Мы широко по дебрям и лесам Перед Европою пригожей Раскинемся. Мы обернемся к вам Своею азиатской рожей...
А. Блок
— При всій безпосередній близькості українців і росіян прямі духовні предки у них досить різні. У росіян — біблійний Мешех [Інколи його ще називали "Маш". Див.: Библейская энциклопедия. — С. 471] (нащадок єгиптян). Читач вже знає, що послані у Східний похід війська злилися з аборигенами Колхіди і дійшли Волгою до місця, де розкинулись сучасні Москва, Нижній Новгород, Твер. Прибулі єгиптяни та їхні нащадки істотно вплинули на архетип майбутніх росіян.
А українці, як зазначалося, мають біблійного предка Тувала. Саме цей етнос — корінь, прищеплений на землі скіфів, дав могутній паросток, з якого виріс народ русів — українців, корінний, "базовий" руський (слов'янський) народ. Першими прийшли у Припонтиду кімри-кельти (Гомер), котрі не затримались у Аратті, пішли на край Європи (Бретань, Англія, Шотландія) і в Середземномор'я (Троя, етруски). Згодом прийшли скіфи (Магог) — не у VIII столітті до н. е., як вважає багато хто, а в XV (за Гомером, за 1000 р. до нашестя Дарія в Припонтиду). Вони забезпечили розквіт Аратти.
Затим із Мідії (Мала Азія) прийшли сармати (Мадай) — найближчі ваші предки. Через Припонтиду пройшли також галли й іонійці (Яван). Іонійці — корінний народ античної Греції, а галли пішли в Західну Європу, в Малу Азію і Палестину. Звідси українська Галичина, французька Галлія, німецьке місто Галле, іспанська Галіція, малоазіатська Галатея, палестинська Галілея (батьківщина Ісуса Христа) звучать однаково.
І. нарешті, на землі Магога (Скіфії) з'являються Тувал і Тирас (Рош). Разом із цими народами фігурує Мешех.
Прямі предки південних русів (українців) — народ Тувал (Фувал) прийшов на землі України в І столітті н. е. з Галілеї — батьківщини Ісуса Христа. Земляків Ісуса апостол Андрій називав "братами Божої Матері". Це вони зробили великий хрест і встановили його на тому місці, де тепер височить арка возз'єднання України з Росією. Саме тут Первозванний виголосив знамениті слова: "Чи бачите гори ці? Повірте мені, на них возсіяє Благодать Божа. А довкола розкинеться багатохрамове, золотоголове місто".
Народ Тувал (тиверці — галілеяни) асимілювався із сарматами, антами, скіфами- сколотами й утворив ядро русів — народу, який у Біблії названий Тирас, чи Рош (Рос). Тирас (Фірас) — так називався за давнини Дністер. Від правого берега Дніпра на захід до Дністра й оселився народ Рош (Рус)— нащадок одноплемінників Святої Діви, Ісуса Христа і Його апостолів.
Звичайно, згодом у межах спільної держави — Київської Русі нащадки Мешеха і Тувала змішались. Тувал (галілеяни — скіфи — сармати — анти) також став предком мосхів, але швидше непрямим. Як відомо, московитів, що жили на берегах Москви й Оки, взяв під свою руку Юрій Долгорукий. В залежність від київських князів потрапили також племена в'ятичів, перм'яків, мордви, удмуртів, чувашів та ін. Проте згодом у формуванні російського етносу визначальну роль почав відігравати татаро-монгольський фактор.
Россия — сфинкс... А. Блок
Гуру продовжував:
— Біблійний Мешех — це єгипетське генетичне і духовне начало росіян; його, як закваску в хлібі, хоч і не видно, але воно дається взнаки. Якщо Тирас (слов'янство) уособлює загальні риси росіян та українців, то Тувал і Мешех — їх суттєві відмінності.
Єгипетський Мешех проявляється в російському гегемонізмі. Панування (зокрема духовний вплив) над усім античним світом стало ідеєю фікс Єгипту» І він тисячу років тримав у руках і Велику Грецію, і Великий Рим."... Навіть щит і шолом елліни запозичили в Єгипті [Геродот. Історія. — IV, 180], — з гіркотою писав Геродот, — не кажучи вже про релігію (адже грецькі і римські боги — це перейменовані єгипетські) й філософію.
А у чому суть російської ідеї? Хіба не в гегемонізмі?
У російській нації вражає прірва між насправді великою культурою, створеною її елітою, і темнотою, некультурністю, грубістю "глибинних" верств народу. Хіба не так? Росія — світоч, якщо взяти твори Достоєвського, Толстого, Чехова, Чайковського, Рєпіна, Крамського і т. д. А. Толстой вважав, що росіянин саме тому гидкий, що нічого не знає і знати не хоче. Щось сталося — одразу посилає за відомою російською адресою. І Росія — край напівцивілізованих людей (так приблизно писав Чаадаев). Неуцтво, брутальність, пияцтво, бруд... Великий народ і... дивний. Релігія? Так, Росія була центром православ'я. І в той же час, за В. Бєлінським, російська людина згадує про Бога, почісуючи себе нижче спини.
Усе це — залишки єгипетського впливу. Чисто єгипетська риса: найвищий інтелект, неземні знання, найскладніші культи, розвинена культура, якщо говорити про касти жерців, писарів, чиновників. У храмі Амона, в його святая святих, було 10 книжок, які містили знання найвищого рівня... а читати їх могли лише три-чотири вищих жерці. Решта не мала права навіть знати про ці книжки. "Глибинні" ж верстви народу жили в страшній темряві і дикунстві. Єгипет — світоч і вогнище моторошної темряви. Дивна нація...
Символи Єгипту (Мешеха) — сфінкс і піраміда. Недаремно поет-провидець О. Блок назвав Росію сфінксом. Піраміда, як відомо, — "вогонь всередині", приховане полум'я.
Візьміть росіян, їх зовнішню флегматичність, благодушність. А всередині? "Не приведи, Господи, побачити російський бунт — безглуздий і жорстокий", — писав О. Пушкін про пугачовщину. Але що написав би він про Жовтневу революцію і громадянську війну, які обернулися в тисячу разів більшими жертвами? Таких кривавих битв світ ніколи не знав. А будівництво комунізму, цієї "дороги в нікуди"? Хіба не з Петербурга воно розпочалося? Про комунізм у Біблії сказано: "Ось на землі буде дешевизна у всьому, і всі подумають, що настав мир" [Єзд. XVI. 22].
Прагнення Росії знеособити "менших братів", позбавити їх мови, духовної своєрідності, підкорити собі, встановити опікунство — все це є, і нікуди від цього не дітися, це у підсвідомості. Хоча й може безкорисно допомогти, захистити, поділитися по-братськи. Все це — єгипетський Мешех у поєднанні з російським степовим роздоллям і нехлюйством.
З таким братом, звичайно, жити можна. Але жити, говорю це на підставі ґрунтовного аналізу слов'янського, російського, українського менталітету, який ми зробили в Тибеті, мирно, цивілізовано і менше цілуватися. "Брат мій, а хліб їж свій" — є чудова приказка.
Ви, напевно, думаєте, що я не люблю росіян. Це зовсім не так. Я навіть і сотої частки не сказав про них того, що говорять з гіркотою і сарказмом їх найкращі представники: Пушкін, Чаадаев, Бєлінський, Тургенев, Толстой, Достоєвський, Бальмонт... А гоголівські персонажі! І в той же час усі видатні люди бачили велич Росії. Подібне можна сказати і про ваш, безсумнівно, великий народ. Хіба мало іронії в Котляревського і Шевченка, хіба не обливалися їх серця кров'ю, коли вони бачили слабкість українського характеру, невдалі дії української еліти?
Єгипетський Мешех дуже яскраво і раптово вирвався з душі росіян у XX столітті. Мова йде про піраміди, які почали будувати російські більшовики в себе та їх послідовники в інших країнах, і мумії в них, що здивували весь цивілізований світ.
Помер Ленін — його муміфікували, наче єгипетського фараона, і поклали в спеціально споруджену піраміду, названу мавзолеєм. І в душах росіян нічого, як мовиться, не перевернулося, вони прийняли це. Але ж то повернення епохи єгипетського раннього царювання.
Причому, ленінська піраміда в Москві виявилася... копією сатанинського вівтаря у малоазійському Пергамі. На нього сам Христос вказував як на вівтар "князя темряви". Як сталося, що саме його скопіювали радянські архітектори, створюючи ленінський мавзолей, до цього ми в Тибеті не могли докопатись. І туди ж поклали іншу мумію — Сталіна. Потім викинули. Це все чисто по-єгипетськи. І, як у Стародавньому Єгипті, в Москві створили спеціальну лабораторію з муміфікації, запозичивши методи бальзамування в єгиптян. І звідси, з Москви, пішли мумії по всьому світі — у Болгарію (Димитров), В'єтнам (Хо Ші Мін), в Африку і т. д. Китай, щоправда, сам почав виготовляти єгипетські мумії (Мао Цзедун).
Що не кажіть, а Мешех сидить у російській душі. Ще для одного прикладу відновимо у пам'яті дві "симетричні" події російської історії, які наскрізь просвічують "старшого брата".
