20 листопада 1917 р. Центральна Рада проголосила свій III Універсал, яким було створено Українську Народну Республіку. У молодій країні швидкими темпами організовувалися власні збройні сили, у тому числі й Повітряний флот. «Завідувачем авіаційної справи УНР», а відтак — командувачем Повітряного флоту 13 грудня 1917 р. призначено одного з організаторів українського військового руху та керівників Українського генерального військового секретаріату підполковника-авіатора Віктора Павленка. Йому підпорядковувалися інспектори (командувачі) авіації та повітроплавання: перший завідував усіма справами, пов’язаними з літаками, другий — діяльністю повітроплавних частин, які на повітряних балонах («ковбасах») піднімалися на велику відстань над землею та здійснювали розвідку і корегування артилерійського вогню.
Першим командувачем української авіації став військовий льотчик підполковник Вячеслав Баранов, який до того очолював 7-й авіаційний дивізіон, що воював на Південно-Західному фронті. Донський козак за походженням, він не був особливим прихильником незалежності України і розглядав своє призначення як тимчасове явище. Уже за часів гетьмана П. П. Скоропадського В. Баранов зорганізував масове вивезення з України до білогвардійських армій літаків, авіаційного матеріалу, а також сприяв масовому дезертирству льотчиків на Дон. Помічником його став прапорщик, військовий льотчик Левко Шевченко — нащадок українського поета. Управління штабу української авіації розмістилося в Києві за адресою: Хрещатик, 42. Підполковнику В. Баранову мали підпорядковуватися всі авіаційні частини, що оголосили себе українізованими, насамперед чотири авіаційні парки: 1-й в Одесі, 3-й і 5-й у Києві, 6-й — у Полтаві. Щоправда, коли розпочалася організація української авіації, тут майже не лишилося військовослужбовців: демобілізовані, вони роз’їхалися по домівках. Відтак, надзвичайно цінним інженерно-технічним обладнанням цих авіапарків нікому було опікуватись.
Олександр Єгоров, штабс-ротмістр 9-го гусарського Київського полку — організатор 1-го Українського авіаційного загону та перший льотчик Повітряного флоту УНР, 1917 р.
Фото з приватної колекції автора
До складу української авіації увійшли також українізовані дивізіони та загони старої російської армії. Серед перших був 6-й авіаційний дивізіон військового льотчика капітана Романа Шоманського, українізований у грудні 1917 р., який, прибувши з фронту до Києва, 5.01.1918 розташовувався у Святошині. Станом на 25.01.1918 цей підрозділ мав такий склад:
— управління дивізіону — 4 льотчики,
— 10-й винищувальний авіаційний загін — 12 льотчиків,
— 6-й корпусний авіаційний загін — 18 льотчиків,
— 20-й корпусний авіаційний загін — 18 льотчиків,
— 36-й корпусний авіаційний загін — 18 льотчиків;
Крім 6-го авіаційного дивізіону було українізовано такі частини:
— 6-й винищувальний авіаційний загін, якому наприкінці грудня 1917 р. підполковник В. Баранов наказав перелетіти до Києва і розташуватися у Святошині, що й було виконано. Деякий час загін очолював військовий льотчик Сининцин, а згодом — уславлений ас російської армії, що зголосився на службу до військ Центральної Ради, Василь Янченко (уродженець Далекого Сходу з родини українських переселенців)1. Після прибуття останнього за наказом командувача авіації загін було перейменовано на 1-й Український винищувальний авіаційний 2;
— 9-й корпусний авіаційний загін, українізований на Західному фронті. Його особовому складу вдалося вивезти майно з охопленої більшовизмом території Білорусії та щасливо дістатися смт Маневичі. Згідно з наказом В. Баранова, 26.12.1917 загін відбув до Ніжина3;
— 13-й корпусний авіаційний загін, розташований в районі Двинська (нині — Даугавпілс) на Північному фронті: на початку січня 1918 р. надіслав до Києва повідомлення про свою українізацію4. Щоправда, через віддаленість від України він так і залишився на Північному фронті, й навесні 1918 р. рештки загону були використані більшовиками для формування червоної авіації.
Про свою українізацію крім перерахованих частин заявили 1-й і 5-й загони Ескадри повітряних кораблів «Ілля Муромець», які наприкінці
1917 р. дістали розпорядження відбути до Вінниці, де перебувала головна база Ескадри5.
