У «Слові о полку Ігоревім» кілька разів ужито слово русичі: «Русичі великеє поле черленими щитами перегородили, шукаючи собі честі, а князю слави»; «Тут пир завершили хоробрі русичі: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську», — каже автор. «З вами, русичі, хочу голову покласти», — звертається до воїнів головний герой давньоруської пам'ятки сіверський князь Ігор.
Відразу видно, що тут ідеться про руських воїнів, про княжу дружину. Дослідники по-різному пояснюють слово русич. Проте найпоширеніше трактування зводиться до того, що це слово — епонім, тобто племінна назва, утворена від імені легендарного предка — Роса або ж Руса. Бо закінчення — ич найчастіше мають племена й роди, утворені від епонімів. Мовляв, у ХІІ ст., коли створювалося «Слово», подібні племінні назви сприймалися як родові імена: вони вживалися на означення нащадків сім'ї, роду чи племені, що сходили до одного предка. Бо ніщо не заважало авторові «Слова» розглядати русів як нащадків легендарного Руса, відомого вже на початку Х ст. Дослідник О.Соловйов, зокрема, каже: «…русичі, очевидно, сини Руса… В Х столітті руси вважалися нащадками якогось Роса чи Руса, за одностайним свідченням арабського та візантійського авторів. Воїни ХІІ ст. могли бути названі русичами за ім'ям цього легендарного предка»(СС, 63).
Таке пояснення має право на існування, оскільки традиція пояснювати ту чи іншу племінну назву від легендарного предка властива не лише слов'янським народам, а й стародавнім індійцям. Ще в «Рігведі» — найдавнішій пам'ятці індійської культури, а пізніше й у «Махабгараті» п'ять так званих «ведійських племен» завдячують своїми назвами іменам легендарних предків — Яду, Турвашу, Ану, Друх'ю та ІІуру. Принагідно зазначимо, що індійські сувіри, <68> плем'я, яке в давнину мешкало на півдні України і має надзвичайно багато спільного зі слов'янськими сіверами, також має свого легендарного предка — царя Сувіра.
Та чи не найзагадковішим щодо русичів є те, що і їх, і князів автор «Слова» називає Дажбожими внуками. А оскільки русичі — це воїни, то виходить, що саме воїни — Дажбожі внуки. З чого можна припустити, що Дажбог — суто воїнське божество.
Але чому автор «Слова» називає руських воїнів Дажбожими внуками? І чому русичі не сини, а внуки Дажбога? А коли так, то хто ж тоді доводиться синами Дажбогові?
Уже цитований О.Соловйов пояснює останнє запитання так: оскільки русичі — сини Руса, та вони і є Дажбожими внуками. Тобто якщо русичі — Дажбожі внуки, то сином Дажбога мусить бути легендарний Рус, який і дав назву русичам — своїм нащадкам, синам.
Усе знов упирається в легендарного Руса. А чи немає іншого способу пролити світло на русичів і Дажбога? Чи немає якихось додаткових фактів з інших джерел про те, що вони мали свого, власного бога?
З’ясувалося, такі факти є. Насамперед у Геродота (V ст. до н.е.), у четвертій книзі його «Історії». Він повідомляє, що наймогутніші й найчисленніші із скіфів, «царські скіфи» (і лише вони) поклонялися ще Тагимасадові. Означення «наймогутніші», безперечно, свідчить про те, що йдеться саме про воїнський стан, а «царські» й підтверджує це. Бо якщо виходити з індійських уявлень, та царі мусили походити саме з воїнського стану, так званих кшатріїв. А коли так, то і Тагимасада, і слов'янського Дажбога слід сприймати за воїнське божество. Щоправда, сам Геродот про Тагимасада і його функції жодних даних не подає. Тільки зазначає — і це надзвичайно важливо, що скіфський Тагимасад відповідає грецькому Посейдонові (Геродот, 193).
Але ж Посейдон, як відомо, морське божество, і ніякого очевидного стосунку до воїнів нібито не має. Виходить, треба знову шукати нові, промовистіші факти.
Такі факти виявлені, як не дивно, на далекій ІІІрі Ланці. А коли точніше, то в хроніці ХІІІ ст. «Історія Сігірі», яка ввібрала значно раніші подіі, описані в індійських та цейлонських рукописах.
У цій хроніці мовиться, що в саків — середньоазіатських скіфів — ватажок, правитель племені вважається втіленням бога Варуни, що саме ім'я Варуна з часом прибрало в них значення «правитель», «цар», що через це і самих саків стали вважати нащадками Варуни (Paranavitana, 136).
З цього повідомлення напрошується кілька цікавих висновків. Якщо саки справдi поклонялися Варуні, то йому мусили поклонятися і їхні європейські родичі — причорноморські скіфи. Адже ба<69>гато хто з античних авторів і сучасних учених не розрізняє саків і скiфів, вважаючи, що це один і той самий народ, який жив колись від Індії до Надчорномор'я. Саки й скіфи мають надзвичайно багато спільного у віруваннях, звичаях, міфології (Раевский, 216).
І друге. Якщо в середньоазіатських саків Варуна вважається втіленням земного царя, правителя, то таким же втіленням для причорноморських скіфів слід вважати Тагимасада. Адже Варуна, Тагимасад і Посейдон — функціонально тотожні. Геродот ототожнив Тагимасада з Посейдоном, а Варуна — теж морське божество, як і Посейдон. Таким чином, виходить, що Геродот не довільно порівняв Тагимасада з Посейдоном, а виходив із якоїсь давнішої традиції.
Так чи інакше, а дані ці знаходять підтвердження в зовсім інших, не залежних від грецьких, джерелах. На них можна цілком покладатися.
Тож коли ми хочемо знати про функції скіфського Тагимасада і слов'янського Дажбога, яких у даному разі об'єднує зв'язок із «царськими скіфами» й русичами, то їх ми мусимо шукати у функціях Варуни й Посейдона. Про них ми маємо розлогі відомості. Очевидно, для Тагимасада і Дажбога підходитимуть насамперед функціі, спільні Варуні й Посейдону.
Ми вже знаємо, що Варуна й Посейдон — морські божества, владики морів. Проте, виявляється, лише цим їхня подібність не вичерпується. Вони мають чимало інших спільних, іноді досить специфічних рис. Деякі з них варто навести, тим більше що вони можуть бути властивими скіфському Тагимасадові й слов'янському Дажбогові.
Варуна розділив Небо й Землю, змусив Сонце світити. Його волею сходять Місяць і зірки. Океан (попередник Посейдона у греків) — притулок Сонця, Місяця, зірок. Вони з нього сходять і в нього заходять.
Варуна — покровитель і охоронець західної сторони світу. Еллінський Океан — на крайньому заході, він омиває межі життя і смерті.
Варуна асоціюється з богом смерті Ямою і пов'язаний з потойбічним світом. Посейдон теж був богом світу померлих, що яскраво засвідчує «Одісея» Гомера.
Варуна пов'язаний із пробиванням джерел. Посейдон своїм тризубом також пробиває джерела.
Варуна колись належав до світу асурів, пов'язаних насамперед із водною стихією і хаосом, який передував творенню світу. Океан уособлює хаос, у давніх уявленнях Океан і хаос — невіддільні.
Варуна володіє чарівною силою — майєю, знає всі таємниці світу. Він — першоджерело магії. Син Посейдона Протей знає минуле і вміє добре ворожити, має дар пророцтва.
Варуну легко розгнівити: особливо його сердять людські гріхи. Він <70> грізний, але справедливий до тих, хто покаявся. Посейдон також легко впадає у гнів, він — бог гніву. Надто пихатого Посейдон жбурляє в море, зате того, хто розкаявся, рятує, простягнувши тризуб.
Варуна втілює темні, похмурі властивості всього, з чим пов'язується. Йому приносять у пожертву тварин чорної масті. Він асоціюється з нічним небом («Варуна — це ніч», — мовиться в давньому тексті). Світ Посейдона не любить світла, він понурий, імлистий. Океан у Гомера відзначається непроглядною пітьмою. Так і планета Нептун — символ мороку, містичної глибини.
Варуна був колись уседержителем, царем над світами, богами й людьми. Він — верховний бог і творець, володар Всесвіту. Посейдон — найвище божество в легендарній Атлантиді, що засвідчує його тризуб — символ влади над трьома світами: небом, землею і потойбіччям. Посейдон сперечався з самим Зевсом, кажучи, що саме він старший на Олімпі і що саме йому належить верховенство серед богів. Він привселюдно, точніше, привсебожно називає Зевса узурпатором небесної влади.
Варуна — бог родючості, рослинності й дощу. Ріки — його сестри. Він звільняяє води, прокладає шлях потокам, стежить за течією рік. У Посейдоні, як і в його синові Протеї, втілений прадавній бог Нерей — батько нереїд у царстві Посейдона. Сам Нерей — володар вод, річок і течій. Посейдон — уособлення невичерпної породжувальної сили земних надр, водної стихії.
Варуна — охоронець космічного закону — ріти (слов'янське лад), хоч раніше й був володарем хаотичного, невпорядкованого світу. А Посейдон, навпаки, — ворог усього впорядкованого, гармонійного, довершеного (МНМ, І 217–218; ІІ 323–324).
Ці далеко не всі факти незаперечно засвідчують спільність у прадавні часи функцій індійського Варуни й грецького Посейдона, а з ними латинського Нептуна й етруського Нетуна. З чого можна, виходячи з тотожності Варуни й Посейдона, виснувати, що слов'янський Дажбог i скіфський Тагимасад також мали функції, перераховані вище. Таким чином, видно, що Варуна — один із найдавніших богів ведійських аріїв. Це ще індоєвропейське божество, наділене надзвичайною широтою функцій і величезною могуттю, як і його грецький побратим Посейдон. Він — опора Неба й Землі, наглядач за праведністю й чеснотливістю людей. Він змальовується з петлею в руці, якою ловить грішників, а тоді карає, найчастіше водянкою, що зайвий раз підтверджує його зв'язок із водною стихією.
Проте Варуна має ще одну надзвичайна важливу функцію. Він втілює собою племінного ватажка, вождя, царя, особливо магічний аспект його діяльності, втілює владу й владарювання. Він божествен<71>ний суддя — всевiдаючий i всевидющий. Ось що пише про цю особливість його відомий фахівець із порівняльної міфології Ж.Дюмезіль:
«Мітру й Варуну … часто називають царями… Проте з них обох більшою мірою царем є Варуна; на рівні ритуалу не Мітра… а Варуна — покровитель і модель царя в церемонії посвячення — раджасуї, де багато сцен, як це засвідчують коментарі, відтворюють те, що здійснив або зазнав Варуна «під час свого посвячення»… Варуна ототожнений із кшатрою… — поняттям, яке водночас є основою другої, військової функції, реалізованої, в класі кшатріїв. І коли йдеться про царя (він звичайно сам походить із класу кшатріїв), владою в її профанованих аспектах, що базуються на силі… Варуна — володар кшатри, уподібнюючись цареві над людьми, править на мирній території… У цій функціі Мітра виявляє цареві ту послугу, яку земний цар одержує від свого верховного жерця… Варуна, природно, звернений до всього, пов'язаного з війною: «Ти, о Варуно, ти цар над усіма (істотами), глава (народів), тобі добре на бойовій колісниці, — звертається до нього поет» (Дюмезиль, 53–54).
Гадаємо, характеристику Варуні в цьому уривку дано цілком вичерпну. Нагадаємо лише, що саме Варуна й Мітра — ці два індоєвропейські божества — складають слов'янське ім'я Володимир, надзвичайно популярне в давньоруські часи (лише в династії Рюриковичів його мали 18 князів).
Хто ж такі ці індійські кшатрії, чиїм божеством є Варуна?
Кшатрії — воїни, друга за значимістю після жерців-брахманів верства в давньоіндійській суспільній ієрархії, хоча буддійська та джайнська література відводить їм чільне місце. Зокрема, Будді приписуються слова: «І оскільки кшатрійська варна (воїнський стан.—С.Н.) тепер вища, то я буду знову народжуватися представником цієї варни» (ИД, 303).
У «Рігведі» кшатріям, тобто воїнам, приписується походження від міфічної першолюдини Пуруші. У стародавніх книгах священного знання — ведах мовиться, що Всесвіт виник із тіла Пуруші, якого боги принесли в жертву на початку світу. Боги розтяли його на частини, і з уст його виникли брахмани (жерці), з рук — кшатрії (воїни), зі стегон — вайш'ї (землероби, ремісники й торговці), а зі стіп — шудри, залежні від перших трьох станів.
Глава держави, як правило, був кшатрієм. Вищі урядові посади в центрі й на місцях займали теж кшатріі. Царські роди, військову знать складали кшатрії. Їм нерідко належали чималі земельні наділи, саме вони володіли фактичною владою в суспільстві. За свідченням Мегасфена, грецького посла при дворі індійського імператора Чандрагупти (IV ст. до н.е.) представники воїнського стану, «якщо по<72>трібно воювати, вони воюють, коли ж укладено мир, самі вони провадять веселе життя.» З кшатріями асоціюється червоний колір (пор. «черлені щити» русичів), оскільки індоєвропейські народи споконвіку ототожнювали червоний колір з енергією та рішучістю. В індійських джерелах підкреслюється, що червоний колір — це раджас, тобто ярість, снага, пристрасть. Звідси, очевидно, й раджа — цар, правитель.
Саме слово кшатрій тлумачиться як наділений могутністю, хоч існує й дуже давнє тлумачення, що кшатрій — це власник полів, а не лише титул (пор. етнонім поляни, що його деякі дослідники виводять від слова поле).
З витягів про давньоіндійських кшатріїв випливає ряд цікавих паралелей. Із кшатріями пов'язується Будда, який сам походить із шак'їв: у цьому етнонімі легко відчувається зв'язок із саками, які по-індійському називалися шаки. Тобто сам Будда походив із саків. Загадкові будини, чию столицю дехто ототожнює з Києвом, можуть пов'язуватися саме з Буддою. Про це, хоч несміливо, вже кажуть деякі дослідники. Таке припущення тим імовірніше, що Будда пов'язує свої переродження саме зі станом воїнів.
Характерно, що сліди всіх чотирьох давньоіндійських станів і досі помітні в Україні, особливо в прізвищах та назвах. Зв'язок же із кшатріями, другої після брахманів верстви, найпомітніший і досі. Насамперед він простежується у причорноморських скіфів, усі три родоначальники яких — Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай — мають у своїх іменах компонент — ксай, похідний від поняття кшатра — «сила», «влада» (СРС, 179). Більше того, слов'янський термін цар походить від цього поняття, що відбилося в численних українських прізвищах: Цар, Царук, Царик, Царко, Царенко, Сай, Сайко, Саєнко тощо.
Таким чином, індійські кшатрії, царські скіфи і слов'янські русичі виявляють багато спільного. Всі вони мають свої «воїнські» божества — відповідно Варуну, Тагимасада й Дажбога. Всі вони пов'язані з царською або княжою владою і станом воїнів. І індійські, і скіфські, і слов'янські правителі асоціювалися зі своїми богами під час вінчання на царство, що, безперечно, свідчить про однакові уявлення щодо царя та верховної влади в індійців, скіфів і слов'ян. Слід відзначити й те, що колір кшатріїв — червоний — водночас є кольором жалоби (пор. українські фольклорні факти, коли загиблого козака — професійного воїна — вкривають червоною китайкою).
Скіфів більшість учених визнає іраномовним народом. Тож цікаво з'ясувати, чи знають давні іранці якесь божество з подібними функціями щодо царської влади і воїнського стану. І тут, за спостереженнями Ж.Дюмезіля, привертає <73> увагу функціональна близькість індійського Варуни іранському Ахурамазді (Дюмезиль, 85–88). Цей здогад підкріплюється тим, що в найдавніших індійських пам'ятках Варуну називають Асура. Асура ж тотожне іранському Ахура. Ім'я це в різних мовах має свої різновиди: пехлевійське Ормазд, хорезмійське і памірське Ремузд, монгольське Хормуста, грецьке Оромаздес тощо. Воно дослівно перекладається як Ахура Мудрий.
