Воды старого Дона мы переплыли силою наших коней, Воды молодого Дона мы одолели силой креста и молитв. Впереди наш Ерак [Молодий Дон — то Волга, що у VIII столітті н. е. впадала в Азовське море. Єрак — стародавня назва Дніпра]...
Походная песня гуннов
Жестокий разгром гуннами многих европейских народов создал им на Западе репутацию головорезов и разбойников, в то время как китайские авторы характеризовали их как народ, наиболее культурный из всех "варваров".
Л. Гумилев
— Одна з нісенітниць історії стосується гунів. Досить часто їх характеризують як кровожерливих завойовників Європи [Міф про гунський народ як некультурний, жорстокий, ворожий європейській цивілізації етнос активно поширюють німецькі автори, починаючи з готського історика Йордана. Втім, воно і зрозуміло: свою „європейську історію" гуни розпочали з нищівного удару по готських племенах, що осіли на землях Праукраїни, а закінчили розгромом римських легіонів разом з тими ж готськими загонами (Каталаунська битва) і укладення союзу з галлами (племенами того ж кореня, що й нинішні прикарпатські галичани)], їхнього Аттилу — напівдиким, жорстоким царем. Навіть у підручниках розповідається, як Аттила їздив колісницею, куди запрягалися дівчата скореної Паннонії.
То все вигадки. Аттила — одна з найвизначніших, величних постатей історії, не менша за Александра Македонського й, безперечно, більш значима за Чингісхана.
А в суто людському плані ні Александр Великий, ні Чингісхан у жодне порівняння не йдуть з Аттилою. Александр — це вовкулака, особистість мстива, люта, глибоко розбещена, і коли про нього пишуть в основному добре, то це за принципом: "переможців не судять". Ми вже говорили, що він був причетний до вбивства свого батька, царя Філіппа, легко віддавав накази про знищення мирних мешканців багатьох переможених міст, занадто зловживав алкоголем, перед смертю залишив свою чергову дружину — дочку Дарія, "найкрасивішу дівчину Азії", незайманою і два дні пиячив зі своїм євнухом — партнером по гомосексу. В Бога не вірив: сам себе вважав за бога й вимагав, щоб йому поклонялися.
А Чингісхан? Це теж якась потвора. Для збереження свого здоров’я пив жир, топлений з тіл хлопчиків, убитих спеціально для нього. Не вмів ні писати, ні читати. Його навіть жорстоким назвати не можна, як не назвеш жорстоким вовка. Він просто нищив людей, не задумуючись над тим, жорстоко це чи ні.
Нічого такого не можна сказати про Аттилу. Він народився 401 року в місті, що стало потім Києвом. Батько його — Мундиух (син гунського царя Доната), мати — руська княжна з племені руськолунів, яке жило на узбережжі Азовського моря (до речі, з цього племені згодом пішов і рід князя Олега, засновника династії Ольговичів на Русі). А правив цим племенем за часів Мундиуха князь Кий, котрий і віддав за Аттилу свою сестру.
— Кий?
— Так-так, той самий Кий, якого вважають засновником столиці України. Він доводився дядьком Аттилі, тому й турбувався про виховання, навчання свого улюбленого племінника. Своїм струнким станом, білим тілом, блакитними очима, темним волоссям Аттила відрізнявся від свого брата, котрий народився від іншої матері — кипчацької княжни. Аттила був письменний, сповідував кипчацьку мітраїстську релігію, тобто вірував у Тенгріхана (аналог арійського Мітри). Німецькі історики й літератори доклали багато зусиль, щоб показати Аттилу лише з негативного боку. В багатьох творах (наприклад, в романах Фелікса Дана "Битва за Рим", "Аттила") він зображується кривоногим, малим на зріст, нечепурою, жорстоким варваром, який навіть власних дітей ненавидів так, що міг задавити їх копитами свого коня. Це брехня. Йому більше підійшов би епітет не "жорстокий", а "суворий". За різні провини він виносив переважно одне покарання — смерть. Такі були часи.
