Деякі козацькі прізвища з індоарійським забарвленням детально розглядалися в книжці «Таємниці розкриває санскрит» (2000 р.). Це прізвища Мазепа (166–176), Баглай (177–186) і Панікар (153–163). Частково розглядалися тут і козацькі прізвища Динда, Динденко (25), Шамшура (26), Шаравара (115–116). А в цій книжці поза цим розділом розглядаються козацькі прізвища Болудей і Білдей (стаття «Балодей» у ІІ розділі), Харко, Харченко (стаття «Хардей» у ІІ розділі) й Шандаровський (стаття про Місяць-Чандру в ІІІ розділі).
Балвір Василей (РВЗ, 101; Канівський полк, сотня Стародубова); Балвір Андрушко, Балвір Васько (170, 171; Білоцерківські полк і сотня); Балвір Гнат (190; Білоцерківський полк, сотня Антонівська); Балвір Степан (252; Брацлавський полк, сотня Станіславовська); Балвір Ярема (415; Полтавський полк, сотня Зінківська); Бальвір Яцько (156; Корсунський полк, сотня Ясутина); Балбир Ясько (76; Черкаський полк, сотня Лазарева); Балбиренко Іван (123; Канівський полк, сотня Іржищівська); Балбиренко Сахно (175; Білоцерківські полк і сотня).
Сюди ж, очевидно: Барвір Пашко (161; Корсунський полк, сотня Гавриленкова); Банбиренко Семен (296; Київський полк, сотня Предримирського); Бамбиренко Максим (345; Переяславський полк, сотня Заворицька). Щодо прізвища Барвір, то слід зазначити, що в тому ж Корсунському полку, щоправда, в сусідній сотні, служив і козак Ясько Бальвір. Це дозволяє вважати форму Барвір опискою, правильно буде — Балвір.
Індійські факти: санскр. Балавіра (хінді — Балвір, Бальвір) — ім’я землеробського божества, старшого брата Крішни; сучасні індійські імена: Вір, Віра (жіноче), Балвір (Бальвір); сучасні пенджабські імена: Балбір Сінх, Балбір Сінх Сандгу, Балбір Сінх Чаудгурі; давнє пенджабське ім’я Бірбаль (з перестановкою компонентів), що його мав наближений до імператора Акбара (1556–1605) індійський раджа, який став улюбленим персонажем ін<185> дійського фольклору на взірець Ходжі Насреддіна.
Санскр. bala — «сила», «могутність», «влада» (СРС, 462) + vira — «богатир», «герой», «муж» (СРС, 615). Тобто все ім’я Балавіра означає «Могутній богатир/герой».
Якщо врахувати ще два козацькі прізвища — Білдей і Болудей, теж пов’язані з Балавірою, то в 9 з 16 полків «Реєстру» зафіксовано 15 носіїв прізвищ, які сходять до двох імен старшого брата Крішни — санскр. Балавіра (хінді — Балвір, Бальвір) та санскр. Баладева (хінді — Бальдев). Найбільше цих прізвищ у Білоцерківському полку — 4, що, мабуть, і невипадково, бо Баладева іноді тлумачаться Білобог. Тобто в імені Балвір і в назві Біла Церква те саме значення «білий». Що може бути й невипадковим.
По 2 носії прізвища Балвір і похідних від нього мають Канівський, Корсунський і Переяславський полки, по 1 — полки Брацлавський, Київський, Полтавський, Черкаський і Чигиринський. Відсутні подібні прізвища в Кальницькому, Кропивнянському, Миргородському, Ніжинському, Прилуцькому, Уманському й Чернігівському полках. Географічно, якщо орієнтуватися по Дніпру, то помітно більше цих прізвищ на Лівобережжі — 12, на Правобережжі їх — лише 3. Основна маса прізвищ в ареалі Біла Церква — Переяслав — Канів — Корсунь, усього 10. Така картина певною мірою узгоджується з поширенням козацьких прізвищ Білий і Чорний. Більшість прізвищ Чорний припадає на Лівобережжя, особливо на полтавсько-миргородський регіон, де в 4-х полках із 16-ти зосереджено половина прізвищ Чорний — 49.
В індійській міфології Балавіра (хінді Балвір або Бальвір) — старший брат воїнського й пастушницького божества Крішни. Балавіра відомий і під іншими іменами: санскр. Баларама (хінді Бальрам) — «Могутній Рама», санскр. Баладева (хінді Бальдев) — «Могутній бог» (іноді тлумачать як «Білий бог», «Білобог»), санскр. Балабгадра (хінді Бальбгадра) — «Могутній благом» або «Всеблагий», Бала або Рама — відповідно «Могутній» і «Рама», санскр. Санкаршана (хінді Санкаршан) — «Орач», санскр. Халадгара (хінді Халдар, Хальдар), санскр. Халабгріт (хінді Хальбгріт) — «Плугодержець», санскр. Халаюдга (хінді Хальюдга) — «Озброєний плугом», санскр. Лангулін — «Плужний», «Плужник», санскр. Таладгваджа — «Пальмостяжний» (з пальмою на стязі) тощо.
У правителя Матхури Уґрасени була красуня-дружина, в яку закохався один демон, здатний прибирати всіляких подоб. Якось він прибрав подобу Уґрасени й обманом заволодів нею. У жінки народився Канса, в якого ще змал<186>ку проявилися жорстокі нахили. А коли підріс, силоміць захопив трон, Уґрасену ж кинув у в’язницю. Його тиранія була така нестерпна, що навіть всетерпляча мати-земля не витримала. Обернувшися коровою, вона прийшла шукати захистку в богів. Ті привели її до Вішну, бо саме Вішну був охоронцем землі й людей на ній. І Вішну вирішив послати на землю своє земне втілення.
У Канси була сестра Девакі. Вона вийшла заміж за Васудеву, вихідця зі знатного роду в країні, де владу захопив Канса. Та в день весілля, коли сам Канса віз молоде подружжя на весільній колісниці, з неба пролунав громовий голос: «О нерозумний, восьма дитина тієї, яку ти оце везеш, позбавить тебе життя!»
Переляканий Канса хотів одразу вбити сестру, але Васудева вблагав його пощадити дружину, пообіцявши віддати Кансі всіх дітей, які в них народяться. Канса пристав на це, та все ж помістив молоде подружжя у в’язницю, щоб воно завжди було на очах і щоб запобігти всіляким несподіванкам.
У Девакі й Васудеви народилося шестеро дітей, і Канса відразу позбавляв їх життя. Завагітніла Девакі і всьоме. Цього разу дитину треба було будь-що врятувати, бо вона мусила допомогти Крішні, земному втіленню Вішну, здолати Кансу. Тож Вішну своєю божественною силою перемістив зародок в іще одну дружину Васудеви — Рохіні, яка жила на волі. Кансі ж сказали, що вагітність раптово перервалася. А Рохіні незабаром народила дитину, Балавіру.
Коли Девакі завагітніла увосьме, Канса приставив до подружжя іще більшу сторожу, звелівши не спускати з сестри очей. У ніч перед народинами перед Васудевою постав Вішну і мовив:
— Коли Девакі народить дитину, ти візьми її і віднеси до пастуха Нанди — його дружина Яшода теж сьогодні народжує. Поклади свою дитину біля неї, а її дитину забери й принеси сюди.
Опівночі народився Крішна. Сторожа міцно спала, двері були незамкнені, тож Васудева з немовлям на руках безперешкодно проминув варту й заквапився до Нанди, пастушого ватажка. Білий змій Шеша рухався попереду, показуючи шлях. Нанда жив на іншому боці Ямуни, річка якраз широко розлилася, та коли Васудева наблизився, враз обміліла. Васудева дістався оселі Нанди, непомітно для нього та його дружини-породіллі підмінив дитину й повернувся до Девакі.
Стражників розбудив плач немовляти, й вони звістили Кансу. Він кинувся до дитини, схопив її і вже хотів позбавити життя, коли з неба громоподібно пролунало:<187>
— Телепню, дитина, якій судилося покарати тебе, вже народилася і перебуває в цілковитій безпеці!
Наляканий до смерті Канса зачинився в покоях, нікого не підпускаючи до себе. А Девакі й Васудеву, оскільки вони вже нічим не загрожували йому, відпустив.
І Балавіру Васудева віддав пастухові Нанді, щоб брати виховувалися разом. Наляканий і розлючений Канса міг шукати дітей, тож Васудева попрохав Нанду перебратися з Матхури в місцевість Ґокуль, де було достатньо паші й води для худоби. Нанда так і зробив.
Крішна й Баларама ще малими здійснили багато подвигів, а коли виросли, то звільнили й знову посадовили на трон царя Уґрасену, а Кансу позбавили життя. Після цього брати жили в Матхурі зі своїми батьками, Васудевою і Девакі. Незабаром на Матхуру напали два царі-демони, союзники Канси. Крішна, Балавіра й увесь народ Матхури перебралися в інше місце й звели там неприступну фортецю Двараку. Звідти Крішна й Балавіра пішли на Матхуру й звільнили її.
Після війни, яку описала «Махабгарата» і в якій полягли всі каурави, мати кауравів, Ґандгарі, від розпуки за полеглими синами прокляла Крішну. Вона провістила, що і його рід поляже в битві так само, як і її сини каурави. І материнський прокльон збувся. Коли ядави, плем’я Крішни й Балавіри, через ворожі набіги знову перебиралися на нові місця, то після виснажливої дороги вирішили відпочити. Перепившися вина, ядави затіяли сварку, яка перейшла в бійку. Крішна й Балавіра втихомирювали забіяк, але марно. Того фатального дня ядави перебили один одного, живими лишилися тільки Крішна й Балавіра. Засмучені тим, що сталося, брати одійшли в ліс неподалік і сіли на величезний валун. Тут із рота Балавіри виповз білий змій, а на валуні зосталося його безживне тіло. А Крішну, коли він сидів над річкою, роздумуючи про марноту життя, вразив стрілою в п’ятку випадковий мисливець, що блукав лісом у пошуках здобичі й подумав, що стріляє в оленя. Так завершилося земне життя і Крішни.
Обоє братів зростали в одній пастушій родині, разом брали участь у дитячих розвагах, пасли корів, водили хороводи з пастушками-ґопі, здійснювали численні подвиги. Чимало подвигів здійснив Балавіра й сам. Основна його зброя — плуг, з яким часто зображається і через який має низку «плужних» імен. Цим плугом він покарав за непослух річку Джамну, прооравши їй нове русло, а іншого разу зачепив і при<188>тягнув до себе цілу царську столицю Хастінапур.
Балавіра, на відміну від Крішни, мав лише одну дружину — Реваті, яка народила йому двох синів. Він полюбляв випити, мав запальну вдачу.
За уявленнями індійців, Крішна — пастушницьке й воїнське божество, а Балавіра — землеробське, що засвідчують його «плужні» імена Санкаршана, Лангулін, Халадгара, Халабгріт, Халаюдга тощо. Балавіра старший за Крішну, з чого, певно, висновується і те, що землеробство передує пастушництву. Тож Балавіра — божество землеробського, осілого населення, а Крішна — скотарського, кочового.
Балавіра й Крішна брали участь і в подіях «Махабгарати». Щоправда, Балавіра і ядави виступали на боці кауравів, а Крішна — на боці пандавів, хоч і докладав зусиль, аби до війни між пандавами і кауравами, двоюрідними братами, не дійшло.
Балавіра й Крішна ніби антиподи, як на функціональному, так і на інших рівнях. Якщо, наприклад, Крішна хотів, щоб їхня сестра Субгадра вийшла заміж за пандава Арджуна, то Балавіра волів видати її заміж за каурава (зрештою, за активного сприяння Крішни, Арджун викрав Субгадру собі в дружини). Таке ж протиставлення бачимо й на барвному рівні. Якщо Крішна синюватошкірий і в жовтому вбранні, то Балавіра золотавошкірий і в синьому вбранні. Обидва божества мовби уособлюють цілокупність усесвіту в єдності протилежностей. Синє і жовте — кольори води й вогню (сонця, тепла). Поєднуючися, вони дають зелений колір життя. Коли жодна з цих могутніх стихій не переважає, коли вони гармонійно поєднані, має місце світова й суспільна рівновага, панує мир, злагода й порозуміння. Саме ця ідея закладена в нашому державному прапорі, який творять дві рівновеликі половинки — синя й жовта, символи води й вогню, символи життя.
Дружиною Балавіри була Реваті, дочка царя Райвати, що правив у країні Сураштра в Західній Індії (сучасний штат Ґуджерат). За «Махабгаратою», в Сураштрі жили ядави, з яких походили Крішна й Балавіра. Північно-Західна Індія, до якої входила давня Сураштра (або Саураштра), виявляє топонімно-гідронімні зв’язки з Північним Причорномор’ям (ГУ, 19). А ядави виявляють спорідненість із літописними ятвягами. Як індійські ядави мають ще дві назви — сатвати й данави, так і ятвяги мають дві інші назви — судовити (судова) й дайнови. А така потрійна відповідність індійського й балтійського етнонімів, звичайно ж, не випадкова (ТРС, 51–57). <189>
Діда царівни Реваті, дружини Балавіри, звали Рева. А серед запорозьких козаків часті прізвища Рева, Ревенко, Ревченко тощо. Лише в Канівському, Корсунському й Черкаському полках їх до десятка (див. окрему статтю про ці козацькі прізвища).
Нинішня територія Ґоа між штатами Махараштра й Карнатака в Західній Індії, звільнена 1961 від португальського панування, у давнину називалася Реватідвіпа — «Острів Реваті».
Серед багатьох імен Балавіри чи не найпопулярніше — Баларама (хінді Бальрам), або просто Рама. Персонажів на ім’я Рама індійська міфологія знає трьох: Паршурама, «Рама з сокирою» — воїн-брахман, що вславився нещадною боротьбою з кшатрійським (воїнським) станом; Рама — сьоме втілення (аватара) Вішну, син царя Дашаратхи, народжений, щоб убити злого демона Равану; Баларама, старший брат Крішни. Баларама чи Рама — сьомий син Васудеви, а Рама, герой «Рамаяни» — сьоме втілення Вішну. Між цими обома Рамами простежується подібність на багатьох рівнях.
Балавіра-Баларама причетний до землеробства, його атрибут — дерев’яний плуг, якого завжди носить із собою. Цю його особливість відбивають епітети Лангулін — «Плужник», Санкаршана — «Орач», Халадгара й Халабгріт — «Плугодержець», Халаюдга — «Озброєний плугом». Плуг для Балавіри й зброя. За легендами, Балавіра якось розгнівався на річку Ямуну, підчепив її плугом і притягнув ближче до Вріндавана, «Лісу Врінди», де минули дитинство і юність Крішни й Балавіри, де вони водили веселі хороводи з дівчатами-пастушками. Тому Балавіра має епітет Каліндібгедана — «Розривач Калінді», де Калінді — поетична назва Ямуни (Джамуни), що тече з гори Калінді.
Мати Балавіри — Рохіні, одна з двох дружин Васудеви, а дружина — Реваті, що відбилося на його іменах, наприклад, Рохінісута — «Народжений Рохіні», Реватіраман — «Чоловік Реваті». Найцікавіше те, що Рохіні й Реваті — і назви сузір’їв, пов’язані з місячним небом і місячним календарем. Індійський місячний календар включає 27 сузір’їв, за міфами, доньок бога-отця Дакші — їх він віддав заміж за Чандру-Місяця. У списку цих 27 сузір’їв Рохіні значиться четвертим, а Реваті — останнім, двадцять сьомим сузір’ям. Такий зв’язок Балавіри, землеробського божества, з Рохіні й Реваті, які, коли звести до родинного рівня, доводяться йому матір’ю і дружиною, а на планетарному рівні пов’язані з Місяцем-Чандрою, звичайно ж, не випадковий. Міф підкреслює, що Місяць-Чандра з усіх дочок <190> Дакші найбільше любив Рохіні (див. статтю «Місяць-Чандра й Зірка-Тара»).
Лунарний місяць має 28 днів, і з ним пов’язане священне число «7», часте в індійських давніх текстах. 7 мудреців-ріші, 7 океанів і 7 священних річок, 7 днів тижня, 7 божественних матерів, 7 континентів-материків, а в кожному — 7 царств, 7 гір, 7 річок. Небес і пекол — теж по 7. Існує 49 марутів (у «Влесовій книзі» — мариці, тотожні «вітрам, Стрибожим внукам»), тобто 7 по 7. Число «7» причетне й до Агні-Вогню — в нього 7 рук, 7 язиків, 7 жител, 7 джерел, 7 братів. 7 книг «Яджурведи» приписуються Агні. 7 коней у Сур’ї-Сонця, 7 корів — у вранішньої зорі Ушас. Є 7 різновидів апсар-русалок (Томас, 195–196).
Баларама-Баладева, разом із Крішною-Васудевою, Самбою та Прадьюмною — синами Крішни й Анірудгою — внуком Крішни входять до так званих «п’яти героїв» — панча-віра. Де санскр. pancha (хінді panch)— «п’ять», а vira — «богатир», «герой». Всі вони вважалися предками племені врішніїв. На початку нової ери в Північній Індії навіть існував культ «п’яти героїв» — про це свідчать і літературні тексти, і різноманітні археологічні, епіграфічні й нумізматичні знахідки. Найвідоміша з них — напис із містечка Мора поблизу Матхури, датований V ст. Він мовить про спорудження зображень «п’яти героїв». Індійський історик Р.Маджумдар висновує, що «п’ять героїв-врішніїв з напису в Морі були обожнені й вшановувані під титулом Бгаґават у районі Матхури десь на початку нової ери, певно, членами клану ядавів-сатватів-врішніїв» (Кокова, 88).
Ця група, окрім Самби — організаційна ланка в релігійно-філософській системі панча-ратра, досл. «п’ять ночей», яка, очевидно, виникла на півночі Індії на початку нової ери, а згодом поширилась і на південь країни. В основі космологічних уявлень цієї школи концепція верховного бога Васудеви-Нараяни, що проявляється через відтворення цілого з окремих частин, розташованих у певному відношенні до центру. Васудева породжує Санкаршану й природу-пракріті, від їхнього зв’язку постає Прадьюмна і манас (розум, свідомість), від них — Анірудга й ахамкара (самоусвідомлення). А вже від останніх постають п’ять основних елементів світобудови (панчабгута) і бог-творець Брахма. Кожна частина має два різновиди активності — твірно-оберігальну й етичну, через що твориться всесвіт із богами й людьми. Кожен із цих етапів називається одним з імен: Васудева (Крішна), Санкаршана (тобто Балавіра, Баладева), Прадьюмна й Аніруддга. <191>
З усієї п’ятірки Балавіра, або Санкаршана — найближчий до Крішни-Васудеви, він неодмінний і діяльний супутник його. Проте в епосі й пуранах (індійських билинах) чимало сюжетів, де Балавіра — головна дійова особа. Індійські історики вважають, що існували й незалежні культи всіх п’яти героїв. Причому найбільш значним, поряд із Васудевою-Крішною, був Санкаршана — культ його на початку нової ери охопив значний ареал. У напису з Ґхосунді він, як і Васудева, Сарвешвара — «Владика всіх» і Бгаґавата (Кокова, 89). Про культ Санкаршани згадує «Артхашастра» в такому контексті: «Шпигун у подобі відлюдника, бритоголового чи з косицею, що нібито шанує божество Санкаршану, користаючись обрядовими діями, нехай обдурить грабіжників, застосувавши хмільні напої або отруту» (АШ, 464). Тамільська поема «Оповість про браслет» (бл. V ст. н.е.) згадує храм Санкаршани на півдні Індії.
Дослідники підкреслюють тотожність Санкаршани й Шеші — світового змія, на якому лежить Вішну-Нараяна. А також те, що коли зник сам цей культ, збереглася лише одна функція Санкаршани — пов’язана з уявленням про нього як про змія Шешу (КДИ, 135).
Культ Балавіри-Санкаршани, певно, первісно пов’язаний із землеробством. Характерні особливості божества: синє вбрання, у руках — плуг і палиця, сприймані як його зброя. Звідси й постійні епітети: Хала — «Плужний», Халабгріт, Халадгара — «Плугодержець», Халаюдга — «Плугозбройний», Лангалін — «Плужник», Мусалаюдга — «Мусалозбройний» (мусала — товкач для подрібнення зерна).
Постання імені Санкаршана традиція пояснює тим, як народився Баларама-Балавіра. Коли Канса позбавляв життя дітей Девакі й Васудеви, то Вішну, щоб урятувати сьому дитину, Баладеву, послав на землю гінця і пояснив йому: «Плід, що зараз носить Девакі, то Шеша — частка мене самого. Перенеси його в Рохіні». А «Бгаґавата-пурана» (10.2.13) мовить: «Дитину цю на землі зовуть Санкаршана, бо вона перенесена з матері в матір; вона Рама — бо радує світ, а Бала — через незмірну силу».
Санскритська дієслівна основа krish/karsh може означати перетягувати, переміщувати. Проте вірогідніше пояснення, яке випливає з властивого цій основі значення орати, борознити. Що відповідає первісно землеробському характеру культу.
Природно, що землеробське божество співвідноситься зі зміями, а їх зв’язок із землею загальновідомий. В епосі й пуранах Санкаршана ототожнюється із світовим змієм Шешею, тисячоголо<192>вим змієм, що підтримує землю і служить ложем для Вішну, коли той відпочиває на світових водах між твореннями світу. Він — частка Вішну. Коли Балавіра помирав, Шеша виповз із його тіла через рот і пішов під землю. Шеша також — цар змій, або наґів, що живуть у підземному царстві. Інші царі змій (Васукі, Такшака) вважаються його братами чи ідентифікуються з ним. Зображається Шеша в пурпуровому вбранні, з білим намистом на шиї, в одній руці його — товкач, у другій — плуг. За народними повір’ями, землетруси — то позіхи Шеші (МНМ ІІ, 642). Є скульптурні зображення Балавіри зі зміїним капюшоном над собою і навіть у подобі змія. Що дає підставу деяким дослідникам припускати генетичну спільність культів Санкаршани й світового змія.
Балавірі властива пристрасть до спиртного. Джерела засвідчують: ще ведійські арії полюбляли випити. Арії в Пенджабі, де записувалася «Рігведа», знали принаймні два міцні напої — сому й суру. Сома вважалася трунком богів, насамперед Індри, тому вживання її обмежувалося релігійними обрядами й особливими торжествами, де її споживали переважно жерці. Повсякденним напоєм була сура, її виготовляли з зерна. Із зерна її і нині роблять деякі індійські племена.
Споживання сури було звичайним явищем у ведійські часи. «Яджурведа» відзначає, що був навіть фах — сурник, тобто «виготовлювач сури». Звичність вживання спиртного прозирає в багатьох священних текстах. Так, уся ІХ книга «Яджурведи» присвячена вихвалянню напою соми. Показове ставлення до питущих: воно не осудливе, а скорше захопливе й схвальне.
Тож співплемінники Балавіри, включаючи й Крішну, неабияк шанували спиртне. Що врешті-решт призвело до загибелі ядавів, котрі під час пиятики пересварилися й перебили одне одного. Пояснення цього бачимо в цитованому уривку з «Артхашастри» — з нього видно, що обряди, пов’язані з Санкаршаною, супроводжувалися вживанням спиртного. В пуранах мовиться про сварку між Ямуною і Балавірою через небайдужість останнього до вина. На повень місяця Балавіра відпочивав у лісі в товаристві жінок. У цей час божественна сура пролилася з дупла й сповнила ліс п’янкими пахощами. Балавіра й жінки випили хмільного трунку. Після цього захмелений Балавіра гукнув до себе Ямуну, щоб освіжитися в її водах. Вирішивши, що річка ослухалася його, він підчепив її плугом і поволік за собою. Та зглянувся на благання Ямуни й відпустив її. «Бгаґавата-пура<193>на» мовить, що й зараз видно нове русло Ямуни, прокопане плугом (10.65.18–21).
Тут цікаве те, що хмільний напій містився в дуплі дерева («Вішну-пурана» уточнює, що дерево це — кадамбарі) і назва напою — варуні. У міфах деяких племен Центральної Індії герой теж іноді знаходить вино в дуплі дерева. У гондів є міф, як велетень Бгімсен прийшов до Бгаґавана (Всевишнього) й попросив пити. Той порадив піти в ліс і пошукати питва там. По довгих пошуках Бгімсен знайшов дерево махуа, дуплисте й повне п’янкого трунку. Бгімсен напився його сам і відніс трохи Бгаґавану. Інший переказ, про сотворіння на землі родючого грунту, пов’язує родючість із хмільним напоєм. Бгаґаван велить Бгімсенові знайти між землею і небом дерево саджан, у дуплі якого є хмільний напій. І пояснює, що дерево це росте біля дерева махуа. Цвіт махуи потрапляв у порожнистий стовбур дерева саджан, після дощу він забродив і вийшов п’янкий напій.
З культом Балавіри пов’язуються інші індійські хмільні напої: хала — з кори дерева, коріння недозрілої цукрової тростини, цибульного соку й спецій; сюди додавалася крапля-друга зміїної отрути. Напій кадамбарі готувався з кислого молока, таді (тарі) — з пальмового соку.
Проте найулюбленіший хмільний напій Балавіри — варуні. В «Ману-смріті» («Закони Ману») варуні протиставлена іншому хмільному напою — сурі. Про суру тут мовиться, що вона буває трьох різновидів: добувана з цукрової тростини, з товченого рису та з квітів мадгуки, і що всі три заборонені для трьох вищих каст (11.95). Пиття сури суворо каралося — аж до смертного вироку (11.91–94). До варуні «Закони Ману» терпиміші: хто випив її незумисне, відбувається простими очищувальними обрядами. Але навіть умисне пиття варуні не карається стратою.
Хмільний напій із квітів дерева махуа й донині популярний у сільській Індії. А назва махуа (Bassia Latifolia) — дещо видозмінене санскр. madhuka, що відповідає укр. медок. Наші предки теж полюбляли меди й напої на медах. Суру добре знає «Влесова книга» і досить детально описує, як приготувати її. І подає деякі терміни, пов’язані з цим, наприклад, дієслово суритися. Тож Балавіра-Баладева-Білобог близький нашим предкам і в цьому плані. Споживання хмільних напоїв було в пошані у ведійських аріїв і якщо не освячене, то принаймні ідеалізоване релігією. Вони згодом поступилися місцем деяким замінникам, як-от тютюнові, завезеному в Індію на початку XVII ст. португальцями, <194> або бетелю (жувальному тютюну) чи й навіть опію.
Балавіра в «Махабгараті» найчастіше стоїть поруч із Крішною. Вони разом присутні на весільних церемоніях, жертвоприносинах, гостюванні в родичів. Самостійні дії його нечисленні, але вони й найцікавіші. Особливо тоді, коли ці дії не узгоджуються з діями Крішни, хоча авторитет молодшого брата врешті-решт бере гору.
Істотна відмова Балавіри брати участь у битві пандавів з кауравами, описаній у «Махабгараті». Своє рішення він мотивує тим, що відчуває однакові родинні почуття до тих і тих. Більше того, формально належачи до пандавів, він прихильно ставиться до кауравів, захищає їх перед Крішною, висуває плани примирення обох сторін, доводить, що пандави самі спричинилися до лих, які їх спостигли. Поки на Курукшетрі —«Полі Куру» триває битва, він здійснює прощу до святих місць. А повертається тільки на двобій між пандавом Бгімою і кауравом Дурйодганою, яких колись вчив битися на палицях. Бачачи нечесні прийоми Бгіми, він обурено хапається за зброю, прагнучи захистити другого свого учня. Балавіра вмовляє обох своїх учнів не вдаватися до зброї, оскільки вони обидва однаково вправні воїни. Та коли переконати їх не вдається, полишає поле битви.
Тож помітна деяка суперечність у функціональному навантаженні образу Санкаршани-Балавіри. Він діє, з одного боку, в найближчому оточенні Крішни, а з іншого — в певній опозиції до нього. Ймовірно, висновує дослідниця Ю.Кокова, тут відбилася стадія взаємостосунків двох початково рівнозначних культів Крішни й Санкаршани, коли перший відтіснив другого й став домінувати (Кокова, 93).
У пуранах — індійських билинах життєпис Балавіри-Санкаршани впорядковується і деталізується, обростаючи епізодами, відсутніми в епосі. «Бгаґавата-пурана», що містить канонічні життєписи Крішни та його родичів, розповідає, зокрема, про одруження Балавіри з Реваті, про його звитяги над асурами, котрі порушували спокій в країні ядавів.
Визволяючи з полону Самбу, сина Крішни, Балавіра заходить у конфлікт з кауравами. Самба викрав зі сваямвари в Хастінапурі наречену собі, а каурави схопили його. Доходило до війни, і Балавіра, не бажаючи кровопролиття між двоюрідними братами, взявся замирити їх. Він прибув у Хастінапур і попрохав кауравів відпустити Самбу. Ті відмовилися, а Балавіра спаленів, лемехом плуга підчепив столицю кауравів Хастінапур і поволік до Ґанґи, щоб утопити. Налякані каурави з виба<195>ченнями відпустили Самбу та його наречену. І нині, мовлять перекази, видно сліди цієї могутності Балавіри: місто здіймається на схилах і мовби видивляється на себе в Ґанзі.
Цей епізод, як і епізод з Ямуною, дослідники витлумачують як відбиття реальних історичних подій. Щодо Хастінапура, то це, як на них, явний опис землетрусу, що його пережило місто. Землетрус змінив і русло Ґанґи, і зруйнував столицю кауравів. Тим більше, що Балавіра тотожний змію Шеші, позіхи якого, за міфами, викликають землетруси.
А загалом образ Балавіри в пуранах втілює основні епічні мотиви його: божественне походження, демоноборство, мандри по тіртхах — місцях прощі на священній річці Сарасваті.
Гопя Василь (РВЗ, 189; Білоцерківський полк, сотня Ольховецька).
Санскр. gopa — «пастух», «ватажок пастушої громади»; «староста села»; «цар»; «охоронець, сторож, вартовий» (SED, 192; СРС, 197).
У слова gopa дві значимі основи — go+pa. Де pа — дієприкметник від дієслівної основи pa — «захищати», «охороняти», «берегти», тобто «який захищає/охороняє» (SED, 306). А go — іменник із багатьма значеннями — «зірки», «небо», «сонце», «місяць», «кінь», «бик», «корова», «земля», «мова», «слова», «Сарасваті» (богиня красномовства), «мати», «вода», «око», «Телець», «9» тощо (SED, 192). Основні й найуживаніші значення — «корова», «бик», «худоба» і «землям». Бо за первісними уявленнями корова й земля — обидві годувальниці людей. Тож gopa означає «захисник корів/землі», або «пастух», «воїн», «цар».
На означення дружини чи дочки пастуха є жіноча форма слова — gopi, gopika. Словом ґопі означають і всіх пастушок, закоханих у юного пастушка Крішну з сопілкою. Тому Крішна має епітет Ґопінатх — «Владика пастушок-ґопі» (санскр. natha — «цар»). В епічних та інших творах і Крішну називають Ґопа — «пастух», «владика ґолоки (світу корів)» тощо (ИД, 508). Термін gopa означує і пастушу верству, належну до третього стану давньоіндійського суспільства — вайш’їв-землеробів, селян. Тільки їм дозволялося розводити й продавати худобу (ИД, 282).
Інші епітети Крішни з елементом ґопа: Ґопеша (ґопа+іша «бог») — «Бог/Владика пастухів», Ґопендра (ґопа+індра) — «Цар пастухів»; індра означає і «цар». Оскільки Індра цар богів і ватажок небесного воїнства, то і його ім’я стало сприйматися як «цар». <196>
Ім’я Ґопачандра мав цар, що правив у VI ст. країною Ванґа (ИД, 423). ґопа тут тотожне імені Крішна, а Чандра — Місяць, божество і водночас компонент, додаваний до імен богів для більшої шанобливості й святості. Тобто Ґопачандра значеннєво тотожне імені Крішначандра — це ім’я і сьогодні популярне в Індії чоловіче ім’я. У середньовічному творі «Океан сказань» кашмірського поета Сомадеви (ХІ ст.) діє цар Дгармаґопа — «Захисник дгарми-віри» (Серебряков, 210). Сучасне індійське місто Ґваліор раніше називалося Ґопаґірі — «Пастух/Цар-гора». ґопа і різновид нашийної прикраси.
Цікаво, що одне з імен аккадського бога Таммуза, який виявляє певну спільність із Крішною, Гу-ба, теж «пастух» (Смирнов, 234–235). У світлі чого привертають увагу так звані «Болоховські міста» (Божеськ, Чернетин, Дядьків, Кудин, Деревичі й Губин) на стикові Галицької, Волинської і Київської земель (ЕСЛН, 22–23). Назва Чернетин може пов’язуватися з Крішною, бо Крішна з санскриту — «Чорний». Столицею царства Відарбги, з якого походила Рукміні, дружина Крішни — Кундіна (хінді — Кундін); назва її перегукується з болоховським Кудин. Індійських двійників мають і інші болоховські міста (ТРС, 48–50). Тож природно припустити, що й болоховський Губин споріднений з епітетом Крішни — Ґопа та його аккадійського двійника Таммуза з епітетом Гу-ба — «Пастух».
Давньоіндійське місто ділилося на чотири частини, кожною керував чиновник — стханіка (хінді стханік, пор. укр. прізвище Станик). Йому підлягав ґопа, теж міський чиновник, під наглядом якого перебувало десять, двадцять або сорок родин міста (ИД, 234). Можна згадати й наш давній адміністративний поділ на губернії — цілком можливо, що й слово губернія споріднене з ґопа, хоча його й виводять із лат. gubere — «правити» (ЕСУМ І, 611). Проте і латинське слово може містити компонент gu із тим самим значенням, що й санскр. gopa; ґопа, до речі, й дрібна адміністративна одиниця, округа.
В «Артхашастрі», трактаті про управління державою, згадується чиновник ґопа; він керував кількома селами й провадив перепис людей і їхнього майна в них. І визначаються обов’язки ґопи — перепис осель і мешканців, платників і неплатників податків. «При цьому він мусить вказати: в цих оселях стільки-то людей, рахуючи по кожному з чотирьох станів, стільки-то землеробів (каршака), пастухів (ґоракшака), купців (вайдехака), ремісників (кару), наймитів (кармакара) й рабів (даса)» (АШ, ІІ 35.3–4). Каутілья, автор «Артхашастри», передбачає призначен<197>ня чиновника-ґопи на 5 –10 сіл, тобто досить широку округу. Сільський ґопа, певно, не тільки фіксував людей і майно на своїй дільниці, а й збирав податки (Алаев, 52).
Це саме може стосуватися й адміністративно-територіальної одиниці волость, яка може походити не від володіти, а від віл, бик, у санскриті ґо. Таке міркування небезпідставне, бо у В.Даля губовина — старовинне слово зі значенням «край», «країна», «область», «округа», «волость», «селище», «садиба», «двір», «оселя». Відомий термін губа — «округа», «район», «територіально-адміністративна одиниця в Давній Русі», «судова округа». У В.О.Ключевського найменша «кримінально-поліційна округа, у якій переслідування лихих людей надавалося самій громаді, називалася губою», звідки й вирази на губі, посадовити на губу тощо (Там же). Чимало назв, похідних від губа: Губник у Вінницькій, Губське в Полтавській, Губівка й Губське в Кіровоградській областях. Складається враження, що українські фразеологізми на всю губу пан, ґазди цілою губою, гріха на всю губу, реве на всю губу (СУМ, І 335) стосуються не частини обличчя — губ чи грибів (губи, губ’яки), а саме певної території.
Слово ґо (ґау) вжите в «Рігведі» 176 разів. Велика рогата худоба була багатством і синонімом багатства, заможна людина називалася «власником корів» — ґомат, ґомін, ґосвамін, ґодгарін, ґопаті, ґовінда, ґопала, ґопа тощо. Деякі з цих термінів згодом стали іменами, зокрема Вішну й Крішни. Слова ґавішті й ґавашана — «битва», «війна» теж утворені зі слів із значенням «корови», «худоба». Навіть боги ділилися на чотири категорії, одна з яких боги ґоджата — «народжені коровою»; інші три — небесні, земні й водні. Корова відігравала величезне значення в житті давнього індійця.
Компонент ґо рясно відбитий в індійських іменах: Ґопала, Ґопаті, Ґомукха, Ґовінда, Ґотама, Ґовіштха, Ґовасена, Ґодгваджа, Ґодгара, Ґобгід, Ґопендра, Ґопеша, Ґоптрі тощо. Ґовінда — «Пастух», (досл. «Здобувач/Знаходжувач корів»), ім’я Крішни. Воно відбиває солярні риси цього божества, де корови — дощові хмари чи сонячні промені; тут маємо виразну скотарську символіку. Один міф розповідає, як юний Крішна зайняв у Індри корів (хмари), а той став переслідувати пастушка. Дослідники гадають, що міф відбиває початок поклоніння Крішні на противагу Індрі, яке відчутно зменшило криваві пожертви. Схожий сюжет знає і «Ріґведа», тільки там корів Індри викрадає демон Вала й ховає за річкою Раса (хінді Рас). Ґо, як мовилося, означає і «земля», тож Ґовінда, ім’я Вішну-<198>Крішни, може стосуватись і міфу про третю аватару Вішну, коли він у подобі велетенського вепра пірнув на дно океану й іклами підійняв землю, занурену під воду. Тоді Говінда означатиме не лише «Здобувач корів», а й «Здобувач землі».
Ім’я Ґотама — «Досконалий бик» мав Будда і легендарний мудрець, який прокльоном перетворив на камінь свою дружину Ахалью, яку підступно спокусив Індра. Ґавасена — «Бикосилий» звали епічного царя, чию дочку на її сваямварі здобув у дружини Юдгіштхіра, найстарший із п’ятьох братів-пандавів.
Існує чимало й назв із ґо на означення гір, річок, міст і сіл — Ґовішана, Ґокарна, Ґокула, Ґґомукхі, Ґоманта, Ґоматі, Ґоратхагірі й Ґомукхаґірі (ґірі — «гора»), Ґотама, Ґохарва, Ґовардгана тощо. З них можна відзначити назви Ґокула (хінді — Ґокуль), досл. «череда корів» — село за 8 км від Матхури, на березі Ямуни-Калінді, де народилися Крішна й Балавіра й де минули їхні дитячі і юнацькі роки. Зараз це Махаван (Махабан) — «Великий ліс». Ґоматі (Ґомті) — «Багата коровами» — ріка, згадувана в «Ріґведі» й «Рамаяні». Ґокарна, «Коров’яче вухо» — місто на Малабарському узбережжі Індії, знамените храмом Шіви. Ґодаварі — річка, відоме місце прощі шіваїтів.
З ґо — «корова» (множина — ґавас) утворено величезну кількість слів, які іноді охоплюють, здавалося б, далекі одне від одного поняття. Воно входить в імена й епітети богів: Ґопаті — епітети Індри, Крішни, Шіви, Варуни; Ґовінда, Ґодгара, Ґодгарін, Ґопала, Ґопадг’я, Ґопакша, Ґопеша, Ґопендра — на означення Крішни; Ґопалака, Ґовасана, Ґодгваджа — Шіви; Ґоптрі — Вішну; Ґобгід — Індри. Те ж ґопа — «пастух» прибрало значення «цар», «правитель»; ґотра — «череда» розвинулося в значення «родина», «рід», «плем’я»; ґавешана — прагнення мати корів, означає «воювати»; ґавиджа — домагання корів, а переносно — «пристрасний», «палкий», «ярий». Слово ґо означає і «благо», «багатство», «добробут». Конкретні слова з ґо стають абстактними, іноді зовсім далекими від первісного значення. Така насиченість ведійського лексикону похідними від ґо засвідчує виняткову роль корови в житті ведійських аріїв. Для арія корова й віл найперші помічники й трударі, а це ще більше підносило їх.
Ґо творить різноманітні й численні терміни. Військова справа: ґо-карна, «коров’яче вухо» — різновид стріли; ґав’я, «бичача» — тятива, з чого видно, що тятиву робили з волової шкіри.
Прикраси: ґо-кхару, «коров’ячі ратички» — сережки у виг<199>ляді рослини якірці, що теж зоветься ґо-кхару; ґо-стана, «коров’яче вим’я» — перлове намисто в чотири разки; ґо-меда, «коров’ячий жир» — коштовний камінь з Гімалаїв чи з Інду, який переливається кольорами — білим, блідим, жовтуватим і червонястим; ґо-пунчха, «коров’ячий хвіст» — різновид намиста з двох, чотирьох або тридцяти чотирьох стрічок. Санскр. punchha, хінді punchh — «хвіст» споріднене з назвою бунчук. І хоча вважається, що слово запозичене з тюркських мов, воно засвідчене в цьому значенні ще в «Рігведі»; у Кашмірі є місто Пунчх, де народився відомий індійський письменник Крішан Чандар (1914–1977), твори якого не раз перекладалися в Україні; ґо-мукха, «коров’яча морда» — старовинний духовий музичний інструмент; ґо-пура, «коров’яча вежа» — міська в’їзна брама або прикрашені ворота храму, парадні двері; ґо-рута, «коров’яче мукання» — відстань, на яку чути мукання корови; ґо-бгріт, «земледержна» — гора; ґо-правеша, «прихід корів» — час, коли худоба повертається з паші, надвечір’я; ґо-дгулі, «коров’яча курява» — повернення корів з паші, ця пора вважається винятково сприятливою для добрих справ; ґо-ватсья, «коров’яча дитина» — теля тощо. Щодо ґо-ватсья індолог О.Баранников пише:
«Наскільки поширений серед індусів погляд на корову як на створіння винятково ніжне й любляче, свідчать мовні факти. Слово ватса — «теля» вже в давньоіндійській мові означає «любий», «дитина», звідки походить звичайне в ряді давньоіндійських мов слово на означення дитини, сина. Так, у хінді бачча, власне «теля» має сьогодні значення «дитина», «маля», «син». Похідний від слова ватсья — «теля» прикметник ватсала в давньоіндійській мові означає «ніжний», «люблячий», «відданий», і утворений звідси абстрактний іменник ватсальта значить «ніжність», «відданість» (суфікс та і в санскриті, і в українській творить абстрактні іменники: добрий — доброта, широкий — широта тощо — С.Н.). Наведені мовні факти незаперечно свідчать, що пастушництво справило важливий вплив на оформлення низки понять, і це вказує на їх велике значення в минулому» (Лаллу, 82).
