Літо 1922 року.
В таборі порушення. З першого, другого і третього відділів суне спішно народ спіткать Владику Степу — Батька Махна Нестора Івановича, постраха білих і червоних, руїнника в'язниць і святинь, ката жидів, попів, дідичів і всіх, хто не послухав його розпоряджень. Хитрого, неуловимого, непоконаного в бою. Завітав в табір з найближчим оточенням і начальником штабу.
В цім був азиль польського уряду. Каждий був цікавий побачить людину, про котру співали, ширились оповідання, чоловіка — живу легенду.
Вийшло і наше вище начальство. І несподівано розчарувались. Іде група людей од комендатури, було їх коло тридцяти. Спереду — малий сухорлявий чоловічок з довгим темним волоссям, зачесаним назад, рядом — висока молода жінка. Ото і є сам Батько з дружиною. За ними решта — братва. В руках — малі завинятка, поглядають з цікавістю на тисячну громаду, з усмішкою, сміло, незалежно. Махно міцно припадає на ліву ногу. Всі мають чорні сорочки, двоє чи троє — піджаки. На ногах чоботи, черевики добрі, у Батька — краги. З цього товариства виділяється один одежею і виразом інтелігентного обличчя, це начальник штабу — Чорна Хмара. Має добру поставу, певний, спокійний вираз людини, що все пережила, нічим не здивується, чує себе тут так, якби з обозу і не виходив.
Наш фотограф попросив зробить пам'яткове зняття. "Можна". Сів на лавку перед генеральським домом Махно з жінкою, по боках по двоє, решта поставали за лавкою. Довго мав я цю фотографію з написаними фаміліями на звороті. Пам'ятаю, що були там Чорна Хмара, начальник кулеметної команди, завідуючий хазяйством, скарбник, начальник охорони, два з охорони, решти не пам'ятаю.
Одведено для махновців два невеликі бараки між IV відділом і електровнею. Там близько в таких самих бараках жили німці з родинами, утікачі з Червоної Росії. Поміщались часово, потім їхали в Німеччину. Були це колоністи з степових наших сторін. Видно їх було рідко, тримались окремо, діставали харчі з-за обозу, а з виду чинили враження хліборобів після праці.
Дротів там не було, до махновців можна було зайти завше, і вони вдень ходили до І і III відділів без перешкод.
Як близький земляк, пішов і я до анархістів. Хотілось узнать, за що вони бились, ціль та спосіб, котрими проводили мобілізацію, добували зброю, харчі; цікавила тактика бою на махновський спосіб. Першим прийшов до нас, інвалідів, щось купить старший віком завідуючий хазяйством. Не пам'ятаю, що саме приніс продать. Позвав його до себе, жив тепер сам, бо Скиба був уже в Чехії. Сказав, що я з Кічкаса, а він оказався слюсарем з Токмака. Розбалакались. Не був цим разом розговорчивим. Як земляка, запросив до себе. Єсть у їх і з Олекс; індрівська. Говорив я тоді довго з нач. штабу. Кінчив Комерчеську середню школу, сам з Вознесенки. Кінчив військову школу в Полтаві і дослужився до штабс- ка- пітана. Взагалі людина, це видно, має думку незалежну, не будь-яку інтелігенцію. Замітно, що його шанують. Коли згадав йому про перебування тут у мене Скиби, він аж підскочив: "Петроній". — "Так, Петроній". — "А де він?" — "В Чехії учиться в Рільничій академії. А що, знались?" — "Дуже близько, адрес маєте — напишіть мені тут".
Найшлись ще спільних знайомих багато. Багато згинуло од червоних, білих, Батька Махна. В місті змін мало. В'язницю і собор зірвав Махно, міст на залізниці через Московку пустили в повітря партизани з потягом агітаціонним імені тов. Сталіна. Був то царський потяг.
"А як же ви пішли до Батька? З переконання?"
"Пішов недавно, коли прийшов кінець дальшої збройної боротьби".
"А властиво, мене дуже цікавить, за що Махно бився, чого хотів?"
"От про це спитайтесь Нестора Івановича, він охоче вам вияснить".
З Нестором Івановичем говорили ми часто і подовгу. Добре йому зблизька придивився, чимало цікавого од нього почув. Часто балакали ми при його жінці, тихій, спокійній людині з блідним лицем з ознаками беременності. Мала літ 23–25, була учителькою. До розмови не вмішувалась, карі очі — смутні.
Махно мав лице смагляве, ніс невеликий, з трохи піднятим кінцем. Виділялись кості на щоках, а погляд трохи звужених темних блискучих очей гострий, завше ніби пильно придивляється в собесідника, проникливий і настирливий. Близько носа — слід кулі, тут ввійшла, за вухом вийшла. Між бровами над носом — подовжна зморщина. Говорить по-російському, трохи повертаючи вимову, часом вкидає по-українському. Решта махновців уживають мови мішаної, з виразами блатними, злодійськими. Хіба тільки Чорна Хмара говорить мовами російською і українською літературно.
Ось що почув од Махна в відповідь на питання.
Його наміром-ідеєю була повна вільність людей без ніякої накинутої власті. Форма управління — вільні ради для каждого міста і села. Вільні вибори до рад, кого захотять: чи то буде селянин, робітник, піп чи бувший жандарм. Непотрібно в'язниць і церквей. Щоб і духу не було жидів, поміщиків та фабрикантів, вони — паразити. Вся земля — селянам, без ніякої платні і податків. Комуни не треба, там власть жидів і насилля. І так буде.
"А як же з фабриками, шахтами? Як будуть жить люди в городах, служащі, залізниця? Хто їм буде платить, як селяни перестануть платить податки? То само школи, лікарі, інженери?"
"Коли селяни виженуть комуну, тоді вільні ради вирішать все і постановлять, як ті питання вирішить. І тільки!"
"Нестор Іванович! Кажуть, що бились ви з білими, красними, часом переходили на одну чи другу сторону. Чи то правда?"
"Нєт, не правда. С красними бил договор. Оні призналі наши условія, ми ім і помоглі. Без нас оні би бєлих не побілі. А когда ми захватілі Крим і бєлих не стало, красниє ізменніческі ударілі на нас на кримской степі, заперлі наши главниї сили. Кавалерія пробілась в тяжолом бою через Перекоп, а пехота побігла на Сіваше в бою с сібірскими полками. Осталось нас мало.
Собралісь тогда, пробілісь до польськой граніци к вам, а тут уже був конец. Тогда пошлі назад, перешлі Днепр, прошлі на север до граніци України, на Різдво були в горах. Короче, в Курской губернії, оттуда пошлі на восток, по Хопру спустілісь на Дон, повернулі опять на Донец. Дальше — понад Азовскім морем і пришлі наконец в Гуляй-Поле. Здесь постановил разойтісь отрядамі по районах. А я с штабом і небольшой охраной і отрядом атамана Шепеля — к польской граніце. В Брусілове попрощалісь, Шепель повернул на север, а я — на юг к Збручу. Уже блізко граніци наткнулісь на какуюто сильную красную часть, видержалі бой, оторвалісь, і здесь меня раніло, случайная пуля раздробіла іздалі косточку в ступне. Повелі меня в Руминію, там полечился, потом получіл разрешеніе переехать в Польшу. І вот я здесь. Виєхало нас 50, осталось 30. Остальниє погіблі, прікриваючі од погоні, ілі осталісь в Галіції. Вот і всьо".
"Нестор Іванович! Чи правду кажуть, що ваші хлопці були грабіжники, розстрілювали та рубали шаблями багато невинних? Наводили жах гірше червоних?"
"Як сказать? За грабіж — розстріл. Коли що брали, то по приказу. Як, наприклад, взяли Харків, приказ був ясний: "Одеться, обуться і тольки!" За лишне барахло розстріляно немало, і нічого лишнього ніхто не брав. Боялись нас жиди і кадети, котрим пощади не було. Опять же, коли ударились з білими, мої хлопці кричали: "Мобілізовані — ложись, а денікінці — держись!" Хто лягав, пальцем не рушено".
"А от ще цікаво, як ви умовлялись з червоними та як на вас ударили вони".
" А вот прочитайте", — дістав з папки папір, списаний на три сторони.
"Договор между Командованієм Красной армієй і Повстанческой армієй Батька Махна". Далі списані умови для обох сторін, котрі зобов'язували їх соблюдать і виконувать.
"Красна Армія не буде чинить реквізицій і мобілізації на території, занятій Повстанческой армієй Батька Махна".
Достаче оружие і амуніцію безплатно. Буде могла мінять мануфактуру, кожу, обув, одежу, різний фабричний товар за збіжжя, крупу, борошно, жири, скот, вівці, свині по доброму соглашенію.
Повстанчеська армія обов'язується всією силою помагать Червоній армії, харчуваться своїм коштом, буть під своєю командою.
Червона армія признає командирам повстанчих частин ті самі права, що своїм, Батькові Махнові — права і звання командарма.
Повстанча армія проводить боротьбу з білими на своїй території, комісарів у неї немає і од другої сторони не візьме.
Підписи: Троцький, Батько Махно. Печаті. Все чин чином. Зрада червоних була несподівана, непередбачена. А вийшло так. Оповідання пам'ятаю добре і тут подаю, як розказував Махно. Чи все так, як було, чи щось додав, не знаю.
Головні сили, 1-ша армія, пішла на Крим під командою Марченка. Знаючи умови територіальні, виждала західного вітру, котрий зігнав воду з Сиваша в море, перейшли махновці Сиваш, несподівано для оборони обійшли позиції коло Чонгару, знищили оборону і розлились широко по степах. Частини Врангеля одходили, а на Перекопі мали позиції не до зламання, як зрештою і під Чонгаром. Страта Чонгару рішила судьбу армії Врангеля. Осталось йому покинуть Крим і йти на еміграцію. Червона армія ввійшла в Крим. В Сімферополі арештували штаб з Марченком на чолі, всім частинам Повстанчої армії казано скласти зброю, Марченка заступав командир кінноти, розкинутої по морському берегу. Зібравши всіх на великім вічу, насвітлив положення та звернувся до зібраних: що робить? Згодиться чи скласти зброю? Положення трудне. Постановлено йти в Гуляй-Поле, де був Махно з резервом. Армія не мала артилерії, зате кулеметна команда на тачанках везла коло 800 кулеметів.
