История Народа принадлежит Поэту.
А. Пушкин
Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже. Т. Шевченко
— Гоголь і панмонголізм? Який тут зв'язок? — запитав я Гуру.
— Безпосередній, — відповів той, — бо ця постать — харизматична для української нації. Це поняття нове для вас, але воно йде поруч з поняттям національної ідеї. Харизма в перекладі з грецької — милість, дар Божий. Це особистість, "зоряна година" якої збігається з "зоряною годиною" нації. Я впевнений: про Гоголя ви дедалі частіше будете згадувати у процесі свого відродження. Як у краплині роси відбивається світ, так у гоголівській долі відбиваються колізії російсько-українських відносин. Гоголь — особливе явище у культурі слов'янського світу. Зірка Шевченка розгорілася не одразу — наприкінці життя і після смерті поета.
Зірка Гоголя спалахнула миттєво і рано. У 26 років він був знаменитий на всю Росію! Його навіть побоювалися: "раптом змалює". Як фундатор "сучасної" російської літератури (критичного реалізму) і класичного російського театру він стоїть поруч з Пушкіним і Островським, а можливо, й вище. Але не це головне. Ні сам письменник, ні будь-хто з його оточення навіть подумати не могли: він засновник фантастичного реалізму — того ірраціонального напряму, який згодом стане впливовим у світовій літературі. Усвідомте, не Едгар По, а ваш Гоголь зі своїми ще й досі не до кінця осягнутими шедеврами: "Ніс", "Портрет", "Записки божевільного", "Страшна помста"... Спробуйте відокремити в цих геніальних творах фантастику від реального зображення життя.
Слова I. Тургенева залишаються актуальними і зараз: "Насіння, посіяне Гоголем, безумовно зріє тепер у багатьох умах, у багатьох талантах; настане час — і молодий лісок виросте біля самотнього дуба".
М. Гоголь був людиною дивакуватою, сам себе вважав таким. Наприклад, говорив: "Я, на відміну від усіх людей, не пітнію. Так влаштована моя шкіра". З жінками визнавав лише духовне спілкування (хоч замолоду, за порадою матері, і намагався вдавати з себе петербурзького гульвісу).
Гоголя дуже хвилювала думка, що його можуть поховати живим, у стані коми. До речі, так і вийшло. При перепохованні письменника труну з прахом переносили з Донського монастиря на Новодівоче кладовище. Коли розкрили труну, то побачили покійного, який лежав... на боці. Це свідчило про те, що він ворушився у своїй домовині, поки не задихнувся.
Великий меланхолік, як називав його О. Пушкін, у душі був українцем, любив Україну, хоча ідею українську не зрозумів. Саме з цим і пов'язана багато в чому його творча і душевна драма в кінці життя. Не встиг він оцінити і Тараса Шевченка. Перше видання "Кобзаря" (1840) погано розходилося, навколо нього утворилася "змова мовчання". "Хоч би хто гавкнув", — скаржився Т. Шевченко. І "гавкнув" Гоголь. Тарас спеціально послав йому свою працю на відгук. "Багато жовчі", — сказав письменник, переглянувши "Кобзаря". Інших згадок Гоголя про Шевченка та його творчість ми не знаємо. Особисто вони не зустрічалися.
Як вже мовилося, менталітет Гоголя — чисто український. Скажу більше — душа Гоголя формувалася під впливом його матері Марії Іванівни і професора Орлая — директора Ніжинського ліцею, який любив свого талановитого учня. "Я не знав глибшого учителя, ніж цей західняк", — зазначав пізніше письменник.
Хай мене звинуватять у самовпевненості, але скажу: драму життя і смерті Гоголя ще ніхто як слід не розкрив, хоч написано з цього приводу немало. Драма значно глибша і складніша, ніж її уявляють. Гоголь — резонатор духовного життя Росії, України і всього слов'янства. Він упав під вагою російської національної ідеї; його збила з ніг "руська трійка", що мчить... у безодню.
Драму Гоголя вам подавали так: захопився релігією і навіть містикою, став виправдовувати самодержавство і... втратив прогресивність, відірвався від народу. Загалом — читайте "Лист Гоголю" Бєлінського, там все сказано.
Але ж це зовсім не так. Він свій, український, точніше галичанський, архетип спробував накласти на російський менталітет, українську душу злити з російською. Вийшла... гримуча суміш, яка й звалила його в могилу в 42 роки.
А починалося все добре. Молодий Гоголь, який прибув підкоряти Петербург, за порадою матері завів собі чуб, одягся під Байрона (це потім він повернеться до зачіски в кружок — під козака — і заведе собі вуса) і попрямував науковою стежкою. У молодого професора Гоголя, за свідченням І. Тургенева, виходили гарні лекції з історії Малоросії, але тримався вік якось невпевнено і... навіть смішно.
Після виходу у світ "Вечорів на хуторі біля Диканьки" Гоголь прокинувся знаменитим. При сприянні В. Жуковського "сором'язливий юнак, який вступає в світ" (так він говорив про себе), зближується з найвидатнішими російськими та українськими діячами — Пушкіним, Щепкіним, Аксаковим, Погодіним, Плетньовим, Івановим (художником), Шевирьовим, Язиковим, Максимовичем, Бєлінським.
Незабаром накочується нова "хвиля успіху". Ніхто ще так не стьобав "немиту Росію", як це зробив "малорос" своїм "Ревізором". Західники тріумфували і мало не носили Гоголя на руках. Слов'янофіли, які щойно почали створювати свої гуртки, товариства, насторожилися і засмутилися. Перефразовуючи відомого класика, скажемо, що "Ревізор" був найпотужнішим снарядом, пущеним у голову "Святой Руси". Згодом вибухнув ще більш потужний снаряд: "Мертві душі".
Треба знати характер того часу (30-ті pp. XIX ст.), щоб уявити собі масштабність соціального резонансу, зумовленого творчістю Гоголя. Суспільство ще не заспокоїлося від грудневих потрясінь 1825 року з наступними судами, засланнями, розправами, посиленням духовного гніту, аракчеївщиною, і т. д. Масонський рух,(те, чим захоплювалася російська знать в епоху Катерини II, Павла І й Олександра І) був заборонений. Однак російське масонство продовжувало справляти свій вплив на тогочасне життя імперії, адже естафету Петра І, Меншикова, Прокоповича, Новикова, Радіщева "перехопили" не менш відомі люди Росії: Котляревський, Жуковський, Пушкін, Погодін.
Повстання декабристів (у більшості своїй масони) змусило царя Миколу І вдатися до репресивних заходів. У 1829 році вийшов царський антимасонський вердикт. Які ж наслідки? Про масонів вже відкрито не говорили і перестали виконувати їхні ритуали. Ложі були розпущені. О. Пушкін уже не міг привселюдно сказати: "Я був масоном у Кишинівській ложі... через яку в Росії знищили всі ложі" [Мається на увазі так зване Південноросійське товариство декабристів]. За це в 30-ті роки могли притягти до відповідальності.
Після заборони масонства в Петербурзі і Москві з'явилася мода на "гуртки" і "клуби" — аби не "ложі" чи "товариства"! Ще зі школи ви пам'ятаєте про гуртки Герцена і Станкевича, менш відомі гуртки Жуковського, Плетньова, Грановського, Сперанського. Найпоширенішим у цих гуртках було слово "товариш". І не лише в гуртках. У Пушкіна воно часто зустрічається у віршах. У Гоголя в "Тарасі Бульбі" лише в одному короткому монолозі "товариш" вживається сім разів. У світських і освічених колах тогочасного російського суспільства цей термін був ніби паролем, за яким упізнавали "своїх" — колишніх масонів.
Отже, масонство в Росії залишилося в закамуфльованому вигляді. Воно лише переросло в так зване "західництво".
Західники виступали проти "монгольщини", пережитків допетровської Русі, за європеїзацію Росії (по суті, відстоювались ідеї декабристів). М. Гоголь для західників був просто знахідкою. Він продовжував справу Радіщева, але за допомогою своїх геніальних літературних творів. Ніхто не міг так сильно таврувати кондову, немиту, кріпацьку, "кувшинно-рылую" Росію, як цей меланхолійний, дуже сміливий малорос. I Гоголь стьобав "Святую Русь" з її монгольщиною. Слов'янофіли лише кректали і чухалися, не знаючи, що сказати у відповідь. "Я вирішив зібрати все негідне, що тільки знав, і заразом над усім посміятися — ось і все походження "Ревізора", — писав він.
