Переважна більшість дослідників, навіть такі серйозні, як Р.Конквест, вважають, що голод 1932-33 pp. — то є злочин Сталіна та його оточення. Поняття "оточення" не визначене. Якщо під ним розуміти членів політбюро та секретарів ЦК КП(б) — то це одне, а якщо правлячий клас та правлячий народ — то вже інше. Але відомий вислів, що "оточення робить короля". І це оточення має бути назване.
Звичайно, роль Сталіна в розкуркуленнях, в голодоморах 1932-33 pp. та пізнішому терорі величезна й незаперечна. Але є вагомі сумніви в тому, що вона була визначальною. Звалювати все, чи навіть головне в злочинах 20-30-х років на одну особу — то відводити питання про відповідальність в бік, прикривати справжніх злочинців, шукати "стрілочника". Після Лєніна-Бланка Сталін, очевидно, найбільший злочинець у світовій історії, перед яким бліднуть інквізитор Торквемада та Чінгіз-хан, а Гітлер міг би бути у нього лише бездарним учнем. Але й Сталін — то лише вершина айсберга.
Коли пишуть про Гітлера, то часто йому дають епітет "біснуватий". Але жодного разу я не зустрічав у літературі, щоб злочини фашизму перекладали на цю "біснуватість". Відповідав за них увесь німецький народ. А от коли пишуть про злочини більшовизму, то їх відносять на рахунок поганого характеру Сталіна. От, мовляв, коли б у цього диктатора був кращий характер, або якби керівником більшовицької імперії була інша особа, то все було б не так. Ця думка проводиться у наукових трактатах, публіцистичних роботах, художніх творах. Можливо, це одна з найбільших фальсифікацій у світовій історії. І зроблена вона зумисно, щоб від злочинів більшовизму відвести справжніх винуватців, перекинути їх на особу Сталіна.
Вплив Гітлера на події був незрівнянно більший, ніж Сталіна. Гітлер створив націонал-соціалістичну партію силою своєї геніальности й свого інтелекту. Він привів її до влади демократичним шляхом. Німецький народ обожнював Гітлера, бо він швидко вивів Німеччину з кризи, за короткий час ліквідував безробіття, значно підвищив рівень життя, підняв німців з колін і дав можливість їм повірити у свої сили. Без Гітлера націонал-соціалістичної Німеччини не було б.
Сталін був геніальним майстром інтриг. Він ліз до вершини влади в створеній не ним державній та політичній системі, яка діяла й існувала незалежно від нього, а серед її керівників він був не найгірший. Авторитет ("культ") Сталіна створювався не його діями, а за допомогою ГПУ-НКВД, пропагандою та найближчим оточенням. В кінці 20-х років створилася ситуація, коли більшовицька країна могла рухатися або по шляху капіталізації, або подальшої більшовизації. Правлячий народ і правлячий клас обрали другий напрямок (а для чого ж вони революцію робили?), Сталін це відчув і пішов за течією. Аби з якоїсь причини він раптом зник (помер, був убитий), нічого особливого не змінилося б. Отже, за злочини "сталінізму" Сталін має відповідати зовсім не в першу чергу. Вони занадто грандіозні, щоб першочергову відповідальність за них взагалі несли певні особи. За злочини "сталінізму" перш за все має відповідати народ, що створив ту злочинну політичну систему і на якому вона трималася майже 30 років.
Отже, не зважаючи на те, що роль Гітлера в націонал-соціалістичній Німеччині була значно більшою, ніж роль Сталіна в соціалістичній Московії, злочини в останній перекидають на Сталіна, а злочини Німеччини чомусь не перекладають на Гітлера. Дивно, чи не так? При цьому з певністю можна сказати, що аби в жахливих злочинах більшовизму 20-30-х років можна було б обґрунтовано звинуватити москалів — це було б давно зроблено, й галасу було б багато. Якщо цього немає, то звідси випливає єдиний висновок: за ті злочини москалі першочергової відповідапьности не несуть. А хто ж відповідає? Адже ж не може бути так, щоб різними способами було вбито кілька десятків мільйонів невинних людей, серед них і кілька мільйонів москалів, і не було народу, на який би опиралася злочинна більшовицька система.
Безграмотні селяни-кріпаки, які у свій час вважали, що винуватцями їхніх нещасть є поміщики, а цар є добрий, були значно ближчі до істини, ніж дослідники голодоморів. Хоч цар і міг покарати будь-якого поміщика-дворянина, але саме вони скидали й ставили царів. Сталін був на вершині ієрархічної піраміди, але аби його дії розходилися з волею тих, на кого він опирався, скотився б він до самої основи, і навіть нижче. Та й на вершині влади, принаймні до 1938 року, він був не один. Кагановіч та Молотов відігравали не меншу роль.
Сталін став повновладним диктатором-тираном лише в кінці 30-х років й залишався ним до кінця життя. Його безмежний деспотизм в цей час безпідставно переноситься на решту 30-х й навіть на двадцяті роки, що зовсім не виправдано. Під час першого геноцидного голодомору 1921-22 рр, коли загинуло 2 млн. українців, він був на другорядних ролях й сумнівно, чи входив у десятку найавторитетніших більшовицьких керівників."… після Лєніна першим серед комуністів Росії протягом трьох років лишався Григорій Зінов'єв" (Гершко Апфельбаум), пише Б.Бажанов, секретар Сталіна (цитовано за [10, с.82]). Д.Волкогонов стверджує, що в 1925-28 pp. авторитет Бухаріна в партії в той час мало чим поступався авторитету Сталіна [11, с. 38, 39]. Далі він пише: "Риков, котрий став наступником Леніна на посаді Голови раднаркому, та Томський — майже беззмінний керівник совєтських профспілок, не бачили у Сталіні безперечного лідера, а Бухаріна підтримували не з особистих міркувань, а що називається, за переконанням" [11, с.40].
Після політичної поразки Бухаріна, Рикова, Томського в 1929 р. Позиції Сталіна значно зміцнилися, але повної влади у нього ще не було. Будучи партійним Генеральним секретарем й розставляючи скрізь своїх довірених людей, він поступово наближався до неї. Але ще в 1934 р. майже триста делегатів 17 з'їзду компартії (одна чверть від усіх) проголосували проти нього. Навіть на початку 1937 р. значна частина високоповажних партфункціонерів не підтримала вимогу Сталіна розстріляти Бухаріна [11, с.216], чого вони не посміли б зробити вже через 1–1,5 роки. Щоб мати абсолютну владу, треба було поставити "свою людину" на чолі ГПУ-НКВД, яке реально здійснювало терор і проводило арешти партфункціонерів районного та обласного рівня навіть без узгодження з партійними комітетами і яке повністю контролювали жиди. В 1935 р. Сталін домігся призначення Н.Єжова секретарем ЦК по силовим структурам. У вересні 1936 р. він зі Ждановим із Сочі дає телеграму на ім'я Молотова, Кагановіча та інших членів політбюро, у якій вони вважали за необхідне призначити на посаду комісара НКВД москаля Н.Єжова замість жида Ягоди [11, с.192]. Аби у той час Сталін був абсолютним диктатором, то згоди членів політбюро не потребував би. До речі, дружиною Н.Єжова була жидівка, тому-то юдеї вважали його за свого й пропустили до керівництва жидівською вотчиною — НКВД, де він за згодою зі Сталіним добряче почистив від них цю установу. Ну що ж, і вони можуть помилятися.
Часто протягується думка, що Сталін був всесильним диктатором, бо був "культ Сталіна". Але в 20-х роках були "культи" не лише Сталіна, але й Лєніна, Троцького, Зінов'єва, Ворошилова та багатьох інших "вождів". Окрім того, культу потребував сам народ, серед якого діяли "вожді". Популярности Сталіна активно сприяло його оточення, особливо Молотов, Ворошилов, Кагановіч. Створював Сталіну культ "вождя" і жид Ярославський-ґубельман. В 1931р. він навіть запропонував видати задуману ним книгу "Сталін", але сам Сталін від цього відмовився [11, с. 62, 63]. Зважаючи на те, що в 20-30-х роках вся преса була під повним контролем жидів, треба прямо визнати, що саме вони і створювали культ "вождя Сталіна". З якою метою? Можливо, щоб було на кого звернути свої злочинства у разі необхідности, щоб мати "алібі". У значній мірі "культ Сталіна" був штучно створений. Щоб надійніше прив'язати Сталіна до жидівської колісниці, після загибелі Алілуєвої 1932 р. вони підсовують йому Розу Кагановіч, сестру Лазаря, сучасну Есфір.