Як засвідчують факти, Варуна й Ахурамазда свого часу здійснили однаковий перехід. Та метаморфоза змінила їхній статус. Варуна, що доти був асуром (асури — старші брати богів і водночас їхні постійні суперники, втілення первозданного хаосу) й належав до демонів, символізуючи невпорядкований світ, перейшов у ранг богів і став божественним, девівським асуром. А іранські ахури, навпаки, стали богами.
А оскільки Варуна причетний до первозданних вод і разом із Мітрою — божеством Сонця і Мирного Договору — є посередником між нижнім та верхнім світами (людей і небожителів), то таку ж саму еволюцію можна припустити й для Ахурамазди. Бо серед функцій іранського божества значиться зв'язок із творенням землі та вод, з денним та нічним небом, із здоров'ям і недугами, з добром і злом, тобто функції, властиві індійському Варуні й грецькому Посейдонові.
Проте в даному випадку найважливішим є те, шо Ахурамазда невіддільний від царської влади. На знаменитій Бехістунській скелі, величній пам'ятці перського царя Дарія, що так невдало намагався підкорити причорноморських скіфів, є і зображення Ахурамазди: він простягає ліву руку з кільцем, уособленням влади, до Дарія, символічно вручаючи йому царський престол. А піднятою правою рукою благословляє його. Сам же Дарій, якого зображено в натуральний зріст, у царській короні на голові, лівою рукою тримає лук — символ воїнського стану, праву ж звів у благоговійному порухові до Ахурамазди.
Той же Дарій залишив по собі чимало й написів, де показує себе ворогом брехні й захисником справедливості, взірцевим правителем і земним втіленням Ахурамазди. І чи не щоразу підкреслює: він — законний цар, він не захопив її силоміць. І головним доказом на користь такого твердження виставляє бажання самого Ахурамазди, який нібито йому «приніс царство»: «Таке було бажання Ахурамазди: він вибрав на всій землі мене (як єдиного) мужчину (і) зробив царем усієї землі» (Фрай, 129).
Наведені факти засвідчують: як індійські й сакські царі вважали себе втіленням Варуни, так і іранські царі вважали себе втіленням Ахурамазди. Тобто і Варуна, і Ахурамазда мали однакові функції, царські. Спільність їхня підкріплюється і тим, що в певний період Варуна називався Асура, а іранське божество — Ахура. Тобто <74> й імена обох божеств виявляють етимологічну тотожність.
Проте, як бачимо, ні індійський Варуна, ні іранський Ахурамазда, ні грецький Посейдон не виявляють фонетичної близькості зі скіфським Тагимасадом. От хіба Ахурамазда дещо перегукується з Тагимасадом — у них схожі компоненти мазда і масад. Якщо добре відомо, що ім'я Ахурамазда складається з двох частин (Ахура + мазда), то можна припустити, що два компоненти має й ім'я Тагимасад (Таги + масад). Що це справді так, підтверджує ще одне скіфське ім'я — Октамасад. Його знову-таки наводить нам Геродот. Причому надзвичайно показово: ім'я Октамасад мав представник саме царського дому, що підкреслює невипадковість імен із компонентом масад у скіфів, надто в божественній і царській сферах. Водночас це свідчить про важливість цього компонента у творенні імен.
Щодо першого компонента в імені Октамасад, то в ньому легко розпізнати грецьке слово зі значенням вісім (авестійське і санскритське ашта). Це не мусить дивувати, оскільки число 8 надзвичайно популярне в міфологічних та космологічних уявленнях багатьох народів і входить в імена (Октавіан), назви місяців (фр. octobre), терміни (октет, октава). Щодо октави, то Платон наводить цікавий міф. Хтось на ім'я Ер побував на тому світі, а коли повернувся, то став розповідати, що бачив там веретено Ананки — богині невідворотності в греків. Вісь того веретена — вісь Усесвіту, що його утворюють вісім напівсфер, вкладених одна в одну. Кожна напівсфера має свій колір і своє числове значення — співвідношення цих чисел і творить гармонію світу. На кожній напівсфері сидить сирена, яка видає звуки певної висоти. Поєднання цих восьми звуків і дає музичну октаву (Евсюков, 125–126).
Якщо вдатися до індійського матеріалу, то він дає безліч фактів, пов'язаних із числом 8. Вісім частин тіла, вісім наук, вісім благородних металів, вісім душевних настроїв (основа давньоіндійського театру), вісім уславлених гір, вісім богинь-захисниць, вісім утілень Шіви, вісім ступенів йоги, вісім розділів медицини, вісім книг знаменитої граматики Паніні, вісім правил буддійського ченця, вісім священних атрибутів для коронації, вісім чаш при жертовному обряді богові Агні тощо.
Але найбільше причетні до розмови про Октамасада, гадаємо, факти деяких міфологій, пов'язані з вісьмома богами. Єгипетська міфологія має вісім першопочаткових богів, з яких виник Усесвіт. Китайська даоська міфологія знає надзвичайно популярних героїв, вісьмох безсмертних. Індійська міфологія налічує вісім божеств — хранителів сторін світу, де Індра — охоронець сходу, Варуна — заходу, Кубера — півночі, Яма — півдня, <75> Сома — північного сходу, Сур'я — південного сходу, Агні — південного заходу, Ваю — північного заходу (МНМ, І 247; ІІ 67).
Зважаючи, що Тагимасад і Октамасад дотичні відповідно до божественної і царської сфер, є підстави припустити, що ім'я Октамасад пов'язується якраз із вісьмома богами. А їх, як виявляється, у скіфів саме вісім: Табіті, Папай, Апі, Гойтосир, Аргимпаса, Геракл, Арес і Тагимасад. А коли так, то ім'я Октамасад мусить значити щось на зразок Восьмибожний, Той, що шанує вісім богів. Це підтверджується уявленнями, що земннй устрій має за взірець устрій пебесннй. Цар — втілення бога на землі, він і тільки він поєднує через пожертву світ людей і світ богів, Землю і Небо. І якщо на небесному рівні хранителями світу виступають боги, то на земному рівні цю функцію виконують царі, бо саме вони відповідають за добробут громади, якою керують. І як цар богів Індра вважався охоронцем восьми сторін неба, так і цар вважався охоронцем восьми сторін землі. Так що тлумачення імені скіфського царя Октамасада як Восьмибожннй видається цілком умотивованим. У такому разі виходить, шо компонент масад в іменах скіфських божества й царя мусить значити «божество». Але ж ми раніше перекладали компонент мазда в імені Ахурамазда як «мудрий»! Така категорія як мудрість — божественна субстанція. І в багатьох випадках слова мудрість, божество — тотожні. Що підтверджується і на прикладі з компонентом масад. У согдійській мові слово масат, мазад тлумачиться саме як «божество». Авестійський вираз ахурахе маздах мовознавці розшифровують як «ахурівське божество». І в памірському ремузд (сонце) музд виводиться від авестійського маздах — «божество» (Пахалина, 62).
Таким чином, значення компонента масад в обох скіфських іменах прояснилося, як прояснився і перший компонент імені Октамасад. Але що ж значить компонент Таг (бо, очевидно, и — з'єднувальне на стикові двох слів)?
Якщо зіставити імена Таг + масад і Даж + бог, то побачимо, що другі компоненти в них несуть однакове значення — бог, божество. Перші ж компоненти виявляють фонетичну подібність, особливо якщо зважити, шо іномовнє д грецька часто передає через т. Звук г на слов'янському грунті має властивість переходити в ж (ріг — ріжок, стіг — стіжок, батіг — батіжок). Але ні значення Даж, ні значення Таг ми достеменно не знаємо. Можемо лише здогадуватися, що він має значити щось таке, як компонент Ахура в імені Ахурамазда, оскільки вже ці божества функціонально подібні.
І тут заслуговує на увагу те, що етруська міфологія знає персонаж Таг, який володів мудрістю провидця й мистецтвом ворожіння, що вла<76>стиве Посейдонові та Варуні. Таг передбачив етрускам майбутнє, навчив їх усього, що вмів сам. А ще цікавіше те, що у Фессалії, колись заселеній пеласгами, словом таг означався правитель (МНМ, ІІ 485). Тобто і Таг мав, власне, ті ж функції, шо й індійський Варуна: він уособлював мудрість і був воїнським божеством.
Як вважають дослідники, греки не знали божества з подібним іменем. Але в егейсько-анатолійському регіоні та в Передній Азії, де теж свого часу побували причорноморські скіфи й кімерійці, існували фонетично схожі імена. Ще в ІІІ тис. до н.е. тут поклонялися богові підземного царства Дагону. Йому поклонялися й філістимляни — видимо, пелазькі переселенці. А схожість імен Таг і Дагон, схожість їхніх функцій дали підстави припустити ідентичність обох (Этруски, 216).
Отже, в деяких важливих аспектах виявляється подібність функцій Варуни, Посейдона й Ахурамазди, що теж володіли магічними заннями, були всевідаючими й мудрими, знали колишні й майбутні таємниці світу і пов'язувалися з потойбічним світом. А коли так, то такі ж функції мусили мати скіфський Тагимасад і слов'янський Дажбог. Це тим певніше, що божества пов'язувалися з владою і воїнським станом, уособлювали племінних ватажків.
Такі міркування підтверджують і слов'янські факти. У південних слов'ян зафіксовано божество Дабог, яке не без підстав зіставляють із божеством західних слов'ян Дачбогом і з шанованою сербами горою Даjбог. Схожість імен усіх цих божеств зі східнослов'янським божеством очевидна. Проте найважливіше те, що в уявленнях південних слов'ян Дабог утілював якраз образ земного царя (МНМ, І 343).
Не можна обминути й кельтських фактів. Одним із богів так званих «племен богині Дану» був Дагда. Це божество ввібрало в себе найтиповіші уявлення кельтів про всемогутнє божество потойбічного світу. Ірландський Дагда раніше був морським божеством, як Варуна й Посейдон, а згодом став смертним, сповненим виняткової мудрості, через що й почав іменуватися Пуйл — «Мудрість»(МНМ, І 346). І кельтське Дагда на словянському грунті цілком могло мати форму Дажд.
Коли вже зайшлося про мудрість, то варто сказати про неї кілька слів. Категорія ця надзвичайно популярна у слов'ян, як і в стародавніх індійців. Про те свідчать епітети київського князя Ярослава і його галицького тезка — Осмомисл (імена Октамасад і Осмомисл, схоже, тотожні і семантично, і етимологічно), означення полян. І Софійський собор, зведений за Ярослава Мудрого, має прямий стосунок до цього, бо назва його походить від грецького софія — «мудрість». Та й ім'я київського князя Діра, який похований неподалік від місця, де пізніше звелася Софія, значить, очевидно, Мудрий: санскритсь<77>ке дгір яраз і означає розумний, мудрий. Показово, що епітет Дгір мав легендарний мудрець і наставник самих богів Брихаспаті. Він — утілення вищого знання, вищої мудрості. Разом із мудрецем Шукрою він вважається основоположником науки про управління державою. А управляти державою — прямий обов'язок царів. Тож невіддільною їхньою рисою мала бути мудрість, надто державна.
Принагідно зазначимо, що зятем мудреця Шукри, за переказами, був Яду, родоначальник ядавів, які в давньоруських літописах виступають під назвою ятвяги.
І взагалі, мудрість посідала виняткове місце в якісній характеристиці богів, царів та героїв, особливо в уявленнях стародавніх індійців. Вони знають три категорії мудреців — божественні мудреці, мудреці-брахмани і мудреці-кшатрії, тобто мудреці-правителі, які виступають під спільним означенням ріші. Показово й те, що Брихаспаті вважався однією з іпостасей Варуни.
Залучення до розмови кельтських фактів тим правомірніше, що і індійці, і кельти, і слов'яни знають богиню Дану (у слов'ян Дана). Слов'янська Дана пов'язана з водою. А індійська Дану теж пов'язується з водною стихією. Вона асурка, як і Варуна, перш ніж досяг божественного статусу. Вона родоначальниця асурів (отже, й Варуни), які доводилися богам старшими братами. І саме в асурів верховним жерцем був Шукра. Дану — донька ведійського божества Дакші й мати асура Врітри, битва якого з Індрою складає космогонічну основу «Рігведи». Саме внаслідок цієї битви Індра вивільнив води, що їх доти стримував Врітра. Дехто з дослідників вважає, що чимало індійських міфів було створено на берегах Дніпра, насамперед міф про битву Індри з Врітрою, якого пов'язують із Дніпровими порогами. Врітра означає Загата, Перешкода. Тож міф про перемогу царя богів над сином асурки Дану, яка уособлює косний, хаотичний, невпорядкований світ, може мати просте пояснення. То міг бути напочатку місцевий міф, що пояснював походження Дніпрових порогів, колись надзвичайно відомих. З часом міф міг прибрати ширшого міфологічного змісту — дарування води посушливому краєві, позбуття від льодоставу, воскресіння природи тощо. Цілком імовірно, що такий міф виник на Дніпрі і біля його порогів. Недарма в Північному Причорномор'ї стільки річок перегукується назвами з індійською і кельтською Дану, слов'янською Даною: Дон, Донець, Дністер, Дунай, Дніпро. Не випадково в доскіфських курганах півдня України археологи знаходять відповідність світоглядним уявленням «Рігведи», а на срібній вазі з Чортомлика бачимо сцени індійського царського обряду ашвамедги, жертвоприносин коня, детально описаного в давньоіндійських міфах і джерелах.
Як свідчать індiйськi матеріали, <78> Варуна свого часу, особливо коли вважався царем асурів, був функціонально близьким Врітрі. Не випадково на початку Нового року Варуна стає супротивником Індри, протистоїть йому, тобто знову стає асуром — втіленням застиглої субстанції, ототожнюючи й замінюючи собою Врітру. Істотно, що боротьба Варуни й Індри, тобто асурів і девів-богів, розглядається як запорука рівноваги між силами хаосу й космосу. Без цього неможлива світова гармонія.
Виходячи з усіх цих фактів, логічно вважати, що матір'ю божества воїнів і державної влади Дажбога є Дана.
Тут варто згадати балтійського Вельняса, який, вважають учені, дав назву Вільнюсу. У балтійській міфологіі Велняс також пов'язується з хаосом, болотом і водночас мудрістю. Науковці одностайні в тому, що Велняс сходить до найдавнішнх уявлень про божество підземного світу. І в цьому він перегукується з тими всіма божествами, про яких вже мовилося. Крім того, Велняс пов'язується з владою (МНМ, І 228).
Що ж значить компонент Таг в імені скіфського і Даж в імені слов'янського богів?
Деякі вчені трактують Дажбог як Поганий Бог, маючи на увазі, що він асоціюється з мокрою, дощовою погодою — поганою погодою. Інші пояснюють його як Давець-бог, тобто бог, який приносить добробут, заможність. Ще інші вбачають риси Дажбога в хетто-хурритському богові Тешуба. Вів вважався богом бурі й грому, водної стихії і війни. Це може мати під собою грунт. В.Щербаков вважає, що глава і вчитель ІІІамбали Джапо — це Дажбо чи Дажбог ванів із Ванського царства, які колись пішли на схід сонця (Щербаков, 134). О.Потебня схильний був до того, що в імені Дажбог перший компонент походить від слова даг, яке могло значити день, світло, вогонь. Санскритський корінь дах саме і значить горіти, палати (СРС, 263). За таке тлумачення ратують індійські факти.
У «Рігведі» Варуна готує широку стежку для Сонця, причому Сонце — око цього божества. Варуна освітлює небо й землю, укріплює сонце, піднімає його на небо, вимірює землю сонцем. Памірське Ремузд якраз і значить Сонце. Воно похідне від слова Ахурамазда. Мазда — «мудрий», «божество». Ре дивовижно нагадує єгипетського бога сонця Ра.
Проте якщо виходити з того, що скіфське ім'я Тагимасад має написання і Тамимасад, можливе й інше тлумачення. Оскільки і Варуна, і Посейдон, і Дагда пов'язуються з первісними водами, хаосом, а хаос, як правило, асоціюється з темрявою, пітьмою, мороком, то не буде дивним, коли Тагимасад значитиме Темнобог, Чорнобог. Його знає слов'янська міфологія разом із Білобогом. Не виключено, що компонент Там містить у собі значення темний (санскритське тама, тамас — «морок», «пітьма»). <79> Таке тлумачення цілком відповідає поняттю хаосу як темної, косної субстанції, над якою колись владарювали індійський Варуна, грецький Посейдон, скіфський Тагимасад, слов'янський Дажбог.
