65508.fb2
Національно-визвольна боротьба українського народу на завершальному етапі Другої світової війни знаходилася в зеніті своєї бойової активності. З поразками німецької армії і на західному, і на східному фронті фашистська воєнна доктрина т. зв. “блискавичної війни” (Blitzkrieg) цілковито збанкрутувала. Репресивні дії окупаційної влади у тому часі були хоч іще жорстоко мстиві, але хаотичні, локальні й майже не придатні до боротьби з відділами УПА та збройного підпілля. Німецький терор якоюсь мірою ще й посилював повстанську боротьбу, бо всі ті, кого переслідували окупанти, рятувалися від знищення, поповнюючи ряди УПА та кущові Самооборонні Відділи збройного підпілля ОУН.
Дуже схожі обставини склалися з поверненням на Західну Україну московсько-більшовицьких окупантів. З кінця жовтня 1944 року війна продовжувалася вже поза межами України. До закінчення війни у травні 1945 року й аж до кінця того року радянська влада ще не змогла зібрати необхідних сил для боротьби з повстанським рухом. Ця влада обмежувалась переважно до міських центрів. У селах, зокрема в лісистих районах, майже все громадсько-політичне життя населення було під контролем повстансько-революційних організацій, які вели свою діяльність майже відкрито.
До липня 1944 року значна частина Галичини й ціле Закарпаття були ще під німецькою окупацією. Лінія фронту тяглася тоді приблизно через такі місцевості: Кобрин — Ковель — Луцьк — Броди — Тернопіль — Коломия — Красноїльськ.
У листопаді 1944 року відбулася перша пленарна нарада Проводу ОУН. Проходила вона в лісовій криївці Провідника ОУН на ЗУЗ Романа Кравчука-“Максима” в околиці села Балуйки Одеського району. На цій нараді було прийнято ряд важливих постанов, що стосувалися нових форм і методів боротьби вже в підсовєцькій дійсності. Дуже докладно проаналізовано політичне становище в світі та в Україні, а також внутрішньоорганізаційні справи, зокрема питання зміни назви організації, створення Народно-Визвольної Революційної Організації (НВРО) та УГВР і поширення діяльності останньої на всі українські землі. Постановлено також вислати за кордон двох членів Проводу ОУН — Дмитра Маївського та Дмитра Грицая — для обміну поглядами з колишніми представниками Проводу ОУН та провідного активу ОУН, які повиходили на волю з німецьких тюрем і концентраційних таборів, і для вироблення одної узгодженої програми діяльності, основаної на Постановах IIIВЗ ОУН, що відбувся у серпні 1943 року. У зв’язку зі своїм планованим відходом за кордон Д. Маївський передав усі справи ідейно-політичної референтури новому референтові Проводу Якову Буслові — “Київському”.
Після нарад я разом із Д. Клячківським від’їхав на Волинь. Тоді в моєму розпорядженні була чота кінноти УПА, очолена командиром “Шумом”, учасником ДУНу Усі були перевдягнені у військові совєцькі однострої, так що часто ми проїжджали селами вдень на очах у більшовиків, інколи навіть попри енкаведистів-облавників. Я залишився на Кремінеччині при Військовому Штабі УПА-Південь, а Д. Клячківський поїхав далі на північ, на Полісся до Штабу УПА-Північ. Провідник ОУН Роман Шухевич, член Бюро Проводу ОУН Д. Маївський, шеф ГВШ УПА Д. Грицай та референт Проводу Я. Бусел відійшли на терени Бережанщини, в околиці сіл Бишки, Потік, Конюхи. Місцем перебування Якова Бусла й очоленої ним ідейно-політичної референтури стало село Бишки. Тут також часто бували члени Проводу ОУН, тому можна назвати село Бишки Ставкою (місцем постою) Проводу ОУН.
Село Бишки розташоване на берегах річки Ценівки та її притоки Корсівки у віддалі 12 км на північний схід від повітового міста Бережани. На північ від нього велике село Конюхи, на сході — села Ценів і Вибудів, а в південному напрямку — села Потік, Куропатники, Баранівка, Шибалин. На захід від села суцільне пасмо лісу від Конюхи аж до Баранівки, а за лісом — села Урмань, Дрищів (тепер — Надрічне), Гановичі та Жуків, розкидані понад річкою Золота Липа.
Географічно це межовий пояс, що відділяє східне, степове Поділля від західного, вже лісистого Опілля. Така географічна структура цієї території сильно сприяла повстанській боротьбі; до того ж через комплекс цих сіл пролягав кордон областей — Тернопільської і Львівської, тому адміністративний та поліційний контроль там завжди був послаблений. Села Бишки й Потік майже зливалися і творили одну церковну парафію. З цього осередку зручний був зв’язок із Золочівщиною й Брідщиною й далі вихід на ПЗУЗ та на ОСУЗ, а через Рогатинщину та Львівщину — на ЗОУЗ (Закерзоння) та до Карпатського Краю. Через бере-жанські й підгаєцькі ліси проходили підпільні зв’язкові лінії на Бучаччину — Чортківщину та на Поділля.
