Індійці в усі часи славилися вмінням систематизувати й класифікувати речі, факти, явища, події, поняття, філософські категорії за допомогою чисел, зокрема, «четвірок». Чотири світові періоди, чотири різновиди живих істот, чотири лики бога-творця Брахми, чотири боги-охоронці чотирьох сторін світу, чотири жерці при найважливіших обрядах і ритуалах, чотири священні веди, чотири способи політики, чотири роди війська (їх сьогодні уособлюють шахові фігури), чотири різновиди зброї, чотири суспільні стани, чотири обов’язки й чотири цілі людини, чотири етапи людського життя… Перелік можна продовжувати, але те, що нас цікавить, вже увійшло в цей список. Це — чотири стани давньоіндійського суспільства й чотири етапи людського життя, які пов’язані між собою. Бо саме перший період людського життя стосується навчання, освіти. Саме він — чи не найголовніший у житті людини, бо формує її, виховує особистість, громадянина.
Індійська релігійно-філософська система розглядає людину в двох вимірах — як творіння природи і як творіння суспільства. Другий вимір і виводить на поняття чотирьох періодів людського життя — так звані чотири ашрами. У релігійно-філософському плані ашрама — відтинок життя, упродовж якого людина виконує певні функції, досягає певних цілей, повертає борги суспільству й богам. Чотири етапи-ашрами це: період навчання — брахмачар’я, період життя в шлюбі, родинне життя — Ґріхастха; період лісового відлюдництва — ванапрастха; період життя поза суспільством — саньяса. Іноді два останні періоди об’єднуються, і тоді людське життя має три етапи. Подібне членування знали й слов’яни, зокрема, східні, у них теж існувала градація діти — мужі — старці.
Історичні джерела свідчать, що слов’яни знали й чотириетапний поділ людського життя, і ці чотири етапи порівнювалися з чотирма порами року й чотирма сторонами світу. Дитинство — весна і схід, юність — літо й південь, зрілість — осінь і захід, старість — зима й північ (МЧ, 90). Така ж класифікація властива давнім індійцям.
Індійська традиція вважає навчання, освіту, учнівство — одним із найголовніших елементів життєвого циклу людини. Освіта мусила дати людині позитивне знання — відья, прирівнюване до бо<313>жественного. Недарма й чотири священні веди вважаються божественними, вони відносяться до категорії «почутих» із небес. В основі санскр. vidya — «знання», «божественне знання» лежить та сама дієслівна основа vid із значенням «знати», «відати», що й у величезній кількості українських і взагалі слов’янських слів: відання, відомий, оповідання, сповідь, свідомість, свідок, провидець, відомство, вість, звістка, розповідь, відповідь, вісник, довідка, досвід, завідувач, відьма тощо (ЕСУМ, І 390). Санскрит знає і слово jnyana, тотожне українському знання, але цим терміном частіше означаються емпіричні, набуті досвідом знання.
Освіта мала підготувати індивіда до наступних життєвих етапів, до мінімуму звести прагнення і бажання, які могли б увійти в суперечність з інтересами групи, громади чи стану, з якого він походить. Освіта мала розвинути в людині якості, які стали б основою її гармонійного життя в певному соціальному середовищі.
Давньондійське суспільство ділилося на чотири стани або варни: жерців-брахманів, воїнів-кшатріїв, землеробів-вайш’їв і шудрів, залежних від трьох перших станів, які вважалися вищими. Саме три вищі стани могли й мусили вивчати священні веди, а їхні діти — здійснювати упанаяну, обряд посвячення в учні, один із найголовніших обрядів життєвого циклу. Назва упанаяна походить від санскр. upa+ni — «приводити», бо батько приводив хлопчика до оселі вчителя — ґуру. Цей обряд символізував їхнє друге, духовне народження, яке вважалося навіть вищим і важливішим, аніж народження біологічне. Тому три вищі стани означалися не тільки терміном арії, але й терміном двіджа — «двічінароджені».
Окремі деталі цієї церемонії вказують на символічну смерть, далеку мандрівку й відродження, на причетність до ведійського культу й особливий характер взаємостосунків учня і вчителя-ґуру, другого, духовного батька дитини. Основні елементи упанаяни: пов’язування священного шнура (яджнопавіта) через ліве плече, вручення йому подорожнього посоха з дерева, придатного для жертвоприносин, повторення священної мантри (молитви) ґаятрі (інакше — савітрі). Це фрагмент із гімну «Ріґведи» (ІІІ, 62.10), зверненого до бога Сонця — Савітара. Ця мантра вважається «Матір’ю вед», її можуть промовляти тільки двічінароджені.
При упанаяні деякі обрядові дії і формули схожі на весільні. Після упанаяни вчитель-ґуру мусить деякий час провадити повстримливе подружнє життя, оскільки він «завагітнів» учнем. З <314> упанаяни починалася ашрама брахмачарина, що означало життя в оселі ґуру, прилучення до ведійських обрядів і текстів, дотримання особливих обітниць, збирання милостині для вчителя, підтримування священного вогню тощо. Відбуття упанаяни й постійне носіння «жертовного шнура» через плече — необхідна умова приналежності до двічінароджених. Це давало право брати участь у ведійських ритуалах. Хто не пройшов упанаяни, називався вратья — «відпалим від савітрі». Його могли прийняти в середовище аріїв тільки після певних покут і упанаяни.
Тож тільки «двічінароджені» мали право й були зобов’язані отримувати освіту, вивчати веди. Проте й самі «двічінароджені» не мали однакового статусу. Навчати могли тільки брахмани; кшатрії і вайш’ї навчали лише свого фаху. Тільки брахмани могли здійснювати обряди, ритуали й приймати пожертвування. Кшатрії відбували лише деякі воїнські обряди, а вайш’ї — землеробські. Заняттям кшатріїв була військова справа й управління державою. Вайш’ї займалися землеробством, ремеслами й торгівлею.
Отже початкові освіти передувало посвячення, упанаяна, що символізувало друге, духовне народження людини. Видимою ознакою того, що обряд відбуто, був священний шнур, пов’язуваний через ліве плече під праву руку. Цей обряд означав, що індивід став повноправним членом свого стану й суспільства й що він готовий до навчання. Хоча саме навчання для дітей із різного стану починалося в різному віці. Найраніше починали вчитися брахманські діти, за ними — кшатрійські, а останніми — хліборобські. Загалом упанаяна для хлопчика-брахмана здійснювалась у 8 років, кшатрія — в 11, вайш’ї — в 12. Вік учня мусив бути таким, щоб розум його був достатньо сприйнятливим і щоб вистачило часу для освіти. Але один і той же вік підходив не для кожної дитини. Тому допускався певний віковий вибір, залежно від здібностей дитини. Для дітей-брахманів він установлювався найраніший, бо брахмани самі були вчителями і своїх дітей їм не треба було нікуди відсилати. А кшатрії і вайш’ї могли здійснити упанаяну пізніше, бо вони віддавали дітей у науку до брахманів, відривали їх від дому, а це було зручніше робити, коли дитина доросліша (ДДО, 109–133).
Після упанаяни учень переселявся до вчителя-ґуру й до кінця навчання перебував під недремним оком наставника, котрий вважався його другим, духовним батьком. Сам учитель мав ставитися до учня як до рідного сина, <315> навчати його чесно й сумлінно, передаючи без утайки свої знання. Брати за це плати не годилося, хіба що після науки учень підносив учителеві подарунок, який не сприймався як винагорода за навчительську працю. То був тільки вияв поваги і вдячності за отримані знання, які ціни не мають. Зі свого боку, учень мав виказувати вчителеві синівську відданість і слухняність. Якщо при ньому хтось нечемно відгукувався про наставника, йому належало затулити вуха або піти геть.
Учня, незалежно від того, з якого він стану, привчали до невибагливого життя. Учень допомагав вчителеві по господарству, пас худобу, навіть збирав милостиню для нього. Учневі не слід було їсти м’яса, меду, вживати жувальний тютюн. Він мусив вставати до схід сонця, молитися, здійснювати належні ритуали, не спати вдень, скромно вдягатися, ходити босоніж, не танцювати, не слухати музики, не намащуватися запашними олійками, не ховатися від сонця під парасолькою. Мав бути правдивим, уміти стримувати емоції і приборкувати почуття.
Традиційна брахманська освіта передбачала насамперед вивчення вед. За ними йшли дисципліни, необхідні для вивчення і правильного розуміння вед: фонетика, граматика, етимологія, віршування, астрологія й правила жертвоприносин. Традиційна освіта включала 14 наук-відья та 62 або 64 мистецтва й ремесла. Серед наук були історія й священні перекази, демонологія, медицина-аюрведа, наука диспуту тощо (ДИ, 430). Учень вивчав і основний фах свого стану: кшатрії — військову справу, політику й управління державою, вайш’ї — агрономію, торгівлю, ремесла, брахмани — обряди й ритуали, жертвоприносини й науку викладання.
Слід сказати, що з плином часу в цій схемі освіти відбулася суттєва зміна — перед упанаяною став здійснюватися обряд, який знаменував початок вивчення абетки. Цей обряд називався відьярамбга, «початок науки» (санскр. vidya = укр. відання, знання, наука). Таку зміну викликало те, що доти існувала усна освіта, священні веди й перекази існували в усному вигляді, тому усно вони й передавалися з покоління в покоління. Та й індійці не дуже були охочі до відкритого дослідження фактів, властивого нашим часам, вони прагнули зберегти знання в таємниці. Брахмани ніколи не оприлюднювали мудрого знання, яке містилося в ведах. Давній лікар тримав свої медичні знання при собі і втаємничував у них лише власного сина чи улюбленого учня. Це ж саме стосується майже всіх галузей знань, мистецтв і ре<316>месел. Окрім міркувань професійного суперництва, існувало й побоювання, що ставши загальновідомим, знання втрачає магічну силу. Та й вважалося, що не кожне знання можна давати всім підряд, певні знання мали отримувати тільки посвячені, які не використають ці знання на шкоду людям.
