Усякий колонізатор шукає виправдання своїх загарбань. І Росія намагалася знаходити їх. Сибір “освоювала”, немовби він був її власною якоюсь порожньою землею. Україну “рятувала” від польського покатоличення. Середню Азію захопила, щоб не дати її англійцям… З середини XIX сторіччя царат збільшує увагу до слов'ян Середньої Європи, і вчені посилено починають поширювати панславісну ідею.
Розвиток промисловості і транспорту XIX і XX сторіч, здавалося, давав матеріальні засоби для розширення імперії на весь євразійський континент і навіть далі, а марксистське комуністичне вчення з його проповіддю всесвітньої диктатури пролетаріату здавалося вельми вдалим обгрунтуванням. Далебі, воно чудова знахідка для російського імперіалізму. Всяка попередня ідея (“освоєння” Сибіру, “протистояння” Англії на Кавказі, в Ірані, панславізм) була локальна. Тут же європейська теоретична думка підносить просто чудовий подарунок - учення, що дає обгрунтування планів підкорення цілого світу, і якщо досі претензії Росії на безмежне розширення знаходили вираз у містичних побудовах, “пророцтвах” та поетичних фантазіях, то марксизм дав щось зовсім нове - складну науковоподібну побудову, що обгрунтовувала неминучість встановлення диктатури пролетаріату у всьому світі. Обгрунтовування економічне, філософське, політичне. Отже, загін “інтернаціоналістів”, що поставив собі за завдання встановлення так званої диктатури пролетаріату, спирався на широке європейське вчення. Не слов'янофільство, яке, будучи суто російським витвором, від самого початку викликало в багатьох підозріння. Марксизм, за походженням європейський, за спрямуванням глобальний, - чудово! Звичайно, для того, щоб можна було себе серйозно подавати світові за провідників Марксового вчення, треба було грунтовно поміняти стару імперську бутафорію на нову пролетарську символіку. Що і зробили: двоглавого візантійського орла, що дивиться на дві частини світу - Європу й Азію, замінили глобусом з п'ятикутною зіркою, що охоплює всі п'ять континентів, і замість біло-червоно-синього царського прапора - червоний пролетарський прапор, та замість гімну “Боже, царя храни!” - глобальний “Інтернаціонал”.
Більшовики добре зрозуміли: марксизм не тільки обгрунтовує всесвітні зазіхання, але дає й могутній метод здійснення його - поділ кожного народу на дві частини: так званих експлуататорів та експлуатованих, нацьковування однієї частини на іншу і таким чином - послаблення захисних сил всякого національного організму, що й робить його легкою жертвою невеликої купки комуністичних змовників.
Я не хочу сказати, що такий бісівський план був продуманий Леніним ще до революції і потім реалізований ним самим у першій частині і переданий для подальшого виконання своїм послідовникам. Ні, це занадто багато не тільки для однієї людини, а й для партії. І все-таки є об'єктивна логіка фактів, що веде саме до цих думок.
Російським більшовикам удалося вчинити в Росії так звану пролетарську революцію і тим самим удалося висунутися на передній край пролетарського руху загалом. Факт перемоги дав як моральне право претендувати на роль учителя методів переможної боротьби. І вони ще в період приборкання національно-визвольних рухів народів Росії (що їх видавали за буржуазну контрреволюцію) допомагають закордонним марксистським групам в Угорщині, Німеччині, Туреччині, Англії. А на початках 30-х років створюють у багатьох країнах світу свою п'яту колону - компартії, а у себе - Комінтерн для керівництва їхньою діяльністю.
Далі. Позаяк перетворення, що їх здійснювали більшовики всередині країни, витлумачували як втілення Марксового вчення, то тим самим стають головним тлумачем змісту цього вчення. І щоб це виглядало ще переконливіше, твори Леніна оголошують подальшим розвитком марксизму і сам марксизм щодо XX століття іменують марксизмом-ленінізмом.