Проте навіть при такому тлумаченні нічого не змінюється. Воно грає на руку Варуні, Посейдонові, бо ще в «Рігведі» Варуна протиставляється Мітрі як темний — світлому, Місяць — Сонцю, ніч — дню. І якщо Мітра — бог Сонця і Мирного договору — втілює добрі, світлі властивості влади, то Варуна — грізні й похмурі, караючі аспекти її.
Можливе ще одне пояснення імені Дажбог, якщо виходити зі значення імені Варуни. Як відомо, Варуна — божество космічних і земних вод. Саме ж ім'я Варуна містить у собі компонент вар, який у санскриті означає «вода». Варуна — володар небесних вод, дощів, які уособлюють чоловічу силу і без яких не може запліднитися земля. Іншими словами, Варуна — це і небесний бик, який запліднює корову — землю. Ось чому вар, окрім значення «вода», має у санскриті ще й значення «жених», «коханець», «чоловік» (СРС, 577). Так само санскритське варша значить «дощ», «злива», а вріша — «самець», «бик» (Там же, 568, 618). Характерно, що на означення Дніпра фіксуються такі давні назви як Вар, Варом, Варух (СГУ, 173). До речі, найдавніші уявлення про Посейдона також пов'язані з родючістю землі, через що ім'я Посейдон дехто тлумачить як «Чоловік Землі». З іншого боку, Посейдон пов'язаний із індоєвропейським зооморфним демоном родючості, що виступає в подобі бика. Саме Посейдон послав на Кріт з моря прекрасного бика — свою іпостась. Він разом із Пасифаєю, донькою Геліоса—Сонця і дружиною крітського царя Міноса, спородив Мінотавра — чудовисько з головою бика, що його Мінос помістив у свій знаменитий лабіринт. І Атлантиду, де Посейдон був верховним божеством, покарав за безчестя Зевс — сам уособлення бика. Він відтіснив з Олімпу Посейдона, за що той не раз дорікав громовержцеві, називаючи того узурпатором.
Виходячи з цих фактів, можна ім'я Дажбог пов'язувати зі словом дощ, тим більше що існує ще одна форма цього імені — Даждьбог. Таке тлумачення цілком відповідає функціям Варуни й Посейдона, тобто Дажбог означає «Дощ-бог», «Дощовий Бог», «Бог вологи». Це цілком відповідає первісним уявленням, згідно з якими вода є всім — і життям, і багатством, і силою, і владою. Недарма вода відіграє таку важливу роль при посвяченні царя на трон.
Отже, русичі — «Дажбожі внуки», бо Дажбог — божество воїнського стану, покровитель і захисник його. Дажбог — уособлення князівської влади і самого князя. Таке розуміння сходить до сивої індоєвропейської давнини і <80> має паралелі в багатьох міфологіях. Слов'янський Дажбог — це скіфський Тагимасад, етруський Таг, індійський Варуна, іранський Ахурамазда і грецький Посейдон. <81>
Давньогрецький міф розповідає, що в Сідоні, столиці Фінікії, правив Агенор, син бога морів Посейдона й Зевсової онуки Лівії, яка дала ім'я однойменній країні. Агенор мав кількох синів — Фенікса, Киліка та Кадма і єдину доньку — красуню Європу.
Якось Європа з подругами збирала в лузі червоні троянди й побачила довгорогого бика, що мирно пасся неподалік. Бик раптом опустився на передні ноги, мовби запрошуючи сісти на нього, і Європа вмостилася на його широкій спині. Тієї ж миті бик підхопився на ноги й побіг до моря, скочив у воду й поплив з дівчиною на спині. А тоді мовив людським голосом:
— Не бійся, царівно, я — всемогутній Зевс. Незабаром нас прийме гостинний Кріт — острів, що колись був мені за колиску. Він і тобі стане рідною землею, бо там ми поберемося й там народяться наші діти.
Невдовзі вони справді ступили на крітську землю. Тут бик обернувся прекрасним і могутнім Зевсом. А батько тим часом послав на пошуки єдиної доньки синів, заборонивши їм повертатися додому, доки не знайдуть сестри. Довго блукали вони світами, але марні були їхні пошуки. І сини, боячись повертатися додому, помалу осіли в чужих краях, що відтоді стали називатися за їхніми іменами: Фінікія — за Феніксом, Килікія — за Киліком, Кадмея — за Кадмом.
Все так і сталося, як провістив Зевс: фінікійська царівна Європа стала дружиною громовержця і в них народилося троє синів: Мінос, Сарпедон і Радамант, що згодом стали уславленими царями, а по своїй смерті — суддями в потойбічному світі. А велика, доти безіменна земля відтоді стала називатися Європою, на честь Зевсової обраниці…(МНМ, І 419–420).
Ось такий цей романтичний міф, у якому помітна спроба витлумачити походження назв деяких країн, і насамперед Європи. Схожий переказ знає й індійська міфологія.
Якось Дьяус, бог Неба, зі своєю дружиною прийшов у священний гай і побачив чарівну корову Нандіні, що сповнювала всі бажання, бо ж була донькою самої Сурабги — праматері корів. Цю боже<82>ственну корову мудрець Васіштха отримав у дарунок від богів. Самого Васіштхи тоді якраз не було в його відлюдницькій обителі.
— Поглянь-но, — мовив дружині Дьяус, — он пасеться чарівна корова мудреця Васіштхи. Смертна людина, скуштувавши її молока, житиме десять тисяч років, не знаючи недуг і старості.
Дружина Дьяуса відразу ж захотіла мати таку корову.
– Є в мене серед людей на землі чудова подруга, царівна племені ушинарів, — мовила вона. — Тож їй я хотіла б подарувати цю чарівну корову. Приведи її мені!
І Дьяус, аби догодити лотосоокій дружині, викрав у мудреця Васіштхи чарівну Нандіні. А господар, повернувшися додому й не знайшовши в священному гаю свого безцінного скарбу, впав у невимовний розпач, але потім силою зосередження з'ясував, хто скоїв цей непрощенний злочин. Нечуваним подвижництвом Васіштха досягнув такої могутності, що перевершив самого Дьяуса і прокляв його — той позбувся вищої влади в небесному царстві й довгі роки мусив жити на землі як проста смертна людина…(МДИ, 47).
Як бачимо, грецький та індійський міфи мають чимало спільного. Насамперед, головні герої, викрадачі Європи й Нандіні, належать до верховних божеств у своїх міфологіях. Навіть більше: обидва божества — тотожні, і не лише своїми божественними функціями, а й іменами — вони мають спільне походження й однакове значення. Дьяус, якому в грецькій міфології відповідає Зевс, а в давньоримському пантеоні — Юпітер, у «Рігведі» часто називається Дьяус-пітар, тобто Дьяус-батько. Ім'я Дьяус-пітар — того ж походження, що й грецьке Eus-pater і латинське Dies-pіter (Yu-pіter). Та на відміну від своїх античних співбратів, ведійський Дьяус не утверджується на небесному троні, не стає владикою богів і не очолює пантеону. У «Рігведі» культ цього дуже давнього божества вже згасає, стає напівзабутим відлунням більш далекої епохи. Образ його в «Рігведі» не отримав антопоморфного розвитку — скоріше, він лишився на значно ранішій, зооморфній стадії. Гімни мовлять про нього як про бика, причому рудого, що мукає з вишини (певно, мається на увазі грім). Зв'язок із грозою — ще одна риса, яка споріднює Дьяуса й Зевса. Гімни мовлять про Дьяуса, що він озброєний палицею, булавою, що він «посміхається в хмарах» (очевидно, спалахує блискавицями), причому тут ужита дієслівна основа смі-, споріднена з подібною ж основою в нашому слові сміятися; ця ж основа у ведах нерідко вживається на означення спалахів блискавиць, згодом ставши стійким образом санскритської поезії.
Дьяус прославляється в «Рігведі» у парі з Прітхіві, богинею землі. Їхній нерозривний зв'язок виражається складним словом Дья<83>вапрітхіві — «Дьяус і Прітхіві» або «Небо й Земля», оскільки в післяведійській літературі слово дьяус стало означати тільки «небо». Це відбиває надзвичайно давнє уявлення про первісний устрій всесвіту. Небо й Земля — всезагальні батьки, породжувачі всього живого. Вони утворюють первісну подружню пару, де Дьяус — Небо і Батько, а Прітхіві — Земля і Мати. Ця найдавніша ідея, по суті, вичерпує їхню ідеологію в «Рігведі». «Великі, мудрі й могутні», «справедливі, що осипають дарами», «сотворителі всього живого», «чиєю ласкою їхнім нащадкам дароване безсмертя» — так звертаються до них у ведах. Дощ, що його посилає Небесний Бик-Дьяус на Землю-Прітхіві, що уособлюється в образі Корови, це сім'я, з якого народжується все живе, навіть боги. Дьяус і Прітхіві розглядаються як дві половинки Всесвіту, колись єдиного й нероздільного, як невичерпні джерела життєвої сили (Очерк, 53–55). Індійська традиція на запитання про те, що виникло раніше — Небо чи Земля, першість віддає Землі. Образи Батька-Неба й Матері-Землі, що породжують усе живе на світі, мають типологічні паралелі в багатьох міфологіях і склалися ще в спільноіндоєвропейський період. Тож сказане стосується і грецької міфології: якщо Зевс уособлював Батька й Небо, то і Європа мусила уособлювати Матір і Землю. Зевс викрадає Європу в подобі бика, тобто первісно, очевидно, малося на увазі, що сама Європа виступає в образі корови, хоча про це грецький міф і не мовить.
Привертає увагу та особливість у грецькому міфі, що Агенор — фінікійський цар і батько Європи — доводився сином Посейдонові. Він — родоначальник фінікіян. А Посейдон, як і Зевс, як і Дьяус, пов'язаний з індоєвропейським зооморфним втіленням родючості, що виступає у подобі бика. Саме Посейдон послав на Кріт із моря священного бика, свою іпостась, який разом із Пасифаєю, донькою Геліоса-Сонця і дружиною крітського царя Міноса (пригадаймо, що Мінос — син Зевса і Європи), спородив Мінотавра — чудовисько з головою бика, яке цар Мінос помістив у свій знаменитий Лабіринт. Посейдон був верховним божеством Атлантиди, він колись владарював на Олімпі, що засвідчує і його атрибут — тризуб, уособлення влади над трьома світами — Небом, Землею і Потойбічним світом (дехто припускає, що тризуб, атрибут Посейдона, був символом триглавої вершини острова Кріт). Посейдон сперечався із самим Зевсом, мовлячи, що саме він найстарший із богів, що саме йому має належати верховенство і при всіх називав Зевса узурпатором небесної влади.
Грецькому Посейдонові відповідає індійський Варуна, теж божество космічних та земних вод, а водночас — по<84>кровитель воїнів та царської (князівської) влади. Посейдон тотожний скіфському Тагимасадові, якому поклонялися «царські» скіфи, тобто воїни, а Тагимасад, у свою чергу, тотожний слов'янському Дажбогові, внуками якого були русичі — воїни та їхні князі.
І як Агенор, батько Європи, був сином Посейдона, так і мудрець Васіштха, що мав чарівну корову Нандіні, був сином Варуни (за деякими міфами — Варуни й Мітри) від небесної танцівниці-апсари Урваші. Мудрець Васіштха, про якого згадує ще «Рігведа» і якому індійська традиція приписує авторство деяких гімнів цієї пам'ятки, наділений деякими характеристиками свого батька, Варуни: пов'язується з багатством, родючістю тощо. Він вважався жерцем царів Сонячної династії.
Саме ім'я Васіштха означає Найбагатший, Наймаєтніший і похідне від санскритського васу «багатство», «добро», «скарб»; пізніше воно стало означати «земля», «держава» (СРС, 571). Це дозволяє припустити, що й наше Василь споріднене з санскритським васур «багатий». Компонент васу надзвичайно вживаний в іменотвореннні, наприклад, Васудева — ім'я батька Крішни та його старшого брата Баладеви, Васуретас — бог вогню Агні, Васуман, Васушена, Васудана, Васу тощо. Особливо частий цей компонента у термінах на означення землі: васудга, досл. «тримаюча скарби», васуда, васудана, васудавана — «даюча багатства», васудгаріні — «тримачка багатств» (Там же). Містять компонент васу й терміни на означення царя: васуджіт — «здобувач скарбів/багатства», васудгара — досл. «тримач земних скарбів», васудгадгіпа — «владика землі/цар», васудгапаті — «захисник/охоронець/батько землі» тощо. Багато з цих термінів стали повноправними чоловічими іменами. А саме племінний ватажок, пізніший князь чи цар відповідав за добробут своєї громади, саме він вважався носієм і наділювачем багатством (васу), бо через пожертву просив добробуту й благоденства в богів. Тож ім'я Василь та інші його поширені в світі різновиди, очевидно, сходять ще до часів «Рігведи» і пов'язані зі значеннями «багатство», «статки», «скарби». І, в свою чергу, нагадують, що й термін василевс/базилевс — «цар», «правитель» невіддільний від наведених прикладів. А наше побутове Вася — майже абсолютний відповідник санскритському васу — «багатство», «скарб».
Цікава подробиця щодо Васіштхи: давньоіндійські тексти іноді підкреслюють, що нащадки мудреця Васіштхи носять пасмо волосся посеред голови, тоді як нащадки інших мудреців-ріші могли носити таких пасем два або й більше. Що не може не викликати згадки про київського князя Святослава й запорозьких козаків, а ще раніше — про зображення полонених хеттів на давньоєгипетсь<85>ких пам'ятках і воїнів на панно у Венеції з такими самими «оселедцями». Це наближує нас до місця подій грецького міфу про прекрасну Європу. Адже Хеттська держава розміщувалася в Малій Азії, де й була Фінікія з її столицею Сідоном і де правив Агенор, батько Європи. Саме в Малій Азії, на південному узбережжі Чорного моря колись існувала держава Пала, звідки й пішли до Італії венети й заснували Венецію. А вже на північному узбережжі Чорного моря жили скіфські пали, у Криму була пізньоскіфська столиця Палакій (теперішній Сімферополь), а далі на північ жили поляни, полочани і поляки. В усіх цих назвах і етнонімах наявний компонент Пал-, Пол-, який у санскриті означає «захисник», «воїн», «цар» (СРС, 392). Цей же компонент, цілком імовірно, міститься і в назві Палестина. Тим більше, що в сучасному Лівані, колишній Фінікії, наявний топонім Тріполі, який перегукується з нашим Трипіллям на Київщині, а назва Алеппо в сусідній Сірії перегукується з Халеп'ям на тій же Київщині — це засвідчує невипадковість зв'язків Наддніпрянщини з близькосхідним ареалом. На що звернув увагу український дослідник О.С.Стрижак, кажучи: «… і досі залишається без відповіді питання, коли і в який спосіб близькосхідні топоніми типу Тріполі (колишня Фінікія, сучасний Ліван) і Халеб (варіант Алеппо в сусідній Сірії) перекочували… на територію Середньої Наддніпрянщини, де (сучасний Обухівський р-н на Київщині) з ними перекликаються назви сіл Трипілля… і Халеп'я… на однойменній річці» (ЕГС, 22). А з цими назвами перегукуються й індійські — Тріпура й Хараппа (Халіюппа).
Коли зважити, що Васіштха — син Варуни й Мітри, то цей факт знов-таки має зв'язок із Подніпров'ям, бо рігведійське ім'ясполучення Варунамітра тотожне слов'янському імені Володимир, такому популярному, зокрема, серед Рюриковичів, де його мали аж 18 представників цієї династії. А Мітра, як божество Сонця й Мирного договору, знайшов яскраве вираження у слов'янській общині — мирі, в українській топоніміці — Миргород, Миропіль, Миропілля, Мирогоща, а також у численних їменах — Радомир, Мирослав, Драгомир, Славомир тощо.
