Помітну роль в історії Київської Русі відігравав Вишгород, зараз районний центр на правому березі Дніпра, за 18 км від Києва. Разом із Каневом, Білгородом і Васильковом він входив до мережі фортець, які боронили південні кордони Київської Русі від кочових племен. Розташований на високому пагорбі, Вишгород захищав Київ з півночі. Біля нього переправлялися через Дніпро по дорозі з Чернігова до Києва і навпаки, аби не переходити Десни.
Уперше Вишгород згадується в «Повісті врем’яних літ» під 946 роком — літописець мовить, що деревляни платили данину Києву й Вишгороду. Вишгород був резиденцією княгині Ольги, через що й називався «Град Ольжин». Княгиня доклала чимало зусиль і коштів на облаштування свого удільного міста. Давньоруський літопис у 980 році згадує, що у Вишгороді тримав своїх наложниць князь Володимир.
В ХІ — ХІІІ століттях Вишгород — центр удільного князівства, під мурами якого відбулося чимало битв. Його тричі прагнули здобути половці — у 1093, 1136 й 1141 роках. 1240 року Вишгород зруйнували татаро-монголи, і в документах ХV–XVI ст. він згадується як село. Про Вишгород у формі Вусеград згадує в трактаті «Про управління імперією» візантійський імператор та історик Костянтин Багрянородний (Х ст.); про нього самого деякі джерела мовлять, нібито він охрестив Ольгу, а деякі — що навіть пропонував Ользі стати його дружиною. У «Сказанні про Бориса й Гліба», християнській писемній пам’ятці, міститься «Похвала Вишегороду», де назва міста переосмислюється через те, що у Вишгороді поховані вбиті «окаянним» Святополком його брати Борис і Гліб: «Немає рівного йому в усьому світі. По праву названий Вишеградом — вище й найвище всіх міст: другий Солунь явився в Руській землі».
Вишгородів у слов’янському світі багато. Є Вишгород московський, новгородський і рязанський, є Вишгородок волинський і псковський. Вишгороди є в Польщі, Чехії, Болгарії, Югославії, Угорщині, Естонії. Вішапури, Бішапури, Бішкенти є в Середній Азії, Ірані й Індії. У «Шахнаме» Фірдоусі згадується місто Вісегерд, причому в одному ряду з такими славними <345> колись містами як Бухара, Самарканд, Термез.
Що ж означає назва Вишгород і як вона постала?.
На перший погляд, значення назви нібито цілком прозоре й зрозуміле — Високе, Вишнє місто. Насправді ж ця простота позірна, хоча все дещо складніше. І саме до цієї оманливої простоти сходять обидві поширені версії щодо значення назви Вишгород. Перша: місто назване Вишгородом тому, що стоїть по Дніпру вище Києва. Друга: Вишгород значить Вишнє місто, тобто Високе місто, бо розташоване на високому пагорбі. Саме таке тлумачення дослідники відносять до всіх без винятку слов’янських Вишгородів.
Друга версія значно ближча до істини. Проте й вона, судячи з усього, несе в собі не первинне, а вторинне значення. Щодо царських чи князівських резиденцій, то вони найчастіше якраз і зводилися на узвишшях, високих пагорбах, навіть на горах чи скелях. Це викликалося насамперед питаннями безпеки — з височини краще помітити наближення ворога і легше боронитися від нього. За первісними уявленнями, цар — посередник між людьми й богами, між землею і небом, він — зв’язуюча ланка між ними. Гора чи пагорб часто-густо були місцем жертвоприносин, а їх здійснював племінний ватажок, князь, у давні часи й жрець. Назва Вишгород, безперечно, мусила відбивати ці уявлення.
Проте індійські й іранські факти свідчать, що назва Вишгород має трохи інше походження і значення. Крім того, не слід забувати, що існує ціла низка слов’янських імен з компонентом Виш: Вишко, Вишата, Вишатич, Вишемир, Вишеслав, Вишезар (також сузір’я Великої Ведмедиці) тощо. Іранці знають Виштаспа — таке ім’я мав іранський цар, котрий при своєму дворі прихистив Заратуштру, засновника зороастризму. Це ім’я деякі іранські мови передають як Гуштасп, а грецькі джерела — як Гістасп.
Однією зі столиць перського царя Шапура ІІ був Вішапур, або Бішапур. Чергування в/б досить часте явище в різних мовах (Василь — Базиль, Венедикт — Бенедикт, Веньямин — Беньямин/ Бенджамин тощо). Компонент пур у назві Вішапур із санскриту означає «місто», воно тотожне компоненту піль в українських назвах Бориспіль, Вишнопіль, Костопіль, Тернопіль, Ямпіль, Миропіль тощо. Пур значеннєво тотожне город у назві Вишгород. Тобто назви Вишгород і Вішапур значеннєво тотожні, вони — семантичні двійники.
У тій же Персії, до завоювання її арабами в VII ст., була округа <346> Бішапур, столиця якої теж називалася Бішапур. У Середній Азії, на території давньої Бактрії, було місто Бішкент. Тут кент теж означає «місто», як у назвах Ташкент, Чимкент, Самарканд, Васпуракан, Тмуторакань тощо.
Всі східні Вишгороди, Вішапури, Бішапури й Бішкенти мали високий соціальний статус — вони переважно були царськими резиденціями або столицями. Втім, те саме бачимо й у слов’ян. У Польщі Вишегруд на правому березі Вісли був укріпленим замком польських, так званих мазовецьких князів. У Чехії Вишеград — частина Праги, на правому березі Влтави. Фортеця, зведена тут у незапам’ятні часи, довгий час була резиденцією чеських князів. Не виняток і наш Вишгород — він і собі князівська резиденція, а потім і центр удільного князівства. І теж на високому, правому березі Дніпра, як і його слов’янські побратими.
Що ж означає слово виш у всіх цих Вишгородів, Вісеґердів, Вішапурів, Бішапурів та Бішкентів, у слов’янських і східних побратимів Вишгорода?
У «Ріґведі», найдавнішій писемній пам’ятці індійців, слово vish ужито в значенні «громада», «община», «народ», «плем’я», «підлеглі», «поселення», «місце проживання» (СРС, 606). Воно розвинулося із значення віша як «усе», «всі», «багато». Від віш утворений важливий соціальний термін вайш’ї, яким означався третій стан давньоіндійського суспільства. Усього станів було чотири, існування їх і на терені України засвідчує ще Геродот у V ст. до н.е. До вайш’їв входили землероби, ремісники, торговці, але основу складали землероби, тобто селяни. Цей стан у широкому розумінні й усвідомлювався як «весь народ», «народ узагалі», бо саме селяни складали основне населення країни. Покровителем цього стану був бог Вішну, відомий «Влесовій книзі» (ІХ ст.) як Вишень або Вишній. Колір землеробського стану — жовтий, тоді як жерців-брахманів — білий, воїнів-кшатріїв — червоний, а шудрів — чорний, звідки, очевидно, й «чернь», тобто простолюд.
Вішну-Вишень символізує в тризубі ліве вістря, бо ліве уособлює жіноче начало, Землю, а земля — жінка, мати, годувальниця. Саме захисником Землі є Вішну-Вишень. Інші два вістря в тризубі уособлюють творець світу Брахма (праве) й руйнівник світу Шіва (середнє). Сліди поклоніння цим божествам рясно засвідчені на теренах Давньої України.
Коли землю переповнює зло й несправедливість, Вішну в тій чи іншій подобі спускається на землю, наводить справедливий лад і знову повертається на небо. Най<347>більш відомим і популярним земним утіленням його є Крішна, якого «Влесова книга» знає як Кришень. Імена Кришко, Крешко, Криско та прізвище Кришненко знають запорозькі козаки. Інше ім’я Крішни — Ґопал, Ґопала й собі відбите в запорожців як прізвища Гупал, Гупало, Гупалов, Гупаленко. Прізвища Вишень та Кришень і сьогодні побутують серед українців.
З індійським віш споріднене наше застаріле весь — «село» (пор. вираз городи і весі). Втім, це слово й досі вжиткове в деяких слов’янських мовах, зокрема, польській (wies), білоруській (вйоска, «сільце»). У чехів vesniak означає «селянин». Тобто індійське вайш’ї на означення третього суспільного стану означає селяни. У такому разі назва Вишгород означає не Високе місто, а Місто роду, Племінне місто.
Дослідники вважають, що перші давньоруські міста в їхньому справжньому розумінні виникали саме з племінних центрів, місць перебування племінних ватажків чи князів.
Санскритське віша (хінді — віш) входить у деякі важливі терміни, які знаходять паралелі на слов’янському взагалі й на українському зокрема грунті. Наприклад, термін vishapati — «старійшина», «ватажок роду/громади», «сільський староста». Він розкладається на вже відоме vish, і pati, яке споріднене з укр. батько і рос. батя. Слово pati утворене від санскритської дієслівної основи ра — «охороняти», «захищати», «берегти» (СРС, 386), а ti — суфікс, що творить іменники. Тобто pati дослівно означає «захисник», «охоронець», хоча в санскриті має і значення «велитель», «пан», «хазяїн», «господар», «чоловік» (СРС, 364). Тобто наше батько має первісне значення «захисник», «охоронець» (своєї родини, села, землі). Це ж саме значення має і укр. пан (польське і чеське pan), а також пані — «захисниця», «берегиня», яке має свого санскритського відповідника — patni, у санскриті — «шанована жінка», «добродійка», «дружина» (СРС, 364). Сюди ж відноситься й укр. панна.
Санскритське vishpati тотожне литовському viespatis, яке означає «пан», «господар», а ще — «всевишній», «владика», «бог». На слов’янському грунті, певно, через іранське посередництво (hushpati), прибрало форми господь. Чергування в/г властиве не тільки індоіранським мовам, а й слов’янським. Наприклад, укр. гострий — рос. вострый, укр. горобець — рос. воробей. Російське закінчення го вимовляється як во (пишеться кого, чего, а вимовляється каво, чево). Вже згадуване іранське ім’я Віштаспа має в тих же іранських мовах і форму Гуш<348>таспа, а ім’я богатиря з «Шахнаме» Гураз — «Вепр» має і форму Вараз (санскр. Varaha, хінді Varah; пор. давню назву Дніпра — Варух). Тож санскр. vishapati й лит. viespatis споріднені з укр. господь, господар, господиня (санскр. vishpatni) і рос. господин (санскр. vishpatin), госпожа.
Другий компонент в укр. господар тотожний санскр. patar — «захисник», з яким, у свою чергу, споріднені лат. pater — «батько» (в тому числі й духовний), англ. father, іт., ісп. рadre тощо. Тобто укр. господар має компоненти гос+подар, де гос — «усі», «все», а подар — «захисник», «батько». І таким чином, господар дослівно означає «Захисник/Батько всіх/всього».
Санскр. vish із суфіксом va, тобто vishva означає «все», «світ», «всесвіт» (СРС, 608). А це слово надзвичайно активне в творенні імен, позначених високим соціальним статусом. Наприклад, воно наявне в санскритському імені Вішвапалака, де palaka, як і patara, означає «захисник». Тобто ім’я Вішвапалака (хінді Вішвапалак) має значення «Захисник світу», а в переносному розумінні — «Правитель», «Цар». Це воїнське, ба навіть царське ім’я. На слов’янському грунті йому відповідає теж воїнське, а точніше — князівське ім’я Святополк, якщо взяти до уваги, що Свят у цьому імені пов’язане не із значенням «святий», а «світ» (пор. польське swiat). А це ім’я найстаршого із синів Володимира безпосередньо причетне до Вишгорода та його історії. Саме до вишгородського боярства звертався Святополк, прохаючи підтримати його на київському престолі. Саме за наказом Святополка 1015 року, після смерті Володимира були вбиті його молодші брати Борис і Гліб, за що Святополк отримав епітет Окаянний. На честь Бориса й Гліба, перших руських святих, у Вишгороді збудовали спершу дерев’яну церкву, а згодом, 1112 року, звели кам’яну. У «Сказанні про Бориса й Гліба» навіть є «Похвала Вишегороду», де назва ідеологічно переосмислюється й місто називається «вищим і найвищим від усіх», «другим Солунем у руській землі».
Біля села Стайки на Київщині (Кагарлицький р-н), де виявлено поселення трипільської й черняхівської культури, виявлено й давньоруське городище, що його деякі дослідники вважають літописним містом Святополч, заснованим 1095 року київським князем Святополком Ізяславичем.
Санскр. palaka — «захисник» має свої синоніми pala (хінді pal), pana (хінді pan), pati, pa тож є індійські чоловічі імена з цими компонентами: Вішвапа, Вішвапала, Вішвапаті. Іменем Вішвапа означаються Сонце, Місяць і <349> Вогонь, кожен окремо, іменем Вішвапаті, «Всебатько/Всезахисник» — Крішна. Ім’я Вішвадгара, «Вседержитель», має Вішну, функція якого — захищати земний світ, світ людей. На Черкащині є місто Вишнопіль, назва якого цілком може пов’язуватися з Вішну. Жіноче ім’я Вішвадгаріні, досл. «Вседержителька», означає і Землю, як і ім’я Вішвадгена — «Вседійна», «Корова світу» (від доїтися, санскр. dhenu — «корова»).
Ім’я Вішвамітра, що його в індійській міфології має легендарний мудрець, означає українською Всемир або Святомир, Світомир. Проте може означати й «Сонце світу», «Всесонце», оскільки Мітра — індоіранське божество Сонця і Мирного Договору, Миру. Ім’я його й собі відбите в українських назвах — Миргород, Миропіль, Мирогоща, Житомир тощо. В іранській формі Аспамітхар воно двічі зафіксоване в боспорських написах IV–III ст. до н.е.
Одним із 12 синів Володимира був і Вишеслав, який правив у Новгороді. Ім’я це причетне і до Вишгорода, і до індійського імені Вішвашравас, яке означає «Світославний», «Славний на весь світ». Що цілком у дусі висловлювання давньоруської пам’ятки про Вишгород. Санскр. shravas і слов. слава тотожні, тож санскритське воїнське й царське ім’я Вішвашравас тотожне слов’янському воїнському й князівському імені Святослав. Де, як і в імені Святополк, Свят означає «Світ», «Весь світ».
З інших індійських імен на Вішва цікаве ім’я Вішваґоптар, Вішваґоптрі, якими означаються Вішну, Шіва й Індра, божества, шанування яких засвідчено в Україні багатьма фактами. Санскр. goptar, goptri, gopta (пор. сучасні українські прізвища Хопта, Гоптар) також означає «захисник», «цар», первісно «пастух», «захисник корів/землі». Бо й земля, за давніми уявленнями, теж корова, вони обидві — годувальниці людей. Тож ім’я Вішваґоптар теж означає «Захисник світу», воно — двійник індійського Вішвапалак і слов’янського Святополк.
Таким чином, є всі підстави припустити, що компонент Више в слов’янських іменах Вишемир, Вишегор, Вишеслав тощо тотожний компонентові Вішва в індійських іменах й означає «Світ». Він водночас семантично тотожний і компонентові Свят у слов’янських іменах.
Добре відома літописна легенда про Кия, Щека й Хорива та їхню сестру Либідь — її наводить літописець Нестор у «Повісті врем’яних літ». Проте існує ще одна схожа легенда, вже вірменська, з перших віків нашої ери — вона вміщена в пам’ятці «Історія Таро<350>на» (автор її Зеноб Глак) і розповідає про боротьбу між раннім християнством та язичництвом у Вірменії. Стисло її зміст такий.
Двоє князів, які за віщось посварилися зі своїм царем, мусили рятуватися втечею. З ними пішло і їхнє плем’я. Притулок вони знайшли у вірменського царя Валаршака, котрий виділив їм під поселення землю Тарон. Там обоє князів звели столицю й назвали Вішапух. Через 15 років Валаршак за віщось стратив обох князів, а володіння передав їхнім трьом синам, яких звали Куар, Мелтей і Хореан. Згодом брати спорудили на горі Каркея місто, поставили там двох ідолів і стали їм поклонятися.
Ці дві легенди, літописна й вірменська містять чимало спільного. В обох легендах фігурують троє братів: у літописній — це полянські князі, у вірменській — князі з області Палунь. В обох легендах брати споруджують собі окремі міста (Кий, Щек і Хорив — на трьох київських горах). Брати мають схожі імена — Кий і Куар, Хорив і Хореан. Подібна у братів з обох легенд і доля — ті й ті мусили полишити рідні місця й шукати притулку на чужині. Але вірменська легенда, на відміну від літописної, подає одну суттєву подробицю — вона називає батьками трьох братів двох індійських князів, навіть називає їхні імена — Деметр і Гісане. І хоча при детальнішому розгляді з’ясувалося, що Деметр і Гісане насправді двоє індійських божеств, яким поклонялися брати і їхні племена, суті справи це не міняє — в легенди про походження Києва вривається відчутний «індійський» струмінь. Характерно й те, що згадувані у вірменській легенді назви донедавна (до першої світової війни) існували в історичній Вірменії, бо нинішні адміністративні межі країни значно вужчі, ніж колись. Це міста Вішапух, Куар, Хореан і Мелді в області Тарон, яка сьогодні перебуває в складі Туреччини. Що засвідчує історичність вірменської легенди про трьох братів, тому й цілком правомірно пов’язують із літописною легендою про Кия, Щека й Хорива (детальніше: ТРС, 222–236).
У вірменській легенді цікава назва Вішапух — його мало місто, засноване батьками трьох братів. Назва Вішапух тотожна назві Віша<351>пур. У першій назві відбилися фонетичні особливості вірменської мови, яка замість р має х, а замість л — г (ім’я вірменського царя, що прийняв князів-втікачів, вимовляється і як Валаршак, і як Вагаршак). Компонент пух, тотожний інд. pur і нашому піль у назвах і означає «місто».
Постає природне запитання: чому батьки трьох братів, заснувавши місто, назвали його Вішапур? Очевидно, тому, що ця назва була їм добре знайома, що в краях, звідки вони прийшли, існувало таке місто. Або тому, що слово віш, передавало якраз те, що мала містити й виражати назва? Тепер уже відомо, що віш означає «рід», «плем’я». А оскільки двоє індійських князів (точніше, божеств) прийшли в чужі краї зі своїм племенем, то й свою столицю треба було назвати так, щоб назва відбивала це. Тому й постала назва — Вішапур, «Місто роду, племені», «Родове, Племінне місто». Зазначимо, що первісне значення санскр. pura, хінді pur — «фортеця» і що саме в цьому значенні слово вжиткове в «Ріґведі».
Так само, слід гадати, постала й назва Вишгород, тотожна назві Вішапур. А в Індії є і Вішапури і Бішапури.
Столицею Боспорського царства був Боспор — нинішня Керч. Цю назву тлумачать «Переправа бика», тобто так само, як і Керченську протоку, яка в данину називалася Боспор Кімерійський. Де bos — «бик», а por — «брід», «переправа». Боспорське царство існувало на півдні України ціле тисячоліття (V ст. до н.е. — IV ст. н.е.). До цього ранньодержавного утворення входили численні індоарійські, тобто індійські племена, серед них і сінди-інди, територію яких античні автори називають Сіндика, іншими словами — Індія. Одна Сіндика, так звана Сіндська Скіфія була в низів’ях Дніпра, а друга Сіндика — на Таманському півострові. Тобто на теренах історичної України відомі принаймні дві Сіндики-Індії, причому сінди-інди виявляють етногенетичні зв’язки з кімерами й сіверами (індійська традиція називає сіндів і сувіри).
Слов’янські писемні джерела подають назву Боспор як Воспор. Тому не виключено, що Воспор — пізніша трансформація давнішої назви Вішапур, Вішпур. Цікаве й те, що назва Вишгород іноді пов’язується з походженням Києва: деякі літописні версії навіть стверджують, що гора Хоревиця в Києві колись називалася Вишгород.
Таким чином, назва Вишгород означає не «Високе/Вишнє місто», а «Місто роду/племені», «Родове/Племінне місто». Його семантичним двійником виступає літописний Родень у гирлі Росі, назва якого теж тлумачиться як «Родове, Племінне місто», «Місто роду, племені». І цьому анітрохи не суперечить те, що назву Родень пов’язують і з Родом, який тотожний ведійському Рудрі — і термін рід/род і божество Род тісно взаємопов’язані.
Тож Вишгород справді високе місто, але насамперед у соціальному, не в географічному плані. Географічна прив’язка тут — вторинна.<352>
Візантійський імператор та історик Костянтин Багрянородний у творі «Про управління імперією» (Х ст.) подає назви шести печенізьких фортець на Дністрі: Аспрон, Тунґата, Кракнаката, Салмаката, Сакаката, Ґієуката (КБ, 298). Назви п’яти з цих печенізьких фортець розглянуті в статті «Індія і загадкові печеніги». А про найпершу з фортець, Аспрон, піде мова зараз. Про неї Костянтин Багрянородний мовить, що пачинакити (печеніги) називають її «Аспрон, бо її каміння видається зовсім білим» (КБ, 298). З назвою Аспрон споріднена й назва селища Гаспра на південному березі Криму, між Ялтою і Алупкою. Ця назва теж виводиться від грец. аspra — «білий», нібито за відшарування світлих гірських порід (ТСУ, 95).
Дослідники ототожнюють Аспрон із пізнішим Аккерман (з тюркських мов — Біла Фортеця) і нинішнім Білгородом-Дністровським.
Білгород-Дністровський на Одещині має багату історію і впродовж століть не раз міняв свою назву. Перше укріплення його було зведене на правому березі Сіверського Дінця, на крейдяній горі, а потім — і на березі Дніпровського лиману. У VI ст. до н.е. тут була фінікійська колонія Офіуса, у V ст. до н.е. — грецьке місто Тіра. Римляни, захопивши місто, назвали його Альба-Юлія. У 545 році місто належало антам, які назвали його Туріс (Тіріс). Пізніше воно звалося Акліба й було зруйноване. Нове місто звели слов’янські племена тиверці та уличі й назвали Білий Город, нібито через будівлі з білого каменю. Кілька разів його згадує літописець Нестор. Візантійці називали його Левкополь — «Білопіль». 1204 року місто захопили венеціанці й перейменували на Монкастро (Маврокастрон). Угри називали його Ферієрвар (Ференцвар). Окуповане королівською Румунією місто звалося Читате-Альба — «Біле Місто». 1503 року місто зайняли турки й назвали Ак-Кермен — «Біла Фортеця». 1812 року, після російсько-турецьких війн місто перейшло до Росії, але турецька назва лишилася. 1944 року місту повернуто слов’янську назву — Білгород. А що був і російський Білгород, то українському місту додали означення за річкою, на якій воно стоїть — Дністровський (ЗН, 183–184). У Білгород-Дністровському, давній Тірі, знайдено напис ІІ — ІІІ ст. з ім’ям Магадава. Це одне з імен індійського Шіви — Махадева, тобто «Великий бог» (ІА, 252). <353>
Печеніги й половці, як мовилось у початкових статтях цієї книжки, виявляють мовну й етнічну спорідненість з індійськими козаками — раджпутами. А наступні за Аспроном фортеці візантійський автор передав в оригінальному звучанні. Про це свідчить хоча б те, що в назвах усіх їх наявне ката, споріднене із санскр. kota — «фортеця», «укріплення» (СРС, 174). Але назву першої фортеці Костянтин Багрянородний чомусь переклав грецькою — Аспрон, що означає Біла Фортеця.
Є велика ймовірність того, що оригінальна назва першої фортеці теж містила компонент ката, як і назви інших п’яти фортець. У цьому плані показова Біла Вежа, засвідчена в історичній Половецькій волості на Берестейщині, яка існувала в складі Великого Князівства Литовського й Речі Посполитої (ХІІІ — ХІХ ст.). До Половецької волості належали села Піщатка (Половецька), Хлевище, Терехи, Суходіл, Голя (Половці), які тепер входять у Кам’янецький район, утворений 1940 року. Кам’янецький район на заході прилягає до Підляшшя — й повністю український. На півночі обіймає Біловезьку пущу, під лісом — 27 % території. Районний центр — місто Кам’янець (давньоруське каменец означає «фортеця»), за 40 км від Берестя, на р. Лісній. Засноване, як вважається, 1276 року Олексою, волинським будівничим за наказом князя Володимира Васильковича. Тоді ж у місті було споруджено й Білу Вежу (СБ, 146, 250).
Ця назва до певної міри підтверджує, що назва першої фортеці на Дністрі могла означати українською Біла Вежа. Тобто оригінальна назва печенізької фортеці мусила мати другий компонент із значенням «фортеця», як і в назвах інших п’яти фортець. Серед печенізьких фортець на Дністрі є Кракнаката, назва якої тлумачиться як «Фортеця Крішни», тобто вона пов’язується з Крішною, божеством, дуже популярним у Раджастхані (Індія) й у раджпутів, з якими виявляють спорідненість печеніги й половці. Крішна та його імена рясно відбиті в прізвищах запорозьких козаків і сучасних українців, його знає «Влесова книга» під іменем Кришень. А поклоніння Крішні невіддільне від поклоніння його старшому братові, землеробському божеству, що має імена Баладева, Балавіра, Баларама, Балабгадра чи просто Бала (санскритські форми). І його імена рясно відбиті в запорозьких козаків і сучасних українців, особливо Бала (хінді Баль), Балавіра (хінді Бальвір, пендж. Балбір), Баладева (хінді Бальдев). Вони відбилися в українських прізвищах як Баль, Бальвір, Балвір, <354> Балбир, Балбиренко, Болудей і Білдей (про ці прізвища див. окремі статті). Ім’я Балодей фіксується в боспорських написах ІІІ століття, з чого й висновок, що в Боспорському царстві знали божество і ім’я Балодей (дей тут споріднене із санскр. дева, хінді дев — «бог»), і божество під таким іменем — тобто Баладеву, старшого брата Крішни.
Тому правомірне припущення, що як назва Кракнаката пов’язується з Крішною, так і назва Аспрон пов’язується з Баладевою. Тим більше, що ім’я Баладева має двояке тлумачення — і «Могутній бог» (санскр. bala, bal — «сила», «міць», «могутність»), і «Білий бог», «Білобог». За міфами, Крішна й Баладева народилися від чорної і білої волосини бога Вішну, тому їх іще називають Чорнобог і Білобог. Чорнобог-Крішна вважається воїнським і пастушницьким, а Баладева-Білобог — землеробським божеством, атрибут і зброя якого — плуг. Цю особливість відбивають імена Баладеви: Халадгара (сучасні чоловічі імена Хальдгар, Хальдар, Халдар) — «Плугодержець», Халабгріт (суч. Хальбгріт) — «Плугоносець», Халаюдга (суч. Хальюдга) — «Озброєний плугом» тощо (HN, 145).
Тож перший компонент у назві печенізької фортеці на Дністрі, подаваної як Аспрон, з великим ступенем імовірності можна визначити як Бала-Бало-Болу-Біл. Тобто компонент мусить бути той самий, що і в українських назвах Біловіж, Білопілля, Білгород, Білгородка тощо. Зокрема, Білгородка — зараз село в Києво-Святошинському районі Києва на р. Ірпінь, а колись значне давньоруське місто. Назву його виводять від білий + город, з давньоруського gord — «укріплене поселення», «фортеця», яке означало обгороджене поселення, укріплення з вежами й бійницями в товстих мурах (ТСУ, 46–47).
Назви, утворені словосполученням «білий город» поширені по всій території давнього й сучасного розселення слов’ян. Літописи Х — ХIV ст. знають Білгороди в Київській державі, Рязанській і Тверській землях, у Лівонії, в Угорщині, на Дністрі. У польському Помор’ї є Б’ялоград, у Словаччині — Белоград, у Румунії — Белград, у Сербії — Београд.
Така поширеність Білгородів у слов’янському світі спонукає думати про якесь спільне типологічне значення. Названі міста мають високий соціальний статус, тож в основі Білгородів вочевидь лежить не просто означення білий, а щось вагоміше й глибинніше.
Елемент город, град зрозумілий — «місто»: так у давнину називалися укріплені поселення, фортеці, обнесені огорожею, валом, кам’яними чи земляними стінами (від городити, обгороджува<355>ти), а іноді й ровом. Але значення компонента білий тлумачиться по-різному. Одні пов’язують його з водою, мовляв, усі «білі городи» розташовані біля води. Інші пояснюють означення білий у значенні «чарівний», «чудовий», «прекрасний». Треті вважають, що таке означення іде від реального кольору об’єкту. Враховується також соціальне значення означення білий, поширене в топонімії —«вільний», тобто «наділений певними привілеями, пільгами». Скажімо, білим називалося поселення, повністю або частково звільнене від податків, мита тощо. Ще інші кажуть, що це означення може вживатися і як орієнтир, що вказує на північне або західне розташування об’єкта.
У популярній літературі найчастіше пояснюють означення білий у прямому значенні, тобто як барвну характеристику. Так, назва Білгород, що її має обласний центр в Росії, нібито пішла від того, що місто збудоване на білій крейдяній горі. Пояснення досить правдоподібне: місто й справді розташоване серед крейдяних відкладень і здавна відоме добуванням і вивозом крейди. Назву Белград, або Београд, столиці Югославії, пояснюють білим кольором стін міста римської епохи. Вважається, що місто заснували кельти в IV–III ст. до н.е. й спершу називали його Singidun (кельт. dun — «пагорб»). У 33 р. до н.е., завойоване римлянами, назва міста прибрала латинизованої форми — Singidunum. У ІХ ст. місто завоювали слов’яни, і 878 року вперше згадується його слов’янська назва — Білий город, Білгород.
Cинонімом до назв Білгород, Біловіж є Білопіль. Село Білопілля є на Вінничині — саме в ньому зупинявся Оноре де Бальзак, коли їхав до Бердичева шлюбитися з Евеліною Ганською. Місто Білопілля є на Сумщині, на місці колишньої фортеці Вир часів Київської Русі. Вважається, що його заснували 1672 року козаки з Білопілля на Брацлавщині. А брацлавське Білопілля назване так нібито за характером тамтешніх ґрунтів (ЗН, 195).
Цікаві тут назви Білопілля й Вир на означення одного й того самого поселення. Цілком можливо, що Вир — трансформоване первісне вар — «фортеця», «місто», наявне в угорській назві Ужгорода — Унгвар, у назвах Сквира (Сквара), Пустоварівка тощо. Показово, що компонент вар — «фортеця», «місто» й навіть «край» частий саме в назвах раджпутських фортець. Та й сама назва Раджастхан має свій давній синонім — Раджвар, де санскр. sthan — «край», «країна» значеннєво тотожне санскр. var, основне значення якого — «укріплене місце», «фортеця», «замок». Цікаве й те, що компонент вір вхо<356>дить в ім’я старшого брата Крішни — Балавіра (хінді Бальвір, Балвір), де означає «Богатир», «Герой». Тобто ім’я Балвір означає «Могутній герой».
Віра (хінді Вір), тобто «Богатир», «Герой» — одне з імен самого Крішни; з цим словом споріднене грецьке heros, з якого й постало сучасне герой. Раджпутський воїн-герой також називається вір. Йому тотожне латинське vir — «муж», «справжній чоловік», «мужня людина», «воїн». Героїчне життя раджпутського воїна-віра, виняткова хоробрість його в битві й на війні оспівує раджпутська героїчна й історична поезія. Битва в раджпутській ідеології — жертвоприносини богам. Воїн-вір проходить свій геройський шлях — вір-ґаті, коли самовіддано сповняє свій обов’язок, свою дгарму. А найвища дгарма воїна-віра — полягти в бою з ворогом. Є особливий жанр ліричної поезії — вір-кав’я (санскр. kavya — «поезія», «вірші»), тобто «вірші про воїнів» (РСИ, 131).
