Як заповiв їм батько, Сарм, Слав, Волн, Кiмар i Країн вийшли вранцi на берег рiки Вардани, взяли по черзi Тар'ягнiв лук, i кожен пустив з нього стрiлу. Першу стрiлу ухопив Лебiдь i понiс, другу стрiлу ухопив Бусол i понiс, третю стрiлу вхопила Горлиця, четверту – Галка, п'яту – Соловейка. Кинула Ам'ягна на землю великий клубок срiбних ниток, i вiн покотився. Iз Тар'ягнового бойового обладунку Ама дала Сарму меч i щит, Славу – чарiвну кантарку, Волину – спис, Кiмару – лук i стрiли, а Країновi – булаву.
Пiшли брати у путь-дорогу. Iшли вони за срiбною ниткою та й iшли i пiдiйшли до високого бiлого каменя-стовпа, що з одного боку його обмивала Дон-Бережа, а з другого був високий берег, порослий дубовим лiсом. На тiй бiлiй скелi сидiла Лебiдка i тримала у дзьобi золоту стрiлу. Послали вони до вежi Кiмара, який розумiв мову птахiв, i звiрiв, i риб, запитати, як шукати Сармову суджену. Сказала Лебiдка Кiмаровi:
– Ви своєму братовi не допоможете, а повинен вiн сам мене здобути – у красну дiвку обернути: то я й стану йому за дружину.
Попрощались брати з Сармом бiля Бiлої Вежi i рушили далi за срiбною ниткою, коли ж Сар'ягн обернувся до вежi, то нiкого на нiй не побачив. Пiшов вiн у дубовий гай, щоб роздобути собi щось iз їжi. А на той час була у цьому гаю вiйна птиць iз звiрами. Колись була птиця Жайворон князем над птицями, а князем над звiрами – Миша. Мали вони спiльне поле. Як уродило поле, почали зерном дiлитись, одне зерно виявилось зайвим. Миша i каже: «Я перекушу його надвоє», – та взяла зернину в зуби i втекла в нору. Тут князь Жайворон збирає всiх птиць, щоб воювати, а князь Миша скликає усiх звiрiв. Бились цiлий день – на нiч стали на вiдпочинок. Тодi Миша згадала, нема на вiйнi мурашок. Вiн загадав мурашкам, щоб вони полiзли на дерева, де спали птицi, i повiдгризали їм пiр'я бiля крил.
На другий день знову почалася вiйна. Тiльки який птах iз дерева хоче злетiти, тут же падає на землю, а звiрi його i розiрвуть. Один Орел бачить, що така справа, – сидить, не злiтає. Аж тут iшов Сарм. Вилiз на дерево, пiдняв меча, хотiв Орла втнути, а Орел i просить:
– Не бий мене, витязю, я тобi у великiй пригодi стану. – Сар'ягн опустив меча, а тодi знову пiдняв. – Вiзьми мене краще та пiдгодуй, доки крила не виростуть. – Сарм опустив меч, а тодi знову пiдняв, вагаючись. Орел знову каже: – Я тобi у великiй пригодi стану.
От тодi вклав Сарм меч у пiхви, зняв Орла з дерева та й став його годувати. Рiк готував сирим м'ясом. Через рiк Орел йому каже:
– Пусти, полiтаю, випробую, чи виросли вже в мене крила.
Пустив його Сарм. Орел лiтав-лiтав та й прилетiв опiвднi.
– Ще мала в мене сила, ще рiк годуй.
Ще рiк годував його Сарм сирим м'ясом, i знову попросився Орел полiтати. Лiтав-лiтав цiлий день, а увечерi прилiтає i каже:
– Ще мала в мене сила, ще рiк годуй мене.
Сар'ягн i каже Орловi:
– Скiльки ж iще менi тебе годувати, коли я мушу йти шукати свою наречену, жiнка менi в хатi потрiбна.
