Боготечной звезде была еси подобна святая Великомученица Варвара.
Акафист св. Варваре
Стоїть душа перед усім святим. Т. Шевченко
— Українській нації, — якось зауважив Гуру, — притаманні досить унікальні риси. Насамперед, це так званий триполізм, обожнення українцями свого національного пророка Т. Шевченка і, нарешті, козацька домінанта вашого менталітету. Ви розумієте?
— Пробачте, Самдене, але я навіть слова такого не чув: "триполізм".
— Згоден, це мій власний термін — від слова "Трипілля", "Трипільська культура". До речі, Юрію Михайловичу, а ви знаєте скільки українців живе нині на земній кулі? Приблизно 75 мільйонів. З них на своїй історичній батьківщині мешкає менше половини. Інші де?
— По всій Землі, — сказав я.
— Тут ви й помиляєтесь. З 42—43 мільйонів українців, що мешкають за межами України, 90 відсотків живуть не "по всій Землі", як ви говорите, а в чітко локалізованих ареалах північної та південної півкуль. Гляньте: північна півкуля — це Кубань, південь Воронезької області, степовий Алтай, чорноземні степи Приамур'я, південь Канади, північ США. Південна півкуля — Аргентина, північ Австралії, частина Південної Африки. Це ж райони найкращих степових чорноземів і помірного клімату, тобто кращих на всій Землі умов для хліборобства!
І в самій Україні — майже третя частина найкращих чорноземів світу, та й у районах, про які йшла мова, — майже дві третини. Цілком спонтанно українці заселили й освоїли практично всю хліборобську смугу обох півкуль Землі з найкращим для зернового господарства кліматом. Чи випадково це? Ні. Планомірно? Також ні. Гадаю, що й самі українці цього не усвідомлюють.
Спрацьовують український архетип, підкоркова свідомість, які йдуть від славетної Оратанії, Трипільської культури, значення яких для людства ще не оцінено як слід. Я вже говорив, що на землях України народилась аграрна технологія виробничого типу, без якої не було б сучасної цивілізації. І технологія ця — дітище пращурів вашого народу. І цей "триполізм , ця пам'ять, цей інстинкт землероба — годувальника людства — в мозку українців. Його не могли витруїти ніяка міська культура, ніякий Мешех...
Український триполізм — явище ментальне, як єврейський сіонізм чи японський "фудзіямізм". Гора Сіон — не лише підвищення в Палестині, вона й у душі кожного єврея, як Фудзі — не лише вулкан, а "світоч японської душі". Я кажу не про крайній талмудистський сіонізм, а про здорове відчуття духовної батьківщини, яким пишаються євреї всього світу. Так от, "відчуття Трипілля", підсвідоме відчуття своєї Аратти, цієї хліборобської "Палестини", — в крові українців.
— Ну а національне божество? Це що таке?
— А ким є для українців Тарас Шевченко? Відвідуючи Почаївську лавру, я побував у навколишніх селах. І що ж? У кутках українських хат, оповиті рушниками, висять портрети Тараса. Наче ікони...
У духовній історії України феномен Тараса Шевченка — дуже важливий, переломний момент. 3 Шевченка, його Кобзаря почалося відродження народу. Шевченко — це нація, її адсорбент; Кобзар уособлює весь український менталітет, як крапля роси відбиває світ. Будь-яка важлива риса душі українця відображена у віршах і поемах Тараса. Тарас для українців — це не те, що Шекспір для англійців чи Пушкін для росіян. Він душа народу в прямому розумінні цього слова. І це не потрібно доводити українцям.
З Тараса почалося саме розуміння народу як "сім'ї єдиної". А його геніальне послання: "І мертвим, і живим, і ненарожденним..." Ніхто краще не сказав про націю. І менталітет самого Шевченка — менталітет Батька нації.
Українці втрачали державність, втрачали і мову (є велика частка правди в тому, що Україна і нині говорить не своєю, а "московською" або, в кращому випадку, "подвійною" мовою). Але вони народили і бережуть свого Тараса — охоронця нації, її душі. Коли я читаю Гегеля про те, що історичними можуть вважатися ті народи, які мають свою державність, я думаю: ви, німці, державність маєте, але у вас немає свого національного божества. Українці його мають, і в цьому запорука їх мовного, культурного, державного відродження, їх незнищенності.
