Слово — велика таємниця. Всі релігії вважали здатність мови в усьому потенційному багатстві звуків, форм, правил даром божим, що його одержує людина разом з життям. Народи змагались один з одним за право вважати себе спадкоємцями першої людської мови, кожен наводив свої докази, часом вдаючись до дуже примітивних, — про один з них розповідає Геродот в оповіді про дітей, які виросли оддалік від людей. Єврейська мова протягом багатьох століть, зловживаючи авторитетом книг Мойсея, нав’язала решті народів переконання, нібито саме нею були вимовлені перші слова при створенні світу і що нею нарекла людина все суще: «А ім’я, дане Адамом кожній тварині, є її правильне ім’я».
Ми вже давно дивимося на будь–яке явище, лише беручи його в розвитку. Сотні гіпотез, наївних або глибокодумних (а останні з часом теж ставали наївними), намагалися розкрити таємницю походження мови. Допускалося, що це похідне інстинкту, що мова могла виникнути з наслідування звуків природи, могла з’явитися з вигуків чи ономатолеї. Марно шукати вказівок у безмовній пітьмі, скупо освітленій еолітами, камінням світанку людства — першими слідами роботи людських рук. Дослідники з напруженою, болісною увагою схиляються над черепом первісної людини, вишукуючи місця, де міг би міститись центр мови, і над щелепами, з яких вийшли перші звуки.
Як вони звучали? На це відповіді немає. Можливо, як перші звуки немовляти, якими воно відгукується на довколишній світ, можливо, окремими голосними, що йдуть від простих реакцій, які нам відомі й зараз, коли людина наслідує голоси тварин, шум природи, повторюючи найдавніші рухи гортані, язика й губів, котрі невтомно вдосконалюють мову. Мене зворушує, тому я й сам це поділяю, нетерплячість письменників, котрих уява переносить у незайманий світ раннього кам’яного віку; неспроможні дочекатися відкриттів науки, вони самі обережно й побожно намагаються створити досі не відгадані звуки першої людської мови. Та зате в мені нічого не викликають, крім зневаги, вбогі вигадники, що подають цілі слова й навіть фрази, посилаючись на «езотеричну традицію», зневажаю їх за те, що своїм блазнюванням вони порушують урочисту тишу над колискою слова.
Декотрі дослідники стараються вирвати бодай малу часточку з цих таємниць і підносять нам з багатьма застереженнями кілька складів з епохи кам’яного віку. До числа таких складів належать: «хам» або «кам» — корінь, що означає поняття «камінь». Якщо так воно і є, то даний корінь є найблагороднішим з дорогоцінних каменів нашої мови; ступаючи по темних хідниках свєнтокшиських Кам’янок, ми ніби чуємо його звучання в такт нашій ході. Але й цей склад, якщо вірити психологам мови, належав до пізнішого періоду, коли словами вже позначалися предмети. А попервах слово відбивало лише ритми голоду, страху, насолоди. Мені думається, що відкриття кількох десятків хімічних елементів, з яких складається Всесвіт, дає підставу вважати, що такої ж малої кількості звуків вистачило б на створення всесвіту слова. На жаль, у нас немає можливості розкласти елементи цієї звукової матерії, як це було зроблено стосовно складних речовин, — розкласти кожне слово, кожну форму, ніякому Менделєєву таблиці таких елементів не створити.
Число мов дуже велике, як показала сучасна наука, значно більше, ніж могло снитися тим, хто колись замислювався над падінням Вавілонської вежі. Мови наповнені страхітливими, зловісними звуками, замість слів у них іноді чується гарчання, рохкання, цмокання, а коли по радіо лунає анамітська мова, то здається, ніби в ящику заговорили ляльки та іграшки. Можна було 6 припустити, що всі звуки, які лише здатен відтворити оркестр гортані, язика, піднебіння, зубів і губів, включаючи й різні зітхання, на які тільки здатне людське горло, — що все це використовується до останку. Це глибока помилка: фонетичний лад людської мови в принципі один, незважаючи на всі уявні відмінності. Тільки Геродот міг стверджувати, нібито мова печерних ефіопів схожа на «щебетання кажанів». Кому, цікаво, доводилося чути, як щебечуть кажани? Жодна людська мова не здатна обійтися без двох елементів: голосних і приголосних, хоча деякі і відмовилися від значної кількості останніх. Полякам потрібно дві дюжини приголосних, комусь іншому вистачає половини цієї кількості, існують мови, де число приголосних доведено до семи. Але вони від цього не стали вбогими й менш гармонійними.
