Слово було серед людей, але люди не бачили і не чули його.
Біблія
Что в имени твоем?.. А. Пушкин
Від автора:
Відомий біблійний вираз "святе сім'я народу" сповна стосується імені "Русь". Етимологія цього слова, тобто його зміст, суть не визначені и досі. Чимало маститих дослідників різних часів — від Страбона, Плінія і Птоломея до Вольтера, Гердера і Гаммера — намагалося розкрити його таємницю, його походження.
В Росії дискусії навколо назви "Русь" розпочалися ще за Петра І, а набули особливої гостроти у зв'язку з встановленням істини у питанні про походження Російської держави. На цій стадії активну участь у полеміці брали і вітчизняні вчені М. Костомаров, М. Максимович та ін.
Якщо говорити коротко, то предмет суперечки можна було б сформулювати так: або слов'яни-русичі, їх культура, держава — автохтони Східної Європи, або вони не мають місцевого (понтійського) коріння і сформувалися під визначальним впливом іноземців, зокрема, заморських вихідців — варягів (норманів).
Дискусія розпочалася в Петербурзькій академії наук, членами якої в той час були переважно німці. Академіки Г. Байер, Г. Міллер висунули норманську теорію походження Русі (її держави і самої назви). Проти виступив М. Ломоносов зі своєю "прусською" версією походження варягів. Потім у дискусії взяли участь В. Татіщев, І. Болтін (вони відстоювали "фінську концепцію") та норманіст А. Шлецер.
На початку XIX століття активно обговорювалася' чорноморсько-хозарська" версія Г. Еверса і норманська теорія М. Карамзіна. Трохи пізніше крайній норманіст М. Погодін намагався спростувати "литовську теорію" М. Костомарова, Але в цілому в Росії у XIX столітті домінували все-таки норманісти. Адже не випадково 1000-літній ювілей Російської держави відзначався саме в 1862 році — році легендарного запрошення варязьких князів до Новгорода (862 р. н. е.). Тут і поставили розкішний пам'ятник з нагоди цієї події.
Звичайно, за таких методологічних уподобань Київ повністю ігнорувався. Однак до кінця XIX століття ситуація дещо змінюється. Справа в тому, що була поруйнована опора норманістів — "Повість врем'яних літ", де міститься легенда про запрошення у 862 році варягів на Русь, а також згадка про те, що Руссю називали один із північно-германських народів, від яких немовби і походить назва наших земель.
Поруйнував цю опору академік О. Шахматов. На підставі ретельних досліджень древніх руських літописів вчений дійшов висновку, що текст, у якому йдеться про ототожнення варягів з Руссю, в "Повість врем'яних літ" введений більш пізнім переписувачем у 1111 році. У ранніх її, так би мовити, виданнях (наприклад, 1093 р.) йшлося про те, що варяги одержали назву "Русь" лише після прибуття їх до Києва.
Хоча академікові Шахматову до кінця й не вдалося звільнитися від норманістських поглядів, справу все-таки було зроблено, її успішно продовжили С. Соловйов, С. Гедеонов, Д. Іловайський, І. Срезнєвський, М. Надєждін та ін. У своїх публікаціях вони викривали розбійницькі дії скандинавських дружин, розвінчували всілякі вигадки стосовно імені "Русь". Академік С. Соловйов, наприклад, у своїх дослідженнях апелював до наявних джерел, у яких родовід російського народу починався з біблійного Мосха, сина Яфета, а назва "руси" походить від "розсіювання на великих рівнинах", ім'я "слов'яни" — від "слави предків". Зокрема він часто посилався на відомого українського церковного діяча, історика, філософа L Гізеля, котрий у своєму "Синопсисі" також виводив від Мосха і засновників Києва (Кия та його братів), і давньоруських князів Аскольда і Діра [Див.: Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — М., 1962. — Кн. 7. — С. 145-146].
У XX столітті ця проблема інтенсивно розробляється Б. Ключевським, З. Долегою-Ходаковським, Є. Ридзевською, Б. Рибаковим. Дослідники дали досить розгорнуте і переконливе обґрунтування провідної ролі Південної Русі у формуванні державності і культури України і Росії [Однак не можна сказати, що нині серед вітчизняних істориків немає прихильників давно розвінчаної концепції. Взяти хоча б "Малий словник історії України".—К., 1997.— С.347].