Якщо брати історію духовного розвитку (а вона набагато важливіша політичної історії!), то українці можуть сказати німцям: "Пробачте і посуньтесь".
— Шевченко, напевно, подвійного народження, за вашою термінологією? — спробував я уточнити.
— Ні, Шевченко чисто земний, плоть од плоті свого народу, хоча справжній батько його був аристократом дуже високого рангу і людина високого духу. Мати — проста кріпачка.
— Хто ж він?
— Таємниця, — засміявся Гуру, — а щодо подвійного народження, то відомі поки два таких українці: М. Гоголь і князь Д. Довгорукий — нащадок давнього славетного роду. Жив на початку XVIII століття. В юності, будучи досить багатим, відомим, зрікся цього грішного світу, став ченцем. Але не встиг себе проявити — помер дуже молодим, років тридцяти. Цікаво, що менталітет М. Гоголя, який жив в Україні мало і писав російською мовою, чисто український на відміну, скажімо, від І. Франка. Ці дві великі фігури ми, звичайно, аналізували в Тибеті ї зіставляли. Так от, за душевною структурою Гоголь — типовий галичанин, а головна його мрія — побувати на своїй "духовній батьківщині" (так він називав Галілею і місто Назарет, де народився Христос). Мрію цю він реалізував і згодом помер. А Франко — швидше західний тип душі. Очікується поява в Україні третьої людини подвійного народження. Це буде великий син багатостраждальної нації, її месія, вождь. Він уже народився, незабаром дізнаємось... У росіян, до речі, теж дві людини подвійного народження: Лєрмонтов і Достоєвський. І також очікується третій — месіанського масштабу.
— А Пушкін?
— Ні, ця національна святиня росіян чисто земна. Видатні люди не завжди переходять на вищий щабель життя. Пушкін (у попередньому народженні — Моцарт), коли став знаменитим, не витримав "мідних труб", розтринькав енергію тонкого плану, коротше кажучи, потонув у петербурзькій "суєті суєт". Така суб'єктивна карма генія. Зате він стимулював еволюцію багатьох особистостей — і Тараса Шевченка також. Не випадково доля його привела до Брюллова — друга Пушкіна. Якби генії перейнялися ідеєю космічної ієрархії розуму, вони могли б швидко викласти свою суб'єктивну карму, адекватно реагуючи на оточення.
— Не зовсім зрозуміло.
— Це складне питання, яке ми поки що не будемо обговорювати.
— А хто Шевченко у попередньому народженні?
— Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, дуже обдарована і освічена особистість, родом галичанин — пам ятаєте біблійного Тувала? Почав із того, що зруйнував Кафу — мерзотний бусурманський центр работоргівлі в Криму, випустив на волю тисячі невільників. Багато зробив для оновлення української церкви, для зміцнення державності, здобуття незалежності вашим народом. Помер від ран, одержаних у бою,
віддав своє майно українським школам. Це він почав створювати інтелектуальніш і духовний центр України — Києво-Могилянську колегію. Віддав на це багато власних коштів. Похований Сагайдачний у Києві, але його могилу не зберегли. Я знаю, де вона: під стіною Богоявленської церкви. И упевнений — могила ця буде відома кожному освіченому українцеві. От чию душу успадкував великий Тарас Шевченко пізніше, ніж Пушкін, реалізував свою карму. І не лише тому, що прожив на 10 років більше; "батько" помер, по суті, молодим 47-річним чоловіком. Тараса менше торкнулася світська "суєта суєт". На рахунку Пушкіна — 19 дуелей (деякі, щоправда, не відбулися — друзі перешкодили). А чого вартий його власноручний "лесбоський список", у якому налічується 73 особи — його перемоги над жінками. Хіба це не знижувало його духовність? У Тараса теж було щось такого плану — він був неодружений і життєлюб. Але в цілому йому випав на долю стоїчний і страждальницький спосіб життя; його душа немов резонувала з душею своєї багатостраждальної нації.
— Чи був він атеїстом? — запитав я.
— Та ви що!
— Всяке говорять...
