У допитливого читача «Слова о полку Ігоревім» та історії Київської Русі мимоволі виникають два суттєвих запитання: чому cіверського князя Ігоря так вабила далека й загадкова Тмуторакань і чому на престол у Тмутораканському князівстві сідали саме чернігівські князі? Що це — випадковість чи цьому є якесь пояснення?
Ситуація дещо проясниться, якщо зважити, що Тмуторакань розташовувалася на Таманському півострові. А на ньому в давнину жили сінди, «індійське плем'я» — як його називає античний автор Гезіхій. Сінди відомі й у долині Інду, біля історичного Пенджабу, вони мали колись свою могутню державу. Зараз у Пакистані є провінція Сінд.
Індійський епос, природно, добре знає сіндів — їм у «Махабгараті» присвячено чимало сторінок. Але з сіндами тут нерозривно пов'язане інше плем'я — сувіри. Вони завжди згадуються разом із сіндами, пов'язуються з ними спільною територією, єдиним управлінням і схожими характеристиками. Зокрема, за «Махабгаратою», обоє племен відносяться до західних «варварів», а до них індійська традиція відносить парфян, скіфів (шаків), яванів-греків, дравідів та деякі інші народи, які не дотримувалися ортодоксальних брахманських обрядів та звичаїв і локалізувалися на периферії ведійсько-брахманської культури індоаріїв. Тобто практично індійська традиція ставить знак рівності між сіндами і сувірами, називаючи сіндів сувірами, а сувірів — сіндами (УП, 450). Тому виходить, що сінди — це сувіри, а сувіри — це сінди. І така особливість, очевидно, прикладається не лише до сіндів у долині Інду, а й до сіндів на Таманському півострові. Тобто і щодо таманських сіндів правомірно стверджувати, що вони й таманські сувіри. А етнонім сувіри надзвичайно близький фонетично до етноніма сівери, що його мало плем'я, яке склало невід'ємну частку українського народу.
Індійська епічна традиція виводить сувірів від легендарного предка — царя Сувіри. Таке явище — не дивина, бо й деякі слов'янські племена мають своїх легендарних епонімів, наприклад, чехи — Чеха, поляки — Ляха, в'ятичі — В'ятка, радимичі — Радима. Саме через Сувіру країна сіндів — Сіндгу мала й другу назву — Саувіра, тобто «Сувірина», «Країна Сувіри».
Індійське ім'я Сувір розкладається на компоненти Су+вір, де Су- <10> префікс, який у санскриті надає основному слову вищого ступеня якості й передає значення «дуже», «вкрай», «винятково», «надзвичайно» (СРС, 732).
Слово вір, у свою чергу, означає «муж», «герой» (СРС, 615) і сходить до індоєвропейського вірос — «чоловік», «мужчина», «герой». Тож ім'я Сувір із санскриту тлумачиться як «Справжній Муж», «Неперевершений Богатир», «Незрівнянний Герой». Подібним чином тлумачиться етнонім сувіри — «справжні мужі», «доблесні богатирі», «могутні герої». Що засвідчує належність цього племені до воїнського стану.
Індоєвропейське вірос на грецькому ґрунті прибрало форми герос, від якого й утворене сучасне слово «герой». У грецькій міфології Герос — це Діоніс, тоді як індійське Вір стосується переважно бога Крішни (Смирнов, 267), якого грецька традиція ототожнює з Гераклом. А Геракл, як відомо, тісно пов'язаний із причорноморськими скіфами і територією України, бо, як свідчить одна із легенд, що її наводить Геродот у V ст. до н. е., Геракл одружився з дочкою ріки Борисфен і народив із нею трьох синів — родоначальників скіфських племен. Грецьке герос — «герой» якраз відбилося в імені Геракл, що означає Герославний, інакше — Діонісославний, хоча сама антична традиція пов'язує це ім'я з Герою, дружиною Зевса. Проте, очевидно, давні етимологи просто намагалися згладити явну суперечність між значенням імені Геракл і нетерпимо ворожим ставленням до уславленого богатиря дружини Зевса. Бо саме Гера спричинилася до смерті Семели-Землі, яка народила Діоніса, саме Гера затримала народження Геракла від Зевса й земної жінки Алкмени. Тож більше підстав виводити ім'я Геракла не від Гери, а від Героса-Діоніса. Як, де речі, й ім'я самого «батька» історії — Геродот: воно, імовірніше, означає не «Даний Герою», а «Даний Геросом», тобто Діонісом. На слов'янському ґрунті імені Геракл відповідає ім'я Ярослав. Іраклій теж різновид імені Геракл.
Показово, що компонент — вір наявний у деяких українських прізвищах таких, скажімо, як Балвір, Бальвір, Балбир, Балбиренко. За «Реєстром» 1649 року козаки з такими прізвищами служили в Білоцерківському, Брацлавському, Канівському, Київському, Корсунському, Переяславському, Полтавському й Черкаському полках (РВЗ, 76, 101, 123, 156, 161, 170, 171, 175, 190, 252, 296, 345, 415). А Балвір, інакше Бальдев, в індійській міфології — старший брат бога Крішни, ім'я його означає «Могутній герой». Тобто ім'я Балвір виявляється семантичним двійником імені Сувір, що його мав легендарний родоначальник індійських сувірів. В обох іменах другі компоненти етимологічно тотожні, тобто мають однакове походження і значення, а перші — тотожні семантично, значеннєво. Форма Балбир, з якої утворено прізвище Балбиренко, властива пенджабській мові, де компонент — вір <11> закономірно передається як — бір, що добре видно хоча б з імен та прізвищ пенджабських літераторів: Балбір Сінх, Дгармабір Сінха, Сукхабір, Бірбгадра (при формах мовою хінді Балвір, Дгармавір, Сукхавір, Вірбгадра). Тобто як в індійців існує дві форми цього імені, так і в українців існує дві форми цього прізвища — Балвір та Балбир.
На відміну від свого молодшого брата Крішни, Балвір — не воїнське, а землеробське божество. Атрибутом і зброєю його є плуг, через що він має епітет «Плугодержець» і «Озброєний плугом».
Не менш показово, що й ім'я Крішни досить рясно відбите в запорозьких козаків. За тим же «Реєстром» у різних сотнях Черкаського полку служили два Івани Крішненки, а сотником Переяславського полку був Богдан Кришненко (РВЗ, 64, 72, 333). Крішна мав ще одне ім'я — Гопал, Гопала, а козаки з прізвищами Гупал, Гупало, Гупалов, Гупаленко фіксуються у Брацлавському, Кальницькому, Кропивнянському, Миргородському, Полтавському, Уманському, Черкаському полках (РВЗ, 84, 227, 240, 278, 281, 350, 388,).
Вже ці дані засвідчують, що предки запорозьких козаків поклонялися Крішні і Балвірові. А що це за божества, прояснює один індійський міф. Він мовить, що сонячний бог Вішну, захисник землі і людей, висмикнув із голови дві волосини — чорну й білу — і помістив їх у Девакі й Рохіні — двох дружин Васудеви, батька обох братів. Невдовзі Девакі народила чорного хлопчика — Крішну, а Рохіні — білого, Балвіра. З чого виходить, що Крішна — Чорнобог, а Балвір — Білобог, Крішна — воїнське, а Балвір — землеробське божество. А Чорнобог та Білобог знайомі українській міфології. Причому поклоніння їм в українців відбилося не лише на іменному й прізвищевому рівні, а й на топонімному й гідронімному. Саме ім'я Крішна з санскриту означає «Чорний», а в тих же запорозьких козаків побутували імена Черня, Чорниш, Чорнята, Чернега, які дали цілу низку похідних від них сучасних українських прізвищ. З іншого боку, козаки мали й імена Білан, Білаш, Біляк, які й собі стали основою для багатьох українських прізвищ.
Цікава статистика поширення прізвищ «Білий» та «Чорний» серед запорозьких козаків за «Реєстром» 1649 року. «Реєстр», як відомо, охоплює 16 козацьких полків, і в цих полках прізвище «Білий» зафіксоване 34 рази, тоді як прізвище «Чорний» — 98, тобто втричі більше. Прізвище «Білий» узагалі відсутнє в чотирьох полках (Київському, Корсунському, Миргородському та Ніжинському), зате прізвище «Чорний» наявне в усіх 16 полках. Причому помітно більша поширеність прізвищ «Чорний» на південний схід від Києва. Так, у Миргородському полку маємо 17 прізвищ «Чорний» і жодного — «Білий», у Полтавському — 12 прізвищ «Чорний» і лише 2 — «Білий». А якщо сюди долучити <12> відповідно 13 та 7 прізвищ «Чорний» із сусідніх Чигиринського й Кропивнянського полків, то ці чотири полки матимуть прізвищ «Чорний» рівно стільки, скільки й решта 12 полків «Реєстру», тобто 49.
Це, поза сумнівом, свідчить, що предки запорозьких козаків відчутно більше поклонялися Чорнобогові-Крішні, аніж Білобогові-Балвіру. Що й зрозуміло, адже Чорнобог — воїнське божество, а Білобог — землеробське. А запорожців якраз і можна вважати професійними воїнами.
Водночас ці факти засвідчують, що козаки мали прізвища «Чорний» та «Білий» не через свою чорнявість чи русявість, а через те, що їхні предки поклонялися Чорнобогові та Білобогові.
Зі сказаного випливає іще один важливий висновок.
Наявність компонента — вір у іменах Балвір, Сувір та етнонімі сувіри, а також вживання епітета Вір — «Герой» щодо Крішни дозволяє припустити, що індійські сувіри поклонялися Крішні та Балвіру. І це справді так — індійські джерела недвозначно відзначають це. Слід гадати, що ця властивість була властива й таманським сіндам-сувірам, спорідненим із індійськими сіндами-сувірами. Але цим обом божествам поклонялись і давні українці, отже, й слов'янські сівери, ще одним підтвердженням чого, окрім усього іншого, є надзвичайна насиченість північно-східного ареалу України назвами на Черн-, Чорн-, Біл-, Красн-, Ворон- тощо. Того самого ареалу, де літописні джерела якраз і застають сіверів-сіверян.
Таким чином, між індійськими сувірами й українськими сіверами констатується не лише етимологічна тотожність самих етнонімів, а й неабияка світоглядна, релігійна подібність. Ця спорідненість, судячи з усього, ще добре відчувалася за Київської Русі, тому недаремно саме чернігівські князі сідали на престол у Тмутораканському князівстві, а сіверського князя Ігоря так вабила далека й загадкова Тмуторакань біля Керченської протоки. Князя Ігоря, певно, кликали туди й предківські святині. Адже саме біля теперішньої Тамані, колишної Тмуторакані (до речі, Тмутораканей у різних ареалах України близько десятка, серед них і на Чернігівщині) ще до ХVІІІ століття височіли величезні статуї, які, поза сумнівом, відігравали неабияку роль у віруваннях місцевого населення — сіндів-сувірів-сіверів. Бо хоча «Слово о полку Ігоревім» і написане в ХІІ ст., у ньому фігурують язичницькі божества, винятково близькі до божеств індійського пантеону. Принагідно зазначимо, що божества Вишень і Кришень, у яких неважко впізнати Вішну й Крішну, а також Індра, Сур'я, Яма, Тваштар та інші згадуються у «Велесовій книзі», створеній у ІХ ст. волхвами. І ніде, жодного разу автор цієї пам'ятки бодай словом не прохопився, що це якісь чужі для слов'ян божества. Навпаки, вони для автора рідні, свої.
Загадкова Мокоша у Володимировому язичницькому пантеоні то<13>тожна індійській Махеші — «Великій Богині», дружині Шіви-Рудри, якого грецька традиція називає Діонісом і який під іменем Влеса (Велеса) стояв на Подолі, на березі Почайни. Ще Геродот у V ст. до н. е. мовить, що будини кожного третього року справляють у своїй столиці Гелоні діонісії, тобто свято на честь Шіви-Діоніса. А будини — давні насельники України. Тож імовірно, що серед статуй біля Тмуторакані були й зображення Вішну, Крішни, Балвіра та Шіви. Принаймні таке припущення підтверджують знахідки з іменами Шіви неподалік, датовані II–III ст. (в Одесі та в Білгород-Дністровському).
Схоже, можна з'ясувати ще одне вкрай важливе й принципове питання: чи знав Геродот сіверів-сувірів і чи відбив він їхню назву в своїй знаменитій «Історії»?
Гадаємо, на це можна відповісти ствердно: так, знав і відбив у своїй праці, причому досить рясно. Тільки треба зважити, що великий галікарнасець передавав звучання негрецького етноніма засобами тогочасної грецької мови, а вона не всі звуки могла передавати адекватно. Там, де в слов'янських, германських чи індійських мовах маємо с, ш — у грецькій, як правило, к. Наприклад, укр. слава та санскр. шравас — гр. клеос, рос. сердце — гр. кардіа, санскр. даша — гр. дека «десять». Етнонім келтой — грецькою «кельти» — англійською звучить селтс.
З іншого боку, іномовне в грецька мова часто-густо передає через м. Найбільш відомий і частий приклад, що наводиться на доказ цього, — це передача візантійським імператором та істориком Х століття Костянтином Багрянородним слов'янської назви Новгород як Немогардас. Цей приклад, хоч він досить пізній, ілюструє і цю особливість грецької мови.
Приклавши ці дві особливості до етноніма сівери, побачимо, що в передачі грецькою етнонім мусив звучати як кімери. З чого випливає, що кімери — ті ж сівери. Звідки й закономірний висновок: Боспор Кімерійський — це насправді Боспор Сіверський або Сувірський, Кімерійські вали — Сіверські або Сувірські вали, Кімерійські переправи — Сіверські або Сувірські переправи.
А кімери, інакше кімерійці, спрадавна фіксуються на території України. Про них згадує ще Гомер близько VIII ст. до н. е. — автор безсмертних «Іліади» та «Одіссеї»:
Там кімерійці живуть, і їх місто, і ціле їх царство…
Із цих слів видно, що кімерійці мали своє царство, тобто свою державу, своє місто, тобто столицю; мали вони і своїх правителів, царів, що підтверджує у V ст. до н. е. Геродот, мовлячи про могили кімерійських царів на Дністрі.
Кімерійців зафіксували й інші писемні джерела: вавілонські, урартські, іудейські, перські. З них кімерійці постають як численний і грізний у воєнному відношенні народ, зіткнення з яким призвело до <14> занепаду такі могутні стародавні держави, як Ассірія та Урарту.
Яку саме територію зі сходу на захід займали кімерійці, дещо прояснює Геродот. Він, як і пізніші автори, недвозначно пов'язує їх із Керченським і Таманським півостровами. Від Геродота ми знаємо і про могили кімерійських царів на Дністрі. Тобто зі сходу на захід територія кімерійців простягалася принаймні від Таманського півострова до Дністра, що відповідає даним Геродота про країну, що її займали кімерійці до приходу скіфів. Проте яку територію займала Кімерія на північ від лінії Тамань — Дністер, сказати важче. А що територія кімерійців мусила простягатись і на північ від Чорного моря, не викликає сумніву. Тільки в такому разі можна пояснити той величезний розголос, що його мали в стародавній історії кімерійці, особливо у зв'язку з походами в Передню Азію.
І, як бачимо, це підтверджується численними топонімами на Черн-/Чорн- та Біл-, наявністю і сьогодні назв типу Сіверський Дінець, Новгород-Сіверський, Сіверщина, які грецькою часів Геродота мали звучати як Кімерійський Дінець, Новгород Кімерійський, Кімерія і які сягають найпівнічніших районів сучасної України, серед них і Чернігівщини з її столицею Черніговом. Що цілком узгоджується зі статусом кімерійської держави як могутньої в тодішні часи, яка справила таке враження на стародавні народи.
Часова відстань від першої згадки про кімерів і до останньої про сіверів-сіверян, історія яких продовжується і сьогодні, становить майже три тисячі років, хоча, звичайно ж, кімерійці існували набагато раніше від першої писемної згадки про них. Це засвідчує і Геродот, коли каже про могили кімерійських царів на Дністрі, а це явище мусило мати тривалу традицію.
І це означає, що кімери-сівери були автохтонним, споконвічним населенням на території України. Бо тільки писемні джерела знають їх на фактично одній і тій самій території упродовж принаймні трьох тисячоліть. В усякому разі, наприкінці II тис. до н. е. вони тут уже жили.
На завершення хотілося б зробити кілька зауваг. І насамперед щодо невеличкої фонетичної відмінності в оформленні етнонімів сувіри та сівери. Вона закономірна, бо кореневе санскритське — у- відповідає українському — и-. Що видно хоча б із таких прикладів: санскр. муша — укр. миша, шула — шило, чатура — чотири, рудате — ридати, дгум — дим, суну — син тощо. Таке явище спостерігається навіть у самій українській мові: діал. пушов — літ. пішов, вул — віл, кунь — кінь.
Ця закономірність дає змогу знайти український аналог індійському імені Сувір, яке, за міфами, й дало назву етнонімові сувіри. На українському ґрунті це ім'я мусило б мати форму Сивір. І ми справді маємо в українців ім'я Севір, з яким, очевидно, споріднене й Северин.
З іншого боку, ця ж закономірність дозволяє співвіднести індійське ім'я Судгір — «Премудрий» з українсь<15>ким іменем Сидір, а індійське ім'я Дгір — «Мудрий» з іменем відомого київського князя — Дір. Що й не дивно, бо і київський князь Ярослав мав епітет «Мудрий», і галицький Ярослав мав епітет «Осмомисл», і поляни означаються літописцем Нестором як «мудрі й смислені», і Свята Софія — це Божественна Мудрість. До речі, перший посол Індії в Україні (згодом посол Індії в Індонезії) має саме таке ім'я — Судгір Девре.
Слід також зазначити, що етнонім сувіри — не єдиний із компонентом су. Він наявний також у етнонімі сураштри — так означалися жителі країни Сураштри в Західній Індії: назва ця означає «Прекрасна країна» або «Чудова держава». Причому саме з сураштрів походила царівна Реваті, дружина Балвіра, старшого брата Крішни. Цікаве те, що дідом Реваті був цар Рева, а серед запорозьких козаків досить часте прізвище Рева. Лише в Канівському, Корсунському та Черкаському полках їх засвідчено 9.
«Махабгарата» відзначає, що в Сураштрі жили ядави, плем'я, з якого й походили Балвір та Крішна. Вкрай цікаво, що ядави виявляють спорідненість із літописними ятвягами. Бо як індійські ядави мають іще дві назви — сатвати та данави, так і ятвяги мають дві інші назви — судовити та дайнови. Зрозуміло, що така потрійна відповідність двох етнонімів навряд чи випадкова. На Волині, де особливо рясно назв, пов'язаних із Крішною, Балвіром та їхнім племенем, наявні назви типу Ятвяги, Ятвязь, як, до речі, й на Чернігівщині, наприклад, урочище Ятвіж; подібні назви є також на Львівщині, в Бєларусі та Польщі (Непокупный, 105–111).