Показово й те, що батьками Агенора були Посейдон і німфа Лівія, а батьками Васіштхи — Варуна й апсара Урваші. Апсари в індійській міфології — напівбогині, споріднені з грецькими німфами й слов'янськими русалками. Апсари — небесні танцівниці — мешкають переважно на небі, але і на землі — в річках, на горах. Саме слово апсара деякі дослідники тлумачать як «та, що вийшла з води». Апсари нібито можуть загрожувати людям, зокрема, насилаючи на них любовне засліплення. Вони можуть прибирати різних подоб, але зви<86>чайно зображаються прегарними уквітчаними жінками в розкішних шатах. Вони розважають у небесному царстві Індри воїнів, що геройськи полягли в битвах; це небесне царство-рай зветься сварга. Боги підсилають найвродливіших апсар до земних мудреців чи відлюдників для спокушання, бо їхнє нечуване подвижництво іноді починає загрожувати небесній владі і небесному супокою. Урваші, згадувана ще в «Рігведі», своєю вродою спокусила багатьох богів і уславлених мудреців, серед них і могутнього Варуну — божество космічних і земних вод. Саме від їхнього шлюбу й народився мудрець Васіштха.
Виявляють спорідненість імена Агенор та Васіштха, особливо коли врахувати, що індійському Васу відповідає іранське Ваху/Воху; в грецькій передачі воно могло прибрати вигляду Ахе/Аге, як те засвідчує грецька передача назви відомої іранської царської династії — Ахеменіди, засновник якої в оригіналі має ім'я Вахуман, тотожне індійському Васуман. Тобто виходить, що індійське васу, іранське ваху у грецькій передачі — ахе.
Таким чином, бачимо, що Посейдон відповідає Варуні, німфа Лівія — апсарі Урваші, Зевс — Дьяусу, Агенор — Васіштсі; Зевс і Дьяус, крім іншого, вчинили однакову дію: один викрав Європу, а другий — чарівну корову Нандіні. Єдина різниця в обох міфах та, що Європа — царівна, а Нандіні — корова, хоча є підстави вважати, що і Європа уособлювала образ землі, тож і виступала в іпостасі корови.
Привертає увагу ім'я корови мудреця Васіштхи — Нандіні. Таке саме ім'я, тільки в чоловічому роді — Нандін, має і їздова тварина бога Шіви (в індійській міфології кожен бог має свою тварину, на якій їздить, так звану вахану). Нандін — білий бик, зображення якого — неодмінна приналежність індуїстських храмів. На індійських монетах початку нової ери Шіва часто зображається саме у вигляді бика, через що Нандіна прийнято розглядати як зооморфну іпостась Шіви.
Через Нандіні, розповідають індійські міфи, колись спалахнула війна між воїном-кшатрієм Вішвамітрою, свого часу царем, і мудрецем-брахманом Васіштхою. Вішвамітра і собі забажав мати чарівну корову, яка належала мудрецеві, але той рішуче відмовив йому. Війна скінчилася поразкою Вішвамітри, бо Васіштха вдався до всіх своїх брахманських (жрецьких) здібностей. Показово, що в боспорських написах з Північного Причорномор'я фіксується ім'я Вішвамітра в іранській передачі — Аспаміфар. Це ім'я має свій слов'янський відповідник, Весьмир, як і санскритське Вішвашравас відповідає слов'янському Всеслав.
Основа імен Нандіні, Нандін — Нанд означає «радість», «втіха» <87> (СРС, 313). Вона входить у багато імен та назв індійської міфології: Нанда — пастух, прийомний батько Крішни й ряд персонажів індійського епосу; Нандака — назва меча Крішни; Нандана — назва райського саду Індри, де, до речі, й перебувала Сурабга — мати Нандіні; Нанді — епітет Вішну й імена багатьох персонажів епосу; Нандікунда — місце прощі в Індії; Нандімукха — епітет Шіви (досл. Радісноликий); Нандішвар — епітет Шіви (досл. Владика радості); Нанда також — зведений брат Будди. А оскільки слідів поклоніння Крішні багато саме на Волині, то не виключено, що топонім Нудіж, зафіксований тут, може бути споріднений із санскритським Нанда. Первісно ця назва могла мати форми Нандіж, Нондіж. Показово й те, що райський сад Нандана, де перебувала Сурабга, мати Нандіні, містився в небесному царстві Індри, яке називалася сварга (досл. «небо»); так само називався один із семи світів, куди переселялися душі померлих праведників, тобто рай. Володарем сварги був Індра, з огляду на що показові слов'янські божества Сварог та Сварожич і те, що Індру та сваргу згадує «Влесова книга», в якій чимало індійських ремінесценцій.
Ці факти і те, що грецький Посейдон функціонально тотожний індійському Варуні, скіфському Тагимасадові й слов'янському Дажбогові, а індійський Крішна-Гопала-Гопалан функціонально й етимологічно тотожний грецькому Аполлону та слов'янському Купалі, про що говорилося в інших статтях, дають підстави для спроб пояснити походження і значення імені Європа на індійському грунті. Тим більше, що простежуються спільні мотиви в грецькому та індійському міфі про Європу й Нандіні.
Як можна припустити, ім'я Європа складене з двох компонентів: Єв+ропа, де Єв- префікс, який надає основному слову вищого ступеня якості й означає «досконалий», «славний», «довершений». Він міститься у численних грецьких іменах, таких, скажімо, як Євген, Євмел, Євмен, Євстафій, Євпатор, Євпраксія тощо і відповідає іранському Ху- та санскритському Су- (СРС, 732), про що детальніше мовилося у статті про сіверів. З цього погляду ім'я Нандіні відпадає, оскільки воно не містить санскритського префікса Су-, хоча індійський іменник знає ім'я Сунанда. Зате привертає увагу ім'я її матері — Сурабга, яке містить цей префікс. У такому разі й ім'я Сурабга розкладається на два компоненти — Су+рабга, і воно етимологічно (тобто походженням і значенням) може виявитися тотожним імені Єв+ропа. Бо перші компоненти в них одного походження і значення, а другі <ропа ї — рабга) — виявляють неабияку фонетичну схожість, причому г тут — тільки призвук, придих. А префікс Су- не менш поширений в індійських іме<88>нах, ніж грецький Єв-, наприклад, Сумітра, Сугріва, Сушрута, Субаху, Сушіла, Субгага, Суканья, Сумера, Сувіра та інші. Отже, цілком можливо, що компоненти — ропа й — рабга мають однакове значення. Але яке?
Вдамося до санскритського матеріалу. Санскритські словники розкладають ім'я Сурабга на компоненти Сура+бга із значенням «Запашна», «Та, що чудово пахне», а також «Весна». Проте на підставі імені Європа можна розкласти ім'я Сурабга на інші компоненти — Су+рабга. І таку дію підтримують деякі факти. «Махабгарата» мовить, що Сурабга, праматір корів і взагалі великої рогатої худоби, перебуває на сьомій, найнижчій підземній сфері, званій Расатала. Сурабга, яка виникла при створенні світу, постійно цідить молоко — есенцію шести життєвих соків Землі, що творять її живлющу, незрівнянну вологу. З одного струменя молока Сурабги утворилося величезне озеро — Молочний океан, береги його вкриті піною і ніби заквітчані. Тут живуть найправедніші з самітників, так звані пхенапи — «пінопивці» (санскритське пхена й наше піна — споріднені), які живляться лише молочною піною.
Від Сурабги народилося чотири корови, що живуть у чотирьох сторонах світу, підтримуючи кожна свою, через що й називаються Хранительками сторін світу. Донька Сурабги на ім'я Сурупа підтримує східну сторону, друга, Хансака, підтримує південну. Західну сторону, що перебуває під заступництвом Варуни, підтримує уславлена Субгадра, яка набула вселенської форми. Четверта корова, Сарвакамадугха, підтримує північну сторону світу — благочестиву, яку охороняє бог багатства і приятель Шіви — Кубера. Батько Кубери — ріші-мудрець Вішравас (пор. слов'янське ім'я Віслав). Сурабга цідить своє цілюще молоко на Заході, де океан обступають золоті скелі.
Отож із чотирьох корів, дочок пракорови Сурабги, в іменах двох — Сурупи і Субгадри — наявний префікс Су, тотожний грецькому Єв. Ім'я Сурупа означає Прекрасна, Досконала, а Субгадра — Благословенна, Щаслива. Ці обидва імені й зараз поширені жіночі імена; ім'я Субгадра, наприклад, мала сестра Крішни. Що дає підставу виділяти в імені Сурабга компонент Су-, а не Сура-.
То що ж у такому разі означає компонент рабга. Тут, очевидно, слід шукати такого значення цього слова, яке б відповідало ролі й значенню в індійській міфології чарівної корови Сурабги. А вона, судячи з усього, уособлює собою землю.
Показово, що Сурабга не тільки праматір худоби, а й дружина мудреця Каш'япи й мати бога Рудри. Щодо мудреця Каш'япи (варіанти Кассап, Касап), то в румунів і молдаван і досі в ужитку прізвища Касапа, Кассапа. Що ж до Руд<89>ри, то це ще ведійське божество, якому відповідає слов'янський Род, уособлення родючості й снаги, іпостась якого — бик. У гирлі Росі колись існувало місто Родень, пов'язуване з цим божеством. Цікава згадка в «Рігведі», що асури — старші брати богів, уособлювачі первозданної водної стихії, колись украли в Індри корів і сховали в далеких краях за річкою Раса, а назва Раса близька фонетично до назви Рось.
Сурабга має ще одне ім'я — Шабала, яке означає Пістрява, Ряба. Що наштовхує на думку: українське слово ряба, санскритське рабга та грецьке ропа можуть бути споріднені й первісно сходити до поняття землі, яка усвідомлювалася як пістрява корова.
З цього боку цікавий ведійський міфологічний персонаж Прішні (досл. Пістрява, Ряба), жіноче божество, що має подобу корови, власне — божественна небесна корова. Прішні — дружина Рудри, про якого вже згадувалося і іпостась якого — бик. Зі свого сяючого вимені вона привела на світ Марутів, божеств вітру й бурі. У подобі вродливих юнаків вони мчать на колісницях зі сліпучими списами-блискавками або золотими топірцями. Що несамохіть навіює на згадку вираз зі «Слова о полку Ігоревім» «се ветри, Стрибожі внуци», де бачимо тотожність Марутів вітрам, Стрибожим внукам. До речі, у «Влесовій книзі» згадуються і Марути в слов'янській формі — мариці. З чого випливає, що Стрибог — тотожний ведійському Рудрі, оскільки марути — його сини. На Київщині досі побутує прізвище Марута.
Із Прішні пов'язана символіка води як родючої сили. Ім'я Прішні мають деякі важливі жіночі персонажі. Наприклад, про Девакі, дружину Васудеви й матір Крішни, мовиться, що вона знову народилася на світ як Прішні. Прішні, як персоніфікація води, відбилася в назві ріки Прішні (варіант — Парушні). Ця особливість Прішні дозволяє ввести ії до ряду божеств, пов'язаних з родючістю, і намітити міфологічні зв'язки й паралелі. Сюди належить міфологічний персонаж Прішнігу, досл. «Рябокоровий», «Що має пістрявих корів». У «Рігведі» назву прішні має плем'я, вороже аріям. В іранській міфології імені Прішнігу відповідає авестійське Паршатгауш «Той, що володіє рябими коровами/биками», а ведійська міфологія знає персонаж Прішадашва «Рябокінний», «Що володіє рябими кіньми». Це змушує звернути увагу на поширені українські прізвища Рябоконь, Рябокляч, Рябовол, а також Рябоштан, Рябошапка, Рябко, Рябчук, Рябуха, Рябченко, Рябчинський тощо. Це певною мірою мусить свідчити про спільність уявлень індійських, іранських та слов'янських народів, які сходять до індоєвропейської давнини.
Найчастіше в «Рігведі» фігурують бик і корова. Проміння враніш<90>ньої зорі, хмари, води порівнюються з коровами. Нерідко богині ведійського пантеону виступають у подобі корів, як і Прішні. Земля в «Рігведі» часто називається коровою. У ній прямо мовиться, що пістрява, ряба дійна корова — це Земля, а бик із прекрасним сім'ям — Небо. У ведах уже відчутне обожнювання корів, хоч прямої заборони вбивати їх ще не виражено. Образ молочного достатку, відбитий у спільноіндоєвропейській міфологічній традиції, властивий численним метафорам ведійської поезії. Він наявний в етимології давньоірландського дуан «пісня», «вірш», яке сходить до того ж кореня, що й санскритське духа «давати молоко», «доїтися», «молоко» (СРС, 281). У «Рігведі», гомеровському епосі й латині слово із значенням «вим'я» означає водночас і «достаток». Шумерський Енку — божество води й мудрості, сотворитель Усесвіту, постає як ярий бик, що з'єднується з рікою в подобі дикої корови.
У близькосхідних і грецькій міфологіях відомі розповіді про богів, які закохуються в корів, приклади чого вже наводилися. Щодо Зевса це підтверджується історією з Іо, в яку він закохався і яку, щоб уберегти від гніву ревнивої Гери, своєї дружини, перетворив на білосніжну корову. Та й сама Гера має виразні зооморфні риси. На це вказує ще Гомер, називаючи її «волоокою», точніше, «коровоокою». А також те, що в пожертву їй приносилися саме корови і що в Аргосі їй поклонялися в подобі корови. Це саме могло стосуватися і Європи, котра, як засвідчують індійські факти, теж могла сприйматися як корова, уособлення Землі.
Таким чином, компонент — рабга в імені індійської Сурабги та компонент — ропа в імені фінікіянки Європи може пов'язуватися із значенням «рябий», «пістрявий» і означати плодючу, квітучу землю, що уявляється в образі пістрявої дійної корови і символізує достаток, щедрість, добробут.
В той же час, слово рабга в санскриті має іще одне значення: «втіха», «радість». І тоді ім'я Сурабга стає семантично, значеннєво тотожним імені корови мудреця Васіштхи — Нандіні, доньки Сурабги, оскільки в основі її імені теж лежить значення «втіха», «радість» (нанда). Тобто виходить, що Сурабга й Нандіні мають однакове значення своїх імен, які тлумачаться як «Та, що невимовно тішить», «Та, що невимовно радує». І таке означення цілком природне щодо землі, яка буяє, квітує, щедро родить і дарує багатство.
Цікаво відзначити, що коли чудесна корова Нандіні в «Махабгараті» називається Нандіні, то в іншому індійському епосі, «Рамаяні», вона називається Шабара, Шавара або Шабала. А ці епітети знову-таки означають «пістрявий», «рябий». Епос засвідчує і народ під таким іменем, і епітет бога Шіви, <91> наступника Рудри, тотожного слов'янському Родові. У санскриті слово нандіні означає ще й «дочка», тобто «та, що дає втіху/радість». Що теж не суперечить нашому тлумаченню, бо, за міфами, Нандіні — донька пракорови Сурабги.
Очевидно, щодо імен Сурабга та Європа слід прийняти ті обидва значення, про які щойно мовилося, тобто і «Прекрасна Ряба/Пістрява», і «Найутішливіша», «Найрадуючіша», маючи на увазі, що обидва епітети стосуються Землі, що виступає як Божественна Корова.
На початку статті зазначалося, що мудрець Васіштха — син Варуни й небесної танцівниці Урваші, яка спокусила багатьох богів і святих мудреців. За ту провину вона мусила стати дружиною земного царя Пурураваса, першого з царів Місячної династії, які володіли країнами Заходу. Пуруравас правив багатьма великими країнами, а також островами. Ці острови могли бути в Середземному морі, оскільки йдеться про Захід і про океан. А покровителем Заходу був Варуна, тотожний Посейдону і Дажбогу. Іще один епітет Варуни — Сіндгу, тобто Річковий. А останній із укладачів історії Аттики — Філохор (ІІІ ст. до н.е.), повідомляючи, що на острові Лемнос живуть пеласги, вносить цікаве доповнення: там вони називаються сінтіями Це не може не співвіднестися з сіндами, які жили на Таманському півострові й пониззі Дніпра, а також з етрусками, слідів перебування яких у Північному Причорномор'ї чимало. За Діодором Сіцілійським, пеласги першими запозичили створені фінікійцями знаки лінійного письма й дещо видозмінили його характер (нагадаємо, що Європа — донька фінікійського царя Агенора). Цим письмом, що мало назву пеласгічного, користувалися поети ще до Гомера. <92>
Грецька міфологія знає божество — юного красеня, покровителя мистецтв, співців та музикантів, що народився на плавучому острові, ще малим убив змія Піфона, який спустошував околиці Дельф. Воїн і пастух, під час Троянської війни він виступав на боці троянців. Мати й батько його — Лато й Зевс, а сестра — Артеміда, та сама, якій поклонялися загадкові таври в Криму, до яких під час тієї ж Троянської війни вона перенесла юну Іфігенію, доньку мікенського царя Агамемнона, що вів грецьке військо на Трою.