— Так говорять верхогляди і вороги України. Але почитайте хоча б його поему "Марія". Чи можна більш зворушливо сказати про Божу Матір, про Бога? Шевченко, повторюю, це народ в мініатюрі. Духовність, віра і всяка відсутність гонору, що доходила до самознищення, — ось риси його душі. Візьміть поему "Гайдамаки". Трагедія знищення ї самознищення нації — ось її суть.
Взагалі ми в Тибеті читали "Кобзар" як підручник з національного питання, точніше, з проблем душі вашої нації.
— І ви знаєте, — продовжував Гуру, — Шевченко у своїй творчості поводить себе саме як "батько" в національній сипі. У нього серце кров'ю обливається, коли він бачить нещастя свого народу і головну їх причину: розрізненість, благодушність, індивідуалізм українців.
Обніміться, брати мої, — Молю вас, благаю.
Від прохань "батько" переходить до докорів, сарказму, погроз;
Схаменіться, будьте люди, Бо лихо вам буде!
Перепало дітям від "батька". Так і треба. Адже наскільки знижується колективний інтелект народу від розрізненості: "Аби мені було добре, а у сусіда хай корова здохне". А зайва повільність, надмірне "мудрування", прагнення когось "обдурити"... І врешті:
Я сам себе, дурний, дурю, Та ще й співаючи. Орю...
Все це негативні плоди тяжкої історії.
Про який національний інтелект може йти мова, якщо "голова" нації десятиріччями, сторіччями була то в Литві, то в Польщі, то в Росії. Звідти керували, звідси й елементи "баранізму", наївна віра народу й потурання своїм правителям!
— Ви, шановний Самден, почали лаятись, — зауважив я.
— Як же не лаятись, коли великий народ на щось чекає, немов відтягує своє пробудження. Знову пригадую слова Тараса:
І день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки, Дивуєшся: чому не йде Апостол правди і науки?
Але пробудження нації неминуче і близьке. Воно відбудеться.
КОЗАЧЧИНА
Сходить сонце золотаве, Як козацька булава.
Народна пісня
Поникли головы козачьи, Как будто смятая трава. Т. Шевченко
— Про українську козаччину багато сказано. І все правильно: і що Запорозька Січ — якийсь аналог західних рицарських орденів, і що "січовики" здійснювали єдино можливу в тих умовах форму державності та збройних сил, і "ватажний" характер козацьких походів тощо. Але чого майже не помічають, так це духовного аспекту козаччини. Запорозька Січ була насамперед найважливішим духовним фактором життя всього тодішнього світу. Без перебільшення!..
Січ була знаряддям виконання українським народом загальноісторичної місії. Великий провидець Мішель Нострадамус (його шанують в Агарті, в Шамбалі — не дуже) у своїх до краю стислих катренах спеціально говорить про це:
Гряде новий,
стократ привабніший звичай
Старому бусурманському на зміну.
Де мова тішить слух,
там Борисфенів край
Початок зрушенням покладе, злама рутину.
Йдеться про кінець XVI — початок XVII століття, коли українська вщент сплюндрована земля завдяки Запорозькій Січі знову стала фактором світової історії. Кілька віків тут була "рутина". Життя ледь жевріло "там і сям", але не було "цілісного начала", не було позитивної еволюції. Така "рутина" була дуже страшною для Західної Європи: та багатовікова стіна, об яку розбивалися орди войовничих кочівників, руйнувалась — шлях до багатого європейського столу наїдків був вільний. Без руської Кліо осиротіла Європа жила у якомусь важкому очікуванні. Зі сходу нависала чорна хмара: Туреччина могла легко кинути в Європу до 500 тисяч фанатичних вояків. Московія? Вона в XVI—XVII століттях не мала регулярного війська й сама ставала легкою здобиччю поляків і навіть кримських татар. Бусурманська хмара вже сунула слов'янськими просторами на захід і північ; здавалось, її ніщо не зупинить.
І тут сталося диво: на диких дніпровських перекатах, немов з-під землі, як із річкових хвиль, виросла Січ.