Компонент су- міститься в етнонімі согди, авестійська форма якого — сугуда (СИЯ, 347). А в Криму була Сугдея, нинішній Судак. Етнонім сугуда означає «могутні бики», іншими словами — «могутні воїни», оскільки порівняння воїна, героя, царя чи бога з биком — звичайне явище в багатьох міфологіях. Зокрема, шумерське гуд — «бик», часте в клинописних текстах, вживається якраз у значенні «герой», «богатир». Це відбилося і в «Слові о полку Ігоревім», де князі порівнюються з яр-туром або буй-туром, теж, власне, биком.
Тобто в цьому розумінні етноніми сувіри, сівери, кімери та сугуди (согди), виявляються і семантичними двійниками. Усім їм властиві виразні воїнські функції, і всі вони належали до воїнського стану, так званих кшатріїв. А від основи кшатр — «сила», «влада» й утворене наше «цар». Тому недарма серед українців стільки прізвищ Цар, Царук, Царик, Царко, Царевич, Царенко, Цариченко тощо. Це означає, що предки їхніх теперішніх носіїв належали саме до воїнського стану, а не до жрецького, брахманського. Хоча в українців вистачає прізвищ, назв і фразеологізмів, пов'язаних і з брахманами. Це і божі люди в українському фольклорі — рахмани, і прізвища Рахман, Рахманин, Рахманюк, <16> Рахманець, Рахманенко, засвідчені в запорозьких козаків і сучасних українців; це і с. Рахмани на Волині, м. Рахманів, де 1619 року архимандрит чернігівський Кирило Транквіліон Ставровецький видав «Учительне Євангеліє» — збірку своїх проповідей; Рахманівка на Дніпропетровщині та Рохманів на Тернопільщині; це і Рахманський Великдень, із яким пов'язані фразеологізми: «На Юра-Івана, на Рахманський Великдень», «Віддам на Рахманський Великдень», а також «Постимося, як рахмани», «Рахманна земля», «Рахманний кінь» і навіть «Рахманна журба» в сучасних поетів.
Олекса Воропай доходить висновку, що Рахманський Великдень — залишок стародавніх, ще дохристиянських вірувань українців (Воропай, 48–50), а Степан Килимник підкреслює, що найбільш характерне й загадкове те, що Рахманський Великдень відомий тільки в Україні, причому з дуже давніх часів (Килимник, 221). П.Чубинський відзначає, що серед українців існує звичай Великої Суботи кидати шкаралущу з яєць у річку, і ця шкаралуща через три з половиною тижні допливе до рахманів, а ті почнуть відзначати своє свято — Рахманський Великдень (Чубинський, 218).
У народній пам'яті українців, очевидно, збереглася згадка про те, що рахмани- брахмани живуть на півдні, біля Чорного моря. Саме тут упродовж майже тисячоліття, починаючи з VI ст. до н. е., існувала колись могутня Боспорська держава, до якої входили численні сіндо-меотські, тобто індоарійські племена. А в пониззі Дніпра античні автори засвідчують існування держави, яку вони називають — Сіндика. <17>
Упродовж тисячоліть територія сучасної України знала чимало народів і племен, серед них і найдавніші, зафіксовані античними авторами. Лише в Тавриці, сучасному Криму, римський історик І ст. Пліній Старший нараховує понад три десятки різних племен. В Україні, без перебільшення, відбилися глибинні явища слов'яно-іранських, кельтсько-слов'янських, тюрксько-давньоруських та інших взаємовпливів і взаємозв'язків. Проте Північне Причорономор'я характеризується не лише цими взаємозв'язками. Як слушно зазначає український дослідник Олексій Стрижак, «сучасна наука, очевидно, ще до кінця не збагнула як грандіозності, так і сміливості тих так званих індоарійських лінгвістичних (і не тільки!) проблем Північного Причорномор'я, які щойно встали на весь зріст перед численними дослідниками його старовини» (ЕГС, 12). Інший дослідник, уже російський, Олег Трубачов, і собі додає: «Безсумнівна за всіх можливих коректив наявність іранців у Північному Причорномор'ї легко може викликати також думку про стародавню наявність десь у часовій і територіальній близькості їхніх індоарійських родичів, праіндійців» (О синдах, 41). Збірник «Гідронімія України в її міжмовних і міждіалетних зв'язках» коротко резюмує: «Так чи інакше в центрі гідронімної системи Скіфії виявився новий аспект міжмовних зв'язків найдавнішої доби, який веде нас не тільки в сіндо-меотський світ Азово-Чорномор'я, але й у таємничий світ індоєвропейської прабатьківщини, місце якої шукають у Північному Причорномор'ї, звідки давно вимандрували предки сучасних індійців та іранців, перетнувши Північний Кавказ, береги Каспію, Середню Азію…» (ГУ, 19–20).
Проте, як виявляється, предки сучасних індійців не всі залишили територію Давньої України — частина їх лишилася і взяла активну участь в етногенезі українського народу. Вважається, що індоарійці вирушили в далекий шлях до Індії в середині ІІ тис. до н. е., але їх постійно згадують пізніші джерела, зокрема, той же Геродот, коли каже в V ст. до н. е., що скіфи, які жили в Тавриці, по льоду переїжджають через Боспор Кімерійський (Керченську протоку) до Сіндики на Таманському півострові <18> (Геродот, 194). Численні сіндо-меотські, тобто індоарійські племена, входили до Боспорського царства, могутньої колись держави на півдні України; держава ця існувала впродовж майже тисячоліття, починаючи з VI ст. до н. е., а столицею її було місто Пантикапей, пізніший Керчев, теперішня Керч. Посвячувальні боспорські написи зберегли чимало свідчень саме про ці сіндо-меотські племена, особливо з IV ст. до н. е. Вони включаються до титулатури боспорських царів Левкона І (389–349) та його сина Перісада І (344–311). Так, у написах 1037 та 1038, знайдених на Тамані, Левкон І означається як «архонт Боспору й Феодосії, цар сіндів, торетів, дандаріїв і псесів» (КБН, 599–600). Напис на мармуровому постаменті, знайденому в Керчі 1843 р., мовить: «Левкон, син Перісада, відбувши термін свого жрецтва, присвятив цю статую Аполлону Лікарю, при Перісаді, синові Спартока, архонтові Боспору й Феодосії, цареві сіндів, усіх меотів і фатеїв». Цей напис під № 25 у «Корпусі боспорських написів» датується ІІІ ст. до н е. Напис № 39 на плиті з білого мармуру, знайдений у Керчі, повідомляє: «Великому цареві Аспургу, другові римлян… який царствує над усім Боспором, Феодосією, сіндами, меотами, тарпитами, торетами, псесами й танаїтами, який підкорив скіфів і таврів». Датується напис І ст. до н. е., оскільки роки правління Аспурга — 8 р. до н. е. — 38 н. е.
Подібних написів лише в КБН — два десятки. Показове й те, що на деяких із них зафіксовано й імена, пов'язані з етнонімом сінди. Так, напис № 1137, який знайдений у Анапі й зараз зберігається в Керченському музеї, подає серед переможців спортивних змагань на честь Гермеса сім носіїв імені Сінд та чотири — Сіндок. Ще в одному написі фіксується ім'я Сіндей.
Окрім сіндів, особливе зацікавлення викликають у цих написах дандарії, що теж відносяться до сіндо-меотських племен. Як засвідчують давні джерела, жило це плем'я на території від Меотиди (Азовського моря) до Кавказу. Першу згадку про нього знаходимо ще в Гекатея Мілетського (бл. 546–480 рр. до н. е.) — давньогрецького історика, географа й мандрівника. За ним, дандарії жили поруч із сіндами. У своєму «Житті Лукулла» Плутарх (І ст. до н. е.) згадує вождя племені дандаріїв на ім'я Дандарій, з чого видно, що місцеві ватажки нерідко мали імена, які збігалися з назвою племені. Згадує про дандаріїв і римський письменник Тацит (бл. 55-120 рр. н. е.), який пише, що саме в дандаріїв знайшов 49 року притулок цар Мітрідат. Пліній, римський учений і діяч І ст. згадує дандаріїв як «назву народу в області нижньої Кубані й Меотиди».
Залишили дандарії сліди і в назвах. На березі Кубані засвідчено топонім Дандарій. Таку ж назву засвідчено й на березі Бузького лиману, причому показово, що в давнину і Південний Буг і Кубань називалися однаково — Гіпаніс.
З дандаріями пов'язують так звану Тендрівську косу в Криму, інак<19>ше Тендру. У тому ж Криму, на його південно-західному узбережжі Птолемей у ІІ та Амміан Марцеллін у IV ст. знають місто Дандака, одне з трьох найбільших тогочасних міст Таврики. Така ж сама назва — Дандака — фіксується в обох давньоіндійських епосах — «Махабгаратi» й «Рамаяні».
Таким чином, дандарії згадуються в різних писемних джерелах упродовж усього античного періоду, що охоплює майже тисячоліття, починаючи з VI ст. до н. е. А топоніми, пов'язані з ними, поширені від Кубані до Південного Бугу, включаючи й Крим, тобто в ареалі розселення сіндо-меотських племен, які складали вагому частку населення боспорського царства. Певний час вважалося, що дандарії — народ не зовсім виразного походження, який у давні часи жив здебільшого на берегах Меотійського озера, нинішнього Азовського моря, а також у гирлах Південного Бугу й Кубані. Що й відбилося на тлумаченні цієї племінної назви.
В. І. Абаєв, відомий скіфолог, вважає, що дандарії на обох Гіпанісах, тобто Південному Бузі й Кубані, одне й те саме плем'я і відносить їх до іранських племен. Тому відповідно й тлумачить етнонім, виходячи з матеріалу іранських мов. Він розкладає його на компоненти дан + дар, де перший компонент, на його думку, спільний з компонентом, що міститься в назвах річок Північного Причорномор'я — Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро. І, отже, має значення «вода», «ріка». Другий компонент, дар, означає «держати», «тримати». Тобто весь етнонім дандарії, за Абаєвим, пояснюється як «ті, що тримають ріку», «річкодержці». Оскільки, мовляв, дандарії жили на Кубані й Південному Бузі, тому й володіли землями, що прилягали до цих обох річок (Абаев, 286).
Інший дослідник, О.М.Трубачов — прихильник індоарійської приналежності дандаріїв. Саме він з'ясував, що це плем'я жило не тільки в азово-надкубанському, але й дніпро-бузько-надчорноморському регіоні. І саме він звернув увагу на те, що кримська Дандака має свого індійського двійника. Отож О. Трубачов дещо по-іншому витлумачує етнонім дандарії, виходячи вже з матеріалу індійських мов. Він і собі розкладає його на два компоненти, але вже данд-арії, де перший компонент, за Трубачовим, має значення «очерет», «комиш», а другий — «арії». Тобто весь етнонім, за Трубачовим, несе значення «очеретяні арії», «арії, замешкувані біля очеретів/комишів». На підкріплення своєї думки дослідник додає, що через багато століть татари називали місцевих козаків «сарикамиш казаклер», тобто «жовтоочеретяні козаки» (Трубачев, 62–63).
Таким чином, обидва дослідники розходяться в думках як щодо етнічної приналежності дандаріїв, так і щодо походження і значення самого етноніма. А коли так, то виникає не<20>обхідність шукати додаткові свідчення на користь тієї чи тієї версії. Або давати якесь компромісне чи й зовсім одмінне тлумачення етноніма. Причому ці свідчення мають належати до якомога різноманітних рівнів — мовного, історичного, міфологічного, епічного, фольклорного тощо.
І саме індійський матеріал дає безліч свідчень на користь індоарійської приналежності дандаріїв. Компонент данд (санскр. данда), вдало виділений О. Трубачовим, входить в індійські імена, епітети богів, етноніми й топоніми, важливі соціальні терміни й поняття. Божества Вішну, Крішна, Шіва та Яма мають епітет Данда. На означення цих богів вживалися і двоосновні імена, які згодом стали популярними чоловічими іменами і в яких одним із компонентів було данда: Дандапані, Дандахаста, Дандабгріт, Дандатхама, Дандекар, Дандін тощо. Скажімо, поет VI–VII ст., автор першого санскритського прозового роману «Даша-кумара-чаріта» («Пригоди десяти юнаків») — Дандін; роман цей переклав ще на початку нашого століття перший український санскритолог Павло Ріттер (1872–1939), хоча вийшов наприкінці 20-х рр. у Харкові. Ім'я Дандапані має сучасний тамільський письменник Джеякантан, котрий під враженням Шевченкової «Катерини» написав роман про сучасну індійську жінку, що двічі виходив і українською мовою. Давньогрецький історик Арріан (96—175 рр. н. е.), описуючи похід Олександра Македонського до Індії, згадує про зустріч полководця з Дандамісом, представником однієї з індійських філософських течій.
Це також важливі соціальні терміни на означення царя: дандадгара, дандапа, дандін тощо. А також данданетрі —«воєначальник», дандадгіпа — «верховний суддя», данданіті — «наука про управління державою», дандачакра — «військовий підрозділ», дандасамхіта — «кримінальний кодекс» тощо (СРС, 257–258).
Санскрит подає двадцять чотири значення слова данда, семантично близьких між собою: «палиця», «ціпок», «посох», «дрючок», «древко», «стебло», «корінь», «шворень», «хребет», «весло», «опора» та ін. (СРС, 257). Та серед цих усіх значень на першому місці стоять значення «жезл», «скипетр», «булава» як символи влади. Це слово є атрибутом царської влади, воно входить у терміни на означення богів, царів, божественних мудреців і могутніх героїв. І це зрозуміло, бо саме племінний ватажок у давні часи об'єднував у своїх руках магічну і юридичну владу. Постать племінного ватажка — князя чи царя — нерозривно пов'язана з уявленнями про світобудову. А всесвіт, як повідує «Рігведа», виник, коли бог-творець розділив Небо й Землю, доти злиті воєдино. У проміжному просторі між цими двома сферами — опора, яка підтримує їх. Роль опори в ритуалі виконує жер<21>товний стовп, який водночас символізує і центр всесвіту, де відбувається безпосереднє спілкування людей із богами. Обряд біля священного стовпа ніби повторює в мініатюрі акт світотворення, а спілкування людей із небожителями здійснює через пожертву саме племінний ватажок — вождь, князь, цар, який у первісні часи був і жерцем, священиком.
Племінний ватажок виступав не лише як правитель, він забезпечував благополуччя колективу не тільки керуючи ним, а й через ритуальне дійство, зміст і форми якого суворо визначалися традицією і сходили до міфічних часів першопочатку всесвіту. Саме через це племінний ватажок мусив мати й видиму для людей відзнаку, символ своїх магічних та військових функцій, який уособлював і його зброю, і його право об'єднувати й карати. Таким атрибутом і був жезл, скипетр, посох, булава, невіддільні від поняття «ватажок», «вождь», «князь», «цар».
Тож і санскритське данда пов'язується з магічною та військовою владою, є їх символом. І зараз в Індії довгий, розцяцькований різьбленням і бляшками, добре наолієний ціпок — неодмінний атрибут індійського селянина, особливо на сходках та всіляких урочистостях. Принагідно зазначимо, що в перші повоєнні роки й на Ровенському Поліссі таким символом був довгий, у зріст людини, ціпок, що його вручали тій хаті, з якої хтось мав чергувати в сільраді. Що теж є відлунням цих давніх уявлень.
Слід сказати, що українські дандарії знаходять своїх двійників на індійському ґрунті. У «Махабгараті» не раз згадується країна Дандадгара, якою правив цар Дандадгара (нагадаємо, що Плутарх згадує ватажка причорноморських дандаріїв на ім'я Дандарій, що є показовою і важливою паралеллю). А коли є країна Дандадгара, то жителі її, природно, називаються дандадгарії або дандадгарці. Назва Дандадгара — санскритська форма, сучасне звучання її, наприклад, мовою хінді — Данддар, звідки й жителі — данддарії, данддари або данддарці. Тобто в такому разі маємо виняткову фонетичну відповідність українських дандаріїв індійським данддаріям.
Назва Дандгара справді розкладається на два компоненти: данда + дгара (хінді — данд + дгар // дар). Де другий компонент має значення «держати», «тримати» — його правильно виділив і пояснив В. І. Абаєв, виходячи з іранських мов, хоч він наявний і в індійських, і в інших індоєвропейських мовах, зокрема, і в слов'янських. Перший же компонент, данда, правильно виділив О. Трубачов, хоч і дав йому дещо одмінне від нашого тлумачення — «очерет», «комиш». Таким чином, істина лежить, так би мовити, посередині тлумачень обох дослідників: один вірно визначив другий компонент, а другий — перший компонент. А весь термін дандадгара /данддар/ дослівно означає «жезлодержець», «скипетродержець», у множині — «жезлодержці», «скипетродержці». Саме таке зна<22>чення мають обидва етноніми — український дандарії та індійський данддарії // дандадгарії. Або іншими словами — кияни, оскільки ще у XVIII ст. дослідник російської історії В.К. Тредіаковський рішуче констатував: «Кий есть жезл по-славянски: а слово сие и доныне в употреблении у малороссиян сим знамением» (Тредиаковский,122). Таким чином, дандарії — це «києдержці», «жезлодержці», «скипетродержці», коротше — «кияни». Термін дандадгара у санскриті означає ще «воїн», «полководець», «князь», «цар», тобто «той, хто наділений києм // жезлом // скипетром // булавою» як символом влади. Це водночас і атрибут ватажка, і його зброя.
Отже, на території України засвідчена не санскритська форма етноніма — дандадгара, а форма, надзвичайно близька до форми мовою хінді — данддар; вона, в передачі грецьких авторів, втратила одне — д- й прибрала вигляду дандар + грецький показник множини — іоі, звідки й дандаріой — «дандарії». Компонент — дар, наявний у багатьох термінах мовою хінді на означення діяча чи носія якогось фаху, професії, побутує і в українській мові (господар, володар тошо). Тобто форма дандар має певні ознаки приналежності до мови хінді. Та оскільки в І тис. до н. е. про існування мови хінді не доводиться говорити, то лишається припустити, що тут позначився вплив однієї з простонародних мов, пракриту, структурно близької до сучасного хінді. Це може бути хоча б мова магадгі, яка має деякі особливості, властиві й слов'янським мовам: наприклад, вживання звука л замість р (DІ, ІІІ 29). Тим більше що й цар Дандадгара, правитель країни Дандадгари, пов'язується якраз із могутньою колись державою Магадга. І брав він участь у війні, описаній у «Махабгараті», саме на боці кауравів, за яких, до речі, виступали й сінди-сувіри, а вони теж жили на території України (див. статтю «Індійські сувіри, українські сівери й кімерійці».