Та повернемось до 1932 р. В ієрархії колишнього Совєтського Союзу перший партійний секретар на службовій сходинці завжди стояв вище від першого керівника виконавчого комітету відповідного територіального підрозділу. Інші партійні секретарі, як правило, стояли нижче голови виконкому. Партійна ієрархія, або фактична реальна влада, для нижчестоячих товаріщей демонструвалася порядком підписів під документами. На районному та обласному рівні перший підпис — першого партійного керівника, другий — голови відповідного виконкому. Те ж саме спостерігаємо на республіканському рівні. В 1932-33 pp. на документах першим стоїть підпис першого секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора, другим — голови РНК УССР — В.Чубаря. А от в документі № 150 [2, с.341] підпис другого секретаря Хатаєвича стоїть перед підписом Чубаря. Це наводить на думку, що в більшовицькій ієрархії в Україні у той час Хатаєвич посідав вище становище.
А тепер подивимось, що у цьому плані було в Москві. Нагадаю: Сталін — Генеральний секретар компартії, Молотов — голова Ради Комісарів (міністрів), Кагановіч — другий секретар компартії. Передімною 11 документів, які установлюють їхню ієрархію: два — Молотова та Кагановіча, дев'ять — Сталіна та Молотова.
В документі № 61 [2, с.183] політбюро ЦК КП(б)У звертається в Москву з проханням про надання продовольчої допомоги до Кагановіча (1) та Молотова (2). Документ № 85 [2, с.221] — це телеграма з Москви в Україну про посилення темпів хлібозаготівель. Підписи: Кагановіч (1), Молотов (2). Отже, судячи по цим двом документам, у структурі більшовицької влади Кагановіч стояв вище за Молотова. Принаймні, "украінскіє товаріщі"" у той час знали, що реальної влади більше у тов. Кагановіча, ніж у тов. Молотова, вони ніяк не могли переплутати.
А тепер подивимось на пару Сталін-Молотов. Неупереджений читач скаже: а що ж тут дивитися? Якщо "простий" секретар Кагановіч стоїть вище за Молотова, то Генеральний секретар Сталін неодмінно має бути старший за нього. А от і помилилися. В тих дев'яти документах шість разів перший підпис — Молотова, і лише тричі — Сталіна. Та і то в одному з них (№ 123, [2, с.295]) йдеться про відправку секретарів Кагановіча та Постишева "на допомогу" Україні, тобто суто партійна справа, в усіх відношеннях підпис Сталіна тут, зрозуміло, обов'язково має бути першим.
Отже, з тих 11 документів з підписами Сталіна, Молотова та Кагановіча у 1932 р. прослідковується така ієрархія реальної влади: Кагановіч, Молотов, Сталін. Звичайно, 11 документів — занадто мало, щоб робити статистику, але тенденція очевидна! Таким чином, звалювати на Сталіна відповідальність як за голодомори, так і за решту злочинів, що чинилися у той час, — це вигороджувати інших, можливо, не менших, злочинців — Кагановіча та Молотова. Ось яку характеристику дають їм Волкогонов та інші дослідники.
Молотов був хитрий, жорстокий та брутальний деспорт. В усіх питаннях беззастережно підтримував Сталіна, був одним з найактивніших у створенні культу "вождя". На його совісти смерть мільйонів українців і навіть високоповажних партійних функціонерів. За його прямою вказівкою з двадцяти восьми народних комісарів Совнаркому, який він очолював, більше половини були репресовані [10, с. 151–154]. Разом зі Сталіним Молотов видавав голодоморні укази, а пізніше схвалив біля 400 списків осіб, справи яких мали розглядатися військовими судами. Лише 12 грудня 1938 р. Сталін та Молотов дозволили розстріляти 3167 чоловік [11, С.301]. Його дружиною була активна сіоністка Перла Карп (псевдо — Жемчужина), яка, очевидно, повністю ним верховодила. Свого часу вона була комісаром парфюмерної та рибної промисловости. Ця Перла мала в Америці багатих юдейських родичів, також Карпів, яких вона часто відвідувала. В 20-50-х роках Молотов та його Перла були головними зв'язківцями між совєтськими та американо-європейськими юдеями-сіоністами. В.Ушкуйник свідчить [12, с.47]: "Невдовзі після знищення Берії та розгрому юдейського центру на Лубянці (штаб НКВД — А.К.), Молотов з'явився в Америці. Його перший візит був до Баруха (впливовий жидівський мільйонер-сіоніст — А.К.), з яким він мав довгу розмову. Барух тільки-но перед тим зламав ногу й майже не рухався. Але, отримавши таку страшну новину, він негайно наказав подати собі машину й відправився до Ейзенхауера, що був у той час Президентом, із зусиллям здерся по сходах і про щось наодинці розмовляв з генералом".
Про жидолюбіє шабес-гоя Молотова пише С.Повзнер в "Еврейском мире" за 1939 р.: "На 8 всеросійському з'їзді совєтів Молотов говорив про наявність в країні антисемітських почуттів, але від імені уряду він погрожував за їх вияв смертною карою" (Цитовано за [13, с.196]). Он як! Хто не любить правлячий народ, тому смертна кара. Логічно.
А ось що говорив Сталін про свого найближчого соратничка на пленумі ЦК КПСС 16 жовтня 1952 р.: "А чего стоит предложение т. Молотова передать Крым евреям?.. У нас есть еврейская автономия. Разве этого недостаточно?.. Молотову не следует быть адвокатом незаконных еврейских претензий на наш Советский Крым… Т.Молотов так сильно уважает свою супругу, что не успеем мы принять решение Политбюро по тому или иному важному вопросу, как это быстро становится известным т. Жемчужиной. Получается, будто какая-то неведомая нить соединяет Политбюро с супругой Молотова Жемчужиной и ее друзьями. А ее окружают друзья, которым нельзя доверять…" ("Сов. Россия", 13 січня 2000р.).
Ще один із чортячої трійці, Лазар Каганович, народився й довго жив в Україні, але українську мову вважав іноземною. Нормально, адже за поняттями деяких жидів українці в Україні є окупантами. Малограмотний, отримав початкову юдейську освіту. З 1922 р. тісно співпрацював зі Сталіним, спочатку як керівник організаційно-інструкторського відділу ЦК компартії, через який йшли призначення на високі партійні посади. Заповзяття, жорстокість та ретельність Кагановіча-невігласа імпонували Сталіну, який називав його "жєлєзним Лазарєм". З 1926 по 1928 pp. був призначений першим секретарем ЦК КП(б)У, де гальмував "українізацію". Часто конфліктував з головою РНК УССР Чубарем та керівними працівниками ЦК КП(б)У, що врешті-решт роковим чином вплинуло на їхні долі. З 1929 р. у його руках зосереджується надзвичайна влада: він стає першим секретарем Московського міського та обласного комітетів партії, секретарем ЦК КП(б), членом політбюро та наркомом шляхів сполучення.
Окрім того, він був завідуючим сільськогосподарським відділом ЦК, а в 1930–1934 роках ще й "Надзвичайним уповноваженим ЦК й Ради Народних Комісарів СССР по колективізації й хлібозаготівлях".
У першій половині 30-х років, коли в Україні відбувалося "розкуркулення", депортація селян та найстрашніший голодомор, вплив Кагановіча на події був особливо великим. Фактично вся верховна влада була в його руках. Він "безпосередньо керував… боротьбою проти організованого куркулями саботажу державних зобов'язань" (МСЄ, т. 5, 1937 р. с.128). Як свідчать самі жиди ("Амерікен Гібрю", т.160 за 12 січня 1951 р.) "Каганович був особливо видатним у найтруднішу для Сталіна пору — в період колективізації. Він організовував спеціальні полки, щоб розтрощити опір селянства… Після війни ситуація в Україні була дуже небезпечна… Політбюро знов вирішило послати в Україну Кагановича для встановлення ладу" (Цитовано за [14, с.128, 129]). Внаслідок його "роботи" сотні тисяч українців були відправлені в концтабори як "фашисти й вороги народу". Він неодноразово заміщав Сталіна, коли "вождь" від'їжджав на відпочинок. Був одним з тих, хто найактивніше створював культ "вождя" та здійснював терор.