Звичайно ж, чимало західних істориків і лінгвістів залишаються на старих позиціях. Вони ототожнюють варягів з Руссю, посилаючись при цьому на 2—3 топоніми, що знаходяться в Скандинави та Пруссії [Див.: Всемирная история в иллюстрациях. — Т. 3.—С. 74]. Але якщо дотримуватися такої логіки, то варто підрахувати "руські" топоніми і гідроніми не тільки на просторах Припонтиди, а й по всій Східній Європі і всьому Середземномор'ю. Щоб хто не говорив, а численні джерела переконливо свідчать: назва "Русь" ("русич", "расен", "тарсен", "рас", "русин") була досить відомою у період Київської Руєі. Вона відбивала історичний процес розвитку слов'янства і вплив слов'янського суперетносу на перебіг світових подій. Взяти хоча б візантійські хроніки, де Русь згадується вже з 852 року, або римські (католицькі) джерела, де про народ рос знали з 839 року. Я вже не говорю про численні арабські пам'ятки.
У розвиток вищесказаного дозволю собі висловити і таку думку: ім'я "Русь" було широко відоме ще за 1,5-2 тисячі років до появи на історичній арені народу рос та його держави і навіть до появи слов'янської раси та самої назви "слов'янин". Адже словом, що має корінь "рус", "рас", "ар" у сиву давнину називали все, що було пов'язано із землею, землеробством, новою орною технологією обробітку землі, яка поширювалася із Аратти (Північного Причорномор'я).
Цілком ймовірно, що першими ввели в обіг цей термін шумери. Вченими у місті Урук знайдено написи зі словом "рус", що означає "світлий", "русий", "русявий" на відміну від "чорноголових", як називали себе шумери. Із Месопотамії слово "рус" разом із праіудеями (Авраам) потрапило в Єгипет. До Палестини його принесли гікси — засновники Єрусалима — "Руського стану". На північ Європи воно прийшло з ашкеназами, залишивши там відповідні топоніми. Переконаний, що саме ця обставина і породила норманську версію походження "Русі"
Пізніше термін "Русь" активно використовувався грецькими і римськими письменниками (Таціт), арабськими вченими, які навіть Понт Евксинський назвали "Руським морем". Але особливо активну роль у поширенні й утвердженні імен "Русь", "русичі" відіграли на початку І тисячоліття до н. е. етруски-расени — потомки хетів і троянців. За ними йдуть скіфи, котрі створили єдиний племінний союз з етрусками. Згодом вони мали з етрусками навіть спільного бога Таргітая, а також спільну назву тарсени [Див.: Братко-Кутинський О. Феномен України.—К, 1996. — С. 209].
... І будеш для них сторожею. Біблія
Установити істинний зміст поняття "Русь" можна, лише відмовившись від традиційного історико-матеріалістичного підходу. Адже, як пише історик С. Лєсной: "Офіційна теорія походження Русі зовсім помилкова" [Лесной С. Откуда ты, Русь?— Ростов-на-Дону, 1995. — С. 12].
Ім'я "Русь" — біблійне, якщо хочете, містичне (пророче, програмне.: Тут ми маємо той неординарний випадок, коли в розумінні об'єкта (етносу, країни, землі) потрібно йти від імені, а не навпаки. Це Слово-доля, що означає "глава", "проводир", "вождь" [Саме так з давньоєврейської перекладається слово "рош"]. Воно дано "згори" історичному народу, точніше суперетносу (расі), що змінює свій образ, але не змінює своєї суті, свого покликання протягом тисячоліть післяпотопної історії. Ім'я "рус" (расен, русич) було відоме всьому світу від "початку часів", воно ж на першому плані і "наприкінці часів". Майже всі події світової історії XX століття відбуваються на землі слов'ян чи за їх участю. "Рус" поставив на коліна Європу і став загальним ім'ям в усьому світі, його сприймають як велику таємницю — з подивом, надією і страхом. До князя Рош персонально, так би мовити, звертається і сам Господь, оберігаючи його від надмірної гордині і попереджаючи: не чіпай Ізраїль, а щодо інших народів пропонує бути їм вождем [Див.:Єз.ХХХVIII.7].
Сутність таких історичних народів "наскрізного" значення, як євреї, руси, германці можна зрозуміти лише з урахуванням їх трансформацій на різних етапах еволюції людства. Поняття "Русь", "руси" часів Аратти, Аттили, Київської Русі і післямонгольського періоду, а тим більше радянського чи пострадянського часів, звичайно ж, позначають різні явища — різні народи і держави. Проте, незважаючи на істотну трансформацію, слово "Русь" має свій "наскрізний" зміст, пов'язаний з неминущою історичною місією провідного суперетносу, що бере на себе основний тягар історії, зазнає найбільш складних "експериментів" і перипетія у процесі просування людства на п'ятому колі еволюції.
У Біблії слово "Рош" (Рус) вживається чотири рази: у Таблиці народів як ім'я правнука Якова — Ізраїля та книзі Єзекіїля — як ім'я північного народу, котрий повинен стати вождем багатьох народів. Але ім'я "Рош" похідне від "Тарсен". До русів також мають відношення біблійні Тувал (Фувал), Мешех, Тирас.