— Юрію Михайловичу! — вигукнув Гуру. — Це треба зрозуміти! Це якийсь Божий зигзаг світової історії. Ніякі Геродоти не могли його передбачити. Туреччина вже передчувала вікторію, дивлячись на принишклу в смертельній журбі католицьку Європу, як раптом під самим її носом постав якийсь вусатий голодранець із "шаблюкою" в руці й пістолями за пасом і сказав блискучому султанові: "Хоч ти і лицар, і перед тобою тремтять усі народи, а чи зможеш ти голою с... на їжака сісти?"[З листа запорожців турецькому султану Махмуду IV]
Цей "їжак" і зупинив експансію, звів'кордони між християнським (арієзованим) і мусульманським (семітичним) світами, повернув богиню Кліо в Північне Причорномор'я. Я бачив багато приватних листів та офіційних документів Османської імперії, у яких наче рефрен повторюються слова: "І звідки вони узялися на нашу голову, ці запорожці! Видно, за наші гріхи перед Аллахом!"
Повторюю: Запорожжя — духовний, а отже, основний, найсильніший фактор тодішнього світу. На Січ приймали лише за одним критерієм: "Перехрестись!" І головним гаслом тут було: "Стати на захист батьківської віри!
Завважте, цілу плеяду гігантів духу дала Січ: Дмитро Вишневецький, Іван Виговський, Іван Підкова, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Пилип Орлик, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа... Це ж далеко не всі. Вони й великі полководці, і політики, і просто воїни-лицарі. Але найголовніше — вони люди найвищого ґатунку, справжні нащадки аріїв.
Запорозький фронт, так би мовити, в цілому був повернутий на схід і південь. Але запорожці розбиралися й у тонкощах християнства, тому їх стосунки з католицькою Польщею були непростими. Папську церкву вони не жалували, хоча й захищали її від мусульман, які готувалися відповісти на хрестові походи. Слово "папа" санскритське, означає "гріх, недолік". Його бездумно прийняв Захід у період втрати християнської істини. І папська держава довгий час вважалася гріховною, антихристовою.
Запорозька Січ — ми це спеціально вивчали в Тибеті — була високоморальною, справді християнською державою в тодішньому світі. Не порівняти з Доном. Гуляти запорожці вміли, як і донці, але вони ніколи не знищували і не грабували своїх, православних. Пам'ятаєте, у Тараса Шевченка:
В червоних штанях оксамитних Матнею вулицю метуть...
А тепер згадайте волзькі й заволзькі епопеї С. Разіна, О. Пугачова! Не випадково запорожці не приєдналися до військ Степана Разіна, хоча той дуже активно запрошував українців до спільних дій.
На Хортиці ж правив закон. Злодійство, розпуста, гноблення своїх, безбожжя жорстоко каралися (згадайте "Тараса Бульбу"). На Дону процвітала работоргівля, навіть торгівля дітьми. Старшина мала гареми, кріпаків... Та й церква не була в такій пошані.
Взагалі держави й державні мужі того часу майже всі були глибоко аморальні та безбожні. Запорозька Січ виникла за Івана Грозного, моральний рівень якого відомий. Справа дійшла до "спільних" (чоловічих і жіночих) монастирів, до відвідання ченцями і черницями спільних лазень, до багатоженства бояр і державних мужів на зразок магометанських дворів. Україна нічого цього не знала, хоча розташована поряд із Туреччиною.
Між донцями й запорожцями не було добрих відносин, швидше навпаки. Пригадайте популярну у вас пісню про українку Галю, яку донські козаки "підманули", а потім повісили "догори ногами". Різна й організація: у запорожців — братерство вірних Христу, рицарський орден; у донців — військові поселення. Не знаю, що було б, якби Катерина II не знищила Січ, але уявити собі не можу запорожців у ролі жандармів, які приборкують народні демонстрації (як це робили донці). Донці — слуги царя, запорожці — вольниця, "самі з вусами", уособлення держави, нації.
Багато що було зроблено, аби стерти з пам'яті народу Запорозьку Січ. Вона не випадково (ми це добре знали в Тибеті) виникла там, де плекали український дух. Тут скіфи ховали своїх царів, тут загинув великий воїтель Святослав, тут збереглися ще капища архаїчних аріїв. І от сюди в гіркі години стікалося українство в пошуках кращої долі.