Саме на пракритах, тобто простонародних діалектах, як стверджують дослідники, наприклад, той же О. Трубачов, розмовляли індоарійські племена Північного Причорномор'я. І саме впливом пракритів пояснюють дослідники деяку відмінність лексики, фіксованої тут, від санскритської. Випадіння одного — д- в розмовній мові або нечітке сприйняття слова записувачем викликало затуманення його змісту, особливо для європейських дослідників. Що, в свою чергу, спричинилося до хибного виділення його компонентів і хибного витлумачення їх. Це добре видно на етнонімі дандарії.
Таким чином, етнонім цей означає не «річкодержці» (Абаєв) і не «очеретяні арії» (Трубачов), а «києдержці», «жезлодержці», «скипетродержці». З чого випливає, що це плем'я належало до воїнського стану й серед сіндо-меотських племен мало такий самий статус, як і так звані «царські» скіфи та літописні русичі. А за давньоіндійськими уяв<23>леннями, царі мусили походити саме з воїнського, кшатрійського стану.
Тлумачення етноніму дандарії дозволяє пояснити і назву Дандака, згадувану в «Рамаяні», а також у «Махабгараті». «Рамаяна» розповідає, що Рама й Сіта, головні персонажі цього твору, сьогодні улюблені герої кожного індійця, мусили через придворні інтриги піти у вигнання на чотирнадцять років. Під час своїх вимушених мандрів вони надовго зупинилися в священному лісі Дандака, де жили уславлені відлюдники-мудреці. І саме з цього лісу злий демон Раван викрав Сіту, кохану дружину Рами. Після довгих пригод Рама врешті-решт визволив її, повернувся в свою країну Айодг'ю й посів батьківський престол. А ліс Дандака відтоді став священним для кожного індійця, як стали священними для них самі Рама й Сіта, і багато інших місць, пов'язаних із ними.
Ця індійська Дандака, як уже мовилося, має свого українського двійника, за тисячі кілометрів від Індії, на південно-західному узбережжі Криму (тепер Очеретяна або Комишова бухта). Її у ІІ та IV ст. фіксують тут Птолемей та Амміан Марцеллін, відносячи до трьох найбільших міст Таврики. А це означає, що ше в IV ст. кримська Дандака не лише існувала, але й процвітала. Її О. Трубачов вважає столицею і головним портом загадкових таврів, яких від сіндів відділяла лише вузька Керченська протока. Виходячи з того, що ми вже знаємо про термін данда, Дандака в Криму цілком могла бути племінним центром, містом-резиденцією племінного ватажка. Тим більше, що в санскриті дандака — синонім до данда.
Та ж «Рамаяна» розповідає, що колись існувало царство Дандака, яким правив цар Данда, тобто Кий. Причому зазначається, що саме за ім'ям царя, тобто Дандою, країна й називалася Дандака, у якого був брат Дандадгара. Данда нібито закохався в доньку брахмана-жерця Шукри й силоміць викрав її, за що Шукра прокляв царя, після чого його країна перетворилася на пустку.
У цьому переказі цікаве те, що донькою жерця-брахмана Шукри є і Деваяні, яка від царя-кшатрія Яяті народила двох синів, Яду і Турвашу. Яду, ім'я якого означає «кудесник», «чаклун», «жрець», започаткував рід ядавів, з якого й походили Крішна та його старший брат Бальвір, по-санскритському Балавіра. А ядави виявляють спорідненість із літописними ятвягами (див. статтю «Балти, слов'яни й п'ятеро синів царя Яяті»). Зазначимо принагідно, що плем'я яду згадується ще в «Рігведі», воно є одним із так званих п'яти «ведійських племен», які, вважається, вирушили до Індії з Північного Причорномор'я. Хоча тепер бачимо, що якщо вони й пішли, то принаймні не всі, якась частина їх залишилася.
З огляду на високий соціальний статус термінів данда, дандака цілком можливо, що не тільки <24> кримська Дандака була родовим чи племінним центром, столицею таврів, але подібний високий статус мала й індійська Дандака. Адже недарма ліс Дандака був священним і в ньому збирався цвіт відлюдників-аскетів, у яких Рама й Сіта черпали життєву й державну мудрість. Тобто можна припустити, що обидві Дандаки мають спільне походження й однакове значення, в мовному і функціональному плані, бо ототожнювати їх на історичному, хронологічному рівні, мабуть, передчасно, попре навіть те, що сама «Рамаяна» виявляє багато паралелей з українськими реаліями, починаючи з сюжету і кінчаючи деякими архаїчними звичаями, наприклад, випробуванням вогнем.
Проте Дандакою і дандаріями давні зв'язки України й Індії не обмежуються. Данда, як зазначалося, не лише епітет богів Вішну-Крішни, Шіви та Ями, але і їхня зброя. А на терені України виразно засвідчене поклоніння цим божествам. Усіх їх згадує «Велесова книга» (ІХ ст.), їхні імена відбито в українських іменах, прізвищах і назвах. У давньому місті Тіра (нині Білгород-Дністровський) знайдено напис з одним із найпоширеніших імен Шіви — Махадава, в якому неважко впізнати індійське Махадева — «Великий бог» (Старая Скифия, 39). В Одесі на Молдаванці знайдено напис з іще одним ім'ям цього божества — Бутанат, тотожне індійському Бгутанатх, «Владика бгутів», де бгути — добрі й злі істоти, які складають почет Шіви (Индоарика, 8). Обидва написи датуються ІІ—ІІІ ст. Загадкова Мокоша у Володимировому язичницькому пантеоні — та ж індійська Махеші, «Велика богиня». Принагідно відзначимо, що Шіва мав і епітет Махеш, а слов'янська міфологія знає чоловіче божество Мокош.
Ще одним ім'ям дружини Шіви було Деві — «Богиня», споріднене із слов'янським Діва. А Діва була покровителькою і захисницею, матір'ю Херсонеса Таврійського в Криму, нинішнього Севастополя. І саме з Херсонесу, Корсуня літописних джерел, прийшли до Києва християнство, його атрибути й священики. Тож цілком імовірно, що й сам термін данда цілком міг відбитися на українському ґрунті в своєму первісному вигляді. І схоже, що таке припущення не таке вже й неймовірне.
У цьому плані привертають увагу козацькі прізвища Динда й Динденко, засвідчені вже значно пізніше, в «Реєстрі» 1649 р. Хвесько Динда та Богуш Динденко служили в різних сотнях Черкаського полку (РВЗ, 64, 67). До такого припущення можна було б поставитися скептично, якби не досить рясне індоарійське оточення, в якому обидва прізвища перебувають. І саме Черкаський полк з усіх 16 полків «Реєстру» є, якщо так можна сказати, «найіндійськішим». Це дає підстави придивитися до прізвищ Динда й Динденко уважніше. <25>
У різних сотнях Черкаського полку служили два Івани Кришненки (64, 72), два Шіваненки, Артюх і Вацько (78), Семан Гупаленко (84; пор. Гопал, Гопала — одне з імен Крішни). Ясько Балбир (76; ім'я Балвір // Балбир мав старший брат Крішни), Васько Мазепа й Сергій Мазепенко (77, 90;), Андрій та Кришко Шамшури, а також Богдан Шамшура (64, 81). Прізвища Шамшур, Шамшура споріднені з сучасним індійським ім'ям Шамшер, Шамшир (напр., Шамшер Бахадур Сінх — сучасний пенджабський літератор). Слово шамшер (шамшір, шамшур) у мові хінді означає «шабля» (ХРС ІІ, 589). Тлумачення козацького прізвища Шамшур як «шабля» підтримує те, що в тому ж Черкаському полку, навіть у сусідній сотні служив і козак Ясько Шабля (80).
Історія подає кілька цікавих фактів, пов'язаних із шамшером — викривленою чи дугастою шаблею, саме такою, якою послуговувалися запорозькі козаки та їхні гетьмани, зокрема, й Іван Мазепа. Історичні джерела мовлять, що саме шамшером 1526 р. був зарубаний Ібрагім Лоді, один із правителів Делійського султанату. Останній могольський імператор Аурангзеб (1658–1707) шамшерами скарав на смерть двох своїх братів, що, як і він, претендували на престол. А батька свого, Шах Джахана, котрий на честь улюбленої дружини спорудив уславлений Тадж Махал, на довгі роки кинув до в'язниці. Шамшером був страчений і дев'ятий сікхський гуру Тегх Бахадур за наказом того ж Аурангзеба, бо гуру відмовився прийняти іслам. Цікаво, що батька Тегх Бахадура звали Хар Гобінд, де Гобінд — семантичний двійник до імені Гопал, а Хар на індійському ґрунті — одне з імен Вішну, отже, й Крішни. А імена Хар та Харко надзвичайно популярні в запорозьких козаків: лише в Брацлавському полку було четверо козаків з іменем Хар. Крім того, й інші гуру сікхів, багато чим схожих на запорозьких козаків, мали ім'я Хар, наприклад, Хар Рай, Хар Крішен; останнє ім'я прямо вказує на зв'язок із Крішною.
Санскритське данда має деякі особливості, цікаві у зв'язку з Києм і Києвом. У ламаїзмі це слово вживається на означення ваджри, тобто громової стріли, перуна, а ваджра ще в «Рігведі» — зброя царя богів і ватажка небесного воїнства Індри, про якого також згадує «Велесова книга». Одним із значень слова данда є «весло», а дандін — «веслувальник», «човняр». Це спонукає згадати літописця Нестора і його слова в «Повісті врем'яних літ» про те, що полянський князь Кий не міг бути перевізником, тобто човнярем. Та якщо добре подумати, то саме через свій князівський статус Кий не тільки міг, але й мусив мати справу з човном, бо човен відігравав неабияку роль у давніх уявленнях та обрядах багатьох народів, серед них і слов'ян. Він був невід'ємною часткою поховального обряду, і тут слід хоча б згадати, що княгиня Ольга спалила древлянських сватів саме в човні. Крім того, човен — неодмінний атрибут деяких інших обрядів та ритуалів, зокрема, при принесенні пожертв Дніпру-Славутичу. Уявлялося також, що саме племінний ватажок через ритуальне дійство поєднував правий берег ріки з берегом лівим, які відповідно уособлювали чоловіче й жіноче начало. До всього, недарма з давніх часів побутує уявлення про човен як про народ, державу, а про правителя, князя, царя — як веслувальника, човняра, що править цим народом-державою.
Таким чином, зі сказаного напрошується ряд важливих і показових висновків:
- індійський матеріал засвідчує етимологічну тотожність етноніма дандарії, засвідченого в Україні, й етноніма дандадгари // данддарії, засвідченого в «Махабгараті»; це плем'я, судячи з усього, належало до воїнського стану, так званих кшатріїв, провідного в тогочасному суспільстві, функціонально тотожного «царським» скіфам і літописним русичам;
— зв'язок індійських дандадгаріїв із землеробським божеством Балвіром-Білобогом та воїнським і пастушницьким божеством Крішною-<26>Чорнобогом підтверджується таким самим зв'язком українських дандаріїв з цими божествами, рясно відбитими на українському терені й нині;
— участь індійських дандаріїв у подіях, описаних у «Махабгараті» на боці кауравів, сама назва яких може пов'язуватися з кравенцями-українцями «Велесової книги», дозволяє припустити, що предки сучасних українців брали участь у цих подіях, а саме ці події, принаймні деякі, цілком могли мати місце на території Давньої України;
— семантична тотожність імен Данда і Кий, назв Дандака і Київ дають підставу стверджувати закономірність існування імені Кий та похідної від нього назви Київ, які, в свою чергу, пов'язуються з важливим соціальним терміном кий — «жезл», «скипетр», невіддільного від поняття про владу й владарювання; винятково важливе те, що назва Дандака, засвідчена у «Рамаяні» та «Махабгараті», зафіксована і в Україні, саме там, де античні автори засвідчують загадкових таврів, тобто в Криму;
- індійські дані підтверджують князівський статус самого Кия, а також обґрунтовують назву Київ, столицю і центр державного утворення, а спершу, певно, племінного центру; окрім усіх інших чинників, які висунули Київ до найголовніших і найважливіших східнослов'янських міст, зробили його столицею Київської Русі, обумовили його виняткове суспільне й політичне значення, не останню роль, слід гадати, відіграв і той важливий первісний зміст, що його ніс у собі соціальний термін кий, нерозривно пов'язаний із силою, могутністю, владою. <27>
Назва Русь і сьогодні привертає до себе непослабну увагу, вона так і лишається найбільшою загадкою української історії — та й не тільки української. Незважааючи на численні гіпотези, число яких уже сягає двадцяти (ЕС, 120–124) і на всі намагання упродовж не одного століття, особливого успіху тут не досягнуто. З чого, очевидно, й висновок: необхідно шукати й залучати в науковий обіг нові джерела й факти, які б пролили додаткове світло на цю проблему, дозволили б знайти новий підхід до витлумачення і цієї, і багатьох інших назв, які мають принципове значення для української історії. І такі джерела є, на сьогодні, принаймні, їх три, незалежних одне від одного.
Це, по-перше, «Велесова книга» — писемна пам'ятка ІХ ст., порівняно недавно введена в Україні в широкий науковий обіг.
По-друге, це візантійські джерела, іноді досить пізні, вони більш-менш залучалися, але факти їх тлумачилися довільно й поверхово, тож і робилися недостатні, а то й хибні висновки.
І, по-третє, це індійські та іранські джерела й факти, які вкрай рідко й ніби неохоче залучалися й залучаються до висвітлення цього питання — чи то через брак індологів та іраністів, чи просто з побоювання бути підданим ущи пливим кпинам, як це часом трапляється і сьогодні: мовляв, де Індія та Іран, а де Україна, і який між ними може бути зв'язок. А тим часом в Україні з найдавніших часів жили численні племена, засвідчені античними авторами, насамперед Геродотом. Лише в Тавриці, сучасному Криму, римський історик І ст. Пліній Старший фіксує понад три десятки племен, з яких 23 жили у внутрішніх районах Кримського півострова. Щодо Геродота, то він не лише подав відомі йому етноси Північного Причорномор'я, а й до певної міри прокоментував їх у відповідному історико-етнографічному контексті. В Україні засвідчуються й індоіранські, арійські племена, вони не всі пішли з України, частина їх лишилася і взяла участь в етногенезі українського народу, слідів перебування їх в Україні і досі багато на різних рівнях. До всього, індійці та іранці мають «Рігведу» й «Авесту», «Махабгарату», «Шахнаме» й «Рамаяну», де писемно збереглося багато такого, що в інших індоєвропейських народів загубилося або <28> фрагментарно збереглося лише у фольклорі.
Одним із таких джерел, яке можна назвати новим, є «Велесова книга». Саме в ній є надзвичайно важлива для нашої розмови констатація на дощечці 7є: «Ми — коровичі: скіфи, анти, руси, боруси, сурожці» (ВК, 160). Як бачимо, до «коровичів» автор «Велесової книги» відносить і русів, які безпосередньо стосуються назви Русь, а також етнонімів русичі, русини.
Наведена цитата сприймається двояко:
1) що означені племена поклонялися корові, і вона була для них священною твариною, або що ці племена вели свій родовід від Священної корови;
2) що кожне згадане плем'я містить у своїй назві компонент із значенням «корова», через що вони усі й «коровичі». Тобто в такому разі виходить, що кожна племінна назва, серед них і руси, сама перекладається як «коровичі» або містить компонент із значенням «корова».
Тут слід внести одне суттєве уточнення: термін коровичі може означати й «бичичі», оскільки, як засвідчують факти, в давні часи на означення i корови, і бика вживалося одне й те саме слово. Наприклад, це можна сказати про санскритське го: воно має значення і «корова», «бик»(СРС, 196). На слов'янськиому грунті показовою є польська мова, зокрема її північні говірки, де слово kary також означає і «корова» і «бик»(ПЯ, 240–241). Польський факт тим вагоміший, що він спорднений із терміном коровичі, вжитим у «Велесовій книзі».
Слова «Велесової книги» про русів-коровичів // бичичів підтверджують візантійські джерела. Украй цінними тут є слова Іоана Цеца, автора ХІІ ст. Він мовить, що етнонім руси синонімічний, тобто значеннєво тотожний етнонімові таври(Бибиков, 61–68). «Житіє Георгія Амастридського», що, як і «Велесова книга», відноситься до ІХ ст., уявляє русь як прямих нащадків таврів, що жили в Криму. Візантійські джерела взагалі найчастіше називають русів таврами або тавроскіфами. Великий київський князь Святослав означається Львом Дияконом, свідком русько-візантійської війни 970–971 рр., ватажком тавроскіфів.
У такому разі виходить, що етнонім русь, тотожний етнонімомі руси, мусить містити в собі значення «бик» чи «корова», оскільки етнонім таври виводиться від грецького таврос — «бик» і в такому разі означає «бики» або «бичичі».
Відомий дослідник скіфських старожитностей М.І.Ростовцев припускає, що етнонім таври — грецизація місцевої назви народу. Інший дослідник, О.М.Лєсков, вважає, що назва таври — огречений етнонім, тубільна назва якого достеменно не відома (ЕС,156). Знаний іраніст і скіфолог В.І.Абаєв висловлює здогад, що в Подніпров'ї жило плем'я, яке поклонялося Свя<29>щенному Бикові, й саме з цим племенем пов'язуються таври. Абаєв також припускає, що етнонім таври — не лексичне запозичення, а переклад грецькою племінної назви, яка означала «бики», або «ті, що шанують бика»(Абаев, 76).
Тобто ці дослідники одностайні в тому, що етнонім таври — грецька передача, переклад грецькою назви, яка в оригіналі звучала зовсім по-іншому, хоч і несла те саме значення. Яке саме начення вона несла, тепер ми більш-менш знаємо: «бики», «бичичі», «коровичі», «ті, що шанують корову // бика». А оскільки, за Іоаном Цецом, етнонім руси синонімічний, значеннєво тотожний етнонімові таври то, очевидно, етнонім руси і є тією тубільною назвою, з якої постав її грецький варіант, тобто таври. Тим більше, що «Велесова книга» не називає таврів серед коровичів, хоча багато місця приділяє Кримові та кримським реаліям. Але саме в Криму, давній Тавриці, Тавриді, маємо найранiші й найрясніші фіксації назв на Рус-/Рос-. Відомий дослідник О.М.Трубачов зазначає:
«Кінцем VIII — початком ІХ ст… датуються згадки племені Русь, Рос у Тавриді й на берегах Чорного моря в житіях Георгія Амастридського й Стефана Сурозького… До цих пір береги Понту й Меотиди залишаються місцем, де це ім'я (русь — С.Н.) виступає перед нами в документованій історії… за 300 років до закликання варягів»(Трубачев, 401–402).
Тож наведемо бодай деякі факти з цієї документованої історії.
VI ст. Сирійський автор Псевдо-Захарій згадує у Причорномор'ї народ рос.