Отже, імена "Русь", "руси" з урахуванням їх трансформації (зумовленої історичною необхідністю та неточностями під час перекладу) згадуються на багатьох сторінках Біблії. Звичайно ж, по-різному називали вихідців з легендарної Аратти — синів Тарсена та їхніх спадкоємців. Та й зміст у слово "Рус" вкладався подвійний: "землероб" (носій нової аграрної технолога), "глава", "проводир" тощо. Але за цим різноманіттям не можна не бачити того загального, що характеризує суперетнос русів, — бути провідною ланкою, йти в авангарді народів післяпотопного світу і випромінювати світло високої духовності.
Плутанина з терміном "Русь" зумовлена тим, що наукова філологічна й історична література базується на латинізованих джерелах. У Європі тривалий час науковою мовою була латина, а біблійні джерела представлені перекладами з грецької, з так званого "Толковника сімдесятьох"[Це стосується майже всіх слов'яномовних перекладів Біблії]. Звідси — розбіжності в написанні одних і тих самих термінів, наприклад, у російськомовній Біблії і "світській" літературі. Скажімо, "Тарсен" грецькою пишеться як "Фарсіс", "Тубал" — як "Фувал" чи "Фовел", "Рус" — як "Рас" чи "Рош", "Мосох" — як "Мешех". Якщо все це врахувати, то ситуація з терміном "Русь" стає набагато зрозумілішою.
У Бутті серед синів Ноя названо Яфета, а серед синів Яфета — Явана, від якого народилися: Єліса, Тарсен (Фарсіс), Кіттім і Доданім. Тарсен — молодший брат греків. Це ім'я містить у собі санскритський корінь — ар: Тар-сен. Він, уже зазначалося, перекладається як земля. Тарсени уособлювали скрізь хліборобів, носіїв науки і землеробського досвіду. Ім'ям Тарсен називали в Палестині прибульців з Аратти. Етруски також називали себе тарсенами-расенами.
І дійсно, звучать ці терміни майже однаково. Тарсени-расени особливу активність виявляли в середземноморському регіоні. Про це десятки разів згадується в Біблії. За деякими даними, вони навіть заснували однойменне, найбільше на той час, торгове місто на південно-східному узмор'ї Іспанії. Трохи пізніше там виник Малий Карфаген. Є думка, що і Великий Карфаген на північному узбережжі Африки також заснований тарсенами (читай: русичами), а не фінікійцями. Фінікійці просто перетворили його у свою колонію.
У зв'язку з цим трохи по-іншому слід розглядати Пунічні війни і походи карфагенського полководця Ганнібала на Рим, землю своїх пращурів з іспанської "Тарсенії". Та й зовні Ганнібал дуже схожий на слов'янина, а за звичками — на нашого доблесного Святослава. І не випадково в І столітті н. е., коли Рим усе ще залишався язичницьким, Карфаген виступив одним з оплотів християнства.
Тут можна згадати і такі біблійні факти: сам наймудріший Соломон (Ізраїль) і Фінікія вели інтенсивну торгівлю з іспанським Тарсеном, а пророк Йона під час морського переходу до Тарсена потрапляє в утробу киту.
То потомки Дажбога и Живы, И Роси — русалки прекрасной, То народ великий и славный, Племя по имени Русь.
Песни птицы Гамаюн
Народ біблійного Явана [Від Явана назва "Іонія"—позначення західної частини Малої Азії (Південної Припонтиди). Цікаво, що в текстах Старого Завіту Іонією називається і Греція] разом з гіперборейцями Ювала, як вже зазначалося, дав першопоштовх Аратті. І це було на зламі V—IV тисячоліть до н. е. Тарсени (нащадки Явана) через Девкаліонову катастрофу і трансформацію Понту з озера у відкрите море просувалися далі на північ — на територію нинішнього Криму, у степи Наддніпрянщини та Наддністрянщини. У цих місцях наприкінці V тисячоліття до н. е. і виникла велика цивілізація, згодом названа Трипіллям. Тут і треба шукати коріння Русі.
Особливе (містичне) значення в даному разі має географічний "трикутник": Київ — Біла Церква — гирло річки Рось. Останнім часом усе більше вчених відходять від норманської версії і схиляються до того, що "корінь племені Русь лежить у Середній Європі". А ті племена, що жили на території від Карпат до Дніпра, — це не що інше, як "чудом уцілілий східний відріг Русі". Германського ж племені Русь ніколи не існувало [Див.: Лесной С. Откуда ты, Русь: — С.5].
Що ж, і це вже добре. Але цілком логічно припустити, що відрогом Русі виступає саме Середньоєвропейська Русь, а її корінь лежить між Дністром і Дніпром. Про це говорять і результати розкопок, і найдавніші легенди. На нашу думку, саме звідси русичі творили свою історію, йшли не тільки в Середню, й у Південну Європу і навіть в Іспанію.