Корова взірець ніжності, тому в індійській літературі часте порівняння, коли мати втрачає дитину, то тяжко сумує, немов корова без свого теляти (пор. укр. лиже як своє телятко щодо матері, яка пестить дитину).
Корова чи бик винятково важливий елемент жертвоприносин, що відбивають терміни ґовітата, ґовасана, ґодана, ґавамая. Ґові<200>тата — жертвоприносини коня, при яких даруються корови; ґосава — одноденне жертвоприношення соми; при ньому учасникам дійства належить провадити упродовж року триб життя, що личить корові; ґавамая (ґавамаяна) — «шестя корів», тобто сонячного проміння; так називається річний жертовний обряд сатра, що успадкував чимало архаїчних рис, пов’язаних із магією родючості; ґодана, «дання корови» — обряд на перше гоління бороди, коли вчителеві-гуру дарують корів. Обряд здійснювався в 16 років і знаменував настання юності. Після гоління вусів і бороди підліток мав знову прийняти обітницю брахмачаріна й рік жити в суворій повстримливості (Пандей, 136). «Ґодан» і останній роман класика індійської літератури Премчанда (1880–1936), який 1979 року вийшов українською під назвою «Жертовна корова». Щоправда, термін ґодан у романі переосмислений і прив’язаний до сьогоденних індійських реалій.
Компонент ґо містить назва Ґовардгана, засвідчена в різних регіонах країни, зокрема, в Західній і Північній Індії.
Ґовардгана — невисока гора поблизу Матхури, за 18 миль від Вріндавана, де серед пастухів минуло дитинство Крішни та Балавіри й де відбувалися їхні хороводи з пастушками-ґопі. З цим пагорбом пов’язаний важливий епізод у житті Крішни. Він переконав пастухів не відзначати щорічного свято Індри, а натомість шанувати Ґовардгану і його, Крішну, як божество цієї гори. Ось що каже з цього приводу Крішна своєму прийомному батькові Нанді в «Прем-сагарі»:
«Нам шанування Індри не дає нічого! Не він податель благ… Ми вайш’ї, батьку! Примножилось корів, тож звідси й назва — Ґокуль, і зовемося ґопа — «захисники корів». І наша карма в тім, щоб обробляти землю, вести торгівлю й шанувать корову… Бо ж веди нам велять не полишати звичай свого роду. Хто ж забуває свій закон і чинить за чужим звичаєм, на жінку схожий ту, що рід свій має, та заміж йде в чужий. І тому нам тепер не Індру, а ліс і гори шанувати треба! Бо ж ми у лісі живемо, і ліс — нам цар! Не личить нам, того забувши, в чиєму царстві живемо щасливо, чужого шанувати бога» (Лаллу, 168).
Розгніваний Індра звелів дощовим хмарам чинити безупинну зливу, щоб переконати пастухів у хибності свого рішення. Та Крішна одним мізинцем підійняв Ґовардгану й тримав її, як парасолю, сім днів і ночей над пастухами й худобою, захищаючи від небаченої зливи, насланої Індрою. Врешті-решт Індра визнав свою поразку й вищість Крішни. Міф про (201) Ґовардгану, вважають вчені, відбив історичний конфлікт між культом ведійського Індри, бога-громівника, і нового бога індуїзму. Як пам’ять про цей епізод на свято дивалі в сільських районах, особливо довкола Матхури, проводиться ґовардгана-пуджа. Споруджується пагорб із гною і прикрашається фігурками пастухів та корів. Пуджа-поклоніння супроводжується танцями й співами гімнів на честь Крішни-Ґірідгари — «Городержця» (ИДС, 144–145).
Середньовічні джерела засвідчують на Ґовардгані кілька храмів, зокрема, Харідеви (ім’я Вішну-Крішни) й Чакрешвари-Махадеви, «Великого бога з чакрою» (теж одне з імен Вішну-Крішни, атрибут і зброя яких — чакра, бойовий диск). Було тут і зображення Шрінатха, а Шрінатх — теж ім’я Вішну (досл. «Володар Шрі», де Шрі — його дружина Лакшмі, богиня багатства, щастя й сімейної злагоди). Раніше це зображення називалося ґопала.
Ще одна Ґовардгана в Західній Індії. За переказами, гора постала від попелу спаленого демона Кеші, «Косатого» (Крішна теж має епітет Кешава — «Косатий», «Довгокосий»). Гора називалася Ґовардгана нібито через те, що на ній росла соковита й запашна трава, від якої худоба гладшала й добре плодилася. За деякими джерелами, на вершині гори росла розлога смоква, віття якої сягало на цілу йоджану (десь 14 км — відстань, яку долає тяглова тварина без розпрягання (йоджана й означає «запряг», «запряжка»). Відвідати це священне місце означало позбутися всіх своїх гріхів. Знаходиться воно біля міста Насік у Бомбейській окрузі. Гора інакше називалася Ґовардганапур, по-нашому Ґовардганопіль. Судячи з усього, вона відігравала важливу роль при деяких царських династіях. Один із царів, повідомляють знайдені написи, звів тут навіть будинок відпочинку. Ідентифікується із сучасним великим селом Ґовардган-Ґанґапур на правому березі Ґодаварі; ця ріка в своїй назві теж містить ґо. Інша назва ріки — Ґаутамі, де ґау — різновид го. У водах Ґодаварі, за «Рамаяною», щодня купався Рама, коли перебував тут у вигнанні.
Основним багатством давнього індійця була худоба, насамперед бики й воли — тяглова сила, й корови, які давали найважливіший харч. Ведійські арії найчастіше просили у богів корів. Поняття «війна» означалося терміном ґавішті — «прагнення корів» (РВ, І 91.23). Корова у багатьох давніх релігіях — символ родючості, достатку й благоденства. В індійській міфології корова Камадгену виконує всі бажання людини.
Чарівна корова Сурабга, що зродилася при творенні світу, пра<202>мати корів і великої рогатої худоби, постійно цідить молоко — есенцію з шести життєвих соків землі. Один струмінь того молока утворив Молочний океан, береги якого пишно квітують і вкриті піною, як щойно надоєне молоко. Тут живуть найбільші праведники пхенапи — «пінопивці» (санскр. phena = укр. піна). Сурабга — мати бога Рудри, тотожного нашому Родові. Іпостась Рудри — рудий бик. На Росі стояв літописний Родень, а асури вкрали в Індри корів і сховали за річкою Раса (хінді — Рас).
У «Рігведі» найчастіше згадуються корова й бик. Проміння вранішнього сонця чи ранкової зорі, дощові хмари, водяні потоки порівнюються з коровами. Ведійські богині виступають у подобі корів, як, скажімо, Прішні — Земля, яка часто називається Коровою. «Ріґведа» прямо мовить, що пістрява, ряба дійна корова — це Земля, а бик із прекрасним сім’ям — Небо. У «Ріґведі», гомерівському епосі й латині слово із значенням «вим’я» означає і «достаток», «багатство». Шумерський Енку — божество води й мудрості, творець Усесвіту, постає ярим биком, що з’єднується з рікою в подобі корови. У грецькій і близькосхідних міфологіях відомі оповіді про богів, які закохуються в корів. Зевс у подобі бика викрав у дружини прекрасну Європу. Геру, дружину Зевса, називають «волоокою», точніше, «коровоокою». У пожертву їй приносилися корови, а в Аргосі їй поклонялися в образі корови. Це стосувалось і Європи, яка теж сприймалася як корова, уособлення Землі. «Влесова книга» мовить, що коровичі-кравенци, до яких відносяться скіфи, анти, руси, боруси й сурожці, народилися від корови Замун. А в імені Замун неважко розпізнати перське й хінді замін — «земля». Індійська міфологія знає персонаж Прішнігу, досл. «Пістрява корова», «Рябокоров», «Рябовол». В іранській міфології йому відповідає авест. Паршатгауш. У «Ріґведі» є імена з ґва, тотожним ґо та ґу — «корова», «бик»: Наваґва — «Дев’ятикоров/Дев’ятивіл», Дашаґва — «Десятикоров», Атітхіґва — «Гостекоров» тощо. Причому Атітхіґва — прізвисько Діводаси, батька царя Судаси (сучасні українці мають прізвища Судас і Сдасюк).
Вішнуїти шанують корову й завдяки Крішні, який зріс серед пастухів. Одне з небес бога Вішну зоветься Ґолока — «Світ корови». Вважається, що Брахма створив корову в один день із жерцем-брахманом. У шіваїтів білий бик — їздова тварина Шіви. В народних традиціях поклоніння корові підкріплюється шануванням домашньої худоби, особливими обрядами на певні свята. <203>
Корова багато важила в побуті ще ведійського арія, і це відбилося в мові. Основою економіки арійського суспільства було скотарство, а головне багатство — худоба. Значення корови в житті суспільства недвозначно засвідчує «Ріґведа». Богів просять примножити череди корів, війни ведуться, щоб захопити у ворогів худобу, а термін на означення такої війни — ґавішті — означає «здобуття корів». Культ священної корови склався ще в індоіранський період, на прабатьківщині ведійських аріїв, тобто і в Україні. Виразної заборони вбивати її в «Ріґведі» ще немає, а є численні згадки про жертвоприносини корів. У ведійській поезії корова — символ усього прекрасного й святого. У ведах корова порівнюється з хмарами, тому ґо означає і «корова», і «хмара». Так само часто з коровами порівнюється проміння вранішньої зорі, тож ґавас, «корови», означає «проміння». Таких символів у «Рігведі» багато, до них сходить чимало постійних порівнянь й ототожнень. Жодній іншій тварині людство не зобов’язане так, як корові. Але тільки в Давній Індії вона отримала належне визнання, почасти збережене й досьогодні.
Немає сумніву, що ця святість корови встановилася ще у ведійський період, що відбито у ведах. У «Ріґведі» ще немає рішучої заборони вбивати корів, а весільні гімни кажуть навіть про жертвоприносини корів з особливо врочистих нагод. Вже в «Яджурведі» убивці корови виносився смертний вирок. Дослідники відзначають, що звичай не їсти м’яса склався вже в Індії, в умовах жаркого клімату.
Серед козацьких прізвищ у тому ж Білоцерківському полку є прізвище, значеннєво тотожне прізвишу Гопя. Це прізвище Мазепа, яке має свого індійського двійника — санскр. Махіпа, хінді Махіп. Його склали компоненти махі + па, де махі — «земля», а па — «захисник». Тобто й Махіпа означає «захисник землі», «цар» і, таким чином, тотожне імені Ґопа, якщо взяти до уваги, що ґо має і значення «земля». Тож і українське прізвище Гопя тотожне українському ж прізвищу Мазепа (про прізвище Мазепа див.: ТРС, 166–176).
У тому ж Білоцерківському полку є ще одне цікаве в цьому плані прізвище — Рай і похідне від нього — Райко. Козак Юрко Рай служив в Антонівській сотні, а Дмитро Райко — в Коростишівській (РВЗ, 190, 199). Рай у мові хінді — «правитель», «князь», «цар», а в циганській, яка також відноситься до індоарійських мов, — «ватажок», «начальник», «циганський барон» (детальніше про Рай та Рой див. в окремій статті). <204>
Таким чином, лише в Білоцерківському полку «Реєстр» засвідчує три типи козацьких прізвищ з однаковою семантикою «правитель», «володар», «цар» — Гопя, Мазепа, Рай. І цими показовими прізвищами Білоцерківський полк не обмежується. Тут засвідчені й інші козацькі прізвища (Балвір, Балбиренко, Рохманенко та інші), які мають своїх індійських двійників.
Гупал Яків (РВЗ, 286; Кальницький полк, сотня Немирівська); Гупало Петро, Андрус, Гарасим (278; Кальницький полк, сотня Терлицька); Гупало Олекса (240; Брацлавський полк, сотня Клебанська); Гупалов Омелян (227; Уманський полк, сотня Романівська); Гупаленко Семен (84; Черкаський полк, сотня Савина); Гупаленко Фесько (388; Миргородський полк, сотня Хорольська); Гупаленко Грунь (417; Полтавський полк, сотня Опушлівська); Гупаненко Степан (350; Кропивнянські полк і сотня).
Назви: село Гупали на Волині, Гупалівщина на Звенигородщині, с. Гупалівка при річці Заплавці, лівій притоці Орелі (ІЗК, 281), яке входило до Орільської паланки). Також є озеро Гопло в Польщі.
Санскр. gopala (хінді — gopal) — пастух, цар, правитель. Синонім — gopalaka (хінді — gopalak). Жіноча форма — gopali, gopalika (СРС, 197). Ґопалака — епітет бога Шіви, який вважається покровителем худоби, «скотіїм» богом, як і слов’янський Влес/Велес. Шіва має ім’я Вріша (хінді Вріш) — «Бик», споріднене з Влес/Велес.
Ґопала — одне з найуживаніших імен Крішни, воно й нині популярне в Індії чоловіче ім’я. Може виступати як окреме ім’я і першим або другим компонентом у двоосновних іменах. От хоча б у сучасних індійських літераторів: Ґопалькрішна Кауль, Ґопальшаран Сінх, Ґопальрам Ґахмарі. Ім’я Рамґопал має відомий індійський танцівник. Секретарем індійського посольства в Україні був Ґопал Баґлай (про українське й індійське прізвище Баглай див.: ТРС, 177–186). Засновником держави Палів у Бенґалії та Біхарі (проіснувала чотири століття) був цар Гопала І (VIII ст.), а при Ґопалі ІІІ вона почала занепадати. Ґопала — прізвисько Сахадеви, одного з п’яти братів-пандавів. Ґопалі, «Пастушка» — небесна русалка-апсара, згадувана в «Махабгараті». Л. Ґопал і К.Ґопалачарі — сучасні індійські історики. Рам Ґопал — теж історик, автор книги «Індія у ведійських кальпасутрах» (1959; кальпасутри — трактати про об<205>ряди й ритуали). Ґопалакрішна Ґокхале (1866–1915) — видатний діяч Індійського Національного Конгресу (ІНК). Раджаґопалачар’я (1878–1972) — індійський політичний і державний діяч, засновник партії «Сватантра» («Незалежна»); Ґопалакрішна Бгатта (ХІІІ ст.) — автор аюрведичної (медичної) праці «Расендрасара-санґраха».
Ґопала Бгатта — видатна постать у вішнуїстському русі. Син брахмана з Південної Індії, він юнаком прибув у Вріндаван, де зросли Крішна й Балавіра, і став одним із шести «ґосвамі Вріндавана». Санскр. gosvamin, або gosvami, досл. «власник корів», тотожне хінді gosayin та нашому хазяїн. У Бенґалії і Біхарі терміном ґосвамі означали ватажків вішнуїтів і крішнаїтів. Деякі ґосвамі жили в монастирях, а деякі провадили мирське життя (DI II, 145). Ґосвамі, ґосвамін, ґосаїн, ґосамі, Свамі, Свамін, Самі — і епітети Вішну-Крішни.
«Ґопала-чампу» — праця Джіви Ґосвамі (ХVII ст.) про ранній період життя Крішни. «Ґопала-тапана» — назва малої упанішади зі списком 108 упанішад. Інша мала упанішада — «Ґопалоттара-тапіні», присвячена бесідам пастушок-ґопі з мудрецем Дурвасасом. «Ґопала-двадашакшарі-мантра» — магічна формула (мантра), одна з цілей якої — підкорити своїй владі жінку. Ця мантра звучить шрі хрім клім крішная ґовіндая сваха й уміщена в «Ґопала-пурва-тапіні» (DI, II 142–143). Ця суто вішнуїстська упанішада присвячена крішналілі у Вріндавані.
Крішналіла, досл. «Крішнині грища», або расліла — народні вистави у Північній Індії з життя Крішни. Походження їх вбачають в епізодах, коли пастушки-ґопі танцюють довкола Крішни, зображаючи свого улюбленця та його подвиги. Історичні центри крішналіли — місто Матхура й місцевість Вріндаван. Вистава складається з церемонії вшанування богів, «чистого» танцю — рас у стилі катхак та ігрової частини — ліла. Оповідачем виступає постійний персонаж свамі (свамін) або ґосаїн. Ролі богів виконують хлопчики-брахмани, а піснями служать вірші середньовічних поетів Сурдаса, Харідаса та інших. Пізня форма крішналіли — рахас вплинула на становлення в XIX ст. новочасного індійського театру. Таке ж народне дійство, тільки з життя Рами, героя «Рамаяни», називається рамліла; центр його — місто Варанасі.
У термінах крішналіла, расліла й рамліла компонент ліла в індоарійських мовах означає «гра», «розвага», «забава» (СРС, 555). Він входить у низку індійських жіночих імен, наприклад, Камаліла, Ананґаліла, що їх мали дружина <206>знаменитого царя Вікрамадітьї й царівна, дочка царя Дгармаґопи, в імені якого компонент ґопа тотожний ґопала. Кама — «Пристрасть» й Ананґа, «Безтілесний» — імена індійського бога кохання. У давній і середньовічній Індії були популярні весняні святкування, присвячені Камі й насичені еротичними іграми, обрядами й піснями. Так само й довкола Крішни, який неперевершено грав на сопілці, пастушки-ґопі водили хороводи, колові танці. Це відбиття давніх весняних танцювально-еротичних обрядів, присвячених Крішні й Камі, якому на слов’янському грунті відповідає Лель-Полель.
І Кама, і Крішна причетні до Вішну та його дружини Лакшмі. Вішну відповідає слов’янському Ладо, Ладові, а Лакшмі — Ладі. Син Лади — Лель, як син Лакшмі — Кама. Лель-Полель, з якими споріднене індійське ліла — бог весни, молодості й кохання, від його весняного свята невіддільні обрядові молодіжні ігри й дівочі хороводи. В індійців ліла — хороводні ігри дівчат, присвячені коханню юного бога-пастуха Крішни-Ґопали. А поклоніння Крішні-Ґопалі споріднене з поклонінням Йвану Купалу й грецькому Аполлону.
В українців ляля — головна граюча дівчина в весняному хороводі «Ляля», влаштовуваного 22 квітня, напередодні Юрія. Дівчина-ляля сидить у вінку й зелені серед дівочого хороводу, який співає і танцює довкола неї. Їй до ніг кладуть вінки із зелені, а вона роздає подругам солодке й кисле молоко, сир, масло, сироватку тощо. Тобто маємо ті ж молочні продукти, що й на свята Крішни-Ґопали. Корова й молочні продукти відіграють важливу роль у торжествах та іграх. На святі народження Крішни найбільш важливою і цікавою частиною святкування є дадгіканда — гра в кисле молоко. Автор «Прем-сагара» Лаллу-джі Лал так описує її:
«Всі пастухи, які були в Ґокулі, причепурившись і глеки з кислим молоком поставивши на голови дружин, з піснями й танцями прийшли вітати Нанду (прийомний батько, в родині його зростали Крішна й Баладева — С.Н.). І там затіяли таку вже дадгіканду, кисломолочну гру, що потонув весь Ґокуль в кислім молоці» (Лаллу, 124).
Ця «кисломолочна» гра відбувається з давніх-давен і донині на народини Крішни. Посвята хлопчика в пастухи — важлива й урочиста подія. Посвячуваному на чоло ставлять кислим молоком тілак-цятку. Коли Крішні сповнилося вісім років, Нанда, «звелівши Крішні й Баладеві стійлу поклонитись, звернувся шанобливо до пастухів: «Братове, від <207>сьогодні, коли поженете корів на пашу, узяти Балу й Крішну не забудьте. Але обох із ока не спускайте, щоб не лишилися, бува, не заблукали в лісі!» (Лаллу, 146).
Корови беруть активну участь в іграх не тільки дітей, а й у житті дорослих. Так, після принесення пожертви священній горі Ґовардгані, «в оселі кожній свято там було й веселощі; і пастухи, корів з телятами розфарбувавши в різні кольори, на шию їм стрічок поначіплявши з дзвіночками, всілякі ігри стали відбувати» (Лаллу, 170). Видовище корів, що біжать, невимовно прекрасне. Корова — взірець ніжності. А звання пастуха, навіть зовнішній вигляд його для Крішни — священні. Він не дозволяє вбити навіть злого демона в подобі пастуха, який зазіхнув на його життя.
Центральним моментом у житті Крішни-Ґопали, тобто Крішни-Пастуха, є його ігри з пастушками-ґопі. Опис хороводів Крішни з пастушками — кульмінаційний і в «Прем-сагарі» Лаллу-джі Лала.
Що ж до Вріндавана, лісу, де Крішна й Баладева водили хороводи з пастушками-ґопі, то про його назву існує поетичний переказ. Його наводить в коментарях до «Прем-сагару» Олексій Баранников — академік-індолог, уродженець Золотоноші. Улюблена рослина Вішну — тулсі (базилік священний — Ocium sanctum), що має велике магіко-ритуальне значення у вішнуїзмі. Тулсі — символ Вішну й самостійний об’єкт поклоніння.
Жив колись могутній асур Джаландгара, що зазіхав на небесний престол Індри. А боги не могли завадити йому, бо його дружина Врінда була винятково чеснотлива. Боги звернулися до Вішну, щоб зарадив лихові й позбавив Врінду її чистоти. Вішну подумав і погодився, але попросив не припиняти битися з асуром.
Запекла битва тривала вже не один день, і Врінда в своєму палаці стривожено чекала, чим вона скінчиться. Побачивши, нарешті, чоловіка, що повертався додому цілий і неушкоджений, вона на радощах кинулася йому в обійми. Та коли виявила, хто це насправді, було надто пізно — вона втратила подружню чистоту й прирекла свого чоловіка на смерть. Вішну, що закохався у Врінду, попросив її стати йому дружиною. Та зрозпачена жінка прокляла його, і щоб очиститися від ганьби, спалила себе на багатті.
Вішну намазався золою з поховального багаття Врінди, сподіваючися бодай так притлумити безмежний жаль і сором за те, що накоїв. Сльози капали на попіл Врінди, і з нього виростало деревце тулсі. На нього й переніс Вішну всю любов і ніжність, які відчував до Врінди. А місце, де спалила се<208>бе Врінда, назвав Вріндаван — Ліс Врінди. Зійшовши на землю в подобі Крішни, Вішну водить у цьому лісі хороводи з пастушками-ґопі (Лаллу, 186). З гілочок деревця виточують намиста (тулсі-мала), які для вішнуїтів та крішнаїтів — священний атрибут.
Тулсі поклоняються переважно жінки. Є обряд тулсі-віваха — «одруження тулсі», здійснюваний жінками на 11-й — 12-й день світлої половини місяця картік (жовтень-листопад). Обряд символізує шлюб тулсі-Врінди й Вішну. Жінка, яка здійснює обряд, виступає матір’ю тулсі й сповняє всі ритуали, які виконує мати, видаючи дочку заміж.
І сьогодні серед вищих індуїстських каст побутує звичай починати весілля саме після «весілля тулсі» (Словарь, 423). Священна тулсі відбита в імені Тулсідас, що його мав видатний поет (бл. 1532–1623), автор знаменитої поеми «Рама-чаріта-манаса» («Священне озеро подвигів Рами»), за переклад якої наш земляк із Золотоноші, академік-індолог Олексій Баранников проголошений 1990 року індійським святим.
Деякі давньоіндійські джерела («Манусмріті», «Парашара-самхіта») мовлять, що ґопали-пастухи походять від батьків-кшатріїв і матерів-шудрянок (кшатрії — воїнський, другий за значенням стан давньоіндійського суспільства, а шудри — четвертий). Хоч у «Прем-сагарі» Крішна мовить, що пастухи-ґопали належать до вайш’їв, тобто землеробського, третього стану (Лаллу, 168).
У «Махабгараті» гопали-пастухи — численне військо Крішни, ототожнюване з ядавами. Його Крішна одіслав до кауравів, хоча сам став на бік пандавів. Ґопалів ще називаються нараяни, що сходить до іншого імені Крішни — Нараяна; таке ж ім’я має і Вішну. Воно тлумачиться «Який лежить на водах», оскільки словом нара означаються первісні води. Епітет відбиває образ Вішну під час його сну, який настає, коли світ гине і все покриває первісний океан. Через певний період, коли знову з’являється земля і життя на ній, Вішну бореться зі злом, посилаючи на землю свої втілення-аватари; ними, зокрема, є Рама й Крішна. Як Нараяна він лежить на величезному білому змії Шеші, уособленні безкінечності — втіленням його вважається Балавіра, старший брат Крішни. Вішнуїстська іконографія зображає, як із пупка сплячого Вішну виростає лотос, у якому сидить чотириликий Брахма — творець світу. А основний образ Вішну — вродливий чоловік з синюватою шкірою, чотирма руками, в яких тримає мушлю, лотос, булаву й чакру. Його обличчя завжди лагідне й милосердне, що підкрес<209>лює основну функцію його — бути богом добра й справедливості (Гусева, 106).
Ґопала, або ґопал може входити першим або другим компонентом не тільки в імена, але й у назви. Скажімо, Сакхіґопала — велике село в штаті Оріса, назву якому дала скульптура Крішни в місцевому храмі. Сакхігопала означає «Свідок Ґопали», тобто Крішни. А як постала назва, розповідає легенда.
Жили двоє брахманів — багатій-старий і хлопчак-злидар. Якось вони вирушили на прощу у Вріндаван, і там старого спостигла тяжка недуга. Проте хлопчик його виходив. Це розчулило старого багатія, і він пообіцяв одружити його зі своєю дочкою. Та коли хлопець підріс і захотів одружитися з нею, той відмовив. І юнак поскаржився раджі.
— А чи хтось чув, як він обіцяв віддати за тебе свою дочку? — поцікавився цар.
— Чув тільки Крішна, бо ми були в храмі.
— Тоді нічим зарадити не можу. Потрібен свідок.
— Гаразд, я знайду його, — пообіцяв юнак.
Юнак знову пішов у Вріндаван і в храмі став палко благати Крішну посвідчити за нього. Той зглянувся і явився йому уві сні.
— Вирушай додому, а я піду слідом, — мовив юнакові Крішна. — Тільки нізащо не озирайся. Дзвіночки на моїх ногах дзеленчатимуть, тож ти знатимеш, що я йду за тобою.
Так вони і йшли, та раптом, коли обоє перейшли пересохлу річку, дзеленчання урвалося. Юнак злякано озирнувся і побачив на піску тільки статуетку Крішни з сопілкою в руках. Юнак узяв ту статуетку й відніс цареві. Той відразу звелів багатієві сповнити обіцянку, а для статуї спорудив храм. Відтоді храм прославився, і до нього звідусіль потяглися прочани (КД, 189–190).
Епітет ґопала складають компоненти ґо й пала, від дієслівної основи pa — «захищати», «охороняти», «берегти» (СРС, 196, 392). Цей компонент наявний не тільки в імені Ґопала, але й Тавропола, Аполлон (інд. Ґопалан), Купала. І в імені Шішупала — його має цар країни Чеді, теж причетний до Крішни-Ґопали. Шішупала — двоюрідний брат Крішни. Обидва стали затятими ворогами після того, як Крішна викрав Рукміні, з якою хотів одружитися Шішупала. Згодом Крішна відтяв голову Шішупалі своїм диском-чакрою.
Та саме ім’я Шішупала не в’яжеться з образом лиходія, яким його носія малюють вішнуїстські джерела. Воно розкладається на Шішу+пала, де шішу — «дитина», «немовля», хлопчик восьми та під<210>літок до шістнадцяти років (SED, 556). Тож ім’я означає «Дитина-захисник». Це більш підхоже для Крішни, що змалку боронить пастухів і худобу від ракшасів та асурів. Про те, що Шішупала мав у певний період неабиякий вплив, засвідчують і назви на його честь. Зокрема, Шішупальґарх — «Фортеця Шішупали», руїни якої збереглися біля Бгуванешвару, нинішньої столиці штату Оріса (Східна Індія), знаменитої середньовічними храмами. За шість миль від Шішупальгарха розташовані відомі гори Кхандагірі й Удайгірі (в Україні Удай-ріка). Залишки Шішупальгарха сьогодні ретельно вивчаються археологами й істориками, тут виявлено цікаві археологічні експонати — кушанські монети, теракотові вушні прикраси й булли, різноманітна кераміка (Law, 188).
Ці факти засвідчують, що перш ніж культ Крішни став превалювати, і Шішупала міг бути об’єктом поклоніння. Він міг бути цілком позитивним божеством хоча б у тих самих асурів. Етруски знали дитину-божество Сосіпол, ім’я якого напрочуд перегукується з Шішупала (хінді Шішупал). Очевидно, етруський Сосіпол більше зберіг свої давні функції, аніж індійський Шішупал. Подібне божество існувало на теренах Давньої України. Про це свідчать боспорські написи, у яких чимало імен з компонентом Сосі: Сосій, Сосіон, Сосібій, Сосіпатр, Сосіген тощо (КБН, 900 — покажчик імен).
Синонімом до санскр. шішу — шішука, а ім’я Шішука мав родоначальник династії Сатаваханів (ІІІ ст. до н. е). Іноді його ім’я подається як Сіндгука (хінді — Сіндгук), що показово й важливо. Оскільки боспорські написи знають ім’я Сіндок — в одній обоймі з іменем Сінд. Тільки в написі з Анапи серед переможців спортивних змагань засвідчено 7 носіїв імені Сінд і 4 — Сіндок (КБН, 674–675). Ці імена відбивають індоарійську приналежність їхніх носіїв. Шішуку-Сіндгуку змінив на престолі його брат Канха (ИД, 262–263). Канха — ще одне ім’я Крішни. Тобто ім’я з Шішу цілком мирно сусідує з ім’ям Крішни. Біруні, посилаючись на давні індійські джерела, подає цікаву подробицю, що Крішна-Васудева вбив Шішупалу, сина сестри Канси, в абгіджіт-мухурту (Бируни, 303).
Абгіджіт, «Всепереможне» — 28 місячне сузір’я, згадуване ще у ведах (у греків — Вега). За ріші В’ясою, це сузір’я колись «зісковзнуло з небес», але деякі системи визнають її. Часовий проміжок за 28 хвилин до і 28 хвилин після опівночі — це і є абгіджіт-мухурта. Вважається, що вона цілковито усуває всі лихі впливи й ширить благотворний вплив у всесвіті. <211> Тому мухурта винятково сприятлива для добрих справ. Якщо подорож почати на неї (окрім на південь), то досягається мета подорожі. Саме у цю мухурту народився Крішна-Ґопала і саме цієї мухурти він убив Шішупалу (ВА, 227). Цій події поет VII ст. Маґха присвятив поему «Шішупала-вадга» («Вбивство Шішупали»), якій властиві високі художні якості.
Рala й palaka в санскриті (хінді — pal і palak) означають «захисник», «воїн», «цар» (СРС, 392). Вони й сьогодні побутують і як окремі, і як двоосновні чоловічі імена й прізвища: Пал, Раджпал, Яшпал, Махіпал, Ґопал, Палак, Вішвапалак, Сарвапалак, Сарвапаллі тощо.
Палак відбите в слов’янських військових термінах полк, полковник, полководець, іменах Святополк і Ярополк. Причому Святополк тотожне інд. Сарвапалак і Вішвапалак, якщо Свят у слов’янському імені трактувати як «світ», а не «святий». Інд. Вішва й Сарва означають те саме. Тобто Святополк, Сарвапалак і Вішвапалак означають «Захисник світу», «Охоронець світу», іншими словами — «Цар». Значеннєво їм тотожне перське ім’я Шахджахан.
Іранська міфологія знає легендарного пастуха Ґопат-шаха, напвлюдину-напівбика — він пов’язується з водою, і пожертви йому приносять при воді. Ґопат-шах — цар-бик із торсом людини, ототожнюється з першолюдиною на ім’я Гайомард — «Бик-людина». Як Крішна-Ґопала, Ґопат-шах має дві іпостасі: він і божество, і міфологізований образ правителя, царя. Ґопат (санскр. gopati) тотожний титулу ґопала і також означає «захисник худоби», «пастух», отже, й «цар». Титул шах — «цар», «правитель», по суті, повторює значення пат в імені ґопат і є тавтологією Він засвідчує зв’язок з іранським терміном хшахр — «сила», «влада», від якого утворений. І з індійським кшатр, який дав назву другому станові давньоіндійського суспільства — воїнів-кшатріїв. Наше цар теж споріднене з цими обома термінами. Образ іранського Ґопат-шаха, пройшовши тотемістичну, міфічну й історичну стадії розвитку, згодом утратив конкретний образ і далі існує як казкова істота (ЗМ, 468–469; Авеста, 433–434).
Кришненко Іван (РВЗ, 64; Черкаські полк і сотня); Кришненко Іван (72; Черкаський полк, сотня Мошенцева); Кришненко Богдан, сотник (333; Переяславський полк, сотня Воронківська).
Санскр. krishna — чорний, темний; чорна антилопа; темна половина місяця (від повня до <212> молодика); Крішна — одне з найголовніших божеств індуїстського пантеону, восьме втілення Вішну (СРС, 173).
Крішнавартман, «Чорнослідний» — епітет Агні; Крішна-Двайпаяна В’яса — легендарний мудрець, вважається творцем «Махабгарати» (скорочено — В’яса); Крішна (кінцеве а довге) — царівна, дочка Друпади, царя племені панчалів, спільна дружина п’ятьох братів-пандавів. За переказами, вона народилася посеред жертовного вівтаря як утілення богині Шрі (богиня краси, тотожна Лакшмі, дружині Вішну). На сваямварі Крішни (інше ім’я її — Драупаді, тобто «Друпадина»), переможцем у стрільбі з лука і її чоловіком став воїн Арджун, перевдягнутий брахманом. Коли брати повернулися зі сваямвари (давній кшатрійський звичай, коли дівчина вибирає собі чоловіка через певне випробування), то знадвору гукнули матері в хаті, що мають для неї подарунок. Мати ж гукнула з хати, щоб вони поділили її подарунок між собою. Сини не посміли ослухатися матері, і ось так Драупаді-Крішна стала дружиною братів.
Крішнаґріва, «Чорношиїй» — епітет Шіви (санскр. griva — «шия», «грива»); Крішнасакха — «Товариш Крішни», Крішнасаратхі, «У кого колісничим Крішна» — епітети Арджуни, наймогутнішого з пандавів, чоловік сестри Крішни й Баладеви. Імена й прізвища з першим чи другим елементом крішна мали й мають багато видатних постатей минулого й сучасного, хоча не завжди причетні до Крішни. Крішнатрея, «Крішна, син Атре» — ім’я мудреця-ріші, творця лікувальної науки; Крішнамітра — санскритський драматург ХІ ст.; Крішнадеварая (1509–1529) — цар, правитель князівства Віджаянагар; сучасні письменники: Крішнарао А.Н., Куттікрішнан, Муддукрішна (є козацьке прізвище Модда), Крішан Чандар, Харікрішна Премі, Ґопалакрішна Рентала, Балакрішна Піллаї, Крішнамачіар — автор «Історії класичної санскритської літератури» (1937). Політичні діячі: Крішна Менон, Крішнайя Бенкат, Крішнамачарі Т.Т.; діячі науки й культури: Крішнан К.С., Яміні Крішнамурті — всесвітньовідома виконавиця класичних індійських танців. Релігійні діячі: Хар Крішан (1656–1664) — восьмий сікхський гуру; Рамакрішна (1836–1886) — видатний реформатор індуїзму, вчитель Свамі Вівекананди; Крішна Дас (ХVIII ст.) — поет, один із кращих представників вішнуїстської поезії; Джидду Крішнамурті (1897–1986) — індійський мислитель, філософ і поет; В.Крішнасвамі — індійський історик і археолог; Сарвапаллі Радгакрішнан (1908–1975) — ви<213>датний мислитель, вчений, державний і громадський діяч, у 1962–1967 роках — президент Індії. Є ще імена: Крішнашакті, Ґопалакрішна й Крішнаґопала, Крішнахарі й Харікрішна, Крішнадева й Девакрішна, Крішнадас тощо. В іменах Ґопалакрішна й Крішнаґопала обидва компоненти мають значення «Крішна», а імена Крішнахарі й Харікрішна засвідчують тотожність Крішни з Вішну, інше ім’я якого — Харі.
Крішна — найпопулярніша, восьма аватара Вішну. Головною метою її було вбивство жорстокого царя-узурпатора Канси.
Крішна, на думку дослідників, племінний герой, ватажок союзу пастушницьких племен (ядавів, абгірів тощо), «героїчна» аватара Вішну, що успадкував його імена, епітети й асуроборчі діяння. Ім’я Крішна вперше з’являється в «Рігведі» без будь-якого зв’язку з пізнішим образом. А вперше про нього, як про сина Девакі, згадує «Чхандоґ’я-упанішада», де постає як наставник-Ґуру. «Бгаґавата-пурана» детально описує дитинство і юність Крішни серед пастухів Вріндавану, лісистої місцевості біля Матхури — це улюблена тема індійського мистецтва й літератури.
Постать Крішни — одна з низки героїв-вождів світового циклу переказів, де мотив божественного походження замінено мотивом «підкидня». Іншим варіантом божественного походження Крішни є трактування в «Махабгараті» й пуранах темної зовнішності його тим, що він народився від чорної волосини Вішну (його старший брат Баладева — від білої). З іншого боку, дехто вбачає в цьому аборигенні, неарійські витоки цього образу, що, можливо, сходить іще до протоіндійської епохи, де засвідчено культ юного бога-героя. Простежується його зв’язок із місцевими культами пастушницьких племен, з божествами родючості й поклонінням камінню. Можливі його й календарні асоціації, особливо з дравідійським пастушницьким божеством на ім’я Маль (інші імена — Тірумаль, Майон), яке дослівно означає «Темний». Маль — тамільська назва Вішну і його аватари Крішни. Він уособлює темну половину року, сезон дощів, а образ його, як і образ іншого бога, Муруги, Муругана (існує козацьке прізвище Моружченко й сучасне — Моруга), сходить до «юного бога» протоіндійської міфології (ИДС, 260). Ім’я Маль цікаве тим, що й слов’яни знають чоловіче ім’я Мал — його, зокрема, мав відомий древлянський князь. Проте дані «Махабгарати» змушують і усумнитися в неарійському походженні образу Крішни. На це звернув увагу перекладач «Махабгарати», уродженець Чернігвщини Борис <214> Смирнов. В одному з коментарів він пише:
«…очі Крішни порівнюються з квітками льону. Сьогодні в індійців переважає темна забарва райдужки, як і серед українців, проте й блакитні очі зустрічається не так уже й рідко, наприклад, у Рабіндраната Тагора. Підкреслення кольору очей у національного героя, яким є Крішна, годі обминути увагою, воно не випадкове, а виражає певний ідеал національного типу. З історичної точки зору ця риса важлива для визначення національного походження культу Крішни, а отже, для питання про зв’язок прибульців до Індії, носіїв ведійської релігії, з блакитноокими народами (Смирнов, 566).
Більшість героїв «Махабгарати», як і Крішна, наділена очима кольору синього лотоса, що, звичайно, не випадково. Патанджалі, відомий граматист ІІ ст. до н.е., й собі зауважує, що істинному жерцеві-брахману личать каштанове волосся й сірі очі. До цього слід додати, що в Індії льон не росте, а сині лотоси, відзначають ботаніки, колись росли й на Дніпрі.
У «Махабгараті», Крішна виступає на боці пандавів, а своє військо віддає кауравам. В образі Крішни дехто вбачає і близькосхідні асоціації з образом Христа-немовляти (Словарь, 244). Схожість деяких моментів у міфах про Крішну й у переказах про життя Ісуса Христа, фонетична подібність імен Крішна й Христос, що імена Ісус, Ісса, Іса співвідносні з індійським іша — «бог», «владика», «всевишній», давали підстави вбачати в Крішні видозмінений образ Христа, що його колись нібито занесли до Індії кочові племена. Проте такі міркування навряд чи правомірні — не менша ймовірність і того, що Христос — своєрідно інтерпретований образ Крішни.
Наявність в українських козаків прізвища Кришненко, а також Гопя, Гупал, Гупало, Гупаленко, передбачає існування в них і імені Крішна, від якого утворене це прізвище. Та й «Влесова книга» знає божества Вишень і Кришень, у яких неважко впізнати Вішну й Крішну. І справді, таке ім’я існувало в козаків, щоправда, в дещо видозміненій формі — Кришко, Крешко, Криско, Крисько тощо. Причому деякі з цих імен подані у виразному «індійському» супроводі. Скажімо, козак Кришко Шамшур служив у Черкаському полку (РВЗ, 64), а це прізвище має індійських родичів, зокрема, в пенджабців — Шамшир, Шамшер. У них воно означає «Шабля».