"Святая" чиновницька Русь, звичайно, реагувала. Незабаром Гоголь вже не міг жити в Росії, вона його нехтувала. З кінця 30-х років він багато часу проводить в Європі (там і пише "Мертві душі"). У Росії — в основному наїздами, та й то переважно в Україну.
Найближче оточення молодого Гоголя в Петербурзі і Москві в середині 30-х років — Пушкін, Жуковський, Аксаков, Щепкін, Плетньов, Погодін, трохи пізніше — Бєлінський, Волконські. Саме в цьому середовищі продовжували жити ідеї і принципи, які проповідували масони (особливо мартіністи і декабристи), — ідеї європейського просвітництва, вольності, братерства. М. Гоголь у своїх творах наводив чи не найвагоміші аргументи стосовно необхідності оновлення Роси.
В різних "гуртках" зберігалися і численні масонські ритуали. Ось один з них: перехід на другий ступінь посвячення в Шотландській ложі. Він полягав у тому, що "аспірант" (тобто, за масонською термінологією, претендент) готував і в колі своїх однодумців читав доповідь про аль-Мамуна — хрещеного батька знаменитого в минулому ордену тамплієрів (його спадкоємницею стала Шотландська ложа, дуже впливова в Росії — адже сам Петро І був тамплієром).
Як відомо, Гоголь пройшов таку масонську процедуру в присутності Жуковського, Пушкіна, Плетньова та інших "втаємничених", після чого одержав право називатися "товаришем".
Я спочатку заплутався, не знаючи належним чином Росію...
М. Гоголь
— Тут ми маємо ще раз торкнутися теми світового і російського масонства. Масонство нагадує легковажну кокетку:
чим більше старіє, тим більше намагається приховати свій вік. Насправді воно має близько 3000 років, а духовне коріння ного взагалі сягає допотопних часів. Засновником масонського руху (західного) вважається фінікієць Хірам (чи Адоні-рам) — друг біблійного царя Соломона і керівник будівництва знаменитого іудейського храму. Це він вигадав систему посвят, поділ членів організації на посвячених і профанів, увів в обіг слова "брат" (кандидати в масони — профани), "товариш" (підмайстри), "магістр", чи "майстер" (найвищі посвячені). Сам він був головою — "великим майстром".
Хірама дуже любив цар Соломон. Його, як і Соломона, шанує весь масонський світ, він став легендою. Основний знак масонів, як відомо, п'ятикутна зірка — зірка Соломона. Є так звана "сатанинська біблія", де Хірам зображується нащадком біблійного Каїна. А останній подається як син Люцифера (сатани) і Єви. Аргументація така: не міг сатана, з'явившись у вигляді змія, не спокуситися красою Єви і не пізнати її. Адаму вона вже дісталася не дівою. Так народився перший син Каїн, а другий — Авель, якого Каїн убив, був уже від Адама.
Але є ще й третій "святий" у масонів (крім Соломона і Хірама), особливо шанований у тамплієрів, тевтонців, шотландських і російських масонів. Це аль-Мамун — багдадський халіф — володар Багдадського халіфату (813—833) у час його найвищого розквіту, "...що обіймав, — як пише М. Гоголь, — на сході всю квітучу Південно-Західну Азію і замикався Індією; на заході тягнувся берегами Африки до Гібралтару". Це був іудейський філософ-левіт (служитель гори Сіону, де зберігалися залишки зруйнованого храму Соломона). Саме він заволодів величезним халіфатом. Вчення, ідеї, дух аль-Мамуна неподільно панували в Єрусалимі, вплив його імені був величезний. Коли 1118 року рицарі-хрестоносці заснували в Палестині (на місці зруйнованого храму Соломона) свій орден і назвали його орденом тамплієрів, тобто лицарів храму, то їхньою ідеологією стало вчення аль-Мамуна, "покращене" і розвинене палестинськими левітами [Тамплієр—дослівно: Templ-ario (арій храму, чи лицар храму). До речі, слово "лицар" — перекручене слово "арій". У давньоруському алфавіті буква "р" читалась як "ради", тобто "арій" — це перекручене "арцій"].
Пізніше на цьому ж місці організовується другий рицарський орден — тевтонський. Це "рідний брат" ордену тамплієрів, але його функції були вужчими і конкретнішими: здійснювати із Західної Європи "дранг нах Остен", "арієзувати" Східну Європу, витрясти монгольщину зі східних слов'ян (особливо із Західної і Південної Русі), підкорити і "цивілізувати ці землі. Ми говорили, що спершу Данило Галицький, Олександр Невський, а потім слов'яни спільно з литовцями у битві при Грюнвальді поклали край "цивілізаторській місії" тевтонців.
Але це те, що ми знаємо. А ось те, чого не знаємо: свою ідеологію і програму тевтонці, по суті, взяли у того ж таки стародавнього аль-Мамуна. Звичайно, в загальному вигляді, тому що аль-Мамун ні про монголів, ні про слов'янську Русь нічого не міг знати. Аль-Мамун у дусі "сатанинської біблй" говорив (таємно, звичайно) про продовжувачів справи Хірама (масонів) як духовних спадкоємців Каїна, тобто розвивав лівоарійське (антибожественне) вчення. І ще він закликав активно боротися проти "християнської єресі", створюючи для цього спеціальні організації бойовиків. Так виник орден ісмаїлітів. Саме його структуру, організацію, методи боротьби перейняли тамплієри і тевтонці.
В. Ємельянов пише, що масони й сьогодні шанують аль-Мамуна як чудового організатора, який розвинув і без того "сміливі й широкі" для ісламу погляди ісмаїлітів... І зараз кожний масон високих посвят пам'ятає заповіт "магістра аль-Мамуна: він дозволяв терор, дозволяв їм убивати, палити і грабувати, запевняючи, що гріха немає і що не слід боятися злочинів, хоч би які жахливі вони були: оскільки немає гріха, то й не буде ніякої кари на тому світі. Саме ним були розроблені багатоступенева організаційна структура і складні правила посвяти. Тому вищих ступенів у цьому ордені досягав мало хто, лише ті, кому рядові ісмаїліти сліпо підкорялися [Див.: Емельянов В. Десионизация. — С 98]. Однак цього було мало. Потрібні були бойовики, тому від ісмаїлітів відокремлюється особлива секта ассасінів. Назва походить від арабського слова "хашим" — трава. Суть у тому, що члени цієї секти вживали наркотичну трав'яну суміш, до якої входили індійські (так звані арійські — Ю. К) коноплі [Див.: Борисов В. М. Арабское средневековье и ислам. — М., 1968. —С, 65].
На ідейних засадах аль-Мамуна навіть створюється держава ассасінів з центром у горах Ельбрусу. Емблемою її була мертва голова.
Усе це сприйняли тевтонці. А значно пізніше ідеологічні й організаційні принципи тевтонців лягли в основу ордену "Туле" і товариства "Аненербе", жерцями й організаторами яких були Розенберг, Гітлер, Гіммлер. Ось звідки бере початок гітлерівська доктрина про те, що совість не потрібна, а потрібна лише воля, що на слов'янських землях припустима будь-яка жорстокість і відповідати за це не доведеться; ось звідки фашистські бойовики, організація СС, статутні принципи якої цілком узяті з учення аль-Мамуна і ассасінів. І, нарешті, стає зрозумілим, звідки походить "молодецьке" кавказьке "Асса!", і похмуре гітлерівське "СС, і дивізія "Мертва голова" (знищена під Прохорівкою у 1943 p.), і гора Ельбрус як "есесівський вівтар". Вслухайтесь: "Асса! СС! Ассасіни!"
"Ого, куди занесло автора!" — скаже читач. Але ж ми намагаємося намацати невидимі взаємозв'язки в складному історичному процесі. Однак повернімося до М. Гоголя.