Події дуже схожі зовні й за змістом тотожні. Це масова різня, вчинена в Новгороді Іваном Грозним (головний виконавець Малюта Скуратов) і в Батурині Петром І (головний виконавець — Меншиков). Чого прагнув Новгород? Залишитися Руссю, як за старих часів, бути незалежним від мосхів — Мешеха. Чим відповів "старший брат"? Геноцидом. Прийшла Москва і порубала, порізала, втопила 150 тисяч новгородців — жінок, дітей, старих. Вода широкого Волхова стала червоною від крові; зв'язуючи по 10—15 чоловік, скидали їх в річку з мосту. Грізний цар і його опричники бідкалися, що мало людей знищили — сил бракувало, адже робота була ручна.
А чого хотіла Україна за Мазепи? Того ж самого, що й Новгород. Бути Руссю, а не Малоросією, відокремитися від мосхів — Мешеха. Чим відповів "старший брат"? Геноцидом. Столиця гетьманської України Батурин була зруйнована вщент, а все населення, включаючи жінок, дітей і старих, зни щено. Все так само, як і в Новгороді. Такої різні, як у Батурині, історія Європи не знає, Варфоломіївська ніч — дрібниця порівняно з батуринщиною. Чому мовчать про це історики! Як ви гадаєте?
Ще деталі. Іван Грозний вивіз тоді із Новгорода вічевий дзвін — голос народу, його язик. Не просто вивіз, а й висік! Дивний, здавалося б, вчинок царя, проте символічний. Це було знищення душі волелюбного народу.
А в Україні? Після батуринських подій пішли один за од ним царські заборони всього українського — діловодства, бо гослужіння, книг, самої мови. Згодом сплюндрували Запоро зьку Січ. І не тільки її.
Як тут не задуматися над словами великого і, на жаль, призабутого вами П. Куліша: "Україна повинна або відокре митись від Росії, або загинути".
Панмонголизм! Хоть имя дико, Но мне ласкает слух оно.
В. Соловьев
— Тепер настала черга, Юрію Михайловичу, ґрунтов ніше розглянути феномен панмонголізму, що є ключем до ро зуміння ментальних підвалин російсько-українського питан ня. Адже саме з ним пов'язані дуже суттєві, але приховані фактори життя українського і російського народів. Вони не достатньо враховуються в історичних дослідженнях, по-перше, тому, що мають духовну природу і, отже, невидимі і "не суттєві" з точки зору істориків-матеріалістів; по-друге, були і є сили, що чинять спротив висвітленню цих факторів. Цілий "букет" подібних факторів, що визначили мрії, боротьбу, скорботу і славу української нації, постає при об'єктивному розгляді панмонголізму — антиарійської ідеології, яка колись панувала майже у всій Європі, а в останні три століття в закамуфльованому вигляді накидалася східному слов'янству. Ірраціоналізм російської нації ("Умом Россию не понять...") — у монгольській заквасці її менталітету (так вважалось серед російських інтелігентів, почитайте хоча б Блока). Загадковість української душі й української долі також багато в чому пов'язана з цим "духовним монстром" — панмонголізмом.
Саме осмислення феномена панмонголізму дає змогу побачити історичний вододіл українців і росіян (що важливо зараз, коли дехто намагається "зламати" цей вододіл, пропагуючи ідею спільної історії і "непорушної долі двох народів-братів"). І не лише це. Ми багато чого зрозуміємо у зовнішній і внутрішній політиці, культурному житті Росії і навіть Радянського Союзу. Тому що панмонголізм увійшов у менталітет російської нації, ставши тією невидимою антиарійською за духом "пружиною", яка, розкручуючись, вивела російського козака до берегів Тихого океану (і навіть кинула його на Аляску і в Каліфорнію), а російські батальйони, вимуштрувані паличною дисципліною, висунула в Крим, на Кавказ, Балкани і до "финских хладных берегов". Більше того, на рубежі XIX-XX століть в елітних колах російського суспільства мусувалася думка про підкорення Китаю і Тибету [Мається на увазі відома місія лікаря-тибетолога Бадмаєва, який підготував і подав на розгляд Миколі П проект анексії Китаю].
Тепер ми краще розуміємо, чому процеси "дебільшовизації", що почалися після розпаду СРСР і Варшавського договору, супроводжуються процесами дерусифікації і антиросійськими кампаніями. І це при тому, що російських людей як таких експлуататорами інших народів (які б "гребли все під себе") не назвеш — адже жили вони не краще тих, над ким здійснювали свою "гегемонію". Питання ці непрості, парадоксальні, як запитання О. Блока: "Виновны ль мы, коль хрустнет ваш скелет в тяжелых, нежных наших лапах?" їх не вирішити з власне матеріалістичних позицій. Треба бачити ідейно-ментальні "пружини" вашої заплутаної історії.
Але що ви, марксисти, взагалі знаєте про панмонголізм, вибудуваний, до речі, на вражаючому, хоч і антинауковому, етнологічному антислов'янському базисі?
Як це не дивно, антислов'янську (і антиарійську) основу панмонголізму сприйняли пангерманісти, починаючи з ідеології Тевтонського ордену (відомого своїми походами на російські землі) і кінчаючи теоретиками гітлеризму, котрі також оспівували дранг нах Остен". А втім, дивного тут нічого немає, якщо врахувати, що східнослов'янський світ, особливо південноруські землі, протягом віків був каменем спотикання для експансіоністських рухів як Сходу, так і Заходу.
Філософ Г. Гегель, який вважав південноруський (український) народ, на відміну від німців, неісторичною нацією, а також ідеологи пангерманізму і гітлеризму, що мріяли "цивілізувати" східноєвропейське населення, по суті, лише повторювали в наукоподібній формі те, що з варварською простотою говорили Чингісхан та його нащадки: "Прикрутити Русь до свого сідла" ["Настанет час, и желтолицый (монгол — Ю. К.) всадник понесется на крепконогом коне на запад, И кишки бледнолицых намотает на свое копье" (з стародавньої монгольської поезії)].
Чингісхан учив своїх нащадків, яким (ще до завоювання) віддав у володіння землі на захід од ріки Ітіль (Волга): "Не варто милувати маєтки і життя ворогів, бо плід пощади — співчуття". По суті, те саме говорив Гітлер своїм солдатам перед походом на Схід: "Жорстокість у Східній Європі — благо для майбутнього".
І для завойовників зі Сходу, і для німецьких експансіоністів та мілітаристів (від тевтонських псіврицарів до гітлерівців) слов'янські, особливо українські, землі були "більмом на оці", життєвим простором з "неупорядкованим" населенням.
Ваш класик Карл Маркс висловлювався радикальніше, називаючи східних слов'ян, особливо "південноруське населення", "етнологічним покидьком" і "етнічним сміттям". Зазначимо, що один з предків цього "класика був родом зі Львова, а дід іншого "класика" (Леніна) — з Житомира, тобто проживали у середовищі "етнічного сміття". Та Бог з ними. Отже, Юрію Михайловичу, потрібно чітко показати, що приховані витоки української національної ідеї (незнищенного вільнолюбства та європоцентризму), як і витоки російської ідеї (великоросійського гегемонізму і самодержавства), а також ментальну відмінність російського й українського народів не можна по-справжньому зрозуміти без врахування панмонголізму, що переродився в русофільство і зімкнувся (як не дивно) з пангерманізмом.
Історичне коріння цього духовно-політичного і ментального феномена — у "північному буддизмі" (ламаїзмі) і монгольському войовничому язичництві.
Панмонголізм вашими істориками-матеріалістами не розглядався — хіба що літераторами. А це ж складний, туго зав'язаний вузол, у якому переплелися ідейно-релігійні, політичні, ментальні, культурні аспекти життя багатьох народів Євразії — росіян, українців, татар, інших мешканців Великого степу, а також німців, поляків, чехів, литовців. Намагалися розв'язати цю проблему Карамзін і Чаадаев, Грановський і Погодін, Шафарик і Коллар, Костомаров і Куліш, західники і слов'янофіли, русофіли й українофіли та багато інших. Душевна драма Гоголя і Блока, навіть їхня смерть якоюсь мірою пов'язані зі спробою розв'язати вузол панмонголізму.
Ваш Тарас Шевченко цей вузол розрубав одним ударом. І з цього почалися його велич, слава і муки. Народився поет-пророк слов'янського, а отже, і європейського діапазону.
Німець каже: "Ви моголи". "Моголи, моголи!" Золотого Тамерлана Онучата голі.
Німець каже: "Ви слав'яне". "Слав'яне! Слав'яне!" Славних прадідів великих Правнуки погані!
Дісталося від Шевченка і західникам, і слов'янофілам, і русофілам, і благодушним "українолюбам", які забули свою мову.
Незбагненно, як поет небагатьма римованими фразами розкрив саму суть (трагічну) проблеми — зв'язок панмонголізму з пангерманізмом, антислов'янську й антиукраїнську спрямованість ідеології, яку сповідувало багато діячів Росії: "Ось, мовляв, які ми хвацькі степняки з монгольською кров'ю, не те що бундючні англійці чи німці!" Навіть Гоголь спочатку потрапив під вплив цієї ментальної ейфорії — згадаймо його Русь-трійку. Та згодом настало духовне похмілля.