Заслуговують на увагу назви Біловежа, Біловіж у різних ареалах України. На Чернігвщині є старовинне село Біловежі Перші, відоме з 1117 року. Вважається, що саме в цей час населення хазарської Білої Вежі на Дону було переселене на Чернігівщину, в теперішній Бахмутський район. Тут виникло їхнє поселення — вежа, залишки якого збереглися до наших днів. Згодом біля цієї хазарської вежі постало одне село Біловежі, а потім неподалік — друге. Давніше село й почали називати Біловежі Перші (ТСУ, 49). Вежа тут теж має значення «фортеця», «укріплене місце». Воно, очевидно, споріднене з іран. vaeja в авестійській назві Ар’яна-Веджа (перське Еран-веж), якою означається міфічна прабатьківщина іранських аріїв та земний рай і яку перекладають «Арійський простір», «Арійський край» (ЗМ, 451).
Ця іранська назва, певно, тотожна індійській назві Ар’я-варта — «Країна аріїв». В давньоіндійській міфології це країна, де звичайно розгортаються міфологічні сюжети, що мають реальну географічну прив’язку. Ар’яварта, за уявленнями індійців, — першопочаткова територія розселення ведійських аріїв в Індії. Вона займала Велику Північно-Індійську рівнину від західного моря до східного і від Гімалаїв на півночі до гір Віндг’я на півдні (у ведійські часи — Дандакаранья, досл. «Ліс Дандака» (про Дандаку в Криму й індоарійське плем’я дандарії на Південному Бузі див.: ТРС, 18–27)). Далі на південь розташовувалася країна неарійських племен — Дакшіна-патха (сучасний Декан), досл. «Південний шлях». Санскр. patha, хінді path тотожні англ. path й укр. путь, а санскр. dakshina — «південь», «права сторона» (пор. <357> укр. десниця — «права рука», «правиця» й річкову назву Десна). За ведійської епохи арійські племена не переходили цієї межі. Ар’яварта стала осердям індійської цивілізації, яка згодом поширила свій могутній культурний вплив на Південну Індію і Південно-Східну Азію. Саме в Ар’яварті склалися індуїзм, буддизм, джайнізм. У текстах і міфологічних мотивах Ар’яварта протиставляється як неарійському Півдню, так і Ірану — іншій країні аріїв на північний захід від Індії (ИДС, 62).
Проте очевидне й те, що не всі Білгороди можна прив’язати чи то до білого кольору, чи то до поняття гарний. Це стосується, зокрема, й нинішньої Білогородки, села в Києво-Святошинському районі української столиці. Білогородка колись була великим і славним містом Білгородом, перша літописна згадка про яке датується 980 роком. Ним володів тоді великий київський князь Володимир Святославович. Поряд із Білгородом згадуються й інші міста, які в своїх назвах містять компонент із значенням «фортеця: Вишгород, Трипілля, Заруб тощо.
Рів і вал оточували це місто площею понад 20 га. Білгород належав до числа найбільших міст Київської Русі, що перевищував розмірами навіть Чернігів і Переяслав. Він був одним із важливих пунктів оборонної системи Києва, славився пишно оздобленими кам’яними палацами й храмами, був тимчасовою резиденцією київських князів. Ним намагалися оволодіти князі, що претендували на київський престол. У Білогородці виявлено залишки пізньотрипільського поселення ІІІ тис. до н.е., могильник доби бронзи (ІІ — І тис. до н.е.), посуд зарубинецької культури та інші пам’ятки.
І досі на берегах Ірпеня можна бачити потужні укріплення Білгорода — глибокий рів і вал заввишки 10–12 метрів. Це зайвий раз дає підстави гадати, що Біл у назвах Білгород, Біловіж, Білопіль не завжди означає білий. У даному випадку він, найімовірніше, якось характеризує фортецю, скажімо, «міцна», «нездоланна», «неприступна» тощо. І тут звертає на себе увагу компонент, що міститься в іменах старшого брата Крішни: Баладева, Балавіра, Баларама, Балабгадра чи просто Бала. Вже мовилося, що в санскриті bala (хінді bal) — «сила», «міць», «могутність», «потужність». Тож назва Білгород може означати те саме, що й санскр. Балапура (хінді Бальпур) — «Балопіль». А якщо зважити, що в деяких слов’янських мовах, наприклад, польській, білий буде bialy, то первісне Балопіль могло цілком трансформуватися в зрозуміліше Б’ялопіль та Білопіль і переосмислится з «Мо<358>гутня фортеця» в «Біла фортеця». Таким чином, білий означатиме тут не «гарний», не «вільний», а «могутній».
Двійником Білополя є Білгород. І тоді ці назви виявляються значеннєвими двійниками печенізькій фортеці Сакаката на Дністрі, про яку в Х ст. мовить Костянтин Багрянородний і яка з печенізько-половецької мови теж означає «Могутня фортеця». І тепер можна реконструювати оригінальну назву фортеці Аспрон. У дусі інших п’яти печенізьких назв її первісна назва мусила бути Балаката — «Могутня фортеця». А що ката — «фортеця» споріднене з укр. хата (недарма постав вираз мій дім — моя фортеця), то на українському терені народна етимологія могла видозмінити вже не зовсім зрозуміле Балаката в Білохата, Білохатка (пор. іспанський еквівалент — Касабланка). А хата, хатка досить вживані в українських назвах (П’ятихатка, П’ятихатки) і навіть прізвищах (Білохатько, Новохатько). Балаката й Сакаката, в свою чергу, семантичні двійники назви Сквира (Сквара, первісно Саквара) на Київщині. Сквира-Сквара-Саквара теж «Могутня фортеця» (про Сквиру див. окрему статтю).
Через термін bala, як зазначалося, назва на Біл могла пов’язуватися і з Баладевом-Білобогом. Назва Білгород може сприйматися не тільки як «Біле/Гарне місто» в значенні «Могутнє місто», але і як «Місто/Фортеця (бога) Бали». Точнісінько так само, як і назва печенізької фортеці Кракнаката сприймається не тільки як «Чорне/Гарне місто», але і як «Місто/Фортеця (бога) Крішни». Бо санскр. krishna, окрім значення Крішна, має і значення чорний, і смисловий обертон гарний, чарівний, вродливий. Тобто санскр. крішна тотожне українському красний — «гарний», «вродливий», «чарівний». <359>
Сквира — місто, районний центр на Київщині, розташоване на річці Сквирці, притоці Росі, за 120 км від Києва. За документами кінця XIV ст. Сквира поряд з Яготином, Трилісами й іншими селами — власність Коримана, нащадка половецького князя Тугоркана (літопис мовить, що 1094 року київський князь Свя<359>тополк одружився з дочкою Тугоркана). 1390 року, коли більша частина українських земель підпала під владу Литви, литовський князь Володимир Ольгердович своєю грамотою підтвердив право володіти Сквирою та іншими землями на південний захід від Києва «Юрію Івантичу Половцю зе Сквири — Рожиновському». Ця грамота — перша письмова згадка про місто.
Можна припустити, що Сквира — одне з давніх городищ. У ХV ст. Сквира — укріплене поселення, оточене земляним валом. Тут був великий палац, господарські двори, млини й склади, стояв чималий військовий гарнізон. 1482 року кримські татари спустошили багато поселень Київщини, серед них і Сквиру. Після Люблінської унії 1569 року Сквира, як і інші українські міста, перебувають під Польщею і входить до Білоцерківського староства. 1591 року польський король Сигизмунд ІІІ видав київському воєводі князеві М.Ружинському грамоту на володіння Сквирою, заселення довколишніх земель і побудову замку. 1615 року Сквира стає слободою, а її жителі на 30 років звільняються від податків і повинностей. 1616 року місту надається Магдебурзьке право, 1629 року Сквира — у складі Київського воєводства. Під час визвольної війни 1648–1654 рр. Сквира виходить з-під влади Польщі й стає сотенним містом спершу Білоцерківського, а з 1651 року — Павлоцького полку. Після 1686 року Сквира знову під Польщею, з 1795 року — повітове місто Брацлавського намісництва, а з 1796 — Київської губернії.
Назву Сквира неодноразово етимологізувалася. В.А.Никонов пояснює її від рос. сквира — «тріщина», «щілина», припускаючи зв’язок і з рос. скверный — «поганий», «кепський». В.М.Топоров і О.М.Трубачов тлумачать назву Сквира на основі балтійської лексики, припускаючи метатезу (перестановку) Skirv на Skvir у слові, спорідненому з лат. Skirvyte, Skirvycio тощо. В.Петров підтримує їх і додає сюди назви Skir-upis, Skirvyte. А.Ванагас пов’язує гідронім Skvirblys з лит. skvirb-inti. На думку І.М.Желєзняк, таке пояснення видається прийнятним і для українського гідроніма з основою skvir (ТСУ, 322; ЕП, 101–102).
Українська лексика, зазначають дослідники, небагата на матеріал цього плану: діал. сквира — «сніг із вітром», «негода» (у Б.Грінченка), поліське сквира, сквера — «раптовий дощ із шквалистим вітром», сквирка — «невеличка дощова хмара». Припускається, що укр. сквира — «сніг із вітром» або «раптовий дощ», є саме дощ або сніг з великим вітром. Слово могло постати з лит. skvirbinti зі значенням «проймати», «простром<360>лювати», «пронизувати». В такому разі засвідчувалося б давнє запозичення з балтійських мов на терені України, пов’язане з балто-слов’янськими мовними контактами. Тому припускається, що гідронім Сквирка — балтизм, посталий тут у період максимальної близькості балтійських і слов’янських діалектів в близькому до Українського Полісся ареалі. Тож гідрооснову назви Сквира пояснюють, зокрема, як «та, що проймає підвищений або кам’янистий ґрунт». За такий здогад нібито промовляють природні особливості: річка Сквирка мовби розтинає підвищену місцевість, перш ніж вийти до більш низької заплави Росі.
Вважається також, що нинішня форма гідроніма Сквирка пройшла кілька етапів слов’янізації. Первісною була, очевидно, балтійська форма, яка на певному етапі втратила балтійське закінчення — перша умова адаптації балтійських назв у слов’янському мовному оточенні. Цей варіант (без балтійського закінчення) засвідчений писемно пам’яткою 1616 року, хоча виник значно раніше. Пізніше відбулося узгодження в граматичному роді зі словом річка, через що й постала форма Сквира. Сучасний варіант назви Сквирка — виразно вторинний і пізнішого походження, він являє тип українських річкових назв, однойменних з ойконімами, що містяться на цих річках. Із суфіксом ка, як правило, творяться назви лише невеликих річок. Припускається, що село Мала Сквирка в гирлі ріки Сквира старше за місто Сквира. Тут відомі балто-слов’янські старожитності, давньоруське городище, назване нібито за гідронімом, у гирлі якого розташоване. А найдавніші укріплення найчастіше зводилися біля злиття двох річок. Тут виявлені й давньоруські кургани з трупопокладенням на схід — їх вважають пам’ятками слов’янізованих балтів.
Дані гідронімії й археології нібито не заперечують існування балтійського етносу в ареалі верхнього лівобережного Надросся у першій половині І тис. н.е. А гідронімний матеріал й археологічні дані підтверджують думку, що на Середній Наддніпрянщині, в басейні Росі, з І тис. до н.е. простежується постійне населення з дуже близькими балтійськими та слов’янськими етнічними й мовними ознаками. Тож імовірно, що гідронім Сквирка й постав у період, коли прабалтійська мова розпалася на дві діалектні групи, а литовська зблизилася з деякими слов’янськими діалектами (ЕП, 100–104).
Таким чином, у даному ареалі при творенні назви Сквира до уваги береться мовна взаємодія <361> тільки двох етносів — балтійського й слов’янського. Впливу інших етносів і мов не передбачається.
Насамперед істотно визначити, які гідроніми на Сквир- відомі в Україні й поза нею.
Як зазначалося, у верхній частині басейну Росі (Сквирський і Білоцерківський райони Київщини) протікає річка Сквира (л. Росі п. Дніпра). Найдавніші згадки про неї: 1594 р. — Сквира; 1597 — Сквира-Руда; 1616 — Skvir-rzeka і варіанти — Skwira (1789), Сквирка (1815), суч. Сквирка.
В Україні є кілька виразно споріднених гідронімів: Скваровка — впадає в Мокру Бобрицю п. Дніпра або в Дніпро в с. Халеп’я Обухівського району на Київщині (згадана 1785 року). 1798 року ця ж річка згадується вже як Сквирівка. Гідронім Сквира в басейні Росі цих варіантів не має. Біля с. Сосниця на Чернігівщині під 1666 роком зафіксовано озеро Сквирень, пізніше — Сквиринець. Поза Україною ареал цієї назви йде на північ: р. Сквирня (п. Дону); р. Сквира (л. Снежеті, л. Десни, л. Дніпра); р. Сквиретянка (п. Теребки, л. Вехри, п. Сожу, л. Дніпра); р. Skvirblys у Литві. Таким чином, гідронім у басейні Росі — найпівденніший.
Оскільки назва річки в Обухівському районі засвідчує варіантність Сквар/Сквир, то сюди долучаються ще деякі гідроніми: р. Скварява (л. Сквині, п. Рати, л. Західного Бугу, п. Вісли); р. Скварявка (л. Белзця, п. Західного Бугу, п. Вісли); р. Скварня; р. Скваренка (п. Велі, л. Оки). Показово, що таке чергування засвідчене тільки на гідронімному рівні (ЕП, 100–101).
Вирішальним у нашому витлумаченні гідронімів Сквирка й Сквирівка є те, що Сквирка (інші назви Сквира, Сквира-Руда) — притока Росі і те, що саме серед гідронімів засвідчена двоваріантність Сквар/Сквир, що навряд чи випадково. А ще те, що гідронім Сквира перебуває у виразному, так би мовити, «половецькому» ареалі і що сама Сквира один час навіть називалася Половеччина.
В Україні чимало річок з компонентом вар, що нібито прозирається в гідронімах на Сквар. Тільки на Чернігівщині, у водозборі Десни, це річки Вара, Варешка, Ворзна, Ворзенка, Ворище, Вер’я, Верепа, Верепуть, Вересоч, Вертеча тощо (СГУ, 81–82, 98, 122). Що вкрай важливо, елемент вар маємо і в кількох назвах на означення Дніпра — головної водної артерії України. Джерела VI–X ст. щодо нього подають назви Вар, Варом і Варух. Візантійський імператор та історик Костянтин Багрянородний (Х ст.) у творі «Про <362> управління імперією» пише, що місцевість пачинакітів (печенігів) іменується за назвами тамтешніх рік. Серед названих ним п’яти річок значиться і Варух на означення Дніпра (КБ, 299). Тобто, слід гадати, Варух — печенізька назва Дніпра. Тож постає питання: хто ж такі печеніги й половці? Є вагомі підстави усумнитися в тому, що вони — тюркомовні племена. Більше того, факти засвідчують, що вони виразно тяжіють до Індії, Раджастхану й раджпутів. Тобто в такому разі вони відносяться до індоарійських племен і індоарійських мов, а індоарійські племена незаперечно засвідчені на теренах України з найдавніших часів (див. статті «Індія і загадкові печеніги» та «Індія, половці й Київська Русь»).
Доповнимо трохи вже відому інформацію про Раджастхан, раджастханців і раджпутів.
Раджастхан — другий за площею штат Індії (займає 1/10 території країни). На заході кордон його з Пакистаном тягнеться на 1200 км. Всередині країни він межує на півночі зі штатами Пенджаб, Харіяна й Уттар Прадеш, з Гуджаратом і Мадг’я Прадеш — на півдні. До оголошення штатом у 1956 р., його складали 22 князівства, а територія називалася Раджпутана, від слова раджпут, яке сходить до санскр. раджа-путра — «син/нащадок царя». Саме населення штату зоветься сучасним терміном — раджастханці. Раджастханці, як і пенджабці та харіянці, належать до змішаної нордичної й альпійської раси. Та якщо серед пенджабців зустрічаються представники чисто нордичної раси зі світлим рудо-каштановим волоссям і блакитними очима, то серед раджпутів не зустрінеш світлокосих і світлооких. Раджпути, як пенджабські сікхи, невід’ємна частка індійської армії. Кількість раджпутських полків не поступається кількості сікхських.
Перекази вважають раджпутів нащадками ще ведійських воїнів-кшатріїв. Основним етнокультурним субстратом, що ліг в основу раджастханців, вважаються арії доведійської і ведійської хвилі. Територія, звідки рушили до Індії арійські, тобто індоіранські племена, була, за визначенням індійського археолога Б.К.Тхапара, Україна (RAD, 112). Тут вони разом із сусідніми протослов’янськими племенами входили до зрубної етнокультурної спільноти. Близькість мов і культур цих племен в добу бронзи була дуже велика, що підтверджують топоніми й гідроніми, збережені подекуди й донині. А це певний показник не лише культурної, а й мовної близькості цих давніх племен. Протослов’яни були активними творцями зрубної культури: ряд істориків й антропологів <363> вважають, що формування рис, притаманних давнім слов’янам, сягає ІІІ — ІІ тис. до н.е. і пов’язує існування слов’ян як спільноти, від якої відділилися індоіранці, вже з V тис. до н.е. Індоіранський елемент відігравав значну роль у формуванні подніпровських слов’ян, які виявляють значну схожість, зокрема, зі скіфами лісостепової смуги, що антропологічно сходять до місцевого населення епохи бронзи. Тобто вони — зв’язуюча ланка, що реально демонструє етногенетичну спорідненість індоіранських і давньослов’янських племен. Така значна подібність на багатьох рівнях могла скластися тільки за умови тривалої культурно-господарської близькості слов’ян та індоіранців, і то там, де проживали обидві групи племен, тобто на теренах Давньої України. Це близьке сусідування час від часу знаменувалося міграціями індоіранців (а можливо, й слов’ян) на схід. При цьому слід мати на увазі, що в далекі мандри вирушала лише якась частина населення, як правило, молодша й авантюрніша. Інша ж частина населення, можливо, навіть більша, залишалася на предковічних землях і входила в усе ближчі й глибші взаємні контакти.
Інші вчені пов’язують походження раджпутів із переселенням до Індії (на зламі двох ер) скіфських і гуннських племен. Тож назва раджпут не етнонім, а скоріше назва воїнської верстви. Така ж верства, як видно з Геродота, малася в скіфів — «батько» історії називає її царські скіфи. А також в українців, якщо судити з їхніх численних і різноманітних прізвищ на Цар (Царко, Царук, Царчук, Царик, Царів, Царевич, Царенко, Царченко, Цариченко тощо), спорідненого з індоіранським кшатр/хшахр — «сила», «влада».
Шанування Рудри-Шіви й богинь-матерів, тобто шіваїзм і шактизм (шакті — уособлення жіночої енергії божества) і досі зберігається серед раджпутів як провідна релігія, а разом із ними — і в більшості раджастханців. Основна маса раджпутів традиційно поділяється на Місячну (Чандра-вамша) й Сонячну (Сур’я-вамша) династії. А поклоніння Місяцю тісно пов’язане з поклонінням Шіві. В уявленнях ріґведійських аріїв культ Місяця-Чандри-Соми посідав чільне місце. Місяць-Сома-Чандра займав, за «Ріґведою», найвище становище на небесах, він там, де перебувають душі предків, куди жерці підносять свої молитви, де знаходяться «юні води» (видимо, дощі) й «осяйні світи» (зірки?), де існує безсмертя. А віра у Місяць як джерело дощової і сім’яної вологи властива всім індоєвропейським народам (Гусева, 51). Так, деякі джерела мовлять, <364> що в «Самаведі», третій із чотирьох вед, втілене дихання, яке непізнаване і тілом якого є вода, а формою — світло, тобто Місяць. І до яких меж сягає дихання, до тих самих меж сягає вода й Місяць. Вони взаємоподібні й безкінечні, а ті, хто шанує їх як безмежних, самі досягають безмежних світів. А про Вогонь і Сонце мовиться, що вони є формами мови та розуму й існують у межах вогню і неба, а не в нескінченності (Там само).
У ведах із Сомою-Місяцем пов’язується бик — символ плодоносної енергії, а напій-сома синонімічно співставляється з сім’яною рідиною. Бик і дощ атрибутовані й Рудрі, тотожному нашому Родові, як сили життя і родючості. Про зв’язок Місяця-Соми з Рудрою мовлять гімни «Ріґведи», звернені до обох — вони тут виступають парою, як двоєдине начало. Показово, що Рудра у ведійських гімнах оспівується як об’єкт поклоніння тільки з Сомою-Місяцем. І саме Рудра згодом зливається з Шівою в єдиний образ, і йому була надана лунарна символіка. Бик прямо пов’язаний із Шівою (на бику Шіва іздить), а Сома-Чандра у формі півмісяця прикрашає зачіску цього бога. Як свідчать археологічні факти, в хараппській культурі, яка виявляє багато спільного з культурою трипільською, поклоніння Шіві було невіддільне від поклоніння священному бикові. Бик тут — головний об’єкт, він найчастіше зображений на хараппських печатках. Поклоніння бику, як і богині-матері, властиве й трипільській культурі.
Припущення, що місячний календар у ведійських аріїв давніший за сонячний, підтверджується тим, як співвідносяться культи Місяця і Сонця в слов’ян. Рудра у ведах асоціюється з північчю, що може свідчити про первісну прабатьківщину аріїв на північ або північний захід від Індії. Зближаються і уявлення саме тих близьких народів, які територіально відносяться в епоху бронзи із зоною скіфської культури, тобто з південно-східним ареалом розселення племен ямної та зрубної культур, включаючи й пам’ятки катакомбних поховань в Україні. Про таке зближення чи й спорідненість засвідчують антропометричні дані й мовні факти. Розкопки останніх десятиріч в Україні виявили в деяких підкурганних похованнях низку свідчень на користь того, що тодішнє населення тут мало саме місячний календар. Свідчень про існування прямого зв’язку культу Місяця зі слов’янським Родом, тотожним ведійському Рудрі — Рудому Бикові або Рудому Вепреві, як його називає «Ріґведа», ще замало. Проте подібність символіки що<365>до Місяця і Рода-Рудри мусить мати під собою історичні підстави, тим більше що Род був найдавнішим і найголовнішим божеством східних слов’ян. Йому поклонялися задовго до того, як слов’янський язичницький пантеон очолив Перун.
Дослідниця-індолог Наталя Гусєва зазначає: «Цікаво було б з усією доступною точністю співставити функцію цього найдавнішого «землеробського бога родючості», бога-запліднювача, що проливає сім’я-дощ, від якого народжуються діти… не лише з функціями Рудри-Шіви, але й із згаданими функціями Соми-Місяця як вмістилища сім’яної вологи, перетвореної в напій-сому. Але доказове виявлення ряду «Місяць-Род-Рудра-Сома» — завдання майбутніх досліджень. А тут для нас важливе те, що вчені почали знаходити сліди лунарного культу в середовищі східних праслов’ян, і ми не можемо виключити думку: сюди, видимо, сходить коріння ріґведійських гімнів, присвячених Сомі» (Гусева, 53).
Культ Місяця повсюдно був давнішим, аніж культ Сонця. Загальноприйнятими зооморфними зображеннями є бик або корова, пов’язані не лише з божествами Місяця, але й води, ночі, царства померлих предків. У слов’ян було чимало обрядових дій, пов’язаних із поклонінням Місяцю — деякі збереглися в трансформованому вигляді й досі. Тією чи іншою мірою бик і корова використовуються в цих діях як живими, так і у формі зображень і символів. Скажімо, хмари, як у всій ведійській літературі, образно оспівуються як дощові корови. А Місяць, як і Род, — податель дощової вологи. Так звані лунниці на слов’янських жіночих уборах, на кінській збруї і на надгробках є найдавнішим типом декоративних елементів. Є припущення, що у давніх слов’ян, особливо південних, існувало конкретне божество Місяця — Троян. Масляний тиждень і досі вираховується за місячним календарем, як і наступні за ним тижні великого посту й Пасха. А вся маслянна обрядовість пов’язана з Місяцем, родючістю і культом предків. У ведах Місяць виступає як жених, а Сонце-Сур’я (укр. Зоря) — як наречена. «Ріґведа» навіть містить окремий гімн про весілля Місяця-жениха і Сур’ї-нареченої. Те саме бачимо в українській весільній обрядовості, про що трохи далі.
Все це дає підстави при витлумаченні назви Сквара/Сквира вдатися й до індійського матеріалу, оскільки печеніги й половці — споріднені племена, а Сквира причетна до половців і свого часу навіть називалася Половеччина. Тож <366> варто поглянути на гідронім Сквара/Сквира під індійським кутом.
Санскритське var або vari — «вода», «річка», «потік» (СРС, 577) входить у назви важливих індійських річок. Наприклад, Ґодаварі, басейн якої охоплює майже половину території нинішнього штату Махараштра (столиця Мумбаї, раніший Бомбей) на заході країни, де знаходяться всесвітньовідомі своїми скульптурами печерні храми Аджанта й Еллора. Годаварі вважається священною, бо на її берегах під час свого 14-річного вигнання жив, а у водах щодня омивався Рама, герой «Рамаяни» — сьоме втілення Вішну. Другою значною річкою цього штату є Крішна, у зв’язку з чим привертають увагу численні гідроніми й топоніми на Красн- в Україні, і в ареалі Росі зокрема (Трипілля стоїть на р. Красна).
Варі — одне з імен Сарасваті — в індійській міфології богиня мудрості й красномовства, дружина Брахми, бога-творця, який у тризубі уособлює праве вістря. Вона — покровителька науки й мистецтва, винахідниця санскриту. Водночас Сарасваті — знаменита ріка, що колись не поступалася Інду (санскр. Сіндгу, хінді — Сінд). У санскриті sara — «вода», «сік», «нектар», saras — «ставок», «озеро», sarani — «потік», «ріка» (СРС, 727), тож назву Сарасваті перекладають як «Повновода», досл. Водовита, Водовиця (суфікс ваті в назві Сарасваті тотожний суфіксу виця в українських назвах). Через Пенджаб і Раджастхан вона текла до моря, береги її колись були усіяні поселеннями. Але тектонічні зрушення призвели до того, що притоки Сарасваті влилися в систему інших рік, і до середини І тис. до н.е., вважається, вона поступово пересохла. Відтоді Сарасваті (суч. Сарсуті) губиться в пустельних пісках, але й досі оточена благоговійною шанобою. «Ріґведа» присвячує їй 3 гімни й оспівує як найбільшу з річок, що тече з небес; її разом з іншими божествами закликають на жертвоприносини. Таке шанування її пояснюють тим, що саме на її берегах формувалася ведійсько-брахманська культура індоаріїв.
В Індії чимало й інших річкових назв містять елемент Вар: Вара (хінді — Вар), Варада, Варана (інакше — Варанаваті), Варуні, Варату тощо (HN, 473–474). Назва Варада, досл. «Вододайна», «Вододателька», цікава тим, що вона — притока ріки Крішни. А в ареалі Сквири чимало гідронімів і топонімів на Красн. У долині ріки Красної розташовані Трипілля і Халеп’я, які мають двійників на Близькому Сході — Тріполі й Алеппо і в історичній Індії — Тріпура й Хараппа-Халіюппа (зараз у Пакистані). Села Хараппу й Трипілля споріднює і те, що вони да<367>ли свої назви всесвітньовідомим хараппській і трипільській культурам, у яких чимало спільного.
Компонент вар — «вода» наявний в імені Варуна (хінді Варун), досл. «Водюн», «Водян» (санскр. ун — той же суфікс, що й укр. ун/ юн: гризун — від гризти, ласун — від ласувати, співун — від співати тощо). У ведах Варуна — найзначніше верховне божество, тотожне слов’янському Дажбогові, грецькому Посейдонові, скіфському Тагимасадові й іранському Ахурамазді, а пізніше — бог вод і морських просторів (детальніше: ТРС, 68–81). Вара — ім’я Парваті, дружини Шіви, який уособлює в тризубі середнє вістря і сам зображається з тризубом — трішулою, досл. «тришилом». Варіша, «Сплячий на водах» — Вішну, Варада, «Даний водами» — Аґні, Варунаві — Лакшмі, дружина Вішну, досл. «Зроджена з води». За міфами, вона постала з Молочного океану, коли боги й асури сколочували його, щоб повернути втрачені під час потопу скарби. Саме тоді, як і грецька Афродита, Лакшмі вийшла з морської піни й стала дружиною Вішну, богинею багатства й добробуту, родинного щастя і затишку. Функціонально й походженням імені вона тотожна балтійській Лаймі й слов’янській Ладі, а в іконографії стоїть або сидить на лотосі. Деякі назви лотоса теж містять компонент вар/ варі, і сьогодні вони — часто-густо чоловічі й жіночі імена: Варджа, Варіджа, Варіґма — «Лотос», досл. «Народжений у воді»; з цих означень лотоса й собі творяться імена, наприклад, Варіджакша — «Лотосоокий».
Таким чином, компонент вар/ вара у гідронімах з основою Сквар цілком може бути споріднений із санскр. vara/vari — «вода», «потік», «ріка». А що ж тоді означає початкове Ск у річкових назвах типу Сквара/Сквира?
Тут знову треба вдатися до Костянтина Багрянородного і перерахованих ним печенізьких фортець на Дністрі, серед яких одна, має безпосередній стосунок до назви Сквира. Це фортеця Сакаката, у назві якої наявний компонент Сака. Спробуємо з’ясувати його значення, тим більше що компонент ката в цій назві вже відомий і означає — «фортеця».
Як ми вже бачили, печенізькі фортеці на Дністрі перегукуються назвами з раджпутськими фортецями в Раджастхані, а печеніги, таким чином, виявляють спорідненість із раджпутами. Саме в родині раджпутського князя Удай Сінха (пор. назви Удайпур — «Удай-місто», Удайґірі — «Удай-гора» в Індії та Удай-ріка, Одайпіль в Україні) народився Шакта, другий з 24 братів, родоначальник знатного раджпутського роду Шактаватів. В індійському епосі ім’я Шак<368>та мав син царя Манасью (Манасві) з династії Пуру і його дружини Саувірі. Жіноче ім’я Саувірі дослівно означає «Сувірка», «Сувірянка», тобто засвідчує, що його носійка — виходиця з племені сувірів. Сувіри ж в індійському епосі тотожні сіндам, а сінди жили в Давній Україні. Більше того, індійські сінди-сувіри споріднені з українськими сіверами, про що вже писалося (ТРС, 10–17). І сувіри і сінди вважаються нащадками Пуру, шостого царя Місячної династії. За «Махабгаратою», Пуру — наймолодший син царя Яяті й кшатрійки Шарміштхи. Яяті зробив його спадкоємцем трону, бо той віддав йому на тисячу років свою молодість, а натомість забрав його старість. Саме від Пуру пішов знаменитий рід — паурави, який згодом став називатися каурави. Прикметно, що у війні, описаній у «Махабгараті», сінди й сувіри билися якраз на боці кауравів. Нагадаємо принагідно, що найстаршим сином царя Яяті, вже від дружини-брахманки Деваяні, був Яду, родоначальник ядавів, тотожних літописним ятвягам. Саме з ядавів походив Крішна.
Дружину царя Пуру звали Каушалья, інакше Каусалья (так само звали й матір Рами, героя «Рамаяни»). Прикметно, що боспорські написи знають жіноче ім’я Кассалія і датується воно ще IV ст. до н.е. Воно з напису на біломармуровому постаменті (зараз в Ермітажі), знайденого 1853 р. на городищі Фанагорія (Таманський півострів). Тобто на території давньої Сіндики, історичної Кімерії. Зміст напису такий:
«Кассалія, дочка Посія, присвятила Афродиті Уранії при Перисаді, архонтові Боспору й Феодосії та цареві сіндів, маїтів, фатеїв і досхів» (КБН, № 972).
Індоарійська наповненість напису очевидна: тут присутні сінди й інші індоарійські племена, які входили до Боспорського царства. Присутній і Перісад, один із п’яти царів боспорської династії Перісадів (пор. українські прізвища Пересад, Пересада, Пересаденко тощо), які, судячи з усього, й походили з племені сіндів; ім’я Перісад має індійські паралелі (див. окрему статтю). Дружину Перісада з наведеного напису звали Камасарія, а це ім’я і собі має індійські відповідники. У ньому компонент кама означає «любов», «кохання». І водночас Кама — індійський бог кохання, син Вішну й Лакшмі. А Лакшмі якраз тотожна балтійській Лаймі та грецькій Афродиті, син якої — Ерот, уже грецький бог кохання (ТРС, 100–117).