У повстанській боротьбі географічний чинник завжди мав велике значення. Цим і пояснюються найбільші успіхи УПА саме на лісисто-болотистому Поліссі та у гористо-лісистих Карпатах. Перебування у тому часі в Бишках та його околицях керівництва ОУН і УПА не було випадковим; втім, воно спричинене не лише сприятливими географічними умовами. Населення цих сіл відзначалося високою національно-патріотичною свідомістю, тут були добре організовані й належно вишколені революційні кадри ОУН ще з часів польської та першої совєцької окупацій, у цих селах також майже не було неукраїнського населення. У Бережанському повіті здавна існувала потужна нелегальна мережа ОУН, у якій працювали такі видатні діячі націоналістичного руху як Ярослав Старух, Дмитро Мирон, Петро Федорів, Лев Зацний, Михайло Степаняк, а з молодших — Осип Дяків — “Горновий” та Василь Галаса –“Орлан”. Та й у самому селі Бишки станиця ОУН належала до найкращих у повіті. Це завдяки діяльності, передусім, братів Ґоляшів — Григорія і Степана — та їх помічників. Ще до німецької окупації тут існувала одна з кращих підпільних боївок, що її очолював Петро Галушка. З ним я був знайомий ще з 1938–1939 років, коли забезпечував цю боївку гранатами підпільного виробництва та часовими самозапальними пакетами. Кілька зразків цих гранат нині зберігаються у Бережанському краєзнавчому музеї.
У 1937–1939 роках я перебував у підпіллі в Підгаєцькому повіті, де керував таємною друкарнею Краєвої Екзекутиви ОУН, що мала кодову назву “Мандоліна”. Через села Бережанського повіту проходила лінія зв’язку від КЕ ОУН (Ярослава Старуха) до друкарні (Василя Кука — “Юрка”, “Медведя”). Цією лінією провозили папір, друкарські черенки, фарбу, нелегальну літературу, надруковані в друкарні листівки, брошури, зброю, гранати тощо. Пункт зв’язку з бережанськими підпільниками знаходився у лісі, на кордоні двох повітів, в околиці сіл Літятин та Теляче (тепер — Мирне). Тоді, у 1938 році, познайомився я ближче з бережанськими підпільниками: Теодором Федечком — “Яремою”, Григорієм Ґоляшем — “Беєм”, Петром Галушкою та іншими, очевидно, нічого не знаючи ні про їхні справжні прізвища, ні про їх місця перебування. Про це я довідався згодом, у 1941–1944 роках, коли потреба в строгій конспірації відпала.
Ще під час німецької окупації, приблизно з осені 1943 року, в околицях сіл Потік — Жуків — Бишки та в прилеглих до них лісах розмістилась референтура СБ Проводу ОУН, що її очолював Микола Арсенич — “Михайло” (1910–1946). Крім криївок у селах, у нього була простора криївка в Жуківському лісі. Це було велике двокімнатне підземне приміщення, добре замасковане ззовні. В одній кімнаті перебував він із дружиною (“Кімкою”), яка виконувала обов’язки секретаря-друкарки, у другій містилась його охорона й слідчі, всього близько восьми осіб. У березні 1945 року тут декілька днів пробув Провідник Роман Шухевич і я. Ми докладно ознайомлювалися з найновішими методами кагебістської діяльності. Вже тоді “Михайло” мав інформацію, що агенти КДБ пильно стежать за зв’язковою Галиною Дидик, і остерігав Провідника перед можливим її арештом.
У селі Раю біля Бережан у 1944–1945 роках знаходився зв’язковий пункт Провідника. Тут бували його кур’єри, зв’язкова “Анна”, а також була криївка. У тому часі Провідник рідко користувався криївками, він переважно був у русі, зустрічався з провідним активом ОУН, командирами відділів УПА, хотів сам докладно вивчити все на місцях. Запам’ятався мені з того часу його вислів: “Я не хочу бути капелюхом”. І, очевидно, ніколи ним не був! Він був справжнім Провідником!
З листопада 1944 року в селі Бишки помістилась ідейно-політична референтура Проводу ОУН під керівництвом Якова Бусла — “Київського” (1910–1945). Разом з ним і під його особистим керівництвом у ній працювали Петро Федун — “Полтава” (1919–1951) та Осип Дяків — “Горновий” (1921–1950).
У тому ж Козівському районі, в селі Криве, приблизно за 15 км на південний схід від села Бишки, тоді перебував і Провідник ОУН у Подільському Краї Петро Шанайда — “Данило” зі своїм штабом. Неподалік від села, із західного його боку, також був ліс. З цього села родом відомий революційний діяч, референт СБ Проводу ОУН на Західно-Окраїнних Українських Землях (Закерзонні) Петро Федорів — “Дальнич” (1910–1950). Він був членом ОУН із 1929 року, політв’язнем польських і німецьких тюрем, бездоганно чесною людиною і виховником багатьох революціонерів. Розстріляний польськими окупантами у Варшаві 11 квітня 1950 року за належність до ОУН і революційну діяльність проти польських поневолювачів України.
