Хочу привернути увагу читача до такої думки. Безглуздо вивчати будь-яку політичну, філософську чи наукову концепцію, читаючи тільки твори її запеклих супротивників. Наприклад, ви нічого не дізнаєтесь про юдаїзм, читаючи антисемітську брошуру Кичка «Иудаизм без прикрас». Про юдаїзм там немає нічого, проте в кожному абзаці пишеться, яка наволоч ці євреї. Так само нічого не дає для розуміння націоналізму вивчення марксистської та радянської літератури, яка малює націоналізм у вигляді людиноненависництва, а націоналіста зображає як бандита з ножем за халявкою, який не мріє ні про що, крім убивства чужинців. Що ж воно таке — націоналізм? Теоретичними засадами націоналізму ми зобов’язані віденському євреєві, активісту ІІ Інтернаціоналу, Віктору Адлеру. Соціал-демократ В. Адлер почав із кількох виступів у пресі проти антисемітизму, а далі надрукував детальні розробки з національного питання взагалі.
Перше, що зробив Адлер, це спробував визначити, що то є нація. Моє покоління вчило в університеті сталінське означення нації. За цим означенням нація — історично сформована спільнота людей, що характеризується спільністю території, економіки, мови, культури, історичної долі та національного характеру. Сплило чимало років, поки я дізнався, що це означення — плагіат. Джуґашвілі переписав його в Адлера, але вилучив з переліку ознак сьому — національну самосвідомість. Мабуть, вилучив тому, що ця ознака віддає ідеалізмом — найбільшим гріхом проти марксизму. Насправді досвід історії засвідчує, що всі запозичені Джуґашвілі ознаки нації — мітологія. Єдиною і справжньою ознакою нації є ота остання, вилучена ознака. Вважаю, що правильне означення нації має звучати в такій спосіб: «Нація — спільнота людей, що склалася історично та об’єднана національною самосвідомістю». І все!
Справді, чи утворюють націю спільна територія, культура, економіка та мова? Певно, що ні. Досить зважити на такий приклад. Арабська нація розселена у багатьох країнах. Мова одна, культура схожа, економічні зв’язки теж існують. Якщо спитати сирійця, хто він, той відповість — араб. Назвуть себе арабами єгиптянин, марокканець і йєменець. Латиноамериканці нічим у цьому плані не відрізняються від арабів: єдина мова15, єдина культура, сусідство країн (спільність території), економічні зв’язки. Але нації нема. Аргентинець на те саме питання відповість, що він аргентинець. Хоча слово латиноамериканець існує в іспанській мові, він скаже: «Soy latino»16, — маючи на увазі не свою націю, а групу націй. Приблизно так, як росіяни кажуть: «Ми — слов’яни»17. Мексиканець вважає себе мексиканцем, а костариканець — костариканцем. Попри схожість усіх ознак арабська нація є, а латиноамериканської немає. Отже мова, територія та культура націю не роблять. Світ знає швейцарську націю, яка розмовляє чотирма мовами: німецькою, французькою, італійською та ретороманською. Перші три мови цього переліку знають всі швейцарці, а ретороманською розмовляють приблизно 40 тис. нащадків етрусків. Швейцарські мови не перемішані. В кожному кантоні є своя мова, іноді дві, проте для швейцарця не виняток, такий, наприклад, діалог:
— Герр Штумпф, чи розмовляєте ви італійською?
— Так. Це одна з моїх рідних мов.
— Як це так?
— Я — швейцарець.
Особисто чув, як обурюється німецькомовний швейцарець, якщо невіглас-іноземець назве його німцем. Не розуміє зайда, що цей герр Штумпф пишається тим, що його предки дали відсіч Німецькій імперії і зберегли незалежність гірського народу під проводом Вільгельма Телля, який теж розмовляв німецькою. Франко-швейцарці та італо-швейцарці так само не вважають себе французами та італійцями. Отже, Швейцарія — однонаціональна держава. Її населення — єдина швейцарська нація.
Якщо швейцарці мають спільну територію та економіку, євреї не мають і цього. Протягом століть євреїв розсіяно по всьому світу, вони, було, втратили свою мову, яка до відновлення держави Ізраїль збереглася хіба що в релігійних відправах, набули кілька «єврейських» мов: ідиш, ладіно, еспаньолі, татську. Багато єврейських популяцій, наприклад, грузинські та бухарські євреї, геть зовсім втратили рідну мову. Але вони не асимілювалися й залишилися євреями. Що ж спільного між йєменськими, грузинськими, бухарськими, шведськими та англійськими євреями? Тільки те, що вони вважають себе євреями. А це й є національна самосвідомість18.