Замір був триматись разом і вириваться через Перекоп, а як вітер буде добрий, демонструвать коло Перекопу, а виходить через Сиваш. В степу показалась червона кіннота, розгорнулась, як для атаки, вперед вискочив комісар з кількома асистентами, під'їхав до чола колони, запитав, хто командує і великим голосом крикнув: "Іменем Російськой Соціалістіческой Федератівно-Совєтской Республіки приказиваю сложить оружие!" Зараз його зарубали, а сотні тачанок кинулись вперед і одкрили огонь. Кіннота зразу впала на землю, поклала коні і здалась. Махновці наділи будьонівки на голову, з забраним червоним прапором пішли кінні на Перекоп, ударили на кінноту Будьонного і пробились з малими стратами, а піхота пішла на Сиваш, наткнулась на сибірські полки з сильною артілерією, понесли в тяжкім бою великі страти, хто прорвавсь, притаїлись по селах та хуторах, до Гуляй-Поля не дійшли.
Так розказував Махно.
Загальне враження з тих розмов було таке тяжке, що тільки можна його порівнять з кошмарним сном. Химерна, хаотична, кривава і незрозуміла для людини нормальної ідея людини психічно хворої. Фікс-ідея.
Запитав ще напослідок, коли йому (Махнові) прийшла мисль про життя без влади, про абсолютну волю?
"Мене засуджено на смерть в 1908 році. В камінному мішкові в'язниці ждав 53 дні шибениці. Тоді і зненавидів власть, зненавидів і в'язницю.
Як неповнолітньому, замінено шибеницю на вічну каторгу. Сидів 10 років в Бутирській в'язниці. Були там учені люди, котрі мене утвердили в думці, учил я наукам, воєнному ділові, учили ненавидить власть, попів. Були це анархісти. Я їм помагав в майстерні учиться слюсарства".
Чорна Хмара, коли говорив про враження і все, що чув, сказав, що про Крим — правда. Щодо фікс-ідеї виразився коротко: "Це як буває з людиною перепитою, котра сидить в спиртному парі і щось незрозуміле викрикує". Він збиравсь до Чехії, до Скиби.
Бували в таборі убивства, а тут сталось щось небувале. Зарізано сім'ю німців. Піднялась ціла охорона і жандармерія, почались ревізії, допити. Підозріння впало на махновців, а слідство і ревізії не знайшли ніякого сліду. Махна з жінкою перевели до II відділу в маленький барак, огородили дротом. Решта осталась на місті. В недовгім часі всі вони таємно зникли, а в канцелярії комендатури знищено всі їхні папери.
Саме тоді мене повідомлено, що можна мать працю для 40 чоловік при рибних ставах, де був раніше Тарнавський. Хвалився, що було там добре, тільки збирався їхать до Франції. Тоді ще не пускали з табору далеко групами на роботи, треба було їхать нелегально, а що найгірше — без ніяких документів.
Зібрать бажаючих було нетрудно — 20 старшин і 20 козаків. Цим разом приїхав за нами працівник "Рибполь" Шелудько, але потрібного паперу не мав; з ним умовились спіткатись рано другого дня в Варшаві на головній станції.
Вночі вийшла наша громада за дроти щасливо і помаширувала до найближчої станції. Купували білети по черзі на 5-10 осіб і посідали до потягу в різних вагонах. Умовились в Варшаві зібраться разом, щоб Шелудько нас побачив і далі провадив.
На біду його не було. Приїхавших було багато, при виході одбирались білети, стояла поліція. Ми виділялись військовою одежею, з торбами, котволками, баклажками, ждать не можна. Ідем на ура, що буде. Вишикувавши в колонку по двоє, іду прямо до виходу. Там, оддавши білети, прошу нас пропустити без черги, бо спішимо до міністерства внутрішніх справ. Ідемо з обозу для інтернованих на роботу. Поліціянт задержав інших, а ми як належить пройшли, навіть сказано якими вулицями йти.
Був в громаді і мій старий приятель Зіновій Пилипович Літовчик, Варшаву знав добре, бо перед 1914 роком служив в штабі округу. "Показуй, Пилипович, на який вокзал і якими вулицями вас вести, щоб доїхать до Бреста!"
І так, як належить, по четверо в ряд, ішли ми вулицями на Прагу через Віслу на Східний двірець.
Немає Шелудька. Рішаємо їхать самі до Бреста.
Відомо, що маєток — при шосе на Малориту, називається Рита, і єсть там б. капітан — управляючий, котрий нами заопікується.
Літовчик знає і Брест, і шосе на Малориту. Це дуже добре. Сиділи ми в Варшаві до вечора. Підходив поліціянт, питав, хто, звідкіль, куди їдем, документи. Відповідав Літовчик, польську мову знав добре, вигляд солідний, як належить, розказав, а про документи, то вони з нашим проводжаючим в мін. вн. справ, власне його ждем. Пройшло.
Рано ми в Бресті. Двірець великий, трохи зруйнований. В залі примостились поснідать, напиться чаю, налить про запас в баклажки. Дорога далека, 30 км. До столу, де сидів Погасій, Гончар, Коваленко та Яровенко, підійшов якийсь чоловік, вертлявий, чорнявий, з довгим носом. Очі бігають. Присів. Здалека почав обережно розпитувать, чи далека дорога, а звідкіль, а куда. Щось ніби провокатор, шпіон, у всякім разу тип темний. Хтось сказав, що ми з обозу. А той ближче: "Тавариші!"
Встав Гончар, з ним решта та почали невідомого пхать один на другого. Коли агент поліції — не шкодить, коли провокатор, так саме не пошкодить, коли червоний — нехай буде обережнішим. Саме увійшов і став коло дверей дуже високий огрядний чоловік з довгими козацькими вусами, подививсь і спокійним сильним голосом озвався: "Оставте його, панове!" Здалека показавсь поліціянт. Той пан од дверей підійшов, розглянувсь і до мене: "З табору?" — "Так, з табору". — "То ходім, маєте що їсти? Купіть на запас курить і що треба. Дорогу знаєте?" — "Знаєм". Ішли ми тут хідниками, громадками по 2–3, минули головні вулиці, вийшли через Шпановичі на місто, за ним починається шосе.
Ми — на волі, табір за нами десь далеко. Села дуже рідко і далеко од шосе. Ідем, співаєм, одпочинем, підкріпимось і дальше. Мусимо буть там по обіді, улаштуваться, трохи розглянуться.
Ось і маєток князя Троекурова-Лещинського наліво. Рядом новий дом, критий гарно соломою. Внизу — річка Рита, досить глибока, течія бистра, 15–20 м ширина. За нею величезні луги, а на їх на тисячі десятинах зруйноване, розмете рибне хазяйство з-перед 1914 року. Будинки в маєткові запущені, старі, все хилиться, доживає віку. Коні, кілька корів, брудні, зачухані, недоглядані. І люди рушаються, як сонні. За лугами і наоколо — ліси Полісся.
Рибна спілка взяла в оренду у князя 1000 десятин і будує велике рибне господарство новочасне, науково. Ми маєм насипать нові вали, вирівнять старі, поробить протоки, побудувать на річці греблю з заставою для регуляції води в ставах і зробить нижче другу, меншу, для одпливу води з ставів в часі полову риби перед холодом.
Для переховування дрібного зарибку треба поглибить і вичистить вузькі глибокі рови-зимохови. Робота нелегка, праці багато, треба спішить. Платня денна середня, харчі тоже, зате воля! Керівник господарства — б. капітан артилерії Російської армії пан Новіцький, агроном по фаху. Планів немає, робить треба все смекалкою, подумавши. Вали мають буть різної висоти, без нівеліра не обійтись, а його немає і ніде не достанеш. Смекалка помогла, пригадалось дещо з школи. Зробили самі. Я нарисував, а Новіцький поїхав в Брест і на другий день вечором привіз. Ось його рисунок:
Поселились ми в хаті для рибака над річкою. Була там така велика кімната, що хватило міста на спання, великий стіл, лави і речі. Соломи і сіна було, скільки хочеш.
До робіт теслярських, биття свай, будови протоків-мніхів, шлюзів, мосту виділено всіх старшин з майстром на всі руки Микитою з села при маєткові Пожежин. З села були робітники до земляних робіт, але небагато, та з десять возів до підвозки матеріалу і землі та глини. Всі козаки стали до земляних робіт.
В старих ровах, глибших ямах, вода трохи проходила старими ходами і водилось там немало риби. Переважно карасі, лини, коропи, щуки, краснопірки, окуні, плітки. Харчі наші тим самим міцно збагатіли. В лісах багато грибів.
Взагалі люди на селі живуть бідно, місто далеко, заробітки припадкові. Землі своєї мало, а родить слабо, бо самі піски.
Праця ішла справно, скоро і солідно. Задоволений був Новіцький, задоволений Залеський, котрий приїжджав щотиждень малесеньким самоходом. Походив він з України, ставивсь до нас з великою прихильністю. Часом привозив по пару пляшок горілки. Хоть так підібралось товариство, за винятком одного-двох, що не дуже було охоче до чарки.
Працювали ми до морозів, як почалась вода затягаться кригою. Головні роботи — вали, мніхи, шлюзи — пороблені. Зимохови приготовлені 2 на 5, більші не були тим часом потрібні. Міст зроблено часовий. З'їхалось з Варшави і Бреста душ десять, зробили пробу, наповнили всі п'ять великих ставів водою, протеків не було. Стояли дві великі цистерни-самоходи забрать рибу. В міру, як вода сходила, вся риба збиралась коло шлюзу, вибиралась і сортувалась. Холодно-крижана вода, а в воду треба входить по четверо охочих. Влазили по черзі на 30–40 минут, бігли гріться, на двох — бутилка спирту або гарячий чай, молоко і гроші. На продаж наловлено більше п'яти тон, решта пішла в зимохову. До води входило 32-х наших, сільських не було. Ні один потім не заболів, не заклало нікому носа. Зате трохи капнуло грошей і спирту. Цим кінчилась наша праця в Гуті. Іще кілька слів. Прийшлось бувать мені в резиденції князя Л-го, а навіть сидіть за столом. Представив мене там Новіцький як партнера до преферансу і вінту. Дом дерев'яний, будований колись добрими майстрами, з мистецько обробленими різьбою колонами головного входу, багато окутими сходами, старинна мебель, кута бронзою, точена балюстрада балкону з двох сторін. В їдальні — величезний тяжкий стіл, вимощена різного цвіту і узору клепками підлога. І все це — сточене часом, без струн клавікорд, поросли мохом криші. І самі князь та княгиня, здається, поросли мохом, старі та бідні. Доживають віку одиноко, далеко од свого світу. Оренда лугів з ставами трохи піддержала їх. Одначе до більше чим скромних обіду чи вечері обоє сідали убрані по етикету: він — в фраку, вона — в темній сукні з якоюсь дорогою цяцькою на грудях. Говорили по-російському дуже доброю літературною мовою. До карт князь сідав в жакеті. Грали дешево.