У1834 році В. Жуковський, О. Пушкін та інші "товариші" доручають "аспіранту" Гоголю виступити з доповіддю на тему "аль-Мамун", що він блискуче робить у "гуртку" Петербурзького університету... Яка дивна тема! Чому така увага до середньовічного арабського халіфа? Справа в тому, що цю тему обов'язково "проходили" члени "гуртка" Плетньова і Жуковського, а раніше — в ложах петербурзьких масонів.
Пізніше свою чергову збірку Гоголь назве досить дивно — "Арабески"... І критики не могли цього збагнути.
Як уже мовилося, аль-Мамун був хрещеним батьком "масонів-аріїв" (тамплієрів) і "псів-рицарів" (тевтонців). Він особливо шанувався російськими масонами, що дотримувалися традицій Петра І і Ф. Прокоповича. І якщо для масонів-розенкрейцерів головним кумиром був Хірам, то для росіян аль-Мамун — символ торжества інтелекту над темними масами.
Загалом нічого поганого в російському масонстві, в західництві, я не бачу. Петро І витягував Росію із варварства варварськими методами (у цьому допомагав йому українець Ф. Прокопович). Масони і західники боролися з російським варварством за допомогою просвітництва і державного перевлаштування. Взяти хоча б "революцію" декабристів: це була спроба російської еліти прибрати царя чи, зрештою, обмежити його сваволю конституцією. Або згадаймо такий елемент просвітництва, як "офранцужування" Росії, коли багато дворян переходили на французьку мову, забуваючи свою "російсько-монгольську". Але ідеї масонів-західників наштовхувалися на монгольські глибини російської душі, російської ідеї.
І М. Гоголь, цей геніальний меланхолік, що вмів потрясати своїм сміхом основи соціального буття, звичайно ж, виявився знахідкою для західників, які прагнули викорчувати монголізм, азіатчину з російської душі.
Є речі, які неможливо пояснити. Є голос, що керує нами, перед яким мізерний наш жалюгідний розум.
М. Гоголь
Від автора:
Не без вагань розпочинаю цю розмову. Вона побудована на межі фантастики. Матеріал, що пропонується читачеві,
одержаний мною від тибетського Гуру і частково — наскільки це було можливо — звірений з літературними джерелами. Він не применшує М. Гоголя як великого письменника і велику українську душу. Навпаки, він дає змогу краще, глибше зрозуміти його особистість. Ну, звичайно, він добре працює і на нашу тему — тему аріїв, панмонголізму.
Йдеться про зовсім незвичайне, я б сказав, езотеричне тлумачення історії, пов'язаної з другим томом "Мертвих душ", спаленим автором за дев'ять місяців до смерті.
— Гоголь як особистість, — розпочав свою розповідь Гуру, — завжди цікавив езотеристів. У попередньому народженні (з цим погоджуються всі езотерики) він — великий французький учений Б. Паскаль, який помер у тридцятишестирічному віці так само загадково, як і Гоголь. Сам Паскаль говорив, що помирає від почуття жахливої самотності у Всесвіті, усвідомлення своєї нікчемності, мікроскопічності і загубленості в безмежних просторах Космосу.
Вчений доживав свої дні у монастирі. Перед смертю звелів у кімнаті поруч з собою поставити ліжко, на якому помирав прокажений. Як і Гоголь, Паскаль швидко прославився (своїми відкриттями у фізиці і математиці), потім раптом "зламався", став відмовлятися від власних відкриттів і написав духовно-філософську покаянну працю — "Філософічні листи" (аналогія гоголівських "Вибраних місць із листування з друзями").
Паскаль був "просунутим" — людиною "шостого кола", або "шостої раси", — і в XVII столітті говорив таке, що лише в наші дні стає більш-менш зрозумілим ученим-спеціалістам. Наприклад, його слова: "Невміння вивчати людину змушує вивчати все інше". Самій же особистості Паскаля (як і Гоголя) найкраще пасують його власні слова: "Людина найслабша тростинка в природі, але тростинка мисляча".
І ця геніально мисляча тростинка — Гоголь — у холодній, безмежній, монголоїзованій Росії просто зламалася. Він також був людиною "шостого кола" ("шостої раси"), час якої настане лише в XXI столітті.
Ми живемо в "осьовий" період часу (за Біблією — в "кінці часів"). Закінчується ера Риб (ера Церкви) і настає ера Водолія (ера Живого Бога), котра триватиме 2160 років, починаючи з 2003 року. Вона ж — ера біблійного Тираса, тобто слов'янства, провідна роль у якому — за Мешехом (Росією) і Тувалом (Україною).
Бачите, який "тугий вузлик" виходить. Але зав'язуватися він почав 150 років тому, в середині 40-х років XIX століття, коли розпочався інкубаційний період нової ери, що народжувалася, і нової раси людства — так би мовити, раси Гоголя. Таких людей, які набагато випереджають свій час, стає дедалі більше в "кінці часів". Не всі вони, звичайно, геніальні і навіть не всі помітні. Але їхнє життя в нашому середовищі — це саме "видимий світу сміх і невидимі світу сльози". їм "нудно на цьому світі, панове!" Все це слова Гоголя.
Ми говорили, що Гоголю було вкрай важко жити в Росії, яку він добряче відшмагав. Тепер додамо: і в Європі це була людина "шостої раси", не від світу цього. Нинішній "осьовий час" почався у 40-ві роки XIX століття. "Сорокові фатальні..." Не лише в XX, а й у XIX столітті. Це початок найбільшого фарисейства на Землі (1847 рік — "Маніфест Комуністичної партії" К. Маркса і Ф. Енгельса), це французька та інші революції в Європі, це Кирило-Мефодіївське товариство, це "прозріння" слов'ян і чітке оформлення української ідеї (Шафарик, Куліш, Максимович, Шевченко), це духовне народження Батька вашої нації — великого Тараса, початок його Голгофи і його Слави. І це реалізація української домінанти — "галичанського сакрала" Гоголя, — його духовне просвітління і його душевний і фізичний злам.
Що з того, що він у миколаївській Росії з ії гнітючим кріпосним середовищем, з собакевичами і ноздрьовими тихо говорив друзям: "Цим крутим поворотом, що стався не з моєї волі, наведений я був зазирнути глибше в душу взагалі і дізнатися, що існують ії вищі ступені та явища". Друзі здивовано стенали плечима: з вами, мовляв, усе ясно. Гоголь зрікається всього ним написаного і чітко пояснює своє дивацтво": "Письменник, якщо лише ти наділений творчою силою створювати власні образи, виховайся перше як людина і громадянин землі своєї, а потім вже берися за перо! Інакше вийде невлад".
Відомо, що твір "Пригоди Чичикова, або Мертві душі", який вийшов у світ 1841 року, Гоголь називає лише першою частиною праці і оголошує про підготовку її другої частини, яка служитиме певною противагою першій (сатиричній) і міститиме в собі позитивні картини з російського життя і позитивних героїв. У1845 році він спалює цю саму другу частину і одразу ж береться за новий її варіант. Чому спалив? Цього ніхто не знає.
Через шість років, улітку 1851-го, письменник знищує і новий варіант поеми-роману. Горить у каміні плід шестирічних творчих мук і наполегливої праці. А вже перед самою смертю горять останні чорновики другого тому і "деякі папери, що відносяться до нього". Ось їх ми й торкнемося.
Що було в першому варіанті другого тому? Продовження того, що ми бачимо в кінці першого тому, — роздуми Чичикова про себе, долю Росії і її народу, а також історія самого героя: як він дійшов до життя такого. Виходило якось не так, болісно, неправдоподібно. Гоголь нервує, скаржиться друзям, відбивається від нападів і "східних, і західних, і нейтральних". Хоча проблеми російські все-таки проглядають і тут, причому виступають дедалі рельєфніше. Це видно з випадково вцілілих чотирьох глав, опублікованих у 1855 році. Що не кажіть, а поміщики Пєтух і Хлобуєв, полковник Кошкарьов — це російські типи. Однак все це спалюється, і письменник енергійно починає новий варіант. Що ж у ньому?