Своїми геніальними творіннями "Єретик", "І мертвим і живим...", "Холодний яр" ваш Тарас не лише висвітлив, а й підняв світлу українську ідею до загальнослов'янського рівня, розставив усі крапки над і. На відміну, скажімо, від О. Блока, вірш якого "Скіфи" має зовсім інший — темний сакральний — підтекст, на що звертає увагу і Д. Андреев у своїй "Троянді світу". Та давайте розберемо все по порядку.
І ось Південна Росія... зовсім відокремилася від Північної. Будь-який зв'язок між ними розірвався; склалися дві держави, що називалися однаковим ім'ям — Русь, одна під татарським ігом, друга під одним скіпетром з литовцями.
М. Гоголь
— У плані реалізації української національної ідеї, особливо такого її елементу, як соборність, гострим залишається питання: коли і як, за яких історичних обставин Україна "відірвалася" від Росії. Для багатьох істориків і етнологів це, звичайно, не питання, як і для маси українців, свідомість і підсвідомість яких не дають їм забути про те, що вони — особлива, самодостатня нація.
Однак деякі партії і діячі крайнього (шовіністичного й інтернаціоналістського) спрямування в Росії й Україні продовжують на цьому спекулювати. На жаль, були і є історики, філософи, письменники, які також ставляться до українців як до "відгалуження" російською народу. Серед них М. Карамзін, С. Соловйов, В. Соловйов, О. Блок, Л. Гумільов, О. Солженіцин... Список прихильників "монолітної нерозривності" українців і росіян легко продовжити.
Сьогодні всі розуміють, що великий Тувал і великий Мешех як біблійні символи великих слов'янських імперій пішли у небуття. Залишається жити Тирас — біблійний символ 300-мільйонного слов'янства кінця часів , тобто наших днів. Це — символ вільних слов'янських народів, що не визнають ніякого гегемонізму (читай 10-у главу Буття), і серед них малий Тувал і малий Мешех уже просто як символьне позначення двох рівнозначних народів — українців і росіян (читай і дешифруй 38-у главу книги Єзекіїля).
З молодших класів школи вас переконували: Київську Русь знищили монголи; внаслідок татаро-монгольського нашестя на чолі з ханом Батиєм суперетнос Київської Русі розколовся й утворилися три братніх народи — росіяни, українці, білоруси. Тобто штучний, зовнішній, фактор розірвав єдиний етнос на три частини.
Не можна, звичайно, не помічати катастрофічної ролі татаро-монголів в історії Русі і всього слов'янства. Та це все ж фактор, повторюємо, зовнішній, що впадає в око. Історія не знає прикладів, щоб удар завойовників спричинився до народження якогось народу. Скоріше, бувало навпаки, завойовники сприяли загибелі етносів. Та й то не часто. Відомі "алгоритми національної політики" великих завойовників, скажімо, Тамерлана чи того самого Чингісхана: повне знищення міст, знищення чоловічого населення, окрім майстрів, яких гнали в рабство, знищення молоді, полонення молодих жінок для використання як наложниць чи дружин завойовників. Але навіть за таких умов народ залишався живим, оскільки спрацьовували генетична і духовна домінанти, оживала національна ідея і — о, диво! — воскресала нація. Птах Фенікс відроджувався з попелу. Так було і в Середній Азії, і в Стародавньому Китаї, і на Близькому Сході. Яскравим прикладом служить і воскреслий єврейський народ, який був розвіяний, як попіл, по всьому світу.
Народи гинуть і народжуються, як записано в Біблії, "не від руки людської", і головну роль тут відіграють внутрішні чинники, невидимі зв'язки — фактор ікс. Зведення причин народження російської й української націй до монгольського удару і наступного "іга" саме й породжує міркування про внутрішню єдність", "нероздільність уз", "штучність" сучасного поділу України і Росії.
Не від рук людських, не від ударів завойовників (скільки їх було під час Київської Русі!) загинула велика слов'янська імперія з Київським "столом". Великий Тувал відпрацював своє. Назріли події, які можна поділити на три кола.
...Брат брата різав за шматок землі чи просто, щоб показати молодецтво.
М. Гоголь
— Відбрунькування півночі Київської Русі почалося ще до монгольського удару — в середині XII століття. Його першою віхою було заснування князем Юрієм Долгоруким Москви. Сама по собі ця подія в історії непомітна: ну, подумаєш, суздальський князь проїздом зупиняється у Богом забутому лісовому угро-фінському селі на ім'я Мосхва (в перекладі з давньоудмуртської — Ведмеже болото), і цей факт зафіксований в літописі. Та спрацював біблійний сакрал: Мешех (Мосх) зачатий! Заснування Москви, домагання Юрієм Долгоруким Київського престолу, його загадкова смерть у Києві, чвари, що почалися. Потім вторгнення до Києва Андрія Боголюбського — сина Юрія Долгорукого, намісника батька в Суздалі, спустошення столиці Київської Русі, знищення або перетворення в рабів тисяч своїх побратимів: киян і галичан, руйнування церков... Відкритий виступ киян проти суздальців і владимирців. Знищення цвіту руського воїнства половцями, описане в "Слові о полку Ігоревім':.. Швидке підвищення і вихід на політичну арену Галичини і Волині... Всі ці події 40-80-х років XII століття зв'язані між собою: спрацював сакральний спусковий механізм; приховано, скоріше, в духовно-ментальному плані ожив Мешех — почалася його епоха.
Київ перестає бути столицею великої імперії, та й сама імперія розпадається. Нищівний удар татаро-монгольських орд був лише жахливим завершенням процесу деградації великого Тувала — символу об'єднаного слов'янства IX—XII століть під орудою Києва.
Під час Батиєвої навали Москва була звичайним поселенням, котре монголи досить легко підкорили. Штурмували Рязань, Владимир, Козельськ, а в Москву просто послали баскаків. Але згодом стався рідкісний збіг обставин, за яких Москві напрочуд пощастило. Основний удар монголів припав на Південну Русь. Київ — європейське місто з величезним духовним й інтелектуальним потенціалом — зруйновано вщент. Його взагалі перестали згадувати.
Куди втекла еліта Київської Русі? Частково в Галичину, але там теж панували монголи. Головним чином до Москви. Чому? Процвітаючий Владимир зруйнований, древній Суздаль традиційно ворогував з Києвом, особливо за часів Андрія Боголюбського (який грабував Київ не гірше від монголів). У Новгород? Але саме тоді над ним нависла чорна сила тевтонських рицарів. Псков і Новгород — "фронтові" міста, які ледве стримували тевтонські орди. А тут згодом і Галич зазнав нападу із заходу й став прифронтовим містом. Рязань? Але, по-перше, вона була майже зруйнована, по-друге, незабаром почала догоджати татаро-монголам. А маленька Москва, що ховалася в лісових хащах, зростала як на дріжджах. Сюди бігла, йшла, пливла та їхала вся елітна Русь. Князі з сім'ями. Церковні ієрархи, монастирська паства, багате купецтво, правителі і воїни — всі йшли не з порожніми руками. До Москви стікалися величезні матеріальні і духовні багатства, тут зростав політичний капітал. Так Москва і московити — нащадки Мешеха, угрів і фінів — перетворилися на збирачів руських земель. Москва зняла "вершки" а усієї великої Русі і стала новим символом загальнослов'янського єднання. Великий Тувал як символ слов'янської спільноти загинув. Удар монголів знищив руську Кліо; взагалі історія Північного Причорномор'я закінчилася (за висловом М. Гоголя, історія тут перетворилася в географію). Та ідея доленосного біблійного Тувала залишилася. Вона почала набувати іншого — локальнішого і особливого, не такого всезагального, як раніше, але стабільного втілення в Галицько-Волинській Русі. Паралельно з вищезгаданими руйнівними подіями західніше Києва (за Дністром) розвивалося друге коло подій конструктивного характеру.
Данило Галицький поводився як лицар, любив свою Україну.
М.Аркас
— У південно-західному куті гігантської імперії, що розвалилася, став набирати обертів "малий Тувал" з чисто українським сакралом. Це коло історичних подій почало розгортатися ще до монголів, але з їхнім приходом різко прискорилося.
Під час чвар, пов'язаних з домаганнями Київського стола Юрієм Долгоруким, на історичну арену виходить Галицька земля. А за нею — Волинська земля. За Дністром з являються історичні діячі великого калібру, такі, як галицький князь Ярослав (Осмомисл), волинський князь Мстислав. У 1199 році виникає єдине Галицько-Волинське князівство (засновник — син волинського князя Мстислава Роман). Тут ніби пробуджується духовна сила, що йде від Андрія Первозванного, від одноплемінників Ісуса Христа галілеян-тиверців. Будуються храми (Успенський собор на Волині, церква св. Пантелеймона в Галичі та інші). У1201 році народжується велика харизматична особистість, не менш велична й доленос на для Русі, ніж Олександр Невський чи Дмитрій Донськой, — народжується політичний діяч, полководець, який відстояв якщо не повну свободу від монголів, то принаймні ав тономію своєї землі, Данило Романович (Галицький). За його батька князя Романа об'єднуються Волинь, Київщина і Гали чина; Київ втрачає роль політичного (а незабаром і духовно-релігійного) центру, який переноситься на захід. Малий 7 увал народжується і міцнів в муках. Йде жорстока боротьба на три фронти: на сході — з половцями, потім з монголами; на заході — з Угорщиною і рицарями-хрестоносцями; на півно чі—з литовцями. У 1238 році Данило Галицький розгромив уперше псів-рицарів під Дорогочнном.