І Новіцький, і я наумисно програвали мінімально, а князь, як дитина, тішився сумою на куплення пачки папіросів. Бідні люди і… непотрібні.
Треба нам вибиратись в дорогу. А де поїдем і з чим? Гроші маєм, єсть за що одіться і обуться. А якісь папери? Каждий поліціянт затрима як бродягу підозрілого, арештує, і поведуть раба Божого од постерунку до постерунку 500 км назад в табір.
Ой! Аж спина стерпла! Дав нам гарний папірець Новіцький. Пішов з ним на село до коменданта постерунку, приніс риби. Він деколи за цим у нас бував. Розказую про свою біду. Пшодовнік зразу був здивований, потім помислив трохи і рішив: "До Бреста поїде з вами поліціянт. Я напишу до своєї повітової команди, що ви тут працювали оці пару місяців, вели себе смирно, чесно, ніякого клопоту постерунок з вами не мав, п. п. Залевський і Новіцький з вас задоволені, а їх там знають добре.
Од себе буду просить видать вам свідоцтво, аби вас не задержано.
Збирайтесь та ідіть на станцію. Потяг буде за 1½ години, поліціянт успіє прийти".
Подякував сердечно — добре і таке. Може, щось найдеться в Варшаві. Недавно там їздив старатись про працю, надія є.
Приїхали ми з поліціянтом до Бреста, з вокзалу скерувались до повітової команди і близько неї спікались з генералом Янушевським з нашого Генерального штабу. Здалека його легко пізнать по висоті і непомірній товщині. Моментально стали ми в два ряди, вирівнялись, подав неголосно команду, підносячи руку до шапки.
Той став, одсалютував, придивився. Військова постава добра, одзнак ніяких. Одійшли набік трохи, стали кругом. Поліціянт на боці ошарашений. Узнавши, де ми були і куди йдем, генерал спитав, чи не стали б ми до праці? В Бресті фірма "Вітковський і Даценко", нас усіх би прийняли.
"З великою охотою!"
"Підождете на вулиці, а ми з вашим старшим зайдемо до команди".
Замінивши кілька слів з нашим "хранителем", заходимо втрьох до команди. Там, вислухавши, в чім річ, та прочитавши папери ком. постерунку та Новіцького, якийсь комісар ріщив наше діло одразу. По спискові виписано засвідчення, що дана особа з інтернованих — працівник фірми "Вітковський і Даценко".
Фірма поміщалась в отелі "Брест". Жив там шеф фірми Лев Іванович Даценко, інженер-залізничник, працівники канцелярії, бухгалтерії, касир-платник. Технік-залізничник і контролер. Дали нам одразу безплатний білет на потяг і скерували на ст. Влодава.
Роботу проводив підполковник Бобро Петро Васильович, полтавець. Робочі жили в великих товарних вагонах "Pulmana", з печами та нарами. Бобро мав окремо одділену кімнатку з піччю і містом на двох. Там і я примостився. Решта розмісилась в вільному вагоні.
Мала тут будуватись залізниця, доїзд до фабрики, котра будувалась до прописування шпал хімікаліями, хоронящими од гниття в землі. Сама будова не починалась, не було ще планів. Сортувались рейки різних марок і скріплення. Робочих козаків нашої залізничної сотні — душ 30.
Бобро, людина почтива, великої чесності і моралі, заклопотано сказав мені, що не може дать мені чогось легшого, свого помішника чи надзорця, може уважать тільки за робітника, як і всіх, з поденною платою. Як не може, то не може, нічого не поробиш. Побуду, спишусь з п. Адамом, може, що найдеться краще.
Другого дня вийшли до праці. При рейках треба буть обережним. Не уміючи, можна легко покалічиться! З накладками та болтами легше, а і то — не для мене. Кормляться тут каждий окремо. Напротів вагонів — барак-кухня з величезною плитою і двома п'ятивідерними котлами. На плиті гріють каву в котелках, над одкритим огнем на кускові дроту або довгій шпичці смажиться сало, жир капає на огонь, пропадає. Рано в обід і вечором те саме. Тратиться багато часу, одпочинку, та і їда така не дає ситості і смаку.
"А що, Петро Васильович, якби організувать спільну кухню? Для всіх була б користь. Збереглось би багато часу, люди б одпочивали більше, їли б ситніше і неодноманітно, сухо та сухо, коштувало б хіба дешевше та і працювалось би охотніше, краще. Як ви на це?"
"Відомо, що було б добре. У нас так уже повелось, привикли. Я сам, як бачите, на сухому. Як поїду до Бреста, то тільки там поїм по-людському, нормально. Думка добра, та як зробить?"
"Гроші маєте в запасі?"
"Є, та небагато".
"А коли буде получка?"
"Днів через вісім-десять".
"Підлічимо. Нас єсть 56 чоловік, 560[12] ротів, середньо каждий проїдає в день 90 марок, вона все падає. На 560 ротів треба 50 000 марок. Що можете часово вложить?"
"Найбільше — 6 000".
"Я дам 4 000, мої хлопці яких 27 000, це уже 37 000. Думаю, що і ваші нашкрябають 13000?"
"Не нашкрябають. Дехто пропивається і голодає. Одначе на 8-10000 лічити можна".
"Так от, завтра буде перший обід, шикуйте гроші, рано їду на базар в город, а до помочі візьму свого козака Ладана, він був при кухні, а я дещо умію з куховарства. Тепер піду побалакаю з усіма, певний, що буде згода".
Сталось, як задумалось. До міста близько, через Буг — 2 км. В 9 годин здоровенний віз привіз картоплі, буряків, капусти, моркви, цибулі, 6 кг м'яса барана, сала, хліба. Докуплено перцю листку. Договорена дуже бідна жінка, котра жила в залізничному погребі, зобов'язалась за їду помагать при кухні, держать в чистоті плиту, котли, замітать, мить дві куплені сковороди, черпак і великий ніж з вилками до м'яса. Коли прийшли продукти, плита і котли були вичищені, кухня заметена, в котлах налита вода.
І став я куховарить. При кухні повішено кусок рейки на сигнал. Рівно в 12 годин на обід був борщ з кришеним м'ясом, нашкварений добре салом. До нього по 0,5 кг свіжого житнього хліба. Всього зварено 60 літрів, для проби коло літра на одного.
Що ж, вийшло добре. Наїлись усі, хто більше, хто менше з'їв… Здорова, свіжа, гаряча їда, незле зварена, крім ситості, давала ще 40 хвилин одпочинку.
Дружно взялись до приготовления вечері. Порадились. Баба знає тут хуторян, що мають багато молока. Могла б купить з 5 відер кислого молока, доброго, з сметаною.
"Ідіть, і на вечерю нехай принесуть, поторгуйтесь, тут їм заплачу, а ти, Ладан, берись чисть картоплю на 60 чоловік, я приготовлю три кг сала, треба зашкварить картоплю".
На час і молоко доставлено. Хазяйки забрали гроші, з ними договорився про достачання раз на тиждень 5 відер кислого молока, 2 кг масла, 10 jer сиру, все рано в п'ятниці по ціні базарній. Вигідно їм, що не треба йти до міста на базар, мені так само менш клопоту. Труднощі з зробленням 600 вареників баба взяла на себе, бо взяла й ще двох до помочі дівчат, що з нею жили. Тільки треба яєць, про це постарається. Гірше буде з розкладанням. Треба великого столу, двох стільниць і качалок. Це не біда. Дошки можна взять при будові, теслярі стіл зіб'ють на козлах, стільниці зробе столяр-залізничник за вареники, а тісто можна розкачать бутилкою.
В городі після снідання добалакавсь з купцями про доставу хліба, м'яса, кислої капусти, цукру, кави і чаю, сала і інших продуктів з платнею за каждим разом.
Найлегше мати торгові діла з жидами. Вони більше уступчиві і держать слово. Не без того, щоб не пробували ошукать того, хто дається.
На сніданок була кава з цукром (раніше — з сахарином), на перший раз хліб і 8-10 дека сала. Потім — каша з шкварками, суп або оладки з житнього борошна з топленим маслом.
Четвертий день був п'ятниця. Стіл і стільниця готові. Жінки постарались, майстри тоже. Вареники вийшли гарні, акуратні, суп з крупами на баранячих кістках. Підходь, бери в котелок суп, в мисочку (усім куплено) — десять вареників, прямо з котла, ложку масла, ложку сметани, іде все справно, скоро, 20 минут — і кінець. Жінки беруть своє. Занесено Петрові Васильовичу, що сьогодні не виходив з вагону.
Вернувся я в вагон пізнувато, готовилась вечеря.
Дивлюсь, суп і вареники не тронуті, Бобро сидить за столом, дивиться в якісь папери, куре люльку, диму — як туман.
"Петро Васильович, не подобається вам обід?" — "Не пробував". — "Може, захорували?" — "Ні". — "То що з вами, сердитесь?" — "За що маю сердиться?" — "В чім же річ, ви аж зблідніли!" — "Збліднієш, коли добу не закривав очей. Ви міцно спали, а я все сиджу над цим — полюбуйтесь!"
Глянув — проект, прочитав — папір з фірми. "З получениям плану, зараз же визначить полотно і розпочать земляні роботи не пізніше понеділка. Апарат пересилається. Ждіть шпал в п'ятницю-суботу. Час пізній, замерзне земля. Шануючий, Л. Даценко".
"Ну то що? Можна викілковувать завтра з півкілометра". — "Ви не знаєте, що я в цьому нічого не розумію. Єсть фахівці, Ружицький, Шатрюк, а найкращий — Божко, здібний, талановитий технік, хай його і пришлють. А час дійсно пропущений утікає". — "А дайте глянуть в плани". — "Дивіться, скільки хочете, з мене досить".
Бачу, план простий, місцевість рядом з головним путьом, земляні роботи займуть часу небагато, а укласти шпали, рейки можна і в мороз. До Різдва 4 км буде готове до уживання.
"Нічого трудного, — кажу, — в понеділок можна буде пустить земляні роботи повним ходом, може, треба пошукать ще робочих".