І закономірно, що козацька Україна, як у колишні давньоруські часи, стала знову прикладом для Європи як в інтелектуальному, так і в духовному плані. Відзначу хоча б першу в світі конституцію (гетьмана Пилипа Орлика —1710 р.) і першу "національну" (україномовну) Євангелію (середина XVI ст.). Коли християнський світ ще молився латиною, а Московія — старослов'янською, козацька Україна мала уже свій так званий Пересопницький Новий Завіт рідною мовою, створений на кошти княгині Анастасії Заславської[Він зберігся. На Пересопницькій Євангелії приймають присягу президенти сучасної України]. І це перша українська книга — вона, як бачимо, також народжена козацькою Україною.
Думаю, не випадково козацькі місця затоплені за допомогою гребель. Все це справа одних рук: і Київське море, і Чорнобильська АЕС, і черкаські розливи. Тут затоплена ваша духовна Атлантида.
А образ запорожця — цього гіганта духу, справжнього рицаря-арія — витруєний із пам'яті народної.
Хто описав Січ як горно, у якому формувалися дух і почуття українців? Розлука, проводи на Січ, чекання, тривога за коханих, зустрічі... От звідки глибина почуттів, от звідки пісні України, що беруть за душу! Гоголь все це описав. Але мало, хочеться більшого. Та й не знаєте ви цих писань Гоголя — вони в книзі, яка, вважай, заборонена: "Вибрані місця з переписки з друзями" і в кількох статтях та нотатках письменника.
Цю частину бесіди Гуру закінчив так:
— Я передбачаю докори істориків: мовляв, не показав головного — Січ була особливою формою держави, Козацькою державою. Але, по-перше, про це писав Д. І. Яворницький. По-друге, вважаю, що духовна основа Січі — щось не менш важливе, не менш характерне для української нації. В ній, у маленькій нездоланній Хортиці, — арійська душа великої нації.
Для розуміння українського народу важливо розвіяти помилкові думки стосовно того, що козаки (не тільки запорозькі, а взагалі козаки як "східнослов'янське явище") — не кріпаки-утікачі, не "маргінальні" верстви населення, які відірвалися від своїх садиб і блукали світом, а самостійний етнос. Його родовід (в духовному плані) своїм корінням сягає кшатріїв — того прошарку арієзованого населення, що уособлював собою воїнів-богатирів, захисників нації та її держави. Кшатрії — члени другої (за значущістю) з чотирьох каст арійського суспільства, люди сили і дії, керівники, воїни, державотворці [Див.: Словник езотеричних термінів. — К., 1993]. Вони й стали "матеріалом", з якого консолідувався той особливий народ, що створив Запорозьку Січ і почав відігравати дуже помітну роль в історії усього Західного світу. Менталітет цього народу значною мірою є відбитком арійського менталітету, притаманного давнім східним аріям. Звідси і знамениті "оселедці", вуса (саме такі аксесуари були у праіндійських аріїв), і шаровари, широкі, "як Чорне море", і яскраві пояси (атрибути індійського одягу), і бойовий гопак (копія войовничого танцю "непокірних кшатріїв"). Потрібно все це вивчити, проаналізувати як слід, і тоді ми зрозуміємо, звідки "сини степу" черпали великі сили, нездоланність, щирість душі, державне мислення.
Пізнай самого себе.
Дельфійський оракул
Хто назве речі своїми іменами, той побудує Всесвіт.
Конфуцій
Останній раз я бачив Гуру у вересні 1992 року, за місяць до його смерті. Скориставшись відрядженням до Єкатеринбурга, я на кілька днів злітав в Улан-Уде. 89-річний старий вже не виходив з дому, сидів, точніше, напівлежав у кріслі. Розум був ясний, хоча говорив плутано.
— Дивний ви народ, — почав він бесіду зі мною, — суперечливий. З одного боку, життєлюбність, спокійна вдача, гордість. Не польський гонор, а саме гордість... Ну, козак Мамай... З другого — самоприниження і самознищення. Так-так, перечитайте "Гайдамаки" Шевченка — зрозумієте...
— Що ж нам робити?
— Зрозуміти самих себе, свою націю. Кожний, навіть останній вигнанець має знати, до якого народу він належить. От над чим потрібно працювати. Ви — народ Припонтиди — центру післяпотопної цивілізації. Три тисячі років тому сталася Троянська епопея. Підсумок — пелазги, які перетворили напівдиких греків на великих еллінів; етруски, які перетворили латинських мисливців і пастухів на могутніх римлян. А хто стоїть біля витоків цих світових подій? Кіммерійці — засновники Трої — з берегів Борисфена, Танаїса, Істра. Вони — улюблені сини Яфета.