Аттила рано виявив військові і дипломатичні здібності. 18-20-річним юнаком водив полки в походи, їздив навіть до Візантії й Паннонії як дипломат. Невідлучно при ньому був Кий. Коли ж Аттила посів царський трон, Кий став фактично "другою людиною" імперії і, звичайно, крім усього іншого багато зробив для зміцнення її столиці. Померли вони в один рік (453).
Про значущість Аттили в історії свідчить створена ним імперія, що простягалася від Атлантичного до Тихого океану, від Балтики до Середземного моря. її столицею був Київ. Тут, точніше — на південно-західній околиці нинішньої столиці України, на місці стародавнього міста Гелона, зруйнованого перським царем Ксерксом, стояв палац "короля Аттили" [Цю думку поділяють деякі історики. Див., напр.: Василенко І. К. Велика Скіфія. —К., 1991].
Історик того часу Йордан так описує цю місцину: "...Поселення (тобто Київ — Ю. К.) було як велике місто; дерев'яні стіни його були зроблені з гладких дощок. З'єднання між ними були такі щільні, що вони ледве помічалися. Виділялися й триклінії, що простягнулися на значному просторі, і портики, що розкинулися в усій своїй красі. Площа подвір'я була оточена парканом, і уже його розміри давали змогу скласти уявлення про палац. То було житло царя Аттили, котрий тримав під рукою весь варварський світ. Саме йому він віддавав перевагу над усіма іншими завойованими містами".
Як я вже казав, ми, адепти Агарті, сповідуємо смислову, аналітичну історію. А ваші історики часто знають багато, а розуміють мало. Дехто з них гунів повністю уподібнює монголам (прийшли, спустошили, підкорили, подалися далі), а дехто їх ототожнює зі скіфами, інші — із слов'янами або уграми (засновниками угорської нації) тощо. В кожній з існуючих версій є частка правди. Але для розуміння великої проблеми гунів (найважливішого чинника історії України, слов'янства і всієї Європи) конче потрібно враховувати кілька моментів:
1. Гуни (хуну) — то ціла доба (майже 3 тисячі років) в житті Євразії, доба, що розпочалася у XVIII столітті до н. е. в Китаї і закінчилась у XIII столітті н. е. в Європі.
2. Це суперетнос, до якого входило багато народів, різних за етнічними й соціальними ознаками, рівнем культури, менталітетом, мовою. Тому коли стародавні історики пишуть, що гуни голили бороди, дотримувалися певних правил гігієни, любили китайські шовки, делікатесне печиво, багато хто з них був письменний, а їхні царі мали палаци, то це правда. Але не грішать проти істини і ті дослідники, які говорять, що гуни — дикі степовики, які не злізають з коней, заросли волоссям і брудом, не визнають, крім халабуд, будь-якого іншого житла, споживають м'ясо після розпарювання його між власним стегном і спиною коня, зачинають і народжують детей у тісних кибитках. Такий "широкий" спектр характеристик зумовлений тим, що окремі гунські племена і народи розділяє географічна віддаль у 3—5 тисяч верст і часова відстань у 500—1000 років.
3. Гуни — це багато дружніх між собою племен і народів, що "осідлали" й зберігали арійський пояс — Великий степ. Л. Гумільов пише: "Межуючи на сході зі стародавньою цивілізацією Китаю, а на заході з культурою західноєвропейського напівконтиненту, Великий степ з півночі обмежений непрохідною тайгою, а з півдня — гірськими хребтами. Така географічна цілісність, населена різноманітними народами зі своїми господарськими навичками, релігіями, соціальними установками й мораллю, всіма сусідами сприймалась як своєрідна єдність, хоча зміст домінуючої ознаки ні етнографи, ні теоретики, ні соціологи не змогли визначити [Гумилев Л. М. Хунну. — СПб., 1993. — С. 8].
