У списках імен, викарбуваних на двох окремих біломармурових плитах (знайдені в 1869–1870 рр. у Недвиговці на Таманському півострові), засвідчене ім’я Ґосак (Gosak). Воно фонетично напрочуд близьке до винятково важливого для української історії терміну козак, над походженням і значенням якого не одне століття ламають голови дослідники. Обидва списки з іменем Ґосак уміщені в «Корпусі боспорських написів» (далі — КБН) під №№ 1278 і 1279. Перший список датується 517, а другий — 522 роком боспорської ери, що відповідає 220 і 225 рокові нової ери. Оскільки обидві плити з написами (зараз — в Ермітажі) знайдені майже одночасно і в одному місці, а часова різниця між обома списками складає лише п’ять років, то можна припустити, що Ґосак обох написів — одна й та сама особа (КБН, 765–769).
Зараз про ім’я Ґосак можна сказати тільки те, що воно двокомпонентне, тобто складається з двох значимих основ — ґо+сак. Бо саме в списках з іменем Ґосак є імена Далосак і Рахойсак із тим самим елементом сак. Сак у цих іменах — другий компонент. Але в боспорських іменах він може бути й першим компонентом, наприклад, в імені Сакдей. Це ім’я фіксується в написі № 1282 на плиті з білого мармуру, відновленій із 83 уламків і, як і дві попередні, знайденій у ті ж роки в Недвиговці. Ця плита зі списком імен (зараз також в Ермітажі) датується 525 роком боспорської ери, тобто 228 роком нової ери. Тут ім’я Сакдей виступає в ім’ясполученні Самбатіон, син Сакдея (КБН, 772–773).
Ім’я Сакдей цікаве й важливе з кількох точок зору. По-перше, компонент дей у ньому відомий: він означає «бог» і споріднений із санскритським дева та хінді дев — «бог» (СРС, 284). По-друге, воно пов’язане з іменем Самбатіон, досить частим у боспорських написах, і утворене від імені Самбат, означаючи Самбатовий, Самбатів. Ім’я Смбат, Самбат, Сумбат сьогодні побутує в азербайджанців, вірменів, грузинів. Самбатом називає Київ візантійський імператор та історик Костянтин Багрянородний (Х ст.). Самбатом звали батька антського князя Хільбудія, про якого пише у VI столітті Прокопій Кесарійський (ТРС, 187–191). <83>
У боспорських написах чимало й імен Самбіон, утворених від первісного Самба — воно означає Самбин, Самбів. На індійському грунті ім’я Самба має син Крішни, а поклоніння Крішні відбито в Україні на різних рівнях, в тому числі й на іменному (наприклад, божества Вишень і Кришень у «Влесовій книзі», прізвища Кришненко у запорозьких козаків, сучасне українське прізвище Кришень тощо). Українська історія знає країну Самбію і балтійське плем’я самбів, родичів ятвягів. Літописні ж ятвяги, в свою чергу, споріднені з індійськими ядавами, племенем, що з нього походили Крішна та його старший брат Баладева (хінді — Бальдев); ім’я його теж відбите в боспорських написах ІІІ ст. Та найцікавіше у цьому те, що слово самба/шамба у санскриті означає атрибут і символ царської влади — «жезл», «скипетр», «кий» (згадаймо відомі слова В.К.Тредіаковського ще у ХVIII ст.: «Кий есть жезл по-славянски: а слово сие и доныне в употреблении у малороссиян сим знамением»). Самба також — зброя царя богів і ватажка небесного воїнства Індри, його громова стріла, перун-ваджра. Слово самбін у санскриті означає «веслувальник», «човняр» (СРС, 636), а це спонукає пригадати слова літописця Нестора в «Повісті врем’яних літ» про те, що полянський князь Кий не міг бути перевізником. Проте саме через свій князівський статус Кий не тільки міг, а й мусив мати справу з човном, бо він відігравав важливу роль в уявленнях та обрядах слов’ян.
Імена Самбіон (Саббіон) і Самбатіон фіксуються в боспорських написах ІІ — ІV ст. Ім’ясполучення Сакдей, син Самбатіона відноситься до початку ІІІ ст. Саме в цей час у Вірменії шириться християнство, проти навернення до якого рішуче виступили індійські громади в Тароні (історична область Вірменії, зараз у Туреччині), звідки й походить легенда про трьох братів, співвідносна з літописною легендою про Кия, Щека й Хорива. Батьками цих трьох братів вірменська легенда називає двох індійських князів — Деметра і Гісане (насправді, як виявилося, двоє індійських божеств). І цей опір язичників-індійців очолив верховний жрець Ардзан, ім’я якого тотожне індійському імені Арджун. Саме таке ім’я має в «Махабгараті» могутній воїн, найближчий соратник і родич Крішни, одружений із його сестрою Субгадрою. Під час 18-денної битви, описаної в «Махабгараті», Крішна був колісничим в Арджуна і саме йому виклав своє філософське вчення, яке склало знамениту «Бгаґавадґіту» — «Божественну пісню». Давньовірменська <84> пам’ятка «Історія Тарона» Зеноба Глака і розповідає про події ІІІ століття, у яких активну участь брали індійські громади на території історичної Вірменії. Частина їх прийняла християнство, а інша частина — під проводом своїх князів і жерців — мусила полишити рідні краї і вирушити на чужину, назустріч небезпекам і злигодням, аби зберегти предківську віру (ТРС, 222–236).
Тож насамперед слід з’ясувати, що ж означає компонент сак в іменах Ґосак і Сакдей. І почати доцільно з імені Сакдей, бо в ньому компонент дей уже відомий і означає — «бог». Зрозуміло, що таке високостатусне слово мусить поєднуватися в іменах зі словами відповідного рівня. Тобто й сак має нести якесь небуденне значення.
Відомий іраніст і скіфолог В.І.Абаєв слушно пов’язує ім’я Сакдей, яке вважає скіфським, із давньоіранським saka+daiva, але дає йому тлумачення — «олень-демон», розуміючи сака як «олень», а дей, за іранською традицією, — як «демон» (ДИЯ, 301). Таке тлумачення, попри природне запитання, що ж воно за «олень-демон» і чому таке дивне ім’я мали давати людині, не враховує і тієї істотної обставини, що в іранців ім’я з компонентом дев/дей неможливе через виразно негативне значення у них слова дев — «злий дух», «демон», «дев». Іранці в таких випадках вживають слово бага — «бог», відоме й слов’янам (Білобог, Чорнобог, Дажбог, Огнебог, Стрибог). І якщо імена з елементом дей засвідчені у скіфів, то з цього випливає, що скіфи або не іранці, або не сповідники зороастризму. Втім, один із наскельних написів царя Дарія прямо заявляє, що саки/скіфи не шанують Ахурамазди. І чи не для того перський цар здійснив свій невдалий похід до берегів Дніпра, аби покарати причорноморських скіфів за їхню неповагу до верховного зороастрійського божества?
Таким чином, ім’я Сакдей могло даватися й існувати лише в тому етнічно-мовному середовищі, де слово дев/дей несе позитивний зміст. А таким є індоарійське середовище в Північному Причорномор’ї, бо сіндо-меотські племена, які в античні часи жили на теренах України, входили до Боспорської держави (столиця — Пантикапей, нинішня Керч). Що й засвідчують численні боспорські написи упродовж тисячоліття, починаючи з V ст. до н.е.
Тож компонент сак у боспорських іменах Сакдей і Ґосак може бути споріднений тільки з санскритською дієслівною основою shak (хінді — sak) — «могти», «бути спроможним», «бути сильним/могутнім» (СРС, 631). Ця основа цілком підходить для поєднання зі словом дев/дей — «бог». <85> Іранський відповідник санскритському шак — сак. Саме цей корінь і наявний в етнонімі саки (іранське сака, індійське шака) на означення середньоазіатських скіфів, близьких родичів скіфів причорноморських. Тоді етнонім саки/шаки означає «дужі», «сильні», «могутні», що природно для етноніма, бо давні народи й у племінній назві намагалися виділити себе, аби інші племена і поважали, і побоювалися їх. У «Слові о полку Ігоревім» згадуються могути, а це слово дослідники виводять уже від слов’янської дієслівної основи мог — «могти», «бути спроможним», звідки й «могутній». Але сприймають його то як племінну назву, то як суспільний прошарок, то як титул, то навіть як ім’я (ВЭ, 117).
У такому разі боспорське ім’я Сакдей має означати «Дужий/ Сильний/Могутній бог». А коли так, то воно виявляється семантичним двійником іншого боспорського імені — Балодей; значно пізніше воно відбите в козацьких прізвищах як Болудей і Білдей (РВЗ, 35, 343), де компонент бало/болу/біл споріднений із санскр. bala — «сильний», «могутній» (СРС, 462). Боспорське Сакдей на індійському грунті мусило мати форму Шакдев, і таке ім’я справді побутує, наприклад, у сучасних пенджабців. Компонент шак узагалі присутній у багатьох індійських давніх і сучасних іменах, назвах і термінах, позначених високим соціальним статусом.
Ім’я Шакра — «Могутній» мав цар богів і ватажок небесного воїнства Індра, про якого не раз згадує «Влесова книга». На його честь називалося давнє місто — Шакрапрастха (інша назва — Індрапрастха, досл. «Престол Індри», нинішня столиця Індії — Делі). Індрані, дружина Індри, звалася Шачі — «Могутня». Що навіює на згадку місто Шацьк і Шацькі озера на Волині — ареалі з потужним індоарійським пластом.
Ім’я Шакті — «Сила», «Могутність», «Потуга» має Деві-Махеші, дружина Шіви, уособлення божественної жіночої енергії свого чоловіка, тотожна кримській Діві й київській Мокоші. Шакті — й чоловіче ім’я, його мав син знаменитого мудреця Васіштхи, нащадки якого носили пасмо волосся на виголеній голові, тобто «оселедець». Шакті також — батько В’яси, якого індійська традиція вважає автором «Махабгарати», пуран (індійських билин) і редактором вед. В «Океані сказань», розлогому творі кашмірського поета Сомадеви (ХІ ст.), частково перекладеному й українською, царі, цариці, царевичі й царівни мають імена Шактідева, Шактікумара, Шактіматі, Багушакті, Вішнушакті, Крішнашакті <86> тощо. Ім’я Сакта засвідчене в боспорському напису (КБН, № 764). Як видно з вавилонського документу V ст. до н.е., одним із свідків при грошовій угоді був кімерієць Сакіта (КЭ, 293). А всі згадані боспорські імена на сак, тобто Сакдей, Сакта, Ґосак, Далосак, Рахойсак, Фосак походять саме з давньої Сіндики, історичної Кімерії на Таманському півострові. В Індії шакти — шанувальники Шакті-Деві-Махеші, слов’янської Діви-Мокоші.
Із шак’їв (саків/скіфів) походив царевич Сіддгартха, пізніший Будда, засновник наймасовішої сьогодні в світі релігії (VI ст. до н.е.). Його називали Шак’ямуні — «Мудрець шак’їв» (муні, досл. «мовчальник», «мовчан», у санскриті — «святий відлюдник», «мудрець», «той, на кого зійшло одкровення», «просвітлена людина»; СРС, 516). Родовим ім’ям Будди було Ґотам (або Ґаутам), яке означає «Найяріший бик» (санскр. ґо — «бик» і там — суфікс, що надає основному слову вищу якість). Саме ґо в імені Ґотам міститься і в боспорському імені Ґосак. Семантичним двійником індійського Ґотам є ім’я Рустам, що його має улюблений персонаж іранського епосу (VIII ст. до н.е.). Ім’я іранського богатиря, героя «Шахнаме» Фірдоусі, вірного союзника бактрійських царів-кеїв, має і свого прямого індійського двійника — ім’я Врішоттам. Імена Врішоттам і Рустам містять перші компоненти із значенням «бик» — Вріш (санскр. вріша, хінді — вріш) і Рус. Тільки в іранському імені первісне В відпало, як і в етнонімі русь.
Отож в один ряд з індійськими іменами Ґотам і Врішоттам, іранським Рустам закономірно стає і боспорське ім’я Ґосак. Ґо у ньому означає «бик», а сак — «дужий», «сильний», «могутній». Отже, ім’я Ґосак означає «Бикомогутній», «Могутній, як бик», а переносно — «Сміливець», «Богатир», «Герой». Бо поняття бик невіддільне від воїнського стану, воно уособлює чоловічу снагу, відвагу, мужність. Порівняння воїна, богатиря, царя чи бога з биком — звичайне явище в епосах і міфологіях багатьох народів, серед них і українського. Шумерське gud — «бик», часте в клинописних текстах, вживається якраз у значенні «богатир», «герой». Як зазначає відомий перекладач «Махабгарати» Борис Смирнов (1891–1967), уродженець села Козляничі на Чернігівщині, у деяких текстах санскритське врішабга/рішабга повністю втратило свій первісний зміст «бик», «тур» і означає тільки «герой», «ватажок», «цар». У давньоукраїнській епічній пам’ятці «Слово о полку Ігоревім» найвищою оцінкою воїнської доблесті є епітети яр-тур і буй-тур. <87>
Семантичним двійником імен Ґосак, Ґотам, Рустам, Врішоттам є санскритське Сувіра (хінді Сувір, українське Севір), що його мав легендарний предок індійського племені сувірів, споріднених з українськими сіверами. А також Балавіра (хінді — Балвір, Бальвір, пендж. — Балбір), яке мав старший брат Крішни, землеробське божество, і яке рясно відбилося в прізвищах запорозьких козаків — Балвір, Бальвір, Балбир і Балбиренко. Ці обидва імені й собі несуть зміст «Справжній Муж», «Неперевершений Богатир», «Незрівнянний Герой». Відповідно тлумачаться й етноніми сувіри та сівери — «справжні мужі», «доблесні богатирі», «могутні герої» (ТРС, 10–12).
Слово ґо — «бик» винятково плідне в творенні індійських імен, назв і важливих соціальних термінів. Декотрі з них відбились і на українському грунті: санскр. ґошала — «корівник» і укр. кошара; ґотра — «рід», «сім’я» (досл. «череда/гурт корів») і отара; ґосаїн — «господар», «всевишній», «господь» (досл. «власник корів/биків») і хазяїн; ґопта, ґоптар — «захисник», «воїн» (досл. «охоронець корів/биків», «пастух») і українські прізвища Хопта, Хобтя, Гоптар; ґопал, ґопала — «пастух» (досл. «захисник худоби»), яке стало популярним іменем Крішни — Ґопал, Ґопала, і козацькі прізвища Гупал, Гупало, Гупалов, Гупаленко; ґопака, ґ — «пастух», «воїн», «староста», «цар» і знаменитий гопак — улюблений танок запорозьких козаків тощо. Найвідоміший роман класика індійської літератури Премчанда (1880–1936) називається «Ґодан» (ґодан — обряд дарування/дання корови брахманові) і вийшов українською під назвою «Жертовна корова» в перекладі автора цих рядків. У давній назві Ґіпаніс на означення Південного Бугу й Кубані, компонент Ґі дещо видозмінене go/gu — «бик», а pani в санскриті — «вода», «ріка». Тобто назва Гіпаніс, як і Кубань, означає «Бик-ріка».
У зв’язку зі «Словом», боспорським іменем Ґосак і українським терміном козак цікаве ім’я половецького князя — Ґзак (має і форму Кзак) про що індійський перекладач давньоукраїнської пам’ятки бенгальською мовою Джоґоннатх Чокроборті каже:
«При роботі над перекладом «Слова» (бенгальська назва «Іґор-ґатха» — С.Н.) мені відкрилося багато спільного в культурі Русі йІндії. Я не міг собі уявити, що відкриття за відкриттям чекають на мене при роботі над текстом «Слова». Наведу лише один приклад: два дуже схожих імені зустрічаються в «Слові» й «Раджа-таранґіні» — кашмірській хроніці, написаній віршами на санскриті, — Ґзак і Ґаззак, імена двох <88> негативних персонажів. «Раджа-таранґіні», як і «Слово», написана в ХІІ столітті» (Весть, 33). Зазначимо лише, що Ґзак і Ґаззак негативні персонажі лише для авторів «Слова» й «Раджа-таранґіні», а для самих половців, котрі, як ми бачили, не тюркомовні, а індомовні, ім’я Ґзак — високостатусне й високопрестижне, інакше б його не носив половецький князь. Цілком можливо, що це ім’я має те саме походження і значення, що й боспорське ім’я Ґосак та український термін козак. Тим більше, що й воно засвідчене в історичній Україні.
Ім’я Ґосак писемно зафіксоване в боспорських написах із Сіндики, історичної Кімерії, країни сіндів-сувірів-кімерів, родичів українських сіверів (ще одна Сіндика, інакше — Сіндська Скіфія, була в низів’ях Дніпра). Датується ім’я Ґосак початком ІІІ століття, тобто воно побутувало щонайменше за дванадцять віків до постання Запорозької Січі. Термін ґосак та ім’я Ґосак знали стародавні індійці й іранці, скіфи й слов’яни ще з початку І тис. до н.е., що засвідчують їх значеннєві двійники Ґотам і Рустам, Сувір і Бальвір — суто воїнські імена, посталі з первісних епітетів для хороброго воїна.
Саме з індоіранським gosak на означення відважного, мужнього, доблесного воїна-лицаря і споріднене овіяне славою й оспіване у піснях звитяжне слово козак. <89>
Античний історик Поліен у своїх «Стратегемах» («Військових хитрощах») розповідає про цікаві, іноді трагічні події, що мали місце на землі Давньої України на початку IV ст. до н.е., про романтичну й водночас драматичну долю цариці-меотянки Тіргатао, дружини сіндського царя Гекатея.
Боспорський цар Сатир знову привів до влади скинутого царя сіндів Гекатея і навіть віддав йому в дружини дочку. За це Гекатей мав позбутися своєї дотеперішньої дружини Тіргатао, що походила з меотського племені іксоматів. Та Гекатей, який любив свою красуню-дружину, не наважився позбавити її життя, тож одіслав у віддалену фортецю і приставив надійну сторожу. Проте Тіргатао спромоглася втекти. Дізнавшися про це, Гекатей і Сатир послали за нею погоню, бо добре розуміли, у що виллється її втеча, якщо вона добудеть<89>ся до свого племені. Але кмітлива й мужня жінка перехитрувала переслідувачів: удень вона переховувалася в густих лісах, а ночами пробиралася додому.
Після небезпечних пригод вона, нарешті, дісталася до рідного племені, де мала власний палац. На той час батько її вже помер, і племенем правив його наступник. Тіргатао побралася з ним, а невдовзі підбила іксоматів та інші войовничі племена довкола Меотського озера (нинішнє Азовське море) на війну проти своїх кривдників. З вогнем і мечем вона пройшла Гекатеєву Сіндику, не обминаючи й царства Сатира. Ті запросили миру й надіслали їй щедрі дари, а Сатир ще й віддав їй у заручники рідного брата Метродора. Але сам і далі чинив підступи проти Тіргатао й підіслав до неї двох убивць. Тільки широкий і міцний шкіряний пояс, на якому цариця носила меча, врятував жінку від смертельної рани. Убивць схопили й скарали на горло. Страчено було й Метродора, і Тіргатао знову розпочала проти Сатира нещадну війну. Не витримавши цих напастей, Сатир помер, а трон посів його син Горгіпп. Він особисто явився до Тіргатао зі щедрими дарами й запросив миру. Та прийняла дари, і ось так було покладено край кривавій і спустошливій війні (СП, 548–549).
У цій розповіді кілька цікавих моментів. По-перше, вона ілюструє непрості стосунки між Боспорським царством і довколишніми сіндо-меотськими племенами, які розмовляли індоарійськими мовами і частина яких натоді вже входила до цього ранньодержавного утворення на півдні України, що проіснувало тут ціле тисячоліття, починаючи з VI ст. до н.е.
По-друге, Горгіпп, котрий після смерті свого батька, Сатира І, посів боспорський престол, доводився батьком цариці Комосарії. Отже, Сатир І доводився Комосарії дідом. Він правив на Боспорі в 433–389 рр., тож Горгіпп, слід гадати, посів престол 389 р. до н.е. Перед цією датою і сталися події, пов’язані з царицею Тіргатао. Сам Горгіпп, судячи з усього, правив недовго, хоча деякі історики схиляються до думки, що саме за його правління Сіндику було приєднано до Боспорського царства і що саме тоді Горгіпп заснував місто Горгіппію, яке вважалося столицею сіндських царів. Після Горгіппа на Боспорі царював його брат Левкон І (389–349), а Комосарія, дочка Горгіппа, стала дружиною пізнішого боспорського царя Перісада І (344–311).
По-третє, Тіргатао походила з іксоматів, одного з сіндо-меотських племен. Сама назва племені — іксомати — знаходить гідро<90>німні паралелі в Індії, де є ріка Ікшуматі (притока Ґанґи), яка має і назви Ікшумалаві та Ікшумаліні (SED, 93). Компонент Ікшу в цих річкових назвах із санскриту означає «очерет» або «цукрова тростина» (СРС, 107). Компонент маліні в назві Ікшумаліні означає «вінок», «гірлянда», тобто назва ріки тлумачиться як «У вінку з очерету», «Прикрашена очеретами», «Очеретяна», «Очеретянка». Маліні також і назва на означення Священної Ґанґи, а ще — відомого в індійській історії міста Чампа. І що найголовніше, Маліні — одне з імен Дурги, дружини верховного індуїстського божества Шіви. Є і ритуальний термін маліні на означення семирічної дівчинки, яка на урочистостях, присвячених цій богині, уособлює саму Дургу (SED, 438).