Ще одним підтвердженням цього є те, що запорожці знали імена Черня, Чернята, Чорнята, Чорниш, Чернега тощо, сьогодні <215> вживані українцями лише як прізвища (нагадаємо, що Крішна означає «Чорний»). Такі імена мають козаки Корсунського полку — Чорниш Ничипоренко й Чорнята Чечеленко (РВЗ, 138, 162; сотні Демкова й Гавриленкова), Черкаського — Черня Петренко (89; сотня Золотоноська), Білоцерківського — Чорниш Берестенко (190; сотня Антонівська) тощо. Від цих імен утворено безліч українських прізвищ — Черня, Черняк, Чернин, Черненко, Чернявський, Чорнята, Чорнятенко, Чернята, Чорниш/Черниш, Чорнишенко/Чернишенко, Чорнишевський/Чернишевський тощо. Прізвищ, так би мовити «антонімних», побудованих на протиставленні Чорний-Білий, Чорниш-Білаш, Черник-Білик, Чорнишенко-Білашенко, Чорнявський-Білявський, Чорненко-Біленко, Чернецький-Білецький, Черняченко-Біляченко та інших надзвичайно багато і в козаків, і в сучасних українців. Причому деякі з імен і в козаків виступають як прізвища: Чорнята Чечеленко й Іван Чорнята, Черня Петренко й Грицько Черня тощо. Прикметно, що при однаковому прізвищі вживаються імена і Криско, і Черня. Наприклад, Черня Петренко і Криско Петренко (перший в Черкаському, другий у Канівському полку (РВЗ, 89, 122; сотні Золотоніська й Терехтемирівська). Цілком імовірно, що Криско й Черня — значеннєві двійники, а Криско — зменшувальне від Кришень, Крішна.
Козацьке ім’я Кришко (частіша форма Криско), досить рясне в запорожців: Криско Яненко (РВЗ, 39; Чигиринський полк, сотня Жаботинська); Креско Напиводенко (57; Чигиринський полк, сотня Голтвинська); Криско Петренко (122; Канівський полк, сотня Терехтемирівська); Криско Гретка (177; Білоцерківські полк і сотня); Криско Тушен (197; Білоцерківський полк, сотня Рожовська); Криско Мойсеєнко (322; Переяславський полк, сотня Чикменська); Криско Воїченко (358; Кропивнянський полк, сотня Оржицька); Криско Харсечкий (365; Кропивнянський полк, сотня Чорнушинська!); Криско Демченко, Криско Туренський (389; Миргородський полк, сотня Лубенська); Криско Носкевич (421; Полтавський полк, сотня Кузименська); Криско Петренко (486; Чернігівський полк, сотня Івангородська); Криско Лунців зять (90; Черкаський полк, сотня Золотоноська); Криско-сотник (270; Кальницький полк, сотня Борщагівська); Криско (269; Кальницький полк, сотня Животовська); Криско (179; Білоцерківський полк, сотня Чорнокаменська).
У такому разі до прізвища Кришненко додаються прізвища Крищенко, Крисченко, Крисенко, <216> Кришенко. Їх мали козаки: Крищенко Яцько (РВЗ, 387; Миргородський полк, сотня Комишанська); Крисченко Ярема (415; Полтавський полк, сотня Кобеляцька); Крисенко Іван (393; Миргородський полк, сотня Лубенська-сільська); Крисенко Андрій (426; Полтавський полк, сотня Лукомська); Крисенко Андрушко (445; Прилуцький полк, сотня Срібрянська); Кришенко Грицько (29; Чигиринський полк, курінь Осавульський); Крисенко Лесько (36; Чигиринський полк, сотня Боровицька); Крисенко Тимко (40; Чигиринський полк, сотня Жаботинська); Крусенко Ждан (48; Чигиринський полк, сотня Жовнинська).
Як бачимо, імен Кришко/Криско й прізвищ від них у козаків досить багато — 9 прізвищ і 15 імен, усього — 24. З них прізвищ найбільше в Чигиринському полку — 4.
Санскр. krishna — «чорний» напрочуд близьке до укр. красний, яке в деяких слов’янських мовах, скажімо, в російській, означає колір — червоний. Але укр. красний здебільшого означає «гарний», «чарівний», «вродливий». Так і індійських мовах: крішна означає не лише колір — чорний, а й має смисловий обертон «гарний», «чарівний», «вродливий». Недарма серед індійців Крішна — вкрай популярне чоловіче й жіноче ім’я. Хоча, здавалося б, поняття «чорний» мало підходить для імені, та ще й жіночого. Проте наші предки чомусь інакше дивилися на імена Черня, Чорнята, Черниш та інші. І, очевидно, через те, що це ім’я багато значило для них. Його мусило мати важливе для них божество, яке вони шанували і якому поклонялися. Те саме стосується й імен Білан, Білаш, Білець, Біляк тощо.
Неусталеність понять «чорний» і «красний» відчувається і на слов’янському, і на індійському терені. Один із різновидів лотоса, священної квітки індійців, має в санскриті назву крішнакандам, де кандам — «квітка». Оскільки крішна — це «чорний», то ця назва мала б означати «чорна квітка» або «чорний лотос». А насправді крішнакандам — червоний лотос (SED, 162). Подібне явище маємо і в Україні: річка, притока Сіверського Дінця, яка називається Чорний Жеребець, має і назву Красний Жеребець (СГУ, 612). З чого випливає, що в назві річки поняття чорний і красний — тотожні. Очевидно, обидва ці поняття могли взаємозамінюватися, були синонімами. І що обидва поняття сходять до спільного джерела, яким і могло бути слово крішна — «гарний», «чарівний», якому відповідає наше красний. Але означало й колір — червоний, теж позначений високим соціальним статусом, бо це колір царський, колір воїнського стану. Не<217>дарма й загиблих козаків окривали червоною китайкою. Зі сказаного напрошується і висновок, що численні гідроніми на Черн/Чорн і Красн, по суті, могли бути семантично, значеннєво тотожними, тобто нести однакове значення.
Якщо під цим кутом поглянути на гідронімію і топонімію України, то побачимо величезну кількість Чорних, Красних і Білих річок, струмків, потоків, боліт. Не менше й населених пунктів із подібними назвами. Якщо взяти Черкащину, а Черкаський полк «найіндійськіший» з усіх полків, то тут на ній і довкола неї маємо Красносілля (2), Красне Перше й Друге, Краснополка, Красна Слобідка, Краснопілля, Червоні Яри, Червоний Кут, Руде Село, Рижавка, Рижанівка… І тут же — Чорниші, Чорнобай, Чорняхів, Чорнинці, Чорнятка, Чорнявка, Вороне, Воронинці, Воронків, Вороновка тощо. 18 Чорних річок в Україні й не менше Красних (СГУ, 280–282, 610–614). Тобто річка Красна може тлумачитися не тільки як «гарна», але і як «чорна». На річці Красна стоїть всесвітньовідоме Трипілля, а неподалік — річка Краснушка, що навіює на думку ріку Крішну в Індії. Інші українські назви мають своїх двійників в Індії. От хоча б українські Красногірка, Краснопіль, Красносілка, Красноставка тощо. Красногірка — ріка, притока Ужа й село в Коростенському районі на Житомирщині (СГУ, 281) й інд. Крішнаґірі (ґірі — «гора»), у давнину Каракорум, інакше — Чорні гори, що є продовженням на захід Гіндукушу (SED, 168).
Красносілка — дві річки, одна — притока Ібра, а друга — Тетерева на тій же Житомирщині й там же — село Красносілка (СГУ, 282). В Індії — Крішнаґрама, де ґрама — «село», споріднене з нашим громада, а саме терміном громада означалася давня українська сільська община. Крішнаґраму — «Красне Село» згадує буддійська пам’ятка «Лалітавістара»; нібито саме тут майбутній Будда здійняв із себе царську корону й мечем обтяв волосся, зрікаючися цим самим царського сану. Село розташовувалося неподалік Капілавасти, столиці шак’їв (скіфів), племені, з якого походив Ґаутама Будда (SED, 100).
Краснопіль — село в Одеській області, Краснопілка — річка, притока Жванця на Хмельниччині (СГУ, 281, 282). І Крішнапур в Індії — зараз невеличке сільце біля м. Віджаянаґар, де знайдено кам’яні таблички з написами царя Крішнарая, датовані 1451 роком ери Шака. Інше село Крішнапур за шість миль від м. Тінневеллі, де знайдено мідні пластинки з написами царя Садашіварая (SED, 168). У Мегасфена (Индика VIII.4) є повідомлення, що Геракла (його автор ототожнює з Кріш<218>ною), особливо шанують у племені шурасенів, головні міста яких — Метхора (Матхура) й Клейсобора, тобто Крішнапура (ИД, 373).
Красноставка — струмок біля села Іваньки на Черкащині, Красний Став — притока Росі (СГУ, 281, 282). І Крішнакунда в Індії, де кунда — невеличкий ставок, водойма (ХРС І, 372). Про цю назву існує легенда, пов’язана з Крішною. Крішна й Баладева гнали з паші корів, коли до череди затесався асур у подобі величезного бика й почав ганятися за коровами й пастухами. Крішна почав битися з ним і таки здолав його. Всі вихваляли доблесть Крішни, а пастушка Радга підійшла до Крішни й мовила йому: «Хоч ти й убив злого асура, але він був у подобі бика, тож ти вчинив гріх. Тобі треба піти й омитися в священному місці, тоді ти очистишся». Крішна викопав на горі Ґовардгані два ставки й наповнив водою зі священних рік. Скупався в обох ставках, очистився від гріха й роздав жерцям щедрі дари, серед них і корів. А два ставки стали називатися Крішнакунда — «Ставок Крішни» й Радгакунда — «Ставок Радги» (Лаллу, 201–202).
Красна — річка, в долині якої стоїть Трипілля, на правому березі Дніпра і Крішна — річка в Індії, відома в пуранах як Крішнавена та Крішнавені, Канхапенна в буддійських джатаках (Канха — пракритська форма імені Крішна; Law, 168).
Річок, струмків, потоків, боліт і ярів з назвою «Красна» в Україні — 23, з назвою «Красний» — 13, а всього на Красн — 8 десятків. А якщо долучити й назви на Червон, то їх назбирується сотня (СГУ, 280–282, 603). Цікаво, що річка Красна — і притока Чорного Жеребця. Якщо зважити, що в Каневі й Сахнівці, Києві й Трипіллі є Дівочі й Дівич-гори, пов’язані з Дівою-Деві, дружиною Шіви-Рудри, що літописний Родень пов’язується з Родом, тотожним Рудрі, що Рудру веди називають «червоний вепр небес», а ім’я Рудра тлумачать і як «Рудий», то, певно, до цього переліку стають і численні назви на Руд. А їх в Україні під дві сотні (лише гідронімів Рудка — 69, Руда — 46; СГУ, 476–479).
Ліва притока Південного Бугу — Кшна виводиться з kirsn- «чорний», причому цю річку вважають південною межею назв на Kirsn. Цей елемент неабияк уживаний у пруссько-ятвязькому гідронімному ареалі. Що вкрай важливо, зважаючи, що ятвяги тотожні ядавам, а ядави — плем’я Крішни й Баладеви. Найближчі паралелі до прусського kirsnan та ятвязького kirsna містять якраз слов’янські й індійські мови (ПЯ, К-L, 26). Припускається, що до індоєвропейського чорний сходять <219> фракійські назви Dierna, Tierna, Tsiernensis, Zernensis, Zernae тощо (Там же, 27). Тобто сюди, очевидно, лягає і назва Тернопіль, яка, в такому разі, семантично тотожна назвам Крішнапур, Краснопіль, Червоноград тощо. У Литві — Kirsna, притока ріки Шешупе; назва Шешупе цікава у зв’язку зі змієм Шешею, втіленням якого вважається Баладева, старший брат Крішни (upe — «річка»). Виявляється, що пруссько-ятвязька й слов’янська території творять єдиний ареал з Kirsn (Kirsna, Czarna, Czerna, Carna, Черна, Чорна, Црна тощо; 26).
Як зазначалося, ім’я Крішна має не один персонаж індійської міфології. Проте загалом Крішна сприймається як герой «Махабгарати», що належав до воїнського стану і представлений в епосі ідеалом кшатрія. Це добре видно в «Прем-сагарі» Лаллу джі Лала, творі, що мав за основу «Бгаґавату-пурану» — події тут і там відбуваються майже в тій самій послідовності. Щоправда, «Прем-сагар» має низку побутових деталей, відсутніх у «Бгаґаваті-пурані», але характерних для народних звичаїв і свят, віддавна пов’язаних із Крішною. Академік О.Баранников навіть висловив припущення, що образ Крішни-пастуха в «Прем-сагарі» може бути давнішим, аніж у «Бгаґаваті-пурані», яка перетворила Крішну, пастуха-бога в бога-пастуха-царевича (Лаллу, 49).
Проте стара, родовита кшатрійська знать в епосі має Крішну не за рівню собі, а за вискочня. Деякі царі відмовляються від герцю з ним, Рукма, брат Рукміні, не хоче віддати за нього сестру, й Крішні доводиться викрадати її. Для Рукми ганебне родичання з випадковим приблудою, яким вважає Крішну. Він каже: «Шістнадцять років в Нанди Крішна проживав, тоді його ахіром кожен називав! Попоною вкривався і худобу пас» (Лаллу, 270). Подібним було ставлення олімпійськиї богів до Аполлона, і це прикметно, бо Крішна-Ґопалан і Аполлон тотожні не тільки функціонально, а й іменами.
Ще різкіше висловлюється знатний Шішупала, претендент на руку й серце Рукміні:
«Тут, на зібранні цьому, бачимо героїв — і знатних, і шанованих, і мудрих. Це Бгішма, Дгрітараштра і Дурйодгна… Та й інші. А зараз зганьблено думки і честь усіх. Тут найславніші мудреці сидять, а пуджу здійснили на славу сина Нанди-пастуха й ніхто і слова не сказав супроти. Тут, на зібранні цьому, як господа того піднесли, хто десь у Браджі народився й недоїдки пастуші підбирав! Хто там з пастушками, дружинами чужими обіймався, а ми його тут найвеличнішим святим зробили. Хто (220) молоко, кисляк, сметану й масло крав в оселі кожній, а ми його тут славимо й підносим. Хто милостиню на дорогах брав, той раптом удостоївся такої честі… Чийого батька, матір, рід чи стан нікому не відомі, той сподобився честі…» (Лаллу, 85).
Показово, що Крішна послідовно винищує родовиту знать. Крішна-пастух цілковито відрізняється від Крішни-кшатрія у зображенні брахманів. Його дії та вчинки заперечують їхню релігію і мораль, хоча вважається, що пандави уособлюють брахманів і божественне начало, а каурави — кшатріїв та асурське начало. Важливо відзначити, що, за переказом, основна відмінність між шанувальниками Шіви й Вішну полягає в тому, що «Хто Харі молиться, той бідним зостається, хто Махадеву — той завжди багатий». Де Харі — одне з імен Вішну або Крішни, теж, до речі, рясно відбите в запорозьких козаків.
Все це дозволяє О.Баранникову казати, що легенди про Крішну-Ґопалу-Пастуха виникли в пастушому середовищі, з його своєрідними законами й мораллю. Крішна-пастух повстає проти моралі вищих станів, він — за звільнення нижчих станів від неї. Дослідник схильний вважати, що на приналежність до нижчих станів вказує і колір Крішни. Якщо ведійські боги білі, то Крішна з найдавніших часів темний, чорний, хмаробарвний. Він — бог простолюду, черні.
У «Махабгараті» Крішна вславився багатьма діяннями, та найзначнішим вважається його розмова з Арджуном перед початком великої битви між пандавами й кауравами. Ця бесіда настільки важлива й глибока за змістом, що склала окрему книгу «Махабгарати», так звану «Бгаґавадґіту» — «Божественну пісню» або просто «Ґіту» — «Пісню». Арджун ніяк не наважиться підняти руку на своїх родичів — двоюрідних братів кауравів. І Крішна переконує його, що мета виправдовує засоби. Адже й дерево, щоб плодоносити, спершу проростає крізь бруд, який живить коріння.
За індійського середньовіччя образ Крішни зазнав відчутних змін. На перший план вийшли любовні мотиви й пастушка Радга, кохана Крішни. Він зображається з сопілкою біля губ і павиним пером у зачісці. Індійські літератури від Півночі до Півдня країни створили незліченну кількість поем про кохання Радги й Крішни. На честь їх споруджено багато храмів. Влаштовуються художні виставки, присвячені обом: різноманітні бронзові, дерев’яні й гіпсові статуетки, народні лубки з життя Крішни й Радги, давні рукописи, макети, <221> що відтворюють найбільш відомі події, пов’язані з Крішною.
Щедро відбиті образи Радги й Крішни на індійській сцені — в танцювальних мініатюрах, народних танцях, театралізованих виставах. Серед маніпурських танців особливо популярний танок-расліла, що зображає любовні ігри Крішни й пастушок-ґопі (ліла — «гра» споріднене з іменами персонажів слов’янської міфології — Лель, Полель). Маніпур — штат у Північно-Східній Індії, звідки походить танцювальний стиль маніпурі — один із чотирьох класичних танців Індії (інші три — бгарат-натьям, катхак і катхакалі). Цікаво, що неподалік розташовується інший гірський штат — Тріпура — «Тримісто», назва якого тотожна назві Трипілля.
Тричі на рік, у дні повного місяця — в березні, жовтні й грудні, під час цих вистав на честь Крішни долинами Маніпура розлягається барабанний дріб і звуки рогів. У штаті Уттар Прадеш такі вистави називають крішналіла — «грища Крішни». Існує кілька свят, причетних до Крішни. Одне з них — джанмаштамі, відзначається на восьмий день темної половини лунарного місяця бгадон (6-й місяць індійського календаря, відповідає серпню-вересню). Це свято народження Крішни. Інша назва його — ґокуль-аштамі, «ґокульська восьмиця» (Ґокуль, досл. «Череда корів» — село біля Матхури, де виріс Крішна).
Щодо дати народження Крішни, то серед істориків, як індійських, так і європейських, одностайності немає. Проте дослідження пуран, «Шрімад-бгаґавати» й інших давньоіндійських джерел дали цікаві подробиці щодо дати й часу народження Крішни. «Бгаґавата» (пісня 10, розділ 3) мовить, що Крішна народився, коли Місяць перебував у сузір’ї Праджапаті, тобто Рохіні. Зі шлоки 26 (розділ 1, амша 5) «Вішну-пурани» можна виснувати, що Крішна народився у ніч крішнаштамі (8-й день темної половини Місяця — аштамі — «восьмиця», «вісімка») лунарного місяця шраван. Інформація, що її дає «Харівамша» (частина 1, розділ 52), точна й детальна настільки, наскільки це може стосуватися лунарного дня, місяця й часу. Тут мовиться, що Крішна народився на 8-й лунарний день темної половини місяця шраван (5-й місяць індійського календаря, відповідає липню-серпню), в сузір’ї Рохіні, опівночі, в абгіджіт-мухурту. «Бгаґавата» (пісня 11, розділ 6) повідомляє також, що Крішна прожив 125 років. «Вішну-пурана» підтверджує це. У тій же «Бгаґаваті» (пісня 11, розділ 7, шлока 2) повідомляється, що Калі-юґа (Залізний вік) настала відразу по смерті Крішни. Таким чи<222>ном, з низки давньоіндійських історичних і культурних джерел можна виснувати: Крішна народився опівночі, восьмого лунарного дня циклічного року Шрімукха, на 126-й рік, якщо рахувати назад, від настання Калі-юґи. Тобто 18 лютого 3102 року до нової ери. Отже, дата народження Крішни визначена астрологами як опівніч з 19 на 20 липня 3228 року до нової ери (ВА, 345–346).
Астрологи відзначають, що всі планети в цей час займали найкращі накшатри (сузір’я або сектори неба). Наприклад, «Шрімад-бгаґавата» каже, описуючи народження Крішни (пісня 10), що «… всі сузір’я займали найсприятливіше положення». Такі риси Крішни, як мужність і хоробрість, надзвичайний інтелект, винятковий ораторський хист, щедрість, життєлюбна вдача, знання 64-х наук тощо, спричинені сприятливим розміщенням усього, що впливає на людське життя і на людську долю. За подробицями відсилаємо до гороскопу Крішни з усіма астрономічними викладками, обгрунтуваннями й поясненнями (ВА, 345–352).
Оскільки Крішна народився опівночі, то віруючі цілий день постують до миті, коли мушлі й дзвони сповістять, що знаменна подія сталася. Зображення Крішни-дитини кладуть у прикрашену колиску, а присутнім роздають солодощі. Всі вішнуїстські й крішнаїстські храми щедро ілюміновані. Наступний день святкується як ґопала-кала або дахі-кала, тобто відтворюються епізоди з життя Крішни. Юнаки проголошують себе пастухами-ґовіндами й пастухами-ґопалами з Ґокуля, ходять по вулицях, розбиваючи глеки з молоком, кисляком, сиром і рисовими пластівцями. Такі ж глеки часто підвішують над головами, зокрема, між високими будівлями. Ґовінди будують живу піраміду, щоб дістати такий глек, бо саме так, мовлять перекази, діставав молоко й масло малий Крішна, які від нього дружини пастухів ховали. За кожен здобутий глек належав грошовий приз, що його ґовінди розподіляли між собою. Іноді глеки чіплялися на вершечок стовпа, змащеного олією. Коли ґовінди намагалися дістатися до глека, глядачі ще й бризкали на них водою, аби зробити це було ще важче.
З Крішною пов’язане ще одне цікаве свято — свято колісниць, поширене в східноіндійському штаті Оріса (Одіса), в місті Пурі з його знаменитим храмом Джаґаннатха. Джаґаннатх — «Владика світу» вважається втіленням Крішни. Поруч із ним у храмі стоять зображення його брата Балавіри й сестри Субгадри. Вони великоокі й недбало розфарбовані: Крішна-Джаґаннатх — чорний, <223> Баладева-Балабгадра — білий, а Субгадра — жовта.
Статуї щороку робляться нові, а деревина для них має відповідати певним вимогам. Особливо ретельно вибирають дерево для Джаґаннатха. Його кора мусить бути темною або краснуватою, стовбур — прямим і гарним, висотою від 3 м 15 см до 5 м 40 см; воно має рости біля річки, ставка, трьох пагорбів або на перехресті трьох доріг, біля місця кремації, відлюдницької хижки й храма Шіви (!), мати чотири основні галузини, мурашник і зміїні нори біля коріння. Треба, щоб дерево росло оддалік від села й не на болоті; щоб на корі були «зображення» щонайменше трьох атрибутів Вішну — мушля, диск-чакра, булава тощо. До дерев для статуй Балабгадри й Субгадри вимоги менш жорсткі: для нього потрібне світлокоре дерево, а для неї — жовтувате.
Шукають підхоже дерево іноді досить довго, та коли знаходять, найперше здійснюють під ним обряди очищення водою, глиною і гноєм, влаштовують пожертвини вогню. Потім два дні тривають інші обряди: дерево кроплять святою водою, стовбур прикрашають квітковою гірляндою з попереднього зображення, біля дерева ладнають жертовник, висівають пророслі зерна рису, проса, пшениці, квасолі тощо. Учасники цих лісових обрядів весь цей час живуть у злаштованих хижках, шабара-паллі — «поселенні шабарів» (шабари або шавари — лісове плем’я, у нього вперше засвідчено поклоніння Джаґаннатхові). Перед сном вони моляться Вішну й Лакшмі, просячи явити їм знамення, коли найкраще здійснити весь захід.
Наступного дня жерці-брахмани малюють мандалу — діаграму, що символізує присутність бога, ставлять глеки з водою для богині-воїтельки Дурґи, Варуни й інших богів, орієнтовані за сторонами світу. А також іще 32 глеки на честь інших божеств. Особливі обряди здійснюються для сокир із золота, срібла й заліза, якими зрубуватиметься дерево. Потім заклинають духів у дереві — їх прохають залишити його. На третій день, після нових ритуалів поклоніння дереву й заклинання духів, дереву підносять у пожертву білого гарбуза, що уособлює жертовну тварину, і зрубують його золотою, срібною і залізною сокирами. Дерево мусить впасти вершечком на схід, інший напрямок падіння буде несприятливим. Частина стовбура (2.5 м) відокремлюється, очищається від кори й загортається в шовк. Гілки й листя закопують у землю, «хоронять». А стовбур на спеціальному візку доставляють у храм Джаґаннатха.
Далі настає півторамісячний відтинок, коли храм зачинений. <224> Перші два тижні йдуть на вирізання статуй і їх освячення, причому освячують не статуї (вони ще не готові), а поліно, відрізане зі стовбура. Коли статуї готові, їх вносять у храм і встановлюють навпроти старих статуй. Потім у цілковитій темряві, з зав’язаними очима дістають зі старих зображень якусь коробочку, причому навіть долоні тих, хто здійснює це, забинтовані й вони не здатні визначити на дотик, що саме береться з нутра старої статуї. Коробочку вміщують у нову статую, отвір затуляють шматком освяченого дерева. Після цього старі статуї вважаються померлими, їх виносять із храму й закопують в особливому садку з північного боку храму. Ця дія супроводжується голосінням і поховальною церемонією. Лише на 10-й день учасники дійства голяться, стрижуться, омиваються в храмовому ставку і стають ритуально чистими. На 12-й день влаштовується поминальна тризна — мрітью-бгоджа — «посмертна страва».
Упродовж жалобного періоду нові статуї приховані від віруючих бамбуковою занавіскою, на якій вони намальовані. Їх намащують запашними олійками й сандаловою пастою, розфарбовують і роблять усе необхідне за приписами. Потім жерці обмивають бронзові дзеркала, в яких відображаються статуї, панчамрітою, «п’ятиамрітою» — сумішшю молока, кисляку, топленого масла, меду й цукру, а тоді й самих богів. Наступного дня відбувається знаменита ратха-ятра — «виїзд колісниць». Ця подія стається щороку в червні-липні і збирає сотні тисяч прочан з усієї Індії. На величезних колісницях (11 м висотою для Джаґаннатха, по 10 — для Субгадри й Балабгадри) божеств везуть з одного храму в інший. В колісниці Крішни 16 коліс, Баладеви — 14, Субгадри — 12. Крішнина колісниця жовта, Баладевина — синя, а Субгадрина — з червоними смугами. Рух колісниць, що їх тягнуть самі віруючі, супроводжується співом еротичних пісень. У новому храмі скульптури перебувають 7 днів, а потім повертаються в храм Джаґаннатха (ДИ, 371–390).
Легенда пояснює, чому Вішну втілився в такий деревяний оцупок. Вішну звелів цареві Індрадьюмні виловити з моря колоду й зробити з нього статую для будованого храму. Показово, що колоду знайшли й витягли на берег брахман і член племені шабара, інакше савара. Представники цього племені досі відіграють важливу роль у деяких храмових обрядах, зокрема, в ритуалі пошуків і рубки дерев для регулярного (через кожні 12 років) обновлення статуй (Словарь, 170). Ці<225>каве й те, шо серед запорозьких козаків фіксується прізвище Саварський (наприклад, сотник Черкаського полку Мартин Саварський; РВЗ, 78). На цю деталь можна було б не зважати, але низка інших фактів засвідчують поки що не зовсім зрозумілий зв’язок штату Оріса з Україною. Вкажемо лише на деякі.
Назва Оріса звучить мовою хінді як Одіса, Удіса. Що споріднює цю назву з назвою Одеса, де, до речі, на Молдаванці, знайдено напис Бутанат, співвідносний з епітетом Шіви — Бгутанатх, «Владика бгутів». Де бгути — добрі й злі духи, почет грізного бога. В Орісі, відзначають дослідники, культові Джаґаннатха передував культ Шіви — тут присвячений йому знаменитий храм Лінґараджа. В Орісі міститься унікальна археологічна й історична пам’ятка — Шішупальгарх, причетна до Шішупали, який має стосунок до Крішни й ім’я якого перегукується з іменем етруського божества — Сосіпол.
Сучасну Орісу населяє народ орія або одія, давня назва якого — одра, удра, одріса, удріса. Саме видозміною цих етнічних назв і є назва сучасного індійського штату на сході Індії — Оріса, Одіса. А ріка Одра є на Чернігівщині, Одринська річка — на Волині, Одринка — в басейні Сіверського Дінця. У дельті Дунаю жило слов’янське плем’я одриси, етнонім ободричі тлумачать як «жителі обох річок Одра». На схід від ріки Одра в Польщі жили укри, украни. А «Махабгарата» каже, що приятелем Шішупали був цар Вакра, царство якого розташовувалося по сусідству з царством Шішупали. Вакра славився тим, що вмів чаклувати, тобто був жерцем, волхвом, кудесником. Ім’я його з санскриту означає «Кривий» (СРС, 560). Що навіює згадку про балтійського кріве-жерця, неодмінним атрибутом якого був викривлений дубовий посох. Крім того, вражає велика кількість назв на Крив в Україні, що, очевидно, пов’язане із сакральністю кривого, вигнутого. Бо криве, як і ліве, характеризує саме земні явища, реалії й персонажі на противагу небесним, божественним, пов’язаних із прямим і правим («правда на небі, кривда на землі»). Сюди ж лягають і українські прізвища на Крив (санскр. Вакранаса й укр. Кривонос, Вакрапада і Кривоп’ят, Вакраданта і Кривозуб тощо).
Інша назва одрів/удрів з Оріси — уткала, через що давні джерела називають Орісу Уткала-деса (деса/деша — «країна»). Українці мають дещо загадкові прізвища Откалюк, Откальчук, Откаленко. З Орісою сусідує штат Біхар, а назви Біхарія є в Румунії, а Біхар в Угорщині, де, як і в Україні та Польщі, засвід<226>чено назви Крішна, побутують прізвища Мітру, Деметр, Касап/Касапа. Є й інші показові паралелі (див.: ТРС, 142–152). Так чи інакше, фактів цих надто багато, аби бути випадковими. А це, в свою чергу, засвідчує: Україна має топонімно-гідронімно-етнонімні паралелі не лише з північно-західною Індією, що сьогодні вже не викликає сумніву, але й із значно дальшим ареалом — Східною Індією, сучасними штатами Оріса, Біхар і Західна Бенґалія.
Ще одна легенда розповідає, що коли Крішну після загибелі ядавів випадково вбив мисливець, то його тіло деякий час лишалося непохованим. Якийсь чеснотливий чоловік спалив його, а прах помістив в освячену скриньку. За велінням Вішну, божественний тесля Вішвакарман взявся відтворити з праху образ Крішни. Проте поставив умову: не заважати йому, поки він не завершить роботи. Нетерплячий Індрадьюмна захотів глянути на зображення раніше, і розгніваний Вішвакарман лишив скульптуру недокінченою — без рук і ніг. Тоді Брахма, творець світу, дав Джаґаннатхові очі, вдихнув у нього душу. Фахівці вважають, що місто Пурі в Орісі, де стоїть храм Джаґаннатха, колись було осередком якогось автохтонного культу, який потім злився з культом Крішни. Храм Джаґаннатха, відомий уже в IV ст., нині оточений сотнею інших храмів, присвячених Вішну, Крішні, Шіві, Сур’ї та іншим богам. Особливо багато прочан збираються тут під час ратха-ятри й снана-ятри — ритуального купання статуй Джаґаннатха, Балабгадри й Субгадри (МНМ І, 368).
Одним зі свят, щороку відзначуваних в храмі Джаґаннатха, є свято сандалу, з обрядом «тайної служби», коли храмова танцівниця девадасі (в Європі відомі як баядерка) танцює перед Балабгадрою-Баладевою. Обряд відбувається в темряві, при трьох жерцях, а також музиках. Девадасі танцює в темряві голою до пояса, а сам танок, насичений особливою еротичною символікою, уособлює поширений в індійській міфології мотив спокушання святого відлюдника небесною танцівницею-апсарою (русалкою). Подвижництво чи аскетизм традиційно пов’язується з жаром, вогнем, паланням, тому не випадково санскр. tapa — «жар» і tapasya — «подвижництво», «аскеза» походять з одного кореня; з ними споріднені укр. тепло, топити (палити) тощо. А родючість асоціюється з водою і теплом жаром.
Якщо вішнуїти мають Джаґаннатха за Крішну, то шіваїти — за Шіву, а джайни — за Джінанатха, одного зі своїх першовчителів. У ХІІ ст. було зведено храм Джаґан<227>натха, а в ХІІІ Джаґаннатха оголошено владикою «імперії Оріса». Правителі стали його намісниками — раута й синами — путра (пор. українські прізвища Реут, Реват, Путря, Путренко, а дружиною Балавіри була Реваті, брат якої звався Реват, батько — Райват, а дід — Рева).
Саме до цього свята приурочуються вистави популярної крішналіли, що іноді тривають місяць. У ці дні натовпи глядачів на чолі з акторами здійснюють прощі до святих місць, пов’язаних із життям і подвигами Крішни. Вони йдуть до річок, у ліси, на пагорби й у храми. Особливо багато прочан у Матхурі, центрі крішнаїзму, де народився Крішна, і Вріндавані, де минули його дитячі роки. Споруджуються велетенські макет різних епізодів із його життя. Влаштовуються танці й хороводи, присвячені дитинству, юності й подвигам Крішни, театралізовані вистави з життя бога-пастуха під музику й речитативи співців. У них підлітки часто виконують і чоловічі, і жіночі ролі.
Під час іншого національного свята, дивалі в місяці картік (жовтень-листопад) у сільських районах, особливо в Браджі (район Матхури й Вріндавана), проводиться ґовардгана-пуджа, тобто поклоніння горі ґовардгані. Зводиться гора з гною, прикрашена фігурками пастухів і корів. Пуджу супроводжують танці й спів величальних пісень Крішні в образі ґірідгари-Городержця.
З Крішною пов’язане й свято холі — найпопулярніше індійське свято, надто для нижчих суспільних верств. Це свято родючості, яке славить настання весни, відзначається в місяці пхальгун (12-й місяць індійського календаря, лютий-березень). Щодо походження його є різні легенди. Одна та, що воно символізує перемогу Крішни над демоницею Путаною, яка підступно хотіла отруїти немовля Крішну своїм молоком. Вважається, що смерть Путани — це кінець зими й настання весни.
За іншим переказом, саме цього дня Шіва нищівним третім оком спопелив Каму, бога кохання, коли той нишком посилав у грізного бога любовні квіткові стріли, аби заронити в Шіви кохання до Парваті. Кама — син Вішну й Лакшмі, функції якого після його загибелі перейшли до сина Крішни й Рукміні. Пісні, співані на це свято в Південній Індії, включають плач Раті, дружини Ками, за своїм чоловіком. Основна особливість холі — спів сороміцьких пісень, оббризкування одне одного підфарбованою водою, галасливі юрби й атмосфера вседозволеності. На холі можна бачити людей напідпитку, які ходять і горлають непристой<228>них пісень, що особливо властиве для Пенджабу. В такі дні жінки воліють сидіти вдома, аби уникнути небажаних пригод. Подекуди на півдні Індії між чоловіками й жінками зав’язуються жартівливі бої. Жінка бере жмут колосків і залазить на дерево. Чоловіки норовлять відібрати їх, а жінки відбиваються (Томас, 233–234).
Тож можна зробити висновок, що зовсім не випадково імена Крішни рясно відбиті в іменах і прізвищах запорозьких козаків.
Кудин Клименко (РВЗ, 72; Черкаський полк, сотня Мошенця); Кудин Пискливченко (143; Корсунський полк, сотня Тулюпенкова); Кудин Тарасенко (145; Корсунський полк, сотня Куришкова); Кудин Науменко (342; Переяславський полк, сотня Острянська); Кудко Чопорненко (80; Черкаський полк, сотня Вовченкова); Лазар Кудин (47; Чигиринський полк, сотня Вереміївська); Кіндрат Кудин (77; Черкаський полк, сотня Лазарева); Прокоп Кудин (198; Білоцерківський полк, сотня Коростишівська); Курило Кудин (373; Миргородські полк і сотня); Петро Кодим (268; Кальницькі полк і сотня); Панас Куденко (267; Кальницькі полк і сотня); Васько Кудиненко (72; Черкаський полк, сотня Лазарева); Василь Кудиненко (76; Черкаський полк, сотня Лазарева); Іван Кудиненко (79; Черкаський полк, сотня Саварського); Дем’ян і Тимко Кудиненки (237; Брацлавський полк, сотня Райгородська); Гнат Кудиненко (247; Брацлавський полк, сотня Тимоновська); Ясько Кудиненко (354; Кропивнянський полк, сотня Аркліївська); Клим Кудиненко (425; Полтавський полк, сотня Лукомська); Назар Кудиненко (470; Ніжинські полк і сотня); Денис Кудиненко (478; Чернігівські полк і сотня); Гришко Кудинович (134; Корсунський полк, сотня Горкушина); Кирій Кудинович (373; Миргородські полк і сотня); Ярема Кудинець (449; Прилуцький полк, сотня Іченська); Іван Кудійко (110; Канівський по лк, сотня Гуняки); Грицько Кудиченко (170; Білоцерківські полк і сотня); Кудерка (415; Полтавський полк, сотня Кобеляцька); Кононець Кудоренко (448; Прилуцький полк, сотня Переволачинська); Кудювський Марко та Балка (254; Брацлавський полк, сотня М’ястківська); Прокуда Онисько (224; Уманський полк, сотня Бутанська); Прокуда Андрій (311; Київський полк, сотня Овруцька); Прокуда Наум, Прокуденко Гарасим (320; Переяславський полк, сотня Коваленкова). <229>
Топоніми й гідроніми: місто Кудин в історичній, так званій Болоховській землі; річка Кудина в колишньому Борзенському повіті; річка Кудинка — ліва притока Південного Бугу; пустинь Кудинка біля м. Летичева, придбана королевою Боною 1538 року; села Кудинівка та Кудинів Ліс (Черкаська обл.), Кудиново біля м. Переяславля-Руського, на північний схід від Переяслава-Хмельницького; яр Кудинів, балка Кудинова в басейні Сіверського Дінця (ЕС, 74).
У світлі численних слідів в Україні, пов’язаних із Крішною, отже, й Вішну, звертає увагу те, що Вішну серед багатьох своїх імен має епітет Кунда. У «Махабгараті» поряд із цим епітетом вживається й інший епітет Вішну — Кундара. Це цікаве насамперед тим, що українці мають прізвища Кундера, Кундіренко (таке прізвище, зокрема, має українська письменниця-перекладачка Зінаїда Кундіренко).
У «Відевдаті», одному з розділів «Авести», фігурує дев Кунда. Іранські й інші дані вказують на неабияку його роль у зороастризмі, маніхействі й деяких інших культах. Що має свідчити про поширення і важливу роль божества Кунди в попередні часи, коли воно прибрало виразно негативного, «девівського» відтінку. Бо слово дев в іранській міфології часів «Авести», на противагу індійській, рано прибрало значення «демон», «злий дух», «дев». У «Ріґведі» боги називаються дева, хоча щодо них вживається і слово асура, а в «Авесті» словом дева означаються демони, а словом ахура — боги. Тобто індійські боги для іранців — демони, а індійські асури для іранців боги, тоді як для індійців асури те саме, що для іранців — деви. Найбільш поширене пояснення цього те, що поділ аріїв (індоіранців) на індійську й іранську гілки супроводжувався вибором кожною гілкою певного класу богів. Проте таке пояснення не дає відповіді на багато запитань, які виникають при цьому. У «Ріґведі» асури — старші брати богів, тобто, виходить, давніші від богів-девів. Вони, отже, боги першопочаткового світу, який уособлювали первозданні води, хаос, невпорядкований світ. Деви ж, навпаки, уособлюють впорядкований і організований світ, але вони виникли тоді, коли всесвіт було поділено на дві сфери, Землю і Небо. Де асури стали пов’язуватися з Землею і кшатріями, а деви — із Небом і жерцями-брахманами.
Ще у ведах асури постають як супротивники богів, вони, як правило, зміїної природи. З чого можна зробити висновок, що й змієнога богиня, яку Геракл зустрів у Скіфії і яка народила йому трьох синів — Агатирса, Гелона й <230> Скіфа, теж асурка з точки зору індійської міфології. Тож можна припустити, що в Скіфії, на теренах давньої України, асурів знали й вони були первісними божествами, без жодного негативного відтінку. Тобто асури мали тоді приблизно такий самий статус, як і в іранців. Певною мірою таку думку підтверджує те, що, за «Ріґведою», головним і наймогутнішим асуром був Врітра. Матір’ю його вважалася Дану, пов’язана з первозданними водами. Згадки про злого царя Ворота зберігають наші веснянки, що засвідчує «індійське» ставлення українців до асурів. Але асурка Дану тотожна нашій фольклорній Дані, яка теж пов’язана з водною стихією і яка в українському фольклорі виступає цілком позитивним персонажем. Крім того, пам’ять про обох богинь, індійську й українську Дану, досі зберігають річки Північного Причорномор’я — Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро. А це знову-таки свідчить, що це жіноче божество високо шанувалося на теренах Давньої України. Бо чого б тоді її іменем називати найбільші й найповноводніші ріки.