Родичі тарсенів (інші сини Явана — Кіттім і Доданім) йшли разом з ними. Народ Кіттім з Аратти пройшов Малу Азію і заснував на островах Середземного моря славетну Крито-Мікенську цивілізацію. Доданім пішов далі. Він "породив" фракійців і латинян, що відіграли разом з етрусками-расенами свою роль у виникненні Давнього Риму.
Варто відзначити і таку деталь. Частина народу Доданім належить до відомих троянців, серед яких були так звані ліві арії. Після розгрому Трої саме вони пішли в Північні Альпи й далі у Балтію, де справили вплив на формування римлян та германців. Цікавим є щодо цього катрен Нострадамуса: Германия станет могучей и сильной, Ее укрепляет троянская кровь.
Насамкінець хотілося б зауважити, що германський етнос, хоч і зв'язаний з Араттою, але сформувався він в основному як антипод слов'янського суперетносу. Вірогідно позначився вплив "лівоарійського Доданіма й особливо таємничого народу Ашкеназ, ім'ям якого Біблія позначає царських скіфів.
В скандинавских сагах о "древних временах" описываются поездки в далекие сказочные страны, особенно в Гардарики, или Русь.
М. Г. Стеблин-Каменский
Поговоримо ще про одну найдавнішу назву наших пращурів та їхньої країни. Я маю на увазі назву, що дуже часто зустрічається в скандинавських сагах та легендах, — "Русь-Гардарики". Гардарики перекладається як "земля міст". Нормани, збираючись на Русь, ще в часи Мономаха казали: "Йду в Гардарики".
Фахівці й досі сперечаються: звідки така назва? І роблять висновок (помилковий), що ніби цим підкреслювався високий рівень містобудування на Русі [Див.: Рыдзевская Е. А. Древняя Русь и Скандинавия. — М., 1978. — С. 96]. Приємно, звичайно, таке чути, але... Важко уявити, що 1000 років тому величезні простори Київської Русі були заповнені містами.
Поглиблене дослідження цього питання дає змогу зробити висновок, що "країна Гардар" (gardar) у даному разі вживається не в урбаністському значенні (для цього у шведській мові існують інші слова — borg, urbs) і не в значенні "країна фортець" (для цього є слово tungard), а в значенні "огороджена земля", "садиба" чи, якщо хочете, "хутір". "Гард" перекладається як "паркан", огорожа", "ар — "земля", "ґрунт". Тому "гардар" слід розуміти як "країна осілого (садибного) землеробства".
Отже, як не дивно, ми знову і знову приходимо до тієї ж сільськогосподарської семантики.
Звичайно ж, міста Аратти-Трипілля, як і міста Аркаїма чи Мохенджо-Даро, — це не ахейські міста-поліси і не римські "урбси". Вони відбивали насамперед специфіку аграрної цивілізації. Це невеликі, всього лише в кілька гектарів, щільно забудовані притулки навколо храму чи майданчика для поклоніння Сонцю. За стінами міста — поля, городи, худоба на пасовищах. Серед полів будувалися більш "легкі" житла типу наших білих мазанок, навколо яких розбивалися сади, виставлялися пасіки. Поза містом розташовувалися кузні, численні майстерні: гончарні, ткацькі, залізо- і мідеплавильні, шкіряні тощо.
Міста в Аратті виконували функції молитовних місць (храми, місця жертвоприношень), а також були своєрідними просвітницькими центрами. Тут навчали грамоті, переписуванню текстів, готували жерців. В екстрених випадках у містах ховалися від ворогів, тут людність проводила свої зібрання. То як же по-іншому можна назвати цю землю, як не "Гардарики".
Відзначимо ще одну, суто "цивілізаційну", характеристику такої назви. Практично всі цивілізовані суспільства в ті давні часи огороджували свою територію валами. Зводилися вони і нашими пращурами. Як уже зазначалося, такі вали не стільки захищали від варварів, скільки виконували радше символічну ("знакову") функцію — функцію цивілізаційних кордонів. Варварам не так вже й важко було піднятися на них у потаємних місцях (адже забезпечити надійну охорону таких величезних споруд було просто неможливо).
Отже, термін "Гардарики" має й іншу етимологію — "огороджена країна", тобто цивілізована, що відокремила себе від варварського світу.
Нарешті, необидно враховувати і такий момент.
З кожним роком у поле зору вчених потрапляє дедалі більше доказів про спорідненість "Русі-Гардарики" і Скандинавії. Взяти хоча б недавні спільні американо-шведські дослідження, їх результати переконливо засвідчили, що батьківщиною так званих норманів є наші приазовські та придніпровські землі [Див.: Ellis-Davidson Н. R. Pagan Scandinavia. — New-York, 1995. — P. 80].