Ім’я Шакра, «Могутній», в індійській міфології має Індра — цар богів і ватажок небесного воїнства. Ім’я його рясно відбите в бал<369>тійській і слов’янській міфології та фольклорі, про нього не раз згадує «Влесова книга». Індрані, дружина Індри (пор. Елза Індране — відома латиська письменниця) звалася Шачі — «Могутня», що спонукає згадати місто Шацьк і Шацькі озера на Волині — ареалі з потужним індоарійським пластом. В Україні є водойма з назвою, спорідненою з назвою Сквира: біля Сосниці на Чернігівщині під 1666 роком фіксується озеро Сквирень, яке згодом виступає під назвою Сквиринець. Сюди ж долучаються місто Саки в Криму й однойменне озеро, інша назва якого — Саське. Очевидно, що назви Шацьк і Сквира, Шацькі озера й озеро Сквирень/Сквиринець об’єднує спільний компонент шак/сак/ск із значенням «дужий», «сильний», «могутній», споріднений з індоіранським шак/ сак — «могти». Сквирка — притока Росі, а іншою притокою Росі є Саковиця, по-санскритському Шакаваті, хінді — Сакаваті. Тож санскр. шак (хінді й іран. сак) досить рясно відбите в українських назвах, а зокрема, що особливо важливо, у гідронімах. Воно відбите і в назві однієї з печенізьких фортець на Дністрі — Сакаката. Назва її в такому разі тлумачиться як «Сильна/Могутня фортеця».
Важливо й те, що річка Сквирка (Сквира, Сквира-Руда) — притока Росі. А назву Рось, як і етнонім Русь, ми пов’язуємо з санскр. vrisha (хінді vrish) — «самець», «бик». Де початкове в відпало, як це іноді має місце на слов’янському й індійському грунті: врожай і рожай, Владислав і Ладислав, Володимир і Ладимир, санскр. врішабга і рішабга — «бик». Цю думку підтримують і найдавніші писемні фіксації гідроніма Рось: Рша, Ръсь, Рсь тощо (СГУ, 475). Тобто назва Рось тлумачиться як Бик, Самець. Таке тлумачення підтримує назва ще однієї притоки Росі — Роська, яка має другу писемно зафіксовану назву — Самець (детальніше: ТРС, 28–38). Тому гідроніми Сквара, Скварівка можна співвіднести з санскр. shakvara — «бик», «бугай», «віл» (СРС, 632). Слово це складають дві значимі основи — шак+вара, де шак уже знайоме нам слово від санскритської дієслівної основи шак — «могти», «бути сильним/могутнім». А вара — «самець», «бик», у весільній термінології — «жених», «муж», «чоловік» (СРС, 631, 565). І якщо в індійській і слов’янській гідронімії чимало назв із значенням Бик, Жеребець, Вепр, Кабан, Самець тощо, то так само річковою назвою могло служити й слово шакавара, шаквара — «дужий бик», «могутній самець». Можна припустити, що на іранському, скіфському чи й слов’янсько-балтійському грунті воно трансформувалося в саквара, сквара, а тоді й у сквира. <370>
Ім’я Шакті — «Сила», «Могутність» має Деві-Махеші, верховне жіноче божество. Шакті тотожна кримській Діві й київській Мокоші, єдиному жіночому божеству в язичницькому пантеоні великого київського князя Володимира. Що засвідчує її виняткову важливість в уявленнях давніх киян, полян і взагалі слов’ян. Вона — дружина верховного божества Шіви-Рудри. А ведійський Рудра — «рудий бик», «рудий вепр небес», як його називає «Ріґведа». Одна з зафіксованих назв ріки Сквирки — Сквира-Руда; у цій назві може приховуватися давня асоціація з рудим биком, якщо взяти до уваги, що санскритське шаквара означає «бик», «бугай», «самець». Тобто додаток Руда мовби уточнює, що мається на увазі саме рудий бик, пов’язаний з Рудрою. А ім’я Рудра іноді тлумачать і як Рудий, Рдяний. Рудра тотожний слов’янському Родові, на честь якого в гирлі Росі стояв літописний Родень. Одне з імен індуїстського Шіви, котрий перебрав собі основні функції ведійського Рудри-Рода — Вріша, «Бик». Воно споріднене з іменем слов’янського божества — Влес/Велес. І Шіва-Вріша (хінді Вріш), і Влес/Велес — «скотії» боги в своїх міфологіях. Тож ім’я Рудра може означати Рудий Бик, або просто Рудий. І сьогодні українці часто означають вола чи коня просто за мастю — Рябий, Сивий, Гнідий, Рудий, Вороний тощо, хоча значення «бик» чи «кінь» мається на увазі. Так само й ім’я Крішна, окрім значення «Чорний», може означати й «Чорний Самець», «Чорний Бик», «Чорний Віл».
А бик у давніх уявленнях пов’язаний із водою, вологою, дощем, як запорукою достатку й благополуччя. Тому недарма ідол «скотьєго» бога Влеса/Велеса стояв на Подолі, на березі Почайни. Санскритський вираз іти дощеві водночас означає осипати дарами. Та й самі слова на означення бика (вріша) й дощу (варша) споріднені й сходять до однієї дієслівної основи. Тож недарма ця основа могла виступати й активно виступала для творення гідронімів — назв річок, струмків, озер, ставків, інших водойм. А слово шаквара може означати як «могутній бик», так і «могутня вода», «могутня ріка». Це видається доречним, виходячи з природних особливостей в ареалі ріки Сквирки — вона мусить долати підвищену місцевість, перш ніж виривається в долину. З цієї особливості виходить і одне з тлумачень назви Сквирка — «Та, що проймає/протинає підвищений або кам’янистий грунт».
Таким чином, гідронім Сквара (і всі інші на Сквар) складається з компонентів — Ск+вар, де перший компонент має значення <371> «дужий», «могутній», а другий — «вода» або «бик». Гідронім Сквара співвідноситься з санскр. шаквара й хінді саквар — «бик» (досл. «дужий самець») і означає «Дужа/Сильна вода/ріка» або «Дужий/Сильний бик», оскільки поняття «вода» й «бик» взаємопов’язані. І в такому разі водні назви на Сквар стають в один ряд із численними «тваринними» гідронімами типу Рось, Роська, Бик, Самець, Вепр, Кабан, Жеребець тощо.
Окрім гідронімів, є і низка топонімів на Сквир як в Україні, так і поза нею, засвідчених українськими, польськими, литовськими й чеськими джерелами. В Україні це місто Сквира; села Мала Сквирка (Білоцерківський район на Київщині), Skwiranka (спустошене село на Тетереві), Сквіртне, Skwirce (на Десні); ліс Skvarnyj (у Подільській землі; 1386 р.). Поза Україною відомі Skwirchyna (у Польщі; 1312 р.), села Skvirin (Чехія) і Skwirance (Віленський повіт), сіножать Сквирбулисъ у Литві (ЕП, 101, тут же й джерела). Таким чином, топоніми на Сквир локалізуються в північнослов’янському ареалі. Окрім форми Сквир один раз фіксується форма Сквар (ліс Скварний у Подільській землі), частіша в гідронімах.
Дослідники припускають, що село Мала Сквирка в гирлі ріки Сквира давніша за місто Сквира. Що, очевидно, слушно, бо непоодинокі приклади, коли назви з означенням Малий, Мала виявляються давнішими за назви з означенням Великий, Велика. Істотно те, що в ареалі Малої Сквирки чимало балто-слов’янських старожитностей, є давньоруське городище; вважається, що воно отримало назву за річкою, в гирлі якої розташоване. А найдавніші укріплення будувалися, як правило, саме біля злиття двох річок.
Важливі й деякі інші факти, особливо пов’язані з половцями, які в певні періоди брали активну участь в українській історії.
Як свідчить літопис, 1094 року великий князь Святополк ІІ Ізяславович одружився з дочкою половецького князя Тугоркана. Дослідники, посилаючися на пізніші родинні перекази власників тутешніх земель, схиляються до думки, що Святополк подарував тестеві місцевість по річці Сквирка й прилеглі землі. В усякому разі, подальша історія регіону (з XIV до XVI ст.) документально пов’язана з родом князів Половців со Сквира Рожиновських. Очевидно, саме тому Сквира якийсь час мала дві назви — Сквир (Skwir) i Половеччина (Polowieczyzna). Вкрай важливе в цій інформації те, що Сквира <372> пов’язана з половецькими князями і що прізвище князів — Рожиновські. Якщо половці й печеніги індоарійські племена, то прізвище Рожиновський цілком зрозуміле. В основі його, в такому разі, лежить індійське rajan, raja, raj — «правитель», «цар», «князь» (maharaja — «великий князь»). Тобто прізвище Рожиновський українською означатиме Княжинський (детальніше див. у статті «Індія, половці й Київська Русь»).
Дослідники вважають, що землі по Сквирці в ХІ ст. вже були заселені, бо поблизу проходила віднога Надроських оборонних валів 1031–1032 рр. Можливо, натоді існувала й фортеця Сквир у гирлі ріки Сквир. У подальшому на перший план виступає замок-фортеця Сквир, який дав початок місту Сквира. Замок, припускається, заснували половецькі князі десь у XIV ст. Як місто, Сквира відома з 1390 року. А замок, імовірно, постав через занепад давнішої фортеці в гирлі Сквирки. У документі 1616 року є повідомлення, що городище Skwir — нова осада, яка, певно, заселялася цього разу після чергового татарського спустошення (ЕП, 103).
Тож ареал Сквири тісно пов’язаний із фортецями, замками, укріпленнями й системою Надроських оборонних валів. З чого напрошується здогад, що назва міста, Сквира, яка має і форму Сквара, може містити компонент із значенням «укріплення», «фортеця», «замок». Думати так спонукають деякі українські назви, скажімо, Унґвар, угорська назва Ужгорода, де вар з угорської — «місто», а первісно — «укріплене місце», «фортеця». Неподалік самої Сквири є село Пустоварівка; в назві цій виразно прозирається вар, яке може бути спорідненим з угорським var і означати «фортеця». Це ж вар могло відбитися й у назві Сквира/Сквара. В такому разі постає питання: звідки воно в українських топонімах?
Зважаючи на рясну індоіранську гідронімію і топонімію в Україні взагалі, а в ареалі Росі зокрема, що не перестають підкреслювати дослідники, спробуємо поглянути під індоіранським кутом і на топонім Сквира/Сквара. Бо не виключено, що в основі гідроніма й топоніма Сквира/Сквара, попри позірну й фонетичну подібність, лежать фонетично схожі, але значеннєво різні слова. У цьому плані показові іранські й індійські дані, що сягають найдавніших часів. Мається на увазі індоіранське вара/вар — «фортеця», «укріплене, огороджене місце». Світло на цей термін проливає ще «Авеста» — пам’ятка стародавніх іранців, ровесниця давньоіндійської «Ріґведи». В «Авесті» вара — «огорожа», «садиба», «укріплене <373> місце», в сучасному розумінні — «замок», «фортеця». У «Шахнаме» Фірдоусі авестійське вара назване вар.
Авестійська Вара — обитель, що її збудував Йіма, перший земний цар і перший, з ким до Заратуштри (Зороастра) розмовляв Ахурамазда (Ормузд, Ормазд, Ор) — верховне зороастрійське божество, тотожне індійському Варуні, грецькому Посейдону, скіфському Тагимасаду й слов’янському Дажбогу. Ахурамазда (відбите в українських назві й прізвищі Гламазда) запропонував Йімі стати земним царем, а коли той погодився, вручив йому символи царської влади — золоті ріг і батіг.
Минуло триста років, і земля обтяжилася живими істотами — людьми й тваринами, ставало ніде жити. Худоба плодилася, діти народжувалися, а смерті ніхто не знав. Ахурамазда закликав до себе Йіму й звелів розширити землю. Той дмухнув у золотий ріг, провів батогом по землі, й вона збільшилася на третину.
Та через триста років Йіма мусив збільшити землю ще на третину. Так повторювалося тричі. Проте й тоді людям не судилося жити в щасті й спокої — з півночі насувалися люті холоди, які загрожували знищити все живе. Стривожений Ахурамазда знову закликав до себе Йіму:
— Порятуй землю від лиха, що насувається! Бо її затопить водою, коли скінчиться зима й почнуть танути сніги. Відгороди для людей безпечне місце й нехай воно називається Вара. І туди, за цю загорожу, в безпечну обитель, помісти чоловіків і жінок, тварини й рослини. Обнеси те місце трьома рядами міцної огорожі і в кожній огорожі пороби ворота. У першій, зовнішній загорожі зроби дев’ять воріт, у середній — шість, а в третій, внутрішній — троє. У першу загорожу нехай увійдуть тисяча чоловіків і жінок, у другу — шістсот, а в третю, найменшу — триста. Заклич їх у Вару золотим рогом і нехай вони там живуть у щасті й радості, не знаючи лихоліть.
Йіма так і вчинив: вибрав підхоже місце, обніс трьома рядами валів, вимостив вісімнадцять вулиць і протрубив у золотий ріг. Чоловіки й жінки позходилися з усіх-усюд у благословенну обитель. Не знаючи горя, люди жили там у щасті й благополуччі по 150 років (Авеста, 78–81).
Таким чином, іранська вара, або вар — глинобитна фортеця чи замок, прихисток для людей і худоби під час нападів ворогів або стихійних лих. Судячи з опису, Вару обносили три концентричні вали. «Авеста» зазначає, що розміри Вари від центру на всі боки — один «кінський гін». Та коловий <374> принцип забудови властивий і для трипільських міст: усі 15 протоміст, найбільших у Європі поселень мідно-кам’яного віку, забудовані за коловорадіальним принципом. Вікентій Хвойка такий принцип розташування жител відзначає у Верем’ї, Жуківцях, Ставках, Халеп’ї. Поселення в Доброводах має п’ять концентричних кіл, а Небелівське — аж десять. Найбільше в світі Тальянківське поселення з усіма його 2700 будівлями розташоване по чотирьох еліпсах. Навіть поселення площею 5 га забудовувалися по колу. Таке планування, як на дослідників трипільської культури, іде від первісних уявлень про всемогутнє Сонце, без світла й тепла якого неможливе життя. А колобіг Сонця й Землі обумовлюють зміни і в природі, і в людському бутті.
З іншого боку, дехто вважає, що авестійська Вара описана як квадратна загорожа зі сторонами в «кінський біг». Мотив квадратної огорожі, всередині якої міститься впорядкований світ, а поза нею — хаос і смерть, простежується в деяких індоєвропейських традиціях, наприклад, Roma Quadrata в римській міфології, а також прямокутні в плані храми в слов’янській, іранській, давньогрецькій та інших традиціях. Особливо близький авестійській Варі «квадратний палац» Ями в «Ріґведі» (ІХ 113.7–8), також блаженна обитель, осередок безсмертя, але не на землі, а в потойбічному світі. Пізніші від «Авести» пехлевійські тексти розходяться щодо локалізації Вари й розміщують її то на небесах, то під землею, що скоріше в дусі «Ріґведи», аніж «Авести».
Індійському Ямі й іранському Йімі у скандинавській міфології відповідає Імир — перша жива істота, що отримала тілесне втілення, велетень, з плоті якого створено світ. Уявлення про них сходять іще до індоєвропейської епохи. Первісне значення імен Йіма та Яма — «Близнюки», «Пара», що засвідчує зв’язок обох із найдавнішими загальноєвропейськими уявленнями про братів-близнюків — синів Сонця, від яких походить людський рід. Іранський Йіма — син Вівахванта, а індійський Яма — син Вівасвата, обидва уособлюють Сонце. У «Ріґведі» не раз підкреслюється, що Вівасват, як і його син Яма, не належить до богів. Ведійський Вівасват — батько Ашвінів, а їхня мати — дочка Тваштара, згадуваного у «Влесовій книзі» як Тваштир. У «Ріґведі» й пізнішій літературі згадується міф, за яким боги, не бажаючи віддавати дочку Тваштара смертному Вівасвату, підманули його. Створивши схожу на неї дівчину, вони підмінили нею наречену. Вона й народила Вівасва<375>ту смертних дітей. У тій же «Ріґведі» вказується на зв’язок Вівасвата з божественним напоєм сомою — десять дочок Вівасвата очищають сому, а в «Авесті» Вівахвант — перший смертний, котрий приготував хаому (сому).
У Ями є сестра Ямі, у Йіми теж є сестра — Йімак. У «Ріґведі» невиразно відлунює міф про інцест Ями та Ямі; у цьому міфі брат і сестра виступають як прабатьки людства. В іранській міфології Йіма — першолюдина, перший земний цар, а в індійській міфології Яма — перша земна людина, яка померла й проклала шлях до потойбічного світу. І якщо земні підлеглі Йіми спершу не знали смерті і питання, де жити, розв’язувалося збільшенням землі, то Яма — перша людина, яка пізнала смерть і проклала шлях до світу предків.
Яма — збирач людей, дає притулок померлим, смерть — шлях Ями. Він стоїть на межі світу богів і світу людей, його мати — богиня Саранью, дочка Тваштара, брати його — Ашвіни, досл. «Кіннотники» (санскр. ashva — «кінь»), у післяведійський період — сини Сонця-Вівасвата й божественної кобилиці Саранью. Сам Яма у поведійський період стає богом смерті, володарем численних «пекол» під землею, суддею і карателем грішників. Він — охоронець південної сторони світу, бо саме на півдні знаходиться царство Ями, куди вирушають небіжчики. Він Пітріпаті, повелитель, батько предків — пітрі, що перебувають на небесах — там стоїть його квадратний золотий палац, де розкошують праведники. Головні атрибути Ями — петля і жезл-данда. Йому підлягає Мрітью — «Смерть», його нерозлучний супутник — Кала, «Час». Гінці Ями — ямадути приходять за душами померлих, колісничий — Роґа («Хвороба»), писець Чітраґупта веде лік добрим і поганим вчинкам людини на землі. Їздова тварина Ями — буйвіл. Посланці Ями — сова й голуб, ці птахи в Давній Індії вважалися провісниками смерті (ИДС, 480–481). «Ріґведа» приписує Ямі принесення вогню на землю, отже, цивілізаторську місію. Цей самий міф іранська традиція подає у жрецькому аспекті: Йіма запалив у Хорезмі найперший з вогнів — священний. Одна версія мовить, що цей вогонь згодом перенесено на захід, друга — що в Кабул. В «Авесті» Йіма відхиляє запропоновані Ахурамаздою жрецькі обов’язки, пов’язані з вогнем, а вибирає царські.
У ведах Яма ще не включений у пантеон і згадується разом із сестрою — Ямі, «Близнючкою», з якою склав першу подружню пару. Тут він іще не бог смерті в тому розумінні, яке прибрав згодом. Він іще не обожнений пов<376>ністю, не карає грішників — ця функція у ведах властива Варуні, який тотожний слов’янському Дажбогові й скіфському Тагимасаду (Даж і Таг у цих іменах споріднені). Як першому померлому на землі, що проклав шлях у царство смерті, Ямі дано право владарювати там.
У післяведійський період образ Ямі, сестри Ями, майже зникає, ототожнюючися з річковою богинею Ямуною. Назву Ямуна (Джамуна, Джамна) має річка, яка відіграє особливу роль у легендах про Крішну та його старшого брата Баладеву-Балавіру. Ямуна, а з нею ще дві річки, Сарасваті й Ґанґа, мають в індійській міфології ореол виняткової святості.
На її берегах стоїть рідне місто Крішни — Матхура й пастуше село Вріндаван, де минули дитинство і юність Крішни та його брата Баладеви — імена обох рясно відбиті в українських прізвищах. У деяких крішнаїстських сюжетах води Ямуни виявляють зв’язок або й ототожнюються з космічними водами, первозданним океаном; на поверхні його під час пралаї (кінця світу) спочиває Вішну-Нараяна. А земними втіленнями Вішну є Крішна та Баладева. Божества Вишень і Кришень, у яких неважко впізнати Вішну й Крішну, знає «Влесова книга». На Черкащині є села Вишнопіль (за 22 км від Тального) і Ямпіль. Хоча ці два населені пункти — села, у їх назвах наявне піль, споріднене з санскр. pur — «місто», що вочевидь засвідчує їх колишню значну роль. Біля першого виявлено залишки поселення доби бронзи й два поселення черняхівської, а біля другого — залишки поселення трипільської культури.
В іранській міфології шлях у потойбічний світ стереже страхітливий пес (згадуються й чотири «пси Йіми»). В індійській міфології це роблять грізні вартові Ями — двоє псів Сарамеїв, синів божественної сучки Сарами. У ведах ці два пси ще називаються Карвара або Шарвара, що споріднює їх із грецьким Кербером-Цербером, псом — охоронцем аїду (потойбічного світу), зображуваного як чудовисько з трьома головами, зміїним хвостом і тулубом, усіяним зміїними головами. З Кербером-Цербером у греків пов’язано багато міфів: Орфей, щоб порятувати Еврідику, зачаровує страховисько своїм співом; Сибилла, коли Еней спускався в аїд, кинула чудовиську хлібець із снодійною травою; з отруйної піни гавкотливого пса зросла квітка аконіт, яку запарювала Медея в своєму чаклунському вариві; Цербера долав і Геракл, тісно пов’язаний зі скіфськими легендами, Подніпров’ям і Дніпром. Геракла грецькі <377> джерела ототожнюють із Крішною, а Крішна і його імена відбиті в українських прізвищах, про що вже мовилося. Що знову-таки вказує на виняткову давність цих міфічних образів.
На індійському грунті іранському vara/var відповідає ведійське pura/pur, хоча санскрит знає і термін vara, тотожний авестійському. Знають індійці й міф про місто, оточене трьома валами (до речі, слово вал теж споріднене з індоіранським вара, вар, як і англ. wall — «стіна», «мур»).
У давні часи жив могутній асур-будівничий, що володів чарами, тому й називався Майя — «Чаклун». Коли в боротьбі з богами-девами, своїми молодшими братами й одвічними супротивниками, асури зазнали невдачі, він вдався до нечуваного подвижництва, аби стати непереможним. Врадуваний цим, бог-творець Брахма пообіцяв сповнити будь-яке його прохання.
— Я хочу спорудити незнищенну фортецю, — мовив йому Майя, — де б асури почувалися в безпеці й не потерпали від богів.
Брахма відповів, що це нелегко, але пообіцяв звести фортецю, яку міг здолати тільки бог Шіва і то однією-єдиною стрілою.
Якраз тоді на землі правив могутній асур Тарака. Його сини Таракакша, Камалакша й Відьюнмалін суворим подвижництвом теж здобули ласку Брахми й кожен спорудив собі місто: один — золоте, другий — срібне, а третій — залізне. Тож Майя і вирішив об’єднати ці три міста в одне й назвати Тріпура — «Тримісто». Майя спорудив фортецю з трьох укріплень, кожне довжиною і шириною сто йоджан (йоджана — 15–17 км), квадратне формою. Перше укріплення, вкопане в землю, було залізне, друге, що зводилося над першим і впиралося в небо, було срібне, а третє, золоте, вивищувалося над другим і над небесною твердю. Так три міста об’єдналися в одне, обнесене залізним, срібним і золотим валами. Звідусіль до Тріпури зійшлися асури й зажили в новій столиці безтурботно й щасливо.
Але гординя опосіла асурів, вони стали неправедно жити, перестали шанувати старших і предків, кривдили жерців і богів. Тоді Індра, цар богів і ватажок небесного воїнства, разом із раттю марутів — божествами вітру й бурі (мариці «Влесової книги», Стрибожі внуки «Слова о полку Ігоревім»), обложив Тріпуру. Асури легко відбили напад, і боги стали просити Шіву покарати знахабнілих асурів. Той пообіцяв допомогти.
Індра вдруге підступив до Тріпури й знову кинувся на приступ. Закипіла страхітлива січа, за якою Шіва спершу тільки спос<378>терігав. Асури гинули тисячами, але чаклун Майя утворив чарівну водойму — її вода оживляла загиблих асурів, і ті знову завзято кидалися в бій. Бог Вішну проник у Тріпуру й осушив водойму, але Майя зробив так, що місто раптом поринуло в океанські води і виринуло вже на іншому, західному краю океану. Індра й військо подалися туди й знову пішли на приступ. І знову невдало. Тоді Шіва підняв свого грізного лука, поклав на тятиву вогненну стрілу й пустив у місто. За мить у високості розлігся оглушливий вибух, небо осяяло моторошне полум’я, вода довкола закипіла й заклубочилася густою парою. Асурська твердиня запалала смолоскипом. Уцілів лише Майя — Шіва зважив на його колишні подвижницькі заслуги й випустив із палаючої Тріпури. Він оселився далеко на краю світу і вже ніколи не воював з богами. А руїни Тріпури опустилися на морське дно (МДИ, 218–229).
Уявлення про залізне, срібне й золоте міста асурів сходять іще до вед, які розміщують їх на небесах. Вже ведійські міфи мовлять, що ці три міста руйнує Рудра, попередник Шіви. А Рудра тотожний слов’янському Родові. У зв’язку з чим привертають увагу назви Трипілля, Родень, Тараща, які перегукуються з назвами й персонажами індійського міфу. В українських і слов’янських казках часто йдеться про золоті, срібні й залізні міста, царства тощо.
Тріпура символізує Всесвіт, тобто Три світи, але в негативному аспекті — так вважають дослідники. Ці три світи у ведах уособлюють асури, старші брати девів, з чого можна виснувати, що асури — первісні матріархальні боги. Бо матір’ю асурів вважається Дану, через що асури ще називаються данави. Інша назва ядавів теж данави, а літописних ятвягів — дайнови. Дану тотожна нашій Дані, теж пов’язаній з водною стихією, імена обох збережені в назвах українських річок — Донець, Дунай, Дністер, Дніпро. Дану — й матір найголовнішого асура, Врітри, битва з яким Індри складає основний зміст «Ріґведи», довкола цього сюжету зосереджені ведійські й епічні сюжети. Врітру український фольклор знає як злого царя Ворота, Верета або Воротаря.
У ведах асури зображені змієподібними істотами, що втілюють ворожі людям природні сили. Як і боги, вони володіють надлюдськими здібностями, вміють чаклувати й прибирати різних подоб, ставати невидимими тощо. Боги-деви й асури-демони — нащадки бога-творця Брахми. Та коли Брахма, за міфом, стомлений творенням світу, відпочивав, асури підступно захопили владу. <379> Могутні й мудрі, вони мають незліченні скарби, сховані в гірських печерах.
Восьмим сином Брахми був Бгріґу, син якого, мудрий Ушанас Кав’я став неперевершеним чаклуном, верховним жерцем і наставником асурів. Плем’я бгріґу згадується в «Ріґведі». Його відомий індійський мовознавець Суніті Кумар Чаттерджі, з ініціативи якого давньоукраїнська епічна пам’ятка «Слово о полку Ігоревім» побачила світ бенгальською мовою, пов’язує з фрігійцями. Дочкою саме Ушанаса Кав’ї, що звався і Шукра, була Деваяні, мати Яду, родоначальника ядавів, з яких походили Крішна й Баладева (детальніше див.: ТРС, 51–57). Ушанас Кав’я — владика планети, названої за його другим ім’ям Шукра (європейська Венера).
Інший міф розповідає, що Шукра очолював асурську рать, коли деви й асури билися за Тару-Зірку, дружину Брихаспаті, наставника богів, яку викрав Місяць-Сома. В ареалі Сквири є Тараща, назва якої перегукується з іменами Тара й Тарака (сини асура Тараки, що звели три міста, об’єднані потім у Тріпуру-Тримісто). А неподалік Таращі — Трипілля, назва якого означає «Три міста», а не «Три поля» чи «Три пілі» (болота), як вважається. Тим більше, що в Україні маємо низку міст із піль (Бориспіль, Вишнопіль, Костопіль, Краснопіль, Миропіль (пор. Миргород), Тернопіль, Ямпіль). Місяць у санскриті Чандра, а неподалік Таращі й Трипілля, є річка й село Шандра. У цьому ж ареалі й інші топоніми виразно індоарійського забарвлення: Панікарча, Родень, Райгородок, Самгородок, Умань, Халеп’я тощо.
Індійський Ушанас Кав’я має в «Авесті» свого двійника — Каві Усана, інакше — Кей Кавуса або Кей Ковуса. За зороастрійськими текстами, Каві Усан розбив безліч девівських фортець (в іранській міфології, на відміну від індійської, деви — негативні персонажі, а ахури, індійські асури — позитивні) і звів сім палаців: один золотий і по два срібні, залізні й кришталеві. Особливістю їх було те, що вони повертали молодість тим, хто в них увіходив. Піддані Каві Усана провадили праведне життя, що не подобалося девам. Тож вони чинили всілякі підступи, аби збити людей з пуття й зробити Каві Усана ворогом Ахурамазди. І це спершу вдалося. Каві Усана опосіла непомірна пиха, й він забажав дорівнятися до богів. Ахурамазда на перший раз простив йому цей гріх, але той удруге спробував дістатися небес, і знову невдало. У «Шахнаме» Кей Ковус, тотожний Каві Усану, піднімається до небес на троні, до якого прив’язані орли. Ормазд (Ахурамазда) посилає Нер’ясангха (Нарасінха, «Людино<380>лев» — в індійській міфології земне втілення Вішну в подобі Людинолева) покарати Кей Ковуса, але той щадить його. Потім Кей Ковус, повіривши злій намові, проганяє свого сина Сіявахша (Сіявуша) і вбиває священного бика, охоронця кордонів між іранцями й туранцями (турами). Та врешті-решт перестає грішити й праведно править до самої смерті, проживши 150 років.
Ім’я Сіявахш/Сіявуш означає «Чорний Самець», «Чорний Бик». В Україні є річка Сиваш — притока Сіверського Дінця і Сиваш — затока на заході Азовського моря, давньої Меотиди, біля якої жили меоти, племена, що розмовляли індоарійською мовою. В українців сьогодні побутують прізвища Сиваш, Сивашук (Сивачук), Сивашенко (Сиваченко) тощо. Іранському імені Сіявуш значеннєво тотожні українські прізвища Чорновіл і Чорногуз (від gud — «бик»). Притокою того ж Сіверського Дінця є Чорний Жеребець, друга назва якої — Красний Жеребець. Що засвідчує не лише спільні уявлення індійців та іранців, а й відбиття персонажів індоіранської міфології на українському терені. І дає ще вагоміші підстави розглядати топонім Сквира під індоіранським кутом.
Індоіранське vara/var — «укріплене місце», «фортеця» функціонально відповідає санскр. pura, хінді pur. Цей іменник у санскриті пов’язаний з дієслівною основою pur — «наповнювати», він — індоєвропейського походження. Давньоіндійське pur співвідносне з лит. pilis i лат. pils — «фортеця», «замок», укр. піль у назвах Вишнопіль, Костопіль, Миропіль, Тернопіль тощо. Санскритські словники дають значення pur як «укріплене місце», «фортеця». Етимологічна мотивація pur у «Ріґведі» досить прозора — «наповнене місце (можливо, людьми, худобою, майном)». Деякі дослідники дають для pur значення «земляний, глиняний або кам’яний вал».
В.Рау, дослідник давньоіндійської культури, ретельно вивчав різноманітні ведійські тексти, щоб з’ясувати походження і значення pur, його синонімію і лексичне оточення. Аналіз був комплексний: якомога точніший переклад текстових уривків з pur, всебічна філологічна інтерпретація цих уривків і широке залучення даних міфології, яка, за вченим, відбиває історичні реалії. І дійшов таких висновків:
— фортеця-пур складалася з одного чи кількох круглих або еліптичних земляних чи кам’яних валів;
— фортеці мали захисні пристосування, здатні горіти: ворота, частоколи, тини, колючі рослини;
— люди жили у фортецях під дерев’яними навісами, у фортеці <381> були запаси води й харчу для людей і корму для худоби;
— постійно у фортецях не жили, вони слугували насамперед для захисту людей, худоби й майна під час ворожих нападів, війни й лихоліть;
— фортеці час від часу підновлювались, особливо після облоги чи сезону дощів (Rau, 41).