Орел йому й каже:
– Добре, витязю, по землi пiшки ходити-дибати, долю шукати, а ще краще понад землею орлом лiтати – долю виглядати.
Ще рiк годував Сар'ягн Орла сирим м'ясом, а тодi Орел i каже:
– Сiдай на мене.
Сiв Сарм на Орла. Орел пiднiс його аж у хмару, а потiм упустив. За лiктiв двiстi вiд землi пiдхопив Сарма та й запитує:
– А що, як тобi почувалося?
А Сарм йому:
– Так, наче душа iз тiла вилетiла та вслiд за мною летить.
А Орел йому:
– Отак i менi було, як ти перший раз на мене замахнувся.
Летять вони далi. Знову Орел пiднявся вище хмар та й скинув Сарма, а десь за сто лiктiв вiд землi пiдхопив.
– Ну, як тобi на цей раз було? – Питає.
– Так, наче вже й кiстки мої розсипались, – Сарм вiдповiдає.
Летять вони далi. Вилетiв орел вище найвищих хмар та й знову скинув Сарма. Аж бiля самої землi пiдхопив та й питає:
– Як же тобi на цей раз було?
– Так, наче вже мене й зовсiм нема на свiтi.
А Орел йому:
– Отак i менi було, як ти на мене втретє намiрився.
Прилiтають вони до Орлового дядька, Орел i каже:
– Iди в хату. Як будуть питати тебе, чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш, що як дасте яйце-райце, то й на очi приведу.
От зайшов Сар'ягн у хату, шапку скинув, перехрестився на покуть, привiтався до господаря i господинi, а його й питають:
– Чи по волi козак завiтав, чи по неволi?
– Добрий козак усе по своїй волi ходить, – вiдповiдає.
– Чи не чув ти там про нашого небожа? Бо вже давно, як пiшов на вiйну, то нi чутки про нього, нi звiстки.
А Сарм каже:
– Як дасте яйце-райце, то я вам його на очi приведу.
А господарi:
– Краще нам його нiколи не бачити, як вiддати тобi яйце-райце.
– Летiмо далi, – каже Сар'ягну Орел.
Летять та й летять та й прилiтають до Орлового брата, i тут так само вiдповiли. Прилiтають до Орлових батька-матерi. Заходить Сар'ягн у хату, шапку скинув, хатнiм богам вклонився. Його за стiл посадили, пити-їсти поставили, по тому i запитує його господар:
– Чи по волi, козаче, мандруєш, чи по неволi?
– Добрий козак усе по волi ходить, та все ж не без причини.
Тодi вони стали питатися, чи вiн не бачив, мовляв, нашого сина. Бо вже ген коли пiшов на вiйну, то, може, й загинув. А Сарм їм каже, що як дасте яйце-райце, то й на очi приведу.
– Iди приводь, зараз тобi яйце-райце i вiддамо, – зрадiли батько i мати. Сар'ягн завiв їхнього сина у хату. Батьки плакали вiд радощiв, зразу ж вiддали яйце-райце та й кажуть Сар'ягновi:
– Син нам каже, що ти шукаєш наречену, а в цьому яйцi твоє придане на нове господарство. Як знайдеш наречену, прийдеш на мiсце свого проживання, нагородиш великi кошари, аж тодi розiб'єш яйце.
Побраталися Сарм з Орлом. Вивiв Орел Сар'ягна за ворота, дав йому пiр'їну з свого крила i сказав:
– У всьому вважай на свiй розум i силу, але як настане в твоєму життi велика скрута, припалиш перо, i я прилечу на допомогу. Я запитував свого батька Орла, де твоя наречена. Будеш iти цiєю дорогою. Як лiс закiнчиться, побачиш край лiсу криничку. Отам твоя наречена.
Iшов Сар'ягн та й iшов, коли лiс закiнчився, побачив криничку, i так захотiлось йому води напитися. Нахилився вiн до води, а iз кринички дивиться на нього прекрасна дiвчина та й говорить:
– Я наречена твоя. Визволи мене.