"Його поїздки в Челябінську, Іванівську, Ярославську та інші обласні партійні організації супроводжувались справжніми погромами: багатьох місцевих працівників зміщали, на них заводили "справи", які часто закінчувались трагічно… Нарком шляхів сполучення неодноразово виїздив в райони, де колективізація йшла важко, і зразу ж після його "нальотів" справа прискорювалась… Жорстокий по природі, гранично грубий Каганович був типовим, більше того, класичним представником адміністративно-бюрократичного апарату, що з особливою соціальною безцеремонністю брався за будь-яку справу. Внаслідок його поїздки на Північний Кавказ збільшився потік "розкуркулених", яких вивозили на Північ. В Московській области він без коливань знімав будь-кого, хто не слідував його директивам… Будучи головою Центральної комісії по проведенню партійної чистки, він проводив її нещадно…" [11, с. 155–159]. Разом з Молотовим він був ініціатором знищення багатьох її історичних християнських пам'ятників, зокрема знаменитого храму Христа Спасителя, у спорудженні та упорядкуванні якого брали участь митці зі світовим ім'ям. Сам храм був знесений 5 грудня 1931 р. натиском вибухової кнопки безпосередньо юдеєм Кагановичем. Очевидно, у цьому був якийсь символічний смисл. Пізніше на тому місці побудували басейн. Каганович же найбільше від усіх причетний до винищення українців. Звичайно, це далеко не всі "заслуги" цього знавіснілого ката. Дехто з дослідників, зокрема В.Ушкуйник, вважає, що реальним господарем величезної жидо-більшовицької імперії був саме Каганович. "В скритій формі вища влада була в руках Кагана Каган-овича та його найближчого юдейського оточення. Виконавча влада належала його Беку, Джугашвілі, який був також і "козлом отпущенія" у випадку потреби… його безмежний "деспотизм" був лише ілюзією "для простого народу", як кажуть поляки" [12, с. 22, 27–29].
Як би там не було, в 30-х роках на чолі правлячої кліки знаходились три особи, які вершили долями 180 млн. людей, християн та мусульман: грузинський жид-вихрест Сталін-Джугашвілі (у грузинській мові "джуга" означає жид, а "швілі" — син; повне і справжнє його назвище — Йосип Давид Віссаріонович Джугашвілі-Кохба); шабес-гой сіоніст Молотов (а чи не прийняв він таємно юдаїзм?) та жид Каганович. Але то лише була вершина правлячої піраміди. А хто ж складав саму піраміду?
На її самому нижчому рівні — майстер, бригадир, секретар партосередку, голова сільради, голова колгоспу, рядовий міліціонер, взагалі вся дрібна адміністративно-господарча рать — то гої-туземці; в районній ланці, в керівництві цехом чи заводом, в суді чи прокуратурі, починають метлешити жидки. Але в керівництві обласної й вищої ланки управління жиди відіграють вже вирішальну роль.
Почалося все з жовтня 1917 p., коли жиди прийшли до влади в Московській імперії під прикриттям робітничої партії, в керівних органах якої не було жодного робітника, і навіть москалі були рідкісним винятком. Щоб не бути голослівним, наведу списки Центрального Комітету соціал-демократичної робітничої (?) партії (більшовиків), пізніше названу РКП(б), та керівних органів тодішнього жидо-більшовицького уряду з урахуванням уточнень, встановлених вже після обнародування їх А.Диким [13, с. 451–462]. У передмові до цих списків він пише: "Список складений на основі даних, що друкувалися в газетах та часописах Рос. Соц. Федер. Республіки в роки 1917–1921. З причини багаточисельних випадків прийняття жидами чисто москвинських псевдонімів, а також відсутности вказівок на народність (племінну належність) осіб, про обрання чи призначення яких повідомлялося у пресі, за стовідсоткову точність списків поручитися не можна. Але загальну картину участи та ролі жидів у всіх областях життя Москвинської Держави, обернено пропорційну їх чисельности (1,1 % від усього населення), ці списки дають вірну…". Отже,
Жиди: Бронштейн (Троцький), Ульянов — Бланк (Лєнін), Апфельбаум (Зінов'єв), Лур'є (Ларін), Хаімов (Луначарський), Радомисльський (Урицький), Коган (Володарський), Розенфельд (Камєнєв), Смідович, Шварцбаум (Свердлов), Нахамкес (Стєклов);
Москалі: Криленко.
Отже, з 12 членів ЦК жидів — 11, москалів — 1.
1917 р. ці люди формували уряд (Совєт комісарів) та інші виконавчі установи. І ось що вони наформували (приводжу лише деякі з них):
Совєт народних комісарів
1. Голова совєта — Ульянов (Лєнін-Бланк)11 — жид
2. Комісар зовнішніх справ — Чичерін (батько— дворянин, мати жидівка) — жид.
3. Комісар у справах національностей — Джугашвілі (Сталін) — грузинський жид
4. Голова Вищої Економічної Ради — Лур'є (Ларін) — жид
5. Комісар по відбудові — Шліхтер — жид
6. Комісар Землеробства — Протіян — вірменин (?)
7. Комісар державного контролю — Ландер — жид
8. Комісар Армії та Флоту — Бронштейн (Троцький) — жид.
9. Комісар державних земель — Кауфман — жид
10. Комісар громадських робіт — Шміт — жид
11. Комісар громадського постачання — Є.Ліліана (Кніггісен) — жидівка
12. Комісар народної освіти — Луначарський (Хаімов) — жид
13. Комісар віросповідань — Шпіцберг — жид
14. Народний комісар внутрішніх справ — Зінов'єв — жид
15. Комісар громадської гігієни — Анвельт — жид
16. Комісар фінансів — Гуковський — жид
17. Комісар по пресі — Коган (Володарський) — жид
18. Комісар по справам виборів — Урицький — жид
19. Комісар юстиції — Штейнберг — жид
20. Комісар по евакуації — Фенігштейн — жид.
Як бачимо, під капелюшком "диктатури пролетаріату" стирчали жидівські ріжки.
Захопивши владу у чужій країні, жиди могли утриматися лише завдяки терору. Його здійснювали військові або воєнізовані формування: армія, комісаріат внутрішніх справ та створена в його надрах "Чрезвычайная Комиссия", скорочено ЧК. На жидівській мові ЧеКа означає бійню для худоби. Це співпадіння не було випадковим. Невдовзі після створення ЧеКа зайнялося масовими вбивствами нежидів-гоїв, які по поняттям Талмуда гірші, ніж худоба, й він вимагає їх вбивства. Троцький називав ЧеКа "железной когортой партии".
Для "непролетарських елементів" суспільства (але не для жидів!), тобто провідної верстви народу (урядовців старого режиму, дворян, підприємців, купців, письменників, науковців, священників тощо) та членів їх сімей, яких не було причини зразу розстрілювати, були створені концтабори. Спочатку ЧеКа направляло туди тих, хто не підтримував революції, а пізніше й тих з перерахованої категорії, хто її підтримував. В концтаборах вони мали загинути повільною смертю. Концтабори створювали Лєнін-Бланк, Троцький, Камєнєв, Зінов'єв, Свердлов — все жидки, але декрет підписав 15 квітня 1919 р. голова ЦВК москаль Калінін, і називався він "Про табори примусових робіт" [10, с.130]. Перший пункт цього декрету передбачав створення концтаборів в усіх губерніях, а їх організацію й завідування ними було покладено на губернські ЧеКа, тобто, на жидів. Отак немов би руками москаля робилася жидівська справа.
А.Дикий приводить особовий склад Військового комісаріату із 43 осіб, з них москалів — 0, а достовірно засвідчених жидів — 36: Бронштейн (Троцький), Фішман, Ромм, Мейчик, Лівенсон, Позерн, Губельман, Кальманович, Бекман, Глузман, Зузманович, Гіршфельд, Склянський, Шородан, Петч, Штейнгард, Глейзер, Полонський, Лехтінер, Бруно, Шульман, Розенгольц, Мейгоф, Казенгольц, Геккер, Цейгер, Гіттіс, Лазімер, Кольман, Метказ, Зак, Слузін, Зільберман, Спіро, Давидович, Смідович.
1. Народний комісар — Апфельбаум (Зінов'єв) — жид
2. Його помічник — начальник ЧК — Урицький — жид
3. Начальник пропаганди — Гольденпрудін — жид
4. Голова економічної комісії Петроградської комуни — Ендер — жид
5. Віце-голова комісії гігієни — Рудін — жид
6. Комісар по евакуації біженців — Фінігштейн — жид
7. Його помічник — Абраам Крахмал — жид
8. Комісар Петроградської преси — Володарський — жид
9. Комісар Московської преси — Красіков — жид
10. Комісар Петроградської поліції — Фейєрман — жид
11. Начальник бюро преси — Мартінсон — жид
12. Московський комісар громадської безпеки — Розенталь — жид
13. Член Совєта Петроградської комуни — Зорке — жид
Всього 12 осіб. З них достовірно установлених жидів — 7: Мейнкман, Гіллєр, Модель, І.Розміровіч, Іселєвіч, Красіков, Анвельт. Решта подані як поляки, вірмени, латиші, у чому можна засумніватися. Москалів — 0.