У післяведійській міфології образи асурів антропоморфізуються, поділяються на два різновиди — дайтьїв і данавів, що означає із санскриту «нащадки Діті» та «нащадки Дану». Прикметно, що ядави називаються і данави, а балтійські ятвяги, тотожні індійським ядавам — дайнови. Крішна й Баладева якраз походили з ядавів, тобто і з ятвягів. Як асури — старші брати богів, так і Баладева — старший брат Крішни. А оскільки Баладева землеробське божество й постійно зображається з плугом, то, очевидно, з асурами співвідноситься Баладева, а з девами — Крішна. Що підтверджує підтримка Крішною пандавів, хоча самі ядави виступали на боці кауравів, як і Баладева. Тобто асури первісно пов’язуються з осілим, землеробським населенням, а деви — з кочовим, пастушницьким. Згодом ці два триби життя більш-менш злилися. У ведах з демонами-асурами б’ється Індра, асури час від часу отримують над богами перемоги, але втручаються верховні боги (Індра, Вішну чи Шіва), завдають їм поразки й ті на деякий час затихають. В цьому неважко помітити риси календарних, тобто землеробських уявлень, оскільки боротьба богів та асурів символізує боротьбу весняних і зимових сил, а перемога асурів чи девів — настання зими чи весни. Мотив битви Індри з Врітрою безліч разів повторюється в різних варіаціях у самій «Ріґведі». А в обох епічних поемах, «Рамаяні» й «Махабгараті» — як битва Рами й Равани та битва пандавів і кауравів.
В «Авесті» дев Кунда має не зовсім зрозумілі функції, називаєть<231>ся «без пиття хмільний», пов’язаний із «хмарами». У пехлевійській традиції його образ переосмислюється, і дев Кунда виконує зовсім інші функції (ЗМ, 485). «Відевдата» мовить, що до девів приєдналися кавії і карапани — племінні ватажки й жерці, ворожі зороастрійській вірі. Та ще яту — чаклуни, покровителем яких і став дев Кунда, середньоперський Кундак (ЗМ, 111). Ці дані цікаві тим, що в них дев Кунда — покровитель яту — чаклунів, ворожбитів, волхвів. Слово яту не можна не співвіднести з племенем яду, згадуваним у «Ріґведі», і з родоначальника ядавів — Яду. Авестологи припускають, що яту — жерці, які здійснювали магічні ритуали і яких на певній стадії стали відносити до девів. У зороастрійській традиції яту має негативне значення, а поза нею в іномовних запозиченнях з іранських мов означає «мудрець», «провісник», «віщуватель», «зоречит», «маг» (РИИП, 288–289), без негативного відтінку. З чого можна виснувати: якщо для іранців дев Кунда — негативний персонаж, то для індійців він — позитивний. Так само і щодо яту: якщо для зороастрійців воно має негативний відтінок, то для індійців — позитивний. З чого й інший висновок: іранське яту, індійські яду (етнонім) і Яду (родоначальник ядавів) — тотожні й означають «мудрець», «чародій», «провидець», «волхв». Тобто виходить, що ім’я Яду — жрецьке й постало з терміну на означення жерця-волхва.
Таке тлумачення підтримують і деякі побічні факти. Матір’ю Яду була брахманка Деваяні, батько якої — Шукра, верховний жрець у царя асурів Врішапарвана. Чоловіком Деваяні був цар Яяті, а дідом — легендарний мудрець Бгріґу, засновник знаменитого брахманського роду, високо шанованого в індійському епосі. Навіть вважається, що саме завдяки цьому родові завдячує «Махабгарата» в її нинішньому вигляді. Її представники роду чи племені бгріґу переробили й відредагували, водночас піднісши себе й свою роль у давніх подіях. Плем’я бгріґу, як і яду, згадується в «Ріґведі», з нього вийшло чимало уславлених жерців. Індійський учений Суніті Кумар Чаттерджі вважає, що плем’я бгрігу з основною масою індоєвропейців мігрувало до Малої Азії з Балкан, де стало називатися бріґес або фріґес, тобто фріґійцями (Чаттерджи, 51).
Фрігійці належать до іллірійських племен, а літописець Нестор каже про спорідненість іллірійців і слов’ян. Істотна згадка Геродота, що фрігійці переселялися з Балкан до Малої Азії разом із вірменами і що коли фрігійці в Європі жили разом із македонцями, то називалися бріґи, а в Азії стали <232> називатися фріґійці (Геродот, VII 73). Факт переселення фрігійців і вірменів цікавий і тим, що на зламі двох ер в історичній Вірменії фіксуються значні індійські громади, особливо в області Тарон (зараз у Туреччині). Саме звідси походить вірменська легенда про трьох братів — Куара, Мелтея і Хореана, напрочуд схожа на літописну легенду про Кия, Щека й Хорива. А вірменська легенда недвозначно мовить, що батьками цих трьох братів були двоє індійських князів — Деметр і Гісане (ТРС, 222–236).
Давньоіндійські дані свідчать, що Деваяні доводилася Бгріґу онукою, а Яду — правнуком. Романтичний і повчальний міф про Деваяні й царя Яяті, батьків Яду, ми вже розглядали (ТРС, 51–57). А тут лише відзначимо кілька цікавих моментів його. Що імена п’ятьох синів Яяті (Яду, Турвашу, Ану, Друх’ю, Пуру) тотожні назвам п’яти ведійських племен — яду, турвашу, ану, друх’ю та пуру. Ці племена входили до коаліції арійських племен, які зазнали поразки від царя-арія Судаса (пор. українські прізвища Судас, Сдасюк). Яду, старший син Деваяні та Яяті, став родоначальником ядавів, а ядави тотожні літописним ятвягам. Індійські ядави мають дві інші назви — данави й сатвати, а ятвяги, що їх відносять до балтійських племен, так само мають дві інші назви — дайнова і судовити (судова). Що засвідчує: ведійські племена не всі пішли з території давньої України, частина лишилася й брала участь в етногенезі балтійських і слов’янських народів. Хоча індійська епічна традиція воліє вважати, що всі ядави загинули через надмірну пристрасть до спиртного.
Жрець асурів Шукра, батько Деваяні, вважається сином Бгріґу або й ототожнюється з ним. Таким чином виходить, що племена яду й турвашу, ядави та ятвяги належать до брахманських племен: мати і Яду, і Турвашу — Деваяні, донька жерця Шукри. Троє інших синів Яяті, вже від кшатрійки Шарміштхи — Ану, Друх’ю та Пуру належать до воїнського стану, бо батьки їх — і мати і батько — кшатрії, воїни. Якщо ж точніше, то плем’я яду і плем’я турвашу — напівкшатрійські-напівбрахманські, оскільки батьком Яду й Турвашу є цар-кшатрій Яяті, а мати — донька жерця. Шлюб кшатрія з брахманкою не схвалюють індійські приписи, зате шлюб кшатрія з кшатрійкою — ідеальний.
Назви п’яти ведійських племен й імена п’ятьох синів царя Яяті дивовижно перегукуються з назвами балтійських і слов’янських племен, які ще в літописні часи розміщувалися майже поряд. Якщо ядави відповідають ятвягам, то туровців можна співвіднести з турвашу (туровці теж, виходить, напівбрахманське-напівкшатрійське плем’я). Плем’я друх’ю співвідноситься з дрегвою, дреговичами. Пуру або пауравів, родоначальник яких Пуру, наймолодший син Яяті й Шарміштхи, можна співвід<233>нести з полянами або полочанами. Санскр. puru — «багато», «всі», а також «плем’я», «народ» (СРС, 398), тотожне грец. polі, лат. poly. Саме з пауравів походять пандави й каурави, битву яких описує «Махабгарата». В міфі про царя Яяті наймолодший Пуру протиставлений своїм братам: він єдиний зважив на батькове прохання і віддав йому свою молодість, йому батько віддав царський престол, хоча його мав посісти найстарший син, тобто Яду. Явище, коли на трон сідає наймолодший син, маємо і в скіфських легендах про Агафірса, Гелона й Скіфа та про Ліпоксая, Арпоксая та Колаксая. Тут теж трон посідають наймолодші з братів — Скіф і Колаксай, які й собі пройшли певне випробування. Імена Пуру й Колаксай навіть виявляють спорідненість, бо кола в імені Колаксай тотожне санскр. kula — «багато», «родина», «рід», «плем’я» (СРС, 167; ТHC, 58–65, 187–191). Tакi ж значення і в санскр. puru. Це протиставлення Пуру своїм братам схоже на протиставлення в давньоруських літописах полян, які, на відміну від інших слов’янських племен, мирної і лагідної вдачі, шанують батьків, мають шлюбний звичай, а не викрадають дружин на «бісівських ігрищах» тощо.
Тож ядави, плем’я Крішни й Балавіри, виразно причетні до жрецького стану. Слово хінді джаду, тотожне санскр. яду, сьогодні має значення «магія», «чари», «чаклунство», «чаклування» (ХРС, І 600). Тож ім’я Яду несло значення «Жрець», «Провидець», «Провісник», «Чародій», «Чаклун», «Кудесник», «Волхв». А джаду, схоже, споріднене зі слов. чудо й кудесник. Хоча є думка, що джаду в хінді — перське запозичення. Втім, обидві мовні гілки близькі між собою, особливо в часи, скажімо, «Ріґведи» й «Авести». Проте форма джаду могла утворитися на власному, індійському грунті. Це підтверджують паралельні форми назв, імен і термінів: Ямуна й Джамуна, Яміні і Джаміні, ятра — джатра. Тому наше казкове чудо-юдо цілком відповідає індійському джаду-яду — повторенню двох етимологічно тотожних слів на означення магічних дій, наслідку цих магічних дій або того, хто ці дії здійснює. Подібні словосполучення відомі слов’янським мовам, причому незрозуміле слово — санскритське, його пояснює друге, зрозуміле слово. Скажімо, трин-трава, де trin у санскриті — «трава», аніка-воїн, де anika <234> в тому ж санскриті — «воїн», «військо» (СРС, 40, 246).
Ім’я Кунда виводиться з перс. кунд, тотожного кунда, кундагар — «мудрий», «знаючий», «освічений», «вчений. Саме з кунд у позитивному значенні, на думку Е.А.Грантовського, слід пов’язувати божество — дева Кунду (РИ ИП, 288). Наявні терміни ятукан і кундакан виявляють між собою значеннєву тотожність. Кундакан згадується у «Книзі діянь Ардашира, сина Папака» у формі кундаг і в значенні «чарівник», провісник», «мудрець» (КД, 125). Причому авестійське девівське ім’я Кунда мало видиме позитивне значення. Вірменський історик Мовсес Хоренаці мовить про поклоніння в дохристиянській Вірменіїї Ахурамазді-Арамазду в чотирьох іпостасях або під чотирма іменами, найвідоміше з яких — Кунд-Арамазд. Тут Кунд виразно божественне ім’я. Зрозуміло, що запозичити ім’я Кунд-Арамазд у Вірменії можна було до ІІІ століття, в дохристиянський період. Водночас Хоренаці засвідчує поклоніння Кунді серед іранських племен по сусідству з Вірменією чи й у самій Вірменії.
Отже, давні іранці знали божество Кунду. Знали його й давні індійці, як носія позитивних функцій, про що свідчать епітети Вішну — Кунда й Кундера. Водночас дослідник Г.Бейлі зводить перс. кунда — «провісник», «віщуватель» до кей, кев, які представлені в авест. і вед. каві, первісно — «жрець», згодом — «цар-кей» (РИИП, 288). Як зороастрійська традиція мала каві-кеїв, первісних жерців-царів, за негативних персонажів, за носіїв первісної арійської релігії, так в індійській традиції каві-кеї були позитивними персонажами. Припускається, що в ранніх індоіранців кавіями-кеями називали племінних вождів, які водночас — і головні жерці при обрядах та ритуалах. За індоіранської епохи каві означало «віршотворець-провісник». У значенні «племінний князь» (ворожий культові Ахурамазди) слово каві вживає Заратуштра в «Гатах». Він згадує «нечестивих» карапанів (правителів) і кавіїв (жерців), які поставилися до нього вороже й відмовили йому в притулку; видимо, там Заратуштра хотів пропагувати свою віру (ЗМ, 24). «Молодша Авеста» й пехлевійська традиція теж віднесли кавіїв до девів-демонів (ЗМ, 33).
Водночас слово каві переосмислилося як царський титул і, отже, втратило негативний відтінок. І поряд почали існувати два слова-омоніми: каві (множина — кавії): правителі «девівської» віри, не-зороастрійці, і Кавії (Кеяніди, Кеї) — царі напівлегендарної династії, яку мусульманські автори пов’язують з Бактрією, Біруні — з <235> правителями Нововавилонського царства (VII–VI ст. до н.е.), а сучасні дослідники з Дранґіаною (ЗМ, 226–227). Пехлевійська традиція уявляла Кеїв як праведних правителів і борців зі Злом, хоча деяким представникам їх приписувала негативні якості й діяння — порушення клятви, пихатість, богоборіння тощо. Таке двоїсте ставлення до Кеїв-Кеянідів відчутне в «Шахнаме» Фірдоусі. Характерно, що на престол арійських країн Кавії зійшли після царів-першозаконників з династії Парадата. Це цікаво у зв’язку зі скіфами, про яких Геродот каже, що одне зі скіфських племен — паралати (IV 6). Причому історик зазначає, що воно походить від наймолодшого брата, тобто Колаксая. Для етноніма паралати (читають і парадати) прийнята іранська етимологія, за якою паралати-парадати означає «поставлені на чолі» або «створені раніше/першими». Щоправда, існують різні думки щодо того була це племінна або родова назва чи суспільна верства. Принагідно зазначимо, що санскрит знає чимало важливих термінів з елементом puro, який означає «перший», «попереду», «передній» (див. статтю про боспорське ім’я Перісад).
На індійському грунті санскр. kavi означає жерця-кудесника, чародія або людину, посвячену в таємне знання, а також мудреця й поета. Саме в значенні «поет» воно побутує в сучасних індійських мовах. Рабіндранат Таґор, автор знаменитої збірки «Ґітанджалі» («Жертовні пісні»), відзначеної 1913 року Нобелівською премією, мав титул Махакаві — «Великий поет».
Виявляються цікаві паралелі між Україною, Києвом, Кеянідами й Бактрією, де, як вважають, Кеяніди правили десь у ІІ — І тис. до н.е. Стяг Кеянідів іранська міфологія пов’язує з героєм-ковалем на ім’я Кова, який підняв повстання проти тирана, змія Заххака, що силою захопив іранський престол. Йому щодня мали приводити двох юнаків, щоб нагодувати двох змій, які росли на його плечах. Сам Кова мав 18 синів, і 17 із них зжер Заххак. Коли Кова прийшов до нього, щоб той помилував останнього сина, Заххак погодився. Але за це Кова мусив перед народом вихваляти його царювання. Кова кинувся геть з палацу, пішов до людей і переконав їх повстати. Прапором повстання став його ковальський фартух, прикріплений до списа. Народ скинув Заххака з трону й прикував у жерлі згаслого вулкану: за народними переказами, гуркіт, що долинає звідти — то стогони змія. На престол сів праведний Фаридун. На честь перемоги над змієм він запровадив мехрґан — зороас<236>трійське осіннє свято врожаю. Воно відзначається п’ять днів, із дня осіннього рівнодення. Фаридун (в «Авесті» — Траетаона) правив 500 років.
За іншим сюжетом, Заххак зберігає подобу змія. Образ його сходить до авестійського Ажі-Дахака, де ажі, санскр. ahi етимологічно тотожні укр. вуж, рос. уж. Ажі-Дахак — триголовий дракон, що правив у Ірані після падіння першоцаря Йіми. Одним із семи подвигів легендарного Рустама, героя «Шахнаме», було якраз убивство чудовиська Аждаха, чий «язик — як дерево, а рот — як печера». Аждахари (аждаха, аждахо), за іранськими середньовічними легендами, охороняють підземні скарби, отже, функціонально тотожні індійським наґам-зміям. У таджицькій міфології аждахари — дракони, що живуть у гірських ущелинах і печерах, виригують зі страхітливих пащ вогонь, дим та отруту і з такою силою втягують повітря, що з його струменем людина потрапляє в драконячу пащу.
Це перегукується з київськими легендами про змія, який щодня вимагав для себе жорстоку данину людьми, й про коваля, що врятував місто від чудовиська. У київських легендах фігурує Тугарин, що може означати мешканця Тохаристану, країни по сусідству з Бактрією.
Кеяніди, як згадувалося, легендарна царська династія в іранській міфології, назва її — від кавіїв-кеїв, царів-жерців, тобто від назви жрецького стану. Є старші й молодші Кеяніди. До старших відносяться Каві Кавад (Кей Кубад), Каві Усан (Кей Ковус), Каві Хосрава (Кей Хосров) та інші. Головне заняття кеянідів — війна з ворожими племенами туранців, очолюваних Афрасіабом. Серед молодших Кеянідів чільне місце посідає Каві Віштаспа, при дворі якого знайшов притулок Заратуштра; Віштаспі приписується ширення по світу зороастрійської віри. У пізній «Авесті» Кеяніди зображаються борцями з силами зла й хаосу. Поряд із цим деякі джерела наділяють їх віроломством, підступністю, чаклунством, богоборством («Шахнаме»).
Кеяніди — великі царі Ірану, але могутністю і перемогами над ворогами вони зобов’язані затятому язичнику, згодом непримиренному ворогові зороастризму — богатирю Рустаму. Ім’я Рустам тотожне індійським іменам Врішоттам і Ґотам (Ґаутам) — всі ці імена означають «Найдосконаліший Бик». Ім’я Ґотам мало чимало видатних постатей індійської міфології й історії, серед них Будда — «Пробуджений», родоначальник буддизму, найбільшої зараз у світі за кількістю сповідників релігі. <237>
Серед старших Кеянідів особливу увагу привертає Каві Усан (Кей Ковус) — другий цар цієї династії, богоборець, образ якого сходить до індоіранської, тобто арійської епохи. На вершині світової гори він просить у богині Ардвісури Анахіти влади над людьми й богами. На цій світовій горі демони споруджують йому 7 чарівних палаців із золота, срібла, кришталю тощо, в яких немічним і старим повертаються сили й молодість. Згодом він захотів піднятися на орлах на небо, щоб захопити небесний трон, але був скинутий звідти. За жрецькою зороастрійською традицією, Каві Усан (так він зоветься в «Авесті») — негативний персонаж, бо виступає проти верховного божества Ахурамазди. У «Шахнаме» хоробрий Каві Усан, посівши престол після свого батька Каві Кавати (Кей Кубада), родоначальника кеянідів, править 150 років. Аби знищити зло, він вирушає в похід проти девів у Мазендаран, але його, осліпленого, полонить Білий дев. Каві Усан прикликає на допомогу богатиря Рустама, який і визволяє його з полону і повертає йому зір (МНМ, І 610).
Індійська міфологія знає персонаж із майже таким іменем, тільки з переставленими компонентами — Ушанас Кав’я. Таке ім’я має мудрець Шукра, син Бгріґу. А Шукра, як уже відомо, батько Деваяні, матері Яду. Тобто Бгрігу — дід Деваяні й прадід Яду. Шукра — наставник асурів і володів мантрою, що оживляє загиблих у битвах з девами асурів. Через Вішну він втратив одне око, бо коли Вішну перекинувся карликом і подався до асура Балі, щоб хитрістю видурити в нього три світи, Шукра здогадався, хто цей карлик і порадив Балі прогнати його. Та Балі не послухав Шукри й вирішив дати карликові на три кроки землі. А щоб скріпити угоду, Балі попрохав жерця прочитати відповідну мантру й окропити святою водою з глека. Шукра, аби врятувати Балі від погибелі (трьома кроками Вішну забрав би всі три світи), промовив священну мантру, але вода з глека чомусь не виливалася. Вішну помітив хитрість Шукри, схопив соломинку й кинув у глек з водою. Соломинка втрапила Шукрі в око, і він осліп на нього.
Шукра — і Венера, найсприятливіша з планет в індійській астрології. Хто народився під нею, мовлять астрологічні трактати, володітиме здатністю знати минуле, теперішнє і майбутнє, мудрістю, освіченістю, високим авторитетом, родинним щастям. Символічний колір Шукри — білий. Священна рослина його — урумбаса, а зображається він квадратом зі срібла (Томас, 201). В індійському календарі Шукра уособлює п’ятий день тижня, п’ят<238>ницю, санскр. шукравара — «день Шукри». Іконографічно Шукра має подобу старезного брахмана, сліпого на одне око.
Батьком Яду й чоловіком Деваяні був цар-асур Яяті, який поміняв свою старість на молодість. Коли викрився громадянський шлюб Яяті з царівною Шарміштхою, тесть прокляв його на довічну старість. Але наймолодший син Пуру від Шарміштхи віддав батькові свою молодість, а собі взяв його старість. За що потім вдячний батько віддав йому царський престол.
Батьком Яяті був цар Нахуша, що вславився подвижництвом. І коли Індра після вбивства Врітри здійснював покуту (Врітра вважався брахманом, а вбивство брахмана — тяжкий гріх), Нахуша піднісся на небо й силоміць зайняв престол царя богів. Нахуша так знахабнів, що не тільки став посягати на Шачі, дружину Індри, а й змушував святих мудреців носити його в паланкіні. А якось навіть ударив ногою брахмана Аґастью, і той прокляв його. Через що Нахушу було скинуто з неба, й десять тисяч років він провів на землі в личині змія.
Нахуша, в свою чергу, був сином Аюса і внуком Пурураваса, першого царя Місячної династії (є і Сонячна династія царів). Міф про царя Пурураваса й апсару (небесну русалку) Урваші — варіант кохання смертного до богині, відбитий ще в «Ріґведі». Урваші покохала земного царя Пурураваса й погодилася жити з ним на землі за умови, що вона ніколи не побачить його без одягу. Проте ґандгарви, небесні музики, чиїми дружинами вважалися апсари, вирішили розлучити подружжя. Посеред ночі вони викрали двох її улюблених баранців, прив’язаних біля подружнього ложа, а коли Пуруравас кинувся за ними навздогін, ґандгарви сяйнули блискавкою й Урваші побачила свого чоловіка голого. Тієї ж миті Урваші зникла. Зрозпачений Пуруравас, шукаючи кохану дружину, якось прийшов до озера, де в подобі лебедів купалися апсари. Впізнавши серед них дружину, Пуруравас заблагав, щоб вона повернулася до нього. Але та сказала прийти сюди через рік, коли в неї народиться його син. То і був Аюс, батько царя Яяті. Тоді ж Урваші порадила Пуруравасу стати ґандгарвом — тоді вони завжди будуть разом. Той погодився, і ґандгарви дали йому жаровню зі священним вогнем — на ньому цар мусив принести пожертву, щоб стати гандгарвом. Проте Пуруравас загубив той вогонь, і йому довелося самому добувати вогонь, тручи дві дощечки зі смокви одна об одну. На тому вогні Пуруравас приніс необхідну пожертву, став ґандгарвом і наві<239>ки поєднався з Урваші. Саме так добувають вогонь для ведійських жертвоприносин. «Махабгарата» стверджує, що Пуруравас — перша смертна людина, що встановила три різновиди священного вогню: для домашніх обрядів, для жертовних і для підношень (МНМ, ІІ 350–351).
Принагідно зазначимо, що кохання Пурураваса й Урваші послужило темою для драми Калідаси «Вікраморваші» («Переможна Урваші»), написаної санскритом ще в V ст. Варіант цього сюжету з «Ріґведи» в 30-і роки ХХ століття переклав українською Павло Ріттер (1872–1939), уродженець Полтавщини й основоположник української наукової індології.
Сином Кей Кавуса, одного з Кеянідів — був С’яваршан, Сіявахш, в «Шахнаме» — Сіявуш. Ім’я його означає «Чорний Бик», «Чорний Самець» (с’ява тотожне санскр. ш’ява — «чорний», «темний», а варшан — санскр. вріш — «самець», «бик»; санскр. врішан означає також «жеребець», «огир»). Це цікаво тому, що в Україні є Чорний Жеребець, притока Сіверського Дінця, є Сиваш, затока на заході Азовського моря, колишньої Меотиди, де жили сіндо-меотські племена. В українців побутують прізвища Сиваш, Сивашенко. Українською ім’я Сіявуш можна перекласти Чорновіл, а таке прізвище теж побутує в українців. Причому доля одного славного носія цього прізвища — В’ячеслава Чорновола така ж нелегка й трагічна, як і доля кея-царя Сіявуша.
Істотно, що термін кунда, безпосередньо причетний до Вішну, причетний і до Рукміні, дружини Крішни. Рукміні, як мовилося, донька царя Бгішмаки, що правив у країні Відарбга. Столиця Відарбги — місто Кундіна (хінді — Кундін), повна назва — Кундінапур, «Кундинопіль». А в історичній Болоховській землі на стикові історичних Галицької, Волинської і Київської земель, відоме місто Кудин (ЕС, 22–23). В Кундіні народилася Рукміні, саме з Кундіни викрав її Крішна собі в дружини. І назва Відарбга, і її столиця Кундіна пов’язана з брахманським, жрецьким станом (кунда — «мудрець», «провісник», «чародій», «жрець»). Назва Відарбга має компоненти ві+дарбга, де ві — префікс, що надає основному слову вищої якості, а дарбга — священна трава, задіяна в численних ритуалах, назва її входить навіть в імена, переважно жрецькі (ТРС, 39–50).
Компонент дарбга, що має і форму далбга, виявляє спорідненість з етнонімом дуліби на території історичної Волині, де згодом відомі бужани й волиняни. Країна Відарбга мала й назву — Бгоджа, жителі якої — бгоджі, бгоджани, по-нашому — бужани. Цар Бгішмака (укр. Бушмака) в епосі — «цар <240> із племені бгоджів». Коли Рукмін, брат Рукміні заприсягнувся визволити викрадену Крішною сестру і не сповнив своєї обіцянки, то звів нову столицю — Бгоджакату. У цій назві наявні бгоджа й ката, споріднене з укр. хата. Тобто назва Бгоджаката означає «Оселя/Столиця бгоджів». Серед «болоховських» міст, до яких належить і Кудин, є і Божеськ (Бужськ, Божськ, Бузьк, Буськ; ЕС, 21), на Південному Бузі, неподалік міста Меджибіж (Летичівський р-н Хмельниччини). А саме на Південному Бузі, колишньому Гіпанісі, жили києдержці-дандарії, індоарійське плем’я (ТРС, 18–27).
Тож назву столиці Відарбги-Бгоджі — Кундіна, де правив цар Бгішмака й народилася Рукміні, цілком правомірно пов’язувати з кунда (хінді кунд) — «волхв», «кудесник», «жрець». І кундін — «наділений магічними властивостями», «наділений магічною здатністю», тобто жрець, волхв. Тож назву Кундін можна тлумачити як «Жрецьке місто», «Жречин». І якщо індійські далбги-бгоджі споріднені з дулібами-бужанами, то тоді споріднені й індійське Кундін та українське Кудин.
Слов. кудин, споріднене з кудесник, має і форму чудин. У такому разі назва Болохівська земля несе первісне значення «Волхвівська-Волохівська земля», «Жрецька земля», бо для жерця-кудесника є ще один давній слов’янський термін — волхв. Терміни кудин-чудин рясно відбиті в іменах і прізвищах запорожців, в українських прізвищах, іменах і назвах. Сюди ж стають не менш рясні на українському грунті прізвища Волох-Болох, Влох-Блох, Волоховець-Болоховець, які містять основу із значенням «волхв», «кудесник», «жрець». Наприклад, у «Реєстрі»:
Болох Степан (РВЗ, 270; Кальницький полк, сотня Борщагівська); Болоховець Радко (42; Чигиринський полк, сотня Смілянська); Болоховець Федір (136; Корсунський полк, сотня Вергуненкова); Болоховець Матвій (270; Кальницький полк, сотня Борщагівська); Болоховець Хома (366; Кропивнянський полк, сотня Городиська); Болоховець Андрій (382; Миргородський полк, сотня Поповського); Болоховець Грицько (386; Миргородський полк, сотня Устивицька); Болоховець Яків, Болоховець Опанас (396; Миргородський полк, сотня Константинівська); Болоховець Андрій та Ісай (414; Полтавський полк, сотня Зінківська); Болоховець Демко та Логвин (418, 420; Полтавський полк, сотня Богацька); Болоховець Юсько та Клим (446; Прилуцький полк, сотня Сріблянська); Болоховець Івашко (469; Ніжинські полк і сотня); Болоховченко Петро (439; Прилуцькі полк і сотня). <241>
Найбільше в «Реєстрі» прізвищ Болоховець — 14, вони засвідчені у 8 із 16 полків (Кальницький, Корсунський, Кропивнянський, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Прилуцький, Чигиринський). У Миргородському полку їх — 4, Полтавському — 3, у решті 6 полків — по 1. Тобто миргородсько-полтавський регіон знову виявляється епіцентром — цього разу прізвища Болоховець.
Лопашенко Хома (РВЗ, 53; Черкаські полк і сотня).
Санскр. lopasha, lopashaka — «лисиця», «шакал» (SED, 485). Давньоіндійському lopasha, яке згадується ще в «Ріґведі» (Х, 24.4), тотожні іранське raupasa, пехлевійське ropas, перське robah, ruoap тощо (Топоров, 87). Дослідники відзначають численні «лисячі» назви в топонімії і гідронімії типу Лисиці, Лисички, Лисичники, Лисичниці, Лисичанськ тощо тільки в Україні — їх вважають перекладами первісних назв на скіфську, слов’янські й балтійські мови. Зокрема, подібне слово знає латиська мова — laps, «лисиця», яке відбилося в латиській антропонімії, наприклад, Lapsa — «Лисиця» (Сталтмане, 95). Щоправда, щодо назв Лисичники, Лисичниці й Лисиці, то дехто вважає, що всі вони утворені від прізвища Лис (ЗН, 99). Щодо Лисичанська, райцентра на Луганщині, на Сіверському Дінці (басейн Дону) то існує місцевий переказ, що в урочищі Лисичий Байрак була колись слобода з такою назвою. 1710 року українські козаки заснували тут селище Лисиче, яке згодом стало Лисичанськом (ТСУ, 209).
Надзвичайно цікаво, що в Млинівському районі на Рівненщині поряд розташовані два села — Лисин та Лопавше (РО, 430). Вони, як на нас, семантичні двійники, бо в обох назвах наявний компонент із значенням «лисиця» різними мовами. Що підтверджує наше тлумачення козацького прізвища Лопашенко як Лисиченко. Крім того, засвідчується струмок Лопашівка біля колишнього села Ходачків на Тернопільщині і Лопачин Яр біля річки Нетриус (СГУ, 326). Що дозволяє долучити до прізвища Лопашенко й прізвище Лопаченко, яке теж фіксується в запорозьких козаків, наприклад, Нестор Лопаченко в тому ж таки Черкаському полку (РВЗ, 89; Золотоніська сотня). У цьому ж полку, в сотні Шубцева засвідчені козаки Мусій і Богдан Лисиця, Овсій Лисиченко (65, 66). Чим іще більше підтверджується правомірність семантичного ототожнення прізвищ Лопашенко, Лопаченко, Лисиченко.
Цікава назва Лопань (Лопин, Лопина, Лопаюс), що її має річка, <242> ліва притока Уди, теж у басейні Сіверського Дінця. У цій та деяких інших назвах — Лопанка, права притока Ропші (басейн Десни, Росія), деякі дослідники вбачають балтійський гідронім типу Lopin. Звідси давньопрусське Lapino, Lapounen, лит. Lapines, Lapane, лат. Lapaine в розумінні «Лисиця». Сюди ж лягає назва Ропша з іран. «Лисиця», річка Лисиця в басейні Ворскли й Сули. Як вказують дослідники, в цьому районі наявне унікальне сусідування балтійських, іранських та слов’янських етнічних елементів (ТСУ, 212). І індоарійських, додамо ми.
Назва Лапинка й собі вважається спорідненою з лит. lape — «лисиця», що є нібито згадкою про далекі часи Великого князівства Литовського. Матері в Лапинках нібито розповідають дітям, що «лисичка згорнулася в клубочок, укрилася пишним хвостом, тільки одну лапку й видно», через що й назва села (ЗН, 98).
Цікаве й те, що в часи Страбона в гирлі Дону був відомий чималий острів Алопекія, пізніша назва якого — Лютик, а сучасна — Перебойний. Назву Алопекія дехто пов’язує з грецьким alupiks — «лисиця». О.Трубачов вважає, що сталося переосмислення туземної назви. Сюди ж, на його думку, лягає і назва Алупка (ІА, 50, 60).
Мандзуленко Грицько (РВЗ, 277; Кальницький полк, сотня Дашовська); Манджеленко Радко (205; Уманські полк і сотня).
На Черкащині засвідчене прізвище Манжула Г.П. (с. Піщане, шофер, депутат сільради) і Манжула С.М. (бригадир тракторної бригади з Монастирищенського району, нагороджений орденом Леніна; ЧО, 289, 479).
Санскр. manjula — «гарний», «вродливий», «чарівний» (СРС, 489; SED, 417). Вживається як чоловіче й жіноче ім’я. Синонімами до чоловічого імені Манджула є Сундар і Манохар. Синонімом до manjula є manju, яке може бути окремим чоловічим або жіночим іменем із значенням «Врода», «Краса», «Чарівність». А може входити й компонентом у назви й імена богів: Манджуґарта, досл. «Прекрасний трон» — у давніх джерелах назва країни (теперішній Непал); Манджукешін, «Прекраснокосий» — епітет Крішни; Манджунатха, «Прекрасний володар» — епітет Шіви; Манджунаші, «Прекрасна руйнівниця» — епітет Дурґи, богині-воїтельки, дружини Шіви (санскр. nasha споріднене з укр. нищити), а водночас ім’я Шачі, дружини Індри; Манджупрана, «Прекрасна душа» — епітет бога-творця Брахми; Манджушрі, «Божественна краса» — бодгісатва, що уособлює <243> мудрість. Таким чином, вся індуїстська трійця-трімурті богів, яка уособлює тризуб, тобто Брахма, Вішну й Шіва, має в своїх іменах компонент манджу — «чарівний», «прекрасний».
Є чоловічі імена Манджудева — «Бог краси», Манджуґхоша — «Чарівноголосий» (манджуґхоша також — різновид качки), Манджумані — «Прекрасна коштовність» (манджумані також означає топаз), Манджупушпака — «Чарівна квітка» тощо. Жіночі імена: Манджуґаті — «З чарівною ходою», «Чарівнохода» (манджуґаті також — фламінґо), Манджулата — «Чароп’янлива», Манджуматі — «Прекраснодушна», «Чарівносерда», Манджутара — «Найвродливіша», Манджула — «Чарівна», «Вродлива», «Полоняча серце», «Весна» тощо (HN, 251).
Жіноче ім’я Манджуліка — «Красуня», «Вродливиця» має одна з героїнь «Океану сказань» кашмірського поета Сомадеви (ХІ ст.), санскритського твору, частково перекладеного й українською. Манджуліка тут — дружина царя ватсів, племені, яке жило в міжріччі Ґанґи і Ямуни (Серебряков, 212). Давньоіндійські пурани знають річку Манджула, свого часу досить відому. Цікаво, що і в Україні є низка подібних назв, серед них і на означення річки. Це річка Манжалія на Полтавщині (Глобинський район), права притока Псла. Інші різновиди назви: Манжелія і, що особливо прикметно, Манжейліка. Остання форма напрочуд близька до санскр. manjulika й жіночого імені Манджуліка.
В тому ж Глобинському районі є село Манжелія (інші форми назви — Маджала, Манджалія, Манджелія), на правому березі Псла, за 45 км від райцентру. Село має чотири кутки, які до 1962 року були окремими населеними пунктами. Один із цих кутків — Манжелія. У 1923–1928 рр. існував Манжеліївський район в складі Кременчуцького округу. В селі розташований Манжеліївський ботанічний заказник (з 1982 року). На околицях села, біля Псла, виявлено поселення черняхівської культури, в урочищі Рудакова Гора — групи курганів. Назва Манжалія вважається тюркською, її пов’язують із турецьким mancha — «їжа», «харч», татарським mahchana — «бак для води», manchinin — «водосховище» (ЗН, 24). Проте переконливіша індоарійська етимологія.
Є і ріка Манчулів, ліва притока Дихтинця (л. Путили, п. Черемошу, п. Пруту, л. Дунаю); тут же село і гора Манчулів (Путильський р-н Чернівецької обл.). Ю.О.Карпенко виводить цю назву від назви гори Манчулів, яка названа, гадає дослідник, від власного імені Манчул (ТСУ, 223). Привертає <244> увагу й назва потоку Монджіл (л. Іршави, п. Боржави, п. Тиси, л. Дунаю) біля села Чорний Потік Іршавського району на Закарпатті (СГУ, 374). Вона цікава тим, що має і форму Монджул і може споріднюватися з санскр. manjula, хінді manjul, тим більше що Закарпаття входить у ареал західної гілки індоарійських мов.
Щодо деякої розбіжності у фонетичному оформленні обох прізвищ — Мандзуленко й Манджеленко, то вона пояснюється фонетичними особливостями самих індійських мов. Скажімо, звукосполучення хінді дж маратхська мова (штат Махараштра) передає як дз: прізвище хінді Джоші у маратхів звучить Дзоші.
Моружченко Тиміш (РВЗ, 140; Корсунський полк, сотня Івахниченка).
Оскільки в Україні багато слідів давнього поклоніння Шіві-Рудрі, Вішну-Крішні, Деві-Махеші (Діві-Мокоші), а в самому Корсунському й сусідніх полках чимало козацьких прізвищ з виразним індоарійським забарвленням, то й прізвище Моружченко може бути цікавим у цьому плані. Воно передбачає основу у формі Моруга, і таке прізвище справді побутує в нинішніх українців. Його, наприклад, мав український поет Василь Моруга, що передчасно пішов із життя.
Індійська міфологія знає давньотамільське божество на ім’я Муруґан, або Муруґа, якщо відкинути кінцеве н, що його дравідійські мови додають до імен: Крішна — Крішнан, Ґопала — Ґопалан (споріднене з Аполлон), Чандра — Чандран, Нарендра — Нарендран тощо. Ім’я Муруґан із тамільської мови означає «Юний», «Гарний», «Запашний». Муруґа-Муруґан син Коттравей — богині війни, перемоги й полювання в давніх тамілів, втілення руйнівного аспекту жіночої енергії — шакті. Вона функціонально тотожна дружині Шіви на ім’я Дурґа. Коттравей зображається як жінка, що стоїть на голові бика, вона вкрита шкурами слона й тигра, з мечем у руках, зі зміями й півмісяцем у волоссі. Це все також атрибути богині Дурґи.
Муруґан втілює юність, красу й воїнську доблесть. У давніх тамілів на півдні Індії, які відносяться до дравідійських народів, це божество полювання, війни, перемоги, тісно пов’язане з рослинністю, сонцем і вогнем. Згодом культ його злився з культом Сканди-Картикеї, богом війни. Його атрибут — червоний спис із тризубцем на вістрі. Він прикрашений квітковими гірляндами, на стягові його зображений павич. Дружина його — Девасена, дочка <245> Індри, але місцева традиція більше уваги приділяє його другій, місцевій дружині Валлі, дівчини з мисливського племені куруварів. Міф про кохання Валлі й Муруґана надзвичайно популярний в Тамілнаді, країні тамілів, де Муруґан має статус національного бога. Першопочатково храми йому зводилися на горах та узвишшях. З горами пов’язуються і Шіва з дружиною, сам Шіва має ім’я Ґіріша (хінді Ґіріш)— «Гірський владика», а Парваті — «Гірська». Зображається Муруґан із шістьма обличчями, дванадцятьма руками й очима (МНМ, ІІ 182).
Одні міфи вважають, що Сканда, бог війни, з яким злився Муруґан — син Шіви та його дружини Парваті. Проте народила його не Парваті. Бо коли Шіва усамітнився з дружиною, то в їхню кімнату проник бог Аґні в подобі голуба, і розлючений Шіва бризнув на нього своїм сім’ям і воно потрапило у води священної Ґанґи. Шість апсар-русалок на ім’я кріттіки, що саме купалися в річці, відразу завагітніли. Ці шість апсар народили по сину, які дивовижним чином поєдналися в одній незвичній шестиголовій істоті з дванадцятьма руками й очима. Це і був Сканда, «Пагін» або Карттікея — «Син апсар-кріттік». Його ще називають Кумара (хінді Кумар) — «Син», «Царевич».
Інший варіант цього міфу мовить, що коли сім’я Шіви потрапило в води Ґанґи, то від нього в тростинових заростях народилося божественне немовля. Його знайшли там і виховали дружини сімох мудреців-ріші. Згодом дружини мудреців здійнялися на небо й стали сузір’ям Кріттіка (Плеяди), через що Сканда замав ім’я Карттікея. Чоловіки їхні, мудреці-ріші стали на небі сузір’ям Саптарші — «Сім мудреців» (Велика Ведмедиця; МДИ, 208–211).
Цікаво подає міф український переказ. Колись давно трапилася велика посуха, що навіть у колодязях вода попересихала. У тому краю жила вдова з дочкою, і коли та посуха сталася, вдова стала помирати без води. Дочка взяла глека й пішла шукати воду для матері. І десь таки набрала глек цілющої вологи й понесла швиденько додому. Але по дорозі натрапила на чоловіка, що вмирав від спраги — й дала йому напитися. Далі натрапила на другого, третього й аж до сьомого. Всім дівчина дала води й порятувала від смерті. Води зосталося тільки на самому денці.
