Чандру-Місяця творець світу Брахма настановив володарем над планетами й зірками, тваринами й рослинами. Чандра посвятився на престол і став царем. Та потім запишався своєю вродою, славою і владою. Дійшло до того, що навіть у наставника богів Брихаспаті він викрав його дружину, прекрасну Тару. Як не просили Чандру боги й сам Брахма повернути жінку чоловікові — той не відпускав її. Шукра, наставник асурів і вічний суперник Брихаспаті, став на бік Чандри. Боги на чолі з Індрою заступилися за Брихаспаті.
І почалася між богами й асурами війна за красуню Тару. Божественну рать очолив Рудра, асурську — Шукра. Битва між могутніми супротивниками була така люта, що Земля стрясалася до самісіньких глибин. І Земля, не на жарт налякана, почала благати Брахму припинити страхітливу січу. Тоді Брахма звелів Рудрі й Шукрі замиритися, а Індра звільнив Тару й повернув чоловікові.
Жінка повернулася додому вже вагітною, тож невдовзі народила сина. Кожен, Чандра й Брихаспаті, вражені його вродою, хотіли мати його своїм сином. Щоб залагодити їхню суперечку, боги звернулися до молодої матері:
— Таро, скажи нам, хто насправді батько цього чудового сина?
Але жінка мовчала, ніяково потупивши погляд. Ніхто не міг добитися від неї бодай слова. Тоді до неї підійшов сам Брахма:
— Скажи ж, доню моя, чий це син — Чандри чи Брихаспаті?
— Чандри! — ледь чутно прошепотіла Тара.
Чандра невимовно зрадів, почувши це. Він назав сина Будга, тобто Мудрий, Брахма ж зробив його владикою однойменної планети. Тара лишилася з чоловіком, а Чандра взяв у дружини 27 прекрасних доньок бога-отця Дакші — 27 сузір’їв місячного неба. Найчарівнішою з них була Рохіні, і вона стала улюбленицею Чандри. Він знав тільки її, а інших дружин наче й не помічав. Ображені його неувагою, ті прийшли до батька:
— Таточку, зроби так, щоб він усіх нас однаково любив.
Дакша закликав до себе зятя й дорікнув йому:
— Не годиться виділяти котрусь із дружин, треба з усіма ладнати й усіх шанувати. Тоді не буде ніяких нарікань. <151>
— Гаразд, я всіх шануватиму, — пообіцяв Чандра.
Але чинив і далі, як раніше. І невдоволені доньки знову прийшли до всесильного батька:
— Таточку, він не відходить від Рохіні, знає тільки її! Як же нам терпіти таку зневагу! Ми лишимося тут, не повернемося до нього.
Дакша ще раз закликав зятя, і той знову пообіцяв любити всіх дружин. Ті повірили йому й повернулися додому. Але нічого не змінилося. Утретє мусили йти доньки зі своїми жалями до батька:
— Він і далі нехтує нами! Зарадь же чимось, таточку любий!
І розгніваний Дакша наслав на Чандру недугу — той почав марніти. Слабшало його світло, темнішали ночі, в’янули трави й спадали з тіла живі істоти. Небожителі кинулися до Чандри:
— Що з тобою діється, Чандро? Раніше ти висявав своєю красою — де ж тепер вона поділася? Чому ти все хирієш?
Чандра розповів їм про покару тестя, і боги подалися до Дакші:
— Змилуйся над Чандрою, зніми з нього свій прокльон! Від нього майже нічого не лишилося! Все живе марніє разом із ним, і ми теж. А якщо ми переведемося на ніщо, то що ж тоді буде зі світом?
Зласкавившись, Дакша мовив:
— Я зніму з нього прокльон, але не весь — віднині він то повнітиме, то худнутиме. Тож нехай Чандра піде на берег Сарасваті й там, де вона впадає в море, зануриться в її води і змиє свій гріх.
Чандра так і зробив: пішов до моря, омився в священних водах Сарасваті і очистився від гріха. І відразу почав повніти, набиратися сили, його чарівне світло знову осяяло всесвіт. Невимовно тішилися боги й люди, тварини й рослини, повернуті до життя. А Дакша наостанок нагадав зятеві:
— Будь лагідний і уважний до своїх дружин, люби їх!
Відтоді Місяць-Чандра убуває впродовж темної своєї половини і прибуває упродовж світлої.
Сюжет про війну богів та асурів через викрадення красуні Тари, частий в індійських джерелах, відноситься до ще ведійських (трипільських) часів. Його бачимо в «Рамаяні», де злий Равана викрадає Сіту, дружину царевича Рами, в грецькому епосі, де Троянська війна спалахує через викрадення прекрасної Єлени, в українському фольклорі, особливо казках і веснянках.
Міф має виразну астральну символіку, що видно з імен головних персонажів: Тара — «Зірка» й Чандра — «Місяць». Будга — син Чандри й Тари, уособлює планету Меркурій, Брихаспаті — Юпітер, Шукра — Венеру, Дакша — батько 27 сузір’їв, дружин Чандри, одна з яких — Рохіні. Поза сумнівом, міф <152> містить винятково цінну інформацію, здатну багато що прояснити. Але ми звернемо увагу на деякі українські паралелі до персоналій міфу. Бо на Київщині є місто Тараща й річка та село Шандра, а в Індії Тарагарх — «Зірка-фортеця», річка Чандра й місто Чандрапур. Ведійський Рудра — це слов’янський Род, а на Черкащині існувало літописне місто Родень. В іншому міфі Рудра-Шіва вогненною стрілою руйнує обнесене трьома валами місто асурів Тріпуру, а назва Тріпура — «Тримісто» тотожна назві Трипілля. У міфі з «Ріґведи» асурське плем’я паніїв ховає корів (уособлення достатку), за якими полює Індра, в далеких краях за річкою Раса (ТРС, 153–163). Що перегукується з Россю, в гирлі якої стояв Родень, і з Панікарчею біля Ржищева (прізвище Панікар і зараз поширене в Україні та Індії). Брихаспаті мав ім’я Дгір — «Мудрий», а київський князь звався Дір. Ім’я Будга, сина Чандри й Тари та планети Меркурій, теж означає «Мудрий».
Із Тарою-Зіркою і Чандрою-Місяцем пов’язана українська весільна обрядовість. Молода у наших весільних піснях — зоря, зірка, княгиня, красна, а молодий — місяць, князь. «Іде хлопець до дівки, як місяць до зірки» — співається у весільній пісні. В іншій архаїчній пісні молоді — місяць і зоря, що змовилися зійти на небо й освітити землю, звеселити звірів у полі й спізнілих гостей у дорозі:
До Місяця причетне число «7», а весільний коровай роблять 7 молодиць, у яких живі чоловіки. Вимішуючи тісто, жінки співають, що вода для святого короваю з 7 криниць, мука в 7 міхах з пшениці, зрослої на 7 полях, до короваю вбито 7 яєць від 7 білих курей, масло для короваю — з 7 кадовбів, збите з молока від 7 телиць. У ведійських індійців священну сому, що її полюбляв Індра, готували 7 жінок з роду молодої; їм давали епітет корів, а сому звали їхнім биком (Сома — інше ім’я Місяця-Чандри, а слово коровай споріднене зі слов. karv/korv — «корова», «бик»). Коровайний обряд супроводжують пісні, звернуті до матері молодої, і саме вона ліктем витискує в <153> короваї місце, куди кладуть фігурки місяця і зірок (Вовк, 146, 196, 199, 319).
Чандра зображається мідянисто-рудавим, у нього червоний стяг, його колісницю тягне антилопа. Місяць поїть богів амрітою упродовж світлої половини місяця, а предків — упродовж темної.
Індійський місячний зодіак має 27 (іноді — 28) сузір’їв, які ще у ведах виступають дружинами Чандри. Кожну справу слід починати при сприятливому розташуванні Місяця у сузір’ях. Гороскоп людини тлумачився саме з характеристики сузір’я, в якому перебував Місяць. А Рохіні — винятково сприятливе сузір’я. Крішна народився, коли Місяць перебував саме в ньому. Ретельно вивчивши давньоіндійські пам’ятки, вчені виснували, що ця подія сталася 19/20 липня 3228 року до н.е. Тобто Крішна народився понад 52 столітття тому. А він добре відомий Україні. «Влесова книга» знає божества Вишень і Кришень (такі ж прізвища мають сучасні українці), а Крішна — земне втілення Вішну. У Черкаському й Переяславському полках козаки мали прізвище Кришненко, а в інших полках — імена Кришко, Крешко, Криско. Популярне ім’я Крішни — Ґопал, Ґопала відбите в козацьких прізвищах, у топонімах (Гупали, Гупалівщина) й назві гопак — улюбленого танка запорозьких козаків.
Батьком Крішни був Васудева, що мав двох дружин. Від однієї народився Крішна, а від другої — Баладева, старший брат Крішни. За іншим міфом, Крішна народився від чорної, а Баладева — від білої волосини Вішну, тому братів ще зовуть Чорнобог (санскр. krishna — «темносиній», «чорний», але й «красний», «гарний») і Білобог. Крішна-Чорнобог — воїнське й пастушницьке божество, а Баладева-Білобог — землеробське, зображається з плугом і має імена, що відбивають це.
Знаменно, що матір Баладеви звали Рохіні, як і сузір’я. В переліку сузір’їв воно четверте, а розташування зірок нагадує віз, тому сузір’я має і назву Шаката — «Віз», «Колісниця». Воно з так званих «людських» (мануш’я) сузір’їв (санскр. manusha — «людина», пор. слов’янське муж, польське менж; цигани називають себе мануш).
Окрім дванадцяти знаків зодіаку ведійська астрологія використовує і 27 місячних сузір’їв (стоянок), або накшатр. Кожна з накшатр займає 13° 20 зодіаку, тому кожен знак включає 3 сузір’я. Сузір’я і планети бувають трьох типів: саттва-ґуна — божественні, вищі; тама-ґуна (санскр. tama — «тьма», «пітьма», «морок») — демонічні, нижчі; раджа-ґуна — середні, змішаної природи. Саме до раджа-ґуни — «царської якості», <154> інакше «людського типу», відноситься Земля.