А про що говорять виявлені сліди відносин з Руссю — різноманітні за своїм характером і змістом пам'ятки: рунічні написи, саги (історичні і казкові), поезія скальдів, "правди", географічні та історичні твори? Усі вони містять слова "Русь", "Гардарики".
Таким чином, слово "Гардар" йде з підсвідомості народу. Це народне (а не книжне) слово, що використовувалося в найдавніших сагах і означає прабатьківщину скандинавів [Див.: Рыдзевская Е. Л. Древняя Русь и Скандинавия. —С. 122]. Адже Русь — це "земля обітована", давно втрачена батьківщина норманів. Як уже зазначалося, свою назву вони здобули від племені Ашкеназ, що прийшло в найдавніші часи з півдня.
Хоч би що стверджували фахівці, а все це не випадково, як не випадково і те, що багато античних міфів мають відношення до подій на берегах Борисфену. Взяти хоча б ті ж подвиги Геракла.
Удрученный ношей крестной, Всю тебя, земля родная, В рабском виде Царь Небесный Исходил, благословляя.
Ф. Тютчев
То що ж від чого походить? Назва "Русь" від назви "Швеція" чи, навпаки, "Швеція" від "Русі"? Історик-тради-ціоналіст О. Дугін, з посиланням на французького етнолога Р. Генона, пише: "Задовго до приходу слов'ян на територію Росії регіон південноросійських степів від Чорного моря до Південного Уралу давні арії, що населяли його, називали "Житло Богів — Велика Швеція". Остання значно пізніше перемістилася разом з германськими племенами до Скандинавії, яка і стала Житлом людей — Малою Швецією". Саме територією "Великої Швеції" протікали ріки давніх аріїв Та-накевіль, чи Ванакевіль ("рукав ріки, де живуть вани"), і Дніпро (Данапру, або грецькою "Борисфен"). Саме ж слово "Швеція" — Sweeden — скоріше означало "світлий, білий, світловий". Але саме цей індоєвропейський корінь "szet" логічно й етимологічне близький до російського слова "святий". Крім того, індуська традиція дотепер пам'ятає про "Sweta Dvipa" — "Білий острів", чи "Континент", що лежить на північ від Індії. Найчастіше "Sweta Dvipa" означав символічний острів Варахи, який знаходиться на Північному полюсі — місці споконвічного проживання давніх прапредків індусів [Дугин А. Мистерии Евразии. — С. 16].
Про що йде мова в наведеній цитаті? А про те, що наша прабатьківщина — Північне Причорномор'я називалося в стародавні часи (7—6 тисяч років тому) Шветою Двіпою — Країною Світла. І не тільки тому, щотут жили світлі, "богоподібні" Сини Людства (арії, які прийшли з півночі), а насамперед тому, що в гирлі Дністра був розташований правоарійський духовний центр і святилище аріїв.
Швета Двіпа — це щось на зразок правоаріиського духовного центру в Гімалаях Агарті. Від нього поширювалося духовне світло на схід до Південного Уралу і на північ до нинішньої Скандинавії, де і виникла "Мала Швета Двіпа" — дочірній арійський центр, навколо якого і формувалася країна Швеція.
Пам'ять народу зберегла духовні зв'язки "Малої Швети Двіпи" (Швеції) з "Великою Шветою Двіпою'' (Араттою) ще з доварязьких часів. "Таким чином, — відзначає О. Дугін, — світла, біла, свята країна (Швеція — Ю. К.) у найдавніші часи пов'язувалася з російськими землями, що могло глибоко вкоренитися у свідомості людей — не тільки аріїв, чиї сакральні контакти збереглися і після того, як їх мовна і традиційна єдність була зруйнована, а й інших палеозойських автохтонних народів" (що жили на європейській території нинішньої Росії — Ю.К.) [Там само].
Ці сакральні зв'язки і є основою відомого з історії шляху з варяг у греки. Офіційна наука витлумачувала його як засіб економічного співробітництва Півдня і Півночі і ще як напря мок походів войовничих норманів на Русь і Візантію. І це правда, але не вся і не головна правда. Насамперед це був "ду ховний промінь", що йшов з Аратти ("Швети Двіпи") на пів ніч, до "Малої Швеції", і на південь, до Візантії.
Другий "промінь" йшов від Гімалаїв до Карпат. Він мав назву "Махас Патхи" — Великий арійський пояс, через який здійснювався вплив індоаріїв на Західний світ. Цей "промінь" уособлювали кіммерійці, потім сармати, гуни.