Оскільки бог Аґні допомагає Індрі руйнувати ворожі фортеці-пури, дослідник слушно висновує, що матеріал, з якого робилися фортеці чи окремі компоненти їх, дерев’яні. Бо неймовірно, щоб вали ріґведійських фортець, як і стовпи, балки, бруси, двері, ворота, будинки, були з металу. Металічними, тобто з міді й заліза, робилися тоді тільки прути, шаблі, ножі, сокири, молоти, казани, посуд, наконечники стріл, списи, гаки і, принаймні, елементи ваджри-булави — зброї Індри.
Іменник pur вжито в «Ріґведі» 83 рази, причому в множині — 64. Тут pur символізує надійний захист, безпеку з усіх боків. Індру «Ріґведа» називає Пурамдара — «Руйнівник фортець-пур». І водночас мовиться, що він сам — pur, тобто «фортеця», «оплот», «твердиня». З гімнів «Ріґведи» випливає і те, що фортеці-пури належали тим, хто не хотів віддавати Індрі своїх скарбів. Це особливо помітно в міфі про паніїв, які нібито викрали Індриних корів і сховали в далеких краях за річкою Раса. Це цікаво і в зв’язку з тим, що Сквирка — притока Росі, а неподалік і топонім Панікарча, про що вже писалося (ТРС, 153–163). Міфи не раз мовлять, як Індра розбиває фортеці асурів, причому іноді заради своїх союзників. Так, задля царя Діводаси він зруйнував 99 фортець-пур демона Шамбари. Онука Діводаси, теж царя, звали Судас, а в сучасних українців побутує прізвище Судас й похідне від нього — Сдасюк Двоє носіїв цих прізвищ знайомі авторові цих рядків, причому один із них — індолог (Сдасюк), другий (Судас) — журналіст, але вивчав мову хінді. Обидва прізвища не прозорі для українців, а індійські дослідники пояснюють Судас як «Щедродайний (у пожертві богам)».
З деяких міфів випливає, що ведійські поети уявляли фортецю-пуру як неприступну гору, всередині якої були вкрай важливі для Індри та його спільників блага, необхідні для життя: світло, корови, вранішні зорі тощо. В.Рау зазначає, що пури будувалися концентрично — на взірець многокутника, кола або еліпса. І висновує, що:
— pur може бути характеристикою бога («ти — пура», «будь нам пурою» щодо Індри);
— відбувається зближення міфологічного контексту фортеці-<382>пури з горою (у міфі про асура Валу, що сховав корів у горі);
— типова міфологічна ситуація: Індра розбиває фортеці асурів і дасів, тобто purмає своє пряме значення;
— pur вживається і метафорично, позначаючи міцний, надійний захист, що його бог гарантує своїм шанувальникам.
З уживання pur у «Ріґведі», з його синтаксичних зв’язків, типових фразеологічних сполук, характерних міфологічних контекстів, дослідники спробували з’ясувати й суто нелінгвістичне питання: кому ж належали фортеці-пури в «Ріґведі»?
Синтаксична конструкція dasihpurah, досл. «дасові пури», недвозначно засвідчує: фортеці-пури належали дасам. Про арійські ж фортеці в «Ріґведі» ніде не згадується. З чого висновується, що арійські племена фортець не мали, принаймні в часи, відбиті в найдавніших книгах «Ріґведи», так званих «родинних мандалах». Фортеці-пури належали племенам, з якими ведійські арії постійно воювали. І саме ці фортеці стали для аріїв символами могутності й неприступності. Характеристики їх переносилися на богів, здобувачів фортець-пур, насамперед на Індру.
Дослідників цікавило й питання: до «сприятливої», девівської чи «несприятливої», асурської зони належить слово pur. Адже «Ріґведі» властива «девівська» й «асурська» лексика, лексична амбівалентність, двозначність, коли одне й те саме слово, вжите, скажімо, щодо богів, має позитивний зміст, а вжите щодо асурів — негативний. З одного боку, Індра руйнує асурські фортеці, а з іншого — його закликають бути й називають пурою — оплотом, опорою. Не виключено, що пура й опора — споріднені слова.
У «Ріґведі» 11 разів ужито епітет Пурамдара, «Руйнівник пур» — 8 разів щодо Індри, двічі — щодо Аґні й один раз щодо обох укупі. Отож можна вважати, що для Індри епітет Пурамдара — постійний. 8 разів ужито епітет Пурабгід — «Розбивач пур»: 6 разів щодо Індри, один раз — щодо Соми, який порівнюється з Індрою. І один раз щодо багатства, яке просять в Індри і яке наділене якостями цього бога. Тож і Пурабгід можна вважати епітетом Індри. По разу вжито Пурохан, синонім до Пурамдара, й пурапаті — «начальник фортеці-пури». Тобто виходить, що пурамдгара, пурабгід, пурохан, які стали епітетами Індри, належать до міфологічної сфери, пов’язаної з Індрою, і характеризують його як нищителя ворожих фортець-пур.
Іменник pura в «Ріґведі» має кілька епітетів-прикметників, найпоширеніший з яких ayasa <383> — «залізний». Залізними називають ворожі фортеці-пури, залізною фортецею закликають стати Індру, Аґні, священну ріку Сарасваті. І сам Індра іноді називається «Залізний». Це свідчить, що слово залізний ужите в «Ріґведі» метафорично, в значенні «твердий» (звідки й твердиня — «фортеця»), «міцний», «неприступний», «неподоланний», «могутній», хоча санскритські словники такого значення для ayasa й не дають. Ця характеристика фортеці, схоже, для творців «Ріґведи» видавалася досить істотною (СВР, 209, 212).
Синонімом до pura в «Ріґведі» виступає іменник dahi (двічі), досл. «насип», «вал», «гребля», що підтверджує: пура обносилася земляними або глиняними валами. Ще один синонім — durga, досл. «неприступна», «недосяжна», «важкопрохідна», тобто «фортеця», «твердиня», «гора» (Дурґа й ім’я богині-воїтельки, дружини Шіви-Рудри). Тож pura в семантичному ряді слів на означення поняття «фортеця» має незаперечну перевагу. Синонімів до pura небагато й вони рідковживані. Та оскільки від розуміння цього терміну в «Ріґведі» багато в чому залежить періодизація історії Давньої Індії, а надто — уточнення хронології і шляхів просування ведійських аріїв з місць першопочаткового замешкування, доцільно поглянути й на деякі інші факти.
Учених-філологів зацікавило, як і з чого зроблена фортеця-пура і чи відповідають описи її в «Ріґведі» могутнім цегляним укріпленням долини Інду, тобто міст Мохенджо-Даро й Хараппи. Питання ж, кому належали ці фортеці, відходило на задній план, бо відповідь видавалася очевидною — неарійським племенам, тобто автохтонам Індії, опір яких аріям довелося долати. Вже згадуваний В.Рау слушно зауважує, що коли Індра справді руйнував земні, а не небесні фортеці, щоб захопити худобу й скарби, то ці фортеці належали тим, хто за матеріальною культурою стояв урівень з ведійськими аріями, а якщо й поступався, то незначною мірою.
1983 року дослідник А.Парпола висунув нову й дещо незвичну гіпотезу. За ним, племена ворогів Індри, яких «Ріґведа» називає даси, дасью та панії і які досі вважалися носіями неіндоєвропейських мов, насправді — перша хвиля арійських племен, які близько 2000 р. до н.е. прийшли в Північно-Західну Індію. На підставі найновіших археологічних матеріалів їх слід вважати представниками епохи бронзи в Марґіані й Бактрії. Близько 1800 р. до н.е. цю першу хвилю відтіснила на периферію друга хвиля аріїв — творців «Ріґведи», які теж прийшли з пів<384>нічного заходу. Поступово культури й релігії цих двох хвиль перемішалися. І розподіл індоарійських мов на території Індії, таким чином, пояснюється послідовністю двох міграційних хвиль індоарійців. Друга міграційна хвиля відтіснила на периферію першу хвилю, через що й мови поділилися на дві групи: внутрішню (західна мова хінді, пенджабська тощо) й зовнішню. За Парполою, мова дасів була індоєвропейська, а що дасів відтіснили на периферію пізніші ріґведійці, то й мова дасів належить до зовнішньої, периферійної групи. Цю мову можна розглядати як прото-маґадгі, вона відноситься до крайнього східного регіону Індії. Дослідник знаходить у цій мові риси, властиві пракритам (СВР, 223–224).
Мова маґадгі — одна з форм пракриту, якою в часи Будди (VI ст. до н.е.) розмовляли в державі Маґадга (нині південна частина штату Біхар). Граматисти відзначають кілька характерних особливостей цієї мови: вживання тільки одного шиплячого ш замість трьох у санскриті, серед них і с, вживання л замість р, наприклад, ладжа замість раджа — «цар», nale замість nara — «чоловік», «муж» тощо. Таке явище, втім, властиве й слов’янським мовам: санскр. dirgha — рос. долгий, укр. довгий, санскр. vrika, хінді vrik — рос. волк, укр. вовк, санскр. tarka, рос. толк, укр. товк, санскр. purna, рос. полный, укр. повний (нагадаємо, що саме з цим санскритським прикметником пов’язане pura, pur, відбите в назвах українських міст як піль). Зазначимо, що індоарійським мовним реліктам із Північного Причорномор’я теж властиві пракритські риси.
А.Парпола не розрізняє різних груп ворогів Індри, він об’єднує дасів, дасью та паніїв. Фортеці-пури належали дасам і дасью, але не паніям — про це в «Ріґведі» нічого не мовиться. Зате добре відомо, що панії пов’язані з горою, де вони переховують корів, яких прагне Індра та його воїнство. Припускається, що це назва протодравідійського племені, і це нібито засвідчують не лише мовні дані, але й міфологічні паралелі в культурі сучасних ґондів. На сьогодні дослідники схильні вважати, що європеоїдні раси з’явилися в Індії з приходом дравідів (дравірів), які представляли три расові підвиди: протосередземноморський, власне середземноморський і східносередземноморський. У расовому відношенні вони схожі з насельниками Малої Азії і Давньої Греції (часів Егейської культури). Передбачається, що саме вони створили Індську цивілізацію (Мохенджо-Даро, Хараппа), а згодом поширилися по материковій Індії, відтіснивши представників нег<385>роїдної раси (КЭ, 27). Сучасних біхарців, насельників давньої Маґадги, учені схильні відносити якраз до середземноморського расового типу.
Цікаві археологічні аргументи, які наводить Парпола, а також дані археологічних розкопок останніх десятиріч. Дослідник відзначає, що вторгнення в Індію завжди відбувалися за одним сценарієм: прибульці спершу утверджувалися в Центральній Азії і в східних районах Іранського нагір’я, а тоді поширювалися на Північно-Західну Індію. Даси — перша хвиля аріїв та ведійські арії — друга хвиля чинили так само. І звідки б не прийшли ведійські арії, вони мусили зустріти дасів і паніїв уже в Бактрії. А саме в Бактрії та Маргіані археологи виявили сотні укріплених поселень, серед них і з коловими валами, датовані ІІ тис. до н.е. (СВР, 225).
На сучасному етапі археологічна наука вважає, що андронівська культура, сформована в середині ІІ тис. до н.е. й поширена на величезних просторах Євразії — генетична попередниця індоарійських племен. Останні археологічні дослідження в Південному Заураллі й Північному Казахстані начебто свідчать на користь цієї гіпотези. В епоху бронзи, передуючи андронівській культурній спільності, на Південному Уралі існувала так звана «країна міст» — система давніх укріплених споруд, дослідження яких почалося в 60–70 рр. ХХ ст. Це кілька десятків укріплених поселень і численних могильників, найвідоміше серед яких — Сінташта, в назві якої дехто вбачає прямий зв’язок з етнонімом сінди. Зазначимо, що принаймні дві Сіндики існувало й на теренах історичної України: одна — на Таманському півострові, а друга — в низів’ях Дніпра, так звана Сіндська Скіфія. 1987 року на р. Велика Караганка аерофотозйомка відкрила ще одну важливу пам’ятку — Аркаїм.
Ці укріплені поселення цікаві тим, що схожі на дасівські фортеці в «Ріґведі». За аерофотозйомкою, «міста» мають різноформне планування: овал, коло, квадрат. Із них найдавніша форма — овальна, а колова й квадратна з’являються пізніше. Найчіткіше планування в Аркаїмі: три концентричні окружності (добре збережені дві), утворені захисними стінами з колодяних клітей, заповнених грунтом із додаванням вапна. Іззовні вони облицьовані сирцевими блоками, зсередини до них прилягають торці жител. Єдина вулиця — кругова. У центрі укріпленого поселення — культова площа, неподалік — поле для поховань. Судячи з розташування родових поминальних жертовників, аркаїмці розміщували «країну <386> предків» на півдні, де й царство Ями. Культова площа орієнтована на північний схід — ця сторона світу в «Ріґведі» пов’язана з богами, у поведійський період її охороняє Сома-Місяць.
Сінташтинські «міста» й собі мали укріплені обвідні вали й рови. Стіни могли бути земляними, з глиняних блоків, облицьованих кам’яними плитами. Всі укріплені поселення стоять на узвишшях, займаючи площу в кілька гектарів і більше. Вивчення могильників принесло несподіванку — в групі захоронень дорослих чоловіків виявлено відбитки коліс колісниці, а тоді й рештки коліс, що мали 12 спиць і діаметр близько метра, з виступаючими ступицями. А в «Ріґведі» колісниці відігравали помітну роль.
Водночас між цими пам’ятками й «Ріґведою» є відмінності. У згаданих поселеннях знаходять металоливарні печі, горни, залишки руди, а в могильниках — численні предмети з бронзи. У «Ріґведі» ж дасівські фортеці-пури ажніяк не пов’язані з виплавкою та обробкою металів (СВР, 227–228).
«Ріґведа» проливає світло й на деякі нюанси, пов’язані з пурами. У ведійському санскриті приналежність виражається кількома способами. Один із них зразка Києва фортеця, Володимирове місто тощо. У подібній конструкції з pura поєднуються особові імена низки асурів-демонів, чиї фортеці Індра зруйнував: Арбуда, Варчін, Дану, Куява, Піпру, Раухіна, Шамбара, Шушна тощо. Дехто з дослідників вважає, що більшість цих імен належить історичним особам — вождям племен, ворожих аріям. Ці імена, окрім Шушна, не мають виразної індоєвропейської етимології, тому передбачається їх приналежність до мов аборигенної людності. Шушна («Сушитель») — демон посухи, зображуваний у подобі змія-жеруна, що моторошно сичить. Індра долає Шамбару вкупі з арійським царем Діводасою, онука якого звали Судас.
Для імені Шамбара Парпола пропонує тлумачення, яке засвідчує його «арійський» статус, бо в буддійському тантризмі ім’я одного божества має варіанти Шамбара й Шамвара, Самбара й Самвара (мовою хінді — Шамбар, Шамвар, Самбар і Самвар). Дослідник висновує: ім’я Sambara утворене від кореня var — «оточувати», «огороджувати», «захищати», «охороняти», і префікса sam. І таким чином var тотожне авестійському var — «укріплене місце», «фортеця». У санскриті samvara означає «загорожа», «гребля», «насип», а samvarana — «обора для худоби», а також — «відгороджування», «замикання», «зачиняння» (СРС, 667). Ім’я Самварана в «Ріґведі» має <387> мудрець-ріші. Для «Ріґведи» незвично, щоб ріші мав майже таке саме ім’я, як і демон, зважаючи на чітке розмежування лексики по двох протиставних одна одній зонах — «сприятливій», пов’язаній із богами-девами, й «несприятливій», пов’язаній із демонами-асурами.
Куру, легендарний цар Місячної династії, предок кауравів і пандавів, війну між якими описує «Махабгарата», був сином царя Самварани й Тапаті, дочки Сонця. Ім’я Тапаті містить той самий корінь tap, що й наші слова тепло, теплий, теплота, топити. І споріднене з іменем скіфської богині Табіті, яку Геродот ототожнює з Гестією (римська Веста) — богинею домашнього вогнища в грецькій міфології. А Табіті, Геродотову «царицю скіфів», дослідники якраз і вважають жіночим божеством, що уособлює родинне вогнище.
Про царя Самварану «Махабгарата» наводить переказ, що через всілякі лихоліття й ворожі напади він мусив полишити своє царство. З дружиною Тапаті, синами й родичами він оселився в лісистій місцевості біля гори, яку омивала велика ріка Сіндгу. Там у спорудженій фортеці всі спокійно жили тисячу років, а тоді їх одвідав великий мудрець Васіштха, нащадки якого носили пасмо волосся на виголеній голові. На восьмому році мудрецевого життя тут Самварана попрохав Васіштху стати його пурохітою, тобто домашнім жерцем. Той погодився, і невдовзі зробив так, що цар-вигнанець очолив усіх воїнів-кшатріїв на землі, звоював світ і здійснив багато винятково складних і щедрих царських жертвоприносин. Тапаті народила йому сина Куру, який прославив свою країну Курукшетру, досл. «Поле Куру».
Схоже, укр. обора має компонент var/bar, який на українському грунті прибрав форми вор/бор. Обора — кошара, огороджене місце для худоби, корів (пор. у Бориса Грінченка: «Тобі, мати, новії обори, мені давай рябії корови»). Слово обора несе ідею круглоти, властиву й конфігурації давніх фортець. Прикметник обороватий означає «круглястий». Якщо йти далі, то й укр. боронити, оборона пов’язується з ідеєю кола, колового захисту й захисної споруди круглої форми. Прикметник оборонний — «захисний», очевидно, сходить до первісного уявлення про укріплення для захисту з усіх боків від ворожого нападу. Цілком можливо, що початкове о в слові обора — залишок давнішого ґо — «корови/воли», «худоба» (пор. індійське Ґопалан, відбите грецькою як Аполлон). Підтверджує таку думку й санскр. gotra — «сім’я», «рід» (первісно «череда/гурт корів»), то<388>тожне укр. отара. З іншого боку, санскр. goshala, досл. «корівник», по суті, теж «обора», на українському грунті має форму кошара (go — «корова», shala — «приміщення», споріднене з укр. зала, англ. hall).
Цікаве в цьому плані й укр. забора — «загорожа», «гребля», рос. забор — «паркан», походження і первісне значення яких остаточно не з’ясоване. Але компонент бор у них співставляють із давньоверхньонімецьким bara — «огороджена земля», середньоверхньонімецьким bar — «огорожа», «перепона» (звідки й бар’єр), а також забороло — «міська стіна», «паркан на міській стіні», старослов’янське забрало — «стіна міської фортеці» тощо (ЕСУМ, ІІ 214). Забора семантично відповідає слову загорожа, тобто бора/бор значеннєво тотожне город/горож від дієслова городити. В Україні чимало топонімів з компонентом город, городок (Білгородка, Вишгород, Звенигород, Івангород, Миргород, Райгород, Самгородок), а в Індії — з garh (Кішанґарх, Рамґарх, Тараґарх, Чандіґарх), яке й собі має значення «укріплене місце», «фортеця», «місто». У наведеному переліку індійське Тараґарх — семантичний двійник української Таращі на Київщині, де ща, як і ще (селище, городище, кладовище, монастирище, церквище, урвище) та щина (батьківщина, Київщина, Львівщина, Черкащина) споріднені з санскр. stha, sthana — «місце», «місцевість», «край».
Ім’я Шамбар/Самбар може виявитися спорідненим з українською назвою Самбор/Самбір, яку пояснюють то як «Самі бори» (мовляв, зелені бори вкривали всю округу), то як «Сам-бір», тобто «Один бір», виходячи з того, що є і хорватське місто Самобор. Інші вбачають у назві дослов’янське сам-бар — «злиття», «стікання», оскільки біля Самбора зливаються Дністер і його притока Яблонка (ТСУ, 311). Останнє тлумачення більш вірогідне, бо санскрит знає дієслівну основу shamb/ samb — «згуртовувати», «накопичувати», «збирати» (СРС, 636). А українська топоніміка знає назву Зборів — нині райцентр на Тернопільщині, у верхів’ї Стрипи, лівої притоки Дністра.
У зв’язку з Самбором можуть бути цікавими дані «Ріґведи». У ній мовиться, що Індра зруйнував 99 фортець-пур демона Шамбари. Судячи з усього, він наймогутніший і найнебепечніший Індрин супротивник, бо згадується найчастіше. Шамбара живе в горах, що й собі показово, бо неподалік Самбора в Прикарпатті тягнеться Самбірське плато, назване, як гадають, за назвою міста.
Тож компонент бор/бір у назві Самбор/Самбір цілком може означати «укріплення», «фортеця». Тим більше, що не так дале<389>ко від Самбора є назва з достеменно цим компонентом. Мається на увазі Ужгород, угорська назва якого — Унгвар, де вар з угорської і означає «місто», первісно — «укріплення», «фортеця». Воно рясно відбите в слов’янському світі: пол. warosz — «мала фортеця», болг. варош — «центр міста; стара (укріплена) частина міста», серб. варош — «місто». Всі ці терміни дослідники зводять до індоіранської дієслівної основи var — «обносити», «оточувати», «обгороджувати», «захищати», «боронити» (ЕСУМ, І 333). У санскриті іменник vara означає «обмежений, замкнутий простір», «коло», «круг» (СРС, 565).
Праслов’янське vor/ver означає «закривати», «замикати», давньоруське воръ — «огорожа», «огороджене місце». Лит. api-varas — «загорожа для худоби», гот. warjan — «захищати», «охороняти», англ. weir — «гребля», «насип». Є низка й українських термінів з близькою семантикою: варувати — «зберігати», «оберігати», зворати, заворити — «загородити», обворити — «загородити жердинами», вор, вір — «жердяна огорожа», вориння — «частокіл», «огорожа», варунок — «захисна берегова споруда», ворянок — «загорожа для худоби», ворідчик — «обнесений огорожею квітник біля хати» тощо (ЕСУМ, І 334, 401, 426). Забороло, забрало — «фортечна стіна», забора (рос. забор) — «загородження», боронити, брама (пор. ворота). Обора й огорожа первісно мали форму об-вора, об-горожа, де префікс об (рос. обо) тотожний санскр. abhi — «довкола», «довкруж», «зусебіч» і лит. арі (пор. api-varas). Це лише деякі з прикладів, як var/ vor/vir та bar/bor/bir відбилися в численних і дуже давніх українських словах і термінах. Тож вар/ вор/вір мусило відбитися й відбилося в українських назвах. Це, зокрема, історичні міста Варин у Переяславській землі та Вирь у Чернігівській землі, Воровичі (вище Києва; ЕС, 29, 31, 34), Заворичі (на Київщині) тощо. Синонімом до завор у назві Заворичі є заруб — «засіка», «загорожа», «укріплення з повалених дерев», а також — «кошара для худоби». Історичне місто Заруб відоме в Київській землі на правому березі Дніпра, біля колишнього с. Зарубинці Канівського району на Черкащині (ЕС, 61). Ці факти підтверджують, що й назва Сквара/Сквира може стояти в цьому ряді. Тим більше що неподалік Сквири є Пустоварівка, в назві якої наявний елемент вар.
Країна раджпутів, нинішній Раджастхан, донедавна називалася Раджпутана (так іноді називається і сьогодні), а в давні часи Раджвар — «Край царів», «Царська країна». Якщо радж — «цар», «князь», «правитель» має сучас<390>ну форму рай, а вар — синонім до кот, піль, гарх, то в такому разі українське сучасне Райгород виявляється двійником індійських Раджпур-Райпур, Раджвар-Райвар, Раджкот-Райкот, а також Раджастхан. Щоправда, деяких з перерахованих індійських назв ми не виявили, але вони цілком можливі. Стхан у назві Раджастхан і вар у назві Раджвар значеннєво тотожні. Тобто sthan — «край», «країна» (сучасне стан у назвах Хіндустан — інша назва Індії, досл. «Країна індусів», Казахстан — «Країна казахів», Пакистан — «Чиста країна» тощо) відповідає vara/var і укр. ща в назвах Гоща, Мирогоща, Тараща та ін.
У зв’язку з vara/var, Варою Йіми в «Авести» і індійським «царством Ями» привертають увагу Геродотові дані з V ст. до н.е. Він пише (IV, 71), що місцевість Герри у скіфів — місце поховання їхніх царів. Тут над могилою царя скіфи насипають землю і споруджують великий курган, намагаючися зробити його якомога вищим. Геродот уточнює, що Герри розташовані в місці, до якого Борисфен судноплавний (очевидно, до порогів), якщо плисти від моря (Чорного). Згадує історик і річку Герр (IV, 56).
Річка Герр (Геррос) і досі переконливо не ідентифікована. За Геродотом, вона відокремлює країну скіфів-кочовиків від країни царських скіфів (правильніше — скіфів-царів). Герр також — назва місцевості й місце поховання скіфських царів. Річка Герр впадає в Гіпакіріс, а ця річка також не ідентифікована (Геродот, 473).
Важливе те, що Герри знаходяться у володіннях царських скіфів. Назва Раджастхан означає «Країна царів» або «Царська країна». А термін раджпути означає царські сини, царські нащадки. Царські скіфи, поза сумнівом, військова, кшатрійська верства скіфського суспільства, найбільш могутня і войовнича. З чого й недвозначний висновок, що й скіфи, як і індійці, і іранці знали чотиристановий суспільний поділ. Як, до речі, й українці, чиї прізвища й досі зберігають терміни на означення цих станів.
Назва Герри відома з грецьких джерел і вона може бути споріднена з індоіранським вара, бо грецька мова часто передає іномовне v через h, а Герри — скіфська реалія. Наприклад, іранське ім’я Віштаспа грецька передає як Гістасп, санскр. vira — «богатир», «герой» у греків heros, слов. вода грецькою hydros тощо. Втім, ця особливість властива й самим іранським (ім’я Вараз — «Вепр» має і форму Гураз, а ім’я Віштасп — Гуштасп) і слов’янським мовам (рос. воробей — укр. горобей, горобець, просторічне рос. вострый — укр. гострий тощо).<391>
Геродотівські Герри виявляють подібність до авестійської Вари Йіми й індійського «царства Ями», яким може відповідати скандинавська паралель. Мається на увазі так звана вальхалла (вальгалла) — у скандинавській міфології райська обитель загиблих у битві хоробрих воїнів. Вона знаходиться на небесах і підлягає верховному божеству Одину, співвідносному з індійським Індрою — воїном-божеством, володарем раю-сварги й ватажка небесного воїнства. Полеглих воїнів відносять у вальхаллу войовничі діви валькірії і там прислужують їм. Вчені вважають, що Вальхалла, досл. «Житло полеглих», як небесне царство для обраних і праведних, відносно пізно відособилося від потойбічного царства померлих.
Таким чином, зі слов’янських, іранських й індійських даних можна виснувати, що і в назві Сквара наявний компонент вара із значенням «укріплення», «фортеця». А шак/сак — «дужий», «сильний», «міцний», «могутній» належить до високостатусної лексики й творить винятково важливі імена, назви й соціальні терміни, воно прикладається й до фортеці, якісно характеризуючи її. Словосполучення могутня фортеця цілком природне, тому й широковживане.
У такому разі назва Сквара/ Сквира тлумачиться «Сильна/ Могутня фортеця» і є етимологічно-семантичним двійником однієї з печенізьких фортець на Дністрі, названих Костянтином Багрянородним — Сакаката (див. статтю «Індія і загадкові печеніги»). Ката й вара тут — семантичні двійники із значенням «фортеця», а Сака й Ск — етимологічні двійники, тобто вони мають спільне походження й однакове значення.
Чеські дослідники А.Профоус і Я.Свобода висловили здогад, що ойконім Skvirin у Чехії, родич української Сквири, утворений від антропоніма, особового імені Skvira. І така думка може виявитися слушною. Ім’я Сквара чи Сквира справді могло існувати. Принаймні за це до певної міри промовляють навіть сучасні українські факти, хоч і на прізвищевому рівні. Маємо на увазі українське прізвище Скварук — його має, наприклад, відомий український спортсмен, метальник молота Андрій Скварук. Тож якщо є прізвище Скварук, то, очевидно, мусить бути й ім’я, від якого воно утворене, тобто Сквар чи Сквара. Бо сумнівно, щоб прізвище на ук походило від топоніма чи гідроніма — такі прізвища найчастіше творяться від імен, фахових чи родинних термінів. Та й численні <392> факти свідчать, що імена в індійців в українців здебільшого виступають як прізвища.
За те, що ім’я Сквара/Сквира могло існувати, промовляють індійські факти. Шак/сак — «сильний», «могутній» входить у низку індійських назв, особливо імен, чоловічих і жіночих. Це саме стосується і вара/вира, яке може бути споріднене з санскр. вара й віра, надто з огляду на те, що в санскриті обидва слова сходять до спільної дієслівної основи і, попри деякі смислові відтінки, фактично є синонімами. Цю думку підтверджують індійські приклади. Деякі з них мають українські паралелі й сходять до ареалів, де жили індоарійські сіндо-меотські племена. І сходять до давніх часів, до початку І тис. до н.е., якщо не раніших. Що, звісно, додає вагомості й значимості таким фактам.
Санскритське шак — «дужий», «сильний», «могутній» може входити в індійські чоловічі й жіночі імена першим або другим компонентом. Ім’я Шакра — «Могутній», як уже мовилося, мав Індра, цар богів і ватажок небесного воїнства, чия битва у «Ріґведі» зі змієм Врітрою, що символізує настання Нового року, знайшла відбиття в українському фольклорі, особливо веснянках і казках. На честь Індри-Шакри називалося давнє місто — Шакрапрастха (інша назва — Індрапрастха, досл. «Престол Індри») — зараз Делі, нинішня столиця Індії. Індрані, дружина Індри, мала імена Шакрані — «Шакрина», Шачі — «Могутня» (пор. у зв’язку з балтійським елементом у гідронімії і топонімії Надросся прізвище латиської письменниці — Елза Індране). Від імені Шакра на означення Індри утворені інші імена й епітети: Шакраджіт, Шакрабгід, досл. «Переможець Шакри/Індри» — епітет Меґханади, сина Равана, «Ревучого», ворога царевича Рами, сьомого втілення Вішну. Битві Рами з Раваном, який викрав царівну Сіту, дружину Рами, присвячена «Рамаяна». Ім’я Шакрасаратхі — «Колісничий Шакри» мав син колісничого Індри; Шакрасута, «Народжений Шукрою» — син Індри, а також могутній воїн Арджун, чиїм покровителем «Махабгарата» вважає Індру. Саме в Арджуни був Крішна колісничим під час битви, описаної в «Махабгараті», саме Арджун став родичем Крішни, одружившися з його сестрою Субгадрою. Причому Крішна не тільки схвалив цей шлюб, а й допоміг Арджуну викрасти сестру собі в дружини — таке дозволяли воїнські звичаї. І саме Арджунові виклав Крішна суть своєї філософії, що склала знамениту «Бгаґавадґіту» — «Божественну пісню».
Ім’я Арджун — «Срібний», «Білий», споріднене з лат. argentum <393> — «срібло» й спонукає згадати персонажа слов’янських легенд і переказів, так званого князя Срібного (князь Серебряный російського фольклору). Ім’я Ардзан має персонаж вірменської легенди про трьох братів, яку співвідносять із літописною легендою про Кия, Щка й Хорива. Це верховний жрець, який очолив опір індійських громад у Вірменії насильницькому наверненню їх до християнства у ІІІ ст.
З Індрою-Шакрою пов’язана низка важливих термінів: шакралока — «небеса», «рай», «сварґа» (досл. «світ Шакри»), шакрадіш — «схід» (досл. «Шакрина сторона світу»), бо Індра — охоронець сходу, шакрадгануш, досл. «лук Шакри» і шакраюдга, «зброя Шакри» — «райдуга», шакротсав (шакра+ утсав «свято») — свято на честь Індри 12-го дня світлої половини місяця бгадра. Санскр. bhadra — «щасливий», «чеснотливий», «благородний» міститься в іменах Субгадра й Балабгадра — сестри й старшого брата Крішни. Бгадра — і шостий місяць індійського календаря, відповідає серпню-вересню. Санскр. bhadra, споріднене з укр. бадьорий і рос. бодрый, відбите і в українських гідронімах, наприклад, річка Бадрак у Криму (СГУ, 29). Одна з назв священної Ґанґи — Бгадра, а бгадра й бгадрака в санскриті — синоніми (СРС, 475).