Всього 36 осіб. З них достовірно установлених жидів — 28: Дзержинський (голова), Шкловський, Кнейфіс, Цейстін, Разміровіч, Кронберг, Хайкіна, Шауман, Лентовіч, Ривкін, Делафабр, Циткін, Є.Розміровіч, Г.Свердлов, Бізенський, Блюмкін, Алєксандровіч, Рейтенберг, Фінес, Закс, Яков Гольдін, Гальперштейн, Кніггісен, Дейбкін, Ліберт, Фогель, Закіс, Шиллєнкус. Решта подані як москаль (1), латиші, вірмени.
Така ж картина спостерігається в усіх інших комісаріатах та відомствах. Жиди прийшли до влади й стали правлячим народом. А.Дикий називає їх правлячим класом, але це не зовсім вірно. В багатонаціональних імперіях є і правлячий народ, і правлячий клас. До правлячого класу імперій можуть входити й представники не правлячого народу. У Московській царській імперії правлячим народом були москалі, а правлячим класом — поміщики-феодали, зокрема й поміщики поневолених народів.
У Московській більшовицькій імперії правлячим народом майже на 30 років стали жиди, які складали менше, ніж 2 % чисельности населення, а правлячим класом — номенклатура, куди входили також представники поневолених народів. Зважаючи на малу чисельність жидів, вони могли повністю контролювати лише верхні щаблі влади. На самому низу ієрархічної піраміди їх майже не було, але серед 500 найвпливовіших керівників більшовицької імперії вони складали біля 85 % відсотків.
"В записах (протоколах показань) 439 та 469, 65 сесії Сенату США, записано:… "в 1918 р. урядовий апарат у Петрограді складався із 16 справжніх москалів та 371 жида, причому 265 з цього числа прибули із Нью-Йорка" [13, с.125]. Мала чисельність жидів в імперії врешті-решт привела їх до політичної поразки в кінці 30-х — середині 40-х років.
Жиди не були б жидами, аби з найбільшою вигодою для себе не скористалися зі свого панівного становища в імперії. В той час, як тисячі сімей тіснилися в непридатних до життя приміщеннях, жиди, що приїздили до міста, негайно отримували упорядковані квартири. Їм надавалася перевага при влаштуванні на роботу, особливо керівну.
В 20-х роках, коли по всій імперії відбувалися масові виключення студентів "за соціальним походженням" із навчальних закладів, жидів не виганяли і на їх непролетарське походження не зважали. Більше того, вони мали пільги для вступу до вузів. Посилаючись на жидівські джерела ("Еврейский мир", 1939 р.), А.Дикий наводить такі дані стосовно складу студентів у 1935 р. [13, с.189]:
На одну тисячу москалів було студентів-москалів — 2,8;
на одну тисячу українців — студентів-українців — 2,0;
на одну тисячу жидів — студентів-жидів — 20,4.
Дослідниця голодомору Є.Яценко виявила у Полтавському обласному державному архіві (Ф.Р-2064. оп. 1, спр.264, арк.30,31) довідку Робітничо-селянської інспекції про калорійність обідів у їдальнях м. Кременчука в 1-му та 2-му кварталі 1933 р. Уважного ознайомлення з нею достатньо, щоб зробити висновок, чия тоді була влада. Бажано також згадати ту частину листа студента Г.Ткаченка з Рибоводного технікуму, де він описує харчування "простих" студентів у менш голодний 1932 р. (с.20–22). Отже, подаю назву підприємства, зафіксовану калорійність та необхідну калорійність (число у дужках):
1. Крюківський вагонобудівний завод, ковальський цех — 319 (800)
2. Суконна фабрика — 109 (650)
3. Панчішна фабрика — 210 (600)
4. Артіль текстильної промисловости — 144 (600)
5. Шостий трест — 147 (600)
6. Єврейський технікум — 521 + хліб (600)
У підготовці кадрів вищої кваліфікації справи були ще гіршими (для нас) й ще кращими для них. Так, М.Шестопап подає [15], що за часи жидобільшовицької влади до 1949 р. Київська консерваторія підготувала 76 аспірантів12 — музикантів, з них 70 жидів і аж 6 — українців. Це привело до того, що з 30-х років вузи та науково-дослідні установи були переповнені жидами. Вони займали ті посади, які "звільняли" розстріляні або заслані до концтаборів українці.
Жид Губельман-Ярославський дуже заповзято боровся з релігією, особливо християнською, грабуючи та закриваючи церкви, організовуючи блюзнірські виступи "безбожників" під час релігійних свят. "Але синагоги залишалися недоторканими, а їх майно не конфіскувалось. Не бачили москвини й пародійно-блюзнірських виступів у дні жидівських релігійних свят" [13, С.166]. Більше того, коли священників відправляли в концтабори на повільну смерть або й просто розстрілювали на місці, жидівські рабини з квітня 1920 р. й до вересня 1935 р. отримували офіційну платню від совєтського уряду [4, с.37]. Про розлоге релігійне життя жидів у 30-х (!) роках, коли християнська релігія була практично заборонена, пише А.Дикий [13, с. 202–204], посилаючись на жидівські джерела.
За словами жида М.Слоніма, часто жиди-комуністи, що фанатично вірили у вчення Лєніна, дивним чином поєднували це із заповітами Біблії та Талмуду. Як наслідок, майже через двадцять років безбожницької діяльности антирелігійної комісії "в Москві можна було спостерігати сцени з релігійного життя жидів, які зовсім не підтверджували офіційний курс на викорінення релігії". Тобто, релігію викорінювали, але християнську, а не юдейську. Газета "Эмес", яка виходила тоді у Москві жидівською мовою, писала, що жиди мають свої окремі цвинтарі, здійснюють обрізання, можуть безкарно не посилати дітей до школи під час юдейських свят, печуть мацу, мають особливі похоронні братства, які роблять добрі справи, не будучи визнані офіційно. В той час як випікання пасок було заборонено навіть приватно у сім'ях, Московська міська рада зайнялася випіканням маци. А в Сталінградській окрузі пекти мацу "надав тому приклад секретар компартії Рабіновіч". Згадуючи 1934 p., І.Еренбург писав у 1967 р.: "Время было вообще, хорошее…" [10, с.21].
До 1933 р. у великих містах жиди мали свою міліцію. За порушення правил громадського порядку, хуліганство, злочин "простий" міліціонер не міг притягти жида до відповідальности [9, с.82].
Указом Совєта комісарів від 9 серпня 1918 p., підписаного Лєніним, слово "жид" вважалося образливим і за його вживання передбачалося ув'язнення до 3 років. Навіть за образу царя свого часу людину не ув'язнювали, а штрафували. Через те, що в українців для назви юдеїв іншого слова, окрім жид, не було, то всі ми виявилися карними злочинцями. Але чомусь Лєнін та його банда не заборонили вживати й не передбачили три роки ув'язнення за образливе для москалів слово "кацап". І після цього гope-історики мають нахабство стверджувати, що то була "русская", а не жидівська революція!
На початку Другої світової війни, коли москалів та українців комісари пішки гнали на фронт, жидів поїздами та в авто дбайливо вивозили на схід, подалі від фронту. В армії жиди якщо й служили, то здебільшого в тилу, інтендантстві, охороні тощо. Зате після війни їм у першу чергу надавалися уцілілі або відбудовані рабами-гоями приміщення.
Звичайно, були обмеження і для жидів. Так, судити їм у синагогах та приводити у виконання присуди, як це було у середні віки у деяких країнах, а особливо у Польщі, де діяв "жидівський Сейм", заборонялось. Але при парткомах були створені так звані "Євсекції", які пильно слідкували, щоб жиди не мали жодних інших обмежень, які проводили й вирішували всі питання "в дусі й смислі законів народу ізраілевого" [13, с.201]. Керували "євсекціями" колишні бундівці13. Одним із заходів центральної "євсекції" було створення жидівського телеграфного агенства "ЕТА". Обминаючи офіційне телеагенство — "ТАСС", "ЕТА" посилала свої повідомлення у будь-яку країну. Такого привілею не мав жоден народ у Московсько-більшовицькій імперії. Жиди користувалися ним для підтримки постійного зв'язку зі світовим жидівством.