Для того, щоб підтримувати напругу боротьби в капіталістичних країнах на високому рівні, більшовики оголосили СРСР надією трудящих усього світу і оплотом їхньої боротьби за перебудову своїх приватновласницьких суспільств на совітський соціалістичний лад. З другого боку, становище оплоту боротьби за прогрес людства, що перебуває в оточенні ворожого буржуазного світу, слугувало підтриманню постійного напруження в самому СРСР - адже для перемоги над буржуазним світом треба було знищувати внутрішніх ворогів (бо в оплоті, обложеній фортеці, вороги особливо небезпечні), та давало виправдання безперервної праці та постійних нестатків і злиднів.
Запровадження комуністичних режимів у країнах Середньої Європи після другої світової війни в очах комуністів знаходило виправдання. Але зовсім не те - в очах інших людей.
Придушення угорського повстання 1956 року яскраво показало всьому світові суть СРСР. Воно примусило задуматися найзавзятіших апологетів Москви над питанням, хто ж вона: центр світового комуністичного руху за втілення Марксового вчення в життя чи продовжувачка давньої імперської воєнно-поліцейської політики?
Окупація Угорщини викликала першу кризу в комуністичному русі. Вона оголила загарбницьку суть російського комунізму і показала маскувальне призначення всієї марксистсько-ленінської ідеології. Ця правда спричинилася до масового виходу людей із лав комуністичних партій і в 60-х роках привела до появи єврокомунізму. Поява єврокомунізму зменшує симпатії до Москви, і вона починає все більше покладатися на військову карту, що поступово посилює військову конфронтацію із Заходом. Совітський Союз під керівництвом Брежнєва розгортає військове виробництво нечуваних розмірів: він будує в Європейській частині СРСР широку мережу бойових ракетних комплексів, створює величезний атомний підводний флот і розширює патрулювання на всіх океанах, збільшує танковий парк до 45 тисяч танків та розбудовує військово-повітряні сили. Це вимагає величезних коштів, але каста вгрить, що вона виграє змагання із західним світом.
Марксистсько-ленінське вчення про встановлення комуністичних порядків у всьому світі та логіка попередньої боротьби за світове панування визначили напрямок мислення Брежнєва та всього його оточення. Відмовитися від цієї боротьби вони, люди старого гарту, суб'єктивно були неспроможні, бо з їхньої точки зору це означало б дві зради. Перша - це зрада традицій російської політики, так яскраво започаткованої царем Іваном III і продовженої наступними царями й імператорами; друга зрада - це зрада всього попереднього комуністичного руху, всієї традиції боротьби за інтереси “трудящих” - від Маніфесту комуністичної партії 1848 року та Першого Інтернаціоналу до встановлення комуністичних режимів у Середній Європі, на Кубі, в Ефіопії, Анголі…
Об'єктивно ідея підкорення світу вичерпала себе з винайденням атомної зброї. Друга ідея - соціалістичного способу виробництва - виявила свою непрацездатність в СРСР ще в 30-ті роки, вона дала зовсім не ті наслідки, яких від неї чекали, але як ідеал вона продовжувала існувати в дуже багатьох країнах світу через замкненість СРСР і неможливість її втілення. Цілковите спотворення цих наслідків совітською зовнішньополітичною пропагандою теж впливало.
Обидві ідеї продовжували існувати реальністю суб'єктивного порядку, по-перше, тому, що свідомість загалом відстає від буття, і по-друге, старі діячі неспроможні були побачити суперечностей поміж життям (сучасним станом світу) та їхніми ідейними установками внаслідок самої їхньої філософії. Корінь її в Марксовій тезі про те, що домарксова філософія тільки намагалася пояснити світ, а завдання філософії - переробити його. Вони вірили в можливість перероблення світу на свій кшталт. Із формули: “Історію роблять люди, а не сама вона робиться”, - робили висновок, що своєю волею спроможні спрямувати його розвиток у потрібному для них напрямку. Успішне встановлення в деяких країнах третього світу комуністичних режимів за допомогою чекістських змовницьких методів здавалося їм за торжество марксистсько-ленінського вчення, хоча торжествувала чекістська майстерність, а не марксистська пролетарська ідея.
Існування в головах керівництва двох ідей, а точніше - однієї ідеї підкорення світу в двох іпостасях (як продовження російської ідеї розширення і як марксистського рецепта перебудови світу), і намагання продовжити ці ідеї в умовах зовсім зміненого світу тільки збільшували розрив між намірами та можливостями її досягнення, збільшували навантаження на перевантажену економіку та вели до ще більшого поглиблення загальної кризи совітського суспільства.