Декарт прийняв би останнє твердження з недовірою. Переконаний, що розум є річ, найрівномірніше розподілена серед усього людського роду, він вважав би такі мови або вигадкою, або забавою безвідповідальних за свої вчинки істот. Та коли навіть погодитися з Декартом, що нібито розум є громадянином усіх країн, народів і рас, не слід впадати в помилку й думати, що точнісінько так само скрізь має силу й зобов’язує та логіка, якою нас подбали озброїти Платон і Арістотель. Можна інакше мислити, а також можна інакше говорити, якщо не знаєш правил флексій та синтаксису нашої мови. А ми зі своєю граматикою опиняємося серед мов світу в меншості. Тому що існують мови, де відсутні роди, відмінки, числа, дієслівні часи й види, де навіть не існує відмінності між іменником і дієсловом, а з другого боку, є мови, які застосовують невідоме нам розрізнення між родами живими й неживими або, як у мові народу масаї, що живе в Африці, існує один рід для позначення великого й могутнього, а інший — для малого й слабого. І хто знає, можливо, це логічніше за наш середній рід, такий вередливий і примхливий.
Індіанці, якби вони займались мовознавством, мали б право дорікнути індоєвропейським мовам за брак точності. Нас задовольняє форма: «ми», а у них є спеціальні особові займенники для таких комбінацій, як: «я і ти», «я і ви», «я і ви двоє», «я і він», «я і вони», «ми двоє і ти» і так далі. Просту фразу «Чоловік убив зайця» індіанець з племені понка розгортає в мальовничу оповідь: «Чоловік, він, один, живий, стоячи, вбив зумисне, випустивши стрілу, зайця, його, одного, живого, що сидів». Цього вимагає сама їхня граматика, а дивні визначення «стоячи» і «що сидів» — це не що інше, як наш підмет і пряме доповнення, називний і знахідний.
Подекуди збереглося ще, повністю або частково, подвійне число — dualis, Його наші вчителі грецької мови, хто був ліберальніший, дозволяли «опускати». Важко додуматись, якій практичній необхідності відповідало це число. Один лінгвіст дуже ним обурювався і стверджував, що набагато кориснішим для нас було б число, яке розрізняє поняття частини й цілого, але тут уже нічого не вдієш. Мова дозволяє себе спрощувати, як, приміром, англійська, що втратила впродовж століть більшу частину своїх граматичних форм, проте мову не можна збагатити введенням у неї нової дієвідміни чи нового відмінка. То було привілеєм часів давніх, коли можна було творити все: богів, релігії, звичаї, а також і закони мови.
У словах, у граматичних формах, у синтаксисі відбиває свій образ душа даного народу; як сліди на скам’янілих пісках від хвиль давно не існуючих морів, закріплені в них прагнення, схильності, неприязні, вірування, забобони, первісні знання про світ і людину. Саме в цю міфотворчу добу були надані чоловічий і жіночий рід небу, зорям, землі, річкам, неживим предметам, і принципи, якими керувалися ті, хто проводив родове розрізнення, тепер так само неможливо розгадати, як і саме походження слова.
Ніщо так не дивувало греків, як те, що в єгиптян небо було жінкою, а земля чоловіком. Одночасно в тривалих і важких переселеннях, нашестях і завоюваннях мови приймали в себе чужі елементи, в інших умовах мінялися звичаї, позначалися вплив клімату, якість грунту, форми побуту. Особливості мови — наголос, придих — залежали від змішування різних етнічних груп.
Цілі народи, цілі культури переставали існувати, лишаючи після себе тільки жменьку слів — гіацинт і м’ята зберегли вірність своїм першим садоводам з егейської епохи, які їх так назвали.
Від самого початку слово було знаряддям людської діяльності і водночас чимось таємничим, що вимагало пієтету й обережності. Завжди існували слова священні й прокляття, яких не можна було вимовляти. Існували заборони для деяких суспільних груп, професій. У карібів дотримання святості слова зайшло так далеко, що по–карібському можуть розмовляти лише чоловіки, а жінки користуються іншою мовою — аравакською.
Магічна сила слова полягає в його здатності викликати уяву, образи. Воно невидимий представник речей, що сприймаються п’ятьма відчуттями. За його заклинанням з’являються люди, предмети далекі чи такі, що не існують зовсім. А близькі й присутні стають по–справжньому реальними, лише отримавши назву. Адам тільки тоді став володарем світу, довіреного йому Богом, коли кожну річ позначив особливою назвою. Нехай то буде рослина, комаха чи птах, однак, поки ми не дізнаємось, як вони називаються, це всього лише невизначена часточка світу рослин, комах, птахів. Лише в убогому й легковажному жаргоні сучасних міщан невизначене «це» виручає з незнання предметів; тільки ці люди вміють жити серед речей без назв і спокійно дивитись на «дерево», «кущ» або «злаки». Народ не терпить предметів, відірваних від дійсності, тому мимоволі він живе не серед дерев, а серед дубів, буків, беріз, а злаки мають бути або житом, або пшеницею. Плуг складається з кількох частин, і назва кожної звучить, як ім’я доброго демона.