Це і є Велика Гунія, світова імперія Аттили, яка потім розпалася на низку каганатів. Л. Гумільов уловив те, чого ніяк не можуть збагнути інші: що ж "цементувало" багато століть цей різноликий, різноманітний, що розтягнувся на 10 тисяч верст, степ? Лише підхід до історії людства з позицій духовності дає правильну відповідь: домінуючим чинником тут виступала арійська ідея, духовна вісь Агарті — Аратта. Це великий шлях аріїв — шлях духовного зростання людства, що веде до єдиного Бога, до істини, до сонячних висот. Замикає його Припонтида — колиска слов'янства та української нації, яка ще скаже своє слово.
4. Гунами називалися арієзовані (натхнені аріями) народи. Серед них провідну роль — чимдалі, тим більше — відігравав етнічний субстрат хуно-сяньбі, з якого пізніше постав тюрксько-монгольський етнос. На початку IV століття н. е. хуно-сяньбі вийшли на землі аланів та угрів і звідти рушили до Європи, точніше, до Північної Припонтиди, поглинаючи безліч племен. 376 року вони вийшли з Кубані, форсували "два Дони"[Див. виноску до епіграфа цієї глави] й рушили до Борисфена. Саме таких гунів і знає Європа, їх ще називали білими.
Арійське ядро цих кінно-людських мас становила нечисленна хуно-сяньбі-кипчацька народність, що дозріла фізично й духовно у-степах Алтаю. Вона втілювала собою інтелектуальне й духовне єство білих гунів, які увійшли до Припонтиди.
5. Нам відомо, що гуни на чолі з Баламбергом на прохання антських князів розбили остготів і рушили до Дніпра. Готи стали васалами гунів, які об'єдналися з антами, іншими праслов'янськими племенами. Везеготи (західні), злякавшись, почали відходити з правого берега Дніпра до Дунаю. 376 року завершилось визволення всього Нижнього Подніпров'я від панування готів, які століттями пригнічували праслов'янські племена. Готи прийшли до Припонтиди з північного заходу, із земель Пруссії. Це був своєрідний удар "лівих" аріїв (згодом вони сформували тевтоно-рицарські антислов'янські ордени), завданий "правим" аріям. Він знаменує собою черговий етап протиборства Шамбали і Агарті.
Якщо скіфи-сколоти прийшли на землі України, щоб протистояти антично-грецькій експансії (експансії "єгипетського духу"), то гуни прийшли сюди, щоб протистояти лівоарійській експансії з північного заходу (експансії тих, нащадки котрих називатимуть себе "оберменшами" й носитимуть свастику). Гуни, як і скіфи-сколоти, не тільки не боролися з праслов'янами, а, навпаки, асимілювавшись з місцевими племенами, утворили з ними одне ціле.
Л. Гумільов, котрий ретельно вивчав гунську проблему, пише, що важко зрозуміти, чого й навіщо гуни знялися з родючих кубанських просторів і вирушили за Дон до Дніпра, А пояснення тут одне — духовна місія. Цей похід гунів — дуже важлива сходинка в історії слов'янського світу, він не дав загинути Великому арійському поясу: готи з півночі "свинею" вже врізалися в головну частину великого арійського тіла, що розкинулося від Гімалаїв до Карпат.
Что представляли собой люди Аттилы, которых европейцы назвали "варварами"? Почему на их знаменах был крест? Какой то был крест? И так ли дики и невежественны были кипчаки, как их представляют учебники истории?
Мурад Аджиев [Аджиев М. Тенгри-хан и Иисус Христос // Новое время. — 1993. — № 42]
— 3 приходом і зміцненням гунів розпочалося не просто велике пожвавлення торгівлі й культури в Припонтиді (гуни, зокрема, вигнавши готів, звільнили живильний шлях із варяг у греки, відновили зв'язки Подніпров'я з морським узбережжям, з грецькими містами тощо), а й розпочалася політична історія Русі-України, усього слов'янства.