Веди описують 7 рівнів вищих і нижчих планет. Народження під певним сузір’ям обумовлене кармою (добрими й недобрими вчинками) минулого життя і промовляє про те, що переважає в свідомості людини. Демонічні сузір’я дають пихатість, зверхність, марнослав’я, прагнення до матеріальних і чуттєвих утіх, гіпертрофоване себелюбство й богоборчеську свідомість. Вплив божественного сузір’я допомагає підкорити почуття, розум й інтелект вищому духовному началу своєї особистості й спрямувати їх на духовне самовдосконалення. Народження під сузір’ям мануш’я промовляє про змішаний вплив демонічного й божественного начал у свідомості людини. Народжений під демонічним сузір’ям відробляє свою негативну карму, стикається з неабиякими перепонами в житті й тим самим має нагоду замислитися над причиною своїх страждань, прийти до самоусвідомлення.
І навпаки, людина, яка пожинає плоди доброї карми і провадить щасливе, безтурботне життя, може стати духовно інертною і забути про вищі пріоритети. Але свобода волі звичайної людини обмежена, її життя обумовлює карма попередніх народжень. Ведійські астрологи вважали положення Місяця в накшатрах-сузір’ях основним покажчиком карми людини. Сузір’я Рохіні, пов’язане з Місяцем, вказує на того, хто служить суспільству.
За ведами, сузір’я Рохіні, «Руда корова» — донька мудреця Каш’япи (пор. молдавські й румунські прізвища Кассапа, Касапа, Касап тощо) й священної Сурабги — корови достатку, праматері корів і доньки Дакші. Дружиною Каш’япи була й Дану — «Ріка», «Потік», річкова богиня, тотожна українській Дані. Дану — родоначальниця данавів, інакше — асурів, старших братів богів-девів, і мати найголовнішого з асурів, Врітри — злий цар Ворот або Воротар українського фольклору. А данави — інша назва ядавів, племені Крішни й Баладеви, тотожного літописним ятвягам, які й собі мають назву дайнови.
Асури — старші брати богів, а Баладева — старший брат Крішни. Крішна тяжіє до девів, виступає на боці пандавів, а Баладева — до асурів і виступає, як і данави-ядави, на боці кауравів-коровичів, пов’язаних із земним світом. Обом божествам властива синьо-жовта символіка: Крішна синюватошкірий і має жовте вбрання, Балавіра — золотавошкірий і має синє вбрання. В єдності протилежностей вони мовби уособлюють цілокупність усесвіту.
Показово й те, що дружиною Баладеви була Реваті, а Реваті — і <155> двадцять сьоме місячне сузір’я, і теж дружина Чандри. Ім’я Реваті означає «Багата». Це сузір’я лагідне за природою, ним керує Пушан (від санскр. push — «розквітати», «буяти», споріднене з укр. «пишний») — ведійське божество добробуту, покровитель худоби й подорожніх. Пушан беззубий (зуби йому, мовить міф, вибив луком Рудра), а їжа його — каша.
Царівна Реваті, дружина Баладеви, походила з Сураштри в Західній Індії, де жили ядави-данави. Брата Реваті звали Реват (пор. укр. прізвища Ревут, Реут, Ревуцький), а діда Рева. У козаків часте прізвище Рева й похідні від нього — тільки в Канівському полку «Реєстр» засвідчує 7 прізвищ Рева, Ревут, Ревутенко й Ревченя, а всього в 13 полках 40 прізвищ на Рев. Відсутні вони тільки в Ніжинському, Чигиринському й Черкаському полках. Найбільше прізвищ Рева припадає на полтавсько-миргородський ареал, що дає певні підстави трактувати цей ареал як базовий для прізвища Рева. З інших прізвищ на Рев у «Реєстрі» засвідчені Ревко, Ревба, Ревака, Ревика, Ревеня, Ревниш, Ревсака, Ревбенко, Ревченко й Реваченко.
Водночас на Полтавщині маємо річки Ревна й Ревущина (Лохвицький і Кобеляцький райони). Цікавою видається фонетична подібність індійської назви Рохіта/ Лохіта (споріднена з Рохіні) й української — Лохвиця. Санскр. rohita/lohita — «червоний», «рудий» (звідки й хінді lahu — «кров»; пор. слов’янське руда — «кров»). Тож назва Лохвиця, виходячи з санскриту, мала б означати «Руда», «Рудавиця» (санскр. суфікс vati у назвах тотожний укр. виця), скажімо, за кольором води. А лише на Полтавщині маємо 10 річок Руда, Рудка, Рудька, Руда-Лозова, Крива Рудка тощо (СГУ, 476–479). Причому деякі з них, як і річка Лохвиця, є притоками Сули.
Санскр. chandra — «світлий», «ясний», «блискучий», «приємний»; «місяць»; «Місяць-божество» (СРС, 206).
У давній і сучасній Індії ім’я Чандра мають чоловіки й жінки. Входить чандра компонентом у двоосновні імена, особливо на означення богів і міфологічних персонажів. Шіва, зокрема, має епітети Чандрачуда — «Місяцедіадемний», Чандрамукута — «Місяцекоронний», Чандрамалін, Чандрамаулі — «Прикрашений Місяцем», Чандрашекхара, Чандрапіда — «Місяцекоронний», Чандрадгара — «Місяцедержець» тощо — Шіва зображається з півмісяцем на чолі.
Син Шіви, бог війни Карттікея, інакше Сканда, має епітет Чандранана — «Місяцеликий». Чандрахан, «Чандрогон» — епітет злого демона Раху, який, за міфа<156>ми, час від часу проковтує сонце або місяць, від чого стаються сонячні й місячні затемнення. Епітет Чандракумара, «Син Місяця» має планета Сатурн, а планета Меркурій має таких епітетів шість: Чандрапутра — «Син Місяця», Чандранандан — «Нащадок Місяця», Чандраджа, Чандраджат — «Народжений Місяцем», Чандрарас, Чандратапаг.
Чандраканта, «Дружина Місяця» — епітет богині Ночі, Чандрахас, «Посмішка Місяця» — шабля злого демона Равана, що викрав Сіту, дружину царевича Рами. На означення самого Місяця є імена Чандра, Чандрама, Чандрамая, Чандрамас, Чандрін тощо.
Чандра входить у низку важливих термінів: чандраканта, чандранаван, чандрамані — «місячний камінь», який, за повір’ями, розтає під місячними променями; чандрапаїн, досл. «місяцепивець» — птах чакора, улюблений образ індійської поезії, який нібито живиться місячним промінням; чандрабгуті — срібло; чандрабгаса — меч, шабля; чандравара — понеділок, досл. «День Чандри» (англ. Monday — теж «День Місяця»); Чандравамша — Місячна династія; на відміну від Сонячної династії, друга за давністю індійська царська династія, родоначальник якої легендарний цар Пуруравас; чандракара — намисто, окремі елементи його мають форму місяця й півмісяця; чандріка — «очко» на хвості павича і водночас прикраса для голови у формі півмісяця.
Імена з компонентом чандра позначені високим соціальним статусом — вони входять в імена богів, царів, мудреців, воїнів, назви. Скажімо, в «Океані сказань» Сомадеви (ХІ ст.), де багато різноманітних персонажів, царі носять імена Чандрасвамін, Чандрашекхара, Чандракету, Чандрасена, Чандрадітья, Чандрапіда, а цариці й царівни — Чандраваті, Чандралєкха, Чандрарекха, Чандрапрабга, Чандрашрі, Чандраматі тощо. До речі, інше ім’я Місяця-Чандри — Сома, а саме ім’я Сомадева означає «Місяць-бог».
Слово чандра — «місяць» приєднується також до імен богів і епічних героїв, що підсилює їхню святість і підкреслює любов до них, наприклад, Бгаратчандра, Крішначандра, Рамачандра, Хемачандра. Шіви стосуються такі імена з цим компонентом: Ґірішачандра, Ішварачандра, Кешавачандра, Умешачандра, Махешачандра, Шівачандра тощо.
В Індії є міста й села з компонентом чандра: Чандрапурі — місто, Чандракана — село на півдні Західної Бенгалії; стародавнє місто Чандері — ним, за міфами, правив цар Шішупала — суперник Крішни на руку й серце Рук<157>міні, яку Крішна відбив у нього, викравши прямо з весілля.
Як річка Шандра в Україні, так річка Чандра є і в Індії. Вона, та ще інша річка — Бгаґа, сучасна вимова якої — Бгаґ (пор. укр. Бог, Буг), утворюють ріку Чандрабгаґа (сучасна ріка Ченаб у Пенджабі). Вона й іще чотири ріки — Шатадру, Віпаша, Іраваті й Джелам — творять так званий Пенджаб, інакше — Панчанад, тобто П’ятиріччя. Причому деякі з цих пенджабських річок, як і Чандра та Бгаґа, мають семантично-етимологічні відповідники в Україні. Назва Джелам перегукується з назвою кримської річки — Джальман (СГУ, 169), назва Шатадру напівсемантично-напіветимологічно тотожна назві Стоход, притоки Прип’яті (в обох назвах перші компоненти шата й сто — тотожні, а другі несуть однакове значення, бо санскр. dru означає «бігти», «плинути» (пор. укр. дременути, рос. удирать, гідроніми типу Драва).
Санскритське чандра — «місяць» має паралельну форму чандіра, а також сучасні форми мовою хінді чанд, чандр, чандар, чандер тощо. Наприклад, прізвище відомого індійського письменника — Крішан Чандар (1915–1977), чотири романи якого й десяток оповідань переклав українською автор цих рядків, іноді пишеться і як Крішен Чандер. Де Крішен (пор. у «Влесовій книзі» — Кришень) — дещо видозмінена форма імені Крішна. А Чандар, Чандер тотожні компонентам Шандар, Шандер, Шендер у козацьких і сучасних українських прізвищах Шандаровський (Брацлавський полк), Шандеровський (Корсунський полк), Шендеровський (Миргородський полк), а також в українських топонімах. Що ж до переміни ч/ш, то прикладів цього чимало й на українському грунті: Бучма — Бушма, Чудря — Шудря, Чандала — Шандала.
За «Реєстром» 1649 року, козацькі прізвища на Шандар/ Шандер/Шендер фіксуються в 6 полках із 16; їх тут всього 8. Із них по 2 прізвища в Корсунському (Шандеровський) та Полтавському (Шендеровченко, Шендрик), по одному — в Білоцерківському (Шендерка), Брацлавському (Шандаровський), Миргородському (Шендеровський) і Прилуцькому (Шендрик) полках. Найбільше прізвищ із закінченням — ський (4), причому 3 мають написання Шандаровський, Шандеровський і Шендеровський. Що засвідчує неусталеність і незвичність сприйняття цих прізвищ, а ще те, що вони могли бути утворені на означення вихідця з населеного пункту, назва якого має в основі Шандар/Шандар/Шендер. Та оскільки в Миронівському районі на Київщині маємо гідронім і топонім Шандра, то, очевидно, за первіс<158>ну й найбільш точну слід прийняти саме форму Шандр, з якої утворилися форми Шандар, Шандер і Шендер. Подібне явище спостерігається і з індійським Чандр, яке й собі має сучасні форми Чандар і Чандер.
