкліна Літвела (Franklin Littwell) з назвою «Розп’яття євреїв». Він також цитує німецького теолога Дітріха Бонгьофера (Dietrich Bonhoeffer), який називав євреїв «найменшими та найбільш беззахисними братами Ісуса Христа», а також папу Івана XXIII, який висловився схожим чином: «Вибач нам за те, що ми розіп’яли Тебе вдруге в їхньому (євреїв) тілі». Джордж Стейнер стверджує: «Якщо, згідно християнської віри, у муках Христа для людей померла божественна істота, божий та людський син, то можна також стверджувати, що в Шоа єврейський народ помер для Бога, що він взяв на себе нечувану вину байдужості, відсутності чи безсилля Бога».
Складається часом враження, що деякі християнські теологи навернулися до релігії Голокосту. Вже в промові Івана Павла II у 1978 році в Аушвіці, в якій він говорив про «Голгофу наших часів», можна було відчути, як він піддався теологічним категоріям релігії Голокосту. Єврейський філософ Еміль Факенгайм (Emil Fackenheim) пише: «Чим є муки на хресті порівняно з муками матері, чию дитину вбивають під голосний регіт чи в такт віденського вальсу?» З цієї причини Елі Візель у своєму «Зверненні» (краще сказати проповіді) в Кєльце (Kielce) називав присутність хрестів в Аушвіці богохульством і вимагав їх усунення. Щоправда, він також вважає неприпустимою присутність там й зірок Давида. У «Листі до католицького друга в Польщі», який був надрукований 16 липня 1996 року в Gazeta Wyborcza, Візель писав: «Я проти будь-яких релігійних символів в Біркенау, також проти зірки Давида. (...) Біркенау сам є символом чи пам’ятником. Залишки димарів, бараків, дерева, попіл, мовчання: ніщо інше не належить до цього цвинтаря, що не має собі рівних».
В рамках релігії Голокосту зірка Давида є другорядним символом. Газові камери, димарі крематоріїв, бараки, попіл - все це було перетворено в священні символи та реліквії релігії Голокосту, і тільки вони мають право залишитися в Аушвіці.
Релігія Голокосту не задовольняється тим, щоб затьмарити та витіснити християнство. На християнство звалюється відповідальність за Голокост, воно опиняється на лаві підсудних. (Певні єврейські автори ідуть ще далі; наприклад, Арнольд Мостовіч вважає, що на лаві підсудних повинні опинитися усінароди, крім єврейського, та всі релігії, за винятком юдейської. За цією логікою всі неєвреї проголошуються проклятими, а євреї підносяться до рівня обвинувачів, суддів та проклинаючих. Таким чином підтверджується вибраність народу та вищість його релігії.)
Голокост вважає негативною вершиною християнство. Воно таким чином втрачає право на існування та мусить дати дорогу новій релігії. Її папа Елі Візель проголошує ex cathedra: «Розумний християнин знає, що в Аушвіці помер не єврейський народ, а християнство» (Weltwoche, 26 січня 1995). Таким чином відбуваються зміни традиційної християнської теології: на місці відповідальних за смерть Христа євреїв опиняються християни, які несуть вину за смерть євреї в Голокості. Врешті-решт відповідальність звалюється на засновника християнського віровчення: без Христа немає християнства, без християнства - Голокосту. Від Христа веде пряма дорога до Гітлера, який уклав конкордат зі Святим Престолом і до кінця свого життя платив церковний податок - це є «нещасна історіософія» релігії Голокосту.
Ґринберг пише, що християни в часи Римської імперії заклали основи сучасного антисемітизму, який вилився у Голокост, та стверджує: «Ненависть, яка привела до цього злочину, виросла з християнського антисемітизму. Цей антисемітизм зробив з євреїв дійсно вибраний народ - вибраний серед інших для Голокосту.»
Щоб релігія Голокосту остаточно отримала перемогу, бракує одного: християни повинні самі визнати свою вину. Цей процес якраз іде повним ходом. У 1987 році Святий Престол був змушений представити представникам єврейства проект документа, який, серед іншого, містить твердження, що «релігійний антисемітизм» був «важливою складовою Голокосту». Цей проект було представлено пресі, проте ніколи офіційно не опубліковано. У 1994 році Corriere della Sera опублікувала довгу статтю з назвою «Голокост: Церква звинувачує себе». У ній йшла мова про проект, що укладався в Ватикані, в якому стверджувалося, що традиція традиційного та церковного антисемітизму була головним елементом на шляху до Голокосту; далі документ повинен був містити зізнання про те, що Церква дійсно протиставилася расистському геноциду». У коментарі до нього рабин Марвін Гір (Marvin Hier) з центру Сімона Візенталя (SimonWiesenthal) торжествує: «Швидше за все цей документ фактично міститиме історичне зізнання Церкви про те, що бере на себе вину за те, що не відвернула Голокосту» (Gazeta Wyborcza № 126, 1994).
У зв’язку з справою абата П’єра французький єпископат видав звернення, у якому, серед іншого, було наступне: «Церква знає, що вона повинна визнати свою відповідальність за Голокост, і вона вже почала це робити» (Gazeta Wyborcza, 27./28. липня 1996).
Коли Святий Престол врешті-решт опублікує офіційний документ, у якому визнається «співпровина Церкви за Голокост» - а французький єпископат вже вказав шлях до цього, - тоді капітуляція християнства перед релігією Голокосту буде доконаним фактом. Одночасно християнство підлягатиме подальшому юдаїзації та існуватиме, на основі своїх звичайних ритуалів, тільки як загумінкове явище в рамках всесвітньої релігії Голокосту. Прокляття спадатиме на кожного, хто має хоча б найменший сумнів в релігії Голокосту. Таке прокляття вже впало з боку французького єпископату на абата П’єра. Його колишній друг, єврей за походженням, кардинал Люстіже (Lustiger), дистанціювався від його поглядів, тому що «він не тільки настоює на теологічному антиюдаїзмі, але й перейшов навіть до нападів на ізраїльську політику, сіонізм та євреїв» (Gazeta Wyborcza, 27/28 липня 1996). Врешті-решт абат П’єр був змушений публічно відректися від своїх «гріхів».
Більш однозначного доказу капітуляції церкви перед релігією Голокосту годі собі уявити. Сьогодні можна вести діалог з усіма: з юдеєм, з мусульманином, анімістом, атеїстом - лише з тими, хто не бажає визнавати релігію Голокосту виключений будь-який діалог. Самі вони проголошуються Церквою - поки що тільки французькою - єретиками, хоча вони є єретиками виключно з точки зору релігії Голокосту. Але в наші «тріумфуючою Церквою» є вона. Християнські служителі - спочатку протестантські, і потім й католицькі - були змушені, через наступ Шоа-проповідників, вдатися до оборони, а деякі з них практично перейшли у їхній табір, причому вони крок за кроком відкидали традиційні християнські цінності.