Чого не розуміють ваші історики? Наприклад, прочитавши в літопису: "Рутила (цар гунів) ходив з Руссю на Візантію", роблять висновок: отже, була Руська держава, й гуни в союзі з нею ходили на Візантію. Але це зовсім не так! Гуни просто злилися з "місцевою" Руссю і становили одне політичне утворення. Зверніть увагу, монголів били й виганяли з Русі, а з гунами ніхто на Русі не воював і ніхто з Русі їх не виганяв. Вони свої, вони злилися з Руссю й повели її та весь приєднаний до неї слов'янський світ на Рим і подолали його! Але про це трохи пізніше.
Отже, місія гунів у праслов'янському світі мала, по-перше, політичний, а по-друге, що особливо важливо, духовний характер.
Гуни зміцнили на Русі мітраїстську віру, що похитнулася, зупинили наступ "перунізму" (язичництва), культивованого готами, тобто розчистили шлях християнству.
Звичайно, гунів не можна назвати християнами в загальноприйнятому розумінні цього слова, але поміркуйте самі: на їхніх прапорах був християнський хрест. Вони поклонялися "людині-небу" Тенгрі (творцю світу, що народився від земної матері й Небесного Духа). Ця кипчацька релігія, яку культивували на Алтаї, ґрунтувалася на величезних духовних масивах Тибету (Агарті), Індії, Персії. І, що цікаво, не лише хрест, а й основну церковну атрибутику тенгріанства принесли до Припонтиди гуни: ікони, кіот, іконостас, лампади, ладан, парчевий одяг священиків, молитви із земними поклонами тощо. Та й саме слово храм — "харам" (майдан перед палацом) — кипчацьке. В Києві, Харукані [Харукань — головне місто гунів-кипчаків на сході Малої Гунії — постало водночас з відбудовою й відродженням Києва за Аттили], інших поселеннях Припонтиди всі ці церковні атрибути запроваджувалися й удосконалювалися раніше, ніж в Західній Європі. Перший у світі храм з хрестом на куполі з'явився у Києві саме за часів Аттили.
Зверніть увагу: Аттила на чолі об'єднаного слов'янського війська рушив чомусь на Рим. Він не напав на Візантію, яка першою у Європі прийняла християнство і стала таким чином союзницею гунів.
Воїни Аттили перетворили в руїни саме північні міста Римської імперії. Там процвітало язичництво. Це незаперечний факт. Так само, як і те, що папа римський Лев 1452 року став перед Аттилою на коліна, благаючи пощадити Рим. Але не благання римського "жерця" зупинило полководця, а хрест, який, напевно, уперше з'явився в руках папи. То був тенгріанський хрест! Саме такий, як на штандарті Аттили. Він порятував Рим, залишивши його Вічним містом. Цей епізод зобразив великий Рафаель, щоправда, папу художник змалював не на колінах, а на коні.
Після походу Аттили Європа впевненіше пішла по шляху зміцнення і поширення християнства. Дива не було. Гуни мечем і пікою запровадили свою релігію, причому не аріанську (перекручену форму християнства), а ще ту, "доготську", "андріївську", яка стала згодом православ'ям. Тож не з катакомб постав християнський Рим, а, скоріше, з Києва.
И пошли Кий, Щек, Хорив — три сына Ария — глядеть иные земли. От них произошел славянский род, живущий доселе.
Велесова книга
— Вже досить тривалий час точаться суперечки про те, хто, коли і як заснував Київ. І я переконаний, що їм не буде кінця, бо йдеться про надзвичайно унікальне, історично багатофункціональне, "вічне" місто, подібне до Єрусалима, Рима або Лхаси.
У полеміці, пов'язаній із заснуванням Києва, простежується та ж лінія боротьби між так званими "жителями півночі" й "жителями півдня", що й у дискусіях про Русь взагалі — її заснування, назву, перших князів тощо. І це цілком закономірно. Адже проблема Києва невіддільна від проблеми Русі й України.
Коли ми говоримо про заснування Києва, завжди потрібно додавати: яка іпостась Києва мається на увазі.
