У такий спосіб виходить, що «гуни» й «скіфи» — то не самоназви, а просто два іноземні наймення наших предків. Відомий історик Йосиф Флавій говорить про населення нашої країни наприкінці минулої ери: «Магог правив над тим народом, що пізніше був так і прозваний — магогами, а греки називали його скіфами».
Пізніше автор, який був сучасником Аттіли, Ієронім, підтверджує: «Магог — це скіфи». «Але, — читаємо в коментарях до нового видання Йорданової „Готики“ О. Скржинської, — Ієронім — письменник початку V ст. — безсумнівно, вкладав у поняття „скіфи“ („магог“) інший зміст, ніж Йосиф Флавій — письменник I ст. Під магогом-скіфами Ієронім мав на увазі сучасних йому гунів». І відома дослідниця пізньої антики робить цей висновок не лише на власних спостереженнях. Вона тут-таки покликається на незаперечний авторитет: «На початку VI ст. архієпископ Кесарійський Андрій у коментарі до Апокаліпсиса писав, що біблійні племена гог і магог — ті ж таки скіфські племена, „що їх ми тепер називаємо гунськими“ (MPG, 106, сd. 416)». Такої думки дотримувалися сучасники Аттіли, так само вважали й історики наступних часів. А Лев Диякон, видатний візантійський історик Х сторіччя, йде ще далі, говорячи про війну греків з князем Святославом: «Надавши чин патрикія мужньому й запальному Калокірові, він (імператор Никифор) послав його до Тавроскіфів, яких подеколи називають Росами». Й так Лев упродовж усієї своєї «Історії» називає росів скіфами, тавроскіфами й навіть таврами й дуже рідко власним ім'ям.
Отже ж, греки, котрі, безсумнівно, добре знали й свою історію, й грізного царя Аттілу, який завдав їм стільки лиха, чудово пам'ятали, що народ, котрий мешкав на північ від Чорного моря, звався двома назвами: скіфи й гуни. Хоча вже в Х сторіччі, коли скіфи-гуни виявилися на новому піднесенні й почали знову набувати слави наймогутнішого в Європі народу, греки почали ближче цікавитися ними. Найвизначніший історик того часу, візантійський імператор Костянтин Багрянородний, каже: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами».
Та, зрештою, всім відомі й слова нашого, київського історика Нестора Літописця, який, перелічивши всі руські племена, зауважує: «І є городи їхні й донині, й прозивані вони греками Велика Скіфія».
На нашу думку, свідчень про те, що «гуни» та «скіфи» — синоніми, — досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тільки скіфів, тобто східних слов'ян, називали на початку нашої ери гунами?
Найстаріші пісні германського епосу, найстаріші й, безумовно, найменш переінакшені, — ісландські казання про грізного царя Аттілу «Атлаквіда» та «Атламаль», — дають нам пряму відповідь на запитання: гунами германці називали й західних слов'ян. У всім відомому драматичному сюжеті нібелунги звуться бургундами. Й коли вважати, що ці бургунди — германці, то й германців слід називати гунами, бо ж бургунди — родичі гунам. Такої ж думки й Шафарик.
В іншому епосі, так званій «Новій Едді», слово — «гуналюнди», тобто народ гуни, вважається як синонім до слів «енети» і «венети». Це вчені помітили вже давно й висловили своє ставлення до квід як згустку найдавнішої народної пам'яті. В скандинавському епосі «Хельга-квіда» слово «гуни» має те саме навантаження, що й в ісландських квідах. В одній з примовок до «Хельга-квіди» сказано, що під словом гуни давні шведи розуміли слов'ян, пізніше почали їх називати вендами й венедами. Звідси слід зробити висновок, що «гуни» — загальна назва всіх слов'янських народів: і антів та склавенів Йордана, яких пізніше грецькі ж таки історики називають лише скіфами, й венетів чи венедів. Що венети, венеди, венти та венди — слов'яни, в цьому ніхто не сумнівається. В Саксона Граматика та Й. Меурсія є спільний епізод про те, що Ерманарік жив у полоні в слов'янського князя Ісмара (певно, Ізімира). Так і сказано: «Ismarus, Slavorum rex». В іншому епізоді Саксон каже: «Слов'яни під проводом свого князя Струнича напали па півострів, яким уже володів Фродо III, король готів-датчан». І якщо в усьому іншому ці стародавні історики ідентичні, то в епізоді про напад слов'ян Йоган Меурсій твердить щось зовсім інше: напасники в нього названі не слов'янами, а вандалами.