– Як же тебе визволити?
– Поцiлуй воду i напийся.
Не встиг Сар'ягн поцiлувати воду i напитися, як яйце-райце випало йому з пазухи та упало на камiнець i розбилося. Почала з того яйця виходити рiзна домашня живнiсть: корови, воли, свинi, овечки, кози – i порозбiгалися в рiзнi боки. Став Сар'ягн заганяти – нiчого не може вдiяти, опустив руки i засумував. А Лиха сила перекинулась старенькою бабою, з'явилась Сармовi на очi та й каже:
– Як виконаєш три моїх завдання, то я зажену твiй товар у яйце, а не виконаєш, то будеш у мене вiчним наймитом.
– Добре, – каже Сарм, – збирай.
От баба загнала скотину у яйце та й каже:
– Щоб за одну нiч оцей луг викорчував, виорав, пшеницi насiяв, викосив, у скирти склав i щоб таки у ту нiч з нового врожаю спiк паляницю i на стiл поклав.
Сiв Сар'ягн бiля кринички та й зажурився. А наречена з води його запитує:
– Чого журишся, Сар'ягне?
Розказав вiн їй свою скруту, а наречена йому i говорить:
– Навiщо ж ти, Сарме, з тою бабою угоду склав, навiщо ти рiшення приймав, не звернувшись з молитвою до Ягни? Тепер ми потрапили у залежнiсть вiд Лихої сили, i важко нам буде вирватись. Але ти забувся, що треба тобi поцiлувати воду.
Тут Сар'ягн про свою спрагу згадав, воду поцiлував i напився. Вийшла з води бiла Лебiдка, стрепенула крилами i стала прекрасною дiвчиною.
– Тепер, Сар'ягне, лягай спати, до далекої дороги вiдпочивати.
Як Сарм заснув, вона в долонi плеснула: той луг трiщить-лущить, на тiм мiсцi ореться, пшениця сiється, на тому вже дозрiває, на тому молотиться i мелеться… I до свiтанку спекла Лебiдка паляницю та й дала Сармовi. Вiн принiс паляницю до Лихої сили в хату i на стiл поклав. Вона й каже:
– Ну, якщо ти справився, гляди ж, щоб i друге дiло зробив: щоб ти за нiч оту гору розкопав i тудою рiчка Дон потекла. А коло Дону побудуй комори, щоб байдаки до берега приставали i щоб ти ту пшеницю повантажив.
Пiшов Сар'ягн знову до кринички. Просвiтилась, засяяла вода у криничцi, з'явилась на водi бiла птиця Лебiдь з бiлим лотосом iз золотою короною на чолi. Стрепенула крилами i стала вродливою дiвчиною. Затремтiло Сармове серце, i вiн кинувся, щоб її обняти-поцiлувати, а вона йому:
– Зачекай, Сарме, ще ти Лихiй служиш, ще ти в наймах тужиш, ще мене не торкайся. Говори, яке твоє друге випробування.
Сарм їй розповiв. Лебiдка каже:
– Лягай вiдпочинь, бо скоро нам додому вирушати.
А сама в долонi плеснула. Та гора розкопується. Дон туди тече, коло нього комори будуються, пшениця на байдаки вантажиться. Подивилась уранцi Лиха, що все зроблено, як вона загадувала, тодi загадує втретє:
– Щоб ти у цю нiч зловив золотого Зайця.
Запитала у нього Лебiдка, що загадано. Вiн на неї подивився, а вона така гарна-гарна. З того часу повелася в українцiв приказка: така гарна, хоч води напийся. Розказав їй Сар'ягн загад.
– О, це вже не жарти. Це Лиха загадала, щоб ти спiймав самого Леля. А це грiх. Хiба я прикинусь Зайцем, а ти мене принесеш i покладеш на стiльцi. Тiльки не вiддавай їй у руки, бо як вiддаси, то вона мене впiзнає, i будемо у неї вiчними наймитами – i ти, i я.