Тож існує певне розмаїття козацьких прізвищ на Шандр/Шандар/Шандер/Шендер. Менше це відбилося в назвах: на Тернопільщині маємо потік Шендерка (пор. прізвище козака Білоцерківського полку — Матвій Шендерка). Та здебільшого назви містять основу Шандр, очевидно, найдавнішу й тотожну санскр. Чандра — «Місяць». А Місяць винятково популярне в українському фольклорі небесне світило, рясно відбите в піснях, весільному обряді, уявленнях українців.
ПРІЗВИЩА НА ШАНДР У ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ
(за «Реєстром» 1649 р.)
Санскр. chandra — «місяць» в індійських мовах має форми chandar, chander, chender тощо, що відбилося в сучасних іменах і назвах. Це саме бачимо і в українських прізвищах та назвах.
Шандеровський Василь (133; Корсунські полк і сотня).
Шандеровський Савка (152; Корсунський п., с. Герасименкова).
Шандаровський Хар (246; Брацлавський п., с. Горячкоцька).
Шендеровський Процик (381; Миргородський п., с. Поповська).
Шендеровський Федір (414; Полтавський п., с. Зінківська).
Шендрик Іван (427; Полтавський п., с. Лукомська).
Шендрик Іван (448; Прилуцький п., с. Переволачинська)
Шендерка Матвій (169; Білоцерківські полк і сотня).
У сучасних українців побутують і прізвища Шандра, Шандрук, Шандрюк, Шандровський, Шиндер.
УКРАЇНСЬКІ НАЗВИ НА ШАНДР
(«Словник гідронімів України», сс. 617–618, 620)
Шандра (інші назви — Руда, Шевелиха) — річка, л. Росави, л. Росі, п. Дніпра (Миронівський р-н на Київщині); там же — село Шандра.
Шандриголова — річка, л. Нетриусу, л. Сіверського Дінця, п. Дону.
Шандриголове — село (Донецька обл., Краснолиманський р-н).
Шандрова — річка, л. Збруча, л. Дністра (Хмельницька обл.).
Шандровець — потоки, 1) л. Опору, п. Стрия, п. Дністра (Львівська обл.); 2) п. Свічі, п. Дністра (Івано-Франківська обл.); 3) с. Хащів (Турківський р-н, Львівська обл.).
Шандрівський — потоки, 1) л. витік Хустця, п. Тиси, л. Дунаю <159> (Хустський р-н, Закарп. обл.); 2) с. Тур’я Поляна (Перечинський р-н, Закарп. обл.); тут же гора Шандрувка.
Шандріящик — потік, л. Турбату, л. Брустурянки, л. Тересви, л. Дунаю (Тячівський р-н, Закарп. обл.); там і полонина Шандріяски.
Шандориків — потік, (Воловецький р-н, Закарп. обл.).
Шендерка — потік, п. Гнилої, п. Збруча, л. Дністра (Тернопільська обл., нижче с. Будки).
Шендриголів — ручай, л. Нетриуса, л. Сіверського Дінця, п. Дону (Донецька обл.); там же — слобода Шендриголова.
Шиндрівка — потік, с. Шешори (Косівський р-н, Закарп. обл.).
ІНДІЙСЬКІ НАЗВИ З CHANDRA
(За: Law, B.С. Historical Geography of Ancient India, Delhi, 1984)
Чандра — ріка в Пенджабі, яка зливається з рікою Бгаґа і творить Чандрабаґу.
Чандрабгаґа — «Чандра +Бгаґа». Одна з п’яти річок, що творять назву Пенджаб-Панчанад — «П’ятиріччя» (Північна Індія), нинішній Ченаб. Інші чотири (першими подані давні назви): Шатадру (Сетледж), Віпаша (Біас), Іраваті (Раві), Вітаста (Джелам). Назва Шатадру — значеннєвий двійник назви Стоход, притоки Прип’яті; з назвою Джелам споріднений гідронім Джалман у Криму; назв (і річок) з компонентом Іра/Ір, що в назві Іраваті чимало в Україні (Ірва, Ірванець, Ірпа, Ірпінь, Ірпиця, Ірклія, Ірдинь тощо).
Чандрабгаґа тотожна Аsikni «Ріґведи», Аkesines Арріана, Santabaga або Sandabal Птолемея. Утворена злиттям річок Чандра й Бгаґа «Маркандея-пурана» знає дві річки з такою назвою (72–73). Інша назва — Чандріка.
Чандраваллі — за 45 миль на південний захід від Брахмаґірі — «Гори Брахми» в Південній Індії (146).
Чандраваса — «Чандроосельна», «Чиє житло — Місяць». Ріка.
Чандраваті — «Чандровиця» (санскритський суфікс vati тотожний українському суфіксу виця, особливо в назвах). 1) Давнє місто, яке дехто ототожнює з Sandrabatis Птолемея. Руїни міста можна бачити миль за чотири на південний захід від дороги на Абу (Раджастхан, Центральна Індія); 2) місто на лівому березі Ґанґи неподалік Бенареса (Північна Індія; 312, 73).
Чандраґірі — «Чандрогора», «Місячна гора». Пагорб у відомому джайнському місті Шравана-Белгола біля міста Майсор (Південня Індія). У давні часи був відомий як Deya Durga — «Богиня Дурґа» (146). <160>
Чандрадвіпа — «Острів Чандри», «Місячний острів».
Чандракута — «Чандровершинна», «Місяцесяйна вершина». Священна гора в Ассамі (Східна Індія).
Чандрамала — «Місяцевінкова», «Вінок Місяця». Ріка.
Чандранатха — «Чандроцар». Улюблена гірська вершина Шіви в Бенґалії (Східна Індія). За переказами, саме тут упала права рука Саті, дружини Шіви, відрубана диском-чакрою Вішну. На вершині стоїть храм Шіви (215).
Чандрапура — «Чандропіль». Ідентифікується з нинішнім Чандпуром (Чанд — сучасна форма санскр. Чандра, Чандр) на південь від Сівані й на захід від р. Вен-Ґанґа (Центральна Індія; 312).
Чандрапурі, або Чандрікапурі — 1) джайнська назва міста Шравасті, важливого торговельного, культурного й релігійного центру Північної Індії. Тут народилися два джайнські тіртханкари-спасителі (125); 2) ототожнюється з Чандрачі-Мет (Західна Індія). <161>
Посеред землі на горі Сумеру, яка вершиною сягає неба й довкола якої обертаються зірки й планети, зібралися колись боги на раду: як позбутися дошкульних навіть для богів недуг і старості. Довго думали вони, аж урешті бог Вішну мовив:
– Ідіть зі своїми старшими братами асурами до великого океану, гуртом сколотіть його й добудьте амріту — трунок безсмертя.
Боги замирилися з асурами — своїми вічними супротивниками, пообіцявши чесно поділитися амрітою. За мотуз слугував змій Васукі, за колотівку — гора Мандара, що здіймалася в небо й входила в землю на однакову висоту й глибину. Черепаха, що тримає на собі світ, спустилася на дно, їй на панцир поставили низ гори, а гору обкрутили змієм. Асури взялися за змія від голови, а боги — від хвоста, й почали розкручувати гору, сколочуючи океан. Спершу океанські води, змішані з соками трав і дерев, стали молоком, потім сметаною і наостанок — маслом. Коли боги й асури вже добряче стомилися, на поверхні виринув Місяць, а за ним у білих ша<161>тах постала Лакшмі, богиня щастя й краси — вона одразу пригорнулася до грудей Вішну. Потім з’явилися прекрасна діва Рамбга, ватажкиня апсар-русалок і Сура, богиня хмільних напоїв, яку боги прийняли, асури ж — ні. Тому богів-девів відтоді ще зовуть сури, а їхніх суперників — асури, не-боги.
За ними постали з океану білі кінь Уччхайшравас і слон Айравата, чарівна корова Сурабгі — сповнювачка бажань, чарівне дерево паріджата, коштовний камінь каустубга, мушля й булава. Останнім вийшов із Молочного океану Дганвантара, бог лікування і зцілення — він тримав у руках чашу з амрітою, напоєм безсмертя. Боги й асури кинулися до неї, щоб запопасти собі. Тоді Вішну обернувся неземною красунею і рушив до асурів. Ті, вражені, забули про все, а коли схаменулися, було вже пізно. Вони кинулися за богами навздогін, щоб відібрати амріту силою, але марно. З розпуки й скрухи асури забилися під землю й на дно океану.
А 14 коштовностей (чатурдаса-ратнам), добуті з Молочного океану, боги розподілили між собою. Півмісяць прикрасив зачіску Шіви. Чарівне дерево, білі кінь Уччхайшравас і слон Айравата дісталися Індрі, чарівна корова — семи мудрецям-ріші, що уособлюють на небі Велику Ведмедицю. Русалка-апсара Рамбга піднеслася до небесних музик — ґандгарвів. Лакшмі, морська мушля, булава й коштовний камінь каустубга дісталися Вішну, на пораду якого й добули амріту (МДИ, 68–72).
У давньоіндійській міфології Сура — персоніфікація хмільного напою, інше ім’я її — Сурадеві, «Сура-богиня». Або Варуні, «Варунина» — дочка або дружина Варуни, бога світоладу й моря, покровителя воїнського стану й царської влади, тотожного слов’янському Дажбогу, грецькому Посейдону, скіфському Тагимасаду й іранському Ахурамазді (детальніше див.: ТРС, 68–81). Сура також — «бог» (пор. протиставлення сура: а-сура — бог: не-бог).