Чи не помилка знову? Виявляється, що ні, не помилка й не випадковість. Трохи нижче Й. Меурсій оповідає, що син Фродо III Фрідлев (від гунської царівни) виховувавсь у… Русі! Так, у Русі: in Russia relictum. Та й за дружину собі цей «руський вихованець» узяв Юрицю, доньку Грубо чи Грубона (ім'я Грубо й досі побутує серед сербів), отже, теж слов'янську князівну котроїсь сусідньої країни. А що держава Фродо III межувала із Слов'янщиною, про це свідчить той-таки Саксон Граматик: володіння його ширилися від Рейну до Русі (Rusciam). Крім того, перш ніж назватися королем Данії та Вандалії, Фродо три руські річки наповнив трупами. Бургунди, найближчі родичі вандалів, зараховані Агафієм до гунів. Такої думки дотримувалося чимало істориків, у тому числі й новітніх.
Таким чином випливає ще один висновок: вандали та бургунди — теж слов'янські народи. Й, коли, скажімо, взяти до уваги всі різнописання цієї назви вандалів у різних авторів, наприклад: вени, вінули, вендли, вони й венділи, то побачимо, що всі вони дуже добре лягають в одне синонімічне гніздо.
Й підтверджень цьому в історіографії скільки завгодно. Скажімо, Птолемей називає Рифійські гори та Ерц Гебірге, з якої витікає Ельба, горами Вендськими, а Діон Кассій — горами Вандальськими. Й. Меурсій, говорячи про завоювання готів-датчан, називаючи учасників цієї війни, каже, що Струнич — вандальський король. Але його колега Саксон Граматик, в усьому іншому схожий до нього, тут уточнює Меурсія: Струнич — Sclavorum rex, або rex Slaviae. Та й сам Йордан свідчить: готи прийшли із Скандинавії й підкорили вандалів.
Про зафіксоване історією переселення частини західних слов'ян, тобто вандалів, лужичів, бургундів тощо, на південний схід, до Дніпра та Дунаю, шведський історик середини XVIII століття Олаф Далін каже: «В цей час скіфи мовби набули нових сил, коли сюди з півночі прийшли їхні древні одноплемінці». А це ж було, найвірогідніше, під тиском готів, а такж неврожаїв, у VI сторіччі. І якщо О. Далін називає вандалів родичами скіфів, то ніякими родичами германців вони одночасно бути не можуть.
Але нагадаймо собі епізод, коли після війни готів-датчан зі слов'янами син готського короля Сіварда, Йормунрек, відомий пізніше під ім'ям Ерманаріка чи Германаріха, потрапив у полон до князя Ізімира. Про цього володаря й Саксон Граматик, і Й. Меурсій кажуть: rex Sclavorum. Але пізніший французький історик Д. Рауль-Роше заперечує або уточнює: Ізімир був roi des Vandales, тобто вандальським королем.
Значить, слов'яни західні, безпосередні сусіди готів-датчан, колись і справді звалися й склавенами, й венедами, й вентами, але пізніше за ними міцно встановлюється назва, яка відрізняє їх від слов'ян східних, слов'ян-скіфів, слов'ян-гунів.
Та й чи така вже прірва між цими двома назвами: «слов'яни» й «скіфи»? Далебі, ні.