З селами Бишки та Конюхи пов’язані також і маловідомі “розмови” УПА з так званими “радянськими письменниками”. Нашим підпільникам стало відомо, що до хати Я. Л. Музики (пункту зв’язку у Львові) заходять українські письменники. Оскільки в тому часі проти ОУН і УПА велася масова брехлива совєцька пропаганда, ми запропонували їм зустріч з метою розповісти про цілі нашої боротьби та ознайомити їх із нашими виданнями. А для того, щоб їх потім не розстріляли, порадили отримати на такі розмови дозвіл комуністичної партії. У результаті листування така зустріч відбулася. Дозвіл на проведення цієї зустрічі дав Головний командир УПА “Тарас Чупринка”. Вона відбулася 28 лютого 1945 року на хуторі біля села Конюхи. Пішли на ці “розмови” Дмитро Маївський та Яків Бусел, які тоді перебували в Бишках. На жаль, замість очікуваних письменників (їм таки не довіряли) приїхали два працівники КДБ та начебто письменник Андрій Головко (так він себе представив).
“Розмови” тривали цілу ніч. Наші представники розповідали, за що й чому воюють УПА та ОУН, про справедливість української національно-визвольної боротьби, про необхідність створення суверенної і цілком незалежної Української Держави на всіх її етнічних землях, про імперіалістичну природу війни тощо. Представники ж совєцької влади доводили неминучість перемоги СРСР у цій війні, безперспективність нашої боротьби й пропонували нам капітуляцію на умовах опублікованих звернень уряду УРСР Погляди обох сторін були цілком протилежні, й про будь-яке порозуміння не могло бути навіть мови. Та й такої мети у наших представників не було. Над ранком “гостей” вивезли на автостраду Львів — Тернопіль і вони поїхали до Львова, а наші “делегати” Д. Маївський і Я. Бусел — до Бишок. Згодом кагебістські публіцисти старалися представити ці пропагандистські бесіди як “переговори”, як намір командування УПА капітулювати та припинити боротьбу. Поширювалась також злобна й цілком брехлива інформація, що обох представників підпілля за їх начебто самовільну спробу таких переговорів страчено. Насправді це була одна з практикованих тоді форм націоналістичної пропаганди у ворожому середовищі. Більше подібних “розмов” не було, хоч на цей пункт зв’язку у Львові приходили записки з пропозиціями чергових зустрічей.
Приблизно в другій половині березня 1945 року у селі Потік у криївці референта СБ Проводу ОУН “Михайла” відбулася чергова, друга нарада Проводу ОУН. На ній були присутні Р. Шухевич, Д. Маївський, Д. Грицай, В. Кук, Я. Бусел, Р. Кравчук, М. Арсенич. Не було Д. Клячківського. Він загинув 12 лютого 1945 року на Оржівських хуторах на Рівненщині. Обговорювались такі питання: форма боротьби й пропаганди в підсовєцькій окупації; розмови з совєцькими представниками; нове ставлення німецької влади до української повстанської боротьби; напрями діяльності УГВР, ОУН, УПА і ЗП УГВР; прибуття з-за кордону кур’єрів на чолі з Юрком Лопатинським; висилка представників Проводу ОУН за кордон та різне.
Після докладного обговорення поставлених питань прийнято узгоджені постанови. Заслухано інформацію друзів Маївського та Бусла про розмови з совєцькими представниками і схвалено ставлення наших представників до них. Рішуче відхилено пропозиції німецьких військових кіл щодо надання для УПА військової і технічної допомоги чи будь-яких інших форм співпраці з німецькими чинниками. Стосовно ж діяльності ЗП УГВР і якнайтіснішої взаємної співпраці ОУН в Україні та за кордоном, то ще раз відзначено потребу й доцільність вислати туди представників Проводу ОУН із докладною інформацією про становище в Україні. Підкреслюю, що не було жодної мови про перенесення керівництва ОУН і визвольної боротьби за кордон. На цій нараді також докладно проаналізовано становище українців на Західно-Українських Окраїнних Землях, окупованих Польщею, і призначено Провідником ОУН на цих землях Ярослава Старуха, а Петра Федорова — референтом Служби Безпеки.
Детальніші розмови про діяльність організації по областях та з окремих ділянок праці тривали ще й після формального закінчення наради, зокрема з питань організації безпеки та ідейно-політичних і пропагандивних питань. Приблизно в тому часі Провідник ОУН особисто зустрічався в Бишках із “Дальничем” та його дружиною Філею Бзовою перед їх відходом на Засяння і мав з ними тривалу розмову, про що тепло згадує у своїх спогадах Філя Бзова. Багато цікавих розмов-дискусій проходило в “хаті” Бусла та в Бишківському лісі. Були там і зустрічі з редакторами журналу “Ідея і Чин”. Обговорювалися переважно вже написані та заплановані ідеологічні та політичні статті, методика підготовки кадрів тощо.
Пригадався з тих давніх часів такий зовсім неділовий, але цікавий епізод. У лісі, на запашній трав’янистій галявині, при гарній сонячній погоді, було нас четверо: Р. Шухевич, Д. Грицай, Я. Бусел і я. Після тривалих філософсько-теоретичних роздумів і суперечок Р. Шухевич для розрядки запропонував гру на перевірку кмітливості. Він називав якусь букву абетки, а решта мали якнайшвидше процитувати відповідну фразу з художньої літератури. Наприклад: “С” — “Садок вишневий коло хати”; “X” — “Хіба ревуть воли, як ясла повні”; “Г” — “Гірко спати на морозі” і т. д. Подібні ігри, загадки, розповіді про найсмішніше, найцікавіше в житті людини були його улюбленим методом створювати в гурті присутніх добродушний, дружній настрій.