У Білоцерківському полку, до якого входила й Сквирська козацька сотня, засвідчене інше ім’я старшого брата Крішни: санскр. Балавіра, хінді — Балвір, Бальвір, пендж. Балбір. У Білоцерківських полку й сотні служили козаки: Андрушко й Васько Балвіри, Гнат Балвір (Антонівська сотня), Сахно Балбиренко (Білоцерківська сотня; РВЗ, 170, 171, 190, 175). Щодо імені Сахно варто зазначити, що в пенджабців побутує прізвище Сахні. Найвідомішими сучасними носіями його, зокрема, були відомий індійський кіноактор Бальрадж Сахні та його не менш відомий молодший брат, письменник Бгішам Сахні (роман його «Звати її Басанті» та оповідання «Мати й мачуха», «Лінія долі» переклав українською автор цих рядків).
Зазначимо принагідно, що компонент Баль в імені Бальрадж — «Могутній цар», той самий, що в іменах Бальдев і Бальвір/Балбір, а отже, що і в боспорському імені Балодей та українських прізвищах Болудей, Білдей, Балвір/Бальвір і Балбир. А ім’я Бгішам — пенджабська форма санскритського імені Бгішма, яке в українців виступає як прізвище Бушма. Слід зазначити також, що в Сахнівці на Черкащині є Дівоча Гора (як і в Трипіллі; а в Києві та Каневі — Дівич-гора), на якій знайдено три золоті скарби, а се<394>ред них — знаменита скіфська золота пластина, в центрі якої — зображення богині Діви, тотожної індійській Деві — «Богині». Поклоніння Діві-Деві відбилося в таких назвах по всій Україні, як Дівка, Дівиця, Дівуха, Дівочий, Дівоча, Дівчий, а в Криму — Парфеніт, Парфеній, Німфей, Діа, Киз-Аул, Киз-Кермен, Киз-Куле, Киз-Таш тощо. Про поклоніння таврів, давніх насельників Криму, богині Діві пише Геродот у V ст. до н.е. Святилища таврської Діви, як і індійської Деві, стояли на пагорбах, стрімчаках і вершинах гір. Це відбиває українська топонімія, яка засвідчує численні Дівочі й Дівич-гори. До речі, село Дівички є і в Сквирському районі, а біля села виявлено поселення неолітичної, бронзової та скіфської доби, тобто V–I тис. до н.е. (КО, 524).
У тій же Заворицькій сотні Переяславського полку, де служив козак Федір Болудей, був і козак Максим Бамбиренко (РВЗ, 345); написання прізвища, схоже, помилкове, слід, очевидно, — Балбиренко, бо таке прізвище, окрім Білоцерківської сотні, засвідчене і в Іржищевській сотні Канівського полку, де його мав козак Іван Балбиренко (РВЗ, 123). Прізвищ Балвір, Балбир, Балбиренко, Білдей та Болудей, пов’язаних зі старшим братом Крішни, засвідчено в «Реєстрі» 15, у 9 з 16 полків. Найбільше їх у Білоцерківському полку — 4. Білоцерківський полк, до якого входила й Сквирська сотня, взагалі багатий на прізвища з індоарійським забарвленням.
Семантичним двійником імен Ґосак, Ґотам, Рустам, Врішоттам є санскритське Сувіра (хінді — Сувір, українське Севір), що його мав легендарний предок індійського племені сувіри, друга назва яких — сінди і які споріднені з українськими сіверами (детальніше: ТРС, 10–17). Ще одним семантичним двійником є ім’я Балавіра (хінді — Балвір), про яке вже мовилося. І Сувір, і Балвір несуть значення «Справжній муж», «Неперевершений богатир», «Незрівнянний герой», що тотожне значенню «Ярий бик», «Могутній тур» тощо. Відповідно тлумачаться й етноніми сувіри й сівери — «справжні мужі», «доблесні богатирі», «могутні герої». Тільки якщо в іменах Ґотам, Рустам і Врішоттам найвищу якість основного слова передає суфікс там, то в імені Сувір це робить префікс Су, а в імені Балавіра/Бальвір — прикметник бала/баль «дужий», «сильний», «могутній».
Крішна, отже, й Баладева (Балавіра) етнічно належали, як випливає з писемних пам’яток, до народу ядавів, а ядави — одне з найдавніших «кшатрійських» племен, згадуване в «Ріґведі» як яду. Баладева, на відміну від Крішни, описується білошкірим, і відомий <395> також під багатьма іменами, які характеризують Баладеву як землеробське божество. Ці імена, окрім Мадгупрія, досл. «Медолюб», засвідчують його причетність до плуга: Ланґула — «Плужник», Халадгара, Халабгріт — «Плугодержець», Халаюдга — «Озброєний плугом», Санкаршана — «Плугатар». Ім’я Мадгупрія, значення якого широко розвинуте в багатьох міфах про Баладеву, вважає Н.Гусєва, підтверджує нібито її думку, що в давньоіндійському суспільстві існували вікові групи. Юнакам заборонялося пити сому — напій жерців і дорослих чоловіків (скажімо, юні парні боги Ашвіни — «Кіннотники» мали пити лише медовий напій, що вони ревно й робили). Звідси й висновок, що Баладева, як і Крішна, шанувався в образі хлопчика і юнака. Це поклоніння двом братам, хлопчикам і юнакам, очевидно, і є в індуїзмі первісною формою крішнаїзму, яка склалася задовго до постання вішнуїзму. Є всі підстави припускати, вважає Н.Гусєва, що арії першої хвилі, предки яких входили до індоєвропейської спільноти трипільських часів, теж зберегли культове шанування плуга й донесли його до Індії, наділивши цим знаряддям-зброєю юного бога Баладеву, інакше Санкаршану-Халаюдгу-Халадгару. У цьому образі Баладева в деяких пам’ятках іноді ідентифікується з Рудрою, що й собі показово для виявлення його давнього коріння. У пуранах Рудру теж називають Санкаршана і Халаюдга. А інші згадані імена Баладеви спонукають думати про зв’язки цього землеробського божества з трипільською культурою. Бо саме наприкінці ІІІ тис. до н.е., як свідчать археологічні знахідки, зокрема, розписна скульптура, на подніпровському Правобережжі з’являється парний запряг волів (Гусева, 121).
Імена Баладеви досить рясно відбиті в запорозьких козаків, про що вже мовилося. Ім’я Бала (хінді — Баль) мала в індійській міфології низка персонажів, серед них і син Крішни (HN, 51). В українців побутує прізвище Баль (наприклад, колишній футболіст київського «Динамо» Андрій Баль). У прямому зв’язку з Бальрамом (Бальдевом, Бальвіром, Бальбгадрою) стоїть відомий вираз зі «Слова о полку Ігоревім» — тмутораканський болван, вжитий автором пам’ятки з дещо негативним відтінком. Якщо зараз слово болван, укр. бовван виводиться з тюркських мов (ЕСУМ, І 218) і прибрало негативого значення, то в санскриті слово балаван (хінді — бальван), досл. «наділений силою», «сильний», «могутній», «потужний» (СРС, 462) цілком позитивне, повнокровне слово і навіть поширене чоловіче ім’я. Його, ска<396>жімо, має пенджабський письменник Бальвант Сінх.
Взагалі чоловічих імен з bala багато в Індії і це переважно воїнські імена (HN, 51–54). Санскр. balada (хінді — balda), досл. «наділений силою», те саме, що й шаквара — «бик». Звідси, очевидно, й знаменитий Балда, наділений непомірною силою. У пушкінських казках взагалі чимало «індійських» сюжетів — про золоту рибку, про Руслана й Людмилу, про лукомор’я й Чорномора. І ведуть ці сюжети на південь України, до Чорного моря й індоарійських племен. До речі, в імені Руслан компонент Рус теж означає «Бик», як і в іранському Рустам. Тобто ім’я Баладева, відбите в боспорських написах як Балодей, а в козацьких прізвищах як Болудей і Білдей, можна тлумачити і як «Той, що дає силу», «Силодавець». Можливо, й українське прізвище Балдич означає Бичич.
Що ж до золотої рибки, то на боспорських землях знайдені рельєфи й зображення богині священних вод з рибиною в руці, іноді по рибині в кожній руці. Ці рибини мовби уособлюють богиню, що прийшла з глибини віків. Як виглядала золота рибка, показують розкопки давніх боспорських міст. Одне з них — Танаїс, Тана заснували в ІІІ ст. до н.е. в гирлі Дону боспорські правителі. Тобто якраз там, де замешкували індоарійці, а згодом половці. Рельєфи з Танаїсу й зображають богиню священних вод із піднятими до грудей руками, а в кожній її руці — по рибині.
В індійському іменнику надзвичайно багато чоловічих імен із санскр. vira, хінді vir — «богатир», «герой», «муж» (див. додаток). Деякі з цих імен сьогодні побутують в українців як прізвища (Бальвір, Балвір, Балбир, Балбиренко, Севір, Талавіра, Маловіра тощо). І коли санскр. shak, хінді та іран. sak — «могутній» вживається на означення гідронімів і топонімів, то воно цілком може вживатись і для творення імен. Тож цілком можливо, що давні індійці й давні українці могли знати й ім’я Шаквіра/Шаквір значеннєво тотожне індійським Сувіра/Сувір, Балавіра/Бальвір/Балвір/Балбір й українським Севір, Балвір/Бальвір/Балбир — всі ці імена означають «Могутній герой». А на слов’янському грунті Шаквіра/Шаквір могло трансформуватися спершу в Саквіра, Саквір, а тоді й у Сквира, Сквир.
Абгівіра — «Герой у всьому». Санскритський префікс abhiозначає «довкола», «звідусіль», «зусе<397>біч», «скрізь» і тотожний українському префіксу обі/об/о у словах об-ходити, об-бігати, об-діляти, об-крадати, обі-знаний, об-житий, об-ладнаний, об-дарований, обі-йми, об-лога, об-хід, об-ряд, оглядини (первісно — об-глядини) тощо. Санскр. abhivira ще має значення «воєначальник», «полководець», «командир».
Абгіджіт, «Всепереможний» — одне з імен Вішну, а також зірка (Вега греків). 28 хвилин до і 28 хвилин після опівночі й опівдня — це абгіджіта-мухурта. Вважається, що ця мухурта (сприятлива пора) позбавлена від поганих впливів, тому й найбільше підходить для початку добрих справ. Якщо за цієї мухурти вирушити в подорож (але не на південь), то мети буде повністю досягнуто. Саме цієї мухурти, вночі, народився Крішна.
Аховіра — «Винятковий герой», досл. «Ого, який/Ох і/Ну й/Ото богатир!» У санскриті aho — вигук здивування чи захвату, тотожний українському ого. Ще одне чоловіче ім’я з цим компонентом: Ахобала — «Винятково сильний», досл. «Ото могутній!», де bala те саме, що і в іменах Баладева, Балавіра, Балабгадра чи Бала на означення старшого брата Крішни. Компонент bala тлумачать і як «білий», а ім’я Баладева — як Білобог.
Ваджравіра — «Богатир з ваджрою», «Ваджромогутній». Санскр. vajra — «блискавка», «громова стріла», «перун». Атрибут і зброя Індри — царя богів і ватажка небесного воїнства, про якого не раз згадує «Влесова книга». Саме ваджрою-перуном Індра здолав змія Врітру (в українському фольклорі злий цар Ворот або Воротар). Тому ім’я Ваджравіра тотожне імені Індра. Ваджравіра також — одне з імен Шіви. Компонент ваджра входить і в імена інших богів, міфологічних та епічних персонажів. Ваджра й Ваджрамшу — імена синів Крішни, Ваджранабга — бойовий диск-чакра Крішни, Ваджравелу — ім’я Баладеви, Ваджратунда — ім’я Ґаруди, їздового птаха Вішну, Ваджрабаху — імена Аґні й Рудри, Ваджрахаста — Аґні й Шіви, Ваджрасамхата й Ваджрасур’я — Будди тощо.
Вайрівіра — «Ворогозвитяжник». Таке ім’я мав син царя Дашаратхи. Дашаратха і батько царевича Рами, сьомої аватари Вішну і героя давньоіндійської епічної поеми «Рамаяни», яка сюжетом (мотив переслідування оленя) і деякими архаїчними звичаями (випробування вогнем, вибір дівчиною чоловіка тощо) перегукується з українським фольклором.
Ґурувіра — «Видатний богатир». Санскр. guru — «сильний», «видатний», «достойний». Цим словом означаються винятково шановані особи — мати, батько, старший родич, навчитель, особливо <398> духовний. Слово ґуру входить у такі імена Вішну, як Ґуруттама — «Найкращий із навчителів», Ґуруданкар — «Даний богами». Імена Ґурудева — «Навчитель-бог» та Ґурураджа — «Навчитель-цар» має Брихаспаті — наставник богів, а Ґурудара — син Ґаруди, царя птахів, на якому літав Вішну.
Данавіра — «Богатир у пожертві». Санскр. dana — «дар», «дарування», «підношення», «пожертва». Данапаті — «Владика дарів» звався дядько Крішни (санскр. pati — «владика» тотожне укр. батько, рос. батя). Ім’я Данавіра значеннєво тотожне чоловічому імені Данашура, де шура — «воїн», «богатир», «герой». Ім’я Шура мали дід Крішни і батько дружини царя Дашаратхи; Шурасуну — «Син Шури» й Шурасена — «Сила Шури» називали батька Крішни; самих Крішну й Баладеву по діду називали Шаурі, Шаврі, тобто «Шурин», «З роду Шури».
Дашархавіра — «Герой дашархів». Дашархи, «нащадки Дашархи», кшатрійське (воїнське) плем’я, інша назва ядавів, тотожних літописним ятвягам. Цар Дашарха був предком Крішни й Баладеви; Дашарха — друга назва Двараки, острівної столиці Крішни (нинішній штат Ґуджерат на заході Індії). В іменах Крішни частий компонент Дашарха: Дашархадгіпа — «Вождь дашархів», Дашархабгарта — «Ватажок дашархів», Дашарханандана — «Нащадок дашархів», Дашарханатха — «Цар дашархів», Дашархасімха — «Лев дашархів», Дашархакулавардгана — «Примножувач племені дашархів» тощо (HN, 102).
Даявіра — «Милосердний герой». Санскр. daya — «милосердя», «співчуття» може бути жіночим іменем, наприклад, Дая — дочка ведійського божества Дакші, котра й уособлювала ці якості. Дая вживане і в індійських чоловічих іменах: Даякара — «Спочутливий», «Милосердний» та Даяшанкара — «Милосердний Шанкара» (Шанкара — інше ім’я Шіви) — імена Шіви, Даякурча — «Вмістилище милосердя» — ім’я Будди тощо (HN, 103).
Дгармавіра — «Праведний богатир», «Герой дгарми». Дгарма в індійській міфології — закон, світолад, чеснотливе життя, віра. Слово дгарма утворене від дієслівної основи dhar/dhri — «держати», «тримати». Тобто дгарма — це морально-етичні засади, на яких тримається суспільство. В індійській міфології дгарма ототожнюється з богом Ямою і його функціями судді людей і царя справедливості. У міфах Дгарма або син бога-творця Брахми, або син великого мудреця Атрі, який народився з думки Брахми. Дружинами Дгарми вважаються 10 дочок Дакші, кожна з яких уособлює якусь чесноту — віру, славу, щастя, твердість, милосердя (Дая) тощо.<399>
Існує багато чоловічих і жіночих імен з компонентом дгарма. Дгарма — батько Вішну й Крішни, а також син царя Прітхушраваса (санскр. шравас тотожне слов. слав); Дгармадатта — «Даний Дгармою», попереднє втілення царя Дашаратхи як брахмана Каравіри; Дгармадраві, «Праведновода» (пор. річкові назви на Драв в Україні і Югославії) — назва священної Ґанґи, сином якої вважається могутній воїн Бгішма (пор. укр. прізвище Бушма); Дгармаґопа — «Захисник дгарми» (пор. прізвище козака Білоцерківського полку — Василь Гопя); Дгарманабга — «Осердя дгарми», Дгарманґа — «Дгармотілий», Дгармайоні — «Дгармолонний», «Чиє лоно — дгарма» — імена Вішну; Дгармаварман, «Оборонець дгарми» — ім’я Крішни; Дгармавардгана — «Примножувач дгарми» (дієслівна основа vardh/vridh — «рости», «зростати», «збільшуватися» споріднена зі слов. волод/влад), Дгармавахана — «Чия колісниця — дгарма», імена Шіви (HN, 111–113). Імена Дгармашравас і Дгармаяшас мають однакове значення «Дгармослав». На слов’янському грунті санскр. дгарма й буддійське дгамма, очевидно, відбилося як дома, не зовсім зрозуміле дослідникам. Чоловіче ім’я Дгармасіндгу — «Сіндгу дгарми», «Ріка дгарми» цікаве тим, що Сіндгу — знаменита у ведах ріка, яка дала назву країні Сіндгу-Сінд і її жителям — сіндам, інша назва яких — сувіри. А сінди-сувіри — родичі ук<400>раїнських сіверів і кімерійців. Сіндика була в низів’ях Дніпра й на Таманському півострові (столиця — Тмуторакань, до якої прагнув новгород-сіверський князь Ігор).
Джаявіра — «Звитяжний богатир». Санскр. jaya (хінді jai) — «перемога», «переможний», «звитяжний», а також вигук перемоги, тотожний укр. хай. Ім’я Джая мали Індра, сини Крішни й Арджуни. Ім’я Джаядгваджа — «Переможний стяг» мав ще один син Арджуни, а також батько Таладжанґхи (пор. сучасні українські прізвища Талавіра, Талапінда, Талалай тощо). Джаяґопала — «Звитяжний Ґопала», де Ґопала, Ґопал — ім’я Крішни, відбите в українських прізвищах Гупал, Гупало, Гупалов, Гупалюк, Гупаленко; Джаянараяна — «Звитяжний Нараяна», де Нараяна — одне з тисячі імен Вішну; Джаядурґа — «Звитяжна Дурґа», де Дурґа — одне з імен дружини Шіви, богині-воїтельки, покровительки й захисниці міст («мати городів руських»), тотожної індійській Деві-Махеші, слов’янській Діві-Мокоші й грецькій Артеміді. Згадка про Дургу на терені України відноситься до IV ст. до н.е. Ім’я Джаядратха — «Переможна колісниця» має в «Махабгараті» цар сіндів; Вішну й Брахма мали ім’я Джаяпала — «Звитяжний оборонець», Джаярама — «Переможний Рама», де Рама — герой «Рамаяни»; Джаєшвара, «Бог перемоги» — ім’я Шіви; Джаядева, «Бог звитяги» — санскритський поет ХІІІ ст., автор «Ґітаґовінди», твору, що прославляє Крішну (HN, 165–167).
Джанмавіра — «Народжений героєм». Таке друге ім’я сина Арджуни, соратника й родича Крішни. Санскр. janmа — «народжений» утворене від основи jan — «народжувати», «народжуватися» і суфікса ма (що і в дгарма) і творить низку чоловічих імен, наприклад, Джанмадж’єштха — «Найперше народжений», Джанмадгіпа, «Владика народження» — ім’я Шіви, Джанмакіла, «Опора народження» — ім’я Вішну тощо (HN, 170). З Крішною пов’язане державне індійське свято джанмаштамі — день народження Крішни, відзначуване восьмого дня темної половини місяця шраван (п’ятий місяць індійського календаря, відповідає липню-серпню).
Джасавіра — «Славетний герой», пенджабська форма санскритського імені (див. Яшовіра).
Екавіра — «Незрівнянний герой» (санскр. eka — «один», «єдиний», «винятковий»). Таке ім’я мав родоначальник хайхейської династії царів. Хайхеї — плем’я, що сходить до давнього роду й веде початок від Яду, родоначальника ядавів, тотожних літописним ятвягам, а ятвяги — балтійське плем’я. Спадковою столицею царів із роду Хайхаїв було місто Ма<401>хішматі (нині Махешвара, або Махеш, на правому березі ріки Нармади (Нарбади, Нербуди), за 64 км на південь від Індора. В часи «Махабгарати» царем хайхеїв був Картавір’я, в імені якого наявне virya — «геройство», «мужність», споріднене з vira. Назва Махешвара містить той самий компонент vara — «фортеця», що й Сквара/ Сквира. Назва Махешвара означає «Місто Махеши», тобто «Місто Шіви», оскільки одне з імен Шіви — Махеша, «Великий бог». Його дружину звати Махеші — «Велика богиня»; ім’я тотожне імені слов’янської Мокоші, єдиного жіночого божества в язичницькому пантеоні Володимира.
Компонент eka надзвичайно плідний у творенні індійських імен і важливих термінів. Шіва має імена Екакша — «Винятковоокий» (мав і третє око, яке могло спопелити світ), Екадрішті — «Виняткововидющий», Екаджйотіс — «Винятковоосяйний», Балавіра — Екакундала, «Односережний» (мав одну сережку у вусі), Вішну — Екашрінґа, «Однолукий» (лук-шрінґа — неодмінний атрибут Вішну), Ґанеші — Екаданта, «Одноіклий», «Однобивневий» (це божество має голову слона) тощо (HN, 128–130). З Вішну пов’язані так звані екадаші — «одинадцятки», одинадцяті дні після молодого чи старого місяця. Ці дні вважаються особливо священними саме з огляду на Вішну-Харі. У ці дні неодмінно слід поститися. «Ніхто не сміє торкатися їжі, коли настає День Харі», — мовлять священні тексти. Таких постів на рік буває 24, за числом «одинадцяток», і кожний 11-й день має свою особливу назву. «Падма-пурана» містить понад тисячу поезій, написаних на основі легенд, пов’язаних із цими днями. Назви цих 24 «одинадцяток» такі:
Вішну йде до сну на Шаяні, тобто 11-го дня світлої половини місяця ашарх. Через два місяці, на Парівартіні (укр. «Перевертання») в місяці бгадра, він перевертається на другий бік, а ще через два місяці, на Прабодгіні (укр. «Пробудження») в місяці картік — прокидається від сну. Упродовж цих чотирьох місяців у Північній Індії не справляють весіль (DI, I 89). Слід зазначити, що це лунарні місяці. Так, місяць ашарх відповідає нинішнім червню-липню (місяць починається з половини нашого місяця), а бгадра — серпню-вересню. Починається рік з місяця чайтра, який відповідає березню-квітню, а завершується у пхальґуні, тобто лютому-березні. Давньоіндійський рік поділявся на шість сезонів по два місяці кожен. Період місяців чайтра-вайшакха — весна, дж’єштха-ашадга — жаркий сезон, шравана-бгадра — сезон дощів, ашвіна-картіка — осінь, аґрахаяна-пауша — зима, маґха-пхальґуна — холодний сезон. <402>
У «Махабгараті» згадується місто Екачакра — «Одноколове» або «Одноколісне», ототожнюване з сучасним містом Чакарнаґар — «Коло/Чакра-місто». Санскр. chakra відповідає хінді chakar, chahar, cheher, пендж. chuhir тощо й споріднене з укр. чигир — колесо з черпаками діставати воду для поливу полів. (так дістають воду в Індії і нині, особливо в Пенджабі й Раджастхані). Тож індійський Чакарнаґар й український Чигирин споріднені назвами. Але їх двійник є і в Пакистані. Біля міста Чухиркан (кан — «місто») 1469 року народився Ґуру Нанак — засновник сікхизму. В українців побутує прізвище Чигир, а в пенджабців — ім’я Чухир. Між сікхами й козаками, між пенджабцями й українцями чимало спільного в мові, фольклорі, історії, обрядах, традиціях, уявленнях.
Каравіра — «Богатирськорукий», «Могутньорукий герой». Санскр. kara — «рука», «хобот», а також «скипетр», «шабля», «змія», «олеандр» (Neriumodorum). Попереднє втілення царя Дашаратхи, батька Рами, було в подобі брахмана Каравіри. Ім’я Каравіракша — «Каравіроокий» мав демон, з яким бився Рама; Карастхалін, «З карнавкою в руці» — ім’я Шіви (одним із атрибутів Шіви, покровителя відлюдників і йоґів, є жебрацька карнавка). Назву Каравіра мав і ліс біля Двараки — «Багатобрамної», столиці-острова Крішни у західній частині нинішнього штату Ґуджарат. Санскр. dvaraka, хінді dvarak — «двері», «ворота», «брама». Каравіра, або Каравірака — назва міста в Індії; Каратоя («Плинновода») — назва священної річки, притоки Брахмапутри (на території Банґладеш), пов’язана з поклонінням Шіві та його дружині Парваті.
Кармавіра — «Герой карми», «Геройський у вчинках», «Могутній у діях». Санскр. karma — «дія», «вчинок», «обов’язок», «доля», «наслідок» виступає і як ім’я. Карма — одне з центральних понять індійської філософії та релігії. Карма (від санскр. kar/kri — «робити», «чинити», «творити» + суфікс ma, що і в атма, дгарма) — це сума добрих і поганих вчинків, здійснених людиною за нинішнього і попередніх життів, що визначає її долю в наступних народженнях. Закону карми підлягають усі живі істоти, серед них і деякі боги. З трійці верховних богів (Брахма, Вішну, Шіва), які уособлюють тризуб, вічні тільки Вішну й Шіва, а Брахма через певний період то помирає, то знову народжується.
Компонент карма дуже плідний у творенні індійських імен і важливих релігійних термінів. З імен це, зокрема: Кармасакші, «Свідок карми (тобто добрих і недобрих вчинків)» — ім’я Сур’ї-Сонця; Кармакара, «Визначальник <403> карми» — імена Шіви або Ями, бога смерті;
Карманаша, «Нищителька карми» — священна ріка в Індії; Кармашрештха — «Славний кармою», Кармашура — «Герой карми», Карматман — «Душа карми» — їх мають персонажі епічних і художніх творів (HN, 194).
Карнавіра — «Умілий/Вправний богатир». Ім’я Карна мав один із героїв «Махабгарати», дошлюбний син царівни Кунті від бога сонця Сур’ї. Кунті (дівоче ім’я Прітха) — дочка царя Шури з роду ядавів. Батько віддав дівчинку на виховання бездітному родичеві, цареві Кунтібгоджі, через що її стали називати Кунті. Якось мудрець Дурвасаса, зачарований її чемністю і гостинністю, дарував їй священну мантру, якою вона могла закликати до себе будь-якого бога й народити від нього дитину. Не повірившии мудрецеві, вона задля цікавості прошепотіла магічні слова й закликала до себе Сур’ю. Так іще до заміжжя Кунті народила сина Карну. Щоб приховати дівочий гріх, вона поклала немовля в корзину й пустила за течією, а сама невдовзі вийшла заміж за царя Панду. Але Панду через прокльон не міг наблизитися до дружини; тож дізнавшись про її магічне замовляння, попросив Кунті народити синів від богів Дгарми, Ваю та Індри. Так у Кунті народилися Юдгіштхіра, Бгіма й Арджун.
Коли корзину прибило до берега, немовля знайшов колісничий Адгіратха (ratha — «колісниця») і з дружиною Радгою (пор. українське жіноче ім’я Рада) виростили як власного сина. Карна осяг науки, став неперевершеним воїном, але постійні насмішки пандавів, особливо Арджуна, над його нібито низьким походження, зробили Карну затятим супротивником пандавів і відданим союзником кауравів, які настановили його царем Анґи (Бенґалії). Він здійснив багато подвигів, та Індра, від якого у Кунті народився Арджун, вирішив допомогти синові, наймогутнішому з пандавів. Він перекинувся брахманом і попросив у Карни золоті доспіхи й сережки, атрибути Сур’ї-Сонця, з якими Карна народився і які робили його невразливим. І той, щоб не образити відмовою святу людину, шанобливо вручив їх йому. Після загибелі Бгішми (укр. Бушма), воєначальника кауравів, військо очолив Карна. Карна вийшов на вирішальний герць з Арджуном, своїм найлютішим ворогом, та колісниця Карни застрягла в ямі й Арджуна підступно вразив його стрілою. Тільки після його смерті пандави взнали, що Карна — їхній брат і воздали належні почесті його дружині й дітям. А Карна відтоді — взірець доблесті, геройства, відданості обов’язку й слову. <404>
Імена й назви з компонентом karna: Карнаджіт, «Переможець Карни» і Карнарі, «Ворог Карни» — імена Арджуна; Карнануджа, «Народжений після Карни» — ім’я Юдгіштхіри, найстаршого з братів-пандавів (санскр. anuja — від anu «слідом», «після», «за» + ja «народжений» споріднене з укр. онук/ внук); Карнасу, «Батько Карни» — ім’я Сур’ї; Карнашравас, «Карнославний», «Славний, як Карна» — мудрець при дворі Юдгіштхіри тощо (HN, 194–195). Санскр. шравас тотожне слов. слав, тож ім’я Карнашравас по-слов’янському мало б звучати Карнослав, Корнослав.
Крантівіра — «Нестримний герой». Санскр. kranti — «просування вперед», «сходження вгору», «подолання», «поступ». У сучасних індійських мовах виступає в значенні «революція». Є жіноче ім’я Кранті.
Кувіра — «Богатир країни». Санскр. ku — «край», «земля», «країна». В Індії є ріка Кувіра. Чимало імен з компонентом Ку, які сходять до різних міфів і уявлень індійців: Купутра, «Син Землі» й Куджа, «Землею народжений» — імена планети Марс; Куджапа — «Чий захисник — Марс»; Кувам, «Творець Землі» — ім’я Сонця; Кукіла, «Стовп землі» — «Гора», «Цар» (санскр. kila споріднене з укр. кілок); Куштха, «Квітнуча на землі» — священна трава (Costusspeciosus), нібито росте з травою, з якої виготовляють сому, на гімалайських вершинах і описується як усевиліковна; Купаті, «Батько/Захисник землі», тобто «Цар», «Правитель» (HN, 221–222). Оскільки синонім до pati — pala — «захисник», «оборонець», то імені Купаті відповідає ім’я Купала. А також Ґопала, або Ґопал, що є поширеним ім’ям Крішни, відбитим в українців. Санскр. go/gu, окрім значення «бик», «корова», має і значення «земля», у первісних уявленнях корова й земля ототожнюються, земля виступає в образі корови, обидві вони — годувальниці людей.
Кулавіра — «Герой роду/племені». Санскр. kula (хінді kul) — «сім’я», «рід», «плем’я» уживане ще в «Ріґведі» на означення великої патріархальної родини. Воно творить складні імена із значенням спорідненості, походження, родовитості й знатності. З ним споріднені укр. коліно — «рід», «походження», покоління, колінник — «співплемінник», серб. коленович — «знатна людина» тощо. Із компонентом kula існує багато індійських імен, назв і термінів: Кулешвара, Кулеша, «Бог роду» — імена Шіви; Куладеві, Кулешварі, «Богиня роду» — імена Деві-Махеші-Дурґи, дружини Шіви, тотожної слов’янській Діві-Мокоші; Кулья, «Родовитий», «Благородний» — ім’я мудреця, учня В’яси, творця «Махабгарати»; Кулашекхара, «Коро<405>на роду» — ім’я царя, який зрікся трону й зайнявся улюбленою справою — поезією і став знаменитим поетом (HN, 214–215).
Cанскритському kula відповідає скіфське kola, наприклад, в імені першого скіфського царя і родоначальника скіфської царської династії — Колаксай і самоназві скіфів — сколоти, досл. «співплемена». На іранському грунті санскр. kula, скіф. kola, хінді kul відповідає hel/hil, наявне в імені антського князя VI ст. — Хільбудій, яке споріднене з індійським Kulapati — «Батько/Ватажок роду» (pati споріднене з укр. батько, рос. батя; детальніше: ТРС, 187–191). Тюркські відповідники санскр. kula — ель в іменах Ельдар = інд. Куладгара/Кульдгар — «Опора роду», Ельвір = інд. Кулавіра/Кульвір — «Герой/Богатир роду», Ельбан = інд. Кулапана/Кульпан — «Захисник роду» тощо), угрофінські kyla/ kula, яке зараз уживається в значенні «село» (детальніше: ТРС, 58–65).