Нам нічого невідомо про джерела людської мови; невідомо, коли і як з вигуків в афекті, з наслідуванням голосів птахів і тварин, із складів, що якось пояснюють часточки дійсності, виникла мова і в устах шаманів, чаклунів, племінних вождів, мудреців почала долати свою немічність, і невідомо, коли окрилила її перша проспівана пісня. Коли ж ми із здивуванням розглядаємо наскельний живопис палеоліту, де майстерні художники в пітьмі, ледь освітленій смолоскипами, полишали на стінах зображення мамонтів і буйволів, коли ми вдумуємось у розташування і обладнання цих печер, виявляємо їх схожість із замкнутими святилищами, ми не можемо не згадати про слово, не можемо не допустити, що все, що тут відбувалось, якимось чином мало бути пов’язане із словом. Немає сумніву: ці печери чули закляття, поклики, молитви й пісні.
Проте є й інші малюнки з тієї ж епохи, і на них видно людські постаті, закарбовані в русі, в жесті, в позі, нерідко кумедні. І вони теж не могли бути створені істотами німими чи здатними тільки на безглузде бурмотіння. Початок магії слова, яка творить образи, таїться десь тут. Мистецтво відтворення власних переживань, здатність викликати у слухачів відчуття жаху, сльози або сміх виявлялась у розповідях про різного роду пригоди на війні і наколюванні, про сни й видіння, слову сприяли жести, рухи всього тіла, пантоміма відшкодовувала брак слів і фраз, бувало, що жар душі, розпаленої власним пориванням і захватом слухачів приводив до народження нових звукових форм або до злиття старих у ще небувалі, осяйні поєднання.
У грецькій міфології завдяки одному з чудес фантазії, яких там багато, матір’ю муз стає Мнемозіна — Пам’ять. Пам’ять — велика творча сила, і людині, приреченій жити в плинності миттєвих і неповторних явищ, вона дається при народженні. Рука, що хапається за кремінь, аби вирізати ним на стіні контури звірів, пальці, червоні від охри, що заповнюють ці контури кольором, який копіює життя, чинили дивовижну річ: вони наділяли безсмертям безсловесних друзів людини — тварин, приречених на вимирання. Первісна людина — митець епохи неоліту — робила те саме, що тепер робить її далекий нащадок — художник слова, форм чи барв, які забезпечують існування усьому приреченому на зникнення, обидва вони служать пам’яті життя.
З допомогою слова людина оволоділа простором і часом. Слово виділяло предмети з хаосу явищ, давало їм форму й забарвлення, наближало або віддаляло, вимірювало. В ньому відбиті події, хвилини, години, роки, час теперішній, минулий і майбутній.
Але саме слово — миттєвий звук, ледь вимовлений, тут‑таки зникало, і, щоб повернути його знову, треба було повторити, якщо ж людські вуста мовчали, ніщо не могло викликати його з небуття. Поза мовцем воно не існувало, а єдиний простір, який воно могло подолати, перебував у межах почутого людського голосу. За цими межами воно прозвучало б як «голос волаючого в пустелі».
Перехід від слова мовленого до слова писаного був новою ерою в історії людини. До того як навчитися втримувати слово — безформний і невидимий звук, — люди навчились утримувати речі і явища в зображеннях. Містерію увічнення минущого і відбито в наскельному живописі. Але в тих печерах відбувалася ще одна містерія, і в її таємниці ми не посвячені: містерія висловлювання і увічнення думки, певної ідеї, релігійної або магічної, що надає зміст, одухотвореність і надприродну силу зображенням на стінах.
Легко здогадатися, що існували ще й іншого роду малюнки, які не збереглися, бо були виконані на такому нетривкому матеріалі, як листок, дерево, кістка, а призначення цих малюнків — передавати думку на відстані. «Скіфи, — оповідає Геродот, — надіслали царю Дарію «листа» із зображенням птаха, миші, жаби й п’яти стріл, що означало: якщо перси не вміють літати як птахи, ховатись у землі як миші, перескакувати через болота як жаби, то скіфи переб’ють їх своїми стрілами». Деякі первісні племена й дотепер застосовують такого роду шаради для передачі відомостей на відстані. Вживають з цією метою і інші засоби: шнур, зв’язаний у гудзі, або палицю з певним числом зарубок.
Усі ці відкриття і хитрощі, які здійснювалися в різних частинах світу і в різні епохи, виражали наполегливе прагнення створити щось таке, що увічнювало б думку й робило зрозумілими символи, які її відтворюють. Деякі найдавніші осередки культури, такі, як Шумер, Єгипет, Егея, Китай, створили власну писемність, чому передував довгий шлях спроб і дослідів, який вів від малюнка до звуку. Чи діяли названі культури незалежно одна від одної, чи взаємно ділилися досвідом, або ж, нарешті, навчилися від іще давнішніх народів, про які поки що нам нічого не відомо? Такі запитання хвилюють дослідників, розпалюють нашу цікавість. І, можливо, незабаром цікавість можна буде задовольнити: адже земля ще не віддала нам усіх своїх таємниць.