Перед вторгненням татаро-монголів була політично і ду ховно єдина Русь з центром у Галичині, до якої входили землі галицькі, волинські і київські. У 1241 році татаро-монголи пройшли цю Русь, зруйнували Галич, Владимир та інші міста і обклали населення ясаком. Та апогей політичного, культурно го, духовного життя Галицько-Волинської Русі ще попереду. Данило Галицький, за ним ного син Лев, онук Юрій, інші князі і духовні вожді ведуть мудру політику, маневруючи між хижою Золотою ордою, Польщею, Литвою. Не стільки ма неврують, укладаючи угоди і навіть визнаючи "верховенство" над собою (як, наприклад, визнання васальної залежності від Золотої орди — а куди дінешся?), скільки б'ються, не шко дуючи сил, відстоюючи свою реальну національну автономію, своє обличчя, свою національну ідею, торують їй шляхи, за безпечують життєвий простір. Поступаються формою, але не змістом! І так понад сто років, поки не настало трете коло по дій, що геть відірвали Південну Русь від Північної, заверши ли формування особливої нації слов'янського кореня, яка те пер (вважаю, не зовсім точно) називається українською. Нації зі своїм арієзованим менталітетом, своєю мовою, своєю ідеєю, своєю історією і культурою.
Не горда сила норманів, а криваве іго монголів є колискою Росії.
К. Маркс
Гуру вів далі:
— Ніхто краще не змалював ці доленосні для України і всієї Східної Європи події, ніж М. Гоголь [М. Гоголь, як відомо, свою кар'єру починав як професор історії Петербурзького університету]. Я коротко переповім зміст його майже невідомої у вас статті "Погляд на створення Малоросії". Тим паче, що ваша офіційна історія (і "царська , і радянська) про це говорить мало, невиразно і брехливо. Невигідно висвітлювати події третього кола з точки зору Мешеха з його "'візантійством" і "монголізмом".
І справді, як же про це писати. Ще на початку XIV століття (монголи хазяйнували в цей час по "всій Русі великій" — від Рязані, Владимира, Суздаля, Новгорода до Азовського моря) на землях українських і білоруських утворилося Велике Русько-Литовське князівство, з яким почала рахуватися навіть Орда. А невелика на той час Москва повністю залежна від монголів.
Саме в цей період відбулося повне відокремлення руських земель від монголоїзованих князівств Рязані, Москви, Твері, Владимира, Суздаля з переважно угро-фінським населенням." М. Гоголь наголошує: "...склалися дві держави, що називалися одним ім'ям — Русь, одна під татарським ігом, друга під одним скіпетром з литовцями. Але стосунків між ними вже не було". Утворилося дві Русі — "русько-литовська і "татарська", як пише Гоголь, і між ними — трьохсотлітній розрив. Причому в "офіційних" історичних працях якщо й говорять про Русь Західну (куди під егідою литовських князів увійшли галицько-волинські, тобто українські і білоруські землі), то називають її Литовським князівством. А "татарську" частину колишньої Київської імперії називають Руссю. Це не відповідав історичній правді. Ніхто в ті часи не послуговувався такими назвами Землі під Литвою називалися Великим Русько-Литовським князівством, або просто Руссю, а землі під монголами — Татарією, чи Московією. І так — до середини XVII століття.
А почалося все із загарбання на початку XIV століття литовським князем Гедеміном руських земель. "Великий язичник Гедемін, — зазначає Гоголь, — вивів на сцену тодішньої історії новий народ — народ бідний і життям, і засобами для життя, що населяв дикі соснові ліси нинішньої Білорусі, ще носив звірину шкуру замість одягу, ще боготворив Перуна і поклонявся "древньому вогню" у не торкнутих сокирою гаях, платив раніше данину руським князям і відомий під ім'ям литовців. І цей народ за свого князя Гедеміна зробився найпомітнішим на величезному північному сході Європи".
Сталося диво. З глибин Західної Русі зовсім несподівано виринає сила, яка "вихоплює" Русь з монгольських лап. Виник величезний "проміжок між великою і татарською Росією" (вираз Гоголя), що сягав на сході Рязані і Харукані (нинішній Харків). Він і став Великим Русько-Литовським князівством, практично незалежним від Орди з її "гогівським'", антиарійським менталітетом. Тут був "руський дух", тут "Руссю пахло", оскільки ні самі литовці, ні їхні князі не лише не накидали русичам своєї віри і своїх порядків (та й не могли накинути), а, навпаки, багато литовців прийняли християнство і стали вчитися руській культурі і цивілізації. Великі князі Гедемін, Ольгерд, Ягайло дали лише силу (щит), здатну протистояти тиску татар зі сходу і тевтонців із заходу. Тим самим було забезпечено саморозвиток руської нації на власній духовній основі. Це було вже те, що потім стало називатися Малоросією, а тепер називається Україною. Щоправда, незабаром став зростати вплив Польщі. Так, саме Польщі, а не напівдикої Орди. Тут, звичайно, виникають свої проблеми і свої трагедії, але вже іншого порядку. Наприкінці XIV століття князь Ягайло укладає унію Литви і Польщі, посилюється вплив польсько-католицької церкви в Литовському князівстві. Русичі, звичайно, чинили опір. Однак Західна Русь дедалі більше віддалялась від татарської Русі, від Татарії. В Русі розвивався європейський елемент, у Татарії — зростала "азійщина", незважаючи на те, що сюди (особливо в Москву, Суздаль) тікала чимала частина еліти "південно-руського народу".
Ну, а Мешех, Московія, Русь татарська — те, що потім почали називати Росією? Вона пішла своїм шляхом, і найважливішою віхою на ньому стала Куликовська битва.
Летели стрелы каленые, звенели мечи булатные.
Сказание о Мамаевом побоище
— Звичайно, Русь татарська — назва досить умовна, що відображає "політичний дах" східної частини Русі. В її центральній частині зростала Москва. Вона й стала на шлях рішучої боротьби з Ордою. Спочатку розгромила ординців на річці Вожі (1378 p.), а через два роки — на Куликовому полі. Куликовська битва — знаменита подія російської історії, її правильна інтерпретація допомагає краще розібратися в російсько-українському питанні.
Передумови Куликовської битви, поведінка її учасників, а головне, наслідки не зовсім розгадані чи, може, спеціально заплутані [Думаю, що усім відома інтерпретація Куликовської битви занадто спрощує і водночас затуманює суть справи. По-перше, ретельне і неодноразове обстеження археологами поля бою не дало ніяких результатів. Вченими не було знайдено жодного артефакту, який би свідчив про "великую сечь": ні уламка шаблі, ні наконечника стріли, ні, навіть, ґудзика від кольчуги. По-друге, офіційні історики уникають детального аналізу причин і наслідків цієї дійсно доленосної не тільки для Русі, а всього слов'янства події (див. Цаплюк М. Куликовскую битву сочинили историки // Вечерние вести. — 2001.-18 сентября).]. Знаємо, що побігли з поля бою татаро-монголи, а не росіяни. Але чому у темника Мамая (він не був ханом, як пишуть про нього в підручниках, хоч і мав велику владу в Золотій орді), по суті, не було справжньої підтримки з боку золотоордияської еліти та й з боку корінної Орди? Мамай повів кінноту на Москву, а співвітчизник хан Тохтамиш захопив "Мамаєве гніздо" — Сарай. А десь у південно-східних краях у цей час наводив криваві порядки другий хан — Тамерлан. І розгромлений Мамай в результаті намагався сховатися в Криму, де й був убитий. Чому Литва (а Україна тодішня була в її складі) не прийшла на допомогу монголам, незважаючи на всі домовленості, і тим самим стала вирішальним фактором їхнього розгрому?
Справа у тому, що невидима, але могутня ідейна твердиня панмонголізму на цей час захиталася, точніше, втратила свою духовну (релігійну) основу. Іслам і християнство дедалі більше завойовували душі татар і монголів, їхньої військової і політичної еліти. Ламаїзм і "сульдефонство" [Від язичницького бога монголів Сульде] витіснялися на задній план. З часів хана Узбека (початок XIV століття) Орду почали роздирати релігійні суперечності. Іслам, християнство (в основному несторіанської конфесії) і частково іудаїзм (духовна спадщина хозар-караїмів), природно, не могли скласти духовного моноліту.