"А ви умієте нівелірувать і вибить по плану напрямок, висоту?"
"Я ж сапер і ще недавно це робив, та ще самодільним апаратом".
"Зробите?"
"Зроблю, тільки нехай Ладан сам варе, там йому поможе баба, а я дам вказівки. До помочі візьму своіх трьох".
"Робіть все, що уважаєте потрібним, мішаться не буду".
"Будьте спокійні, Петро Васильович, все буде гаразд. В понеділок всі стають до роботи з лопатами і кирками".
Тільки тепер взявся Бобро до холодного обіду.
В суботу нароблено кілочків і на запас, забито кілочки що 25 метрів, більше кілометра, а в понеділок розставив людей на роботах. Народ був фаховий, сильний, діло пішло дружно, двох ішло з шнурами, рівняли і поправляли полотно під шпали. Завдання виконано раніше часу. Добре працювати з фахівцями робітниками!
В вівторок ще двоє робітників приготовляли кілки, робили шаблони для поправки ровів, поміри полотна та забито кілочки до кінця. Одночасно вислано до села Орхівок за Буг по робітників. З'явилось на час з 20 дівчат, а середїх — стара панна тьотя Поля з двома племінницями. Вони майже уніати. Четвертого дня — Бобро веселий, попросив мене заступить його, чуть повним господарем, розпоряджаться, а сам поїхав в Брест. П'ятого дня саме вигружались шпали, кінчалось полотно, а я визначав ось полотна для укладання шпал, з пройшовшого потягу показались Даценко і Бобро. Пройшлись по роботі разом втрьох, Даценко знався на роботах стисло, питання задавав короткі, точні. Видно було по нім, що задоволений і трохи заклопотаний. Вертаючись запитав, коли обід і чи робітники самі будуть знать, що і як робить. Одповів йому, що мають урок, як робить указано, виконання пан інженер бачив сам. Зрештою люди знающі і працьовиті.
"Як вас по імені і батькові?"
"Н. А."
"От що, Н. А-ч, Петро Васильович вимагає, щоб ви були керівником робіт, а сам одмовляється. Що на це скажете?"
"Скажу, що ніяк не згоджуюсь. Я тут новий, часовий гость".
"А чого уважаєте себе часовим гостем?"
"Робота тут невелика, хватить одного керівника. Ним є Петро В-ч".
" Лев Іванович, який же з мене керівник, коли я нічогісінько не знаюсь на таких роботах? Який може буть інженер чи технік-залізничник з мене, психоневролога? Посудіть самі. Ось маєте фахівця і організатора. Запитайте наших робітників: повеселіли, краще працюють, не видно п'янства".
"Ви почали, ви і кінчайте", — кажу.
"Почав я, а кінчатимете ви", — одповідає Бобро.
"А я не згоджуюсь і звільнюсь, з мого боку було б нечесно зайнять місто такої достойної людини, як ви. З охотою поможу вам, пораджу, як фахівець. Це моє остатнє слово!"
Даценко потер лисину, помовчав, потім одізвався до обох:
"З нового року ваша група переїде в Барановичі. Там робота крупніша, хватить на рік на сотні людей. Щоб вас помирить, буде так — роботи поведе Н-р А-ч, ви, П. В., візьмете на себе справи адміністративно-господарчі, як приймовання матеріалу, вигризка, одчотність, табеля. На одних правах з одинаковою платою. Згода?"
Глянули ми один на другого. "На це згода!" — каже Бобро. Я мовчки уклонився. Всі задоволені.
Так з кухаря став я технічним керівником.
Вийшло добре. Робота ішла справно, платня 50 000 марок, одинакова з Бобром, хоть не була велика, але і немала, більша, як техніка-залізничника. Безпосередній назор мав дорожний майстер, часом приїжджав участковий інженер.
Фірма провадила всі експлуатаційні роботи на залізницях Віденської дирекції — будову і перебудову залізниць, ремонти будинків, доставу жвіру на баласт, всі склади опалу, з нагрузкою і вигрузкою дров і вугілля.
Кадрами була наша Окрема залізнична сотня. Головна робоча сила — місцева людність та значний процент емігрантів всяких армій.
Організація і керівництво роботами на просторі воєводств Віденського, Гродненського, Новогрудського, Поліського поставлена на взірець великих робіт на залізницях російських до революції. Поділ одбувався по районах: Вільно, Барановичі і Брест.
Керівниками були досвідчені інженери: Вітковський в Вільні, Рукін в Барановичах, Добровольський — в Бресті, звались старшими десятниками. Роботи більші, відповідальні, вели десятники, а дрібніші, так само нагрузку вагонів і вигрузку, — молодші десятники.
В Централі працювали згаданий б. генерал-лейтенант Генерального штабу Григорій Юхимович Янушевський, в минулім — командир корпусу гренадерів, Генерального штабу генерал-майор, воєнний педагог, професор Григорій Ів. Сичарев, техніки Божко і Ружицький, секретарка-машиністка та посильний.
Треба додать, що управляючим Віденською дирекцією був знаменитий інженер Ляндсберг, колишній управляючий Закаспійськими залізницями, а Даценко був там начальником Служби путі, а начальник піддирекції в Бресті інж. Неляр довгі літа служив на головній магістралі сибірській. Фахівець високого класу, автор підручників, завзятий охотник, хоть мало що поступався животом і вагою ген. Янушевському.
Працюючи як керівник і десятник, запізнався з оточенням, невеличкою групою інтелігенції: залізничною, учителькою Софією Миколаївною Тур, панною Катею, "Ходя", Казею, власником невеликого гандлю, Вороною з Кременчука і "Гора з горою" — з владою — комендантом постерунку ст. пшодовником. Був це Казимир Кшемінський, той самий вахмістр 4-го стандартного ескадрону лейб-гвардії кінно-гренадерського полку, що в першім бою, в першім дні війни, в Східній Пруссії зрізав голову німецькому майорові. Як же ж ми вітались, споминали колишнє, як же гостинно, радо, сердешно він мене частував!
Був вдівцем, ті самі гарні вахмістрові вуса, трохи повніший, солідний, в мешканні — ідеальна чистота та порядок. Хазяйство веде молоденька, гарненька дочка Казя, хрещениця якихсь титулованих осіб.
Кшемінський не був неп'ющим, хоть взагалі мало до чарки прихилявсь, на цей раз собі позволив міцно. Служба — на першім місті. Як же сидів на коні, навіть "під мухою"! Правдивий центавр. Кінь добрий, вишколений!
На жаль, невдовзі його десь перевели. На його місто приїхав пшодовник Андрушкевич, вдвоє молодший б. кавалерист, корнет. Одразу закохався в учительницю. Хворобливо-заздрісний, часто упивавсь "з горя". Тип нецікавий, зрештою.
Недалеко над Бугом була колонія Олександрово, місто одпочинку залізничників, також ремонтована нашою фірмою. Вели там роботи б. старшини Дмитренко "Кука" і Петров, а з ними працювало теслями, столярами, слюсарями, малярами і т. д. група козаків і старшин. Місцевість там весела, картинна, викликає мрійність, тугу.
Це вилилось, по-перше, в повстання гарного струнного оркестру, по-друге, зорганізувавсь сам по собі гарний хор (ще б не зорганізувався), а по-третє, немало козаків поженилось.
В селі Орхів найшовся і фершал Супрунюк, з нашої армії.
Було б усе гаразд, якби не катастрофальне обниження марок. Небувале і для нас незрозуміле. Ціни піднялись за місяць в сто раз, а під кінець робіт — в двісті разів!
Наша місячна платня і заробіток робітників не встигали нагнать спадання валюти.
В половині грудня залізничні роботи в Влодиві і ремонтові в Олександрові закінчено. Всі ми переїхали до Барановичів.
Оселились в великім дерев'янім бараку на товарній станції та зажили нецікавим півголодним життям. З ремонтовими роботами щось трохи тліло, а з залізничними не можна було нічого робить під глибоким снігом. Трохи ворушились при сортуванні накладок, гаків, болтів. Фірма платила місячні ставки, а хватило б її на 3–5 добрих обідів. Жили і заробляли добре при вагонах з топливом. Приїзд такого "заладунщика" означав добру вечерю для всіх, а ще кращу випивку. А все нагадувало табір, тільки дихалось легше. Звався Цеплуха Карл Михайлович.
В розмові якось випало, що мені треба помочі до писання табелів і інних паперів. Карл Михайлович запропонував для цієї праці дочку, добре знаючу це діло і роботи.
Таким чином, Карл Михайлович, знавець-практик, яких мало, а дочка його — Юлія Карлівна — секретаркою. Що вийшло з цього, нехай сама розкаже. Моя дружина од осені 1924 року.
Осередок фірми Даценка з полк. Рукином на чолі провадив роботи на розлеглих залізницях Брест-Стовці, Брест-Лунінець, Брест-Волковиськ та Барановичі-Волковиськ. Найчисленніші були роботи погрузочні дерева стройового і дров на топливо, ремонтні роботи та перебудова величезного Барановичівського залізничного осередку, проваджена мною. Робітники і десятники (українці) жили в великому бараку в меншій і більшій залі. Разом з робочими оселився і Карл Михайлович, спочатку сам, пізніше з дочкою.
Якось дивлюсь, Скляренко носе сам 100-120-кілограмові шпали так, як рушницю, держачи знизу однією рукою. Вірна прикмета, що появилась гарна дівчина, а Іван хоче звернуть на себе її увагу. Підходжу ближче. Іван вертається і потиху питає:
"Бачили? Дочка Карла Михайловича — гімназистка!"
"Де ж вона?"
"А он там далі стоїть". їдучи назад, кинув оком на дівчину. Середнього росту, стройна, лице в делікатнім рум'янці, одіта чисто, хоть бідненько.
На неділю я варив собі обід сам, переважно борщ або суп з добрим куском м'яса, часами доходило жарене (…) м'ясо з картоплею. На першу неділю запросив Карла Михайловича, щоб прийшов з дочкою до мене на обід.
День був теплий, гості прийшли якраз на час. З Карлом Михайловичем випили і по чарці. Обід похвалили, їли з апетитом, бо, по правді, був досить уданий. Тепер придивився і до Юлії Карлівни. В гарній легкій сукні була ще стройніша. Лице порозовіло, було покрито ніжним пухом коло вух і висків. Дуже гарно зарисовані брови сходились, неначе лук. Очі сірі, з довгими віями. Гарна дівчина! Недаром Скляренко носив сам сторчаком шестипудові шпали…
Договорились про працю, і стала Юлія Карлівна моєю секретаркою, табельщиком і поміччю при обмірі робіт. Стало і мені легше. Часом знову приходиа тепер секретарка з батьком на прошений обід.