Останні факти наштовхують на думку, що в імені меотянки Тіргатао компонент Тірга може означати Дурга. Це тим імовірніше, що ім’я Тіргатао відоме лише в грецькій передачі, а в іномовних словах грецька мова іноді передає звук д як т. Скажімо, назва річки Дон у давньогрецьких джерелах виступає як Танаїс (дану в «Рігведі» — «ріка», «потік», цей термін і досі зберігають річки Північного Причорномор’я — Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро). Деяка фонетична відмінність між Тірга й Дурга знаходить пояснення, зокрема, на українсько-санскритському грунті. Часто-густо там, де в санскритському слові маємо у, в українському відповіднику маємо и: ту — ти, муша — миша, шула — шило, дгум — дим, чатура — чотири, рудате — ридати, куп’яте — кипіти тощо. І таким чином, є всі підстави вважати, що під грецьким Тірга приховується індійське Дурга. А тао, в такому разі, грецька передача індійського деві — «богиня». І тут початкове іномовне д грецькою передано через т (пор. також теологія, теософія, теонімія та ін.). Тобто ім’я цариці-меотянки Тіргатао — не що інше як грецька передача індійського Дурґадеві, яке означає «Дурга-богиня», сходить до одного з імен дружини Шіви і сьогодні є повнокровним жіночим іменем.
На індійському грунті компонент деві — «богиня» і досі поширений у жіночих іменах, які первісно вживалися на означення дружини Шіви: Махадеві, Умадеві, Амбадеві, Чандідеві, Шіталадеві тощо. Наявний він і в іменах інших жіночих божеств, які сьогодні є жіночими іменами — Сітадеві, Лакшмідеві. Деві також — шанобливе звертання до знатних, шанованих жінок і відповідає українському пані.
Словом деві в індійській міфології означається богиня взагалі, втілення жіночого начала, яке <91> персоніфікується в образах численних богинь із найрізноманітнішими функціями. Якщо ж означення Деві — «Богиня» або Махадеві — «Велика богиня» вжите як особове ім’я, то воно, як правило, стосується тільки дружини Шіви, яка виступає під десятьма основними іменами. Ці імена відбивають різні її іпостасі: шість уособлюють добре, лагідне, милостиве начало, а чотири — гнівне, похмуре, караюче. Проте межа між цими іпостасями досить умовна — для віруючих богиня і милостива і грізна водночас.
Вона має різні іконографічні подоби, залежно від якостей і функцій, проте найвідоміші три типи її зображень. Парваті або Ума — жінка з ясним усміхненим обличчям і двома руками. Дурга — світлошкіра вродлива жінка з різноманітною зброєю в багатьох руках, вона — богиня-воїтелька. У «Махабгараті» Дурга прибирає нової форми, через що її культ пов’язується з вішнуїзмом, а її саму називають сестрою або подобою Крішни. Калі або Махакалі, досл. «Чорна» або «Велика Чорна» — темношкіра жінка з налитими кров’ю очима й висолопленим червоним чи жовтим язиком; у неї десять рук (хоча буває і чотири), що тримають всіляку зброю, тіло її обвивають кобри, на шиї — намисто з черепів або людських голів, волосся розпатлане.
Санскритське деві — «богиня» споріднене з українськими діва, дівчина, що відбиває високий соціальний статус жінки у давнину й сходить до часів матріархату, вплив якого відчутний і сьогодні, особливо в українському весільному обряді, де основна роль відводиться матерям молодих. Діві-Артеміді поклонялися, як свідчить Геродот (V ст. до н.е.), загадкові таври в Криму. Усіма своїми характеристиками таврська Діва відповідає індійській Деві. Святилища таврської богині, як і індійської, розташовувалися на пагорбах, стрімчаках і гірських узвишшях. У Трипіллі й Сахнівці є Дівочі гори, у Каневі й Києві — Дівич-гори. У центрі Дівочої гори в Трипіллі — піч-жертовник із дев’ятьма напівсферичними секціями. Поєднання числа «9» з «дівочою» назвою священної гори, каже Б.О.Рибаков, нагадує про дев’ять місяців вагітності. Таке поєднання Діви з ідеєю родючості не мусить дивувати, бо і давні богині родючості, і пізніша християнська Богородиця означаються «дівами». Дівочі й Дівич-гори зберегли надзвичайно давній, спільний для слов’ян та індійців культ жіночого божества, такий виразний у трипільській і хараппській культурах.
«Дівині» назви засвідчуються по всій Україні, особливо на означення річок: Дівка, Дівуха, Дівиця, Дівичка, Дівоча, Дівичин, <92> Дівошин, Дівчий тощо. Така ряснота «дівиних» назв в Україні свідчить про глибоке й винятково давнє шанування тут Деві-Діви й спонукає пильніше придивитися до назв деяких важливих для української історії міст, зокрема, Канева та Києва.
Деві й досі шанується в Індії як цнотлива, непорочна дівчина — Канья. Слово канья і тепер входить у важливі терміни, пов’язані з весільною обрядовістю, де означає «наречена» (СРС, 148). Що навіює на згадку сучасний український ритуал сватання і мову сватів про куницю, тобто дівчину-сватанку. Тож досить умотивованим видається тлумачення назви Канів не від, скажімо, птаха кані, як це має місце, а від канья — «діва», «дівчина». За це промовляє і канівська Дівич-гора, і літописний Родень неподалік, назва якого пов’язана з Родом, божеством, тотожним індійському Рудрі. А саме наступником Рудри і є Шіва, котрий перебрав собі функції грізного ведійського божества. І якщо існувало місто Родень, то поруч цілком могло існувати й місто Дівень, бо поклоніння Шіві-Рудрі невіддільне від поклоніння Деві-Діві. До речі, й назва Умань може бути причетною до одного з імен дружини Шіви — Ума, тим більше що в Україні є і річки Ума й Уманка (СГУ, 580).
Скандинавські саги називають Київ — Кенугардр. Деякі дослідники виводять цю назву зі скандинавських мов, де куна// кона також означає «діва», «дівчина» (ДГС, 210). Тоді й Кенугардр означатиме «Місто Діви» і виходить, що й Київ свого часу називався «Дівинград», «Дівин», «Дівень», як і Канів. В такому разі зрозумілим стає крилатий вислів про «матір міст руських», прикладуваний до Києва і приписуваний князеві Олегу за понад сто років до прийняття Володимиром християнства. Особливо якщо пригадати, що Володимир приніс до Києва християнство, привів християнських священиків і привіз християнські регалії саме з Херсонеса Таврійського, літописного Корсуня, який має на Черкащині свого прямого двійника. Таврська Діва якраз і була Покровителькою і Захисницею, Матір’ю цього міста, що й відбито в давніх херсонеських декретах. Так само Діва-Деві могла бути Покровителькою, Захисницею, Матір’ю і Києва, як і всіх інших міст Київської Русі, столицею якої був Київ. А між кримським Корсунем і Києвом, між таврами й русами існує тісна спорідненість. Назва таври — грецький переклад назви руси, таври й руси — одне й те саме слов’янське плем’я. Що підтверджує і «Влесова книга» (ІХ ст.), яка багато місця приділяє Кри<93>мові, але мовить тільки про русів, не про таврів (ТРС, 28–38).
І якщо великий київський князь Володимир приніс християнство з кримського Корсуня, то він добре знав і Діву-Артеміду, і її святилище на мисі Парфенон (тобто Дівин), за 18 км від Корсуня. Втім, таку думку підтверджує і язичницький пантеон князя Володимира — у ньому була Мокоша, єдине тут жіноче божество, що засвідчує його виняткову роль в уявленнях і віруваннях давніх киян. Ім’я Мокоша — слов’янський різновид індійського Махеші, а Махеші — ще одне ім’я дружини Шіви, синонім до Махадеві — «Велика богиня». Мокоша стояла на Горі біля двору теремного, тоді як її божественний чоловік, Влес, стояв на Подолі, на березі Почайни. А індійський Шіва має ім’я Вріш — «Бик», споріднене з Влес, яке з прийняттям християнства трансформувалось у Влас, Власій. <94>
П’ятеро боспорських царів мали ім’я Перісад, тобто це ім’я до певної міри було династичним. Правили Перісади в ІV — ІІ ст. до н.е.
Походження і значення імені Перісад остаточно не з’ясоване, воно й досі викликає наукові дискусії. Його виводять з фракійської і з іранських мов, а аналоги йому знаходять у найдавніших писемних джерелах, зокрема, аккадських та вавілонських. З цим іменем дослідники пов’язують аккадське Пірішаті й іранське Пайрішаті, припускаючи, що вони містять значення найвищого процвітання або найвищого блаженства (РИИП, 195–208). Та оскільки в Боспорському царстві, цьому ранньодержавному утворенні на півдні України (VІ ст. до н.е. — ІV ст. н.е.), в останні десятиліття дедалі певніше виявляється індоарійський пласт, оскільки до нього входили численні сіндо-меотські, інакше — індійські племена та оскільки дружиною Перісада І (344–311) була цариця Комосарія, а дружиною Перісада ІІІ (180–150) і матір’ю Перісада ІV (150–125) — цариця Камасарія, імена яких знаходять пояснення на індійському грунті (ТРС, 100–117), то природно пошукати розгадки імені Перісад і на індійському грунті. І вагомими тут можуть бути дані боспорських написів. <94>
Так, напис ІІІ ст. до н.е., знайдений у Керчі, колишньому Пантикапеї — столиці Боспорського царства, свідчить: «Левкон, син Перісада, відбувши термін свого жрецтва, присвятив цю статую Аполлонові Лікарю, при Перісаді, синові Спартока, архонтові Боспору й Феодосії, цареві сіндів, усіх меотів і фатеїв» (КБН, № 25).
Другий напис на стелі з рельєфом, що зображає Афродіту на лебеді й Ерота, зокрема, мовить: «… за архонта й царя Перісада, сина царя Перісада, Матерелюбного, за царицю Камасарію, дочку Спартока, Чадолюбну… присвячений цей пам’ятник Афродіті Уранії» (КБН, № 75).
Із написів випливає два важливих висновки. По-перше, що Перісадів син Левкон, котрий сам згодом став боспорським царем, «відбув термін свого жрецтва». З чого можна припустити, що Перісади належали до жрецького, брахманського стану, а не до воїнського, кшатрійського.
По-друге, що Перісади поклонялися Аполлонові й Афродіті. Це підтверджують інші, вже не боспорські написи. 200 року до н.е. Перісад ІІІ і його дружина Камасарія дякують Аполлонові в Дідімах за те, що допоміг відбити напад кримських скіфів. 180 року та ж Камасарія і її син Перісад IV підносять дари Аполлонові в Мілеті. Святилищу Аполлона в Дельфах Перісад IV підніс золоту таріль, яка вочевидь символізувала Сонце, бо культ Аполлона невіддільний від поклоніння Сонцю. Ті ж Перісад IV і його мати Камасарія були вшановані Дельфами за щедрі дари святилищу Аполлона й за виняткову набожність, чеснотливість і людинолюбство. Ревними шанувальниками Аполлона й Афродіти були й інші Перісади. Показово також, що брат Левкона, теж один із синів Перісада, мав ім’я Аполлоній.
Грецький Аполлон тотожний і функціонально і походженням імені індійському Крішні-Гопалі-Гопалану — втіленню Вішну (ТРС, 93–99). Афродіта ж функціонально тотожна Лакшмі — богині краси, щастя, багатства й сімейного затишку, дружині Вішну, Всевишнього, захисника людей і землі. На слов’янському грунті їм відповідає Лада, на балтійському — Лайме. Лакшмі, як і грецька Афродіта, постала «з піни морської», коли боги й асури сколочували Молочний океан, аби повернути втрачені під час всесвітнього потопу скарби. Як Афродіта вважається матір’ю Ерота, так і Лакшмі вважається матір’ю Ками — індійського бога кохання, ім’я якого й наявне в імені Камасарія. Кама, мовлять легенди, коли його спопелив Шіва, знову втілився на землі в подобі Прадьюмни, сина Крішни (ТРС, 100–117). <95>
У зв’язку з іменем Перісад привертають увагу численні чоловічі імена, давні й сучасні, з компонентом прасад: Анандапрасад, Девіпрасад, Махавірапрасад, Шівапрасад тощо. Вкрай показово, що цей компонент широковживаний з іменами й епітетами Лакшмі, Вішну та його земними втіленнями — Рамою, Крішною, Баладевою. З Лакшмі, зокрема, пов’язані чоловічі імена Лакшміпрасад, Камлапрасад, Бгаґаватіпрасад. З Вішну та його аватарами пов’язані імена: Рамапрасад (Рама — сьоме втілення Вішну); Дашаратхапрасад (Дашаратха — батько Рами); Мадгавапрасад (Мадгава — одне з імен Крішни, досл. «Нащадок Мадгу», де Мадгу — предок Крішни); Ґопалпрасад (Ґопал, Ґопала — ім’я Крішни, поряд із прізвищами Кришень і Кришненко, воно широко відбите в українських прізвищах Гупал, Гупало, Гупалов, Гупалюк, Гупаленко тощо); Баладевпрасад, де Баладев — старший брат Крішни, землеробське божество (сам Крішна — воїнське й пастушницьке божество). Ім’я Баладев відбите в українських прізвищах Болудей і Білдей, а ще одне ім’я брата Крішни — Балвір (санскр. Балавіра) — в українських прізвищах Бальвір, Балвір, Балбир, Балбиренко.
Ім’я Матхурапрасад пов’язується з містом Матхура, де Крішна, за переказами, здійснив свої легендарні подвиги. Зараз Матхура на березі священної Ямуни (Джамни) — відоме місце прощі в штаті Уттар Прадеш. Та особливо святою вважається місцевість Вріндаван в околицях Матхури, де минули дитячі і юнацькі роки Крішни та його старшого брата.
Ще одне ім’я, Джаґаннатхпрасад, сходить до втілення Крішни на ім’я Джаґаннатх — «Владика світу». Визнаний центр поклоніння йому — величезний храмовий комплекс у місті Пурі (штат Оріса). У головному святилищі тут стоять три двометрові дерев’яні статуї — самого Крішни-Джаґаннатха, його брата Баладеви і їхньої сестри Субгадри. Пофарбовані статуї відповідно у чорний, білий та жовтий кольори. Щодванадцятого року старі статуї спалюються і замінюються новими. З 62 свят цього храму головне — ратха-ятра, «виїзд колісниці», відзначуване в червні-липні й присвячуване перемозі Крішни над Кансою, своїм дядьком і затятим ворогом.
Прасад із санскриту означає «дар», «дарунок», «підношення» (СРС, 445), тож ім’я Лакшміпрасад означає «Дар Лакшмі», Дурґапрасад — «Дар Дурґи» тощо. Останнє ім’я цікаве тим, що саме на території України воно засвідчене у грецьких джерелах у формі Тіргатао — його мала дружина сіндського царя Гекатея (див. попередню статтю). Де Тіргатао — <96> грецька передача індійського Дурґадеві, «Дурґа-богиня».
У хіндомовному ареалі сучасної Індії, як і в сусідніх регіонах, населених індоарійськими народами, лексичне наповнення другого компонента іноді суттєво відрізняється навіть при однаковості змісту. У штатах Уттар Прадеш і Біхар типовим серед кшатрійських (воїнських) та брахманських (жрецьких) верств є імена з компонентом прасад — «дар», «дарунок». Тоді як у штаті Раджастхан у тій самій позиції найчастіше вживане дан — із тим самим значенням. Якщо в Уттар Прадеші й Біхарі частіша форма Шівпрасад (санскр. Шівапрасад), то в Раджастхані — Шівдан, де дан тотожне слов’янському дан у чоловічих іменах Богдан, Милодан, Продан, Слободан тощо. До речі, санскрит знає слово прадан, синонім до прасад. З чого, очевидно, й висновок, що слов’янське Продан значеннєво відповідає індійському Прасад, тобто обидва імені мають значення — «Дар», «Дарунок». Так що в певних випадках вживання компонентів прасад та дан в іменах є і «регіональним маркером» їхніх носіїв.
Першим компонентом у двоосновних чоловічих іменах найчастіше використовуються імена й епітети Шіви, Вішну, Індри, Крішни, Рами та їхніх дружин. Труднощів для сприйняття чоловічого імені це не створює, бо співвіднесеність до чоловічого імені залежить від другого компонента, який може передавати чоловічий або жіночий рід. А другим компонентом, синтаксично провідним, служить широкий набір іменників із значенням дарування, вдячності, возвеличення, хвали, прагнення, душевного стану тощо. Одним таким іменником і є прасад.
Іноді компонент імені прасад у індійців стає прізвищем, що видно на прикладі першого президента незалежної Індії, соратника Джавахарлала Неру — Раджендри Прасада. Первісно ім’я Раджендри Прасада було Раджендрапрасад Сінх, тобто ім’я Раджендрапрасад складалося аж із трьох компонентів, один із яких — прасад. Згодом ім’я Раджендрапрасад прибрало форми Раджендра Прасад, де Прасад ніби стало прізвищем, і саме в цій формі стало всесвітньовідомим. Прізвище Прасад непоодиноке в сучасних індійців: Джайшанкар Прасад (1889–1937) — основоположник романтизму в поезії хінді, сучасні літератори Бхуванешвар Прасад, Радгікарман Прасадсінх, Тхакур Прасадсінх, Кашіпрасад тощо. Ім’я відомого індійського письменника — Камлешварпрасад Сінх скоротилося до форми Камлешвар, яка й стала його прізвищем, під яким виходять його твори, серед них і <97> українською мовою. Ім’я Кхаґендрапрасад Тхакур скоротилося до Кхаґендра Тхакур (Тхакур — це звичніше для європейця прізвище Таґор), тобто відпав якраз компонент прасад. Нині в індійському іменотворенні помітна тенденція до спрощення імені. Так, ім’я Рампрасад — «Дар Рами» може мати скорочений, пестливо-зменшувальний варіант Раму, Ш’ямпрасад — Ш’яму тощо.
У культовому контексті прасад означає не тільки «дар», «дарунок», але й «підношення», «пожертва». А також ту частку пожертви богам (найчастіше у вигляді солодощів), яка повертається віруючим після виконання жерцем певних ритуальних дійств. Прасад — символ божественної благодаті, розподіляється між присутніми (та й відсутніми) віруючими, щоб прилучити їх до здійсненого магіко-ритуального акту спілкування з божеством. Це ніби своєрідне християнське причастя, з яким прасад споріднює і те, що до найдавніших індійських ритуалів відноситься звичай оббризкувати прасад вином — це й сьогодні робиться в уже згадуваному храмі Джаґаннатха в Пурі. Вішнуїти під час відправ роздають віруючим прасад — солодку кашу з муки грубого помолу й доданими ґхі (топлене масло) й медом чи тростинним цукром. Кропіння прасаду вином індійська традиція відносить до так званих ритуалів «лівої руки», пов’язаних із культом родючості.
Індійська писемна традиція знає кілька різновидів царських указів, серед яких є дана-шасани — написи, що реєструють дари, й прасада-шасани — написи на честь особливо благочестивих діянь царя. Саме прасада-шасаною, якщо вжити цей історичний індійський термін, і було вшановано в Дельфах Перісада ІV та його матір Камасарію за щедрі дари святилищу Аполлона й за праведне, набожне життя.
Слово прасад складається з елементів пра+сад, де пра — префікс, що при дієсловах і віддієслівних іменниках виражає спрямованість уперед, а при прикметниках та іменниках посилює значення, напр., віра — «герой», правіра — «могутній герой». Тобто санскр. pra тотожне укр. пре в словах пречудо, премудрість, престол, прегарний, преславний. Сад тут і є дієслівна основа, яка в санскриті має значення «сідати», «опускатися», «блякнути», «зникати» (СРС, 682) — такі самі значення має і українське дієслово сідати (доконана форма від санскр. sad якраз і буде sidati). Після будь-якого префікса, що закінчується на на голосні і або u, початкове s в основі sad міняється на sh, тобто основа sad прибирає форми shad. І таким чином, <98> слово прасад прибирає форми прашад, а означає — «чистота», «спокій», «доброта», а в релігійному плані — «пожертва», «підношення», «дар». Prasadaka — «добрий», «заспокійливий», «радісний», «втішений», «примирливий» (СРС, 445). А дієслівна основа з префіксом пра прибирає в санскриті значення «заспокоювати», «вмиротворювати», «тішити», «радувати», «вмилостивлювати» тощо (SЕD, 581). Зрозуміло, що ці значення повною мірою підходять як до релігійної, так і до магіко-юридичної сфери, тобто можуть безпосередньо стосуватися характеристик і функцій царя. Тож прасад, яке має діалектні форми парсад, парасад, цілком могло слугувати царським іменем.
Таким чином, прасад — переважно релігійний термін. Тому ім’я Перісад може належати до так званих «брахманських», жрецьких імен (щодо деяких царів боспорські написи мовлять, що вони «відбували термін свого жрецтва»). Дані промовляють за те, що розгадка династичного царського імені Перісад може лежати в площині поклоніння її представників Аполлонові, божеству, яке і походженням імені, і функціями тотожне індійському Гопалану-Крішні чи Вішну. Спільне між ними й те, що Афродита й Лакшмі — матері відповідно Ерота й Ками, божеств кохання. А з Камою пов’язані жіночі імена Камасарія й Комосарія — їх мали дружини й матері трьох із п’яти Перісадів. Кама, мовлять міфи, перевтілився в сина Крішни після того, як його спопелив нищівним третім оком розгніваний Шіва (ТРС, 100–117).
І витлумачити ім’я Перісад можна як Миролюбний, Миротворний, Щедродайний, Щедрожертовний, Праведний. До певної міри таке тлумачення підтверджує писемно засвідчений епітет Перісада IV — Філометор, тобто Матерелюбний, а його матері Камасарії — Філотекна, тобто Чадолюбна.