Отже, помилився Віктор Адлер, приєднавши до справжнього націєтвірного чинника кілька вигаданих, зовсім не обов’язкових ознак. Проте Адлер залишив в історії значний позитивний слід. Саме його зусиллями теза про право націй на самовизначення спочатку стала невід’ємною складовою програм усіх соціал-демократів19, далі набула світового юридичного й політичного визнання, а зараз є елементом міжнародного права. Адлер працював в Австро-Угорській імперії, яка буквально кипіла від міжнаціональних чвар. Порохова діжка Європи… Тому він розумів, що світ може стати стабільним лише після того, як кожна нація здійснить своє право на самовизначення20. Тим самим він заклав теоретичні підвалини націоналізму.
Що ж воно таке — націоналізм? Хто такі націоналісти? Чого вони прагнуть та які ідеї обстоюють? В Радянському Союзі кожному втлумачували прості відповіді на ці питання. Націоналізм — людиноненависницька буржуазна ідеологія. Націоналіст — бандит. Націоналісти мріють про панування своєї нації над іншими. А ось інтернаціоналізм, навпаки, — пролетарська ідеологія загальнолюдської любові. Інтернаціоналіст — душевна людина, яка лояльно ставиться до людей незалежно від національності. Інтернаціоналісти прагнуть загальної рівності людей усіх націй. Чи так воно насправді? Звичайно, ні. Як і все інше, що ми чули від комуністичних пропагандистів, то є брехня. Подекуди примітивна, а подекуди й віртуозно витончена.
Націоналізм — це віра в справедливість принципів націоналізму та діяльність, спрямована на їхнє втілення. Таких принципів принаймні три21:
1. Всі нації рівноправні. Право належати до рівноправної нації — невід’ємне право людини.
2. Нація стає по-справжньому рівноправною, коли вона здійснює своє право на самовизначення.
3. Єдиний спосіб самовизначення нації — створення національної держави. Культурно-національна автономія як паліатив припустима тільки для націй, які не можуть створити своєї держави через відсутність національної території (напр., цигани).
Якщо в такий самий спосіб сформулювати принципи інтернаціоналізму22, матимемо таке:
1. Люди рівноправні, незалежно від національності. Права людини вищі за права націй.
2. Існування націй із їхніми державами, національними мовами, звичаями та культурами — пережиток минулого, що тільки гальмує створення єдиної інтернаціональної спільноти. Право на майбутнє мають тільки великі держави23, інші мусять до них приєднатися і зникнути.
3. Щоб стати рівноправною, людина, яка не належить до однієї з великодержавних націй, має позбутися своєї мови, викинути на смітник національну культуру, національні звичаї, забути свою історію, приєднатися до великодержавної нації та асимілюватися.
Головний пропагандистський трюк інтернаціоналістів — підміна тези. Це й є витончена віртуозна брехня. Розрахунок на те, що мало хто чітко розуміє різницю між рівноправ’ям націй, з одного боку, і рівноправ’ям всіх людей, незалежно від національності, — з другого. Багато кому може здатися, що ці поняття тотожні. Насправді вони різні. А де в чому — діаметрально протилежні. Наприклад, французька та російська нація цілком рівноправні. Кожна з них має свою державу, свій уряд, що дбає про національні інтереси. Жодна з цих двох націй не може накинути свою волю іншій. Наприклад, не може Москва наказати Парижеві відсвяткувати роковини поразки Наполеона під Бородіном. А ось француз та росіянин не рівноправні. Росіянин не мав, не має та в осяжному майбутньому не матиме стільки прав, скільки їх має кожен француз. З другого боку росіянин і татарин практично рівноправні. Так було в СРСР. Так є й зараз у Російській федерації. Але не рівноправні російська та татарська нації. Російська нація — панівна, татарська — підлегла. Російська нація має державність, має повноважний уряд. Татарська нація має лише місцеве самоврядування. Гра в державність, тобто автономна республіка — фікція. Татарстан не має міжнародного визнання як держава, не веде зовнішньої політики, а внутрішні свої справи мусить вести під наглядом Москви. Казань не може ухвалити, наприклад, план сплюндрувати московський кремль задля побудови на його місці нафтопереробного заводу, а уряд Росії має право видати аналогічне розпорядження щодо казанського кремля.
Не вірите? Тоді слухайте. У 1982 р. Брежнєв наказав відсвяткувати низку ювілеїв «добровільного приєднання» різних підкорених російськими царями націй. Наприклад, 425 років добровільного приєднання до Росії Кабардино-Балкарії. В мене є тогочасний путівник по цій АРСР. Там надруковано, що у 1557 р. кабардинський князь Темрюк-бек видав свою дочку за Івана Лютого і тим самим добровільно приєднався до Росії. Це — приклад примітивної брехні. По-перше, в Кабарді було багато беків. Темрюкові належала не вся Кабарда, а лише кілька аулів. По-друге, Темрюк-бек, як мусульманин, мав кілька жінок і чимало дочок. Роздаючи їх заміж, він і гадки не мав, що тим самим до когось приєднує свою крихітну державу.