— Як одного з перших поселень на Землі? Відомо, що перші поселення на місці нинішнього Києва з'явилися ще 20 тисяч років тому (за "домісячного" періоду).
— Як "стартового майданчика" архаїчних аріїв? 5508 року до н. е. — в рік "створення світу", коли прабатько аріїв Рама почав свої проповіді на березі Борисфена.
— Як столиці прадавньої Аратти — Оратанії? В кінці ІІІ тисячоліття до н. е., коли зі сходу до Трипілля прийшли із загиблої Ар'я-Варти рештки дітей Сонця й Степового вітру.
— Як столиці Сарматії? Наприкінці І тисячоліття до н. е. (про що говорить і Клавдій Птолемей).
— Як одного з центрів християнського світу? У 55 році н. е., коли перший апостол Христа Андрій поставив на київських горах хрест.
— Як столиці Великої Гунії — найбільшої імперії всіх часів? У 20-ті роки V століття за батька Аттили царя Мун-диуха (Мунчука).
— Як духовного і певною мірою політичного центру іудейства? На початку IX століття и. е., коли Київ став Гао-натом (духовною академією іудаїзму), а хозари тимчасово встановили над ним свою гегемонію (Київ намагалися навіть перейменувати на Ціон) [Ціон — від назви гори Сіон у Палестині].
— Як столиці держави Київська Русь? У середині IX століття за часів князювання Олега Віщого.
— Як матері міст руських? У X столітті, коли почала поставати велика імперія з центром у Києві, що охопила практично всю Східну Європу.
Безперечно, всі ці дати істотні. Однак з позиції духовної історії найістотніша дата — 55 рік н. е., коли Андрій Первозванний хрестом позначив центр біблійного народу Тувал (галілеян, які прийшли з батьківщини Ісуса, — предків галичан-українців). І не просто позначив, а провістив, що за цим місцем велике майбутнє, воно стане центром християнського світу [Відповідна проповідь Андрія Первозванного широко представлена в літературі].
Як відомо, в далеку давнину сягає і дата заснування Єрусалима [Існує версія, що Єрусалим заснували вихідці з Трипілля (тобто з берегів Борисфена) — гікси за 500 років до того, як туди привів євреїв Мойсей. І назвали його Русалем ("Руський стан"). Однак версія потребує перевірки]. Але у даному випадку сам Бог вказав на Єрусалим як на місто миру й благоденства (так перекладається ця назва зі староєврейської). Багато разів це місто руйнували дотла. 135 року до н. е. на його території пройшлись навіть плугами на знак того, що з Єрусалимом покінчено назавжди. Але марно. Стоїть і стоятиме Єрусалим — центр трьох світових релігій!
Так і Київ. Лише протягом останніх двох тисячоліть шість разів вигорав і нищився дотла. Хто тільки його не громив! Готи, печеніги, половці, "свої" суздальці, монголи, татари-кримчаки. А якщо говорити про руйнування його святинь, то сюди потрібно додати й більшовиків. Проте живий Київ!
Бурхливо розвивався Київ за Аттили (433—453 pp.). Цьому особливо сприяв його сподвижник і наставник, русько-лунський князь Кий — друга особа в державі, фактичний правитель столиці. З ім'ям Кия — справжнього патріота своєї землі — безпосередньо пов язане виникнення адміністративного центру загальнослов'янського утворення — Великої Гунії. Після смерті Аттили і Кия місто багато десятиріч залишалося в руках племені руськолуней (інша назва — роксолани). Їхні князі, нащадки Кия, — Лебедян, Веренез, Велик, Сережень — послідовно правили Києвом і навколишніми землями.
Тут я перервав розповідь Гуру.
— Звідки у вас ці дані? Я, наприклад, не раз чув і читав, що Київ заснував один із хозарських правителів на ймення Куй, тому місто слід називати не Київ, а Куїв. Отже, Куй...
— Боюсь вас образити, — заперечив Гуру, — але в Росії кажуть: "Від такого чую". Як у вас язик повертається!.. Дійсно, є така версія, але це не що інше, як вигадка тих, хто бореться за Київ. Бути засновником Києва дуже престижно для будь-якого народу, адже такий народ стає історичним.