Але згодом санскрит перестав бути загальнодоступною мовою, веди обростали коментаторською літературою, виникали нові галузі знань — граматика, фонетика, етимологія, астрологія тощо. Тобто різноманітної літератури стало надто багато, аби її запам’ятати. І тоді з’явилося письмо й фіксовані тексти. Виникла потреба і в попередньому знанні абетки й письма. Тож упанаяна перестала означати початок навчання, її заступив новий обряд — відьярамбга. Її почали здійснювати разом з обрядом пострижин, коли дитині було від чотирьох до семи років (ДДО, 109–110). Особливістю пострижин було те, що на голові дитини залишали одне або кілька пасем волосся, чубчик або й без них, залежно від того, скількох і яких мудреців шанували в даному роді, громаді чи стані. Одне пасмо волосся мали носити нащадки мудреця Васіштхи. З часом при пострижинах стали залишати на голові тільки одне пасмо волосся. Це була водночас і ознака, поряд зі священним шнуром, приналежності до «двічінароджених», тобто до одного з трьох вищих станів. Вважалося, що між пасмом волосся на голові й довголіттям існує прямий зв’язок, бо на тім’ї містилася важлива життєва точка адгіпаті — «владика», пошкодження якої викликає смерть. Тож пасмо волосся тут мало захисну функцію (ДДО, 102–105).
Ритуал відьярамбга полягав у тому, що дитину купали, намащували, чепурили, надягали прикраси. Здійснювали поклоніння різним божествам, насамперед Сарасваті й Ґанеші, пов’язаних із знаннями й мудрістю. Робилося жертвоприношення на вогні — хома. Вчитель виконував обряд, присвячений початкові вивчення абетки, стоячи обличчям на схід, тоді як дитина сиділа обличчям на захід. Обряд передбачав написання й прочитання окремих слів чи фраз, як правило, звернення до божеств. На тацю насипали рис і по ньому спеціальною для цієї нагоди паличкою писали, скажімо, «Уклін Сарасваті» чи «Слава Ґанеші». Учень кланявся вчителеві, і той просив дитину прочитати написане. Після цього дитина дарувала вчителеві одяг, прикраси й тричі обходила довкола зображень божеств. Батьки обдаровували жерців за участь у ритуалі, а ті благословляли дитину. Жінки, в яких живі діти й чоловіки, легенько погойдували запалені світиль<317>ники. Церемонія завершувалася врочистим поверненням статуеток богів на звичне місце — домашній вівтарик (ДДО, 110–111). Слід зазначити, що звичай стригти дітей перед школою і залишати чубчик побутував і досі побутує в українців; очевидно, він частка давнього ритуалу, пов’язаного з початком навчання дитини і посвячення її в члени громади.
Після завершення навчання, яке тривало 12 або більше років, учень повертався додому, здійснював омовіння й відповідний обряд, що символізував завершення учнівства й перехід до наступного життєвого відтинку. Цим відтинком було родинне життя, а шлюб — найважливіший момент цієї ашрами. Завершивши учнівство й здійснивши обряд повернення додому, юнак мусив якомога швидше одружитися. Шлюбові передувала сувора система правил і заборон. Шлюб був релігійною необхідністю і соціальним обов’язком, він переслідував три цілі: а) виконання релігійного обов’язку через жертвоприносини, б) продовження роду, щоб забезпечити нормальне посмертне існування предків і в) чуттєва насолода (кама).
Стадія домогосподаря — ґріхастха — розглядалася як центр і основа всієї соціальгої структури. Саме в ній індивід реалізувався як громадянин, сім’янин, господар і батько. Статус домогосподаря, хазяїна з соціального боку — найбільш наповнений етап людського життя. На чоловікові-домогосподарі лежала особлива відповідальність перед богом і суспільством, перед своїм станом, своєю громадою і родиною. Тут давалося взнаки все те, що людина засвоїла на першому етапі життя, в період учнівства.
Домогосподар мав займатися доброчинністю, наділяючи їжею всіх, кого може. Він здійснював жертвоприносини богам, предкам, духам і людям: їх належало сповняти щоденно вранці,опівдні й увечері, а також у суворо визначені дні, місяці, сезони. Певні правила регламентували поведінку господаря. Неухильне дотримання всіх цих приписів обіцяло йому довголіття, здоров’я, невичерпне багатство, добробут і накопичення кармічних заслуг для себе, своїх нащадків, своєї родини й свого стану (ИДС, 153–154). Домашні ритуали регламентувалися ґріх’я-сутрами, творами, складеними ще в І тис. до н.е. Переважну увагу вони приділяли обрядам, здійснюваним при зачатті, під час вагітності, першому годуванні, пострижин, посвячення в учні, весіллі. Ґріх’я-сутри викладали сезонні обряди (з нагоди збирання врожаю, для приплоду худоби тощо), а також щоденну ритуальну практику, починаючи з ранково<318>го омовіння й підтримання домашнього вогню. Деякі ґріх’я-сутри описують поховальні обряди.
Релігійно-правові трактати детально обумовлювали вимоги до нареченого й нареченої. Для жениха було важливим те, щоб він закінчив навчання, знав веди, як мінімум — одну, а найкраще — три. Суворий був підхід до вибору дівчини. Дівчина, яка «засиділася в дівках», тобто пробула в оселі батьків більше трьох років після досягнення статевої зрілості, вважалася шудрою, низькою. Безумовна вимога до нареченої — невинність і не перебування досі в шлюбі. Традиція приписувала не брати наречених з родин, в яких не дотримуються дгарми, не вивчалися веди, не народжувалися хлопчики, хворий бодай один член родини або мав фізичні вади.
Термін ґріхастха на означення другого етапу людського життя дозволяє пролити світло на одне загадкове українське слово — ґазда, яке наявне в багатьох слов’янських мовах і яке на сьогодні має плутане тлумачення. Воно вважається запозиченням з угорської мови, куди, в свою чергу, це слово знову-таки нібито потрапило зі слов’янських мов, воно нібито трансформація слов. господа (ЕСУМ, І 450–451). Проте господа має зовсім інше походження, аніж ґазда. Санскритський термін grihastha складається з двох компонентів — griha+stha. Де griha (варіант geha) — «оселя», «житло», «родина», а stha — «перебувати», «бути» (та ж основа, що і в укр. стояти, стійка, стоянка, станиця, стан). Тобто термін дослівно означає «той, що перебуває в домі», «домогосподар», «одружений глава родини» (СРС, 196). Санскр. grihastha має і форму gehastha, звідки й gehasta, gazda. Тобто укр. ґазда виявляє спорідненість із санскритським терміном на означення другого періоду життя за давньоіндійськими уявленнями.
У сучасних індійських мовах, зокрема, в хінді grihastha має значення «господар дому», «глава родини», «землероб», «ремісник» (ХРС, І 473). На означення домогосподаря тут є низка синонімів, які перейшли до сучасних мов із санскриту: grihi, grihin, grihapa, grihamedha, grihamedhin, grihasthi, grihasthin, grihasvami, grihasvamin, grihapati, grihabhartar, griheshvar тощо. Щодо слова grihasvamin, то воно має семантичного двійника — gosvamin. Обидва слова мають однакове значення «господар», «хазяїн». Тільки якщо grihasvamin дослівно означає «господар/власник дому», то gosvamin дослівно означає «власник корів/худоби». Саме з gosvamin у сучасних індійських мовах постала форма gosayin, тотожна нашому хазяїн.<319>
Так само на означення господині маємо: grihini, grihadevi (досл. «богиня оселі»), grihapatni (санскр. patni, досл. «захисниця», «берегиня», тотожне укр. пані), grihamеdhini (санскр. medha — «пожертва», «дар» споріднене з укр. мзда) grihadipti, досл. «світло/окраса оселі» (санскр. dipti — «сяяння», «світло», «блиск», «краса»; пор. укр прізвище Диптан), grihasvamini (санскр. svamini — «господиня»), grihasthinі або gehasthini (пор. укр. ґаздиня). Оскільки санскр. griha має варіант geha, то всі наведені терміни й наступні імена можуть вживатися і з ним.
Чоловічі й жіночі імена з компонентом griha/geha. Жіночі: Ґріхіні — «Господиня», Ґріхапатні — «Пані дому/оселі», Ґріхадеві, досл. «Богиня дому/оселі»; Ґріхалакшмі, досл. «Лакшмі оселі», де Лакшмі — дружина Вішну-Всевишнього, богиня шастя, добробуту й родинної злагоди, тотожна слов’янській Ладі та балтійській Лайме; Ґріхаканья, досл. «Донька оселі/дому» (санскр. kanya — «діва», «дівчина» ми вважаємо спорідненим з назвою Канів, де є Дівич-гора; сюди ж — численні українські гідроніми типу Дівка, Дівиця, Дівуха, Дівичка, Дівоча тощо). Чоловічі імена: Ґріханаяка, досл. «Ватажок дому/оселі» — одне з імен Сонця; Ґріхапаті, «Захисник оселі» (санскр. pati, досл. «той, що захищає», споріднене з укр. батько й рос. батя) — також ім’я Сонця і бога вогню — Аґні тощо (HN, 142). Термін griha-pravesha означає «вхідчини», «новосілля», а також обряд освячення оселі.
Тож укр. ґазда споріднене з санскр. grihastha, gehastha — «хазяїн», «господар». А що це не випадково, засвідчує інший індійський термін gosayin — «господар», досл. «власник корів/худоби», який має свого українського двійника — хазяїн.