Кабарда та інші північнокавказькі автономні республіки виконали наказ Брежнєва і відсвяткували роковини свого поневолення, а татари — ні. Перебіг подій був таким. Наказ Москви відсвяткувати ювілей «добровільного приєднання» Татарстану до Росії став відомим громадськості. Знайшлося чимало людей, обізнаних з історією. Татарстан обурився. Святкувати роковини штурму Казані військом Івана Лютого, після якого кілька днів московські вояки грабували і вбивали казанців, ґвалтували жінок та палили будинки, корінне, переважно булґарське24, населення Татарстану, вважало ганьбою. Обурення та соціальне напруження в Татарстані набули настільки загрозливого масштабу, що Москва була змушена скасувати святкування дня геноциду. Цей приклад наочно демонструє нерівноправність російської та татарської націй. Адже уряд Татарстану не мав повноважень змусити СРСР відсвяткувати роковини штурму Києва армією Сабудай-Багадура.
Розглянуті наочні приклади підтверджують такі тези:
1. Рівноправ’я націй не забезпечує рівноправ’я людей цих націй.
2. Рівноправ’я людей різних націй в одній державі не викликає автоматично рівноправ’я самих націй.
3. Нерівноправ’я людей різних націй ніяк не впливає на рівноправ’я націй. Останні можуть бути, а можуть і не бути рівноправними.
4. Нерівноправ’я націй, зазвичай, має наслідком певне нерівноправ’я людей, що до них належать.
Останнє заслуговує на пояснення. Розглянемо модель суспільства, де втілено ідеал інтернаціоналізму — люди мають рівні права, без огляду на національну приналежність. Хай у деякому «інтернаціональному» місті євреї складають 10 %, а решта — росіяни. Скільки євреїв потраплять до муніципальної ради чисельністю 20 чоловік? Два, тобто 10 %? Не обов’язково. Теоретично всі 20 можуть бути євреями, але практично може й не бути жодного, бо «рівноправні» євреї не мешкають компактно, а тому не становлять більшості в жодному з виборчих округів25. Інтернаціоналіст скаже, що так і треба, бо виборцям-інтернаціоналістам байдуже, якої національності кандидат. Вони обирають за діловими й людськими якостями, а не за національною ознакою. Припустимо, що двоє євреїв потрапили до муніципальної ради. Хай одному з них спаде на думку збудувати за рахунок місцевого бюджету єврейську школу та купити автобуса, який вранці звозив би до школи єврейських дітей з усього міста, а після занять розвозив би їх по домівках, як це має місце в усіх школах США. Чи схвалить таку пропозицію муніципальна рада? Певно, що ні. Пропозицію відхилять. Хтось із інтернаціоналістів виступить проти, аргументуючи свою позицію тим, що єврейським дітям добре вчитися і в російських школах, а автобус — взагалі неприпустима розкіш, якої ніхто не має. До того ж доцільніше витратити гроші не на єврейську школу, а на святкування дня заснування Москви. Муніципальна рада більшістю голосів пристане на пропозицію інтернаціоналіста.
Тепер змоделюємо націоналістичну антитезу до щойно описаної ситуації. В місті втілено принципи націоналізму. Законодавство гарантує рівноправність націй. По-перше, вибори до муніципальної ради відбуваються за національними куріями, тому в раді завжди буде 2 представники євреїв26. По-друге, з ведення муніципальної ради вилучено всі питання, які стосуються національної меншини. Остання обирає для розгляду цих питань свою національну раду. По-третє, система оподаткування реформується з метою забезпечити рівноправність націй. А саме: податки з євреїв та підприємств, що їм належать27, надходять у розпорядження національної ради. Деяка частка цієї суми відраховується на загальноміські витрати, а решта складає бюджет національної ради, яка без найменшого втручання з боку більшості сама вирішує, куди їх витрачати. Ясно, що єврейську школу буде збудовано.
І ще одне зауваження. Хоча й вище було сказано, що в Росії татарин і росіянин рівноправні, це не зовсім так. Деякі права людини є складовою її національних прав, тому нерівноправність націй спричиняється до певного нерівноправ’я людей. Наприклад, спортсмен-татарин має менше шансів, ніж росіянин, потрапити на престижні міжнародні змагання. Ці шанси були б набагато більші, як би Татарстан був державою і делегував на змагання національну татарську команду. Якщо б хокейна команда Чехословаччини складалась тільки із словаків, то про її перемогу все одно казали б, що перемогли чехи. Чи приємно це було б чути хокеїстам-словакам? Хай не думає читач, що нерівноправність обмежується спортом. Вона виникає повсюдно, де має місце творення історії. Людина поневоленої нації змушена творити історію не свою, а панівної нації. Таким чином, незважаючи на те, що з росіянина і татарина беруть однакову ціну за пляшку горілки (рівноправність!), татарин, на відміну від росіянина, позбавлений права творити історію свого народу, він мусить творити історію Росії. Євреї теж протягом століть творили історію інших народів. Єврейська нація стала суб’єктом історії тільки після створення Ізраїлю.