Як відомо, саме другий том Гоголь називав палацом, тоді як перший том "Мертвих душ", що вразили Росію, — всього лише "ґанком до палацу". Що ж було в палаці? Дуже приблизно, поверхово ми дізнаємося про це, ознайомившись з випадково вцілілими чорновими главами, точніше, нарисами.
— Ви не повірите, — зазначив Гуру, — але ці нариси допомогли мені відновити по пам'яті зміст прадавнього манускрипту "Тат твам азі" ("Ти є той"). Це лівоарійський підручник з психології і масового гіпнозу чи щось на зразок "порадника надлюдині": як досягати и утримувати владу над іншими людьми. Такі "підручники" були як у атлантів, так і в протоіндійців, звичайно, у вкрай обмеженій кількості. "Тат твам азі" ліг в основу пізнішого східного порадника з технології масового гіпнозу — Раджа-йоги: "Ахам Брахма асмі" ("Бог в мені"). Ці надзвичайно рідкісні манускрипти були доступні лише вищим жерцям Атлантиди, а пізніше — джайністських храмів. Тепер це святая святих езотеричних товариств: про них знають лише великі магістри провідних масонських лож і, можливо, десятків зо два посвячених найвищого ступеня. У нас, у монастирі Ас'я-Риші, вони були і зберігалися, як мовиться, під замком.
— Чому?
— Тому що це, по суті, вступ до ще небезпечнішого манускрипту, який я навіть називати не хочу, бо він містить алгоритми психічного терору. Його взагалі варто знищити. У допотопному світі, особливо в Посейдонії (Західній Атлантиді), не лише здійснювалася підготовка "надлюдей", а й певний час домінувала концепція надлюдини ієрархічної піраміди тотального панування, створюваної нею. За багато століть були написані ґрунтовні порадники з парапсихології, психоаналізу (вчення Фрейда — дитячі казки у порівнянні з цими вченнями), масового гіпнозу. Деякі з цих порадників мали Гітлер і вищі бонзи СС. І, звичайно, елітні масонські ложі.
— Гаразд, — перебив я Гуру, — а як це потрапило до Гоголя? І причому тут "Мертві душі"? Нарешті, як все це довести?
— Не знаю, — відповів Гуру. — Можу лише висловити припущення. По-перше, "Тат твам азі" починається тими ж словами, що й лист Гоголя до свого найближчого соратника С. П. Плетньова: "Є речі, які неможливо пояснити. Є голос, що керує нами, перед яким мізерний наш жалюгідний розум, є багато того (далі у Гоголя пропущено — Ю. К.), що може відчувати лише надлюдина в хвилину медитації". Перша частина фрази (до дужки) дослівно збігається з текстом "Тат твам азі", друга — частково.
Далі, у цьому ж листі: "...силою внутрішнього ока і вуха я бачу і чую... рух душі людини; стає мені ясним і рух маси".
Це — дослівна виписка з того самого манускрипту про масовий гіпноз. Якщо подібні словесні "шматочки"зібрати воєдино (а їх багато у другому томі "Мертвих душ"), то стають помітними дивовижні збіги. Я навів лише два приклади.
— По-друге, — продовжував Гуру, — спалений другий том автор у своїх листах трактує як щось "надлюдське", таке, що стане дивовижним підручником з життя і змінить психологію мас. Росія в ньому — ніби декорація, на тлі якої розгортається досить дивне неросійське життя і якось ходульно діють — навіть не стільки діють, скільки красуються — дивні фігури "надлюдського", ідеального штабу (супермени, що відбулися і не відбулися). Костанжогло, Мурадов, Тентетніков (колишній масон) і його таємничий учитель Олександр Петрович, та й основний герой Павло Іванович Чичиков проходять досить дивну, нечувану в Роси, "школу життя" на масонський кшталт. Тут висвічується "темне минуле", про яке Чичиков натякає в першому томі.
Словом, поруч з уривкамн-шедеврами новий варіант другого тому "Мертвих душ" був наповнений розповідями про дивних, відбірних, ідеальних людей і навіть "надлюдей". Тут розкривалися цілі педагогічні системи: як стати "людиною", як піднятися над іншими людьми, як опанувати "науку життя". Твір містив також надзвичайно цікаві психологічні етюди і правила поведінки.
— А чи не можна конкретніше? — зауважив я. — Адже це все загальні слова...
— Будь ласка. Не потрібно доводити, що в заключних розділах "Мертвих душ" є розлогі психологічні екскурси, а також щось подібне до методики виховання молодих людей. Суть їх одна: як виховати знавців "науки життя", котрі вміють виділятися серед "профанів", використовувати їх у своїх інтересах (Чичиков тим і займається, що одурює решту персонажів). Але, припустимо, все це ні про що не говорить. Однак гляньмо на важливі "вкраплення'' в ці розмірковування письменника. Ось одне з них: "Незчисленні, як морські піски, людські пристрасті, і всі вони схожі одна на одну, і всі вони на початку підкоряються людині, а потім вже стають страшними володарями її. Щасливий, хто обрав собі найпрекраскішу пристрасть; зростає і десятериться з кожною годиною і хвилиною незмірне його блаженство, і входить він глибше і глибше у нескінченний рай душі".
Це ж уривок з першої (вступної) частини "Тат твам азі", щоправда, з дещо поліпшеним стилем. Далі говориться (Гоголь пропускає ці слова): "Як дрібка солі, розчиняючись у воді, стає єдиною з нею, так само стан єдності душі і розуму називається Турайєю". У цьому розділі йдеться про методи так званої Турайї — концентрації волі, свідомості і духу з метою "психічного перетворення" людей на "арійський лад" [Аналогом "Турайі" у ведичній практиці виступає метод "Самадхі" як гілка
Раджа-йоги (масового гіпнозу)].
А почитайте уважно першу главу з чорновиків другого тому, де йдеться про виховання і життя дивної людини Андрія Івановича Тентетнікова. У ній подаються дуже цікаві міркування про психологічну підготовку юнаків; також згадується про якогось всезнаючого ("все було йому відомо") учителя Олександра Петровича, який прищеплював вибраним учням "вищий розум", точніше, доводив їх до "вищих ступенів розуму", підвладних лише небагатьом. Іншими словами, готував суперменів, які вміли "зберігати серед будь-яких прикростей високий спокій"... "Саме цю науку життя він зробив предметом окремого курсу виховання, розрахованого лише на відмінників", — пише Гоголь. Так, система відбору в супермени була дуже жорсткою. Ми дізнаємося також, що цей Тентетніков був масоном і мав відношення до складних і темних справ.
— Ви знаєте, — продовжив Гуру, — ми порівнювали зазначені місця "Мертвих душ" з методиками підготовки "залізних рицарів" Тевтонського ордену — цих білявих похмурих красенів, які вміли зберігати незворушний вираз обличчя у будь-яких битвах, — і бачили абсолютний збіг.
Другий том "Мертвих душ", написаний, точніше, вимучений уже хворим, стомленим від життя письменником з надзвичайно тонкою і благородною душею, читали лише двоє-троє людей. Звичайно, у ньому були, я гадаю, розділи —справжні шедеври. Але були я розділи, де розкривався вміст таємнихмасонських манускриптів, і... надійшов наказ спалити...
— Від кого міг надійти такий наказ? І як ці манускрипти потрапили до Гоголя? — здивовано запитав я.
— Щоб відповісти на ваші запитання, потрібно зробити ще один відступ. Отже, серед тих, хто бачив спалений рукопис Гоголя, були, найвірогідніше, графи О. К. і О. П. Толсті.
Молчите, проклятые книги! Я вас не писал никогда!
А.Блок
— Граф О.П. Толстой — сама по собі маловідома постать, цікава лише своїм ставленням до Гоголя; у нього в московському будинку на Нікітській мешкав вимучений письменник останні два роки (після відвідання Палестини). Тут, у кімнаті на першому поверсі, він і помер. Звідси Гоголь їздив в Україну, у маєток матері, жив там якийсь час і знову повертався до Москви на Нікітську І так кілька разів протягом 1850-1852 років.