Атож, божество це — Аполлон. Проте, як виявилося, Аполлон — зайшлий у грецькій міфології, бо навіть у гомерівські часи він ще жахає своєю появою олімпійських богів, його сприймають як чужинця-зайду. Він прийшов до Греції з півночі, з країни гіперборейської, яка уявлялася стародавнім грекам обителлю богів і справедливості. Саме там Аполлон щороку зимував і зберігав свої стріли, саме там жили племена, які особливо шанували його і до яких він сам був найприхильніший. А навесні, закликаний величальними співами, повертався на Парнас у колісниці, запряженій білосніжними лебедями. Але й тоді гіперборейці не забували свого улюбленця, щороку виряджали на острів Делос, до вівтаря Аполлона, двох молодих дівчат зі священними дарами.
Академік Б. О. Рибаков детально простежив шлях гіперборейських дарів і встановив, що вони надсилалися з території на північ від Чорного моря, тобто із землі слов’ян і сусідніх із ними балтів. І цей висновок слушний, бо ще в часи Овідія, на зламі двох ер, у Північному Причорномор’ї особливо шанувалися Аполлон та його сестра Артеміда, яка мала культове ім’я Тавропола. <93>
Як роблять висновок дослідники, первісно Аполлон — божество, пов’язане з Небом і Землею, стріли його — палюче сонячне проміння, йому приносять у пожертву перші паростки всіляких рослин і злаків. А етруски сприймали свого Аплу, ототожнюваного з Аполлоном, як охоронця людей, худоби й посівів. Це, а також те, що витоки культу Аполлона слід шукати в Надчорномор’ї, спонукало вчених ототожнити його з українським Купалою, або Купалом, і досі не забутим на Слов’янщині й у Прибалтиці. Адже й Купала пов’язується з ідеєю Землі й Неба, з ритуальними багаттями в день літнього сонцеставу.
Стрибки через багаття властиві для українців, але вони властиві й для італійських венетів, що поклонялися Купавону, божеству, чужому грекам, але своєму для іллірійців і слов’ян.
Аполлон — сонячне божество, а сонячна тема пронизує й купальське свято: запалене колесо, як уособлення Сонця, пускають схилом до річки, і це символізує двобій вогню з водою, двох могутніх стихій, без яких неможливе життя.
Дари Аполлонові гіперборейці загортали в пшеничну солому, і з соломи робили подобу Купали.
Для свята Купали характерна тема цілющих трав, худоби, ворожіння, змій, пошуку скарбів. І Аполлон — цілитель, пастух, ворожбит і змієборець.
У купальських обрядах неодмінна участь дівчат і юнаків. Те саме і в аполлонівських обрядах. Та й самі Купала та Аполлон — уособлення молодості.
Мотив умирання й воскресання Купали перегукується з міфами про Аполлона, який спускається в аїд (потойбічний світ) і повертається звідти, тобто вмирає й воскресає.
Під час червневих обрядів на честь Аполлона, як свідчать античні автори, жінку й чоловіка заквітчують квітковими гірляндами, обводять довкола міста, а потім обох спалюють. А у слов’ян теж засвідчено спалювання двох «ляльок», що зображали чоловіка й жінку.
Мати Аполлона — Лато, а мати Купала — Лада, мати всього сущого в слов’янській міфології, а отже, й богів. «Зв’язок Лети-Лато з північною Ладою не викликає сумніву», — констатує Б. О. Рибаков (ЯДС, 601).
Як бачимо, справді існує функціональна, а почасти й фонетична, подібність Аполлона й Купала. Така ж подібність властива українському Купалові, грецькому Аполлонові та індійському Крішні, що мав і друге поширене ім’я — Гопала. Аполлон і Купала вічно юні, як юні й учасники їхніх обрядів. Та вічно юний і Крішна, а такі ж юні пастушки водять із ним радісні хороводи.
Аполлон народився на плавучому острові, а столиця Крішни <94> звідусіль оточена водою (після його смерті вона опустилася на дно). Зовсім юним Аполлон убів змія Піфона, а Крішна з дитячих літ прославився подвигами проти всіляких демонів. Аполлон — музикант, покровитель співців та музик, а Крішна славиться і неперевершеною грою на сопілці. У Троянській війні Аполлон допомагає троянцям, а воїн Крішна виступає на боці пандавів — п’ятьох братів і головних дійових осіб епосу «Махабгарата». Аполлон брав участь у битвах олімпійських богів з гігантами й титанами, а Крішна в тій же «Махабгараті» виступав проти кауравів, які вважалися втіленням могутніх демонів-асурів. Аполлон навчає мудрості, а Крішна — головний радник у війні пандавів і кауравів. Він виклав могутньому воїнові Арджуні, одному з пандавів, суть своєї філософії, яка склала «Бгагавадгіту» — «Божественну пісню». А деякі індійські джерела, наприклад, «Чхандог’я-упанішада», прямо називає Крішну вчителем мудрості.
Аполлон — пастух і охоронець стад, а Крішна виріс серед пастухів, епітет його — Пастух. Аполлон — стріловержець, губитель ворогів. А Крішна — кшатрій, тобто воїн, що й символізують його лук та стріли. Він — втілення на Землі бога Вішну, його аватара і прийшов на Землю, щоб покарати зло, яке заполонило її. Аполлон водночас і пастух, і воїн. Так само й Крішна — пастух і воїн.
Гомер постійно наділяє Аполлона епітетами Довгокосий, Нестрижений, Кучерявий, а епітет Крішни — Кешава, тобто Косатий, Довгокосий. Такий епітет має й Вішну, і в цьому немає нічого дивного, адже Крішна — земне втілення Вішну. Аполлон асоціюється з Сонцем, а Крішна теж причетний до нього як втілення Вішну, Вішну ж — сонячне божество. Та й сам епітет Кешава, як вважають деякі дослідники, постав через уподібнення променів сонячного божества Вішну з його кучерями (пор. «золотокучерий Аполлон» у греків).
Аполлон — син Зевса й Лато, а Крішна вважається сином Вішну, його втіленням на Землі. А коли так, то дружина Вішну — богиня щастя, багатства й сімейної злагоди Лакшмі — доводиться матір’ю Крішні. І як Крішна зливається з образом Вішну, так в індійській міфології образ Лакшмі зливається з образом Рукміні — улюбленої дружини Крішни. Зазначимо принагідно, що латиський антропонімікон знає імена Кріш’ян і Лайме, а також прізвище Рукмане, які відповідають індійським Крішна, <95> Лакшмі та Рукміні. З цього можна виснувати, що й слов’янська Лада цілком відповідає індійській Лакшмі та латиській Лайме.
Наведені факти свідчать про функціональну тотожність грецького аполлона, українського Купали й індійського Крішни.
Але найголовніше те, що саме індійський Крішна проливає світло на походження та значення імен Аполлон і Купала, які й досі лишаються невитлумаченими, бо і давньогрецька, і слов’янські мови не дають змоги цього зробити.
Маємо на увазі ще один епітет Крішни — Гопала, напрочуд співзвучний із найменням грецького божества, а надто — українського. Епітет Гопала розкладається на два компоненти, го+пала, де перший означає «бик», «корова», «худоба», а другий — «захисник», «охоронець» — від санскр. пал — «захищати», «охороняти», «берегти». Тобто весь епітет дослівно означає: Захисник биків (корів), Охоронець худоби, Пастух.
Таке тлумачення індійського імені Гопала допомагає витлумачити й значення імені Купавон (його мав ватажок італійських венедів, який привів до Енея своє військо, коли той, після взяття Трої ахейцями, на двадцяти кораблях вирушив з Малої Азії до Італії). Купавон, як відзначають фахівці, близький українському Купалі: це й ім’я венетського ватажка і божество, близьке слов’янському Купалі і функціями, і іменем. Отож є можливість пояснити ім’я Купавон через санскрит, який знає слово го-паван; воно означає те ж саме, що й Гопала, тобто Захисник худоби, Пастух (досл. «той, що захищає корів/худобу») і розкладається на го+па+ван, де — па тотожне пал-, а — ван суфікс, тотожний укр. суфіксові — учий/-ючий.
Слов’янський Купала, індійський Крішна-Гопала мають свого іранського двійника. Іранська міфологія знає легендарного пастуха Гопат-шаха, напівлюдину-напівбика, — він пов’язується з водою і пожертви йому приносять при воді. Це цар-бик (бик з торсом людини), що живе в обітованій землі Еран Веж (авест. Ар’ян Веджа) і здійснює служіння богам на березі моря або річок. Гопат-шах ототожнювався з першолюдиною Гайомардом, досл. «Бик-людина». Уявлення про Гопат-шаха відбило вшановування іранцями бика. Цікаво, що як Крішна-Гопала, так і Гопат-шах має, так би мовити, дві іпостасі — божество і міфологізований образ правителя певної країни (в іранському випадку — країни Гопат). Іранський титул та ім’я Гопат сходить до авестійського гао-паті — «владика худоби». Титул шах — «цар», «владика» додався пізніше і є, по суті, тавтологією, бо шах і паті, власне, означають одне й те саме — «правитель», «владика». Де Шах сходить до індоіранської основи кшатр/хшахр — «сила», «влада», з якої <96> утворений і індійський термін на означення військового стану — кшатріїв; цю ж основу бачимо і в іменах родоначальників скіфського народу — Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, а також у слов’янському терміні цар, рясно відбитому в українських прізвищах. А паті, як уже мовилося, споріднене із санскр. паті й сходить до індоєвропейської основи па- («охороняти», «захищати», «берегти»).
Крилаті бикоподібні істоти з людськими головами в ахеменідській столиці Персеполі, як вважають дослідники, і є зображеннями Гопат-шаха, хоча дехто схильний вважати, що іранці запозичили цей образ із мистецтва Ассирії як суто декоративний прийом. Проте вірогідніше те, що в зображення цих фантастичних істот вкладали цілком певне, пов’язане з релігією, значення. Численні зображення Гопат-шаха сасанідського періоду наявні на різьблених кам’яних печатках і їх відбитках на глині.
Таким чином, маємо ряд імен, що мають спільний компонент — пал/-пол. Це, насамперед, Купала, Гопала, Аполлон, Тавропола, причому останнє ім’я має Діва-Артеміда, якій поклонялися загадкові таври. Це ім’я виявляє семантичну тотожність перших компонентів із значенням «бик» і етимологічну — других, тобто — пала й — пола. Сюди ж долучається ще одне ім’я з Північного Причорномор’я — Сосіпол, його подають боспорські написи. Ім’я це не можна не співставити з індійським іменем Шішупала. Причому вкрай істотно, що в «Махабгараті» Шішупала має безпосередній стосунок до Крішни-Гопали. Шішупала доводився двоюрідним братом Крішні, а обидва вони прагнули собі в дружини Рукміні, через яку Крішна мусив відтяти Шішупалі голову своїм диском-чакрою.
Цікаво й те, що ім’я Сосіпол властиве й етрускам: у них це — божество, якому разом з богинею Ейліфією присвячувалися навіть храми. Сосіпол був божеством-дитиною, причому саме це ім’я дослідники тлумачать як «рятівник міста», трактуючи — пол від грецького поліс «місто», а Сосі — як «Рятівник». Проте таке тлумачення неправомірне, бо — пол насправді означає не «місто», а <97> «захисник», «оборонець», а Сосі — «дитина». Це підтверджує значення індійського імені Шішупала із санскриту, де Шішу- означає «дитина». Тобто виходить, що Сосіпол і Шішупала — одне й те саме ім’я, передане засобами різних мов. І означає воно — Дитина-захисник. Обидва імені мають спільне походження і однакове значення, а фіксація їх на території України має свідчити, що індійці й етруски свого часу мали схожі міфологічні уявлення, що вони сусідили або й жили разом у цьому ареалі.
Отже, і грецький Аполлон, і український Купала, й індійський Крішна-Гопала тотожні не тільки функціонально, їх об’єднує спільне походження та однакове значення їхніх імен: Пастух, Захисник, Охоронець, Воїн, Цар.
Але чому ж тоді грецьке божество має звучання Аполлон, а індійське — Гопала? Звідки взялося кінцеве — н в імені грецького божества? Цьому може бути певне пояснення на індійському ґрунті. На півдні Індії, у так званому дравідомовному ареалі імена, які на півночі країни звучать як Ананда, Чандра, Муруга (пор. укр. прізвища Моруга, Моружченко), Крішна, тут звучать як Анандан, Чандран, Муруган, Крішнан. Так само й Гопала має тут форму Гопалан. Таке явище — ніби своєрідна прикмета, за якою визначають, звідки походить носій імені або прізвища — з півночі чи півдня Індії. Як ото закінчення — енко незаперечно засвідчує, що прізвище належить українцеві. Так що для імені Аполлон можна припустити вплив тієї ж традиції. Коли ж порівняти південноіндійське Гопалан і грецьке Аполлон, то фонетична близькість їх виняткова. І, очевидно, початкове А- в імені грецького божества — це залишок первісного Го- («бик», «корова», «земля»), де два останні слова об’єднує давнє уявлення про те, що і корова і земля — обидві годувальниці.
Тож термін гопала може мати не лише значення «захисник биків/корів», «пастух», а й «захисник землі», «цар». Принагідно зазначимо, що санскрит знає і слово ку в значенні «земля», «край», «країна», тому термін гопала в цьому розумінні тотожний термінові купала — «захисник землі/країни», «цар».
Те, про що говорилося вище, дозволяє зробити деякі висновки. І Аполлон, і Купала, і Крішна-Гопала — вічно юні, а це наводить на думку, що надається до витлумачення й ім’я Іван, Йван, яке є невіддільним від слов’янського Купали. І то знову-таки на індійському терені, бо в санскриті «молодий», «юний» якраз і буде юван. Отож у такому разі ім’я Іван, Йван означає Молодий, Юний, а в поєднанні з ім’ям Купала — Юний Пастух, Юний Захисник, Юний Цар (пор. щодо Аполлона епітет Юний Бог).
По-новому тепер можна погляну<98>ти й на наш знаменитий гопак. Маючи на увазі, що гопа та гопала синоніми, що вони означають «пастух», «воїн», «цар» і пов’язуються з Крішною, який був божеством воїнів-кшатріїв, можна припустити, що гопак колись був ритуальним пастушим або воїнським танком. Чи тим і тим водночас, оскільки Крішна, як і Аполлон, уособлює і пастуха, і воїна. Підтверджує таке міркування те, що улюбленим танком запорізьких козаків був саме гопак, а запорізькі козаки — такі ж професійні воїни, що й індійські кшатрії.
Крім того, такі українські прізвища, як Хопта, Гоптар знаходять своє пояснення у санскритських го-пта, го-птар, го-птрі з однаковим значенням «захисник», «оборонець», «воїн», «цар» (СРС, 197). А ще один епітет Крішни Говінда — спонукує подумати, чи не причетний компонент — вінд у ньому до етноніма венети-венеди-венди? Адже бачимо, як тісно переплітаються український Купала й венетсько-італійський Купавон. Тим більше, що давні автори часто-густо називають венедами певну частину слов'янських племен. <99>
Упродовж майже тисячоліття (VI ст. до н.е. — IV ст. н.е.) на півдні сучасної України існувало могутнє як на свої часи ранньодержавне утворення — Боспорське царство. До складу його, поряд з іншими племенами, входили й численні сіндо-меотські, інакше — індоарійські, а коротше й зрозуміліше — індійські племена. Посвячувальні боспорські написи зберегли чимало свідчень про ці племена, зокрема, й про сіндів. Вони входять до титулатури боспорських царів Левкона І (389–349) та його сина Перісада І (344–311). Так, напис на мармуровому постаменті, знайденому в Керчі 1843 року, мовить:
«Левкон, син Перісада, відбувши термін свого жрецтва, присвятив цю статую Аполлону Лікарю, при Перісаді, синові Спартока, архонтові Боспору й Феодосії, цареві сіндів, усіх меотів та фатеїв» (КБН, 31). Цей напис датується ІІІ ст. до н.е. Особливо важливо, що деякі написи фіксують і імена, пов'язані з етнонімом сінди. Наприклад, напис, знайдений в Анапі (зараз у Керченському музеї), серед переможців спортивних змагань на честь Гермеса подає сім носіїв імені Сінд та чотирьох — Сіндок (КБН, 673–675). Ще в одному написі маємо ім'я Сіндей (КБН, 636).