До села весною 1945 року вже часом приїздили агітатори з району й намовляли людей вступати до колгоспів. Одного разу за пропозицією друга “Гриця” я пішов на таку нараду майбутніх колгоспників і докладно розповів там про рабське колгоспне життя колись заможних селян-хліборобів. Після виступу попрощався з громадою, пішов у напрямі лісу й зник. Такі виступи підпільників тоді часто проводились і мали значний вплив на населення.
Після наради — мабуть, у квітні — я з Провідником подалися до села Криве, де зустрілися з Провідником ОУН у Подільському Краї Петром Шанайдою — “Данилом”, ознайомилися з проблемами краю, зокрема з умовами організаційної праці у Кам’янець-Подільській області. Тут, у Кривецькому лісі, ми з Провідником попрощались. Я від’їхав знову на Волинь в околиці Дермані, а Провідник на Бережанщину.
Тоді ж, із погляду безпеки, була децентралізована ідейно-політична референтура. Улітку “Полтава” відійшов у Карпатський Край, “Горновий” у Львівський, а “Київський” залишився на старому місці, у Подільському Краї. Бишки й далі лишались підпільним центром. Тут був центральний зв’язковий пункт, через який можна було зв’язатися з Провідником, референтами Проводу та з Краями. Відповідав за зв’язки й особливо за безпеку “хати” “Київського” Григорій Ґоляш.
Облаштуванням побуту провідних членів ОУН і командирів УПА у селі Бишки та сусідніх селах займався Григорій Ґоляш. У його обов’язки входили підбір відповідних підпільних “хат” для їх життя і праці, матеріально-технічне забезпечення, зв’язки з ними, конспірація та безпека.
Народився Григорій Ґоляш у Битках 19 серпня 1910 року, був членом ОУН ще з перших років її існування. Спочатку станичний ОУН у Бишках, згодом військовий референт у Бережанському повітовому та окружному Проводах ОУН. Досвідчений підпільник ще з часів польської, совєцької та німецької окупації. Зустрічався з провідними членами ОУН та часто виконував їх важливі завдання кур’єрського характеру.
1943 року за дорученням організації вступив до дивізії “Галичина” і був у ній до літа 1944 року. Після того співпрацював із референтом СБ “Михайлом” і виконував деякі його завдання у Львові. З осені 1944 року займався ще й пошуком конспіративного приміщення у Львові для Провідника “Тараса Чупринки”. На зустрічах із ним ми, крім загального політичного становища, завжди обговорювали питання організації зв’язків і належної конспірації “хат”.
У друга “Гриця” був великий досвід підпільно-конспіративних методів праці, він виконував доручені йому важливі та відповідальні завдання бездоганно, на високому рівні. У Львові він організував добре законспіровану запасну “хату” для Провідника з чудово замаскованими двома підземними криївками. Знаходилась вона на вул. Маріупольській, 22 у будинку Марії Угрин. У січні та березні 1948 року Провідник деякий час перебував там і дав добру оцінку криївкам.[17] Напасти на слід цієї “хати” органам КДБ вдалося щойно через 53 дні після загибелі Провідника (5 березня 1950 року) внаслідок зізнань арештованих осіб. 27 квітня 1950 року друга Григорія Ґоляша пораненого захоплено в полон, а 16 червня він під час слідства вискочив з вікна кабінету слідчого № 70 у будинку внутрішньої тюрми УМДБ Львівської області й по-геройськи загинув.
Яків Бусел зростав на Рівненщині й добре знав терени Волині й Полісся та підпільні осередки ОУН і відділи УПА, що діяли там. На Бережанщину прибув він уперше й ще слабо орієнтувався на новому для нього терені. Тому друг “Бей” став його головним помічником у всіх побутових і організаційних справах та постійно повинен був з ним перебувати. Хоч тоді й не було строгої конспірації, важливі справи завжди зберігались у таємниці. Так, наприклад, лише дуже вузьке коло осіб знало, які становища займають окремі підпільники, що тут перебували чи проходили, де їх поселено, чим вони займаються тощо.
Знайти “хату” для “Київського” у Бишках не було важко. У селі багато було добрих “хат” ще з часів першої совєцької окупації. Але найкращою була одна — на господарстві Олексія Семеновича Лихолата. Його обійстя було на краю села, дуже близько до лісу. Поряд сад священика, що теж простягався до лісу. Тут і облаштовано конспіративну “хату” “Київського”, де разом з ним жили два його помічники: Петро Федун — “Полтава” та Осип Дяків — “Горновий”.
Докладніше про родину Олексія Лихолата та підпільників, які до них заходили й у них перебували, розповідає його дочка Соня, нині Софія Олексіївна Стасюк, яка живе у Бережанах на вул. Богуна, 13. Подаємо скорочений магнітофонний запис її розповіді.
