Киянин, видатний кінорежисер і сценарист Олександр Довженко у своїй книжці «Не хазяйнувати німцям на Україні», виданій на початку 1943 року, писав, що німці вивезли жидів з Києва, а не замордували:
«Вивозять людей. З самого лише Києва вивезли в жовтні 1941 року 50 000 жінок».
Під час Другої світової війни німці вважали вилучення жидівського золота за воєнну контрибуцію. У липні 1941 року лише у Львові у жидів було відібрано майже 5 тонн золота. Це саме німці робили у Лодзі, Варшаві, Вільні, в кожному великому місті України. У Львові німці зробили для жидів гето, тож з міста їх не вивозили, як це робили в Києві, де створення такого гето не планували, напевно через невелику кількість жидів, що залишилися, адже в них був час щоб евакуватися.
Німці наказали роздягатися і полишити речі для того щоб провести санобробку і заодно випороти все золото з їхнього одягу та забрати коштовності з клунків. Після того повели на станцію «Товарна», де вже стояли підготовлені вагони, якими їх вивезли, мабуть, до колгоспів західної Белорусії або спустошеного Мінська.
Зайві речі, які деякі євреї привозили підводами і навіть вантажівками, поскидали в яри Бабиного Яру. Ілья Левітас згадує, що він разом із товаришами по навчанню в школі № 10 з 1945 р. неодноразово бували в Бабиному Яру, і відрами збирали все, що там можна було знайти. «В основному це були предмети побуту: портсигари, мундштуки, ложки, приколки, монети, гудзики, гребінці, шпильки та ін. Все це ми здавали в автолавки, яка стояли на самому Яру, там де він перетинається перетині з Кирилівським Яром, і нам платили за все по три-п'ять рублів», — пише він. Речі знаходили, а трупи — ні.
З 1944 р. Бабин Яр використовувався як піщаний кар'єр.
Після звільнення Києва найважливішим завданням було відновити місто. Розбирали завали, розчищали вулиці, відновлювали громадські та житлові будівлі — це вимагало великої кількості будівельних матеріалів… У жовтні 1944 р. рішенням міськвиконкому № 239/2 Київському Кар'єроуправлінню була відведена земельна ділянка в районі Бабиного Яру під розробку піщаних кар'єрів для цегельних заводів, продуктивність яких інтенсивно зростала. У рішенні говорилося: "<…>Відвести карьероуправлінню Міськкомгоспу земдільницю на території Бабиного Яру в Подільському районі під розробку пісочних кар'єрів терміном на один рік в межах та на умовах згідно проекта управління в справах архітектури при виконкомі Київської міськради". При розробці кар’єрів, жодного кістяка, певна річ, не знайшли.
Потрібно зазначити, що майже вся історія з нібито розстрілом євреїв у Бабиному Яру ґрунтується на книжці-вигадці жида Анатолія Кузнєцова «Бабий Яр», яку він нашвидкуруч скроїв на замовлення КДБ влітку 1964 року і яка переповнена відвертою брехнею і вимислами, які нічим не підтверджені і погано стикуються. Цей детектив містить безліч українофобських випадів, зокрема там стверджується, що розстріли в Бабиному Яру здійснювали поліцейські-українці - таким чином автор за завданням КДБ намагався заплямувати український національно-визвольний рух. На жаль, на брехливі художні фантазії Кузнецова як на першоджерело іноді посилаються навіть енциклопедичні словники, в тому числі «Wikipedia».
Безсовісну брехню агента КДБ Кузнєцова досі розвивають українські політики єврейського походження, що дозволяє зробити висновок про існування певного сценарію. Так М. Бродський, з трибуни Верховної Ради Україна стверджував, що в розстрілах євреїв у Бабиному яру в Києві брали участь УПА та українська дивізія «Галичина». Є. Червоненко, перебуваючи в 2005 р. на посаді міністра транспорту, через відомчу прес-службу поширив заяву, в якій говориться, що «в 41-му році, після відмови есесівців, українські поліцаї розстрілювали мирне населення у Бабиному Яру». У травні 2010 р. на телеканалі «Україна» міністр освіти Д. Табачник заявив про нелюдів з Буковинського куреня, які чинили злочини в Бабиному Яру і акцентував увагу на тому, що це був оунівський курінь. У червні 2010 на телеканалі «Інтер» Д. Табачник заявив, що в Бабиному Яру есесівські айнзатцкоманди нікого не розстрілювали, а все було зроблено «українською поліцією». Ми не станемо викривати відверту і зовсім не випадкову брехню цих євреїв, зауважимо тільки, що метою розробленого НКВД ще в 1943 р. сценарію є не стільки дискредитація українського національно-визвольного руху, скільки відволікання уваги від похованих у Бабиному Яру українських жертв єврейського терору 1920-1930 -х років.