Kula в «Ріґведі» має значення «оселя», «поселення», «село». Такі самі значення мають іранські, тюркські й угрофінські родичі санскритського слова. Укр. село споріднене з цими словами, а етнонім слов’яни споріднений з етнонімом сколоти й означає «співроди», «співплемена».
Курувіра — «Герой (племені) куру». Одне з імен могутнього воїна Карни, який воював проти пандавів на боці кауравів. А також Юдгіштхіри, найстаршого з пандавів. Санскр Кuru — давній цар Місячної династії, спільний предок пандавів і кауравів, війна між якими описана в «Махабгараті». Куру також — назва країни, столицею якої була Індрапрастха — «Престол Індри» (на місці нинішнього Делі). У «Махабгараті» це країна Куру-джанґала — «Ліс Куру» (від санскр. jangala — «ліс» походить джунґлі), інакше Куру-кшетра. Битва, описана в «Махабгараті», сталася саме на Куру-кшетрі (між ріками Сарасваті на півночі й Дрішадваті на півдні). За легендами, цар Куру колись обробляв тут землю, через що й назва Курукшетра — «Поле Куру». Цар Куру був сином царя Самварани й дочки бога Сонця — Тапаті. Перекази мовлять, що колись Самварана з родиною та підлеглими мусив полишити рідні краї й оселився у фортеці на горі, яку омивала велика ріка Сіндгу. З допомогою мудреця Васіштхи, його верховного жерця, Самварана отримав владу над усіма кшатріями-воїнами), символом його стали бичачі роги. Доля Самварани перегукується з долею Кия, полянського (!) князя. Куру походив із династії Пуру, а Пуру — один із царів Місячної династії, наймолодший син Яяті від дружини-кшатрій<406>ки Шарміштхи; саме йому, а не Яду, найстаршому синові від дружини-брахманки, Яяті передав царський трон. Тобто Куру був пауравом, нащадком Пуру. Тут може критися розгадка етнонімів поляни й половці. Скажімо, сучсний чеський термін на означення нащадків Пуру — puruovci. А санскр. puru — «багато» тотожне грец. полі (політехнікум, поліфонія, поліклініка тощо), то з пуруовці може утворитися пулуовці й половці. Деякі дослідники схиляються до думки, що Дніпро в давнину називався Сіндгу, Сінд, Інд. Це до певної міри підтримує те, що в низів’ях Дніпра існувала Сіндика, інакше — Сіндська Скіфія. Ім’я Тапаті, дочки Сонця, дружини Самварани й матері Куру, перегукується з іменем найголовнішої скіфської богині Табіті, а ім’я Самварана означає «Загороджувач», «Обгороджувач» і сходить до дієслівної основи samvar — «обгороджувати», «обносити», «обгортати» (СРС, 666). Тобто воно містить те саме вар — «огороджене або укріплене місце», «загорожа», «насип», що у назві Сквара/Сквира. Привертають увагу й численні назви в Україні на Кор, наприклад, Корсунь, Керч, Коростишів, Кореїз, Корець, а особливо Коростень, древлянська столиця, назва якої цілком може бути спорідненою з індійським Курустхан — «Край/Країна Куру».
Тож не дивно, що є багато чоловічих імен з компонентом Куру, особливо на означення представників племені куру, які вславилися військовими подвигами. Той же Карна (див. Карнавіра), окрім імені Курувіра — «Герой куру/кауравів», мав імена Куруйодга — «Воїн кауравів», Курупрітханапаті — «Син Прітхи з племені куру»; Бгішма — воєначальник кауравів, якого після його смерті заступив Карна, Куруваха — «Примножуючий славу куру», Курумукх’я, Курупаті — «Ватажок кауравів», Курушрештха — «Найславетніший із кауравів», Курукулашрештха — «Найславетніший з роду куру» тощо (HN, 214–215).
Кшаядвіра — «Царственний герой», від санскритської основи kshi — «правити», «керувати», «владарювати» (HN, 211). Це ім’я мають троє ведійських божеств — Індра, Рудра (споріднений зі слов. Род) і Пушан (споріднене з укр. пишний). Індра — небесний владика і воїтель, бог грози й бурі, цар богів і ватажок небесного воїнства, Рудра — згодом ототожнюваний з Шівою, і Пушан — божество, пов’язане з сонцем і добробутом, покровитель худоби, шляхів і подорожніх.
Махавіра — «Великий герой». Таке ім’я мав засновник джайнізму — однієї з національних релігій Індії, що виникла в VI ст. до н.е., як і буддизм. Санскр. maha <407> (іран. maza) — «великий», «сильний», «могутній» винятково активне в індійському іменотворенні. Приєднується до імен богів, творить назви й важливі соціальні терміни. Махавішну — «Великий Вішну», Махаґанґа — «Велика Ґанґа», Махалакшмі — «Велика Лакшмі», Махарама — «Великий Рама», Махендра — «Великий Індра», Махачандра — «Великий Чандра». На означення Шіви: Махабіджа — «Великозерний» (санскр. bija — «зерно», «збіжжя»), Махаґріва — «Великошиїй» (санскр. griva — «шия»), Махаджнянін — «Великознавець» (jnyana — «знання»), Махашакті — «Великосилий» (той самий елемент шак/сак, що і в боспорських іменах Сакдей, Сакта, Ґосак, Рахойсак, Далосак, Фосак із Сіндики, датованих ІІІ ст. н.е., імені половецького князя — Ґзак/ Кзак, українському терміні козак і назві Сквира). Махадева (напис ІІ ст. з іменем Махадава знайдено в Білгород-Дністровському) і Махеша — «Великий бог» (дружина Шіви мала ім’я Махеші — «Велика богиня»), якому тотожне слов’янське Мокоша.
Дурґа, дружина Шіви, богиня-воїтелька і захисниця міст мала ім’я Махашвета — «Великосвітла», «Великобіла» (вона ж, в іншій іпостасі, має ім’я Махакалі — «Великочорна»; жіноче ім’я Швета, тотожне слов’янському Світлана, Света й нині поширене в індійців), Махаматрі — «Велика мати» (санскр. matri — «мати»), Вішну має ім’я Махатушіта — «Великовтішний» (санскр. tushita — «вмиротворений», споріднене з укр. тішити, тішитися, втішати, втіха тощо), Махавараха — «Великий вепр» (пор. назву Варух на означення Дніпра), Махараджа — «Великий цар» (санскр. raja — «цар» у формі рай/рой споріднене з українськими прізвищами Рай/Рой Райко/Ройко, Раєнко/Роєнко тощо); Лакшмі — Махавідья, «Великовідаюча» (санскр. vidya — «знання», «відання»); Яма — Махасатья, «Великосутній» (санскр. satya — «правда», «істина», «суть»); Індра — Махабала, «Великосилий» (bala той самий компонент, що і в іменах Балавіра, Баладева на означення старшого брата Крішни); бог вітру Ваю — Махаваю, «Великий Ваю» (споріднене з укр. віяти); Махарава, «Могутньоревий» — цар із роду ядавів (з них походили Крішна й Баладева), тотожних літописним ятвягам (санскр. rava — «рев», «ревіння», «крик»). І нині побутують давні імена Махакуліна — «Високородний» (пор. Грінченкове пані високого коліна, тобто «високородна»), Махаґірі — «Велика гора» (санскр. giri — «гора»), Махашала — «Великоосельний» (санскр. shala — «приміщення», «кімната», «дім», «оселя» споріднене з укр. зала та англ. hall; Махадгвані — «Могутньозвучний» <408> (санскр. dhvani — «звук», «бриніння», «дзвін» споріднене з укр. дзвонити, санскр. dhvanati — «звучати», «видавати звуки», «відлунювати») тощо (HN, 234–243).
Maha у формі жіночого роду — mahi, досл. «велика», «розлога», означає «земля». Воно наявне у воїнському імені Mahipa — «Захисник землі», «Воїн», «Цар», спорідненому з українським прізвищем Мазепа (ТРС, 166–176).
Наравіра — «Герой серед мужів». Санскр. nara — «людина», «чоловік», «муж», nari — «жінка». Можливо, з ними й споріднене укр. народ. Нара, «Муж» — ім’я Арджуна, а також сина мудреця Вішвамітри (ім’я Вішвамітра засвідчене в боспорських написах).
Nara поширений компонент в іменах богів. Нароттама — «Найкращий серед мужів», Нарахарі, Наракесарін, Нарасімха (Нарасімха Рао, колишній міністр закордонних справ Індії, як і Індіра Ґанді, почесний доктор Київського Національного університету імені Тараса Шевченка) — «Лев серед мужів», «Винятково могутній» — Вішну; Нарараджа, «Цар людей» — Кубера, бог багатства й охоронець півночі; Наруна, «Проводир людей» — Пушан; Нарабгу, «Перебуваючий серед людей» — Індра; Нарашанса, «Славлений людьми» — Аґні; Нарадгара, «Тримачка людей» — Земля тощо. Деякі поширені сьогодні імена постали з термінів на означення царя: Наранатха — «Правитель людей», Наранаяка — «Вождь людей», Нарапала — «Захисник людей», Нарапаті — «Батько/Оборонець людей» тощо (HN, 276–278). Останнє ім’я споріднене з українським прізвищем Нарбут.
Відбитий компонент nara і в індійських назвах, особливо річок (пор. українські гідроніми Нараївка, Нарастовиця, Нережа, Нересня, Неретва, Нерич, Нервач, Норин, Норова, Нора, Норець, Нурець тощо — СГУ, 383, 386, 391). За уявленнями індійців, первісні води називалися nara — «чоловік», «мужчина», «самець» і були місцем перебування Брахми, творця світу. Саме з цих вод, які уособлювали первозданний хаос, творився упорядкований, налагоджений світ.
Панчавіра — «П’ятикратногеройський», «В кого мужності на п’ятьох». Санскр. pancha — «п’ять» надзвичайно вжиткове у творенні індійських імен, зокрема, богів: Панчанана, Панчасья, Панчавактра, Панчамукха, «П’ятиликий» — Шіва (чотири лики його дивляться в чотирьох напрямках, а один — угору); Панчамула, «П’ятиосновна», «П’ятикорінна» — Дурґа, дружина Шіви; Панчабана, Панчашара, Панчешу, «П’ятистрілий» — бог кохання Кама, син Вішну й Лакшмі (тотожна балтійській Лайме та слов’янській Ладі) тощо.<409>
З важливих філософських, соціальних і релігійних термінів варто згадати: панчаджана — 5 різновидів живих істот (боги, люди, небесні музики, змії і предки); панчамріта, «п’ять амріт» (амріта — напій безсмертя) — 5 підношень божеству: молоко, кисле молоко, масло, мед і цукор (санскр. shakkar); панчатапас (санскр. tapas споріднене з укр. тепло, топити) — здійснення покути серед п’яти вогнів (чотирьох жертовних вогнів, орієнтованих за сторонами світу, й сонця згори); панчатва — 5 елементів світобудови (земля, вода, вогонь, повітря й ефір); панчанґа — 5 частин дерева (корінь, стовбур, листя, квіти, плоди); панчаґав’я — 5 продуктів корови (молоко, сировотка, топлене масло, сеча й гній), що вважаються священними, наділені очищувальною магічною силою і широковживані в ритуальних дійствах; панча-махаяджна, «п’ять великих жертвоприносин» — щоденне вшанування домогосподарем (санскр. ґріхастха або ґехастха — укр. ґазда) бога-творця Брахми, предків, богів, духів і людей; панчаят, «зібрання п’ятьох» — традиційний виборний орган у селі для вирішення громадських справ.
Входить компонент pancha — «п’ять» і в назви: Панчала — давня країна; як засвідчують джерела, ядром народу панчалів було плем’я куру, інакше — кріві, згадуване ще в «Ріґведі» (з панчалів походила Драупаді, спільна дружина п’ятьох братів-пандавів, героїв «Махабгарати»); Панчапандава-малаї — «Гора П’яти Пандавів», Панчадгара — «П’ятиструмкова» (ріка), Панчаваті, досл. «П’ятвиця» — частина священного лісу Дандака, де перебували у вигнанні Рама й Сіта (місто Дандака засвідчене в ІІ-ІV ст. в Криму, біля нинішнього Севастополя); тут же неподалік озеро Панчапсара, «П’ять апсар» (апсари тотожні слов’янським русалкам); Панчанада, «П’ятиріччя» (річки Шатадру/Сатледж, Віпаша/Біас, Іраваті/Раві, Чандрабгаґа/Ченаб і Вітаста/Джелам — першими названі давні назви) — санскритська назва сучасного Панджабу (перс. panj «5»+ab «вода», «ріка»). У боспорських написах засвідчено чоловіче ім’я Іраваді, назва Шатадру значеннєво тотожна назві Стоход, у Криму є річка Джальман, а Чандрабгаґа, яку складають річки Чандра й Бгаґа (хінді — Бгаґ), має українських двійників: річка Шандра на Київщині і Бог, Буг, давній Ґіпаніс, нині — Південний Буг. Пор. також українські топоніми й гідроніми з елементом «п’ять». На Київщині: П’ятихатка, П’ятирічка в Миронівському районі (де й Шандра), П’ятигори — село в Тетіївському районі на річці Молочній (йому підпорядковане й село Одайпіль, а в Індії чимало назв і <410> імен на Удай); П’ятихатки в Криму й на Дніпропетровщині, річки П’ятигірка, П’ятка, П’ята, П’ятна, П’ятицька, Беш-Байрак, Бештерек, Бешка, Бешівська (тюрк. беш — «п’ять») тощо. Є певні підстави вважати, що назва ріки Пантикап тотожна назві Панджаб, а назва столиці Боспорського царства — Пантикапей і назва Панталія теж містять у своїх назвах компонент «п’ять», який у передачі античних авторів прибрав форми pant/pent (пор. сучасні пентаграма, Пентагон — «П’ятикутник» тощо).
Правіра — «Могутній герой». Санскр. pra — префікс, посилює значення основного слова, відповідає українським префіксам пра в словах праліс, правічний, прабатько, прадід (пор. одне з імен Бгішми — Прапітамаха, тобто «Прадід») та пре (прегарний, предивний, пресвітлий, пречудовий) і має значення «дуже», «винятково», «надзвичайно». Наприклад, в іменах Прабала — «Винятково сильний», «Предужий», що його мав син Крішни (той самий компонент bala, що і в іменах Балавіра, Баларама, Баладева, Балабгадра); Прахаста, «Могутньорукий» — ім’я радника Равани («Ревуна»), супротивника царевича Рами; (санскр. hasta — «рука» споріднене з укр. кисть); Пракірті, Прашравас (санскр. shravas тотожне укр. слав), Праяшас — «Преславний»; Прапалін, Прапалак — «Могутній захисник» (санскр. palak відповідає слов. полк у князівських іменах Святополк і Ярополк); Правара — «Найкращий муж» (радник Крішни) тощо.
Ім’я Правіра семантичний двійник таких імен з компонентом vira, як Махавіра, Балавіра, Сувіра; два останні імені відбиті в українському іменнику, особливо, Балавіра (Бальвір, Балвір, Балбир, Балбиренко). Ім’я Правіра, яке тлумачиться і як «Правитель», «Цар», мали син та онук Пуру, наймолодшого сина Яяті й Шарміштхи, що йому Яяті віддав престол (Яяті був і батьком Яду). Правіра входить компонентом в імена: Правіравара — «Найкращий із героїв/царів», Правірабаху — «Могутньорукий герой» (санскр. bahu — «рука») тощо.
Прітхвіра — «Богатир Землі», «Герой (всієї) землі». Санскр. prithi, prithvi, prithivi — «земля», досл. «широка», «простора». Ім’я Прітхіві (Прітхві) у ведах має богиня Землі, нерозривно пов’язана з Дьяусом-Небом (тотожний грецькому Зевсові). Вони — первісна подружня пара (Прітхіві — дружина, мати, Дьяус — чоловік, батько), першопочатково злита воєдино, а потім розділена. Уявлення про матір-землю властиве багатьом народам, і українському також. Шанується як мати богів і <411> всіх живих істот, виступає в образі корови (як і дружина Зевса — Гера), а Дьяус — бика (як і Зевс). В епосі вона — мати Сіти, дружини Рами, героїні «Рамаяни», народженої з борозни під час ритуальної оранки. У пуранах (билинах) — дочка міфічного першоцаря Прітху, згадуваного ще в «Ріґведі». Прітху також — одне з імен Шіви. Індійський іменник знає багато імен з pritha, prithu, prithi: Прітхула — «Великий», «Дужий», «Могутній» (пор. укр. прізвище Притула; ла — суфікс, творить прикметники від іменників); Прітхулауджас (prithula + ojas «сила») — «Могутньосилий»; Прітхушравас (синоніми Прітхукірті, Прітхуяшас) — «Широкославний», «Земнославний» (санскр. шравас тотожне слов. слав). Таке ім’я мають персонажі в «Ріґведі» й епосі, зокрема, змій Шеша, пов’язаний з Вішну та Баладевою.
Раґхувіра — «Герой з роду Раґху». Рама, сьома аватара Вішну, син царя Дашаратхи й цариці Каушальї, чоловік царівни Сіти, герой «Рамаяни». Раґху — прадід Рами, ідеальний і могутній цар, що не знав поразок у битвах, за ним названа Сонячна династія царів. Один із царів, якого слід згадувати в ранковій і вечірній молитвах. Цій династії царів присвячена «Раґху-вамша» — епічна поема Калідаси (V ст.), перекладена українським санскритологом Павлом Ріттером (1872–1939), але досі не видана. Ім’я Раґху мав і син Будди.
Нащадки Раґху означаються терміном raghava — «раґхави». Є багато імен з Раґху, здебільшого на означення Рами: Раґхукумара — «Син Раґху», Раґхумані — «Коштовність раґхавів», Раґхунандана — «Нащадок Раґху», Раґхунаяка — «Ватажок раґхавів», Раґхунатха — «Цар раґхавів», Раґхутілака — «Окраса раґхавів», Раґхуттама — «Найкращий з раґхавів», Раґхувамші — «З роду Раґху», Раґхава — «Нащадок Раґху», Раґхавендра — «Індра (тобто Цар) раґхавів» тощо (HN, 326–327).
Схоже, ім’я Рахойсак боспорських написів ІІІ ст. із Сіндики на Таманському півострові — різновид імені Раґху. Очевидно, боспорське Рахой — грецька передача індійського Раґху. Якщо зважити, що компонент сак тотожний санскритському шак і означає «могутній», ім’я Рахойсак тлумачиться «Раґхумогутній», «Могутній, як Раґху», що теж може стосуватися Рами. Якщо все так, то з’являються нові українські факти щодо Рами. Тим більше, що боспорські написи фіксують жіноче ім’я Касалія, а матір Рами звали Каушалья. Не слід і забувати, що епічний Рама іноді ототожнюється зі старшим братом Крішни, Баладевом, що мав і ім’я Баларама або просто Рама. А імена Ба<412>ладева й Балавіра досить рясно відбиті в запорозьких козаків.
Ранавіра, хінді Ранвір — «Герой битви». У пенджабському варіанті Ранбір його мав популярний індійський кіноактор і режисер Радж Капур (1924–1988), справжнє ім’я якого — Ранбіррадж Капур (в українських прізвищах, як і в індійських іменах, наявні два варіанти компонента — вір і бир, наприклад, Балвір і Балбир у запорозьких козаків).
Санскр. rana — «битва», «боротьба», «війна», поширений компонент у чоловічих воїнських іменах: Рана, Ранака — «Воїн», «Цар» (є жіноче ім’я Рані — «Цариця»; обидва імені постали з терміну на означення царя і цариці); Ранапрія — «Битволюб» (прія споріднене з укр. приємний — «любий»); Ранакушала — «Вправний у битві» (кушала споріднене з рос. «искусный», «искушенный»); Ранадева, Ранасвамін, Ранеша, — «Бог битви», імена Шіви; Ранадурґа — «Дурґа битви», тобто «Богиня битви» (Дурґа — дружина Шіви, богиня-воїтелька; ім’я Дурґадеві засвідчене на теренах України в IV ст. до н.е.); Раналакшмі — «Лакшмі битви», тобто «Богиня удачі в битві» (Лакшмі — дружина Вішну, богиня щастя, багатства, сімейної злагоди й везіння, тотожна балтійській Лайме та слов’янській Ладі); Ранашура — «Герой битви» (ім’я Шура мав предок Крішни); Ранадгіра, хінді Рандгір — «Мудрий у битві» (ім’я Дгір тотожне імені київського князя — Дір); Ранаджіта — «Битвозвитяжний». Таке ім’я мав Ранджіт Сінх (1780–1839) — національний герой Пенджабу й творець незалежної сікхської держави. У козаків воно відбите як прізвище — його, зокрема, мав козак Джерелівського куреня (Кубань) Семен Ранджида (РЗВ, 24).
Савіра — «Геройський». Санскр. sa — суфікс, частий в індійських іменах, виражає сумісність, спільність, спрямованість, наділеність чимось. Савір’я — «Наділений геройством», «Мужній»; Сабала — «Наділений силою» (те ж бала, що і в іменах Бала, Баладева, Балабгадра, Балавіра тощо); Сачару — «Наділений вродою» (чару споріднене з укр. чарівний); Саґні — «Причетний до вогню» (один із різновидів жерців; аґні тотожне укр. вогонь); Сахара — «Подібний до Хари» (Хара — ім’я Шіви, відбите в іменах запорозьких козаків Хар, Харко та прізвищах Харенко, Харовський, Харченко тощо; Сахарша — «Наділений радістю» (харша споріднене з укр. хороший); Саварна — «Співплемінник», «Належний до одного стану»; Сапінда — «Співстанник», «Співродич», «Співплемінник» (пінда — ритуальні кльоцки при поминальних обрядах; коло родичів, які спільно приносили кльоцки в пожертву предкам (батьку, діду й прадіду), озна<413>чалося як сапінда, досл. «однокльоцник» (пор. однокашник).
Саґаравіра — «Морський герой». Санскр. sagara — «море», «океан». Ім’я Саґара мав легендарний цар Сонячної династії, 60 тисяч синів якого спопелив прокльоном за неповагу до себе мудрець Капіла. Їх оживила своїми водами, спустившися з неба, священна Ґанґа, яка має назву Саґараґа — «Плинуча до моря». Ім’я Саґараґасута — «Народжений Саґараґою (тобто Ґанґою) має Бгішма — могутній воїн, воєначальник кауравів (укр. Бушма, Бушмака), який, за міфами, народився від річки-богині Ґанґи. Саґарадатта — «Даний морем», «Моредан» (санскр. datta — «даний», тотожне слов. дан); Саґарапала, Саґарапалака — «Захисник океану/моря» (санскр. palaka, хінді palak — «оборонець» тотожні полк в іменах Ярополк і Святополк).
Компонент Саґара досить частий у творенні імен богів: Саґаралая, «Мореосельний» — Варуна, бог моря і водних просторів (санскр. var— «вода», una/un — суфікс, що і в укр. бігун, гризун, ревун, співун, цвіркун); Саґарашая, «Сплячий на океані» — Вішну (він спочиває на світових першопочаткових водах); Саґарасуну, «Син океану» — Місяць (санскр. sunu — «син»; за міфами, Місяць народився з Молочного океану, коли боги й асури сколочували його, щоб повернути втрачені під час потопу скарби); Саґаранемі, «Оточена океаном» — Земля.
Є і жіночі імена з компонентом Саґара, наприклад, Саґарі, Саґаріка, «З океану постала», «Морська» на означення Лакшмі.
Садавіра — «Вічногерой». Санскр. sada — «завжди», «постійно», «вічно» (рос. всегда). Досить активний компонент у творенні імен, зокрема, богів: Садайогін, «Вічнойог» (рос. «Всегдайог») — Вішну або Крішна; Сададана, «Вічнодайний» — назва слона Індри (санскр. dana споріднене з укр. дання, данина, а слон — символ достатку); Садананда, «Вічнорадуючий», Садашіва, «Вічномилостивий» — Шіва (як жіноче ім’я може означати «Вічношівина», тобто «Вічна дружина Шіви» — Дурґа); Сададурґа, «Вічна Дурґа» — ім’я дружини Шіви, богині-воїтельки; Садабгуджа, «Завждирука», тобто «Могутня» — Дурґа, яка в своїх вісьмох руках тримає різноманітну зброю; Садачандра, «Вічний Чандра»; санскр. chandra — «місяць» споріднене з українськими прізвищами Шандра, Шандрук, Шандровський та назвами Шандра (річка й село на Київщині); Садаґаті, «Завжди йдучий» — Сонце або бог вітру Ваю (пор. укр. вію, віяти, а санскр. gati — «йдучий», «крокуючий» споріднене з рос. шагать). Популярне воїнське й царське ім’я Сададжіт — «Вічнозви<414>тяжний». Назви Садаканта — «Вічнолюба», Саданіра — «Вічноплинна» мають річки, згадувані в давніх джерелах (HN, 349).
Самаравіра — «Герой битви». Санскр. samara — «боротьба», «битва», «війна», часте в іменах. Тож Самаравіра — синонім до імені Ранавіра, як і Самараджіта до Ранаджіта (укр. Ранджида) — «Битвозвитяжний». Самарасінха, «Лев битви» (лев — символ могутності і уособлення царя, правителя). Ім’я Самара мала низка міфічних й епічних персонажів. Як компонент виступає в іменах богів: Самарендра — «Індра війни», тобто «Бог війни»; Самарамардана, «Смертельний у битві» — Шіва (санскр. mardana споріднене з укр. мерти, вмирати, смерть). Військовий термін самарамурдган — «центр бою» (досл. «обличчя бою») цікавий тим, що виявляє деякі несподівані нюанси. Зокрема, той, що санскр. murdhan, murdha — «лик», «обличчя» споріднене з укр. морда, яке в слов’янських мовах прибрало дещо негативного відтінку, а в санскриті й сучасних індійських мовах цілком нормальне слово. З іншого боку, мурдга споріднене зі словом мурті — «зображення (бога)», досл. «лик (бога)». Тож індійське прізвище Крішнамуртін, Крішнамурті, яке означає «Лик Крішни» або «Втілення Крішни» (саме слово крішна означає «чорний», а Крішна зображається темносинім) — цілковитий семантичний двійник російському прізвищу Черномирдін, що його, зокрема, має нинішній посол Росії в Україні.
У зв’язку з воїнським іменем Самара цікаво, що в Україні є низка назв Самара, Самарка, Самарева, Самарська, Самарчак, Самарчук тощо, особливо в басейні Дніпра, Сіверського Дінця й Азовського моря, тобто якраз там, де фіксуються індоарійські сіндо-меотські племена (СГУ, 485). На означення Самари, лівої притоки Дніпра, подано форми Сомар і Свята Ріка, а це може свідчити за те, що в назві відбився священний для ведійських індійців трунок — сома і що ця річка відігравала важливу роль в уявленнях насельників Давньої України. В Індії є річки, у назви яких входить слово сома: Сомалата, Сомавалларі — назви священної для індійців ріки Ґодаварі; Сомасута, Сомодбгава — назви священної ріки Нармади; Сомасіндгу (також ім’я Вішну), де sindhu — «ріка», «Сінд», за якою названі сінди та їхня країна Сіндика (їх на терені історичної Украни було навіть дві, одна — в низів’ях Дніпра, друга — на теперішній Кубані). Саме із Сіндгу, через іранське посередництво, Індія стала відома світові під назвами Хіндустан, Індостан, Індія.
Сома також — інше ім’я Чандри-Місяця, а в Україні досить рясно <415> назв і прізвищ на Шандр, спорідненого з інд. Чандра — «Місяць».
Сантавіра — «Святий герой», «Герой-подвижник». Санскр. santa — «подвижник», «відлюдник», «набожна людина». Санта звали батька царя Шраваса. Санскр. shravas тотожне нашому слав в іменах і назвах, тобто Шравас — це Слава.
Імен із компонентом Санта небагато.
Сарвавіра — «Всегерой». Санскр. sarva — «все», «весь», «цілий». Ім’я Сарва мають Крішна, Вішну й Шіва, а також ріка, згадувана в пуранах. З Крішною пов’язані імена Сарва-дашарха-ґарта — «Захисник усіх дашархів», Сарва-ядава-нандана — «Нащадок усіх ядавів». Особливо поширений компонент в іменах Шіви: Сарвада — «Вседайний», Сарвадева — «Всебог», Сарвадгарін — «Вседержитель» (dharin — «держець», «тримач»), Сарвапавана — «Всеочисник», Сарваваса — «Всеосельний», «Повсюдний» (санскр. vasa споріднене зі слов. весь — «село»), Сарвавадін — «Всевідаючий», «Всевідо» або «Всеповідуючий» (пор. укр. відати, яке має значення і «знати», і «оповідати»); Дурґа, дружина Шіви: Сарвеші, Сарвешварі — «Богиня всіх», Сарвані — «Вседосконала», Сарваджня — «Всезнаюча» (санскр. jnyana, синонім — vidya, тотожне укр. знання, синонім — відання) тощо (HN, 374–376).
З інших імен: Сарвашравас — «Всеславний», «Всеслав»; Сарвакарма, «Всечинець», «Всероб» — внук ведійського царя Судаса; Сарва-кама-дуґха, «Всіма-бажаннями-дійна» (санскр. dugha від санскр. duh — «доїтися», «давати молоко», а також — «сповнювати бажання») — ім’я чарівної корови, дочки Сурабги, праматері корів. Чотири доньки-корови Сурабги живуть у чотирьох сторонах світу й підтримують кожна свою сторону. Сарва-кама-дуґха підтримує північну сторону світу — найбільш благочестиву, охоронцем якої є Кубера, бог багатства. Батьком Кубери й Равани був мудрець Вішравас (слов. Віслав, Веслав, жіночий варіант — Віслава); бог кохання Кама, ім’я якого відбите в іменах боспорських цариць Камасарія і Комосарія (IV ст. до н.е.), має і ім’я Сарватапана — «Всепалитель» (санскр. tapana — «жара», «спека» від санскр. tap — «бути гарячим», «гріти», споріднене з укр. топити — «розводити вогонь», «нагрівати» й тепло, теплий); Сарвадаман — «Всескоряючий», син царівни Шакунтали й царя Душ’янти, за іншим іменем якого — Бгарата названа країна, відома світові як Індія.
Сатавіра — «Істинний герой». Санскр. sata — «дійсний», «істинний», «справжній», «надійний», споріднене з укр. суть — «істина», <416> «правда», посутній — «істинний», «справжній». Досить поширений компонент в іменах: Сатачіта — «Істинномудрий», Сатадева — «Істинний бог», Сатапала — «Істинний захисник», Сатарупа — «Справді прекрасний», Сатавант — «Правдивий» тощо. За своїм предком Крішна мав ім’я Сатвата, а ядави-данави й собі мають назву — сатвати, тобто «чеснотливі», «істинні», «правдиві». Балтійські ятвяги-дайнови теж мають третю назву — судовити, судова.
Ім’я Саті (жіноча форма від sata) — «Істинна», «Віддана» мала донька бога-отця Дакші, яка всупереч батьковій волі забажала вийти заміж за Шіву. Розгніваний Дакша не запросив Шіву на жертвоприносини, а Саті від ганьби кинулася в жертовне багаття. Знетямлений Шіва відтяв Дакші голову і з безживною дружиною на руках почав несамовитий танок. Щоб припинити його, Вішну розітнув тіло Саті на 50 частин, які впали в різних частинах землі й стали місцями прощі. Згодом Саті відродилася до життя вже як Ума, дружина Шіви.