Це підтверджує, що в українців відбита не лише санскритська термінологія, пов’язана з чотирма суспільними станами, а й термінологія, пов’язана з періодами людського життя. <320>
Як відзначають дослідники, українці розрізняють вози, в які впрягають волів — воловий запряг, воловий віз, у чумаків — мажа, і ті, в які впрягають коней — кінський запряг, кінський віз. Кінські вози легші, а замість волового дишла у них часто дві голоблі (ВСЭ, 168). Ці дані цікаві тим, що такі само запряги існували в Індії <320> й означалися спеціальними термінами: санскр. ashvaratha (хінді ashvarath) — «кінський запряг», «кінський повіз» і санскр. goratha (хінді gorath) — «воловий запряг», «воловий повіз». Синонімами до цих двох термінів є санскр. ashvayana (хінді ashvayan) i санскр. goyana (хінді goyan). Тобто маємо терміни ашваратха-ашваяна для кінського запрягу й ґоратха-ґояна для волового запрягу.
Санскр. goratha, goyana, хінді gorath, goyan означає «повіз, що його тягнуть воли, бики або корови», «воловий/бичачий запряг» Термін складають компоненти go+ yana, де go — «бик», «віл», «корова». А ratha (хінді rath) і yana (хінді yan) — «віз», «повіз», «підвода», «колісниця», «засіб пересування» (СРС, 196, 530, 537). Тобто ratha-rath i yana-yan — синоніми й можуть взаємозамінюватися. Відповідно санскритські назви для кінського запрягу ашваратха й ашваяна, хінді ашваян (санскр. ashva — «кінь»; CРC, 82). Аshvaratha може мати й форму з переставленими компонентами, тобто rathashva.
Водночас ratha ще означає «воїн на колісниці», «воїн», «герой» (СРС, 537). Це спонукає співставити санскр. ratha з укр. ратник — «воїн», «боєць», тим більше що санскрит знає слова rathik і rathnik — «колісничний воїн». Не виключено, що укр. ратник споріднене з цими індійськими словами.
Ашваратха-ґоратха й ашваяна-ґояна з воїнських та селянських термінів поступово стали воїнсько-селянськими іменами й прізвищами. Імена, посталі з цих термінів, незрідка мають боги й видатні постаті індійської міфології та епосу.
Відбилися ці терміни й у топонімах і гідронімах. Наприклад, у назві Ґоратхаґірі на сході Індії, досл. «Гора ґоратха» або «Гора Воловий запряг» (санскр. giri = укр. гора). Вона згадується в «Махабгараті», джайнських і санскритських джерелах. Фортецю Ґоратхагірі, розташовану на горі, штурмувало численне військо царя Кхаравели з держави Калінґа, котрий, узявши фортецю, одразу рушив на Маґадгу, сусідню державу. З Ґоратхаґірі було видно кордони Маґадги (Law, 220).
«Махабгарата» згадує ріку Ашваратха — «Кінський повіз», «Кінська колісниця». Що досить незвично для назви ріки, проте є й інші річкові назви з ратха: Джйотіратха, «Промениста колісниця» — притока річки Шона, Чітраратха, «Барвиста колісниця» — відома в давнину річка, називана й Ратхачітра.
Священна Ґанґа має назву Бгаґіратхі — «Бгаґіратхина», за іменем легендарного царя, через якого священна ріка спустилася з небес на землю. А син річки-богині Ґанґи — Бгішмака (україн<321>ське прізвище Бушмака) має друге ім’я Бгаґіратхіпутра — «Син Бгаґіратхі-Ґанґи» (санскр. putra — «син», putri — «дочка»; пор. укр. прізвища Путра, Путря, Путрик, Путренко й село Путрівка на Київщині).
Ім’я Деваратха — «Божественна колісниця» або «Колісниця богів» має значеннєвого двійника — Деваяна (хінді Дев’ян). На українському грунті санскр. deva, хінді dev — «бог» має форму дей. Це відбито в українських прізвищах Дей, Болудей, Білдей, Матирдей тощо (див. окрему статтю про Дей). Болудей і Білдей — українські різновиди санскритського та хінді імен Баладева й Бальдев, яке мав старший брат Крішни і яке означає «Могутній бог». У боспорських написах ІІІ ст. це ім’я грецька мова передає як Балодей. Тож можна припус тити, що слов’янське чоловіче ім’я Деян (Дей+ян) — споріднене з санскритським Деваяна й хінді Дев’ян.
Жіноча форма чоловічого імені Деваяна — Деваяні. Таке ім’я мала дружина царя Яяті, мати синів Яду й Турвашу. А Яду — родоначальник ядавів, племені, яке споріднене з літописними ятвягами і з якого походили Крішна та його старший брат. Імена обох братів рясно відбиті в українців як прізвища (ТРС, 51–57). Деваяні звали й дружину Сканди, бога війни, сина бога Шіви та його дружини Парваті, імена яких теж відбиті в українців як прізвища.
Є чоловіче воїнське ім’я Махаратха — «Велика колісниця», що його мав син мудреця-воїна Вішвамітри. І є важливий буддистський термін махаяна — теж «велика колісниця». Він означує одну з двох основних шкіл буддизму, поширеної в Китаї, Японії, Кореї, В’єтнамі й деяких інших країнах. Друга школа, поширена на Цейлоні (Шрі Ланка) й країнах Індокитаю — хінаяна, «мала колісниця».
Ім’я Дгармаратха означає «Колісниця Дгарми», де Дгарма — бог правосуддя і справедливості Яма (пор. численні Ямполі в Україні), а дгарма — релігійні й моральні приписи, викладені в дгармашастрах — давньоіндійських писемних пам’ятках. Ім’я Дгарма утворене від санскр. dhar, спорідненого з укр. «держати» (звідки й держава, державець, державник тощо), воно може мати й форму Дгамма. Тобто Дгармаратха тотожне Дгаммаратха, Дгаммаратх. Що спонукає співвіднести з ним слов’янське ім’я Домарад. Якщо ці імена справді споріднені, то так само можуть бути споріднені й інші індійські та слов’янські імена. Наприклад, індійське Дгармаґірі — «Гора/Оплот дгарми/віри» й слов’янське Домажир (jir у памірських мовах — «гора», воно тотожне санскр. giri й укр. гора). Ім’я Дгармаратха-Дгаммарат<322>ха-Дгаммаратх, як і Деваратха — Деваяна, може мати свого двійника Дгармаяна-Дгаммаяна-Дгаммаян. А він і собі знаходить слов’янського родича — ім’я Даміан, Даміян, укр. Дем’ян. Тобто ім’я Даміан, Даміян, Дем’ян, не зовсім зрозуміле дослідникам (ЕСУМ, ІІ 32), може тлумачитися як «Колісниця дгарми/віри», де дгарма означує всю сукупність релігійних, моральних та етичних норм, яких людина має дотримуватися в житті, тобто норми людської поведінки в суспільстві.
Термін ratha пов’язаний переважно з воїнським станом і з конем, а yana — з селянським і волом, биком. Тому елемент ратха значно частіший у кшатрійських іменах, аніж яна у селянських. Проте обидва слова — синоніми, й коли існує ім’я з одним із цих компонентів, то може існувати і його паралельна форма.
Слово ратха вживається з іменами богів і на означення богів. Коли воно вживається з іменем якогось божества, то позначає або інше божество, або якусь реалію, пов’язану з ним:
Бгаґаратха — «Колісниця щастя», де санскр. Bhaga (хінді Bhag) — бог щастя, добробуту й благополуччя, споріднене з нашим бог. В Індії є річка Bhaga (хінді Bhag), а в Україні — Буг (давні фіксації — Бог). Бгаґа зливається з іншою річкою, що має назву Чандра, і далі обидві течуть одним руслом і під спільною назвою Чандрабгаґа. Індійська Чандра теж має українську родичку — річка й село Шандра є в Миронівському районі на Київщині.
Бріхадратха, «Величезна колісниця» — ім’я Індри, царя богів і ватажка небесного воїнства; Вішнуратха, «Колісниця Вішну» — Ґаруда, їздовий птах Вішну; Чітраратхі, «Блискучоколіснича» — одне з імен богині-воїтельки Дурґи, дружини Шіви; Шіваратха — «Колісниця Шіви» тощо. Із Сонцем пов’язані імена Авіратха — «Сонячна колісниця», Діваратха — «Денна колісниця», Дівіратха — «Небесна колісниця», Равіратха й Ушадратха — «Колісниця Сонця», Чітраратха — «Сяюча колісниця», Шучіратха — «Ясна колісниця».
Надзвичайно поширене ратха в іменах царів, причому воно часто має при собі якийсь числівник. З чого видно, що колісниця відігравала колись величезну роль, а могутність царя визначалася кількістю колісниць.
Атіратха (санскр. ati споріднене з рос. очень) й Багуратха — «Багато колісниць» (санскр. bahu, bahuta — «дуже», «багато»).
Аштаратха — «Вісім колісниць». Мав син царя Бгімаратхи.
Дашаратха — «Десять колісниць». Його мав батько Рами, героя «Рамаяни», який і сам має ім’я Падмаратха — «Лотосова колісниця» (санскр. padma — «лотос»). <323>
Наваратха — «Дев’ять колісниць». Мав батько Дашаратхи (санскр. nava, navaka, хінді navak — «дев’ять» і водночас «новий», пор. укр. прізвище Новак).
Шатаратха — «Сто колісниць» (санскр. shata — «сто»), царське ім’я. Воно, можливо, проливає світло на одне українське прізвище, коли зважити, що ratha тотожне yanа (yan). Тож воїнське ім’я Шатаратха може мати й форму Шатаяна, Шатаян. А по-українському це б звучало Стоян. Дотеперішнє тлумачення цього слов’янського імені й українського прізвища від дієслова стояти викликає серйозні сумніви через брак переконливої аргументації і вмотивованості.
Підтримує нове тлумачення прізвища Стоян і гідронімний факт. Компонент shata — «сто» містить індійська річкова назва Шатадру, досл. «Стобіжна», «Стострумкова», «Стопотічна». Шатадру (зараз Сатледж), одна з річок у Пенджабі (Пенджаб — «П’ять річок», а Шатадру — одна з п’яти річок, що творять цю назву). І вона має свого українського двійника — річку Стоход, притоку Прип’яті. В назвах Шатадру й Стоход перші компоненти (Шата й Сто) мають спільне походження й однакове значення — вони етимологічно тотожні. Компоненти ж ход і дру тотожні значеннєво, бо санскр. dru означає «іти», «плинути», «бігти» (СРС, 292). Воно споріднене з рос. удрать, удирать, давать драла (деру) й наявне в слов’янських гідронімах Драва, Дрина, Дрипа, Друть та ін.