Асури — нащадки мудреця Каш’япи та його дружин Діті й Дану, через що, за матерями, вони — дайтьї і данави. Данави ж — інша назва ядавів, племені Крішни та його старшого брата Баладеви, імена яких рясно відбиті на українському терені. Баладева, як і його плем’я, неабияк полюбляв спиртне, через що й звався Мадгупрія — «Медолюб». Саме надуживання спиртним, за «Махабгаратою», і призвело ядавів до загибелі — вони перепились і перебили один одного. Ядави ж тотожні літописним ятвягам, які й собі мають назву дайнови. У «Ріґведі» терміном асура означали всемогутніх Індру й Варуну, <162> а в іранській «Авесті» — Ахурамазду, верховне зороастрійське божество, ім’я якого означає «Асура Мудрий» (інд. asura = іран. ahura, інд. soma = іран. haoma, інд. sura = іран. hura). Одним з імен Індри є Сурапрія, яке воліють тлумачити як «Улюбленець богів», «Боголюб». Проте Індра був неперевершеним любителем соми, а сома й сура часто ототожнюються. Тож імовірніше буде тлумачити його ім’я Сурапрія як «Суролюб», у руслі ще одного його імені — Сомапрія, «Сомолюб» й імені Баладеви — Мадгупрія, «Медолюб».
Сура вважалася асурським напоєм, а сома — девівським, божественним. Жрецька традиція визнає вживання сури тільки при воїнських обрядах. Одноденний воїнський обряд ваджапея (санскр. peya = укр. пій у словах водопій, напій) передбачає колісничні перегони й пиття сури, при інших урочистостях забороненої. При обряді аґніштома жертвувач торкається рукою посудини з сомою, а його дружина — з сурою. З чого можна припустити, що чоловік при обрядах ототожнюється з Сомою-Чандрою-Місяцем, а дружина — з Сурою-Зіркою-Зорею (пор. укр. зоря — санскр. сур’я, а також слова весільної пісні: «Іде хлопець до дівки, як місяць до зірки»).
При обряді саутрамаяна (жертвоприносини на честь Індри) згадується посудина, в якій тримають суру — сураґраха (очевидно, санскр. ґраха, хінді ґрах тотожне укр. глек). При жертвоприносинах сураґраха ставилася на південному вівтарі (всього вівтарів — 4), де розміщувався жертовний вогонь ахаванья. Саме з сураграхи здійснювалося підношення сури богам. Залишки сури після жертвоприносин або випивали учасники їх, насамперед жертвувач і його дружина, або за належними приписами зберігалися. Оскільки сура викликала сильне сп’яніння, брахманам її пити заборонялося. Що ж до приготування сури, то для цього використовувалося підсмажене зерно, меляса, дріжджі, борошно, молоко й спеції (інжир, кориця, триплідник тощо). Все це мало чотири дні постояти, а тоді готувався хмільний напій.
У ряді давніх культур існує виразний поділ напоїв на наркотичні й хмільні, сакральні й звичайні. Це видно і з протиставлення соми й сури, хаоми й хури в індійців та іранців (хоч іноді сома й сура ототожнюються). Таку градацію, схоже, знали й давні слов’яни.
У сучасній Індії саморобну горілку називають сура, а заклад, де вона продається — суралая, сурашала (санскр. shala — «приміщення» споріднене з нашим зала й англ. hall; наявне воно і в нашому кошара (санскр. goshala — «місце корів», «корівник»). Можна припустити, що інд. сура, іран. ху<163>ра, укр. горілка — споріднені слова, причому українське слово тяжіє до іранського. Втім, українська мова знає інші назви горілки: сирівець, сурівець, сурівка, суровиця. Водночас рос. водка виявляє спорідненість з інд. варуні, тотожного сура, де вара (є і форма вада) в санскриті означає «вода», «рідина», «волога». Цей елемент наявний і в імені Варуна, бога моря, водних просторів і покровителя воїнів. Тож сура була воїнським, а ширше — народним хмільним напоєм. На бучних князівських пирах у Києві, оспіваних билинами, гідно представляли себе й предки сучасної горілки.
«На Русі єсть веселіє пити!» — гордо констатував Володимир.
Володимир Шаян, український санскритолог із діаспори, досліжуючи феномен сури й описи її у «Влесовій книзі», дійшов висновку, що головним обрядом наших предків було лиття сури при жертвоприносинах. І що опис цієї пожертви найвиразніше засвідчує зв’язок наших предків з уявленнями інших індоєвропейських народів, надто з культами соми в «Ріґведі» й хаоми в «Авесті». Він дає свій переклад рядків із «Влесової книги» (дощечка 24В), які описують спосіб приготування сури:
«Це є жертва наша — мед-сура — на дев’ятисилі і шальвії удіяна і на Сурі (себто Сонці ) ставлена три дні. Після них крізь вовну ціджена і вона буде нашою жертвою Богам у Прав’ї, яко вони (Богове) є нашими праотцями: бо ж се ми походимо від Дажбога і стали славними від славлення Богів наших…»
І далі В.Шаян пише:
«…слово сура стрічаємо в «Ріґведі». Воно означає рід олу, старовинного напою, відомого нашим предкам. В англійській мові воно звучить сьогодні ейл, а пишеться ale. Слово сура згадується в «Ріґведі» теж у зв’язку з медом.
Це престаровинне слово звучить там мадгу, але споруджували ол звичайно з інших рослин чи зерен. Очевидно, сура, приготована і виплекана на меді, мусила вважатися найвищої якости. Звідси наш гімн подає мед-сура, себто сура на меді, або медова сура.
Ця медова сура підлягала дальшому процесові її дозрівання через заправу зіллям у ріжних часах і народів. В нашому тексті названо два зілля магічної сили, а саме дев’ятисил і шалвія. Оба ці зілля відомі теж у народному лікуванні. Їх властивості, як придатність до нашої жертви, мусять ще бути досліджені.
Тут слідує найцікавіше. Так заправлена сура була виставлена три дні на сонці. Це скріплювало, очевидно, дію сильної і бурливої ферментації так, що алкоголічні і евфорично активні властивості цього напою були скріплені. Цей <164> процес був закінчений своєрідною дистиляцією, яка полягала на тому, що сферментований плин перепускали через вовнисту шкіру вівці, яка служила густим ситом у дистиляції.
Саме в цій дії приготовлення сури стрічаємо подивугідну подібність до способу приготовлення соми в обрядах і жертві «Ріґведи».
«… Про важливість обряду і жертви соми свідчить факт, що ціла дев’ята книга «Ріґведи» присвячена цьому культові… Тут підкреслюю тільки, що улюбленгий напиток бога Індри — нашого Перуна, зокрема перед битвами чи перед доконуванням його численних геройств, через які він славний. Це преулюблений бог героїв — наш Перун — знаний під ріжними пестливо-дружніми іменами в нашому тексті («Влесовій книзі» — С.Н.) як Перунь, Перунець, Перунько. Він Бог і рівночасно боєвий Брат, найвірніший Друг наших героїв.
Він любить пити міцні напої так, як і наші воїни-герої.
Ведійська сома для нього підлягала окремому процесові приготовлення й заправи. Її в старинних часах пили також учасники жертви, далі вона стала, мабуть, засильною, і її вживали тільки для дійства жертви Індрі та деяким іншим богам.
І тут доходимо до ядра нашого доказу.
Із рослин, призначених для заправи чи самого приготування соми, витискали сік між двох каменів, які звалися ґравна. Історично-мовно це відповідає нашим жорнам.
Так витиснений сік соми вливали до напою, заправленого молоком, і виставляли на три дні на сонце для міцної ферментації. Ця дія була частиною дійства жертви і супроводжувалася відповідним обрядом і гімнами.
Після трьох днів проціджували напій через вовнисту шкіру.
Під час жертви напій пили жерці, а далі виливали на вогонь для нашого Божества» (ВПН, 120–121).
В.Шаян звертає увагу, що в українській етнографії відомий напій сур, виготовлений на основі сферментованого вівса, а в Індії це міг бути рис або цукрова тростина, що основу сури й соми творив дорогий і благородний напій з меду, який споконвіку відомий Україні і який вона спрадавна експортувала. І що тотожність і дію дев’ятисилу й шавлії в приготування сури ще вимагає досліджень. Але, зазначає дослідник, наведений матеріал зайвий раз засвідчує автентичність «Влесової книги», бо відомості про культ соми в «Ріґведі» опубліковані аж у другій половині ХІХ ст. Тому здогадний підробник «Влесової книги» на початку ХІХ ст. не міг бути <165> аж таким глибоким знавцем «Ріґведи». Навіть сьогодні мало хто, окрім фахівця, так детально знає про суру й приготування її, як описано у «Влесовій книзі». Це мусив би бути висококваліфікований учений, знавець порівняльного релігієзнавства, яке по-справжньому розвивається лише сьогодні. Тим більше, що подробиці культу сури-меду невідомі й етнографії (ВПН, 122–123; про «Влесову книгу» й індійські паралелі див. також: ТРС, 237–251).
Фітотерапевт Євген Товстуха з Яготина вважає суру священним напоєм праукраїнців. Наявність у пам’ятці рослини дев’ятисил, інакше — дивосил, а повна назва — оман високий (Inula helenium) дає йому підставу припустити, що для сури, сонячного напою, бралися і «сонячні» рослини, які цвітуть жовтими квітками. Взявши дивосил і ще дві «сонячні» рослини — парило звичайне (Agrimonia eupatoria) й підмаренник справжній (Galium verum), лікар подає суряний напій трьох різновидів — як водний відвар, відвар-настій із медом та відвар-настій з медом і спиртом.
Водний відвар. Взяти по одній ложці подрібнених коренів з кореневищами оману високого й парила звичайного, залити 400 мл джерельної води, кип’ятити 10 хв., додати ложку подрібненого підмаренника справжнього й 100 мл незбираного молока й настояти 30 хв. Пити по 40–50 мл тричі на день, за 30 хв. до їжі. Запашний напій тонізуючої дії, проте зберігається недовго.
Відвар-настій з медом. Якщо додати до напою 400 мл меду, тобто розчинити мед у профільтрованому охолодженому відварі-настої і ще відважити 50 г сухого молока (замість незбираного), то напій набуває виразної антирадіаційної дії.
Відвар-настій із медом та спиртом. Технологія попередня, але кожної рослини брати по 2 столові ложки, а меду й молока — як зазначено вище. До приготованого напою додати наприкінці 400 мл 96-градусного спирту, настояти 3 дні, а тоді профільтрувати через 4 шари марлі. Приймати по 1 столовій ложці тричі на добу, за півтори години до їжі (УНМ, 321).