Ішла вона, йшла, натомилась і сіла перепочити. А глечика поставила біля себе. Де не взялася собака й перекинула глек, бо теж хотіла напитися. А коли глечик перекинувся, то з нього вилетіло 7 зірок великих і восьма маленька — всі вони постали на небі.<246>
Ті зірки і є Віз, або душі тих людей, що їх дівчина одпоїла, а восьма маленька — то душа собаки, що перекинула глечик. А за ту доброту й щирість дівчини Бог послав дощ у край, де вона жила (СМ, 20).
За «Махабгаратою», Сканда-Карттікея — син бога Аґні й Свахи, його дружини, доньки Дакші, сина Брахми-творця. Закохана в бога вогню, Сваха знайшла спосіб здобути його прихильність і хитрощами народила від нього шістьох синів (МНМ, ІІ 420).
У зв’язку зі Скандою-Карттікеєю-Муруґаном привертають увагу деякі моменти. Зброя цього бога — спис із тризубцем на вістрі. Одним із семи мудреців, які зійшли на небо й стали сузір’ям Саптарші —«Сім Мудреців» (Велика Ведмедиця) був Васіштха. Про нього давні джерела мовлять, що його нащадки носили пасмо волосся на виголеній голові, тобто «оселедець». Зі Скандою-Карттікеєю пов’язується сузір’я Плеяд і Велика Ведмедиця (укр. Віз). Сканда, за міфами, був народжений, щоб знищити асура Тараку, який капостив богам. Троє синів Тараки звели місто асурів Тріпуру, яке згодом знищив своєю вогненною стрілою Шіва-Рудра. В ареалі ж, де засвідчене прізвище Моружченко, маємо Трипілля, а назви Тріпура й Трипілля тотожні, вони означають «Тримісто». Ім’я Тарака, або Тара означає «Зірка», а в цьому ж ареалі маємо назву Тараща, яку можна тлумачити «Місце Тари» або «Місто Тари/Тараки». Неподалік — літописний Родень, названий, очевидно, за слов’янським Родом, а Род тотожний ведійському Рудрі, пізнішому Шіві.
Ці факти (їх значно більше), хоч і непрямо, дають підстави пов’язувати козацьке прізвище Моружченко з давньотамільським Муруґою, Муруґаном, тотожного індуїстському Сканді-Карттікеї, богові війни й перемоги. Коли ж так, то до певної міри можна говорити про наявність в українській антропонімії деякого дравідійського елементу, який, хоч і недосить виразно, прозирається. Скажімо, ім’я Аполлон, що його має грецьке божество, й індійське Ґопалан — дравідійська форма імені Ґопала на означення Крішни.
Втім, може й не варто дивуватися, адже дравідійські народи антропологи відносять до палеосередземноморської раси. А північні райони Тамілнаду населяють також представники альпійської і динарської рас.
Путренко Дмитро (РВЗ, 58; Чигиринський полк, сотня Голтвинська).
Сучасні українські прізвища Путра, Путря, Путрик, Путриченко. Є українська страва путря <247> — різновид їжі з вареного ячменю й солодкого квасу (СУМ, 502).
Зважаючи на рясний «індійський» пласт у прізвищах запорозьких козаків, є підстави пов’язувати прізвище Путренко з санскр. putra (хінді putr) — «син», «хлопчик». Жіночий варіант putri — «дочка», «дівчинка» (СРС, 396).
Є чоловічі імена Путра — «Син» і Путрака — «Синок». Ім’я Путра, наприклад, мав син жінки на ім’я Брахміштха, досл. «Найбрахміша» (від Брахма). Брахміштха також — одне з імен богині-воїтельки Дурґи, дружини Шіви. А ім’я Дурґа на теренах України засвідчене ще в IV ст. до н.е. Тут ім’я Дурґадеві — «Дурґа-богиня» мала дружина сіндського царя.
Є жіночі імена Путрі — «Дочка» й Путріка — «Донечка». Друге ім’я ще може означати «Статуетка». Є також імена Багупутрі, Багупутріка — «Багата на дочок», «Багата доньками». Чоловічий варіант цього імені — Багупутра, Багупутрака, «Багатий на синів», «Багатосинний».
Частий компонент путра в іменах богів:
Багупутрі, «Багатосинна», «Яка має багато синів» — Дурґа, дружина Шіви. Вона, як і її чоловік, зображається з тризубом;
Бгупутрі, «Дочка Землі» — Сіта, дружина царевича Рами. Про пошуки викраденої Сіти й звільнення її від злого демона Равани, «Ревуна» розповідає «Рамаяна». За переказами, Сіта, у ведах — богиня ріллі, народилася з борозни під час ритуальної оранки поля. Від чого й отримала ім’я Сіта — «Борозна»;
Вішнупутра, «Син Вішну» — Крішна, восьме земне втілення бога Вішну. Божества Вишень і Кришень знає «Влесова книга». Пор. також Вишнопіль — місто на Черкащині, назва якого тотожна індійській назві Вішнупур — «Місто Вішну»;
Сіндгупутра, «Син океану» — Місяць. За міфами, він виринув, коли боги й асури сколочували світовий океан, аби повернути втрачені під час потопу скарби. Давня індійська назва сучасної ріки Інд (Сінд) — Сіндгу, від якої жителі на її берегах називалися сіндгу або сінди. Назва країни, через іранське, а потім англійське посередництво прибрала форми Хіндустан, а тоді й Індостан, Індія. У межах історичної України було дві країни сіндів, дві Сіндики — у низів’ях Дніпра (Сіндська Скіфія) і на Таманському півострові;
Шівапутра, «Син Шіви» — Ґанеша. Слоноголовий бог, усувач перепон, втілення мудрості, покровитель усіх починань, а також мистецтв, літератури, учнів і студентів. У серпні-вересні відзначається десятиденне свято на його честь; <248>
Шріпутра, «Син Шрі» — бог кохання Кама. Шрі — інше ім’я Лакшмі, дружини Вішну, богині щастя, багатства й сімейної злагоди (тотожна балтійській Лайме та слов’янській Ладі). Боспорські написи знають двох боспорських цариць IV i III ст. до н.е. на ім’я Камасарія, де компонент Кама якраз і стосується індійського бога кохання;
Шурапутра, «Геройськосинна», «Що має богатирських синів» — ім’я Адіті, матері групи богів, яка у ведах виступає в зооморфному образі корови й іноді ототожнюється з Землею. Санскр. shura — «богатир», «герой». Ім’я Шура мав один із предків Крішни;
Уґрапутра, «Син Уґри» — Карттікея, син Шіви, бог війни. Інше його ім’я — Сканда. Уґра, «Несамовитий», «Шалений» — одне з імен Шіви.
Назви деяких планет теж містять компонент путра:
Бгупутра, «Син Землі» — Марс. Санскр. bhu — «земля»;
Равіпутра, «Син Раві» — Сатурн. Санскр. ravi — «сонце» (пор. єгипетського бога Сонця — Ра). Санскр. равівар — «неділя» (пор. англ. Sunday — неділя, досл. «день Сонця»);
Раджапутра, «Царський син», «Царевич» — теж Сатурн;
Сомапутра, «Син Соми» — Меркурій. Сома — одне з імен Місяця, інше ім’я якого — Чандра (пор. річку й село Шандра в Миронівському районі на Київщині).
Чимало імен могутніх воїнів також мають елемент путра:
Бгаґіратхіпутра, «Син Бгаґіратхі» — одне з імен могутнього епічного героя Бгішми, «Грізного» (пор. укр. прізвище Бушма). Бгаґіратхі, досл. «Бгаґіратхина» — одна з назв священної Ґанґи, за іменем легендарного царя Бгаґіратхи; ім’я царя означає «Колісниця щастя»;
Ваюпутра, «Син Ваю» — ім’я іншого богатиря, Бгіми, «Грізного». Ваю — бог вітру, інше ім’я якого — Ватар. Ім’я Ваю споріднене з укр. віяти, буревій, суховій тощо;
Ґанґапутра, «Син Ґанґи» — теж Бгішма, воєначальник кауравів у війні проти своїх двоюрідних братів пандавів, що складає основний сюжетний стрижень епосу «Махабгарати»;
Ґопутра, «Син корови//землі» — могутній воїн Карна, рідний брат п’яти братів-пандавів. Але він про це не знав, тож виступав проти них на боці кауравів. Після смерті Бгішми очолив військо кауравів;
Дгармапутра, «Син Дгарми» — ім’я Юдгіштхіри, найстаршого з п’ятьох братів-пандавів. Дгарма — бог справедливості, праведності, обов’язку-дгарми;
Марутапутра, «Син Марути» — Бгіма, ще один із п’ятьох братів-пандавів. Марута — інше ім’я <249> бога вітру Ваю (Ватара). У множині, марути — вітри в образі вродливих озброєних юнаків, тотожні марицям «Влесової книги» й вітрам, Стрибожим внукам «Слова о полку Ігоревім»;
Шантанупутра, «Син Шантану» — Бгішма. Шантану — цар, батько Бгішми. На схилі літ він нестямно закохався в юну доньку рибалки. Щоб батько зміг одружитися з нею, Бгішма дав обітницю безшлюбності, тому він вважається взірцем синівської відданості й любові.
Компонент путра в назвах:
Брахмапутра, «Син Брахми» — річка в сучасному штаті Ассам. Брахма — бог-творець, уособлює в тризубі праве вістря. Є і річка Брахмапутрі — «Дочка Брахми», що бере початок у тибетських Гімалаях і впадає в Ґанґу біля Бенґальської затоки;
Паталіпутра, «Син Паталі» — столиця стародавньої країни Маґадги в північно-східній Індії (нині Південний Біхар). З середини І тис. до н.е. Маґадга була могутньою державою і відігравала важливу роль в історії Давньої Індії. Столицею Маґадги була Ґірівраджа, або Раджаґріха, а тоді Паталіпутра, або Пушпаваті (суч. Патна). Засновником Паталіпутри вважається цар Путрака (хінді Путрак).
Входить путра навіть у назви рослин:
брахмапутрі, досл. «дочка Брахми» — рослина Discorea bulbifera;
муніпутра, «син муні» — рослина Artemisia Indica. Санскр. muni, досл. «мовчан», «мовчальник» — пустельник, який дав обітницю провадити відлюдницьке життя й ні з ким не розмовляти.
У буддійських текстах згадується один із найближчих і найздібніших учнів Будди — Шаліпутра, «Син стріли» (санскр. shali — «стріла»), по-українському Стрілюк, Стріленко, а можливо, й Шаленко, засвідчене в запорозьких козаків. Для прикладу можна назвати козака Яндру Шаленка з Корсунського полку (РВЗ, 135; сотня Горкушина). Не менш цікаве тут і ім’я запорожця — Яндра, яке не можна не співвіднести з Індрою. А Індра — верховне ведійське божество-воїн, ватажок небесного воїнства й цар богів.
Наявне путра і в етнонімі раджпути. Цей термін дуже значущий, бо творить цілий пласт індійського життя, індійської історії й етнографії.
Саме слово раджпут, первісно раджпутр (санскр. rajaputra), означає «син царя», «царський син», «царевич». У науковій літературі цю аристократичну верству найчастіше називають воїнським або військово-феодальним станом. Традиційно істинний <250> раджпут — горда й незалежна людина, винятково хоробрий і мужній воїн, подвиги якого оспівують романтичні балади й героїчні оповіді. Він ніжний син і люблячий чоловік, благородний у думках і вчинках, хоча вчинки ці рішучі й жорсткі, без зайвих емоцій. Це типовий раджпутський герой — воїн, вір. Він напрочуд нагадує запорозького козака, у запорожців багато спільного з раджпутами, починаючи з прізвищ і кінчаючи воїнськими ритуалами. Наприклад, коли раджпут чи козак вирушав у похід, то шаблю йому вручала жінка — мати або дружина. Недарма в козацьких піснях частий образ шаблі — вірної дружини козака. Раджпути виявляють мовні й етнічні зв’язки з половцями й печенігами, які відігравали помітну роль в українській історії (детальніше про це в І розділі книжки).
Раджпути — жителі Північної Індії, точніше — західної її частини, яка називається Раджастхан, Раджпутана або Раджвара — «Край/Країна царів». Вони — чи не єдиний народ Північної Індії, котрий із самого початку свого існування мав багату історіографічну традицію. Раджпути вважаються прямими нащадками ведійських кшатріїв-воїнів, хоча є і думка, що вони — скіфські й гуннські племена, що прийшли до Індії на початку І тисячоліття (Сдасюк, 82). У них існує численна давня верства бгатів — оповідачів-співців, зберігачів родоводів, які в історичних хроніках, героїчних піснях і баладах донесли до наших днів славну історію раджпутів. У зв’язку з санскр. bhata (хінді bhat), яке в індійців може бути іменем або прізвищем, привертають увагу численні козацькі прізвища Бут, Бутко, Бутейко, Бутович, Бутенко та ін.
Якщо вдатися до іранських фактів, то компонент із значенням «син» містить ім’я Шапур (вірм. Шапух). Його мали два знамениті перські царі з династії Сасанідів: Шапур І (242–272) й Шапур ІІ (309–379), а також кілька відомих перських воєначальників. Це царське ім’я утворене від первісного індоіранського kshatra+putra, яке на іранському грунті видозмінилося спершу в shahr-puhr, а тоді й у shah-pur, sha-pur, shapur (у деяких іранських та вірменській мовах і в shapuh). Це ім’я також означає «царський син», «син царя», «царевич» (НЯ, 41).
Наше цар похідне з індоіранського kshatr-hshatr-hshahr — «сила», «влада», «воїнський стан», через проміжні kshahr — hshahr — hshar — цар. Цей самий компонент у формі ksay і з тим самим значенням «правитель», «цар» наявний в іменах скіфських родоначальників — Ліпоксай, Арпоксай і <251> Колаксай. Іранські терміни шах, шох (є українські прізвища Шах і Шох) та падишах теж мають цей компонент. Численні українські прізвища Цар, Царко, Царик, Царук, Царенко, Царченко, Царевич тощо засвідчують, що предки їхніх теперішніх носіїв належали до воїнського стану.
Тож pur — «син» в імені Шапур сходить до індоіранського putr, яке в іранських мовах прибрало форм: парф. puhr, cуч. перс. pur, cередньо-перс. puch, давньо-перс. рush, вірм. puh (СЯ, 179). Те, що первісне putr у деяких іранських мовах прибрало форм puch (пуч) i push (пуш) спонукає думати, що ці форми властиві й українській мові, де виконують функції суфіксів — ук, — юк, — енко тощо в творенні українських прізвищ. Скажімо, українське прізвище Климпуш, очевидно, можна віднести саме до цієї категорії. Воно в такому разі означає «Син Клима», «Климів син» і є семантичним двійником українських прізвищ Климук, Клим’юк, Климко, Клименко. Що засвідчує й іранський слід у творенні українських прізвищ.
Щодо shahr, shah, то й вони служать для творення давніх і сучасних іранських імен: Шахзада — «Царський син», «Царевич»; Шахбудан — «Царський нащадок», «Царевич»; Шахдухт — «Царська дочка», «Царівна» (іран. duht — «дочка» споріднене із санскр. duhitar і давньослов. дщерь; європеїзоване жіноче ім’я Турандот сходить до Турандухт — «Туранська дочка», «Дочка Турану») тощо (Гафуров, 211–212).
Таким чином, козацьке прізвище Путренко правомірно пов’язувати з індоіранським putra (хінді — putr). Воно має саме індійську форму, бо в іранських мовах воно досить відчутно видозмінене. Тлумачення прізвища Путренко від putra, putr — «син» підтримується і досить поширеним у козаків та сучасних українців прізвищем Синенко. Воно, очевидно, походить саме від син, а не від синій. Для прикладу, в тому ж Чигиринському полку, де засвідчене прізвище Путренко, тільки в іншій сотні (Бужинській) служив і козак Степан Синенко (РВЗ, 35).
Принагідно зазначимо, що на Київщині є село Путрівка (Васильківський р-н), а в Косівському районі на Івано-Франківщині, біля села Люча є потік Путреда (СГУ, 453). Із санскриту ця цікава річкова назва означала б — «Дарувальниця синів», досл. «Синодавиця».
«Реестр Запорожского войска 1756 года», виданий 1997 року в Краснодарі, подає низку козацьких прізвищ, які мають виразне індоарійське забарвлення. Одне з <252> них — прізвище Ранджида, його має козак Джерелівського куреня Семен Ранджида (РЗВ, 24 — останній рядок першого стовпчика). Його можна співвіднести з індійським, точніше, пенджабським іменем Ранджіт (санскр. Ранджіта). Таке ім’я мав, наприклад, Ранджіт Сінх (1780–1839) — творець незалежної сікхської держави, котрий 1801 року коронувався як махараджа (великий цар) Пенджабу. В умовах розпаду Могольської імперії й англійського політичного втручання в північно-західній Індії він зумів об’єднати сікхські місалі (князівства) й створити сильну державу з добре оснащеною і організованою армією. Період існування незалежної сікхської держави вважається «золотим віком» пенджабської історії, а сам Ранджіт Сінх — як улюблений національний герой. Ім’я Ранджіт мав і Ранджіт Сітарам Пандіт, перший перекладач англійською мовою «Раджа-таранґіні» — історичної поеми про кашмірських царів, пам’ятки ХІІ століття, як і «Слово о полку Ігоревім». Між цими обома пам’ятками бенґальський перекладач «Слова» Джоґоннатх Чокроборті знаходить чимало спільного (наприклад, Гзак у «Слові» й Ґаззак у «Раджа-таранґіні»). Так що і козацьке прізвище Ранджида, і пенджабське ім’я Ранджіт засвідчуються майже в однаковий історичний період (друга половина ХVІІІ — перша половина ХІХ ст.).
Індійське ім’я Ранджіт містить два компоненти — ран (санскр. rana) — «битва», «війна» та джіт (санскр. jita) — «звитяжний», «переможний» або «звитяжець», «переможець» (SED, 221, 463). Таким чином, ім’я означає «Звитяжний/Переможний у битві», «Битвозвитяжний». Це cуто воїнське ім’я, цілком доречне і для імені індійського воїна-кшатрія, і для прізвища запорозького козака, теж, по суті, професійного воїна.
Компонент джіт винятково продуктивний в індійському іменотворенні: Аджіт — «Непереможний», Амарджіт — «Безсмертний звитяжець», Вішваджіт — «Переможець світу», Джаґджіт — «Звитяжець світу», Індраджіт — «Переможець Індра», Парамджіт — «Найвищий переможець», Сарваджіт — «Переможець усіх» тощо. На пенджабському грунті й собі можна назвати низку сучасних імен із цим компонентом, які сходять до глибокої давнини: Ґурджіт, Дальджіт, Індерджіт, Камалджіт, Канвалджіт, Карамджіт, Манджіт, Сарабджіт, Сімранджіт, Сурджіт, Суріндерджіт, Чаранджіт та інші. Серед них Аджіт — «Непереможний» виступає в індійській міфології як ім’я Вішну або Шіви, Вішваджіт, «Світозвитяжний» — теж епітет Вішну, що вкрай важливо для <253> нас, оскільки поклоніння цим обом божествам засвідчено в Україні з найдавніших часів; досить рясно відбиті їхні імена й епітети в прізвищах запорозьких козаків. Крім того, терміном вішваджіт означається сіть бога Варуни, який стежить за праведністю на землі і своєю сіттю виловлює грішників. Вішваджіт також — одна з ритуальних частин багатоденного обряду жертвоприносин корові.
Є й інші терміни на означення певних жертовних обрядів чи ритуалів. Наприклад, сварджіт, або сварґаджіт — особливі жертвоприносини, здійснювані на спеціальному жертовному багатті, запаленому від домашнього вогнища; при цьому передбачуваною метою цих пожертвин є небо-сварґа, через що й назва — сварґаджіт, «досягання або завоювання неба». В індійській міфології сварґа — рай Індри, куди після смерті потрапляють полеглі на полі битви воїни. У сварзі знаходиться столиця Індри — Амараваті, де Індрі прислужують марути (божества бурі, вітру й грози, тотожні Стрибожим внукам «Слова о полку Ігоревім») й боги, а небесні танцівниці-апсари й небесні музики-ґандгарви звеселяють його танцями й музикою. «Влесова книга» знає як сварґу, так і марутів, які в цій пам’ятці виступають як мариці.
Є ще й жертовний обряд абгіджіт — «всепереможний», де санскр. abhi — префікс із значенням «довкола», «довкруж», «скрізь», тотожний нашому префіксу об- у словах обходити, обговорювати, обмірковувати, обмірювати тощо. Є в сучасних індійців і чоловіче ім’я Абгіджіт. Його має, зокрема, Абгіджіт Халдар, не так давно перший секретар посольства Індії в Україні, а зараз співробітник індійського посольства в США. Прізвище Халдар, до речі, утворене з епітету на означення старшого брата Крішни — Балавіри-Баладеви (санскр. Haladhara, хінді Haldhar, Haldar — «Плугодержець»), ім’я якого відбите в запорозьких козаків як прізвище.
Ім’я Індраджіт може означати не тільки «Індра переможний», але й «Переможець Індри». Бо індійська міфологія знає сюжет, коли цар богів і ватажок небесного воїнства Індра зазнав поразки від Меґханади, сина злого демона Равана (Ревуна), битву з яким царевича Рами описує давньоіндійська епічна поема «Рамаяна». Меґханада, на прохання бога-творця Брахми й при допомозі чарів переміг Індру, зв’язав його і приставив на Ланку, острів-столицю Равана. За що й отримав від Брахми епітет Індраджіт — «Переможець Індри». Водночас Брахма сказав Індраджітові, що той буде непереможним доти, доки перед битвою при<254>носитиме пожертву богові Аґні-Вогневі. У війні Рами з Раваном він, ставши невидимим, зумів поранити Раму та його брата Лакшмана. Зрештою, Лакшман, улучивши мить, коли Індраджіт готувався до жертвоприносин Аґні, здолав його у смертельному двобої. Нагадаємо принагідно, що відлуння битви Індри зі змієм Врітрою, аналогом якого в «Рамаяні» виступає Раван, зберігають українські веснянки, щедрівки й колядки, в яких Врітра виступає як злий цар Ворот або Воротар.
У «Махабгараті» царі незрідка мають імена з компонентом джіт. З допомогою джіт творяться також терміни із значенням подолання чогось: джітендрій — «який приборкав почуття», тобто відлюдник, аскет; неміджіт, «приборкувач світу» — ціпок зі священного дерева ашваттхи (смокви), а переносно — «всепереможна ваджра». Ваджра — перун, громова стріла бога Індри, якою він подолав і змія Врітру; копаджіт — «який приборкав гнів», де копа — «гнів», «несамовитість» походить від санскритської дієслівної основи kupa «дратуватися», «гніватися», «обурюватися», спорідненої з укр. кипіти (наприклад, від гніву, обурення).
Що ж до першого компонента в імені Ранджіт, тобто ран (санскр. rana, хінді ran) — «війна», «битва», то й він частий в індійських іменах. Це, зокрема, імена: Ранвір — «Герой у битві», Рандгір — «Мудрий у битві», Ран’юдга — «Воїн битви» (пендж. Ранджудг). Ім’я Ранамалла — «Богатир у битві» мав син воєначальника в романі «Аванті-сундарі-катха» («Оповідь про красуню Аванті») Дандіна (VІІ ст.), який писав на санскриті. Інший твір цього автора, «Даша-кумара-чаріта» («Пригоди десяти юнаків») переклав російською ще 1914 року перший український санскритолог Павло Ріттер (1872–1939).
Слово ран творить і терміни, пов’язані з військовою справою: ранбгумі, ранкшетра, ранстхана — «поле битви», ранпрія — «битволюб», «війнолюб», ранстамбга — «військовий трофей», рантур’я, рандундубгі — «бойовий барабан» тощо (СРС, 536–537).
Щодо бойових барабанів, то джерела повідомляють, що десятий сікхський ґуру — Ґобінд Сінх (1666–1708, ґуру з 1675 до 1708 рр.) звелів виготовити величезний барабан, щоб підтримувати бойовий дух воїнів і надихати їх на битву — без цього барабана ґуру вважав бойове оснащення свого війська неповним. У ті часи користуватися таким барабаном міг тільки незалежний правитель (раджа) і тільки в межах своїх володінь. Бити в нього у володіннях іншого правителя вважалося вкрай ворожою дією і вважалося оголошенням війни. Цей небачений барабан назвали Ранджіт <255> Наґара — Переможновійний Барабан. Завершення роботи над ним відзначалося моліннями, роздачею освяченої їжі — паршаду (санскр. prasad). Поглянути на диво-барабан і послухати його оглушливе гримотіння люди йшли звідусіль. Після належних урочистостей, ґуру Ґобінд Сінх і його почет вирушили з тим барабаном на полювання. Неподалік міста Біласпур, яке належало іншому правителеві, барабан загримотів ще дужче. Тамтешні жителі, звиклі до частих гірських гроз, спершу подумали, що то гримить грім і наближається гроза. Коли правителю доповіли, що то насправді велетенський барабан, гідний поклоніння і що Ґобінд Сінх винятково хоробрий і має велике військо, то відразу послав до нього гінця з повідомленням, що стає його союзником (РС, 219–220).
У цій історії цікава й назва Біласпур, яка містить компонент Білас (пур — «місто»). Індійці знають ім’я Вілас, пенджабська форма якого — Білас. Входить це слово й компонентом у складні імена, наприклад, Рамвілас — «Захват/Екстаз Рами» (зокрема, у відомого поета хінді Рамвіласа Шарми); у пенджабців побутує ім’я Ґурбілас. Ім’я Віласашіла має цар в «Океані сказань» кашмірського поета Сомадеви (ХІ ст.). А в українців побутує прізвище Білас. На індійському грунті існують дві форми цього імені — Вілас і Білас, як і дві форми імені брата Крішни — Балвір і Балбір (у козаків теж дві форми прізвища — Бальвір і Балбир). Епітет Віласін або Біласін мали Крішна, Вішну, Шіва й Кама, бог кохання. Знаменита Курукшетра — «Поле Куру», де відбулася битва, описана в «Махабгараті», в буддійський період називалася Шрікантхадеша — столицею її якраз і було місто Біласпур.
Слово vilas у санскриті — «бажання», «прагнення», «жадання», «любов» (СРС, 603), його складають компоненти vi й las. Де vi — префікс, що посилює значення основного слова, тобто las. Сама ж дієслівна основа las має значення «хотіти», «бажати» (пор. укр. ласий) і «гратися», «пестити», «обіймати» (пор. укр. ласка, яке в польській мові має значення «любов», «кохання»). Такі українські слова, як ласун, ласувати, ласкавий, ластитися та інші, споріднені з санскритською основою las (ЕСУМ, ІІІ 196–197). Укр. ласочка — пестливе означення дівчини або жінки співвідноситься з санскр. vilasini — «чарівна/приваблива дівчина/жінка», «дружина», «кохана» й vilasavati, — «грайлива/кокетлива дівчина/жінка» (СРС, 603); санскр. vati — суфікс, тотожний українському суфіксові виця.
Серед чоловічих «воїнських» імен на особливу увагу заслугову<256>ють імена Рандгір і Ранвір. Насамперед тому, що містять компоненти дгір і вір, які мають українські відповідники, зокрема, в іменах, прізвищах і навіть племінній назві (Севір, сівери). Дгір — із санскриту «мудрий», виявляє спорідненість з іменем відомого київського князя — Дір. А надто в світлі того, що поляни означаються літописцем Нестором як «мудрі й смислені», а епітети Мудрий та Осмомисл («Восьмимудрий», тобто наділений мудрістю вісьмох богів, захисників восьми сторін світу) мали два князі Ярослави, київський і галицький. Свята Софія — теж Божественна Мудрість. У пенджабців і сьогодні побутує ім’я і прізвище Дгір: Сантокх Сінх Дгір — сучасний пенджабський письменник, Дгір Маль — син одного із сікхських ґуру. Дгір може входити й компонентом у складні імена: Бгагат Дгірен, Дгірмаль Рамчанд, Рандгір Харе, Рандгір Сінх тощо. Героєм п’єси Шрініваса Даса «Рандгір та його кохана» має ім’я Рандгір. Тобто Рандгір — суто воїнське ім’я, яке означає «Мудрий у битві», «Битвомудр».
Ім’я Ранвір у пенджабській формі — Ранбір. Воно теж має два компоненти — ран і вір, де вір — «герой», «богатир», «звитяжець» (СРС, 615). Тож ім’я Ранвір означає «Герой/Богатир битви». Імен із компонентом вір надзвичайно багато в індійському іменнику, зокрема, й пенджабському. Причому й цей компонент може виступати і як окреме ім’я, і як компонент у двоосновних іменах, перший або другий. Ось лише деякі з них, пенджабські й переважно сучасні, але які корінням своїм сягають глибокої давнини: Бір, Балбір, Бірбаль, Бірендра, Бірбгадра, Дальбір, Даяльбір, Джасбір, Дильбір, Дгарамбір, Каранбір, Манбір, Махабір, Раґхбір, Сатібір, Сукхбір, Харбір тощо. Компонент бір у цих іменах мовою хінді звучить як вір. Справжнє ім’я популярного свого часу і в своїй країні, і в Україні індійського кіноактора Раджа Капура, згодом кінорежисера, який 1948 року заснував власну кіностудію «Р.К.Філмз» — Ранбіррадж Капур. Саме фільми з його участю («Бродяга», «Пан 420» та інші) значною мірою вплинули на те, що я ступив на індологічну стезю.
Із санскритських імен, засвідчених у давніх пам’ятках, можна відзначити: Вірасена — у батька відомого епічного героя Наля, чоловіка царівни Дамаянті; батька Шудраки (пор. українські прізвища Шудрак, Шудрик, Шудря, козацькі — Шудренко, Шудриченко), царя і драматурга V століття, автора п’єси «Глиняний візок», звали Вірадатта, «Даний Вірою», де Віра, «Герой» — один із епітетів Вішну-Крішни; Вірапала, «Воїн-герой» — цар, на честь <257> перемоги якого була написана величальна п’єса; Вірабгадра — одне з утілень бога Шіви, а за іншими версіями — його син. У пуранах — індійських билинах — Вірабгадра (хінді — Вірбгадра) — тисячоголове страхітливе чудовисько. Воно постало з вуст Шіви, щоб покарати богів, які образили Шіву на пожертвинах бога Дакші, котрий у пізніх ведах прибирає рис бога-отця.
Дакша, влаштовувач найперших у світі жертвоприносин, не запросив на цю виняткову подію грізного Шіву. А не запросив тому, що Саті, донька Дакші, всупереч батьковій волі побажала стати дружиною Шіви. І доччині слова, що Шіва — наймогутніший із богів і що його слід запросити на жертвоприносини, не переконали Дакшу. Тоді зрозпачена Саті кинулася в жертовне багаття. Дізнавшися про це, Шіва примчав на дійство, відтяв Дакші голову й, знетямлений, почав несамовито танцювати з безживною Саті на руках. Щоб урвати той несамовитий танок, бог Вішну розтяв тіло Саті на п’ятдесят частин і розкидав по Землі; місця, де вони впали, стали святими місцями. Дакші, замість відтятої голови, він приставив цапину голову; так його звичайно й зображають — з цапиною головою.
А Саті згодом відродилася вже як Ума, дружина Шіви. Саме з Саті індійська міфологічна традиція пов’язує звичай саті — самоспалення вдів на поховальному вогнищі померлого чи загиблого чоловіка. Цей звичай згадується ще в ведійських текстах, в епосі саті здійснюють дружини знатних воїнів-кшатріїв. Згадується він і в розповідях греків про індійський похід Олександра Македонського. З нової ери цей кшатрійський звичай поширюється серед брахманських (жрецьких) верств, а в середньовіччі до нього вдаються навіть нижчі верстви. Індійська історія знає випадки масового самоспалення жінок, особливо серед войовничих маратхів і раджпутів. Вторгнення в Індію шаків (скіфів) і розселення їх у північно-західних областях країни теж, на думку індійських дослідників, сприяло поширенню саті. Маратхи й раджпути, споконвічні воїни, дотримувалися його особливо ревно. У штаті Махараштра знаходять багато невеличких пам’ятників, витесаних з каменю і присвячених вдовам, які спалили себе. У раджпутів побутувало групове самоспалення жінок, яке здійснювалося, коли перемагав ворог. Після смерті першого правителя об’єднаного Пенджабу Ранджіта Сінха 1839 року, ті з його дружин, які походили з раджпутів, спалили себе на його поховальному багатті разом із сімома служницями. Присутні при цьому сікхи не <258> перешкоджали цьому масовому самогубству з поваги до раджпутських звичаїв.
Компонент вір входить не тільки в чоловічі імена, а й у назви міст і важливі терміни. Він наявний в іменах і прізвищах, зокрема, письменників — Віра, Вір Саксена, Віджайвір Тьяґі, Вірендра Мішра, Віркумар Адгір тощо. В Індії є місто Вірапур — «Місто героїв» або «Геройське місто»; віра, «геройство» — одна з десяти рас (емоцій), неодмінних у поетичному чи драматичному творі; вірасана, «геройська поза» або «геройська асана» (пор. рос. осанка) — йогічна сидяча поза, при якій права нога підігнута під себе, а ліва, зігнута в коліні, поставлена перед собою; віратва — «геройство», причому закінчення тва в індійському слові та тво в українському — тотожні походженням і значенням. Терміном наравіра — «герой серед мужів», який може бути й чоловічим ім’ям, означається хоробрий, мужній чоловік; дгармавіра, що теж може бути чоловічим іменем (наприклад, відомий індійський поет Дгармавір Бгараті), означається праведна, чеснотлива людина, яка дотримується дгарми, тобто віри, праведності; данавіра — дуже ліберальний чоловік тощо.
Таким чином, прізвище українського козака — Ранджида має свого близького індійського родича — ім’я Ранджіт.
Рева Гнат, Рева Назар (108; 110; Канівський полк, сотня Богданенкова); Рева Гаврило (338; Переяславський полк, сотня Басанська); Рева Іван (400; Миргородський полк, сотня Сенчанська); Рева Дмитро (402; Миргородський полк, сотня Панковська); Рева Богдан (422; Полтавський полк, сотня Борковська); Рева Грицько (423; Полтавський полк, сотня Балаклійська); Рева Іван (425; Полтавський полк, сотня Лукомська); Рева Василь (484; Чернігівський полк, сотня Конотопська). Всього — 9.
Ревенко Павло (164; Корсунський полк, сотня Ольшанська); Ревенко Стецько (184; Білоцерківський полк, сотня Чорнокаменська); Ревенко Мізин (213; Уманський полк, сотня Бабанська); Ревенко Яхно (271; Кальницький полк, сотня Борщаговська); Ревенко Іван (300; Київський полк, сотня Трипільська); Ревенко Мисько (326; Переяславський полк, сотня Івана Бабича); Ревенко Дмитро (350; Кропивнянський полк, сотня Кропивнянська); Ревенко Іван (458; Прилуцький полк, сотня Кропивенська). Всього — 8.
Ревко Гринько (337; Переяславський полк, сотня Басанська). <259>
Ревченко Степан (457; Прилуцький полк, сотня Гуровська).
Ревеня Костя (449; Прилуцький полк, сотня Переволачинська).
Ревика Петро (302; Київський полк, сотня Обухівська).
Ревака Семен (283; Кальницький полк, сотня Віницька).
Реваченко Бажина (244; Брацлавський полк, сотня Білоусівська).
Рев’яченко Ничипір (477; Чернігівські полк і сотня).
Ревсака Федір (198; Білоцерківський полк, сотня Коростишова).
Ревченя Карпець (125; Канівський полк, сотня Стаяцька).
Ревниш Іван (368; Кропивнянський полк, сотня Курінська).
Ревут Сила, Ревут Опанас (106; Канівський полк, сотня Кулагинська); Ревут Денис (300; Київський полк, сотня Трипільська).
Ревутенко Корній (106; Канівський полк, сотня Кулагинська); Ревутенко Іван (340; Переяславський полк, сотня Козельська); Ревутенко Мишко (344; Переяславський полк, сотня Муравська).
Ревущенко Гнат (120; Канівський полк, сотня Межиріцька).
Ревуцький Ярема (188; Білоцерківський полк, сотня Фастівська).
Ревба Мисько (321; Переяславський полк, сотня Коваленкова).
Ревбенко Марко, Ревбенко Тиміш (339; Переяславський полк, сотня Гоголівська), Ревбенко Максим (339; Переяславський полк, сотня Богданівська). (В оригіналі Ровба і Ровбенко).
Всього — 39 прізвищ на Рев.
Сучасні прізвища: Рево Михайло Васильович (1889–1962) — український вчений у галузі ветеринарії і медицини, доктор медичних наук, заслужений діяч науки УРСР (з 1948 року). Похований у Чернігові (ЕДЧ, 698).
Українські топоніми: Ревбинці, Ревівка, Реутинці, Реутів (ОЛУ, 151, 145); Ребухи (очевидно, первісно Ревбухи), Райгород — (153); Рай (143), Раїв (140), Райківщина (164), Ревунівське (ЕДЧ, 699), Райгородок (696), Райозеро (ЕДП, 820).
Гідроніми: Ревка, Ревущина, Ревучий, Ревазівський, Ревна, Ревнище, Рванець — притока Ревни, Рванецьке (ЕДЧ, 698), Ревень, Ревенька, Ревина (Ревена), Ревка, Ревківський, Ревничний, Ревняк, Ревна, Ревново, Ревун (всього 5), Ревунець, Ревуха (4 болота в басейні Сіверського Дінця), 2 річки (Київщина і Рівненщина) й ручай у басейні Горині, Ревуцького, Ревуча, Ревучий, Ревучий Єрик, Ревущина, Ревчик, Рвач, Рванець (Ірванець), притока Ревни (СГУ, 458). Також Раївка, Раївський, Райківка, Райкова, Райковий, Райок-Мокрий (456).
Сюди ж, можливо, стають і загадкові ревуги зі «Слова о полку Ігоревім».
Індійські імена: Реваті — 27 накшатра, тобто сузір’я, яке <260> складається з 32 зірок; Рева — цар країни Анарти; Реват або Райват — цар, син царя Реви; Реваті — дружина Балавіри, брат Крішни; Реванта — син Сонця, ватажок міфічних духів ґух’яків.
Індійські топоніми й гідроніми: Рева — ріка, ототожнювана із сучасною Нармадою (Нарбадою) і згадувана в написі на камені царів Яшодгармана й Вішнувардгани; її згадує «Бгаґавата-пурана» й «Меґха-дута» («Хмара-вістун») Калідаси. Реваті — маленька річка, що тече біля храму Паршванатха в Біджхолі, названа за місцем прощі Реваті-кунда (HG, 328); Ревана — село, ототожнюване з сучасним Рандґолапуром, за чотири милі на північний схід від Біджхолі (HG, 328); Реваті-двіпа — «Острів Реваті» — одне з важливих торгових міст на західному узбережжі Індії (ототожнюється із сучасним Ґоа); Райвата — місто в Індії; Райватака — давня назва гори Ґірнар у Ґуджераті.
Санскр. rai — «багатство», rayvat — «багатий», revanta — «багатий», «розкішний», «пишний» (СРС, 548).
Внучка царя Реви й дочка царя Ревати — царівна Реваті була дружиною Балавіри, старшого брата Крішни. Давньоіндійські перекази оповідають, що царівна була незрівнянної вроди, і батько, вважаючи, що на всій землі їй не знайдеться гідної пари, звернувся за порадою до самого Брахми. І той порадив у женихи Балавіру, часткове втілення Вішну. Ось як розповідає про їхнє одруження «Прем-сагар» («Океан любові») Лаллу джі Лала, твір, що його 1937 року переклав російською Олексій Баранников — індолог-академік, уродженець Золотоноші, чия індологічна діяльність починалася в Києві.
Коли Крішна, Балавіра та їхнє плем’я переселилися в Двараку, то ядави після тривог і злигоднів знову відчули справжню радість життя. Люди прийшли до Уґрасени, правителя Двараки, й сказали йому, що Балавірі пора одружитися. Уґрасена закликав до себе жерця, дав грошей і кокосових горіхів, поставив на чоло тілак-цятку й звелів вирушати на пошуки дружини для брата Крішни. Брахман через якийсь час прийшов до царя Райвати в країні Анарта, й висватав його доньку Реваті. І разом із жерцем Райвати й подарунками для Уґрасени повернувся до Двараки. Цар Уґрасена врочисто прийняв подарунки і влаштував для всіх щедру учту. А невдовзі й сам Уґрасена з почтом вирушив до Анарти, де Балавіра й пошлюбив царівну. Після весілля Крішна й Балавіра вирушили до Кундіни, столиці царства Відарбга і там прямо з весілля викрали Рукміні, доньку <261> царя Бгішмаки, яка й стала дружиною Крішни.
«Вішну-пурана» подає дещо іншу версію цього одруження. Реваті була такої вроди, що батько вже й не сподівався знайти їй гідного жениха. Тож він пішов із донькою до бога Брахми — на пораду. Брахма саме насолоджувався співом двох небесних музик-ґандгарвів на ім’я Хаха і Хуха. Коли пісня скінчилася, Райвата сказав Брахмі, що його привело на небеса, й назвав кількох юнаків, що їх він мав на оці для доньки. Брахма тільки всміхнувся і мовив, що за час, поки вони слухали божественний спів, минуло не одне тисячоліття, тож нікого з тих, кого він назвав, давно немає. І порадив Райваті повернутися на землю й віддати доньку за Баладеву, часткове втілення Вішну, тим більше що він і живе в царстві, яким править Райвата.