Варто зупинитися ще на одному пропагандистському трюкові інтернаціоналістів. Вони, спираючись на співзвучність слів28, переконують громадськість в тотожності націоналізму та нацизму. Якщо сформулювати принципи нацизму у формі, аналогічній вищенаведеним тріадам, то буде таке:
1. Моя нація (раса) вища. Всі інші — нижчі (die Untermenschen29).
2. Інтереси нації понад усе (Deutschland ьber alles30). Головна мета нації — невпинне розширення життєвого простору. Інші нації мусять бути підкорені, перетворені на рабів і приречені на зникнення.
3. Демократія — перешкода на шляху досягнення цілей нації. Привести націю до перемоги може тільки фюрер (Ein Volk. Ein Staat. Ein 31).
Як бачимо, принципи нацизму не мають нічого спільного з принципами націоналізму. А ось між нацизмом та інтернаціоналізмом неважко помітити дещо спільне. Й та, й та ідеології спрямовані на розширення життєвого простору своєї нації. Різниця полягає лише в методах, якими цього пропонується досягти. Нацисти віддають перевагу збройному підкоренню і знищенню інших націй під проводом фюрера, тоді як інтернаціоналісти пропонують зобразити збройне підкорення як добровільне приєднання та здійснити після цього асиміляцію підкорених народів, вони агітують останніх зголоситися на асиміляцію добровільно, бо, мовляв, іншого вибору немає. Таким чином і нацизм, і інтернаціоналізм — два варіанти шовінізму: жорсткий та м’який. На відміну від них, націоналізм захищає право кожної нації жити самостійним життям у своїй національній державі32. Через це такі словосполучення, як «український націоналізм», «абхазький націоналізм», «єврейський націоналізм», звучать доволі смішно. Справжній націоналізм є універсальним. Поборник права націй на самовизначення не може визнавати це право тільки за своєю нацією. Він мусить визнати його за всіма націями без винятку.
Маю цікавий приклад. В одній з антисемітських книжок, виданих в СРСР, а саме в книзі єврея-антисеміта Анатолія Крима «Выбор» (Київ. Радянський письменник, 1980) єврейських націоналістів, тобто сіоністів, звинувачено в тому, що вони злигалися з українськими націоналістами-бандерівцями. Як доказ, сказано, що бандерівське підпілля у 1948 р., щойно після проголошення держави Ізраїль і початку першої арабо-єврейської війни, провело в Західній Україні запис українських націоналістів у добровільні загони для війни в Ізраїлі на боці євреїв. Факт цей було подано як такий, що характеризує з найгіршого боку і євреїв, і українців. Я звик до брехні в радянській літературі, тому спочатку не повірив. Згодом від своїх друзів із Західної України довідався, що факт запису в ці загони мав місце. Проте практично переправити бійців-українців до Ізраїлю не вдалося, бо радянська влада зміцнила контроль кордону.
Настав час для висновків. Якщо читач шанує логіку, він уже побачив, що націоналізм — чесна і справедлива ідеологія, невід’ємна складова демократичних переконань. Не можна бути демократом, якщо водночас ти не дотримуєшся принципів націоналізму. Націоналіст — борець за рівноправ’я націй. Інтернаціоналізм — поєднання брехні, підступу та лицемірства. Інтернаціоналіст — підла людина, що виборює зверхність своєї панівної нації, або, якщо він до неї не належить, своє право бути підпанком чи попихачем на її службі. С превеликим жалем і болем мушу визнати, що більшість євреїв після жовтневого перевороту стали інтернаціоналістами33 та подалися на службу до російських більшовиків. Звичайно, саме слово «інтернаціоналіст» має більшовицьке забарвлення, тому сучасні євреї-інтернаціоналісти полюбляють називати себе космополітами, вони пнуться довести собі й оточенню, що вони зовсім позбавлені національної приналежності. Марна справа! Адже вони не переходять на мову есперанто (як національно нейтральну), чи китайську (мову відносної більшості населення світу), або ж англійську (як сучасну лінґва-франка). Вони спокійнісінько розмовляють російською, сприяють русифікації колишніх колоній Росії. Отже, маємо тих самих підпанків на добровільних засадах. Звичайно, не справджується надія цих інтернаціоналістів-космополітів стати ніким. Їх все одно вважають євреями. Бо безнаціональних, як і безмовних, людей не існує. Називати себе космополітами люблять також представники імперських націй. Але це — облуда. Американець-космополіт зазвичай палкий патріот США і ніколи не відмовиться від свого американського громадянства.