Готською мовою Слов'янія звалася Світіод (Svothiod або Suithiod). Це скорочене слово, складене з двох різних: Suava thiuda, тобто Слов'янська держава (thiod, thiuda означає держава, царство, народ). А якщо suavi написати так, як писало багато авторів, то матимемо: svivi, scuavi, scuivi, scuifi. Отже — Скіфи. А ще дужче зближаються грецькі «скіфи» (в іншому варіанті «скіти») з Тацітовими сітонами; тут переднє латинське «s» переходить у «sc». А сітони, судячи з Тацітової «Германії» — слов'яни. Й хоча сам він відносить і їх, і вандалів до германських племен, але сюди ж, на його думку, належать і так звані лугії, й навіть венеди. Щодо венедів немає ніякого сумніву, а Тацітові лугії — це лужицькі слов'яни. Такої думки дотримується й О. Скржинська. На жаль, в останньому виданні Таціта про венедів сказано дуже невиразно, а лугії тут — «загальна назва ряду германських племен, які жили на північ від Карпат, між Одром і Віслою».
Нас не повинна бентежити ота нібито мала схожість назви Suavi зі звичним нам «слави». Так писали готські та інші західні історики, а готи ж найближчими сусідами мали слов'ян західних, отже ж, і відомості брали безпосередньо в них. А попросімо, до прикладу, поляка написати по-своєму оте «слава», й він обов'язково напише так: slawa. Коли ж попросимо його прочитати написане, він прочитає: suawa, бо те «l» — то не звичайне «l», а так зване «тверде», й вимовляється воно як коротке «у», чи наше «в» в кінці слова або складу: прийшоу, дау, заубачливий, поуторний тощо, хоча ми теж пишемо: прийшов, дав, завбачливий, повторний (в українській абетці такої літери не запроваджено, хоча звук і є; існує ця літера тільки в сучасній білоруській абетці).
Таке тлумачення видається цілком переконливим, а отже, зрозумілий і готський принцип написання слів із коренем «слав». Навіть більше: з подібних випадків починаєш чіткіше уявляти, яка то стала річ — мова і як повільно змінюється вона, — найповільніше з-поміж усіх суспільних явищ.
Зі сказаного вище, між іншим, випливає й ще одне запитання. Хто були так часто згадувані в середньовічній історіографії свеви? Чи належать вони до германських племен, а чи й з них такі самі германці, як, скажімо, з вандалів? І тут на допомогу нам також прийде оте «л», яке через західнослов'янське «l» органічно перетворилося на «в» та «у» (u): слеви — slewy — suevi — svevi — свеви. Не беремося стверджувати, чи так звучала назва того племені, чи тут далася взнаки тенденція різних іноземних авторів на свій національний кшталт транскрибувати чужі слова, але що й оті свеви — теж слов'яни, маємо чимало підтверджень різних істориків різного часу. Автор «Історії німецького народу» Г. Луден свідчить, що всім відомі свеви — то народ слов'янський. Шведський буржуазний дослідник Ерік Густав Гейер на початку минулого сторіччя писав про стосунки ранньосередньовічних народів Швеції — свевонів та готів. Цього автора важко звинуватити в прихильності до слов'ян, його дослідження відверто великодержавні. Але подекуди правда історична виявляється дужчою за тенденційність, і тоді ми читаємо в його «Історії шведського народу»: «Ці споконвіку ворожі стосунки свевонів та готів доводять, що єдність походження й віри цих двох народів не знищила їхньої незалежності й взаємної зненависті».
Хай нас не бентежить твердження про якусь єдність: просто в цьому абзаці виявилося палке бажання автора довести, нібито шведи — «чиста» германська раса, чимось вища від інших. Бо вже на наступній сторінці Е. Гейєр сам себе заперечує: «Однак ці народи, що лиш змішуються, були довгий час різними. Але з давніх-давен єдність теократичного правління зблизила їх».