З наведеного переліку можна зробити висновок, що у розпорядженні командувача українською авіацією В. Баранова була велика кількість авіаційних підрозділів, а відтак — і літаків. Але це жодним чином не відповідає дійсності. 6-й авіаційний дивізіон та 6-й винищувальний загін прибули до Києва залізницею зі спакованими у ящики літаками. Щоб їх зібрати, були потрібні фахівці-механіки, але останні, як і в київських авіаційних парках, переважно були кваліфікованими робітниками з Росії, часто — більшовиками. Отже, коли частини оголосили про українізацію, більшість механіків відбула на батьківщину, тобто розпаковувати і збирати літаки не було кому. Така ситуація спонукала В. Баранова звернутися до керівництва Дарницького табору військовополонених з проханням розшукати серед захоплених німецької та австро-угорської армії 35 кваліфікованих робітників. До пропозиції командувача української авіації полонені поставилися вороже, а зголосився лише один — чех, інженер-механік Йосип-Альберт Прохашка, якого 10.01.1918 відправили у розпорядження командування 5-го авіаційного парку6.
Не обмежившись вербуванням українізованих підрозділів старої російської армії, Військове міністерство Центральної Ради вдалося до створення власних авіаційних частин. Найбільш нагальною виявилася потреба у відкритті української авіаційної школи. У Гатчинській і Севастопольській військових авіаційних школах російської армії українці на той час об’єдналися в окремі гуртки, що, як сподівалося командування, невдовзі мали прибути до Києва і стати кадром для створення авіашколи. Тим часом наказом від 30.12.1917 обов’язки з організації цього закладу були покладені на військового льотчика прапорщика Коломійця. Для практичних вправ майбутній школі виділявся аеродром 3-го авіаційного парку на ст. Пост-Волинський. Приміщення для управління, навчальних класів і курсантів мали виділитися у будівлі 2-го Київського військового училища7. Як писав у своїх спогадах урядовець управління авіації Петро Білон, В. Баранову вдалося відшукати два літаки для новоствореної школи, які незабаром було використано для тренувань з опанування льотної майстерності.
16 грудня 1917 р. із добровольців, які належали до різних частин старої російської армії та заявили про своє бажання служити у військах Центральної Ради, у Києві, при 5-му авіаційному парку розпочалося формування 1-го Українського авіаційного загону. Командиром цього підрозділу було призначено члена Центральної Ради, відомого льотчика — георгіївського кавалера підпоручика Олександра Наконечного. Крім нього до загону належали три військових льотчики: штаб-ротмістр О. Єгоров, підпоручик В. Чудновський, прапорщик П. Качан, а також п'ять льотчиків-дозорців: штабс-капітан Ф. Кудря (у документах він помилково іменується військовим льотчиком, але це не відповідає дійсності), поручики І. Морей де Моран, М. Поготовко, підпоручик Веревський та прапорщик В. Чечет8.
Один з перших командирів української авіації пілот Василь Янченко (ліворуч), 1915 р.
Фото з видання: Летающие тузы. Российские асы Первой мировой войны. — Москва, 2006
Командир новоствореного загону О. Наконечний та його помічник Ф. Кудря були членами українських політичних партій, тому згодом їх відкликано на інші посади. Очолив загін Олександр Єгоров, який 31.12.1917 почав клопотати про передання йому літака типу «Сопвич». У такий спосіб він, фактично, виявився єдиним пілотом із власним літаком, здатним здійматися в небо. Невдовзі після створення підрозділу О. Єгорова почалося формування 1-го Українського авіаційного гарматного загону.
Старшини 1-го Українського (Запорізького) авіаційного загону з гостями поряд із літаком «ДФВ» Ц. 5, березень 1919 р. Стоять зліва направо: сотник О. Жаховський, сотник Берестовенко (?), ад'ютант 1-го Запорізького кінно-гайдамацького полку їм. К. Гордієнка сотник Гончарів, сотник В. Гвоздів, командир кінного дивізіону Чорних Запорожців сотник Римський-Корсаков, командир загону сотник О. Єгоров, поручик С. Чистоклєтов, сотник В. Олексієв.