На відміну від свого родича граф Олексій Костянтинович Толстой - надзвичайний феномен російського життя XIX століття, людина, яка відіграла особливу роль у долі Гоголя та й Шевченка. Він дуже співчутливо ставився до цих "геніальних малоросів". Вважав себе учнем Гоголя (Микола Васильович був старшин за нього на вісім років). Коли граф лише починав свій шлях драматурга і поета, Гоголь перебував у зеніті слави. Факт близьких стосунків О. К. Толстого і М. В. Гоголя зафіксований в енциклопедіях, але біографи Гоголя чомусь не звертають на нього уваги. А даремно. Олексій Костянтинович спочатку був західником і навіть масоном (вступив до ложі за кордоном, де довго жив, і входив навіть до різних містичних сект). Потім відкинув все це (по суті, пройшов шлях Гоголя).
У своїх перших творах Толстой сатирично зображував Росію, де "порядка нет как нет". Саме він став ініціатором знаменитої серії Козьми Пруткова. Але зрештою зрозумів, що західники принижують власний народ , і зблизився з Шевченком і Гоголем. Ніхто з російських поетів так зворушливо не писав про Україну:
Ты знаешь край, где все обильем дышит, Где реки льются чище серебра, Где ветерок степной ковыль колышет, В вишневых рощах тонут хутора. Ці рядки можна порівняти хіба що тільки з гоголівською поезією в прозі. Як і Гоголь, О. К. Толстой, турбуючись про свою батьківщину Росію, збагнув російську душу зсередини, відчув її манливі, дикі, "монгольські'" глибини:
Край ты мой, родимый край, Конский бег на воле, В небе — клич орлиных стай, Волчий голос в поле...
Гой, ты родина моя! Гой, ты бор дремучий! Свист полнощный соловья, Ветер, снег да тучи...
Хіба ці слова не породжують щемливий біль, хіба не зринає в пам'яті гоголівське тривожне: "Куди ти мчиш, Русь, дай відповідь! Не дає відповіді!''
В молодості про О. К. Толстого говорили, що він — інтимний друг цесаревича Олександра. І дійсно, ще будучи дитиною, він потрапив до числа відібраних хлопчиків для компанії цесаревичів і княжичів. Вони повинні були разом вчитися, гратися, виховуватися. Керував цієї справою все той же В. Жуковський — наставник цесаревича, масон. Цілком природно, що для виховання і навчання такої елітної групи юнаків при дворі використовувалися найкращі посібники, підручники. Серед них, звичайно, були таємні і дуже рідкісні методики підготовки "суперменів" — жерців і царів. Вчителі навчали своїх підопічних хитрощів індивідуального і масового гіпнозу, психоаналізу, психічного тиску на людей тощо. Такі книги надходили з архіву задушеного у березні 1801 року імператора Павла І, який, як відомо, був масоном вищого ступеня посвячення. Саме звідти, напевно, була добута "Тат твам азі" — святиня тамплієрів та їхніх "братів" — тевтонців.
Слід зазначити, що після загибелі Павла І і коронації молодого Олександра І російське масонство прагнуло одного: повернути ордену "вільних каменярів" втрачені ними в Росії позиції внаслідок "катерининського погрому". Дехто називає ці часи навіть періодом відродження масонства, "олександрівською порою його цвітіння" тощо. Саме тоді і пішли в хід в елітних ложах таємні методики і системи "супервиховання". Однак згодом вони були зняті з обігу і покладені в надійні схованки. Та інтерес до них не згасав, особливо у вищих колах дворянства.
Найвірогідніше, таємні методики психоаналізу, гіпнотичного виховання (впливу) потрапили до Гоголя від котрогось із Толстих. І не виключено, що хтось із "компетентних", прочитавши другий том "Мертвих душ" і побачивши, що в ньому розкритий зміст святині тамплієрів і Шотландської ложі (спадкоємиці тамплієрів), наказав спалити написане. Жартувати з масонами (Гоголь і графи Толсті це добре знали) було небезпечно. Таким чином, до всіх відомих душевних мук М. В. Гоголя навесні 1851 року додався "фактор ікс" — тиск таємних лож. Це і позбавило нащадків, тобто нас з вами, можливості прочитати останню працю генія.
Я вам поведал неземное, Я все сковал в воздушной мгле. А. Блок
— А чи не відхилилися ми від теми аріїв, панмонголізму й України? — запитав я Гуру.
— Навпаки, ми підійшли до неї впритул, і час узагальнити сказане. Сюжет "Мертвих душ" пов'язаний з масовим переселенням селян з центру Росії на благодатні землі Херсонської і Таврійської губерній, які в той час називались "ногайськими'" степами. В імперії активно проводилась в життя петровсько-катерининська політика змішування національностей і русифікації окраїн. Але головне — Гоголь не тільки майстерно змальовує Центральну Росію з її кріпосниками-поміщиками, чиновними рилами і простим народом, духовно скаліченими існуючими порядками, а й переконливо показує, яку духовну і моральну "користь'' одержує українська нація з її арійською закваскою від таких демографічних вливань. У край козацької вольниці і слави переселялися Селівани та Петрушки, дяді Міняї і дяді Мітяї та "чорноногі" дівчата, котрі не знали, "де праве, де ліве". І везли їх туди... Чичикови. Пропонований для переселення в Малоросію народ, "що добрячий горіх, — каже Собакевич, — всі як на відбір: не майстровий, так інший якийсь здоровий мужик"...
— Але дозвольте, — заперечує Чичиков, — навіщо ви перераховуєте всі їхні якості, адже це все народ мертвий.
Така алегорія, хотів того Гоголь чи ні, порушує величезну етнічну проблему — проблему "мертвих душ" всередині живого організму нації. Люди, вирвані із звичного природного, соціального, етнічного середовища і "пересаджені" в інші умови, як не крути, не можуть не відчувати себе "мертвими душами". Вихід один — адаптуватися, сприйняти як свої мрії і надії корінної нації (не обов'язково асимілюватися, можна розвивати і власну культуру, виборювати автономію). Але що сказати про людей, які не вміють і не бажають розмовляти мовою "етнічного середовища" — корінного народу? Мова — душа народу. Тому, напевно, вважають: своя власна мова — своя душа, і прекрасно! Але своя душа не зможе бути живою і повноцінною без єднання з душею всього етносу, без спільних з ним вібрацій. А що сказати про людей, які виросли і живуть на благодатній українській землі, але думають і діють і в інтересах відновлення гегемонії північного сусіда?
Словом, питання про мертві душі сьогодні актуальне для вас як ніколи. Хіба ви не відчуваєте розірваності вашого національного середовища? Хіба не маєте проблем щодо згуртування етнічних українців, а також представників інших етнічних груп, які є громадянами незалежної України, на якнайшвидше подолання численних пережитків недавнього компартійного суспільного буття?
І ще один момент. Гоголь по-своєму відповів на давнє науково-історичне питання: про здорову і хвору Русь. Пам'ятаєте, ми цитували Соловйова про те, що Русь "здорова", тобто північна і східна (земська, осіла, мужицька), зустрілася під Москвою з Руссю "хворою", тобто південною і західною (козацькою, кочовою, чумацькою)? Придивіться, який народ живе в українських степах, на берегах Дніпра, на Полтавщині і Київщині (перечитайте "Вечори на хуторі біля Диканьки", "Миргород", "Тарас Бульба"). Його жива, сильна душа, весела вдача викликали захоплення у читаючої російської публіки. І погляньте, який люд постає із сторінок "Мертвих душ" і Ревізора".
"Дрібніють люди на землі, ростуть і висяться царі!" (Т. Г. Шевченко). І справа, звичайно, не в самих народах як таких, їхньому генетичному корінні, а в історії, соціальних порядках, точніше — в козацькій вольниці на півдні і кріпосництві на півночі, що омертвило душу сильного народу. І цю "мертвечину" офіційна Русь десятиліттями експортувала в Україну.
Тепер стосовно монголізму. Ми вже говорили про "сорокові фатальні" не лише XX, а й XIX століття. Специфічний період історії людства, що зветься в Біблії "кінцем часів", бере початок саме з цього десятиліття. Воно означене появою на історичній арені сатанинського вчення і практики (комуністичного маніфесту, відповідних теорій і партій). Почався цей період наступом матеріалізму й атеїзму, торжеством різних форм сатанізму і більшовизму, який лише в наші дні (з розпадом "імперії зла") ніби закінчується. Гоголівська чутлива душа з "галичанською закваскою" не могла цього не відчути і не спротивитися посиленню бездуховності.