Терміном саті означається чеснотлива дружина, віддана чоловікові, а також звичай самоспалення вдови на поховальному багатті загиблого чи померлого чоловіка (заборонений законодавчо 1829 р.). З компонентом Саті утворено низку імен, зокрема, на означення Шіви: Сатінатха — «Владика Саті», Сатіндра — «Індра (тобто Цар) Саті» тощо.
Саувіра — «Сувірин», «Належний Сувірі». Див. Сувіра. Елемент Саувіра найчастіше входить в імена на означення Джаядратхи, знаменитого царя сіндів-сувірів, ім’я якого означає «Переможна колісниця». Джаядратха — один із претендентів на руку царівни Драупаді, яка стала спільною дружиною п’ятьох братів-пандавів, оскільки змагання на її сваямварі виграв Арджун, наймогутніший із пандавів. Джаядратха і його плем’я билися проти пандавів на боці кауравів. Оскільки його країна мала назви Сіндгу й Саувіра, як і його народ, то Джаядратха мав імена Саувіраджа — «Народжений Сувірою», Саувірараджа — «Цар Саувіри (країни)», Сіндгупаті — «Владика Сіндгу (країни)», Сіндгураджа — «Цар Сіндгу», Сіндгу-саувіра-бгарта — «Захисник сіндгу-сувірів» тощо. Є також жіноче ім’я Саувірі — «З роду Сувіри» або «Сувірка» чи «Сіндянка» (HN, 384, 389).
Нагадаємо, що в античні часи на теренах історичної України існувало дві країни сіндів (Сіндики): на Таманському півострові і в низів’ях Дніпра (Сіндська Скіфія). Тутешні сінди виявляють спорідненість з українськими сіверами, що підтверджує: українські сінди мали другу назву сувіри, як і в Індії.<417>
Сахасравіра — «Тисячосилий герой». Санскр. sahasra — «тисяча», найчастіше вживане для означення найголовніших богів, особливо Вішну: Сахасрабгуджа — «Тисячорукий» (таке ж ім’я має і Дурґа, дружина Шіви); Сахасрадріша — «Тисячозорий» (санскр. drisha споріднене з укр. зрити — «бачити» та зір); Сахасраджіт — «Тисячопереможний»; Сахасракша, Сахасранетра — «Тисячоокий» (санскр. aksha, хінді ankh тотожні укр. око); Сахасранама — «Тисячоіменний» (санскр. namah — «ім’я», «назва» споріднене з укр. найменування, англ. name); Сахасрапада — «Тисячокрокий» (санскр. pada — «нога» споріднене з укр. п’ята); Сахасрамурдган — «Тисячоликий» (санскр. murdha, murdhan — «обличчя», «голова», «лик» споріднене з укр. морда; murdha тотожне санскр. murti — «зображення», «подоба», «образ». Інд. Крішнамурті, Крішнамуртін (крішна — «чорний») тотожне укр. Чорномаз (маз споріднене з хінді mukh — «обличчя», «голова», «лик», пор. чумазий — «темноликий»).
Шіва має імена Сахасрада — «Тисячодайний», Сахасрахаста — «Тисячорукий» (санскр. hasta «рука» = укр. кисть); Сахасралочана — «Тисячооокий». Бог Індра: Сахасраґу — «Тисячокоровий», «Тисячобикий», Сахасранаяна, Сахасрачакшус — «Тисячоокий»; Сонце: Сахасрарчіс, Сахасрамшу, Сахасрабгану, Сахасракара — «Тисячопромінне» тощо (HN, 351–352).
Сувіра — «Могутній герой». Санскр. su (іран. hu, грец. eu) — префікс, надає основному слову вищу якість і означає «дуже», «вкрай», «винятково». Сувіра — ім’я Шіви й Джаядратхи, царя сіндів-сувірів. Його мають міфологічні й епічні персонажі: сини царів Девашраваса (слов. Девослав, Дивослав), Шібі та Дьютімана. Український відповідник — ім’я Севір. Ім’я Сувіра мав родоначальник племені сувірів, яке в епосі ототожнюється з сіндами, тому країна сіндів — Сіндгу має і назву Саувіра — «Країна Сувіри». Етнонім сувіри, в свою чергу, тотожний етнонімам кімери й сівери.
Елемент Su винятково вжитковий в індійських іменах, тому наведемо лише деякі приклади: Сушравас — «Преславний» (слов. Сеслав); Супрія — «Винятково приємний»; Суґріва — «Прекрасношиїй» (ім’я коня Крішни, де санскр. griva — укр. шия, грива); Суґопта — «Могутній захисник» (пор. укр. прізвища Хопта, Гоптар); Субала — «Могутньосилий» (те саме bala — «сильний», «дужий», що і в іменах Баладева, Балавіра, Балабгадра й українських прізвищах Баль, Балвір, Балбир, Балбиренко, Болудей, Білдей тощо); Субгадра — «Винятково чеснотлива» (ім’я сестри Крішни й Балавіри; bhadra має і форму bhadraka, а в <418> Криму є річка Бадрак); Субграта — «Справжній брат» (санскр. bhrata — «брат»); Сучандра — «Прекрасний Місяць» (пор. укр. прізвище Шандра й похідні від нього, а також річку й село Шандра на Київщині); Судас — «Щедрий (на пожертву богам)», пор. сучасні українські прізвища Судас, Сдасюк; Судева — «Істинний бог» (санскр. deva, хінді dev — «бог» в українських прізвищах відбите як дей, наприклад, санскр. Баладева, хінді Бальдев — укр. Болудей, Білдей); Судгіра — «Премудрий» (санскр. dhira, хінді dhir — «мудрий» споріднене з іменем київського князя — Дір; Sudhir тотожне укр. Сидір); Судіпта — «Винятково сяючий» (пор. укр. прізвище Диптан); Сухаста — «Прекраснорукий» (санскр. hasta — «рука» споріднене з укр. кисть); Сухріда — «Винятково щирий/душевний» (санскр. hrida споріднене з укр. серце та англ. heart); Суджала — «Прекрасноводий» (пор. укр. Супій, при тому, що в санскриті peya — «вода», досл. «те, що п’ють»; пор. також назву скіфської святині на Південному Бузі — Ексампей); Санскр. jala, хінді jal — «вода» відбите в кримських назвах Джолман (ручай) і Джалман (населений пункт). Очевидно, сюди ж і Ялта, що має і форму Джаліта — тоді ця назва означатиме «Водна», «Щедра на воду». У Пенджабі річка Джелам); Суджата — «Шляхетнородий», Шляхетнорода» (значеннєво тотожні іменам Євген і Євгенія); Сукшатра — «Могутньосилий» (санскр. kshatra, хінді kshatr, іран. hshahr — «сила», «влада», «воїнський стан», з якими споріднене наше цар і численні прізвища Цар, Царко, Царик, Царук, Царчук, Царенко, Царченко, Цариченко тощо; предки теперішніх носіїв цих прізвищ належали до кшатрійського, тобто воїнського стану); Сумідга — «Щедродайний» (санскр. midha — «пожертва», «підношення» споріднене з укр. мзда) тощо (HN, 403–428).
Сураправіра — «Наймогутніший серед богів». Таке ім’я мав син Аґні — Тапа (споріднене з укр. тепло, теплий, теплота тощо). Санскр. sura, тотожне deva, — «бог», а також «Сонце-Сур’я». Щодо pravira див. Правіра. Сура в індійській міфології — богиня хмільного напою, дочка бога Варуни, покровителя царської влади й воїнського стану, тотожного Дажбогові. Сура й сам напій (суриця «Влесової книги») — його вживали тільки царі й воїни. Відомий лікар-фітотерапевт Євген Товстуха з Яготина вважає суру-сурицю священним напоєм праукраїнців і подає кілька відновлених рецептів його (УНМ, 317–321).
Ім’я Сурі — «Сонцева», «Богосонцева» має Кунті, дружина царя Панду (пор. укр. прізвище Пандай і річку Панда в Криму), батька <419> пандавів, яка непорочно, ще до заміжжя народила від Сонця-Сур’ї могутнього воїна Карну, котрий бився проти пандавів, тобто своїх братів.
Сура — активний компонент у творенні імен, зокрема: Сураґірі (синонім — Деваґірі) — «Гора богів» (санскр. giri тотожне укр. гора); Сурапрія — «Любий богам» (санскр. priya споріднене з укр. приємний, приязний); Сурамітра (синонім — Девамітра) — «Бог Мітра» (Мітра — ще ведійський бог Сонця і Мирного договору на слов’янському грунті прибрав форми Мир і відбився в українських іменах Радомир, Яромир, Мирослав, Володимир, назвах Миргород, Миропіль, Мирогоща, Миронівка і в терміні мир на означення громади); Сурананда — «Утішливиця богів» (ріка, пор. в Україні численні ріки Сура, Сурка, Сурова, Сурів, Суржа, Суржівка, Сурачин, Суропата, Сурмиця, Сурмачка тощо (СГУ, 540); священна Ґанґа має назви Сурадгуні — «Ріка богів», Сурала — «Божа», «Належна богам», Суранімнаґа — «Ріка богів», Суравахіні — «Суроносна», Сурішварі — «Богиня богів» тощо); Сурапаті — «Ватажок богів», Індра (санскр. pati споріднене з укр. батько, рос. батя); Сурастрі — «Божественна жінка», «Красуня» (санскр. stri — «жінка» споріднене з укр. сестра); Суравара — «Муж серед богів» (санскр. vara — «муж», «чоловік», «жених», «самець», споріднене з vira, відбите в назві Сквира/Сквара); Сурендра — «Цар богів» (ім’я Індра може вживатися і в значенні Цар, Владика, оскільки Індра був царем богів і ватажком небесного воїнства). Імена із Сура, окрім Індри, мають Вішну, Шіва, Дурґа, Брихаспаті, Варуна, Аґні, інші найголовніші боги й персонажі індійської міфології (HN, 419–422).
Танавіра — «Могутній статурою». Санскр. tana — «тіло», «статура».
Трілокавіра — «Богатир трьох світів», «Герой на три світи». Таке ім’я одного з буддійських божеств. Санскр. triloka (tri — «3», loka — «світ») — «три світи», «трисвіття». В індійській міфології три сфери світобудови — небо, земля і повітряний простір між ними. Найбільш важливою вважалася проміжна сфера — вона з’єднувала небо й землю. Кожна сфера може й собі поділятися на 3 частини. В індійській міфології частий поділ на трійки: трімурті — божественна трійця (Брахма-творець, Вішну-захисник і Шіва-руйнівник), що втілює давню ідею троїстості і триєдиності божественних сил (пор. слов. Триглав, Троян, Трійця); трішула («тришило») — тризуб, у якому праве вістря — Брахма, ліве — Вішну, середнє — Шіва; Тріпура («Тримісто») — три колись окремі міста асурів, зведені в одне, яке зруйнував Ші<420>ва вогненною стрілою (назва Тріпура споріднена з назвою Трипілля) тощо. У «Ріґведі» відбито уявлення про два світи — земний і небесний.
Компонент triloka входить у важливі соціальні, релігійні терміни, назви й імена божеств, надто Шіви, який і зображається з трішулою-тризубом: Трілоканатха — «Владика трьох світів», Трілокатман — «Душа трьох світів». Ім’я Трілокеша (triloka+isha «бог»), «Бог трьох світів», стосується Шіви, Вішну й Сонця, Трілокачандра — Місяця. Інша форма слова triloka — trailokуа, яке й собі творить низку імен: Трайлок’ябандгу, «Родич трьох світів» — Сонце; Трайлок’янатха, «Цар трьох світів» — Рама або Крішна; Трайлок’явікрамін — «Переможець трьох світів», Трайлок’ядеві — «Богиня трьох світів», Трайлок’япрабга — «Світло трьох світів» тощо (HN, 440, 442).
Уґравіра — «Грізний герой». Санскр. ugra — «грізний», «суворий», «могутній», «неподоланний». Поширений компонент в іменах, особливо Шіви: Уґра — «Суворий», «Грізний»; Уґраретас — «Грізнозбройний», Уґратеджас — «Грізнопокутний», Уґреша — «Грізнобог». Дружина Шіви: Уґрачанда — «Грізношалена», Уґракалі — «Грізна Калі» або «Грізна Чорна» (Калі, «Чорна» — ще одне ім’я дружини Шіви), Уґрачаріні — «Грізнокрокуюча» тощо. Їхні діти мають імена Уґрапутра — «Син Уґри» або «Грізний син», ім’я Сканди, інакше Карттікеї, бога війни, сина Шіви (пор. українські прізвища Путра, Путря, Путренко тощо), Уґрадухітрі, Уґрадухітар — «Дочка Уґри» або «Грізна дочка» (санскр. duhitar споріднене зі слов. дщерь). Індра має ім’я Уґрадганван — «Грізнолукий», Вішну — Уґранарасімха, «Грізний Нарасімха» (Нарасімха, «Людинолев» — четверте земне втілення Вішну в подобі людинолева), Крішна — Уґрасенані, «Грізний воїн», Місяць — Уґрачарін, «Швидкойдучий», священна Ґанґа — Уґрашекхара, «Корона Уґри (тобто Шіви)». Ім’я сходить до міфу, коли Ґанґа, яка текла на небесах, спустилася на землю, а щоб її води не нашкодили землі, їх спершу прийняв на голову Шіва; санскр. shekhara — «корона» і його синонім mukuta споріднені з українським прізвищем Шекера й іменем Микита.
З інших імен відзначимо імена: Уґрашравас — «Угрославний», тобто «Шівославний» (слов. Уґрослав, Шівослав; оскільки Шіва тотожний Рудрі, а ведійський Рудра тотожний слов’янському Роду, то й Родослав; можливо, що й слов. Горислав тотожне санскр. Уґрашравас); Уґрабгата — «Грізний воїн». Санскр. bhata, хінді bhat — «воїн» може бути споріднене з винятково вжитковим в <421> українських прізвищах компонентом Бут (Бут, Бутко, Буткевич, Бутенко тощо), зважаючи, що й українці, як індійці та скіфи, знали чотиристановий суспільний поділ — одним із станів і був воїнський, кшатрійський); Уґраданда — «Сувороскипетрий». Санскр. danda — «кий», «посох», «жезл», «скипетр» виступає як символ влади й покарання; античні автори засвідчують в Україні індоарійців-дандаріїв — «києдержців», а в Криму ІІ-IV ст. фіксується таврське місто Дандака, назва якого значеннєво тотожна назві Київ (детальніше: ТРС, 18–27); Уґрадева — «Грізний/Суворий бог» (санскр. deva, хінді dev — «бог» у формі дей відбите в українських прізвищах Дей, Болудей, Білдей, Матирдей тощо) і боспорських написах початку І тис.: Балодей, Гермодей, Карідей, Посідей, Сакдей, Хардей тощо); Уґрарава — «Грізноревний» (санскр. rava — «рев», «ревіння» споріднене з укр. рев, ревти; ім’я Раван, що його мав злий демон, викрадач царівни Сіти, дружини царевича Рами, означає Ревун) тощо (HN, 450–451).
Удаявіра — «Дедалі могутніший герой». Санскр. udaya — «підйом», «зростання», «процвітання», «блиск», «велич». Творить низку імен, у яких виступає першим елементом: Удаядітья (udaya+aditya «сонце») — «Сонце, що сходить і набирає сили», Удаятунґа — «Цар гір», Удаїн, «Той, що сходить», «Сходжувач» — Вішну; Удаяна, «Величний» — цар, популярний герой фольклорних і літературних творів. Побутує окреме ім’я Удая, Удай. Його мав відомий в історії раджпутський князь Удай Сінх, правитель князівства Мевар. Він звів столицю і назвав її Удайпур — «Місто Удая», у зв’язку з чим привертає увагу назва Одайпіль на Київщині (Тетіївський р-н), де маємо й інші топонімні та гідронімні сходження з Раджастханом. Індійська міфологія знає Удайґірі — «Гору сходу (сонця)» — з-за неї нібито щоранку встає сонце. А в Україні є Удай-ріка. Тут могли змішатися два фонетично близькі санскритські слова: udaya — «сходження», «зростання» та uda, udaka, udan — «вода», відбите в назві української річки. Так, Лакшмі, дружина Вішну, має імена Удаканья — «Водна діва» й Удасута — «Народжена з води» (Лакшмі, як і Афродіта, постала з морських вод, коли боги й асури сколочували океан, щоб повернути втрачені під час потопу скарби). Удасута також — назва Двараки, столиці-острова Крішни; після смерті якого вона пішла під воду.
Харавіра — «Всездоланний герой». Санскр. hara (хінді har) — «завдавач поразки», «нищитель». Хара — ім’я Шіви або Аґні. В сучасних індійських мовах har має <422> значення «бог», «всевишній», тож ім’я Харавіра (хінді Харвір, пендж. Харбір) може означати й «Божественний герой». Харадева (хінді Хардев) може бути ім’ям Шіви або Крішни, воно має паралелі на українському терені. У списках боспорських імен, датованих ІІІ ст., поряд з іменами Балодей (санскр. Баладева, укр. Болудей, Білдей) і Ґосак (хінді Ґосак, санскр. Ґошак, укр. Козак) зафіксоване й ім’я Хардей, тотожне санскр. Харадева й хінді Хардев. Імена Хар, Харко, Харлан, Харечко та похідні від них численні прізвища (усіх майже 300) засвідчені в запорозьких козаків.
Компонент Хара/Хар у значенні «Шіва» часто входить до так званих «парних» імен, коли до нього долучається інше божество: Харешвара, Харанараяна — «Шіва й Вішну» (Нараяна — одне з імен Вішну-Крішни), Харендра — «Шіва й Індра», Хараґовінда — «Шіва й Крішна» (Ґовінда — одне з імен Крішни, близьке за значенням до іншого імені Крішни — Гопал, Ґопала, теж відбитого в запорозьких козаків), Хараґаурі — «Шіва й Парваті»; Ґаурі — одне з імен дружини Шіви, найбільш відомі імена якої — Деві, Махадеві, Дурґа, Парваті, Ума; деякі з них і собі відбиті на українському терені.
Іноді через компонент Хара означається інше божество: Харапрія, «Улюблениця/Кохана Шіви» — Парваті, Харасуну, «Син Шіви» — бог війни Карттікея, Харасакха, «Товариш Шіви» — бог багатства Кубера (обидва божества живуть у Гімалаях), Харачудамані, «Коштовна окраса Шіви» — Місяць (зачіску Шіви прикрашає півмісяць), Харашекхара, «Корона Шіви» — священна Ґанґа (її прийняв на голову Шіва, коли вона спадала з небес). Одне з 7 священних міст Індії має назву Хардвар, «Двері Шіви», воно раніше називалося Ґанґадвара (санскр. dvara = укр. двері) — «Двері Ґанґи», бо тут річка витікає з гір на рівнину (HN, 146–147).
Чандавіра — «Завзятий герой». Санскр. chanda — «шалений», «завзятий», «несамовитий». Частий компонент в іменах на означення Шіви й Дурґи, надто Дурґи, яка має імена Чанда, Чанді, Чандіка. Інші імена дружини Шіви: Чандаґханта — «Несамовитодзвонна», Чандамунда — «Убивця Чанди» (Чанда — асур, убитий Дурґою), Чанданаїка — «Приборкувачка Чанди (асура)», Чандаваті — «Несамовита», Чандоґра — «Несамовита й грізна» тощо. Шіва має імена Чандіпаті, Чандешвара — «Володар Чанді-Дурґи». З інших імен відзначимо: Чандашакті — «Могутність Чанди-Дурґи» (shakti тут той самий компонент шак/сак, що в іменах Шаквара, Шакдева тощо), Чандабала — «Несамовитосилий» (компонент bala той са<423>мий, що в іменах Баладева, Балавіра, Балабгадра. Ім’я Чандідаса — «Раб Чанді» тотожне імені Калідаса, що його мав знаменитий санскритський поет V ст., твори якого перекладали українською Павло Ріттер і Гнат Хоткевич (HN, 83–84).
Чанда — і річка в Індії.
Шатавіра — «Стогеройський», «Стосилий герой». Ім’я Вішну, який також має імена Шатадгаман — «Стоформний», Шатананда — «Стовтішний», Шатаварта — «Стокучерий» (санскр. varta споріднене з укр. вертіти), Шатаджіт (також ім’я сина Крішни) — «Стозвитяжний», «Всепереможний» тощо.
Санскр. shata, хінді sat — «сто», «дуже багато», «безліч». Один із найуживаніших числівників при творенні індійських назв та імен, особливо божеств. Індра: Шатакрату (споріднене з укр. стократ) — «Стосилий», Шатаманью — «Стогнівний». Шіва: Шатаґхні — «Стозбройний», Шатаджіхва — «Стоязикий». Дурґа: Шатакші — «Стоока», Шатамукхі — «Столика». З інших імен слід відзначити Шаташравас (синоніми — Шатакірті, Шатаяшас) — «Стославний», «Стослав»; Шатаґу — «Стобикий», «Стоволий», «Стовіл»; Шатаратха — «Стоколісничний» (батько Рами, героя «Рамаяни», звався Дашаратха — «Десятиколісничний»); Шаташрінґа — «Сторогий» (відлюдник, який прокляв царя Панду, батька пандавів), також назва гори; Шатапаті — «Ватажок сотні», «Сотник»; Шатапада — «Стоногий», «Стоп’ят» (санскр. pada — «нога» споріднене з укр. п’ята), Шатапатха — «Стопутній» (санскр. patha, хінді path споріднене з укр. путь та англ. path), Шатапутра — «Стосинний» (санскр. putra — «син», пор. українські прізвища Путра, Путренко), Шаташакха — «Стогалузий» (санскр. shakha — «гілка» споріднене з укр. сук), Шатамурдган — «Стоголовий», «Столикий» (санскр. murdha, murdhan — «обличчя», «голова», «лик»; пор. укр. прізвище Мордань), Шатачандра — «Стомісяцевий», «Гарний, як сто місяців» (санскр. chandra — «місяць» і укр. прізвище Шандра, село і річка Шандра на Київщині).
Назва річки Шатадру — «Стобіжна», «Стопотічна» в Пенджабі значеннєво тотожна назві української річки Стоход (HN, 377–380).
Ядувіра — «Герой з роду Яду», ім’я Крішни. Санскр. yadu — «провидець», «віщуватель», «жрець». Яду — давній герой, згадуваний у ведах, з племені яду. В епосі Яду — старший із двох синів царя Яяті від дружини-брахманки Деваяні (другого звали Турвашу); від дружини-кшатрійки Шарміштхи Яяті мав трьох синів — Ану, Друх’ю <424> і Пуру. Яду — родоначальник ядавів, «нащадків Яду», з яких походили Баладева й Крішна. Через це Крішна має низку імен з Яду: Ядудваха — «Опора ядавів», Ядукумара — «Царевич-ядав», Ядунатха, Ядупаті, Ядураджа — «Владика ядавів», Ядупунґава — «Бик ядавів», Ядушрештха — «Найславніший з ядавів», Ядусукхаваха — «Ощасливлювач ядавів», Ядуттама — «Найкращий з ядавів», Ядувамшавівардгана — «Примножуючий рід ядавів» тощо.
Є імена Крішни і з компонентом yadava — «ядави»: Ядава — «З ядавів», «Ядавич», Ядавапракаша — «Світло ядавів», Ядаваґр’я — «Перший з ядавів», Ядавапутра — «Син ядавів», Ядаварая — «Цар ядавів», Ядавашардула — «Тигр ядавів», Ядавендра — «Індра серед ядавів» (Індра — цар богів і ватажок небесного воїнства, тож indra означає і «цар»), Ядавешвара — «Владика ядавів» тощо.
Деякі імена з цими компонентами мають інші персонажі, причетні до ядавів: Ядумані — «Окраса роду Яду», Ядунандана — «Нащадок Яду» (ім’я Акрури, що допомагав Крішні в боротьбі проти Канси, свого дядька, котрий прагнув звести небожа зі світу), Ядаві, «Ядавчанка» — богиня Дурґа (за міфами, вона допомогла врятувати Крішну й Баладеву від зазіхань Канси на їхнє життя) тощо (HN, 509).
Індійські ядави тотожні літописним ятвягам. Одним із доказів цього те, що ядави мають назви сатвати й данави, а ятвяги — судовити й дайнови. Не виключено, до ятвягів сходить жіноче ім’я Ядвіґа.
В Україні наявні назви Ятвяги, Ятвязь, Ятвіж. Серед запорозьких козаків засвідчено прізвища Ядута і Єдута.
Яшовіра — «Славетний герой». Санскр. yashas — «слава» тотожне слов. слава й санскр. kirti й shravas, теж активним у творенні імен. Яшода — «Славодайна», «Славодавиця» — прийомна мати Крішни й Баладеви, яка зростила обох, інше її ім’я Яшоматі — «Славна». Ім’я Яшода мала й богиня Дурґа; Яшодгара, «Славодержець» — син Крішни й Рукміні (у зв’язку з балтизмами в ареалі Сквири пор. литовське прізвище Рукмане), якого ще звали Яшовара — «Славний муж». Яшомадгава — «Славний Мадгава», ім’я Крішни. Вішну колись здолав демона Мадгу («Мед»), тому й отримав епітет Мадгава; ним стали означатися його нащадки (HN, 513). <425>
Заратуштра (в «Шахнаме» Зардушт, у греків Зороастр) — засновник зороастризму, давньої іранської релігії. Міфологізована біографія Заратуштри стисло така: син Порушаспи з роду Спітами, як божественна винагорода батькові за чавлення священної хаоми (інд. сома). У 30 років на Заратуштру зійшла «істина праведної Віри», йому явився Ахура Мазда — Господь Мудрий, пророком якого він і стає. Поніс нову віру одноплемінцям, але ті не прийняли її і самого його прогнали. 12 років блукав світами, а в 42 роки прийшов до бактрійського царя Віштаспи й навернув його з дружиною та найближчими родичами до своєї віри. Тричі одружений: батько трьох синів і трьох доньок. У 77 років загинув від руки вбивці-іновірця під час молитви.
«Авеста» не каже, де народився Заратуштра. Як на пехлевійське датування, Заратуштра жив за 258 років до Іскандера — Олександра Македонського. Дослідники здебільшого й виходять із цієї віхи і датують його життя VII ст. до н.е. Ті ж пехлевійські джерела кажуть, що Заратуштра спершу був жерцем давньоарійської релігії. У «Гатах» (розділ «Авести», приписуваний пророкові) він називає себе заотар (санскр. hotar), а це — головний жрець при релігійних обрядах. Називає він себе й mantran — «творець мантр», «мантрист» (санскр. mantra — «молитва»), що теж промовляє за його жрецтво. Належність його до жрецького стану засвідчують, як на нас, і деякі інші факти. Зокрема, назва роду його, Спітама, сходить до основи зі значенням «білий», спорідненої з санскр. shveta «білий», «світлий» та укр. світлий. Вона відбита в назві вірменського міста Спітак (санскр. Шветака, хінді Шветак), зруйнованого страхітливим землетрусом, і в слов’янському жіночому імені Світлана (у сучасних індійців теж побутує жіноче ім’я Швета). А білий колір в індоєвропейських народів символізує чистоту й святість, він, як правило, пов’язується зі жрецьким станом. Тоді як колір воїнського стану — червоний, а землеробського — жовтий.
Через позірну подібність грецизованої форми імені — Зороастр із грец. астрон «зірка», про<426>рока іноді називають астрологом-зоречитом або чаклуном-чародієм. Тому ім’я Зороастр тлумачилося як «Золота Зірка», а вчення пов’язувалося з астральними культами.
Іраніст Алім Гафуров каже: «Не скажеш, що про пророка маздеїзму зовсім немає даних. Їх навіть чимало. Так, відомо, що оселя його батька стояла на березі великої ріки, яка мала епітет «Дайна», що він мусив тікати від переслідувань, що його самого і вчення його підтримав цар Віштаспа. Проте ці дані такі уривчасті й неповні, що з них можна будувати лише припущення про те, де народився Зороастр, його час і особистість. Усе, пов’язане з Зороастром, і досі викликає суперечки — навіть його ім’я».
Ім’я Заратуштра тлумачать то як «Старий Верблюд», то як «Власник старих верблюдів». А.Гафуров продовжує: справді, ім’я Заратуштра може складатися із зарат «старий» і уштра «верблюд». Але природніший переклад — «Старий Верблюд» чомусь нікого не задовольняє. Певно, сьогодні не зовсім сприйнятне те, що людину іменують за назвою тварини та ще й із таким прикметником. Вважалося, що коли Заратуштра виходець зі скотарської родини, то й ім’я мусило відбивати причетність до худоби. А тим часом називання дітей за тією чи іншою твариною досить звичайне серед скотарів. Тюркські народи й нині можуть назвати хлопчика Кучкар — «Баран». Заратуштра й отримав ім’я із значенням «Старий Верблюд», бо так батьки прагнули забезпечити синові довголіття. І хоча в сучасних іранців уштур — «верблюд» щодо людини має глузливий відтінок, колись верблюд неабияк цінувався за свої витривалість і невибагливість (ЛК, 78–79).
Іраніст М.Стеблін-Каменський вважає, що це типове селянське ім’я: «Це на перший погляд дещо дивне значення прибирає особливого змісту, коли згадати ще кілька давніх іранських імен, серед них і згадувані в «Авесті», які мають вочевидь зневажливий відтінок: «Не-швидко-верблюдий», «Кепськокінний», «Худобикий» тощо… Подібні імена — з так званих імен-оберегів, захисних, охоронних імен, непривабливість яких має одігнати від дитини злі сили, вони й досі зустрічаються в іранських та інших народів Середньої Азії» (ЗМ, 19).
На жаль, цитовані автори грішать неточностями й натяжками. Вони чомусь висновують, що Заратуштра походив із селянської чи скотарської родини, хоча насправді він — зі жрецької верстви, про що той сам не раз недвозначно каже. А це істотно, бо <427> імена суспільної верхівки відбивали інші уявлення, тож і творилися по-іншому, аніж імена простолюду. Наречення скотарських чи селянських дітей — одне, а наречення дітей зі жрецького чи воїнського стану — зовсім інше. Перші мали, як правило, одноосновні, стилістично занижені імена, другі — двосновні й пафосні. Імена-композити — пріоритет суспільної верхівки, жрецького й воїнського станів. Ім’я вихідця зі жрецького чи воїнського стану мало бути соціально значимим, містити глибокий зміст й відбивати світотворчі уявлення. Скорше за все, так звані «зневажливі» імена насправді цілком нормальні, просто вони неправильно тлумачені або в них неточно визначені елементи, звідки й хибне тлумачення. Наше знайомство з давньоіндійським та давньоіранським іменотворенням дає підстави усумнитися в тому, що згадані автори мають слушність.
Польський мовознавець Олександр Брюкнер цілком слушно зазначав, що складні імена в індоєвропейських народів творилися згідно з первісним арійським способом. Тобто з урахуванням усього комплексу світотворчих, релігійних, соціальних уявлень. Іраніст і скіфолог В.Абаєв відзначає, що улюблені імена в скіфів і давніх персів — якраз із двох самостійно значимих основ. Як, до речі, і в слов’ян та індійців, балтів і греків. Ім’я Заратуштра двоосновне, і вже з цього видно, що його носій — представник суспільних верхів. Воно певною мірою відбиває дуальність, дихотомність, двоїстість усесвіту, а це — основоположне поняття в зороастризмі.
Друга суттєва особливість, яку слід мати на увазі, що ідеологія зороастризму відбивала світогляд не кочового, скотарського, а землеробського, осілого населення. Тому важко уявити, щоб ім’я Заратуштра означало «Старий, Немічний чи Нікудишній Верблюд». Таке значення імені справді дивує, воно незадовільне ні семантично, ні мотиваційно. Бо ім’я постаті такого рівня, як Заратуштра, мало б відбивати якийсь істотний аспект тогочасних уявлень чи реалій, воно мусило бути соціально значимим і високостатусним. Як це засвідчує хоча б ім’я Ґаутам в індійського Будди, майже сучасника Заратуштри й теж творця нової, нині найбільшої за кількістю віруючих релігії — буддизму.