“У 1944 році в нашій хаті жили: тато — Олекса Семенович Лихолат, 1904 року народження, родом зі села Потік; мама — Марія Михайлівна, з дому Віцинська, 1907 року народження, родом зі села Бишки. У них були діти: Володя, з 1929 року; я, Соня, з 1931 року; і Ґеньо з 1939 року народження. Поля у нас було мало, лише 1,5 га, тому за Польщі тато ще помагали другим господарям і так дещо підзаробляли. А за німців тато мали невеличку крамницю в селі. До нас часто приходили сини брата мого тата: Мельник Стефан і Мельник Іван, Ґоляші — Гринько і Степан. Гринько хотів одружитися з сестрою мого тата, але мама її на це не згодилася, бо він був багач і займався політикою, а це було тоді небезпечно. Приходили ще Гірняки. Це також наша дальша родина. Завжди до нас приходили, як була панахида на могилі, де забито Гайдука Семена в 1940 році.[18] Він був одружений з Теодозією Ґоляш, сестрою Гринька.
За тамтих руських у нас була криївка. Вхід до неї був зі стайні з-під коров’ячих ясел, а сама криївка в підвалі. По сусідству стояла стара хата. У ній ніхто не жив. Хата належала рідній сестрі нашої мами Олеськів Стефці. Вона була станичною ОУН у нашому селі. Це рідна сестра Василя Олеськова, що нині живе в Англії. Це одно обійстя, але воно було поділене між двох сестер. Там також був підвал, яким ми користувались. Із нашого підвалу до того підвалу прокопали хід, яким можна було пролізти. І тут була та криївка, в якій жили люди. їсти їм носили до стайні у відрах. Завжди хтось із хати виходив на подвір’я дивитись, чи нема кого чужого. У тій криївці тоді жили Гринько Ґоляш, Гірняки — Іван і Гриць — та Паська, згодом Івана Гірняка жінка. Тоді вони ще не були одружені. Вони там були цілу зиму 1940–1941 року й аж до війни з німцями. Пам’ятаю, як проголосили Українську Державу, всі тішились, радувались, але то було дуже коротко, всього кілька днів. До нас тоді ще приходили Галушки, але про криївку вони не знали.
Другі більшовики прийшли до нас у жнива, в серпні 1944 року. Одного разу прийшов до нас “Гриць” із хлопцями і каже, що “будемо у вас криївку робити”. Тато пояснює, що нема де її робити, бо підвали для того вже не надаються, вони захаращені різними речами, їх треба вичищати, підправляти. Але “Гриць” дуже наполягав на тому, щоб зробити криївку негайно. І зробили її в хаті. За одну ніч поставили в хаті ще одну стіну, тато її заштукатурили, і між двома стінами утворився простір — криївка, у якій можна було стоячи сховатись. Вхід був із чердаку й користувались нею в разі облави чи якоїсь небезпеки.[19]
До нас багато тоді приходило різних осіб. Приїздила зі Львова часом дівчина Гринька і тут із ним зустрічалась. Я її вдень через ксьондзів клин до лісу відпроваджувала. Але тоді ще тих трьох хлопців у нас не було. Бував у нас також Роман Шухевич. Його добре запам’ятала. Коли, тепер вже, виставили в церкві його портрет — я його відразу пізнала, і потекли сльози. Він дуже замітний. Сивоокий. Красивий. Сльози течуть, кажу до сусідки: “я його десь виділа” — і пригадала, що він був у нашій хаті”.
“Літом 1945 року у нас був лише Гринько і “Київський”. Одного разу Гринько кудись пішов і три дні його не було. Ми з мамою коноплі вибирали і молотили, готовили їх мочити в ріці. Але завжди треба було дивитися, чи нема чого небезпечного в селі. Я підійшла до ясенів, глянула й дивлюся — коло хати стрия Тимка Віцинського стоїть фіра і якісь люди, вдягнені в чорні мундури. Це не москалі, подумала, вони інакше вдягнені. Хочу вдостовіритися, хто це. Полетіла я на дорогу, на горбок. Тут сусідка Стефка. Питаю: “Що там за хлопи стоять? Це якийсь похорон?” “То не похорон, — каже вона, — вони вийшли від твого стрия і там стоять, а фіра вже там давно стоїть”. Я приходжу до мами й кажу, що там якісь стоять. Може, ще зо три сніпки коноплі обмолотили, як мама каже: “Йди до хати й винеси мені води живенько, бо зіпрілисьмо”. Я пішла до воріт, а вони слідом за мною йдуть. Я ще встигла закрити двері, а він (“Київський”) вже скорше виліз на стрих драбиною і там спрятався. То були місцеві стрибки з Козови, межи ними були й наші, які нам помагали. їх було всіх з п’ятеро. Він міг думати, що це облава, що буде в хаті ревізія (обшук), і не знав, що це стрибки. Тому зробив діру в даху й вискочив зі стриху на землю, але, мабуть, щось собі пошкодив, може, підвернув ногу. Його побачили й почали по ньому стріляти. Вже під самим лісом його поранили, але ще йшов, лише став ще більше кривати (кульгати) й, щоб не попасти живим у руки ворога, себе застрелив. Стрибки взяли його мертве тіло за ноги й з горба поволокли вниз, вкинули на фіру й повезли до Козови. Це було вдень, після обіду, в п’ятницю або суботу. Багато людей це бачили. Я гадаю, що хтось продав, бо чому прийшли тільки до нас? Там ще були “хати”, а до них не пішли. У стрия вони наїлися і напилися. Тому до нас за випивкою не йшли. Це не випадок. Тоді нас не забрали (не арештували).