Пам’ять, божественна Мнемозіна, стояла біля колиски всіх ієрогліфів — систем знаків, які виписують фарбою, малюють, вирізають, де зображувалися люди, тварини, предмети, прославлялися боги й розповідались історії. Зображення перетворювалось в ідеограму, тобто представляло не лише саму річ, а пов’язані з нею поняття: «зірка» була зіркою, проте могла також означати й небо, і Бога, і навіть прикметник «високий» або прислівник «високо». Те ж саме «нога» — вона могла виражати дієслова «іти», «стояти», «бігти», «приносити». Цього було досить для славослівних написів, для молитв, для заклинання, і читалися вони приблизно так, як людина середньовіччя «читала» різьблені прикраси в своїй церкві, використовуючи знання, одержані по традиції, з домішкою власної фантазії.
Письмо ніколи б не стало тим, чим воно стало, якби з–під тіні пірамід, святилищ, пагод, священних печер не вийшло б на світ, якби за нього не взялося саме життя. В його енергійних руках ієрогліфи швидко втратили штучну складність і почали спрощуватись: відпадали різні частини, лишався ніби кістяк, який зберігав то кілька рисочок, то кружальце. Руки купців, писців, які складали описи товарів або вели ті чи інші ділові записи, динамізували урочисті й застиглі символи. На зміну зображенням з’явилися знаки — клини, лінії — і, переставши виражати поняття, почали позначати звуки, перетворились у літери й склади.
Що за переворот! Звук — безформний, він не має місця в просторі, невидимий, існує в часі лише в коротку мить звучання — виявився увічненим назавжди і міг відгукуватися знову й знову щоразу, коли з глиняної таблички чи аркуша паперу його пробуджував до життя чийсь навчений читання погляд. Ця найбільша подія в історії людської культури стосувалася народів, що розумово дозріли раніше, в той час, як сотням інших довелося цього чекати тисячоліття: приміром, індіанцям, котрі живуть у Канаді і, здавна володіючи чудово розвиненою мовою, в письмовій формі побачили її вперше тільки 1841 року, коли місіонер Джеймс Еванс створив для них дуже дотепну систему складового письма, яка застосовується й зараз.
Слово остаточно підкорило собі час. У тріумфальному поході воно вело за собою до незнаного майбутнього народи, королів, історію, самих богів, воно повертало життя покійникам, від яких не лишилося навіть купки праху, наповнювало нашу пам’ять іменами — людей, про яких ніхто не згадав би через два–три роки після їхньої смерті й за дві–три милі від їхнього дому, воно могло творити чудеса, примушувати шматок глини співати пісню, немов у ньому була душа дівчини, яка колись бігла з цією піснею на устах через поле пшениці, з піснею, як зірвана на ходу квітка маку.
Ось уже двісті років люди риються в землі, намагаючись видобути з неї уривки людської мови, сотні вчених присвячують усе життя прочитанню і розумінню слів, які розповідають про світ, уже давно не існуючий. Добиваються речей неймовірних: розшифровують не лише писемні пам’ятки, а й відтворюють усю систему мови, якою вони написані, упорядковують словники і граматики, якими вона не володіла, коли була живою мовою; слова, померлі й поховані, народжуються знову, складаючись у літописи, молитви, поеми, кодекси законів і в повсякденну мову.
Так заговорили глиняні таблички Вавілону, папіруси й стіни Єгипту, озвалися голоси майя і ацтеків, завдяки своїм табличкам хетти увійшли в історію, якій нічого про них не було відомо, і в сім’ю індоєвропейських мов, де їх не чекали. Зовсім недавно нас приголомшили таблички з Пілоса, які повернули нам звуки мови ахейців, що вже для Гомера були легендою, а серед цих звуків виникли імена, про які ми не сміли й мріяти: Ахілла, Гектора. Декотрі ще терпляче ждуть своєї години — письмо Егеї, мова етрусків. Велика таємниця зачарованих слів ще не розкрита до кінця.
На світі багато систем письма. Одні пишуть зліва направо, інші справа наліво. Не знаю, чи зберігся ще десь спосіб, відомий нам з пам’яток древньої Греції: письмо «бустрофедон», тобто в порядку, в якому рухаються воли, орючи поле, — кінець рядка служить початком наступного. Десь іще пишуть згори вниз, але, здається, ніде — знизу вгору. Арабське письмо нагадує розсипаний подріблений тютюн, в індійське вступаєш, мов у гущавину тоненьких гілочок, китайське легко сплутати з орнаментом, народженим примхливою фантазією художника. Польське письмо походить від грецького, яке виникло з фінікійських знаків, але тільки римляни надали йому чітку й просту форму.