Цар так і вчинив — повернувся на землю, знайшов Балавіру й запропонував у дружини свою доньку. Проте царівна виявилася зависокою і завеликою для нього, бо на землі люди за їхню відсутність здрібніли. Балавіра лемехом свого плуга пригнув Реваті до землі, й вона прибрала звичайного людського зросту. Тоді Балавіра одружився з нею (DI ІІІ, 273–274).
Цар Райвата, свідчить «Махабгарата», правив у країні Анарта — так називалася колись північна частина Саураштри (теперішній півострів Катхіявар у штаті Ґуджерат, Західна Індія). Епос описує Анарту як країну ядавів, народу Крішни й Балавіри, а їхньою столицею була Дварака — «Багатобрамна» (DI I, 77). Коли Крішна з племенем через напади ворогів залишив Матхуру й прибув до Анарти, то спорудив серед моря фортецю, й назвав Двараваті або Дварака, яка стала його столицею. Після смерті Крішни, мовлять перекази, цю неприступну фортецю поглинуло море. Зараз Дварака (Дваріка, Дварка) — одне з семи священних міст Індії, відоме місце прощі.
Оскільки Реваті стала дружиною Балавіри, то одним із його імен стало Реватіраман — «Чоловік Реваті».
Хорезмійський енциклопедист Абу Рейхан Біруні (973 — 1048) у своїй «Індії» пише, що за уявленнями індійців, Сатурн, син Сонця, народився на лунарній станції Реваті (Бируни, 266). І що коли в місяці картік (8-й місяць індійського календаря, жовтень-листопад) Місяць перебуває в сузір’ї Реваті, останній із лунарних стоянок, то цього дня люди постують, на честь пробудження Вішну від сну. Піст має назву деотт хіні, тобто «вставання бога». Цього дня індійці, за Біруні, мажуться коров’ячим гноєм і розговляються молоком. Це <262> день — перший із п’яти днів, що мають назву бгішма панчаратрі, коли люди постяться на честь Вішну. Другого дня розговляються брахмани, а вже за ними — всі інші люди (Бируни, 485–486).
Він же відзначає, що п’ятнадцятого числа місяця ашваюджа, коли Місяць знаходиться в Реваті, буває свято пухая, під час якого індійці борються один з одним і влаштовують ігри з тваринами. Свято присвячене Крішні, бо його дядько Канса цього дня змусив його боротися перед собою (Бируни, 488).
Щодо божества Реванти, сина Сонця, ватажка ґух’яків — міфічних духів, то Бируні пише, що «Ідола Реванта, сина Сонця, (зроби) верхи на коні, ніби полювальника» (Бируни, 137).
Назву Райвата (інакше — Райватака) мала й гора, яка зараз називається Ґірнар (від Ґірінаґар — «Гора-місто»). Про неї епос мовить, що вона укріплена й неприступна для ворогів. Саме на горі Райвата, засвідчують джайнські джерела, Немінатха, 22-й тіртханкар (спаситель) джайнів, зрікся мирського світу. Тому ця гора — священне місце для джайністів. Сучасна гора Ґірнар, колишня Райвата, висотою 1050 метрів, розташована біля міста Джунанаґара в Саураштрі (Катхіявар). Тут чимало храмів, але найголовніший, збудований у ХІІ ст., присвячений Немінатху. На гранітніх скелях неподалік виявлено висічені написи, найдавніші з яких є так звані «едикти Ашоки» (ІІІ ст. до н.е.). А пізніші відносяться до правління царів Рудрадамани (ІІ ст.) й Скандагупти (V ст.).
«Махабгарата» подає барвистий опис гори Райватаки, коли там відбувалося велике свято врішніїв та андгаків, під час якого брахманам роздавали щедрі дари. Гору всипали розкішні палаци, прикрашені коштовним камінням і деревами діпа-врікша, там грали музики, танцюристи танцювали, а співці виводили пісень. Юнаки-врішнії (рід ядавів) красувалися на колісницях, оздоблених золотом. Городяни з родинами, хто пішки, а хто на колісницях, сотнями й тисячами прибували туди. Приїхав і могутній Балавіра, захмелений вином, із Реваті і в супроводі музик. Багато могутніх богів, царів і героїв удостоїли своєю присутністю ту урочистість. Саме там Арджун, що прогулювався з Крішною, побачив Субгадру, його сестру, й відразу закохався в неї. Крішна порадив йому викрасти Субгадру, бо хоча сваямвара (вибір дівчиною чоловіка) і кшатрійський звичай, але невідомо, чи вибере вона саме його.
Все так і сталося, а Крішна навіть допоміг Арджуні викрасти свою сестру. Дізнавшися, що дівчина пішла поклонитися горі Рай<263>ватаці, Арджуна на золотій колісниці теж вирушив туди. Субгадра тим часом, ушанувавши царя гір Райватаку й усіх богів, обійшла на знак пошани гору зліва направо й вирушила до Двараки. Обхід зліва направо, прадакшіна, дуже давній обряд, який у індійців виражає найглибшу повагу. При цьому здійснювач прадакшіни завжди повернутий правим боком до того, довкола кого здійснюється обхід; цим він засвідчує свої добрі наміри.
Арджун підомчав до неї і підхопив дівчину на колісницю. Коли це почули жителі Двараки, то обурилися вчинком Арджуни. Тоді Баларама у вінку з лісових квітів, у блакитному вбранні, закликав їх не гарячкувати, а послухати Крішну. Той зумів заспокоїти людей, і Субгадра стала дружиною могутнього Арджуна. У нього під час війни Крішна був колісничим, йому він виклав своє філософське вчення, що склало знамениту «Бгаґавадґіту» (АП, 547–549).
Окрім 12 знаків зодіаку ведійська астрологія знає 27 сузір’їв або накшатр — місячних стоянок. У ведах ці 27 накшатр розглядаються як живі істоти — дружини Місяця-Чандри. Кожна з накшатр займає 13° 30’ зодіаку, тому кожен знак зодіака включає три сузір’я. У давнину гороскоп тлумачився з характеристики сузір’я, під впливом якого перебуває Місяць. Скажімо, «Шрімад-бгаґаваті», дуже давній текст, мовить, що Крішна народився під винятково сприятливим сузір’ям Рохіні. Рохіні (10° — 23° 20’ Тельця) складається із 42 зірок у формі дерева баньян; найяскравіша з них у греків — Альдебаран. Рохіні означає «Руда корова». У ведах Рохіні — мати Балавіри (ВА, 142, 154).
У міфології пуран 27 накшатр доньки Дакші-Праджапаті, одного з десяти синів бога-творця Брахми. Дакша віддав їх заміж за Місяця-Чандру, котрий кожен день місячного календаря проводить з однією дружиною. У списку цих 27 дружин Місяця-Чандри четверта — Рохіні, а двадцять сьома — Реваті, «Багата», «Добробутна». Сузір’я Реваті (16° 40–30° градусів Риб) включає три зірки; грецька назва його — Piscium. Реваті, як ми знаємо, звалася дружина Балавіри. Таким чином, два сузір’я-накшатри, Рохіні й Реваті, безпосередньо стосуються Балавіри, землеробського божества. Що, звичайно ж, не випадково. Ми маємо справу з землеробським календарем, невіддільного від астральних культів. Що засвідчує землеробський характер населення, яке творило цей календар.
«Чхандоґ’я-упанішада» — одна з найдавніших і найпопулярніших пам’яток, пов’язана з «Самаведою» («Ведою піснеспівів»), в одному з розділів мовить:<264>
«Кози — звук «хім», вівці — прастава, корови — удґітха, коні — пратіхара, людина — нідгана. Це реваті, виткана на худобі.
Хто знає, що ці (вірші) реваті виткані на худобі, той володіє худобою, досягає повного терміну життя, живе в блискові, багатий нащадками, великий силою. Тож нехай він не дорікає худобі — такий заповіт» (ЧУ, 67).
У цій пам’ятці мовиться про взаємозалежність у ланцюжку істоти — земля — вода — рослини — людина — мова — річ (гімн «Ріґведи») — саман (краща частина річа) — удґітха (найкращий із звуків). Кожна наступна ланка — основна сутність попередньої. За коментатором Шанкарою, земля підтримує всі істоти, вода нерозривно пов’язана з землею, рослини виникають із води, людське тіло живиться рослинами, мова — вища здатність людини, річ — найкраще в мові, що не вимовляється, саман — найкраща частина річа, яка дає найбільшої радості співцеві й слухачеві, удґітха, або Ом (Оум) — найкращий із звуків, сутність сутностей (ЧУ, 146). Усіх різновидів саману десять: ґаятрі — життєві сили, ратхантара — вогонь, вамадев’я — злягання, бріхат — сонце, вайрупа — дощ, вайраджа — пори року, шакварі — світи, реваті — худоба, яджняяджнія — частини тіла, раджана — божество. Все це разом складає саман. Ці різновиди саману послідовно співставляються з 10-ма різними феноменами космічного й індивідуального плану, на яких вони відповідно «виткані». Водночас хім, прастава, удґітха, пратіхара й нідгана в цитованому тексті — частини саману.
У Давній Індії жрецтво поділялося на чотири групи, а кожна група належала до однієї з чотирьох вед — «Ріґведи», «Яджурведи», «Самаведи» й «Атхарваведи». Кожна група мала верховного жерця, котрий і собі мав трьох жерців-помічників, які відповідали за певний співочий і музичний елемент ритуалу. Верховний жрець із групи «Самаведи» (веда співу й мелодій) називався удґатрі (або удґатар) — він був провідним співцем гімнів цієї веди. Його помічники — прастотрі (прастотар), пратіхартрі (пратіхартар) і субрахманья, відповідно «величальник», «стримувач» і «прихильний до брахманів». Вони виконували окремі розділи «Самаведи», знали їхню мелодику і очолювали хор жерців, коли ті співали гімни, написані у відповідних метричних розмірах. Хім, або хімкара — початкове звернення верховного жерця-удґатара, прастава — наступний за ним спів прастотара, удґітха — спів, виконуваний удґатаром, пратіхара — спів пратіхартара після удґатара, нідгана — заключний вигук удґатара <265> і його помічників. Цей п’ятирізновидний саман називається панча-бгактіка, а п’ять частин саману ототожнюються з п’ятьма різновидами світів (земля, вогонь, повітряний простір, небо, сонце), дощу (передгрозовий вітер, збирання хмар, випадання дощу, спалахи блискавок і грім, дощ вщухає), вод (збираються хмари, іде дощ, води, що течуть на схід, води, що течуть на захід, океан), пір року (весна, літо, дощовий сезон, осінь, зима), худоби (кози, вівці, корови, коні, людина) й життєвих сил (дихання, мова, око, вухо, розум). Вшановування п’ятирізновидного саману в цих феноменах приносить шанувальнику відповідні блага.
Тож, наприклад, хім для першого різновиду, тобто ґаятрі — це розум, бо розум — перша серед життєвих сил; прастава — мова, бо все починається з мови; удґітха — око, найважливіше з органів чуттів; пратіхара — вухо, бо не сприймає неприємних слів; нідгана — дихання, бо під час сну всі чуття й почуття упокоєні в життєвому диханні. Так і для інших різновидів саману є свої відповідники на рівні частин саману. Та оскільки цього вимагає наша тема, то наведемо ще відповідники для восьмого різновиду самана — реваті. Хім для нього — це кози, бо вони згадані першими серед тварин; прастава — вівці, бо вони супроводжують кіз; удґітха — корови, бо вони найголовніші серед худоби; пратіхара — коні, бо вони возять людей; нідгана — людина, бо саме від людини залежать тварини, вона — вищий ступінь у розвитку тваринного світу. З кожною праставою, удґітхою та пратіхарою пов’язується певне божество й певні природні та космічні феномени. Наприклад, прастава стосується мови, сонця, що зійшло, народження хмари, літа, повітряного простору, овець, шкіри, вітру, трьох світів; удґітха — очей, полум’я, полудня, дощу, дощового сезону, корів, м’яса, сонця і тріади — вогонь, вітер, сонце тощо.
Як бачимо, термін реваті тут стосується саме худоби. Сузір’я Реваті стосується місячного календаря, з чого й висновок, що термін реваті пов’язаний із місячним календарем. І що ведійські арії, які створили цей календар і користувалися ним (користуються і сьогодні), були осілим, землеробським населенням. Батьківщиною цих уявлень слід вважати і територію сучасної України, бо звідси вирушили ведійські арії до Індії, де, за висловом українського індолога Михайла Калиновича, вони «тільки доспівували пісень, складених на своїй прабатьківщині».
Схоже, санскр. rai — «багатство», що має авестійський відповідник, здатне пояснити давній <266> слов’янський термін рай, який існував задовго до християнства і який досі не має задовільного тлумачення. Наше рай — обитель прабатьків, предків, праведних людей; ним також означається неземна країна, де всього в достатку, де є все необхідне для радісного й безтурботного існування. А це насамперед асоціюється з багатством. Вирази наче в раю (пор. з Лесі Українки: Ти розкошуєш, наче в раю, за що тобі сії розкоші!), раювати (Нехай так щасливо вікує, наче раює), райське життя означає передусім «ні в чому не знати нестатків», «бути забезпеченим усім». Поняття раю існувало ще в язичницькі часи — це засвідчують українські обрядові пісні, зокрема, колядки. Саме слово рай — праслов’янське, дохристянське, його не змогли заступити іномовні відповідники. Від слова рай, зазначає митрополит Іларіон, у нас є багато топонімів, Райгородів, а князі Раями називали свої двори (ДВ, 240–241).
Близькість до санскр. rai — «багатство» добре відчутне в українському парному словосполученні яйце-райце з відомої однойменної казки. Яйце-райце в українському фольклорі — чарівне яйце, що містить у собі багатство, насамперед у вигляді худоби. Розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути із того яйця… верне та й верне (СУМ, 4). А найбільшим скарбом, найбільшим багатством у давні часи якраз і була худоба.
Компонент рай містять і деякі складні українські слова й вирази. Райдуга (Райдуга воду бере на дощ), причому тут слово рай пов’язується з водою і дощем, а поняття про багатство невіддільне від понять вода і дощ («скотій бог» Влес стояв у Києві на березі Почайни, тоді як інші язичницькі боги стояли на Горі, біля двору теремного); райдерево — бузок (Несла в руках розкішну гілку райдерева). Вираз ходити в рай стосується обряду, пов’язаного з народженням дитини. Існував звичай на другий день хрестин обмивати руки породіллі й присутнім при обряді людям. Після чого всі учасники обряду, окрім самої породіллі, йшли в шинок пригощатися коштом повивальниці. Це й було ходіння в рай.
Рохманенко Харко (РВЗ, 170; Білоцерківські полк і сотня).
Санскр. brahmana, хінді brahman — жрець, що керує жертвоприносинами (СРС, 470).
Давньоіндійське суспільство ділилося на чотири стани — жерців-брахманів, воїнів-кшатріїв, землеробів-вайш’їв (сюди ж відносилися ремісники й торговці) та шудр, залежних общинників. Найвище суспільне становище з-<267>поміж них усіх посідали жерці, священнослужителі — брахмани. Саме вони складали значну частку соціальної еліти.
Згідно з дгарма-шастрами — релігійно-правовими приписами — брахмани мали навчати вед, бути взірцем добропорядної поведінки й правдивими, утримуватися від негідних вчинків, дотримуватися належних релігійних приписів, підтримувати в своїй оселі жертовний вогонь, оберігати корів від голоду й спраги, здійснювати щоденні обряди й необхідні жертвоприносини.
Брахмани мали низку виняткових привілеїв, зокрема, представники всіх інших верств і станів мали виказувати їм повагу, підносити всілякі дари, їх не можна було піддати смерті тощо.
Саме по собі народження в брахманській родині вважалося наслідком добрих діянь у попередніх життях, але це не забороняло брахманам займатися хліборобством, торгівлею, служити у війську, займати високі урядові посади, бути вченими, суддями, поміщиками. Це особливо помітно в нинішні часи.
Сьогодні існує понад 1800 брахманських каст, які зводять свій родовід до того чи іншого ведійського мудреця. Численні брахманські касти отримують назви або за заняттям, або за місцем проживання — ці назви стають частиною імені чи прізвища брахмана.
В Україні з давніх часів знали про рахманів-браманів-брахманів. Найранішу писемну згадку про них подає «Влесова книга», написана волхвами (слов’янськими жерцями) в ІХ столітті, ще до прийняття Володимиром християнства. Дощечка 37-а цієї пам’ятки починається словами: «Се б’є крильми Мати-птиця, що браманове йдуть на нас» (ВК, 124). У цій же пам’ятці зустрічається багато інших «індійських» реалій, зокрема, божества Індра, Кришень, Вишень, Сур’я, Тваштар тощо.
У «Повісті врем’яних літ» літописець Нестор схвально відгукується про уктріан, відомих своїм благочестям. А в другій редакції «Історії» Татищева читаємо: «Уктриане, глаголемые брахманы астровници иже от прадед наказанием и благочестием прославляяся, мяс не едят, ни вина пиют и никоея злобы творят, страха ради вкорененного им, ибо паче хранят предания прилежащих к ним индов» (Яценко, 61–68).
Тобто уктріани — це брахмани, й вони пов’язуються з індійцями. Тут очевидна схожість уктріан з бактріанами, бактрйцями, насельниками стародавньої Бактрії — Бактріани. І справді, давня індійська традиція має бактрійців за колишніх вихідців з кшатрійських, воїнських племен, що поз<268>булися свого колишнього статусу через недотримання брахманських приписів. Таке саме ставлення індійської традиції і до шаків-скіфів.
В уявленнях українців рахмани — святі люди, праведники. Про них українські дослідники зібрали чималий фактичний матеріал в різних куточках України. Павло Чубинський, котрий одним із перших звернув увагу на побутування в українському фольклорі праведників-рахманів, пише, що рахмани — християни, вони не мають власного літочислення і тому святкують Великдень тоді, коли до них допливе шкаралуща з яєць. Тому серед українців існує звичай Великої Суботи викидати шкаралущу з яєць у річку. Шкаралуща через три з половиною тижні допливе до рахманів, і ті починають своє свято, яке називається Рахманський Великдень (МВ, І 218).
Олекса Воропай відзначає, що найдавніша літературна згадка про рахманів-брахманів зустрічається ще в літописі Нестора, котрий посилається на Георгія Амартола, що в другій половині ІХ ст. написав свою хроніку, одне з найстаріших джерел слов’янської історичної літератури. Одночасно О.Воропай подає повніші дані про рахманів і Рахманський Великдень. Це свято відзначають двадцять п’ятого дня після Великодня — воно ще називається Переполовення або Права Середа. Ось один із записів, що його дослідник зробив на Полтавщині:
«Як їдять крашанки на Великдень, то лушпиння збирають і несуть до річки та кидають його на воду. Вода понесе те лушпиння десь далеко аж до моря до рахманів; припливе воно до них на десяту п’ятницю, тоді й буде Рахманський Великдень» (ЗНН, 48).
На Херсонщині вірять, що в ніч на Рахманський Великдень сходяться до церкви мерці на всенощну — співають, моляться, а потім розговляються дарами, принесеними їм на проводи. Тому тут Рахманський Великдень ще називається Навським, бо в давньослов’янській мові навей — «мрець».
На це свято гріх працювати, хто ж так не чинить, того бог карає. На Поділлі О.Воропай чув легенду, що на це свято сестра з братом поїхали в поле орати й були покарані за це: разом із волами й плугом обоє провалилися під землю і над ними постала висока могила. І якщо на Брахманський Великдень підійнятися на цю могилу й прикластися до неї вухом, то можна почути, як сестра і брат погейкують волів (ЗНН, ІІ 48–50).
Подібну легенду, але вже з Галичини, наводить і Степан Килимник, ще один український дослідник «рахманської» теми. Один селянин на Рахманський Великдень поїхав орати поле і провалив<269>ся під землю разом із погоничем, плугом і волами. А коли на це свято прикластися вухом до землі, то можна почути, як погонич благає порятувати його (УР, ІІ 223).
С.Килимник подає деякі інші подробиці щодо рахманів. Звичай кидати шкаралущу з яєць, призначених для освячення, в річку, поширений в Україні й зберігся до початку ХХ століття. Коли кидають у воду ту шкаралущу, то або мовчать, або повільно проказують: «Плиньте, плиньте в рахманські краї, про Великдень сповістіть…»
Святкували Рахманський Великдень четвертого тижня після Великодня, в середу. Цей день вважається святим, ніхто нічого не робить, можна тільки поратися коло худоби. Зазвичай на це свято їздили на ярмарок. Подекуди цього дня печуть паски й красять яйця. У багатьох місцевостях України на Рахманський Великдень ідуть до лісу, ламають березове гілля. Вважається, що це віття помічне при деяких недугах.
Дослідник зазначає, що в українській народній творчості, серед численних сказань-апокрифів є оповіді про рахманів і Рахманський Великдень. За ним, десь далеко, в раю, живуть блаженні люди рахмани. Одне сказання мовить, що цей рай на острові, інше — що під землею. Сказання про блаженне життя рахманів, навернених у християнських легендах на праведних християн, чи не найкраще, на думку С.Килимника, подано в «Ходінні Зосими до рахманів». Преподобний Зосима сорок днів нічого не їв і благав Бога показати йому країну блаженних. Бажання його збулося — після деяких пригод він опинився в землі рахманів, пробув серед них 7 днів і побачив зблизька їхнє життя.
Рахмани день і ніч моляться, харчуються земними плодами й п’ють солодку воду, що б’є з джерела з-під кореня священного дерева. Вони не знають винограду, залізного посуду, ножів. У них немає осель, вогню, золота й срібла, одягу. Коли в подружжя народжується двоє дітей, рахмани розлучаються і живуть цнотливо. Вони сплять у печерах на землі, підіславши листя. Янголи прилітають до рахманів і сповіщають про праведних і грішних людей, і скільки кому визначено жити. У піст рахмани, замість плодів з дерев, живляться манною, що сиплеться з неба. По цьому вони знають і про зміну часу. Рахмани живуть від 100 до 360, і навіть до 1800 років. Вони знають, коли настане їхня смертна година і вмирають без остраху і мук.
Один подільський переказ мовить, що шкаралуща, яку люди кидають у річку, поки вона допливе до рахманів, стають цілими <270> яйцями. Одне яйце припадає на 12 рахманів, і їдять вони це яйце цілий рік, доки знову настане їхнє свято (УР, ІІ 221–222).
Митрополит Іларіон (Огієнко) уточнює, що Рахманський Великдень інакше називається Наським, що шкаралуща від освячених крашанок пливуть до Чорного моря і припливають до рахманів якраз на Переполовення, тобто коли припадає половина часу (25 днів) від Великодня до Трійці. І додає, що мерці здавна звуться в Україні рахманами, що живуть вони на південному сході в далекій країні. Бо, за уявленнями українців, сторона, в якій сходить сонце — блаженна, там вічна весна, вічне світло й тепло. На сході живуть і померлі — рахмани або брамани. На думку дослідника, рахмани — це індійські брахмани, а різні наші подорожні до Індії поширили відомості про рахманів-брахманів (ДВ, 242, 290).
Українська письменниця Наталя Кащук у статті «Рахманський Великдень» називає це свято днем вселюдського прощення і додає, що молоді й старі цього дня ідуть до потоків, а дівчата й хлопці стрибають через воду й вогонь — вибирають собі пару. І щаслива буде та сім’я, яка спарувалася на Рахманський Великдень. В дійстві цього свята виразно відлунюють язичницькі благання-заклинання, єднання людини з природою.
В українців слово рахман має два значення: «мешканець міфічної місцевості», «праведний християнин» і «жебрак», «старець», «прохач». Останнє навіть відбилося в приказці: Поти рахман плохий, поки собаки не обступили (СУМ, ІV 7). Прикметник рахманний означає «сумирний», «лагідний». Це означення вжиткове як щодо людей, так і щодо тварин (рахманний кінь), землі (рахманна земля) тощо. Сучасні поети знають і рахманну журбу.
Існує, як ми бачили, й означення рахманський: На Юра-Івана, на Рахманський Великдень (СУМ, IV 7). Митрополит Іларіон, з посиланням на В.Плавюка подає примовки: віддасть на рахманський великдень (тобто бозна-коли) й постимо, як рахмани (ДВ, 242).
Подібні факти засвідчено й у білоруській мові. «Туровський словник» подає кілька слів, похідних від рахман, та самого слова рахман не фіксує, хоча воно, поза сумнівом, було відоме білорусам. Це іменники рахманеча й рахманіна з однаковим значенням «дуже спокійна людина», «тишко»: Попаліса на такіх рахманечоу, а ек бу на бойкіх, то й голова злецела б або: Рахманіна да добрец чоловек ее.
Прикметник рохманезны у білоруській мові означає «дуже спокійний», «винятково мир<271>ний»: Вон чоловек, таке рохманезно целя!
Як і в українській мові рахманний, так і в білоруській мові рахманы мають близькі значення:
1) спокійний, лагідний, тихий: А інша корова рохмана, то й одзін чоловек можа пераняць;
2) несмілий, соромливий: Была рахмана-рахмана, да потом стала смела;
3) покірний, слухняний: На рохманого нарваліса, да усе его и его посылаюць;
4) приручений, свійський: На зіму буська кінулі, да такі ужэ буу рахманы, да замерз недзе (ТС, IV 287).
Як бачимо, і в білоруській мові існує дві форми слова — рахманы й рохманы, як і в українській — рахманний і рохманний. Тому не дивно, що в українців існують і дві форми прізвища — Рахманенко й Рохманенко.
Рахман/рохман стало основою і для інших українських прізвищ: Рахман-Рохман, Рахманин-Рохманин, Рахманюк-Рохманюк, Рахманець-Рохманець, Рахманченко-Рохманченко Рахманний-Рохманний тощо. А також для українських назв: історичне місто Рахманів на Чернігівщині, Рахманівка на Дніпропетровщині, Рохманів на Тернопільщині. Село Рохманів було в колишньому Стародубському повіті (ОЛУ, 143).
Таким чином, зі сказаного випливає, що українці віддавна знали про рахманів-брахманів, причому знали не з чиїхось уст, а з власного досвіду. Бо інакше вони не могли так рясно й глибоко відбитися в українських святах, прізвищах, назвах і фразеологізмах. Українці знали рахманів іще в язичницькі часи, а це заперечує твердження деяких дослідників, буцімто українці взнали про рахманів лише після прийняття християнства, коли набули поширення церковнослов’янські пам’ятки. Степан Килимник підкреслює, що найбільш характерне й загадкове те, що Рахманський Великдень відомий тільки в Україні, причому з дуже давніх часів (УР, ІІ 221). Олекса Воропай і собі доходить висновку, що це свято — залишок стародавніх, іще дохристиянських вірувань українців (ЗНН, ІІ 50). Український фольклор зберігає пам’ять про те, що рахмани жили на півдні, біля Чорного моря, де колись існувала Сіндика (Сіндська Скіфія), тобто Індія. Ще одна Сіндика-Індія, про яку пише Геродот у V ст. до н.е., була на Таманському півострові. А сінди-сувіри, тотожні слов’янським сіверам, входили до тисячолітньої Боспорської держави, попередниці Київської Русі.
Що ж до прізвища Рохманенко в козака Білоцерківського полку, то воно тим «індійськіше», що <272> носій його має ще й ім’я Харко. А це ім’я може пов’язуватися з Вішну та Шівою, які мали відповідно імена Харі та Хара. А саме з поклонінням Вішну чи Шіві й пов’язані рахмани-брахмани. Та й Білоцерківський полк має низку козацьких прізвищ із відчутним індоарійським відтінком. І найперше з них — Мазепа. Про нього ми вже мали нагоду писати (ТРС, 166–176).
Рудрименко Федір (РВЗ; 277; Кальницький полк, сотня Дашовська).
Санскр. rudra — 1. ведійське божество, що уособлює руйнівну силу, ототожнюється з Шівою; 2. одинадцять божеств — «ревунів», які є проявленнями Шіви-Рудри, підлягають йому й уособлюють бурю (СРС, 546).
В пантеоні «Ріґведи» Рудра уособлює руйнівну силу грози. Тут він займає незначне місце й відособлюється від інших богів. Згодом значення його зростає, він починає ототожнюватися з індуїстським Шівою, і ім’я Рудра стає епітетом Шіви. У ведах Рудра зображається мисливцем у шкурі, із синьо-чорним волоссям, заплетеним у вузол, озброєний луком і стрілами, які іноді сприймаються як блискавки. Тому Рудра ще традиційно трактується як бог грози й бурі. Але у ведах його стріли сприймаються як хвороби. Рудру благають не метати їх, не насилати нищівних недуг. Смерть від недуги — це смерть від руки Рудри, вона одмінна від інших смертей. Головна недуга, яку насилає Рудра — лихоманка, джвара (jvara), тому одне з його імен — Джвара (хінді jvar, споріднене з укр. жар, що має і значення «пропасниця», «лихоманка»). Асоціюється з червоним кольором, через що одне з тлумачень імені Рудра — «Червоний», «Багряний», «Рудий». Зооморфні атрибути Рудри: вепр або бик. Гімни «Ріґведи» виражають острах перед його гнівом. Він насилає на людей недуги й порчу на худобу, його просять про милосердя, йому підносять «відкупні» пожертви. Він водночас губитель і охоронець худоби, його найчастіший у ведах епітет — Пашупаті, «Батько/Владика худоби». Худобу приносять йому в пожертву, щоб умилостивити його.
Рудра пов’язується з тваринами взагалі, особливо зі зміями. У зміїній подобі іноді зображаються зловісні супутники його — рудри. Рудра пронизує стрілою бога-творця Праджапаті (батька живих істот) за статевий зв’язок зі своєю дочкою Ушас. Після цього Праджапаті в подобі оленя піднісся на небо, де став сузір’ям Мріґашірша (досл. «Оленяча голова», частина <273> Оріона), Ушас стала сузір’ям Рохіні, а Рудра став зіркою Мріґав’ядга (досл. «Полювальник оленя»), ототожнюваною з Сіріусом.
У ведах Рудрі присвячені жертвоприносини сака-медга (санскр. medha тотожне слов. мзда). Це осінні жертвоприносини завершують рік ведійського ритуального календаря. Рудрі, як всюдисущому, приносять пожертви на роздоріжжях. Передбачається доарійське походження деяких рис його культу (ИДС, 379–380).
Рудрі у ведах присвячено лише кілька гімнів, його ім’я згадується тут рідше, аніж Вішну. Проте згодом він займає одне з чільних місць в індуїзмі. Ще у ведійську епоху він відіграє значно важливішу роль, аніж можна судити з частоти згадок про нього.
Рудра втілює руйнівні сили тих стихійних явищ, які в позитивному аспекті втілені в образі Індри. Він несамовитий і руйнівний, як хижий звір, його називають «червоним вепрем небес» (І, 114.5). Присвячені йому гімни виражають острах перед його страхітливими стрілами й гнівом. З усіх ведійських богів Рудра найбільш демонічний. При обряді, промовляючи його ім’я, належить торкнутися рукою води — ця магічна дія має відвернути біду.
Та якщо Рудра насилає на людей та худобу недуги й пошесті, то він і найперший цілитель, найславетніший із лікарів. Пізніше у зверненні до Рудри часто вживається епітет Шіва, витлумачуваний іноді як «Милостивий», хоч є й інші тлумачення імені Шіва (ИВЛ, 74). Цей епітет став його основним іменем, витіснивши ім’я Рудра.
Його ім’я — Рудра найчастіше тлумачиться як «Рудий», «Червоний» (пор. англ. red, нім. rot, рос. рдяной — «червоний»). У «Ріґведі» він і справді часто зображається червоним, рудим, асоціюється з червоним кольором. А в Давній Індії цей колір символізує смерть, певно, за кольором крові. Червоні предмети вживані при магічних діях, що мають за мету спричинити смерть, засудженого до страти вдягають у червоне, червоні вінки кладуть при поховальному обряді тощо. Загиблого козака окривали червоною китайкою. Водночас червоний колір уособлює воїнський стан, кшатріїв.
Рудра особливо пов’язаний зі зміями, як і індуїстський Шіва. Слово рудра у множині — рудри означує цілий розряд міфічних і досить зловісних істот. Рудри — супутники Рудри, моторошний супровід його. За його волею, це воїнство нападає на людей і худобу, несе хвороби й смерть. Рудри уявляються в подобі змій. Пізнішого Шіву також супроводжують всілякі страхітливі демонічні істоти. Напис, знайдений на Мол<274>даванці в Одесі, містить ім’я Butanat. Це одне з імен Шіви-Рудри — Bhutanath, яке означає «Цар бгутів». Де бгути — якраз і є тими злими духами, що супроводжують цього бога.
Рудри вважаються дітьми Рудри, але частіше його синами постають у «Ріґведі» інші міфологічні істоти — марути, іноді ототожнювані з рудрами. Марути — божества бурі або буревію, тотожні марицям «Влесової книги» й «вітрам, Стрибожим внукам» «Слова о полку Ігоревім». Вони — сини Рудри й Прішні, плямистої чи рябої корови-хмари. Проте образ матері марутів у «Ріґведі» малозначущий і невиразний — його прийнято розуміти як уособлення грозової хмари. Але в деяких текстах Прішні означає Земля (СРС, 406).
Хоча марути й сини Рудри, вони, проте, більш пов’язані з Індрою. Вони складають його бойову дружину, яка супроводить царя богів і ватажка небесного воїнства в битвах з асурами. Це загін юних воїнів у золотих обладунках, озброєних списами або топірцями. Ось як описує їх «Ріґведа»:
«О марути, ви несете списи на плечах, на руках ваших — золоті браслети, на грудях — золоті прикраси, ваші колісниці виблискують, ви тримаєте вогнисті блискавиці в руках, і золоті шоломи увінчують ваші голови» (V, 54.11).
Марути метають громові стріли, їх несуть по небу несамовиті вітри. Окриті дощем чи хмарами, вони застилають око-Сонце, творять пітьму посеред днини, напоюють землю дощами, проганяють спеку й посуху. Марути буйні й моторошні, як дикі вепри, вони рикають, як леви, сіючи довкола моторош. Земля, гори й небо тремтять від страху перед ними. Немов дикі слони, вони трощать дерева, колесами своїх колісниць розтинають пагорби.
Марути беруть участь у битві Індри з Врітрою, відлуння про яку й досі зберігає український фольклор, особливо веснянки й казки. «Ріґведа» мовить про марутів, що вони живуть у горах, звідки й здійснюють наскоки на світ. Ще мовиться, що вони прилітають з моря або з чужини. Деякі дослідники зближують їх із касситським богом Маруттою, а також із латинським Марсом. Німецький дослідник П.Тіме виводить назву марути з індоєвропейського mar+ut або mar+vat із значенням «із моря віючі» (РВ, 297). Таке тлумачення дивовижним чином перегукується зі «Словом о полку Ігоревім», де сказано, що «…вътри, Стрибожи внуци, въють съ моря стрълами на храбрыя плъкы Игоревы». Тобто виходить, що і в давньоукраїнській пам’ятці йдеться про марутів, божеств вітру й бурі. А оскільки во<275>ни — Стрибожі внуки, тобто Стрибожі нащадки, то з цього випливає, що Стрибог тотожний Рудрі, що Стрибог — одне з імен Рода, бо Род відповідає ведійському Рудрі. Таким чином, на українських теренах маємо такі відповідники Шіви-Рудри: Род, Влес/Велес, Стрибог, Бутанат, Махадава (з напису, знайденому в Білгород-Дністровському, давній Тірі).
Індолог Наталя Гусєва співвідносить ведійського Рудру зі слов’янським Родом, оскільки образи обох богів зберегли чимало спільних рис, які промовляють за їхню ідентичність в епоху, яка передувала відходові індоаріїв до Індії зі своєї прабатьківщини (Гусева, 87). Борис Рибаков, дослідивши «Поученія», складені в ХІ — ХІІ ст. для боротьби з язичництвом, дійшов висновку, що «… язичники вважали Рода божеством неба, що володів дощами, і творцем світу, котрий вдихає життя у все живе».
Характеристики Рода повністю співпадають з характеристиками Рудри у ведах. Значення імені Рудра, що його дають санскритські словники — «могутній», «грізний», «ревучий» і водночас «милостивий», «гідний славлення». Імена Рудри й Рода також пояснюються як «Рудий» (санскр. rudh — «бути рудим/червоним»). Із ним співвідносні слов. рудий, руда, яке має і значення «кров». Співставні тут, очевидно, й укр. рід (рос. род), які охоплюють семантичне коло давньої лексики й велику кількість найрізноманітніших понять, пов’язаних з уявленнями й про кровноспоріднені відносини.
Веди містять іще одну версію про походження імені Рудра. Праджапаті був господарем дому, а його господинею була Уша — Вранішня Зоря. Через рік у них народився хлопчик, і він весь час плакав. Батько сказав йому: «Чого ти плачеш увесь час?» А той відповів: «Плачу, бо мені досі не дали імені». Тоді Праджапаті мовив: «Ти — Рудра!» Його назвали Рудра, «Плаксій», бо він він усе плакав. Санскритська дієслівна основа rud споріднена з укр. ридати — «плакати». Варто зазначити, що ім’я Рудра тлумачиться і як «Ревун», а укр. ревти теж має значення «плакати».
Значення «сяючий», «блискучий», що їх теж дають словники на означення Рудри, підтверджують, що Род і Рудра вважались і богами грози, вогню, блискавки. Рудрі приписується і функція запліднювача, в «Ріґведі» про нього мовиться:
«О Рудро, ми хочемо знову відродитися в дітях… Мене надихнув бик, супроводжуваний марутами, (своєю) сильною життєвою снагою… Змилуйся ж наді мною, о бику! Я підношу високу молитву до високого, рудого, світлого <276> бика… Ми оспівуємо буйне ім’я Рудри» (РВ, ІІ 33; І 6–8).
Рудра у ведах — дворукий рудошкірий і вродливий воїн, довершеної статури, в золотих прикрасах, з луком і стрілами або палицею. Відоме лише одне достовірне зображення Рудри в індійській скульптурі — в одному з храмів Еллори (VIII ст.), де він постає в подобі десятирукого бога, котрий у гніві стрясає всесвіт (Гусева, 88–90).
Рудру благають не вбивати ні старого ні малого, ні батька ні матері, не завдавати шкоди тілу, сімені, життю, коровам і коням. Смерть Рудра посилає і безпосередньо, і через отруту, і через лихоманку. Живе він на півночі, з якою, за уявленнями індійців, пов’язується все погане. Рудра юний, швидкий, дужий, неподоланний. Він посміхається, як Сонце, він — великий асура небес, бик — батько світу. Живіт у нього чорний, а спина червона, у нього — синя шия, сам він — мідянистої забарви, живе в горах, носить тигрячу шкуру. Він — витязь у тигровій шкірі. Оточений зооморфними символами статевої снаги. З ним пов’язують поняття життєвої сили. Рудра відноситься до комплексу «смерть — родючість — життя». Його називають Тр’ямбака — «Триматерний», що має трьох матерів — три космічних царства. Символ творчого начала Рудри — лінґа, фаллос, що сходить до давнього культу родючості. Стилізоване зображення лінґи — неодмінний атрибут місць, пов’язаних із Шівою-Рудрою. Рудра вважається сином Брахми — він вийшов з його голови. Відноситься до атмосферних богів, тобто до богів, які замешкують між землею і небом (Аґні, Сома, Брихаспаті належать до земних, Мітра, Вішну, Варуна, Сур’я — до небесних) Рудра — владика цілющих рослин (МНМ, ІІ388–389).
«Шатапатха-брахмана» (І 7.3.8) мовить про неабияке поширення культу Рудри, його під різними іменами шанували в різних краях. Ведійські тексти зберегли згадки про те, що під іменем Шарва йому поклонялися в країні Прач’я (на території давньої Маґадги, нині — штат Біхар), під іменем Бгава — в країні Бахліка (стародавня Бактрія). Прикметно, що Бахліка (Балхіка) в епосі — країна, де нехтуються брахманські й релігійні приписи, де люди навіть у священні дні порушують праведність і віддаються розвагам. Ця країна часто асоціюється з місцевістю Шібі, де, за античними авторами, був поширений культ Діоніса (ИД, 512–513).
Індійський епос містить легенди про те, що Рудра силоміць захопив високе становище серед богів. Його часто називають Махадева — «Великий бог». Напис з іменем Маха<277>дава, який датується ІІ — ІІІ ст., знайдено в давньому місті Тіра в гирлі Дністра (нині Білгород- Дністровський).
Рудра висувається на перший план, відтіснивши головні ведійські божества. У трімурті-трійці-тріаді богів Рудра зайняв місце бога-руйнівника — певно, ця його функція вважалася центральною. Проте для шіваїтів важлива і творча функція Шіви-Рудри. Він бог шмашанів — місць спалювання трупів, але й бог відлюдників і йоґів, він сам — бог-аскет.
День Рудри-Шіви — понеділок. Всі щирі шіваїти цього дня відвідують храми, щоб ушанувати священну лінґу — символ творчої енергії бога. Він — бог-запліднювач, і тисячі прочанок навіть сьогодні йдуть в уславлені храми Шіви-Рудри, щоб притиснутися животом до цього символу бога, благаючи послати їм нащадків. На видрукуваних паперових іконах Шіва-Рудра сидить, підібгавши ноги й поклавши руку на розведені коліна. Він сидить на розстеленій оленячій шкурі, шкурою окриті його стегна. Він поринутий у безмовні роздуми, бо творить думкою.