З першої половини 60-х років Китай починає відкрито критикувати совітське керівництво. Взаємини між Китаєм та Совітським Союзом із року в рік погіршуються. Китай оголосив Совітський Союз своїм ворогом. Даманський острів засвідчив готовність китайців до військового протистояння. Напевне Китай не думав розв'язувати проти СРСР тотальну війну. Але що обіцяла Совітському Союзові війна не тотальна, а локальна: сутички з країною, що мав з СРСР кордон завдовжки в 7,5 тисячі кілометрів та мільярдом душ населення?
Брежнєвське керівництво розуміє, що воювати одночасно і проти Заходу, і проти Китаю не можна. Позаяк усі зусилля примиритися виявилися марними, воно шукає способів нейтралізації бодай одного з двох центрів ворожих сил. Не ослабляючи оборонних зусиль на Заході, брежнєвське керівництво починає будувати БАМ для підготовки до війни з Китаєм та починає миролюбну дипломатію із західними країнами, що завершилася 1975 року Прикінцевим актом Гельсінкської наради.
Як Сталін міг сказати собі: до свого керівництва я взяв Росію з сохою, а полишаю з атомною бомбою, так Брежнєв може сказати: я став до керма держави, зовсім не готової до війни, а залишаю з могутнім атомним підводним флотом, цілою мережею бойових ракетних комплексів та іншою модерною зброєю, що перетворили Совітський Союз на цілком боєздатну державу.
Якою ціною? А не має значення. Любив же Сталін повторювати фразу: “Любой ценой!”
Брежнєв не виголошував цієї фрази, але діяв точнісінько так само. Він, стара людина, інакше діяти не міг. бо з огляду на надзавдання - підкорення світу - ніякі людські страждання не є надмірні.
Адепти оригінальності Росії до революції заявляли, що Росія не піде шляхом капіталістичного розвитку, а піде своїм оригінальним шляхом. А вона пішла тим же шляхом, що й інші країни світу.
Адепти совітської колоніальної системи на світовій арені виступають за право націй на самовизначення і багато зробили після війни для деколонізації, а щодо СРСР вважають, що міжнародний розвиток йтиме своїм оригінальним чином, що всесвітній процес деколонізації не зачепить Совітський Союз. Горбачов навіть погрожує припинити перебудову, якщо не ущухнуть вірмени й азербайджанці, якщо Естонія не відмовиться від своїх рішень. (З виступу на засіданні Президії Верховної Ради СРСР 26.11.1988 р.).
Ні, панове захисники імперії, не зупинити загальнолюдського процесу дозрівання націй, не оминути Совітському Союзові світового процесу деколонізації. І ваше штучне гальмування прагнень народів до відокремлення тільки збільшить між росіянами та іншими народами гіркоту та неприязнь.
б) Криза комуністичного способу виробництва
Коли Ленін писав, що врешті-решт переможе той лад, який забезпечує вищу продуктивність праці, він, без сумніву, перемогу пророкував соціалістичному ладові. Ба, не так сталося. Формула правильна, та переможець не той.
Ленін, як і його попередник К. Маркс, дивлячись на людину крізь окуляри матеріалістичної філософії, недооцінював людський фактор. Ліквідація приватної власності на засоби виробництва видавалася їм за панацею від усіх соціальних бід. Досить відібрати засоби виробництва у приватних власників і віддати трудящим, і трудящі радо працюватимуть на свою державу та самих себе, експлуатація зникає, і нарешті на землі настане рай.
Соціалістичні революціонери мало звертали уваги на майбутнє виробництво, їхня увага була зосереджена на перерозподілі вже зробленого національного багатства. І російські революціонери почали з того господарювати, що відібрали в багатих землю, коней, сільськогосподарський реманент і передали їх комунам. Комунари швидко виявили причину своєї бідності - вони поїли відібране у других, хутко поламали реманент і розбрелися. Виявляється, що треба працювати, а працювати вони не хотіли.