Фото з видання: Білон П. Спогади. — Пітсбург, 1952
З усіх авіачастин у Першій українсько-більшовицькій війні, яка почалася у грудні 1917 р., активну участь брав лише 1-й Український авіаційний загін, який увійшов до складу Гайдамацького коша Слобідської України військ Центральної Ради. Його командир сотник Єгоров та інші льотчики здійснювали переважно розвідувальні рейди. Коли ж радянські війська В. Антонова-Овсієнка та М. Муравйова дісталися до Дарниці, літаки загону почали бомбити ворожі бронепотяги та важку артилерію, які обстрілювали Київ.
3-й і 5-й авіапарки та інші авіаційні частини в українсько-більшовицькому протистоянні оголосили нейтралітет, але окремі з них згодом жорстоко за це поплатилися. Зокрема, більшовики майже цілком знищили 5-й авіапарк, вирішивши, що саме його літаки бомбардували Дарницю. Один із радянських командирів згадував: «У боях за Київ, що тривали кілька днів, брала участь петлюрівська ескадрілья з 12 літаків, яка щодня бомбардирувала артилерію Муравйова і станцію Дарниця, де стояли наші бронепоїзди. Куренівські червоногвардійці розвідали, що аеродром цієї ескадрільї перебуває недалеко від заводу Гретера і охороняється невеликими частинами. Із загоном у 25 бійців я пішов ярами від Куренівки на Сирець, і ми зненацька, без жодного пострілу зняти караул. У полотняних палатках — ангарах — стояли літаки. Ми не знали, що з ними робити і обмежилися лише тим, що розкололи шашками пропелери і молотами пошкодили всі частини моторів. Під кінець цієї роботи на аеродром в'їхали 2 машини: грузовик з льотчиками і легкова машина командира ескадрільї полковника Нечитайла. Вони були захоплені і відправлені на Куренівку в штаб полку. На цих машинах ми вивезли зняті з літаків кулемети, льюіса“»9.
8-9 лютого 1918 р. 1-й Український армійський авіаційний загін разом із іншими військами Центральної Ради залишив Київ. Один із льотчиків, за наказом С. Петлюри, розкидав з літака листівки із закликом до киян спокійно перетерпіти «господ більшовиків» та обіцянкою, що гайдамаки ось-ось повернуться до Києва та помстяться ворогам УНР 10.
Урядовець українізованого 5-го авіаційного парку
Іван Молоко, початок 1918 р Фото з приватної колекції автора
Після того, як більшовицькі війська остаточно зайняли Київ, їх командувач В. Антонов-Овсієнко призначив на посаду комісара авіації та повітроплавання України колишнього старшого механіка 3-го авіапарку Васильєва. Під його командування мали перейти всі авіаційні частини, парки та школи, розташовані на території України, включно з тими, які ще у січні 1918 р. вважалися складовою військ Центральної Ради. Зокрема: 1-й, 3-й, 5-й та 6-й авіаційні парки, рештки 6-го авіаційного дивізіону та інших українізованих авіаційних загонів, кадри льотної школи. У першому ж наказі комісар вимагав від підлеглих на всіх літаках перемалювати розпізнавальні знаки, замінивши їх на червоні кола 11.
Із документів штабу Васильєва видно, що рештки українських авіаційних частин, які перейшли в його розпорядження, швидко розпадалися і зникали. Так, командир 6-го (1-й Українського) винищувального авіаційного загону військовий льотчик В. Янченко втік на автомобілі, забравши із собою казну, печатки та документи підпорядкованої йому частини 12. За кілька днів по тому з посади командира 6-го авіаційного дивізіону було звільнено Р. Шоманського, а на його місце призначено військового льотчика Петровського. 1-й Український армійський авіаційний загін (який на чолі з О. Єгоровим відступив з Києва) перейменовувався на 1-й Український загін Радянської Республіки, а 1-й Український авіаційний гарматний загін взагалі підлягав розформуванню13.