Вказані два духовних промені, перетинаючись у районі Києва, утворюють Руський хрест. Центром такого перети нання й одночасно серцем, витоком священної Руської землі прийнято вважати "сакральний трикутник": Київ — Біла Церква — місто Родень (місце впадання ріки Рось у Дніпро).
Священним (сакральним) коренем самої назви Руської землі (Русі) є санскритські слова "ros", "rase" (світлий, кра сивий, червоний). Звідси — "red" (англійське), "rouge" (французьке), "rot" (німецьке). Усі ці терміни перекладають ся як "червоний", "ясний".
Щодо слова "руський" як прикметника, уживаного як іменник для назви росіян, то воно увійшло в обіг лише в XV столітті. Ніхто, крім росіян, в усьому світі не називає себе прикметниковим ім'ям. Адже не говорять про себе: "ми анг лійські", "ми французькі" чи "ми польські". Справа в тім, що після Куликовської битви, власне кажучи, сформувалися дві держави: Русь Литовська (чи просто Русь) і Русь Татарська, котру пізніше почали називати Московією. Але московити аж ніяк не ототожнювали себе з ординцями, корінними татарами. Вони завжди підкреслювали: "Ми — не Орда, не ординські татари, ми татари руські". Саме дивний симбіоз Північної Русі і Татарської Орди породив цей незвичний термін "ру ські", що спочатку був прикметником до слова "татари". І це цілком закономірно. Адже тривалий час Росія (Московія) була азіатською країною, Руссю Татарською. Погляньте на географічні карти часів царя Олексія Михайловича. На них Московія позначена як Татарія, а поруч розташувалися "Новгородська земля", "Русь Литовська". Але останні належали більше до Західного світу, були ніби вже Європою.
Перший крок на шляху перетворення Росії в Європу зробив, як відомо, Іван Грозний. Саме він скорив Великий Новгород. Досить рішуче в цьому напрямі, як ми пам'ятаємо, діяв Петро І. Завершила європеїзацію російського суспільства Катерина II. Однак термін "руські" як прикметник до давно відмерлого слова "татари" залишився.
Залишився і Руський хрест, хоча давно пішли в минуле і шлях з варяг у греки, і Великий арійський пояс. Залишився як символ великої історичної місії Русі — українців, росіян, білорусів. І цей хрест ми нестимемо в новому тисячолітті.
Поляни ж жили осібно і володіли родами своїми, і до цих братів, отже, були поляни, і жили кожен з родом своїм, на своїх місцях, і володів кожен родом своїм.
Повість врем'яних літ
Вище ми вже говорили про ключову роль християнської релігії, церкви у становленні українського народу, формуванні його духовних основ, етнічної самобутності. Але антропний принцип підходу до етносу зобов'язує нас йти далі і показати "кровне споріднення" нашого народу, його батьків по материнській і батьківській лініях. У даному випадку йтиметься про більш відчутні, матеріальні основи етносу — його генотип. Одразу ж зробимо застереження. Тут головне не форма носа, не колір очей чи волосся. Хоча це теж треба враховувати [Гітлерівський "тваринний расизм" цьому приділяв особливу увагу. Расистів просто дратувало те, що серед українців і росіян дуже багато білявих, круглоголових, довгоногих з блакитними очима, тобто людей з явно арійськими ознаками. Було навіть три варіанти горезвісного плану "Ост", що розрізнялися саме ставленням до різних груп українців].
Народи, як і люди, не падають з неба. Вони також народжуються в конкретну історичну добу і від конкретних батьків у результаті "метисації" (злиття чоловічого і жіночого начал). Тільки на рівні етносів цей процес не до такої міри детермінований і не так чітко проявляється, як у випадку з окремими людьми.
Материнську основу русько-українського суперетносу склали автохтони Наддніпрянщини і Наддністрянщини: поляни, анти, древляни, кривичі, роксолани. Я не буду докладно характеризувати ці народи — їхнє походження, племінні союзи, які вони створювали (скажімо, антський союз чи союз древлян). У цілому це, повторюю, автохтони степової і лісостепової смуги Припонтиди (узбережжя Руського моря) від Дунаю до Азовського моря. Особливо розширювати цей список, як це зроблено у "Повісті врем'яних літ", не слід. "Повість" писалася на зламі XI—XII століть, у добу розквіту Києворуської імперії, і в ній перелічуються, поряд з південно-руськими (відзначеними вище) народами, також мешканці лісів Східної Європи, Півночі, Поволжя (весь, чудь, меря, череміси, мурома, перм, печора, литва, дреговичі, сіверо, мордва та ін.). Ці племена і народи були асимільовані пізніше Руссю-Україною (а деякі не асимільовані й досі). У "Повісті" через кому називаються і народи, що становлять "тіло" Русі-України, і народи, що були колонізовані русько-українським суперетносом. І це спантеличує. На береги Москви-ріки, до угро-фінських племен, наприклад, Русь (слов'яни) прийшла лише в IX столітті. А я веду мову про початок Русі-України (І-IVct.). Варто повторити список: поляни, анти, древляни, кривичі, роксолани. Це народи "сколотсько-сарматського кореня". Сармати, що прийшли в степи України в ІІІ столітті до н. е. і потіснили царських скіфів, освоїли землеробство, а місцевим племенам передали свої мітраїстські вірування. Тривали інтенсивні процеси асиміляції, "розчинення" сарматів у кельтському (сколотському) етнічному "морі" Припонтиди. Давня Дажбогова віра автохтонів підкріплювалася і підсилювалася вірою Сонячного Мітри.