В усіх країнах жиди були і є чужорідним тілом. Вони ніколи не вважали своєю землю, на якій прожили сотні років, а народ, який їх прийняв і пригрів, часто у години їхніх нещасть, ставав їхнім першим ворогом. Аналіз відношень усіх народів із жидами показує: чим краще і поблажливіше народ до них ставиться, тим більших неприємностей має чекати від них. Не зважаючи на незначні формальні обмеження, у царській Московській імперії вони мали дуже великі права, часто більші, ніж у так званих "демократичних державах". Поборюючи "антисемітизм" царського уряду, якого насправді не існувало, захищаючи й вигороджуючи жидів, москвинська інтелігенція вводила в оману свій народ, дозволила зайдам-жидам стати на чолі руху малограмотних і темних робочих за свої соціальні права. Фактично москвинська інтелігенція зрадила свій народ. І жорстоко за це поплатилася. Захопивши владу, жиди почали негайно винищувати інтелектуальну верству "гоїв", спочатку москалів, а потім усіх інших народів, у міру розширення своєї влади. Говорячи про терор 20-х —30-х років, С.Білокінь пише: "Ніхто не каже — "большевицькі репресії", кажуть "сталінські репресії". [10, с.78]. Але і "большевицькі репресії" — не більша дефініція, ніж "сталінські". Репресії були жидівськими, а державний терор лежав у природі большевизму, бо вона була жидівською.
Головною установою, що чинила терор, було ЧеКа, негайно створене після захоплення влади, яке пізніше називалося ГПУ, ОГПУ, НКВД. Воно ж було й тим стрижнем, на якому трималася вся піраміда жидо-більшовицької влади. Від часу створення й майже до кінця 1936 р. очолювали ці органи терору й стабільности кривавої системи жиди: 1917–1926 pp. — Ф.Дзержинський; 1926–1934 pp. — В.Менжинський; 1934–1936 pp. — Г.Ягода (Ієгуда). З 1939р. по 1953 р. НКВД очолював жид Л.Берія. Не лише на початку створення, але й пізніше на 80–90 відсотків керівництво ЧеКа-ГПУ-НКВД складалося з жидів. Щоб у цьому пересвідчитись, достатньо прочитати роботи [10, 16,17]. Від жидівських прізвищ на їхніх сторінках болить голова. Але часто і під нежидівським прізвищем ховався затятий (у москалів є сильніше слово — "матерый") жид. Вони змінювали прізвища, щоб під виглядом "рускіх", а часто "поляков" та "латишей" чинити розбій та насильство, щоб свої злодійства було легше перекласти на замордований ними народ. На допиті 10 квітня 1938 р. Мирона Гулакова запитали: "Когда вы изменили фамилию Гольдфельд на Гулаков?". Він відповів: "В апреле 1920 г. при поступлении в органы ЧК мне дали эту фамилию" [10, с.308].
До жовтневого перевороту більшовики змінювали прізвища з метою конспірації. Це зрозуміло. Але кого треба було вводити в оману після того, як вони прийшли до влади?
За соціальним станом особовий склад ЧК-ГПУ-НКВД був набродом декласованих елементів, здебільшого з початковою освітою, часто у жидівських школах, де основним заняттям було вивчення жидівської Тори (п'ятикнижжя Мойсея). Посилаючись на науково-статистичні джерела, С.Білокінь пише: "На 1 березня 1937 р. нижчу освіту мали 18219 (76,3 %) оперативники УГБ НКВД/УНКВД (без кадрів ГУБ Центру)" [10, с.42]. Ще в кінці 19 — на початку 20 ст., коли народилися майбутні чекісти, переважна більшість жидів жила замкнутою общиною за тими ж законами, що були у юдеїв 300-1000 років тому. Прогрес цивілізації на внутрішній розпорядок їхнього життя вплинув мало (див. М.Грулев — Записки генерала-еврея, [13, с. 416–443]). На формування їхнього світогляду вирішальний вплив мав рабин та виховання у сім'ї, а тут вони всотували настанови Тори та Талмуду, провідною ниткою-ідеєю яких є ненависть до "гоїв", тобто всіх нежидів: "кращого з гоїв убий. Найкращій змії розчерепи голову" (рабин Шимон, Мехільта, 11 а, Талмуд). Випишу ще деякі "святі висловлювання" із Талмуду, що їх мають засвоїти жиди:
"Будьте немилосердними до християн" (Гілхот Акум 10.1).
"Християни створені, щоб служити і бути слугами жидів" (Мідаш Галкіот 225).
"Християни — це худоба, віслюки" (Зога 2,64б).
"Непотрібно молитися, вбиваючи (християн) у суботу" (Песагім 49ц)14.
"Лише жид є людська істота, а всі інші народи не є людськими істотами, вони є звірами" (Бабга Кана 2,6).
"Дозволено зґвалтувати і трьохрічну нежидівку" (Абода Сара 3-А).
"Християни — це брудні тварюки" (Катубот 110б).
"Дозволяється обдурювати християн, навіть присягаючи" (Бабга Кама).
"Не провинився в убивстві той, хто вбив християнина" (Макот 7б).
"Християн потрібно вигублювати усіма засобами, які є, бо вони погани" (Загор, 1,25а).
Зазначу, що це лише невелика частина з того, чому жидівські вчителі-рабини навчають жиденят в юдейських школах, зокрема, і в державних в Руси-Україні у наш час, бо "свята ненависть" до християн сучасними жидами не засуджена й зі "святих книг" не вилучена. "Вся жидівська "наука", з її Старим заповітом і Талмудом, є сугубо расистська, взірця далеко гіршого, ніж гітлеризм" [14, с.223], а Адольф Гітлер порівняно з юдейськими пророками, що складали ці книги, був гуманістом.
Тепер люди, виховані на засадах ненависти до християн, отримали над ними необмежену владу. Що вони мали робити? Приводити у відповідність своє становище зі своїм світоглядом, чим вони негайно й зайнялись. Їхні дії мають назву "червоного терору" — від рік християнської крови, що була пролита юдеями-"комуністами". Під виглядом класової боротьби вони несамовито винищували християн, спочатку кращих з них, а потім усіх підряд, використовуючи для цього будь-який привід. Але жидів "чекісти" не чіпали. "Випадків фізичного знищення представників найкрупнішої та крупної жидівської буржуазії та осіб вільних професій-жидів не було або майже не було. Знищення ж буржуазії не-жидівської у роки терору було явищем звичайним", пише А.Дикий [13, с.80], який вивчив величезну кількість документів та особисто був свідком тих подій.
У серпні 1918 р. жид Кенігіссер застрелив жида Урицького. Щоб помститися за це, ЧеКа перебило 10 тисяч християн, які ніякого відношення до Кенігіссера не мали. Списки цих 10 тисяч нещасних були розклеяні на парканах та стінах будинків. "Що кидається в очі при читанні цих списків — це повна відсутність в них жидівських прізвищ, хоча жидами у той час уже був переповнений Петроград, не говорячи вже про багаточисельних жидів — крупних капіталістів та "буржуїв", що жили там на законній підставі і до революції" [13, с.149].
А.Дикий приводить список жертв розстріляних Київським ЧеКа 1919 p., який свого часу був надрукований у газетах. Серед них жидів не було, не зважаючи на дуже велику кількість їх у той час у Києві. А ось особовий склад керівників Київського ЧеКа, яке займалося тортурами [13, с.474, 475]:
1. Блувштейн-Сорін (жид) — голова.
2. Дехтяренко Петро (можливо, українець) — заступник голови та завідуючий секретним відділом.
3. Шуб (жид) — секретар комісії.
4. Цвібак Самуіл (жид) — зав. юридичним відділом.
5. Ліфшиць Яків (жид) — зав. оперативним відділом.
6. Цвібак Михаїл (жид) — заступник зав. оперативним відділом.
7. Фаєрман-Міхайлов (жид) — комендант.
8. Кац (жид) — зав. тюремним підвідділом.
9. Каган (жид) — завідуючий господарством.
10. Ганіотський (очевидно, жид) — зав. загальною канцелярією.
11. Фінкельштейн (жид) — командир Особливого загону при ЧеКа.
12. Мотя Грінштейн (жид) — зав. спекулятивним підвідділом.
13. Рабічев (очевидно, жид) — бухгалтер.
14. Савчук (можливо, українець).
15. Шварцман (жид) — заступник зав. секретним відділом.
16. Манькін (жид) — заступник зав. юридичним відділом. 17.18.19. Яковлєв (можливо, москаль), Ковальов (москаль), Лошкевич (не вияснено) — інспектори секретного відділу.
20. Рубенштейн Наум (жид) — секретар юридичного відділу.
21. Мантейфельд (жид) — член колегії юридичного відділу. Це ЧеКа винищувало населення з небаченим доси садизмом і жорстокістю. Розповідають свідки тих подій.
"За час перебування в Києві (з 7 лютого по 31 серпня 1919 р.) більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання, та, окрім того, вимордували тисячі ні в чому не винних людей. Серед них, в першу чергу, інтелігентів, священників, науковців, монахів і монахинь, власників будинків, крамниць, промисловців, купців тощо. Однак, взагалі не зачіпали жидів, які майже поголовно не лише вітали більшовицькі банди, але дуже часто допомагали комуністам арештовувати, допитувати, а також мучити та страчувати невинних осіб, між якими було багато робітників, що спочатку були на боці більшовиків. Вже по кількох годинах перебування комуністичних посіпак у Києві негайно почалися масові арешти, допити, грабунки, ґвалтування жінок, підпали, руйнування будинків, церков, музеїв, книгозбірень, а також жахливі муки різних тортурованих, що, як правило, закінчувалось розстрілами.