Судячи з імен, до повозів і колісниць причетні не лише воли й коні, а й різна лісова звірина, птахи й навіть плазуни.
Агіратха — «Змійна колісниця», ім’я царя в індійському епосі. Санскр. ahi — «змій» споріднене з укр. вуж, рос. уж. Ім’я Агіджіт — «Переможець Агі» мають Індра й Крішна. Врітра, злий демон, який символізує зиму і якого здолав у двобої Індра, теж Агі — «Змій», «Вуж». Врітра фігурує в українському фольклорі як злий цар Ворот або Воротар. Перемога Індри над Врітрою символізує настання весни, Новий рік.
Маюраратха — «Пав’яча колісниця» (санскр. mayura, хінді mayur — «павич», «пава»). Ім’я Сканди, бога війни, сина Шіви (уособлює в тризубі середнє вістря) і Парваті. Павич — національний птах Індії і їздовий птах Сканди. Павине пір’я — неодмінна деталь зачіски Крішни.
Мінаратха — «Риб’яча колісниця». Це ім’я має в епосі цар, а його син — Сатьяратха, «Колісниця правди» (санскр. satya — «істина», «правда» споріднене з укр. суть). Санскр. mina, хінді min — «рибина» (пор. укр. минь; назва ця вважається праслов’янським запозиченням із фінно-угорських мов; <324> ЕСУМ, ІІІ 463). Рибина — атрибут індійського бога кохання Ками, через що він має імена Мінадгваджа — «З рибиною на стязі», Мінакетана, Мінакету — «Рибоемблемний» тощо. Жіноче ім’я Камасарія, в яке входить компонент Кама, мало дві боспорські цариці IV–III ст. до н.е. Санскритська назва сузір’я Риб — Міна. Є богиня Мінакші — «Рибоока», іпостась богині Парваті, дружини Шіви.
Мріґаратха — «Сарнова колісниця» (санскр. mriga — «сарна», «олень»). Таке ім’я мав цар держави Айодг’ї, тієї самої, з якої походив і в якій царював легендарний Рама. Мріґа-сарна — їздова тварина бога вітру Ваю (ім’я споріднене з укр. віяти, вітровій, буревій, завія тощо), інше ім’я якого — Ватар. Цікаво, що в Києві є місцевість Мриги, а по Україні (Київщина, Черкащина, Рівненщина) — численні Сарни.
Мушакаратха — «Мишача колісниця». Ім’я Ґаруди, їздового птаха бога Вішну, який уособлює в тризубі ліве вістря. Санскр. musha, mushaka (хінді mush, mushak) — «миша», «щур» споріднене з укр. миша, мишка. Ґаруда — цар птахів, він викрав в асурів, вічних супротивників богів-девів, напій безсмертя — амріту. Зображається як орел із людським тулубом.
Потріратха — «Вепряча колісниця», жіноче ім’я. Його мала Мая — мати Ґаутами Будди, засновника найбільшої нині в світі релігії (за кількістю віруючих). Санскр. potri, potrin — «дикий кабан», «вепр» (СРС, 407). З вепрем пов’язується Вішну, його третя аватара (втілення) — Вепр. Прибравши подоби велетенського вепра, Вішну пірнув на дно океану й підійняв на поверхню Землю, затонулу під час потопу. Водночас Мая і Потрі — імена богині-воїтельки Дурґи, дружини Шіви, ім’я якої у формі Тірґатао засвідчене на терені України ще в IV ст. до н.е. Індійська форма імені — Дурґадеві, «Дурґа-богиня», а Тіргатао — грецька передача. Його мала меотянка (Меотида — давня назва Азовського моря), дружина сіндського царя Гекатея (див. статтю про Тірґатао).
Хансаратха — «Лебедина/Гусина колісниця». Ім’я бога-творця Брахми, який уособлює в тризубі праве вістря. Санскр. hansa, hansaka, хінді hans, hansak — «гусак», «лебідь»; споріднене з укр. гуска, гуси.
Імена царів і могутніх героїв:
Бгімаратха — «Колісниця Бгіми». Бгіма, «Грізний» (санскр. bhаya — «острах», «побоювання», «жах»; СРС, 475, 482) — цар із роду мудреця-воїна Вішвамітри, батько царя Діводаси. Діводаса — батько царя Судаса (хінді Судас), битва якого з десятьма царями описана в «Ріґведі». А прізвища Судас, Сдасюк і нині побутують в українців. <325>
Джаядратха — «Переможна колісниця». Його в «Махабгараті» мав цар сіндів-сувірів. А сінди, інша назва яких — сувіри, жили на теренах України: одна Сіндика була на Таманському півострові, а друга, так звана Сіндська Скіфія — в низів’ях Дніпра. Сінди-сувіри виявляють спорідненість з українськими сіверами й кімерійцями (ТРС, 10–17).
Чітраратха — «Блискуча колісниця». Це ім’я мають в епосі численні епічні герої й царі: радник царя Дашаратхи, царевич країни Панчали, цар-ядава — батько царя Шури, діда Крішни, а також син Крішни. Чітраратха — й Полярна зірка.
Та найчастіше імена з ратха означують колісницю з точки зору її бойових якостей.
Апратіратха — «Нездоланна колісниця» (санскр. a «не»+prati «проти»), тобто колісниця, якій ніхто й ніщо не може протистояти. Віраратха — «Богатирська колісниця»; Віра, «Герой», «Богатир» — одне з імен Крішни й компонент в імені його старшого брата — Балавіра (хінді Балвір, пендж. Балбір) «Могутній герой», відбите в запорозьких козаків як прізвища Балвір, Бальвір, Балбир і Балбиренко; Дрідгаратха — «Могутня колісниця»; Оґхаратха — «Несамовита колісниця»; Пратіратха — «Протистійна колісниця», здатна протистояти будь-якій силі; Суратха, «Прекрасна колісниця» — дуже поширене ім’я; Пуроратха — «Чия колісниця попереду», а переносно — знаменита, видатна людина, ватажок. Те саме, що й президент, яке дослівно означає «той, що сидить попереду» (пор. чеське predseda й рос. председатель).
Іноді ім’я мовить, що саме завдяки колісниці можна здобути:
Вішваратха — «Колісниця світу». Санскр. vishva (va cуфікс) — «весь», «все», «світ», «всесвіт» (СРС, 608). Ім’я Вішвамітра з цим компонентом, яке відповідає слов’янському Всемир, відбите в боспорських написах IV i III ст. до н.е. Санскритське ім’я Вішвапалака (хінді Вішвапалак) — «Захисник світу» українською буде Всеполк або Святополк, якщо взяти до уваги, що Свят не від святий, а від світ (польське swiat).
Кіртіратха — «Колісниця слави». Санскр. kirti — «слава», «хвала», синонім йому — санскр. shravas, тотожне укр. слава. Тому існують паралельні форми індійських імен з цими компонентами: Бгурікірті й Бгурішравас (санскр. bhuri — «багато», «дуже», «вкрай»), тотожне укр. Борислав; Багукірті й Багушравас, тотожне укр. Богуслав; Сукірті й Сушравас, тотожне слов. Сеслав (санскр. su — префікс, що надає основному слову найвищої якості); Прітхукірті й Прітхушравас — «Славний на всю землю», «Земнославний», «Прітху<326>слав», «Земнослав», «Земеслав» (санскр. prithu, prithvi — «земля», «країна», «Прітхві — богиня Землі»). Не виключено, що саме із санскр. Прітхушравас споріднене Братислава — назва столиці Словаччини.
Махіратха — «Колісниця землі». Санскр. mahi — «земля», досл. «велика». Тому індійське воїнське ім’я Mahipa — «Захисник землі» споріднене з українським прізвищем Мазепа (ТРС, 166–176).
Іноді імена вказують, з чого зроблена колісниця:
Меґхаратха — «Хмаряна колісниця» (санскр. megha — «хмара», споріднене з укр. імла й рос. мгла). Ліричну поему Калідаси «Меґха-дута» (V ст.) український санскритолог Павло Ріттер (1872–1939) переклав українською («Хмара-вістун»), російською («Облако-вестник») й італійською мовами.
Рукмаратха, «Золота колісниця» — син царя країни Шальва. Рукма — «Золотий» звався батько царівни Рукміні, дружини Крішни, ім’я якої співвідносне з латиським прізвищем Рукмане. Інше ім’я батька Рукміні — Бгішмака, а воно тотожне українському прізвищу Бушмака. Столиця царства Бгішмаки — санскр. Кундіна, хінді Кундін, а в Україні є історичне місто Кудин. Країна Бгішмаки — Бгоджа-Відарбга, а ці назви виявляють спорідненість з етнонімами бужани-дуліби (ТРС, 39–50).
Хемаратха — «Золота колісниця». Це ім’я мав онук Чітраратхи й батько Сатьяратхи. Санскр. hema — «золото». Є жіноче ім’я Хема — його має письменниця, дружина першого посла Індії в незалежній Україні Судгіра Девре. Хема входить компонентом в індійські двоосновні імена й назви, зокрема, річкові. В Україні побутує жіноче ім’я Хима й річкові назви Хима, Химка, Химівка тощо. У боспорських написах ІІІ ст. засвідчене жіноче ім’я Хемата й чоловіче Хематін (див. статтю «Хемата…»).