Останній напій Є.Товстуха і вважає сурою, давнім священним трунком українців. І зазначає, що напій тонізує м’язову, нервову й серцево-судинну системи, вирівнює фізіологічні процеси при захворюванні травних органів та при обмінних поліартритах, недугах печінки, підшлункової залози, шкіри. Додає сил при фізичній і розумовій втомі, психічному перенапруженні, стимулює роботу імунної системи. Виводить з організму радіонукліди. <166>
Слід зазначити, що деякі індійські рослини теж мають у своїх назвах компонент із значенням «9» (санскр. nava, хінді nau). А одним з імен Вішну й Шіви, поклоніння яким засвідчене в Україні з найдавніших часів, є Навашакті, де санскр. nava — «9», а shakti — «сила». Тобто чоловіче ім’я Навашакті також означає «Дев’ятисил», «Дев’ясил», як і назва рослини для приготування сури, згадувана «Влесовою книгою». А Шіва — сам найперший лікар і зцілювач, він — покровитель медицини.
ЕЛЕМЕНТСУРА В НАЗВАХ ІНДІЙСЬКИХ РІЧОК
а) на означення священної Ґанґи:
Суравахіні (sura+vahini). Назва зазвичай тлумачиться як «Ріка богів». Ми ж схильні тлумачити її як «Суроносна», «Суроноша». Санскр. vahini від санскр. основи vah — «везти», «вести», «нести». Пор. назву річки (й міста) Золотоноша на Черкащині, яка у санскриті звучала б Хемавахіні (на Чернігівщині є річки Хима й Химівка) чи Канакавахіні (в Криму є ручай Канака). Тому природніше вважати, що вода Ґанґи порівнюється з сурою, вона така ж смачна й п’янка, як і цей хмільний трунок. Підтверджує таке тлумачення і те, що в Індії є річка Мадгувахіні — «Медоносна», «Медоноша», де води річки порівнюються з медом. А мед відігравав важливу роль і в індійців, і в слов’ян.
Сурадгуні (sura+dhuni) — «Сур’яна ріка».
Сурадірґхіка (sura+dirghika) — «Ставок сури» (пор. назву міста Амрітсар — «Озеро амріти»).
Сура-ла (sura+la) — «Сур’яна».
Суранімнаґа (sura+nimna+ga) — «Сур’яна ріка».
Сурапаґа (sura+apa+ga) — «Сур’яна ріка», «Сур’яна Ґанґа». Ґанґа має і назву Апаґа, досл. «Біжуча вода», тобто «Ріка». В Україні близько десятка річок Апака, Опака, Опока, Апажа тощо. Герой «Махабгарати» Бгішма (пор. укр. прізвище Бушма) мав ім’я Апаґея, тобто «Апажин», тобто «Ґанґин», бо, за міфом, мати його — річка-богиня Ґанґа (див. наступну статтю про Бгішму-Апаґею).
Сурасаріт (sura+sarit) — «Ріка сури», «Сур’яна ріка» (пор. Амрітсар).
Сурасіндгу (sura+sindhu) — «Ріка сури» або «Сур’яна ріка». Санскр. sindhu — «ріка», «потік», звідки й назва священної для ведійських аріїв ріки — Сіндгу, пізніше — Сінд, Інд, звідки й Хіндустан, Індостан, Індія. На берегах цієї ріки була країна Сіндгу, інша назва якої — Саувіра. Жителі її — сінди (сіндгу) або сувіри (саувіри). Давня Україна знає сіндів і принаймні дві Сіндики: одна на Кубані (Таманський півострів), а друга — в <167> низів’ях Дніпра (Сіндська Скіфія). Індійські сінди-сувіри виявляють спорідненість з українськими сіверами-кімерами.
Сурешварі (surа+ishvari) — тлумачиться як «Богиня богів» або «Чиста», «Бездоганна». Проте, як на нас, точніше й переконливіше — «Богиня сури», «Владичиця сури».
б) інші річкові назви на сура:
Сурананда (sura+ananda) — «Радість/Втіха богів» або, оскільки сури — це боги, «Боговтішна», «Боговтішниця».
Суратха (su+ratha або sura+tha) — «Прекрасна колісниця» або «Місце сури». Зв’язок річкової назви з колісницею викликає сумнів, хоча в чоловічих, надто в царських іменах ратха — «колісниця» досить часте. Очевидно, й тут гідронім стосується сури.
Сур’яджа (surya+ja) — «Народжена Сонцем/Сур’єю». Назва Ямуни, яка зливається з Ґанґою в м. Праяґ (нинішній Аллахабад) і творить із нею так званий Доаб — Дворіччя. Ґанґа, Сарасваті та Ямуна складають трійцю священних річок Північної Індії. Ямуна відіграє особливу роль у легендах про Крішну й Баладеву, на її берегах стоїть рідне місто обох — Матхура. Води Ямуни (Джамуни, Джамни) в деяких легендах пов’язуються чи й ототожнюються з космічними водами, первозданним океаном, на якому під час пралаї (кінця світу) спочиває Вішну. До речі, одне з імен Вішну — Сурасіндгу, «Ріка сури». Що цілком імовірно: ядави споживали міцні напої, надто Балавіра, який полюбляв суру й часто бував напідпитку. Якщо тлумачити ім’я Сурасіндгу як «Божественна ріка», то не зовсім зрозуміла мотивація імені щодо Вішну. Як, до речі, й тлумачення «Сур’яна ріка» (на зразок численних річок Молочна й Медова (4), Медвинка, Медунка (2) — одна з них притока р. Молочної (Тетіївський р-н, Київщина). Приготування суриці й соми пов’язані з медом і молоком; обидва напої в індійців часто ототожнюються.
Сур’япутрі (surya+putri) — «Дочка Сур’ї-Сонця». Назва Ямуни. Санскр. putra — «син», відбите в назві річки — Брахмапутра, «Син Брахми» й міста — Паталіпутра. Рutri — «дочка», пор. укр. прізвища Путра, Путря, Путрик, Путренко й село Путрівка на Київщині.
Сурма (sur+ma) — друга за значенням річка в Ассамі, притока р. Меґхни. Приєднується праворуч п’ятьма притоками, що формують злиття з р. Барака в Хабіґанджі (Law, 262).
Індійська Сурма має своїх родичок в Україні:
Сурмачка — пр. Многи, л. Удаю, п. Сули, л. Дніпра (Лох<168>вицький і Чорнухинський р-ни Полтавщини). Інд. Сурма — притока Меґхни, а укр. Сурмачка — Многи. Чи не споріднені тоді й назви Меґхна й Многа?
Сурмиця — п. Ікви, л. Стиру, л. Прип’яті, п. Дніпра (гирло навпроти м. Дубно на Рівненщині, передмістя якого називалося Сурмичі).
Сурмаїв Потік — л. Ужа, л. Лабірця, п. Бодрогу, п. Тиси, л. Дунаю (с. Волосянка, Великоберезнянський р-н, Закарп. обл.).
Із цих трьох назв на увагу заслуговують Сурмачка й Сурмиця, притоки Дніпра.
У басейні Дніпра є річки Сурка (п. Мокрої Сури, п. Дніпра — Дніпропетровська обл.), Сурківський Рівчак (п. Кінської, л. Дніпра, нижче гирла б. Комишувахи — Запорізька обл.), Сурова (п. Мокрої Кінської, л. Кінської, л. Дніпра — Запорізька обл.), Мокра Сура (п. Дніпра, гирло біля с. Волоське, Дніпропетровська обл.; зафіксовані назви щодо неї: Сурки, Сура, Сура Мокра), дві річки Суха Сура (1. л. Мокрої Сури, п. Дніпра — нп, Благовіщенка, Дніпропетровський р-н, Сурсько-Михайлівка, Солонянський р-н, Дніпропетровщина; інші назви: 2. п. Мокрої Сури, п. Дніпра; як п. Тритузної, п. Мокрої Сури, п. Дніпра — Дніпропетровщина).
Таким чином, у басейні Дніпра фіксуються назви Сурка, Сурова, Мокра Сура, Суха Сура (2), Сурсько-Михайлівка (2), Сурківський Рівчак — всього 8. З них 6 річок на Дніпропетровщині, 2 — на Запоріжчині (Сурова й Сурківський Рівчак). Тобто цілком певно й конкретно окреслюється компактний ареал поширення гідронімів на Сура — Дніпропетровщина й Запорожчина.
Більшість цих річок концентрується довкола Мокрої Сури, правої притоки Дніпра. Притоками Мокрої Сури є Сурка (права) й дві Сухі Сури — права й ліва притоки. Тобто чотири з восьми річок зосереджені в невеличкому ареалі.
Є річка Сура — ліва притока Південного Бугу (Вінничина), інші назви якої — Сурка й Суриця. Польське джерело ХVI ст., називаючи річку Suryca, мовить, що «…до річки Суриці та іншої, Братовинської, яка повз Ладижин, неподалік Бугу, доходить до Ямного» (СГУ, 540). Цитата цікава тим, що в Індії для річки Ямуни є кілька назв з елементом Сура. Можливо, Ямне польського джерела й індійська Ямуна взаємопов’язані. Бо в «Словнику гідронімів України» бачимо низку річкових назв Яма, Ямна, Ямин, Яменка, Яменичка, Ямничанка тощо, які не обов’язково (або не всі) можуть пояснюватися з укр. яма. Тим більше, що на Черкащині й Київщині чимало назв мають індійських двійників (Вишнопіль і Вішнупур, Родень і <169> Рудрапур, Вишгород і Вішапур, Халеп’я і Халіюппа (Хараппа). На Черкащині (і в інших областях України) є Ямпіль, тотожний індійському Ямапур, а індійська назва пов’язується з Ямою, який, у свою чергу, тісно пов’язаний із Шівою. В «Авесті» Йіма, тотожний ведійському Ямі, виступає будівничим Вари, блаженної обителі людей, обнесеної трьома коловими валами. Такою обителлю в «Ріґведі» виступає місто асурів Тріпура — «Тримісто»; назва ця тотожна назві Трипілля. Авестійське вара значеннєво тотожне індійському пура (хінді пур) — «місто», відбите в назві Ямпіль і в назвах інших українських міст — Бориспіль, Вишнопіль, Костопіль, Миропіль, Тернопіль тощо. До речі, всі кілька сотень трипільських міст мають колову забудову.
Подібні назви є в басейнах Південного Бугу, Сіверського Дінця і Дністра (СГУ, 370, 540, 545). <170>
Цар Пратіпа усамітнився біля священної Ганги для ревного подвижництва. І якось Ґанґа в подобі богині вийшла з води й сіла на праве стегно праведникові. Вражений Пратіпа мовив до чарівної гості:
— Що привело тебе до мене, красуне? Чим можу прислужитися?