Проте існує ще один шлях до витлумачення імені Перісад. Його можна пояснити і як «Той, що сидить попереду». Тоді ім’я етимологічно (походженням і значенням) відповідатиме лат. рresident, загальновідомий сучасний термін, чес. рredseda й рос. председатель. Усі вони містять ті ж компоненти, що й ім’я Перісад, якщо тільки Пері в ньому тотожне лат. рre, чес. pred і рос. пред. Санскрит знає низку важливих термінів, які уможливлюють таке тлумачення імені Перісад.
Puroga — вождь, ватажок, досл. «попереду йдучий» (від puro — «спереду», «перед» + ga — «йти», «рухатися»); purogava — вождь, ватажок (у стаді/гурті), досл. «передній бик» (від puro + gava «бик», <99> «бугай»); purodash — жертовний пиріг, подаваний шматочками на одній чи кількох тацях, досл. «перводайний» (можливо, з ним споріднене й наше пиріг); purohita — жрець, що стежить за здійсненням обрядів і ритуалів у родині, домашній жрець, досл. «поставлений попереду/на чолі»; puroratha — уславлений, видатний, досл. «чия колісниця попереду»; purogantri, purogam, purogamin, purosara тощо — проводир, ватаг, лідер, вождь. Puro тут від санскр. puras, purah — «перед», «спереду», «попереду». І коли є санскр. purostat — «який стоїть попереду», то так само може бути й purosad — «який сидить попереду». І в такому разі маємо значення імені Перісад, яке відповідає значенню важливого соціального й політичного терміну президент. Не виключено, що з важливим релігійним терміном прасад і царським іменем Перісад споріднені й не зовсім прозорі сьогодні українські прізвища Пересад, Пересада, Пересаденко, Пересядько тощо. <100>
Боспорські написи з Північного Причорномор’я — неоціненний матеріал з історії, культури, міфології, звичаїв та уявлень насельників Давньої України. У Боспорську державу, яка існувала на півдні України ціле тисячоліття, починаючи з VI ст. до н.е., входили й індійські, так звані сіндо-меотські племена, згадувані в цих написах. Є тут і особові імена, серед них жіночі, які мають свої індійські відповідники — про деякі з них (Камасарія) вже писалося (ТРС, 100–117). Ці імена — жіночі й чоловічі — позначені високим соціальним статусом (Перісад, Тірґатао), бо належать царям і царицям, а іноді й божествам, що видно і з попередніх статей цього розділу.
Ще одним жіночим ім’ям, яке знаходить індійський аналог, є боспорське ім’я Хемата, згадуване в написах І — ІІ ст. Воно міститься в написі на вапняковій стелі, знайденій 1877 року в Керчі. Сама плита тепер у Москві, в Історичному музеї, а напис на ній такий:
«Хемато, дружино Евхаріона, прощай» (КБН, № 643, 375–376).
Ще раз ім’я Хемата маємо на біломармуровій плиті; вона певний час зберігалася в Керченському музеї, звідки 1856 року, за Кримської війни, її вивезли <100> англійці. Зараз у Британському музеї.
Напис, зокрема, мовить:
«Ми, Хрестус, син Коссуса, сина Менандра, й дружина моя Хемата — жриця, присвятили богині Ма й Діві вихованицю нашу Фаллусу за умови перебування її (побіля нас); по завершенню життя нашого бути їй вільною під захистом Зевса, Геї та Геліоса…» (КБН, № 74, 82–84).
З іменем Хемата споріднені чоловічі імена Хематін і Хематіон, поза сумнівом, похідні від Хемата, яке могло бути іменем і якогось жіночого божества, от хоча б і Діви, тотожної функціонально й походженням імені індійській Деві — «Богині». Обидва чоловічі імені й собі належать до І — ІІ ст. Ім’я Хематін вміщене на вапняковій стелі, знайденій 1903 року теж у Керчі, а тепер — у місцевому музеї. Напис на стелі такого змісту:
«Фарнаку, сину Хематіна і сину Афранію, прощайте» (КБН, № 640, 374).
Другий напис значно довший:
«Фарнаку, сину Фарнака, прощай.
Поглянь, подорожній, на пам’ятник Фарнакові, якого здолав тяжкий Аїд, спіймавши в свої сіті нещасного юнака, фахом учителя гімнастики, віком молодого, що пішов своєю доблестю з рідної Синопи на захід. Урну його приховує боспорська земля, і на очах у всіх оплакує його гімнасій німими сльозами. Хематіон, прийомний батько його, перевершив у любові своїй кревного батька і поставив на могилі кам’яний надгробок» (КБН, № 129, 125–127).
Ця віршована епітафія на плиті з білого мармуру, знайдена 1860 року знову-таки в Керчі, деякий час зберігалася в Царському кургані, звідки 1892 року забрана до Ермітажу.
Таким чином, усі чотири написи з жіночим іменем Хемата й похідними від нього чоловічими іменами Хематін і Хематіон, знайдені в Керчі, колишньому Пантикапеї, столиці Боспорського царства. Впадає в око, що обидва чоловічі імені пов’язані з іменем Фарнак, явно не грецьким, а скоріш за все іранським чи й індійським. Щоправда, в одному випадку Фарнак — син Хематіна, а в другому — прийомний син Хематіона. Такий зв’язок носіїв імен Хематін і Хематіон з носіями імені Фарнак навряд чи випадковий і свідчить, що й імена Хемата, Хематін, Хематіон, попри нібито грецьке закінчення (та), не грецькі, а іранські чи індійські.
Таке припущення підтримує те, що Хемата напису № 74 — жриця і, очевидно, саме богині Діви, тобто Деві. Що недвозначно засвідчує і напис — саме Діві присвятила свою вихованицю <101> жриця Хемата. А що Діва мала своїх власних жриць, зокрема, і в Криму, видно хоча б із міфу про юну Іфігенію, яку під час Троянської війни богиня перенесла до Тавриди-Криму, де та й стала жрицею в таврському храмі Діви-Артеміди.
Ім’я Хемата з того самого ряду жіночих імен, що й Арета, Геката, Мелета, Пармата, Харіта в боспорських написах. Всі вони мають елемент та, певно, суфікс. Подібний суфікс мають індійські, іранські й слов’янські мови (пор. слов’янські чоловічі імена Вишата, Гордята, Кията, Путята, жіноче — Поята тощо). Тож якщо в імені Хемата відкинути суфікс та, то лишиться Хема; воно, певно, й стало основою для жіночого імені Хемата, а вже від нього — й чоловічих імен Хематін і Хематіон. Можна припустити, що хема причетне до Діви-Деві-Артеміди.
У санскриті hema — «золото» (СРС, 781). Воно винятково активне в творенні імен, назв, термінів і понять, позначених високим соціальним і релігійним статусом. Слово входить в імена й епітети богів, божественних мудреців, царів, міфологічних та епічних персонажів. Висока словотворча здатність його, поза сумнівом, відбивалася і в мові індоарійських племен на теренах Давньої України.
Особливо частий компонент Хема в іменах та епітетах богів. На означення Шіви: Хемакара — «Золотороб», Хемакеша — «Золотокосий», Хеманатха — «Владика золота». Парваті-Дурґа, дружина Шіви: Хайма — «Золота», Хемані — «Золотяна», Хемамбіка — «Золота Мати», Хемаваті — «Золотовиця». Вішну: Хеманґа — «Золототілий», Хемашанкха — «Золотомушляний», Аґні — Хемаджвала, «Золотополумний», Хемакелі, «Золотопломінний», Індра — Хемендра, «Золотий владика», Сур’я — Хемамалін, «Золотовінковий», Будда — Хемаварна, «Золотобарвний» тощо (HN, 151–152).
Ім’я Хема в індійській міфології мала дружина зодчого асурів Маї, що спорудив Тріпуру, «Тримісто», оточене золотим, срібним і залізним валами. Це місто потім спопелив вогненною стрілою Шіва-Рудра за неправедне життя його городян. Назва ж Тріпура походженням і значенням тотожна назві Трипілля. А матір’ю асурів була Дану — «Ріка», «Потік», пов’язана, як і наша Дана, з первозданними водами.
Хема й сьогодні популярне жіноче ім’я. Його, наприклад, має Хема Девре, письменниця і дружина першого посла Індії в незалежній Україні — Судгіра Девре. Саме ім’я Судгір — «Премудрий» містить компонент дгір — «мудрий», споріднений з іменем київського князя — Дір. Дгір досі побутує в індійців як ім’я і прізвище: <102> Дгір Маль — внук шостого сікхського ґуру Хар Ґобінда (1595–1644), Сантокх Сінх Дгір — сучасний пенджабський письменник. Дгір також другий компонент у двоосновних чоловічих іменах: Судгір, Рандгір тощо.
Ім’я Хаймаваті мала дружина знаменитого мудреця Вішвамітри, постійного суперника іншого уславленого мудреця — Васіштхи, нащадки якого носили пасмо волосся на виголеній голові — «оселедець». Показово, що ім’я Вішвамітра, щоправда, в іранській формі Аспаміфар//Аспамітхар, засвідчене в боспорських написах IV–III ст. до н.е. (КБН, №№ 211, 242).
Хемачандра — відомий індійський лексикограф (1088–1172), автор синонімічного, омонімічного й пракритського словників, Хемаварман — цар племені дашарнів, Хемадрі — письменник ХІІІ ст. Ім’я Хемапрабга мають царі, цариці й царівни в «Океані сказань» кашмірського поета ХІ ст. Сомадеви, котрий писав санскритом.
Назва Хемакута — «Золотокута», «Золотовершинна», «Золотоверха» має гора Кайласа в Гімалаях, обитель Шіви й Парваті. Хемапарвата, Хемаґірі (санскр. giri = укр. гора), Хемаґарбга (санскр. garbha = укр. горб, пагорб), досл. «Золотогора» — важлива для уявлень стародавніх індійців гора Меру, або Сумеру. Вважається, що вона стоїть у центрі всесвіту, а довкола неї обертаються всі планети. Меру складається із золота й коштовного каміння. Один із епітетів Шіви — Мерудгаман або Сумерудгаман, «Сумеруставитель» (від ставити — «зводити»).
Не лишилися осторонь і рослини, здебільшого священні для індійців. Хемапушпа, хемапушпака, «золота квітка» — дерево чампака з жовтими запашними квітами; хемакша, «золоте око» — дикоростуча чампака; хемадуґдгака, «золотодійна» (від доїтися) — священна смоква, дерево Будди; хемаґаура — дерево ашока, відоме красою своїх оранжево-червонястих квітів і майже цілорічним квітуванням; хемаютхіка — золотистий ясмин тощо.
Чимало й українських рослин, особливо лікарських, цілющих мають подібні назви: золоте дерево — обліпиха; золотий корінь — оливник; золототисячник — астрагал, інакше — божі ручки; золотоцвіт — хризантема; золотень, золотопера, золотобородник та ін.
Входить хема й у назви коштовних каменів і прикрас: хемавала, хемапала — перлина, хемакадала — корал, хеманґада — золотий браслет, хемасутрака — різновид намиста, хемаратна — прикраса з золота й коштовного каміння. Є й українська прикраса — <103> злото. І, звичайно ж, хема творить терміни на означення золотих справ майстра — хемакара, хемакарака, хемала, досл. «золотар», «золотороб».
Таким чином, хема в санскриті — високостатусне слово, як і в українській мові золото, золотий тощо. Що видно із відбиття їх хоча б в українському фольклорі, надто казках: дуб золотокорий, кінь золотогривий, птах золотокрилий або золотоперий, воли золоторогі, парча золототкана, ридван злотокований, перстеник золотий, келих золотий, храм золотоверхий тощо. Київські Золоті Ворота теж із цього ряду.
Наявність індійського жіночого імені Хема — «Золото» спонукає уважніше придивитися до українського жіночого імені Хима. Його можна було б сприйняти за скорочену форму якогось християнського жіночого імені, скажімо, Єфимія, якби таку ж назву не мали в Україні річки й населені пункти. На Чернігівщині є річка Хима, притока Остра, а в Індії — річка Хема. У Ніжинському районі на Чернігівщині, біля села Зоньки, є річка Химівка, притока В’юниці (СГУ, 589). Причому назва села Зоньки може споріднюватися зі словом хінді sona — «золото» (ХРС, ІІ 745). Цілком можливо, що первісна назва села — Соньки, й вона — семантичний двійник гідроніма Химівка.
На тій же Чернігівщині є річка Золотинка, ліва притока Десни, вона ж — Золотиця (СГУ, 216). Чернігівщина взагалі має чимало, як на нас, прикметних назв. Матір’ю Деві, дружини Рудри-Шіви, була небесна апсара (русалка) Мена. А на Чернігівщині є річка й місто Мена. Річка Мена є і в Індії. Індійська Деві — «Богиня» тотожна слов’янській Діві, а в цьому ж ареалі маємо річки Дівиця, Дівичка, Дівичин, Дівич-ріка, Салтикова й Володькова Дівиця тощо. Подібні назви поширені по всій Україні. Це, поза сумнівом, свідчення давнього й глибокого шанування нашими предками Діви-Деві — богині-воїтельки, богині-захисниці, Матері міст руських.
В Україні рясно «золотих» назв, особливо в басейні Сіверського Дінця (річки Золота, Золочівка, Золота Струя, яри Золотий, Золотарів тощо). У цьому ж басейні — назва Химчина, її має болото (цікаво, що саме щодо боліт нерідко вживане означення золотий). Очевидно, болото Химчина колись було річкою, бо назва стоїть у жіночому роді.
Чимало подібних назв і в басейні Дністра (СГУ, 216). Сюди ж лягає і назва Золотоноша — ріки й міста на Черкащині. Із Золотоноші походить відомий індолог, академік О.Баранников (1890–1952), випускник Київського університету, потім професор Ленін<104>градського університету, директор Інституту сходознавства, з 1939 року — дійсний член Академії наук СРСР. 1990 року в священному місті Чітракута його оголошено індійським святим. За титанічну працю над перекладом велетенської «Рама-чаріта-манаси» («Священне озеро подвигів Рами»), інакше — «Рамаяни» Тулсідаса; переклад цей побачив світ російською мовою 1948 року.
На означення золота санскрит має два десятки синонімів: kanaka, kanchana, rukma, suvarna, hiranya тощо (ESD, 186). Із них найактивніші в творенні імен, назв і термінів hiranya (Хіраньяґарбга, Хіраньяретас, Хіраньяпані, Хіраньякашіпу та ін.), kanchana (Канчанаґірі, Канчанапрабга, Канчанамала, Канчанашекхара й ін.), rukma (Рукма, Рукмін, Рукміні, Рукмакеша, «Золотокосий» тощо). Рукміні, «Золота», «Із золота» — дружина Крішни й донька царя Бгішмаки (ім’я тотожне українському прізвищу Бушмака); її ім’я споріднене з латиським прізвищем Рукмане. Друге ім’я царя Бгішмаки — Рукма, тобто «Золото», а брат Рукміні — Рукмін, «Наділений золотом».
Що ж до санскр. kanaka — «золото», то в Криму, між Алуштою і Судаком, є ручай Канака (СГУ, 238). Це при тому, що Крим надзвичайно багатий на індоарійські релікти, в тому числі й назви. Серед них є і «золоті», тобто ті, в основі яких лежать слова із значенням «золото», «золотий» тощо.
Таким чином, є підстави вважати боспорське жіноче ім’я Хемата високостатусним, жрецьким, пов’язаним із поклонінням давнім жіночим божествам, насамперед Деві-Діві — дружини Шіви й Лакшмі — дружини Вішну, богині багатства, яку ще називають Богиня-Золото. Ім’я Хемата виявляє спорідненість із санскритським жіночим іменем Хема — «Золото» й українським Хима, з індійською річковою назвою Хема й українськими гідронімами Хима, Химівка, Химчина тощо. <105>
Боспорські написи різного періоду (переважно ІІ — ІІІ ст.) містять імена Дей та імена з компонентом дей. Імена явно не іранські, бо в іранських мовах дей має виразно негативний зміст — «злий дух», «демон», «дев». Позитивне значення слово має тільки в ін<105>дійських, слов’янських та грецькій мовах.
Імен Дей у боспорських написах кілька, а з компонентом дей — до двох десятків, і деякі з них мають паралелі в козацьких та сучасних українських прізвищах. Ми розглянемо найцікавіші з них: Балодей, Гармодей, Сакдей, Хардей.
Балодей, синДеметрія. Напис № 1276 на уламку біломармурової плити з двох шматків, знайдених у 1869–1870 рр. при прокладанні залізниці південніше городища Танаїс. Зараз — в Ермітажі. Датується 506 роком боспорської ери, що відповідає 209 р. н. е. (КБН, 763).
Балодей, синДеметрія. Напис № 1279 на плиті з білого мармуру, складеній з 51 уламка, знайденій у Недвиговці тоді ж. Зараз також в Ермітажі. Балодей тут означається гімнасіархом, тобто начальником гімнасія. Другий напис датований 522 р. боспорської ери, тобто 225 р. н. е. Різниця в датуванні обох написів — 16 років. Якщо Балодей обох написів одна й та сама особа, то саме в цьому часовому проміжку він і став гімнасіархом.
Напис № 1279 характерний і тим, що в ньому є низка імен, цікавих для нас: Рахойсак, син Евноїка; Іравадій, син Деметрія; Мадой, син Самбатіона; Рахойсак, син Рассога; Ґосак, син Аспака; Далосак, син Сімфора тощо (КБН, 767–769).
Балодей, синДеметрія. Напис № 1281 на плиті з білого мармуру, знайденій тоді ж у Недвиговці й частково відновленій з 24 уламків. Зараз — в Ермітажі. Правий бік плити майже втрачений, у верхній частині вирізьблено два орли й вінок між ними. Повністю зберігся лівий орел, частина вінка й хвіст правого орла. Напис уміщено під цим зображенням. Датується першою третиною ІІІ століття, бо напис зазначає, що пам’ятник поставлено при царі Тіберії Юлії Рескупориді (правив у 211–226 рр.).
Балодей цього напису названий серед так званих «прийомних братів». Не виключено, що всі Балодеї трьох написів — одна й та сама особа, оскільки всі три написи знайдені майже в одному місці. Але можливо, що Балодей останнього напису зовсім інша особа, а однакове у всіх трьох ім’я батька — Деметрій, пояснюється поширеністю на Боспорі імені Деметрій. І це справді так. Причому показово, що ім’я Деметрій поєднане з іменами Сінд і Сіндок, які недвозначно засвідчують приналежність їх носіїв до <106> сіндів, індоарійського племені в Північному Причорномор’ї. У боспорських написах засвідчено 12 імен Сінд, Сіндок, Сіндей і деякі з них саме в сполученні з іменем Деметрій. Зокрема, в списку переможців спортивних змагань на честь Гермеса (№ 1137; плита знайдена 1895 р. в Анапі, датована ІІІ ст. до н.е., зараз — у Керченському музеї) значаться: Сінд, син Деметрія і двічі — Деметрій, син Сіндока (КБН, 670–676). З чого видно: і серед сіндів ім’я Деметрій було популярне. Що це не випадково, засвідчує і вірменська легенда про трьох братів, яку співвідносять з літописною легендою про Кия, Щека й Хорива. Легенда мовить, що батьки трьох братів — двоє індійських князів, і одного звали Деметр. Прикметно й те, що і в циганів поширене прізвище Деметер, а цигани — індоарійський народ, батьківщиною його вважається Пенджаб і Раджастхан. У Пенджабі й досі живуть чонгари, що їх дехто вважає предками циган. В Україні ж є півострів Чонгар, омиваний Сивашем. І тут виявлено трипільські пам’ятки, які відбивають ведійські уявлення.
Афіаг, синБалодея. Ім’ясполучення в тому ж написі № 1279, де й гімнасіарх Балодей, син Деметрія. Можна припустити, що Афіаг міг бути сином гімнасіарха Балодея. Таке припущення імовірне, бо часова різниця написів, де згадується Балодей, син Деметрія, складає 16 років. Може бути, що Балодей, батько Афіага, не причетний до гімнасіарха Болудея.
Що ж до імені Афіаг, то, можливо, це грецька передача імені Астьяг. Таке ім’я мав, наприклад, останній мідійський цар (585–549 рр. до н.е.), якого вавилонська хроніка називає Іштумегу (Іштувегу), про якого пише Геродот і який 549 р. до н.е. зазнав поразки від перського царя Кіра. Тобто ім’я Афіаг вочевидь не грецьке, а принаймні мідійське.
Боспорське ім’я Балодей має індійського двійника, ім’я Баладева — його мав старший брат Крішни. Якщо Крішна воїнське й пастушницьке божество, то Баладева — землеробське, що засвідчують його епітети: Халабгріт — «Плугоносець», Халадгара — «Плугодержець», Халаюдга — «Озброєний плугом», Лангалі — «Лемішник», «Наділений лемехом». Має він і інші імена з Бала: Баларама, Балабгадра чи просто Бала, мовою хінді відповідно Бальрам, Бальбгадра та Баль (пор. українське прізвище Баль).
Санскр. Баладева, хінді Бальдев — одне з найуживаніших імен брата Крішни. Ім’я складають компоненти бала+дева, де бала — «сила», «могутність», «влада», а <107> дева — «бог», «владика», «цар» (як шанобливе звертання), «божественний», «небесний» (СРС, 284, 462). Тобто ім’я Баладева означає «Могутній бог», «Могутній владика». Іноді це ім’я тлумачать як «Білий бог», «Білобог», що теж знаходить певні паралелі на українському грунті, про що далі. Імена Баладева, Балавіра, Баларама, Балабгадра, можуть мати спрощену форму — Бала (хінді — Баль), а Баларама — Рама (хінді Рам). Це його ім’я вживається і в складних іменах, щоправда, не на означення самого Баладеви, а на означення людей або речей, близьких чи належних йому. Наприклад, Балапрасу, «Народителька Бали» — епітет Рохіні, матері Баладеви; Балануджа, «Народжений після Бали» — епітет Крішни; Баланчіта — назва сопілки Баладеви.