Кінець VIII ст. У «Житії Стефана Сурозького» — творі невідомого автора Х ст. — згадується руський князь Бравлин; він же згадується у «Велесовій книзі». Сурож — нинішній Судак у Криму, йому у «Велесовій книзі» відведено чимало сторінок.
Близько 821 р. Географ Баварський називає русів поряд із хазарами.
861 р. Кирило-Костянтин, майбутній творець слов'янської писемності, виявив у Криму Євангеліє і Псалтир, писані руськими літерами. Він також познайомився з носієм руської мови, засвоїв розмовний варіант її і розшифрував «письмена».
ІХ ст. Перський історик Фарх ад-дін Мубаракшах повідомляє, що в хазар є письмо, яке походить від руського — хазари нібито запозичили його від русів, «гілки румійців», які живуть неподалік від хазар.
Близько 867 р. Патріарх Фотій у так званому «Окружному посланії» повідомляє про хрещення русів. До 879 р. відноситься письмова згадка про єпархію в Криму, в містi Росія (теперішня Керч).
ІХ ст. Ряд східних авторів переповідають сюжет про русів, що живуть на острові «в три дні шляху» (приблизно 100 км).
Початок Х ст. Арабський автор Масуді згадує Руську річку й Русь<30>ке море, які, скоріше за все, означають у нього Керченську протоку (колись Боспор Кімерійський) та Чорне море.
1048 р. До Ярослава Мудрого прибуло посольство від Генріха І з Франції просити руки Анни, доньки київського князя. Посли відзначають поширення в Київській Русі культу святого Климента, мощі якого у свій час вивіз із Криму Кирило-Костянтин, першовчитель слов'ян.
І, нарешті, найраніша згадка, яка належить до VI ст. до н. е. У книзі Ієзекіїля, що входить до так званих пророцьких книг Біблії, згадується народ рош. Цю згадку деякі дослідники сприймають досить скептично. Але ж якби не існувало такого народу, то навряд чи його стали б уводити до грецького варіанту Ветхого Завіту сімдесят досвідчених перекладачів. Та й народ рош подано в етнічному контексті з кімерійцями й скіфами, які в VII–VI ст. до н.е., тобто саме тоді, коли створювалася книга Ієзекіїля, здійснювали походи в Малу Азію. До всього, всі три етноніми — рош, кімерійці, скіфи — прив'язуються до одного ареалу — Північного Причорномор'я. Причому у Візантії цей нібито міфічний народ рош часто-густо ототожнюється з реальним народом росів або русів.
Таким чином, береги Чорного моря справді виявляються найдавнішим ареалом, де писемно фіксується племінна назва роси або русь. Різні джерела, насамперед візантійські, подають відомостi про них упродовж тривалого часового відтинку, і саме про тих, які замешкували в Криму чи прилеглих територіях. Саме ототожнення русів/росів iз таврами чи тавроскіфами свідчить, що візантiйці вважали їх місцевим населенням, принаймні таким, що спрадавна проживає в Причорномор'ї. Саме з кримськими русами/росами найперше увійшли в контакт візантійці, а сам термін руси/роси вони вживають і на означення надднiпровських русів. І взагалі візантійські джерела не розрізняють Русь Причорноморську й Русь Подніпровську — вони розглядають обидві Русі як дві частини одного цілого.
Що ж до самого етноніма таври, то значення його намагалися з'ясувати ще античні автори, наприклад, Стефан Візантійський у VI ст. Він каже, що в Тавриці бог Озіріс запріг биків, зорав землю, i від цієї саме пари биків дістав ім'я народ — таври. І що саме з цим божеством пов'язана давня назва Таврида, Таврика, оскільки священною твариною Озіріса був бик, грецькою — таврос. Діодор Сицілійський і собі мовить, що золоте руно стерегли таври та їхні вогнедишні бики. Принагідно нагадаємо, що античні автори індійського Шіву ототожнюють з Діонісом, тобто Озірісом.
Якраз у Тавриді, за легендами, Озіріс, тотожний Діонісовi, навчив людей виноградарства й землеробства. З таврами й Таврикою пов'язується богиня Артеміда, що мала епітет Тавропола. Саме вона перенесла до таврів юну Іфігенію, донь<31>ку мікенського царя Агамемнона, де та стала жрицею в таврійському храмі Діви- Артеміди. Від руки Іфігенії мало не гине її рідний брат Орест, що прибув потай викрасти статую Артеміди і був схоплений сторожею. Сестра рятує брата, і обоє, разом із статуєю богині, повертаються до Греції. Там Іфігенія і далі служить Артеміді, але вже в грецькому храмі.
Кримські таври поклонялися Діві-Артеміді, що має всі архаїчні риси матері-корови. На теракотовій пластинці, знайденій 1946 р. у Херсонесi (біля Севастополя), зображено жінку з головою корови. Там же знайдено монети із зображенням на одному боці богині Діви, захисниці й покровительки Херсонесу, а на другому — бика.
Грецькі міфи самі відзначають, що Діву-Артеміду до Греції було викрадено саме з Криму, що зробив це Орест, брат Іфігенії. З чого випливає, що Діва-Артеміда в Криму автохтонна, що її храм і жертовник споконвіку були тут. Бо й справдi, навіщо було б переносити призначену для пожертви Іфігенію аж у Крим, якби батьківщина Артеміди була десь ближче до Греціі. Інші міфи мовлять, що Артеміда народилася в Греції випадково, бо матері її Лато (наша Лада) випало народити її в Делосі саме тоді, коли вона йшла зі своїх північних країв, Гіпербореї. А саме в Гіпербореї був особливо поширений культ Артеміди, як і Аполлона, її брата. Гіперборейці ж жили на північ від Чорного моря, тобто і на території сучасної України.
Усіма своїми характеристиками таврська Діва-Артеміда узгоджується з індійською Деві — «Богинею», жіночою іпостассю Шіви-Рудри, верховного божества, тотожного слов'янському Родові. Античні автори знають Шіву пiд іменем Діоніс, а Шіва нерозривно пов'язаний з білим або сивим биком. Емблема його — бик, він сидить на бикові, він сам — бик, тоді як його дружина ототожнюється з коровою. А що наші предки поклонялися цим божествам, засвідчують численні факти. Зокрема, написи з іменами Шіви знайдено в Одесі та Білгород-Дністровському — вони датуються ІІ-ІІІ ст. Поклоніння Діві-Артеміді відбилося в таких назвах по всій Україні, як Дівка, Дівуха, Дівиця, Дівошин, Дівчий, Дівоча, а особливо в Криму: Парфеніт, Парфеній, Німфей, Діа, Киз-Куле, Киз-Таш, Киз-Кермен, Киз-Аул тощо. Святилища таврської Діви, як і індйської Деві, розташовувалися на узвишшях і стрімчаках, що й собі відбилося в топонімії України, де маємо численні Дівочі та Дівич-гори, наприклад, у Трипіллі, Каневі, Сахнівці. Загадкова Мокоша, єдине жіноче божество в язичницькому пантеоні Володимира — це та ж індійська Махеші «Велика богиня», дружина Шіви, який під іменем Влес стояв на березі Почайни.
Одним із численних імен Шіви, два з яких знайдено в Україні на <32> вапнякових стелах, є Вріш, що на санскриті означає «Бик». Саме це ім'я відповідає імені слов'янського божества — Влес-Велес Обидва імені етимологічно тотожні, мають спільне походження й однакове значення. Тобто й на цьому рівні виявляється тотожність індійського Шіви-Вріша й слов'янського Влеса-Велеса. Обидва божества — «скотії» боги в своїх міфологіях і значення їхніх імен як «Бик» найкраще відповідає їхньому статусу. І,отже, маємо третє ім'я Шіви, засвідчене на терені України. З іменем Велес — «Бик» споріднене й ім'я християнського покровителя худоби — святого Власа, Власія — власне, християнство тут і запозичило це ім'я у язичницького Влеса. Компонент Вріш — наявний у деяких епітетах Шіви, таких як Врішапаті — «Бик-Владика», «Бик-Володар», Врішадгвараджа — «Бикостяжний» (на стягу Шіви зображено бика), Врішанка — «Бикосимвольний» (символ його — бик), Врішавахана — «Биковозний» (його возить бик), Врішабгагаті — «Бикоїздний» (він їздить на бикові), а також Врішанчан, Врішапарван, Врішакапі, Врішаяна тощо.
Окрім Шіви-Рудри, який тотожний слов'янському Родові і Влесові, в Україні маємо численні сліди поклоніння давніх українців і таким божествам, як Вішну й Крішна. Їх називає серед інших божеств та ж «Велесова книга» (іншими словами — «Шівина книга»), щоправда, під іменами Вишень і Кришень. І ці божества мають імена й епiтети, що містять компонент Вріш — «Бик». Наприклад; Вріша, Врішатанка, Врішнiгарбга, Врішабгакешава, Варшнея тощо. Ім'я Врішан має Індра, теж згадуваний у «Велесовій книзі».
Санскритське вріш, крім цього, надзвичайно популярне в іменах мудреців, царів та епічних героїв: Врішака, Врішасена, Врішамітра, Врішабгадева, Врішакапі, Врішоттам та ін. Наявне воно і в топонімах: Врішабга, Врішапрастха. Що дозволяє зробити висновок про виняткову важливість слова вріш на індійському грунті. А оскільки індоіранські племена жили й на Україні, то ця особливість мала відбитися й тут, навіть якби подібне поклоніння бикові не було властиве давнім українцям. А воно було їм властиве.
Особливо важливо те, що компонент вріш- входить і в деякі етноніми, про які згадують індійські джерела. І то саме етноніми, безпосередньо пов'язані з Шівою та Вішну-Крішною. Це, зокрема, етноніми врішні та махавріша. З етнонімом врішні пов'язуються особливо Крішна і його старший брат Бальвір (інші імена Бальдев, Бальрам, Бальбгадра чи просто Баль). Саме слово врішні дослівно означає «мужній», «хоробрий», «відважний» (пор. укр. буйний, ярий, які теж сходять до поняття «бик» і утворені від слів із цим значенням, а бик — завжди уособлення відваги, мужності, снаги воїна). Ім'я Врішні <33> мав предок Крішни й Бальвіра — родоначальник племені врішніїв, через що й сам Крішна має ім'я Варшнея, досл. «Приналежний Врішні», «З роду Врішні».
Другий індійський етнонім — махавріша дослівно означає «великий бик» і пов'язується дослідниками з Шівою-Рудрою. Рудра, тотожний нашому Родові, у «Рігведі» означається як «Бик, супроводжуваний марутами», де марути — божества вітру й бурі (вони у «Велесовій книзі» називаються марицями, а в «Слові о полку Ігоревім» — «вітри — Стрибожі внуки»). З чого випливає, що Стрибог — ще одне з імен Шіви-Рудри на слов'янському Грунті. Якщо відкинути компонент — бог у цьому імені, то перший компонент — Стрі/або Стр — теж сходить до індоєвропейського слова із значенням «бик» (пор. авест. стаора, гот. stiur, англ. steer, давньослов'янське ставр (Ставр Годинович), грец. таврос тощо).
Виняткова важливість основи вріш- на індійському грунті, наявність божеств, в імена яких ця основа входить, на українському грунті дозволяє співвіднести її з основою рус-/рос-, рясно засвідченою в топонімії та гідронімії України. Навіть більше: можна з певністю казати, що рясна топонімія на Рус-/Рос-, особливо в Криму, є залишком назв, імен та етнонімів, споріднених із санскритським вріш. І тоді цілком певно виходить, що назва таври — справді не первісне означення давніх насельників Криму й України, а переклад грецькою назви, яка, ймовірніше за все, звучала як рос/рус. Що є слов'янською видозміною санскритського вріш — «бик».
Це тим правдоподібніше, що початкове в- у слов'янських та індійських мовах може зникати. Наприклад, санскр. врішабга — «бик» може мати й форму рішабга, а укр. врожай подекуди має форму рожай. Як і ім'я Владислав може мати форму Ладислав, а Володимир — форму Ладимир. Індійське брахман на означення жерця на слов'янському грунті спершу прибрало вигляду врахман, а тоді рахман і так увійшло в фразеологізми, назви та прізвища українців.
Тож санскритське вріш цілком закономірно відповідає слов'янському рус/рос. Це добре ілюструє річкова назва Рось — слов'янський відповідник санскритському вріш: Рша, Ръсь, Рсъ, Урс. Тобто й назва Рось має значення «Бик». Це підтверджує і те, що Роська, притока Росі, має також назву Самець, теж, по суті, Бик.
Основа вріш, що має і різновид варш, окрім поняття «бик», означає ще й «дощ». Водночас ця основа, окрім значення «іти дощеві» має ще значення «осипати дарами». Тобто сама ця основа пов'язується з поняттям про достаток, родючість, урожай і водночас — із вологою, дощем. Недарма ідол Влеса/Велеса стояв не на Горi біля двору теремного, а на Подолі, на березі Почайни. Тоді як його дружина Мокоша, тотожна індійській Махеші <34> («Велика Богиня»), стояла на Горі й була єдиним жіночим божеством у язичницькому пантеоні великого київського князя Володимира. Що засвідчує її виняткову важливість у ньому.
Отже, при такому тлумаченні етнонім руси // роси цілком узгоджується зі словами Іоана Цеца, що етнонім руси значеннєво тотожний етнонімові таври. І водночас відповідає твердженню «Велесової книги», що руси — це коровичі, інакше — бичичі. Тобто етнонім руси, як і його збірна форма русь, як і його семантичний двійник — етнонім таври має значення «бики», або «ті, що поклоняються бикові». З чого напрошується висновок, що й назва Таврида, Таврика семантично тотожна назві Русь і означає «Країна Бика», «Країна Священного Бика». Так само і назва Україна — пізніша трансформація подібного значення, але вже від основи карв-, корв-. З чого випливає, що термін кравенци, ужитий у «Велесовій книзі», не що інше, як предок сучасного терміну українці. А оскільки «Велесова книга» створена слов'янськими волхвами ще в ІХ ст., за понад сто років до прийняття Володимиром християнства, то саме до часу створення цієї пам'ятки відноситься і перша писемна фіксація етноніму українці. Хоча, безперечно, він існував набагато раніше від цієї першої писемної згадки, принаймні в усному вигляді. Тобто функціонування термінів українці // кравенци й терміну Україна, що виявляється семантичним двійником назв Таврика, Русь, Волинь тощо, відсувається принаймні на кілька століть углиб історії. Тобто всі ці назви — Таврика, Волинь, Русь, Україна — семантичні двійники, різні передачі одного й того самого ареалу, населеного людністю, яка поклонялася Священному Бикові.
Таке тлумачення підтримують і деякі інші факти. Украй цікаво, що астрологи всіх часів розміщують Україну під знаком Тельця, тобто Бика. Цей знак по-санскритському і називається Вріш. На найдавнішій астрогеографічній картi І ст. до н. е. саме цим знаком позначена Скіфія — Північне Причорномор'я, Наддніпрянщина, а скіфів автор «Велесової книги» також відносить до «коровичів». Є підстави вважати, що назва Таврика в давніх джерелах стосувалася не лише Кримського півострова, але й усієї материкової території сучасної України.
У ряді міфологій (шумерській, єгипетській, індійській, іранській) бик — земне втілення бога або його атрибут; у давньому Дворіччі, Середній Азії ІІІ-ІІ тис. до н. е., в давньоіндійській та давньоіранській традиціях бик — образ місячного божества. Бик також — символ бога грози. У єгипетських міфах Бик Неба — син Небесної корови й батько теляти, яке вона народжує. Особливе поширення культ Священного Бика мав у цивілізації долини Інду, так званій харапській цивілізації (ІІІ тис. до н. е.). Бик як символ бопв — Шіви-Рудри, Індри, <35> які добре відомі й насельникам Давньої України, надзвичайно поширений в індіиській міфології. На Криті існував культ Священного Бика. За Прокопієм Кесарійським (VI ст.), слов'яни жертвували биків богу — «творцеві блискавок», тобто богові грози. У східних слов'ян приносили в жертву бика на день Іллі-пророка, котрий замінив давнього бога-громовержця Індру.
Як і в хараппській культурі, культ Бика й Корови особливо виразний у трипільській культурi. В шарах цієї культури на річці Рось знайдено глиняну модель храму, прикрашену бичачими рогами. Посуд трипільці робили з вушками, схожими на роги, чотири ніжки нагадували коров'яче вим'я. На посуді зображалися й бики в запрягу. Костяна пластинка, що мала вигляд бичачої чи коров'ячої голови, містить на собі пунктирне зображення Богині-Матері, яка часто сама зображена з рогами. Роги — дуже поширений сюжет у трипільській образотворчості. Про це свідчать численні роги-букранії — наліпи на посуді, ручки ложок і черпаків у вигляді рогів. Роги зображено на спинках кріселець, де сидить Богиня-Мати. Трипільці закопували під долівками черепи з рогами биків або корiв чи просто тримали їх у хаті на почесному місці. Весільний коровай теж рогатий, що засвідчують і весільні сучасні пісні, тобто теж пов'язується з биком і коровою. Саме слово коровай виявляє спорідненість із цими тваринами. Бики й корови приносилися в пожертву ще в доскіфський період. Насельники часів Високої Могили оформлювали поховальні ями у вигляд розгорнутої бичачої шкури, що, очевидно, символізує сузір'я Тельця, як вважають деякі дослідники. Неподалік іншої відомої археологічної пам'ятки — Кам'яної Могили знайдено кам'яну посудину із зображенням по вінчику бичачих голів. Шоста досипка у Високій Могилі за формою — голова бика. Курган біля Новоолексіївки на Херсонщині, всуціль викладено бичачими кістками. На думку археологів, зображення бичачих голів у причорноморських курганах сягають ІV-ІІІ тис. до н. е.
Культ Сонця-Бика, бога скотарів і воїнів, виявлявся не лише в тому, що люди приносили в жертву биків, побожно споживали чи виліплювали з тіста бичків чи корівок. Люди бачили світ як велетенського бика. Наші колядки згадують турів золоторогих, корів золотохвостих із зірками по боках. Бик в українському фольклорі — символ творіння, парубок, віл — чоловік, телиця — дівчина, корова — жінка, земля. Така символіка переповнює наші весільні пісні й приповідки. Коли сняться воли — має статися щось гарне і радісне.
Поняття «бик» невіддільне від воїнського стану, бо уособлює доблесть, мужність, снагу. Саме з биком найчастіше порівнюють воїнів, богатирів, царів чи богів. Таке порівняння звичайне в багатьох міфо<36>логіях та епосах. Властиве воно й давньоукраїнським пам'яткам: варто згадати хоча б «Слово о полку Ігоревім» і порівняння в ньому князів з яр-туром чи буй-туром. У шумерській міфології слово із значенням «бик» вживається в розумінні «воїн», «герой», «богатир». Як відзначає відомий перекладач «Махабгарати» Борис Смирнов, у деяких текстах слово рішабга — «бик» повністю втратило свій початковий зміст «бик», «тур» і означає тільки «ватажок», «князь», «цар». А слово рішабга, первісно врішабга, тотожне санскритському вріш та слов'янському рус.