Тож зрозуміло, що сіндо-меотські племена та окремі їхні представники мусили відігравати певну роль в історії Боспорської держави. І таке міркування підтверджують написи; на сьогодні знайдено понад два десятки лише тих написів, які безпосередньо стосуються сіндів. Тому кожна така знахідка зі згадкою в ній сіндо-меотського племені чи якогось вихідця з нього проливає додаткове світло як на історію самого Боспорського царства, так і на історію України і навіть Індії.
Такою непересічною постаттю є боспорська цариця сіндського походження Камасарія. Досі знайдено два написи, які стосуються двох різних жінок із цим іменем. Імена ці дещо відрізняються фонетично: в одному випадку воно подане як <100> Камасарія, а в другому — як Комосарія. Що може пояснюватися, зокрема, такими мовними явищами, як акання та окання, властивими не лише слов'янським, але й індійським мовам.
Один із написів з ім'ям цариці-сіндянки знайдено 1876 року в Керчі, колишньому Пантикапеї — столиці Боспорського царства, на південно-східному схилі гори Мітрідат (пор. індійське ім'я Мітрадатта, «Даний Мітрою»; це якраз індійське ім'я, а не іранське, бо на іранському грунті воно мало б форму Міхрдат). Напис міститься на прямокутній вапняковій стелі, увінчаної чотирикутним навершям. Всередині фронтона — рельєф, що зображає Афродиту на лебеді зі скипетром у лівій руці. Праворуч від неї — фігурка Ерота, що вкрай важливо й показово, оскільки відразу засвідчує можливий зв'язок імені Камасарія з Камою — індійським богом кохання, тотожного грецькому Еротові. А приналежність цариці до сіндів іще більше посилює імовірність того, що ім'я Камасарія може мати свою індійську паралель, яка допоможе з'ясувати походження і значення імені боспорської цариці.
Напис цей (зараз в Ермітажі), датований ІІ ст. до н.е., такий:
«Перісада. Камасарії. Аргота.
За архонта й царя Перісада, сина царя Перісада, матерелюбного, за царицю Камасарію, дочку Спартока, чадолюбну, і за Аргота, сина Ісанфа, чоловіка цариці Камасарії, присвятили цей пам'ятник Афродиті Уранії, владичиці Апатура, — синагог Феокріт, син Деметрія і фіасити: Феокріт, син Деметрія, Папій, син Папія; Стратон, син А…; Папій, син Ф…; Каллістрат…; Посідоній…» (КБН, 84–85).
Камасарія, як свідчить напис, дочка царя Спартока, точніше, Спартока V, що правив на Боспорі приблизно в 200–180 рр. до н.е. З чого можна припустити, що оскільки Камасарія — сіндянка й дочка Спартока, то й сам Спарток теж виходець із сіндів.
Боспорська історія знає аж п'ятеро царів на ім'я Спарток, причому найперший із них правив іще в V ст. до н.е., а останнім і був Спарток V, батько Камасарії-Філотекни (Чадолюбної).
Цариця Камасарія, вважають дослідники, була матір'ю царя Перісада IV Філометора, що правив десь у 150–125 рр. до н.е., і дружиною Перісада ІІІ, що правив у 180–150 рр. Після смерті Перісада ІІІ вона вдруге вийшла заміж, за якогось Аргота, котрий мусив також належати до вищого суспільного прошарку. Ця Камасарія та її перший чоловік Перісад ІІІ згадуються в дельфійському почесному декреті. У списку дарів Аполлону Дідімейському, знайденому в Мілеті й датованому 178/177 роком до н.е., серед посвятників знову згадується цариця Камасарія. Поряд із Камасарією в цьому ж списку згадується віфінський цар Прусій II, що царював у 180 — <101> 149 рр. Тож узявши до уваги всі ці епіграфічні відомості щодо цариці Камасарії та її чоловіка Перісада ІІІ, дослідники відносять напис із іменем боспорської цариці до часу пізніше 150 р. до н.е., бо в цьому написі Камасарія вже виступає не як дружина Перісада ІІІ (очевидно, натоді померлого), а як дружина Аргота. Хто він такий, визначити важко — такого імені не засвідчено в жодному з понад 1300 написів, уміщених в КБН. Хоча імена з компонентом Арг- трапляються, наприклад, Аргод, Аргей, Аргонай. Ім'я Аргод може бути тотожним імені Аргот. Птолемей згадує Аргуду — одне з міст внутрішньої частини Херсонеса Таврійського. Таке ж місто, зазначає О.Трубачов, той же Птолемей згадує і в Індії — Аргуда (ІА, 227).
У зв'язку з цим варто звернути увагу на деякі, на наш погляд, значущі факти. Щодо Камасарії існує дві точні дати: перша відноситься до 200 року до н.е., коли Перісад ІІІ та Камасарія, його дружина, дякують у Дідімах Аполлонові за те, що допоміг відбити напад кримських скіфів. Друга дата відноситься до 180 року, коли та ж Камасарія, вже із сином, знову підносить дари Аполлонові, але в Мілеті. Перісад IV, син Камасарії, якийсь час правив разом із матір'ю і був, як свідчать джерела, шанувальником Аполлона, для святилища якого в Дельфах він подарував золоту таріль, яка мала, очевидно, символізувати сонце, оскільки культ Аполлона пов'язаний із Сонцем. Шанувальницею Аполлона, очевидно, була й батьки Перісада IV, тобто Перісад ІІІ і Камасарія.
У зв'язку з цим видається важливим, що Геродот у четвертій книзі своєї «Історії», присвяченої скіфам, згадує двох гіпербореянок, Аргу та Опіду, які прибули зі своєї країни на Делос; згодом туди ж прибули ще дві гіперборейки, про яких пише Геродот, Лаодіка й Гіпероха. Могили Арги й Опіди на Делосі містилися біля храму Артеміди. Припускається, що Арга й Опіда причетні до культу Артеміди, тобто Діви, який тотожний індійському культу Деві, дружині або жіночій іпостасі Шіви; він був особливо поширений у кримських таврів, що їх від сіндів на Таманському півострові відділяла лише вузька Керченська протока, тоді — Боспор Кімерійський. Припускається також, що Арга й Опіда — імена двох місцевих богинь, витіснених культом Діви-Артеміди. Геродот зазначає, що дари, принесені Аргою і Опідою, мали полегшувати пологи в жінок, що делоські жінки щороку на честь Арги та Опіди підносили богині дари й співали величальних пісень, створених лікійцем Оленом (Геродот, 474, примітка).
Той же Геродот мовить, що предком Олександра Македонського був Аргай чи Аргей; ім'я Аргея мала дружина Арістомеда — лакедемонського царя, а назву Аргос мала країна, місто й аргоський герой. І, нарешті, той же Геродот зазначає, <102> що скіфи називали Афродіту Уранію — Аргімпаса, а Аполлона — Гойтосир (IV, 59).
Що ж до Опіди, подруги Арги в подорожі на Делос, то й вона виявляє зв'язок із Північним Причорномор'ям, причому в порівняно недавні часи. В цьому плані привертає увагу Діва-Обида «Слова о полку Ігоревім», яка, судячи з усього, пов'язана з культом Аполлона, тотожного культові Крішни-Гопали і Йвана Купала. Принаймні, про неї мовиться, що вона на синьому морі плеще лебединими крилами, а лебідь — птах Аполлона. Саме з країни гіперборейської, тобто з Північного Причорномор'я, щовесни, закликуваний величальними співами, повертається Аполлон на Парнас у колісниці, запряженій білосніжними лебедями. Аполлон справді прибув до Греції з півночі, він — прийшле божество в грецькій міфології, як, до речі, й Артеміда, статую якої, за давньогрецьким міфом, принесли до Греції з Таврики (сучасний Крим) юна Іфігенія, донька мікенського царя Агамемнона, та її брат Орест.
Ще один напис з ім'ям Комосарія, очевидно, різновиду імені Камасарія, знайдено на початку ХІХ ст. на березі Ахтанізовського лиману, на Таманському півострові. Південніше станиці Ахтанізовської, на горі Бориса й Гліба (західний берег лиману), на початку ХІХ століття виявлено руїни, як вважають, храму Артеміди. Біля цієї ж гори знайдено статуї і напис цариці Комосарії. Напис вирізьблено на лицьовій стороні вапнякового постаменту. На верхній площині його — два заглиблення для двох статуй. Одна з них, чоловіча — втрачена, друга — жіноча, зберігається в Керченському музеї. Сам постамент із написом в Ермітажі, а напис такого змісту:
«Комосарія, дочка Горгіппа, дружина Перісада, за обітницею присвятила могутньому богові Санергу й Астарі при Перісаді, архонтові Боспору та Феодосії і цареві сіндів, усіх маїтів і фатеїв» (КБН, 583).
Як видно з напису, Комосарія — теж боспорська цариця, але вже дочка Горгіппа, внучка Сатира І й дружина царя Перісада І, який правив Боспором у 344–311 рр. до н. е… Тобто й сам напис датується ІV ст. до н.е. Сатир І царював у 433–389 рр. Між царюванням Сатира І та Перісадом І при владі перебуло двоє царів, Левкон І (389–349) та Спарток ІІ (349–344), причому Спарток ІІ царював разом із Перісадом І, а після 344 року (очевидно, після смерті Спартока ІІ), правив сам. Царів на ім'я Горгіпп серед Боспорських написів не засвідчено. Проте деякі цікаві дані про Горгіппа, Сатира І та про взаємини між Боспорським царством і довколишніми племенами, подають «Військові записки» Полієна. Сатир знову привів до влади скинутого царя сіндів Гекатея і віддав йому в дружини свою доньку. Навзамін Гекатей мав позбутися своєї <103> теперішньої дружини Тіргатао, яка походила з меотів. Гекатей дуже любив дружину й не наважувався заподіяти їй смерть, тому тимчасово примістив її у віддалену фортецю. Проте Тіргатао втекла разом зі своєю охороною, а Гекатей і Сатир, виявивши втечу, кинулися навздогін, бо розуміли, що меоти повстануть, коли Тіргатао добудеться до них. Проте Тіргатао перехитрувала їх — удень вона переховувалася в лісах, а вночі якомога швидше добиралася до рідних місць. Врешті-решт вона дісталася до іксоматів, очевидно, племені, з якого походила, бо в неї там був власний палац. Батько Тіргатао на той час уже помер, і племенем правив його наступник, з яким Тіргатао побралася. Після цього вона підбила іксоматів та інші войовничі меотські племена на війну зі своїми кривдниками й пройшла з мечем через усю Гекатеєву Сіндику, спустошила володіння Сатира. Гекатей і Сатир мусили запросити миру вони послали їй щедрі дари, а Сатир, до всього, надіслав їй у заложники свого сина Метродора.
Мир було встановлено, проте Сатир і далі чинив підступи та інтриги проти Тіргатао, наслідком чого стало те, що Тіргатао стратила Метродора й знову розпочала проти Сатира нещадну й затяжну війну. Сатир не витримав лих та випробувань, які з його ж волі впали на нього, й помер. А царську владу посів його другий син — Горгіпп. Він попрохав у Тіргатао миру й надіслав їй щедрі примирювальні дари. Так вдалося покласти край виснажливій і жорстокій війні. Горгіпп, судячи з усього, правив недовго, але дехто з істориків схильний вважати, що саме тоді Горгіпп заснував місто й назвав своїм іменем — Горгіппія, яке вважалося столицею сіндських правителів. Існує і припущення, що Горгіпп просто перейменував якесь старе місто, натоді існуюче, і що саме Горгіпп приєднав Сіндику до Боспорського царства (АС, 108–110).
Відомий дослідник індоаріки в Північному Причорномор'ї О.Трубачов виводить ім'я Камасарія від давньоіндійського кама — «любовне бажання», «кохання» та — шрі/-сар — «жінка». Тобто все ім'я, за ним, означає «кохана жінка». Своє тлумачення дослідник підкріплює тим, що компонент кама виступає в багатьох утвореннях, в тому числі й у власних іменах. Тлумачення цього імені від іранського кама-сара — «з непокритою головою» О.Трубачов вважає випадковим, як і тлумачення імені з фракійської мови (ІА, 245).
Щодо компонента — сарія, то О.Трубачов вбачає його відбиття в санскритському апсара — «апсара», «жіноча водяна істота», «німфа», «русалка». Спроба пов'язати ці слова з іранським сар — «голова» малоймовірна типологічно, бо перед нами суто жіночі імена. Тим більше, що в боспорській епіграфіці засвідчено імена Сарія та Саріка (ІА, 270).
Щодо компонента кама, то справді, він міститься в багатьох <104> індійських іменах, причому як жіночих, так і чоловічих, де пов'язується з поняттям «кохання», «любов». Проте слід зважати, що значна частина індійських імен складається з компонентів, які пов'язані з тими чи іншими божествами, жіночими або чоловічими. Серед божеств, імена яких беруть активну участь в іменотворенні, з повним правом можна назвати Каму — бога кохання в індійській міфології. Тож цілком правомірно припустити, що чоловічі й жіночі імена, які мають компонент Кама-, як правило, перший, пов'язуються з цим божеством.
Індійський міф розповідає, що коли бог Брахма створив усе живе й неживе на землі, то захотів явити світові щось непересічне. І створив невимовно вродливого юнака, озброєного луком із цукрової тростини, що мав тятиву із бринливих бджіл, а стріли були з п'яти найгарніших і найзапашніших квітів. Юнак носив блакитне вбрання і прикрашав волосся квітами кесарі, а в руках тримав стяг із зображенням макари — дивовижної морської тварини.
— Ти — бог кохання, — мовив йому бог-творець Брахма. — Ти всемогутній і здатен проникати в думки людей, тому тебе будуть називати Манматха — «Бентежник душі». Але ти матимеш іще одне ім'я — Кама, бо твої стріли розпалюватимуть пристрасть у серцях чоловіків та жінок, а ця жага, ця пристрасть необхідні для підтримання життя.
Але й сам Кама не встояв перед чарівністю Раті, доньки Дакші, сина Брахми, й вона стала його дружиною. У помічники Камі Брахма визначив Васанту — Весну або Весняника, наділеного всім необхідним для любовних чарів — пташиний спів, розбуялу зелень, соковиті й запашні плоди, квітучі дерева, духмяний вітерець, чарівні сутінки — словом, усе, здатне схвилювати й розбурхати душу.
Тим часом злий демон Тарака став загрожувати світові, але здолати його міг лише ще ненароджений син Шіви. Сам Шіва натоді якраз здійснював нечуване подвижництво, і ніхто не смів порушити його. Парваті, дочка Хімалая, закохана в Шіву, втративши надію на взаємність, злаштувала собі сяку-таку хижку неподалік від божественного подвижника й стала самовіддано прислужувати йому. І боги вирішили скористатися цим: вони доручили Камі заронити в суворому Шіві кохання до Парваті. Улучивши мить, коли дівчина проходила повз грізного бога, Кама зі свого сховку метнув у нього невідпорну квіткову стрілу. Та Шіва помітив його і нищівним третім оком спопелив бога кохання. Проте було вже пізно: Шіва закохався в Парваті, побрався з нею, і в них народився син Сканда, бог війни, який невдовзі й здолав жорстокого Тараку.
Вбита горем Раті, дружина Ками, прийшла до Шіви й стала благати його повернути до життя її любого чоловіка. <105>
— Я не можу зарадити тобі, - мовив їй Шіва. — Твій чоловік не загинув, він тільки позбувся тілесної оболонки, а душа його жива. Він займатиметься і далі своєю справою, але цього ніхто вже не бачитиме.