Та й німецький дослідник Л. Еттмюллер у передмові до видання епосу про Беовульфа стверджує, що в цій поемі лише готи й дани — родичі, всі ж інші — вороги їм, у тому числі й свеони та гуни.
Виходить, нащадки свеонів і шведських готів навіть у дев'ятнадцятому сторіччі пам'ятали про те, що вони — різні народи, й тільки ота Гейєрова «єдність теократичного правління», тобто колонізаторська, асиміляторська політика готів знищила самостійність свевонського народу. Таким чином, можна зробити висновок, що це племена країни Славонії, до якої, принагідно скажемо, належали й давні новгородські чи ільменські славени й про це ще було відомо нашому Несторові, не згадуючи давніших авторів. А ні в кого ж, здається, не викликає сумнівів усім відомий факт з історії Риму, який свідчить про те, що імператор Траян вигнав готів з Данії в Скандинавію. Отже ж, готи в Скандинавії — не аборигени: тут вони вже застали давніший народ, яким, певно, й були свеви. Звідси зрозумілими стають і ті численні топоніми, що й досі збереглись у південній Швеції й свого часу стали приводом для різних норманістських теорій.
Який же загальний висновок можна зробити з усього, досі сказаного? Висновок один. З ним можна сперечатися в деталях, можна не погоджуватись чи піддавати благородному сумніву те або те твердження окремих авторів, але загалом важко непогодитися, що принаймні на початок нової ери основне населення Півночі та надр Європи аж до Альп і Дунаю, до Чорного моря та мінімум Дону складали слов'яни, неосяжне море слов'янське з безліччю племен і племінних назв, які в силу обставин дійшли до нас у не завжди натуральному вигляді, що породило багато різночитань і плутанини.
У 20-50-х роках серед українських археологів усталилася була своєрідна «мода» — всі племена й народи, які лишили по собі пам'ятки так званого «сіроглинного гончарства», вважати «культурою римських упливів». Ця культура тягнеться від Наддніпрянщини широкою смугою через усю Європу й датується першими сторіччями нової ери. На нашу думку, та «мода» була дуже «зручною» — просто звільняла істориків од важкого клопоту визначати етнічну приналежність народів, які полишили ці пам'ятки. Зате вона принесла й чимало шкоди, бо, не визначивши найголовнішого, годі робити будь-які висновки.
Може б, тієї «моди» не варто було й згадувати, коли б вона примхливим бумерангом не почала потроху вертатися з забуття. Нічого дивного в тому немає, що археологи знаходять сірі гончарні вироби на такій великій смузі: адже ця смуга й є ареалом замешкання слов'ян від Дону до Рейну, коли й не ще далі на захід.
Бо якщо академік М. Я. Марр знаходив наших родичів аж у Шотландії, то це, мабуть, не означає, що українці шотландського походження, а що швидше стародавні кельти прийшли на острови Великобританії з надр Великої Скитії (шотландці й досі називають себе «скотами», а це щось та має означати; згадаймо хоча б Геродотових «сколотів»). Цікавим видається порівняння слів «сколоти» й «кельти» в плані так званого повноголосся (-оро-, -оло-, -ере-, -еле-). Адже цілком логічно міркувати, що воно сягає корінням ще в кельтські часи. А відомо, що одне зі скіфських племен у добу Протагона звалося галатами. Приблизно так іменували римляни й давніх населенців теперішньої Франції — галлами. А чи не можна сказати, що до цього ж кореня належить і «галичани»? Адже ж саме цим ім'ям називає й наш Нестор сучасних йому французів: «галичанами».
Групи слов'янських племен були на стадії давно осілих суспільств із глибокими хліборобськими традиціями, що сягають у друге, якщо не в третє тисячоліття до нової ери. Займаючи на материку найкращі терени, придатні для їхнього основного заняття — хліборобства, слов'яни східні й західні стали — й не могли не стати — об'єктом експансії для інших народів, які ще не мали в Європі «постійної прописки» й, отже, прагнули до перерозподілу земель континенту, особливо його середніх та північних широт, бо на півдні був Рим і туди вони ще не наважувалися скеровувати свої списи.