Мамай був мусульманином і йшов на Москву не лише з метою повернути "порядки Батия", особливо розмір данини, а й зруйнувати християнські святині, покарати "невірних" (раніше подібних цілей монголи не ставили). "Окаянный же Мамай, — зазначає літописець, — злой совет собрал... и сказал им: "Пойдем на Русского князя и на землю Русскую, как еще при Батые было. Христианство разорим, а церкви Божьи попалим и кровь христианскую прольем, а законы их уничтожим". I Москва рушила назустріч "поганим" з хоругвами Христа-Спасителя і Пресвятої Богоматері (чого раніше не бувало!). І литовський князь, як і рязанський відступник — князь Олег, не міг та й не хотів надихати свої дружини на бій з християнами заради перемоги "невірних". Навпаки, із Західної Русі — від "Литовської" України (з Волині) — йшов на допомогу Дмитрію воєвода Боброк з дружиною, що відіграв у битві важливу роль.
Отже, в середині XIV століття у Східній Європі (на слов'янських просторах") склалися три історичні "одиниці", три реальні сили: швидко міцніюча Польща, Русько-Литовське князівство і "Татарія" (Східна Русь з Москвою). Із заходу насідали германські племена в особі тевтонських рицарів. Є думка, що Східну Європу від тевтонців урятували монголи. Це неправильно — їм протистояли Русь Литовська і Новгородська, поки, нарешті, в 1410 році не відбулася гігантська битва при Грюнвальді. В ній, з одного боку, зійшлися русичі ("литовські" і "татарські"), самі татаро-монголи, литовці і поляки, а з другого — германські племена та їхні сателіти. Крізь страшний скрегіт зброї з одного боку лунало: "З нами Бог!", з другого боку неслося: "Готт міт унс!" [Бог серед нас!]... Переміг слов'янський Бог. Тевтонський агресор зазнав остаточної поразки.
Куликовська битва, можна сказати, була першою релігійною війною на просторах Східної Європи. Які її наслідки? Чи вдалося Москві досягти воєнної перемоги? Над Мамаєм — так, над Золотою ордою — ні. Вже через рік золотоординці легко взяли Москву, зруйнували все навколо неї, а Дмитрій з сім’єю і челяддю заховався в Костромі. Навіть у ювілейних книгах з нагоди 600-річчя битви сказано обережно: "Битва на Куликовому полі показала можливість перемоги над татарами". Лише можливість. А яка ж ціна виявлення цієї можливості? "Оскудела совершенно вся земля Русская воєводами и слугами и всяким воинством, — каже літописець, — и от этого был страх большой по всей земле Русской" [Соловьев С. М. История России с древнейших времен.—Кн. 2.—С. 288]. З 400 тисяч руських воїнів, які брали участь у битві, залишилося менше 40 тисяч. Решта загинула.
Чи була досягнута політична перемога над Ордою? Ні. Незважаючи на те, що полчища Мамая зазнали поразки, були відновлені "порядки Батиєві", від яких Русь за півтора століття значною мірою вже звільнилася. Гноблення монголів посилилося, данина зросла в 3 —4 рази (до рівня, який був ще при хані Узбеку на початку XIV ст.). Монголи батиєвих часів виявляли віротерпимість. Тепер же, як свідчать літописи, хан Тохтамиш, взявши Москву, зруйнував храми і спалив книги.
І все ж таки Куликовська битва знайшла свій відбиток у душах московитів. Вона прогриміла на весь світ як найбільший тріумф Москви. "Радость была великая по всей Руси , — свідчать літописці. І справді, це була велика перемога — перемога "внутрішня", духовна, яка значиміша за воєнну і політичну. Нехай баскаки ще б сто років хазяйнували в Московії, однак Московія уже знала, що вона є, вона народилася, за нею майбутнє. В надрах панмонголізму народилося те, що пізніше отримає назву: "російська ідея", "російський дух". У Московії почалася епоха Андрія Рубльова і Феофана Грека, потім Діонісія, скрізь засновувалися і швидко зростали монастирі (осередки "російського духу"). Про це можна багато говорити.
Але вас більше цікавить російсько-український аспект проблеми. Тут якраз історія великої Київської Русі підійшла до свого роздоріжжя. До цього вся Русь (і Київ, і Галич, і Новгород, і Владимир, і пізніше Москва) йшла одним шляхом — широким, вибоїстим, місцями важкопрохідним. Татаро-монгольський гніт поширювався на всю її територію. А тепер вперше доленосна для всього східного слов'янства подія сталася не лише незалежно від Південної Русі (Праукраїни), а й усупереч їй (адже Праукраїна в складі Литовського князівства пасивно протистояла Московії).
Далі шляхи Московського князівства і України (збирачами якої виступили галицько-волинські князі) все більше розходяться — аж до часів Богдана Хмельницького. У Придніпров'ї з'являється нова сила ("новий фактор європейської історії!" — Запорозька Січ, яка продовжила боротьбу з мусульманською експансією в Європі, але продовжила самостійно від Москви і з новими, власне українськими національними цілями. Україна (а її до XVIII ст. у військово-політичному розумінні уособлювали козаки та їх держава) виступає або зовсім незалежно, або як антипод Московії.
Запорожці, як писав Т. Шевченко, не раз "скородили списами московські ребра". Не було "возз'єднання" двох ніби штучно розірваних частин етносу й у 1654 році, Богдан Хмельницький уклав з московським царем військово-політичну угоду для боротьби з конкретними на той час ворогами України і Московії — Річчю Посполитою та кримчаками (васалами хижої Туреччини). Повторюємо, це було не етнічне братання і злиття "на віки вічні", а лише військова угода [Офіційної письмової угоди про це немає. В архівах зберігається лише чорновий варіант такого документа, ніким не підписаний]. Україна хотіла залишатися сама собою. Цікава деталь: коли цар Олексій Михайлович наказав запорожцям зрізати хохли ("оселедці") і завести бороди, щоб стати схожими на "братів", ті йому відповіли: "Не хощем быти аки цапы". Ну, а далі відома політична історія, у якій Україна, відчувши зле, спочатку спробувала під керівництвом Мазепи вирватися з-під руки Москви, але одержала у відповідь батуринщину і невські болота, про що вже йшлося вище, потім — повне знищення Запорозької Січі і перетворення всієї країни в "малоросійський край" великої Роси.
Хто ми є? Азіяти, Монголи, Вічні варвари диких степів?.. Л. Силенко
— Тут ми торкнемося ще однієї теми, важливої для розуміння становлення росіян і українців як двох особливих націй.
У 1960 році в Каїрі вийшла книга єгиптянина Аміна Аль-Хелі "Зв'язки між Нілом і Волгою в XIII—XIV століттях". У ній викладені події XIII століття: "Об'єднані сили Заходу (Західної Європи — Ю. К.) рушили на Центр (так автор називає Палестину й Єгипет — Ю. К.) під знаменом релігії Христа. Весь удар прийняли на себе Єгипет і Сирія. У той же час зі Сходу рухалася, все змітаючи на своему шляху, грізна сила (монголи — Ю. К.): вона зруйнувала Багдад, спустошила землі Сирії і вийшла на рубежі Єгипту. Стосовно Центру Захід і Схід проводили, по суті, спільну політику. Захід використовував релігію як засіб перетягти Схід на свій бік. І якийсь час здавалося, що татари зможуть допомогти хрестоносцям повернути Гроб Господній.
Єгипет відбивав натиск двох зустрічних потоків. Він боровся. Кермо влади взяли в свої руки воїни-мамлюки. Вони покінчили з хрестоносцями і відбили нашестя татар" [Аль-Хели А. Связи между Нилом и Волгой в ХШ-XTV веках.—М., 1962.—С. 6]. Тут і зав'язка оповіді про напрочуд цікаві сторінки історії України і Росії.
Хто такі мамлюки? Майже всі вони вихідці з Поволжя і Задонщини — із земель, підвладних Хозарії, а пізніше — Золотій орді. Вчені-історики (наприклад, В. Ємельянов, М. Лісовий, та й цитований нами Амін Аль-Хелі) довели, що їх військо формувалось за рахунок забраних в рабство жителів татарської Русі. "Мамлюки майже всі, чи більшість з них, були кипчаками — волзьким народом, повністю асимільованим росіянами. Говорили вони по-російськи і були вихрещені у православ'я. Кипчаки підтримували тісні зв'язки з Руссю, брали шлюби з росіянами і більшою мірою, ніж інші народи, змішалися з ними" [Емельянов В. Десионизация. — М., 1995. — С. 99—102. Див. також: Гумилев Л. Н. Тысячелетие вокруг Каспия. — М„ 1993].
У ХНІ столітті саме мамлюки із Татарії становили кістяк єгипетської і сирійської армій, чиновництва і навіть певною мірою верхівку місцевої знаті. Звідки вони тут взялися? Зі степів "хозарської'', а потім "татарської'" Русі. Як? У результаті бурхливого розвитку работоргівлі. Спочатку хозари, а потім татари (та й свої князі цим грішили) за допомогою арабських та іудейських купців везли і гнали партії красивих, молодих, сильних людей по Волзі і Дону через Каспій і Хозарське (Азовське) море в Крим і далі, через Понт (Чорне море) на Близький Схід і в Єгипет. І так — не одне століття. Ці "росіяни", звані мамлюками, найкраще приживалися і пускали коріння в Єгипті — спрацьовувала генетична домінанта, "поклик крові".