Одне з імен Баладеви — Балабгадра, витлумачуване як «Могутній благодаттю». Сестру Баладеви й Крішни звали Субгадра — її Крішна допоміг викрасти воїнові Арджуну в дружини, хоча Балавіра волів видати сестру за старшого з братів-кауравів. В обох іменах спільний компонент бгадра — «благо», «щастя» (СРС, 475). Тотожні, але вже значеннєво, й перші компоненти — бала та су. Де су — у санскриті суфікс, що підсилює основне слово. Тож імена Субгадра й Балабгадра означають «Могутній/Могутня благом», «Славний/Славна щастям». Однакове значення виражене суфіксальним і лексичним засобами.
Боспорське ім’я Болудей відноситься до ІІІ ст., але писемно вигулькує знову в «Реєстрі Війська Запорозького 1649 року». Тобто через майже півтори тисячі років. Але вже як козацьке прізвище Болудей і Білдей. Саме такі прізвища мали козаки Переяславського полку Федір Болудей (Заворицька сотня) та Чигиринського (Бужинська сотня) — Тиміш Білдей (РВЗ, 343, 35).
Козацькі прізвища Болудей та Білдей, як бачимо, досить рідкісні — вони засвідчені лише в Переяславському й Чигиринському полках. Показово, що в Переяславському полку і в тій самій Заворицькій сотні служив козак Максим Бамбиренко. Прізвище це може бути похідним від дещо видозміненого на українському грунті імені Балвір, яке має і форму Балбир. Як дещо видозміненими є і прізвища Білдей та Болудей, порівняно з санскритським Баладева, хінді Бальдев та боспорським Балодей — таке явище закономірне й зрозуміле. Якщо це справді так, то одна Заворицька сотня подає два козацькі прізвища, утворені від різних імен одного землеробського божества. А сотником сусідньої Воронківської сотні цього ж Переяславського полку був Богдан Криш<108>ненко. Крім того, в сусідніх Корсунському й Канівському полках засвідчені прізвища Балвір, Бальвір, Балбир та Балбиренко. Що й собі свідчить: фіксація тут козацького прізвища Болудей зовсім не випадкова.
У мові хінді існує діалектна форма імені Бальдев — Бальдау. Вона, зокрема, засвідчена в «Прем-сагарі» Лаллу джі Лала, творі, створеному на рубежі XVIII–XIX ст. на основі легенд про Крішну й Баладеву. Твір цей переклав російською ще 1937 року Олексій Баранников, відомий індолог, академік, виходець із Золотоноші на Черкащині. Його індологічна діяльність починалася в Україні, в Києві, де він опублікував українською кілька праць про українських циганів і переклав (так само українською) кілька творів Премчанда (1880–1936). Чим уперше в тодішньому Радянському Союзі, ще 1926 року, познайомив українського читача з творчістю класика індійської літератури. А згодом, коли в Україні почалися гоніння на сходознавство, переїхав у Ленінград. У передмові до «Прем-сагара» вчений зазначає, що «навіть поверхове прочитання легенд про Крішну засвідчує, що, попри радикальну відмінність між образом Крішни-пастуха та образом Христа, легенди про них співпадають у цілому ряді моментів» (Лаллу, 2). Але питання про спорідненість цих легенд О.Баранников обіцяв розглянути в останньому томі серії «Легенди про Крішну», яку й започатковував «Прем-сагар» Лаллу джі Лала. Проте, на жаль, інші томи цієї серії так і не вийшли.
Компонент дева, як зазначалося, має в новоіндійських мовах різновиди део, даї, дайя, дау тощо (ХРС І, 747, 803), близькі до дей в українських прізвищах Білдей і Болудей. З чого, мабуть, і висновок, що козацьке прізвище Дей, зрідка подибуване в «Реєстрі», і сучасне українське прізвище Дей близькоспоріднені саме з різновидами хінді. Форму імені Бальдау, за О.Баранниковим, діалектна форма імені Балдев, Бальдев. Він каже, що Бальдау можна тлумачити і як «Бала старший брат», оскільки Баларама — старший брат Крішни, а сам Крішна іноді звертається до брата на «О Дау» (Лаллу, 131, 146).
Справді, мова хінді знає діалектне дау у значенні «старший брат» і навіть «батько» (ХРС І, 767), але це знову-таки може сходити до первісного дева — «бог», «владика», іноді вживане і як звертання, скажімо, до царів чи шанованих і старших людей. У зв’язку з дева слід відзначити, що в Україні знайдено напис з іменем Махадава, а поширеним іменем Шіви є Махадева — «Великий бог». Тоб<109>то ще одним варіантом санскритського дева — «бог» на терені України є дава. Привертає увагу й назва волинського міста Володава, яке первісно могло бути спорідненим із санскр. Баладева. Особливо якщо зважити на чергування в/б, що видно, зокрема, на компоненті вір — «герой», «богатир» в імені Балвір: і на індійському, і на українському грунті, він має дві форми — вір і бір. З чого й припущення, що назва Володава може стосуватися Баладеви, брата Крішни. І в цьому не буде нічого дивного, якщо врахувати, що Волинь надзвичайно насичена індоарійським елементом (детальніше див.: ТРС, 39–50). Бодай стисло варто нагадати деякі факти стосовно цього (детальніше див.: ТРС, 39–57).
Щодо назви Володава, то слід зазначити, що санскр. бала — «сила», «влада» може відповідати й українському воля, яке часто-густо несе саме значення «сила», «спроможність», «здатність». Вираз якби на те моя воля тотожний виразові якби на те моя сила (влада, спромога). Одним із значень укр. воля якраз і є «сила», «влада», як зазначає Борис Грінченко (СУМ І, 253). Крилаті вирази Чия воля, того й сила, В своїй хаті своя правда і сила, і воля, А я живу в Божій волі унаочнюють це. Слово вольовий — синонім до слова сильний.
Індійський міф розповідає, що Балавіра й Крішна народилися від білої і чорної волосини бога Вішну. Коли на землі запанували злі демони-асури — старші брати богів-девів і їхні постійні супротивники — й стали чинити зло, боги звернулися до Вішну, щоб той захистив їх і людей від жорстоких асурів. Той, як Всевишній — захисник землі й людей, висмикнув дві волосини, чорну — свою і білу — змія Шеші, котрий вважається часткою самого Вішну. І помістив у двох дружин Васудеви, батька обох братів: білу — в Рохіні, чорну — в Девакі. Мовивши: «Ці дві мої волосини зійдуть на землю й позбавлять її від смутку». Рохіні невдовзі народила білого хлопчика, а Девакі — чорного. Тому Крішну вважають Чорнобогом, а Баладеву — Білобогом.
Природно гадати, що саме з Чорнобогом і Білобогом пов’язані численні українські прізвища з компонентами Чорн та Біл. І не менш численні топоніми й гідроніми. Запорожці мають імена Білан, Білаш, Біляк, які сьогодні побутують в українців тільки як прізвища. Водночас запорожці знають імена Черня, Чорниш, Чорнята, Чернега, які й собі виступають у теперішніх українців лише прізвищами. Скажімо, в Жаботинській сотні Чигиринського полку служили козаки Онисько Білаш і Білаш Ничипо<110>ренко (РВЗ, 40). У Білоцерківському — Білаш Панченко й Чорниш Берестенко, у Корсунському — Чорниш Ничипоренко й Чорнята Чечеленко (138, 162), у Черкаському — Черня Петренко (89) тощо.
Цікава поширеність козацьких прізвищ Білий і Чорний за «Реєстром» 1649 року. «Реєстр» включає 16 козацьких полків, і в них прізвище Білий фіксується 34 рази, а прізвище Чорний — 98, майже втричі більше. Прізвище Білий узагалі відсутнє в 4-х полках — Київському, Канівському, Миргородському й Ніжинському. Зате прізвище Чорний — в усіх 16 полках. Помітно більше прізвищ Чорний на південний схід від Києва: у Миргородському полку 17 прізвищ Чорний і жодного — Білий, у Полтавському — 12 прізвищ Чорний і лише 2 — Білий. І якщо сюди долучити 13 та 7 прізвищ Чорний із сусідніх Чигиринського й Кропивнянського полків, то ці 4 полки мають 49 прізвищ Чорний. Стільки ж — в інших 12 полках.
З чого обережне припущення: поклоніння Чорнобогові-Крішні переважало на Лівобережжі, а Білобогові-Баладеві — на Правобережжі. І те, що прізвищ Білий у козаків утричі менше, аніж прізвищ Чорний, цілком природно. Бо обов’язок шанувальників Чорнобога, воїнів — захищати землю й того, хто на ній трудиться, тобто шанувальників Білобога. Козаки-воїни втричі чисельно переважають козаків-землеробів, хоча назагал селян — переважна більшість серед населення. Водночас ці факти засвідчують, що українці мали прізвища Білий та Чорний не через білявість чи чорнявість (хоча іноді це не виключається), а через те, що їхні предки поклонялися Білобогу й Чорнобогу.
Як зазначалося, запорозькі козаки знали не тільки прізвища, а й імена Білаш, Білан та Біляк. Білаш Панченко (РВЗ,179; Білоцерківський полк, сотня Чорнокаменська), Білаш Куриленко (282; Кальницький полк, сотня Прилуцька), Білаш Данильченко (239; Брацлавський полк, сотня Сильницька), Білаш Василенко (207; Уманський полк, сотня Манківська), Білаш Бескаленко (229; Уманський полк, сотня Кислянська; в цьому ж полку козаки Іван Білаш (218; сотня Цибулівська) та Дмитро Білаш (221; сотня Іванська), Білаш Ничипоренко (40; Чигиринський полк, сотня Жаботинська; в цій сотні й козак Онисько Білаш), Біляк Миценко (239; Брацлавський полк, сотня Ястребинцівська), Біляк Єрмаченко (379; Миргородський полк, сотня Андросова) тощо.
З 16 полків «Реєстру» імена й прізвища Білаш, Біляк, Білан наявні в 9 полках. У 7 полках вони відсутні, хоча похідні від них зас<111>відчуються й тут. Впадає в око майже цілковита відсутність цих імен і прізвищ у полках на Лівобережжі. У 5 з 7 лівобережних полків (Чернігівському, Ніжинському, Прилуцькому, Переяславському й Полтавському) їх немає зовсім, а в Миргородському й Кропивнянському полках лише три: 1 ім’я і 1 прізвище — Біляк (Миргородський полк), і 1 прізвище Білан (Кропивнянський полк). На Правобережжі ці імена й прізвища відсутні в Київському й Черкаському полках. З Київським полком воно не дивно — він тяжіє до Лівобережжя. А от щодо Черкаського полку ситуація трохи незвична — у сусідніх полках цих імен і прізвищ чимало.
Тож основна маса імен і прізвищ Білаш, Біляк, Білан припадає на Лівобережжя — 23 із 25. Це межиріччя Дніпра й Південного Бугу, з виходом до Дністра. Найбільш насичений цими іменами та прізвищами трикутник Брацлав — Умань — Кальник та Корсунь — Канів — Чигирин (виключаючи Черкаси). У першому трикутнику їх 13 з усіх 25, тобто більше половини. Імен і прізвищ Білаш тут теж більше половини — 8 з 15, Біляк — 4 з 6, Білан — 1 з 4. Імен Білаш тут 5 з усіх 9, Біляк — 1 з 4, Білан — 1 з 1. Прізвищ Білаш — 3 з 6, Біляк — 3 з 3, Білан — жодного з трьох.
Найбільше імен і прізвищ Білаш, Біляк, Білан із цього трикутника в Брацлавському полку — 6 і представлені вони всі: 2 імені Білаш, по 1 — Біляк та Білан, по 1 прізвищу Білан та Біляк.
На другому місці Уманський полк — 2 імені й 2 прізвища Білаш, інших імен і прізвищ немає.
У Кальницькому полку: 1 ім’я Білаш і 2 прізвища Біляк (одне з них можна назвати прізвиськом, бо стоїть самотою).
У Чигиринському полку 2 імені й 1 прізвище Білаш, у Миргородському — ім’я Біляк і прізвище Білан, у Кропивнянському — 1 прізвище Біляк, у Білоцерківському — 1 ім’я Білаш. Як бачимо, і розмаїттям, і чисельно переважає Брацлавський полк. За ним іде Уманський.
За поширеністю імен і прізвищ Білаш, Біляк та Білан, перед, безперечно, веде Білаш — усього 15: з них імен — 9, прізвищ — 6. Ім’я і прізвище Біляк засвідчені 6 разів — 3 імені й 3 прізвища. Ім’я і прізвище Білан — 4 рази: 1 ім’я і 3 прізвища.
Ім’я і прізвище Білаш є в семи полках (Білоцерківському, Брацлавському, Кальницькому, Канівському, Корсунському, Чигиринському, Уманському), Біляк — у 4-х полках (Брацлавському, Кальницькому, Кропивнянському, Миргородському), Білан — теж у 4-х (Брацлавський, Канівський, Миргородський, Чигиринський). В Уманському й Корсунському пол<112>ках — тільки імена й прізвища Білаш, усього 7 (4 імені, 3 прізвища).
У трикутнику Корсунь — Канів — Чигирин 8 подібних імен і прізвищ: Білаш — 6, Білан — 2, Біляк відсутнє. З них імен і прізвищ Білаш — по 3, імен Білан немає, є тільки 2 прізвища. Причому в Корсунському полку представлене тільки Білаш (2 імені й 1 прізвище), а в Чигиринському полку є ім’я і прізвище Білаш, а ще — прізвище Білан. Прізвища Білаш і Білан наявні в Канівському полку.
Якщо підсумувати поширення прізвищ, похідних від імен і прізвищ Білаш, Білан та Біляк, то картина постає така:
Правобережжя:
Корсунський — 11
(Білашенко — 9; Біляченко — 2).
Уманський — 8
(Білашенко — 2; Біляченко — 3; Білашковський — 3).
Брацлавський — 7
(Білашенко — 2; Біляченко — 3; Біланський — 1; Білановський — 1).
Канівський — 4
(Білашенко — 3; Біляченко — 1).
Кальницький — 3
(Білашенко — 1; Біляченко — 2).
Черкаський — 2
(Біляченко — 1; Білякович — 1).
Білоцерківський — 2
(Біляченко — 2).
Київський — 0.
Тяжіє до Лівобережжя.
Чигиринський — 0.
Усього — 37. Прізвищ Білашенко тут — 17, Білашковський — 3, разом 20. Рекордсмен по прізвищу Білашенко — Корсунський полк: 9 прізвищ. Другий — Канівський полк: 3. В Уманському й Брацлавському — по 2.
Прізвищ Біляченко тут — 14, Білякович — 1. Разом — 15.
Прізвищ від Білан — 2 (Біланський — 1, Білановський — 1. Обидва в Брацлавському полку).
Лівобережжя:
Полтавський — 5
(Білашенко — 2; Біляченко — 3).
Кропивнянський — 3
(Білашенко — 1; Біляченко — 2).
Переяславський — 3
(Білашенко — 1; Біляченко — 1;
Біланенко — 1).
Миргородський — 2
(Біляченко — 2).
Прилуцький — 2
(Білашенко — 2).
Ніжинський — 1
(Білашко).
Чернігівський — 1
(Біляченко).
Усього — 17 прізвищ. Із них Білашенко — 6, Біляченко — 9, Білашко — 1, Біланенко — 1. Найбільш поширене прізвище — Біляченко (9). Прізвище Білашенко відсутнє в Ніжинському, Чернігівському й Миргородському полках. Біланенко є тільки в Переяславському полку, де є Білашенко й Біляченко — по одному. <113>
На Лівобережжі 7 прізвищ Білашенко (разом з Білашко) проти 20 на Правобережжі, 9 прізвищ Біляченко проти 15 на Правобережжі.1 Біланенко проти 2 на Правобережжі. Тобто Правобережжя переважає Лівобережжя по всіх параметрах.
Таким чином, імена й прізвища Білаш, Білан, Біляк і похідні від них прізвища переважають на Правобережжі. З чого, очевидно, й висновок, що правобережна частина України більш хліборобська, тут людність шанувала землеробське божество Баладеву-Білобога, атрибут якого — плуг. Дніпро можна вважати вододілом між землеробським, осілим населенням і населенням скотарським, кочовим, яке більше поклонялося Чорнобогові-Крішні, пастушницькому й воїнському божеству.
До певної міри цікава й зведена таблиця козацьких прізвищ на Біл- та Черн- у полках (у порядку зменшення):
Прізвищана Біл-
Білоцерківський — 20
Кропивнянський — 18
Корсунський –16
Уманський — 15
Полтавський — 13
Кальницький — 12
Черкаський — 12
Брацлавський — 11
Миргородський — 11
Чигиринський — 11
Канівський — 10
Переяславський — 10
Прилуцький — 10
Київський — 8
Ніжинський — 4
Чернігівський — 4
Всього — 185
Прізвища на Черн-
Миргородський — 30
Білоцерківський — 27
Полтавський — 26
Чигиринський — 19
Корсунський — 16
Уманський — 16
Кальницький — 16
Кропивнянський — 15
Канівський — 14
Переяславський — 10
Черкаський — 10
Брацлавський — 9
Прилуцький — 7
Чернігівський — 7
Київський — 6
Ніжинський — 1
Всього — 229
За обома показниками останнє місце посідає Ніжинський полк, у якому лише 1 прізвище на Черн і 4 — на Біл. Низький відсоток по цих параметрах, як не дивно, в Чернігівському (4 на Біл і 7 на Черн) і Київський полках (8 на Біл і 6 на Черн).
Якщо розкласти ці дані по Правобережжю і Лівобережжю, то <114> картина така (теж у порядку зменшення):
Правобережжя
Прізвища на Біл- Чорн-
Білоцерківський 20 27
Корсунський 16 16
Уманський 15 16
Кальницький 12 16
Черкаський 12 10
Чигиринський 11 19
Брацлавський 11 9
Канівський 10 14
Усього: 115 133
Лівобережжя
Прізвища на Біл- Чорн-
Кропивнянський 18 15
Полтавський 13 26
Миргородський 11 30
Переяславський 10 10
Прилуцький 10 7
Чернігівський 4 7
Ніжинський 4 1
Київський 8 6
Усього: 70 96
Тобто на Правобережжі більшість прізвищ і на Біл (115), і на Черн (133). Лівобережжя: на Біл — 70, на Черн — 96.
На Правобережжі фактично однакова кількість прізвищ на Біл і Черн у полках: Брацлавському (11 і 9), Білоцерківському (20 і 27), Київському (8 і 6), Уманському (15 і 16) та Черкаському (12 і 10).
На Лівобережжі у полках: Кропивнянському (18 і 15), Переяславському (10 і 10), Прилуцькому (10 і 7).
Прізвищ на Біл північніше лінії Київ — Прилуки мало. Основна їх маса фіксується південніше, надто від лінії Біла Церква — Переяслав обабіч Дніпра, з явним переважанням на Правобережжі.
Судячи з прізвищ, в українців були не тільки імена Білаш, Біляк та Білан, а й інші. Існували козацькі імена Білай, Білець, Білик, Білич, Білиш, Білко, Білута, Білуша, Білята тощо, бо в «Реєстрі» є прізвища, утворені від цих імен. Тобто поклоніння Білобогові було куди давніше й масштабніше, аніж досі уявлялося. Настільки рясно відбитися в такому важливому аспекті суспільного життя, як іменотворення, могло тільки божество надзвичайно важливе для уявлень і вірувань давніх насельників України.
Очевидно, про це саме мають свідчити й топонімні та гідронімні дані в Україні, багаті на Біл. У водозборі Дніпра маємо 46 таких назв, по 23 обабіч ріки. У басейні Сіверського Дінця — 26 (по 23 лівих і правих приток). У басейні Дністра — 19 (лівих приток — 13, правих — 6). У басейні Дунаю — 32 (всі — ліві притоки Дунаю), Південного Бугу — 3 (всі — ліві притоки), Азовського моря — 8 (жодної річки). <115>
Усього в цих басейнах тільки гідронімів різного типу на Біл — майже 150. Із них найбільше: Біла — 26, Білка — 19, Білий — 9, Біленька — 7, Білий Потік — 7. Тож Україна винятково насичена й назвами на Біл. Що, певна річ, невипадково і свідчить про давність такого явища. Особливо рясно таких назв в ареалах, де багато й козацьких прізвищ на Біл — на Правобережжі. Цей ареал, судячи з імен і прізвищ на Біл, був осідком землеробського населення, осередком вірувань у Білобога-Баладеву.
Одне з імен Баладеви — Санкаршана, «Орач», «Оратай». В основі імені дієслівна основа карш/кріш — «орати», «обробляти землю» (СРС, 153). Звідки й терміни каршака/крішака — «оратай», «хлібороб», «землероб», «селянин»; крішті — «осілий народ», «землероби» (пор. рос. крестьянин); каршін — «селянин»; каршана, кріші — «землеробство», «оранка землі» тощо (СРС, 172). Впадає в око, наскільки ім’я Крішна фонетично близьке до карш/кріш — «орати», «обробляти землю».
Санкаршану-Баладеву особливо шанували в Північній Індії. Дослідники схильні вважати, що культ його в ранні епохи увібрав низку аборигенних уявлень — на це нібито вказує те, що Санкаршана пов’язаний зі зміями. У «Махабгаш’ї», коментарях уславленого мовознавця ІІ ст. до н.е. Патанджалі до знаменитої санскритської граматики Паніні (IV–III ст. до н.е.), вже згадуються храми на честь Рами й Кешави (ІІ.2.34). Припускається, що Рама і є Санкаршана, інше ім’я якого — Баларама. А Кешава — Крішна, котрий, як і Вішну, мав епітет Кешава — «Косатий», «Довгокосий». У цих храмах відбувалися врочисті дійства, під час яких грали на спеціальних музичних інструментах.