У К. М. був великий досвід, не раз я придивлявся його способам праці, а йому доручались щодалі відповідальніші завдання. Певна трудність, ненадовго, була в тім, що він привик до вершків, дюймів, аршинів, сажнів, а тут — метрова система. К.М. керував укладанням першої англійської стрілки, котрої мені не приходилось укладать і бачить, як це робиться. Хоть маючи рисунок, безумовно, зробив би все, як треба. Одначе не мішаючись ні словом, дививсь і вчився…
Платня була порівнюючи добра, можна було непогано кормиться, мати добре мешкання і потроху одіваться. Можна було і до кіна сходить, та і когось запросить.
Мої господарі не раз вечором запрошували на чайок. Були бездітні. Господар трудився транспортом товарів, мав доброго сильного коня, сам був високий, кремезний. В свята убирались достатньо. Мали трохи поля, годували кабанів, птицю. Одним словом, жили добре, як заможні міщани.
На вихованні жила в Ольшевських племінниця Ніна, літ 12–13, училась в гімназії. Перший раз в Барановичах я спіткав патріотів-білорусів. До їх належав і Петро Олексійович Ольшевський. Білоруси держались свого міцно, мали посла і твердо вимагали своїх шкіл, газет, самоуправи і т. п. Жило в Барановичах чимало жидів, ті трудились гандлем і всяким ґешефтом. За ціль ставили гроші, як, зрештою, і всюди.
З їх же були найкращі кравці і шевці.
Якось дістав листа од Адама Йосиповича з просьбою навідатись у Варшаву. Це, власне, він вистарався про працю на рибних ставах, де був спочатку Тарнавський, а пізніше я. Був одним з нечисленних, що передав землю селянам за малий викуп ще до революції 1917 року, посвятив себе службі Україні. Походив з знаменитого французького роду, що оселився на Україні в початку XVII віку, а рід виводився од першого короля франків Хлодвіга. В Польщі Адамів протопласт опинився в зв'язку з виступленням проти королівської існуючої влади.
Жив тоді А. Й. в готелі "Саскім", де була добра ресторація. Хотів п. Адам, щоб я переїхав до Варшави, а коли вислухав, як мені працюється і живеться, не настоював. Після обіду він був зайнятий, а вечором я вертався.
Пішов вечерять сам, зайняв місто в дальшім кутку. На естраді приготовлявсь струнний оркестр, скрипки, мандоліни, балалайки, гітари — так з 15–17 чоловік.
Поки готовилось замовлене на вечерю, оркестр заграв партію Карася з "Запорожець за Дунаєм". З приємністю прислухаюсь знайомій мелодії та придивляюсь, може, побачу кого знакомого. Бас-балалайка грає соло, решта творить фон. Гарно виходе. Вдивляюсь в обличчя і… мало не злетів з крісла! За сидячими музиками, посередині стоячих, грає на балалайці-альті не хто другий, як Іван Константинович Дубовий! Аж так?
Саме кельнер приніс вечерю. Попросив ще накриття, графинчик горілки, закуски та щоб в перерві прийшов до мене отой високий блондин з балалайкою.
Що то значить — не мати повних прав громадянина? Чути себе пониженим, не на своїм місті. Іван ішов з приклеєною усмішкою на лиці, з балалайкою в руці, готовий щось заграть замовлене, дістать чарку і трохи марок! І це мій приятель, командир, людина міцна, здібна, з широким горизонтом і можливостями! Він не пізнав мене одразу, стояв в півуклоні.
"Кинь в куток балалайку, почоломкаємся, Іван Константинович!" — сказав я встаючи. Він був на це не приготовлений, аж похитнувсь од несподіванки.
Розуміється, балалайка пішла в куток.
"Не вернешся, братіку, до балалайки, то не для тебе. А тепер розказуй: як жив і живеш, хто з знайомих є в Варшаві, кого спотикав, а потім буде моє слово".
"З табору виїхав з оркестром, котрий зорганізував Енгельман. їздим по більших містах. Були в Познані, Лодзі, Кракові, тепер — у Варшаві. Життя циганське, кочовниче. Платню визначає Енгельман. Тут ночуємо в готелі, дістаємо снідання, обід і вечерю. Грішми — на день прокормиться. Частина заробітку іде на реквізит. Скрипач і мандолініст — солісти — мають більше. Мені не хватає прокормить жінку. Невесело, брате.
В Варшаві Дяченко з частиною своїх при кінськім запасі. З ним і брат Віктор. Цей ходить в студентській шапці — каже, що на ветеринарії. Наших тут немало, чимало поженилось, улаштувалось якось".
"А де брат Сергій?"
"Не пізнав? А он стоїть з балабайкою-пріма".
"А жінка де?"
"Чекає в готелі на вечерю".
Після якоїсь там чарки підійшов кельнер з кавою. "Забери, — кажу, — балалайку, однеси в оркестр і скажи, що цей пан не прийде".
Іван тільки очі витріщив.
"Слухай, друже! Грать тут більше не будеш. Поїдеш зі мною на креси в Барановичі, там люди такі, як ти, потрібні, а роботи — непочатий край! Я тебе зроблю поки що своїм помічником, всім поділюсь, а заробіток гарантую втроє більший.
Далі легко улаштуваться на роботах військових. Жінку залиши на тиждень тут, грошей дам, а як найдеш мешкання, забереш і жінку. Пам'ятай, твоє місто на будові при живому ділі. І люди там свої, а немало з твоєї ж бригади. їдем зараз!"
"Приїду за 2–3 дні, треба устроїть Аллу та розсчитаться з оркестром".
"Добре, нехай так і буде. Оце мій адрес, приїдеш, то іди до залізниці, побачиш роботи, запитай, де мене найти. Аллою Сергій заопікується".
"З Сергієм Алла не балакає і його жінка тоже".
"Погано…"
їхав до себе та думав про відповідальність, яку беру на себе, а все ж таки краще була всяка праця, ніж циганське принижене існування.
Розпочинались великі роботи при ремонті військових казарм. В Барановичах кватерунок мали частини гарнізону, полк піхоти, полк кавалерії, дивізіон артилерії. Стройки вимагали залізничні станції, що містились в тимчасових бар а- ках або товарних вагонах.
Роботи — аби сила та енергія, а Іванові того не позичать. Зв'язав собі руки сам жонячкою. Міг би легко закінчить вищу освіту чи то в Чехії, чи Берліні, а навіть в Польщі, де значна кількість наших професорів викладає в Університеті, Політехніці, Академії. А до того знав ще добре французький та німецький.
Нічого не поробиш, так, видно, судила йому доля. Вернувшись до себе, купив примус, чайник, сковороду і дещо ще з посуду. Чекаю кілька днів, аж раз перед обідом кажуть робочі, що якийсь чоловік мене тут шукав і пішов в сторону депю.
Дуже бідно одітий, Дубовий дуже зрадів мені. Уже спіткав знайомих старшин. Заімпонував йому розмах робіт, розкинутих на кілька кілометрів, де робило коло 700 людей, поділених на групи, кажда при своїм ділі.
Іван приїхав з Аллою і всім, що мав, а містилось в двох невеликих валізках. В мешканні Алла лежала на моїм ліжку, притихша, онесмілена.
Іван зайнявся чаєм, а я пішов по щось до чаю до склепу і масарні (Баранцевича). Настрій поправився, повеселіла пара гостей.
Спільно порадились і постановили тим часом жить разом.
Ліжко одступаю. Алла буде нас харчувать. Решту грошей дам на продукти (прощай, пальто), підшукаєм їм квартиру. Скоро получка, Іван щось заробить, я докину, та розглянемось за якоюсь працею постоянною.
Залізничні роботи за 3–4 місяці кончаться, як буде далі з фірмою Даценка — ще питання, а роботи стройові та ще військові тільки починають розгортаться, хватить надовго.
Стали ми так жить разом. Алла зробила добрий обід, вечерю. Ситі і задоволені, поклались спать, вони на ліжку, я — на підлозі. На другий день Іван пішов трохи раніше на обід, я задержався. їдучи потім, думаю — непогано виходить, цікаво, що сьогодні буде на столі?
Приходжу, лежать обоє на ліжкові, стіл порожній і нічим не пахне з кухні.
"Давайте їсти, голодний, як пес".
"Обіду немає".
"Як немає? В чім річ?"
"Немає грошей!"
"Згубили?"
"Не згубила, пішла по продукти, заглянула в магазини, купила собі дещо, так і розійшлися".
Не було чого говорить, заткало! Злий, пішов я до склепу, купив в борг хліба, ковбаси, поставив чайник, а був великий.
Мовчки почав пить, не дивлюсь на ліжко, не приглашаю. Пив, аж чайник зробивсь порожній, а був, здається, повний. Звичайно випиваю дві шклянки, часами з вишнями і 5–6.
Чую, сміються обоє голосно — глянув, у Івана аж сльози виступили!
"Чого смієтесь?"
"Скільки ти шклянок випив?"
"Не считав, хіба з шість, тепер грійте собі, цукор, ковбаса і хліб є".
"Та ж ти випив вісімнадцять шклянок! Ми считали".
Значить, чайник був майже повний, містить 20 шклянок.
Засміявся і я.
"Одначе так хазяйнувать не можна. З тиждень будем жити чаєм, а до чаю я буду купувать".
Алла накупила косметики і туфлі.
В недовгім часі Іван влаштувався в бюро районного інженера-архітектора, а був то Зигмунт Вигановський. В воєводстві він завідував усіма будівляними роботами. Строїлись і ремонтувались казарми для війська і колонії для урядовців адміністрації. Дубовий одразу став на ноги міцно. Найняв мешкання на три кімнати з кухнею. Перетяг до себе фахівців, старшин, переважно запорожців, обнявши надзор на роботах в казармах. Всім заробітки значно збільшились, а йому, хіба, платня положена втричі більше, ніж моя. Щасти Боже, в добрий час!
Роботи виконували різні фірми, переважно брестські, де одбувались торги в управлінні делегата уряду на всі будовляні роботи в східних граничних воєводствах. Був ним знаний інженер будівляний Прохніцький.
Шефом інженерно-саперного керівництва — військовий інженер Елец, ніколаєвець, котрий симпатизував українцям, підтримував і дуже добре володів укр-ю мовою, був дуже симпатичний і милий, культури високої людина.