А що таке бездуховність? Крайні прояви матеріалізму у соціальному житті? Це і є монголізм, що передбачає перетворення народу в підневільне населення, брутальне насильство, рабство, знеособлення людини, омертвіння його душі.
"Назад, до душі людської, до Бога, до релігії!" — це лейтмотив усіх виступів письменника протягом останніх 7—10 років його життя. І справа зовсім не в містицизмі. Оживити душі людські, вигнати монголізм і азіатчину, наповнити їх животворним духом — ось чого захотів Гоголь у країні собакевичів, ноздрьових і чичикових! Ось на чому він зламався.
Я був масоном у Кишинівській ложі, тобто в тій, через яку знищили в Росії всі ложі.
О. Пушкін
— Історики даремно оминають масонство. Воно зовсім не другорядний фактор у житті українців, росіян і всього людства. Це дуже складне соціальне явище. Його не можна оцінювати однозначно. Різні напрями, ложі, різні рівні діяльності. У Росії і Україні домінували тамплієри (точніше, їхні спадкоємці, бо тамплієри були розгромлені в Європі ще в XIV ст.), мартіністи, розенкрейцери (так звані франкмасони). Найвпливовішою і "найсоліднішою" була, як відомо, Шотландська ложа.
Дуже прихильно до масонів спочатку поставилася Катерина II, яка оголосила себе вольтер'янкою (закупленій у Вольтера бібліотеці відвели великий зал у Зимовому палаці, а сам вчений одержав доручення написати історію Росії), її другом і вчителем був масон Дідро. Імператриця не заважала своєму спадкоємцю Павлу насаджувати масонські ложі в Росії. Однак після "пугачовщини" ставлення Катерини до масонів почало змінюватися. У деяких історичних джерелах стверджується, що цариця розлютилася на російських масонів (Новикова та ів.), злякавшись Великої Французької революції (як з'ясувалося, саме масони були її ідеологами).
Можливо, це й так, але не зовсім. Все почалося раніше, з Пугачова. Омелян Пугачов — постать дуже загадкова. Я впевнений: досліджуючи цю особистість, і все, що з нею пов'язане, можна вийти на досить цікаві сюжети російської історії. Наприклад, такий факт: О. Пушкін, відклавши усі справи, береться за величезну роботу — написання "Історії пугачовського бунту", причому на прохання (а не просто з дозволу, як пишуть) імператора, який особисто переглядає кожну написану сторінку. Відповідні вказівки Пушкіну надходили також від Третього відділення. Чому раптом ? Навіщо?
Вже говорилось, після повстання декабристів почалася активна боротьба з масонами (страти і заслання до Сибіру виявилися недостатніми). Треба було витруїти ідеї масонів із свідомості російської еліти, ідеологічно зміцнити вердикт царя про заборону масонського руху.
Тема Пугачова, до того ж розкрита знаменитим поетом, виявилася б якраз доречною. Справа в тому, що виходець із верхівки донського козацтва О. Пугачов — особистість непересічна. Він пройшов Європу (в період Семирічної війни), одержав посвячення в ордені "Великий Схід Франції" — провідній ложі континентальної Європи. Пугачов також відігравав помітну роль у середовищі польських та українських масонів — як провідник ідей "Великого Сходу", особливо серед нижчих (козацьких) шляхетних прошарків.
"Масони Західної і Центральної Європи, — зазначає В. Ємельянов, — знали про Пугачова значно більше, ніж самі російські люди. Задумане західними масонами поголовне знищення національно мислячої еліти російського суспільства руками Пугачова, кінець якому поклали І. І. Міхельсон і О. В. Суворов, було втілене у Франції, де "гуманіст" з "Великого Сходу" лікар Гільйотин забезпечив озвірілу масонську зграю вбивць своїм "великим винаходом" [Емельянов В. Десионизация. — С 138-139]. У цьому досить категоричному судженні є лише частка правди, але вона все-таки є. Вісімнадцятирічний період життя Пугачова (перед "селянською війною") оповитий таємницею. Відомо лише, що він перебував у складі російських військ у Польщі, Пруссії (до 1762 p.). Потім "ледве простежується його слабкий слід" (вираз О. Пушкіна) у Франції, Польщі, Правобережній Україні, на Дону, Кубані і, нарешті, серед яїцького козацтва. Пушкін також робить припущення, що пугачовщина сягає своїм корінням у російсько-польські справи.
Насправді ж пугачовщина готувалася як четверта козацька війна проти Московської держави (перша — під керівництвом Болотникова, друга — Сагайдачного, третя — Виговського). За відомим уже сценарієм: воскресає убитий напередодні цар чи з являється законний спадкоємець престолу, обіцяє свободу кріпакам, "милує" опальну частину верхівки суспільства і захоплює владу в Росії. Ставка, як і раніше, робилася на козацьку Україну (всі самозванці Росії були з України).
Та в Україні справа Пугачова "не вийшла" (а хотілося все це почати в середині 60-х років, незабаром після вступу на престол "німкені Катерини"). Через війни Росії з Туреччиною і Пруссією, поділ Польщі тут дислокувався величезний контингент військ; українські і донські козаки також були мобілізовані. Довелося податися на Урал, де Пугачов не мав зовнішньої підтримки.
Уряд Росії, звичайно, знав про масонське підґрунтя пугачовщини. Недаремно пізніше Катерина II порівнювала масона Радищева з Пугачовим. І допити останнього велися таємно. О. Пушкіну цар довірив архіви Таємної канцелярії. Але поет не встиг (а можливо, йому завадили — адже існує версія про причетність масонів до загибелі О. Пушкіна) підготувати працю, яка, за задумом згори, мала б виправдати заплановану хвилю переслідувань російських масонів.
У контексті нашої розмови слід ще раз наголосити, що масони в цілому були прогресивним, хоча і прихованим фактором російської історії, Вони становили фундамент "західництва", протистояли азіатчині (монгольщині) в російському житті, виступали проти кріпосництва, займалися просвітництвом, "тягли" Росію в Європу. Конституція Пестеля, грудневе повстання 1825 року ставили собі за мету відміну кріпосного права, створення унітарної республіки, або, принаймні, конституційної монархії.
Кажуть, що масони довели Росію до Жовтневої революції і здійснили її. Це неправда. Лютнева революція — так, практично є справою масонів (усі члени Тимчасового уряду були масонами). Але ця революція нічого поганого не принесла Росії. Навпаки, прибравши самодержавство (консервативний, візантійсько-монгольський елемент російського життя), Лютнева революція відкрила шлях до цивілізації і демократії. Стосовно України ця революція також була прогресивною. Саме за часів Тимчасового уряду виникла і функціонувала Українська Центральна Рада, яка повела свій народ шляхом незалежності, що згодом був перекритий "більшовицьким Мешехом".
Після "Великого Жовтня" масонство (всі ложі) було заборонено (хоча до масонів належало чимало визначних більшовиків, наприклад Дзержинський, Зінов'єв та ін.). На початку 20-х років з Петрограда за кордон відправляється два "філософських" кораблі, заповнені софіанцями, яких вислали з радянської Росії. О. М. Горький — визначний масон-софіанець,— щоправда, сам поїхав на Капрі.
Престолові-отєчеству Та німоті плата...
Т. Шевченко
Я не знаю зовсім Росії...
М. Гоголь
— Тарасу Шевченку Росія вимальовувалася, перш за все, в образі "царя, цариці і царят", що втілювали страшну, бездушну силу, яка пригнічувала свій, український, та інші народи. Пояснення тут зайві для тих, хто читав "Сон", "Кавказ", "Молитву" ("Царям, всесвітнім шинкарям"), "О люди! Люди-небораки!" тощо.