Такими народами були на той час войовничі германці. Війна готів зі слов'янами велася довгі століття, й упродовж усього часу фортуна всміхалася поперемінно то тим, то тим. І хто знає, як повернулися б справи, коли б в ту пору християнство не набуло такої моди. Для готів аріанська єресь стала тією зброєю, яка допомогла їм відвоювати в чужій континентальній Європі місце під сонцем.
Якщо досі, крім усього іншого, слов'янам сприяла в боротьбі з блукаючими готами власна релігія, тобто, ідеологія, за догмами якої рабство прижиттєве людина відносить і на той світ, отже, кожен слов'янин над усе цінував свободу, чого б вона не коштувала, то з прийняттям хреста опір не міг не послабитись, особливо ж у перші століття тріумфу християнства: володарів дає бог, а рабство на землі забезпечує страждальцям царство небесне.
Свідками цієї нещадної боротьби за життєвий простір є й залишки колись великих народів у надрах германців, і руїни десятків і десятків квітучих міст, і ті позначки, які слов'яни лишили на карті Європи у вигляді сотень тисяч топонімів і, зрештою, й той фольклор, який пізніше, коли слов'янське населення засимілювалося, став германським. Бо якщо грунтовно вивчити й дослідити кожну деталь і співставити між собою всі оті квіди та саги, то раптом виявиться, що вони зовсім нічого спільного не мають ні з побутом германців, ні з їхньою міфологією, а отже, й історією.
На думку перших видавців епосу «Вількіна сага», скажімо, він складається частково із слов'янських переказів. А коли так, коли навіть частково, то тут, звичайно, не обійшлося ні без вільного переспіву слов'янських пісень скальдами-професіоналами, ні без мимовільних помилок, підлаштовувань для нових потреб та й свідомих підробок.
Фольклор — то велика й невичерпна скарбниця знань, і ми не маємо права нехтувати ним. Бо саме так, узявши за путівник пісні та притчі Біблії, в яких доти вбачали все, що завгодно, тільки не зібрання інформації, археологи знайшли найбільші міста стародавнього Сходу. Саме пішовши слідами еллінського епосу часів Троянської війни, Шліман відкрив руїни Трої.
Це стосується й писаної історії. На перший погляд незначна, ба навіть чужа в загальній оповіді риса чи згадка може стати тією ниточкою, яка розплутає безнадійний клубок. У цьому зв'язку цілком зрозумілими стають і ті незрозумілі слова Йордана, де він намагається ховати кінці у воду: «Хто не знає звичаю народів запозичати один в одного власні імена? Римляни прибирають собі македонські, греки — римські, сармати — германські. Готи ж здебільшого запозичають свої імена в гунів».
Хоча це було вже через сто років після смерті Аттіли.
Йордана спростувати неважко. Так, він має рацію: всім відомі факти, коли люди однієї нації беруть імена людей нації іншої. Це часом робиться дуже масово, але ніколи — без вагомих на те причин: або через приналежність до однієї релігії, або ж через національну залежність (при цьому брались імена поневолювачів, а не навпаки).
Ім'я людини в старовину було не просто формальністю, а символом і присвяченням тому чи іншому богові. Наприклад, усі чоловічі слов'янські наймення «героїчного» змісту були присвятою стародавньому богові війни й перемоги Юру. Це й власне Юрій (означає «той, хто присвячений Юрові», Юрич) і ціла низка типу Ярослав, Яромир, Яролюб, Ярожир тощо. Натомість дівчат присвячували богиням весни, врожаю й т. д.