Хозари дійсно заволоділи Києвом у IX столітті. Вони почали засновувати у місті іудейські храми, школи і справді мріяли створити тут столицю (замість зруйнованого Єрусалима). Але з кожним роком набирало сили руськолунське князівство. Роксолани почали "підпирати" Хозарський каганат і Київ з півдня.
Нарешті на історичну арену виходить Олег — руськолунський князь, великий історичний діяч, котрий остаточно заволодів Києвом, встановив на Русі великокняжу династію Ольговичів. Ця династія закінчилася лише зі смертю Володимира Великого.
Від автора:
В літературі більше поширена версія, за якою Олег доводився родичем Рюрикові. Він тимчасово князював у Новгороді. 880 року Олег пішов Дніпром і шляхом хитрощів та обману заволодів Києвом. Тамтешніх законних князів Аскольда і Діра було вбито. Влада перейшла до Олега, який правив від імені сина Рюрика Ігоря.
Отже, скрізь князювали тільки Рюриковичі, і ніякої династії Ольговичів не було. Але ж відомий історик Микола Аркас зазначає: "Тим часом з інших джерел історичних виявляється, що Олег не був ні опікуном, ні воєводою Ігоря, але був такий самий князь київський, як і Ігор. Чи був він йому родич (тобто чи був він Рюрикович — Ю. К.), теж не знати" [Аркас М. Історія України-Русі. — Одеса, 1994. — С. 69].
Гуру продовжував:
— Через 4 роки після кінця правління Володимира князем став Ярослав, який дістав згодом два прізвиська "Кривий" і "Мудрий".
Ярослава лише номінально вважають сином Володимира. Насправді його батьком був убитий Володимиром литовський князь, а матір'ю — литовка Рогніда, яку київський князь узяв собі за дружину. Отже, безперечно, державний діяч Давньої Русі Ярослав не мав ні краплі руської крові (це одна з відомих версій генеалогії перших київських князів). Але все це потребує вивчення.
З Володимира Мономаха починається інша, "північна", династія Рюриковичів, засновник якої прийшов до Новгородської Русі з Пруссії. Від нього пішли Юрій Долгорукий (засновник Москви) і його син Андрій Боголюбський — руйнач руських святинь, котрий зі своїми воїнами порубав чимало київських ікон. А вже далі — Олександр Невський, Іван Калита, Іван Третій, Іван Четвертий — усе це "північна" Русь, Рюриковичі, Московія.
Чому про це кажу? Справа у тому, що з приходом до влади в Києві Рюриковичів в історії починаються підтасовки фактів. Насамперед це стосується походження Русі, її назви, столиці, діяльності окремих князів тощо.
Натомість істинного, глибоко патріотичного Несторівського літопису "Откуда єсть пошла земля Руськая" в обіг вводиться літопис Сильвестра, де роль роксоланських князів принижується, а роль Рюриковичів (варягів), навпаки, звеличується. Наприклад, за словами Сильвестра, Кий не був князем. Це всього-навсього "перевізник на Дніпрі". І назву Русі немовбито дали варяги (Русь — слово нібито шведське), і Київ, і державність заснували також вони.
Згодом ці погляди почали розвивати німецькі історики, яких активно підтримувала офіційна наука царської Росії (адже царі були дуже "замішані" на німецькій крові).
Проте задовго до хибної норманської теорії серед літописців, книжників (руських, польських, чеських, візантійських) існувала, як на мене, південноруська, або, коли хочете, ваша національна, українська доктрина походження слов'ян, Русі, Києва та їхніх назв. Сила-силенна літератури, особливо відкриті недавно тексти Ізенбека [Інша назва — "Велесова книга"], дає підстави говорити про скіфо-сарматську доктрину. У нас на Тибеті про неї говорили як про звичайну річ.