"Чрезвичайка" насильничала не лише у Києві чи інших українських містах, а й у сільських округах. Пограбувавши міста, більшовицькі банди йшли на села, нещадно грабуючи й знищуючи все. Ці дикі оргії викликали опір селянства. Тож каральні загони "червоної армії" винищували не лише повстанців, але й цілі села та їхніх мешканців…
…засудженого, голого, клали на велику колоду зі звисаючою головою, а кат ударом довбні відбивав йому голову.
Треба підкреслити, що в різних тортурах над нещасними брали участь також і жидівки, які "спеціалізувалися" у виколюванні очей.
Характерно, що коли у всій Московщині палили, нищили й руйнували церкви, ніхто не намагався нищити синагоги". (Р.Нілостністський. Криваве сп'яніння більшовизму. 1925 р. Німеччина. Цитовано за кн. Ю.Борця).
"В Одесі лютували знамениті кати Дейч та Віхман… Кожному жителю Одеси був відомий їхній вислів, що вони не мають апетиту до обіду, перше ніж не перестріляють сотню "гоїв"…
…У Києві пошепки передавали улюблений наказ Рози Шварц, який так часто лунав у кривавих катівнях надзвичайок, коли нічим вже не можна було утамувати жахливі крики мордованих: "Заткни йому пельку розтопленим оловом, щоб не верещав, як порося…" І цей наказ виконували з буквальною точністю. Особливу лють викликали у Рози ті з потрапивших у надзвичайку, в яких вони знаходили натільний хрест. Після неймовірних глумлінь над релігією вони зривали ці хрести і випалювали вогнем зображення хреста на грудях або на лобі своїх жертв…
…У Вороніжі надзвичайка застосовувала чисто ритуальні способи страти. Людей кидали у бочки із вбитими навколо цвяхами і скочували бочки з гори…
…У Миколаєві з наказу чекіста Боґбендера живих людей замуровували у кам'яних стінах…
…В Казані, на Уралі та в Єкатеринбурзі нещасних розпинали на хрестах…
…Часто практикувалось здирання шкіри з живих людей. З цією метою їх кидали в окріп, робили надрізи на шиї та навколо кистів рук і обценьками здирали шкіру, а потім викидали на мороз. Цей спосіб застосовувався у Харківській надзвичайці… (Н.Жевахов, Сербія, 1928 р. Цитовано за книгою П.Пересвета "Враги". Москва, 1993).
Українців в Руси-Україні жиди вважали за окупантів: "від самого початку окупації України Петлюрівськими силами…", — свідчив жид Крупнік з Аннополя на Волині [14, с.44]. Очевидно, Україну вони вважали своєю землею. А щоб звільнитися від "окупантів", жиди при першій же нагоді їх нещадно винищували."…ми, живі свідки і очевидці того часу, доповнюємо і стверджуємо таке: жидівсько-большевицькі карні загони… діяли по всій Україні в чисто татарсько-наїзницький спосіб. Заскочивши до села чи містечка, забирали з собою ні в чому не винних і непричетних до політики людей, в першу чергу — вчителів, агрономів, студентів, просвітян, кооператорів та інших категорій свідоміших і освіченіших людей, розглядаючи їх як потенціяльних своїх ворогів, і без доведення жодних обвинувачень і судової процедури розстрілювали їх на місці постою загону, за вироком "трійки ЧеКа", щоб у цей спосіб застрашити населення і знищити в корені Український Визвольний Рух. У братські могили Златополя покладено кілька сотень людей. А по всій Україні це число сягає десятків, а можливо й сотень тисяч жертв" [14, с.52].
"…села були стероризовані карними загонами ЧеКа, яке складалося переважно з інтернаціонального жидівського елементу, в такий звірячий спосіб, що меркнуть перед ними всі злочини й жорстокости Тамерлана. Вони… не тільки розстрілювали свої жертви, а ще й спотворювали їх, відрізували вуха, язики, носи та інші частини тіла, як то видно з показів свідків" [14, С.54].
Говорячи про те, що переважна більшість керівників-чекістів не були більшовиками, С.Білокінь далі пише, що історики навіть не ставили питання, як це позначилося на їхній діяльности в тоталітарній державі [10, с.111]. Саме ця обставина на їхній діяльности ніяк не позначилася. Для цієї групи злочинців не мало значення, з якими гаслами прийти до влади. А от те, що практично всі вони були жидами, впливало на їхню, вибачте, "діяльність" кардинальним чином. Ось тут для істориків, соціологів, етнопсихологів не розпочатий край роботи.
Взагалі, пишучи про політичні погляди того чи іншого діяча та аналізуючи його дії, історики практично не надають значення його походженню. Якщо це стосується німця, українця, француза чи представника іншого європейського народу, то це в якійсь мірі виправдано. Але що стосується жидів, то це зовсім не так. Дії жида-комуніста та жида-фашиста можуть бути значно ближчими, а вони можуть порозумітися між собою значно швидше, ніж комуніст-француз та комуніст-жид. Зважаючи, що в політиці жиди виявляють неабияку активність, ігнорувати цю обставину недопустимо.
Майже 15 років Сталін затято боровся з троцькістсько-зінов'євським блоком. Звичайно, як політичного утворення такого блоку не існувало, і для нас його зусилля здаються дивними, дикими й не зрозумілими. Але і Троцький, і Зінов'єв були жидами. Троцькістсько-зінов'євський блок закамуфльовано міг означати жидівську владу, яка була цілком реальною, могутньою і небезпечною навіть для жида-вихреста Сталіна. Боротьба йшла зі змінним успіхом. Влада жидів трохи послабла в 1927-28 pp., коли Троцький, Зінов'єв та Камєнєв зазнали політичної поразки, але знову посилилась, коли поразки зазнали москалі Бухарін, Риков та Томський, а Лазар Каганович обійняв важливі посади в партії та уряді. До того ж жиди продовжували повністю контролювати ОГПУ-НКВД. Від них у значній мірі залежала навіть доля самого Сталіна. В роботі "Я был агентом Сталина" жид В.Кривицький пише: "В 1933-36 гг. он (Сталін — А.К.) сохранил за собой власть в значительной степени благодаря Ягоде и его секретным сотрудникам, чья беззаветная преданность помогла ему уничтожить старые руководящие кадры большевистской партии и Красной Армии (цитовано за [16, с.399]).
Однією з причин, чому загуркотіли Троцький, Зінов'єв, Камєнєв, була та, що вони претендували на найвищі посади, будучи жидами. Впевнений, що цього не хотіла більшість жидів. Воно й зрозуміло. Суть влади у силі, а не в хизуванні. Аби на самій вершині ієрархічної піраміди були відверті жиди, це викликало б роздратування й збільшило б опір населення. Гасло "бєй жидов, спасай Росію" зазвучало б з повною силою й могло б бути втілене в усій своїй простоті та прямоті. Спокійніше панувати за спиною напівгрузина-напівжида, який розпатякуватиме про інтернаціоналізм та дружбу народів, а жиди, змінивши прізвища, будуть повними господарями становища.
Саме після політичного злету Кагановича почалися масові розкуркулення та колгоспне покріпачення селянства, посилився терор проти місцевого населення. В цей же час розширилась мережа концтаборів, якими керували майже виключно жиди, було заплановано винищити українців голодомором. Влітку 1933 р. за побудову Біломоро-Балтійського каналу орденами Лєніна були нагороджені 8 чоловік, всі жиди: Ягода Г. — заступник голови ОГПУ; Коган Л. — начальник Біломорбуду; Берман М. — начальник Головного управління виправно-трудовими таборами (концтаборами) ОГПУ; Френкель Н. — помічник начальника Біломорбуду; Рапопорт Я. — заступник начальника Біломорбуду; Фірін С. — начальник Біломоро-Балтійського концтабору; Жук С. — заступник головного інженера Біломорбуду; Вержбицький К. — заступник головного інженера будівництва. Посади та походження нагороджених яскраво говорять, ким та як будувався канал ім. Сталіна. А сотні тисяч українців та москалів знайшли там свою смерть.
