Те, що не вернулися наші кінні стежі, особливо турбувало сот. М. Чижевського з Гарматної Бригади. Як тільки колона вирушила, він без слова кому будь, вирвався з колони й поґалопував наліво від колони, в тому напрямі, куди були вислані перед тим наші кінні стежі. Зупинившись на недалекому горбку, він глянув на північ і, миттю повернувши коня, понісся кар'єром назад до колони. Ще не доїхавши до неї, крикнув: «Кіннота ліворуч!». За цей час колона встигла була відійти від Животова на віддаль не довшу як пів кілометра. Зорієнтувавшись, що ворог, хоч його ще не було видно, атакує, полк. Крат подав своїм громовим голосом команду: «До бою!» й зупинив свого коня. Колона рівнож стала. Кулеметники кинулись до кулеметів, а боєздатні вояки схопились за рушниці, що їх поклали були на вози, щоб погріти руки. Але не почулося жодного стрілу: вода в кулеметах замерзла, а задубілі від морозу руки вояків із рушницями відмовляли послуху… Тимчасом ворожа кіннота, з диким вигуком, кар'єром наближалась до дивізійної колони. Кінь полк. Крата раптом рванув правобіч, і він побачив, що Комдив, полк. Трутенко, не давши жодного наказу, кинувся тікати від колони, разом із своїм оточенням… Коректний, витриманий, дисциплінований старшина, полк. Крат, побачивши цю втечу, розпалився і, дігнавши полк. Трутенка, закричав: «Назад, бо зарубаю!»… Трутенко з оточенням стали. Скомандувавши: «За мною!», Крат і з ним іще четверо, між ними полк, і сот., брати Чижевські, кинулись назад до колони. Група денікінських кіннотчиків, що неслася їм на зустріч, мавши, очевидно, замір переслідувати полк. Трутенка з його, штабом, побачивши їх, повернула й почала тікати назад, до своєї колони. Полк. Крат припускав, що ті денікінці не зорієнтувалися, що їх було тільки п'ятеро. Про цей момент трагедії ген. Крат оповідав мені так:
Положення нездібної до спротиву колони було виразно безнадійним і я кинувся назад радше інстинктовно ніж свідомо. По дорозі полк. Чижевський схопив мого коня за повід і зупинив його.
— Куди ти, Михайле? Подивись, чи ти в стані щось зробити?
Я подивився на ту нашу безборонну колону, на сотні ворожих кіннотчиків, що чинили «свій суд» і «свою розправу» вздовж цілої колони, й тяжко зідхнув: рештки свого часу славної Залізної Дивізії, що переможно воювала на фронті проти червоних і білих москалів, перестали існувати… Ми повернули коней. Десь далеко, на обрії, полк. Трутенко, скориставши з замішання, тікав на «широких алюрах», разом із своїм оточенням. Нам нічого іншого не залишалось як рушити слідами тих, що рятувались»…