У цих двох дюжинах знаків шукають звучання слова безлічі мов, зовсім між собою не схожих. Жодній з них латинська абетка не може з точністю відповідати, щоб передати всі звуки. Ці знаки пов’язані величезним числом умовностей і конвенцій, і їх треба вивчати одночасно з вивченням абетки, щоб виражені з її допомогою звуки прозвучали належним чином. Це буває можливим тільки тоді, доки дана мова жива: коли ж від неї лишаться тільки німі літери, її звучання стає, іграшкою наших здогадів і нашої власної фонетики. Один і той самий вірш Гомера в устах англійця, француза, німця, поляка й навіть сучасного грека прозвучить настільки по–різному, неначе його взято із зовсім різних мов. Одначе «eklanksan d’ar’oistoi…» — «задзвеніли стріли…». Десятки віків чуємо, як дзвенять стріли в сагайдаку прудконогого Аполлона, і бачимо самого бога, його нахмурене чоло. Ось воно, диво письма: закарбувати навіки звук, образ, рух.
Письмена вводять нас в історію мов, правда, тільки в завершальні її розділи, лишаючи незаповненими сторінки величезного тому, по яких нишпорять уява і проникливість порівняльного мовознавства. Крізь імлу ми бачимо, як упродовж численних століть слово знову й знову проходило через одні й ті ж або принаймні дуже між собою схожі досліди й відкриття. Вони повторювались при кожному поділі племен, при виникненні кожної нової сім’ї мов. Ми належимо до арійського сімейства. У тому місці, де виникла арійська прамова (хтозна, можливо, воно було під небом сьогоднішньої Польщі?), в обнесених огорожами дворах, над якими лютувала та ж сама зима, що відгукується в санскритському hima і в латинському hiems, у хатах, над якими піднімався той же дим, що віє в санскритському dhumas і в латинському fumus, люди обмінювалися словами цієї прамови, які тепер нам так хочеться відтворити, при кожному відвойованому в минулого звуці у нас радісно б’ється серце — kardia у греків, cor (cordis) у римлян, Herz у німців. То були зерна великого врожаю. З них виросли книги Вед і Махабхарата, вся мудрість і поезія Греції та Риму. Нічим не відмінні від безлічі інших, ці праслова звучали в повсякденному житті, служили у побуті, ці слова, пройшовши крізь численні зміни, стали матеріалом і для «Божественної комедії», і для «Гамлета», і для «Фауста», і для «Пана Тадеуша». У кожній фразі, немов кров’яні кульки, кружляють їхні часточки.
Хто подорожував по «Етимологічному словнику польської мови» Олександра Брюкнера, на кожній сторінці зустрічав слова, що належать до загальнослов’янського доробку. Принесені з епохи спільності слов’янських племен — епохи двадцятивікової давності, ці слова, іноді навіть не змінившись у звучанні, є головним кістяком нашої мови і становлять одну чверть слів нашої повсякденної мови. З їхньою допомогою можна описати ландшафт, погоду, господарство, людське тіло, дерева, трави, квіти, лісових звірів і птахів, їжу, знаряддя праці, всі ступені спорідненості, людські взаємовідносини в громаді і в племені, в період миру й під час війни, риси характеру, суспільні групи, закони, форми правління, нарешті, вони можуть окрилити думку кількома дюжинами понять, відірваних від реального світу, і опинитись у незмінній сфері вірувань, де панують усе ті ж таки одвічні слова: Бог, диявол, гріх, кара, рай, пекло, чудо. Цікаво, що від епохи праслов’янської спільності до нас дійшли в незмінному стані словотворчі елементи: корені, префікси, суфікси, з їхньою допомогою ми творимо все нові й нові слова.
Це — будівельний матеріал літератури, шляхетний і простий водночас. Ні камінь, ні дерево, ні метал, якими користуються архітектори й скульптори, ні фарби, що перебувають у розпорядженні живописців, ні звуки, видобуті з музичних інструментів — творчий матеріал музикантів, — ніщо з переліченого не може йти в порівняння з таємничою величчю слова. Та водночас слово є робочим знаряддям і застосовується для найбуденніших справ. Одні й ті ж слова можуть скластися в молитву і в зухвалу пісеньку, ними можна обдурювати й картати, вони вештаються вулицями, працюють у полі, пораються на кухні. Література завжди старалася звільнитись від найбільш упосліджених з них і створити свою власну мову, благородну й піднесену, всередині загальної мови.
У багатьох країнах і в різні епохи митці слова складали особливу касту з власними звичаями й привілеями. Вони користувалися мовою, відмінною від розмовної, і цієї мови треба було вчитися. Саме в такій атмосфері виник санскрит— витончена мова молитов і поезії. Молитва й поезія були явищами одного й того ж порядку, тому що поет у якомусь сенсі був і жерцем, і його творчість була пов’язана з релігією. Бувала вона пов’язана і з магією, і тоді поет перетворювався на чаклуна. Вірші набували сили магічних заклинань: «Сarmina vel caelo possunt deducere luman» — «Вірші можуть навіть місяць примусити з неба спуститись». Деякі різновиди давньоруської лірики назавжди зберегли в собі нагадування про їхнє релігійне походження.