Патанджалі співвідносить Санкаршану з Крішною, інше ім’я якого Васудева — «Син Васудеви». Так звали і батька Крішни й Баладеви-Санкаршани. Васудева на означення Крішни і його батька у нас однакове за написанням. У санскриті вони відрізняються і писемно, і фонетично: в імені Крішни — Васудева перше а довге, а його батька — коротке. Довге а в імені на означення Крішни означає приналежність, тобто ім’я означає «Васудевин», «Син Васудеви». Зарадить тут хіба що наголос: в імені батька Крішни наголос буде на третьому складі, а в імені Крішни — на першому.
Напис давньою мовою брахмі (І ст. до н.е.), знайдений в околиці Удайпура («Удай-місто»; пор. українські село Одайпіль на Київщині та Удай-ріку, при тому, що в Індії є і Удай-ґірі — «Удай-гора»), повідомляє про зведення кам’яної загорожі Санкаршані-Васудеві в <116> храмі Нараяни (Вішну). Про шанувальників Санкаршани мовить «Артхашастра». У IV–I ст. до н.е. культ Санкаршани-Баладеви домінував, та згодом він занепадає, поступившися місцем Крішні-Васудеві (ИД, 372).
Баладева-Санкаршана вважається втіленням світового змія Шеші, на якому спочиває Вішну. Майже в усіх міфологіях змія пов’язується з родючістю, землею, жіночою твірною силою, водою, дощем. І з домашнім вогнищем, вогнем (надто небесним), чоловічим запліднюючим началом. Уявлення про істот зі зміїним тулубом і людською головою розвинуті в індуїстській, еламській, інших міфологіях. Властиві ці уявлення і нашим пращурам. Це засвідчує скіфська легенда, передана Геродотом, про одруження Геракла зі змієногою істотою, дочкою ріки Борисфен (Дніпра). До речі, античні джерела ототожнюють індійського Крішну саме з Гераклом.
В індійській міфології змії-наґи — напівбожественні істоти зі зміїним тулубом і людською головою. Вони вважалися дітьми Кадру й Каш’япи, ще ведійського божественного мудреця, якому приписують участь у творенні світу. Батько богів і асурів, людей і демонів, змій і птахів, Каш’япа мовби символізує першопочаткову єдність, яка передувала двоїстості творення. Ім’я Каш’япа (Кассапа, Касап) означає «Черепаха».
У деяких індійських священних текстах змії то вороги людей, то, навпаки, обожнюються. Наги-змії живуть у нижніх світах, там владарюють їхні царі Васукі, Швета, Куліка й інші благородні змії. Серед них є п’яти-, семи-, десяти-, навіть тисячоголові. Пітьму нижніх світів (їх сім) проганяє блиск коштовних самоцвітів на їхніх капюшонах. Зміїна столиця — місто Бгоґаваті, славне незліченними скарбами. Смертельним ворогом нагів є їхній зведений брат Ґаруда, їздовий птах Вішну. Змії міняють шкіру, тому вважаються безсмертними. За іншим міфом, коли Ґаруда ніс у дзьобі амріту — трунок безсмертя, то кілька краплин її впали на священну траву куша, змії-наги жадібно їх вилизали й здобули безсмертя. Проте і обпекли собі язики, тому вони в них роздвоєні. Повелителем змій є тисячоголовий Ананта-Шеша, на якому спочиває Вішну. На одній із голів Шеші тримається земля. Зображення змії, що ніби прагне проковтнути свій хвіст, символізує вічність, безкінечність, звідки й ім’я Ананта — «Безкінечний» (ан — заперечна частка). Змій Васукі прикрашає шию Шіви замість гірлянди, змій Калія уособлює гріх. Він жив у річці Калінді (Ямуні) і кривдив пастухів, але юний Крішна прогнав його звідти. Історія <117> битви Крішни й змія Калії дуже популярна в Індії, і Крішну часто зображають як пастушка-героя, що переможно танцює на капюшоні Калії.
У санскриті naga — «змія» і «сім», а Баларама-Санкаршана, уособлення Шеші, сьома дитина Васудеви. Рама з «Рамаяни» — сьоме втілення Вішну, епітети якого, завдяки Шеші, Шешашаяна, Шешашаїн — «Спочиваючий на Шеші». Епітети самого Шеші Наґараджа — «Цар наґів», Наґеша — «Владика наґів», Наґабгушана, «Прикрашений зміями». Наґанана — епітет Ґанеші, сина Шіви й бога мудрості. Один із ста братів-кауравів звався Наґадатта — «Даний наґами». Завдяки зміям-наґам чимало імен має Ґаруда, цар птаства. Непримиренність Ґаруди до зміїв відбивають його епітети Наґаваріка, Наґантака, Наґарі — «Ворог наґів». Хобот слона схожий на змію, тому слона називають naga. Епітет Бгіми, незмірнодужого двоюрідного брата Баладеви й Крішни, Наґабала — «Слоносилий». Наґахва — назва міста Хастінапура, досл. «Місто слона». Наґанаяка, «Ватажок наґів» — дев’яте сузір’я місячного неба, символ його — згорнута змія (ВА, 171). Наґапанчамі, «Зміїна п’ятірка»— свято п’ятого дня світлої половини місяця шраван (5-й місяць індійського календаря, відповідає липню-серпню), наґапаша — петля бога Варуни, наґабандгу — священна смоква тощо.
Наґи ворогують з птахами і їхнім царем — Ґарудою, їздовим птахом Вішну. Наґам належить підземний світ, де стережуть незліченні земні скарби. Вони мудреці й чарівники, здатні оживити померлих і загиблих, змінити подобу. Вони безсмертні, бо скуштували амріти — трунку безсмертя. В людській подобі вони часто живуть серед людей, жінки-наґіні винятково вродливі й часто стають дружинами земних царів і героїв. Наґіні Кумудваті була дружиною Куші, сина Рами, героя «Рамаяни». А царівна-наґіні Улупі — дружина могутнього воїна Арджуни, котрий згодом одружився з Субгадрою, сестрою Крішни й Баладеви. Саме з наґіні, дочкою Дніпра-Борисфена, одружився і Геракл. Вона народила йому трьох синів — родоначальників скіфських племен. А наймолодший з братів, Колаксай, заснував скіфську царську династію. Геракла ж антична традиція співвідносить із Крішною, ім’я Геракл відповідає слов’янському Ярослав. Крішну називають Vira — «Герой»; так називають мужніх воїнів і раджпути.
Індійські міфи знають багатьох царів наґів, але найвідоміший — тисячоголовий Шеша, що тримає землю. Коли Баладева помер, то з його рота, розповідає міф, ви<118>повз білий змій Шеша. Тобто й тут наявний білий колір, що знову пояснює ім’я Баладева як Білобог.
В індійських джерелах уявлення про божественних зміїв-наґів змішується з уявленнями про наґів — історичні племена, які, вважають дослідники, жили на північному заході Індії ще до приходу туди ведійських аріїв. Наґадвіпа — «Земля/Острів нагів» розглядалася як одна з дев’яти областей Індії. Існує багато індійських топонімів з основою nag. Припускається, що ці племена мали за свій тотем змію (або кобру). В цьому плані цікава згадка Геродота, що «неври мають звичаї такі самі, як скіфи. А за одне покоління до походу Дарія, вони змушені були покинути свою країну через навалу змій. Бо в їхній країні з’явилося багато змій, більшість яких напала на них із північної пустелі. Під їхнім натиском вони, покинувши свою країну, оселилися разом із будинами. Цих людей підозрюють у тому, що вони — чаклуни. Бо скіфи й елліни, що живуть у Скіфії, кажуть, ніби один раз на рік кожен із неврів стає вовком на деякий час, а потім повертається і знову стає людиною» (Геродот, IV 105). Чи не слід розуміти це повідомлення Геродота так, що під зміями мається на увазі плем’я або племена, які поклонялися зміям, тотемом яких була змія.
У буддійській міфології наґи бувають двох різновидів — які живуть у воді (в річках і морях) та на суші. Наґи можуть ставати людьми, часто одружуються із земними чоловіками й жінками; діти від таких шлюбів винятково ніжні, бо мають «водяну сутність». Ставляться прихильно до буддизму й часто його палкі прихильники. Сам Шак’ямуні, перш ніж став Буддою, кілька разів відроджувався в подобі нага. В архаїчних космогонічних міфах Євразії змій з’єднує і роз’єднує землю й небо. В давньому Єгипті зображення змії прикріплювалося до чола фараона як знак його царювання на небі й землі (МНМ ІІ, 195).
Уявлення про зв’язок змій із дощем відбивають обряди шанування змій або жертвоприношення змій у період дощів (або під час посухи) в багатьох народів. Цим обрядам відповідають міфи про перемогу змієборця (часто бога-громівника, як-от Індра) над змієм чи драконом, після якої починається гроза й дощ.
Культове значення змії як символа родючості — характерна риса міфологічної символіки найдавніших землеробських культур Південно-Східної Європи VI–IV тис. до н.е. Цьому періоду властиві культовий посуд і розписна кераміка із зображенням змії (іноді й двох). Змія — один з атрибутів грецької богині мудрості Афіни. <119> З мудрістю пов’язують змію й інші народи, серед них індійські.
За свідченнями античних авторів й археологічними даними, скіфсько-іранська традиція знає богиню зі зміїними ногами й двома зміями, що ростуть із плечей. Давньоіндійський світовий змій Шеша, чиїм втіленням вважається Баладева, уявляється тримачем землі. Схожа космічна функція світового змія й у скандинавській міфології. Зі зміями пов’язується уявлення про скарби в землі, які вони оберігають. Зв’язок змія з жіночим началом іноді осмислюється як принесення жінки (дівчини) в пожертву змієві. Це бачимо в циклі київських легенд про коваля і жорстокого змія, якому треба було щодня приносити в жертву дівчину (МНМ І, 468–470).
Культовий звичай мати в оселі, царському палаці чи храмі священну змію довго зберігався в країнах Середземномор’я. Міфологічні уявлення про змію як небезпечне начало знаходить обрядові відповідності в ритуалах лікування від укусу змій. Замовляння від змій, що сходять до надзвичайно давніх часів, збереглись у багатьох народів, серед них і в українського.
Змій в українських замовляннях — володар нижнього царства, зі своїм почтом, військом і незліченними служниками, володар усякої хвороби й пристрасті, причетний до водної стихії, а також до стихії вогню. З одного боку, його лякають і нищать вогнем, з іншого — він сам вогонь; тут виразно проглядає двоїста символіка купальського міфу з водою та вогнем. Є змій лежачий (як Врітра) і змій летючий. Змієве царство локалізується на синьому морі, на камені, на дубі чи під дубом, де й сидить цар-змій. Ця концентрична модель — найдавніша побудова світу, звідки й міць зміїного царства. Водночас царство це навіть для світу замовлянь виглядає як «неправильне», хаотичне. Архаїка завжди хаотичніша для кожної наступної структури. Змій — і помічник, і шкідник, тобто персонаж тієї культурно-світової епохи, коли це протиставлення ще не зовсім склалося. Атрибутика й титулатура змія перевершує навіть атрибутику місяця. Змій у слов’янській міфології має досить розлогий список імен — Кропиня, Яриця, Киліяна, Іліяна, Веретениця, Олена, Савул, Хівря, Гадюн, Яселуха, Вольга тощо. Веретениця тут (або ще Веретільниця) перегукується з іменем ведійського змія — Врітра — в українському фольклорі, особливо веснянках, Ворот або Воротар. Хоча сьогодні ім’я Веретениця здебільшого пов’язують із веретеном. У поліських ритуалах для прикликан<120>ня дощу практикувалося вбивання змій або закопування їх живцем — паралельно з окропленням, звідки, очевидно, й кропиня. Іноді змію заступає її варіант — черепаха, що має всі атрибути змії (пор. ведійського мудреця Каш’япу, ім’я якого означає «черепаха»). Змій — єдиний персонаж замовлянь, якого прохають не лише щось зробити, а й чогось навчити — навіть Місяць не навчає, хоч усе й знає. Змій мудрий і в українських замовляннях.
До подробиць розроблена зміїна атрибутика — показник виняткової важливості й архаїчності цього персонажа. Змій має амбівалентні, двоїсті риси — він добрий і злий, найжахливіший і найдієвіший, шкідник і помічник, цар організованого і хаотичного простору тощо. Сюди додається ще одна особливість — андрогінність змія — він і жіноча, і чоловіча істота одночасно. Пізніші казка й епос розділяють цю двоїсто-цілісну істоту на Змія Горинича, Зміїного Царя і Змію Маринку, Дочку Зміїного царя (УЗ, 215–218).
Індійський Шеша — символ безмежності, інше ім’я його Ананта — «Безкінечний». Він — цар змій-наґів. Зображається в пурпуровому вбранні, з білим намистом на шиї, в одній руці його — колотівка, у другій — плуг. За народними повір’ями, землетруси — це позіхи Шеші (МНМ ІІ, 642).
Що плем’я Баладеви й Крішни має стосунок до зміїв-наґів, мовить «Махабгарата» в міфі про царя Нахушу.
Цар богів Індра відбував покуту за вбивство демона-асура Врітри, бо Врітра був брахманом, а вбивство жерця — найтяжчий гріх навіть для богів. А щоб небесний престол не порожнював, боги запросили на нього Нахушу, земного царя, що вславився мудрістю, мужністю, праведністю і красою. Той після недовгих вагань погодився. Та якщо на землі він приборкував свої бажання, покріплював душу добрими справами й шанував богів, то на небі про все це забув. Його опосіла незмірна пиха, він поринув у вир ницих пристрастей і плотських утіх, вимагав від дружини Індри, прекрасної Шачі, скоритися йому, а мудреців запріг у свою весільну колісницю. А коли він при цьому ще й ударив ногою божественного мудреця в запрягу, той не витримав і прокляв його:
— За всі твої гріхи та знущання, за утиски брахманів і приставання до чужої дружини — ти не гідний довше залишатися на небесах. Тож упади на землю, стань величезним змієм і тисячу років плазуй по ній.
У змиг ока Нахуша полетів з небес на землю, де й перетворився на змія (МДИ, 39–45). <121>
У міфі цікаве те, що Нахуша — третій цар Місячної династії, дід Яду, п’ятого царя Місячної династії і родоначальника ядавів, які споріднені з літописними ятвягами. Тобто Нахуша виявляється предком і ядавів, і кауравів. Батько Нахуші — цар Аюс, а засновник Місячної династії — цар Пуруравас. Саме з ядавів походили Баладева й Крішна.
«Махабгарата» в переліку зміїв подає і Нахушу. Причому зазначається, що первородний змій — Шеша, на ньому лежить Вішну в періоди між твореннями світу, втілення його — Баладева (АП, 105). Показове й ставлення «Махабгарати» до Нахуші: його то вихваляють за незрівнянну щедрість при жертвоприносинах, коли щоденно вбивалися тисячі корів і частувалися десятки тисяч брахманів, то ганять за нечувані утиски й жорстокість. Відомий перекладач «Махабгарати» Борис Смирнов, виходець із села Козляничі на Чернігівщині, зазначає, що Крішна й Шіва пов’язані з символікою змія, однією з найдавніших символік. Вона властива особливо месопотамській, єгипетській та індійській культурам. І скрізь ця символіка амбівалентна, двозначна. В Єгипті ритуал закляття і прокляття Апопі, дуже близького індійському Шеші-Ананті, здійснювався щоранку, аби юний Гор, син Озіріса, здолав вічно знищуваного й вічно відновлюваного володаря пітьми й князя смерті — Апопі. Ра вкусила змія, яка хотіла вивідати «справжнє», «таємне» ім’я Ра. Пекуча й згубна зміїна отрута дає підстави пов’язувати її з вогнем і його руйнівною силою. З іншого боку, змії — дві кобри — символ довголіття і здоров’я (Смирнов, 216–217).
За коментарем Б.Смирнова, санскр. нахуша означає «змій», а також «сусід», «свояк» (Нараяния, 306), у зв’язку з чим він наводить слов’янську паралель: суседка, соседушка — домовой (БМ, 665). Він же зазначає, що й іудаїзм знає слово нахош — «змій», теж амбівалентне. Нахош — підступний спокусник, що завдав стільки зла родові людському, а нохаш — рятівний символ «мідного змія». Причому слова мідь і змій у давньоєврейській мові відрізняються лише вокалізацією, а не написанням, що означає тотожність каббалістичної символіки обох слів (Смирнов, 217).
Баладева мав ім’я Балабгадра, споріднене з іменем Субгадра в сестри Балавіри й Крішни. Обидва імені об’єднує компонент бгадра, у санскриті — «щастя», «благополуччя» і «найкращий», «щасливий», «доброчесний», «чеснотливий» (ХРС ІІ, 291). Якщо врахувати, що префікс su в Субгадра, в санскриті підсилює основне слово, <122> то це жіноче ім’я тлумачиться як «Винятково щаслива», «Украй чеснотлива». Таке ж значення й імені Балабгадра, тільки це чоловіче ім’я. А значення, що його передає префікс су, у ньому передане лексично, словом бала — «сильний», «могутній». Балавіра має й інші імена з першим компонентом Бгадра — Бгадранґа, Бгадрабалан. Субгадру іноді називають просто Бгадра, як і Балавіру. Бгадра також ім’я Шіви й епітет гори Меру — центру світу в космогонічних уявленнях індійців. А ще — дружини Кубери, бога багатства й охоронця північної сторони світу, сусіди Шіви по обителі в Гімалаях. Бгадреша, «Благословенний владика», Бгадракапіла, «Благословенний Капіла» — теж імена Шіви, де Капіла — одне з імен Вішну й Шіви. Бгадракалі, «Благословенна Калі» — епітет Дурґи, Бгадрашакха — епітет Сканди, бога війни, сина Шіви й Дурги-Парваті. Епітети Бгадра — «Благословенна» чи «Щедродайна», Бгадрасома — «Благословенна сома» має священна Ґанґа. Бгадракумбга, «благословенний глек» — золота посудина зі святою водою, особливо з Ґанґи. Бгадра також — назви другого, сьомого й дванадцятого днів лунарного місяця, що вважаються особливо сприятливими. Один із місяців індійського календаря має назву бгадрапада (інакше бгадон, відповідає серпню-вересню).
Різновид санскр. бгадра — бгадрака (хінді бгадрак) перегукується з гідронімом Бадрак у Криму — таку назву тут має річка, ліва притока Альми в басейні Чорного моря (СГУ, 29). Бгадрака в санскриті має значення «добрий», «щедрий», «чарівний», «чудовий», що цілком підходить для кримської річки. Санскр. бгадра, бгадрака споріднені з укр. бадьорий, бадьорість і рос. бодрый, бодрость, бодряк.
У Баладеви є ще одне поширене ім’я — Баларама, або просто Рама. Таке ж ім’я і в головного героя «Рамаяни». В цій епічній поемі злий демон Раван, «Ревун», викрадає дружину Рами — красуню Сіту, яку після численних пригод Рама й визволяє.
У цьому епічному конфлікті виразно прозирається ще ведійський міф про битву Індри з демоном Врітрою. А це — відбиття календарної, тобто землеробської міфології. Перемога Індри символізує настання весни, Нового сільськогосподарського року. У «Рігведі» Сіта богиня ріллі, «польова царівна», а в «Рамаяні» вона народжується з борозни при ритуальній оранці. Саме ім’я Сіта значить «Борозна». Синонім до санскр. sita, «борозна» — karshu, від дієслівної основи karsh/krish — «орати», «борознити», наявної і в імені Баладеви — Санкаршана (СРС, 153). Закінчується «Рамаяна» тим, що <123> Сіта повертається в обійми Матері-Землі (детальніше див.: ТРС, 210–221).
Ведійська Сіта вважалася дружиною Індри, а Індра в «Рігведі» — «господар поля». У «Рамаяні» функції Індри перебрав Рама. Риси землеробського божества мало властиві герою «Рамаяни» — він воїн. Зате землеробські риси властиві Рамі-Баладеві. Обох Рам, крім того, що вони — втілення Вішну, об’єднує число «7». Епічний Рама — сьоме і повне втілення Вішну, він сходив на землю і звільняв її від зла перед Крішною, восьмим втіленням Вішну. Тобто епічний Рама ніби старший брат Крішни, бо обоє народжені Вішну. А Баладева-Баларама — сьомий син Васудеви й теж утілення Вішну (одні джерела вважають, що часткове, інші — що повне). Баладева-Баларама — старший брат Крішни. Тож виходить, що Рама з «Рамаяни» й Рама-Баладева, по суті, одне божество, яке з часом зазнало певних функціональних видозмін і переомислень. З чого й висновок: образ Рами-Балавіри-Санкаршани через образи ведійських Індри й Сіти сходить щонайменше до ІІІ-ІІ тис. до н. е., до принаймні трипільських часів. А наявність в українських веснянках, щедрівках, казках основного міфу «Рігведи» про битву Індри й Врітри свідчить: творили цю календарну міфологію і давні українці, наші пращури, справіку осіле землеробське населення.