Поширене в багатьох народів Сходу, особливо іранців, ім'я Рустам, що його має найпопулярніший персонаж «Шахнаме», теж містить компонент Рус- із значенням «Бик». А все ім'я перекладається як «Найдосконаліший бик», бо — там — суфікс, що передає вищий ступінь якості основного слова. Ім'я Рустам етимологічно (тобто походженням і значенням) тотожне санскритському Врішоттам, де бачимо, що санскритське Вріш — на іранському грунті має відповідник Рус-. А імена Врішоттам, Рустам, у свою чергу, значеннєво тотожні імені Готам, що його, зокрема, мав Будда, сам виходець, як свідчать джерела, iз саків // шаків, тобто скіфів. Так що всі ці три іменi мають однакове значення.
Рясно відбите поклонiння Священному Бикові й у назвах на території сучасної України. Назва Боспор, тепер Керченська протока, яка відділяла країну таврів — Таврику від Таманського півострова, де колись жили сінди, тлумачиться як «Переправа/Брід/Водопій/Шлях Бика». Назва Боспор виявляє семантичну тотожність із назвою Ексампей, про яку згадує ще Геродот у V ст. до н.е. Ексампей був загальноскіфською релігійною святинею. Ця назва розкладається на Ексам+пей, де Ексам споріднене з індоіранським укшан // уксан — «бик», а — пей — тотожне нашому — пій у словах водопій, напій тощо. У свою чергу, ці обидві назви значеннєво тотожні назві Оксфорд, де Окс- теж має значення «бик» і споріднене з санскр. укшан та іран. ухшан. Ексампей розташовувався на Південному Бузі, давня назва якого — Гіпаніс, тотожна назві Кубань. І Гіпаніс, і Кубань означають «Бик-ріка» (пор. санскр. го — «бик» та пані — «вода», «ріка»). Індоіранське укшан/ухшан відбилося і в давній назві на означення Чорного моря. Ця назва, з колонізацією греками Північного Причорномор'я, була потрактована ними спершу як Понт Аксинський — «Негостинне море», а тоді — як Понт Евксинський — «Гостинне море». Так греки пристосовували первісну, існуючу до них назву, хоча насправді обидві грецькі назви лише переосмислення і приблизне звучання грецькою місцевої скіфської чи ще давнішої назви Чорного моря, яка означала те саме, що й Боспор, Ексампей, Оксфорд, тобто «Шлях Бика» чи «Море Бика». І таке значення давньої назви Чорного моря зберегла й <37> писемно зафіксована пізніше слов'янська назва Чорного моря — Руське море, в якій зберігся компонент із значенням «бик». Пов'язується з поняттям «бик» і назва Росія, теперішня Керч і колишній Пантикапей, столиця могутньої Боспорської держави, яка інувала на півдні України впродовж майже тисячоліття (VI ст. до н. е.-IV ст. н. е.). Цілком можливо, що сучасна назва давнього Пантикапея — Керч, літописне Керчев, означає «Місто Бика», «Биків», тим більше що не менш давня Тмутаракань на сусідньому Таманському півострові, де жили сінди, споріднені з таврами, тлумачиться як «Місто Чорного Бика». А Тмутараканей в Україні — до десятка.
Таким чином, зі сказаного напрошуються два важливі висновки. Перший стосується «Велесової книги», яка ще раз виступає як джерело, що заслуговує цілковитої довіри. Водночас ця пам'ятка містить поки що найдавнішу, яка сходить щонайменше до ІХ ст., писемну фіксацію етноніма українці у формі кравенци. Що принаймні на кілька століть відсуває цей етнонім углиб історії, хоча зрозуміло, що він існував задовго до цієї першої писемної згадки.
Другий висновок той, що назви Таврида, Русь, Україна, Волинь виявляються семантичними двійниками, несуть однакове значення, виражене різними лексичними засобами. І словосполучення «Україна-Русь», у такому разі, не штучне сусідування двох випадкових, малозначущих означень, а поєднання двох абсолютно рівноцінних, сповнених глибинного змісту й високого соціального статусу назв, які мовби дублюють, доповнюють, пояснюють одна одну. І значення кожної, що відбиває надзвичайно архаїчні уявлення насельників давньої України, — «Країна Священної Корови // Країна Священного Бика». <38>
«Махабгарата» — велетенська епічна поема Давньої Індії, яка має чимало точок дотикання з Україною, розповідає, що колись могутній воїн Крішна та його старший брат Баладева, подорожуючи світом, прибули в країну Відарбгу. Коли вони на своїй колісниці проїжджали повз царський палац, в одному з вікон Крішна помітив дівчину невимовної краси, яка захоплено дивилася на нього. Дівчина, а це була царівна Рукміні, ще довго дивилася на дорогу, хоч колісниця з двома незнайомцями давно зникла. Від своїх подруг вона почула, що сьогодні царською столицею має проїхати сам Крішна, про вроду, хоробрість і шляхетність якого давно ходили легенди. Ще не бачивши його дівчина всім серцем прихилилася до мужнього лицаря. А коли побачила на власні очі, то виявилося, що він іще вродливіший та мужніший, аніж те доти малювала її уява.
Тим часом нагодилися подруги. Помітивши, що Рукміні поринула у якісь солодкі видива, одна з них нишком підкралася до неї і затулила їй очі долонями. «Вгадай, хто? — трохи зміненим голосом запитала вона, і в Рукміні несамохіть вихопилося: — Крішна!»
Вибух дзвінкого сміху привів царівну до тями, й вона сполотніла — тепер усі дізналися про її сердечну таємницю. Та наступної миті й собі приєдналася до загальних веселощів.
Проте забути Крішну вже не могла. На пораду подруг, які бачили переживання царівни й самі переживали за неї, вона на пальмовому листку написала Крішні кілька рядків і переслала йому. Той, як виявилося, і собі не на жарт закохався в красуню-царівну і відразу послав до неї сватів. Але брат Рукміні рішуче виступив проти такого шлюбу, мовивши, що в нього для сестри є достойніший жених — цар сусіднього царства Шішупала, його друг. Тож свати Крішни повернулися ні з чим.
Оповісники врочисто оголосили, що невдовзі відбудеться весілля Рукміні з Шішупалою. Ні сльози царівни, ні її благання, ні погрози накласти на себе руки не похитну<39>ли братового й батькового рішення. Її тримали під посиленою вартою, і лише напередодні весілля дозволили вийти зі своїх покоїв.
І ось жрець запалив священний вогонь, гості попідводились і з'явилася наречена — горе й невимовний розпач зробили її ще гарнішою. Та коли Шішупала й Рукміні мали сім разів обійти довкола багаття, щоб стати повноправним подружжям, вихором налетіли на колісниці Крішна й Баладева, підхопили Рукміні, що з радісним зойком кинулася до них, і помчали геть. Шішупала кинувся навздогін, між ним і Крішною відбувся жорстокий герць, де перший наклав головою. А Рукмін, брат Рукміні, присягнув не повернутися додому, доки не поверне сестри до батьківської оселі. Сповнити свою клятву йому так і не вдалося, тож він мусив звести собі нову столицю, якраз на тому місці, де в нього з Крішною сталася затята сутичка і де лише втручання сестри врятувало йому життя.
Рукміні подарувала Крішні десятьох синів, один з яких, Прадьюмна, одружився потім із дочкою Рукміна. В свою чергу, син Прадьюмни й дочки Рукміна одружився з внучкою Рукміна. На цьому весіллі за грою в кості Рукмін і Балавіра посварилися, і сварка ця скінчилася для брата Рукміні трагічно.
У цій розповіді з «Махабгарати» є кілька цікавих моментів. Найперше, що імена Крішни і Балавіри рясно відбиті на українському терені, про що вже писалося. Батька Рукміні звали Бгішмака, а це ім'я тотожне українському прізвищу Бушмака. Як і ім'я Бгішма, полководця кауравів, тотожне українському ж прізвищу Бушма.
Не менш цікава й сама назва Відарбга, що її мало царство, яким правив Бгішмака, батько Рукміні. Вона розкладається на Ві+дарбга, де Ві- у санскриті — префікс, що підсилює основне слово, в даному разі дарбга (СРС, 580, 732). Крім того, санскритське — р- часто-густо відповідає слов'янському — л-/-в-, наприклад, санскр. пурна — рос. полный — укр. повний, діргха — долгий — довгий, врік — волк — вовк, тарк — толк — товк тощо. Тож санскритська основа дарбг- на слов'янському грунті закономірно прибирає форм далб-/долб-/довб-. А коли так, то ця основа виявляє неабияку фонетичну подібність з топонімами Здолбунів, Здовбиця, Довбичка, Долобське (озеро в Києві, де 1103 року відбувся з'їзд князів Київської Русі) та ін. І що найголовніше — з етнонімом дуліби. Тоді виходить, що племінна назва дуліби може бути спорідненою з племінною назвою дарбги (якщо відкинути префікс Ві>. І царівна Рукміні, отже, може цілком бути дулібкою, якщо з'ясується, що етноніми дарбги та дуліби сходять до спільного джерела, мають однакове походження і значення. А в світлі того, що на Волині і взагалі в Україні безліч фактів, пов'язаних із Крішною, Балавіром (Бальвіром, Бадьдевом), ядавами // <40>ятвягами, то в такому припущенні не буде нічого неймовірного.
У санскриті основа дарбг- має два основні значення:
— з'єднувати, зплітати, зчіплювати;
— священна трава дарбга, використовувана при найважливіших обрядах та ритуалах (СРС, 261).
Трава дарбга згадується ще в «Рігведі», де їй надається величезного значення, вона неодмінна при найголовніших дійствах. Як свідчить «Атхарваведа» («Веда замовлянь»), дарбга вживалася при замовах проти переляку, страху, зокрема, й перед богом смерті Ямою; при таких замовах до зап'ястка прив'язувався й амулет із дарбги. Ця ж трава із гострими стеблами вживалася для прокльону ворогів і при замовах на довгий вік, проти змій та їхньої отрути й узагалі для лікувальних цілей.
Підстилки з трави дарбги використовували для сидіння і спання найуславленіші відлюдники, мудреці й царі. Дарбга — неодмінний атрибут багатьох брахманських (жрецьких) обрядів, особливо таких як ушанування предків, коронування на царство тощо. Була навіть зброя, яка називалася «стебла дарбги». Вбрання з дарбги носили найсвятіші відлюдники, а найревніші йоги й сьогодні розстилають свій килимок на цій траві. Взагалі йогівські вправи радилося робити на цій траві, застеленій шкурою чорної сарни.
У «Махабгараті» повно згадок про дарбгу в різних контекстах: «царі лягли на підстилки з трави дарбги», «він узяв відлюдницький посох і шкуру чорної сарни, вдягнув вбрання з дарбги й подався в лісову обитель», «їхні тіла були вкриті порізами від трави дарбги», «всіє землю тілами полеглих, як усіюють дарбгою вівтар під час жертвоприношень» тощо. З чого видно, що трава ця різалася й нагадувала нашу осоку, рослину, яка характерна для Волині. Втім, це підтверджує і Борис Смирнов, відомий перекладач «Махабгарати», добрий знавець санскриту й українських реалій, бо сам походив із Чернігівщини. Він зауважує в одному з коментарів, що дарбга — різновид осоки. З дарбги жерці робили кропила. Коли птах Гаруда, на якому їздив Вішну, викрав у богів трунок безсмертя — амріту, тотожну грецькій амброзії, то найперше поставив її на підстилку з дарбги. Речення «щасливі ті, хто побачить твоє обличчя зі слідами дарбги, смаженого рису й чорного гороху» означає, що цим усім обсипали претендента при ритуалі зведення на престол.
Тож дарбга відігравали виняткову роль у давньоіндійських уявленнях, обрядах і ритуалах, отже, й у житті тогочасного індійця. Та й не тільки тогочасного. І зараз при обрядах священний вогонь підтримується дровами й жмутами трави дарбги. За ведійських часів жертовний майданчик устилався дарбгою, але й тепер її можна бачити в Індії на домашніх і храмових вівтарях. І сьогодні радиться використову<41>вати її при богослужіннях-пуджах, класти пучки її на домашній вівтарик або в узніжжі мурті — зображення божества. Дарбгу, на противагу деяким іншим священним рослинам, слід, за приписами, заготовляти заздалегідь.
Не менш важливо й те, що ця священна трава відбилася в індійських іменах та назвах. Ім'я Дарбгін мав легендарний мудрець; про нього «Махабгарата» мовить, нібито він володів такою могутністю, що звів в одне місце води чотирьох морів. Знає епос і ім'я Далбг'ягхоша, дослівно «Шемрання / Шурхотіння / Шелестіння дарбги», а також персонажів з іменами Дарбгі, Дарбг'я, що має і форму Далбг'я. Причому самі індійські джерела уточнюють: Далбг'я — те ж Дарбг'я. Що засвідчує: коливання р: л і в самому санскриті. Ім'я Далбг'я мав головний домашній жрець п'ятьох братів-пандавів. А битва між пандавами, на боці яких виступав Крішна, й кауравами, яких підтримував Балавіра, старший брат Крішни, складає стрижень «Махабгарати». З чого й важливий висновок: імена на Дарбг- // Далбг- мали переважно представники жрецького, брахманського стану.
Трава дарбга має й іншу назву — куша; з нею також пов'язано чимало індійських імен, назв і термінів. Кушастхалі — столиця царства Анарти; індійська традиція ототожнює це місто із столицею Крішни — Дваракою. Крім того, легендарним засновником Кушастхалі вважається цар Райвата, який правив в Анарті і дочка якого — Реваті — стала дружиною Балавіри, брата Крішни. Показово, що дід Реваті звався Рева — це цікаво у зв'язку з поширеним серед українців прізвищем Рева та похідними від нього (Ревенко, Ревченко, Ревченя тощо).
Ім'я Куша мав один із двох синів Рами та Сіти, героїв «Рамаяни», яка виявляє спорідненість з українським фольклором, обрядами й звичаями. Ім'я Кушадгваджа, «Кушостяжний» (тобто із зображенням пучка трави куші на стягові), мав брат царя Джанаки, прийомного батька Сіти. Дві доньки Кушадгваджі, мовить епос, були замужем за Бгаратою і Шатругхною, братами Рами, теж героями «Рамаяни». Сином Куші, сина Рами, був цар Кушанабга. У «Рамаяні» Вішвамітра, уславлений мудрець і воїн, який нечуваним подвижництвом досяг брахманського статусу, вважається сином царя Кушіки. А в боспорських написах із Північного Причорномор'я фіксується ім'я Аспамітхар, що є іранською передачею індійського імені Вішвамітра; ця фіксація датується ІІІ ст. до н.е.
Таким чином, численні факти відбиття священної трави дарбги/куші в давньоіндійських власних іменах та назвах, важлива роль її в давніх і сучасних обрядах і ритуалах дають підстави вважати її винятково важливою для уявлень і повсякденного життя стародавніх індійців. Тож не дивно, що вона мог<42>ла відбитися і в назві Відарбга, яку мала країна царівни Рукміні, отже, і з Крішною. Назва Відарбга, в такому разі, означатиме «Край благословенної дарбги», «Країна священної дарбги», «Країна, славна дарбгою». Бо префікс Ві-, як зазначалося, надає основі дарбг- вищого ступеня якості. Хоча слід відмітити, що деякі індійські джерела пояснюють назву Відарбга як «Розплетена», маючи на увазі, що основа дарбг- іще має значення «плести», «вити», а префікс ві- може бути префіксом від'єднання, тотожного українському від- (відокремити, від'єднати, відійти тощо). Проте для такого тлумачення бракує переконливого вмотивування, та й учені відносять його до «народної» етимології. Тоді як пов'язування назви Відарбга зі священною травою дарбгою знаходить переконливе й різнобічне вмотивування.
Сказане вище дозволяє співвіднести індійський етнонім дарбги/далбги зі слов'янським етнонімом дуліби. Це східнослов'янське плем'я різні писемні джерела фіксують на території історичної Волині, де згодом згадуються також бужани й волиняни. Причому одні вчені дотримуються думки, що дуліби, бужани й волиняни — одне й те саме плем'я, яке в різні періоди виступає під різними назвами. Інші ж мають їх за абсолютно різні племена, що змінювалися на цій території. І пролити світло на цю й досі нерозв'язану проблему може допомогти «Махабгарата», дані якої тут виявляються вкрай цікавими й значущими.
«Махабгарата» знає ще одну назву країни Відарбги — Бгоджа. Насельники її — бгоджі або, що звичніше для наших граматичних норм, бгоджани. А це надзвичайно близько до етноніма бужани. І якщо на індійському грунті Відарбга тотожна Бгоджі, а дарбги-відарбги тотожні бгоджам-бгоджанам, то так само дуліби можуть бути тотожними бужанам. І в такому разі не виключено, що племінна назва бужани певного часу змінила назву дуліби, як згодом і етнонім волиняни замінив собою етнонім бужани. Можливо також, що етноніми дуліби й бужани існували паралельно в один і той самий час. Тобто всі три племінні назви могли вживатися щодо одного й того самого слов'янського племені, хоч і в різні історичні періоди. Причому, очевидно, найдавнішою є назва дуліби, новішою — бужани, а найновішою — волиняни.
Знаменно, що самого царя Бгішмаку, батька Рукміні, індійські епічні джерела означають як «цар із племені бгоджів». А коли Рукмін, брат Рукміні й непримиренний супротивник Крішни, заприсягнувся визволити сестру й не зумів цього зробити, то звів собі нову столицю і назвав її Бгоджаката. У назві цій збереглася назва племені, а компонент — ката споріднений з українським хата і є одним із найпоширеніших елементів согдійської топоніміки (Смирнова, 96). Бгоджаката <43> стала, як дехто вважає, другою столицею відарбгів-бгоджів. А першою і основною столицею Відарбги було місто Кундінапур, інакше — Кундіна, Кундін. Саме в Кундіні народилась і виросла Рукміні, дружина Крішни.
У цьому плані неабиякий інтерес викликає так звана Болоховська земля в ареалі, де сходилися Галицька, Волинська й Київська землі (басейн Случу, верхів'я Південного Бугу й Тетерева), з головним містом Болохів (ЕС, 22–23). У межах Болоховської землі було місто Кудин, назва якого, як бачимо, виявляє неабияку подібність із назвою Кундін, столицею Відарбги-Бгоджі. Цікаве й те, що одним із епітетів Вішну є Кунда. Отже, цей епітет певною мірою стосується і Крішни, оскільки він — земне, восьме втілення Вішну, а епітети, прикладувані до Вішну, часто-густо є і епітетами Крішни. У «Махабгараті» стосовно Вішну вжито й епітет Кундера, що, в свою чергу, спонукає звернути увагу на сучасні українські прізвища Кундера, Кундіренко тощо.