Будучи сильнішими за інтелектом, мамлюки поступово склали тут військову, економічну й управлінську еліту. А, як мовилось, в тяжкі для Єгипту і Сирії роки, коли полчища хрестоносців
і татар напали із заходу і сходу, вихідці з татарської Русі взяли владу і всю справу боротьби за незалежність Єгипту і Сирії в свої руки і боролися як справжні патріоти.
Але яке це має відношення до нашої теми — до панмонголізму і російсько-українських відносин? Пряме. Західна Русь більшою мірою зберегла свою арійську духовність, вона практично не знала рабства чи знала його в незрівнянно менших масштабах, ніж татарська Русь. Баскаки полюбляли брати данину невільниками, яких потім переправляли у південні райони і продавали перекупникам. Крім того, работорговці — вихідці з каганатів Середньої Азії — на замовлення азовських, кримських, генуезьких, венеціанських "оптовиків" спеціально наймали татар цілими кінними загонами, які, виконуючи "субпідряд", нападали на беззахисні руські села і забирали для своїх хазяїв живий товар. У районах Сирії та Єгипту, пише сходознавець Адам Мец, "категорія білих рабів обмежувалася тюрками — кипчаками — і представниками того незнищенного племені, яке дало в Європі назву своєму стану, тобто слов'янами. Вони цінувалися вище тюрків— Якщо не було слов'янина, брали тюрка" [Мец А. Мусульманский ренессанс—М., 1973. — С. 141].
Головним північним центром работоргівлі було волзьке місто Булгар, куди зганялися невільники зі всієї центральної і північної Русі. Звідси вони направлялися на Азов, Каспій і Амудар'ю, де перепродувалися купцям арабських халіфатів [Див.: Емельянов В. Десионизация.—С. 107].
Був ще й інший шлях вивезення слов'янських рабів — через Німеччину та Іспанію. Невільники з татарської Русі потрапляли туди через Брест і Прагу — стародавні перевалочні пункти работоргівлі. Однак на землях Русько-Литовського князівства баскаки і татарські загони найманців не могли вільно хазяйнувати. Тому тут полювання на людей не мало такого поширення.
Зрозуміло, що на просторах татарської Русі складався особливий менталітет того народу, який століттями жив в умовах широких ловів і торгівлі людьми. Останні були тут живим товаром, матеріалом. Навіть християнський князь Дмитрій Донський, згодом канонізований, з легкістю наказує умертвити майстрів, які збудували кам'яні стіни Кремля, аби ті не виказали таємниць підземних комунікацій.
Пізніше вчені ламатимуть голову, намагаючись пояснити феномен довготривалосгі кріпацтва в Росії (відміненого на 200 років пізніше, ніж у Західній Європі). Пояснювали особливостями географії, економіки чи навіть бажанням німкені Катерини II закабалити російський народ. Та як можна забути азіатський, монгольський менталітет нації, що формувалася в умовах широко поставленої работоргівлі.
Українська нація формувалася в дещо інших умовах — також не райських (мали місце процеси духовного поневолення, сполячення, натиск з боку псів-рицарів), але в інших. Азійщини, монгольщини в Західній Русі було значно менше, ніж в татарській Русі. І кріпацтво в Україну пішло в основному через Московію після "возз'єднання".
Нагадаю й про своєрідний єгипетський ренесанс татарської Русі, коли мамлюки, що захопили владу в Каїрі і Багдаді, всі ці Іванбеї, Мішабеї, Ібн Василії, Семени-аги зі свитами, багатими караванами стали приїжджати на Рязанщину, Тамбовщину, у Твер, в саму Москву. Тут разом з односельцями знатні "єгиптяни" і "сирійці" з російськими іменами згадували своїх предків, відвідували кладовища, а потім везли з собою в "Святу землю" родичів, земляків і цілі села.
Все це — реалії життя татарської Русі, яким історики не надавали до цього часу значення. А вони ж формували архетип російської нації. І не тільки російської.
І золота, як сонце, Україна Кудись пішла, лишаючи сліди. В. Стус
Пальнем, пальнем в Святую Русь — В избяную, кондовую, толстозадую.
А. Блок
— Після Куликовської битви Московія продовжувала залишатися татарською Руссю, політичне залежною від Орди. Однак ставало зрозуміло, по кому подзвін. За Івана III, який розірвав ханську грамоту і оголосив себе великим князем, наступив остаточний перелом.
Це відчули і нащадки східних завойовників, які почали приймати православну віру і переходити під руку російських князів. Ось звідки численні "корінні російські" прізвища — всі ці Басманови, Юсупови, Кучумови, Курдюмови, Скуратови, Мамутови, Азарови, Меркулови, Караулови, Буланови, Єсаулови, Кудашеви, Кайсарови, Малахови, Архарови, Юрасови тощо.
Захід же України "ополячувався", але не "омонголювався" — так розпорядилася історія.
У московитів та українців — різні історичні долі і не однакові всесвітньо-історичні функції. Однак, на мій погляд, не можна кидатись у крайнощі, стверджуючи ідею "повного злиття татаро-монголів з московським людом та їх спільної боротьби проти Русі. Ось, наприклад, що можна прочитати в деяких виданнях: "Так започаткована спільнота обох тих народів туранського походження — татар і руських, а згодом москалів і татар, — що її першим спільним успіхом було знищення Русі і Києва і русинів, а пізніше — знищення України і українців" [Косаренко-Косаревич В. Московський сфінкс. — Нью-Йорк, 1957. — С 112]. "У році 1240 татари в союзі з руськими положили кінець Русі не тільки як імперії, але й як держави самих тільки русинів. Вони зруйнували в Києві дощенту все те, що залишилось після нападів Андрія (Боголюбського — Ю. К.) і Всеволода або було відбудовано, а населення вирізали впень"[Косаренко-Косаревич В. Московський сфінкс. — Нью-Йорк, 1957. — С 113].
М'яко кажучи, це перебільшення, адже у Московії татари руйнували і вбивали не менше, ніж у Південній Русі. Але, що правда, то правда, вже після створення Золотої орди Московія увійшла в партнерські стосунки is завойовниками і навіть стала важливою державною структурою нової імперії — "Руським Улусом".
Ось що цікаво: російська національна ідея почала формуватися за Івана III, але на двох "заквасках" — монгольській і візантійській. У 1453 році під ударами турків-сельджуків упала Візантія. Головна святиня православ'я — Константинопольська Софія — була перетворена в мечеть. Московія підхоплює політичне і духовне знамено, що випало з рук Візантії, приймає герб Візантії (двоголового орла) і оголошує себе центром православ'я і далі — третім Римом. Іван ІП одружується з візантійською принцесою, племінницею останнього візантійського імператора, Софією. "Два Рима впали, третій — ми, а четвертому не бувати!" — це улюблений лозунг і тост на банкетах московської знаті.
І тоді ж у Москві спалахує гострий інтерес до Києва — перевалочного пункту на шляху до Константинополя (папський легат Поссевін у бесідах з Іваном Грозним обіцяє тому допомогу Ватикану в оволодінні Києвом).
Візантизм стає другою ідеєю фікс Московії. А це, насамперед, держава, розкішний двір, складні ритуали, відкритий союз влади з церквою, цар-сонце, величезний чиновницький апарат, що придушує все живе, і — кріпацтво. Ні монгольщини, ні візантійщини в такому оголеному вигляді в Західній Русі (Україні) не було. У неї — свій шлях, шлях козаччини і (якоюсь мірою) шлях Європи, точніше, західних слов'ян, особливо католицької Польщі.
Символом самостійного шляху Московії стають своєрідні архітектурні форми — ці маківки (цибулини) церков. Апогеєм зовнішньої оригінальності московського стилю стає собор Василю Блаженного з його строкатою, вигадливою архітектурою.
Україна ніби у відповідь народжує свій знаменитий стиль бароко, що також ніколи ніде не повторювався.
Нарешті, російське кріпосне право, яке так пристрасно таврував Т. Шевченко. Відповідним чином охарактеризував кріпосницьку Росію і західник В. Бєлінський у листі до М. Гоголя. Справді, жахливо було бачити, як в "освіченому'' XIX столітті люди торгують людьми, програють їх у карти, міняють на собак, карають різками. Та й себе люди називають не іменами, а кличками: Баньками, Васьками і т. д. Все це ніяк не пов'язується з арійською ментальністю.
Аж до відміни кріпосного права (1861 р.) "глибинна" селянська Росія була без прізвищ (з часів Петра І почали одержувати прізвища, крім, звичайно, дворян, лише купці, заводчики, офіцери, солдати). Російські прізвища походять від батьків, дідів, а головним чином, від власників душ. Ось звідки "типово руські" Іванови, Петрови, Сидорови і т. д.