Дві з половиною тисячі років тому: Велика Скіфія, що розкинулася по всьому арійському поясу — від Істра і Карпат до Паміру. А серце де? Та тут же, в Північному Причорномор'ї, в Придніпров'ї, в землях арійських, землях скіфів-сколотів — ваших пращурів. Півтори тисячі років тому: Велика Гунія — від Атлантики до Тихого океану, від Балтики до Каспію. А центр? Ваша Київщина. І вона ж колиска слов'янської раси — двигуна історії. Тисяча років тому: Київська Русь — найвеличніша держава середньовіччя, більша від Римської імперії. А ядро? Воно в назві... Воно у вас, у вашому народі, у вашій багатостраждальній землі.
Удар монголів був страшним. Державний поступ нації зупинився. Культурне життя завмерло на найвищій ноті. Вас позбавляли мови, держави, інтелекту, столиці, релігії, імені. Ви стали малоросами, хохлами. Але ж ім'я Русь, роси, русичі, русини гриміло по всьому світові. І весь світ знав: це Київська Русь, це люди з берегів Борисфена, нащадки великих кіммерійців, скіфів, антів, великих київських князів — усіх, хто протягом тисячоліть створював і розширював духовний, інтелектуальний, культурний простір для розвитку інших народів, менш за все думаючи про себе, хто, нарешті, ліг кістьми під ударами монгольських орд і тим урятував західноєвропейську цивілізацію.
І от як пише про вас, славетних русичів-борисфенітів, ваша чудова поетеса Ліна Костенко:
Все людство вже збулось, — Ми ще стоїм на старті.
Чи не парадокс? Чи не гірко усвідомлювати це? А можливо, мав рацію наш спільний друг Лев Миколайович Гумільов — можливо, ваша нація вмирає від старості (вірніше, вмерла ще минулого століття, коли ви стали малоросами)? За його теорією, строк життя народу 1,5 тисячі років, і ваш народ, отже, мав уже тричі вмерти. Де ваш початок — у славетній Припонтиді чи в королівській Польщі?
Я старий, скоро помру, тому дозволю собі торкнутися найделікатнішого питання. Знаєте, яка думка мене непокоїть протягом 60 років вивчення вашої країни? Думка така: чому і навіщо ви українці?
— ?!
— Так-так, навіщо вам бути українцями? Гадаю, відродження національної самосвідомості змусить вас змінити ім'я... В Україні я ставив це питання різним людям. Спочатку вони дивувались, от так, як ви... Але, вислухавши мене і подумавши, погоджувались.
Справді, Україна називалася Руссю і до, і після монголів. Вона — ядро, серце великої Русі від Уралу до Вісли і від Білого до Чорного моря. Але саме у ядра, у серця, й забрали ім'я Русь, залишивши його за окраїнами — Московією і Білорусією.
Назва "Україна", по-перше, не має глибоких історичних коренів, хоча й стала звичною. Вона з'явилася лише в XV столітті у польських державних актах і хроніках [Нещодавно я дізнався, що слово "Україна" один раз промайнуло в хроніці XIII століття]. Потім практично зникла на три століття (Україна стала Малоросією). І тільки в XX столітті з'явилася знову. По-друге, ця назва дана не вашим, а чужим народом, який підкорив вашу країну, точніше, частину її. Саме в Польській метрополії в XV столітті почали називати залежні руські землі "українними". Україна — окраїна (провінція) Польського королівства. І як не вправляйся, іншого змісту ви не знайдете. Україна — це не власна назва. Так само, як, скажімо, Німеччина. Німці, ми вже говорили, називають свою країну Дойчланд.
Таким чином, "Україна" не має конструктивної семантики і не є власним ім'ям. Швидше навпаки. Якщо ж розуміти під "Україною" просто "країну", "край", то тоді це ім'я вже не власне, а знеособлене.
— Але вже стільки пісень створено про Україну, це ім'я для нас — ліричний образ.
— Воно й залишиться... в ліриці. Як було у творчості Шевченка. Воно й годилося для бездержавної нації. Але держава, та ще й з такою історією потребує меткішого, доленосного офіційного імені.
— Як же назвати?