Аби вилізти з кризи, більшовики тимчасово запровадили неп. За кілька років непу різко зросли урожаї зернових, поголів'я худоби і значно покращилося забезпечення населення харчами.
У приватного господаря важко відібрати все, а комуністам для озброєння потрібні були кошти для індустріалізації, яких нізвідкіля більше взяти, окрім продажу сільськогосподарської продукції, і вони організували колгоспи. Із колгоспів держава забирає всю продукцію, за винятком потреб та мізерної платні селянам.
З праці жити стало неможливо, і люди почали красти - перший великий психологічний злам: сторіччями люди вважали за гріх взяти чуже, а тут колгоспна система примусила переступити через предковічне табу.
У промисловості через низьку заробітну платню відбувається той самий моральний злам. У трудящих почала розвиватися нехіть до праці і байдуже ставленая до машин, сировини, виробничих матеріалів, інструментів, а в селян - ще й до землі.
Влада почала примушувати до праці. Цей примус і є доказ неспроможності ідеї соціалістичної системи виробництва. Саме соціалістичне виробництво не працює. Щоб економіка діяла, держава застосовує позаекономічні засоби - примус. А позаяк нехіть до праці зростає, держава збільшує кількість бригадирів, ланкових та всяких інших погоничів, що врешті й призвело до велетенського адміністративного управлінського апарату. “Соціалізм - це облік і контроль” - читаємо щораз на плакатах. Далебі, примусили трудящих красти, то змушені й плодити вартових та обліковців!
Економіка з економіки перетворилася на поле боротьби; по-перше, між трудівниками, що прагнуть менше працювати і більше вкрасти, та адміністрацією, що сама краде, але намагається зменшити робітницькі крадіжки, і по-друге, поле пропагандивної боротьби між соціалізмом і капіталізмом за допомогою жонглювання найвищими показниками у видобутку вугілля на одного шахтаря, надоїв молока на одну корову і т. ін. “найвищих” досягнень - для яскравих плакатів над головами трудівників замість справедливої зарплати. З бігом часу низове виробниче начальство, щоб менше ганили зверху та щоб надати все-таки робітникові необхідний мінімум для продовження існування, почало надолужувати занижені норми оплати праці різними приписками до справді виконаної роботи.
Позаяк праця перестала бути джерелом добробуту, забезпечуючи тільки животіння, то з бігом часу в додаток до елементарного злодійства розвинулося різноманітне комбінаторство, шахрайство, підлабузництво та всяке крутійство. Командні методи керівництва вбивали виробничу ініціативу, і робітник став пасивним елементом у виробничій структурі. Такий робітник не сприяв технічному прогресу. Що ж до адміністративно-управлінського апарату, то він, безупинно зростаючи, поглинав усе більшу частину валового продукту, загрожуючи самій можливості розширеного відтворення.
Після другої світової війни у багатьох капіталістичних країнах націоналізували були окремі галузі економіки чи підприємства. Всюди вони виявилися неспроможними витримувати конкуренцію з підприємствами приватного сектора виробництва. Схильність соціалізму до зрівнювання людей та допомоги ледачому не штовхає людей до творчості й винахідливості, не сприяє підвищенню продуктивності праці, а отже, і перемозі в конкурентній боротьбі. У країнах з ринковою економікою добро розподіляється нерівномірно, і, надаючи людині право збагачуватися, вона заохочує творчих людей до винахідливості, внаслідок чого впродовж усіх 70 років у них швидко розвивається наука, техніка, швидше підіймається життєвий рівень людей.
Кожен власник почуває себе господарем власного життя. Власність не залежить від політичних коливань, позаяк вона основа свободи, то звідси й розвинуте почуття своєї власної незалежності та непорушності свободи.
Як каже професор Яковлєв, “сознание, что за свои чесно заработанные деньги я могу купить все, что моей душе угодно, сознание, что мне в моей стране ни при каких условиях не придется унижаться и выпрашивать, сознание, что я экономически полноправен, рождает чувство уверенности, спокойствия, достоинства” (ж. “Огонек”, ч. 43, 1988 р.).
Без економічної свободи (не права на працю, а свободи економічної діяльності) неможливе почуття незалежності, без чого неможливий ініціативний трудівник.