Щось подібне маємо й у тому випадку, що його так старанно намагається виправдати Йордан, придворний історик, який обов'язком служби був покликаний звеличувати все готське й принижувати чуже, не приналежне до готів. З доброго дива він би не став виправдовуватись: певно, у VI сторіччі ще всім було відомо, що більшість володарів (а, напевно, простий люд і поготів) носили чужі германському духові ймення. Справді-бо: візьмім до прикладу найвойовничішого з-поміж готських конунгів, якого так уславлює Йордан: Германаріха. Чи не правда — як звучить? Найславетніший король і завойовник у германців — Германаріх! Тим часом у Йордана це ім'я трохи інакше: Ерманарік, у Саксона Граматика — Ярмерік, у багатьох датських істориків — Ярмар, а в квідах, тобто в народних переказах — Йормунрекс. І коли піти за Йорданом і далі, зважити на його вказівку, що Германаріх — ім'я гунське, то й вийде, що це просто Яромир-рекс, король Яромир. Ми вже й не кажемо про такі прозорі імена, які й без особливого аналізу виказують свою слов'янську приналежність: Вольдемар — Володимир, Яріслайфр — Ярослав, Валамер, Філімер — Велімир і т. д.
Висновок тут можна зробити подвійний: насамперед, готи тривалий час були складовою частиною того чи того слов'янського царства й на честь своїх зверхників давали імена своїм дітям (побіжно підтверджується й синонімічність понять «слов'яни» й «гуни»). Крім того, звідси випливає, що так звані «гуни» з'явилися в Європі й були сусідами готів ще задовго до того фатального 376 року. Коли ж подивитися на питання з іншого ракурсу, виходить, що багато слов'ян, ставши в пізніші часи прозелітами готів, згодом повністю засимілювались, і їхні наймення — то своєрідні топоніми, релікти слов'янщини в германському материку. Такі приклади ми можемо знайти й у рідній історії, бо після прийняття християнства кожен князь, починаючи з Воломира Першого, мав подвійне ймення: русинське й грецьке (чи біблійне). Що, до речі, завдає чимало клопотів історикам при ідентифікації.
В такий спосіб, нас не повинні відлякувати імена історичних осіб, які звучать нібито на германський кшталт. Цілком можливо, що за багатьма з них ховаються діячі нашої рідної історії.
Ми, наприклад, і досі дивуємося, чому остроготи Видимира, Тодомира й Велімира так самовіддано воювали в Каталаунській битві під прапорами гунів і жодного разу не зрадили їх, у той час як бургунди, франки, арморікани та алани під проводом якогось Сангібана (чи не Санко, бан аланський?) були в згаданій битві під пильним наглядом флангів, де розташувалися римляни та візіготи. Чи не слід в остроготах Видимира, Тодомира й Велімира вважати колишніх готських прозелітів, які перейшли на бік своїх кревних родичів — слов'ян? І чи не мають нічого спільного з ними всі оті названі західними істориками (насамперед Йорданом) бургунди (вони ж нібелунги й за гренландськими сагами — родичі гунам або й просто гуни), франки, арморікани (венди Помор'я?) та алани (алани галльські; чи це не лужичі, мешканці галльських Лугів, поселені там ще Цезарем?)?
Бо й відомий французький дослідник XIX сторіччя Тьєррі пише про Каталаунську битву: «Сангібан, воєвода аланський, якого підозрювали в зраді, був поставлений у центрі, щоб можна було стежити за всіма його пересуваннями й покарати, якщо зрадить».
Чи можна після всього вірити, що всі оті народи, яких силою примусили воювати на боці сполучених римо-готських військ, були готами? Чи просто прозелітами готів, які прийняли від останніх і віру християнську, й перначі васалів? Очевидно, що це найвірогідніше припущення, так само як і припущення про остроготів. Фома Архідиякон у своїй «Хроніці» каже про тих остроготів, яких 376 року «гунський» цар Велімир переселив у Паннонію, що цих «далматських слов'ян» багато хто помилково вважає за готів, у той час як вони насправді є слов'яни.