САНСКРИТСЬКІ СЛОВА З КОМПОНЕНТОМ GO ТА ЇХНІ УКРАЇНСЬКІ РОДИЧІ
gomin — «власник корів/худоби» (пор. укр. прізвище Гомін);
goyana, хінді goyan — «воловий, бичачий або коров’ячий запряг», «віз», «колісниця» (пор. укр. прізвище Гоян);
govrisha, хінді govrish — «бик», «бугай», «самець» (пор. укр. прізвище Гавриш);
gosvamin (хінді gosayin), досл. «власник корів» — бог, всевишній; праведник ayin в хінді — хазяїн, власник; бог, всевишній; чоловік, муж (ХРС І, 483). З чого видно, що санскритське й, святий (при звертанні до відлюдників та аскетів); господар, власник (пор. рос. хозяин, укр. хазяїн); sхінді ґо, ґу на слов’янському грунті мають фор<327>му хо, ха, ху (санскр. gudabha— укр. худоба);
gomukha, досл. «коров’ячаморда» — поширеневепосівоїнське ім’я (напр., Ґомукха — син колісничого Індри; воїн-данавав «Махабгараті» (ядави, з яких походили Крішна й Балавіра, мають і назву данави); gomukha також — назва музичного духового інструменту (пор. українське прізвище Хомуха);
gopta, goptar— «захисник», «охоронець», «воїн», досл. «охоронець корів, худоби» (пор. укр. прізвища Хопта, Хобта, Хобтя, Гоптар);
goshala— «корівник», «приміщення для худоби» (пор. укр. кошара, дешара відповідає санскр. shala (укр. зала, англ. hall,франц. salle) — «приміщення»;
gotra— первісно «череда корів», згодом — «сім’я», «рід» (пор. укр. отара );
gopa— первісно «захисник корів», «пастух», згодом — «воїн», «цар» (прізвище Гопя в козака Білоцерківського полку);
gopaka (хінді gopak) — «пастушок» (пор. гопак, улюблений танок запорозьких козаків);
gopala (хінді gopal) — «захисник/охоронець корів/худоби», «пастух». Популярне ім’я Крішни, відбите в українських прізвищах Гупал, Гупало, Гупалов, Гупалюк, Гупаленко й назвах Гупали (на Волині), Гупалівщина (на Дніпропетровщині), Гопло (озеро в Польщі). Компонент pala— «захисник», «оборонець», «охоронець» наявний в етнонімах пали (скіфське плем’я), поляни, поляки;
gopalaka, хінді gopalak— те саме, що й gopala. Компоненти palaй palaka (хінді pal i palak) сходять до індоєвропейської дієслівної основи pa— «охороняти», «захищати», «берегти». Санскр. рalakа, хінді palak споріднені з укр. полк, яке наявне у військових термінах полководець, полковник і князівських слов’янських іменах Ярополк і Святополк. Споріднені обидва індійські слова і з укр. плекати, плекання. Санскр. gopalanа означає «тваринництво», «скотарство», досл. «плекання корів, худоби»;
gokshira (хінді gokshir) — «коров’яче молоко» (санскр. kshirа, хінді kshir— «молоко» споріднене з укр. сир);
govirya— «плата за коров’яче молоко» (пор. історичний термін вира/віра — відшкодування, плата, штраф, наприклад, за провину, злочин);
goshtha— первісно «місце для корів», «корівник», «стійло», згодом — «місце зборів», «зібрання», «асамблея» тощо (пор. назви українських міст — Гоща, Мирогоща).
«Дрона-парва» (VII книга «Махабгарати») містить загадковий для дослідників етнонім ашвашака — «ашвашаки». Його пояснюють так, ніби це особливе плем’я скіфів-верхівців (скіфів індійські <328> джерела називають шака, а іранські — сака). Проте світло на цей етнонім проливають саме боспорські факти з території України. Боспорські написи ІІІ століття фіксують ім’я Ґосак (грецька передача), санскритська форма якого — Ґошака (хінді Ґосак). Це давній варіант сучасного українського прізвища Козак і важливого для української історії терміну козак (див. окрему статтю).
Тобто в імені Ґошака компонент шака той самий, що і в індійському етнонімі ашвашака. Ім’я Ґошака, Ґосак тлумачиться як «Бикомогутній», «Могутній, як бик», тобто шака тут має значення «дужий», «могутній». І якщо прикласти це значення до племінної назви ашвашака, то матимемо «Конемогутній», «Могутній, як кінь».
Як бачимо, деякі індійські терміни, імена й назви з компонентом go мають українських двійників. Так, хінді gosayin, тотожне укр. хазяїн, утворене від санскр. gosvamin— «власник корів, худоби». Синонімом до ґосаїн-хазяїн є gomin, також «власник корів, худоби», що, очевидно, відбилося в українському прізвищі Гомін. Так само санскр. govrisha, хінді govrish (go «бик»+vrisha «самець»), досл. «бик-самець», «бугай», відбите, певно, в українському прізвищі Гавриш. Санскр. gopalaka, хінді gopalak, тотожні gopala, цікаві тим, що компоненти pala, palak у них мають своїх слов’янських родичів. Синонімами до рala й palak є raksha і rakshak— «захисник», «воїн». Індоіранська основа raksh/rahsh— «захищати», «охороняти», «берегти» наявна в етнонімах русь, русини, русичі. І як синонімами є санскр. пала-палак і ракша-ракшак, так синонімічні й етноніми поляни (пали, поляки) й русь (русини, русичі; ТРС, 28–38).
В індійців є священна гора Govardhana, Govardha— «Примножуюча корів, худобу», пов’язана з поклонінням Крішні, в назві якої бачимо те саме go— «бик», «корова». Санскритська дієслівна основа vardh/vridh— «рости», «посилюватися», «дужчати» споріднена зі слов’янською ж основою валд/ волд/влод/волод, відбитою, наприклад, в князівських (воїнських) іменах Владислав, Рогволод, Володар, Володимир тощо. Численні сліди Крішни в Україні на різних рівнях спонукають придивитися до найвищої вершини Карпат, назва якої — Говерла. Назва ця напрочуд близька до назви індійської гори. Цілкомможливо, щоміжними існує спорідненість, і не лише функціональна. Обидві горимають ореол святості, що вимагає значно глибшого пояснення, а не простої констатації, що обидві гори просто високі.
Кінь (ashva) і бик (go) ідуть в індійській історії паралельними <329> курсами, як і в українській, символізуючи приналежність відповідно до воїнського (кшатрії) і селянського (вайш’ї) станів. А кшатрії і вайш’ї, тобто воїни й землероби — дві найважливіші верстви чотиристанового давньоіндійського суспільства. Всі санскритські терміни на означення цих чотирьох станів відбиті в козацьких і сучасних українських прізвищах. А це свідчить, що й українці, як індійці, іранці та скіфи, добре знали поділ суспільства на стани.
Воїнський і землеробський стани невіддільні від коня і вола (бика). Ці дві надзвичайношановані в епосі тафольклорі свійські тварини спричинилися до численних термінів, багато з яких стали з часом повнокровними й високостатусними чоловічими й жіночими іменами. А в українців і прізвищами.
І ці імена, прізвища й назви чимало цікавого й важливого можуть розповісти про давньоминулі часи. <330>
Серед українських свят, які дійшли до нас із сивої давнини, є і трохи призабутий Колодій, відзначуваний упродовж тижня навесні, коли стрічаються весна і зима. Що засвідчує зв’язок свята з Сонцем, бо колісницю Сонця в індійській міфології мчить семерик коней, які символізують дні тижня.
Свято багате на обрядові дійства. Першого дня відзначають народини Колодія. Кладуть на стіл полінце й сповивають його — отже, Колодій народився. Тричі обходять довкола столу, славлячи Колодія, Сонце й Весну, потім сідають за стіл: «Пошануймо, люди добрі, наше Сонечко весняне, яке прибуло до нас в образі Колодія». На столі обрядові напитки й наїдки. Літніх, недужих і дітей причащають «Колодієвими напоями» з цілющих трав, що їх особливо кволим радять пити 27 днів, тричі по 9 разів. Колодієві напої підносять і сварливим та заздрісним (УНМ, 322–327).
Колодій — понеділок сирного тижня, коли справляють колодку. Колодка тут — полінце: цього дня заміжні жінки прив’язують його до ноги нежонатого парубка. І той мусить волочити колодку, поки не відкупиться. Справляти колодія — випивати на викуп за колодку. А віддавати колодку — звичай, коли на Пасху дівчина христосується з парубком і <330> дає йому писанку. За це хлопець має найняти танець — замовити музику до танцю.
Колодка — і замок (взяти в колодки — замкнути). Що цілком прикладається до заполоненого злими зимовими силами Сонця. В’язницю треба одімкнути, щоб сонце вийшло, народилося. Вбиватися в колодки — набиратися сили. Колодка і складені біля дворів на вулиці колоди, де святкового дня збирається молодь (Усі хлопці на колодці, а мого немає). Колода ще — «гурт» (Колода — отара, як іде тісно, не в розпаш). Колода і вулик.
То що ж криється за цим святом, які давні уявлення і глибинні пласти приховує воно. Чому назва його — Колодій. Невже тому, що заміжні жінки увесь тиждень справляють колодку? Чи тому, що в понеділок заміжні жінки йдуть у родини, де є дорослі хлопці або дівчата, й прив’язують їхнім матерям колодку до ноги? Мовби в покару за те, що ті досі не одружили синів і дочок (ЗНН, 202).
Колодій, сирний тиждень і масляна взаємопов’язані й мають чимало спільного з Холі, індійським святом весни, яке завершує холодний сезон і пов’язується з сонячним богом Вішну — Всевишнім. І для Колодія, і для Холі характерні ритуали, пов’язані з магією родючості; їх, як на дослідників, індоарії принесли з місць свого попереднього проживання, тобто і з України. Обрядово-магічні дійства на весняне рівнодення близькі до пасхальної обрядовості, що сходить до язичницьких часів — вона перейшла до пасхальної обрядовості слов’янських народів, серед них і українців.
Колодій причетний до весняного рівнодення і відзначається в лютому. Холі теж пов’язане з весняним рівноденням і відзначається в місяці пхальґун (лютий-березень за індійським місячним календарем, відлік днів — з середини місяця).