Пролити світло на ім'я Кунда допомагає «Авеста» — давньоіранська пам'ятка, ровесниця «Рігведи». У «Відевдаті», одному з розділів «Авести», фігурує дев Кунда. Дані іранських та інших джерел вказують на неабияку роль його в зороастризмі, маніхействі й деяких інших віруваннях, що має свідчити про чимале поширення і важливість Кунди в попередні епохи. У пізніші часи він прибрав негативного, девівського з точки зору давніх іранців статусу. Слово дев трактується в «Авесті» як «демон», а в «Рігведі» як «бог, божество». Так само і щодо ахурів-асурів — в «Авесті» ахури тільки боги, а в «Рігведі» асури — переважно демони, хоч іноді й боги.
Отож в «Авесті» мовиться, що Кунда відносився до девів і був покровителем яту-чаклунів (ЗМ, 111). Тобто це слід розуміти так, що коли в іранців Кунда — дев, то в індійців він — цілком позитивне божество. Так само й щодо яту: якщо в іранців вони відносяться до негативних персонажів, то в індійців — до позитивних. Тобто вони пов'язані з віруваннями, ворожими зороастризмові.
В іншому розділі «Авести» — «Бундахішні» — згадується дев Кундак: тут він іще означається Ятукан, а компонент Яту- сходить до авестійського яту — «чаклун», «чародій», «чарівник». У зороастрійській традиції яту має негативне значення, а поза нею в іномовних запозиченнях з іранських мов означає «мудрець», «провісник», «зоречит», «маг», без жодного негативного відтінку (Грантовский, 288–289). А цей набір значень цілком відповідає функціям тогочасного жерця.
Ці дані проливають світло й на ім'я родоначальника ядавів, з яких походили Крішна та його старший брат Баладева. Звати цього родоначальника — Яду, і це ім'я цілком співвідноситься з авестійським яту. Індійські факти недвозначно вказують на приналежність Яду до <44> жрецького, брахманського стану. Його мати, Деваяні, була донькою Шукри, верховного жерця при цареві асурів Врішапарвані. Шукру ж індійська традиція вважає сином, а іноді й ототожнює його з легендарним мудрецем-жерцем Бгрігу, засновником знаменитого жрецького роду, що його надзвичайно високо підносить індійська традиція, зокрема, індійський епос. Деякі дослідники не без підстав вважають, що саме завдяки цьому родові ми маємо «Махабгарату» в її теперішньому вигляді, яку представники роду Бгрігу піддали своїй грунтовній редакції. Плем'я бгрігу згадується ще в «Рігведі», а його відомий індійський учений Суніті Кумар Чаттерджі схильний пов'язувати з фрігійцями.
Тобто виходить, що й саме ім'я Яду означає «жрець», «віщуватель», «провісник». Іранський термін ятукан тотожний іншому іранському терміну — кундакан, вони — синоніми. Тобто яту і кунда, яду і кунда — теж синоніми. Вірменський історик Мовсес Хоренаці засвідчує поклоніння божеству Кунда в іранських племен, які жили по сусідству з Вірменією або в самій Вірменії. Доречно тут нагадати, що в історичній Вірменії, до часу прийняття там християнства (ІІІ ст.), жили значні індійські общини, особливо в області Тарон (зараз у Туреччині). Саме звідси походить відома легенда про трьох братів — Куара, Мелтея і Хореана з області Палунь, яку дедалі певніше пов'язують сьогодні з літописною легендою про полянських князів Кия, Щека й Хорива. Причому вірменська легенда має суттєву подробицю, відсутню в літописній легенді: вона називає батьками трьох братів двох індських, тобто індійських князів — Деметра й Гісане. З'ясувалося, що насправді то не двоє індійських князів, а двоє індійських божеств, яким поклонялися індійці в Вірменії. Причому Гісане, судячи з усього, Вішну, бо вірменська легенда мовить, що Гісане був довгокосий. І якраз Вішну й Крішна мають епітет Кешава — «Косатий», «Довгокосий».
Таким чином, стає ясно, що ядави, плем'я або рід Крішни, відносяться до жерців, причому, очевидно, жерців саме асурських, тобто первісних, бо асури — старші брати богів-девів. Отже, й літописні ятвяги, тотожні індійським ядавам, теж відносяться до жрецького стану. Це до певної міри прояснює, чому ятвяги й споріднені з ними інші балтійські племена (пруси, самби, галінди) найдовше опиралися наверненню до християнства і чому проти них часто здійснювали походи київські й галицько-волинські князі. Бо ятвяги й інші балтійські племена сповідували первісну, язичницьку, асурську релігію, і жерці-брахмани (пор. поширене литовське прізвище Брахмане) мали серед них великий вплив. А саме жерці були найбільшими ревнителями предківської віри. Тому й воліли ці племена відходити все далі й далі в ліси та болота під натиском уже схристиянізованих київських і галицьких князів, які уособлювали воїнський стан, вдаючися і до збройного захисту своїх первісних вірувань. Точнісінько так, як за тисячоліття до цього й у Вірменії індійські общини чинили запеклий опір, коли їх си<45>лою навертали до християнства. І показово, що цю боротьбу тут очолив верховний жрець Ардзан, ім'я якого не можна не співвіднести з іменем Арджун у «Махабгараті». Його мав один із пандавів, на боці яких виступав Крішна, могутній воїн і родич Крішни — йому Крішна допоміг викрасти собі в дружини свою сестру Субгадру і йому ж він виклав свою «Божественну пісню» — «Бгагавадгіту».
Таким чином, назву столиці Відарбги — Кундіну, де правив цар Бгішмака й де народилася Рукміні, правомірно пов'язати зі словом кунд — «чародій», «жрець», «чаклун». Якщо зважити, що —ін у назві столиці — суфікс діяча (йогин, брамин, чакравартин) або суфікс наділеності чимось (Ваджрін — «Наділений ваджрою», «Індра», Шулін — «Наділений шулою-тризубом», «Шіва», Чакрін — «Наділений диском-чакрою», «Вішну-Крішна»), то слово кундін означатиме «наділений магічною здатністю», «наділений магічними властивостями», тобто, власне, «жрець». Воно тотожне слов'янським термінам кудин // чудин, які й собі означають «жрець», «волхв», «кудесник». Стосовно ж міста Кундін, то назву його можна перекласти як «Жрецьке», «Жерцівське», «Жречин» — якщо можна так сказати. Очевидно, таке значення має і одне з болохівських міст — Кудин, назва якого, в такому разі, виявляється тотожною індійській назві Кундін і спорідненою зі слов'янськими словами чудо, чудодій, чудин, кудин, кудесник. Що й відбилося в численних топонімах і гідронімах на терені України й поза нею на Куд- // Чуд-. У такому разі й назва самої Болоховської землі може сходити до слов'янського терміну на означення жерця-кудесника — волхв. Тобто назва Болоховська земля означає Волоховська, Волхвовська, Жрецька земля, Земля жерців/волхвів. Сюди ж відносяться і численні прізвища в запорозьких козаків і сучасних українців: Кудин (також ім'я), Кудинець, Кудик, Кудко, Кудійко, Кудійчук, Кудинович, Кудиненко, Кудим, Кудименко, Кудиченко тощо, а також Болох-Волох, Блох-Влох, Болоховець-Волоховець, а ще прізвища на Чуд-, які сходять до термінів кудин // чудин, волох // болох, влох // блох, волхв із первісним значенням «жрець», «чародій», «чудодій», «провидець», «віщун».
Історичні джерела засвідчують, що Данило Галицький полонив так званих «князів болоховських» і що «князі болоховські» мали свій уділ на Бузі, неподалік Бреста. Їхні володіння розміщувалися в околицях і на берегах Бугу, що впадає в Дніпровський лиман. Болеслав Мазовецький скаржився, що князі Болоховські самочинно захопили частину його земель (Карамзин, 10), з чого видно, що Болоховське князівство сусідило з Мазовією. За переказами, в межах Подольського краю колись існувало Болоховське князівство, до якого входила й Дулібська земля. Про самих болоховців <46> подейкували, що вони вкрай скупі, хоч і дуже багаті, і ця їхня риса означалася словом дуліб. Цікавий і той факт, що в колишній Орловській губернії місто Болохов іноді дещо глузливо називали Дулеби. З чого напрошується висновок, що між болоховцями й дулібами традиційно існує якийсь зв'язок — вони сусідять у різних ситуаціях. А риса — скнарність — приписувана болоховцям-дулібам, ще три тисячоліття тому приписувалася й рігведійському племені пані (див. статтю «Панікар і Панікарча: відлуння рігведійського міфу»).
З іншого боку, не виключено, що основа Болох- споріднена з назвою Балх, якою в новіші часи стала означатися стародавня Бактрія — вона, до речі, виявляє чимало точок дотикання з Україною. У «Повісті врем'яних літ» літописець Нестор схвально відгукується про уктріан, відомих своїм благочестям — неважко помітити спорідненість назви уктріани з назвою бактріани, бактрійці. Саме з Бактрією пов'язується в «Махабгараті» ім'я Пар'яшравас, тотожне слов'янському імені Переяслав, а також Бгурішравас, тотожне українському Борислав. В іменах давніх бактрійських царів наявний компонент кей, котрий перегукується з іменем полянського князя, легендарного засновника Києва — Кий. Стяг династії Кеянідів, що правила в Бактрії на початку І тис. до н.е., пов'язаний із героєм-ковалем на ім'я Кова. Саме він подолав змія Заххака, узурпатора іранського престолу. Це перегукується з київськими легендами про коваля, що врятував Київ від жорстокого змія. Фігурує у київських легендах і персонаж тугарин — це цілком може бути означенням мешканця Тохаристану, як свого часу називалася саме Бактрія. Сіявуш, надзвичайно популярний персонаж у культових уявленнях домусульманського Хорезму, теж вихідець із династії Кеянідів. Ім'я його тлумачиться як «Чорний бик», «Чорний самець» і є семантичним, значеннєвим двійником імені Крішна. А в Україні фіксуються назви Сиваш /притока Сіверського Дінця і так зване Гниле море — затока на заході Азовського моря/. Характерно, що притокою Сіверського Дінця є і річка Чорний Жеребець (СГУ, 499,612), яка має і назву Красний Жеребець. З Кеянідами й Бактрією пов'язаний також Рустам — герой іранського епосу, ім'я якого означає «Найдосконаліший Бик» і етимологічно тотожне індійському імені Врішоттам із тим самим значенням.
Отже, маємо певні паралелі. Імена з основою на Дарбг- стосуються представників жрецького стану, а слова Нестора про благочестивих уктріан теж, безперечно, стосуються жрецького стану. Показово, що первісно приставка кей при іменах бактрійських царів (Кей Ковус, Кей Хосров, Кей Усан тощо) також означала «жрець», і лише потім цей термін став сприйматися як означення царя, правителя. <47>
І на індійському грунті слово каві, з якого утворилося кей, означає жерця-кудесника, чародія або людину, наділену таємним знанням, а також поета й мудреця, хоча первісно означало жерця, творця ритуальних текстів. У сучасних індійських мовах слово каві зберегло значення «поет»: скажімо, Рабіндранат Тагор мав високий титул Махакаві — «Великий поет». Отож міфологізований образ каві, жерця-царя, сходить іще до періоду індоіранської єдності. Перський цар Дарій на знаменитій Бехістунській скелі заявляє, що саки (скіфи) були невірними й не шанували Ахурамазди. З чого випливає, що й причорноморські скіфи могли не поклонятися Ахурамазді і що саме через релігійні чвари вони свого часу мусили вирушати до Північного Причорномор'я. Бо скіфи з'являються тут якраз тоді, коли в Ірані починає ширитися зороастризм, що його останній з Кеянідів — Кей Віштаспа (Кей Гістасп античних джерел) проголосив державною релігією Ірану, перед тим надавши притулок при своєму дворі Заратуштрі. І чи не прагнув перський цар Дарій, ревний прихильник Ахурамазди, отже, й зороастризму, покарати причорноморських скіфів за їхню неповагу до Ахурамазди й зороастризму, коли здійснював свій невдалий похід до берегів Дніпра? Якщо так, то це засвідчує: саме Північне Причорномор'я, особливо ареал сучасної України, було осередком первісних арійських культів та вірувань.
Привертає увагу ім'я Кунтібгоджа, в якому наявний компонент — бгоджа. Це ім'я царя, що був прийомним батьком Кунті, матері трьох із п'яти пандавів, серед них і Арджуна. Справжнім її батьком був цар Шура, теж із ядавів. Крішна через це має епітети Шаурі, Шаврі, досл. «Нащадок Шури», «Шурин», оскільки цар Шура доводився Крішні дідом. Шура віддав рідну доньку Кунті, що мала дівоче ім'я Прітха, на виховання бездітному цареві Кунтібгоджі з роду ядавів, ватажка племені кунтіїв у Бгоджі. Через це Прітха отримала друге своє ім'я — Кунті. Арджун, за дівочим прізвищем матері, має ім'я Партх, а в «Махабгараті» досить часті імена не по батькові, а по матері, що свідчить про пережитки матріархіту в епічний період історії. Подібне явище й досі побутує в селах історичної Волині.
Слід зазначити, що не тільки Кудин, а й інші болоховські міста виявляють дотичність до Крішни-Чорнобога, Баладеви-Білобога, ядавів, «Махабгарати» й інших, так би мовити, «індійських» реалій. Нагадаємо, про які саме болоховські міста йдеться: Губин, Кобудь, Кудин, Божеськ, Деревичі, Чернетин, Білобережжя і Дядьків. Про Кудин уже мовилося, а з інших міст тільки безпосередньо Крішни можуть стосуватися принаймні три з них — Губин, Чернетин, Кобудь.
Одним з епітетів Крішни є Гопа, що розкладається на Го+па, де го (гу) — «бик», «корова», «худоба», а па — «за<48>хисник», «охоронець». Тобто ім'я Гопа, яке має різновиди Гопала, Гопалака, дослівно означає «Захисник биків/корів/худоби», тобто «Пастух». А оскільки го ще має значення земля, бо вона, як і корова, теж годувальниця, то термін гопа означає ще — «захисник/охоронець землі», тобто «цар». Показово, що Таммуз — бог-пастух за шумерськими міфологічними текстами, має епітет Гу — ба: він складається із тих самих компонентів і має те саме значення, що й індійське гопа. Тобто і Гопа і Гу — ба етимологічно тотожні (Смирнов, 234). Тому цілком можливо, що в назві болоховського міста Губин лежить саме цей епітет Крішни, що має і свій шумерський відповідник Гу — ба.
Щодо назви ще одного болоховського міста — Кобудь, то можна припустити, що вона пов'язана з різновидом епітета Гопа, розглянутого вище, — Гопаті. Тут так само два компоненти — Го+паті, де паті — розширена суфіксом форма па; на слов'янському грунті санскритське паті (досл. «захищаючий», «боронячий») відповідає рос. батя та укр. батько. Є підстави гадати, що цей компонент у давніші часи міг прибирати форм — буд, — будій. Що видно хоча б на прикладі імені антського князя — Хільбудій (VI ст.), спорідненого з санскритським терміном на означення племінного ватажка — кулапаті (хінді — кульпаті), досл. «батько/захисник/ватажок роду/племені» (СРС, 167). Цей важливий соціальний термін і в індійців з часом перетворився на популярне чоловіче ім'я, що побутує і досі. Цей же термін, як і ім'я Хільбудій, споріднений з іменем скіфського царя — Сколопіт. На нашу думку, такі сучасні українські прізвища як Кульбіда, Куйбіда також споріднені з санскритським кулапаті та хінді кульпаті. Принагідно зазначимо, що батька антського князя Хільбудія звали Самбат, а це спонукає згадати: на означення Києва деякі джерела, зокрема візантійські (Костянтин Багрянородний, Х ст.) подають назву Самбатас; ім'я Самбат, Смбат і досі популярне, наприклад, у вірменів. Цікаво й те, що сина Крішни звали Самба, а це ім'я означає «Кий», і що з літописними ятвягами споріднені самби.
Щодо назви Чернетин, то слід мати на увазі, що саме ім'я Крішна з санскриту означає «Чорний». А українці знають не тільки імена Кришко, Криско й прізвища Кришень, Кришненко, але й імена Черня, Чорнята, Чорниш, Чернега й прізвища, похідні від них, а ще Чорний, Черній, Черняк, Черненко тощо. Це яскраво засвідчує «Реєстр Війська Запорозького 1649 року». Колись імена Черня, Чорниш, Чернята, Чернега зараз побутують в українців тільки як прізвища. І в той же час козаки мали імена Біляк, Білан, Білаш, які й собі побутують сьогодні як прізвища. Поза сумнівом, таке явище викликане поклонінням предків запорозьких козаків Чорнобогові й Білобогові, добре відомих давнім українцям, а ними якраз і є Крішна й Баладева. Тож немає нічого дивного, що на честь цих божеств називалися річки, гори, села й міста. Прикладом чого є і назва Чернігів, і назва Чернетин.
Певною мірою причетною до Крішни може виявитися і назва болоховського міста Дядьків. Цілком можливо, що первісною назвою його було Дандаків, особливо зважаючи на те, що на Південному Бузі упродовж майже тисячоліття фіксується індоарійське плем'я дандарії, а в Криму в ІІ і IV ст. було квітуче місто Дандака.
Топонім Дандака, значеннєво тотожний назві Київ (див. статтю «Українські дандарії, індійські кияни»), згадується і в «Махабгараті» і в «Ра<49>маяні». Причому в «Рамаяні» відчувається його зв'язок із ядавами, хоч і дещо опосередкований. Цар Данда, який правив країною Дандакою, закохався в доньку жерця Шукри й викрав її, за що Шукра прокляв Данду і його царство занепало. Тут цікаве те, що матір'ю Яду, родоначальника ядавів, тотожних літописним ятвягам, була Деваяні — теж дочка верховного жерця Шукри. Отож саме під цим кутом слід, очевидно, дивитися й на назву Дядьків, яка первісно могла звучати як Дандаків, Дандків, а з часом стала затемненою, малозрозумілою і, як це буває, стала пояснюватися за першою-ліпшою асоціацією, в даному випадку, за словом «дядько». Тим більше, що це місто, як і інші болоховські міста, перебуває в ареалі з надзвичайно відчутним індоарійським струменем.
Таким чином, «Махабгарата» й інші давньоіндійські джерела в черговий раз засвідчують, що вони є украй важливими й цінними для вивчення найранішої історії та етногенези українців. І ширше залучення їх у науковий обіг може пролити світло на багато яких реалій не лише Волині, але й усієї України. <50>
«Махабгарата» в одному з міфів розповідає про Врішапарвана, царя асурів (в індійській міфології старші брати богів-девів і їхні постійні супротивники). У Врішапарвана була донька Шарміштха («Найсоромливіша»), а в його верховного жерця і найпершого радника Шукри — донька Деваяні; вона виховувалася без матері, батько догоджав їй як міг, тому й зростала дівчина вередливою і себелюбною.