Мова Гомера, чи мова епосу, — це особливий, дуже дивовижний сплав, і її не визнало б за свою розмовну мову жодне з грецьких племен. Творчим елементом у мові Гомера є розмір вірша — дактиль, він панує в ньому неподільно. Розпоряджається відмінами і дієвідмінами, синтаксисом і словником, навіть орфографією. У цій мові іменники й прикметники міняють число і рід відповідно до вимог примхливих дактилічних віршів. Один і той же предмет може перекидатися з множини в однину, перескакувати через усі три роди, і в той же танок можуть піти всі граматичні часи й способи. Ніщо так наочно не підтверджує наявності давньої поетичної традиції, на якій виріс Гомер, як саме оця «дактилічна версифікація», що складалася протягом багатьох поколінь. Задовго до того, як це підтвердили дослідження пізніших філологів, чутливий Пікоделла Мірандола відгадав літургійний характер гомерівського вірша. Він збирався написати «Тeologia роеtіса» і довести в ній, що поети є теологами, оскільки точно так само користуються мовою символів.
Таку «Теологію» можна було б написати й тепер, охопивши в ній всі епохи поезії. З’ясувалося б, наскільки вперто поезія тримається за найдавніші традиції. У скількох «святилищах» і «палладіумах» говорять такою особливою мовою, оцінюють поезію так своєрідно, користуються нею для таких незвичних понять, що здається, тут не вистачає тільки древніх поетичних каст і древнього способу проникнення в таємниці мистецтва слова.
Головним матеріалом для освяченої мови служать давні слова й давні форми, відкинуті життям. Це пояснюється консервативним характером усякого культу, а також інстинктивною симпатією в справах віри до всього старого. Шумерська мова у Вавілоні, латина в католицькій церкві, церковнослов’янська в православних, покрита мохом грецька у грецьких ортодоксів однаковою мірою тримаються релігійною традицією, як і особливою привабливістю, властивою древнім словам. До падіння Риму молитви читалися мовою часів початку імперії, середньовічні менестрелі співали вічну пісню, успадковану від попередніх поколінь, і ми тепер цю пісню розуміємо краще, ніж вони її колись розуміли. Жодному англійцеві не спаде на думку модернізувати мову свого канонічного перекладу Біблії: вірш псалма, перекладений сучасною повсякденною мовою, прозвучав би пародією на священний текст.
Те ж саме відбувалось і з поетичною мовою: в деякі епохи вона звучала незрозуміло й урочисто, як літургія. Цілком з цією традицією вона ніколи не розлучалась. «Книги народу й паломництва польського» А. Міцкевича, «Анхеллі» Ю. Словацького, чи то в зворотах, чи то в побудові фраз, перейняті біблійним стилем, в якому знаходяться тони, відповідні до їхнього змісту. Таких прикладів можна навести безліч. Тепер письменники застосовують архаїзацію стилю найчастіше для створення «історичного колориту», проте емоційна сила давніх слів та форм, які вийшли із вжитку, ніколи не перестане спокушати. Словник архаїзмів, введених у моду письменниками «Молодої Польщі», архаїзмів, здебільшого фальшивих, як усі ці храми, витязі, капища, сьогодні може нас тільки смішити, але не підлягає сумніву, що й мова наших днів подарує нащадкам не одну веселу хвилину, тому що не бувало в житті будь–якої мови періоду, зовсім вільного від дивацтв і безглуздя. Дуже побоююсь, що нині їх навіть стало більше.
Літературна мова не повинна бути обов’язково ні мертвою, ні архаїчною, ні штучною, як мова Гомера, але вона однаково дуже відрізняється від мови розмовної. Не лише орфографія, пунктуація, а й сам синтаксис, вживання певних способів, відмінків, часів, порядку слів — уся освячена система слова писаного відрізняє її від слова мовленого, тому що в останнього немає часу на виправлення неточностей і помилок. Яка величезна різниця між фразою в розмові й уривком у діалозі нехай навіть найреалістичнішого роману! Крім того, мова літературна єдина, мова розмовна різнорідна. В кожній околиці говорять по–своєму, говірки, діалекти однієї й тієї ж мови бувають так несхожі між собою, що часом утруднюють або роблять взагалі неможливим взаємне розуміння: так стоїть, приміром, справа з діалектами італійської та німецької мов.