Первісний звичай фарбувати курячі яйця трансформувався в обливання на Холі один одного розчиненими фарбами, особливо червоною. І в слов’ян, і в індійців червоний колір пов’язаний із родючістю, снагою (барва воїнського стану — червона).
На масляну в деяких слов’янських ареалах возять жердину з колесом, яке весь час крутять. А на Холі танцюють довкола жердини з колесом угорі (символом Сонця) і крутять його мотузками.
У Колодії відчутні сліди матріархату. Це суто жіноче свято — на ньому верховодять жінки. А на Холі дівчина або жінка може залицятися до будь-якого хлопця чи чоловіка. Може навіть безкарно лупцювати його, якщо той не сприймає її залицяння.
На Колодія жінки та чоловіки бенкетують і співають сороміць<331>ких пісень. Кожна з жінок мала при собі маленькі колодочки або цурпалки. Щойно до корчми заходив чоловік, як йому чіпляли «колодку», і той мусив відкуплятися горілкою чи медом. А тільки на Холі можна вживати алкогольні напої й співати подібних пісень. В оселях, на сходках і навіть у храмах декламуються еротичні уривки з «Бгаґавати-пурани» — твору про життя Крішни.
Інша назва Колодія — Сирний тиждень. Навколо «колодки» на столі розставляють вареники з сиром, масло, сметану, яєчка й горілку. Для свят Крішниного кола неодмінні молочні продукти, надто кисле молоко, з яким пов’язаний навіть особливий обряд. Сам Крішна — пастух, зріс серед пастухів. Існує безліч оповідей про те, як малий Крішна цупив у пастушок сир, масло, сметану й молоко.
І для Холі, і для Колодія обов’язкова обрядова їжа — випічка з білого тіста (колачі, колобки, коловаї-короваї).
На сирному тижні, і перед ним на великий піст досить виразний і культ предків («Родительська субота»).
На Колодія танцюють колові танці. А на Холі дівчата й заміжні жінки імітують хороводи юних пастушок навколо Крішни. А Крішна бог насамперед жінок.
На Колодія жінки випивають у корчмі на виручені за «колодку» гроші. На Холі гурти ходять по селу з піснями й танцями, а зароблене йде на колективне частування.
Особливість Колодія — соціальна рівність. Тут не важить, багатий ти чи бідний, вищого стану чи нижчого. Те саме маємо і в Холі, найдемократичнішому з усіх індійських свят — на ньому всі рівні. З чого висновують, що свято надзвичайно давнє.
На Колодія навіть пересварені забувають взаємні образи й мирно відзначають свято. На це свято належало миритися. Сьомого дня, з відходом Колодія, на цілий рік мали одійти заздрощі й ворожнеча. Так і на Холі — тут не буває образ, що б хто не витівав.
Степан Килимник схильний гадати, що «колодка» — «узи Гіменея» і що в основі свята — давнє божество шлюбу (УР, 24). В індійській міфології Вішну і його дружина Лакшмі (балт. Лайме, слов. Лада) пов’язані з одруженням і сімейною злагодою. Коли розгніваний Шіва спопелив бога кохання Каму, той відродився як син Крішни й Рукміні (пор. латиське прізвище Рукмане). А Крішна й Рукміні функціонально тотожні Вішну й Лакшмі.
Коло в назві Колодій може означати — «сонце», «сонячний диск» (Колесом, колесом сонечко вгору йде). Українському коло відповідає санскр. чакра, споріднене з авест. чахра, грец. киклос і лат. циклос — «коло», «колесо», «круг».<332>
У санскриті chakra — колесо, диск, район, округа, спілка, військо, влада (СРС, 204) і теж пов’язане з Сонцем. Сонце має епітети Чакра, Чакрабандгу («З диском»), Чакрадвара — «Брама Сонця» (санскр. dvara — «двері», «ворота») та ін. (HN, 80–81).
Чакра-диск — атрибут і зброя Вішну-Крішни. Вішну — сонячне божество, а Крішна — його земне втілення. Саме з Сонця-Сур’ї викувано диск-чакру для Вішну й тризубець для Шіви. І Вішну має імена Чакрабгріт, Чакрадгара, Чакрапані — «Чакродержець», Чакреша, Чакрешвара — «Владика чакри», Чакраюдга — «Озброєний чакрою». Подібні імена має і Крішна: Чакрін — «Наділений чакрою», Чакраґадапані, Чакраґададгара — «Чакроґадодержець», де ґада — булава, ще один атрибут і зброя Вішну й Крішни (HN, 80–81). Санскр. чакра й укр. коло творять багато значеннєво тотожних термінів і словосполучень:
чакраяна — віз, укр. кола (Вийди, мила, з коли, покажи личенько родові);
чакра — обрій. Укр. видноколо, виднокруг (Вже сонце в крузі);
чакра — гурт, спілка. Пор. коло родичів, коло друзів. У запорожців козацьке коло (рада), віщове колесо, судне колесо — судові збори козаків, радне колесо — збори з важливих питань;
чакра — вир. Укр. коловорот, коловерть, коловертень;
чакра — коловий танок. Укр. коло — танок;
чакра — територія, область. Укр. околиця, округа. Індія колись ділилася на округи — чакри (чакли). Тому був термін чакрадар (чакладар) — «начальник округи», який сьогодні став прізвищем;
чакрават — вихор. Укр. круговерть, коловерть;
чакрадріш — видноколо (санскр. drish споріднене з укр. зрити);
чакра-в’юха — колове розташування людей або військ (Увесь поїзд із музиками іде за молодим і стає коло діжі кругом — колесом). Запорожці не раз захищалися, обгородившися возами;
Ґхаті-чакра, «колесо з глеками» — колодязь. Укр. колодязь містить коло — «колесо» й означає «колотяг», «витягання води колесом». Ґхаті-чакра, колесо з глеками — сучасний чигир. Цей пристрій діставати воду знає ще «Ріґведа». Укр. коліш — колесо на валу над колодязем (у хінді чакрі). Індійське Чакрапур — «Чакропіль» тотожне українському Чигирин. А пенджабське воїнське ім’я Чухир (похідне від чакра) тотожне українському прізвищу Чигир (детальніше про чигир і Чигирин: ТРС, 120–130);
Чакраван, «Наділений чакрою» — ім’я (санскр. ван — суфікс, наявний у слов’янських іменах Іван-Йван-Йован, Радован, Милован). <333> Ім’я може відповідати слов. Коливан;
чакравартін — «чакровертун», «колесовертун». Найвищий титул самодержавного царя в Давній Індії, цар над царями. Колись важливий термін, а сьогодні — прізвище Чакраварті, Чокроборті (бенґальська форма). Двоє бенґальців із прізвищем Чокроборті прислужилися й Україні: один переклав бен_альською давньоукраїнське «Слово о полку Ігоревім», а другий написав для індійських бібліотек підручник української мови. Мітхун Чакраварті — відомий індійський кіноактор (його дочка — Швета).
Індійському Чакраварті-Чокроборті відповідає слов’янське прізвище Коловрат. Його мав боярин Євпатій Коловрат, захисник Рязані від татаро-монголів (ХІІІ ст.). Чакраварті-Чокроборті-Коловрат — воїнське ім’я, а в назві Рязань якраз і відбито термін на означення воїна — раджанья. Тож назва Рязань означає «Воїнь».
З українських даних випливає, що Колодій — давнє, ще дохристиянське божество, якому поклонялися наші предки. Оскільки свято весняне й у ньому виразні сонячні мотиви, то, найімовірніше, йдеться про молоде весняне Сонце, яке увіходить в силу, збільшує день, проганяє холоди й несе тепло. А з ними — весну, пробудження землі, врожай і добробут.
«Ріґведа» знає «колесо Сонця». Важливу роль колесо-чакра відігравало під час обрядів, пов’язаних із двома сонячними фазами — весняним рівноденням (масниці, масляна) і літнім сонцестоянням (Купала). А Колодій — з масницького циклу (цикл теж чакра-коло). На масляну, зустрічаючи весняне сонце, возять жердину з колесом, яке весь час обертається; потім це колесо спалюють. У чехів була старовинна гра — пошуки золотого кільця-Сонця, схованого за хмарами й зимовими туманами.
Тож і Коло в назві Колодій може уособлювати Сонце й означати «Сонце». А дій або дей споріднюватися із санскр. deva й хінді dev — «бог». Прізвище Дей побутує в українців, дей входить у двоосновні козацькі й сучасні прізвища (Болудей, Білдей, Матирдей тощо). Ім’я Балодей засвідчують боспорські написи ІІІ століття, як і імена Сакдей, Хардей, Гермодей — всі вони мають індійських двійників. Причому імена й прізвища з дей-дій не іранські, бо в іранських мовах дев несе негатив — «злий дух», «демон». Позитивне дев тільки в індійських, слов’янських і грецькій мовах. Тож цілком можливо, що й Колодій містить дій — «бог». І що Колодій означає Колобог, Сонцебог, мовою хінді Чакрадев (санскр. Чакрадева). А ім’я Чакрадев справді існує, причому належить воно Вішну-Крішні. <334>
Тож у такому разі Чакрадев і Колодій означають не лише Чакробог і Колобог, а й Сонцебог. Грецький Аполлон — сонячне божество, як і Вішну-Крішна. І теж має диск, що символізує Сонце. Боспорські правителі шанували Аполлона. Скажімо, 180 року до н.е. цар Перісад IV (ім’я має індійські паралелі), підніс знаменитому святилищу Аполлона в Дельфах золоту таріль, яка символізувала Сонце. А ґрецький Аполлон, індійський Ґопалан-Ґопала й український Купала тотожні і функціонально, і походженням імен (ТРС, 93–99). Аполлон і Ґопалан-Ґопала-Купала вічно юні, епітет Аполлона — Юний бог.
Тож Чакрадева-Чакрадев-Чакробог-Сонцебог на означення Вішну-Крішни — значеннєвий двійник Колодея-Колодія-Колобога-Сонцебога. Вони пов’язані з народженням Юного, Весняного Сонця. «Влесова книга» знає божества Вишень і Кришень, а ці імена в нинішніх українців — прізвища. Так само в українців відбите й прізвище Колодій, пов’язане з цими божествами. От хоча б у письменників: поети Василь Колодій і Віталій Колодій, прозаїк Євген Колодійчук.