Завелось у Дубових 2–3 прислуги, щовечір — гості, наші ж залізничники- старшини. Виділявся Георгій Капітанов, мазурист, співак з гарним баритоном, широким репертуаром, добре грав на гітарі і піаніно, красивий, стройний, бувший поручик Лубенського гусарського полку. З образованія — технік-корабле- строїтель, з характеру — правдивий гусар. Добрий товариш і добрий працівник.
Був ще хорунжий Кошлаченко, молодший десятник, служив Рукінову до посилок, досить красивий, ходив часто. Рукін його недолюблював, звертавсь на "ви". Тепер К-ко пристроївся особистим ад'ютантом Алли Олексіївни.
Кінчились роботи на залізниці.
Приїхала сім'я Карла Михайловича. Зайняла великий куток більшої зали, тепер майже порожньої. В товаровім вагоні привезли немало вещей і корову. Сім'я досить велика. Мати, Маргарита Антонівна, — за 40 літ, четверо дітей — дівчина-під- росток з карими очима, чорними бровами і золотистими косами, 14-літня Нюта, 12-літня Стася, 10-літній Олесь і 8-літній Метек. Кидався в очі "kuferek" — величезний сундук. Кидалось в очі, що в сім'ї порядок веде мати, енергійна і рухлива. Як батьки, так і діти, говорили переважно по-російськи. Тепер Юля убиралась в гарні сукні, а з настанням холодніших днів убиралась в добре пошите пальто.
Якось, запрошений на чай до Ольшевських, застав там подругу хазяйки, старшу панну, котра працювала в дистанції.
В розмові вона запитала, хто то така гарна дівчина, що працює у мене? Приходила по квиток до лазні, видно, живе десь близько. Кажу, що не знаю, хто б це міг буть, дівчат понад сотню працює, тільки місцеві живуть коло пасажирського вокзалу.
"Пригадала, зветься Юлія".
"Може, Цеплуха?"
"А так, Цеплуха, — слічна!"
"А що ж ви найшли в ній таке гарне?"
Тут уже взяли мене в роботу обидві з хазяйкою. Наговорили цілу копу. І очей не маю, і сліпий, не умію цінить жіночої краси, не маю серця і т. д. Хто знає, якось спеціально не придивлявся. Може, баби мають рацію? Придивлюсь. Мене взагалі дівчата не цікавили, в Польщі жениться не збирався, не в характері було комусь голову морочить, а коли б прийшлось, то тільки з галичанкою.
Юля була передусім моєю поміччю, а потім — гарненькою дівчиною. Не приходилось говорить про особисті справи, тепер, під впливом вечірніх розмов, постановив побалакать з своєю секретаркою ширше. Це все діялось до приїзду сім'ї.
Другого дня була неділя, пішли ми з Юлею пройтись далеко в поле. Зайняло це коло 4-х годин, зате я узнав багато.
І те, що мала подруг Маню Н. і Клавдію К., і приятелів Кольку А. та Ігнашку-музику, і що працювала в учкомпожі, секретаркою Технічної наради віндаво-рибинської залізниці, про інж. Макашина та секретаря Зелінського (а, може, нач. канцелярії), і про те, що, оселившись в селі Валки, упала з качелі та зламала ногу, і про те, що має нареченого з того ж села, учителя А. К., і про те, що читала Фореля та Ренана… Ого, це рановато. На кінець показала завітне "п'ятнишко". Це трохи рисковано.
Може, вплив Москви виробив таку одкровенність, може, не було з ким побалакать по душам в деревенських умовах після столичного життя в достатку та одповіднім товаристві. Тепер, маючи слухача терпеливого, нічого не укриваючи, Юля познайомила мене з своїм життям до 1922 року, коли всією сім'єю повернулись на батьківщину після двадцятикільколітнього перебування в Росії. Була вона більш москвичка, ніж полька, за Москвою і своїм товариством скучала дуже.
Не маючи нікого близького, обоє ми частіше спотикались, одне до другого привикали, прив'язувались, разом ходили до кіно. Була у їх в Москві близька родичка "Нюта большая", виросла на Україні, уважала себе українкою. Вона багато розказувала про Україну, людей, природу, співала пісні, а там дещо зацікавило і Юлю. Як жили в бараку наші хлопці, часто співали і гарно співали, що тоже не було без впливу. Отже, виникла у мене думка про одруження.
Хоть бачив листи нареченого, підписані його кров'ю.
Батьки ставились до мене прихильно, з їхнього боку перешкоди не буде. На сумлінні був отой підпис, та, як про його розказувала Юля, А. К-к був дуже порядною, чесною і енергійною людиною, любив її міцно, а обоє присягали на костьол в Осмолі додержать вірності. Як тут щось думать?
Тим часом Карл Михайлович улаштувався на залізниці, спочатку на місті, а потім на станції Лесна, в 30 км од Барановичів, сім'я осталась до весни на місті, а Юля почала працювати в бюро ім. Вигановського.
Залізничні роботи дали фірмі коло 600 % чистого доходу. З тієї оказії дістав я нагороди трьохмісячну платню та гроші на добре пальто. Крім того, Даценко прирік платить нормальну плату до весни, аж візьме нові роботи. По дорученню фірми мав поїхать до Варшави і купить для десятників будівельників 15 шт. пальто середньої ціни. Зі мною поїхав ще Пащенко, котрий відав жвіровнею в Стовпцях.
Тепер я був одітий достатньо, мав навіть лакерки. До весни був забезпечений. Як писав попередньо, дістав тоді 500 доларів од Сергія, але з них не взяв собі ні гроша. Через А. Й. переслав на 10 стипендій студентам, б. воякам, Сергія Співака імені. На той час це були великі гроші. Як Сергій розшукав з Америки мою адресу, так і не знаю.
За три тижні до Різдва дістаю телеграму з Варшави: "Proszę przyjechać Domanowo X dnia inżynier Rożen". Не знаю такого.
Одівшись старанно, в лакерках їду в Доманово, білет до Нового року безплатний. Морозів якось не було. В Доманово потяги Варшава-Брест-Негорелоє схрещуються.
Станція — лихий бараком, кругом ніякої оселі, по одну сторону ліс, що тягнеться за Барановичі, по другу — поросше болото. Надходить потяг варшавський.
З вагону І класу висів невеличкий чоловік, пальто модне, куце, на голові котелок, в руках портфель доброї жовтої кожі.
На пероні я один. Той пан підходить:
"Г-н Авраменко?"
"Так, це я".
"Інженер Розен. Ідьомте на бричку і поєдем на Блок-Бутень на тартак і по дороге поговорим, дело важное".
Цікаво!
Нова гарна бричка, добрі коні, на ногах бараниця, тепло. Розен чисто говорить по-російськи, а, видно, був жидом.
"Дело вот в чем. Нужно проложить од главного путі на тартак ветку, і то до Нового года. Время позднее, с дня на день ударіт мороз. Сейчас ви осмотріте место, провесіте, занівеліруєтє, а после обеда начнете работа. План і нівелір на местє".
"Позвольте, как же я в лакірованих туфлях буду работать? Начнем завтра. С'єзжу в Барановічі, переоденусь і рано вернусь".
"Все получите, что надо, дорог каждий час. Сколько вам надо сегодня рабочих?"
"Ну раз так, то троіх по пріезде, 40 — после обеда, важно познакоміться с местностью і почвой".
Тартак великий, на 4 чатри. Величезні запаси дошок і всяких вимірів брусів. Все це іде за границю, переважно в Англію. Три нові доми, ніякої огорожі, залізниця іде в насипу. Бічна вітка по плану — 1,800 км. Роботи земляні невеликі: ґрунт піщаній, легкий. Що ж, земляні роботи невеликі, підуть скоро. Вертаюсь, оглянувши. Робочих з сокирами послав робить кілки. Управляючий — солідний, інтелігентний, запросює на снідання і розмови. На столі — сир голландський, масло, сардинки, булки, пляшка коньяку. Чай з лимоном. Розмова велась приблизно така(з управляющим):
"Чи виконаєте цю роботу і скільки на це треба часу?"
"Роботу виконаю легко. Часу займе коло 15 робочих днів, коли буду мати скільки треба робочої сили і повний матеріал".
"Все будете мати. На снідання, обід і вечерю требуйте, що любите, а тим часом далі умовляйтесь з інж. Розеном".
З Розеном:
"Сколько ви хотітє получіть, считая в доларах?"
Думаю, скільки запросить? Добре убрання коштувало тоді 8 доларів. Запрошу 16.
"Хочу дістать 16 доларів, кошти подорожі до Барановичів і назад в неділю. Харчі та, в разі потреби, бричку".
Розен зразу згодивсь.
Все буде, як хочете.
"Мене непокоїть тільки те, що немає рельсів та накладок, болтів і гаків".
"Все це дасть дирекція. Я зараз "іду в Вільно, щоб підігнать".
"А як не буде на час, а я буду гулять?"
"Буде, а впрочім, в разі задержки будете мати на місті повне харчування і то добре. Що ще?"
"Не бачу кирок, потрібних, як ударе мороз. Це, правда, достану сам. А грішми, як сказав, і тільки за 15 робочих днів".
До обіду приготовилась висота полотна, а по обіді 40 робочих зробили добрий кусок роботи. Дано мені штани, чоботи та добрий кожушок, все нове.
Другого дня працювало 60 робочих і 40 фурманок, третього дня кінець полотна, рознесено шпали, а про рельси не чути. Гуляючи, заглянув в тартак. Крім траків, працюють дві круглих пили. Матеріал виробляється дуже старанно. За цим слідить досвідчений бракар. Заграница не прийме найменшої погрішності. Раз і другий зайшов глянуть на машини в майстерню, де точаться пили і працює монтер-механік. Він відповідає за стан машин, трансмісії, світло, інструмент. Гуляю так кілька днів, прийшов і мороз, осеребрив землю і готове полотно з розложеними, затесаними шпалами. Про рельси нічого не чуть, і Розен не появляється.
Механік за каждим разом придивляється до мене, коли я щось у його питавсь. А одного дня по обіді звернувсь несміло:
"А звідкіль ви будете?"
"З України", — кажу.
"Україна велика, з яких сторін?"
"З Олександрівська, коли чули, це на Дніпрі нижче порогів".
Механік аж підскочив:
"А чи не будете ви пан Авраменко?"
Тепер мене кинуло і похололо в грудях.