Література прагне виробити мову всім зрозумілу й скрізь уживану. Греки довго опиралися цьому, користуючись кількома літературними мовами — Сафо й Алкей писали еолійською, Геродот — іонійською, лірики часто вдавались до діалекту доричного, нарешті, Фукідід, Платон, Ксенофонт, великі трагіки, великі комедіографи забезпечили перевагу мови античної, і з неї виникла «єдина» літературна мова — так зване койне. Але і в сучасній Греції є подібні ускладнення з літературною мовою: дехто дотримується «чистої» традиції мови, дуже схожої на давньогрецьку й дуже далекої від сучасної розмовної мови, інші ж борються за сучасну мову й утверджують її панування — дімотика в новітній літературі взяла гору. В деяких країнах, навіть з такою великою літературою, як у Норвегії, кілька діалектів усе ще продовжують оспорювати першість один в одного.
Якщо не помиляюсь, в Індії до цього навіть іще не дійшло: там літературне життя мирно розподілене між такими несхожими між собою мовами, як хінді, мартахі, ор’я, телугу, урду, та й давній санскрит іще тримається.
В певний момент кожен народ опиняється перед необхідністю прийняти рішення: яку із своїх говірок зробити спільною літературною мовою. Тут справу може вирішити політична вага певної області: так Рим нав’язав свою мову латинській літературі, а творили цю літературу люди, не народжені, не виховані в Римі. Достоту так само може вирішити це питання велика творча індивідуальність: так, Данте став творцем літературної мови Італії. В роки його дитинства ніщо не віщувало того, що флорентійська мова посяде панівне становище. У письмі вона з’явилася пізніше від інших італійських діалектів, проте, коли її обрав для себе Данте, а за ним Петрарка і Боккаччо, питання було вирішене, і місто, далеко не найбільше і не найзнаменитіше в ту епоху, стало колискою літературної мови Італії.
У польської мови немає такого давнього й такого блискучого початку. Більше того, саме її походження з польських діалектів досі ще не досить з’ясоване. В ній переважають елементи великопольського діалекту, і серед них найважливіший — відсутність мазуріння[4]. Незважаючи на те, що така вимова була повсюдно поширена на територіях, звідки походять найдавніші пам’ятки польської писемності. Можливо, тут зіграв роль вплив великопольських придворних кіл. Дивно тільки, що цей вплив виявився настільки сильним, що його зазнав «мазурний» Краків, який дуже рано став столицею. Можливо, на фонетику польської літературної мови справила вплив і чеська мова, цей вплив був особливо помітним у перші століття існування польської писемності, вона сприяла встановленню теперішньої фонетики літературної мови, нарешті, можна допустити, що мазуріння з’явилося пізніше і на літературну мову не вплинуло. Якщо останнє припущення переможе, тоді не знадобиться особливих зусиль довести, що в основу польської літературної мови ліг малопольський діалект.
Звукове забарвлення не завжди було таке, яке маємо тепер. Ми напружуємо слух, щоб відчути його у хитрощах орфографії, винахідливість якої викликає захват і водночас певне здивування. Звужені й носові голосні вже давно бентежать тих, хто пише. Та поки що нова форма вимови в літературних сферах не наблизила їх остаточно до сучасного звучання. А втім, відмінності тут невеликі. Можна без зусиль зрозуміти будь–який з найдавніших польських текстів.
На жаль, нам, полякам, нічого читати з перших шести століть нашої історії. Те, що ми сьогодні вітали б від щирого серця, загинуло ще до того, як політики навчилися писати, — я маю на увазі народні пісні, успадковані ще з часів язичництва, їхні відголоски ми із вдячністю ловимо в нечисленних зворотах, які ще в’ються над нашими полями на зразок тонких ниток бабиного літа. Справжньої літератури нам довелося чекати довго, з нетерпінням поглядаючи на годинник історії, який відмірював століття. Тут ми опинилися в подібному з римлянами становищі: вони пережили період царів, підкорили етрусків, встановили республіку, підкорили всю Італію, створили могутню державу й лише після цього одержали від латинізованого грека свою першу книжку — переклад «Одіссеї». Наша література також виросла на перекладах. Дуже погано, коли народ не може впоратися з власного темою — гімном, героїчною піснею, історичними анналами. Однак робота над перекладами мала й свою добру сторону: необхідність видобування з рідної мови всіх її можливостей, щоб опинитись на висоті в передачі думок і зворотів таких великих творів, як «Псалми», «Іов» чи «Книги пророків». До нас із далини віків дійшло ім’я лише одного перекладача, капелана Анджея з Яшовіц, який у середині XV століття переклав для королеви Зоф’ї Біблію («Біблія королеви Зоф’ї»). Могутнє в нього було перо. Просто, ясно й гладко панотець Анджей виписував фрази, передаючи зміст тексту, не зв’язуючи себе латинським синтаксисом, впевнено виплутувався з важких місць «Вульгати», (згодом Якуб Вуєк не завжди з ними міг упоратись). Анджей з Яшовіц, про чиє життя нам нічого не відомо, має бути внесений у список зачинателів нашої літератури.