— А як було: Київська Русь. А жителі — русичі, або русини. Дивіться, що роблять євреї: не лише назву країни, але й мову залишають тритисячолітньої давності. Бог із ним, що є Росія, Білорусь... Це не заважає вам бути Руссю Київською. Але назвати, звичайно, має не хтось, а сам народ... Шляхом референдуму.
Тут і Сильвестр сплутав. Він говорить, що назву Русь дали варяги ("Од варяг бо прозвана земля наша"). Ні, це власна назва Київської землі. Навіть, коли новгородці чи смоляни вирушали до Києва, вони говорили: "Іду в Русь". В старовину вважали: ім'я визначає долю. Ваша країна мала й ще одне доленосне ім'я — Оратанія. Це було дуже давно.
Але Русь не набагато молодша від Аратти (Оратанії) — ця назва з'явилася за півтори тисячі років до приходу в Припонтиду варягів. Вона — від кіммерійців-етрусків, що потрапили на Апеннінський півострів із Трої. А до Трої вони були в Аратті. Слова з коренем "рус" у латинізованих мовах так чи інакше означають зв'язок із землею, землеробством, агрокультурою: "рустика" ("селянка"), "рустикал" ("сільський") тощо. Троянці, що прийшли на Апенніни, почали називатися етрусками тому, що вони родом із Аратти — із країни землеробства — і принесли свою землеробську культуру. Звідси пішов термін до галлів: Русильон — у Франції (землеробська територія), Русіана — над Рейном тощо. Таким чином, Русь через "етрусків" сягає корінням в арійську Аратту. У цих назв — "землеробська" семантика.
Тут можна багато наводити фактів. Права притока Дніпра — Рось, а притока річки Етрус у Болгарії — Росиця. І там, і тут є селища з назвою Трої. І все ж це деталі. Головне — духовний зміст. Рустикальність — латинізований термін, що означає "схильність до землеробства". Я б увів термін "триполізм" (від Трипільської культури), що означає потяг українців до землі. Рустикальність і триполізм мають однаковий зміст. Як і скіфський міф, у переказі Геродота, про золотий плуг, що впав з неба, як і сколотський міф про ярмо — головні атрибути степової агрокультури, котрі визначили навіки долю слов'ян-русинів.
Далі, Русь (роси) — біблійна назва південнослов'янського народу на відміну від московитів, біблійна назва яких Мешех і Мосхі (Бут. X. 2; Єз. XXXVIII. 2). Під час руйнування імперських режимів і національного відродження дедалі більше народів змінюють свої імена, підбираючи історично значущі, глибокі за змістом назви. Бурят-Монголія тепер Бурятія, Молдавія — Молдова, Якутія — Саха, Камбоджа — Кампучія, Башкирія — Башкорстан...
— А далі?
— Діяти по-арійськи. Я б створив партію конструктивного націоналізму. У вас лише лають націоналістів, не розрізняючи крайніх і помірних, точніше, конструктивних націоналістів.
— Україна — для українців?
— Та ні ж! Це крайність. Націоналізм без егоїзму — от що потрібно. У своїй країні має встановлювати порядки титульна нація. Але так, щоб ці порядки були розумні і влаштовували всіх. Хто головує у Франції? Французи. В Німеччині? Німці. Корінна нація бере на себе відповідальність за всіх, хто живе в країні, не протиставляючи себе іншим. Це відповідає українській ідеї, адже ця ідея арійська, арії завжди працювали для блага інших, вели за собою народи. А ідея сильна. Я не знаю іншого народу, за винятком, можливо, єврейського, в свідомість якого так глибоко запала б національна ідея, пристрасне бажання незалежності, ніжна любов до всього рідного... Це не може не викликати нову хвилю патріотизму. І Україна злетить високо, як у запорозькі часи... Не можна вам забувати про свою месіанську роль... "Схаменіться!" — закликав Шевченко.
Так говорив умираючий Гуру. Знав, що говорив. Адже за плечима 60 років наукового досвіду в україністиці.
Говорив Самден про Україну і при цьому вказував на образи Варвари Великомучениці та Феодосія, які були в нього на малюнках, вирізаних з якогось старого журналу.
Радуйся Сыном Божьим, Светом от Солнца!..