Принаймні до 1941 р. жиди не втратили політичну силу. А.Дикий [13, с. 260–271] приводить списки вищих партійних органів, уряду, ряду комісаріатів (міністерств) та управлінь жидо-більшовицької імперії перед Другою світовою війною (1936–1939 pp.). З урахуванням пізніших уточнень з них випливає, що в уряді (Совєті Комісарів) десять комісаріатів з двадцяти чотирьох очолювали жиди, у дванадцяти інших жиди були першими заступниками. Нагадаю, що головою уряду був шабес-гой Молотов (Скрябін), і його вплив (швидше всього вплив його дружини-сіоністки Перли) на формування уряду був не останнім.
Військовий комісаріат очолював бездарний і безвольний К.Ворошилов, дружиною його була жидівка Голда Горбман ("Катерина"). Політичне управління "робітничо-селянської" червоної армії, яке вчило вояків, як всім народам треба дружно жити та жидів любити, очолював жид Я.Гамарник. Всі його помічники, начальники відділів, інспектори та майже всі начальники політичних управлінь армій та флотів були жидами. В політуправлінні червоної армії дружби та любові до нежидів не виявлено.
Зважаючи на велику схильність жидів до кругової поруки (точніше, до кругової корупції), неважко здогадатися, що в очолюваних ними комісаріатах та управліннях все керівництво складалося з жидів, а якщо й зустрічався не жид, то його дружиною неодмінно була жидівка. Але це зовсім не означає, що в очолюваних нежидами Комісаріатах жидів було обмаль. Так, в Комісаріаті важкої промисловости, який очолював грузин Орджонікідзе, із семи заступників принаймні п'ятеро були жидами, а з 13 інших членів колегії жидами були всі. Комісаріат лісової промисловости очолював москаль Лобов, а із семи його заступників жидів було шість. Комісаріат фінансів очолював українець Гринько, але всі його заступники, начальники відділів та інші члени колегії були жидами. Те ж саме можна сказати про інші комісаріати. Таким чином нежиди на чолі комісаріатів були лише слабким прикриттям повного жидівського панування в імперії.
Фундаментом, на якому трималася жидівська влада, було НКВД. Ось його керівний склад на той час [13, с. 483, 484].
В газеті "Известия" від 29 листопада 1935 р. надруковано: "присваиваются следующие звания работникам НКВД":
+Генеральний Комиссар Госбезопасности — Ягода Г. — Нарком В.Д.СССР.
Комиссары Госбезопасности 1-го ранга:
+Агранов (Сорензон) Я.С. — Зам. Наркома В.Д.СССР
+Балицкий В.А. — Нарком В.Д.УССР.
+Дерибас Т.Г. — Начальник Дальневосточного Управления НКВД.
+Прокофьев Г.Е. — Зам. Наркома В.Д.СССР.
+Реденс С.Ф. — Начальник Московского Управления НКВД.
+3аковский (Штубис Генрих) Л.М. — Начальник Ленинградского Управления НКВД.
+Гай М.И. — Начальник Особого отдела ГУГБ НКВД СССР.
+Гоглидзе С.А. — Нарком В.Д.ЗСФР.
+3алкис Л.В. — Начальник Управления Казахской АССР.
+Кацнельсон З.Б. — Зам. Наркома В.Д.УССР.
— Карлсон К.М. — Начальник Харковского Управления НКВД.
+Леплевский И.М. — Нарком В.Д.БССР.
— Молчанов Г.А. — Начальник Спецотдела НКВД СССР.
+Миронов С.Г. (Самуил) — Начальник Эконом. Отдела НКВД СССР.
+Паукер К.В. — Начальник Оперативного отдела НКВД СССР.
+Слуцкий А.А. — Начальник Иностранного Отдела НКВД СССР.
+Шанин A.M. (Абрам Моисеевич) — Начальник Транспортного Отдела НКВД.
+Бельский Л.Н. (Лев Наумович) — Начальник Главного Управления рабоче-крестьянской милиции НКВД.
+Пилар Р.А. — Начальник Саратовского Управления НКВД".
Всього: жидів (+) — 16; не-жидів (-) — 4, з них москалів — 1.
Окрім того, в НКВД в кінці 1935 та на початку 1936 р. були жиди: Добродіцкій Веніамін Ісакович — Начальник Спеціального відділу в ГУГБ (Главное Управление Государственной Безопасности) НКВД; Іоффе Ісай Львович — Начальник Антирелігійного відділу в ГУГБ НКВД; Вуль Леонід Йосипович — Начальник карного розшуку в ГУГБ НКВД; Фріновскій, Комкор — Заст. Наркома В.Д. та командир прикордонними військами; Бермам Борис, комісар III рангу — Начальник відділу НКВД; Островскій Йосип — Начальник відділу НКВД; Шпігельглас — Заст. Начальника Іноземного відділу НКВД; Шапіро — Секретар Наркома НКВД; Могільскій Борис Єфімович — Начальник Головного Управління Зовнішньої та Внутрішньої охорони НКВД; Ширвіндт Семен — Інспектор прикордонних військ НКВД.
Жиди в Головному Управлінні Таборів та поселень НКВД (ГУЛАГ)
Берман Яків Матвійович — Начальник ГУЛАГ; Фірін Самуїл Якович — Заст. Начальника ГУЛАГ та начальник вільно-поселенського управління НКВД; Коган — Начальник таборів та поселень на території Карельської АССР, одночасно начальник біломорського політичного табору; Фінкельштейн — Начальник таборів та поселень Північного краю; Погребінскій — Начальник таборів та поселень Свердловської области; Сабо — Начальник таборів та поселень Західного Сибіру; Волін — Начальник таборів та поселень Казахстану; Серпуховскій — Начальник СЛОН (Соловецкий лагерь особого назначения); Мезнер — Начальник Верхньо-Уральського політичного ізолятора особливого призначення.
Жиди-начальники Управління НКВД на місцях
Реденс — Московська область; Заковскій — Ленінградська область; Блат — Західна область; Рітковскій — Північний край; Фрідберг — Азовсько-Чорноморський край; Пілляр — Саратовський край; Раппопорт — Сталінградський край; Райскій — Оренбургська область; Абрампольскій — Горьковський край; Файвіловіч — Північно-Кавказький край. Шкляр — Свердловська область; Зелікман — Башкірська АССР; Гоголь — Західний Сибір; Троцький — Східний Сибір; Дерібас — Далеко-Східний край; Круковскій — Середня Азія; Леплев
Чим займалося НКВД, ми добре знаємо: "…головною метою НКВД було не з'ясовувати істини, не пошук "справжніх" обставин злочинів, а винищення якомога більшої кількости людей" [10, с.49] (але, уточнимо, — не жидів), цілком у дусі жидівського "святого вчення".
Та повернемось до голодомору. В роботі [5] приведені списки кількох тисяч чоловік, що померли від голоду 1932-33 pp. лише в двох невеликих районах Харківської области, Валківському та Коломацькому. Перелік далеко не повний, бо складався через 60 років після описуваних подій. У тих списках немає жодного жида, всі українці. А в роботі [7] приведений список комісії з експорту зерна з поміткою "не підлягає оголошенню", виявлений у Харківському обласному архіві:
Голова — Загер, відп. секр. — Радзішевський.
Члени: Шпігель, Шмугляков (Шлугельський), Гусігін, Хомський, Холмський, Гомельський, Тимошина, Тазенпуд, Сітов, Епельбаум, Рутштайн, Хазанович, Яновський, Бродський, Шегер.
Прокурор — Брон.
Не установлено, обласна це комісія, чи республіканська, бо тоді Харків був "столицею", але не це важливо. Серед членів експортної комісії жодного українця, все більше (а, можливо, й усі) жидки. До речі, головою Всесоюзної комісії з експорту хліба був також жид Абрам Кісін.
На Заході, у так званих "демократичних країнах", добре знали і про масовий терор в СССР, і про голодомор в Україні та на Кубані, й навіть про розміри цього лиха з багаточисельних повідомлень учасників та свідків тих подій, кореспондентів газет на дипломатичних представництв. Але… відносились до цього досить спокійно. "Ми мало що зрозуміємо про світ XX століття, поки не буде з'ясована причина мовчанки, якою були зустрінуті сотні книжок, журнальних та газетних розповідей про масовий терор в СССР. Бо ця мовчанка була так само масштабна, як саме явище" [10, с.74]. Але що ж тут не зрозуміло? На той час влада в СССР була жидівською, масовий терор — жидівським, західна преса — жидівська, багато урядів західних країн — прожидівські, а жиди не люблять розпатякувати про злочини, що їх чинять жиди.
Але й мені дещо не зрозуміло: чому українські історики, за невеликим винятком [14], ходять навколо питання відповідальности за голодомори і не називають головних його організаторів-жидів? Вони що, цього не знають? Знають, і не гірше за мене. Очевидно, окрім знання, треба ще мати громадянську мужність. Таки вдалося жидам за допомогою голодоморів та терору вивести нову породу українців. Вірніше, українці були вимордовані, залишились лише хохли-малороси.