Українські прізвища — в основному від народних прізвиськ (ось звідки всі ці Коваленки, Яремчуки, Гоголі, Шинкаренки, Сіроштани, Голопупенки, Кравченки) або — від імен дохристиянської Русі (Бунчук, Покотило, Кудлай). А зовнішній вигляд людей! їхній одяг, взуття, головні убори, стрижка, прикраси... Звідки у росіян ці зипуни, тулупи, шуби, сарафани, ковпаки, кокошники, кушаки, халати?.. Порівняйте все це з розмаїттям та легкістю українського народного одягу і прикрас, таких же оригінальних, як і українське бароко.
А мова — душа народу? Про монголізм російської мови немало написано. Російське "ура" (по-монгольськи — спина чи сідниця), "бариш", "бояре" (бойер, тобто багатий), "казна , "шатер", "колпак", "кушак", "да-да" (дзе-дзе), "караул , "яма", "ямщик", "отец" (ата), "таракан" (кара-хан), "хохол" (хал-гол — жовто-синій) [Саме так у битві на Калці монголи охрестили дружини Данила Галицького, котрі виступали під жовто-синіми стягами]і т. д. — це все монгольські слова. В українській мові "монголізмів" майже немає. Нарешті, знаменитий російський мат, про який варто сказати окремо.
— Что больше всего нас объединяло, так это матерщина. Она у нас была одна на весь Союз. Эх, великий мат! Нет сильнее ругани на свете. Достоевский говорил: русский мат силен идеями...
— Та ні, український народ не матюкливий.
— Не матюкливый? Шестьдесят процентов коренных слов у вас, включая матерщину, тюркского, точнее, монгольского корня.
— Ні, наші корінні слова санскритські, від індоаріїв.
Вулична розмова
— Саме після Куликовської битви почав формуватися знаменитий російський мат — яскрава антиарійська прикмета російської мови і менталітету. Київська Русь, слов'янство взагалі його не знали. Убивча, сатанинська сила російського мату відома. Росіянин, який застосовує таку "зброю", почуває себе нібито надлюдиною: його всі бояться, ніхто не хоче з ним зв'язуватися. Більше того, виригуючи цю вербальну мерзоту — "В бабушку и бога душу мать!" — він ніби вивищує себе над Творцем і Богородицею. Це вже чистий сатанізм.
Більшість людей вважає, що матюки — суто російське явище. Взагалі тут можна погодитися, але слід враховувати, що це неслов'янський елемент великої російської мови і широкої російської душі. А чий же він? Звичайно, азійський, точніше, татаро-монгольський, що міцно увійшов у систему характеристик російського менталітету, став йому "рідним". У межах царської Росії, а потім СРСР він, на жаль, став "рідним" для значної частини неросійських людей. Як сказав поет, "ми варились в одному окропі, просвіщав нас московський матюк". Помічено: перше, що найлегше засвоюють іноземці, які потрапляють в російськомовне середовище, — матюки.
А слова ці — повністю тюркського кореня, взяті з лексикону татаро-монгольських завойовників, що виробився саме в процесі спілкування хазяїна-кочівника і цивілізованого полоненого — раба чи рабині. Це важливо підкреслити, оскільки в чисто монгольському середовищі такі вирази не вживалися. Сленг, про який мовиться, вироблений на "стику'' завойовника і підкореного — Гога і Магога. Полонені в очах кочового завойовника — худоба, "багно". Але вони, маючи душу й інтелект, як правило, більш духовно піднесені, тонкі, та й тіло чистіше, ніж у невмитого хазяїна (хазяїн це бачив і відчував). Звідси — потреба не просто карати, а принижувати, позбавляти шляхетності і навіть людської гідності. Завойовник душевній витонченості цивілізованого полоненого протиставляв "витончене" свинство, намагався дістатися до святая святих, до божественного в його душі. У такий спосіб він самоствер-джувався як володар. І ця монгольська диво-мерзота, що культивувалася століттями, увійшла в архетип російської натури, для декого ставши навіть "музикою душі". Великими матірщинниками, які відомо, були цар Петро та його улюбленець Меншиков. Вони навіть на державних документах накладали матірні резолюції. Таку манеру перейняли згодом і деякі більшовицькі вожді.
Але ще більш показовим, з точки зору панмонголізму, є те, що матірщина стала для багатьох (і не лише з "нижчого прошарку") ніби другою розмовною мовою. І справа не лише у вигуках, у "підсолюванні" розмови слівцями, від яких вуха в'януть. Доходить до того, що цілком осмислена розмова чи монолог наполовину і більше складається з матюків, Відомі віршовані перли, що містять 80 відсотків таких словосполучень. До речі, цікава деталь: є слова, що абсолютно не перекладаються на нормальну мову, а між тим росіянин душею безпомилково пізнає їхній смисл. Чи не так? — запитав Гуру.
— Згоден з Вами, — відповів я.
Від автора:
Мат став одним із знарядь російського панмонголізму — русифікації. Я навчався в МДУ і мав нагоду багато спілкуватися з юними представниками різних національностей СРСР, із зарубіжними студентами. Всі вони запевняли мене, що російська матірщина розповсюджується у них на батьківщині, як зараза. А японці, які вступали у контакт з росіянами, навіть спеціально вивчали матірщину, щоб краще розуміти російську душу.
Стосовно України, то матірщина стала поширюватися тут після "возз'єднання з північним братом". Запорожці лаялися по-своєму, найвживаиішими були лайки "срака", "гімно", "сучий син". Звичайно, образливо було одержувати і таку "нагороду". Але — свою, від своїх.
Нам з казаками украинными вместе не быти.
Кузьма Минин
Як! Щоб чесні козаки піддалися московській мужві? Та не будь я Остап Кукубенко!
С. Гедеонов. Смерть Ляпунова
— Влітку 1612 року у Москві під стінами Кремля, що утримувався поляками і литовцями, зійшлися військові сили двох народів, які до цього майже 300 років жили окремо, — народу руського (Західної Русі) і народу московського (Східної Русі). Мета була одна — прогнати польсько-литовського агресора, звільнити від нього місто. Це стосувалося не лише московитів, але й Західної ("українної") Русі. Козаки, які прийшли з півдня, південного заходу і виступили на боці ополчення Мініна і Пожарського, тим самим поклали край польсько-литовській гегемонії над Україною. Зійшлися дві нації, а не частини одного народу. Війська їхні не зливалися, стояли і діяли нарізно.
Відомий російський історик С. Соловйов так характеризує ситуацію (звичайно, розуміючи її по-своєму, в проросійському дусі): "Під Москвою відкрилося цікаве видовище. Під її стінами стояли два ополчення, що мали одну мету — витіснити ворогів із столиці, а між тим різко розділені і ворожі один до одного; старе ополчення, що складалося переважно з козаків (з українських земель — Ю. К.)... було представником Росії хворої, представником народонаселення раніше загиблої Південної України, народонаселення з антигромадянськими (читай: антимосковськими — Ю. К) устремліннями; друге ополчення (Мініна і Пожарського — Ю. К.)— було представником здорової, свіжої половини Росії (читай: Московії — Ю. К.), того народонаселення із земським характером, яке з самого початку Смути чинило опір їхнім виплодкам, злодійським слугам, і тепер, незважаючи на всю очевидну безнадійність становища, зібрало... останні сили і виставило їх на очищення держави. Запорука успіху полягала в тому, що ця здорова частина російського народонаселення, з одного боку, усвідомивши необхідність пожертвувати всім для порятунку віри і вітчизни, а з другого, виявивши джерело зла, головного ворога Московської держави, порвала зв'язки з хворою, зараженою частиною (тобто з військом, що прийшло з України — Ю. К.).. Слова Мініна, сказані в Нижньому: "Захотіти нам допомогти Московській державі, то не пошкодувати нам нічого", і слова ополченців під Москвою: "Зовсім нам з козаками разом не стояти" — слова, в яких виявилося внутрішнє очищення, видужання Московської держави; чисте (тобто Московія — Ю. К.) відокремилося від нечистого (тобто України — Ю. К.); здорове від зараженого, і очищення держави від ворогів зовнішніх було вже легким" [Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — Кк. 4.—С. 679].
Що ж, потрібно подякувати шановному історику за відвертість. Через якихось 45 років після описаних подій родовиті росіяни почнуть вигукувати зовсім інші слова — про "великий братній народ", з яким треба бути "навіки разом", про "возз'єднання України з Росією", про "єдину сім'ю" — і так вигукуватимуть понад 300 років з різними, звичайно, варіаціями.
Названі вище прокламації підкріплювалися міфом про "віковічну об'єднальну мрію" двох народів. Однак поряд з цими прокламаціями для широкого вжитку в Росії з часів Татищева і Карамзіна розроблялася й офіційна "наукова" концепція. Її суть відображена в наведеній цитаті історика С. Соловйова і зводиться до такого: був колись єдиний народ — русичі; удар татаро-монголів у ХІІІ столітті розколов цей народ на дві частини. Столиця Східної Русі — Москва стала збиральницею всіх земель руських. Західна Русь, незважаючи на литовсько-польську гегемонію, зберегла свої національні особливості. Однак вона розвивалася на "козацько-кочовій" основі. Звідси її "нецивілізованість", "нечистота", "дикість", "нездоров'я", нездатність формувати національну державу. Східна (Московська) Русь розвивалася на земській (осілій) основі. Земська людина (мужик) сильніша за козака, підкреслював С. Соловйов. Звідси — Московська Русь "чистіша", "здоровіша", "цивілізованіша". Головна причина Великої Смути в Московії і втрати нею незалежності — відзначені вище "недоліки" Західної Русі, "раніше загиблої України". Звідти йшли на Москву самозванці з козацьким військом, на яке спиралися Литва і Польща; там формувалася вольниця з людей, які тікали від "московських порядків" (кріпацтва); тож слід очистити й оздоровити "раніше загиблу Україну". Що й робили російські царі після Переяславської ради. Самодержавство при цьому слугувало запорукою "здоров'я і сили всієї Русі".