— Я покохала тебе, царю, — мовила дівчина. — Покохай і ти мене. Адже кажуть мудрі: не слід відштовхувати закохану жінку.
— Я не можу покохати чужу дружину або жінку не свого стану. Така моя свята обітниця, — відповів Пратіпа.
— Я не заміжня і не з іншого стану. То невже відштовхнеш мене?
— Не можу я пристати на таке. Ти сіла мені на праве стегно, а воно лише для дочок і невісток? Закохана жінка сідає на ліве стегно. Тому й відмовляю тобі, красуне! Будь краще моєю невісткою. Я вибираю тебе для свого сина.
— Що ж, нехай так, — погодилася дівчина, — я одружуся з ним. Але він не мусить знати, хто я і що я. Що б я не чинила, нехай він не перешкоджає і ні про що не розпитує. Тільки тоді доля пошле нам щастя, а тобі — внуків.
Дівчина зникла. А згодом у Пратіпи та його дружини народився син. А що народився він тоді, коли Пратіпа перебував у смиренному відлюдництві, то й назвали його Шантану — Супокійний. <170>
Коли Шантану виріс, батько закликав його до себе:
— Колись, сину, провідала мене невимовно чарівна дівчина. Якщо раптом вона прийде до тебе, візьми її заміж, але не розпитуй — ні хто вона, ні звідки. І що б вона не робила, ти на те не зважай.
Посадовив сина на царський престол й подався в ліс доживати віку. Шантану ж, ставши царем, часто вирушав на полювання. І якось на березі Ганги він помітив юну дівчину, наче богиню краси на лотосі.
Дівчина зашарілася під його захопленим поглядом. А Шантану лагідно мовив до неї:
— Хто б ти не була, стань мені любою дружиною!
Дівчина відповіла:
— Але з однією умовою: не стримуй і не картай мене, що б я не чинила. Приймаєш цю умову, і я — твоя дружина.
— Авжеж! Авжеж! Звичайно, приймаю! — палко запевнив її цар.
І богиня Ґанґа стала дружиною Шантану. Та що вона богиня, цар тоді ще не знав. Обоє нестямно кохали одне одного й не помічали, як летять дні, тижні, місяці й роки. У них народилося семеро синів, а дружина одного по одному бігцем відносила їх до річки й кидала у бурхливі хвилі. Шантану бачив те, але мовчав, боячися втратити кохану. Та коли народився восьмий син, а дружина схопила його, щоб і з ним бігти до річки, Шантану не витримав.
— Не губи безневинної дитини! — заблагав він. — Хто ти й звідки, що так безжально вбиваєш моїх синів? Зупинися, не бери на душу ще одного тяжкого гріха!
Тоді дружина прибрала подоби богині й мовила:
— Ти хочеш знати, хто я? Втілення Небесної Ґанґи, мати восьми напівбогів, які через прокльон мали жити на землі. З тобою я жила, щоб сповнити божий замір — зняти прокльон. А для цього батьками їх могли бути тільки я і ти. Я позбавляла дітей земного життя і ось так уже врятувала сімох наших синів. Але восьмого не встигла, тож він залишиться при тобі. Дбай про нього, і він стане могутнім воїном, неподоланним у битві. А я полишаю тебе, бо ти порушив дане слово.
Мовила так Ґанґа й зникла. А невимовно засмучений цар повернувся до своєї столиці, де назвав сина Бгішма — «Грізний».
Йшли роки. Одного разу Шантану, вже вдівець, зустрів біля річки юну красуню. І запитав:
— Хто ти й звідки, красуне?
— Дочка рибалки, достославний царю, — чемно відповіла незнайомка. — Човном перевожу людей через ріку. А батько мій ватажок рибалок. <171>
Шантану закохався в красуню-перевізницю. І пішов до її батька, просити руки дівчини.
— Ти можеш одружитися з нею, але за однієї умови, — відповів той.
І що ж то за умова? — cпитав цар.
— Умова моя така: син, який у вас народиться, має посісти трон.
Пообіцяти цього Шантану не міг, хоч і палав коханням до Сатьяваті — так звали дівчину. Невеселий повернувся цар до палацу: він не міг калічити життя єдиного сина заради власного щастя.
Бгішма невдовзі дізнався, чому батько засмучений. І сам пішов до рибалок і заявив, що зрікається свого права на престол. Але батько Сатьяваті поставив нову вимогу: щоб Бгішма ніколи не одружувався і не мав дітей. Заради батька Бгішма пристав і на це.
Потім Бгішма на своїй колісниці одвіз Сатьяваті до царського палацу. Шантану вразив благородний вчинок сина, і він, розчулений, благословив його і побажав йому стати непереможним.
У Шантану й Сатьяваті народився син, який посів престол, але невдовзі помер. Дві його дружини, яких на сваямварі (обряд, коли царівна сама вибирає собі чоловіка) викрав йому Бгішма, народили двох синів — їх звали Панду й Дгрітараштра. Перший мав п’ятьох синів, другий — сто синів і одну дочку. Нащадки Панду називалися пандави, а Дгрітараштри — каурави. Битву двоюрідних братів пандавів і кауравів описує «Махабгарата». Бгішма в цій війні бився на боці кауравів, очолював їхнє військо. На 10-й день битви Бгішму смертельно поранив Арджун, коли підступно пустив у нього стрілу з-за спини дівчини, в яку Бгішма відмовився стріляти. Поранений Бгішма прожив іще 58 днів і встиг викласти Юдгіштхірі, найстаршому з пандавів, низку настанов, що склали «Шанті-парву», 12-ту книгу «Махабгарати» (всіх книг — 18). Ці настанови, заповідані Бгішмою з ложа із стріл, мусять сумлінно вивчати царі, якщо прагнуть досконально осягти науку керування державою.
З Бгішмою пов’язаний і кодекс честі воїна-кшатрія, особливо притаманний середньовічним раджпутам. Основні положення цієї воїнської етики теж виклав тяжко поранений Бгішма.
Воїнові не слід битися з незахищеним кшатрієм. Якщо ворог у кольчузі, то й супротивника мусить захищати кольчуга. Битися належить у двобої, і якщо суперник ослаб, облишити його. Якщо воїн наступає з військом, то і його супротивник мусить мати військо. Якщо ворог вдається до хитрощів і підступів, йому слід відповісти тим же. З чесним супротивником слід і битися чесно. Во<172>їн-вершник не мусить битися з воїном на колісниці — колісниця має йти на колісницю. Не можна застосовувати отруєні стріли й стріли з шипами — це зброя слабких. Воїн-герой мусить битися чесно, без гніву й бажання вбивати. Слабкого чи пораненого не слід вбивати, як і того, хто не має сина, хто потрапив у полон, хто впав з колісниці, в кого тятива на лукові лопнула чи перетята, в кого зброя пошкоджена в бою. Пораненого належить відправити додому або показати лікарю з табору переможця. Якщо через чвари благородних доблесний воїн потрапляє в полон, його рани слід вилікувати, а потім його самого відпустити. Це вічний і безумовний обов’язок кшатрія.
Цар не мусить прагнути звоювати чужу землю негідними засобами, навіть якщо це зробить його володарем світу. Цареві мала втіха від життя, якщо перемога нечесна. Заплямована безчестям перемога ніколи не приведе на небеса — вона ослаблює і царя, і землю. Воїна, який втратив зброю чи відкинув її, який благає про пощаду, не вбивають, а тільки беруть в полон. Не годиться, коли воїн-кшатрій помирає без жодного поранення. Для кшатрія смерть удома, в постелі — недостойна. Недостойний вчинок для кшатрія — гріх, що приносить безчестя і неславу. Кшатрій, який має власну гордість і гідність, не заслуговує безславної смерті. Він мусить полягти від гострого меча. Справжній воїн не відчуває ран, скільки б їх не було на тілі. Полігши в бою, він здобуває найвищу нагороду — потрапляє до сварґи, на небеса Індри. І втішається життям, поки не настає пора знову народитися на землі (РСИ, 106–107).
Ім’я Бгішма суто воїнське, воно означає «Грізний», «Той, кого бояться вороги» й відповідає українському прізвищу Бушма. У цьому імені компонент bhisha (синоніми bhi, bhaya) — «страх», «острах», «залякування» (CРС, 475, 482) той самий, що і в укр. боятися, боягуз, боязкий, безбоязний. Таке ж значення й імені Бгішмака. Його мав цар країни Відарбги (інша назва її — Бгоджа), батько Рукміні, дружини Крішни. Індійське Бгішмака теж має український відповідник — прізвище Бушмака.
Старший брат Шантану — Бахліка, вони обоє сини царя Пратіпи. Бахліка й назва країни, інша назва її — Бактрія, розташована в Північному Афганістані, на південь від ріки Окс (нинішня Амудар’я), батьківщина царів-кеїв. Північна територія по Оксу називалася Согдіана (пор. Сугдея в Криму). Країну Бахліку (Вахліку, Вахіку), за індійським епосом, завоював Арджун, наймогутніший із п’ятьох братів-пандавів, одру<173>жений із сестрою Крішни й Баладеви. Бахліки-бактрійці разом із шаками (скіфами), парфянами й сіндами-сувірами воювали на боці кауравів, тобто проти Арджуни й Крішни. Хоч і плем’я Крішни, і його старший брат Баладева підтримували кауравів.
Внука Бахліки звали Бгурішравас — «Багатославний». Цар бахліків, він теж підтримував кауравів. На 14-й день битви (війна «Махабгарати» тривала 18 днів) зітнувся в герці з царем Сатьякі, прибічником пандавів. Сатьякі почав знемагати, і Крішна попрохав Арджуна підсобити йому. Арджун пустив у Бгурішраваса стрілу й відтяв праву руку (сам Арджун був лівша). Лише тоді Сатьякі вбив Бгурішраваса. У санскриті bhuri — «дуже», «багато», «великий». Бгурі також — імена Брахми, Вішну, Шіви (ця трійця уособлює тризуб), а також Індри.
Показово, що інше ім’я Пратіпи, діда Бгішми — Пар’яшравас. Воно тотожне слов’янському імені Переяслав, де санскр. parya — «багато», «дуже», «вкрай», «винятково», тотожне слов’янським префіксам пере та пре. А shravas тотожне слав у численних слов’янських іменах. Тож санскритське й слов’янське ім’я означає «Багатославний», «Преславний». Їм значеннєво відповідають інші санскритські й слов’янські імена: Багушравас і Богуслав, Бгурішравас і Борислав, а також Болеслав, Велеслав, Унеслав тощо. В Україні й деяких інших слов’янських ареалах є і міста Переяслав, Богуслав та Борислав.