Дева в імені Баладева, як мовилося, означає «бог», «божество», «владика». Воно дуже активно творить індійські імена, надто богів, царів, мудреців і могутніх воїнів, тобто позначене високим соціальним статусом. Воно може бути і першим компонентом, і другим, як в іменах Баладева, Васудева, Махадева, Сахадева Чандрадева тощо. Дева активно вживане саме в іменах на означення Вішну, Крішни, Баладеви й інших божеств. Воно і в імені батька Баладеви й Крішни — Васудева, де санскр. vasu — «багатство», «скарб», «статки» (СРС, 571). Тож все ім’я означає «Бог багатства», «Владика достатку». Матір Яду, родоначальника ядавів, племені обох братів, звали Деваяні — «Богойдуча». Мати Крішни — Девакі, а санскр. devaki тотожне devi — «богиня». Традиція пояснює ім’я Девакі як «Девакова», від імені батька Девакі — царя Деваки. Девамані, «Божественна коштовність» — прикраса на грудях Вішну. Особливо багато епітетів із Дева в Індри — царя богів і ватажка небесного воїнства: Девапаті — «Владика богів», Девараджа — «Цар богів», Девадгіпа — «Володар богів», Девендра — «Цар богів», Девеша — «Владика богів» тощо.
Девапур, «Місто богів» — небесна столиця Індри. Девашва, «Бо<124>жественний кінь» — кінь Індри, інша назва якого — Уччхайшравас, де шравас тотожне нашому слава. Девапрія, «Улюбленець богів» і Деванатха, «Владика богів» — Шіва; Деваврата, «Відданий богам» — епітети Сканди, сина Шіви, й Бгішми — воєначальника кауравів, народженого священною Ґанґою, чиє ім’я тотожне українському прізвищу Бушма. Священну Ґанґу ще називають Деванаді, «Ріка богів». Девагуру, «Навчитель богів» — епітет Брихаспаті, інше ім’я якого Дгір — «Мудрий», споріднене з іменем київського князя — Дір.
Творить дева й важливі соціальні терміни: девакула — «храм» (досл. «родина богів»), деваґана — «зібрання богів», девадатта — мушля Арджуни, досл. «дана богами», деваматар — «божа мати», деваятра — ритуальне шестя із зображенням божества, деваратха — колісниця богів. Цікавий термін — деваніка (дева+аніка) — «цар», який перегукується з російським аніка-воїн. У санскриті аніка якраз і є «воїн» (СРС, 40), тож російський вираз виявляється таким самим дублетом, як і трин-трава (санскр. трін — «трава»), чудо-юдо тощо.
Санскр. Деварата, часте в індійському епосі — семантичний двійник українського Богдан. Тобто rata тут тотожне dan. Тож слов’янське Милорад тотожне слов’янському ж Милодан, а Богорад — тотожне Богдан. Тому укр. Богорад (варіант — Богораз) має значення Богдан, «Богом даний». Чергуваня д/з особливо властиве іранським мовам: рамадан — рамазан, череда — чареза тощо. Варіант слов’янських імен із Бог характерний для іранських мов; у них слово дев, як відзначалося, має негативний зміст, тому й не вживане; його заступає бага, слов. бог. Тож українське прізвище Богораз, похідне від Богорад, має, очевидно, іранське коріння.
Гармодею (чи Гармодію). Напис № 911, на вапняковій плиті, знайденій 1902 року в Ельтигені (нині — Героївка), в одній із гробниць. Зберігалася в Керченському музеї, де зараз — невідомо. V ст. до н.е. Напис містить лише одне ім’я в давальному відмінку. Щодо імені думки дослідників розходяться: одні вважають, що це ім’я божества, інші — що слово слід читати як Дею, сину Арма. Тобто напис не посвячувальний, а надгробковий і містить ім’я небіжчика й початок імені батька (КБН, 504–505).
Ми схильні гадати, що йдеться про Гермеса, бога, на честь якого в Боспорі влаштовувалися спортивні змагання. У них брали участь, як свідчать боспорські <125> написи, й спортсмени з іменами Сінд і Сіндок. Так, тільки напис № 1137, знайдений в Анапі 1895 року, засвідчує 11 переможців спортивних змагань із цими іменами (КБН, 670–676). У такому разі, боспорське ім’я Гармодей означає Гермес-бог.
Гермес у грецькій міфології — вісник богів, покровитель подорожніх, проводир душ померлих. Він — син Зевса і Майї, однієї з дочок Атланта, народжений нею в Аркадії, в печері Кіллени. Він — олімпійське божество, хоча, вважається, догрецького, можливо, малоазійського походження. Його ім’я виводять від грец. герма — «купа каміння», «камінний стовп» — ними відмічалися в давнину місця поховань. Герми були дорожніми знаками, фетишами — охоронцями доріг, кордонів, воріт (звідки його епітет Пропілей — «Придверник»). Пошкодження герм вважалося нечуваним блюзнірством. Фетишські рудименти помітні в таких неодмінних атрибутах Гермеса, як золоті крилаті сандалі й золотий жезл — осердя магічної сили, який усипляє і пробуджує людей. Гермес виконує одну зі своїх найдавніших функцій — провідника душ померлих в аїд або помічника (психопомпа) на шляху до царства мертвих. Він однаково вхожий в обидва світи — життя і смерті, посередник між цими світами та між богами й людьми. Гермес — вісник богів, тоді як вісниця богів — Ірида. Вияв божественної волі іноді являється уві сні, і своїм жезлом він насилає такі сни.
У класичну епоху Гермес — проводир на шляхах життя і смерті — переосмислюється в покровителя героїв. Амфіону, засновнику Фів, він дарує ліру, і з допомогою її той зводить стіни міста. Персею дає меч убити Медузу, Одісею відкриває таємницю чарівної трави, щоб рятуватися від чарів Кірки, рятує бога Ареса, охороняє героїв під час мандрів, допомагає Пріаму неушкодженим проникнути в стан Ахілла. В цьому Гермесове вміння незримо долати будь-які перепони. За спритність і хитрість його вважають покровителем шахраїв і крадіїв. Гомерівський епос описує викрадення ним, ще дитиною, череди корів у Аполлона. Гермес навчив шахрайству свого сина, діда Одісея по матері, тож хитрощі Одісея успадковані від божественного предка.
Гермес (разом із Гекатою) — і покровитель пастушництва, примножує приплід у стадах. Але ця його функція вважається вторинною. Гермес і Аполлон обмінялися низкою найважливіших функцій або розподілили їх між собою. За міфом, випадково знайшовши черепаху (а всі випадкові знахідки від Гермеса), він уперше <126> злаштував з її панцира семиструнну ліру й співав під її супровід. Аполлон умовив його віддати ліру йому в обмін на корів. На додачу Аполлон вручив Гермесу свою сопілку, а за це той віддав йому золотий жезл і навчив гадати.
Гермес вшановувався на анфестеріях — святі пробудження весни й пам’яті померлим. У римській міфології він виступав під іменем Меркурія — покровителя торгівлі.
Під впливом античних зображень Гермеса з ягням на плечі в ранньохристиянському мистецтві сформувався іконографічний тип «доброго пастира». У середньовічних книжкових ілюстраціях Гермес зображається як символ планети Меркурій. Іноді Гермес зображався як бог красномовства і в товаристві харит-грацій.
За пізньої античності виник образ Гермеса Трисмегиста — «Тричі найвеличнішого», через причетність Гермеса до потойбічного світу. З ним пов’язувалися оккультні науки й так звані герметичні (таємні, доступні тільки посвяченим) твори (МНМ, І 292–294).
Сином Гермеса й Афродити був Гермафродит — юнак виняткової вроди, якого виховали наяди на горі Іда у Фригії. У 15 років син Гермеса вирушив у мандри по Малій Азії. У Карії, коли він купався в джерельних водах, німфа Салмакіда пристрасно закохалася в нього, проте без взаємності. На прохання Салмакіди боги злили її з юнаком в одну двостатеву істоту.
Сином Гермеса був Пан — у грецькій міфології бог стад, лісів і полів, наділений вираженими хтонічними рисами. Вони виявляються як у походженні Пана, так і в його подобі. Він — син німфи Дріопи (дочки Дріопа, «Дубовидного») й Гермеса (варіант: син Пенелопи й Гермеса), народився в Аркадії. Дріопа вжахнулася, побачивши зарослого й бородатого сина. Проте Гермеса й олімпійських богів такий його вигляд розвеселив, і вони назвали його Паном — «Який сподобався всім» (грец. пан — «усі»). Насправді ж ім’я Пан сходить до і-є. pus, paus — «робити родючим/плодовитим», що відповідає істинним функціям цього бога й зближує його з Діонісом.
Із сатирами й силенами Пан як уособлення стихійних плодоносних сил входить до почту Діоніса. Він козлоногий, з цапиними ріжками, зарослий шерстю. Любить вино й веселощі, пристрасно закохується і переслідує німф. Німфа Сірінга злякалася його й перетворилася на очеретину, а Пан зробив з неї сопілку. Він — цінуватель і суддя пастушницьких змагань у грі на сопілці, навіть змагався з Аполлоном, але той переміг його. Як божество <127> стихійних природних сил Пан наводить на людей безпричинний, панічний страх, особливо літнього полудня, коли ліси й лани завмирають. Пан — помічник у битвах, жахає ворогів, допомагає Зевсові боротися з титанами. Збереглася легенда, як він явився грекам перед марафонською битвою. Особливо шанували Пана в Аркадії, де була й священна гора Пан. Відомі знамениті святилища Пана в печері на схилі афінського некрополя. Пан входить до олімпійських богів, згадується із Зевсом та Аполлоном. В античній філософії — це всеоб’єднуюче божество. Раннє християнство відносило Пана до бісівського світу, що спокушає і лякає людей. У римській міфології Панові відповідає Фавн — покровитель черід і Сильван — лісовик.
Спершу Пана зображали звіроподібним, з сопілкою у руці. Його атрибути сопілка або подвійна флейта, сосновий вінок і так званий заячий посох (для полювання на зайців). Грецький вазопис знає зображення бородатих Панів із цапиними мордами, в подобі цапоногого молодого сатира чи мавпоподібного карлика. Образ Пана частий у художника М.А.Врубеля (МНМ, ІІ 279).
Деякі риси споріднюють Пана з індійським Пушаном, ім’я якого виводиться від санскр. push — «квітнути», «буяти», «буйно розквітати», спорідненого з укр. пишний, пишнота, пишатися тощо. У ведійській міфології Пушан — божество, пов’язане з сонцем, родючістю, дорогою. Характерні риси Пушана: розкошлані волосся й борода, відсутність зубів, споживає тільки кашу. Атрибути його — золотий топірець, шило, штрикало, колісниця, в яку запряжені цапи. Сонячну природу Пушана засвідчує його перебування на небі, постійний рух, нагляд за всіма істотами. Золотий корабель Пушана плине в небесному морі, небесний шлях його циклічний, вічно повторюваний. У нього два просторово-часові фокуси: він народився у вишині, а вдруге — в глибині, в ямі; вперше він народився опівночі в ніч року, на півдні; вдруге — посеред року на півночі.
Дослідники підкреслюють саме ці два положення Пушана (зеніт і надир), які визначають два напрями — вниз і вгору, й вертикаль, що з’єднує їх, символізовану Аджа Екападою — цапом, твариною Пушана. Пушан пов’язаний і з сонцем: він одружується з дочкою Сонця, вісник Сонця-Сур’ї. Примітна риса Пушана — причетність до дороги, шляху, він — «повелитель шляху», охоронець доріг, убезпечувач від хибного шляху. Він знає шлях істини, шлях до багатства, веде померлих дорогою предків, звідки його причетність до бога смерті <128> Ями й прохання на взірець: «Нехай Яма, Пушан убережуть нас від смерті».
Шлях Пушана позбавляє від хаотичного, обмеженого начала, сприяє вийти в світ широкого космічного простору, тому він — позбавник, звільнитель, син позбавлення. Пушан заповнює повітряний простір, приносить їжу, багатство, успіх, відкриває скарби, надає притулок. Він — охоронець худоби й пастух усього сущого, щедрий, зичливий, надто до поетів, покровителем яких є. Пушана пов’язують узи дружби з усіма богами, він завжди готовий прийти на допомогу, захищає своїх шанувальників, ворожий до наклепників, злодіїв, розбійників. Пушан вручає жениху наречену, відіграє важливу роль у весільному ритуалі. З ним пов’язана ідея максимальної плодовитості й виняткової статевої снаги. Беззубість його міфи пояснюють бійкою на жертвоприносинах, на які не запросили Рудру. Від розгніваного бога дісталося і Пушанові, якому кінцем лука Рудра вибив зуби, хоча потім, вгамувавшись, повернув їх йому. Пушан виявляє зв’язки з Паном, прусським Пушкайтісом і авестійським демоном Апаоша (МНМ, ІІ 353).
До цієї розмови причетна й Сарама — у «Ріґведі» сучка. Її Індра посилає шукати корів, яких вкрало демонічне плем’я паніїв. Сарама перепливає річку Раса й знаходить корів у печері. Але панії не повертають їх і проганяють божественного пса. Пізніше Сарама — мати двох велетенських псів Шарбарів, охоронців царства Ями. У ведах вони зовуться Сарамея, тобто «Сарамині», «Від Сарами», а ще — Шабала, Шарбара або Карвара. Вони, очевидно, споріднені з грец. Цербер, що засвідчує велику давність цих міфічних образів. Паралель їм має іранська міфологія, де, як і в греків, шлях до потойбічного світу стереже моторошний пес (іноді згадуються чотири пси Йїми, тотожного індійському Ямі; ВЛ, 204).
Ім’я Сарама має донька бога-отця Дакші — праматір диких тварин і дружина Вібгішани, яка дбала про Сіту, дружину Рами, коли ту викрав злий Раван і тримав у своєму палаці (МНМ ІІ, 409).
Сарама й панії, як виявилося, мають відповідники в грецькій міфології. І відповідають їм саме Гермес та його син Пан, котрий репрезентує і Пушана з його цапами. Сарама, Сарамеї, панії і Пушан так чи інакше пов’язані з Гермесом. По-перше, імена Гермес і Сарама — споріднені. Цю спорідненість імен (проте не ідентичність образів і функцій) відзначають дослідники, починаючи зі знаменитого Макса Мюллера. Вона передбачає зв’язок із ведійськими Сарамеями, похідними від Сара<129>ма. А ім’я Пан у сина Гермеса перегукується з етнонімом панії, до яких посилав Сараму бог Індра. Тобто в «Ріґведі» Сарама виступає як посол, вісник богів, переважно Індри. Гермес теж первісно вісник Зевса, тотожний Сарамі іменем і функцією.
Сарамеї, нащадки Сарами — проводирі до царства мертвих, головна їхня функція — охороняти шлях померлих душ і супровід їх до царства Ями. Це первісно і одна з функцій Пушана, що супроводить небіжчика на шляху до предків. Гермес причетний до потойбіччя, отже, й до супроводу туди померлих.
Панії переважно пов’язані з торгівлею і комерцією, що відповідає первісному значенню pani — «торговець», «купець» (детальніше про паніїв див.: ТРС, 153–163). Це первісне значення збережене й досі в термінах торгівлі й комерції. А важлива й особлива функція Гермеса — бути богом комерції, прибутку і гри випадку.
Ці характеристики Гермеса чітко відбиті в міфології римлян (у греків і римлян спільний пантеон, хоча боги з однаковими функціями здебільша мають різні імена), зокрема, в його римському аналогу — Меркурії; ім’я його пов’язане з merx — «крам» і mercari — «торгувати». Меркурій — бог торговців і купців, покровитель комерції і послань.
А Пушан — найперше бог подорожніх, охоронець доріг, будь-якої стежки, усувач перешкод, вовка, розбійника на дорозі. Він покликаний убезпечити подорожнього від лихої пригоди в дорозі, вказати йому правильний шлях. Заблуканий звертає благання найперше до Пушана. При ранкових і вечірніх пожертвинах усім богам і Пушан, як гарант щасливої дороги, отримує від домогосподаря свою частку підношень.
Гермес також бог подорожніх, яких вів на їхніх не завжди безпечних шляхах. Його зображення розміщували на розгалуженнях та перехрестях доріг і вулиць..
Сарама пов’язується зі світанком. Гермес прямо не ідентифікується зі світанком — він розвинувся далі первісного коріння, але промовисті його атрибути. Він — «бог сутінок», що може означати як смеркання, так і сутінки. У Гермеса епітет Арґефонтес, певно, з деформованого Арґейфантес — «Який робить небо чистим». І Меркурій, римський двійник Гермеса, зберіг деякі риси давнього походження — лише йому присвячувався півень, провісник світанку.
«Собачі» мотиви виразні в ріґведійському міфі: Сарама й Сарамеї — пси, а панії навіть маються за вовків (VI 51.14). Гермес вважався квітучим молодим чоловіком з крилатими сандалями на ногах, у шоломі, з посохом, увінча<130>ним двома зміями, звернутими одна до одної. Причина цього проста: мистецтво Греції зображало богів і богинь у довершених формах і класичній красі, якщо тільки потворність не викликана якоюсь винятковою причиною.
Проте функції і характеристики Гермеса засвідчують, що первісно він мусив вважатися різновидом собаки, перш ніж його образ остаточно утвердився в грецькому мистецтві й іконографії. Гермеса особливо шанували пастухи, його місія — наглядати за чередами й отарами та оберігати домівки. Саме з цього, очевидно, постав звичай греків розміщувати перед дверима осель бодай грубе зображення цього божества. Хоча в «Авесті» немає пса, який би асоціювався з Йімою (інд. Яма), непряме свідчення цього видно з того, що Йіма — «добрий пастух». А для пастуха собака важливий помічник, який допомагав оберігати худобу.
Гермес пов’язаний із супроводом душ померлих у підземний світ. І саме цю функцію в більшості міфологій виконують пси, причому не тільки в «Ріґведі» чи «Авесті», а й у єгипетській міфології, де маємо Анубіса — давнє псоголове єгипетське божество. Він, покровитель померлих, шанувався в подобі чорного шакала, що лежить, або дикої собаки Саб (чи людини з головою шакала або собаки). Анубіс-Саб вважався божественним суддею (єгип. саб — «суддя», писався зі знаком шакала). Він відіграє значну роль у поховальному ритуалі, його ім’я згадується в усій заупокійній єгипетській літературі; за нею, одна з найважливіших функцій Анубіса — готувати небіжчика до бальзамування і муміювання. Давні греки ототожнювали його з Гермесом.
Згодом функції Анубіса переходять до Озіріса, якому присвоюються його епітети (МНМ І, 89). Його ім’я означає «наглядач» і «охоронець собак». Разом з Упуатом він опікується тілами померлих і приводить їх до Зали суду. Упуат (Вепуат, досл. «відкривач шляхів») — бог у подобі вовка в єгипетській міфології. Центр його культу — місто Сіут (грец. Лікополь — «Вовче місто», «Вовкопіль»). Від Сіута починався важливий караванний шлях, і Упуат мався за бога-провідника й розвідника. Епітети його — Ватаг, Проводир. Він — войовниче божество, атрибути його — булава й лук. Мав і функції покровителя померлих, його називали «найперший боєць Озіріса», а іноді й ототожнювали з ним. Упуат-вовк часто ототожнювався і з Анубісом-шакалом. Стяги з атрибутами й зображеннями Упуата виносили перед виходом фараона, несли на чолі процесій під час містерій Озіріса (МНМ ІІ, 549). <131>
Сарама, сучка Індри, допомагає вистежити й повернути корів Індри, викрадених паніями. Собака фігурує в різноманітних версіях цього міфу, наявних у грецькій міфології. Основний міф про Сараму й паніїв, повно викладено в одному з гімнів «Ріґведи» (Х.108), і в інших, детальніших версіях.
Неймовірно, але цей міф виявлено в грецькій міфології аж у трьох варіантах, і кожен із них додає штрих до ведійського міфу:
а) панії, за міфом, тримають корів у печері за річкою Раса, щоб уберегти від Індри, бога-громовика й бога-дощовика. А грецькі міфи свідчать про численні «печери Пана» в горах Греції, куди заганяли худобу під час негоди, тобто щоб захистити її від дощу;
б) греки знають міф, у якому Зевсового золотого пса (Зевс — грецький бог грози і двійник Індри) викрадає людина з показовим ім’ям Pan-dareus. Саме Гермес знайшов в оселі Тантала золотого пса Пандареуса, викраденого з храму Зевса на Кріті. Зевс, як і Індра, мав собаку, якого в нього викрадають. Знаходить його саме Гермес, разом із Іріс, «посланницею богів». За первісним міфом Гермес мав пов’язуватися і з собакою Зевса, і з посланницею богів, яка знайшла викрадених корів Зевса. Проте Гермес трансформувався настільки, що не став ні собакою, ні жінкою. Навпаки, маємо деформований первісний міф про Сараму й паніїв: корови в ньому відсутні, а Гермес знаходить Зевсового пса з допомогою жінки-посланниці богів;
в) грецька міфологія засвідчує інші мотиви первісного міфу, відсутні в попередній версії. Тепер первісна ідентичність злодія зникає: у першій версії корови загнані в «печери Пана», в другій — злодієм є Пан-дареус. Проте тут Гермес, що поєднує характеристики і Сарами, і паніїв, сам — крадій. Вже змалку Гермес виявляє злодійкувату вдачу — краде худобу, за якою наглядав Аполлон. Він зайняв 50 телиць і вночі заховав у печері біля річки.
Тут усі прикметні ознаки міфу про Сараму й паніїв: викрадення божественних корів, печера-схованка на березі річки, крадіжка нічної пори тощо. Гермес (як панії) краде корів і сам же (вже як Сарама) повертає їх за велінням Зевса. Навіть без ототожнення Сарами й паніїв з їхніми грецькими родичами видно, що телиці Аполлона — корови ведійського Індри.
Таким чином, Гермес виявляє спорідненісь і з індійською, і з іранською, і з єгипетською, і з грецькою, і з римською, і з слов’янською міфологією. І тому мав для себе вдячний ґрунт у Боспорському царстві, ранньодержавному <132> утворенні на півдні України, до якого входили і грецькі, і сіндо-меотські, і іранські, і інші племена. Це підтверджують і боспорські написи, присвячені спортивним змаганням на честь Гермеса, в яких брали участь і були переможцями спортсмени з красномовними іменами — Сінд, Сіндок, Сіндей. І це — ще в ІІІ ст. до н.е.