Читач може зауважити, що мати буває одна, а тут ціла низка материнських етносів. Проте нічого алогічного тут немає. В духовно-ментальному, та й фізичному розумінні всі ці племена такі близькі, що становлять одну-єдину етнічну основу. Звичайно, між полянами, древлянами, кривичами, антами, роксоланами були мовні розходження, але скоріше діалектного характеру. Мали вони й культурні відмінності, зокрема, що стосується традицій, звичаїв, способів ведення господарства тощо. А як же інакше, географічне середовище в кожного племені було своє, специфічне.
Однак архетип, ментальні основи, душа та історичні долі були, якщо не однаковими, то дуже схожими. Адже своїм корінням (духовним, генетичним) вони сягають предків-оріїв, "Дажбогових дітей". Еталоном, можна сказати, були поляни. Нестор пише: "Поляне бо своих отец обычаи имяху тих и кроток, и стыдение к снохам своим и к сестрам и к деверям велико стыдение имуще; и брачные обычаи имяху: не хожаще по невесту, но провожаху вечер, а заутру приношаху что на ней вдадуче" [Повість врем'яних літ. — К., 1990.—С. 20]. Такі характеристики були притаманні й іншим племенам степу і лісостепу. А от мурома, радимичі, вятичі, сіверо та ін. були інакшими: "живяху зверским образом, живуще скотски: и убиваху друг друга, едуще все нечисто, и браченье в них не быша, но умыкают у воды девиц" [Там само]. Ці племена "окультурювалися" пізніше, в IX—XII століттях, вже у рамках Києворуської імперії за визначального впливу наших материнських народів.
У "Повісті врем'яних літ" до таких "некультурних" племен віднесені й древляни. Переконаний,, що це було зроблено пізнішими літописцями так званої Лаврентіївської школи на догоду династії Ярославичів-Рогволдів, які ненавиділи князя Володимира і його древлянський рід (по матері). Помилковим є також твердження про те, що древляни були вічними ворогами полян [Див.:Шамбаров В. Е.Русь: дорога из глубин тысячелетий.—М., 1999.—С. 430]. На наш погляд, найбільш правильно подається історія древлян у дослідженнях А. Кура [Див.: Кур А. А. Из истинной истории наших предков].
У даному контексті цілком доречним є питання: а хто ж були батьки наші, тобто народи, які виступили чоловічим (запліднюючим) началом у процесі зародження русько-українського суперетносу? Таку роль у цьому історичному "акті" виконали тиверці. І ні в якому разі не готи і не царські скіфи, як думають деякі історики. Саме тиверці-християни після жорстокого придушення двох іудео-галілейських повстань у кінці І — на початку II століття н. е. почали повертатися на свою прабатьківщину (Прикарпаття) з розореної римськими військами Галілеї. Тут вони, злившись з антами, полянами, і започаткували русько-український етнос, запліднивши його неосяжною силою мислі і духу.
Ты древний корень Руси, где сердечней чувство и нежнее славянская природа. Н. Гоголь
Розібратися в етнічній ситуації на сході Європи заважає вкорінений стереотип, відповідно до якого спочатку виникла слов'янська раса, потім вона розпалася на дві гілки: західну і східну, а вже від останньої пішли свої гілки: Русь і далі три братерських народи (російський, український, білоруський). Така схема здається очевидною, але вона помилкова. Насправді все було навпаки.
Феномен Русі, якщо так можна сказати, більш ранній і більш "об'ємний", ніж феномен слов'янства. Слов'яни — одна з назв руського суперетносу, причому не власна і не зовсім вдала. Термін "слов'яни" — мовний, а не етнічний. Це прізвисько. "Справжня історична наука, — справедливо пише А. Кур, — не знає ні слов'янської раси, ні слов'янського народу, ні слов'янських племен. Давні вчені, історики, літописці, книжники нічого не говорить про слов'ян. Вони їх не бачили тому, що слов'ян не було" [Кур А. А. Из истинной истории наших предков. — С. 297]. А хто ж був? Були руси. І цих русів було безліч, їхнє ім'я лунало по всьому тодішньому світу.