Бгішма, дід пандавів і кауравів, як ми вже знаємо, син Ґанґи, тому й зоветься Ґанґадатта — «Даний Ґанґою», «Ґанґодан». Проте священна ріка має і назву Апаґа, досл. «Плинна/Біжуча вода» (від санскр. apa — «вода» + ga — «бігти», «текти», «плинути»). Через що інше ім’я Бгішми — Апаґея, «Апажин», тобто «Син Ґанґи». Ім’я Апаґея іноді може мати й Крішна.
Apaga в санскриті — «ріка», «потік», «струмок» (SED, 82). «Ріґведа» (ІІІ, 23.4) знає річку Апая між ріками Дрішадваті й Сарасваті — Апаю деякі дослідники вважають іншою назвою Ґанґи. Інші відносять її до Курукшетри, де Апая досить відома річка (Law, 31). У «Карна-парві», 8-й книзі «Махабгарати», згадується річка Апаґа, пов’язувана з Араттою (давня назва Пенджабу). Очевидець, який побував в Аратті, розповідає цареві мадрів Шальї, що головне місто там — Шакала, а ріка, що тече з гір, зоветься Апаґа. Що бахліки, жителі Аратти, називають себе джартіки, що їхнє життя вкрай нечестиве. Нечестивість ця в тому, що жителі полюбляють міцні напої з меляси й зерна, їдять воловину з часником і млинці з м’ясом. Прикрашені вінками, араттці впиваються, рего<174>чуть, горланять пісень і танцюють на вулицях із жінками. А жінки в Аратті, коли помре чоловік, не плачуть, не побиваються з горя й розпуки, а навпаки, веселяться і танцюють на радощах (КП, 110).
Таким чином, Апаґу індійські джерела пов’язують з Араттою і бахліками. Бахліка (Вахліка, Вахіка) займала територію між річками Віпаша (нині — Беас) і Шатадру (нині — Сатледж), північніше держави Кекаї. Саме з Кекаї походила Кайкеї, «Кекаянка», наймолодша й найулюбленіша дружина царя Дашаратхи, батька Рами, героя «Рамаяни». Кекаїв деякі дослідники вважають скіфським племенем, а коли так, то виходить, що Кайкеї — скіф’янка. Іншу дружину Дашаратхи, ім’я якого означає «10 колісниць», звали Каушалья — вона й була матір’ю Рами. Цікаво, що боспорський напис № 972, знайдений у Фанагорії і датований серединою IV ст. до н.е., фіксує жіноче ім’я Кассалія. Воно цілком може споріднюватися з індійським жіночим іменем Каушалья, зважаючи на могутній індоарійський пласт у цьому регіоні. Та й стоїть воно у явно «індійському» тексті (напис мовить про царя Перісада І і про сіндів):
«Кассалія, дочка Посія, присвятила Афродиті Уранії при Перісаді, архонтові Боспору й Феодосії та цареві сіндів, маїтів, фатеїв, досхів» (КБН, 553).
Вважається, що звичайно бахліки жили між ріками Шатадру й Сіндгу (Сінд, Інд), але більше — на захід від річок Іраваті (суч. Раві) й Апаґа (суч. Аюк Наді). Слід зазначити, що інший боспорський напис, № 1279 (зараз в Ермітажі), датований 225 роком н.е., де значиться й ім’я Ґосак (споріднене з укр. козак), фіксує ім’я Іравадій (КБН, 767–769). Що цікаво у зв’язку з річковими назвами Іраваті й Іраваді. Боспорські написи знають інші приклади, коли чоловіче ім’я має свого «річкового» двійника: ім’я Сінд і річка Сінд, ім’я Фатіс і річка Фасис, ім’я Гіпаніс і дві річки Гіпаніс (одна — Південний Буг, друга — Кубань; на обох жили дандарії — індоарійське плем’я, згадуване й у «Махабгараті».
Санскр. apa — «вода» має різновиди apah, apam, apas, apsu. У ведах воно вживається в значенні найпершого з п’яти елементів світу — вода. Санскр. apsara на означення водних німф, згадуваних у ведах і близьких слов’янським русалкам, теж утворене від apas, apsu — «вода». Вони постали з Молочного океану, коли боги й асури сколочували його, щоб дістати втрачені під час потопу скарби. Апсари, як і русалки, зваблюють і зводять зі світу людей. Згодом вони — небесні танцівниці, що розважають небожителів у сварзі — царстві бога Індри. На його прохання апсари іноді сходять <175> на землю і спокушають подвижників, щоб ті своїм нечуваним подвижництвом не похитнули могутності богів.
Ім’я Apapati — «Владика вод» має бог Варуна, тотожний грецькому Посейдонові, скіфському Тагимасадові й слов’янському Дажбогові (ТРС, 68–81). У ведах атмосферні води-апас називаються матерями (mataras). Води-матері дарують зцілення, довгий вік, безсмертя. Їхній син — Apam Napat, «Син вод», пізніше ототожнений з Аґні-Вогнем. Води — дружини Соми-Чандри, тобто Місяця.
Привертають увагу в цьому плані деякі українські гідроніми, зокрема, в басейні Дунаю: ріка Апшиця (п. Тиси, л. Дунаю), тече з-під гори Апецький Плаєць північніше села Водиця Рахівського р-ну (Закарпатська обл.). Пор. полонина Апецка, населений пункт Апшиця (суч. Водиця), Вишня Апша (суч. Верхнє Водяне), Середня Апша (суч. Середнє Водяне) в тому ж Рахівському р-ні. Нижня Апша (суч. Діброва) — в Тячівському р-ні. Варіанти їх: Апса, Апсиця, Апсавиця. Там же — потічок Апшинець (л. Чорної Тиси, п. Тиси, л. Дунаю). Пор. також — гребля Апшинец, гора Апшенеска (СГУ, 23). Як бачимо, тут Апшиця = Водиця, Апша = Водяне. Отже, пов’язуваня назв Апса-Апша, Апсиця-Апшиця з санскр. apas, apsu — «вода» цілком слушне.
Цікава й назва Опока (Апока) л. Сейму (пор. річку й село Опішня на Полтавщині, де починається й річка Грунька (л. Мужевої). І Опака (варіант — Опока) — п. Бистриці-Тисменицької, п. Дністра; витік у лісі Опачка, населений пункт Опака, гирло Залокоть (Дрогобицький р-н, Львівська область). У верхів’ях — Опачка (СГУ, 399). У басейні Сіверського Дінця фіксується яр Опаківський (Апоков колодязь — XVII ст., Опоков колодезь).
Цікавий зв’язок назв Опака й Мужева, нібито простежуваний і на індійському ґрунті. В «Махабгараті» мовиться:
«… на схід від Мануші… тече ріка, відома як Апаґа, до якої приходять сіддгі (напівбожественні істоти — С.Н.)… Омившися там, віддавши почесті богам і предкам, провівши одну ніч, отримає прочанин плід аґніштоми» (АП,181). Аґніштома, досл. «прославляння Аґні» — п’ятиденні пожертвини напою соми навесні, починаючи з визначеного дня чавлення соми. А Мануша тут — тіртха, тобто місце прощі на річці. Назва Мануша означає «Чоловіча» або «Людська». Що спонукає звернути увагу на українську річкову назву Мужева, пов’язану з Опакою. Санскр. manusha — «чоловік», «муж», споріднене з польським менж. Цигани називають себе мануш — «людина». <176>
Ось іще деякі українські гідроніми, споріднені, як на нас, із індійським Апаґа:
Апака в басейні Сейму, Апока — назва річки в Криму (у Криму є і річка Панда, пор. пандави), Апажа — басейн Десни (ІА, 226);
Опічна — пр. Синюхи, л. Південного Бугу (Кіровоградська обл.). Варіант — Опочна;
Опачичі — село на Київщині (Чорнобильський р-н), де виявлено поселення і могильник доби бронзи;
Опук — гора в Криму (с. Тарасівка Нижньогірського р-ну), де збереглися руїни античного міста Кіммеріка;
Опікунова — болото, л. Гнилиці, л. Осколу, л. Сіверського Дінця, п. Дону (СГУ, 399).
Росія: Опака — річка й ручай у Середньому Пооччі (ГУ, 160), Опочки — місто в Псковській області. <177>
Мудрець Вішвамітра, аби перевершити іншого мудреця, свого затятого суперника Васіштху, вдався до нечуваного подвижництва. І цар богів Індра злякався: а раптом він здобуде таку могутність, що сам зійде на небесний трон. Тож він закликав до себе Мену, найвродливішу з небесних апсар-русалок, і мовив їй:
— Спустися на землю й завадь подвижництву Вішвамітри. А на допомогу візьми бога вітру Ваю та бога кохання Каму.
Якраз там, де уславлений відлюдник сповняв свій задум, не помічаючи спеки, негоди й голоду, Мена й спустилася на землю. І відразу пустотливий вітер зірвав з дівчини легеньке сарі, а вона почала бігати за ним, крадькома поглядаючи на непорушного Вішвамітру. Браслети на її руках і ногах мелодійно дзеленчали, і саме ці чарівні звуки порушили глибоке зосередження мудреця. Він непорозуміло розплющив очі й побачив перед собою голу красуню, що з розпачливими зойками марно ловила своє сарі, благально позираючи на нього. Вішвамітра, звісно ж, не міг спокійно бачити цих дівочих мук, тож відразу підхопився. А за хвилю вже чемно подавав сарі розпашілій красуні, що соромливо прикривалася руками. Цієї миті ще й підступний Кама пустив у ревного подвижника невідпорну квіткову стрілу. І вона зробила своє: відтоді Вішвамітра вже не відходив від Мени, забувши про всі свої обітниці й високі помисли.
Та потім його знову потягло на старе. І коли дружина народила <177>доньку й піднесла до нього, він раптом спалахнув:
— Не для того я на цьому світі, щоб панькатися з галасливими немовлятами! У мене є важливіші справи! Тож бери дитину і йди собі, а мені дай спокій.
