У листопаді 1988 року в Чернігові Микола Миколаєнко прочитав екологічну відозву Виконавчого комітету УГС до громадян України робітникам підприємства і запропонував підписати. Зміст відозви робітникам подобався, а підписати боялись. Кажуть: “Ми згодні з відозвою, але що буде завтра з нашими дітьми, якщо підпишемо?”
Оце заляканість! Справді, люди зі страху! Екологічну відозву і то бояться підписати!
Отже, думка: “Посадять - не посадять?” - поки що постійний складник свідомості нашого народу. Так посадять чи не посадять?
Усі попередні міркування доводять безповоротність процесу перебудови стагнаційного суспільства в демократичне суспільство. Демократія ж передбачає право громадянина висловлювати будь-яку думку усно, письмово чи в будь-якій формі. Отже, на поставлене запитання відповідаю: не посадять. У цьому “не посадять” моя непорушна віра в прогресивність розвитку суспільних форм життя в усьому світі, в тому числі і в Совітському Союзі. Проте прогресивний розвиток - це не рівнесенька висхідна лінія. Розвиток- боротьба суперечливих інтересів поміж країнами, а всередині країни - поміж різних суспільних верств і прошарків. Сталінсько-брежнєвська система приречена на загибель, і вона неминуче відійде в небуття, а натомість сформується нова і прогресивна, тобто демократичніша, система. Та це не означає, що можна на сто відсотків виключати тимчасовий зигзаг на шляху цього розвитку. Він зовсім малоймовірний, але все-таки можливий, і ніхто стовідсоткової гарантії не може дати, що, ставши на шлях за перебудову, людина сама обов'язково виграє. Суспільство, ставши на цей шлях, програти не може, а людина програти може в разі отого зигзага.
А чого боятися зовсім малоймовірного державного заколоту (саме його я називаю зигзагом)? Адже ми кожен день живемо під більшою ймовірністю потрапити на вулиці під авто, розбитися у літаку чи поїзді, перевернутися в автобусі, впасти з велосипеда чи спіткнутися і вдаритися головою об асфальт, отруїтися газом, потрапити під електричний струм тощо.
Цей ризик є данина нашому технізованому способу життя. Ми часто бачимо поранених, покалічених, іноді - вбитих. Припускаємо, що і з нами може статися нещастя, і все-таки не боїмося користуватися літаком, газом… Так чого ж маємо боятися ризику, пов'язаного з участю в перетворенні хворого суспільства на здорове задля спільного добра, ризику, що за ймовірністю державного заколоту значно менший від усіх нещасть технічного порядку?
Совітські громадяни, хто є проти перебудови, йдуть на більший ризик. І ось чого: якщо не демократизуватися і не зробити совітське суспільство відкритим, а продовжувати стару політичну лінію конфронтації з капіталістичним світом,- це означає довести конфлікт до атомної війни.
Таким чином, активні демократизатори й україніза-тори мають малюсінький шанс потрапити до тюрми, а противники перебудови мають величезні шанси згоріти в атомній війні. Я просто показую: совітське суспільство не має альтернативи до перебудови. Перебудова - це єдино можливий спосіб вижити. А позаяк усі хочуть жити, що й експлуататорський клас з КДБ та міліція поступово відступатиме і все легше битиме демократів гумовим кийком.