Якось після купання в лісовому озері між обома подругами спалахнула сварка — царівна в поспіху вдягла не своє сарі, а Деваяні обурилася цим. Шарміштха спересердя штовхнула її, та заточилася і впала в колодязь, на щастя, пересохлий і засипаний опалим листям. Перелякана царівна втекла додому, а Деваяні витягнув із колодязя Яяті, цар сусіднього царства, що саме полював неподалік і почув розпачливі крики дівчини. Шукра, батько Деваяні, обурений вчинком Шарміштхи, хотів покинути царство, але Врішапарван ублагав його залишитися, пообіцявши покарати доньку так, як тільки він захоче. Деваяні забажала, аби царівна стала їй довічною служницею і невдовзі вийшла заміж за свого рятівника, царя Яяті. Красуню ж царівну, щоб убезпечити себе від можливої суперниці й зайвих переживань, оселила в лісових нетрях. Проте під час полювання Яяті випадково набрів на хижку в лісовій глушині, де Шарміштха в самотині згаювала свої невеселі дні. Жонатий цар і царівна покохали одне одного й потай від Деваяні стали зустрічатися.
Час спливав, у Деваяні від Яяті народилося двоє синів — Яду й Турвашу, а в Шарміштхи — троє: Ану, Друх'ю та Пуру. Але подвійне життя Яяті розкрилося, і тесть, на доччину вимогу, прокляв молодого ще зятя на довічну старість. Сказавши, втім, наостанок, що той знову зможе стати молодим, якщо котрийсь із п'яти синів погодиться взяти собі його старість, а натомість віддасть <51> свою молодість. Лише Пуру, наймолодший син Шарміштхи, зважив на батькове прохання. Тисячу років Яяті втішався життям, а тоді повернув синові молодість і посадовив його на царський трон. Хоча царем традиційно годилося стати найстаршому синові, від Деваяні — Яду.
У цьому романтичному й повчальному міфі, який послужив темою для безлічі художніх, мистецьких і музичних творів, є кілька цікавих моментів. По-перше, імена п'ятьох братів, синів Яяті від Деваяні й Шарміштхи, тотожні назвам так званих «п'яти ведійських племен» — яду, турвашу, ану, друх'ю та пуру, згадуваних іще в «Рігведі» — найдавнішій писемній пам'ятці стародавніх індійців, яка, по суті, є і найдавнішою пам'яткою всіх індоєвропейських народів. Вважається, що ведійські племена десь у ІІ тис. до н.е. залишили свою прабатьківщину, яку багато хто розміщує і на теренах сучасної України, а деякі міфи «Рігведи», серед них і головний — про битву Індри з Врітрою, складалися в межиріччі Дніпра й Південного Бугу. Те, що цей міф разом із іменами головних персонажів зберігся в українських веснянках, щедрівках і казках, підтверджує таку думку.
По-друге, Яду, старший син Деваяні та Яяті, став родоначальником племені, з якого походили Крішна і його старший брат Балавіра (Баладева, Баларама, Балабгадра), землеробське божество. А слідів в Україні, пов'язаних із цими божествами, багато й досі на різних рівнях.
ІІо-третє, ядави виявляють тотожність із ятвягами давньоруських літописів. Бо як індійські ядави на своє означення мають іще дві назви — сатвати й данави, так і ятвяги, що їх відносять до балтійських племен, і собі мають дві інші назви — судовити (судова) і дайнови. А така потрійна відповідність, з одного боку, не може бути випадковою, а з іншого — засвідчує, що ведійські племена не всі полишили Україну, що частина їх лишилась і взяла участь в етногенезі балтійських та слов'янських народів, серед них і українського.
На Волині, Львівщині, Чернігівщині, в Білорусі й Польщі чимало назв типу Ятвяги, Ятвязь, Ятвіж тощо. З ядавів походив Шіні — могутній воїн, онук якого під час вісімнадцятиденної війни, описаної в «Махабгараті», правив бойовою колісницею Крішни. Шіні започаткував рід, який за ним став називатися шайнави. А на Волині є місцевість Шайно, побутує прізвище Шайнюк, у Польщі — Шайноха; таке прізвище мав, зокрема, відомий польський історик Карл Шайноха /1818-1868/.
Ім'я Крішна відбите у латишів як Кріш'ян. Для прикладу можна навести хоча б відомого дослідника латиських дайн (пісень) із цим ім'ям — Кріш'ян Барон. А в українців непоодинокі прізвища Кри<52>шень (саме таку форму божества подає «Велесова книга») та Кришненко. Дружину Крішни звали Рукміні, а в литовців поширене прізвище Рукмане. У свою чергу, батьком Рукміні був цар Бгішмака — ім'я його тотожне українському прізвищу Бушмака. Батьком Деваяні був жрець, тобто брахман Шукра, а в сучасних литовців досить часте прізвище Брахмане. На українському терені слово брахман у формі рахман відбилося у фольклорі, фразеологізмах, прізвищах, назвах і навіть святах (Рахманський Великдень). Села Рахмани та Гупали (одне з імен Крішни — Гопала) є на Волині.
З назвою волинського озера Пульмо перегукується давньоіндійський міф про красуню Пулому. Вона була заручена з іншим, коли мудрець-брахман Бгрігу викрав її з батьківської оселі і привів до своєї відлюдницької хижки серед густого лісу. Звідти її, вже вагітну, намагався викрасти колишній жених, але невдало. Показово, що і батька Пуломи, і її колишнього жениха звали однаково — Пуломан, що обоє походили з асурів, матір'ю яких була Дану — уособлення первісних вод. А родоначальником литовських князів вважається Палемон — ім'я це досить часте і в боспорських написах різного періоду, починаючи з часів задовго до нової ери.
Батьком Шачі, дружини Індри, теж був асур на ім'я Пуломан. Індра, розповідає міф, вирятував її від злого батька, а потім одружився з нею — той же, по суті, мотив, що й у випадку з Яяті та Деваяні. Індра ж — цар богів і ватажок небесного воїнства в «Рігведі» — має свої слов'янські й балтійські паралелі: фольклорний звір Індрик, що прочищає «криниці джерельні», чеське чоловіче й латиське жіноче ім'я Індра, латиське прізвище Індране (наприклад, у відомої письменниці Елзи Індране). Дружина Індри мала й ім'я Індрані, тобто «Індрина». Про Індру не раз згадує на своїх сторінках «Велесова книга».
У зв'язку з Шачі, дружиною Індри, ім'я якої означає «Могутня» (сам Індра мав і ім'я Шакра — «Могутній»), привертають увагу місто Шацьк та Шацькі озера на Волині.
У Крішни був син Самба, а ше в ХІІІ ст. існувала країна Самбія, населена самбами, племенем, близьким до ятвягів. Із Самбою теж пов'язується один цікавий давньоіндійський міф, що має несподіваний вихід на Україну.
Якось зі своїми приятелями-витівниками Самба вирішив поглузувати з уславлених мудреців. Він вбрався вагітною жінкою і прийшов до них, мовляв, якщо ви такі розумні, то скажіть, хто в мене народиться: хлопчик чи дівчинка. Мудреці відповіли, що під жіночою одежею приховується Самба, а приведе він на світ залізного кия, який принесе погибель його родові, тобто ядавам, як і всім тим, хто докотився до нечуваного блюзнірства — насміхатися з мудреців. Пророцтво <53> збулося, а Самба захворів проказою і подався в Пенджаб, де постом і нечуваним подвижництвом здобув ласку Сур'ї, бога Сонця, який і зцілив його від тяжкої недуги. А вдячний Самба на честь свого рятівника спорудив на березі ріки Чандрабгаги храм Сонця-Сур'ї і запровадив поклоніння йому.
І в цьому міфі з «Махабгарати» чимало цікавого. Бо залізний кий, що про нього провістили мудреці, по-санскритському й буде — самба (СРС, 636). Водночас так називається і зброя Індри. По-друге, назва Чандрабгага складається з двох назв — Чандра й Бгага (мовою хінді Бгаг). Чандра й Бгага — річки в Пенджабі, де й була записана «Рігведа». Давня назва Пенджабу — Аратта (DІ, І 109). До складу Аратти, як свідчить «Махабгарата», входили сінди й сувіри, а ці племена засвідчені античними авторами й на території Давньої України. Тобто дістає певну підтримку правомірність пов'язування назви Аратта і з Україною.
Пенджаб згадується у «Велесовій книзі» як Пандеб. Крім того, річки Чандра й Бгага мають своїх українських двійників — Буг і Шандру, яка тече в Київській області. На Бузі, як ми вже знаємо, жило індоарійське плем'я дандарії, дослівно «кияни». Ще одна пенджабська річка — Шатадру має свого українського семантичного двійника — Стоход. Цікаве й те, що й сьогодні в Пенджабі є свої «запорожці», яких налічується до 20 тисяч і які провадять такий самий триб життя, що й наші славні козаки: живуть спартанським життям, не одружуються, знають лише воїнську справу й носять жовто-блакитне вбрання.
Зі словом самба споріднене слово самбін — «веслувальник», «човняр» (СРС, 636), тобто воно є синонімом до слова дандін. Що іще раз змушує згадати літописця Нестора і його слова, що полянський князь Кий не міг бути перевізником, човнярем, оскільки він був князем. Але якраз через свій князівський статус Кий не тільки міг, але й мусив мати справу з човном, бо човен відігравав неабияку роль в уявленнях і обрядах давніх слов'ян, зокрема киян. В українців і нині побутує прізвище Самбук, а на означення Києва Костянтин Багрянородний (Х ст.) подає назву Самбатас. Таке ж ім'я, Самбатас, мав і батько антського князя Хільбудія, про якого пише в УІ ст. Прокопій Кесарійський (Ловмяньский, 151). Імен із компонентом Самб- чимало в боспорських написах (КБН, 100, 370, 766 та ін.).
Мудрець Бгрігу, чоловік Пуломи, доводився дідом Деваяні, матері Яду й Турвашу, для яких він, отже, був прадідом. А за пуранами — давньоіндійськими билинами — Пулома теж основоположниця роду, так званих пауломів — «пуломиних», «нащадків Пуломи». Вони — відгалуження данавів індійського епосу, отже, і ядавів. Назва данави походить від імені асурки Дану, пов'язаної з первісними водами і тотожної українській Дані. Сином Дану <54> якраз і є Врітра — найголовніший і наймогутніший асур, битву якого з Індрою і досі зберігає український фольклор. А імена ведійської Дану й української Дани зберігають у своїх назвах річки Північного Причорномор'я — Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро.
Слід зазначити, що відомий український балтист Анатолій Непокупний, виходячи з ареальних міркувань, а не з міфологічних, як ми, доходить того самого висновку, що назву волинського озера Пульмо слід пов'язувати саме з ятвягами (Непокупный, 144).
Міф про царя Яяті й п'ятьох його синів особливо цікавий тим, що назви п'яти ведійських племен, тотожні іменам п'яти синів Яяті, напрочуд перегукуються з назвами балтійських і слов'янських племен, які ще в літописні часи компактно розміщувалися фактично поряд. Якщо ядави відповідають ятвягам, то по сусідству з ними жили туровці, яких можна співвіднести з ведійськими турвашу. Інше ведійське плем'я — друх'ю — співвідноситься зі слов'янськими дреговичами, дрегвою. Характерне те, як цар Яяті прокляв сина Друх'ю, коли той відмовився взяти батькову старість, а натомість віддати свою молодість: «Ти зі своїм родом підеш у місця, де єдиним засобом пересування буде тобі човен або пліт, А сам ти будеш у своєму племені не царем, а лише ватажком» (МДИ, 66). Ці слова дивовижним чином характеризують місцевість, на якій літописи застають дреговичів.
Пуру можливо співвіднести з полянами (санскр. пуру тотожне грецькому полі — «багато»; на індійському грунті слово пуру розвинулося в значення «усі», «плем'я», «народ»). Причому в індійському міфі привертає увагу те, що Пуру протиставляється чотирьом своїм братам: він наймолодший, єдиний зважив на батькове прохання і віддав йому свою молодість, посів царський престол, хоча за давньою традицією його мав посісти найстарший брат, тобто Яду. Це перегукується з деякими фактами давньоруських літописів, де відчутне протиставлення полян іншим слов'янським племенам. На противагу, скажімо, дреговичам чи древлянам, полянам властива мирна й лагідна вдача, шанування батьків, вони мають шлюбний звичай, а не викрадають собі дружин на «бісівських ігрищах» тощо.
Напрошується тут і скіфська паралель. В одній із легенд про походження скіфів Геродот у У ст. до н.е. мовить, що престол дістався наймолодшому з трьох синів Геракла й доньки ріки Борисфен (давня назва Дніпра). Античні автори, як правило, ототожнюють індійського Крішну з грецьким Гераклом, тобто виходить, що й Крішна причетний до генеалогічної легенди про трьох синів, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. Саме Колаксай, наймолодший із братів, зумів справитися з випробуваннями і стати першим скіфським царем, заснувавши царську династію. Цікаве й саме ім'я Колаксай, що складається з Кола+ксай, де ксай — «правитель», «цар», а кола споріднене із санскритським кула — «всі», «рід», «плем'я» (СРС, 167). Тобто ім'я Колаксай означає «Ватажок/Вождь/Цар роду/племені» й постало ім'я, слід гадати, з первісного терміну на означення племінного ватажка. Так що ім'я Пуру та компонент Кола- виявляють значеннєву тотожність, а самі Пуру та Колаксай — і функціональну.
Таким чином, міф про царя Яяті й <55> п'ятьох його синів можна сприймати як підтвердження на міфологічному рівні балто-слов'янської єдності, про яку стільки сперечаються історики й мовознавці. Справді-бо, матері у п'ятьох братів різні, але батько — спільний, причому він кшатрій, тобто походить із воїнського стану. Матері ж належать до різних соціальних верств: Деваяні, мати Яду й Турвашу, — брахманка, тобто з вищого стану давньоіндійського суспільства, жрецького. А Шарміштха, мати Ану, Друх'ю та Пуру, належить, як і сам Яяті, до воїнського стану, другої за значимістю верстви тогочасного суспільства. Саме між брахманами-жерцями й воїнами-кшатріями точилася постійна боротьба за верховну владу, на описи чого багатий давньоіндійський епос, особливо «Махабгарата». Рясно ці два стани відбиті й на українському терені, як, до речі, й два інші — вайш'їв та шудрів. З чого й недвозначний висновок: як і індійці, предки сучасних українців теж добре знали чотиристановий суспільний поділ.
За соціальним статусом брахманка Деваяні стоїть дещо вище від кшатрійки Шарміштхи. Та, з іншого боку, шлюб брахманки з кшатрієм, як у випадку з Деваяні та Яяті, не схвалюють індійські приписи — пошлюбники мусять належати до одного суспільного стану. А шлюб брахманки з кшатрієм небажаний, що й відбиває відповідний термін на означення такого шлюбу — пратілома, «протиприродний». І навпаки, шлюб Яяті й Шарміштхи природніший і законніший, попри навіть те, що обоє не відбули належного весільного обряду. Бо обоє належать до одного стану.
Отже, виходить, що ведійські ану, друх'ю та пуру — воїнські, кшатрійські племена, оскільки «Махабгарата» відносить батьків Ану, Друх'ю та Пуру до кшатріїв. А яду й турвашу — напівбрахманські-напівкшатрійські племена, оскільки в тій же «Махабгараті» батьком Яду і Турвашу є кшатрій, а мати — брахманка. Інакше кажучи, слов'янські племена — це воїнські, кшатрійські племена, а балтійські — напівкшатрійські-напівбрахманські, де неабиякий вплив мали саме жерці. Очевидно, цим можна пояснити те, що саме балтійські племена найдовше опиралися прийняттю християнства і проти них здійснювали часті походи київські та галицько-волинські князі.
Туровці більше споріднені з ятвягами, якщо йти за давньоіндійським міфом, бо в них спільні батьки. А дреговичі, поляни і, можливо, анти виявляють близьку спорідненість між собою, бо в них теж спільні батьки. Та загалом усі вони — братні племена.
Бгрігу, легендарний мудрець і чоловік Пуломи, доводився прадідом Яду й Турвашу по матері, їх, як мовить «Рігведа», Індра привів з далеких країв (Лелеков, 152). Та ж «Рігведа» знає плем'я бгрігу, воно згадується серед десяти арійських і неарійських племен, які воювали з царем-арієм Судасом і зазнали від нього поразки. Нині серед українців <56> побутує прізвище Судас (я особисто знаю молодого журналіста з таким прізвищем) і Сдасюк (первісно — Судасюк) — його має, наприклад, автор книги «Штати Індії». Ім'я Судас із санскриту означає «Щедрий на пожертву» (богам).
Видатнии індійський мовознавець Суніті Кумар Чаттерджі /1890 — 1977/, з ініціативи якого давньоукраїнська епічна пам'ятка «Слово о полку Ігоревім» побачила світ бенгальською мовою, вважає, що плем'я бгрігу з основною масою індоєвропейців мігрувало до Малої Азії, де стало називатися брігес або фрігес, тобто фрігійцями. Там частина їх лишилася й поступово змішалася з місцевим населенням, а частина вирушила на пошуки нових територій /Чаттерджи, 51/. Страбон свідчить, що перед Троянською війною фрігійці прибули до Малої Азії із Фракії і через кілька століть утвердилися тут як господарі Малої Азії. А фрігійці, як і фракійці, троянці, лідійці, карійці, етруски належали до так званих іллірійських народів. Геродот пише, що фрігійці переселилися до Малої Азії з Балкан, разом із вірменами (Геродот, VІІ 73).
3гадка про фрігійців у зв'язці з вірменами цікава тим, що на зламі двох ер в історичній Вірменії жили значні індійські громади, особливо в Тароні (зараз у Туреччині). Саме з Тарону походить легенда про трьох братів з області Палунь — Куара, Мелтея і Хореана. Її дедалі певніше співставляють із літописною легендою про полянських князів Кия, Щека й Хорива. Причому вірменська легенда містить вкрай важливу подробицю, відсутню в літописній легенді — батьками трьох братів вона називає двох індійських князів. І навіть подає їхні імена — Деметр та Гісане. <57>
Геродот у V ст. до н.е. серед кількох версій про походження скіфів подає і ту, яка, за словами історика, належить самим скіфам. На пустельній доти землі від Зевса й дочки ріки Борисфен (давня назва Дніпра) народилася перша людина — Таргітай. Троє його синів — Арпоксай, Ліпоксай і Колаксай — стали родоначальниками скіфських племен, але першим царем і засновником династії скіфських царів став наймолодший з братів, Колаксай. Бо тільки йому далися до рук магічні дари, які впали з неба — золоті чаша, сокира, плуг і ярмо. Як пише Геродот, усі разом скіфи називаються сколоти, за іменем їхнього царя Колаксая. Скіфами ж їх назвали греки (Геродот, 181).