Члени родини командира 1-го Українського (Запорізького) авіаційного загону сотника Олександра Єгорова біля його літака «Румплер», травень 1918 р. Фото з приватної колекції автора
1-й Український армійський авіаційний загін, за радянською документацією, формально вважався таким, що перейшов на бік більшовицької влади, але це не відповідало дійсності. Насправді він разом із переформованими в Окрему Запорізьку бригаду військами Центральної Ради відступив у район Житомира та Бердичева, звідси на початку березня 1918 р. повернувся до звільненого українсько-німецькими військами Києва. 12 березня 1918 р. усі наявні українські частини були реорганізовані в Окрему Запорізьку дивізію Армії УНР. До її складу увійшов і 1-й Український армійський авіаційний загін (у деяких документах і спогадах разом з офіційною назвою вживається й інша — «Запорізький»). На початку березня у розпорядження О. Єгорова було передано значну частину майна 3-го та 5-го авіаційних парків, а також літаки та майно 1-го Туркестанського корпусного та 8-го армійського
Механік та члени родини сотника Олександра Єгорова поряд з його літаком, травень 1918 р. Фото з приватної колекції автора
авіаційних загонів, які розміщувалися у Києві та околицях. У бойовому реєстрі 1-го Українського авіаційного загону навесні 1918 р. перебували такі літаки:
— «Сопвич» № 1201 (переданий до загону ще на початку 1918 р.);
— «Сопвич» № 8176 (переданий 30.04.1918 з 3-го авіапарку);
— «Сопвич» № 8757 (переданий 30.04.1918 з 3-го авіапарку);
— «Сопвич» № 5336 (переданий 8.05.1918 з 3-го авіапарку);
— «Румплер» № 316 (переданий у березні 1918 р. з майстерень КПІ);
— «Румплер № 362 (переданий у березні 1918 р. з 8-го армійського авіазагону);
— «Бранденбург» № 6419 (переданий у березні 1918 р. з 1-го Туркестанського авіазагону);
— «Бранденбург» № 6467 (переданий у березні 1918 р. з 8-го армійського авіазагону);
— «Бранденбург» № 6724 (переданий у березні 1918 р. з майстерень КПІ);
— «Бранденбург» І № 6787 переданий 30.04.1918 з 3-го авіапарку без мотору);
— «Бранденбург» І № 6786 (переданий 8.05.1918 з 3-го авіапарку);
— «Ньюпор» XXIII (переданий 8.05.1918 з 3-го авіапарку);
— «Спад» № 1718 (переданий 8.05.1918 з 3-го авіапарку);
— «Анасаль» (був у загоні у березні-квітні 1918 р.);
— «Декан» (був у загоні у березні-квітні 1918 р.).
До складу загону протягом весни-літа 1918 р. належали такі літуни:
— Єгоров Олександр Іванович, сотник, військовий льотчик, командир загону;
— Кутєйніков Микола Анатолійович, сотник, військовий льотчик (з 1918 р. — в авіації Донської білогвардійської армії);
— Котов Олександр Васильович, сотник, військовий льотчик (з 1918 р. — в авіації Добровольчої білогвардійської армії);
— Чудновський Володимир, значковий, військовий льотчик;
— Качан Павло, хорунжий, військовий льотчик;
— Вноровський Ярослав, хорунжий, військовий льотчик;
— Кротюк Іларіон, хорунжий, військовий льотчик;
— Веселовський Валентин, значковий, військовий льотчик (з 1918 р. — в авіації Добровольчої білогвардійської армії);
— Крелль Артур, військовий льотчик (21.04.1918 залишив загін);
— Рябоконь, льотчик, козак;
— Вержбицький Петро Антонович, хорунжий, військовий льотчик (з 1918 р. — в авіації Добровольчої білогвардійської армії);
— Покровський Анатолій Васильович, сотник, льотчик-дозорець;
— Гребенівський Михайло Миколайович, сотник, льотчик-дозорець;
— Пономаренко Сергій Миколайович, значковий, дозорець;
— Поготовко Михайло Миколайович, значковий, льотчик-дозорець (згодом — в АУНР);
— Воробкало Вадим Діомідович, хорунжий, льотчик-дозорець;
— Мілашевський Сергій Йосипович, хорунжий, дозорець;
— Чечет Віктор Костянтинович, хорунжий, дозорець;
— Єгоров II Яков Яковлевич, хорунжий, дозорець;
— Борисов, льотчик-дозорець (13.04.1918 звільнений);
— Веселовський II, дозорець;
— Воронін, дозорець (21.04.1918 звільнений).