Ображена Мена поклала доньку на березі річки Маліні, а сама піднеслася на небо, бо забрати з собою земну дитину не могла. Там і помітили немовля птахи — шакунти, взяли на свої крила й принесли до подвижника Канви, що став дівчинці батьком. Назвав він її Шакунтала — «Пташина», бо ж знайшли її і принесли птахи. Так і зросла Шакунтала у відлюдницькій оселі, в лісовому царстві, серед птахів і звірів, розквітнувши неземною вродою.
Якось, коли Канва на кілька днів подався в гостини до іншого мудреця, у ліс, де жила дівчина, приїхав на полювання цар Душ’янта. Шакунтала заступила йому дорогу в заповідний ліс, захищаючи птахів і звірів, своїх лісових друзів. Потім шанобливо запросила молодого царя до відлюдницької хижки, гостинно почастувала джерельною водою і соковитими лісовими плодами. Того зачарували врода, чемність та гідність лісової красуні. Та й вона сама відчула прихильність до нежданого гостя. Душ’янта попросив її стати йому дружиною. А що нікому було благословити їх, то вони побралися за взаємною згодою. Потім цар поїхав до столиці, щоб, як він сказав на прощання, пишно й урочисто зустріти молоду царицю.
Та минали дні, тижні, місяці, Шакунтала вже народила сина й назвала його Бгарата, а Душ’янти все не було. І тоді молода мати з немовлям на руках пішла до царської столиці сама. Але Душ’янта не признав її, бо, мовляв, шлюб відбувся без благословіння батьків і весільного обряду. Не признав він і сина. У цю страшну для Шакунтали мить божественний голос із неба дорікнув цареві за таке недостойне поводження. Душ’янта відразу ж визнав Шакунталу й Бгарату за своїх дружину й сина, пояснивши, що мусив пройти це випробування, інакше б народ його не зрозумів (МДІ, 5 — 22).
Цей давній сюжет про Шакунталу з «Махабгарати» став основою для славнозвісної драматичної поеми Калідаси (V ст.), найяскравішої постаті в санскритській літературі середини І тисячоліття, про якого індійська традиція каже: «З-поміж драматургів найперший — Калідаса, з-поміж драм Калідаси найперша — «Шакунтала». Поема названа в нього «Абгіджняна Шакунтала» — «Упізнана Шакунтала», де санскр. абгіджняна і походженням, і значенням тотожне укр. упізнана. Воно містить <178> компоненти абгі+джняна — ті самі, що й українське слово (упі+ знана).
Проте Калідаса вніс у сюжет і своє. Насамперед, він зосередив увагу не на подієвому, а на етичному боці конфлікту між царем і юною відлюдницею, на суперечності між чистим і щирим людським почуттям та позірною чеснотливістю. У «Махабгараті» конфлікт залагоджує божественне втручання, голос із неба. А Калідаса вводить до сюжету два чинники, прокльон і перстень, які пояснюють, чому цар не признає Шакунтали й сина.
Коли Душ’янта вже поїхав, у гості до Канви завітав суворий і запальний відлюдник Дурваса. Захоплена думками про коханого, Шакунтала не відразу його помітила, тому вередливий гість спересердя кинув, щоб той, про кого вона зараз думає, забув її. Сама дівчина, поринута в солодкі видива, чи й чула ті його слова, та вони збулися — Душ’янта забув геть усе, пов’язане з Шакунталою.
Але справі зараджує перстень, що його на прощання цар подарував своїй дружині. Саме завдяки персню до Душ’янти повертається пам’ять, він згадує романтичну пригоду на полюванні, впізнає дружину й визнає сина, якого робить царем і який згодом стає славним на весь світ, здобувши титул чакравартина — найвищий і найпочесніший титул для царя. Та в столицю Шакунтала приходить уже без персня. Бо по дорозі, коли вона споліскувала в річці руки, перстень зісковзнув з пальця у воду. Перстень ковтає рибина, її ловить рибалка й приносить до царського кухаря, а той, готуючи страву до царського столу, знаходить у рибині царський перстень, повертає його Душ’янті — і той одразу все згадує.
У Калідасовому творі персню відведена виняткова роль — саме він та ще рибалка призвідці того, що сім’я, нарешті, щасливо возз’єдналася. Ця ідея закладена і в оригінальній назві поеми — «Упізнана (через перстень) Шакунтала», хоча світ знає твір Калідаси просто як «Шакунтала». Перстень і рибалка, схоже, мають не тільки сюжетний зміст. Калідаса, слід гадати, віддав данину народній творчості й народному театрові.
Сюжет про Шакунталу з «Махабгарати» переклав у 30-ті роки минулого століття перший український санскритолог, основоположник української наукової індології Павло Григорович Ріттер (1872–1939), який народився в Чутові на Полтавщині, а все наукове й творче життя провів у Харкові та Харківському університеті. Цей віршований переклад він зробив для антології давньоіндійської <179> літератури, яку підготував, але яка під назвою «Голоси Стародавньої Індії» побачила світ лише 1982 року у видавництві «Дніпро», хоча окремі переклади з неї друкувалися ще в 20-30-ті роки (ГСІ, 151–163).
Переклад сюжету про Шакунталу складає у Павла Ріттера 106 поетичних рядків. У примітках до нього він зазначає, що сюжет уміщено в «Адіпарві», першій книзі «Махабгарати» (всього книг — 18), коротко переказує зміст його, зазначаючи, що мудрецеві Канві, прийомному батькові Шакунтали, традиція приписує створення V книги «Ріґведи» — найдавнішої писемної пам’ятки стародавніх індійців. Що цар Душ’янта походить з Місячної династії царів і що він — нащадок царя Пурураваса й небесної апсари (русалки) Урваші, коханню яких присвячена ще одна драматична поема Калідаси «Вікраморваші» — «Мужня Урваші». Павло Ріттер переклав для своєї «Антології» санскритський сюжет, який ліг в основу цього твору. Цей сюжет, як і сюжет про Вішвамітру та Мену — індійська версія поширеної в світовій літературі й фольклорі теми кохання людини й надприродної істоти. Найбільш відомим українським аналогом його є кохання Лукаша й Мавки з «Лісової пісні» Лесі Українки.
У цих же примітках Павло Ріттер зазначає, що Душ’янта й Шакунтала побралися за обрядом ґандгарвів — небесних музик, і що він — один із восьми визнаних індуїзмом різновидів шлюбу, що одруження з обопільної згоди, без згоди батьків і весільного ритуалу, вважається найкращим для воїнів-кшатріїв. А Душ’янта й Шакунтала якраз вихідці з цього стану, бо перший — цар, а Вішвамітра, батько Шакунтали — воїн і мудрець водночас. П.Ріттер дає інші цікаві й пізнавальні коментарі — про бога кохання Каму та його «озброєння», про давній звичай самоспалення вдів після смерті чоловіка, про термін юва-раджа — «юний цар», що його певний час мав Бгарата, тощо.
Для Енциклопедичного словника братів Гранат Павло Ріттер підготував статті «Шакунтала» (1932 р., т.50) й «Санскритська література» (1937 р., т.37), де чимало рядків присвячено Калідасі та його творам. А для своїх підручників із санскриту (виходили в 1904, 1911 й 1916 роках у Харкові), Павло Ріттер вміщував для читання й перекладу уривки з Калідасової «Шакунтали» мовою оригіналу.
1789 року «Шакунталу» вперше перекладено англійською мовою. Це зробив Вільям Джонс (1746–1794) — перший європейський санскритолог і родоначальник європейської наукової індології. А вже наступного року <180> з цього перекладу здійснено німецький переклад, що його прочитав Гете і дав захоплену оцінку творові у своєму «Західно-східному дивані»:
Саме переклади «Шакунтали» основними європейськими мовами відкрили перед враженою Європою індійські скарби, про існування яких вона доти й не здогадувалась. А це, в свою чергу, дало початок науковому вивченню давньоіндійської літератури й бурхливому перекладу її. До цього процесу долучилися й наші Іван Франко та Леся Українка — родоначальники української індології, а до творчості Калідаси — Павло Ріттер і Гнат Хоткевич. Для Павла Ріттера Калідаса взагалі улюблений санскритський поет, він переклав українською або російською більшість його творів. А деякі навіть кількома мовами. Так, свою улюблену ліричну поему «Меґха-дута» Калідаси він переклав аж трьома мовами — українською, російською, італійською.
Що ж до Гната Хоткевича — письменника, композитора й музиканта, то він переклав українською саме Калідасову «Шакунталу». Твір захопив митця настільки, що він, не знаючи санскриту, взявся за нього — йому допомагали тільки переклади «Шакунтали» європейськими мовами. І вийшов високохудожній переклад, що став помітним явищем в українській культурі.
Працюючи над перекладом, Гнат Хоткевич ретельно вивчав літературу про Калідасу і його творчість, про культуру країни, її літературу й художні жанри, особливо давньоіндійску драму. Це відбилося у вступній статті до його «Шакунтали», яка побачила світ 1928 року в Харкові. А вже наступного, 1929 року, тут вийшла українською інша лірична поема Калідаси — «Хмара-вістун» («Меґха-дута»), перекладена безпосередньо з санскриту Павлом Ріттером. У передмові Гнат Хоткевич обізнано розмірковує щодо зародження давньогрецької і давньоіндійської драми, переконливо й рішуче відкидає тодішні твердження про вплив першої на другу.
Про враження, яке справив на Гната Хоткевича цей твір Калідаси, свідчить і те, що на тему «Шакунтали» він написав 23 інструментальних та 7 вокальних творів, використавши при цьому гами давньоіндійської музики. Що підтверджує: відомий україн<181>ський письменник, композитор і музикант глибоко знав не лише літературну, а й музичну спадщину індійського народу.
Наостанок варто сказати, що нащадки мудреця Васіштхи, через якого Вішвамітра вдався до нечуваного подвижництва, носили пасмо волосся на виголеній голові, тобто «оселедець» (ТРС, 82–92), що імена Вішвамітра (тотожне слов. Всемир) і Кама засвідчені в написах (IV ст. до н.е.) тисячолітньої Боспорської держави (столиця — Пантикапей, зараз — Керч), яка існувала на півдні України і до якої входили індоарійські племена (КБН, №№ 211, 242; ТРС, 100–117). Що на Чернігівщині є місто й річка Мена, а в українців побутують прізвища Шакун і Сакун (ім’я Шакунтала має і форму Сакунтала).
І що країну, сьогодні відому світові як Індія, самі індійці з сивої давнини й донині називають Бгарата, за ім’ям уславленого сина Шакунтали та Душ’янти, героїв безсмертного твору Калідаси. <182>