Самбатіон, син Сакдея. У написі № 1282 на біломармуровій плиті, відновленій із 83 уламків і знайденій у Недвиговці (1869–1870 рр.). Напис датовано 525 роком боспорської ери (далі — б.е.), тобто 228 роком нової ери. Зараз — в Ермітажі (КБН, 772–773).
Ім’я Сакдей цікаве з кількох точок зору. Найперше, воно пов’язане з іменем Самбатіон, досить частим у боспорських написах. Обидва імені мають близькі родичі: батько — Сакдей і син — Самбатіон. Самбатіон утворене від Самбат і означає Самбатів, Самбатовий. Імена Смбат, Самбат, Сумбат і похідні від них прізвища й досі вжиткові у вірменів, грузинів та азербайджанців. Ім’я Самба мав син Крішни, цар Самба фігурує у вірменській легенді про трьох братів, співвідносній із літописною легендою про Кия, Щека й Хорива. Отже, і вірменська легенда дотична до легенд про заснування Києва. Самбатом називає Київ візантійський імператор й історик Х ст. Костянтин Банрянородний. Батька антського князя Хільбудія звали Самбат — про нього пише в VI cт. Прокопій Кесарійський. Українська історія знає балтійське плем’я самби, родичів ятвягів, а літописні ятвяги тотожні індійським ядавам — з них походили Крішна і його старший брат Баладева. Імена обох рясно відбиті в українських прізвищах. Українці знають прізвище Самбук.
Імен Самбатіон чимало в боспорських написах: Самбатіон, син Агафа; Самбатіон, син Горгія; Самбатіон, син…ака; Самбатіон, син Атахея; Мадой, син Самбатіона; Самбатіон, син Сірана тощо (КБН, №№ 1142, 1231, 1250, 1278, 1279, 1280, 1282). Не менш поширене й Самбіон: Самбіон, син Багея; Самбіон, син Елпідіона; Самбіон, син Тарула; Ардарак, син Самбіона; Мати…, син Самбіона; Ефросін, син Самбіона; Німфагор, син Самбіона; Радамій, син Самбіона (КБН, №№ 36, 96, 98, 633, 898, 1091, 1179, 1283). Варіантом Самбіон є Саббіон: Саббіон, син Стефана; Ескін та Архій, сини Саббіона; Сабіон, син Стефана; Сабіон, батько Аполлоніда й Перісала; Геліодора, дружина Сабіона (КБН, №№ 107, 146, 316, 408, 509, 704). З чого видно, що бос<133>порці добре знали імена Самба й Самбат.
Ім’я Сакдей, син Самбатіона датується початком ІІІ століття, тобто якраз тим часом, коли у Вірменії шириться християнство. Опір йому чинили індійські громади в Тароні (історична область Вірменії, нині — в Туреччині) під проводом верховного жерця Ардзана. Саме з Тарона походить вірменська легенда про трьох братів. Давньовірменська пам’ятка «Історія Тарона» Зеноба Глака присвячена цим подіям. Врешті-решт частина язичників-індійців прийняла християнство, а частина вирушила в чужі краї, оберігаючи предківську віру.
Характерно, що боспорські імена Самбатіон відносяться до ІІ — ІІІ ст., Самбіон — до ІІІ — ІV (тільки Самбіон, син Таврула, № 633, датується кінцем І — ІІ ст.). З чого можна вивести, що давніше — ім’я Саббіон, потім — Самбіон, за ними — Самбатіон. Загалом фіксація імен Саббіон — Самбіон — Самбатіон охоплює період з початку І до кінця ІV ст. н. е. Що збігається в часі з подіями в історичній Вірменії. Слід відзначити, що форма Саббіон — типовий пракритизм, де попередній звук уподібнився наступному, як, наприклад, в італійській мові (Александро — Алессандро, Вікторіо — Вітторіо тощо). Пракритизми в мові певної частини населення Північного Причорномор’я відзначає відомий дослідник індоаріки О.М.Трубачов.
В імені Сакдей елемент Сак — перший компонент. Але боспорські написи подають і імена, де сак і другий компонент: Госак, Далосак, Рахойсак, Фосак тощо. З них Госак (грецька передача — Gosakos) споріднене з українськими терміном козак і прізвищем Козак (про це окрема стаття). Сак тут споріднене із санскритською дієслівною основою shak (хінді sak) — «бути сильним/могутнім».
У боспорському написі № 764 зафіксовано ім’я Сакта. Воно вирізьблене на вапняковій стелі, знайденій 1914 року в Керчі (на так званому Глинищі) й датованій римським часом (КБН, 438). На плиті рельєф, у лівій частині якого — вершник на коні, повернутий вправо, за вершником — служник. Праворуч перед вершником у кріслі жінка в хітоні й плащі. Між жінкою і вершником — колонка. Лівіше вершника постать служниці, майже вся збита. Голови жінки й вершника теж збиті. Можливо, жінка в кріслі перед вершником — богиня, що благословляє верхівця в похід. Бо саме кримська Деві-Діва, сама богиня-воїтелька, покровителька й захисниця Херсонеса Таврійського (літописний Корсунь, нинішній Севастополь), благословляла воїнів на битву й допомагала їм перемагати. <134>
Дружину Шіви — Деві-Діву звали й Шакті, «Могутність». Імена з Шакті мають герої і героїні «Океану сказань» поета-кашмірця Сомадеви (ХІ ст.): царі Шактівеґа, Шактікумара, Шактіракшіта, брахман Шактідева, цариця Шактімата й царівна Шактіяша. Імена, де шакті другий компонент, мають царі Амарашакті, Бахушакті, Вікрамашакті, царевичі Анекашакті, Васушакті й Уґрашакті, царівна Вішнушакті, воїни Крішнашакті й Упендрашакті, купецький син Махендрашакті. Причому ім’я Шактідева фактично тотожне імені Шакадева (хінді — Шакдев) — їм і відповідає боспорське Сакдей. Ім’я Вішнушакті, хоча Вішну — чоловіче божество, стосується його дружини — Лакшмі, жіночої іпостасі свого чоловіка. Вішнушакті, «Могутність Вішну» — синонім імені Лакшмі, тому й дається тільки жінкам.
Боспорське ім’я Сакдей означає «Могутній бог» і має свого значеннєвого, теж боспорського, двійника — Балодей. Другі компоненти в них етимологічно тотожні, мають спільне походження й однакове значення, а перші — Сак і Бало — тотожні семантично, мають однакове значення — «Сильний», «Могутній» (див. статтю про Балодея). Можна припустити, що ім’я Сакдей могло і вживалося на означення Баладеви, старшого брата Крішни й землеробського божества — Балодея боспорських написів, Болудея і Білдея козацьких прізвищ.
Гіппарін, син Хардея; Неокл, син Фарнакіона, сина Хардея. Напис № 1179 на мармуровій плиті з п’яти шматків, знайденій в околицях Анапи й відправленій у Херсонес Таврійський (Севастополь). Звідти вивезена до Кембриджу, зараз — у Музеї Фіцвільяма. Датується кінцем ІІ — початком ІІІ століття.
Напис — список імен, складений з невідомої причини. Переважно це прості громадяни, хоча трапляються посадові особи: лохаг, стратег тощо. В одному випадку носій імені Хардей виступає дідом Неокла й батьком Фарнакіона. Ім’я Фарнакіон, похідне від вжиткового й на Боспорі імені Фарнак, явно негрецьке, а іранське чи індійське. Оскільки ім’я Хардей не може вважатися іранським через негативність дей, то, виходить, воно — індоарійське, індійське. З чого обережне припущення, що й ім’я Неокл індоарійське: кл у ньому тотожне слов. слав і санскр. шравас, а нео може відповідати санскр. nava. Із цим компонентом, який у санскриті означає «новий», «юний», «молодий» (СРС, 317), є чимало індій<135>ських імен: Нава — «Юний», «Молодий», Наваджа — «Юний Місяць», досл. «Новонароджений», Навінчандра — «Новий/Молодий місяць», Наваджйота — «Вранішнє світло», досл. «Новосвітлий», Наватеджа — «Юне завзяття», Навендра — «Новий Індра», Навіштха — «Найюніший» тощо.
Санскр. nava має і значення «9» — і воно теж входить у чимало індійських імен: Наванідгі — «Дев’ятискарбний», Наваратха — «Дев’ятиколісничний» (таке ім’я мав батько царя Дашаратхи, «Десятиколісничного», який, у свою чергу, був батьком Рами, героя «Рамаяни»); Наваратна — «Дев’ятикоштовнісний» (9 коштовних каменів — перлина, смарагд, рубін, діамант, корал, сапфір, топаз, ляпіс-лазур і ґомеда — мінерал, добуваний у Гімалаях, онікс), Навашакті — «Дев’ятисилий», «Дев’ятикратно дужий» та ін. (HN, 279). Останнім ім’ям, що важливо, означалися Вішну й Шіва, різні імена яких рясно відбиті в українських теонімах, назвах, прізвищах, іменах. Цікава в цьому плані назва рослини — дев’ясил, дев’ятисил, пов’язане з числом «9». У давнину воно вважалося магічним і назвою дев’ясил (deve з neve — «9», ЕСУМ, ІІ 21) позначалися рослини виняткових лікувальних властивостей. Санскр. navaka, хінді navak означають і «юнак», «молодик», і «наділений дев’ятьма якостями» чи просто «дев’ятка» — зважаючи на сакральність числа. І цілком можуть споріднюватися з українським прізвищем Новак.
Тож у такому разі грецьке Неокл, що його мав син Фарнакіона, сина Хардея, мусило мати в оригіналі індійську форму Навашравас, тотожну слов’янським Новослав, Невослав або Дев’яслав, Дев’ятислав.
…Хардей… Напис № 1215, на уламку біломармурової плити, купленому в Анапі 1912 року, нині втраченим. Датується серединою ІІ століття. На уламку збереглися лише імена Фарнакіон і Хардей.
…одаст, син Хар… Напис № 1281, той самий, де засвідчене Балодей, син Деметрія. Ім’ясполучення з Хар у написі йде відразу за ім’ясполученням із Балодей. Не виключено, судячи з …одаст, що це ім’я Хардей. Хоча можливі й інші варіанти.
В індійській міфології Хара (хінді — Хар) — Шіва, а Харі — Вішну. «Махабгарата» пояснює: так Шіву називають через те, що він здолав (harate) інших богів — Брахму, Індру, Варуну, Яму й Куберу. Що ж до епітета Харі, вживаного як щодо Вішну, так і щодо інших богів (Індри, Шіви, Ями), то значення його не зовсім зрозуміле — <136> його звичайно тлумачать як «Позбавник журби». Поклоніння обом божествам засвідчене на теренах України. У пенджбській мові хар — «бог», «всевишній» і стосується найперше Вішну та його земних втілень — Крішни й Баладеви. Імена на Хар поширені в пенджабців: Харбанс, Харбгаґат, Харбгаджан, Харбір, Харґобінд, Харґурананд, Хардас, Хардев, Хардіал, Хардінґе, Харіндер, Харірам, Харкішан, Харнам, Харпріт, Харсахай, Харсімран, Харчанд, Харчаран, Харшаран тощо. Серед цих імен є Хардев, тотожне боспорському Хардей. Пенджабські імена здебільша тяжіють до Вішну, Крішни або їхніх регалій та атрибутів, прикладом чого є хоча б імена сікхських гуру: Хар Крішен, Хар Арджан, Харґобінд тощо. Ім’я Харіндер може означати як «Вішну+Індра» (Вішну у ведах допомагав Індрі здолати злого Врітру), так і «Бог Індра», оскільки хар може означати й «бог». Так само Харірам може тлумачитися «Бог Рама», а Рама — сьоме втілення Вішну, тоді як Крішна — восьме. Харкішан — пенджабська форма імені Харкрішна. Харбанс — «Сопілка Крішни», а сопілка — неодмінний атрибут пастушка Крішни, під її чарівні звуки юні дівчата водили радісні хороводи. Ім’я Харбанс мав поет, вірші якого увійшли в Аді-Грантх, священну книгу сікхів. Харідас, «Відданий Харі» — лікар родини Нанаків, з якої вийшов засновник сікхизму Гуру Нанак (1469–1539). Хардіал — домашній жрець цієї ж родини, Харґобінд — ім’я шостого сікхського гуру. Таке ж ім’я має видатний індійський вчений, Нобелівський лауреат Харґовінд Кхорана. Ґовінда, або Ґовінд (пендж. Ґобінд), відзначає індолог О. Баранников, дослівно означає «Відшукувач або Здобувач корів». Це дуже давній епітет богів, у ведах ним означається Індра, але в пуранах (індійських билинах) — одне з імен Крішни (Лаллу, 176). Харбгаджан — «Оспівування Крішни», бо бгаджан — величальна пісня божеству.
Особливе цікаве ім’я Харбір (хінді — Харвір), бо в ньому те саме бір — «богатир», «герой» (хінді — вір, санскр. віра), що й у пендж. Балбір, хінді Балвір і санскр. Балавіра, рясно відбитому в прізвищах запорозьких козаків. Цікаве ім’я Харнам — «Ім’я Харі», тобто «Ім’я Вішну» чи «Ім’я Крішни». Є навіть своєрідний твір — «Харінам-амріта в’якаран» — «Граматика безсмертних імен Харі», що його склав Джіва Ґосвамін (санскр. ґосвамін — «господар», «владика», «всевишній», досл. «власник корів», видозмінене в ґосаїн, тотожне укр. хазяїн). Щоб ілюструвати граматичні правила, автор використав термінологію про той період життя Крішни і його брата, <137> коли обоє зростали серед пастухів у священному лісі Вріндаван. А також використав численні імена Вішну й інших богів, дружніх йому. Така граматика, як на автора, давала учневі не лише граматичні й релігійні знання через реалії, пов’язані з Вішну-Крішною, а й додавала йому святості. Бо він багато разів на день повторював святі імена, а вже це очищало людину від гріха.
Ім’я Вішну-Крішни відбилося в назвах важливих і відомих творів: «Харі-вамша» (досл. «Родовід Харі-Крішни») — ця пам’ятка вважається 19-ю книгою «Махабгарати» і розповідає про родовід, життя Крішни, деякі аватари Вішну й міфи, пов’язані з ними. І хоча «Харі-вамша» ніби додаток до «Махабгарати», обсягом вона перевершує «Іліаду» й «Одіссею» укупі. «Харі-бгакті-віласа» — авторитетна праця з обрядової і ритуальної практики бенгальських вішнуїтів, написана в ХVI ст., автор — Ґопала Бгатта. Ім’я Шіви теж відбилося в назвах творів: «Хара-віджая» — епічна поема про те, як Шіва здолав демона Андгаку; «Хара-чаріта-чінтамані» (ХІІ ст.) — описує давні й тогочасні шіваїстські обряди та ритуали, а ще легенди; з них деякі стосуються місць прощі в Кашмірі.
З іншого боку, творцями відомих творів виступають автори, в іменах яких наявні Харі або Хара: Харінатха — автор правового трактату «Смріті-сара» (ХІV ст.). Є імена Рамдас, Тулсідас, Калідаса, і є ім’я Харідас (санскр. Харідаса) — його мають епічні персонажі й реальні історичні особи. Такий вішнуїт Харідас — майже легендарна постать, видатний композитор і музикант часів імператора Акбара (1556–1605), пісні якого живуть і досі; Тансен, головний музика при дворі Акбара вважав Харідаса своїм ґуру-навчителем. Харібгадра — гуджаратський брахман, що став джайном і автором праць із джайнської міфології та філософії мовами санскритом і пракритом; їх традиція приписує йому півтори тисячі (88 із них на сьогодні виявлено). Інший Харібгадра — письменник VIII — ІХ ст., твір якого на фольклорному матеріалі належить до вершин світової сатири — «Дгуртакх’яна» («Оповідь про шахраїв»). Харівара — поет-брахман ХІІІ ст., писав твори на сюжети «Махабгарати» й «Рамаяни». Харапрасад Шастрі (1853–1931) — індійський санскритолог, автор праць з індійської історії і культури.
Часте Харі в царських іменах і назвах держав. Харішена — цар, один із наймогутніших правителів другої половини V ст. Храмові святині № 16 і № 17 в печерних храмах Аджанти, піддані піднесли саме йому; Харісінха — цар, що 1324 року завоював Непал. <138> Харіпунджая звалося стародавнє царство Мон у Північно-Західному Таїланді, виникле в VII ст.
Ім’я Шіви входить в епітети інших божеств. Хара-даґдга-мурті, досл. «Чиє тіло спалив Хара (тобто Шіва)». Це епітет бога кохання Ками. Він сходить до міфу про те, як Шіва здійснював подвижництво, а Кама, на прохання богів, нишком пустив у нього свою стрілу, щоб Хара-Шіва закохався в Парваті. Стріла Ками досягла мети, грізний бог покохав дівчину й вона стала його дружиною. Та першої миті розгніваний Шіва своїм третім оком спопелив Каму.
Входить елемент харі у важливі терміни, давні й сучасні. Харіхеті, «зброя Вішну», харідгануш, «лук Вішну» — обидва слова означають «райдуга»; харілока, «світ Вішну», харіпура, «місце Вішну» — «рай», «небеса»; харібгакта, «шанувальник Харі» — «вішнуїт»; харіджан, «божа людина» — у сучасній Індії так іще недавно означалися члени недоторканих каст (зараз — «спискові касти»); термін цей ввів в обіг на початку 30-х рр. ХХ ст. Махатма Ґанді, щоб підкреслити необхідність боротьби за їхні права. Махатма Ґанді (1869–1948) — лідер національно-визвольного руху, на чолі з яким 1947 року Індія здобула незалежність. Харіваншрай Баччан, Харішанкар Парсаї, Харікрішна Премі — імена сучасних індійських поетів і письменників.
Харі може бути й другим компонентом у дво-, й у трикомпонентних іменах: Нархарі — видатний гуджаратський поет XIV ст., за фахом — золотар-ювелір; Нарахарі — поет, що стисло виклав мовою каннада «Рамаяну»; Нарахарі-тіртха — вішнуїстський поет ХІІІ ст., писав мовою каннада (одна з дравідійських мов у Південній Індії); Бгартріхарі — видатний санскритський поет-лірик VII ст., перший класик індійської літератури, чиї твори перекладено в Європі; це вперше зробив голландський місіонер-кальвініст Абрахам Рогер у 1651 році рідною мовою. Українською його поезії перекладав перший український санскритолог Павло Ріттер (1872–1939) ще в першій третині ХХ століття. Переклади ці увійшли до його антології «Голоси Стародавньої Індії», яка вийшла 1982 року у видавництві «Дніпро».
Відбитий компонент Хар і в індійських назвах, що, як правило, позначені високим релігійним і соціальним статусом. Ці назви стосуються як Вішну-Харі, так і Шіви-Хари, бо через фонетичну подібність їхніх імен іноді нелегко визначити, котре саме з двох божеств причетне до тієї або іншої назви.
Харіпур — «Місто Харі-Вішну» (пор. місто Вишнопіль на Черка<139>щині, що має прямого двійника в Індії — Вішнупур).
Хардвар, досл. «Двері/Ворота Хари-Шіви» — місто на Ґанзі, відоме місце прощі (штат Уттар Прадеш). Тут священна Ґанґа виривається з гір на рівнину, і ця особливість надає містові особливої святості в очах індусів. Щодванадцятого року тут відбувається кумбга-мела, «глековий ярмарок» — грандіозне святкування й масове омовіння, які приваблює сюди мільйони прочан. Мела святкується при певному розташуванні планет і сузір’їв і лише в кількох священних містах. Одне з них — Хардвар. За міфом, коли боги й асури сколочували океан, щоб повернути скарби, затоплені під час потопу, з вод виринув глек (кумбга) з амрітою — трунком безсмертя. Глек запопали злі асури, але Джаянта, син Індри, перекинувся на птаха й викрав його. 12 днів асури гналися за ним, й він, натомлений, сідав ненадовго перепочити в Праяґу, Хардварі, Насіку й Удджайні. Ці міста, яких торкнувся глек з амрітою, стали місцями прощі. Щотретього року кумбга-мела відбувається по черзі в Хардварі, Праяґу, Насіку й Удджайні. Тож знову в те саме місто свято приходить через 12 років. Але найурочистіша й найвелелюдніша вона буває в Праяґу. А з Хардвару беруть початок дальні й ближчі маршрути до святих місць.
У самому ж міфі про глек-кумбгу відбилися ще ведійський сюжет про викрадення орлом священного напою соми і епічний — про викрадення амріти Ґарудою, птахом, на якому літає Вішну. Особливо шанована у Хардварі скеля із вм’ятиною, нібито відбитком ноги Харі-Вішну. А ще — храм Дакшешвара, де, за переказами, дружина Шіви спалила себе, не стерпівши образи, яку завдав чоловікові Дакша, її батько.
Імена Хар і Харко не побутують у сучасних українців, а виступають лише як прізвище. Зате в запорозьких козаків вони поширені, надто Харко. За «Реєстром» 1649 року його мають 158 козаків, а прізвище Харченко, похідне від нього, має 51 козак. Разом з іменами Харечко й Харлан, прізвищами Харина, Харинко, Хариненко, Харкович, Харевський тощо їх стачило б на три козацькі сотні. Понад 10 імен Харко мають 8 із 16 полків «Реєстру»: Черкаський — 22, Білоцерківський 18, Полтавський — 15, Миргородський — 14, Корсунський — 12, Канівський, Переяславський і Чигиринський — по 11. У цих восьми полках Правобережжя і Лівобережжя засвідчено 115 імен Харко з усіх 162. Тобто на решту 8 полків припадає лише 48 імен Харко. Що складає 30 % усіх імен Харко, а у восьми попередніх полках таких імен 70 %. <140>
Щодо прізвища Харченко, то в цих самих восьми полках їх — 38 із загального числа 51, тобто майже 77 %. У Полтавському полку на 15 імен Харко лише 1 прізвище Харченко, у Канівському — 2 при 11 іменах Харко. У Київському полку прізвище Харченко відсутнє зовсім, по одному воно — в Брацлавському, Кропивнянському, Полтавському й Прилуцькому полках. Тоді як імен Харко тут відповідно — 5 (з Хар — 9), 7, 15 і 7.