Акафист св. Варваре
— В історії, напевно, немає нації з більш драматичною долею, ніж українська. Коли О. Блок писав: "Так, скіфи ми, так — азіати...", котрі тримають "щит між двох ворожих рас — монголів і Європи", він мав на увазі не Урал і не Чукотку, а Південну Русь — Україну.
— Отже, немає справедливості! — вигукнув я.
— Є вища справедливість! — заперечив Fypy. — Згадаймо Біблію: "Кого Бог більше любить, того й більше карає". У біблійній етнології кожний народ уособлений. Уособленням московитів є Сергій Радонезький — національний святий: мудрий, суворий, завжди готовий взяти до рук меча. На Куликовому полі першим став до бою богатир Пересвіт — "права" рука Сергія. Це досить символічно. Сергій Радонезький — символ фізичної, військової перемоги в інтересах нації.
Україну уособлює Варвара Великомучениця. Вона є символом перемоги моральної, духовної, в інтересах людства. Головна риса Варвари — внутрішня сила, сталева затятість при зовнішній слабкості. Що тільки з нею не робили: і ублажали, і переконували, і просили забути Ісуса Христа, і погрожували, і катували, і, нарешті, відтяли голову. Однак ця тендітна, пещена красуня-аристократка (їй було лише 16 років) стояла на своєму, мов скеля: Христос — Бог і немає іншого.
Уособлення України — загальнохристиянська свята, світоч християнського світу. І не випадково мощі св. Варвари опинилися в Києві: вона була галілеянка, з того ж племені, що й Ісус Христос. Її батько Діоскур, щоправда, римлянин, а мати, котра жила у Фінікії, була галілеянкою (Галілея межувала з Фінікією).
Варвара, дівчина небаченої вроди, мала ніжну душу. Батько-язичник оточив свою доньку численними служницями і рабинями, вона купалася в розкоші, згодом стала "кращою нареченою Риму". Водночас дівчина наполегливо шукала Бога і знайшла його.
Нині мощі цієї святої вселенського масштабу перебувають у Володимирському соборі в Києві.
У вас, українців, є ще одна реліквія — найдавніша ікона Богоматері. Написана вона самим євангелістом Лукою. Привезена в Україну з Греції. У свій час ікону у вас забрали суздальці, які пограбували Київ і Вишгород. 1395 року вона потрапила до Владимира, а звідти — до Москви, де й досі зберігається в Успенському соборі Кремля. Ікона відома ще під іменем Владимирської Божої Матері.
Як би там не було, це ваша велика реліквія. Вона не раз рятувала Росію — про це докладніше скажу трохи пізніше. Повернути її до Києва, точніше, до Вишгорода — це одне із завдань української нації.
За біблійною (духовною) етнологією, вашим покровителем є преподобний Феодосія, один із засновників Києво-Печерської лаври. Його мощі випромінюють негасиме, астральне світло. До речі, від мощей знаменитого Іллі Муромця, що зберігаються у Лаврських печерах, такого світла не виходить. Мощі Іллі — скоріше народна реліквія. А мощі Феодосія дають "стовп" золотавого світла, на який я, наприклад, двічі народжений, не можу надивитися, коли буваю у Києві. Бережіть ці мощі.
Не говоритиму про діяння святого Феодосія (вони описані). Наведу лише слова його заповіту. Це слова Всевишнього до всієї української нації. Феодосій лише повідомив їх вам [Формально їх було сказано київському князю Ізяславові. Однак за своїм змістом вони адресуються всім українцям]. Ось вони: "Бережіться кривовірів і усіх їхніх бесід, бо й наша земля наповнилася ними. Якщо хто й спасе свою душу, то лише живучи у православній вірі, бо немає віри кращої від нашої чистої, святої... Будьте добрими. Творіть милостиню не тільки своїм за вірою, а й чужовірним. Якщо побачите кого в біді, нехай то жид, або інший чужовірець, еллін, або латин який, — до кожного будьте милосердні...
Завжди пам'ятайте про свою землю... Якщо треба буде вмерти за свою землю і святу віру, сміливо йдіть на смерть. Пам'ятайте Письмо: "Один Господь, одна віра, одне хрещення" (Еф. IV. 5). Хто ми? Ми ті, хто живу жертву приносять, чисту й непорочну..."
Ось ваш символ і ваше знамено.