Візантизм, прищеплений на монгольщині, з його самодержавною пишнотою, гегемонізмом, сваволею, став ніби історичним фундаментом "російської ідеї" — офіційним, могутнім, але, на жаль, брутальним, кривавим його виявом. Поневолення самих росіян (кріпосне право, що затяглося на століття), закабаления і пригнічення інших народів, численні розправи над ними, русифікація "окраїн" і запобігання перед іноземцями ("німоті плата") — все йде від царизму, приправленого азіатчиною. Звідси сповнені благородного гніву слова Шевченка — не проти російського народу, а проти царизму, який прагне виступати від імені народу і, прикриваючись його ім'ям, всіляко проголошує "народність" як складову частину російської ідеї.
Самодержавство, православ'я, народність — саме ці "три кити" російської ідеї намагався освятити своїм генієм Гоголь. І... зламався. Шевченко б'є і б'є по самодержавству, виливає весь свій сарказм, кличе Русь до сокири, пристрасно очікуючи пори, коли "царя до ката поведуть" [Можливо, саме тому Гоголь і вбачав у творах Шевченка "багато жовчі"].
Гоголю Росія з'явилася в образі трійки, що мчить скажено. З одного боку, від швидкої їзди "дух перехоплює", трійці, шарахаючись, дають дорогу інші народи і держави, а з другого... хто править трійкою і кого вона везе? І головне, куди? Ці запитання Гоголь намагався відкинути, він почав малювати в своїй уяві, в листах, у другому томі "Мертвих душ образ "Святої Русі". Але уважно вдивляючись в образ "Святої батьківщини, Гоголь дедалі чіткіше виявляв в ньому... монгольські риси. Письменник потрапив ніби в мертву зону — всі відвернулися від нього. "Східні, західні, нейтральні — всі засмутилися", — скаржиться він Бєлінському. Західні "засмутилися" тому, що втратили геніального критика кондової Росії. І це його не дуже дивувало. "Східні" і "нейтральні образилися на письменника за те, що він почав заперечувати монгольське, азійське начало у великоруській нації. Саме цей факт вражав його особливо: "... я не знаю зовсім Росії...", "прагнутиму краще роздивитися Росію... всюди зазирнути... все самому помацати".
Те страшне, темне, чого боявся, чого не хотів бачити в "Святій Русі" Гоголь, зовсім не лякало більшість російської еліти, не кажучи вже про народ. По суті, вся російська філософія другої половини XIX — початку XX століття (Соловйов, Трубецькой, Булгаков, Розанов, Бердяев) виходила з ідеї монголізму і візантизму як стрижневих моментів російської ідеї.
Прихильне ставлення до ідеї панмонголізму ("джерела сили і могутності"), як це не дивно, і зараз притаманне певній частині російської інтелігенції. Взяти хоча б існуючу в літературі концепцію "корисності" панування Золотої орди. "Встановлений Божим Провидінням протекторат Золотої орди, що підкорив собі слов'янську Русь, — пише російський вчений В. Данилов, — поклав кінець боротьбі аристократичних честолюбств. Багатостолітніми стараннями позбавлених знань істориків нам нав'язували образ золотоординців як диких і злих кочових племен. Мимохідь згадувалось про їхню віротерпимість, мовляв, релігія не відігравала в їх житті певної ролі. Насправді ж соціально-духовна еліта Золотої орди спиралася на досить потужну філософію Богоцентризму... Бойові сутички між слов'янами і ординцями в прадавні часи, як і "міжнаціональна ворожнеча" сьогодні, — це мишача метушня на фоні глобальних геополітичних і підконтрольних Богу вселенських процесів. Тому ми й говоримо, що не "іго", а протекторат Золотої орди над Руссю встановлений Божим Промислом. Саме він став перешкодою переможному розповсюдженню талмудистської, демонічної зарази" [Данилов В. В. Русь ведическая в прошлом и будущем. — С. 92].
Що ж, краще О. Блока тут не скажеш: "Да, скифы мы, да, азиаты мы!.." Спочатку Росія постала перед поетом в образі Прекрасної дами. Щось схоже на гоголівську "Святу Русь": і там, і тут — чисте, світле, ідеальне... Але, як і Гоголь, Блок раптом розгледів в образі чистої красуні... "занімілі риси монгольського обличчя". Соборна душа народу прийшла до поета у вигляді бойової подруги просто з Куликового поля.
И с туманом над Непрядвой спящей Прямо на меня
Ты сошла в одежде, свет струящей, Не спугнув коня.
И когда наутро тучей черной Двинулась орда,
Был в щите Твой лик нерукотворный Светел навсегда.
М. Гоголь побачив у соборній російській душі те ж саме — темні глибини, монгольщину. І розгубився, гарячково шукаючи відповідь на запитання "Куди ти мчиш, Русь?" Вийшовши на дорогу прозріння, письменник був збитий кіньми, що шалено мчали.
О. Блок спочатку не розгубився. Навіть милувався "розбійною красою" своєї "дружини-Русі":
...Где буйно заметает вьюга До крыши утлое жилье И девушка на злого друга Под снегом точит лезвие.
Словом, у Прекрасної дами, яку поет назвав своею дружиною, почали з'являтися риси... зовсім не слов'янські.
Русь моя, жизнь моя, вместе ль нам маяться?
Чудь начудила, да меря намерила Гатей, дорог да столбов верстовых.
І О. Блок (на відміну від Гоголя!) ніби все зрозумів: потрібно сприйняти все як є і... полюбити наявну дійсність, тобто полюбити... монгольщину.
О Русь моя! Жена моя! До боли
Нам ясен долгий путь!
Наш путь — стрелой татарской
Древней воли Пронзил нам грудь.
Пусть ночь. Домчимся. Озарим кострами Степную даль.
В степном дыму блеснет святое знамя И ханской сабли сталь.
Як бачимо, Блок, на відміну від Шевченка (який органічно не сприймав царську Росію) і від Гоголя (який душею відчував, що Птах-Трійка мчить кудись не туди), був переконаний у тому, що знає шлях Росії і... сприймає його ("Домчимся!"). І справді, він прийняв Жовтневу революцію, кинувся служити більшовикам. Авжеж, ми — скіфи, ми — азіати, ми не вражені хворобами Західної цивілізації, у нас головне — воля і сила. А більшовики... ой які рішучі і вольові! "Блідість думки змінив рум'янець волі". Словом, читайте статті і вірші Блока 1917—1919 років. А потім... душевний зрив. І кінець.
Смерть Блока така ж загадкова, як і Гоголя. Обидва в сорок років були зметені з дороги джаггернаутовою колісницею російської історії. Тому що, самі не бажаючи того, долю Росії пов'язували з долею біблійного Мешеха: якогось супернароду-гегемона Східної Європи.
Т. Г. Шевченко — виразник ідей Кирило-Мефодіївського товариства, — виявляється, мав рацію: справа не в гегемонії над слов'янством, не в Тувалі і Мешеху як імперських началах. Був колись Тувал — Київсько-Руська імперія, що розсипалася ще до монголів і була ними остаточно зруйнована. На зміну прийшов Мешех-царизм — Російська імперія, потім — тоталітаризм (радянська імперія зла, що простягала руку з Москви над усім слов'янським світом). Але суть справи не в них, а — в Тирасі. Він — останній син Яфета, він приходить на зміну гегемоністському началу в розвитку слов'янства. Він — уособлення вільної сім'ї слов'янських народів, Саме це ми й спостерігаємо сьогодні. Вільні слов'янські нації обирають свій, самостійний шлях. Немає політичного лідера, та він і не потрібен. А є держави: Російська Федерація, Україна, Білорусь, Польща, Чехія, Болгарія, Словакія, Словенія, Сербія, Македонія, Хорватія. Мешех і Тувал залишилися (і в Біблії — у книзі Єзекіїля — говориться, що вони залишаються). Але — як національні держави, а не як імперії. А як же в майбутньому?
И нет конца. Мелькают версты, кручи...
Останови! Идут, идут испуганные тучи,
Закат в крови!
А. Блок
— Кажуть, що росіяни постійно шукають відповідь на питання: Хто винен? І що робити? Ні, у росіян, які глибоко мислять і відчувають, існує і трете, дуже болюче, — "гоголівське" питання: Куди ти мчиш, Русь?