Слід зазначити й таке: назви свят Колодій і Холі (Хола, Холака) виявляють фонетичну подібність. Як і англ. holyday (холідей) — «свято», «канікули» (досл. «святий день»). І як в українців побутує прізвище Колодій, так у англійців побутує прізвище Холідей.
Колодій збирав людей у тісне родинне коло. Тому коло в імені Колодій може споріднюватись і з санскр. kula — «родина», «рід». І тоді санскритське ім’я Куладева (хінді Кульдев) — «Родинне/Родове божество» знову-таки відповідатиме українському прізвищу Колодей, Колодій.
<335>
У «Слові о полку Ігоревім» є місце, яке давно викликає численні дискусії. «Встала обида в силах Дажьбожого внука, вступила дівою на землю Троянову, заплескала лебединими крильми на синьому морі біля Дону». Вираз «встала обида» породжує образ Діви-Обиди каже Дмитро Лихачов. Митрополит Іларіон зазначає: подання це таке неясне, що дослідники часто цю Діву прий<335> мають за Дива (ДВ, 113). У Діві-Обиді на синьому морі, яка тріпоче лебединими крилами, деякі дослідники «Слова» вбачають прекрасну Олену, через яку спалахнула Троянська війна. Обида — це персонаж образи, зневаги, а взагалі — лиха, констатує Іларіон (ДВ, 136). «Обида, — додає реконструктор «Слова» Микола Ткач, — персонаж української міфології. Один із виявів Карни. Втілює середовище смутку й печалі» (КМ, 92). Діва — це Артеміда, вважає дослідник і письменник Валерій Шевчук у «Мисленному дереві», вона пов’язана з Тмутораканню і Черніговом. А земля Троянова — Руська, тобто Київська земля (МД, 21).
Є і припущення, що Діва-Обида зросла на Дону, а прийшла на Руську землю з половецьких степів, від моря Синього, тобто Азовського, на узбережжі якого височіли половецькі вежі. Її навіть ідентифікують із конкретною історичною особою — половецькою княжною, дружиною руського князя Олега Святославича. Вигнаний із чернігівського престолу, він тривалий час княжив у Тмуторакані.
Більшість дослідників визнає колоритність Діви-Обиди і вважає її давньоруським язичницьким персонажем. Вона означається як «Лебідь крилата», «тріпоче лебединими крилами», ступає Дівою на «землю Трояню».
Найбільш глибокі й близькі до істини, як на нас, міркування Валерія Шевчука. Аналізуючи «Слово» у зв’язку з Дівою, він слушно зазначає, що саме з Дівою-Артемідою пов’язана київська Дівич-гора на правому боці Либеді, що на Дівич-горі відправлялися культові обряди на честь богині Діви. І що поклоніння Діві відбилося в численних назвах річок, міст, гір, пагорбів, узвиш по всій Україні (МД, 21, 50).
Та чи не найважливішим висновком дослідника є те, що Діва тотожна київській Мокоші, що Діва-Мокоша тісно пов’язана з Черніговом і Тмутораканню. Ця констатація тим важливіша, що з Тмутораканню на Таманському півострові тісно пов’язані чернігівські, сіверські князі. Саме вони, а не київські князі, сідали на престол у Тмутораканському князівстві, коли воно входило до складу Київської Русі. Саме на Таманському півострові розташовувалася країна сіндів — Сіндика, до якої, каже Геродот, узимку по замерзлому Боспору Кімерійському перебиралися кримські скіфи. А для сіндів індійська епічна традиція має другу назву — сувіри. Тож не дивно, що сінди-сувіри споріднені з кімерами-сіверами-сіверянами, і не лише назвами (ТРС, 10–17). З іншого боку, столицею таврів-русів на південному узбережжі Криму, був Херсонес Таврійсь<336>кий, літописний Корсунь, звідки великий київський князь Володимир приніс до Києва християнство, привів християнських священників і привіз християнські регалії. Захисницею і покровителькою цього Корсуня, Матір’ю його була Діва, тотожна і походженням імені, і функціями індійській Деві, «Богині». Показово й те, що знаменита Херсонеська присяга, датована ІІІ ст. до н.е., поряд із Дівою згадує і састер, що його херсонесці клянуться оберігати від еллінів (!) і варварів (КЛХ, 9 — 11). А састер не що інше як специфічний індійський термін шастри — ним давні індійці означали священні книги, насамперед веди.
Індійська Деві — богиня-воїтелька й дружина бога Шіви, який сам і його дружина зображаються з тризубом. Деві має друге ім’я — Махеші, «Велика богиня», а воно тотожне слов’янському Мокоша. Саме Діви-Мокоші стосується крилатий вислів про «Матір міст руських». Таври й руси — споріднені племена. Тож як Деві-Діва-Мокоша була Покровителькою, Берегинею, Матір’ю літописного Корсуня, так само вона була Матір’ю-Берегинею і стольного Києва. А також усіх інших міст Київської Русі.
Вкрай важливо, що Діва-Деві пов’язана з Кримом, давньою Тавридою, і що вона тотожна грецькій Артеміді. А що святилища Артеміди були в Криму, мовить іще Гомер. Під час Троянської війни ця богиня-воїтелька перенесла до Тавриди юну Іфігенію, доньку мікенського царя Агамемнона, який очолював грецьке військо в поході на Трою. Саме в Криму Іфігенія стала жрицею в таврському/руському храмі Діви-Артеміди.
А коли так, то витоки загадкової Діви-Обиди доцільно шукати в значно давніших пластах північнопричорноморської історії. У цьому плані красномовні свідчення подає Геродот у V ст. до н.е. У IV, «скіфській» книзі своєї славнозвісної «Історії» він, зокрема, пише:
«Значно більше про гіперборейців розповідають делосці. Вони кажуть, що гіпербореї посилають скіфам жертовні дари, загорнуті в пшеничну солому. Від скіфів дари приймають найближчі сусіди, і кожен народ завжди передає їх усе далі й далі аж до Адріатичного моря на крайньому заході… Отак, за розповідями делосців, ці священні дари прибувають на Делос. Уперше, кажуть делосці, гіпербореї послали з дарами двох дівчат на ім’я Гіпероха й Лаодіка. Разом із ними задля їхньої безпеки вирушили п’ятеро гіперборейців. Це ті, яких тепер називають перфереї і неабияк шанують на Делосі. Та коли посланці не повернулися, гіперборейців занепокоїло, що їхніх посланців щоразу спостигатиме нещастя і вони не вертатимуть додому. Тому ста<337>ли приносити священні дари, загорнуті в пшеничну солому, до межі своїх володінь і передавати сусідам із проханням відіслати їх іншим народам. І ось так, кажуть, дари передавалися й прибували зрештою на Делос. Мені самому відомо, що і в інших місцях відбувається щось подібне зі священними дарами. Так, фракійські й пеонійські жінки при жертвоприносинах Артеміді-Цариці приносять священні дари, загорнуті в пшеничну солому.
І я достеменно знаю, що вони так чинять. На честь цих гіперборейських дівчат, померлих на Делосі, тамтешні дівчата і юнаки обтинають собі волосся. Так, дівчата перед весіллям відрізають пасмо волосся, обвивають ним веретено й кладуть на могилу гіперборейок (могила ця в святилищі Артеміди, при вході ліворуч; біля могили росте маслина). Юнаки ж намотують своє пасмо на зелену гілку й так само кладуть на ту могилу. Отакі почесті віддають делосці цим гіперборейським дівчатам.
За розповідями делосців, раніше за Лаодіку й Гіпероху з країни гіперборейців через усі ті народи на Делос прибули дві молоді жінки — Арга і Опіда. Вони несли Іліфії священні дари, обіцяні за швидкі й легкі пологи. Як розповідають, Арга і Опіда прибули з гіперборейської країни разом із самими божествами (Аполлоном та Артемідою), і делосці їм також віддають шану. На їхню честь делоські жінки збирають дари. У величальній пісні, складеній лікійцем Оленом, жінки закликають їх поіменно. Від делосців перейняли цей звичай жителі інших островів та іоняни: вони теж співають цю пісню на честь Опіди й Арги, і збирають їм священні дари. Цей Олен прийшов на Делос із Лікії й створив і інші давні гімни, співані на Делосі. Попіл від стегон жертовних тварин, спалених на жертовнику, вони розсипають на могилі Опіди й Арги. Могила ж їхня за святилищем Артеміди зі східного боку, зовсім неподалік від зали для бенкетів кеосців» (Геродот, IV, 33–35).
Записаний Геродотом міф свідчить, що гіперборейці здавна посилали на Делос священні приношення, а посольства ці очолювали двоє дівчат.
Отже, геродотівська розповідь зводиться до такого:
— в усіх випадках ідеться про святилище Артеміди, а не Аполлона;
— давні священні посольства очолювали дві дівчини;
— дівчата помирають на Делосі і їх ховають біля храму Артеміди;
— гіперборейських дівчат шанували делоські жінки.
Складається враження, що гіперборейці посилали двох дівчат у пожертву Артеміді й, можливо, <338> згодом дещо призабутій Латоні, матері Артеміди. Сама Артеміда, як свідчить міф про Іфігенію, задовольнялася однією дівчиною-жертвою.
Лато-Латона (слов. Лада), за пізнішими міфами — мати двох близнят, Артеміди й Аполлона. Латона походить із країни гіперборейців, саме звідти вона прибула на південь, у грецький ареал, і на острові Делос спородила доньку й сина, Артеміду й Аполлона. Привертає увагу й те, що ім’я однієї з гіперборейських дівчат — Лаодіка, а воно співзвучне зі слов’янським іменем Лада й грецьким Лато/ Латона.