Ви, українці, — стародавній народ роси — ось що каже Біблія. Вашими предками є всі корінні племена, які жили сотні й тисячі років тому у Північній Припонтиді. Античні автори-дослідники називали їх по-різному: кімри, скіфи, сармати, словени, руси, русичі тощо. Проте все це — народ Рош (Рус) на різних ступенях свого історичного розвитку. І "серце" цього великого народу лежить між Дніпром і Дністром (у Біблії ця земля називається Тирас). Саме тут жили сармати, від них пішли роксолани (руськолуни); вони дали назву річці Рось на Київщині. Сюди ж у І столітті н. е. прийшли галілеяни, "земляки" Ісуса Христа, котрі, змішавшись з роксоланами, дали сильну етнічну парость — сучасну українську націю, яка розмістилася на території Галич — Київ — Харукань і далі на схід.
Українці — це п'ята генеалогічна сходинка прадавнього народу, що прийшов сюди в часи Трипілля, — сходинка після кімрів, скіфів, сарматів, слов'ян (рош).
Гуру замовк на мить, лукаво примружив очі й закінчив:
— Ось як було. А ви кажете: Куй...
Битва была страшная, кровопролитная, такая, что другой подобной не было ни в те времена, ни в минувшие столетия.
3. Гиббон
— Офіційно Римська імперія почала розпадатися десь через років 20 після смерті Аттили. Однак не можна не визнати, що смертельного удару їй завдав саме Аттила, під командуванням якого в той час перебували сили усього слов'янства (народу Рош). І похід проти Риму Аттила розпочав з Києва разом зі своїм кращим полководцем і дядьком-радником Києм. Долю Риму вирішила Каталаунська битва, про яку намагаються якомога менше говорити не тільки західні, а й ваші історики. То був тріумф слов'янства як політично й духовно єдиної раси з українським "стрижнем". Вже потім слов'янство почало "колотися" на окремі етноси.
Каталаунська битва була найграндіознішою, найжорстокішою, найкровопролитнішою за всю історію людства, аж до битви під Ватерлоо. З обох сторін у ній брало участь більше 600 тисяч чоловік — піших і кінних мас, що водночас зійшлися у найзапеклішій січі. Римські війська очолював великий полководець Аецій. їм допомагали ті ж таки готи (для котрих гуни завжди були "кісткою в горлі"). А на боці слов'ян (що теж символічно!) опинилися галли, "родичі" карпатських галичан.
Численним, добре навченим римським легіонам Аттила спочатку протиставив "ударний кулак" з кращих слов'янських військових формувань, а потім скористався тактикою "розсипного бою", запозиченою у скіфів. Ще одна деталь: Аттила нав'язав ворогові бій не вранці, як завжди було прийнято, а з настанням ночі, коли римляни й готи, добре повечерявши, полягали спати. Це збентежило противника. Битва тривала кілька днів, римляни, зазнавши великих втрат і страшенно виснажившись, пішли з поля бою. Аттила рушив на столицю імперії, в Італію.
"Гунський елемент" українства і взагалі слов'янства підкреслюється в різних історичних документах. Наприклад, в універсалі Богдана Хмельницького "До всіх українських людей" сказано, що вони походять від предків русів, які у V столітті н. е. під проводом свого короля Одонацера перемогли величезну римську армію (645 000 чоловік) і 14 років панували в Римі.
Сім століть Рим під духовною орудою Єгипту панував у Європі й усьому світі. Однак слов'яни у V столітті н. е. поклали цьому край, принісши до Європи хрести й храми. Слов'янство стало одним з вирішальних чинників світової історії. І залишається ним і понині: майже всі основні події XX століття розгортаються на землях слов'ян. Візьміть хоча б останні дві світові війни... 90 відсотків загиблих у цих війнах лягли у слов'янську землю. І зовсім свіжий факт. Ми є свідками доленосних для всього людства подій, пов'язаних із загибеллю комуністичної системи. Ці процеси також відбуваються в основ ному на слов'янських землях. Але повернемося до минувшини