Так вони i зробили. Поклав вiн Зайця на стiлець та й пiшов. Тiльки Лиха з хати, а Заєць знову перекинувся дiвчиною та за Сармом. Почали вони удвох тiкати. Бiжать та й бiжать, коли це Лиха побачила, що немає Зайця, здогадалася про все i послала свого чоловiка наздоганяти. Тодi дiвчина й каже:
– За нами погоня! Я перекинуся пшеницею, а тебе зроблю дiдом та будеш стерегти мене. Як буде Лихий питати тебе, чи не бачив молодця з князiвною, то ти скажеш, що тодi йшли як оця пшениця сiялась.
Коли це Лихий летить та й питається в дiда:
– Чи не бачив, не йшли сюдою витязь з князiвною?
– Iшли, – каже, – як оця пшениця сiялась.
Лихий каже:
– Цю пшеницю вже пора косити, а їх учора не стало, – та й повернувся назад.
Пшениця знову зробилась дiвчиною, а дiд – хлопцем та й давай знову втiкати. Лихий повернувся додому та й розказав усе Лихiй.
Вона його лає:
– Чом ти того дiда i пшеницю не розiрвав? То ж вони були! Бiжи вдруге за ними.
Бiжить-летить Лихий. Бiженцi чують, що за ними аж земля реве.
Дiвчина Лебiдка й каже Сармовi:
– Я зроблюся старим Божим храмом, а ти молiльником, та як буде Лихий тебе про витязя з князiвною питатися, то скажи, що бачив тодi, як ця церква будувалася.
Коли летить Лихий та й питає волхва:
– Чи не бачив, – каже, – не йшов тут князенко з князiвною?
– Бачив, – каже, – як оцю церкву ще лише будувати починали.
А Лихий йому:
– пх позавчора не стало, а цiй церквi вже рокiв iз сто. – Та й полетiв назад.
А Лиха йому:
– Чом не роздер волхва i церкви не розваляв?
Лихий вiдповiдає:
– Бо на церквi священний напис був, а волхв саме противну Лихiй силi молитву творив.
Тодi сама Лиха побiгла. Лебiдка каже Сармовi:
– Тепер ми можемо i пропасти, уже сама Лиха бiжить. Зроблюсь я Рiчкою, а ти станеш Рибою-окунем.
Прилетiла Лиха до рiчки та й каже:
– А що, втекли?
Перекинулась щукою i давай за Рибою-окунем ганятись: що хоче вхопити, то окунь повернеться до неї хвостом, розчепiрить плавцi, i не може щука його ковтнути. Ганялась-ганялась, аж окунь на берег викинувся. Тодi Лиха почала дмухати на Сарма вогнем. Припалилось у Сар'ягна за вухом орлине перо. Орел миттю прилетiв, схопив Сар'ягна i винiс на Бiлу Вежу. Розлютилась Лиха i вирiшила воду з Рiчки випити. Пила-пила i вже стала як гора, ось-ось доп'є. Сар'ягн тим часом узяв на Вежi золоту стрiлу, що була у сагайдацi Тар'ягна, i випустив у Лиху. Лиха лопнула, а Рiчка перетворилася на Лебiдку, а Лебiдка – на красуню-князiвну.
Тут бiля Бiлої Вежi, на рiчцi Дон, Сар'ягн з Лебiдкою побудували курiнь, нагородили кошар i розбили яйце-райце. Зараз iз яйця найшло повнi кошари товару: корiв, волiв, коней, овець. Бiля Бiлої гори виросло мiсто Бiла Вежа, а люди, що пiшли вiд Сар'ягна i Лебiдки, стали зватись сар'ягнами, хоча греки їх називали сарматами. Мiсто Бiла Вежа також називали Сар'ягн.
Зажили Сар'ягн iз Лебiдкою щасливо, народили багато дiтей, побудували церкву i молилися Ягнi-Лелi-Бережi.