Проте Раті не відступалася:
— Ви з Парваті потопаєте в невимовному блаженстві, яке дарував вам мій Кама, тоді як від нього самого лишилося ось що.
І вона, плачучи, розв'язала кінчик сарі, де була зав'язана щіпка попелу, — усе, що лишилося від Ками, й зрозпачено показала божественному подружжю.
— Ну гаразд, — зласкавився Шіва, — твій чоловік знову постане перед тобою таким, як і був. Але знай: бачитимеш його тільки ти. Для інших він лишиться невидимим, тому й називатимуть його — Ананга, тобто Безтілесний. А тепер іди й будь щасливою! (Нараян, 95-106).
В епічній літературі Кама — син Лакшмі, богині щастя, достатку й сімейної злагоди, дружини Вішну. Він зображається юнаком, що сидить на папузі або на колісниці, на прапорі його — макара, фантастична морська тварина, в якій дехто вбачає дельфіна. Його любовні стріли зроджують кохання, і тут Кама має своїх античних двійників — Амура, Ерота й Купідона.
Поняття кама служило в індуїзмі означенням чуттєвого, емоційного життя і входило, разом із вірою-дгармою та прагненням багатства — артхою до трьох основних засад людської поведінки. Гармонійне поєднання цих трьох засад (тріварга) вважалося найважливішим обов'язком трьох вищих станів, тобто жерців-брахманів, воїнів-кшатріїв та вайш'їв — землеробів, ремісників і торговців. Настанови в камі, зокрема, склали особливий жанр давньоіндійської літератури — камашастру. Один із найвідоміших творів цього жанру — «Камасутра» Ватсьяяни (ІІІ-ІV ст.), яка упродовж століть відігравала помітну роль у традиційній індійській дидактиці.
Усі три фактори — дгарма, артха й кама — мали перебувати в постійній гармонійній рівновазі, але один із факторів мав домінувати. Так, «Махабгарата» провідною визначає дгарму — служіння релігії, науці або суспільному благові, «Артхашастра» — вигоду, зиск, накопичення багатства й матеріальних цінностей, а «Камасутра» — любов, кохання, шукання чуттєвих утіх і насолод.
Бажання-кама як первісна творча сила виступає вже в «Рігведі». Її персоніфікацією і став великий первородний бог Кама, постійно згадуваний у пізніших ведійських текстах і закликуваний, коли треба досягти успіху в коханні, відновити втрачену снагу тощо. «Махабгарата» порівнює його з ненаситним полум'ям, «Рамаяна» називає сином богині щастя й краси Лакшмі, його дружина — Раті <106> («Любовна пристрасть»), його молодший брат — Кродга («Гнів», «Шал»), його дочка — Трішна («Спрага», «Жага»). Давньоіндійська література зазначає, що чоловік вчинить тяжкий гріх, коли не відповість взаємністю закоханій у нього жінці. У «Махабгараті» Арджун, могутній воїн і родич Крішни, мусив цілий рік бути євнухом через те, що не прийняв кохання апсари Урваші, згадуваної ще в «Рігведі».
Культ емоційного, любовного начала одігравав визначальну роль у поклонінні богові Крішні як втілення кохання. В давньоіндійському образотворчому мистецтві неабияка роль належить різним любовним символам, найбільш частими й відомими з яких є лінгам, що уособлює божественне творче начало (Шіва) і йоні (слов'янське лоно) — природна жіноча енергія, яка сприяє прояву енергії Шіви. Ці особливості яскраво відбилися в храмовій скульптурі Каджурахо, Конараку тощо.
Ці факти, далеко не всі, засвідчені в численних літературних та іконографічних джерелах, що мають паралелі і в інших культурах, серед них і в слов'янській, показують, наскільки значне місце посідало поняття кама в давній і середньовічній культурі Індії, в уявленнях її народів, у віруваннях, звичаях, обрядах і ритуалах.
Бог Кама має багато імен та епітетів: Манасіджа — «Зроджений у душі», Мадана — «Захмеляючий», Шамантака — «Позбавник спокою», Кандарпа — «П'янливець», Манматха — «Бентежник душі», Пушпадгану — «Квітколукий», Панчасаяк — «П'ятистрілий», Кусумаюдга — «Квітозбройний», Пушпачапа — «Квітконосний», Макарадгваджа — «Макаростяжний» тощо. Багато імен та епітетів Ками сьогодні стали поширеними чоловічими й жіночими іменами. Скажімо, ім'я Манматха мав відомий бенгальський письменник Манматха Рой, автор першої в Індії п'єси про Тараса Шевченка, яка звучала й по Всеіндійському радіо.
Ім'я Кама входить у географічні назви: Камагірі — «Гора Ками», Кам'яка — озеро й назва лісу, в якому деякий час перебували вигнанці-пандави, герої «Махабгарати». Цікаво відзначити, що в теперішніх українців побутує прізвище Пандай (на Закарпатті); античні автори на схід від Меотиди (Азовського моря) фіксують річку Панда; Панда також — урочище в Симеїзі (ІА, 259). Камакх'я — місце прощі на річці Девіка, на якій розташоване місто Мультан, а на Україні чимало річок типу Дівка, Дівуха, Дівич, Дівичка. З історичним індійським Мультаном, столицею Сінду, О.Трубачов співвідносить назву Мінтана — так у давнину називався Таманський півострів, де жили сінди (ІА, 256).
Компонент Кама або кама входить в імена та епітети богів: Камакші (або Камакх'я), досл. «Камоока» — богиня, жіноча іпостась <107> Шіви; Камешвара — «Владика бажань/прагнень», епітет бога Кубери, охоронця земних багатств і півночі, приятеля і сусіди Шіви по горі Кайласі в Гімалаях, де обидва мешкали; Камарі — «Ворог Ками», Камадгвансін — «Нищитель Ками», епітети Шіви; Камапала, «Захисник прагнень/бажань» — епітет старшого брата Крішни на ім'я Баладева, яке відбите в українському антропоніміконі як прізвища Болудей та Білдей; Камаджіт — «Переможець Ками», епітет Сканди, сина Шіви, й самого Шіви; Камаватара, «Втілення/Аватара Ками» — ім'я Прадьюмни, сина Крішни (за деякими переказами, Шіва оживив Каму в подобі сина Крішни); Камапатні, Камакала — епітети Раті, дружини Ками; Камадгену, Камадухі, Камада — божественна корова, що сповнює всі бажання — вона належала мудрецеві-ріші на ім'я Васіштха (досл. «Найбагатший»), нащадки якого носили пасмо волосся на виголеній голові, тобто «оселедець».
Носіями імен з компонентом Кама були переважно представники соціальної верхівки, особливо царі, цариці, царівни, царевичі тощо. Це видно хоча б на «Океані сказань», творі кашмірського поета Сомадеви (ХІ ст.), частково перекладеного й українською мовою.
Цариці: Камаліла — дружина славнозвісного царя Вікрамадітьї, покровителя поетів і вчених; Маданадантра — дружина царя Вірабгуджі; Маданаманджарі; Маданавалі; Кандарпасена.
Царівни: Анангаліла — дочка царя Дгармагопи; Анангапрабга (інше ім'я — Анангараті) — дочка царя Вірадеви; Маданасена — дочка царя Вірабгати; Маданалекха — дочка царя Вірасени; Маданарекха; Маданасундарі; Анангасена.
Гетери: Камасена, Маданамала.
Щодо гетер, то «Камасутра» мовить, що наділена вродою, лагідною вдачею та іншими чеснотами гетера, а особливо якщо вона знає 64 мистецтва, посідала високе місце в зібранні людей — її шанує цар і хвалять достойні люди, до неї прагнуть, її відвідують, у ній вбачають взірець. Ці 64 мистецтва передбачали вміння співати, малювати, грати на музичних інструментах (навіть у воді), чепуритися, грати в азартні ігри, ворожити, чаклувати, розмовляти різновидами умовної мови, виготовляти діадеми, гірлянди, запашні олійки, їстівні відвари, соки та збуджуючі напої. Вони мусили вміти багато чого, навіть розбиратися в різьбленні, столяруванні, металургії, будівельній справі, не кажучи вже про науку кохання — камашастру (Камасутра, 32).
У цьому переліку імен привертають увагу імена деяких царів, чоловіків цариць та батьків царівен: Вірабгуджа, Вірабгата, Вірасена, Вірадева. Ці чоловічі імена містять компонент Віра — «Герой», «Богатир», «Звитяжець» і відповідно означають «Геройськорукий», «Могутній воїн», «Богатирськосилий», «Бог геройства». Компонент віра <108> (сучасна форма — вір) досить рясно відбитий і на українському грунті, як в етнонімі (сівери), в імені (Севір), так і в прізвищах, особливо запорозьких козаків (Балвір, Бальвір, Балбир, Балбиренко тощо).
Цікаве тут іще одне чоловіче ім'я — Дгармагопа, що його мав цар, батько царівни Анангаліли. Воно складається з Дгарма+гопа, де дгарма, поняття, що разом з артхою і камою входить у тріваргу, яка визначає основні цінності в житті людини. Ім'я Дгармагопа означає «Захисник дгарми/віри/закону». Компонент гопа, що первісно означав «пастух» (досл. «захисник худоби», від го — «корова», «бик», «худоба» + па — «захисник», «охоронець»), згодом прибрав значення «воїн» і навіть «цар», «правитель». Слово гопа має синоніми гопта, гоптар, гоптрі, гопака, гопала, гопалака (СРС, 197), а вони, в свою чергу, мають свої українські паралелі. Прізвище Гопя засвідчене в козака Білоцерківського полку, у тих же запорозьких козаків особливо поширені прізвища Гупал, Гупало, Гупалов, Гупаленко, а назви Гупали, Гупалівщина, Гопло засвідчені в Україні й Польщі. Сучасні українці знають також прізвища Хопта і Гоптар.
Санскритське дгарма має пракритську (просторічну) форму мовою палі — дгамма (наприклад, буддійська писемна пам'ятка «Дгаммапада» по-санскритському — «Дгармапада»). Є певні підстави вважати, що слово дгамма відбилося в таких давньослов'янських іменах, як Домаслав, Домарад, Домажир, які відповідно можуть означати «Славний вірою», «Радість віри», «Гора/Опора віри».
Серед названих жіночих імен бачимо кілька, в яких безпосередньо фігурує компонент Кама, пов'язаний з давньоіндійським богом кохання або з терміном кама — Камаліла й Камасена. Ці імена можуть означати відповідно «Гра Ками» чи «Любовна гра» та «Сила Ками» чи «Сила кохання». А якщо сюди долучити богиню Камакші, ім'я якої теж виступає самостійним жіночим іменем, та Камешварі, що сходить до означення дружини Кубери-Камешвари, то матимемо чотири жіночі імені з компонентом Кама. Це ще більше покріплює імовірність того, що й ім'я боспорської цариці Камасарії, сіндянки, стає до цього ряду.
Серед названих жіночих іме є і два імені, цікавих у слов'янському плані — Камаліла й Анангаліла; їх мають відповідно цариця, дружина царя Вікрамадітьї, та царівна, дочка царя Дгармагопи. Ріднить ці імена не тільки те, що перші компоненти в них пов'язані з богом кохання, але й спільним другим компонентом — ліла. У давній і середньовічній Індії були популярні присвячені богові Камі весняні святкування, насичені еротичними іграми, обрядами й піснями. Довкола Крішни, що чудово грав на сопілці, пастушки-гопі водили хороводи, що, відзначають дослідники, своєрідне відбиття ще <109> арійських весняних таецювально-еротичних ігор, присвячених Камі, Крішні, а в дравідійських народів Півдня Індії — Майону. У мовах індоарійської мовної сім'ї такі ігри називаються ліла, досл. «гра», «грання», «забава», «розвага», «дівоче ігрове зображування коханих» (СРС, 555). Слово ліла наявне в таких важливих і для сучасної Індії термінах, як крішналіла (або — расліла) та рамаліла або рамліла. Крішналіла або расліла — хоровод та ігри на честь Крішни, містеріальна народна драма в народів Північної Індії, пов'язана з культом Крішни-Гопали, тотожного культам Івана Купали й Аполлона. Крішналіла-расліла складається з церемонії поклоніння богам, «чистого» танцю (рас) у стилі катхак і власне ігрової частини — ліли. Оповідачем тут виступає персонаж Свамі або Госаїн, ім'я якого означає «господар», а також «бог», «всевишній» (ХРС, І 483).
Такою ж своєрідною виставою, але вже з життя Рами, теж, як і Крішна, втілення сонячного бога Вішну, є рамліла. Це також народна драма Північної Індії, пов'язана з культом Рами, героя «Рамаяни». Якщо центром крішналіли вважається місто Матхура і околиці його — Вріндаван, де минули дитячі і юнацькі роки Крішни, то центром вистав рамліли вважається Варанасі, або Бенарес. Рамліла триває кілька тижнів, а завершується церемонією спалювання трьох опудал демонів, що символізує перемогу Рами над ворогами, особливо, над Раваном, що викрав Сіту, дружину Рами, уособлення Панни-Сонця.
Отже, слово ліла наявне в жіночих іменах і термінах, пов'язаних з богом кохання Камою, Крішною і Рамою — усі вони тією чи іншою мірою причетні до Вішну та його дружини Лакшмі. Крім того, близькі між собою функціонально й Кама з Крішною: недарма, як мовлять перекази, Кама після сутички з Шівою знову відродився до життя як син Крішни. А Вішну тотожний слов'янському Ладові, Ладо, тоді як Лакшмі тотожна слов'янській Ладі. Лада — богиня кохання і шлюбу, краси й сімейної злагоди, а син Лади — Лель, як сином Лакшмі вважається Кама. Лель-Полель, з яким перегукується індійське ліла, бог весни, молодості й кохання, з його весняним святом пов'язані обрядові ігри й дівочі хороводи. А ліла в індійців — хороводні ігри дівчат, присвячені коханню юного бога-пастуха Крішни-Гопали. Дівочі хороводи властиві й святові Йвана Купали.
Ім'я і функції Лакшмі, дружини Вішну, богині щастя, краси, багатства й сімейної злагоди, тотожні литовській та латиській Лайме, теж богині, ім'я якої і сьогодні поширене в латишів і литовців, як і Лакшмі в індійців — його, наприклад, має відома співачка Лайма Вайкуле. На слов'янському грунті індійській Лакшмі та латисько-литовській Лайме відповідає Лада, дружина Ладо. Польський історик <110> Стрийковський свідчить, що свято Ладові відзначалося з 25 травня до 25 червня, тобто воно збігалося зі святом Івана Купала. У латишів і литовців Лайме — богиня щастя і долі, вона допомагає дівчатам вибрати нареченого, потім веде молодих до вінця. А в латиських народних піснях пов'язується із сонцем (МНМ, ІІ 35), що має місце й на індійському грунті, оскільки Вішну — сонячне божество, а Лакшмі — його дружина. У наших весільних піснях слово ладо вживається щодо молодого чи молодої, у веснянках — це приспів. Густинський літопис пише, що Ладо — бог одруження й усілякого благополуччя, що йому підносять пожертви ті, хто прагне одруження і щасливого подружнього життя (Іларіон, 110–111).
Тож наявність індійських жіночих імен та важливих і показових термінів із компонентом ліла (крішналіла, рамліла, расліла) дозволяє перекинути місток до деяких слов'янських реалій — божества Леля-Полеля, персонажів обрядових весняних і літніх обрядових ігор ляля, леля, назви квітки лелія-лілія тощо. В українській мові ляля — «мала дитина», «малюк», а в мові хінді маємо те саме — лала (індійське л вимовляється як полтавське л, тобто, власне, виходить те ж саме ляля), яке означає також «мала дитина», а ще — «пестунчик», «улюбленець». Лалан — «пестощі», «леліяння», лалан-палан — «ласка», «пестування» (досл. «леліяння-плекання»), лаліта — «коханий», «любий» тощо (ХРС, ІІ 496–497). Лала тут і «синочок», при звертанні до хлопчика, і «коханий» — при звертанні до чоловіка. Лалан або лялян означає і «гра», і «улюблена дитина», лальна або ляльна — «красуня», лалак або ляляк — «пристрасне бажання» тощо (Там само). Явно відчувається, що сюди ж стає і укр. лялька, ляля. Лал також означає колір — червоний. Як слово крішна означає «чорний», але водночас має і смисловий обертон «гарний», «вродливий», «чарівний», так і слово красний, споріднене із санскритським крішна, означає не лише колір — червоний, але й «гарний», «вродливий», «чарівний». Це особливо важливо у зв'язку з частим у веснянках, зокрема, словосполученням весна-красна, а весна — невіддільна від кохання пора року. Нагадаємо, що індійський Кама мав за помічника Васанту, ім'я якого і означає Весна (або Весняник, щоб передати чоловічий рід).