Першим його поставив Гоголь, і першою на ньому зламалася його галичанська душа. Потім ламалися й інші. Повна розгадка Росії-сфінкса з'явилася лише тоді, коли запрацювала сталінська "м'ясорубка". Тоді багато хто прозрів: "Ось куди домчали Русь більшовики!" Але капкан закрився. Зараз ми рахуємо: чи то 100, чи то 120 мільйонів було репресовано, з яких чи то 30, чи то 40 мільйонів розстріляли чи замордували в таборах за 1918—1953 роки. Задумайтесь, не одиниці, не десятки, не тисячі, а мільйони...
Багато людей тоді прозріло, але не всі. На превеликий жаль, дехто не прозрів і нині. Напевно, такий ваш "мешехо-монгольський'' менталітет. І чи не вів спричинився до того, що Росія виявилася заповідником комунізму, точніше, більшовизму? Більшовизм-комунізм, виношений Росією, а потім експортований чисто по-монгольськи — силою зброї, — став головною прикметою кривавого XX століття.
Тривалий час практичний комунізм трактувався зовсім не як специфічно російська недуга, а як закономірне "здорове" явище людської еволюції — "весна людства". Насправді ж це та безодня, до якої спрямувала свій скажений біг Русь.
На пряму дорогу до цієї безодні Росія вийшла вже після смерті Гоголя — в 70-х роках XIX століття.
На межі 60—70-х років виник рух народовольців. У 1870 році Сергій Нечаєв (той самий, випадок з яким підштовхнув Достоєвського написати роман "Біси") видрукував для народовольців книгу-посібник "Революційний катехізис і нещадне руйнування", "... Ми повинні об'єднатися зі злочинним світом, єдиними справжніми революціонерами Росії", — так позначена в цій книзі мета "Землі і волі". А ось слова зовсім з іншої "опери", заповіту Чингісхана: "Ми повинні все руйнувати на своєму шляху, скрізь сіяти жах і смерть, нікого не щадити". Різниця лише одна: нечаєвщина була спрямована на власний народ, а монгольщина — назовні, на інші народи.
Далі в "катехізисі" (а це не рядовий документ, ним 25 років керувався широкий соціальний рух у Росії, на зміну якому прийшов більшовизм) читаємо: "Одна десята одержить особисту свободу і необмежену владу над рештою. Ці дев'ять десятих повинні втратити свою індивідуальність і перетворитися на стадо. Кожен член суспільства стежить за іншим і зобов'язаний доносити на нього... Усі — раби, і всі рівні у своєму рабстві". Ну і так далі. Достоєвський у "Бісах" геніально вгадав "людську" ціну, яку заплатить суспільство, котре житиме за такими принципами: 100 мільйонів знищених. Цікавий збіг: Нечаев учився в тій самій гімназії, що й Ульянов-Ленін. Він же найближчий соратник Бакуніна, а той співпрацював з Марксом (разом створювали "Інтернаціонал"). Улюбленою піснею народовольців була; "Не плачьте над трупами павших борцов".
Нечаев і Бакунін вважали убивство Олександра II "прологом до великої вистави". "Друзі! — писали вони. — Давайте ж діяти так, щоб вистава швидше могла початися... Скоро, скоро настане день, коли ми розгорнемо червоний прапор і зі страшним шумом нападемо на імператорський палац... У нас буде лише один заклик: "За сокири!.. Будьте нещадні... Вбивайте на вулиці, вбивайте в будинках, вбивайте в селах... Пам'ятайте: хто не з нами, той проти нас".
І ось через 33 роки — "генеральна репетиція" (так Ленін назвав революцію 1905 року), а ще через 12 років — сама "вистава", що затьмарила собою за кількістю крові, жорстокості, горя все, що будь-коли бачило людство, включаючи криваві походи татаро-монголів. Натхненником і організатором цього спектаклю'' була більшовицька партія, реальна історія якої прихована від людських очей.
Вас учили патентовані професори-історики (в Україні їх називали "брехунцями"), що предтечею "рідної нашої партії" були робітничі гуртки Точиського (Одеса), Федосеева (центр Росії) та інших революціонерів. Ніякі це не гуртки, а центри, керовані організацією "Ад", що жила і діяла за канонами "катехізису" Нечаева:
"Містифікація — найкращий і майже єдиний засіб привести людей до революції";
"Достатньо убити пару мільйонів, і колеса революції будуть змащені";
"Наш ідеал — жахливе, абсолютне, всеохоплююче і нещадне знищення".
Отже, на початку творення більшовиками світу було слово — слово із статутних засад "Аду", слово сатани. Тут, в "Аді", — коріння російської соціал-демократії.
Згаданий Федосеев — член "Аду" — зобов'язався отруїти свого батька для поповнення каси організації за рахунок його спадщини. А чому більшовики так високо підносили Чернишевського? Бо він — учасник цього руху. "Нічого страшного, — писав Микола Гаврилович, — якщо нам доведеться пролити втричі більше крові, ніж пролила Французька революція. Що поганого було б, якби нам довелося вбити сто тисяч селян?" Не в три, а, вважай, в триста разів більше пролили крові більшовицька революція і пов'язані з нею війни, репресії, колективізація і т. д.
Сьогодні комуністи досить обережні у визначенні своїх цілей: "Які там убивства — Боже борони! Який там "Ад"?! Який там монгольський безкрай?"
Та й за Сталіна про ці лівоарійські витоки більшовизму, про "Ад" було заборонено навіть згадувати. Лише через 93 роки після заснування "Аду", в 1965 році, у збірнику "Революційне підпілля Росії" почали з'являтися дуже обережні судження про цей "гурток" — попередник РСДРП — ВКП(б) — КПРС — КПРФ — КПУ.
Від автора:
У листопаді 1995 року мені зателефонував Надзвичайний і Повноважний посол Монголії в Україні Г. Ердене. Поздоровив з виходом цікавої, на його думку, книги "Путь ариев" (перше видання) і передав привіт із Монголії від Ш. Чулуун-батора, колишнього мого аспіранта, про якого в книзі є неодноразові згадування. Подякувавши послові, я одразу ж подзвонив Ш. Чулуунбатору, до якого, виявляється, дійшла книга "Путь ариев".
— Дорогий Шаравине, — запитав я його, — чи не образливо тобі було читати розділ про татаро-монголів і їхній кривавий похід на Русь?
— Історія є історія, — була відповідь. — Різні за змістом епохи бували в житті будь-якого народу. І потрібні різні оцінки...
Справді, потрібен конкретний підхід. Немає народів у принципі "поганих" чи "хороших", "добрих" чи "злих". Усі люди — брати. Це біблійне. Не лише в часи "темного" XIII століття, але і в нашу "освічену" епоху окремим народам чи масам людей вдавалося нав'язати ідеї про свою особливість, зверхність над іншими. Але все минає. "Не слід ототожнювати людину зі злом, яке буває в ній", — казав св. Іоанн Кронштадтський. Ці слова можна віднести і до народу.
Не можна виключати історичну пам'ять, як не можна не враховувати і сучасних реалій міжнаціональних відносин. А то що ж виходить: ми, українці, все піклуємося про те, щоб бути більш толерантними до північного сусіда, а звідти, з півночі, долинає: "Україна і Білорусія взагалі не є окремими націями...
Я вважаю, наприклад, що українська мова... це діалект російської, такий самий, припустимо, як московська вимова чи сибірський діалект... Питання має ставитися не про інтеграцію, об'єднання, а про повернення цих земель до складу Російської Федерації... Це має бути покладене в основу нашої зовнішньої політики" [Наша газета. —1996. — 20 апреля]. Так "вважає" не рядовий громадянин, а екс-віце-спікер російської Думи М. Юр'єв. Автор цих слів, напевно, начитався добірок з українофобської книжки В. Леніна "Про походження українського сепаратизму".
Не будемо принижуватися до коментарів цих і подібних до них словесних потуг, що нерідко доносяться до нас із Москви. Закінчимо наші роздуми про панмонголізм тим, з чого почали: ми не претендуємо на істину в останній інстанції, не ставимо себе на одну дошку з істориками-дослідниками. Ми винесли на суд читачів версії. Їх не варто відкидати з порога. Їх потрібно перевірити. Як писав М. В. Гоголь, дива трапляються на світі, рідко, але трапляються.