У храмах Шіви-Рудри практично не буває інших зображень, окрім шівалінґама — лінґи Шіви. Його витесують із каменю і вміщують углиб темного закутка. А над лінґою підвішують діряву посудину, з якої постійно капає вода. Шівалінґам, як правило, зображається разом із йоні (укр. лоно) — кільцем при його основі. Йоні символізує жіноче начало — шакті (досл. «сила»). Вона символізує пробудження чоловічого творчого начала.
Споруда атомного реактора на острові Тромбей біля Бомбея (нині офіційна назва — Мумбаї) точно відтворює форму шівалінґама. Бо Шіва-Рудра, за уявленнями індійців, панує над енергією Всесвіту, саме від нього залежить її творча або руйнівна могуть.
Давньоіндійська філософія мовить, що все суще складається з найдрібніших часток, що ці частки перебувають у безперервному русі. Ритм цього руху обумовлює життя і зміни матерії. А найкращим способом вираження ритму є танок. І тут Шіва-Рудра постає втіленням Натараджі — «Царя танцю». Він утілює в своєму танці ритм обертання планет на небозводі, ритми пульсування крові й припливів енергії, тобто всі ритми світотворення.
Тому невипадково, що ім’я Рудри, цього верховного ведійського, а згодом верховного індуїстського божества Шіви, широко відбилося в індійських іменах, назвах і важливих соціальних термінах. Це, насамперед, численні царі з іменами Рудрадева, Рудрасена, <278> Рудраварман, Рудрасінха, Рудрадаман тощо, які правили з початку І тис. і до ХІІІ ст. Щодо імені Рудрадаман, то давні джерела мовлять, що воно належало шакському, тобто скіфському правителеві, котрий правив в Західній Індії в ІІ ст. З чого випливає, що й шаки-саки, як називали скіфів індійці та іранці, поклонялися Рудрі. А оскільки середньоазіатські саки споріднені з причорноморськими скіфами, то є підстави вважати, що Рудрі напевне поклонялись і скіфи. Давні джерела знають і шакську принцесу на ім’я Рудрадграбгаттаріка, що стала дружиною індійського царя кінця ІІІ ст. (Varadapande, 62). У ХІІІ ст. джерела знають царицю Рудрамбу (DI, III 284). Сама дружина Рудри звалася Рудрані, тобто «Рудрина». Саме на означення її найбільше імен з компонентом Рудра: Рудра — «Яра», Рудрамба, Рудрамбіка — «Гнівна мати», Рудрапрія — «Улюблениця Рудри» (санскр. priya споріднене з укр. приязнь, приємний), Рудрапатні — «Дружина Рудри» (санскр. patni споріднене з укр. пані), Рудрасундарі — «Красуня Рудри», Рудракалі — «Гнівна й Чорна», Рудрачанді — «Ревуча богиня», Рудрабгайраві — «Гнівна й страхітлива» тощо (HN, 345).
Крім того, елемент Рудра входить і в імена інших богів. Рудрарі, «Ворог Рудри» має Кама, бог кохання, якого спопелив у гніві Шіва своїм третім оком, коли той нишком пустив у Шіву любовну стрілу; Рудраґарбга, «Плід Рудри» — бог Аґні; Рудрасута, «Народжений Рудрою», Рудратаная, «Нащадок Рудри» — Сканда, син Шіви-Рудри, бог війни; Рудрасакха, «Приятель Рудри» — бог багатства й охоронець земних скарбів, обоє живуть у Гімалаях.
В «Океані сказань» кашмірського поета Сомадеви (ХІ ст.) згадуються купець Рудра, брахмани Рудрасома та Рудрашарман (Серебряков, 214). У ІХ ст. жив дослідник і теоретик давньоіндійської поетики Рудрата; вішнуїстський поет Рудрабгатта жив наприкінці ХІІ ст.
Рудра-Хімалая — гірський ланцюг на північних відрогах Гімалаїв, де бере початок священна Ґанґа, яка спустилася з небес на землю завдяки Шіві-Рудрі.
Рудравас, «Обитель Рудри» — назва гори Кайласа в Гімалаях, де, вважається, живе Шіва. Рудравас також — друга назва Варанасі (Бенареса, Каші), визнаного центру індуїзму, одне зі священних індійських міст.
Рудраварта й Рудракоті — назви місць прощі, де, вважається, можна омитися в священних водах, змити всі гріхи й урятувати від усіляких лих свій рід (АП, 177). Рудрамарґа, «Шлях Рудри» — священне місце, в якому той, хто <279> постуватиме лише один день і одну ніч, досягне царства Індри — сварґи. Рудрапраяґа, «Праяґа Рудри» — священне місце, де ріка Мандакіні зливається з Ґанґою.
«Рудрахрідая» і «Рудракша-джабала» — назви двох упанішад, які пояснюють і трактують прихований зміст вед; перша з них відноситься до «Самаведи» («Веди наспівів»), а друга — до так званої «Чорної Яджурвади» (Сыркин, 16).
Рудракша, «Око Рудри» — священне для індусів дерево (Elaeokarpus ganitrus). З його твердих ягід або кісточок, що нібито утворилися зі сліз Рудри, роблять чотки — їх шанувальники Шіви-Рудри носять на руці, шиї, голові (Мукундорам, 225). Рудравіна, «Віна Рудри» — первісно двострунний, потім чотириструнний щипковий музичний інструмент, що його мусульмани після приходу в Індію називали рубаб (Там же, 193). Рудрабгумі, «Земля Рудри» — місце на березі ріки, де спалюють небіжчиків, шмашан.
У зв’язку з тим, що печеніги й половці виявляють спорідненість із раджпутами, а між Україною і Раджастханом є численні топонімно-гідронімні паралелі, слід зазначити, що культ Шіви-Махадеви — найпоширеніший у раджпутів, як і культ пов’язаних із ним богинь-матерів. Раджпути частіше називають Шіву Махадев — «Великий бог». І Шіву, і Вішну вони називають іще Бгаґван, тобто «Бог». Ван в імені Бгаґван — суфікс, той же, що і в слов’янських іменах Радован, Милован, Іван-Йован тощо, а санскр. bhag споріднене зі слов. бог.
«Реестр Запорожского войска 1756 года» подає цікаве козацьке прізвище — Талапінда. Його тут мають 7 козаків, що служили в різних куренях: Талапінда Іван і Талапидро Василь (Іванівський курінь), Талапінда Семен (Канівський курінь), Талапінда Дмитро (Кушівський курінь), Талапінда Павло (Платніровський курінь), Талапінда Хома (Титарівський курінь), Тала Пінда Юхим (Уманський курінь; РЗВ, 28, 30, 52, 80, 90, 96).
Як бачимо, п’ять прізвищ мають форму Талапінда, одне — Тала Пінда. Що, очевидно, має засвідчувати двокомпонентність його. Ще одне прізвище має форму Талапидро. Та оскільки в тому ж Іванівському курені фіксується і прізвище Талапінда, яке апробується такими ж прізвищами в інших куренях, то форму Талапидро слід вважати помилковою, викликану хибним чи неуважним написанням. Правильною формою прізвища для всіх носіїв мусить бути Талапінда.
Судячи з усього, прізвище Талапінда справді складається з <280> двох компонентів, а саме: Тала + пінда. Якщо це так, то знаходимо й інші українські прізвища з компонентом Тала: Талавіра — прізвище на табличці в Броварській районній адміністрації; тут віра може бути вже знайомим нам компонентом по іменах Балвір (санскр. Балавіра) і Ранвір (санскр. Ранавіра), Сувір (санскр. Сувіра), українському імені Севір і племінній назві сівери. Прізвище Талалай, що його має, зокрема, відомий український поет Леонід Талалай, теж, судячи з усього, містить компонент Тала, значення якого не зовсім зрозуміле. Та вкрай важливо, що цей компонент засвідчено аж у п’яти епітетах Балавіри, землеробського божества, імена якого досить рясно відбиті в козацьких і взагалі українських прізвищах. Це епітети Талабгут, Таладгваджа, Талакету, Талалакшан, Таланка. Вони тлумачаться «Пальмостяжний», «Чий атрибут — пальма», «Чий символ — пальма» тощо. Де tala — різновид пальми, так звана віяльна пальма, пальміра, а dhvaja, ketu, lakshan — відповідно «прапор», «атрибут», «знак» (СРС, 241, 310).
Хоча не зовсім зрозуміло, про яку пальму може йтися в Україні. З пальми виготовлялося «пальмове вино», а Балавіра — неабиякий любитель його. Тож епітет Таладгваджа може, очевидно, відбивати цю його особливість. Олег Трубачов в одному з етимологічних етюдів спробував пояснити загадкове слово тарпан, пов’язуване з Кримом. У В.Даля тарапан означає «кам’яне корито або дерев’яний кадовб, у якому чавлять, топчуть виноград». Дослідник доходить висновку, що виноробський термін тарапан//тарпан не з грецької мови. Сама реалія — кам’яна посудина, корито для чавлення винограду, видовбане в суцільному камені, місткістю 15–20 відер, або ж камінне масивне ложе важільного виноробського пресу, з жолобом і зливом — такі археологічні знахідки трапляються в давньому Боспорському царстві. Знахідки таких виноградних пресів-тарапанів відзначені й у таврських поселеннях у нагірному районі Херсонесу. Фактично там, де дожило до наших днів слово тарапан.
Принцип тарапана як ложа з жолобом — щоб чавлений виноградний сік стікав жолобом, а не переливався через краї. Тому О.Трубачов припускає, що слово тарапан сходить до tara-pana, досл. «захист від переходу», тобто від переливання через вінця. Ця давня форма не збереглася, хоча схоже утворення бачимо в інд. vata-panam — «захист від вітру». Компоненти tara — «перехід» і pana — «захист», «укриття» представлені окремо і в індійських, і в іран<281>ських мовах. Причому в іранських мовах є низка словосполучень із давнім pana: согд. аrspan — «господар», «хазяїн», ягноб. аnguspanа (досл. «захист пальця») — «наперсток», мундж. хalfan — «шкіряний мішок для муки» (з чого видно, що другий компонент може означувати місткість, ємкість, посудину). Сліди тара-пана ведуть у гірський і південний Крим, а це значно послаблює імовірність його іранського походження. І навпаки, посилює імовірність запозичення його з індоарійської мови.
Наявність в іранських мовах і, певно, в індійських, значення пана як місткості, посудини, дозволяє припустити, що пояснення слова тарапана може бути трохи іншим. Тара може означати й те, що міститься в посудині чи місткості, що чавиться з винограду або інших фруктів. Тобто виноградний чи інший сік, з якого після певних процесів утворюється вино чи горілка. У цьому плані цікаве слово хінді тара (тада) — «вино», «пальмове вино», «пальмова горілка». У санскриті слову хінді tari — «вино» відповідає tali. З нього утворене англ. toddy — тодді, пунш, пальмовий сік, надто який перебродив і має певний градус; раніше ця назва мала форми tarrie, terry — з хінді tari або tar — «пальма», санскр. tala — «пальмира» (DEE, 928).
Є терміни з компонентом тара: хінді тар-патра (санскр. тала-патра) — пальмовий лист для письма, санскр. тала-раса — вино з плодів пальміри, тала-вана — пальмовий гай, тала-мішрі — патока з плодів пальміри, хінді тарі-хана — «винна крамничка», «винарня», тарівала — «торговець пальмовим вином» тощо.
Варте уваги й те, що санскрит знає слово пана в значенні «те, що п’ють». А також «напій», «питво», похідне від дієслівної основи pa — «пити» (СРС, 386). Тож не виключено, що пана, пан у словах тарапана, тарапан, тарпан може означати й «напій». Тоді компонент тара мав би, певно, означати те, з чого зроблено напій. Для цього цілком підходить слово хінді тар, тотожне санскр. тала (хінді таль) — «пальма», «пальміра» й відповідно тарі, талі — «пальмове вино». У такому разі термін тарапан може означати «пальмовий напій», тобто «пальмове вино». Або просто «вино», «спиртне».
Проте вірогідніше, що тала — якесь означення воїна, на зразок «дужий», «доблесний», «славний». Це випливає з українського прізвища Талавіра, де віра, певно, те саме, що й у Балавіра, а ім’я Балавіра означає «Могутній герой».
У «Махабгараті» згадуються племена талачари й таладжанґхи. Перших епічна поема <282> згадує разом із деякими іншими племенами: «Нехай попереду тебе ступають дравіди з кунталами, андгри й талачари, чучупи й венупи» (УП, 276).
Не менш показове й оточення, в якому виступають таладжанґхи: «…народилися Удаварта серед хайхаїв, Джанамеджая у ніпів, Бахула у таладжангхів, пихатий Васу серед крімі, Аджабінду в сувірів, Кушардгіка у сураштрів, Аркаджа у баліхів…Хаяґріва серед відехів, Варакра серед махауджасів, Баху в сундаравеґів, Пуруравас у диптакшів, Сахаджа серед чедіїв і матсьїв…(УП, 167).
Згадувані тут хайхеї сходять до давнього роду, що веде початок від Яду, родоначальника ядавів (з них походили Крішна й Балавіра). Спадковою столицею хайхайських царів було місто Махішматі (нині Махешвара, або Махеш на правому березі р. Нармади). Досить показово, що таладжанґхи згадуються у зв’язці з такими відомими племенами, як сураштри, сувіри, чедії, матсьї, відехи. З сураштрів походила Реваті, дружина Балавіри, в Сураштрі жили ядави, а сувіри, споріднені зі слов’янськими сіверами, засвідчені в давній Україні. Етноніми в процитованому абзаці, починаючи від ніпів і кінчаючи нандівеґами, стосуються племен і народів, місцерозташування яких достеменно не з’ясовано (УП, 502). Таладжанґхів, які в епосі згадуються з хайхаями, локалізують у сучасному Раджастхані. За епіко-пуранічними переказами, батьком легендарного царя Саґари був Баху — його скинули з престолу племена хайхаїв і таладжанґхів, тож помер він у вигнанні, на чужині. Мстячи за батька, Саґара знищив хайхаїв і таладжанґхів, а інші народи (серед них персів, скіфів і греків) підкорив і назавжди заборонив їм вивчати веди та здійснювати ведійські обряди. Внаслідок чого ці, колись кшатрійські (воїнські) племена здичавіли й перетворилися на варварів-млеччхів.
У «Махабгараті» Арджун каже Крішні: «В Іраваті полягли від твоєї руки Бгоджа, що не поступався в ратній справі самому Картавір’ї, а також ґопаті й Талакету» (АП, 40).
Ясно видно, що епітет Талакету стосується саме воїна — під цим іменем виступає могутній воїн Бгішма, який у «Махабгараті» очолює військо кауравів. Більше того, ім’я Бгішма знаходить український еквівалент — Бушма, одним з імен якого є і Апаґея, утворене від однієї з назв священної Ґанґи — Апаґа (див. статтю «Бгішма, Апаґея і священна Ґанґа»).
Є ще белуджське плем’я тальпури, яке у ХVIII ст. захопило <283> Сінд. Засновник сікхизму Ґуру Нанак народився 1469 року в селі Тальванді (нині Нанкана Сахиб у провінції Пенджаб, Пакистан), за 55 миль на північний захід від Лахору. Принагідно відзначимо, що Птолемей згадує в Тавриці (сучасний Крим) поселення Лагура. Індійський Лахор у давнину називався Шалатура, а в південно-західному Криму документи ХVІІІ ст. знають назву Чалтура, сучасне Челтера (ІА, 92, 268). Неподалік Тальванді було й місто Чухиркан, куди батько послав майбутнього засновника сікхизму зробити закупки, прагнучи прилучити сина до торгівлі. Але з цього нічого не вийшло — підліток роздав гроші жебракам і факірам. Назва Чухиркан тотожна назві Чигирин.
Ім’я Таладжанґха має у «Махабгараті» один демон, про якого мовиться, що він був убитий жезлом Брахми, бо зневажливо поставився до тих, хто гідний почестей (АП, 705). Таладжанґха також — цар із роду хайхаїв, внук Арджуни Картавір’ї; за «Артхашастрою», він загинув від того, що посмів напасти на брахманів з роду Бгріґу (АП, 705). А Бгріґу належить до ядавів, він — дід Деваяні, матері Яду. У «Махабгараті» згадується тіртха (місце прощі) Талалохітья, яку, за переказами, в давні часи заснував Рама. В «Океані сказань» Сомадеви (ХІ ст.) один із воїнів-раджпутів зоветься Талабгата. А оскільки bhata в санскриті — «воїн» (СРС, 474), то компонент тала, очевидно, мусить мати значення, яке характеризує воїна, скажімо, могутній, мужній, хоробрий, неперевершений, славний, великий, нездоланний тощо. Тобто ім’я Талавіра, засвідчене в Броварах, але не виявлене в індійців, може значеннєво відповідати імені Балавіра, яке означає «Могутній богатир», «Герой»; таке ж значення має індійське Сувір, тотожне українському Севір. Ім’я Таладжанґха й однойменний етнонім тлумачаться відповідно як «Довгоногий» і «довгоногі», хоча санскритські словники такого значення для тала нібито й не дають. А джанґха — справді «нога» (до ступні).
Показово й те, що в Індії фіксується низка назв із Тала: Талаґунда, Таладгваджа, Таладжа, Талапурамсака, Талаттхера, Талахарі, Талеватака (суч. Талеґаон). Із цих назв Таладгваджа збігається з епітетом Балавіри — «Талостяжний», а Талахарі пов’язується з Вішну, бо одне з імен Вішну — Харі. Талахарі ототожнюють із місцевістю в окрузі Біласпур; давня назва її, схоже, була Тара-дамшака-бгуті, згадана на мідній дарчій пластинці, знайденій там. Тоді, певно, компонент Тала міг мати давнішу форму Тара. Назву Таладгваджа ототожнюють із наз<284>вою Таладжа, а розташовують у Катхіяварі, в Ґуджераті.
Талаґунда розташована в штаті Майсор, де було знайдено напис на кам’яній колоні одного царя. Талаттхера — назва села, засвідчена на дарчій мідній табличці з Судави; у ній мовиться, що цар із династії Ґанґів подарував село брахманові Вішнусомачар’ї. Тобто й тут бачимо опосередкований зв’язок із Вішну. Талеватака ототожнюється з Талегаоном біля міста Пуна. Тут також знайдено мідну пластинку часів царя Крішни І з династії Раштракутів.
Талапурамсака — теж село, подароване брахманам Крішною ІІІ із цієї ж династії (НСАІ, 193, 194, 299, 330). Як бачимо, більшість згаданих назв так чи інакше причетні до Вішну, Крішни й Балавіри-Баладеви.
Слід відзначити, що і в Україні чимало назв, які містять компонент Тал. Наприклад, тільки на Черкащині: Тальне — місто, районний центр; ріка Тальянка, назва якої напрочуд перегукується з епітетом Балавіри — Таланка; Тальянки — село, біля якого виявлено залишки 5 поселень трипільської і 1 — черняхівської культури. У Христинівському районі цієї ж області — село Талалаївка, а в Чернігівській — село й селище (райцентр). Сюди ж і гідроніми: Талаліївка, Таламаш, Талачерський, Талівська, Талма, Талова, Таловець, Таль, Тальнянка, Тальянська тощо. З чого видно, що компонент Тал не регіональний, що охоплює вузький ареал, а поширений в усій Україні. Гідронім Таламаш спонукає звернути увагу на давнє місто в Галицькій землі, згадуване в Іпатіївському літописі під 1213 роком — Толмачь, яке сьогодні тлумачиться як похідне від назви тюркського племені і від давньоруського тьлмачь — «толмач», «перекладач» (НДГ, 172).
Що ж до компонента пінда в прізвищі Талапінда, то й він має індійські паралелі. Тут є такі ритуальні терміни, як пінда — кльоцка, кулька з вареного рису й муки; іноді до цієї суміші додають трохи кунжутної олії або м’яса. Ці кльоцки приносять у пожертву предкам (пітрі) при поминальному обряді, який називається шраддга. Оскільки санскритська шраддга — це давньоукраїнська тризна, а українцям відоме прізвище Тризна, то цілком імовірно, що вони знають і прізвище Пінда. Або прізвища, де це слово виступає одним із компонентів. Тоді козацьке прізвище Талапінда і є свідченням цього.
Цікаве в цьому плані й прізвище козака Канівського куреня — Лаврін Шпинда, де служив і козак Семен Талапінда. Прізвище Шпинда може відповідати санскритському терміну сапінда. Коло родичів, які спільно приносять пінду як поминально пожертву по<285>мерлим предкам — батькові, діду чи прадіду — означається терміном сапінда, досл. «співкльоцник», «однокльоцник». Де са — префікс сукупності, спільності, збірної множини (пор. схожий сучасний термін однокашник, який первісно теж сходить до спільного споживання ритуальної їжі — каші). Сапінда — близький родич (звичайно до третього коліна по висхідній і по низхідній лінії), що приносить жертовну їжу тому самому предку. Терміном сапіндакарана означується обряд прилучення небіжчика до сонму предків, яким здійснюють поминальні пожертвини (Пандей, 308). Упродовж десяти днів після смерті робилися жертвоприносини на честь небіжчика — пінда. Вважалося, що завдяки цій пінді кожного дня створюється якась частина нового «примарного тіла» небіжчика: першого дня — голова, тоді очі, вуха, ніс і т. д — це так звана дашаґатра. На десятий день це «примарне тіло» вважається повністю створеним (ДДО, 288–289).
Одинадцятого дня після смерті небіжчика готують десять пінд-кльоцок — кульок із вареного рису, змоченого в молоці з водою; вважається, що ці кльоцки допомагають небіжчику отримати нове тіло для наступного життя. Ці ритуали, які йдуть за кремацією-спалюванням, вважаються несприятливими й духовно нечистими.
Шраддга-тризна — це почесті, які щороку воздаються померлому предку. Вони вважаються сприятливими. Ритуал першої шраддги індуси намагаються відбути в якомусь святому місці, наприклад, у Хардварі на священній Ґанзі. Надалі вся церемонія відбувається вдома. Кожен запрошений жрець-брахман представляє небіжчика-предка, й багато сімей цього дня поминають усіх своїх предків. На жертовну учту запрошуються всі близькі родичі. Сама учта складається з зернят кунжуту, води й пінди. Спершу пригощають брахманів. Окрім пінд-кльоцок готують інші страви, залежно від місцевих звичаїв. Найближчі родичі отримують порцію кльоцок з кунжутом і водою, дальні родичі — тільки кунжут і воду. Кожного брахмана після учти обдаровують грішми.
Є низка інших термінів, пов’язаних із піндою: сапінді — обряд принесення в пожертву кльоцок-пінд для прилучення померлого до предків; пінда-да — жертвувач (давач) ритуальних кльоцок, також «годувальник», «пан»; пінда-патра — карнавка (чашка) для милостині або сама милостиня; пінда-пітрі-яджнья — підношення ритуальних кльоцок душам померлих предків; пінда-ґочаріка — наймит, що працює тільки за харч; піндака — шматок, кусень; брила; куля; кльоцка, піндарака — міст; <286> гребля; піндіка — підошва ноги; м’язи (СРС, 393).
У ряді термінів пінда — другий компонент: рактапінда — «кров’яна кулька/тільце», нетрапінда — «очне яблуко», а також «кіт»; пхенапінда — «мильна бульбашка» (санскр. пхена = укр. піна); парапінда — «чужий харч», досл. «чужа кльоцка»; екапінда (ека — «1») — те саме, що й сапінда, тобто «однокльоцник»; тарупінда — «шпиндель». Останнє слово наштовхує на думку, що тарупінда й шпиндель можуть мати спільний компонент пінд — пинд, тим більше що серед козаків засвідчене ім’я Шпинда.
Борис Грінченко у своєму «Словарі» подає низку слів, які не тільки фонетично близькі до пінда, а й можуть бути спорідненими з ним: пинда — пиха, пихатість, чванькуватість; пиндитися, або пиндючитися — чванитися, задирати носа; пиндючити — надимати, випинати; пиндючливий — пихатий; пиндження — хизування, чванство (СУМ, ІІІ 151). Між індійськими словами з пінда й українськими на пинд відчувається певний семантичний зв’язок.
Тож Талапінда, очевидно, одне з імен Балавіри.
Чамаренко Дахно (РВЗ, 407; Полтавські полк і сотня).
Санскр. chamara: 1. бунчук, у Давній Індії неодмінний атрибут царської влади; 2. чамари — велика етно-кастова група в середньовічній і сучасній Індії.
Бунчук — атрибут, добре відомий запорозьким козакам. Бунчук — булава з китицями з кінського волосу, один із символів гетьманської влади. Було козаче звання — бунчужний на означення охоронця гетьманської інсигнії. В українців побутує прізвище Бунчук. Саме слово бунчук вважається запозиченням із тюркських мов (ЕСУМ, 296), хоча насправді воно згадується ще в «Ріґведі» й сходить до санскр. пуччха (puchchha), хінді пунчх (punchh) — «хвіст» (СРС, 395). Робився бунчук з хвоста тибетського яка або бика, який у санскриті має назву чамара — «як» або «віяло з хвоста яка, бика» (СРС, 207). Таким віялом відганяли комах від раджі або зображень богів під час жертвоприносин (ХРС, І 283). Тож такий атрибут, як бунчук, цілком може вважатися козацьким. Проте більші підстави пов’язувати прізвище Чамаренко з соціальною верствою чамари — «чинбарі», зважаючи, що українці знають і прізвища на означення інших соціальних верств — Гупало, Рахманенко, Шудренко, Панікар, Кудин, Мазепа, Рай, Царенко тощо. Чамари за соціальним статусом найближче стоять до шуд<287>рів, які складали четвертий стан давньоіндійського суспільства.
Якщо жерці-брахмани й воїни-кшатрії належали до двох вищих станів, а хлібороби, скотарі, ремісники й торговці — до середнього, так званих вайш’їв, то найбідніші верстви населення належали до нижчих каст. Вони й досі зберігають давні звичаї, вірування та обряди. Це повною мірою стосується і чамарів — чинбарів, чоботярів, шевців, що мали справу зі шкірою та шкіряними виробами. І сучасні чамари в Індії поклоняються духам гір і лісів, каміння, колодязів, духам-покровителям оселі, домашнього вогнища, худоби. Вони вшановують богинь, що відвертають недуги, практикують магічні дії, мають своїх чаклунів. Відзначають свої кастові свята, здійснюють свої весільні, поховальні й деякі інші специфічні церемонії, які помітно різняться від свят і звичаїв вищих станів (Гусева, 59).
Чамари — каста чинбарів, які жили в селах, здебільшого займалися обробітком землі, сезонно працювали на полях селян, оскільки, за кастовими приписами, не могли володіти власною землею (Алаев, 182). Касти, традиційним заняттям яких була робота в полі, перебували на найнижчому щаблі суспільної драбини. До них відносились і численні чамари. Вони вважалися слугами панівної касти, і кожен землевласник мав свого чамара. Представники нижчих прошарків населення, які формально мали ремісничий фах, як чинбарі, фактично використовувалися як наймити в поміщицьких господарствах, отримуючи за це певну винагороду. Чамари-чинбврі шили й лагодили різні шкіряні вироби — цеберка для колодязів, всіляку упряж, виконували іншу роботу за традиційну частку врожаю. Але взуття на замовлення шили тільки за окрему плату. Чамари водночас прибирали здохлих тварин, шкіра з яких і була для них основним матеріалом для роботи. А таке заняття вважалося ритуально нечистим, тому слово чамара, чамар з часом прибрало й негативного, лайливого відтінку (ХРС, І 516).
У зв’язку з цим привертає увагу, що в білоруській мові є слово чамра, яке теж вживається в подібному значенні: «Чамра, чого ты ходзіш?» (TC, V 287).
Білоруська мова знає і слово чамара із значенням «страховисько», «почвара», а ще — «неохайна людина». Що й собі перегукується із вживанням у деяких випадках слова чамар: «От чамаро ты стары!» Cлово вживається і в значенні «темний», «недалекий розумом»: «От чамара, не соображае нічого» або «Чамара, непо<288>нятлівая жанчына, не усе дома» (ТС, V 287).
Лайливе білор. чамра і фонетично, і семантично відповідає хінді chamra — «шкура», «шкіра» (ХРС, І 518), яке іноді теж вживається в негативному плані, наприклад, у виразі хінді cham ke dam chalana — «заробляти на життя проституцією». Де cham тотожне chamra — «шкура», «шкіра» (ХРС, І 526). Із цим можна порівняти в Бориса Грінченка слово шкура — про жінку легкої поведінки (СУМ, IV 503).
В українській мові нібито не засвідчено слів, подібних до білоруських чамра й чамара. В українців є чамара — одяг галицького міщанина, прикрашений тасьмою і застібуваний висячими петельками (СУМ, IV 444); він іще називається чемера, чемерка — різновид чоловічого одягу, приталеного й зі складками іззаду (СУМ, IV 445). Ще одна назва цього одягу — чимбарка, чинбарка.
З огляду на це цікаво, що чамар — «чинбар» у мові хінді має різновиди чамвар, чанвар, а також, через закономірне чергування в/б — чамбар, чанбар. Що напрочуд близьке до укр. чинбар — «шкірник», «швець». Тим більше, що й українська мова знає дві форми цього слова — чинбар і чимбар. Як і два дієслова — чинбарити й чимбарити. Тобто є вагомі підстави вважати, що хінді chamvar-chambar i chanvar-chanbar й укр. чимбар-чинбар споріднені етимологічно, тобто мають спільне походження і однакове значення.
Слово chamra в мові хінді сходить до санскр. charma (сучасні різновиди мовою хінді — charm, charam), яке має значення «шкура», «шкіра», а також — «щит» (СРС, 208). Від нього утворені низка слів: charmakar — «чоботяр», «швець», charmanya — «шкіряний виріб», charman — «щит» (СРС, 208); charmin — «воїн, озброєний щитом» (те саме — charmika), charmadruma, charmavriksha — «береза» тощо (SED, 265).
Наявність у санскриті термінів charmadruma й charmavriksha на означення берези, дерева досить рідкісного для Індії, спонукає звернути увагу на те, що в слов’янських мовах чимало рослин і дерев містять у своїх назвах компонент черем, чемер. Черемха, черемшина, для яких характерна біла ознака, як і для берези (пор. у Ю.Федьковича: «Пишна черемшина вимахує білими своїми вітами» — СУМ, IV 455). Чемериця — рослина, яка буває і біла, і чорна, і жовта. Сюди ж чемерівка — настоянка на чемериці. Чамаришок — «тамариск». Сюди ж, очевидно, білоруське чамра — «самогонка», чамор — «чемериця» (ТС, 287), санскр. chamarika — бот. баухілія, гірське ебенове дерево (ХРС, І 516). Можливо, <289> з білор. чамра — «самогонка» споріднене укр. очамрілий, чамріти, очемеріти — задурманитись, дійти до непритомного стану тощо (пор. у Бориса Грінченка: а тут ззаду кричать: «Бережись, бо вдарить тебе кілком!» Я й очемерів і не знаю як повернувсь…).
Рясно відбите черем і чемер в українських та інослов’янських назвах: с. Чемер на Чернігівщині, а біля нього — ручай Чемірка; с. Чемерне на Рівненщині, болота Чемеричні на Харківщині й Луганщині, потоки Чемірний, Чемеруватий і Чемеристий на Івано-Франківщині — притоки Чорного Черемошу. Причому прикметно, що Чемеристий тече біля села Білоберізка Верховинського району (СГУ, 602). Болото Черемхове розміщується біля річки Білої, інше Черемхове — біля притоки Берестової, яр Черемушний — біля р. Мілової, притоки Сіверського Дінця, інший яр, Черемховий — біля р. Білої, притоки Айдару (СГУ, 604).
Назву Черемош (місцеві назви Черемуш, Чиримуш, Черемша, Черемшев), яку має права притока Пруту в басейні Дунаю і яка дуже давня (фіксується з ІІІ ст.), пов’язують із найменуванням дерева черемхи, здавна поширеного на берегах ріки. Аналогічним чином пояснюється і назва Черемошна, що її мають річки: права притока Кормину і права притока Тетерева у водозборі Дніпра й права притока Південного Бугу. З цим деревом пов’язують і назви річок Чорний Черемош (ліва притока Черемошу в тому ж басейні Дунаю) і Білий Черемош (витік Черемошу), перші компоненти яких виводяться від кольору води (ТСУ, 382). Проте насправді в основі цих назв може лежати давнє уявлення про дихотомічний, двоїстий поділ світу, на чоловіче й жіноче начало, на чоловічі й жіночі води. З чоловічим началом пов’язується права сторона, тобто й білий колір, а з жіночим началом — ліва сторона й чорний колір.
Звертає увагу й назва Чемерівці — райцентр на Хмельниччині, розташований на річці Жванчик (ліва притока Дніпра), вперше згадане під 1565 роком. Щодо його назви є кілька тлумачень. За однією, назва походить від чемериці — трав’янистої рослини з родини лілійних. Інше тлумачення (О.І.Соболевський) виводить назву з kimir, що нібито свідчить про те, що тут колись жили кімерійці, за якими й названо населений пункт (ТСУ, 380).
У такому разі сюди долучається й назва Жмеринка, що її має райцентр на Вінничині, розташований на вододілі річок Рів і Мурафи (басейн Південного Бугу). Поблизу нього знайдено залишки поселення трипільської культури, яке теж пов’язують із кімерійцями. Звертається увага <290> на те, що в античний період у басейні Дністра були могили кімерійських царів, про що пише в своїй «Історії» Геродот (V ст. до н.е.). Гадають, що назва Жмеринка могла утворитися з gъmъr або gъmer, звідки й gimir. А ассірійська мова називає кімерійців gim(m)ir (ТСУ, 136–137). Зазначимо принагідно, що назви печенізьких фортець на Дністрі, назви яких подає в Х ст. візантієць Костянтин Багрянородний, знаходять своїх двійників в Індії, як назви раджпутських фортець (див. статтю в цій книжці «Індія і загадкові печеніги»). Це цікаво у зв’язку з тим, що факти свідчать про спорідненість причорноморських кімерів, індійських сувірів-сіндів і слов’янських сіверів (ТРС, 10–17).
У ХV ст. зафіксовані й прізвища Чемер, Чемеревич тощо. Сюди ж долучається й історичне місто Чемерин у Волинській землі, згадуване літописом під 1149 роком. Причому в Суздальському літопису воно згадується як Чемерин, а під тим самим роком в Іпатіївському — як Черемин. Назва цього старовинного міста виводиться від чемер — «отруйна рослина чемериця», оформленого присвійним суфіксом ін (НДГ, 184).
Від цієї ж основи утворено ряд інших назв. У Білорусії: Чемери (Чамеры, Чамяры) — села в Каменецькому й Слонимському районах, с. Чемерин (Чамярын) у Пінському районі тощо.
Санскр. charman — «шкура», «шкіра», як гадають, відбилося в назві індійської ріки Чарманваті в Раджпутані (нинішній Раджастхан), згадуваної в давніх текстах. Вона бере початок в найвищій точці гір Віндг’я. Зараз вона називається Чамбал. Якщо перекласти назву Чарманваті, то українською вона дослівно звучатиме Шкуровиця. За легендою, ріка отримала таку назву через те, що по ній текла кров («сік шкіри» — чарман) з корів, яких забив на жертвоприносинах цар Рантідева. Тому ця ріка постійно асоціюється в індійській літературі з іменем Рантідеви.
Давня Чарманваті сьогодні має назву Чамбал, а на Таманському півострові, давній Сіндиці, є гора Цимбал. Генуезькі документи XIV–XV ст. з Криму подають назву Чембало (Сembalo), Пліній згадує Symbolum portus, який знають Птолемей, Страбон і Арріан і назву якого тлумачать як «Порт символів» (ІА, 232).
З цією рікою пов’язаний і один цікавий давньоіндійський міф. Коли Кунті, мати пандавів, героїв «Махабгарати», народила ще до заміжжя дитину від бога Сонця Сур’ї, то вона нишком поклала її в корзину й пустила за течією ріки Ашва, притоки Чарман<291>ваті. Корзина допливла до ріки Ямуни, потім і до Ґанґи, де немовля підібрали Радга й Адіратха — подружжя з країни Чампи. Вони й зростили Карну — так звали дитину, що народилася із золотими сережками, ознакою божественності. Карна згодом відігравав неабияку роль у подіях «Махабгарати», воюючи проти пандавів на боці кауравів. Давні індійські джерела знають і давнє село Чаммак в давній державі Відарбга (інакше — Бгоджаката), яке в давнину називалося Чарманк. Воно стояло на березі річки Мадгунаді — «Медової ріки» (Law, 312).
У зв’язку з річкою Чарманваті та значенням її назви — Шкуровиця, варто зазначити, що і в Україні є кілька гідронімів, похідних від слова шкура: Шкорушник — потік, якраз у районі Чорного Черемошу; Шкурати — притока Десни (м. Мена на Чернігівщині); Шкурине — на лівому березі Дніпра, гідрографічна система в Запорізькій області. А також хутір Шкурине, болото Шкуринка й могила Шкурина неподалік (СГУ, 625).
У водозборі Дніпра засвідчено й назву Чинбарка, на означення болота, а добре відомо, що саме мікрогідроніми найчастіше є носіями найдавнішої інформації (СГУ, 608). В індійському місті Бгопал, відомому катастрофою на хімічному заводі, один із районів має назву Чамарпур — «Чамаропіль», «Чамароград» (Ашрафян, 74).
Слід відзначити, що чарма входить в епітети Шіви — Чармавачан і його дружини — Чармамунда, а також у терміни чармар, чармару — «чинбар», «швець» (SED, 205). Є чоловічі імена Чамар, Чамараджа — «Ватажок чамарів», Чамарвала — «Чамаристий», «З волоссям, як шерсть яка-чамара» (таке ім’я мав царевич), Чармін — «Захищений щитом»; це зайвий раз підтверджує, що щити робилися з волової шкіри. Ім’я Чармаван — «Захищений латами/щитом» мав цар у «Махабгараті».
Таким чином, козацьке прізвище Чамаренко виявляє зв’язки з індійськими й українськими фаховими термінами, з топонімами, гідронімами й антропонімами, пояснює чимало українських реалій, які сходять до давніх часів.
Козацьке прізвище Шекера засвідчене в «Реестре Запорожского войска 1756 года». Його мають Шекера Ярмола (12; Васюринський курінь), Шекера Олексій (72; Пластунівський курінь), Шекера Василь (86; Тимошівський курінь), Шекера Трохим (91; Шкуринський курінь), Шекеря Іван (43; Кодлівський курінь).
Сюди ж, очевидно, відносяться й інші козацькі прізвища, <292> близькі до наведених прізвищ фонетично, але дещо трансформовані. Таке припущення підтримує те, що, зокрема, на українському грунті часто звуки ч/ш іноді змішуються, наприклад, Бучма й Бушма, Чудря і Шудря, Чандала й Шандала. Тож цілком може бути, що й прізвище Шекера може видозмінитися в Чекера. Тоді до наведеного списку долучається ще низка козацьких прізвищ: Чекер Самійло й Костя (8; Брюховецький курінь), Чекересаб Савка (9; Брюховецький курінь), Чекерес Степан (24; Джерелівський курінь), Чекерис Грицько (87; Тимошівський курінь). Очевидно, до цього досить розлогого списку слід долучити прізвища ще двох козаків Іванівського куреня Секергей — Іван і Лук’ян (28, 35).
Зі списку видно, що в деяких куренях по кілька носіїв прізвища Шекера, зокрема, в Брюховецькому, де служили Самійло й Костя Чекери. У цьому ж курені був і Чекересаб Савка. Дещо незвичні форми прізвищ — Чекера й Чекересаб, проте нема сумніву, що в них спільна основа — Чекер. Так само в Тимошівському курені два козаки — Василь Шекера та Грицько Чекерис, у яких ми теж припускаємо прізвища зі спільною основою Шекер/Чекер. Коли щодо Самійла й Кості Чекерів можна припустити, що вони близькі родичі (брати або син і батько), то щодо Василя Шекери й Грицька Чекериса такого сказати не можна — це вочевидь неспоріднені кровно козаки.
Таке розмаїття в написанні прізвищ — Шекера, Шекеря, Чекер, Чекерис, Чекерес, Чекересаб і Секергей — спонукає думати, що прізвища були досить незвичні для записувачів, хоча водночас і досить поширені. Принагідно зазначимо, що прізвище Шекера знає і «Реєстр Війська Запорозького 1649 року», тобто ще за понад сто років до «Реєстру» 1756 року. Що прізвище Шекера існувало в часи Богдана Хмельницького засвідчують прізвища козаків Івангородинської сотні Чернігівського полку — Шекеренко Протас та Шекгеренко Хведор (РВЗ, 486). Прізвище Шекгеренко цікаве тим, що воно, судячи з усього, подає придихове кг/кх, не збережене в слов’янських мовах, але збережене в індійських. Це може допомогти при з’ясуванні походження і значення прізвища Шекера й похідних від нього.
Із сучасних носіїв цього прізвища можна відзначити Шекеру Анатолія Федоровича, відомого українського хореографа, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка 2000-го року за балетні вистави останніх років.