У Києві загін розділився: більша його частина на чолі з О. Єгоровим залишилася для доформування, а інша, озброєна щонайменше трьома літаками, ще 6 березня 1918 р. у складі Окремої Запорізької дивізії вирушила на протибільшовицький фронт.
Із наказів по загону довідуємося про роботу українських авіаторів. Приміром, 15.03.1918 у літака «Сопвич», пілотованого О. Єгоровим, перестав працювати мотор. Командир загону летів до штабу Запорізької дивізії, але мусив здійснити аварійну посадку прямо на підтопленому пасовищі біля с. Осокорки під Києвом. Згодом протягом квітня 1918 р. під час польотів було розбито 2 літаки «Бранденбург», а також «Анасаль» і «Декан». Крім того, один із «Румплерів» (№ 316) після одного з перших польотів «набув неймовірного вигляду».
Інші літаки служили довго та справно. Так, 14 квітня 1918 р. у Києві льотчики Єгоров та Вержбицький виконали показові польоти по півтори години кожний на літаках «Сопвич» та «Ньюпор» 23. З 7 до 21.05.1918 за наказом Штабу гетьмана П. П. Скоропадського Олександр Єгоров здійснив на «Румплері» (№ 362) кілька великих перельотів за маршрутом Київ-Єлісаветград-Катеринослав-Олександрівськ-Катеринослав-Єлісаветград-Київ 14.
Бойова частина загону, до складу якої належали військові льотчики Котов, Кротюк, Вноровський, Чудновський, Вержбицький та Качан, льотчики-дозорці Гербанівський, Покровский, Воробкало, дозорці Пономаренко, Єгоров II та Воробкало, брала участь у всіх бойових діях Запорізької дивізії на Лівобережній Україні та в Криму. Ці події частково освітлюють документи, нещодавно віднайдені російським дослідником М. Хайруліним, зокрема характеристики командира загону Олександра Єгорова за підписами отамана Олександра Натієва (командира Окремої Запорізької дивізії) та його начальника штабу Павла Вержбицького. У першій з них ідеться: «Знаю ротмистра Егорова за отважного лётчика, поставившего вверенный ему отряд на должную высоту при самых тяжёлых условиях. Своей работой принёс неоценимую пользу Родине, которая должна достойно отблагодарить его, выдвинув на более высокий пост». У другій із характеристик містяться не менш цікаві дані: «Дійсний Українець. Великий знаток свого діла. Весь час боротьби з большевиками оказував неоцінимі услуги не тілько в оному отряду, но і германським військам, позаяк у послідніх не було свого авіотряду». Збереглися також характеристики на військових льотчиків Ілларіона Кротюка та Павла Качана, які брали найбільш активну участь у боротьбі з більшовиками. Отаман О. Натієв так свідчив про діяльність військового льотчика І. Кротюка: «Хороший военный лётчик и работник всякого порученного ему дела. Человек честный с большим житейским опытом. Лично знаю его как отличного самостоятельного работника. Вплоть до взятия Харькова пр. Кротюк один производил боевую разведку ежедневно летая и несколько раз прилетал с разведки с пробоинами в аппарате, принося ценные сведения. Достоин выдвижения на более ответственную должность». Діяльність П. Качана охарактеризував Олександр Єгоров: «Мало балака — багато робе. Найкращій літун в отряді, честнейший человек і великій работник. В отряде наібільш проціовав чім всі другі. Всі своі сили и житя віддовав на боротьбу з більшивиками за Украіну забув зовсім о своей личной жизни» 15.
Легендарні льотчики, що у 1918 р. служили у складі Повітряного флоту УНР, Павло Качан та Іван Лойко, фото 1923 р.
Фото з фондів ЦДАГОУ
10 липня 1918 р., коли остаточно закінчилися бойові дії з більшовиками, льотчики Вноровський, Кротюк, Качан і Веселовський на літаках «Сопвич» №№ 1201 та 8176 дезертирували та перелетіли у розпорядження білогвардійської Добровольчої армії16.
База бойової частини у різні часи розташовувалась в Олександрівську, Катеринославі, Слов’янську, нарешті — на ст. Куземовка під Слов’янськом. Сюди ж за наказом від 15 липня 1918 р. було переведено з Києва і весь особовий склад 1-го Українського авіаційного загону.