"Я учень Андрія Антоновича, знаю сестру вашу і матір, був на похоронах брата…"
"То Андрій помер?"
"Помер одразу: сьогодні був в службі, завтра не жив".
Здавило в горлі, одвернувсь, пішов набік, заплакав, вернувсь знову:
"Розкажіть усе про брата".
"Я був молодим. В 1915 році біженцем попав в Олександрівськ. Поступив в телефонну сіть. Андрій Антонович звернув на мене увагу, вчив, запрошував до себе, для того знаю Парасковію Івановну і Галю. А. А. був дуже працьовитий, вимагаючий, справедливий і настойчивий. Смерть мав скору, пішла сильно кров горлом — і кінець. Кажуть, розрив серця. Часи були страшні. Червоні, білі, Махно. Він, кристальна душа, не міг перенести того, на що прийшлось. дивитись. Я маю дома фотографію, де і Галя єсть".
"Далеко живете?"
"В Бутені, 4 верстви".
"Зараз ідемо до вас".
Бричку дав управляючий.
І за півгодини дивлюсь на велику світлину. Галя, ст. діловод, сидить скраю. Посередині — ст. механік Андрієвський, стоять телефоністки, пізнаю Цвіркунівну, Галину подругу. Дивлюсь довго мовчки. В хаті балакають тихо. А мені здається, що я неначе вернувсь додому… Вернусь скоро!
Фірма "Астіос" несе великі кошти. Вагони під погрузну підставляються між потягами. Дерево треба носить під гору на двохметровий насип. Платиться багато за простой вагонів, фірма не успіває достачать замовлення до Гданська. А рельcie немає. Розен — як в воду впав.
Приїхав шеф Астрахан (другий Іоселевич). Було багато крику, як то у жидів. Цілий день все бігали то по плацові, то в тартак, то по шпалах, котрі ждали на рельси. Кругом аж луна розлягалась! В кінці прийшли до моєї кімнати:
"Ну что будем делать, где взять рельсов? Такіє убиткі!"
"Спробувати можна, я уже цим інтересувався, но будет стоїть".
"Сколько?"
"Не менше 100 доларів, а может, і больше немного, железнодорожнікі любят деньги, может бить і удалось би".
"Хорошо, постарайтесь, заплатім".
"Но деньгі мне на руки, єслі дело будет верное".
Заджеркотіли жиди, в кінці:
"Деньгі получітє".
Мені казав дорожний мастер Кухта, що його колега в Косові має в розбірці старі вітки, а є рискований і одважний. З ним варто побалакать. Астрахан вертався в Гданськ, а я разом до Косова. Купе І кл. Витяг він дужих дві сигари, одну протягає: "Куріть!" — "Не курю".
Запалив А. цигару, дим густий, прямо пускає під ніс, треба було пересісти до вікна. Дивлюсь на ліс, диму робиться більше та починає робиться, як од смаленої вовни. Хотів вийти на коридор, аж бачу, директор дрімає, а з кишені дорогої шуби іде дим!
"Пане Астрахан! У Вас щось горить в кишені!"
Той моментально очунявся, сунув руку в кишеню:
"Уй!" — моментально вихватив опечену руку, швидко скинув шубу. Кишеня — наполовину спалена, дірка в покритті, знищена рукавичка. Він необережно сунув в кишеню половину сигари, не докладно згасивши. Злий, як хрін, лаявся і нарікав на весь світ.
Ось і Косів. "Так, пожалуйста, постарайтесь!"
Знаходжу дорожнього майстра — Россо. Високий, кремезний, літ коло 40. Лице симпатичне, густі гарні вуса, сірі очі, уважні, розумні, з певним іронічним виразом. З таким треба одверто, викласти усе як на долоні.
"Справа така, — кажу, привітавшись. — До тартака в Блок-Бутень будую залізницю".
"Знаю, п. Авраменко".
Ого, фамілію мою навіть знає.
"Полотно готове, шпали чекають на рельси з дирекції. Жиди нервничають, просили пошукать, де тимчасово позичить. Пан Кухта радив балакать з вами. Хочете добре заробить і дать добре заробить своїм робочим, подумайте і одразу скажіть. Мені треба 1800 метрів, з скріпленям, козлом і стрілкою. Все вернеться з вдячністю".
Россо довго не думав.
"Що зароблю я і мої робочі?"
"Маєте до розібрання бічницю?"
"Маю шини і скріплення добрі, будова в 1915 р., німецька".
"Так от, 15 робочих розберуть, довезуть і погрузять все в одну добу. Дві льори потребує начальник станції, це тоже ваша забота. Робочі поїдуть з торовим, вигрузять і рознесуть матеріал на місто, займе це ½ години. Ви дістанете на добре убрання, собі і дружині — на гарні пантофлі, робочі — на добрі чоботи, торовий — на дві пари пантофлів, нач. станції — собі на убрання, жінці — на туфлі. На закінчення вся станція дістане вечерю в буфеті, хто скільки вип'є і з'їсть. За все заплачу особисто в долярах".
"Згода!"
"Умова — все в три дні".
"Буде усе зроблено стисло, будьте певні".
"Я певний, коли балакаю з розумною людиною. Тепер ходім до нач. станції, нехай замовляє платформи".
Нач. станції здоров'як, як і Россо, з добродушним, одвертим лицем, всю справу схватив на лету і зараз вислав замовлення в Будень. Закріпили ми умову в буфеті. Нач. станції перед тим, як випить, обережно розглянувсь.
В Доманово договоривсь з Кухтою про уложення рельсів та висланою бричкою повернувсь на тартак. Управляющий, довідавшись що за 4 дні все буде готове, мало не кинувсь обнімать з задоволення. В той же день повідомив телеграмою Гданськ. Як було заплановано, так і виконано. Треба було тільки обрізать малий кусок рельси і просить дистанцію прийнять бічницю і одкрить рух.
Треба було з Барановичів привезти станок, обрізать рельсу при стрілці. Задоволений з удачі в роботі та з доброго заробітку, купив смачних речей всім Цеплухам. Пригадується, як в морозний вечір сидимо ми з Юлею на лавочці коло діжурки руху, в тім же бараку, де живуть. Зараз прийде паровоз до пасажирського потягу, що стоїть на пасажирськім вокзалі. Ось і паровоз. Виходить діжурний, я погрузив свій 70 кг-й станок, і їдемо скоро по довгій крутій дузі. Крила в паровозі над колесами покриті кригою. В якімсь моменті оглядаюсь і бачу, як станок летить в двометровий сніг! Не задумавшись, з тендеру скочив і я, пробив верхню замерзлу шкарлупину та вбивсь під неї аж до землі. На щастя, нічого не поламав в собі, кістки цілі. Якось виліз нагору, найшов станок, витяг на плечі, і скоріше до потягу, може, успію. Нести незручно, станок розлазиться, одначе спішу, уже близько. Доходжу без духу до паровозу, як той рушив. Кидаю на ступеньку вагону — злітає, на другу — те саме, з третьої полетів вниз, брякнув на перон, мало не заплакав…
Майже без сили поплівсь до мешкання Божка, що жив недалеко. Стукаю, голос питає: "Хто там?" Відповідаю і стукаю знову. Двері одперлись, і я ввалився без сили на стілець. Божко, завше мовчаливий, поміг роздіться, скинуть чоботи поклав в своє тепле ще ліжко, а сам одівсь і вийшов переночувать в другім місті, Спав каменем, а проснувшись, не чув ніякої утомленості. Божко був уже у себе, На столі — снідання, в мисці — вода до умиття. За кілька хвилин ми снідали, а я розказував про свою біду з станком.
Олександр Іванович Божко — технік універсальний. Креслить і рисує артисти. В праці докладний і певний. Другого такого ніколи потім не спотикав. Він казав, що я не видавав голосу, коли він питавсь, хто стукає.
Той проклятий станок скинув я другого вечора та вертавсь на тартак пішки по залізниці. Перейшовши міст на р. Щара, якось інстинктивно почув, ніби за мною щось іде. Оглянувся, кроків на 50–60 — великий пес. Я став, і він став, я рушив, і він рушив. Що за штука? Була друга половина січня. Зоряно, місячно, мороз. Оглянувсь — стоїть собацюга ніби трохи ближче. Мав я, не пам'ятаю чому, в руках легку кирку, як би напав, стукну так, що й мозок вискоче. Тільки він не оказує поганих намірів, іде слідом. Може, хоче пристать, утратив або покинув хазяїна? Заблискало на близькому тартакові світло, працює друга зміна. Оглянувсь ще раз. Пес сидить мовчки, трохи тепер дальше. Зробив до нього кілька кроків, зву, а він встав і одходе. Ні — то ні.
Зайшов до монтера, кажу, як мене 2 км провадив якийсь здоровий собака. А той одповідає, що то не був пес, а, певно, вовк, добре, що один і що я мав кирку в руках. Вовк — звір розумний та обережний.
Сліди підтвердили, що то був дійсно вовк, і то великий — коньодав! А я по наївності ще звав його до себе!
Того ж вечора я сказав управляющему, щоб натиснув на дистанцію, аби приїхав хтось принять бічницю.
Приїхав начальник дистанції Негребецький. Це був ніколаєвець, капітан в залізничній бригаді Рукіна, командир роти дорожників, щось як тепер начальник участка служби путі (і до війни так само).
Негребецький був великою хапугою, з Даценка брав дві свої платні, а нічогісінько не помагав. Крикливий, пихатий, не любили його і не шанували.
Такий приїхав інспектор, цікаво, що здере? А здере обов'язково!
З'явився і Розен — правний керівник будови.
Я оставався в стороні і мав не показуваться.
Одначе мене цікавило, що Негребецький буде говорить. Я все особисто провірив і ніяких помилок не передбачав. Іде комісія: Негребецький, Розен і управляющий, я — невидимо рядом, за штаблями дошок. Чую, кричить Негребецькийй:
"A to co? Gdzie poszerzenie i pochylenie na krzywej? A tu wszędzie na całej długoiś:i między szynami zazory ponad normę!"
Rożen обіщає, що треба поправить, третій мовчить. На кінці чую: "Dać taś mę, zmierzymy długość i grubość nasypu przed kozłem!" За якийсь час знову крик: "Dosypać jeszcze pięć metrów długości, bałast podnieść o 10 sm!" В кінці ще таке: "Bocznica spartaczona, nie przyjmuję!"