Кожен день засоби масової інформації приносять все нові факти кризового стану соціалістичної економіки, і завдяки гласності, за допомогою порівняння із закордоном ми бачимо і свою відсталість, і всю неефективність економіки, її закостенілу неповороткість і непридатність до розв'язання сучасних технологічних та економічних проблем. Оце загальне усвідомлення неспроможності соціалістичної економіки змагатися з економікою демократичних країн і становить об'єктивну силу, що розв'яже економічну кризу. Економічна криза почалася з того часу, коли економічні засади соціалістичної системи господарювання виявилися нежиттєздатними і більшовики, замість відмовитися від такої неекономічної економіки (як вже один раз зробили були, запровадивши неп), почали застосовувати до економіки позаекономічні способи - примус. Брежнєв послідовно застосовував командно-адміністративні методи, що склалися задовго до нього.
За роки його правління склалося нове становище: кількість заводів, фабрик, підприємств так збільшилася і виробничі взаємини між ними так ускладнилися, що ефективне керівництво з одного центру стало об'єктивно неможливе. Він не бачив якісних змін. Він бачив тільки кількісні. І впоратися з проблемою управління намагався теж за допомогою кількісного методу - способу збільшення кількості управлінь, главків - всього управлінського апарату. Розвиток економіки підготував суперечність між її величезними розмірами і складністю, з одного боку, і нездатністю старої системи управління забезпечувати її нормальне функціонування й ріст, з другого боку. Зросла економіка потребувала нових методів управління, і в першу чергу децентралізації. Та це не для Брежнєва та його команди.
Продовживши лінію своїх попередників на експансію, Брежнєв далі загострив взаємини із Заходом. Як людина традиційних комуністичних поглядів, він, як і його оточення, вірив у перемогу над капіталістичним світом. Він створив могутню армію і з новим завзяттям вступив у переговори з Заходом. Та справа в тому, що змагання відбувалося на різних основах. Захід змагався на основі нормального розвитку економіки, за нормальної діяльності своїх демократичних інститутів і нормального життя своїх громадян, Брежнєв змагався з останніх сил, небажання людей працювати надолужував адміністративними заходами, критику душив судами, нормальний розклад хотів стримати збільшенням міліції (що знову збільшувало непродуктивні витрати і послаблювало сили у змаганні з Заходом). Навіть коли Китай став ворогом, Брежнєв не відмовився від перегонів, навіть коли Японія, цей економічний велет, налагодила зв'язки з НАТО і стала частиною військової системи Заходу, Брежнєв не відмовився від змагань. Чого не відмовився? Адже економіка явно задихалася і неспроможна була конкурувати із Заходом?
Не міг відмовитися. Був неспроможний відмовитися. Він був посередністю серед свого оточення, а воно уявляло тільки один шлях - “Вперед до повної перемоги комунізму в усьому світі”. Дивлячись на глобус, вони реагували, у скількох країнах під керівництвом “геніального стратега міжнародного комуністичного руху” (так Живков назвав Брежнєва) їм удалося зробити заколоти і встановити свої уряди і в яких уже недалеко до того. І зовсім не дивилися собі під ноги, де дощенту згнив підмурок, - як у передостанній період Римської імперії, на далекій периферії її легіони ще уміли розбити чуже військо, вдавалося ще захопити якесь невелике царство, а всередині життєві сили давно покинули її, і від центру розходився лиш розклад. Підмурок струхнявів. І численні малі народи (“варвари”) звалили колос, мов бджоли заїли ведмедя.
Не Брежнєв довів до стагнації. Комуністичний імперський лад дійшов до нього внаслідок логічного розвитку своєї зовнішньозагарбницької політичної установки та штучної і нежиттєздатної внутрішньої економічної системи. Брежнєв лишень надав її останньому періоду деяких рис.
Ми маємо тепер не крах Брежнєва як корумпованого аморального вождя, ми маємо крах марксистської ідеї всесвітньої диктатури пролетаріату, крах 600-літньої російської імперської ідеї, крах економічного змагання авторитарного СРСР з демократичним Заходом. А позаяк протистояння захопило майже пів-людства, розв'язка його введе людство в новий світ, що почне новий виток історії на нових духовних засадах.