Після того, як стрибки виїхали з села, тато закликав сусідського хлопця, Івася Ганущина, Шинкарів Паськи сина, й разом розібрали цю перегородку й розкинули ту криївку. Там було з півбутля спирту та щось завинене в хустці. Видно було, що там були гроші. Хустка була велика, вовняна й зав’язана. Чи там були ще книжки, чи самі гроші, я не знаю. Ще було там з півлітри йоду. Це все, що було в тій криївці. Віднесли до тої старої хати по сусідству, де ніхто не жив. То було наше подвір’я пополам. Тут колись була стара криївка. Тато з цим хлопцем по черзі пильнували, щоб хто чого з тих речей не забрав. Як стемніло, вечором, прийшов Ґоляш ще з одним хлопцем і всі ці речі забрали. Цей хлопець, що помагав розбирати криївку і виносити з неї речі, тепер живе у Бишках коло сільради.
Через день або два до села приїхали москалі. Було ще рано. Я пішла збирати корові траву. Дивлюся, коло нас повна машина москалів. Поставили щось таке на триніжках (кулемет). Заходжу до хати й кажу: “Тату, коло нас повно москалів. Певно, до нас”. Я говорю, а вони вже в хаті. Тато тільки встали з ліжка, ще в калісонах. То раненько було. Зразу пристали до тата. Обзивали “бандьорою”, били тата по ногах маґільницею. Стали шукати. Все перерили. Попороли подушки, подерли перини. Забрали всі наші речі, що колись тато мали в магазині ще за німців. Я хотіла взяти собі з тих речей коралі, але москаль вдарив мене по писку, я розплакалась і вже більше нічого не рухала з тих речей, що вони позабирали. Зразу нас тримали в хаті. У хаті були тільки я і тато. Мама з меншим хлопцем ночувала в цьотки і в хаті її тоді не було.
Посадили нас на машину, повкидали на неї всі наші речі й завезли зразу на подвір’я Ґоляшихи, де стояв їх штаб, а потім до Козови. Мене не били, я ще була дитина, а тата били і в Бишках, і в Козовій. Питали, де ми тримали “бандьору”. Ми вже раніше домовились, як нам на слідстві говорити, й того тримались. Ми казали, що того чоловіка, що вискочив з нашого стриху, ми не знаємо, ніколи його не виділи, що він до нашої хати зайшов випадково. Що жодної криївки у нас нема й ніколи не було, бо коли б була, то він до неї сховався б. Що ж до старої криївки, що була в підвалі (вона була розмаскована), то тато пояснив, що її він викопав за німців і ховав тут продукти та різні хатні речі від німців і польських банд, які грабували тоді мирних людей. Дві неділі тримали нас у Козові, а потім звільнили, і ми прийшли додому.
Згодом приходили хлопці (слідчі з СБ від “Михайла”) і докладно розпитували всіх нас, як це сталось. Гринька також допитували. (СБ прийшло до висновку, що стрибки в хату зайшли випадково, бо коли б знали, що там хтось ховається, були б обережніші.) У селі заложили колгосп. Ніхто не хотів бути головою. Тоді на голову призначили нашого тата. Совєти думали, що тата за це вб’ють, але тата не вбили. У 1949 році мені вже було 18, і я вийшла заміж за Стасюка Михайла. Він з 1930 року, на один рік старший за мене. Тато його, Йосиф Іванович, з Бишок, а його мама, Анна Михайлівна, з Потока. Восени 1949 року тата з колгоспу вигнали, сказали: йди суши сухарі на дорогу. А весною 1950-го приїхали нас вивозити. Вночі з Бережан забрали Володька (він там вчився). До нас приїхали рано. Євген вже пігнав пасти, то його з лісу забрали. Усіх нас відвезли до Козови, а звідти завезли до Бережан. Тоді то був великий вивіз, багато людей вивозили. З Бишок вивозили тільки Лихолатів, а мій чоловік Стасюк, то його не чіпали. Але він не хотів без мене й усіх нас залишатись у селі, тому поїхав з нами. У Бережанах стали знову перевіряти списки. Чоловік мій каже, що він Стасюк, і показує на мене: “А це моя жінка, також Стасюк”. Так нас відпустили, бо в списках на вивіз Стасюків не було.
Під вечір ми прийшли додому. А тут повна руїна. Люди все, що в хаті було, позабирали. Думали, що вже ніхто не повернеться. Лишилось лише відро неперебраних бараболь. Дуже важко було жити. (І, згадавши ті страшні часи, Софія Олексіївна заплакала. — В. К.). У 1951 році родилася в нас дочка Галя. А потім нас із хати вигнали, а хату забрала сільрада. Не було де жити, й ми поїхали в Томську область до батьків. Чоловіка ще й в армію забрали. Служив у 1951–1954 роках у Ленінградській області, в Естонії. Сам він добрий будівельний майстер. Так мучились, доки не сконав Сталін. Стала відлига. Проголосили амністію. Із заслання почали вертатись. Найперше вернувся до Бережан брат Володько, прописався. Потім до сина вже приїхали тато й мама в 1961 році. Вони вже давно померли й похоронені на місцевому цвинтарі. Ми в Криму ще трохи жили. Там всі нас “бандьорами” обзивали, всякі капості робили. До Бережан вернулись ми щойно в 1969 році. Тут брат допоміг нам якось прописатись, своїми руками помаленьку збудували хатину, обставили її, чим могли, та й господарюємо. Ми пенсіонери, живемо з нашою середущою дочкою, виховуємо своїх маленьких внуків”.