Імовірно, до розмови причетні й гідроніми: Шекерянка — потік у <293> Рахівському районі Закарпатської області (вона ж — Шекеринка); Шекирівський — потік у Верховинському районі Івано-Франківської області (с. Голови); Шекелівка — потік у Надвірнянському районі цієї ж області (с. Микуличин); тут же — потік Шекелівський (СГУ, 620). Сюди ж, очевидно, Чекерева — рукав Дніпра у Кіровоградській області (СГУ, 602). З чого видно, що ареал поширення гідронімів на Шекер охоплює переважно Закарпаття і Прикарпаття, хоча відмічені й на сході України. Козацьке прізвище Шекерявий у козака Черкаського полку Остапа Шекерявого (РВЗ, 65), деякі дослідники виводять із діал. шекеряти — «шепелявити» (РВЗ, 565). Справді, українська мова знає слова шегерявий — «шепелявий», яке вважається діалектним і засвідчене в колишньому Лохвицькому повіті (Він трохи шегерявий). Є і слово шегеря — різновид танцю (У Київі заказали, щоб шегері не скакали; СУМ, ІУ 490). Проте наявність гідронімів із цим компонентом заперечує тлумачення прізвища Шекера від дієслова, тим більше діалектного, із значенням «шепелявити», попри навіть те, що українці добре знають прізвище Шепель. Бо річки чи потоки так називатися не можуть. Це видно й на прикладі козацького прізвища Баглай, яке виводилося від діал. баглай — «ледар», «нероба» і яке теж відбите в українських річкових назвах (ТРС, 177–186).
Українське прізвище Шекера співставляється з індійським іменем Шекхара — «Корона», «Вінець» (СРС, 653). В «Океані сказань» кашмірського поета Сомадеви (ХІ ст.) імена з шекхара мають царі: Ґунашекхара — «Корона чеснот»; Чандрашекхара й Індушекхара, «Місяцекоронний» — епітет Шіви; зачіску його прикрашає півмісяць — один із неодмінних атрибутів цього бога, а про те, як це сталося, розповідають давньоіндійські міфи; Падмашекхара, «Лотосокоронний» — повелитель небесних музик-ґандгарвів; Канчанашекхара, «Золотокоронний» — слон, здатний витати в піднебессі тощо. Ім’я Кулашекхара (хінді Кульшекхар) — «Вінець/Корона роду», мав цар, правитель князівства Траванкор. Заради служіння богові й улюбленої справи — поезії він зрікся престолу, але вславився як поет і увійшов у давні поетичні антології. Цар у романі «Кадамбарі» давньоіндійського письменника Бани (VІІ ст.) Шрінґарашекхара — «Вінець/Корона любові».
Епітетом Харашекхара — «Корона <294> Хари (тобто Шіви)» означається священна Ґанґа. Так само на означення Ґанґи вживається епітет Уґрашекхара — «Корона Уґри», де Уґра — ім’я того ж Шіви. Місяць означається епітетом Шівашекхара — «Вінець/Корона Шіви». Тунґашекхара, «Гора-корона» — назва священної гори.
Якщо вдатися до сучасних індійських імен і прізвищ, то й серед них чимало з цим компонентом. Найпопулярніше тут ім’я і прізвище Чандрашекхар. Його мають Чандрашекхар Азад — борець за незалежність Індії; політичний діяч 80 — 90-х років ХХ століття Чандра Шекхар і Чандрашекхарам Веллурі — індійський письменник, що писав мовою телугу, однією з дравідійських мов, поширених на півдні країни. Індійський учений-астрофізик Субраманьян Чандрашекхар (1910–1995) отримав 1983 року Нобелівську премію…
Особливо цікаві цейлонські (шріланкійські) факти, де теж маємо численні прізвища й імена з шекхара. Щоправда, дещо трансформовані, але ближчі до українського варіанту. Для прикладу візьмемо хоча б прізвища цейлонських учених.
Віджесекера Н.Д. — автор книги «Цейлонський народ» (1950) і низки статей. Санскритська форма прізвища — Віджаяшекхара, що значить «Корона/Вінець перемоги».
Обеєсекера Ґ. — автор книги «Земля Тенуре в землеробському Цейлоні» (1967, Кембрідж). Санскритська форма прізвища — Абгаяшекхара, «Вінець/Корона безстрашшя» (санскр. bhaya — «страх» споріднене з укр. боятися, а — заперечна частка не).
Ґунасегарам С.Дж. — автор статті «Написи в кандійському Перахері» (1961). Санскритська форма прізвища — Ґунашекхара, «Корона/Вінець чеснот».
Є і цейлонське прізвище Малаласекера — «Вінець Малали», де Малала, очевидно, назва гори, місцевості чи якогось божества. Санскритська форма прізвища — Малалашекхара. Є ще цейлонське прізвище Сомасекера, санскритська форма якого — Сомашекхара, де Сома — одне з імен Місяця. Епітет Сомашекхара тотожний таким епітетам Шіви як Чандрашекхара й Індушекхара. З Місяцем пов’язаний день тижня — понеділок, по-санскритському сомавара, «день Соми», тобто Місяця. Те саме бачимо в англійській мові, де Monday, «День Місяця», теж означає понеділок.
Таким чином, на цейлонському грунті, тобто сінгальською мовою, санскр. shekhara прибирає форм sekera, segara, sekhara, близьких до українських форм.
Синонімами до shekhara є санскритські mukuta, apida, chuda, mauli, maulin тощо. Наприклад, синонімами до Чандрашекхара є Чандрамукута, Чандрапі<295>да, Чандрачуда, Чандрамаулі, Чандрамаулін. В «Океані сказань» Сомадеви ім’я Чандрапіда (Чандра+апіда) мають два персонажі — цар і царевич. У зв’язку з санскр. apida — «корона», «вінець» привертає увагу Діва-Обида в «Слові о полку Ігоревім». Апіда та Обида — споріднені слова, а Діва, покровителька й захисниця Херсонесу Таврійського, тотожна індійській Деві, зображається якраз із короною (детальніше про це див. окрему статтю).
У тому ж «Океані сказань» діють герої з іменами Пратапамукута (цар) — «Вінець/Корона доблесті», царевич Ваджрамукута, «Ваджрокоронний», син Пратапамукути; Тарапіда, «Зіркокоронний», а його син Чандрапіда — «Місяцекоронний». Ім’я Кувалаяпіда — «Лотосокоронний» має тут і могутній слон. Чоловіче ім’я Ратнамукута означає «Увінчаний коштовним каменем», Шашанкамукута, «Увінчаний півмісяцем» — епітет Шіви.
Ім’я сина Пратапамукути — Ваджрамукута містить компонент ваджра. Ваджра — перун, громова стріла, зброя бога Індри, царя богів і ватажка небесного воїнства. Тож Ваджрамукута — епітет Індри, про якого знає і «Влесова книга». Слід зазначити, що чоловічих імен з компонентом ваджра дуже багато: Ваджравеґа, Ваджрамушті, Ваджрапані, Ваджраюдга, Ваджрапрабга, Ваджрасара тощо.
Термінами мукутадгарі, мукутадгарін — «коронодержець», мукутін — «увінчаний короною» означається правитель, цар. Раджамукута — «царська корона». Слово мукута згадується ще в «Рігведі». Плем’я чи народність мукути згадує «Махабгарата» поряд з іншими народами й племенами — діптакші, індраватси, таладжанґхи, кріми, відехи, нандівеґи, сураштри, хайхаї, сувіри. Список цікавий тим, що в ньому засвідчено етноніми, так чи інакше дотичні до України й українських реалій. Сувіри виявляють спорідненість з українськими сіверами й кімерійцями, з сураштрів походила Реваті, дружина Балавіри, старшого брата Крішни, серед сураштрів жили ядави, племя Крішна й Балавіри, тотожне літописним ятвягам тощо. Всі ці племена виступали у війні на боці кауравів. Мовиться також, що серед них народилися відомі епічні герої. Зокрема, Пуруравас народився серед диптакшів (пор. укр. прізвище Диптан), Шама — серед нандівегів, Віґахана — серед мукутів.
Перський відповідник санскритським shekhara, mukuta тощо — taj. Тадж — поширене чоловіче ім’я в іранців, афганців, таджиків. Знаменитий Тадж Махал в Індії означає «Корона-Палац». Арабський термін тадж-уд-даула — <296> «корона/вінець держави», тадждар — титули правителя. Ім’я Таджеддін або Таджуддін — «Вінець віри», Тадж-уль-мульк — «Вінець держави», Тадж-уль-алам — «Вінець/Корона світу», Таджбахш, «Дарувач корони» — епітет Рустама, героя «Шахнаме» Фірдоусі, переносно — «покровитель царів». Таджунніса — жіноче ім’я, яке означає «Корона/Вінець жінок» або «Велителька», «Цариця».
Тадж у перській мові, окрім значень «корона», «вінець», має і значення: султан — прикраса з пір’я на головному уборі; чубчик у птаха; прикраса у вигляді башточки над дахом будинку; трефова масть; шедевр, неповторна річ. Так само й мукута має значення «корона», «вінець», «тіара», а ще «вершина», «пік», «гребінь», «чубчик», «вінок», «найкращий». Епітет Шікхандін (від шікха — «чуб», «пасмо волосся на голові»), тобто «З чубом», «Чубатий», «Косатий» має Вішну. Ім’я Шікхандін мав і син царя Друпади, дочка якого, Драупаді, стала дружиною п’ятьох братів-пандавів. Шікхандін народився дівчинкою під іменем Амба, щоб помститися Бгішмі. Разом із двома сестрами її викрав могутній Бгішма у дружини своєму зведеному братові-цареві. Проте брат відмовився одружитися з нею, бо вона вже була заручена з іншим, а Бгішма теж не міг одружитися з царівною, бо присягнувся не одружуватись. Ображена і втратою жениха, і відмовою Бгішминого брата, а тоді й самого Бгішми одружитися з нею, царівна поклялася віддячити Бгішмі за порунтане життя. Подвижництвом вона добилася в Шіви, щоб він допоміг їй у цьому. В наступному народженні вона народилася донькою царя Друпади під ім’ям Шікхандіні, але потім обмінялася з напівбогом-якшею статтю і стала юнаком Шікхандіном. У двобої Арджун, що виступав на боці пандавів, ніяк не міг здолати Бгішму, воєначальника кауравів, тому вдався до нечесного вчинку. Він виставив попереду Шікхандіна, і Бгішма відмовився застосувати проти нього зброю, бо й надалі вбачав у юнакові дівчину, а підійняти руки на жінку він не міг. Цим скористався Арджун, смертельно поранив Бгішму, і той помер на ложі із стріл.
Індійські мукути мають свого іранського двійника — таджики. Обидва етноніми містять значення «корона», відповідно інд. mukuta й іран. taj.
Зі сказаного напрошується один важливий висновок. Якщо зважити, що санскритське у часто-густо відповідає українському и (tu — ти, musha — миша, dhum — дим, sunu — син, chatura — чотири, rudate — ридати, kupyate — кипіти тощо), то санскр. mukuta на українському грунті мусить приб<297>рати форми микита. І виходить, що українське ім’я Микита, від якого утворено багато сучасних українських прізвищ, теж має значення «Корона», «Вінець».
Прізвище Короненко побутує в українців (його має, зокрема, поетеса Світлана Короненко), а ім’я Микита й похідні від нього прізвища надзвичайно вжиткові в запорозьких козаків.
ІНДІЙСЬКІ ЧОЛОВІЧІ ІМЕНА З ШЕКХАРА (SHEKHARA)
(За виданням: Gandhi, Maneka. Hindu Names, New Delhi, 1993)
Васанташекхара (Vasantashekhara) — «Вінець/Окраса весни», «Веснокоронний»;
Вірашекхара (Virashekhara) — «Корона/Вінець героїв», «Найкращий із героїв». Таке ім’я мали: син царя Дгрітараштри, найстаршого з кауравів, батька ста синів; цар країни Чеді, який захистив Дамаянті, дружину царя Наля;
Ґунашекхара (Gunashekhara) — «Вінець чеснот», «Увінчаний чеснотами»;
Девашекхара (Devashekhara) — «Божественна корона»; також рослина Artemisia sieversiana;
Джайшекхара (Jaishekhara) — «Увінчаний перемогами», «Звитяжнокоронний»;
Джінашекхара (Jinashekhara) — «Найкращий серед звитяжців», «Вінець серед переможців» (таке ім’я мав джайнський святий);
Індушекхара (Indushekhara) — «Увінчаний півмісяцем», «Місяцекоронний»;
Кшапакарашекхара (Kshapakarashekhara) — «Який носить півмісяць у зачісці», «Півмісяцекоронний», «Увінчаний півмісяцем»;
Кусумашекхара (Kusumashekhara) — «Увінчаний вінком із квітів», «Квітковокоронний»;
Падмашекхара (Padmashekhara) — «Лотосокоронний», «Увінчаний короною з лотосами» (таке ім’я мав цар ґандгарвів — небесних музик);
Пушпашекхара (Pushpashekhara) — «Увінчаний квітковим вінком», «Квітовінковий», «Квіткокоронний»;
Раджашекхара (Rajashekhara) — «Корона царів», «Царськокоронний». Таке ім’я мали: санскритський драматург VII ст. і поет, драматург і географ з Махараштри, коментатор і автор поетичного трактату «Кав’я-міманса» й епічної поеми «Харі-віласа» (Х ст.);
Равішекхара (Ravishekhara) — «Увінчаний Сонцем», «Сонцекоронний»;
Ратнашекхара (Ratnashekhara) — «З коштовністю в короні», (таке ім’я мав джайнський автор XV ст.);
Сомашекхара (Somashekhara) — «Місяцекоронний» (Сома — «Місяць»). Епітет Шіви; <298>
Тунґашекхара (Tungashekhara) — «Увінчаний вершиною» (назва гори);
Уґрашекхара (Ugrashekhara) — «Вінець Уґри (тобто Шіви)». Епітет Ґанґи;
Харашекхара (Harashekhara) — «Корона/Діадема Хари (тобто Шіви)». Епітет священної Ґанґи, яку прийняв на голову Шіва, коли вона спадала з небес на землю;
Шашанкашекхара (Shashankashekhara) — «Увінчаний Місяцем». Епітет Шіви;
Шашішекхара (Shashishekhara) — «Місяцекоронний», «З півмісяцем у короні». Епітет Шіви;
Шекхара (Shekhara) — «Корона», «Вінець», «Діадема», «Вінок», «Найкращий», «Ватажок»;
Шівашекхара (Shivashekhara) — «Корона/Вінець Шіви». Епітет Місяця.
Шіваненко Артюх, Шіваненко Вацько(78; Черкаський полк, сотня Лазарева).
Санскр. shiva — бог, руйнівник світу, один із трьох верховних богів індуїстського пантеону (СРС, 646). Іконографічно зображається з тризубом, як і його дружина — Шівані, досл. «Шівина» (дружина Рудри — Рудрані, «Рудрина»).
Найдавнішим свідченням про Шіву вважають рельєфне зображення на хараппській печатці, де людина сидить у йодічній позі в оточенні тварин. У санскриті є слово shiva у значенні «темно-сірий», «сизий», «сивий» (Гусева, 91). Тому цілком можливо, що ім’я Шіва споріднене з укр. сивий, тим більше, що його їздовою твариною є сірий бик. Деякі дослідники вважають, що ім’я Шіва походить від дравідійського shivan — «червоний», «рудий», що й собі ймовірно, зважаючи, що Шіва споріднений із Рудрою, а ім’я Рудра теж тлумачать як «Червоний», «Рудий».
В індуїстський пантеон Шіва увійшов, сумістившися з ведійським Рудрою. Він приніс низку характеристик, нових, як вважають дослідники, для культових уявлень арійців, зокрема, високу роль жінки в суспільстві, отже, й роль богині-матері. Вважається, що трактування жіночого начала як існуючої в світі реальності, без якої неможливий вияв творчої енергії чоловічого начала, увійшла до індуїзму з релігійно-філософських уявлень доарійських народів.
Шіва згадується в ранніх пам’ятках серед міфічних персонажів, які мали дві статі. У такому аспекті Шіва відомий під іменами Нара-Нарі, тобто Чоловік-Жінка або Джаґанпітрі-Джаґанматрі — Батько світу-Мати світу. В цьому разі він зображається у вигляді людської постаті, права половина якої — чоловіча, а ліва — жіно<299>ча. З поклонінням двостатевому Шіві пов’язане особливе релігійне ставлення до гермафродитів, збережене в Індії досьогодні.
Із Шівою асоціюються уявлення про йоґу, його називають Махайоґі — «Великий йоґ». Багато міфів мовлять, що коли Шіва поринає в медитацію, ніхто не сміє її порушити. Як Махайоґі він зображається в подобі відлюдника з напівзаплющеними очима, що самотньо сидить у горах на оленячій шкурі. Він посипаний попелом, прикрашений браслетами й поясом із зміїв, волосся закручене в жгути й зібране на маківці у вузол. Зачіску прикрашає півмісяць.
Шіва втілює руйнування і зоветься Махакала — «Великий чорний» або «Великий час». Вважається, що він час від часу руйнує світ і перетворює його на порох, а потім знову створює з цього пороху світ. Руйнування — необхідна передумова творення, тому бог-руйнівник одночасно і бог-творець. Сутність речей незнищенна, тому руйнування, занепад — це просто процес безнастанних перемін у всесвіті. Все минає, все занепадає і відтворюється. Те, що ми вважаємо безперервним існуванням, насправді постійна, поступова й непомітна зміна. Зараз людина вже не та, якою була десять років тому, навіть хвилину тому вона була іншою. Все підлягає руйнівній дії Часу, і ніщо в світі не вічне. З цією іпостассю Шіви пов’язане й уявлення, що чоловіча енергія не може творити, не виявляючи себе як руйнівне начало. Як Махакала Шіва зображається в подобі чорної людини моторошної зовнішності, прикрашеної гирляндою з черепів, що виконує танок шаленства — танок руйнування.
Існує уявлення про зв’язок Шіви зі смертю і з Ямою, якого також називають Махакала. Міфи мовлять, що ночами Шіва відвідує шмашани — місця спалювання померлих, прикрашає себе черепами, танцює і п’є з чаші, зробленої з черепа. У цій подобі він має ім’я Капалін — «Черепун», «Черепник». «Махабгарата» каже, що саме Шіва зробив Яму володарем світу померлих.
Численні й різноманітні аспекти Шіви: він усемогутній, величезний і водночас маленький, як змія; він з одним обличчям і чотириликий; він — бик із золотими рогами і антропоморфний покровитель черід худоби, супроводжуваний биком; він — філософ, творить думкою і водночас — нищитель життя; він топче ногами незнання, що породжує нестриманість почуттів, але сам віддається нестримному шалу руйнування; він дає богам і людям нищівну й нездоланну зброю і сам б’ється з богами й людьми; його називають Всеблагим, Всемилостивим, про <300> нього мовлять, що на прохання бога-творця Брахми він створив покару за нечестиві діяння; він рятує світ від смертельної отрути, але й сам не щадить нічийого життя в нападі гніву — відрубав голову своєму синові Ґанеші, спопелив бога кохання Каму тощо.
Особливо широкими стали його функції після злиття з ведійським Рудрою. Він зцілювач людей і худоби, батько рослинності, прабатько змій, він проявляється в усьому живому на землі. У «Махабгараті», яка прославляє переважно Вішну, без кінця підкреслюється, що Шіва-Рудра — найсильніший із богів, наводиться 150 його імен, серед них і такі, як Крішна й Вамана — втілення Вішну. Описи 425 жертвоприносин йому у ведійській літературі, просякнуті почуттям благоговійного страху й безпорадності людини перед його всюдисущою могуттю.
Культ Шіви географічно пов’язують з ареалом цивілізації долини Інду (Сіндгу), так званою хараппською культурою. За «Ріґведою», серед народів, що їх арії застали в Індії, був і народ шіва. Ведійські народи називали тутешні аборигенні народи шішнадева — «шішнобожні», «фаллособожні», де санскр. shishna — «чоловічий орган» (також санскр. linga). Це прямо вказує на одну з важливих характеристик Шіви — його запліднювальну суть. Цей символ Шіви — самостійний об’єкт поклоніння і згодом замінив собою зображення його самого.
Ще однією популярною іпостассю Шіви є образ Натараджі — «Царя танцю». У цьому образі Шіва вважається богом, який втягує в ритм свого несамовитого танцю без кінця змінну мінливу матерію і творить світ. Він танцює на спині потворного карлика, який уособлює ниці людські прагнення і вказує людям шлях до спасіння.
Мегасфен, посол грецького імператора Селевка при дворі індійського царя Чандраґупти (ІІІ ст. до н.е.) у своїй «Індіці» відзначає, що гірські індійці поклоняються Діонісу. Тут під Діонісом мається на увазі якраз Шіва, котрий пов’язується з горами й через те має ім’я Ґіріша — «Гірський бог». Доречно тут буде порівняти спільні риси Діоніса й Шіви:
Таким чином, більшість античних свідчень про Діоніса відповідає давньоіндійським свідченням про Шіву-Рудру (ИД, 374–375). Античні джерела засвідчують, що Діонісові-Шіві поклонялися й давні насельники України. Геродот у V ст. до н.е. каже, що кожного третього року будини відзначають діонісії (Геродот, 205). Цікаві й слова того ж Геродота, що за одне покоління до походу Дарія на скіфів неври залишили свою країну через навалу змій. Очевидно, під зміями маються на <301> увазі племена, які поклонялися зміям, а з ними тісно пов’язаний Шіва. Неври після цього оселилися в країні будинів, де справлялися діонісії. На північ від таврів Геродот розміщує агатирсів, у назві яких наявне тирс — символ Діоніса. Можливо, етнонім агатирси насправді може звучати махатирси — «великі жезли». Тим більше, що в індійських джерелах фіксується етнонім махавріша — «великі бики», пов’язаний із Шівою, а сам Шіва має епітети Махадева, Махеша — «Великий бог», Махакала тощо. А відразу за країною агатирсів лежала країна неврів.
Цікавий факт про Діоніса й поклоніння йому скіфів подає знову-таки Геродот. Скіфський цар Скіл нишком від свого війська приїздив до грецького міста Ольвії і справляв вакхічні містерії, як справжній шанувальник <302> Діоніса. Про це довідався його брат Октамасад. Скіл, щоб урятуватися від розплати за це, втік до фракійського племені агатирсів, але невдовзі ті видали його і Скіла було страчено. «Отак, — завершує свою оповідь Геродот, — обороняють свої звичаї скіфи і таку кару накладають на тих, хто хоче запозичити іноземні звичаї» (Геродот, 198–199).
Знахідка на території давньої Фракії золотого персня із зображенням скіфської богині і викарбуваним іменем Скіл грецькою мовою, засвідчило: Скіл особа не легендарна, а цілком історична. Він жив приблизно в 475–450 рр. до н.е. Ця історія, очевидно, має свідчити за те, що самі скіфи не поклонялися Діонісові, що серед їхніх божеств не було схожого на нього божества. З іншого боку, Скіл утік до агатирсів, які, певно, знали Діоніса.
У «Ріґведі» боги часто згадуються парами, тож і Шіва має свою пару — Місяця-Чандру або Місяця-Сому. Сліди Шіви-Рудри простежуються у вірменській легенді про трьох братів, яка дивовижно перегукується з легендою про Кия, Щека й Хорива (ТРС, 222–236).
І Рудру, і Шіву пам’ятки називають червоним, рудим. Причому вважається, що Шіва — доарійське божество, а Рудра — арійське. І що Шіва був божеством того населення, яке жило в Індії до приходу аріїв. Обидва божества, об’єднавшись, стали єдиним божеством — покровителем худоби, творителем і руйнівником життя, запліднювачем. Це божество має 8 уособлень власної енергії: земля, вода, вогонь, повітря, небо, місяць, сонце, пожертва. Ім’я Шіва тлумачать як «Благосний», і воно нібито не дуже личить богові-руйнівнику.
У мистецтві Шіву зображають як аскета в тигровій шкурі. Шкіра в нього світла, а шия — синя, бо він проковтнув отруту, яка мала знищити світ. Під час сколочування Молочного океану змія, яка слугувала замість мотузки, виригнула смертельну отруту, і Шіва випив її, щоб вона не втрапила у води й не отруїла їх. Але Парваті, дружина Шіви, схопила чоловіка за горло й не дала отруті потрапити йому в шлунок. Тому в Шіви посиніла тільки шия, а одне з імен його відтоді стало Нілакантха — «Синьошиїй». Сучасний індійський поет Ш’ямсінх Шаші, котрий побував в Україні, переклав низку поезій Кобзаря мовою хінді й присвятив йому власні вірші, каже в статті про нього, що Тарас Шевченко зазнав у житті таких самих страждань, що й Шіва, коли заради врятування світу мусив випити отруту.
Розкуйовджені кучері Шіви стягнуті кільцями змії, розкритий капюшон її височить над його го<303>ловою. Інша змія обвиває його шию, а ще одна служить священним шнуром. У зачісці його — півмісяць, на лобі — третє око, здатне спопелити світ. Зброя і атрибут його — тризубець, що символізує його войовничу іпостась. Тризуб символізує і тріаду богів — Брахму, Вішну й самого Шіву. У тризубі Шіва уособлює середнє вістря, тоді як праве уособлює бог-творець Брахма, а ліве — Вішну, захисник світу.
На відміну від Брахми й Вішну Шіва не має свого небесного палацу. Він часто відвідує гору Кайласу в Гімалаях, де живе під деревом, але він переважно бездомний блукалець. Священні тексти часто мовлять про нього як про мандрівного жебрака, що навідується в місця кремації чи просто в безлюдні місцини, супроводжуваний примарами й злими духами чоловічої і жіночої статі. Тоді він тримає в одній руці череп, у другій — жебрацьку карнавку. Вважається, що найлюбіше для Шіви місто — священне Варанасі (Бенарес). Шанувальників Шіви впізнають по трьох горизонтальних смугах на чолі.
Шудренко Василь (РВЗ, 271; Кальницький полк, сотня Борщагівська); Шудриченко Децько (427; Полтавський полк, сотня Веприцька); Шудуриченко Іван (368; Кропивнянський полк, сотня Журавська).
Інші прізвища, що побутують у нинішніх українців: Шудра, Шудря, Шудрак, Шудрик.
Санскр. shudra — шудри, четвертий стан давньоіндійського суспільства (три інші — жерці-брахмани, воїни-кшатрії та вайш’ї — землероби, ремісники, торговці).
Санскр. Шудрака (хінді Шудрак) — цар і драматург (середина І тис. н.е.), автор санскритської п’єси «Глиняний візок».
Давньоіндійське суспільство, як відомо, ділилося на 4 стани. Найраніша версія виникнення цих станів (варн), міститься в ріґведійському міфі, що його називають «Пуруша-сукта» (Х, 90). У ньому мовиться, що брахмани походять з уст міфічної першолюдини Пуруші, якого боги принесли в пожертву, кшатрії — з рук, вайш’ї — зі стегон, а шудрі — зі ступнів. Деякі джерела (джайнські й буддійські) стверджують, що спершу з’явилися кшатрії, потім — вайш’ї, і лише за ними — брахмани й шудрі. Вчення про 4 стани — чатурварнья — відбите в усій давньоіндійській літературі: епосі, дгармашастрах, буддійському каноні тощо. Хоча в цій теорії є деякі відмінності, сутності системи це не міняє. Всі джерела одностайні, що існує 4 групи людей, <304> пов’язаних із певним видом діяльності. Брахмани переважно зайняті науками (вчаться і навчають), кшатрії — військовою справою і судочинством, вайш’ї — всілякою економічною діяльністю (окрім ремесел), шудри — слугують трьом вищим станам. Згодом вайш’ї перетворилися у вузький прошарок торговців і лихварів, а шудри підвищили свій соціальний статус — стали самостійними господарями, землеробами й ремісниками. Й опинилися навіть на вищому щаблі, ніж деякі групи населення.
Давньоіндійська «Ману-смріті» («Закони Ману») — збірка законів, приписувана прабатькові людей Ману, мовить, що ці чотири стани походять від божественних мудреців-ріші, синів Ману: брахмани — від Бгріґу (Каві), кшатрії — від Анґіраса, вайш’ї — від Пуласть’ї, шудри — від Васіштхи, нащадки якого носили пасмо волосся на виголеній голові (ИД, 165). Ману ж, у свою чергу, вважається сином бога-творця світу Брахми, який уособлює в тризубі праве вістря.
Саме ім’я Васіштха означає «Найбагатший», «Наймаєтніший», походить від санскр. vasu — «багатство», «скарб», «статки», «добро», а пізніше стало означати «земля», «держава» (СРС, 571). Воно споріднене з санскр. vasur — «багатий», «маєтний» і з грец. базилевс//василевс — «цар» і нашим іменем Василь. Санскр. vasu в значенні «земля» творить важливі терміни із значенням «цар», «правитель», які згодом стали чоловічими іменами: vasudhara — досл. «тримач землі», «земледержець», vasudeva — «бог багатства», «бог землі», «бог статків». Ім’я Васудева мав батько Крішни та його старшого брата Баладеви (Балавіри).
Індоєвропейські народи з глибокої давнини співвідносили певні кольори з різними людськими якостями. На індійському терені свою барву мають і суспільні стани. Сам термін varna на означення стану із санскриту тлумачиться — «колір», «забарва» (СРС, 567). Тож із жерцями-брахманами асоціюється білий колір, що символізує святість і чистоту, з кшатріями-воїнами — червоний, що символізує енергію і рішучість, з вайш’ями-селянами — жовтий, тобто поєднання білого й червоного кольорів, із шудрами — чорний (пор. слов’янське чернь на означення простолюду), що за брахманським трактуванням символізувало безбожність і темряву. Проте, за епосом, багато знаменитих героїв, мудреців і навіть богів — Вішну, Крішна, Рама, Яма, Шіва, Драупаді і навіть В’яса, легендарний творець «Махабгарати» й редактор вед, мали чорну або темносиню забарву шкіри й це не вважалося ганебним.<305>
Дослідники вважають, що процес утворення чотиристанового суспільства вплинула низка обставин: особливості родо-племінних стосунків, етнічні й релігійні відмінності і в першу чергу суспільно-економічні фактори. Соціальне розмежування висувало більш заможні й впливові роди, тому функції управління, здійснення культових ритуалів зосереджувалося в руках певної суспільної групи. Ці роди з часом закріпили за собою ці функції, що й сприяло перетворення їх у суспільну верхівку. Роди, які почали сповняти жрецькі обов’язки, склали верству брахманів, царські роди, військова знать — стан воїнів. Переважна маса общинників склала селянський стан — вайш’їв (від санскр. visha — «община», «плем’я», «народ», «усі»; пор. застаріле слов. весь — «село»).
Більш складним вважається виникнення стану шудр. Основними тут вважаються дві причини: збільшення числа тих, хто втратив економічну самостійність, і розвиток ремесел, які ставали основними заняттями розорених співплемінників, котрі позбулися колишнього громадянського статусу. Вони переважно й склали четвертий стан, великою мірою залежний від трьох перших станів.
Вищим суспільним станом були брахмани. Вважалося, що їхніми вустами промовляють боги, бо ж і походили вони з вуст, найчистішої частини Брахми. За допомогою брахманів і їхніх ритуальних дій люди спілкуються з небожителями й отримують від них блага, ласку й милосердя. Добробут людини, за уявленнями ведійських аріїв, залежить від богів, а взнати їхню волю і впливати на них могли тільки жерці-брахмани. Тільки вони могли знайомити людей зі священними текстами, здійснювати різноманітні жертвоприносини та обряди, серед них і пов’язані з коронуванням царя. Звідси і їхній величезний вплив на суспільне й політичне життя країни. Придворний жрець — пурохіта, досл. «поставлений попереду», мав неабиякі можливості впливати на царя, правителя. Брахмани звільнялися від повинностей, їхньою власністю не міг розпоряджатися навіть цар, а вбивство брахмана вважалося найтяжчим злочином.
Однак реальна влада — військова сила, матеріальні ресурси — перебувала в руках кшатріїв. Така ситуація відбита в текстах, над якими «попрацювали» жерці-брахмани. Але буддійські та джайнські твори подають іншу схему: суспільну ієрархію очолюють кшатрії. Навіть у ведійських джерелах, де незмінно підкреслюється вищість брахманів, трапляються вказівки, що кшатрій — ви<306>щий брахмана. В епосі ця позиція ще виразніша: кшатрії змальовуються вищими за брахманів і такими, що мають фактичну владу в суспільстві.
Основну масу повноправних вільних общинників складали вайш’ї — переважно землероби й скотарі. Вони давали необхідні кошти на утримання державного апарату, жерців і знаті. З часом вони стають податковою верствою і не мають однакових прав із брахманами й кшатріями. Проте в економічному плані вайш’ї були цілком самостійні, мали право володіти землею і відігравали значну роль у державному управлінні. Вони постачали переважну масу пішого війська для ополчення, хоча провідною військовою силою були невеликі загони добре озброєних і підготовлених воїнів-кшатріїв. Про високий статус вайш’їв у ведійську епоху свідчать згадки про них поряд із кшатріями в ряді джерел.
Хоча джерела всіляко підкреслюють непохитність станових засад, у них містяться й дані, що перегородки між станами не були неподоланними. Навіть до брахманів іноді зараховувалися люди сумнівного, як на самих брахманів, походження. Порушувались і шлюбні заборони; суворо засуджувалося тільки одруження чоловіка нижчого стану з жінкою вищого стану. Проте одруження чоловіка більш високого стану з жінкою нижчого стану дозволялося. Втім, непоодинокі й шлюби першого типу, причому в найшанованіших епічних героїв.
Найважливішим обрядом, який підкреслює різницю між трьома першими верствами й шудрами, було посвячення — упанаяна. Воно прирівнювалося до другого народження людини, тому члени цих станів іще називалися двіджа або двіджаті — «двічінароджені». Шудр, які не проходили такого посвячення називали екаджа або екаджаті — «однонароджені». Обряд цей здійснювався в дитячому віці. Для брахманських дітей найчастіше вказується вік — 8 років, кшатріїв — 11, вайш’їв — 12. Найістотнішою частиною обряду є надягання на шию посвячуваного особливим чином сплетеного шнура — упавіта. Причому для кожного з трьох станів він сплітався з різної кількості ниток і з різного матеріалу.
Єдина згадка про шудр у «Ріґведі» міститься в її останній, найпізнішій частині. З цього можна судити, що ця верства сформувалася пізніше інших. У пізніших джерелах згадки про шудр частіші.
На індійському терені шудри не відбували обряду посвячення, і це позбавляло їх багатьох прав. Їм заборонялося вивчати веди й навіть слухати їх. Вони не могли брати участі в общинних культових <307> обрядах і дійствах, проте їм дозволялося здійснювати домашні пожертвини й обряд поминання предків. Шудра не міг посідати відповідальних посад у державі. Характерно, що ремеслом упродовж усього давнього періоду займалися переважно шудрі. Проте вже у ведійську епоху були заможні шудрі. У деяких джерелах вони іноді описуються як народжені без бога й ритуалу, але власники великих черід худоби. «Чхандоґ’я-упанішада» розповідає про шудру, котрий подарував брахманові тисячу корів, віз із запрягом, прикраси, а також дочку й село, де жив брахман (IV, 2). Оскільки худоба вважалася головним мірилом багатства, то вона робила заможних шудр у матеріальному плані достатньо незалежними.
Вищі стани мусили рахуватися з шудрами й у політичному житті. Зокрема, на церемонії коронації новий цар мусив звертатися за підтримкою не лише до трьох перших станів, а й до шудр. Їх радилося вводити до царської ради. З часом роль шудрів наближується до ролі вайш’їв. У «Махабгараті» мовиться:
«Якщо шудра не може забезпечити своє життя звичайними заняттями, тоді для нього допускаються торгівля, скотарство, ремесло» (ХІІ, 283.3).
«Артхашастра» й собі зазначає: «Обов’язок шудр — служити двічінародженим, ведення господарства (vartta — землеробство, скотарство й торгівля), ремесло, фах актора» (І.3).
Існує чимало свідчень про незалежне майнове становище шудр. Є навіть факти, коли заможний шудра наймав до себе на роботу інших шудр, а то й брахманів. Проте збагачення шудрі з точки зору брахмана вкрай небажане, бо тоді шудра може кривдити брахмана.
Численні дані засвідчують, що шудрі займалися, причому на власний розсуд, різноманітною виробничою діяльністю. Вони могли бути незалежними в майновому плані і вважатися правоздатними членами суспільства. Відбувалося поступове їхнє зближення з трьома іншими станами, навіть з’являлися царські династії з шудр. Яскравим прикладом цього може бути Шудрака — цар і водночас видатний драматург, який жив у середині І тис. н.е. Реальне існування царів-шудр підтверджує і такий припис «Ману-смріті» благочестивому брахману: «Хай не проживає він у державі шудр» (IV. 61). А також у «Махабгараті»: «Якщо брахман, або вайш’я, або шудра буде кращим царем і захистить підлеглих, нехай він утримує владу на основі дгарми» (ХІІ, 79.35).
Китайський мандрівник Сюань Цзян у своїх записках про Ін<308>дію початку VII ст. пише, що з 13 сучасних йому індійських царів лише 5 були кшатріями, 4 — брахманами, 2 — вайш’ями і 2 — шудрами.
В середні віки ремісничий люд здебільшого складався з шудрів. З розвитком ремесел і посиленням ролі міст мінялося і становище шудр. Так само й на селі. Ще в «Артхашастрі», коли йдеться про освоєння нових земель, радиться заселяти їх переважно шудрами-хліборобами. Сюань Цзян усіх шудр вважає землеробами. Вайш’ї, за ним, були торговцями, які вважалися більш шанованими, аніж хлібороби. Заслуговує на увагу свідчення «Анґавіджі», астрологічного трактату, що шудри не відносяться до слуг, а відносяться до аріїв, тобто вільних, повноправних членів суспільства. У «Мілінді-паньхо» («Запитаннях Мілінди») вайш’ї і шудрі об’єднані в одну групу, що займається обробітком землі, скотарством і торгівлею (ІІІ, 3.26). З часом підвищувався і релігійний статус шудрів: брахмани вже дозволяли їм слухати веди, здійснювати деякі арійські обряди.
У Південній Індії до шудрів у середні віки належало багато царів, сановників, торговців, а також основна маса землеробів-общинників. Ремісники здебільшого складали особливі касти, статус яких був нижчий за статус шудрів.
На думку деяких учених, становище шудрів охарактеризоване в «Артхашастрі» інакше, ніж у дгармашастрах — текстах, що містять релігійно-правові приписи. Шудри разом із трьома вищими станами включені до числа аріїв — вільних від народження. Каутілья, автор «Артхашастри», вбачає в шудрах найбільш корисний і виробничий прошарок народу. З чого випливає, що шудри складали ядро землеробського населення. (Алаев, 49)
Цікавий з цього погляду звичай махаврата, коли влаштовується ритуальний двобій арія (вайш’ї) та шудри. Вони змагаються на білому шматку шкури, яка символізує сонце. З чого видно, що сили підземного світу уособлювалися певною соціальною групою — шудрами. Тоді як вайш’ї виступали представниками Індри й інших небесних богів, тобто уособлювали світлі сили. У цьому також відбивається уявлення про битву Індри й Врітри, де Врітра уособлює асурів-шудрів, а Індра — девів-вайш’їв. Битва між ними завжди стається на початку Нового року, тобто перемога світлих сил над темними, Індри над Врітрою символізує настання Нового року, Весни, пробудження землі від зимових холодів (Кейпер, 50).
Відбиття в українських прізвищах цього соціального стану свідчить, що й давні українці знали <309> чотиристановий поділ суспільства. Як видно з «Реєстру Війська Запорозького 1649 року», козаків із прізвищем Шудренко й Шудриченко всього 3, якщо сюди долучити й прізвище Шудуриченко. Причому прізвище Шудренко передбачає існування терміну шудра чи прізвища Шудра, а Шудриченко так само — прізвища Шудрик. Прізвищ Шудра й Шудрик серед козаків не засвідчено, але вони досить рясно засвідчені в сучасних українців.
Всі три козацькі прізвища засвідчуються по лінії Кальник — Кропивня — Полтава. Одне прізвище (Шудренко) — на Правобережжі (Кальницький полк) і два — на Лівобережжі (Шудриченко — Полтавський полк, Шудуриченко — Кропивнянський). Тож певною мірою осередком прізвищ на Шудр- можна вважати полтавський регіон. Тим більше, що в Полтавському полку засвідчене цікаве в цьому плані й козацьке прізвище Чамаренко (див. окрему статтю), яке теж відбиває стосунок до шудрів. З іншого боку, неподалік Полтави, в Хоролі, нині побутує прізвище Панікар, яке має індійські паралелі й пов’язується з верствою торговців, купців. А вони належать до третього стану — вайш’їв (ТРС, 153–163). Зважаючи на те, що в Полтавському полку засвідчено прізвище Кудерка, в Миргородському — Кудин і Кудинович, у Кропивнянському — Кудиненко, пов’язані зі жрецьким, брахманським станом, можна констатувати, що в ареалі Полтави представлені ті ж чотири стани, що і в давньоіндійському суспільстві. Воїнська, кшатрійська верства представлена прізвищами Царко, Царенко, Цариченко, бо вони споріднені з індоіранським кшатра/ хшахра — «сила», «влада», від якого утворене й наше цар. <310>