Як видно зі сказаного, можливості задовільно й умотивовано пояснити ім’я Заратуштра на іранському грунті нібито вичерпані. Тому очевидно, що для належного й переконливого витлумачення його необхідно шукати якихось нових шляхів і підходів.<428>
Уявлення, міфологія і мова «Авести» винятково близькі до уявлень, міфології і мови «Ріґведи», так званого ведійського санскриту, інакше — ведійської мови. Тому не тільки правомірно, а й украй необхідно залучати індійські факти для витлумачення або кращого зрозуміння тих чи інших іранських реалій. Це повною мірою стосується й імені Заратуштра.
Його, як згадувалося, розкладають на Зарат + уштра, де уштра — «верблюд», а зарат — «старий». Тобто ім’я тлумачиться як «Старий Верблюд». Значення, як на сучасне сприйняття, справді не дуже піднесене, навіть глузливе, якщо не зневажливе. Тому не виключено, що хоча компоненти в імені Заратуштра і виділені правильно, але якісь істотні значеннєві нюанси лишилися поза увагою дослідників і не залучилися до тлумачення. Саме ці нюанси й допомагає з’ясувати санскрит, який знає обидві складові імені Заратуштра.
Санскр. usra, ustrа, ushtra найперше означає самець, бик, тур, корова, буйвіл, а вже тоді — верблюд. Usra — «корова» і «бик», а ще — «вранішня зоря», «промінь», «світлий», «ранковий», «світанок», «ранок» (СРС, 132), споріднене з рос. утро.
Знає санскрит і слово jarat — «старий», якому тотожне іран. zarat, з ним навіть є кілька важливих епічних і міфічних імен, що підтверджує побутування і вжитковість в індійських іменах цього компонента (HN, 171), як і в іранських. Щоправда, імені Джарат-уштра санскрит не фіксує, зате дає словосполучення jarad-gavа, де gava тотожне ushtra й теж означає «бик». Jarad-gava справді означає старий бик, старий віл. У jarat кінцеве глухе t перед дзвінким приголосним g в gava стало дзвінким d (за правилом сандгі). Отож jarad-gava — етимологічно-семантичний двійник імені Заратуштра в разі, якщо уштра — саме «бик», а не «верблюд». А слово gava добре відоме іранцям. Одна з іранських областей в «Авесті» — Gava, інші назви якої Ґава Соґдійська, Согд, Согдіана. Саме в Ґаві, як на В.І. Абаєва, й народився Заратуштра. Ґава означає «Країна Бика», як і Согд-Согдіана. Назви Русь і Україна, нагадаємо, теж «Країна Бика».
Gava (хінді gau) — «бик» добре відоме й індійцям. Воно відбите в імені Ґаутам (Ґаутама, Ґотама, Ґотам), що його мав Будда, майже сучасник Заратуштри. І хоча походив Будда не з жрецького, а з воїнського стану, був царевичем, він, як і Заратуштра, належав до суспільних верхів. Ім’я його теж двокомпонентне — Gau + tam, де <429> tam — суфікс, що надає вищу якість основному слову, тобто gau. Тож Ґаутам — «Найяріший Бик», «Наймогутніший», досл. «Найбичіший». Це суто воїнське ім’я, а порівняння воїна, царя чи бога з биком-туром звичайне для багатьох епосів: шумерського, скандинавського, індійського, іранського, українського. У «Слові» епітети яр-тур, буй-тур означують вищу воїнську доблесть.
Ми вже знаємо, яку роль відігравав бик в уявленнях стародавніх народів. Він має світотворчі якості, уособлює дгарму, праведність, закон, на бикові-дгармі тримається світ. Бик на царському стязі засвідчував відданість дгармі й готовність оберігати й захищати її. Божество, правитель і могутній воїн — теж бик, тур. Це підтверджує вже іранське воїнське ім’я — Рустам, що його мав уславлений богатир, вірний помічник царів-кеїв і головний персонаж «Шахнаме» Фірдоусі. І з тим же суфіксом tam, що і в імені Ґаутам. Тож суфікс tam — індоіранський, спільний для індійських та іранських мов. В іменах Рустам та Ґаутам суфікс tam спільний, а Рус і Ґау тотожні значеннєво. Рус означає те саме, що й Ґау — «Бик, Тур». Ім’я Рустам має прямий індійський відповідник — Врішотам, що знову засвідчує близьку мовну спорідненість індійців та іранців.
Санскр. Вріш та іран. Рус мають спільне походження і однакове значення. В Рустам початкове В відпало, як і в наших етнонімах руси, русь, назвах Русь, Рось, Росава, Роська тощо. Українські назви ближчі до іранської форми слова, не до індійської. Хоча відпадання початкового в властиве і індійським (врішабга — рішабга «бик»), і іранським, і слов’янським мовам (Владислав — Ладислав, Владимир — Ладимир, врожай — рожай). Втім, Україні відомі імена та назви і з початковим В. Імені Вріш «Бик», що його має індійський «скотій» бог Шіва, тотожне ім’я Влес його слов’янського колеги. Назва Бористен в античних авторів для Дніпра — передача грецькою первісного Вріш-дану, де тен — індоіранське danu «ріка», й досі збережене в назвах Дон (грец. Танаїс), Донець, Дунай, Дністер, Дніпро. Тобто Борис-тен, первісно Вріш-дану — «Бик-ріка». А сучасне ім’я Борис означає «Бик», «Тур», воно — грецька форма первісного Вріш, якому тотожні імена Рус, Влес, Велес, Власій, Влас, Улас. Імена Борис і Влас-Власій мають спільне походження й однакове значення, вони — етимологічні двійники. А іран. Рустам й інд. Ґаутам — семантичні двійники, у них однакове значення — Найяріший Бик. Обидва імені увібрали найкращі якості Бика-<430>Тура, які мусив мати справжній воїн: могутність, снагу, відвагу, несамовитість у бою, жадобу перемоги.
Ще одна популярна й водночас трагічна постать іранського епосу — Сіявуш, син бактрійського царя Кей Усана, засновник хорезмійської (і Хорезм — «Країна Бика») царської династії. Де іран. siya, siyoh — «чорний», «темний», а vush, ush — «бик» (з індоіран. uhsha-uksha; англ. ox). Тобто це воїнське ім’я означає «Чорний Бик», «Чорний Самець». Іранське ім’я Сіявуш й українське прізвище Сиваш — прямі родичі, їм значеннєво тотожні українські прізвища Чорновіл, Калнавіл, Чорноус, Чорногуз, Калакура, Калатура тощо. Тож давнім і сучасним індійцям, іранцям, українцям неабияк властиві імена й прізвища з компонентом «бик», «тур». Як і скіфам.
Таким чином, іран. zarat і санскр. jarat тотожні етимологічно, у них обох спільне походження й однакове значення. Іран. ushtra має точний санскритський відповідник, а санскр. gava — іранський. Ushtra й gava в мовах іранців та індійців — синоніми й означають «самець», «бик», а тоді вже «верблюд». Звідси й перше уточнення до узвичаєного тлумачення імені Заратуштра: уштра слід трактувати не верблюд, а бик. Іран. zarat-ushtra, як випливає із санскр. jarad-gava, найперше «старий самець», «старий бик», «старий віл», а не «старий верблюд».
Але й значення «Старий Самець», «Старий Віл» чи «Старий Бик» не прояснює, чому така непересічна постать, як Заратуштра, мала непрезентабельне, на сучасне сприйняття, ім’я. Тому лишається припустити, що іран. zarat і санскр. jarat мають якісь не завважені й не враховані при тлумаченні значеннєві нюанси.
І це припущення повністю підтверджується. Санскриту відоме словосполучення vridhoksha, синонім до jaradgava, де vridha — «старий», uksha — «бик». І тут спрацювало правило сандгі: кінцеве а першого слова, поєднане з початковим u другого, на стикові дало o. Саме vridhа проливає додаткове світло на семантику jarat. Санскр. vridha справді означає «старий», але водночас і «мудрий», vridhata — «cтарість», але і «мудрість» (ХРС ІІ, 573). Санскр. суфікс ta й укр. суфікс та тотожні (довгий — довго-та, повний — повно-та, мокрий — мокро-та). Тож санскр. vridha-ta «старість» і «мудрість» українською можна передати як старо-та й мудро-та.
Vridha в санскриті не лише «старий», «розумний», «мудрий», «кмітливий», але й «ватажок», «старійшина», «мудрець», «голо<431>ва», «найстаріший», «найшанованіший» (СРС, 617). І творить імена, де має значення могутній, видатний, мудрий, досвідчений. Жіночі імена Врідгасена «Мудросила», Врідгаканья «Мудра дочка», чоловічі Врідгакшема «Досвідчений захисник», Врідгашарма «Досконалий оборонець», Врідгашравас «Мудрослав», Врідгакшатра «Могутній (мудрістю, досвідом) воїн» — всі імена епічних царів (HN, 503–504). Останнє ім’я цікаве тим, що його має в «Махабгараті» предок Джаядратхи, царя племені сіндів-сувірів. А сінди-сувіри відомі в давнину на теренах України, зокрема, в низів’ях Дніпра (Сіндська Скіфія) і на Таманському півострові (Геродотова Сіндика). Етнонім сувіри тотожний етнонімам сівери й кімери (ТРС, 10–17).
У такому разі ім’я Заратуштра зазнає ще одного суттєвого уточнення: воно має трактуватися не в прямому значенні його компонентів як Старий Бик-Віл, а в переносному, сказати б, набутому значенні — Мудрий Віл, Досвідчений Бик, Бик-вожатай, Бик-ватаг або просто Мудрий. Що в дусі жрецьких і згадуваних воїнських імен Ґотам-Ґаутам, Рустам-Врішотам, Сіявуш-Сіявахш. І тоді ім’я Заратуштра означатиме «Мудрий Віл», «Досвідчений Бик». Тобто саме такий бик чи віл, про якого українці шанобливо кажуть: старий віл борозни не спортить. Бо старість — не лише прожиті літа, а й набуті мудрість і життєвий досвід, які можуть не раз прислужитися родині, громаді, суспільству.
Тлумачення імені Заратуштра як «Мудрий Бик», «Мудрий Віл» підтримує і рясне «бичаче» оточення самого пророка. Зороастризм і його міфологія багата на реалії, героїв та імена, пов’язані з биком. За переказами, проповіді Заратуштри було записані золотом на 12 000 бичачих шкір. Про імена Рустам і Сіявуш, назви Ґава, Согд і Хорезм уже згадувалося. Є ще ціла низка персонажів і назв «Авести» й іранського епосу, які тією чи іншою мірою причетні до Заратуштри і його вчення, мають компонент із значенням «бик»: Ґопатшах, Геуш Урван, Геуш Ташан, Гавомард, Пур-гау=Пур-тура, Тура, Туран, Уструшана тощо. Ім’я Пур-гау, зокрема, тлумачиться як «Син бика», тобто «Син героя, богатиря» (ЗМ, 496). Але санскрит знає важливий соціальний термін purogava, первісно — «передній бик», «бик-ватаг у череді», який згодом став означати «найперший воїн», «ватажок», «вождь», «цар» (СРС, 399). Саме це значення, гадаємо, і має іранське воїнське ім’я Пур-гау, тотожне Пур-тура. <432>
І вбив Заратуштру мечем затятий ворог зороастризму тур Братар-вахш, де вахш — також «бик». Вахш у давнину — Аму-Дар’я (грец. Окс), священна ріка хорезмійців. Імені Братар може відповідати санскр. bhartar — «воїн», «цар», хоча є і санскр. bhratar — «брат» (чес. bratr). Тобто ім’я Братар-вахш означає «Воїн-бик», «Воїн-тур». «Авеста» згадує про поділ індоіранців в давні часи на аріїв і турів — «биків», через що їхні країни називалися Аріан і Туран. Ім’я відомої принцеси Турандот означає Туранська дочка, Туранська діва (іран. duht, санскр. duhitar, слов. дщерь — «дочка», «дівчина»). Назвою тури або туранці нині незрідка означують тюркські народи, що тільки вносить зайву плутанину, бо насправді тюрки не мають стосунку до турів-туранців. Тюрків почали іноді називати туранцями лише з V–VI ст., з початком експансії тюркських племен в Середню Азію і далі на захід. Історики схильні гадати, що тури — ті ж арії. В усякому разі, в епосі іранці воюють з туранцями, туранці-тури виводяться як гілка саків-шаків, ворожих іранцям. Серед туранців-турів напевне були скіфо-індоарійські племена, до яких належали хозари, печеніги й половці, які виявляють мовну й етнічну спорідненість з індійськими ґуджарами, джатами й раджпутами.
Ім’я Ахурамазда (пехлев. Ормазд, монгол. Хормузд, памір. Ремузд, грец. Оромаздес, у «Влес-книзі» — Ор), отже, означає Ахура Мудрий, Бог Мудрий. Воно відбилося в українських прізвищах Гламазда (Гла+мазда), Гломозда, Гломоздин, де тільки слово Ахура зазнало відчутних фонетичних змін і прибрало вигляду Гла, а другий елемент не змінився. В Україні засвідчена й назва Гламазди.
Така категорія, як мудрість, відбита в іменах Ахурамазди та самого Заратуштри, властива й києворуській історії. Два князі Ярослави, київський і галицький, означалися Мудрий та Осмомисл, поляни, за літописцем Нестором, мудрі й смислени, ім’я київського князя — Дір тотожне індійському імені Dhir «Мудрий», його в індійській міфології мав Брихаспаті, наставник богів. Перший посол Індії в незалежній Україні — Судгір Девре, а Судгір «Премудрий» й укр. Сидір тотожні. І Софія Київська — Божественна Мудрість.
Як згадувалося, у ведійський період бог Варуна означався і як Асура Мудрий. Тобто вед. Асура Мудрий-Варуна й авест. Ахура Мудрий-Ахурамазда тотожні як походженням і значенням імен, так і функціями. Вед. asura й <433> авест. аhura за індоіранської (арійської) спільності мали однакові, а не протилежні, як згодом, значення. У ведах Варуна — бог-охоронець космічного закону й західної сторони світу, втілення влади, владарювання, покровитель воїнського стану, з ним при коронації ототожнювався цар чи князь. Уособлення його — чорний бик-тур, його або самців темної масті інших тварин йому приносили в пожертву. Його пора — ніч, цар чи князь коронувався на престол тільки після заходу сонця.
Ахурамазда теж пов’язаний із воїнським станом і царською владою, про що недвозначно кількома давніми мовами засвідчують написи перського царя Дарія на відомій Бехістунській скелі. На ній Ахурамазда лівою рукою простягає Дарієві кільце — символ царської влади, а правою — благословляє на трон. У написах Дарій наголошує, що не захопив престолу силоміць, що Ахурамазда особисто вручив йому царство і що він сам — земне втілення Ахурамазди.
Варуні й Ахурамазді відповідають слов’янський Дажбог і скіфський Тагимасад, якого, за Геродотом, шанували тільки царські скіфи. В імені божества masad споріднене з авест. mazda — «мудрий», «бог». А Таг споріднене з Даж в імені слов’янського божества, внуки якого, за «Словом», русичі, тобто воїни, княжа дружина. Тож в усіх випадках ідеться про воїнство, з якого й мали походити царі. Покровителями воїнів, отже, в давніх індійців був Варуна, в іранців — Ахурамазда, скіфів — Тагимасад, українців — Дажбог. І їх, очевидно, уособлював чорний бик-тур. Скіфське божество фіксоване і як Тами-масад, де Тами може пов’язуватися з темний (санскр. tama) й означати Чорнобог. Тоді воно наявне й у назві Тмуторакань — «Місто Чорного Тура», тотожної назвам Чернігів і Вороніж.
У цьому плані цікаве повідомлення давньоцейлонської хроніки, що в скіфів племінний ватажок — втілення Варуни, що ім’я Варуна в скіфів означає «правитель», «цар», тому скіфи — нащадки Варуни. Вочевидь ідеться про так званих «царських» скіфів, воїнів-кшатріїв, покровитель яких, за Геродотом, Тагимасад або Тамимасад. Ця ж хроніка мовить, що скіфів називають і мурунди, що слово мурунда означає «правитель», «ватажок» (SS, 136). Нещодавній наш перепис засвідчив, здавалося б, неймовірну річ, що наче виринула із сивої скіфської давнини: і нині, як виявляється, в Україні є громадяни, чия національність — мурунди!
Шріланкійський учений С.Паранавітана вважає, що murunda сходить до санскр. vridha. А воно й наявне в словосполученні vrid<434>hoksha «старий, мудрий бик», значеннєві двійники якого — jarad-gava й jarat-ushtra. Учений вважає, що vridha через проміжні vuruda й vurunda прибрало вигляду murunda (SS, 135). Санскр. vridha сходить до основи vridh// vardh — «рости», «посилюватися», «дужчати» (СРС, 568, 617). Слов’янські форми цієї основи — валд-, влад-, волод- в укр. влада, владика, володар, рос. владетель (санскр. vardhitar). Волод в імені Володимир, виходить, пов’язане з Варуною, а мир — із Мітрою. Мітра в індоіранців — бог Сонця і Мирного Договору, він уособлює день і милостивий, світлий бік влади й владарювання. Варуна ж — ніч і грізний, темний бік її.
Мітра й Варуна вкупі відбивають дихотомічну структуру світу, базованій на протиставленні й водночас єдності протилежностей — саме цю ідею відбиває наш державний прапор. У ведах ці божества нерозривне ціле — Мітраваруна або Варунамітра. Останнє ім’я — точний етимологічний відповідник імені Володимир, хоча мав би існувати й слов’янський варіант його — Мирволод, з переставленими компонентами, на зразок ведійського Мітраваруна. А Володимир — династичне ім’я Рюриковичів, його мали аж 18 їхніх представників (ТРС, 192–202).
У свою чергу, індійське чоловіче воїнське ім’я Врідгашравас та слов. Владислав і собі етимологічні двійники, бо санскр. шравас і слов. слав теж тотожні. Врідгашравас — одне з імен Індри, а Індра — цар богів і небесного воїнства, тотожний нашому Перунові, володар сварги — небесного раю для героїчно полеглих воїнів, слов’янського ирію-вирію. Тож виходить, що ім’я Владислав-Володислав пов’язане з Перуном, у котрого, як і в Індри, чимало різних імен, і Владислав — одне з них. Означає воно Могутньослав, Індрослав. А що Індра функціями тотожний Перунові, то й Перунославний, Перунослав.
Щодо Сіявуша, персонажа іранського епосу, сина бактрійського царя Кей Усана, то він царевич, тобто з воїнського, кшатрійського стану. Саме з індоіран. кшатр//хшахр — «сила», «влада» споріднене наше цар, рясно відбите в українських прізвищах. Вуш//уш в Сіявуш сходить, як зазначалося, до індоіран. uksha-uhsha — «бик». У ведах колісницю Уші (грец. Еос), Вранішньої Зорі, везе Укша або Укшан — «Бик». Для Лесі Українки, що разом з Іваном Франком стояла біля витоків української індології, Уша-Вранішня Зоря — найчарівніше й найпоетичніше ведійське божество. З десятка гімнів «Ріґведи», що їх вона переклала до написаного нею для сестер підручника «Стародавня історія східних народів» (1890), <435> виданого 1918 року в Катеринославі, два гімни, присвячені цій юній і прекрасній богині світанку, зроблені особливо ретельно й любовно (МВЛ, 115–116).
Коростень стоїть на річці Уж, інші назви якої Уша, Вуша, «rzeka Uzh dalej Usza zwana» тощо. В Україні похідні від цієї назви Вушиця в басейні Ужа й Ушиця в басейні Дністра. Форми Ушиця й Вушиця передбачають і форму Гушиця (пор. Умань-Вумань-Гумань). На Житомирщині є кілька річок Гусок, назви яких вірогідніше пов’язувати з биком, аніж зі свійським чи диким птахом. Гуски є на Київщині, Хмельниччині, Рівненщині, Сумщині, Гусинка й Гусинець (має і форму Ушинець) — на Чернігівщині й Харківщині. З чого напрошується висновок, що Гуска — різновид назви Ушка, а назви на Гус — різновид назв на Вуш-Вус-Гуш-Уш-Ус «Бик», «Тур».
На Коростенщині засвідчений літописний Ушеськ (Ушськ), ототожнюваний із містом Ушомир. В Україні засвідчені й річкові назви Ушка (2 притоки Ушиці), Ушва (Сумщина), Ушня й Ушківка (Чернігівщина), Ушука (бас. Дністра) — явна перевага на боці первісності Уш. Тобто давнішою формою назви Уж, ріки, на якій стоїть Коростень, певно, і є Уш — «Бик, Тур». Літописна ж назва Ушськ-Ушеськ, у такому разі, тлумачиться як Турськ-Турівськ. Інша (здогадна) назва цього міста — Ушомир означатиме тоді Туромир, а Туромир — синонім до імен Буймир і Яромир, бо Буй і Яр теж означають «Бик», «Тур». Яр в епітеті яр-тур зі «Слова» споріднене з санскр. var — «самець», «бик», «чоловік». На означення Дніпра-Бика є давні назви Вар, Варом, Варух, де Вар якраз — «Бик». Ушомир могло бути не тільки назвою, але й ім’ям. У сучасних українців побутує прізвище Ушета, схоже, кровний родич прізвища Оксюта.
Другий компонент імені Заратуштра — уштра «бик», відбите в назві Уструшана, її мала гірська область у верхів’ях ріки Зеравшан. У назвах Уструшана й Зеравшан спільний компонент шана//шан — «край», «країна» (зі sthan, stan — «місце», «край», «країна»), відбитий і в іранських назвах Бадахшан (пор. українське прізвище Бадах) та Хорасан. Назві Хорасан відповідають в Україні літописний Корсунь (Херсонес Таврійський у греків), нинішній Корсунь-Шевченківський на Черкащині й Коростень на Житомирщині. Сюди ж стають і священні для індійців назви Куру-стхана, Куру-деша, Куру-раштра, Куру-радж’я (санскр. sthana, desha, rashtra, rajya — «країна»), Куру-кшетра (санскр. kshetra — «поле», «край») й Куру-джанґала (санскр. jangala — «ліс», <436> з якого постало джунглі). Ці назви пов’язані з Куру, легендарним царем, родоначальником племені куру, інакше — кавравів-кауравів (в Україні непоодинокі назви Коврай), назва яких виявляє спорідненість з етнонімом коровичі-кравенці «Влес-книги». Матір Куру звали Тапаті, що напрочуд перегукується з ім’ям скіфської богині Табіті в Геродота. 18-денна битва кауравів із пандавами, своїми двоюрідними братами, й складає сюжетний стрижень «Махабгарати», велетенської епічної поеми, в якій боги, царі та герої мають імена, що нині побутують в українців як прізвища, і згадуються племена, що їх античні автори засвідчують на теренах Давньої України. Всі ці назви тлумачаться як «Місце, Край Бика», бо в індоіранських мовах Кор-Кур-Кир-Куру-Куруш означають «Бик» (пор. осет. kur, kyr, памір. gur, іран. kurush; СИФ, 201). Вони ж і в українських прізвищах Білокур (Білокоровичі на Житомирщині), Білогур, Калакур, Калакура тощо.
Тож назви Корсунь, Коростень і Хорасан мають спільне походження й однакове значення (Кор-сунь, Хора-сан, Куру-стхан, Коро-стень). В Україні є назва Курушан; колись, певно, нею означалася річка, а нині — це болото в басейні ріки Молочної (де й знаменита Кам’яна Могила), яка впадає в Азовське море. На Запоріжчині (Токмацький р-н) є село Курошани.
Назви Коростень і Корсунь значеннєво тотожні назві Бористен, яку мало античне місто Ольвія (пор. Олевськ на Житомирщині) і яка є грецькою передачею місцевого Вріш+стхана — «Бикомісто», «Місто Бика»: пор. санскр. vrisha, хінді vrish — «бик», воно ж в імені слов’янського божества — Влес. На Житомирщині є село Стрибіж, назва якого відбиває інше ім’я Влеса-Велеса — Стрибог. Стри тут відповідає устра-уштра — «бик» в імені Заратуштра. Влес-бог і Стри-бог — теоніми-синоніми, означають «Бик-бог» і означують одне божество — слов’янського «скотьєго» бога.
Назва Бористен на означення Дніпра у грецькій передачі має ту ж форму, що й топонім Бористен, але утворена з Vrish+danu, де danu — «потік», «ріка», збережене в назвах наших найбільших водних артерій — Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро. Гідронім Бористен означає «Бик-ріка», а топонім Бористен — «Місто Бика».
Давня назва Согдіани у давньоперській передачі — Sugda, Suguda, в «Авесті» — Suhda, Suxda, у греків Sogdiane, а її жителі — sogdianoi та sogdoi, тобто согдіани й согди. Їхні сусіди на півдні — бактрійці, на південному заході — парфяни й маргіанці, на півночі й північному сході — саки-<437>скіфи, на північному заході — хорезмійці.
У зв’язку з согдами-согдійцями прикметні слова «Влес-книги», що до коровичів-кравенців, окрім скіфів, антів, русів та борусів, належать і сурожці. А давні назви нинішнього Судака в Криму — Сугдея і Сурож, що засвідчує зв’язок согдів і сурожців. Suguda має компоненти Su+guda, де префікс su надає guda вищої якості. Guda чи gud означає «бик», а етнонім сугуди — «дужі бики» або «могутні богатирі». Так само тлумачаться ще два етноніми — індійський сувіри й український сівери. Назва Suguda (отже, Согд і Согдіана) означає «Країна (Могутнього) Бика». Кримське Судак, постале з давнішого Су-гъд-ак, означає «Місто Бика», «Биків-Турів». І в шумерських текстах gud «бик» означає «богатир», бо порівняння воїна з биком властиве багатьом епосам, українському теж. Назва согди тотожна назві гуцули (з гуд//гут «бик» + ул//ал «-ов// — ів»). Тож гут+ул (ал) означає «бичич», «турич», а Гуцульщина — «Край бичичів-туричів».
У давній Согд, центром якого в VI ст. до н.е. був Самарканд, входила вся долина ріки Зеравшан, розселення согдійців у ній відносять до кінця ІІ—початку І тис. до н.е. Якщо в назві Зеравшан відкинути вже відоме нам шан, то залишиться Зерав, фонетично близьке назві Жерев, притоки ріки Уж, на якій стоїть Коростень. Інші форми цієї назви: Жерів, Жеревиця, Жерева, Жеревка, Жеревска. Засвідчені й населені пункти Жерева, Жерев, Жеревпілля, причому остання назва передбачає форму Жерев-піль — майже точний відповідник назві Зерав-шан. І чи не відповідає, часом, Зерав-Жерав слов’янському Дерав? Бо іранським мовам притаманне чергування д-з: іран. рамадан і рамазан, даріна й заріна «золото», Дахак і Заххак, чареза й укр. череда. І чи тоді древляни — не зеравшани, а Зеравшан — не Деравшан, тобто «Край деравів, дервів, древлян», хоча в такому разі етнонім древляни не сходить до слова дерево? Столиця Бактрії в давніх джерелах — Дрваспа, а з Бактрією в України чимало зв’язків на різних рівнях: з Бактрією пов’язані Заратуштра й Сіявуш, Рустам і Віштаспа, царі-кеї і легенда про коваля та лихого змія, відбита і в київських легендах.
Уструшана, як і Согдіана, а в «Авесті» Ґава — «Країна Тура-Бика». Назва Уструшана, первісно Уштрашана-Устрашана, стає в один ряд із назвами Ґава, Соґд-Суґуда-Соґдіана, Хорезм, Туран, Україна, Русь, Таврида, Скіфія, Бористен, Волинь, Буковина, Бойківщина, Гуцульщина — всі вони семантичні двійники й означають «Країна Бика-Тура». Оскільки <438> санскрит знає ushra-usra й ushtra-ustra — «бик», а санскр. асура — це іран. ахура, санскр. Васуман — іран. Вохуман, то ушра//усра в деяких іранських мовах мусить мати й форми ухра та укра. Тоді індоіран. Ушрашана-Усрашана — «Країна Бика-Тура» відповідатиме назві Ухраяна-Украяна, отже, й Україна. Компонент яна, тотожний шан — «край», «країна», наявний у назвах країн-сусідок Согдіани: Аріана, Бактріана, Дранґіана, Марґіана тощо. Назву Харіана «Країна Харі (Вішну)» має сучасний індійський штат на теренах давньої Куру-кшетри, інша назва якої — Куру-стхана (хінді Куру-стхан). А одне з імен Вішну — Маль, тотожне імені Крішна — «Чорний». І як тут не згадати відомого древлянського князя на ім’я Мал і його столицю Коростень, Малушу — доньку Мала, матір великого київського князя Володимира й древлянське місто Малин. У такому разі ім’я Малуша виявляється семантичним двійником жіночого імені Чорнуша, тотожного індійському жіночому імені Крішна, а назва Малин — назви Вишнопіль на Черкащині, тотожної індійській назві Вішнупур — «Місто Вішну».
З індоіран. ushtra-ustra-ushra-usra — «бик» споріднені численні українські гідроніми й топоніми: Остер (річка й місто, літоп. Вострь, Въстрь; під 987 р. — по Устрьи!), Устриця, Остриця, Остра, Остереч, Острилка, Остроушка, а ще Стир, Старий Стир, Стирик, Стирець, Стириця, Стиртиська, Стрий, Стриш, Стриж, Стрижень, Стриб, Стрипа, Струг, Струга, Стружка, Стримба, Стривігор, Простирнь та багато інших. І, звичайно ж, Істр-Дністер, що його назва, як і назви Дніпро й Бористен, означає «Бик-ріка». Дністер-Данастер утворене з danu «ріка»+ ustra «бик».
Походження і значення перелічених назв досі задовільно не пояснені або пояснені хибно, іноді більш-менш умотивовано тлумачиться лише один якийсь компонент. Скажімо, значення назв Стрий і Стир остаточно не з’ясовано, а Стрипа виводиться з іллір. stri-(a)pa, stru-apa, де — pa, — apa — з балт. upe — «вода», «ріка» (ТСУ, 338–339). Тепер за ці та інші подібні назви можна братися впритул, бо вже принаймні з’ясовано, що численні й загадкові Устр-, Востр-, Остр-, Стир-, Стри-, Стр- у них означають «бик». А бик невіддільний від понять вода, волога, роса.
Назва Согд-Согдіана означає «Країна Тура-Бика». Інша назва Согдіани — Ґава, й собі «Країна Тура-Бика». Назва Уструшана на означення частини Согдіани — теж «Країна Тура-Бика». Тобто назва частини Согдіани й загальні назви країни мають однакове значен<439>ня, хоча лексично вони й різні. Те ж саме і в Україні, тільки в значно масштабнішому й показовішому вигляді: назви її окремих давніх і сучасних територій (Таврика, Скіфія, Русь, Сугдея, Бористен, Волинь, Буковина, Бойківщина, Гуцульщина) і загальна назва країни — також семантичні двійники. Бо Україна й усі інші назви означають «Країна Тура-Бика».
То чого ж не сказав Заратуштра?
А багато чого.
Не сказав, зокрема, що достеменно означає його ім’я чи хоча б уштра в ньому, чим завдав неабиякого клопоту етимологам. І чому в Україні стільки назв, споріднених із тим уштра, які сходять до сивої індоєвропейської давнини. Чому назви Согдіана й Україна, Уструшана й Остерщина означають одне й те саме та чому стільки спільного між цими такими віддаленими один від одного ареалами. Через що про це та багато іншого довелося докопуватися самотужки. Хоча й досі загадкa, чому перський цар Дарій, якому Ахурамазда особисто вручив царську владу, здійснив невдалу військову виправу до берегів Дніпра-Бористена на скіфів-кравенців. Чи не тому, бува, що причорноморські скіфи, як на Дарія, недостатньо шанували пророка та його вчення.
А ще він не сказав, що назва його країни і його власне ім’я нерозривно переплелися. Бо ж ім’я його — Заратуштра, а батьківщина — Уштраяна-Устраяна-Ушраяна-Усраяна-Ухраяна-Украяна.
Цебто Уструшана.
Країна Тура-Бика. <440>