Отже, виходить, що сколоти — самоназва скіфів і суто скіфське слово. Крім того, легенда ця має кілька цікавих моментів. І тут, як і в літописній легенді про полянських князів Кия, Щека й Хорива, як і в вірменській легенді про князів Куара, Мелтея і Хореана з області Палунь, фігурують троє братів. І тут, як і в міфі про трьох синів царя Яяті від дружини-кшатрійки Шарміштхи (див. попередню статтю за березень) престол дістається наймолодшому з братів. Показово й те, що магічні дари, впалі з неба, характеризують чотиристановий поділ скіфського суспільства, властивий і давньоіндійському суспільству. Більше того, символіка небесних дарів легко витлумачується на індійському грунті: чаша символізує стан жерців-брахманів, сокира — воїнів-кшатріїв, плуг — хліборобів-вайш'їв, ярмо — шудрів, залежних від трьох вищих станів. І якщо судити з того, що всі чотири індійські терміни на означення цих станів рясно відбиті в українських прізвищах, то напрошується висновок: чотиристановий поділ суспільства знали й предки сучасних українців.
Ці вкрай важливі повідомлення античного автора слід розуміти так, що етнонім сколоти й ім'я Колаксай — споріднені й сходять до спільного кореня. І справді, в обох словах наявний спільний компонент кол. На думку М.Я.Марра, яку підтримує відомий іраніст і скіфо<58>лог В.І.Абаєв, скіфи й сколоти — два різновиди однієї назви, ща мають спільне походження, отже, й однакове значення (ДИЯ, 363–364). Проте всі намагання визначити, що ж саме означає цей компонент, виявилися невдалими. І врешті-решт дослідники дійшли невтішного висновку, що засобами іранських мов (а скіфів відносять до іраномовних племен) значну частину «варварських» імен і назв з Північного Причорномор'я, серед них етнонім сколоти й ім'я Колаксай, пояснити неможливо. Щоправда, В.І.Абаєв, хоч і не категорично, спробував вивести ім'я Колаксай з іранського Хвар-хшая — «Сонце-цар» (Там же). Проте через численні застереження і обумовлення це тлумачення втрачає переконливість і вірогідність, хоча, мабуть, не варто категорично й заперечувати, що ім'я Колаксай може мати певний стосунок до Сонця. Бо племінний ватажок, а особливо пізніший цар, був у давні часи і воєначальникои і жерцем водночас, який через пожертву поєднував Землю й Небо, світ людей із світом небожителів і його часто порівнювали й ототожнювали з Сонцем. Тож єдине, в чому більш-менш одностайні дослідники, це те, що елемент кол в етнонімі та імені — якийсь украй важливий термін у давніх насельників Північного Надчорномор'я, населення, можливо, ще навіть доскіфського.
Індійці добре знали скіфів, яких вони називали шаки (іранці — саки). Шаки, як і бактрійці та явани (греки-іонійці), брали участь у війні, описаній у «Махабгараті», що спалахнула між двома братніми родами пандавів і кауравів. Причому шаки-скіфи виступали на боці саме кауравів, яких підтримували сінди й сувіри, засвідчені й на терені України, а також ядави, тотожні літописним ятвягам. Кауравів підтримував і Баладева, старший брат Крішни по батькові, тоді як сам Крішна виступав на боці пандавів. Цю подію деякі індійські джерела відносять до надзвичайно давніх часів. Принаймні відомий Айхольський напис, знайдений у незавершеному джайнському храмі й датований 634–635 рр., повідомляє, що на 556 рік ери Шака (відповідає 634 рокові нової ери) минуло 3735 років від війни, описаної в «Махабгараті» і що саме з цієї події почалася нова епоха — Каліюга, Залізний вік, у якій ми зараз і живемо. Тобто ця знаменна подія — війна в «Махабгараті» — сталася майже 5100 років тому. А ера Шака, тобто Скіфська ера, веде своє літочислення з 15 березня 78 року нової ери. Особливість її та, що відлік часу починається зі сходу сонця, а Новий рік відзначається 12 квітня з відхиленням на два-три дні в той чи інший бік. Особливо поширений цей календар сьогодні на півдні Індії, в дравідомовних народів і називається Шака-самват (варіант — Шака-самбат).
Зі скіфами виявляє зв'язок і «Рамаяна»: Кайкеї, наймолодша й найулюбленіша дружина царя Да<59>шаратхи, ім'я якого означає «Десять колісниць», батька Рами, походила, як вважають дослідники, зі скіфського племені кекаїв, про що свідчить і саме її ім'я, яке дослівно означає «Кекайка», «З кекаїв». Саме через Кайкеї, як засвідчує ця давньоіндійська епічна поема, Рама та його красуня-дружина Сіта мусили піти в лісове вигнання на довгі чотирнадцять років. Тож індійський матеріал, поза сумнівом, може пролити певне світло і на етнонім сколоти, і на ім'я Колаксай.
У цьому плані привертають увагу сучасні індійські чоловічі імена, які містять компонент куль (санскр. кула), напрочуд схожий на компонент Кола- в імені Колаксай: Кульбгушан, Кульвант, Кульвір, Кульдгар, Кульдев, Кульдіп, Кульнандан тощо. І якщо значення скіфського Кола- невідоме, то значення санскритського кула цілком прозоре — «сім'я», «родина», «рід», «плем'я» (СРС, 167). І таким чином, наведені імена означають: Кульбгушан — «Окраса роду», Кульвант — «Родовитий», «Знатний», Кульвір — «Герой/Богатир роду», Кульдгар — «Опора роду», «Рододержець», Кульдев — «Божество роду», Кульдіп — «Світильник роду», Кульнандан — «Радість/Втіха роду».
До цього слід додати, що бог Шіва має епітети Кулеша й Кулешвара, які в сучасних формах Кулеш і Кулешвар також побутують як чоловічі імена; обидва ці імені означають «Бог/Божество роду». Індійська історія знає і царя на ім'я Кульшекхар — «Корона/Вінець роду», котрий заради служіння богові та улюбленої справи — написання віршів — зрікся престолу, але прославився як поет і увійшов у давні поетичні антології.
Входить санскр. кула та хінді куль у географічні назви: Кульгірі, Куладрі, Кульпарвата, Кулачала, Кульшайла, досл. «Родина/Сімейство гір» — синоніми на означення головного гірського ланцюга в Індії, що його складають сім гірських хребтів. «Ваю-пурана», давньоіндійська писемна пам'ятка, згадує країну Кулья, досл. «Благородна», «Високородна», «Родовита».
Входять кула та куль і в важливі соціальні терміни й поняття, пов'язані з родиною, родом, племенем, родоводом тощо: кулькар — засновник роду; кульнам — родове ім'я, родовий титул; кульдгарма — родові/родинні звичаї або традиції; кульшастри — старовинні родинні або родові книги; кулачар'я — домашній навчитель-гуру, родинний жрець, знавець сімейного родоводу й традицій; кульдевта — родинне чи родове божество (є ще термін грамадевта — «божество села», де грама, яке в санскриті означає «село», споріднене з укр. громада, а саме терміном громада означалася колись українська сільська община); кульвідья — родові/родинні знання, де відья означає «знання», «відання» і споріднене з нашим відати — «знати».
Слово відья також входить в індійські чоловічі імена — ім'я з цим компонентом має, зокрема, <60> нинішній посол Індії в Україні Відьябгушан Соні. Саме ж ім'я Відьябгушан означає «Окраса знань», тобто «Мудрий», де бгушан — «окраса», «оздоба» (моя перекладацька діяльність почалася з віршів відомого індійського поета Бгаратбгушана Аграваля, де ім'я Бгаратбгушан означає «Окраса Індії», а Бгарат — споконвічна, традиційна назва Індії). Симптоматично, що резиденція індійського посла в Києві знаходиться на вулиці Ярославів Вал, біля пам'ятника великому київському князю Ярославу, котрий мав епітет Мудрий. Поруч із пам'ятником стоять Золоті Ворота, до яких виявляє причетність уже прізвище посла, яке сходить до санскр. сона — «золото». Саме Ярослав Мудрий звів Святу Софію, яка символізує божественну мудрість, біля місця, де був похований київський князь Дір, ім'я якого має індійський відповідник. І сьогодні в індійців побутує чоловіче ім'я Дгір, «Мудрий»; до речі, перший посол Індії в Україні, Судгір Девре, мав ім'я Судгір, яке містить компонент дгір і яке означає «Премудрий». Принагідно зазначимо, що наставник самих богів в індійській міфології, Брихаспаті, мав епітет Дгір — Мудрий.
Кула — надзвичайно давній термін, уживаний іще в «Рігведі» на означення великої патріархальної сім'ї, яку очолював кулапаті, кульпаті, досл. «захисник/батько роду/родини»; він мав цілковиту владу над усіма членами родини/роду, включаючи й челядь. Цікаво відзначити, що цей надзвичайно давній санскритський термін пристосувався до сучасних умов і став означати в мові хінді «канцлер/ректор університету». З переважанням індивідуальної сім'ї значення кули помітно знизилося, хоча серед вищих станів вона ще зберігає певне місце й значення.
В «Артхашастрі» — трактаті про мистецтво політики й управління державою, датованому ІУ ст. до н.е., тобто часом, коли скіфи-шаки були в розповні своєї величі й слави, термін кула має широку амплітуду значень: «сім'я», «община», «громада», «рід», «плем'я» тощо. Він творить складні слова із значенням спорідненості, походження, родовитості й знатності. Причому впадає в око, що коли йдеться про походження, то воно із цим терміном неодмінно високе, благородне, а то й царське (Вигасин, 143–144). Та й у санскриті одним із значень слова кула є «царська родина», а з деякими суфіксами означає «царського роду», «приналежний до царської сім'ї» (СРС, 167–168). Куластрі, кулавадгу, кулаканья — «високородна жінка/дівчина», куладухіта — «знатна дівчина» (досл. «дочка роду»), кулапутра — «шляхетний юнак» (досл. «син роду»), кулік — ремісник, виходець із знатного роду; кулін, куліна — «родовитий», «благородний», «знатний».
Терміном куліна означаються деякі найбільш шановані брахманські родини в Бенгалії. Колись нібито бенгальський цар Баллаласена одібрав найшанованіші й <61> найавторитетніші брахманські родини й означив їх терміном куліна, тобто «високородні», «благородні». Ці родини зберігали свій високий статус доти, доки одружувалися в межах своєї касти. Якшо ж хтось одружувався з дівчиною іншого стану, то він втрачав свій статус на одне наступне покоління. Це спричинилося до неабиякого замішання серед бенгальських брахманів, бо всі прагнули віддавати своїх дочок за кулінів. Та оскільки тих було не так багато, то їм доводилося мати не одну дружину, а кілька.
Очевидно, в самому слові кула та його скіфському відповіднику кола криється пояснення того, чому наймогутнішу й найшанованішу частину скіфського суспільства називали «царськими» скіфами. Саме таке значення міг, певно, нести й сам етнонім сколоти. Це значення, поза сумнівом, було набагато відчутніше й вагоміше в скіфські часи.
У сучасних індійських мовах, зокрема, в хінді, деякі давні закінчення відпали, тому іменники втратили здатність виражати множину. Цю втрату компенсували суфікси, які розвинулися від самостійних слів із значенням «багато», «всі», «все». Таким суфіксом у мові хінді й стало слово куль, похідне від санскритського кула. Воно виступає у складних словах другим компонентом і означає «гурт», «череда», «табун», «зграя», «рій»: гокуль — «череда корів» (інший термін на означення череди корів — готра, споріднене з укр. отара), алікуль — «рій бджіл», девкуль — «храм» (досл. «сімейство богів») тощо.
На іранському грунті санскритському кула, скіфському кола та хінді куль відповідають хіль/хель — «сім'я», «рід», «підрозділ племені», «клан», «плем'я», які також входять у племінні(хадохейлі, сулейманхейлі, джаніхейлі) та географічні назви, особливо на Памірі, в Афганському Бадахшані (Маргхель, Теджкель, Мондрель, Вуруель, Кхамбель) й Східному Гіндукуші (Башгель, Мамгель, Рамгель, Прунгель, Катігель) тощо, де має значення «село», «поселення» (Грюнберг, 168; ЯВГ, передмова).
У сучасних іранських мовах, як і в сучасних індійських, через втрату давніх закінчень, які виражали множину, з'явилися словотвірні суфікси, що розвинулися від самостійних слів із значенням «багато», «всі». Одним із таких суфіксів і є хель/хіль, що виражає саме збірну множину однорідних предметів та істот, бо для звичайної форми множини існують і вживаються інші суфікси: адамхіль — «люди», «рід людський», «людство» (адам — «людина»), врудхель — «брати» (вруд — «брат»), кітобхель — «книжки» (кітоб — «книжка») тощо. Такий самий суфікс і в такому ж значенні використовується на означення збірної множини в курдських діалектах (Опыт, 197–198). У складних словах, пов'язаних із родинною термінологією, хель/хіль означає «рідня», «родичі»: <62> дамадхель — «женихова/зятева рідня», хвахахель — «тещина/свекрушина рідня».
Цікаво відзначити, що і в індомовних гіссарських пар'я в Узбекистані теж наявний цей суфікс (Оранский, 49; примітка 13). Таке явище можна було б пояснити впливом іранських мов, в оточенні яких перебуває це індоарійське плем'я, якби подібне явище не фіксувалися серед новоіндійських мов, про що вже трохи мовилося. А на доповнення можна додати, що в мовах бенгальській та орія вторинні суфікси на означення сукупної множини повністю замінили первинні. Суфікс gula/guli, утворений з kula, поєднується з неособовими іменниками як у прямому, так і в непрямому відмінках (Зограф, 77).
З неіндоєвропейських мов сюди долучається тюркське ель/іль, яке виступає з такими ж функціями, що й індійське кула/куль та іранське хель/хіль і яке, очевидно, є дуже давнім запозиченням з іранських мов. Воно досить рясно представлене, наприклад, в іменах: Ельдар — «Опора роду/Рододержець» (тотожне інд. Кульдгар), Ельвір — «Герой/Богатир роду» (тотожне інд. Кульвір), Ельбан — «Захисник/Оборонець роду», Ельмурад — «Щастя роду» тощо. Слід зазначити, що більшість цих тюркських імен переважно іранського походження.
Існує подібне слово і в угро-фінських мовах: у вепсів слово kyla, що мало ті ж самі значення, що й у його індійських, іранських та тюркських родичів, зараз уживається в значенні «село»; йому у фінській, естонській та карельській мовах відповідає kula, надзвичайно давнє, що вказувало на територіальне розселення людей, які розмовляли однією мовою (Богданов, 66).
Знають терміни, споріднені з санскритським кула, хінді куль та скіфським кола слов'янські мови: укр. коліно — «рід», «походження» (пор. у Бориса Грінченка: «Одно — що вона пані великого коліна», тобто «високого роду»); покоління; колінник (у Срезневського) — «співплемінник», «одноплемінник»; сербохорватське коленович — «людина шляхетного походження», «знатна людина».
Отже, скіфське кола, індійське кула/куль, іранське хель/хіль та інші іномовні відповідники — надзвичайно важливий суспільний термін на означення сукупності людей. Він справді найістотніша прикмета кожної давньої людської спільноти. На думку відомого мовознавця В.М.Ілліч-Світича, в основі кула, ареал якого охоплює величезні простори Євразії, збереглося першорядне поняття соціального характеру — назва родового об'єднання, перенесена в окремих групах на сімейне або територіальне об'єднання (ОСНЯ, 363). Тож і не дивно, що цей термін, по-своєму видозмінений в різних мовах, увійшов у важливі для первісного суспільства терміни й поняття, пов'язані з роди<63>ною, родом, родоводом, родовитістю, походженням, знатністю. А також в імена, назви, теоніми й етноніми, одним із яких і є сколоти. Відбився цей термін і в імені першого скіфського царя — Колаксай. Ім'я це означає «Цар племені» й первісно постало з терміну на означення племінного ватажка, а з часом перетворилося на повнокровне чоловіче ім'я.
Що ж до етноніма сколоти, то в ньому виразні три компоненти: с-коло-ти, де — ти (у Геродота — той) грецьке закінчення множини, а кол(о) — «рід», «плем'я». Початкове с- в етнонімі — префікс сукупності, збірності, спільності; він, до речі, якраз і наявний у трьох останніх словах як су-, з- та с-. Підтверджує таку думку й санскрит, подаючи, зокрема, термін сакулья — «родич» (у 5–6 поколінні по чоловічій лінії): йому точно відповідає рос. «сородич». Санскритське са- тут і російське со- цілковито тотожні.
Отже, етнонім сколоти означає «роди», «племена», а коли точніше, то «співроди», «співплемена». Він є терміном на означення усієї сукупності скіфських племен. Що цілком узгоджується з Геродотом: за його часів скіфи жили окремими племенами, а на чолі їх стояли племінні ватажки, яких історик називає царями. Слушність Геродотових слів підтверджують імена скіфських родоначальників — Арпоксай, Ліпоксай та Колаксай, у яких компонент — ксай якраз і означає «цар»; утворене — ксай від індоіранської основи кшатр/хшатр — «сила», «влада». Від цієї ж основи походить і наше цар, широко відбите в українських прізвищах Цар, Царко, Царук, Царик, Царевич, Царенко, Цариченко тощо, а вони, в свою чергу, відбивають приналежність певної частини давньоукраїнської спільноти до воїнського, кшатрійського стану.
Кула в «Рігведі» має і значення, згодом призабуті: «оселя», «поселення», «селище», «село». Тюркське ель/іль відбилося в словах аул, аїл — «село». Угро-фінські kula/kyla сьогодні вживаються в значенні «село». Це спонукає гадати, що й наше село споріднене з цими термінами, особливо з іранськими хель/хіль, які на слов'янському грунті відповідають сел/сіль (пор. укр. село — сільський). А щодо коливання х/с показові іранські й індійські факти: іран. хаома — інд. сома, ахура — асура, Хінд — Сінд, Вахуман — Васуман, Вахішта — Васіштха тощо. Саме ця особливість є визначальною при віднесенні того чи іншого давнього слова з Північного Причорномор'я до іранських чи індійських мов.
З чого напрошується важливий висновок, що етнонім слов'яни — тотожний етнонімові сколоти, а проміжною ланкою між ними є варіант склавини. Тобто всі ці етноніми складаються з однакових основних компонентів і несуть однакове значення — «співроди» або «співплемена». <64> І етнонім слов'яни є таким самим терміном на означення всієї сукупності слов'янських племен, як і етнонім сколоти є означенням всієї сукупності скіфських племен. Хоча, зрештою, ці скіфські та слов'янські племена споріднені, як споріднені й етноніми сколоти, склавини, слов'яни. <65>