Як Лихолати-Стасюки відбудовували своє зруйноване родинне гніздо — це повна горя і печалі довга історія, яку потрібно описувати окремо. їхня мужня поведінка у найнебезпечніших життєвих обставинах гідна пошани й найвищої похвали. Це справжні патріоти!
Батько — Бусел Григорій Іванович (1870–1947), підпрапорщик кавалерії російської армії, на військовій службі в м. Митава біля Риги в Латвії. Мати — Євфимія Бусел-Преварська (1870–1945). їхні діти: Михайло, Марія, Олександр і Яків.
Після закінчення військової служби й виходу Григорія Бусла у відставку вся родина Буслів переїхала на Волинь до містечка Клевань і тут постійно проживала. У родини була мурована хата з червоної цегли по вул. Кірова, 13 (колись — Аптекарська), що її 1914 року поставив Григорій Бусел; помешкання збереглося донині. У цій хаті та у Клевані минуло дитинство Саші і Яші — майбутніх лідерів визвольного руху на Волині та Поліссі.
Марія (1910–1943) вийшла заміж за священика о. Маркевича Якова Вікентійовича (1899–1988). Він також культурно-освітній і громадський діяч на Волині. Політв’язень польського концтабору в Березі Картузькій (1939). Восени 1944 року арештований НКВС і засуджений на 15 років тюремного ув’язнення. Звільнений з тюрми 1954 року і відправлений на заслання, на якому був до 1971 року: відбував його в Караганді, в Казахстані, в Омську, Іркутську і Чимкенті. Помер 8 грудня 1988 року в Клевані й похований поряд із дружиною Марією Григорівною, її братом Михайлом Григоровичем та їх матір’ю Євфимією Бусел. Лише батька їх, Григорія Івановича Бусла, з ними нема. Він помер на засланні, й могила його в місті Кизил Пермської області. Дочка о. Якова Маркевича і Марії Григорівни Наталка (1929 р. н.) була вчителькою математики в Острозькому районі. З 1950 року була у підпіллі ОУН і загинула, мабуть, наприкінці 1951 року. Син їх, Костянтин Якович, політв’язень, автор дуже цінних спогадів про родину Буслів, помер 1955 року в Білій Церкві.
Олександр народився 29 серпня за ст. ст., 11 вересня за н. ст. 1910 року у м. Митава. Після закінчення української гімназії у Рівному продовжував навчання на математичному факультеті Львівського університету. Член ОУН. У липні 1935 року арештований польською поліцією і замкнений до концентраційного табору в Березі Картузькій, де його тримали 8 місяців. У червні наступного року Олександра знову арештували за революційну націоналістичну діяльність на Волині й засудили в травні 1939 року до 8 років тюрми. Та у вересні того ж року внаслідок війни Польща впала і багато в’язнів повиходили з тюрем на волю. Повернувся до Клевані й Олександр. За совєцької окупації, з осені 1939 року до початку 1941 року, Олександр Бусел працював директором школи в селі Милостів. На початку 1940 року він одружився з Онисією Корніївною Селе-пиною, членом ОУН, яка разом з ним була засуджена в Рівненському процесі до 3 років тюремного ув’язнення за належність до ОУН та націоналістичну діяльність. У лютому 1941 року, щоб не потрапити до тюрми, Олександр Бусел перейшов у підпілля.
Під час Українського Державного Правління він брав активну участь в організації Обласної Управи в Рівному й очолював у ній відділ освіти. За українську національно-культурну діяльність на Волині й належність до ОУН німецька поліція у кінці лютого 1943 року арештувала Олександра Бусла, а 9 березня стратила його на подвір’ї Рівненської тюрми.
Яків народився 13 (25) січня 1910 року також у м. Митава. Але його дитячі та юнацькі роки проходили у родинному батьківському домі в містечку Клевань та на берегах мальовничої річки Стубельки. Освіту отримав в українській гімназії Федора Пекарського.[20]
З 1932 року Яків Бусел — студент юридичного факультету Львівського університету. У Львові мешкав у студентському Академічному Домі, де провадив революційну діяльність серед студентства. Уперше арештований польською поліцією 10 вересня 1933 року в поїзді Львів-Здолбунів при перевезенні на Волинь нелегальної націоналістичної літератури. У його валізі поліція знайшла і конфіскувала такі видання: “До боротьби за душу української дитини”, брошура (179 примірників); “Український народе!”, листівки (4145 примірників); “Молоді друзі, українські школярі!”, листівки (2420 примірників). За це вироком польського окружного суду в Рівному був засуджений до 4 років тюрми та позбавлення громадянських прав на 5 років. Внаслідок амністії у січні 1936 року, перед Різдвяними святами, він вийшов на волю. До осені працював на господарстві, розвів сад біля хати. З університету його виключили за його політичні погляди. У жовтні поїхав до Львова, працював кореспондентом газет, продовжував революційну діяльність.