В українців ляля — ім'я головної граючої дівчини у весняному хороводі під цією ж назвою, що влаштовується 22 квітня, напередодні святого Юрія. Дівчина-ляля сидить у вінку й зелені серед хороводу, який танцює і співає довкола неї. Їй до ніг кладуть вінки із зелені, після чого вона роздає подругам сир, молоко, кисле молоко, масло тощо. Тобто тут переважають ті ж молочні продукти, що й при святкуваннях, присвячених Крішні-Гопалі.
Сюди ж лягають деякі інші слова, засвідчені, зокрема, в «Словарі» <111> Бориса Грінченка і стосовні до нашої розмови.
Ляля, лялечка — пестливе щодо дівчини або жінки: Добридень, моя кралечко, моя лялечко!
Леліяти — викохувати, пестити: Мати сина леліяла, потіхи ся надіяла.
Леління — тиха течія, тихоплин.
Лельо, лелько — батько, батечко.
Лельом-полельом — ледь переставляючи ноги. Що ти ходиш лельом-полельом, наче тобі ступінь по червінцеві!
Леле, лелечко! — вигук, а також приспів у дитячих іграх та пісеньках, що іноді зберігають надзвичайно архаїчні уявлення. Тим більше, що ті ж дитячі пісеньки й веснянки знають і приспів ладо. Леле, діду, леле, бабо, леле, Коваленку! Та понесім погуляти дитину маленьку… Ой лелечко, лелечко, болить моє сердечко.
Повертаючися до Ками, нагадаємо, що основна зброя його — лук, у якого тятива з бринливих бджіл і п'ять квіткових стріл. Причому лук — із цукрової тростини, а п'ять стріл оперені п'ятьма найчарівнішими квітами, серед них і лотосом, квіткою Вішну й Лакшмі. Саме з цими атрибутами Ками, пов'язані його найчисленніші й найпопулярніші епітети й імена, багато з яких сьогодні стали жіночими й чоловічими іменами:
Кусумастра, Пушпастра, Кусумаюдга, Пушпаюдга — «Озброєний квітами»;
Кусумадгваджа, Пушпадгваджа — «Квіткостяжний», «З квітами на стягу»;
Пушпакету, Кусумакету — «Квіткоемблемний», «Квіткосимвольний»;
Пушпадгануш, Кусумадгануш — «Квітколукий»;
Пушпадганвана, Кусумадганіана — «Квітодержний».
Особливо часті імена й епітети Ками, пов'язані зі стрілою, на означення якої санскрит знає багато синонімів, але у випадку з Камою найчастіше вживаються три — ішу, бана (вана), шара:
Кусумешу, Кусумабана, Кусумашара — «Квіткострілий»;
Пушпешу, Пушпабана, Пушпашара — «Квіткострілий»;
Панчешу, Панчабана, Панчашара — «П'ятистрілий»;
Камешу, Камабана, Камашара — «Камострілий» або «Коханнєстрілий», при тому, що слова камешу, камабана, камашара можуть просто означати «любовні стріли» або «стріли Ками» (пор. стріли Амура або амурні стріли).
Щодо любовних стріл, то цікаві дані подає «Атхарваведа» — веда магічних замов і дійств. Чоловік, який прагне здобути прихильність жінки, яка байдужа до нього, пронизує стрілою її глиняне зображення в місці, де має бути серце. Це символізує те, що стріла Ками (інакше — любовна стріла) пронизує любов'ю до нього серце жінки, небайдужої йому. Водночас чоловік промовляє:
«Нехай невідворотний Кама вразить тебе! Щоб стала ти беззахисною перед ним на своєму ложі! Цією невідпорною стрілою Ками я прони<112>зую твоє серце. Стрілою, яка оперена жаданням, вістря якої — кохання, а стрижень — пристрасть. Цією стрілою, несхибно спрямованою, нехай вразить Кама твоє серце» (АВ, 173).
Не менш виразна й відверта замова жінки, що прагне звоювати чоловіче серце. Замова супроводжується тими самими магічними діями, тобто пронизуанням розпеченою стрілою зображення того, хто полонив жіноче серце. Крім цього, при такій любовній замові довкола розкидаються боби, спалюються наконечники стріл тощо (АВ, 361).
В українських магічних любовних (приворотних) замовляннях аналогом серця, що тане від кохання, є віск. В цьому плані показова замова: «Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь той віск! Щоб твоє серце за мною так топилося, як топиться той віск, і щоб ти мене тогді покинув, коли найдеш той віск» (УЗ, 47). Або:
«Полети ж ти, огненний бугало, до козака у двір, де ти його спобіжиш: чи в лузі, чи в дорозі, чи в наїдках, чи в напитках, чи у вечері, чи у постелі, - учепися ти йому за серце, затоми ти його, запали ти його» (Зорі-зориці, 218).
Слово бугало цілком може осмислюватися тут як «стріла», бо бугало летить до козака у двір і має запалити серце козака розпеченим вістрям. На індійському грунті для таких цілей часто-густо якраз і розжарюють кінчики стріл.
Тож саме на епітети Ками — Кусумашара, Пушпашара, Панчашара та Камашара, які містять компонент — шара із значенням «стріла», слід, очевидно, й звернути найпильнішу увагу при з'ясуванні імені Камасарія. А особливо на ім'я Камашара, яке може бути спорідненим, а то й тотожним імені боспорської цариці. Тільки слід мати на увазі, що Камашара — чоловіча форма імені, а жіноча буде — Камашарі. Оскільки існують паралельні форми жіночих та чоловічих імен Сіта й Шіта, Сіва й Шіва, Сарасваті й Шорошшоті, то, очевидно, може існувати й форма від Камашарі як Камасарі або Комосарі, залежно від того, властиве тій чи іншій індійській мові акання чи окання. Що ж до закінчення — я, то й воно знаходить своє пояснення. Наприклад, у сучасній мові хінді, основа якої — санскрит, закінчення —ій утворює прикметники чоловічого роду від іменників, а закінчення —ія утворює прикметники жіночого роду. Точнісінько це саме бачимо і в українській мові, де закінчення — ий властиве для прикметників чоловічого роду (молодий, любий, ніжний, високий), а — а (або — ая) — для жіночого (молода-молодая, люба-любая, ніжна-ніжная, висока-високая тощо; друга форма зараз притаманна здебільшого пісенно- поетичній мові). Тож, певно, це правило відбилося і на імені Камасарія. Тим більше, що і в сучасному індійському іменотворенні таке явище живе і діє: поряд із жіночими іменами <113> Сона, Рупа, Дгані, Пхуль існують і форми Сонія, Рупія, Дганія, Пхулія тощо.
Так що ім'я боспорської цариці сіндського походження — Камасарія цілком може мати значення «Камостріла», «Наділена стрілами Ками/кохання», «Яка вражає стрілами Ками/кохання», «Яка зроджує до себе кохання», «Яка полонить серце», іншими словами, «Невимовно чарівна/вродлива/гарна». А таке ім'я, напрочуд пасує жінці, особливо жінці з найвищого прошарку соціальної верхівки — царського, для якого поняття кохання-ками було набагато ширшим і глибшим, бо пов'язувалося з багатьма реаліями — достатком, родючістю, нащадками, ритуалами, звичаями, обрядами.
Втім, у індійському іменнику є і жіночі імена Кусумасара, Пушпасара, де — сара із санскриту означає «мед», «нектар», «есенція», а також «найкращий», «могутній» (СРС, 727). Тобто обидва жіночі імені в такому разі означають «Мед/Нектар квітки», а чоловіче ім'я Ваджрасара означає «Ваджросилий», де ваджра — могутня зброя царя богів і ватажка небесного воїнства Індри, його перун, громова стріла. Певно, цілком можливе жіноче ім'я, пов'язане з цим компонентом і Камою, наприклад, Камасарі, Камасарія, яке в такому разі означатиме «Мед/Нектар Ками/кохання». Таке ім'я теж неабияк личить жінці, особливо високородній.
Наявність жіночих імен Кусумасара та Пушпасара й чоловічого імені Ваджрасара дозволяє припустити, що компонент — сара міститься і в терміні апсара, який у такому разі може мати значення «нектар води», оскільки компонент ап- із санскриту означає «вода» (СРС, 50), а апсари нерозривно пов'язані з водою. Апсари, згадувані ще у ведах, — напівбожественні жіночі істоти, вони мешкають переважно на небі, так званій сварзі Індри, але й на землі — в річках, у лісах, на узвишшях і пагорбах. Вони співвідносяться зі слов'янськими русалками й грецькими німфами. За ведійськими текстами, апсари-русалки здатні загрожувати людям, зокрема, насилаючи на них любовний шал, любовне засліплення. Одна з таких знаменитих апсар на ім'я Мена спокусила не менш знаменитого мудреця Вішвамітру й народила від нього дочку Шакунталу, героїню славнозвісної драми середньовічного поета Калідаси (V ст.) «Абгіджняна Шакунталам» (досл. «Упізнана Шакунтала»), більш відомої просто як «Шакунтала». Цей твір настільки захопив українського композитора й письменника Гната Хоткевича, що він ще в 20-ті роки переклав його українською мовою, а на тему Шакунтали написав 27 музичних творів різного жанру. Саму ж легенду про Шакунталу, вміщену в «Махабгараті», яка стала основою для Калідасового твору, переклав українською із санскриту перший український санскритолог Павло Ріттер (1872–1939). <114>
Цікаво, що ім'я Вішвамітра також засвідчене в боспорських написах, причому приблизно в той самий період, що й ім'я Камасарія // Комосарія. Один із написів, а їх усього два, знайдений у Керчі 1901 року, відноситься до IV ст. до н.е. Другий датується ІІІ ст. до н.е. (КБН, 176; 188). На Чернігівщині є річка й місто Мена, що показово в плані зв'язку апсар з водами (Мена якраз і була апсара) і з тим, що українські сівери виявляють спорідненість з індійськими сувірами (див. статтю «Індійські сувіри, українські сівери та кімерійці»).
Не можна виключати й того, що ім'я Камасарія/Комосарія — певна видозміна жіночого імені Камешварі. Як Шіва має імена Махадева і Махешвара, так і Кама, одним із імен якого є Камадева, теж може мати ім'я Камешвара. Ім'я Махадева означає «Великий бог», а Махешвара — «Великий владика», тож ім'я Камадева відповідно означає «Бог Кама» або «Бог кохання», а Камешвара — «Владика Кама» або «Владика кохання». Ім'я дружини Шіви-Махадеви та Шіви-Махешвари — Махадеві й Махешварі, тож якщо Кама має імена Камадева й Камешвара, то дружина його має називатися Камадеві й Камешварі. Імена Махадеві й Махешварі відповідно означають «Велика богиня» та «Велика владичиця», тож імена Камадеві й Камешварі означатимуть «Дружина Ками» або «Богиня кохання» та «Дружина владики Ками» або «Владичиця кохання».
Крім того, ім'я Камешвара має Кубера — бог-охоронець земних скарбів і північної сторони світу, покровителем якого і сусідою по горі Кайласі, де обидва проживають, є Шіва. Кубера вважається сином знаменитого мудреця-ріші Вішраваса й зведеним братом Равани-Ревуна, того самого, що викрав у царевича Рами його красуню-дружину Сіту з лісу Дандака, за що й довелося врешті-решт накласти головою, вірніше, головами, бо їх у нього було аж десять. Кубера спершу сам був володарем Ланки, держави-столиці посеред моря, але її у нього відібрав Раван, який і тримав тут полонянку Сіту.
Кілька слів варто сказати й про саме слово шара, яке, схоже, широко відбите в українських прізвищах та назвах. Маємо на увазі прізвища Шарко, Шарук, Шарій, Шаровський, Шарченко, Шаравара та інші. А також населені пункти Шаргород, Шарин, Шарівка (на Харківщині засноване, як свідчать джерела, осавулом Охтирського полку М. О. Шарієм), річки Шарка, Шарівка, Шаринка, Шарай, Шарапан, Шараварівка в різних регіонах України (СГУ, 618).
Первісне значення слова шара в санскриті — «очерет», «комиш», а оскільки саме з очерету робилися стріли, то з часом слово прибрало значення «стріла». У цьому значенні воно творить різні терміни, переважно військові: шарасана — «лук», шарадгі — «сагайдак», «колчан», <115> шаравара — «сагайдак», а також «щит», «панцир», бо, очевидно, й щити колись робилися з очерету.
Епітет Шарва — «Озброєний стрілами» має Шіва, сліди поклоніння якому бачимо по всій Україні, а його син Сканда, через якого Шіва спопелив Каму, має епітет Шараджанман — «Народжений в очереті». На березі ріки Шараю, назва якої означає «Очеретяна», «Комишова», стояла (і досі стоїть) Айодг’я, столиця Рами, уславленого героя «Рамаяни», яка виявляє багато спільного з українським фольклором, звичаями та уявленнями. Показово, що на Дніпропетровщині є дві річки Шарай, а неподалік — річка Стрільцева. А в Богодухівському районі на Харківщині — річка Шарівка і поруч — річка Стрілиця; у басейні Сіверського Дінця — болото Стрілецьке, а поруч — річка Комишна (СГУ, 266, 534, 618). Зрозуміло, що таке сусідування близьких за значенням назв не випадкове.
У місті Шараваті, досл. «Очеретовиця», «Комишовиця» або «Стріловиця», правив Лава, син Рами. Ім’я Шарабганга мав мудрець, якого відвідував Рама в священному лісі Дандака під час вимушеного 14-річного вигнання. Знаменно, що своя Дандака є і в Україні, на південному березі Криму, і що нині вона називається «Очеретяна/Комишова бухта».
Досить рідкісне в українців прізвище Шаравара вперше згадується в «Реєстрі Війська Запорозького 1649 року», де його має козак Варвинської сотні Прилуцього полку Петро Шаравара (РВЗ, 443). Воно може пояснюватись у світлі санскритського шаравара — «сагайдак» (СРС, 637), тим більше, що українцям знайоме прізвище Сагайдак, а особливо — Сагайдачний. Проте прізвище Шаравара може тлумачитися і як Стрілець, виходячи з того, що в тому ж санскриті вара виступає і в ролі суфікса, тотожного українським суфіксам на означення діяча. Наприклад, санскр. мінавара — «рибалка» (від міна — «риба»), бгілавара — «лчник» (від бгіла — «лук»), веллавара — «списник» (від велла — «спис»). Тож до цього ряду природно стає і шаравара — «стрілець» (від шара — «стріла»). І в такому разі прізвище Шаравара, з яким, певно, споріднені прізвища Шарварок, Шарварко тощо знаходить свого семантичного двійника — прізвище Шарій. Обидва прізвища, отже, означають Стрілець і є суто козацькими, хоча можуть означати й стрільник, тобто «виготовлювач стріл». До речі, в тому ж Прилуцькому полку, де засвідчене прізвище Шаравара, окрім прізвищ Шарко та Шарченко, наявні й прізвища Стрілець, Стрільник, Стріленко й Стрільниченко.
Вражає величезна кількість українських назв на означення річок, струмків, боліт, ярів і населених <116> пунктів, похідних від слів очерет і комиш. Серед них, як бачимо, збереглися й реліктові, похідні від шара — «очерет», «комиш». І як знати, чи не спрацювала в незабутнього Олеся Гончара, залюбленого в Індію, глибинна пам’ять коли він давав своїй відомій збірці таку поетичну і таку незвичну назву — «Чари-комиші». <117>