Наостанок цитата з книги А. Солженіцина «Двісті років разом»:
«Багатьох і багатьох врятувала від знищення евакуація 1941 і 1942 років. Низка єврейських джерел воєнного та повоєнного часу не висловлює сумнівів в енергійності заходів з цієї евакуації. Наприклад, у збірці «Єврейський світ» 1944 року читаємо: «Радянська влада повністю давала собі звіт в тому, що євреї є найбільш загрозливою частиною населення, і, незважаючи на гостру потребу армії в рухомому складі, тисячі потягів були надані для їх евакуації… У багатьох містах… євреїв евакуювали в першу чергу», хоча автор вважає перебільшенням «твердження єврейського письменника Давида Бергельсона, ніби [загалом] 80 % євреїв були благополучно евакуйовані». — «У Чернігові до війни єврейське населення обчислювалася в 70000 чоловік, з яких до приходу німців залишилося 10000…. У Дніпропетровську з 100000 єврейського населення до приходу німців залишилося тільки 30000». У Житомирі з п'ятдесяти тисяч євреїв виїхали не менше сорока чотирьох. — У бюлетені «Хайаса» влітку 1946 року Є.М. Кулишер писав: «Не викликає сумнівів, що радянська влада вживала спеціальні заходи для евакуації єврейського населення або для полегшення його стихійної втечі. Поряд з державним персоналом і промисловими робітниками і службовцями всім євреям надавалася перевага [при евакуації]… Радянська влада надала тисячі поїздів спеціально для евакуації євреїв»; Для забезпечення безпеки при бомбардуваннях евакуювали євреїв і на багатьох тисячах підвід, що споряджалися від колгоспів і радгоспів глибше до залізничного вузла. Б.Ц. Гольдберг, зять Шолом-Алейхема, що був кореспондентом нью-йоркської єврейської газети «Дер Тог», «після чергової поїздки в Радянський Союз взимку 1946/47 року надрукував статтю "Як під час війни евакуювали євреїв в Радянській Росії"» («Дер Тог», 21 лютого 1947): кого він про це розпитував на Україні, «євреїв і християн, військових і евакуйованих, всі відповідали, що політика влади полягала в тому, щоб надати євреям перевагу при евакуації, намагатися вирвати їх чим більше, щоб наці не могли їх знищити»4. - І колишній радянський партизан Моше Каганович у своїх потім (1948) закордонних спогадах підтверджує, що радянська влада надавала для евакуації євреїв всі наявні транспортні засоби, понад потягів — і возові обози, і було наказано евакуювати «з областей, яким загрожував ворог, в першу чергу громадян єврейської національності».
У матеріалах Єврейського Антифашистського Комітету міститься твердження: «В Узбекистан, Казахстан та інші середньоазіатські республіки евакуювалися на початку Вітчизняної війни близько півтора мільйона євреїв» Ця цифра — без Волги, Уралу, Сибіру. У той же час «єврейських колоністів у Криму евакуювали настільки завчасно, що вони були в змозі вивести весь худобу, і все землеробські знаряддя»; «відомо, що навесні 1942 року єврейські колоністи з Україною створили колгоспи на Волзі, за «іронією долі» на місцях німців Поволжя, висланих декретом радянського уряду від 28 серпня 1941
… У 1943 з семи повідомлень Надзвичайної Державної Комісії з розслідування гітлерівських злодіянь (за окремими місцями, а також щодо винищення радянських військовополонених, про руйнування культурних цінностей нашої країни) тільки в одному говорилося про винищення євреїв — у Ставропольському краї, поблизу Мінеральних Вод. — А в березні 1944 Хрущов, виступаючи в Києві з промовою про страждання, перенесених України під окупацією, взагалі «жодним словом не згадав про євреїв».