У Полтавському полку з іменем Харко й прізвищем Харченко спостерігається та сама ситуація, що й з прізвищами Чорний та Білий (див. гасло Балодей) які відбивають поклоніння Крішні-Чорнобогу й Баладеві-Білобогу. Якщо прізвищ Чорний тут 12, то Білий — лише 2. Якщо імен Харко — 15, то прізвищ Харченко — 1. У сусідньому, Миргородському полку ситуація приблизно така ж: якщо прізвищ Чорний тут — 17, а Білий — жодного, то імен Харко — 14, а прізвищ Харченко — 3. Найбільш рясний на імена Харко саме полтавсько-миргородський регіон: імен Харко тут 29, а прізвищ Харченко — лише 4, причому 3 з них — у Миргородському полку. Якщо сюди долучити імена Харко з сусідніх з Полтавою і Миргородом полків — Кропивнянського й Переяславського, то матимемо 48 імен Харко, тобто 30 % усіх цих імен. У 9 полках Правобережжя імен Харко рівно 100, у 7 полках Лівобережжя — 61. Тобто на Правобережжі трохи більше (62 %) імен Харко, а на Лівобережжі — менше (38 %), мало не вдвічі.
Варто бодай коротко схарактеризувати (у порядку збільшення) відбиття імен і прізвищ на Хар по кожному з 16 полків, відзначивши найбільш цікаві й незвичні прізвища та характерні особливості їх.
Найменше таких імен і прізвищ у Ніжинському й Чернігівському полках — по 6: у першому — 4 імені Харко й 2 прізвища Харченко, у другому — 3 імені Харко й 2 прізвища Харченко й ім’я Харлан. Воно вкрай рідкісне, засвідчене тільки в Переяславському полку. Прізвища Харланенко, утворені від нього, засвідчені лише в Київському (1) та Канівському (2) полках. Можливо, компонент лан тут той самий, що і в іменах Алан, Руслан.
У Київському полку 9 імен і прізвищ на Хар (6 — Харко, по 1 — Харенко, Харевський і Харланенко). Цікаві поєднання: Харко Шуворченко, Семен Харланенко, Іван Харевський, Улас Харенко (ім’я споріднене з назвою слов’янського божества Влес/Велес і з одним із імен Шіви-Хари — Вріш (санскр. Вріша — «Бик»). І Влес, і Вріш — «скотії» боги в своїх міфологіях. Крім того, прізвище Харенко безпосе<141>редньо утворене від Хар. Прізвище Харланенко, засвідчене іще двічі в Канівському полку — від імені Харлан, наявного в Чернігівському й Переяславському полках.
Прилуцький полк. Всього 8 імен і прізвищ на Хар (7 — Харко, 1 — Харченко). Цікаві поєднання: Харко Литвинов, Харко Ємченко, Харко Євлашенко.
Кальницький полк. Усього 10 імен і прізвищ на Хар (3 — Харко, 4 — Харченко, по 1 — Харкович, Хориненко й Харисечко). Хориненко тут, очевидно, від первісного Хариненко, бо в інших полках засвідчене прізвище Харина. Прізвище Хориненко тут має козак на ім’я Григорій, що несамохіть навіює на згадку роман Премчанда «Жертовна корова» і його головного персонажа — селянина Хорі, що тяжко гарує, аби прогодувати сім’ю. Індійський поет Ш’ямсінх Шаші, який побував в Україні і враження від якої описав у двох книгах дорожніх нотаток, ознайомився з життям і творчістю Кобзаря. Він присвятив йому вірш «Шевченкові», написав кілька поезій про Київ і Дніпро й переклав деякі поезії Великого Кобзаря, зокрема, «Заповіт». Індійський поет знаходить спільне в іменах Хорі й Григорій (у батька Шевченка), кажучи, що долі обох, як і їхні імена, дивовижно схожі.
Загадкове в цьому полку прізвище Харисечко.
Брацлавський полк. 14 імен і прізвищ на Хар (4 — Хар, 6 — Харко, по 1 — Харченко, Харенко, Харевський, Харус). Єдиний полк, де засвідчено чотири імені Хар, від якого утворені імена Харко й прізвища Харенко, Харевський. Імен Хар і Харко — 10. Прізвищ усього 4, але серед них два цікаві — Харевський і Харус. Харус поєднане з ім’ям Іван, що вже показово. Це прізвище, можливо, тотожне індійському Харіш (Харі «Вішну» + іш «бог», «всевишній») — одному з численних імен Вішну. Воно як компонент наявне в прізвищі родоначальника сучасної літератури хінді — Бгаратенду Харішчандра (1850–1885), чий внесок в індійську поезію, прозу, драматургію, публіцистику й перекладацтво неоціненний. Цікаве поєднання Хар Шандаровський, Харко Багатий (Лакшмі, дружина Вішну-Харі — богиня багатства), Хар Ємець (Харко Ємець і Харко Ємченко засвідчені в інших полках).
Уманський полк. 14 імен і прізвищ на Хар (8 — Харко, 2 — Харченко, по 1 — Харенко й Хорбака). Цікаві поєднання Харко Багатий, Василь Харенко (санскр. васу — «багатство», «скарб»), Харко Болобановський. Загадкове прізвище Іван Хорбака, складене, очевидно, з хор+бака, де хор — можлива видозміна первісного хар. Що ж до бака, то воно означає «бог» <142> (іран. бага). Певною мірою це припущення підтримує те, що в еламських текстах V ст. до н.е. зустрічається ім’я Мішебака, яке дослідники вважають еламською передачею давньоперського імені Мітрабага (КЭ, 324). Іран. Мітрабага відповідає слов. Митробог (або Миробог), санскр. Мітрадева й хінді Мітрадев. Тобто іранська традиція і тут вживає бага, де в індійській дева, дев — «бог». Ім’я Мітрадева, як і Девамітра, часте в давньоіндійських текстах. У «Карна-парві», 8-й книзі «Махабгарати», таке ім’я має воїн, що виступає на боці кауравів. Ім’я Мітри, давнього індоіранського бога Сонця й Мирного договору, відбите в українських назвах Миргород, Миропіль, Мирогоща, Миропілля, Миронівка, іменах Володимир, Богумир, Радомир, Милорад, Славомир, Мирослав, Мирон (іран. Міхран) та багатьох інших.
Канівський полк. 16 імен і прізвищ на Хар (11 — Харко, по 2 — Харченко й Харланенко, 1 — Харкевич). Цікаве поєднання імені Харко з прізвищем Ситоленко, бо одним із імен Деві-Махеші, дружини Шіви-Хари, є Шітала/Ситала. Ситала (бенг. Шитола) в індійській міфології — одне з імен богині. Іноді до цього імені додається амма, амба, амбіка — «мати»: Ситала-амба, Ситала-амма. Нині щороку вшановують Ситалу в місяці чайтра (березень-квітень); здійснюються спеціальні жертвоприносини, якщо починається епідемія віспи. В обрядах на честь цієї богині участь беруть переважно жінки. Історично визначалися й інші строки здійснення їх: на 8-й день темної половини місяця пхальгун (лютий-березень), на 7-й день світлої половини місяця маґх (січень-лютий).
Кропивнянський полк. 15 імен і прізвищ на Хар (7 — Харко, 3 — Харсеченко, по 1 — Харків, Харченко, Харсека, Харсечкий, Харсунов). Показово, що прізвище Харсечкий поєднане з іменем Криско, що є, очевидно, побутовою формою від імені Крішна. Цікаві прізвища Наум Харсека (є і форма Харсика) й похідні від нього — Харсунов Васько. Взагалі в цьому полку чи не найбільше незвичних і несподіваних прізвищ.
Переяславський полк. Усього 18 імен і прізвищ на Хар (11 — Харко, 6 — Харченко, 1 — Харлан (ім’я). З ім’ясполучення Харлан Калус можна судити, що Харлан ім’я. Можна було б припустити, що це видозміна християнського Харлам, але таке припущення викликає сумнів, бо ім’я Харлам взагалі не засвідчене в «Реєстрі». Можливо, Харлан справді тотожне Харлам, оскільки і в санскриті кінцеве чи серединне м може читатися як н, і навпаки (самскрит <143> і санскрит, самсара і сансара тощо). Крім того, засвідчене прізвище Харланенко, в різних полках і сотнях: у Канівському полку — козаки Мисько й Васько Харланенки (РВЗ, 103, 108), у Київському — Семен Харланенко (298). А ім’я Харлан має козак Чернігівського полку Харлан Артеменко (479). Якщо справді Хар стосується Вішну-Крішни, а імена їхніх козацьких носіїв дають певні підстави стверджувати це, то компонент лан у ньому справді тотожний такому ж компоненту в чоловічих іменах Алан, Руслан.
Цікаві поєднання: Харко Царик, Харко Покраса, Харко Артюшенко, Кохно Харченко. Ім’я Харлан та прізвище Харланенко, як зазначалося, засвідчені в деяких полках.
Чигиринський полк. 21 ім’я і прізвище на Хар (11 — Харко, 7 — Харченко, по 1 — Харсика, Харувський, Хариненко). Щодо Харсика, то «Реєстр» фіксує і форму Схарсика. Цікаві поєднання Харко Ємець і Харко Ємченко (в Прилуцькому полку — Хар Ємець). Харувський, очевидно, польська форма від Харовський чи Харевський.
Полтавський полк. Всього імен і прізвищ на Хар — 21 (Харко — 15, по 1 — Харченко, Харечко, Харковський, Харута). Харечко тут — зменшувальне від Харко (Харечко Дороженко). Цікаві поєднання: Харко Коваль, Харко Кирданенко. Останнє прізвище трапляється у циганів, теж індоарійського народу. Загадкове ім’я чи прізвище (може, й прізвисько) Харута; воно стоїть самотою, його ніщо більше не супроводжує. Як, до речі, й одне з імен Харко, яке може сприйматися і як прізвище, і як прізвисько.
Корсунський полк. Усього на Хар — 23 імені й прізвища (Харко — 12, Харченко — 5, Харсейченко — 5, Харапаненко — 1). Привертає увагу ряснота прізвищ Харсейченко — аж 5, чому, певно, має бути якесь пояснення. Загадкове й рідкісне прізвище Харапаненко, яке в «Реєстрі» трапляється вперше. Воно, очевидно, має походити від імені, прізвища чи слова харапан, не зовсім зрозумілого. Характерно, що, як і більшість рідкісних та малозрозумілих прізвищ, Харапаненко поєднане з іменем Іван, яке є мовби показником причетності до Вішну або Крішни (наприклад, обоє козаків у різних сотнях Черкаського полку з прізвищем Кришненко мають ім’я Іван, а ім’я Іван, Йван, як на нас, споріднене з санскр. yuvan — «юний». Саме з юним пастушком Крішною і його подвигами в юні роки найбільше пов’язане поклоніння цьому божеству, тотожному грецькому Аполлону, один з епітетів якого — «Юний бог». <144>
Миргородський полк. 23 імені й прізвища на Хар (14 — Харко, 3 — Харченко, 2 — Харпаченко, по 1 — Харкович, Харина, Харинко, Харпаков). Привертають увагу прізвища Харпаков і Харпаченко, очевидно, з Харпак. Цікаві поєднання: два Харки Атамани (в іншому полку є Харко Царик), Іван Харина (ім’я Харина є в Білоцерківському полку, прізвище Хариненко — у Кальницькому і Чигиринському полках). Харинко фіксується лише в цьому полку.
Білоцерківський полк. 25 імен і прізвищ на Хар (18 — Харко, 6 — Харченко, 1 — Харина). Прізвище Харина поєднане з ім’ям Харко. Ім’я Харіна є в «Махабгараті», в першій книзі «Адіпарви». Цікаве поєднання Харко Рохманенко. Рахмани в українському фольклорі — божі люди, святі праведники. Слово рахман (літописна форма — врахман) рясно відбите в українських прізвищах (Рахман, Рахманин, Рахманюк, Рахманець, Рахманний, Рахманенко), назвах (Рахмани, Рохманівка, Рахманівка), святах (Рахманський Великдень), фразеологізмах (Постимося, як рахмани; Віддам на Рахманський Великдень; Поти рахман святий, поки собаки не обступили; На Юра-Івана, на Рахманський Великдень тощо). Індійські ж брахмани — жерці й святі відлюдники, шанувальники Вішну або Шіви. Брахманів згадує «Влесова книга». Тож ім’я Харко, пов’язане з Вішну-Харі чи Шівою-Харою, напрочуд пасує «брахманському» козацькому прізвищу — Рохманенко.
Інші цікаві поєднання: Харко Бутенко, Харко Чучаренко, Савка Харченко, Харко Бойлаченко.
Черкаський полк. 35 імен і прізвищ на Хар (23 — Харко, 8 — Харченко, по 1 — Харкович, Харушенко, Харсан, Харабурда (ім’я). Явно переважають імена Харко й прізвища Харченко. Цікаві поєднання: Ярош Харченко, Харко Бутенко, Малаш Харченко (2), Левко Харсан (фіксується і форма Харсун), уперше зафіксоване в «Реєстрі». Козак Березняченко має незвичне ім’я — Харабурда (можливо, тюркське Карабурда); воно, певно, з того ж ряду, що й українські прізвища Галябарда, Галабурда, топонім Келеберда тощо. Прізвище Харушенко, певно, від імені Харуш (в одному з полків є Харус). Це наштовхує на думку, що українське Харус-Харуш споріднене з індійським чоловічим ім’ям Харіш, винятково популярним в Індії. Його має основоположник сучасної літератури хінді Бгаратенду Харішчандра і легендарний цар Сонячної династії. За безмежну щедрість і праведність він піднісся на небо зі своїм народом і своєю столицею Харішчандрапуром.
Черкаський полк — «найіндійськіший» з усіх 16 полків «Реєс<145>тру», у ньому найбільше козацьких імен і прізвищ, що мають індоарійські паралелі.
Таким чином, дані козацьких прізвищ ще раз переконують, що українці добре знали божества Вішну й Шіву та деякі іхні імена, зокрема, з компонентом Хар — Хара (Хар) і Харі. І то з дуже давніх часів. Це й засвідчує боспорське ім’я Хардей.
Це вже не боспорське, а сучасне українське прізвище — однієї моєї дописувачки з Умані. 1995 року Світлана Матирдей, п’ятикурсниця Педагогічного інституту (факультет загальноосвітніх дисциплін), надіслала мені листа, де розповіла про своє зацікавлення Індією, її мовами, культурою, релігіями, про те, скільки спільного вона виявила в мові, віруваннях, обрядах, міфології, фольклорі, народній медицині українців та індійців, і про своє непохитне переконання, що українці й індійці — близькоспоріднені народи.
Мене вразила ця її захопленість Індією, і я не раз задумувався: що спонукає дівчину так самозабутньо любити Індію, самотужки шукати й знаходити свідчення спорідненості двох народів, так сьогодні віддалених географічно. Навряд чи це міг бути вплив тільки індійських фільмів, музики чи прочитаних книжок. Тут мало бути щось інше, глибинніше. І з часом я все певніше схилявся до думки, що цей інтерес закладений на генному рівні, він, так би мовити, в крові. Мені траплялося зустрічати людей, щирих українців, забезпечених, з добрим фахом, а їх якась внутрішня сила спонукає вивчати не якусь модну, престижну, а якусь індійську мову, скажімо, хінді. А потім виявлялося, що прізвища в них цілком «індійські», наприклад, Судас чи Шаравара. І це багато що пояснює. Ім’я Судас має ще в «Ріґведі» знаменитий цар, який здолав коаліцію десяти ворожих йому племен; ім’я це з санскриту пояснюється як «Щедрий на пожертву (богам)». Прізвище Шаравара із санскриту означає «Стрілець» (ТРС, 116).
Так само і з моєю уманською дописувачкою: прізвище її теж цілком «індійське» — Матирдей. У ньому дей, певно, те ж саме, що й у боспорських іменах Балодей, Сакдей, Хардей, і споріднене з санскр. deva й хінді dev — «бог». Можна припустити, що українське прізвище Матирдей — українізована форма санскр. Мітрадева, хінді Мітрадев, «Мітра-бог» — ім’я ще ведійського божества Сонця і Мирного договору. В сучасних індійських мовах слово мітра, мітр (означає «друг», «приятель») й ім’я Мітра може прибирати форм Мітар, <146> Мітір, Мітр, Міхр, Міхір тощо. Подібної трансформації це ім’я зазнало на слов’янському ґрунті, прибравши остаточної форми Мир, яка відбита в іменах Володимир, Мирослав, Славомир, Яромир, Драгомир, Мирон тощо, в українських назвах Миргород, Миропіль, Миропілля, Мирогоща, Миронівка та ін.
Проте можливе й інше пояснення прізвища Матирдей. Санскрит знає чимало чоловічих і жіночих імен з компонентом matri — «мати», який може означати й «земля». Матрі — персоніфікована жіноча енергія основних чоловічих божеств, їхня шакті — сила, потуга. Матрі також дружини семи мудреців-ріші, втілених на небі як сузір’я Семи Мудреців (Велика Ведмедиця). Ці матрі-матері тісно пов’язані з поклонінням Шіві: вони, за міфом, зростили Сканду, бога війни, сина Шіви та його дружини. Матрі — одне з імен дружини Шіви, а також Лакшмі, дружини Вішну — богині багатства й сімейної злагоди, причетної до весільного ритуалу, як і балтійська Лайма й слов’янська Лада.
Ім’я Матріка, «Божественна мати», мала дружина Ар’ямана — ведійського божества, покровителя весіль, звичайно згадуваного разом із Мітрою та Варуною. Крішна в «Бгаґавадґіті» ототожнює себе з Ар’яманом.
Чоловічі імена з matri — «мати»: Матрічета — «Шанобливий до матері» (санскр. chetа споріднене з укр. поштивий і рос. чтить, учтивый); Матрідатта, «Даний матір’ю», «Даний божественними матерями» — зокрема, ім’я Сканди; Матрінандана, «Материнська радість/втіха» — ще одне ім’я Сканди; Матрівішну — «Лакшмі й Вішну» (HN, 257).
Індійського імені чи прізвища Матрідеві, «Мати-богиня», поки виявити не вдалося, але існування його цілком імовірне. Свідченням цього є хоча б санскр. матрідей, матардей, досл. «матеребожний» — ними означають людину, що боготворить, обожнює матір, шанує її, як бога (SED, 434). Значенням матрідей близьке до імені Матрічета — «Шанобливий до матері». Тож ім’я Матрідей могло існувати, а може, десь і існує, тільки ми про нього поки не знаємо. А що санскр. matri, mata, matar тотожне укр. мати, матір, то природно, що санскр. матардей відповідатиме укр. матірдей/матирдей.
Слід зазначити, що з matri є чимало санскритських термінів, які перейшли в сучасні індійські мови. Матрі-кула — материнський рід; матрі-ґріх — пологовий будинок; матрі-чакра — божества, які втілюють у собі жіноче начало; матрімата — бабуся (материна мати), матрі-пуджа — обряд поклоніння предкам напередодні весілля; матрі-пакша — рід матері, <147> родичі по матері; матрітва — материнство; матрі-бгумі — батьківщина; матрі-бгаша — рідна мова; матрі-сатта — матріархат; матрі-снех, матрі-прем — материнська любов, материнська ласка (санскр. sneh споріднене з укр. ніжність; ХРС, ІІ 361–362).
Цікаве вже згадуване чоловіче ім’я — Матрівішну, тотожне чоловічому імені Лакшмівішну. Воно допомагає пролити світло на українське прізвище Колодій і на свято колодій, відзначуване навесні. Одне з імен Вішну — Чакрадева, його складають елементи чакра+дева. Де чакра — божественний диск, атрибут і зброя Вішну й Крішни. Індійське прізвище Чакравартин, або Чакраварті, утворене від терміну на означення могутнього правителя, має слов’янський еквівалент — Коловрат (захисник Рязані від татаро-монголів — Євпатій Коловрат). Тож можна припустити, що ім’я Вішну й Крішни — Чакрадева тотожне українському прізвищу Колодій, де дій відповідає боспорському дей, хінді dev та санскритському deva — «бог». Тобто виходить, що індійські Чакрадева, Чакрадев відповідають українським Колобог, Колодей, Колодій.
Санскр. chakra — «коло», «колесо», «кружало», «круг», «диск» може означати й «сонце». Тож Чакрадева, отже, й Колодій, може ще означати Сонцебог. Грецький Аполлон — сонячне божество, як і Вішну-Крішна, він теж озброєний диском, що уособлює Сонце. А боспорські царі, особливо з династії Перісадів, шанували Аполлона. Це недвозначно засвідчують тогочасні написи. Скажімо, 180 р. до н.е. цар Перісад IV (ім’я має індійські паралелі), підніс святилищу Аполлона в Дельфах золоту таріль, яка вочевидь символізувала Сонце. Деякі з нащадків Перісадів мали ім’я Аполлон. А грецький Аполлон, індійський Ґопалан-Ґопала й український Купала тотожні не лише функціонально, їх об’єднує спільне походження й однакове значення їхніх імен — «Пастух, Цар, Охоронець землі» (детальніше див.: ТРС, 93–99). <148>