Така, коротко, офіційна ідея російсько-українських відносин. Вона є не просто принизливою, а й смертельною для української нації. Ця ідея — "відгалуження" російської національної ідеї з її трьома елементами: самодержавством, православ'ям, народністю — нещадно критикувалася Тарасом Шевченком. Він викривав закладений у ній деспотизм, національний егоїзм, гегемоністську і кріпосницьку спрямованість:
О люди, люди-небораки, Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки — люди — не собаки!
Но в искушеньях долгой кары, Перетерпев судьбы удары. Окрепла Русь. Так тяжкий млат, Дробя стекло, кует булат.
А. Пушкин
— А тепер глянемо на заповіт Петра І. У ньому, як у краплині води, відбилися "важкі" сторони зміцнілого російського духу. Він, як пружина, котра штовхатиме подальшу політику владик Росії. Тут — усі іпостасі російської ідеї: єгипетський гегемонізм, монгольський експансіонізм, великодержавний візантизм з використанням православної церкви як знаряддя політичної боротьби.
Варто більш детально ознайомитися із змістом Петрового таємного заповіту, складеного у 1710 році і виправленого та доповненого 1722. У преамбулі заповіту після традиційного для тих часів звеличення "Творця Буття нашого і всього Всесвіту" Петро передбачає своїм нащадкам блискучу майбутність. З часом вони будуть "владарювати над іншими європейськими й азіатськими державами". "Бо, — пояснює Петро, — всі європейські і турецька держави застаріли і відживають свій вік, а російська, подібно до голови на тілі, безперервно розвивається". "За допомогою держави — джерела розуму і думок — я скерував корабель Росії до визначеної мети, до берегів вищого присуду долі, і знаю, що мої нащадки своїми енергійними діями будуть збільшувати Росію і зроблять її на зразок безмежного океану".
Далі йдуть конкретні установки імператора: "Росія завжди повинна бути готовою до війни — головного засобу прогресу і досягнення величі". Причому, "держава може вважатися великою лише тоді, коли столицею її буде Константинополь — ключ до скарбів Азії і Європи. Тому всі сили потрібно спрямувати на те, щоб заволодіти Константинополем і цим утвердити панування Росії над світом". Для цього Петро радить збуджувати інтриги між Персією і Туреччиною, щоб вони завжди ворогували, Персію варто душити економічно (заважати їй торгувати), а Туреччину — просто зруйнувати.
"Росія повинна розширятися і на півночі в межах Балтики, і на півдні в межах Чорномор'я". Для цього слід зв'язати руки Англії, розпалюючи ворожнечу між нею і Швецією. "Остаточно закріпити за нами великі благодатні землі Малоросії і південно-західного Чорномор'я. Домагатися союзу з Англією для розвитку і посилення російського флоту".
Далі Петро рекомендує оволодіти Персією і торговельним шляхом в Індію. Серйозну увагу слід звернути і на Австрію. Необхідно "потай створювати їй ворогів, намагаючись зіштовхнути її з Німеччиною".
Для досягнення духовної гегемонії над народами Європи потрібно активно використовувати релігійний вплив на "відступників" — греко-католицьку церкву. Та головне — "безперервно думати над тим, як підкорити Туреччину і увійти в Константинополь. Зміцнюючи нашу північну столицю, не можна забувати, що шлях до Константинополя проходить через Київ, який також слід зміцнити" [Саме тут незабаром починається будівництво кріпосних споруд під керівництвом О. Меншикова]. Таганрог [У Петра та його оточення спочатку (в період війни з турками за Азов) була думка зробити Таганрог другою столицею Російської імперії] лежить осторонь. Будь-якими засобами "потрібно підкорити" Туреччину.
Потім Петро розгортає, так би мовити, сценарій майбутнього. "Нацьковуючи держави одна на одну, нагнітаючи напруженість і озлоблення в Європі, ми досягнемо того, що до Росії за допомогою звертатимуться то одна, то друга з воюючих сторін. У такому випадку допомогу потрібно надавати Австрії, але тільки після того, як вона геть буде обезкровлена". "Допомагаючи Австрії, Росія виставить свої лінійні війська до Рейну і розгорне наступ на Німеччину. Але у росіян при цьому повинні бути великі резерви військ із азіатських орд — татар, монголів, ногайців, калмиків. Як тільки війська заглибляться в Німеччину, з Азовського моря і з Архангельська мають вийти військові флоти відповідно — у Середземне море і в Північний океан. Загрозою десантування військ з кораблів можна забезпечити панування над Італією, Францією, Іспанією, Швецією, але поки що крім Англії..."
Можуть запитати: де докази вірогідності цього документа? Гадаю, що таким доказом є сама історія Російської імперії, точніше, її зовнішня політика. Взяття Азова, "дунайські" походи, шестирічна турецька війна (1768—1774), семирічна війна з Пруссією і взяття Берліна, чотирилітня турецька війна (1787—1791). Третій поділ Польщі. Загальна спрямованість на Туреччину і Константинополь. Ліквідація волелюбної Запорозької Січі, формування законопослушного "чорноморського козацтва" із скалків запорозьких куренів, переселення "чорноморців" на Кубань (забрану у турків)... Промовисті самі імена російських полководців: Потьомкін-Таврійський, Рум'янцев-Задунайський, Суворов-Римнікський...
На рубежі XVIII-XIX століть точилася війна з Персією і Туреччиною за Кавказ і Середню Азію, потім за Босфор і Дарданелли. А чого варта боротьба Росії за Крим... З часів Петра і до другої світової війни основним стратегічним районом імперії була Україна.
В результаті постійних воєн на середину XX століття Російська імперія, по суті, відновилась у чингісханових кордонах — від Адріатики до Тихого океану. Москва поширила свій вплив на Балкани, усю Східну Європу, Монголію, Китай, Корею, Південно-Східну Азію, замахнулася на Американський континент (Куба, Чилі, Гватемала), навіть почала потихеньку підкрадатися до Ірану, Тунісу і... Єгипту.
Та й на внутрішніх фронтах великороси "трудилися" не покладаючи рук. Петро І та його сатрапи всіляко намагалися затоптати паростки української ідеї, викорінити її з пам'яті народу, перетворюючи Україну у Малоросію, у так званий "Юго-Западный край" Російської імперії.
Експансіоністську естафету великого самодержця перейняла "киргизкайсацька цариця" (так називав Катерину II Державін), яка зруйнувала Запорозьку Січ.
Після Катерини, здавалося, Україна навіки стала малоросійською околицею імперії. Остання назвала себе "Святой Русью". Ні грецькій "церкві-нації", ні православним сирійцям і арабам, ні нашим братам-слов'янам, ні сусідам-румунам не спало на думку так назватися. Англія охоче називає себе "старою", Німеччина — "вченою", Франція — "прекрасною", Іспанія — "благородною". "Святим і обраним" названий був лише біблійний Ізраїль. Саме таким, незважаючи на інстинкти сріблолюбства і матеріалізму, продовжує себе усвідомлювати і сучасний Ізраїль. У такій самосвідомості Ізраїлю і Росії, безперечно, є щось зухвале.
Проте піднесене до претензійності найменування Русі не є штучною літературною вигадкою. Воно є плодом народної творчості. Ідея "Святой Руси" відбудовувалася на "монгольському" підґрунті. А це — гримуча суміш, яка спрацювала в XX столітті у вигляді небаченого в історії соціального вибуху. Цей вибух знову підніс на небувалу висоту прагнення українців самим господарювати "у ріднім краю".
Однак більшовицькі війська з півночі (ці "внутрішні монголи") не дозволили Україні стати на власні ноги. В одній з пісень, що з'явилися в останні роки, є такі рядки:
Чего за триста лет не сделали монголы, То сделали за них большевики.
Звичайно, більшовики не пили свіжої кінської крові, навпаки, запроваджували лікнепи, ходили до лазні, хто міг, приймав ванни, навіть носили краватки і капелюхи. Але ж на їх совісті цілі пароплави, заповнені прогресивно мислячими інтелігентами, яких влада примусово вивозила за межі Росії, пролеткультівська політика в галузі культури, войовничий атеїзм, примусова колективізація, масові репресії, заслання, сибірські табори. А геноцид щодо цілих народів! Чого тільки не було на ваших радянських просторах! Однак, незважаючи ні на що, українська нація жила. Бездержавна, "без'язика", могутня нація!