Нагадаємо, слов'янин" — трансформована етимологічна форма "слав", чи "склаб", що з латини (slave) означає "раб", "невільник". Так римські автори, а з ними царські скіфи, а пізніше хозари називали "живий товар", що надходив з Північної Припонтиди на ринки Середземномор'я. Згодом ця назва укоренилася — 60 народів у епоху Середньовіччя говорили мовою, яку називали слов'янською. Так буває... "Німці" теж зневажлива назва етносу (від слова "німі"). Але вона прижилася, хоча самі германські народи так себе не називають. Вони іменують себе — "дойч". Таким чином, термін "слов'яни" — не історичний. Це прізвисько, але, на жаль, воно прижилося у слов'ян.
Уже цитований нами історик С. Лєсной з подивом відзначає: "...для слов'ян, найбільшого в минулому і нині народу Європи, не знаходиться місця, коли йдеться про їхнє походження! Усі народи: германці, романці, кельти, угро-фіни та ін. — мають свою батьківщину, але тільки не слов'яни" [Лесной С. Откуда ты, Русь? — С. 6]. Дійсно дивно, як і дивна та плутанина, що панує в офіційній історичній науці з приводу походження русів, слов'ян, українців.
Отже, слов'ян як особливого суперетносу не було. Була Русь, представників якої називали славами, склабами, слов'янами, і все це йшло не від терміна "слава' (мов, славили Бога, тому і "слави", як сказано у Велесовій книзі), а від латинського slave.
Такі відомі в минулому автори, як Клавдій Птолемей, Агатемерус, Мойсей Хоренський, Ритор Захарія та ін., чимало сторінок у своїх творах присвятили могутньому народу рогів (русів), що жив на величезній території від Дону на захід. Вони згадують і Волгу — "ріку русів"...
Лише більш пізні дослідники, в основному германські (включаючи і "російських німців", що наїхали після Петра 1 до Росії), почали підкреслювати "різницю" між слов'янами і Руссю. Виходило так, що спочатку з'явилися слов'яни (відокремившись від балтів, атож!), а вже потім усілякі там українці, росіяни, білоруси та ін. І звичайно ж, ці слов'яни були малокультурними: навіть не мали своєї писемності. Що характерно, таких поглядів й нині дотримуються деякі російські автори ["Слов'яни не мали своєї писемності, до того як вона була створена слов'янськими просвітителями Кирилом і Мефодіем у IX ст." (Петрухин В. Славяне. — М, 1997. — С. 3)].
У багатій скарбниці першоджерел про наших предків (міфах, сказаннях, свідченнях іноземців тощо) також практично не згадуються слов'яни. Йдеться про Русь, причому вся історія русів так чи інакше поділяється на 2 частини: міфологічна (від Адама до праотця Оря) і власне історична (від Оря до Аски (Аскольда) і Єрека (Рюрика)) [Див.: Мифы древних славян. — М,, 1991. —С. 250]. Остання в спеціальній літературі дістала назву "Доолегова Русь". Академіки Б. Рибаков, Д. Лихачов, П. Толочко ввели в обіг поняття "Давня Русь" як альтернативу поняттю "Київська Русь". Імперське замовлення тут очевидне: була нібито у давнину Русь, яку загубили татаро-монголи. А на її руїнах виникли одразу три народи: росіяни, українці і білоруси. Україна в цій схемі виступає не прямим продовженням старої Русі, що називалася Київською, а всього лише однією з трьох гілок, головна з яких, звичайно ж, Велика Росія ("збирачка" руських земель). До неї і "приліпилися" дві інші гілки — Мала та Біла Русь.
Але повернемося до поняття слов'яни. Я зовсім не претендую на оригінальність у своєму судженні про суто зовнішнє (не історичне) і навіть випадкове походження назви найбільшої раси Західного світу. З цього приводу вже чимало написано. "Слов'янства ні як єдиної політичної, ні як єдиної культурної і тим більше мовної спільності, — відзначає А. Лебедев, — ніколи не існувало" [Лебедев А. Н. Образование славянского мира. — К., 1997. — С. 69]. Головний висновок, який слід було б зробити зі сказаного — остаточно переглянути усталену концепцію про "слов'янське дерево" та його численні гілки, серед яких ледь видно українську "гілку".
Переконаний, Русь-Україна — корінь усієї могутньої раси, іменованої за традицією слов'янською. У Північній Припонтиді, на наших землях, виник цей корінь — корінь Русі, який увібрав у себе "соки" більш давніх цивілізацій, що вибухали вулканічною енергією творення і переходили у спадок поколінь. Саме звідси і піднявся вгору "стовбур", що обростав густою "кроною" багатьох слов'янських народів.