Для пояснення нагадаймо собі слова Гельмольда, якими він стверджує: всі землі, що лежать на схід від Данії, називалися спершу Острогардом, а пізніше Гунігардом. Чи не тут слід шукати й розгадку таємничих остроготів?
Навіть сам Йордан, певно, забувши про всі вказівки та настанови, часом прохоплюється щодо походження остроготів. Говорячи про остроготів, які з нетерпінням чекали смерті Аттіли, він каже: «Інакше не могло жодне скіфське плем'я визволитися з-під гунського володарювання — тільки з настанням бажаної для всіх узагалі племен, а так само й для римлян, смерті Аттіли…». А О. Скржинська, не повіривши власним очам, вигукує в коментарях: «Як це не дивно, Йордан — сам „варвар“ — назвав готів „скіфським плем'ям“. А далі міркування, які з лабіринту не виводять.
Та це не єдиний випадок у Йордана. Говорячи про сарматів та гунів, він завважує: до цього ж самого роду належали Блівіла, пентаполітанський вождь, і його брат Фроїла, до нього ж належить і наш сучасник патрицій Бесса». Всі троє згаданих були остроготськими сановниками, це відомо з Йордана й це ж таки підтверджує його сучасник Прокопій. О. Скржинська ж, не припускаючи жодної спорідненості остроготів із гунами та сарматами, вважає, що це помилка Йордана: «Слова „до цього ж самого роду“ („ex quo genere“) стосуються не племен сарматів, кемандрів та гунів, „названих у § 264 готів“».
Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш таємничу, внаслідок якої Аттіла опинився під стінами Рима й імператор Валентиніан мусив вислати назустріч йому благальників щоб якось одвернути «бич божий» від «столиці всіх столиць». Хіба міг переможений Аттіла безборонно зайти аж в Італію? В той час як міфічні «переможці» — готські полки та римські легіони мов у землю запалися.
Всі відомості про Каталаунську битву почерпнуті з вуст людей, які уявлення не мали в справах військових. Це стверджує й англійський історик кінця XVIII ст. Едуард Гіббон, й інші, пізніші й раніші дослідники. Після уявної перемоги, яка, певно, народилася на сторінках Йорданової «Гетики», Рим Східний і Рим Західний продовжували не тільки Аттілі, а ще й його синам платити данину, а візіготи змушені були повернутися туди, звідки й вийшли, — в подаровану їм Аквітанію, не розжившись на війні.
Такий висновок можна зробити, навіть не ходячи далеко: з аналізу самого Йордана, бо гуни були й залишилися й надалі жити на своїх землях, нехай і не в ореолі колишньої слави й величі.
Ось що каже про них сучасник Йорданів — Прокопій Кесарійський: «Якщо йти з міста Боспора в місто Херсонес, то всі землі, що лежать між ними, належать варварам — гунським племенам». Але це тема ширша й заслуговує на окрему розмову.
А тепер на хвилинку звернім увагу свою до тих, хто, власне, став причиною Каталаунської битви: мешканців Піренейського півострова, які посідали всі його західні та східні землі. Про «вандалів» царя Гейзеріка ми вже говорили вище. Але, крім них, на півострові були ще дві держави, які складали з ними федерацію: Галиція й Лузитанія. З цього приводу пояснення дає сам Йордан. У своїй праці він без жодних вагань каже: «Галицію й Лузитанію споконвіку населяли свави». А хто такі свави, ми вже теж знаємо. То чи не слід зробити й висновку, що Галицію населяли галичі, а Лузитанію — лужичі? Бо спробуймо написати слово «лужичі» латиною — й одержимо: luzici, а звідси й Luzitania (до речі, оте «luzici» поляк теж прочитає як «лужичі»). Так само galisi, galici. Адже народ, який мешкає по той бік Рейну, Нестор Літописець теж називав не інакше, як галичани.