Відчутний зв’язок усього циклу літо-артемідо-аполлонських міфів із північчю, з гіперборейцями, які жили на північ від Греції. Землеробський характер гіперборейців випливає вже з того, що свої щорічні дари святилищу на Делосі вони загортали в пшеничну солому. А одним із дальніх пунктів, пов’язаних з Артемідою, є Крим, давня Таврика, куди Артеміда відправила жрицею юну Іфігенію (ЯДС, 362, 365–366).
Крім того, священні дари пов’язані і з культом Аполлона. Їх приставляли всі племена, що визнавали цей культ. А присвята волосся божествам дівчатами перед весіллям та юнаками після посвячення в громадяни була поширеним у Давній Греції звичаєм.
Могили ж на Делосі, що про них мовить Геродот, справді виявили археологи, і це свідчить, що «батько» історії знав топографію острова.
У зв’язку з давньогрецькою Ейліфією, богинею дітонародження привертають увагу етруські, боспорські й індійські факти. У етрусків є божество Сосіпол, якому разом із Ейліфією будувалися навіть храми. Сосіпол був божеством-дитиною, він невіддільний від Ейліфії-матері. Дослідники тлумачать етруське Сосіпол як «Рятівник міста», трактуючи пол як «місто», а Сосі — як «Рятівник». Проте й індійці знають персонаж на ім’я Шішупала (хінді Шішупал, Сісупал), де shіshu в санскриті — «дитина», а pala (хінді pаl) — «захисник», «оборонець». Тобто ім’я Шішупала (Шішупал, Сісупал) означає «Захисник дітей» або «Дитина-захисник». У боспорських написах чимало імен із компонентом Сосі: Сосій, Сосібій, Сосіген, Сосіон, Сосіпатр тощо (КБН, 900). Ім’я Шішупала на індійському терені причетне до Крішни, а Сосіпол — до Аполлона й Артеміди. А Крішна й Аполлон споріднені не лише функціонально, але й походженням імен (одне з імен Крішни — Ґопал, Ґопала, Ґопалан). З країни гіпербореїв Аполлон прийшов на Делос, тут він щороку зимує і зберігає свої стріли, саме тут жили племена, які найбільше поклоня<339>лися йому. А навесні, закликаний величальними співами, повертається на Парнас у колісниці, запряженій білосніжними лебедями. Але гіперборейці не забувають свого улюбленця, щороку виряджаючи на острів Делос, до вівтарів Аполлона та його сестри Артеміди двох молодих дівчат зі священними дарами (ТРС, 93–99).
Кримська Діва-Артеміда має всі архаїчні риси матері-корови. На теракотовій пластинці, знайденій 1946 року в Севастополі (Херсонес Таврійський, літописний Корсунь), зображено жінку з головою корови. Там само знайдено й монети з зображенням богині Діви на одному боці й бика — на другому.
Показово, що Діва-Артеміда має культове ім’я Тавропола, досл. «Захисниця корів/худоби». Тобто воно означає те саме, що й індійське Ґопала, Ґопалан, де go, як і грецьке tavros означає «корови/бики», «худоба». А якщо інакше, то ім’я Ґопала означає «Пастух», а Тавропола — «Пастушка».
Тож є підстави припускати, що Гіпероха й Лаодіка, Арга та Опіда — лише деякі з епітетів Діви-Артеміди. Індійська Деві — «Богиня» теж має численні епітети, які відбивають певну її іпостась. Тобто й Діва-Обида «Слова о полку Ігоревім» може бути причетною до геродотівської Опіди. Обидва імені, можливо, два різновиди одного й того самого імені. В цьому разі варто уважніше придивитися до кримської Діви-Артеміди. Принагідно зазначимо, що Еврипід вважав, що таврський храм присвячено Артеміді, а Геродот і Страбон — Діві, на честь якої називався і мис — Парфеній (Партеній), тобто «Дівин», неподалік Херсонеса. А Геродот іще зазначає, що таври називають Діву Іфігенією, дочкою Агамемнона.
Діва в херсонеському пантеоні не просто рівноправна богиня, вона посідає в ньому чільне місце. Її храм із вівтарем стояв у центрі міста й був головною святинею херсонесців. На честь богині влаштовувалися свята-парфенії, їй присвячувалися статуї. Херсонеські монети часто зображали Геракла з його неодмінним атрибутом — сукуватою палицею (до речі, грецькі джерела індійського Крішну ототожнюють саме з Гераклом). Та набагато частіше зображена Діва зі своїми атрибутами — сагайдаком, луком і сарною. Голову Діви зображали у профіль і фас, з розмаяними кучерями, у пов’язці або баштовій короні. Іноді Діву зображали на повен зріст — вона то вбиває сарну, то велично сидить на розкішному троні, то стоїть навколішки з луком і стрілою. Гадають, що одна з її статуй у центрі Херсонесу біля її храму, була використана для деяких монетних зображень. Коли місту заг<340>рожувала якась небезпека, в зображеннях Діви підкреслювалася войовничість і могуть. Тоді вона ставала Захисницею, Берегинею міста. Діва була проголошена царицею Херсонеса-Корсуня, навіть існувало літочислення за роками її владарювання. Важливі документи херсонесців неодмінно містили рядки: «Так ухвалили Збори й Народ за царювання Діви» або «Приклали печатки в першому ряду: Богиня цариця Діва…»
Якщо на Діві красувалася так звана баштова корона, що своїми обрисами нагадувала зубчасті фортечні мури, це означало, що богиня постає захисницею міста. Своєю войовничістю й навіть агресивністю, несхитною вдачею Діва нагадує амазонку й напрочуд схожа на Артеміду. Одне з імен індійської Деві, тотожної таврсько-руській Діві — Дурґа, воно якраз і означає «Фортеця». На теренах України ім’я Дурґадеві — «Дурґа-богиня» (у грецькій передачі Тіргатао) засвідчене ще в IV ст. до н.е. Тут його мала цариця-меотянка, дружина сіндського царя Гекатея. Геката, до речі, теж вважається однією з іпостасей Артеміди.
От у цій баштовій короні і криється, як на нас, розгадка Діви-Обиди. Діва зображається з короною, її називають «Богиня з короною». У зв’язку з чим привертає увагу санскр. apida — «корона», «вінець», «діадема», «вінок» (СРС, 92). Вінок-вінець, зокрема, неодмінний атрибут і Діоніса, і Баладеви з Крішною. Вінки — неодмінний атрибут і хороводів пастушок-ґопі довкола Крішни, і купальських обрядів. Тож простежується прямий зв’язок гіпербореянки Опіди, Діви-Обиди «Слова» й санскр. корони-апіди. Із цим компонентом є важливі індійські імена, зокрема, Чандрапіда, Тарапіда, Сур’япіда. Останнє ім’я означає «Діадема Сонця» або «Сонячна корона» — його мав син Парікшіта. Парікшіт в індійському епосі — внук Арджуна, убитий демоном у материнському лоні, але Крішна повернув його до життя. Після війни, описаної в «Махабгараті», він сів на царський престол у столиці кауравів Хастінапурі. Руїни міста збереглись і досі, за 106 км на північний схід від Делі, давньої Індрапрастхи (досл. «Престол Індри»).
Синонімами до apida є санскр. shekhara й mukuta. Поширене в індійській міфології й сучасному іменнику ім’я Чандрашекхара — «Місяцекоронний», «З півмісяцем у короні» на означення Шіви має синоніми Чандрамукута й Чандрапіда (чандра «Місяць»+апіда). Так само ім’я Тарапіда — «Зіркокоронний» (тара «зірка»+апіда) має своїх двійників Тарашекхара й Тарамукута, які вживаються на означення Місяця. Бо Місяць — чоловік зірок і їхній володар. «Океан сказань» кашмірського поета Со<341>мадеви (ХІ ст.) знає два персонажі на ім’я Чандрапіда — царя і царевича. Цей твір частково перекладений й українською, причому тут має місце цікавий збіг. Ім’я Сомадева теж означає «Місяць-бог», а перекладав твір українською письменник Олег Микитенко. Прізвище це, як на нас, споріднене з санскр. mukuta — «корона», «вінець», яке наявне в іменах Тарамукута, Чандрамукута й багатьох інших і є синонімом до санскр. apida й shekhara. Останнє, в свою чергу, споріднене з українським прізвищем Шекера та його похідних, досить рясно засвідчених і в запорозьких козаків, і в сучасних українців.
Санскр. shekhara — «корона», «вінець», «діадема», а також «вершина», «ватажок», «найкращий» може виступати й окремо як чоловіче ім’я Shekhara. Так само окремим чоловічим іменем може виступати й санскр. mukuta. Санскритське u в словах відповідає українському и: tu — ти, shula — шило, musha — миша, sunu — син, dhuma — дим, chatura — чотири, rudate — ридати, kupyate — кипіти тощо. Тож є підстави вважати, що індійське ім’я Мукута тотожне українському імені Микита, від якого утворені українські прізвища Микита, Микитко, Микитин, Микитчук, Микитюк, Микитась, Микитський, Микитовський, Микитенко, Микитченко тощо. Вони й собі винятково поширені як у запорозьких козаків, так і в сучасних українців.
Тож цілком можливо, що існував не лише термін апіда — «корона», царський атрибут високої соціальної значимості, а було й ім’я чи епітет на означення божества — Апіда. Воно цілком могло відбитися в загадковому композиті Діва-Обида. Тоді Діва-Обида мусило мати первісну форму Деві/Діва-Апіда, Дівапіда й означати Деві/Діва-з-Короною. Бо в «Слові о полку Ігоревім» Діва-Обида згадується в ситуації, коли русичі провадили воєнні дії, тобто були в стані війни. А богиня-воїтелька Діва зображалася в зубчастій короні в час найважчих випробувань для тих, хто поклонявся їй і підносив пожертви, хто потребував її захисту й допомоги. Діва, тобто Богиня-з-Короною, була Покровителькою, Берегинею насамперед руського воїнства — русичів. Вона гарантувала їм своє заступництво, допомогу й успіх у битві. <342>