Тут я вийшов з-за дошок. Негребецький замовк, почервонів, Розен і третій мовчки дивляться. Видно, щось побачили всі в обличчі. Негребецький уже тихше озвався: "A Pan tu skąd, co robi!" "Panie Naczelniku!" — починаю, стараючись спокійно, гамуючи злість.
"Ja budowałem tą bocznicę w/g wszyskitch prawideł, zawartych w tej instrukcji. Ruch na niej przewiduje się max. do 8 km. Słyszałem wszystkie uwagi Pana, nie mające żadnych podstaw. Poszerzenie i pochylenie pzry ruchowi 10 km i tym promieniu krzywej nie potrzebne, a nasyp przed kozłem dostateczny nawet z zapasem grubości 10 smP
"Niech Pan stąd idzie precz, nieznam Pana!" — крикнув червоний Негребецький.
"Czyżby Pan Naczelnik mnie nie zna? Pan chce popsuć mnie opinię, splamić mój honor! Nie pójdę a zaraz pojadę do inż. Nelarda a dodam, że jestem dobrze znajomy i z Prezesem Dyrekcji Lancbergiem, który wyrażał zadowolenie z mojei pracy w Włodawie". Це доїхало і заскочило Негребецького.
"Ja Pana bardzo proszę odejść stąd!" Це що іншого, налякався нахал. Глянув на своїх жидів, повеселіли і підбадьорились.
Мовчки пішов я до своєї кімнати, ще не остигши од злості. Не даром Рукін не любе цього пройдоху і зве мошенником.
По якімсь часі чую в сусідній кімнаті голоси, пізнаю по них всіх трьох членів комісії. Раз тихо, другий раз — голосно. Розібрав раз свою фамілію. Хіба це тяглось з годину. Потім нач. дист. пішов до свої дрезини і поїхав в Барановичі. Зайшли домене обоє остатні члени цієї смішної, кумедної комісії. Заплатили належність та подякували за оказану поміч, добру організацію праці і т. п. Подякував упрщий і за сьогоднішній день:
"Якби не ви, етот сукін син хотел с нас содрать пять вагонов досок і трі вагона ополов! А когда ми сказалі, что нет за что, все сделано правільно, хорошім спеціалістом, то он ответіл, что Ви верно, спеціаліст хороший, но нам нужна как воздух бочніца, а ему матеріал для постройкі собственной гонтовой мастерской.
Я говорю, что ето не імєєт нічего общего с бочніцей! А он говоріт, а откуда взялі рельси, думаете, не знаю? Прижал, сукін син. Договорились на 2 вагонах досок і вагоне ополов, с тем что его дело сделать, чтоби еті рельси осталісь, а другіє не присилалісь.
Ви его чем-то наскочілі, а может бить, і напугалі. Ведь ми далі би ему всьо, что требовал, так до зарезу нужна нам ета ветка".
Попрощався я зі своїми тимчасовими працедавцями. Запитаний Розен сказав, що мій адрес узнав в піддирекції залізниць в Бресті. Приємно. Тепер я був добре забезпечений до весни і міг вибирать собі працю, не хвататься і працювать де попадеться і за будь-що!
Короткий час перебування в Блок-Бутені був для мене тим цінним, що довідався про своїх найближчих. Для тих, хто буде читать, важним, може, буде познайомитись з атмосферою життя залізничників.
Варто додать, що торгівля деревом була в руках жидів. Королем Полісся звався Цирінськийу що експлуатував ліси на сотні км. Мав власну сіть лісних залізниць, паровози і вагони. В руках таких "Астіссів" знаходились всі тартаки.
Сильно став на ноги Дубовий. Він перейшов до будовляних фірм, виконуючих військові роботи, заробляв дуже добре. Всі наші хлопці, що пішли на ті роботи, тоже заробляли непогано, а головне — набували фаху і знайомості організації та ведення робіт. Стали одіваться добре, переважно в перешиті військові плащі, костюми та обув'я. Комбінували з магазинерами-сержантами. Розгорнулась і культурна сторона. В колійовому клубі виступала трупа, котру зорганізувала Дубова. Добрий хор співав у церкві і на сцені. Виділялись чудесні тенори Юзіка Якубовського, Юстина Гноянка, баритон Капітанова та бас-октава Федора Скопського, невеликого зростом, а міцного, як дубовий пень.
З Юлею я спотикався часто, була оказія поважно засилить сім'ю 25–30 кг сала, а Карлові Михайловичу підкинуть чоботи та паління на 2–3 місяці. Цікаво, як я одвіз валізку в Лесну. Заходжу до дежурного руху запитать, коли буде товарний потяг. Діжурив Вишневський, любитель випить. Потягу того дня не було, а старий був без табаку, кінчались харчі і треба було змінить білизну. Це обіщав я одвезти, а вечором їхать і ночувать було незручно. Хіба взять звощика? Вишневський подумав: "Літра буде з закускою?" — "Буде". Він вийшов, помахав червоним прапорцем, і зараз під'їхав маневровий паровоз. Зайшов машиніст.
"Випить хочеш?" — "Чому ні!" — "Тоді одвези п. А. до Лесної і вернешся. Бутилку з закускою дістанеш!" — "їдем".
З швидкістю, яку міг розвинуть паровоз, тендером наперед мчався він там і назад. К. М. спіткали при праці в 3–4 км од станції. Передав йому пересилку, перекинулись пару словами і назад. За 1 ½ години були ми в Барановичах. Що обіщалось, доставлено. Вишневський, машиніст з кочегаром до кінця дежурства урядували при "алетбіку", сиротою стояв і одпочивав маневровий паровоз.
Як споминав, забачивши на фотографії Галю та почувши оповідання механіка в Бутені, постановив я старатись отримать дозвіл на це в Радянській Амбасаді. Карл Мих-ч, розчарований поворотом в Польщу, уже зложив просьбу.
В Варшаві зайшов до консулату в готелі "Вікторія", де справи рееміграції на Україну провадив Шумський, мила культурна людина. Всі тут говорили по- українському, були ввічливі і учинні. Склавши подання, біографію і подавши адресу, мусив зайти ще до амбасади на вулиці Сенаторській.
Огромний сірий масивний і гарний будинок виділявся серед інших. Амбасадор Оболенський, убраний з смаком, красиве лице расового аристократа, чемно розпитавши, в чім річ, сказав, щоб навідаться за два місяці, а, виходячи, поговорить з комендантом Амбасади.
Внизу якийсь невиразний тип в гімнастьорці запровадив мене до невеличкої, скромно умебльованої кімнати та почав розпитувать, чого приходив, де живy і що роблю, чи маю рідних, де живуть і що роблять.
Вислухавши, каже таке: "Ви провинились протів радянської власті, то мусите тепер доказать, що їдете чесно працювать. А щоб ми в це повірили, привезіть з собою список, скілько в Барановичах війська, артилерії, піхоти, кінноти. Скільки поліції, де розміщені навкруги поліційські пости. Це все ми знаємо, але хочемо звірить з своїми даними". — "Ви хочете зробить з мене шпіона?" — "Ні, і це неправильно називаєте, ми називаємо тих, хто нам помагає, порядними людьми, шануєм їх і помагаєм". — "Шпіоном не буду!" — "Хочете поїхать до своїх, подумайте добре, ми не присилюєм".
Видно, чекіст, лице просте, не жидівське, скоріше ремесленика. Діло поважне, хіба не пустять… а всім своїм єством хочеться до себе на Запорожжя…
А може, бере той комендант на іспит? Хоче на гачок піймать? Побачимо. Цікаво, як себе почувають і що роблять ті старшини і козаки, що поїхали в кількосот чоловік з Стрілкова, коли приїжджала комісія з Радянської України в цій справі. Немало там було старих, заслужених, як полк. Гаврішко, сотники Лучиня, Шепель та інші.
Щось в квітні виїхав я в Брест будувать великий трьохповерховий дом для інженера Гринберга, котрий мав в Барановичах якісь роботи в казармах. Зо мною поїхало коло 10 чоловік своїх, які працювали у Даценка або в казармах. Це були або чорноробочі, або такі, що любили чарку. Всі — без грошей і якогось запасу. Поїхав і Гноянко та Скопський.
Мешкання дав Гринберг у свого тестя — величезна кімната з нарами та одне ліжко для мене. Всі, що поїхали, були обірвані та напівбосі. Як не робила б людина, убраться було неможливо, марка падала катастрофально.
Гринберг платив щотижня. Мав велику аптеку, і виручка йшла на виплату. Даценко нічого не взяв до будови, а інші роботи перебрала залізниця. Тоді власне покинув пост Лянеберг і переїхав в Лодзь реорганізовувать труд.
В тім моменті вибирать щось кращого було трудно, а Гринберг оказався порядною людиною. Була ще одна болюча і небезпечна справа. Ми мали часові папірці, що свідчили про працю на залізниці, кінчався їх строк. Живучи в приватнім домі, треба було приписаться в домовій книзі.
Робить нема чого, треба радить. Пішов з цією справою в поліцію. Там сказали принести списки, написані по поданій формі і по дві малі фотографії на каждого. До нас за кілька днів пристало таких бездомних своїх з десяток. Всі були на положенні безправного заляканого зайця.
Саме Гринберг виплатив на артіль. Тут прийшла така думка. Забезпечиться харчами на тиждень, а що оставалось, хватало заплатить фотографові та одного з давадцяти так-сяк одіть і обуть. Про це повідомив свою компанію, і всі (крім двох) згодились. Поки всі не будуть одіті, гроші будуть у мене. Одіваться будуть по жеребку, як випаде. В тім першім убранні всі по черзі підуть остригтись і до фотографа. Все одбувалось в приспішеному темпі. Перший був одітим і обутим Іван Радченко, мій козак, здоровенний, неряшливий, навіть рідко умитий. Була морока з черевиками, бо на його здоровенні ноги насилу найшли по мірі. Так ото в тім самім светрі і піджакові знімалось з 20 чоловік. Гноянкові тільки дав я своє убрання.
Коли за тиждень приніс я посвідчення з печатями та фотографіями, з правом проживання в Бресті та повіті, піднявсь такий гармидер, що аж стіни тряслись. Один співав, другий щось кричав, той мовчки втирав очі, а підполковник Шурка Болдирів пішов в танець, навприсядки, повзунком, дорожкою, решта грала на гребінцях, била в долоні, сковороду.
Як би не було, минута особлива. Ніхто не одішле до табору, не затримає в арешті як бродягу. Всі споважніли, почули за собою право на проживання не криючись, на труд.
Так у рукопису. — Ред.