З якими зусиллями народжувалася ця література з наївних віршів і немічної прози! У слова, як у домашньої птиці, не було крил для польоту. Думка незграбно топталася на клаптику рідної землі. Рей дав думці простір, проте не підніс її. Він був міцний, здоровий, повнокровний, від нього пахло житом, сам по собі ні на кого не схожий, перший польський письменник, якого впізнаєш з першого речення, завжди простого, тому що від підрядних він нетерпляче відмахнувся і кришив їх своїм важким ручиськом. Він був своєрідним, як мало хто, проте, — на жаль! — його своєрідність була такого роду, що про нього нічого сказати. Але віє від нього письменницькими веселощами, завжди він хвацький, жвавий, невичерпний, ладен сто разів повторити одне й те саме, невтомно обертаючись у круговерті двох тисяч слів, яких йому цілком вистачало і для життя, і для літератури. В польській літературі він влаштувався міцно й назавжди. У нього — хоч на перший погляд цього й не роздивишся — численне потомство. Від Рея ведуть свою родослівну всі оповідачі й співрозмовники, всі шляхтичі пера, легіон сумлінних і несумлінних самоучок, ладних повчати інших, говорячи речі добре відомі, зручно й вигідно влаштованих у світі смачному, як апетитна страва, безтурботних, легковірних, добродушних — словом, усіх тих, хто ніколи не зазнавав мук творчості й хто затримувався лише на поверхні слів, не бачачи під нею небезпечного нурту.
І раптом з’явився той, хто, перш ніж скласти вірша, спочатку зважузав кожний склад, вслухувався в його звучання, не приймав жодного слова, поки не пересвідчувався, що не знайти кращого, затримував неслухняну думку, гамував пориви серця, приглушував уяву, шоб глибше зануритися в світ слів. То був перший у Польщі погляд, спрямований на ще дикий ландшафт нашої мови. Ян Кохановський, створюючи в цій пустелі ренесансний сад своєї поезії, був нашим першим митцем слова, і, на жаль, йому довелося дуже довго чекати продовжувачів свого мистецтва. Покоління благопристойних віршомазів воліли йти за Реєм, чий безтурботний розмах і весела грубуватість на кілька століть визначили обличчя польської літератури. Опалінський, Потоцький, Коховський, Пасек охоче б сіли за один стіл з Реєм, поштиво відсунувшись від Кохановського, Гурніцького, Скарги.
У «Придворному» Гурніцького є кілька сторінок, присвячених проблемі мови, читаєш їх із здивуванням. Якщо виключити кілька малоістотних деталей, про які сучасне мовознавство судить інакше, його висловлювання про мову в цілому вражають правильністю, ясністю і тонкістю суджень. Щоб прочитати польською мовою такі сторінки знову, треба перескочити через два століття нісенітниць, вінцем яких були «Нові Афіни» Бенедикта Хмелівського — такий собі «диво–бур’ян» епохи, що порвав із світовою культурою і загруз у розумовому вбозтві.
Ось у чому полягала наша біда: в тривалих перервах між появами речей значних. Проза постраждала більше ніж поезія. Нікому було успадкувати й продовжити незвичайну плавність Ожеховського, благородну витонченість Гурніцького, широке дихання Скарги. Під кінець XVIII століття перед прозою несподівано виникли нові численні завдання: їй довелося квапливо створювати мову науки і канцелярій, де досі обходилися латиною. Не можна не захопитися авторами перших робіт з фізики, математики, екології, хімії — вони виковували польську наукову термінологію і піднімали стиль розмовної мови до точності й стислості ясно встановлених понять. Викликають' також захват безіменні канцелярські дряпіжки, які сушили голови над формулюванням статусів, декретів, розпоряджень і всіляких канцелярських документів.
Та найважчий тягар ліг на XIX століття: йому належало доробити все, що проспали попередні покоління. І сталося таке, що в літературах інших народів не траплялося: XIX століття відгородило нас від нашої літератури попередніх століть, куди після складання іспитів на атестат зрілості ніхто не заглядає. Інакше не могло й бути, тому що тільки XIX століття дало нам перших безсумнівних геніїв, створило драму, роман, есе, а лірику підняло на висоту, незнану попередниками, удосконалювало навіть такі її архаїчні різновиди, як сонет, XIX століття розширило сферу почуттів, окрилило думку, яка так довго лишалася приземленою, нарешті, освіжило мову, збагативши словник, надавши синтаксису гнучкість і легкість. Ті, хто сьогодні пише польською мовою, майже нічого не запозичують у авторів до епохи романтизму. Звертаються до них лише у виняткових випадках, наприклад, для історичних романів — запастись архаїзмами, щоб передати колорит епохи.
Фонетичне явище, суть якого полягає в тому, що прийняті в літературній мові звуки а. (ч), йі (дж), (ш), і (ж) звучать відповідно як ц, дз, с, з.