Національно-визвольна боротьба на Волині проти польських окупантів і зокрема проти насланих з Польщі колоністів з кожним роком посилювалася. Виникла потреба створити окремий Провід для керівництва нею. Тому на початку літа 1935 року сформовано першу Крайову Екзекутиву ОУН Північно-Західних Українських Земель (скорочено: КЕ ОУН на ПЗУЗ). Очолив її Микола Кос, його заступником став Ярослав Старух. Майже всі члени Проводу були місцеві, зокрема організаційним референтом призначено Якова Бусла, а ідеологічним — Ростислава Волошина.
Поляки, занепокоєні зростанням української визвольної боротьби, провели 1937 року масові арешти серед української молоді, зокрема студентства та гімназистів. У червні 1937 року поліція повторно арештувала Якова Бусла. Слідство над арештованими тривало до березня 1939 року. 22–26 травня у окружному суді в Рівному відбувся процес. На лаві оскаржених було 22 обвинувачуваних, у тому числі брати Олександр і Яків Бусли та Онисія Селепина, сусідка й подруга родини Буслів. Якова засудили до 12 років тюремного ув’язнення. Засуджених вивезли вглиб Польщі до міста Тарнів. Та вже у вересні почалася війна, Польща розпалась, і всі в’язні повиходили на волю. Територію польської держави розділили між собою німецькі та російсько-більшовицькі окупанти.
Яків Бусел з вересня 1939 року до червня 1941 року перебував переважно у Кракові, де дуже активно працював у пропагандивній референтурі Проводу ОУН під керівництвом Степана Ленкавського, а також займався вишколом революційних кадрів, призначених для підпільної праці ОУН на ПЗУЗ. У квітні 1941 року він брав активну участь у підготовці, проведенні та нарадах II ВЗ ОУН.
У липні-серпні 1941 року Яків Бусел спільно з іншими провідними членами ОУН і українськими патріотами-державниками дуже швидко організував на Волині та Поліссі українські місцеві органи управління, так що вся влада на місцях практично опинилася в руках народу й німцям довелося потім силою її відбирати і встановлювати свою, німецьку.
Німецька влада вороже поставилася до відновлення української державності. Почалися переслідування, арешти й розстріли українських патріотів. Тому після масових арештів провідного активу ОУН у вересні 1941 року Яків Бусел перейшов на нелегальне становище й став одним із керівних діячів визвольної боротьби проти німецьких поневолювачів України. Він очолив ідейно-політичну референтуру в Проводі ОУН на ПЗУЗ та політичний осередок пропаганди у Військовому Штабі УПА-Північ. У тому часі Яків Бусел – “Галина” редагує підпільні газети, журнали, листівки, пише статті та організує їх видання і масове поширення у східних областях України.
Яків Бусел у значній мірі долучився до складення та прийняття на III ВЗ ОУН (серпень 1943 року) нової програми, а також до організації та проведення Конференції поневолених народів, що відбулась у будинку школи в селі Будераж Мізоцького району на Рівненщині 21–22 листопада того ж року.
Під час повторної окупації України московськими імперіалістами Яків був принциповим послідовником антиімперіалістичної політичної концепції та палким оборонцем ідеї незалежних держав народів на їх етнічних територіях. Із цих позицій виступав за зміну назви ОУН і за апробацію НВРО. Найбільше відома його брошура проти московсько-більшовицького імперіалізму — “Совєтський патріотизм” (під псевдо “Київський”).
З осені 1944 року очолив ідейно-політичну референтуру Проводу ОУН і наполегливо розробляв теоретичні основи української національно-визвольної ідеології.
Яків Бусел мав високі інтелектуальні здібності; усебічний і дуже реалістичний політичний аналітик та сміливий новатор у виборі тактичних засобів боротьби з ворогом. Водночас він був незвичайно принциповою, вольовою, глибоко моральною й дуже працелюбною людиною.
Докладніше див.: Максимків Надія. Невідомі імена. Григорій Ґоляш. // Наукові записки. — Вип. 71. — Ч. 2 — Львів, 1997. — С. 49–54.
Семен Гайдук – “Виговский” — повітовий Провідник ОУН у Бережанах. Восени 1940 року натрапив на більшовицьку засідку і був важко поранений. Помер від утраті крові в Бережанах. 1941 року на місці бою висипано могилу в його честь. Дружину Теодозію більшовики арештували, й вона померла в Тернопільській тюрмі; також померла їх дитина.
Там також могли зберігати зброя, гроші, підпільна література, друкарська техніка, медикаменти тощо. У ній оселились “Київський”, “Полтава” та “Горновий”. Лише вони та “Гриць” про неї знали. “Горновий” був родом із села Олесин Козівського району, добре орієнтувався на терені Бережаньского повіту й у разі серйозної небезпеки міг із Бишок відійти в інші села чи ліси.
Федір Пекарський народився 1893 року в Городку, що на Холмщині; засновник і ліценціят української гімназії в Рівному у 1923–1939 роках, до 1930 року її директор; звільнений з посади польською владою; у 1940–1944 роках — учитель української гімназії у Холмі; після війни учитель середніх шкіл в Одесі.