А.Дикий свідчить: "На початку 20-х років у Берліні була створена організація "Отечественное объединение русских евреев заграницей", що виступала із закликом до всього жидівства відмежуватися від дій їх одноплемінників у Московії, маючи на увазі їхню надмірну участь у проведенні червоного терору… Але їхній голос не лише не був взятий до уваги, але викликав різкий осуд всього жидівства. І замовк… Хоча, по суті, вимоги відмежування були вельми обмеженими. Були заклики відмежуватися лише від одноплемінників, що активно проводили червоний терор, але нічого не говорилось про те переповнення жидами всіх установ Московії, яке не могло бути невідомо тим, що закликали до відмежування. Треба думати, що заперечень проти монопольного положення жидів у Московії в усіх інших галузях діяльности, окрім червоного терору, в авторів заклику не було. Але й цей, більше ніж скромний, заклик викликав вибух обурення в усіх емігрантів-жидів, які вважали, що взагалі не можна торкатися цього питання, а треба його замовчувати, якщо вже не можна виправдати чи спростувати" [13.С.10.11].
Більше того, переважна більшість жидів на Заході (так і хочеться сказати: на дикому Заході) червоний терор схвалювала. Так, Л.Фейхтвангеру події, що відбувалися принаймні до 1937 p., були до вподоби, про що він і написав у нарисах "Москва" після відвідин жидо-більшовицької імперії. Він не засуджував терор в СССР, де в цей час мільйони людей (але "гоїв", а не жидів) гинули в концтаборах, він шельмував німецький націонал-соціалізм, який звільнив німців від необмеженої жидівської влади й обмежив у правах кілька тисяч противників режиму. Засуджував фашизм у Німеччині й схвалював юдонацизм в СССР жид А.Барбюс. А жиди С. та Б.Вебб написали величезне "дослідження", в якому вони розглядали Московсько-жидівську імперію як взірець "нової цивілізації". Після голодоморів 1932-33 pp. цю "нову цивілізацію" визнав керований сіоністом Рузвельтом уряд США. Це саме той Рузвельт, який під час Другої світової війни закликав "убивати і нищити німців стільки, скільки можливо буде" [14, с.222], не зважаючи на те, фашисти вони чи антифашисти.
Жид Дюранті (був радником Рузвельта у справі визнання СССР) у своїх репортажах писав, що "будь-яке повідомлення про голод у Московії — це перебільшення або злісна пропаганда". Його статті, а також фальшиві повідомлення інших жидів, західна преса друкувала широко й охоче. За свої брехливі "репортажі" Дюранті від жидів отримав премію, а від Сталіна — особливу подяку. Але правду цей виродок знав. У депеші англійського посольства з Москви 30 вересня 1933 р. повідомлялося: "Україну повністю знекровлено… Дюранті вважав цілком можливим, що в Совєтському Союзі померло не менше 10 млн. — посередньо чи безпосередньо від браку харчів". Звичайно, були і чесні журналісти, їх було більшість, але їхні репортажі західна преса або ігнорувала, або не надавала їм серйозного значення. Перший подав звістку про страшний голод в Україні в лютому 1933 р. у газеті "Лондон Тайме" Геріт Джонсон, колишній секретар Лойд-Джорджа. У березні 1933 р. він пройшов пішки 40 миль від села до села в районі Харкова. "Світова преса" його повідомлення спочатку висміяла, а через два роки він був знищений.
Письменник і журналіст, німецький жид А.Кестлер перебував в Україні, головним чином, у Харкові, епіцентрі голодомору, в 1932-33 pp. Він бачив виснажених від голоду людей, обминав трупи померлих, але ні голодомору, ні тотального винищення української інтелігенції не помітив. Він писав про освоєння Арктики, героїчну колективізацію, про радісних селян, що йдуть на колгоспне поле, та іншу нісенітницю. А в травні 1933 р. італійський консул у Харкові С.Граденіго писав до свого уряду: "Голод і далі шаленіє й нищить людей, і просто неможливо збагнути, як може світ залишатись байдужим до такого лиха і як міжнародна преса, котра так охоче й нагально закликає до міжнародного осуду Німеччини за так зване "жорстоке переслідування жидів", може спокійно спостерігати масове вбивство, яке організував радянський уряд і в якому жиди відіграють таку важливу роль. Бо немає жодного сумніву в тому, що: 1) цей голод штучний і спеціально створений для того, аби "провчити селян"; 2) серед жертв голоду немає жодного жида, навпаки, усі вони ситі, живучі під братерським крилом ГПУ…
Напевне необхідно зняти українську проблему протягом кількох місяців, з жертвою від 10 до 15 мільйонів. Нехай ця цифра не здається перебільшеною. Я тієї думки, що, мабуть, її уже досягли. Це велике нещастя, яке скошує мільйони осіб і винищує дітей усього народу, вдаряє в дійсности тільки Україну, Кубань та Середню Волгу…", тобто землі, на яких жили українці та німці.
А в той час "Кошер Веллі" — як то зовуть американці Голлівуд — творила фільм за фільмом, легенду за легендою, байку за байкою про новий, чудесний, ще ніде й ніколи нечуваний в історії людства рай земний — СССР" [14, с. 123].
Те, що для нас було страшною трагедією, для жидів було "новою цивілізацією" і "земним раєм".
Інколи доводиться чути, що в голодоморі винні самі українці, бо, мовляв, не жиди ходили по хатах й забирали останній хліб. Дехто звинувачує москалів, мовляв, це була їхня імперія, вони нехай і відповідають за голодомор. Треті кажуть: винні комуністи, бо країною керувала компартія, вона й несе за все повну відповідальність. Відповідь тут така.
Серед кожного народу є ледарі, п'янички, шахраї, злодії — ті, кого називають антисоціальними елементами, які хотіли б пожити за чужий рахунок. При владі, яка дбає про добробут населення та порядок у державі, ця категорія людей обмежена у своїй "діяльности", або й ізольована. Ними геньбують навіть іноземні окупанти. Принаймні німці під час окупації Руси-України в роки Другої світової війни антисоціальні елементи до своєї адміністрації не залучали. Але злочинна влада шукає для здійснення своїх задумів і відповідних виконавців. Отже, якщо деякі злочинці-українці ходили по селу й грабували селян, то винна влада, яка не лише допускала, але навіть заохочувала й вимушувала їх до такого розбою. Та треба зазначити, що серед українців злочинців виявилося не так уже й багато. Про це свідчить та обставина, що в багатьох селах юдонацисти не могли знайти негідників на посади голів колгоспів та сільрад й змушені були задовольнитися порядними людьми, які намагалися зменшити наслідки запланованого людомору. Більше того, значна частина секретарів райкомів та адміністрації райвиконкомів чинила голодомору відкритий або глухий спротив, рятувала селян, про що свідчить велика кількість документів. Дуже часто такі сміливці позбувалися не лише своїх посад, але й свого життя.
Що стосується тих етнічних українців, які були на вищих щаблях в окупаційній адміністрації (Чубар, Затонський, Любченко, Петровський…), то вони несуть персональну відповідальність як колаборанти із жидівською владою. Вони прийшли в Україну на штиках окупантів, українці їх не запрошували, вони на українців у своїй роботі не опиралися, а тому за їхні дії наш народ відповідальности не несе. За їхні дії відповідають ті, хто їх призначав, на кому вони тримались, кому звітували за свої злочини. Злочинна влада їх поставила, вона ж їх і знищила — туди їм і дорога. Вони належали до правлячого класу, але їхня доля була в руках правлячого народу, якому вони служили, як вірні пси.
Далеко не всі керівники були втаємничені про плани винищення українців, одним із заходів яких був голодомор. Вони розроблялися строго таємно якоюсь невеликою групою юдонацистів, і вже потім через компартію, ГПУ-НКВД та державні органи при мовчазному схваленні правлячого народу та світового жидівства реалізовувалися під прикриттям колективізації, соціалізації, індустріалізації тощо. Це може видатися дивним (для нас), але як свідчать самі жиди, справжнім намісником Руси-України на той час був навіть не польський жид Косіор, а маловідомий нам (краще сказати — зовсім невідомий) харківський жид Бротман-Бровдовський. "Він мав більшу владу в Україні, ніж губернатор бритійського домініону. В дійсности він був диктатором України" ("Амерікен Гібрю", т.145, цитовано за 14, с.172). Про свої справи жиди знають краще, ніж ми. А хто ж тоді був справжнім диктатором СССР? Сталін? Але судити з реклами про якість товару дуже сумнівно.
Що стосується москалів, то тут я спочатку наведу такий приклад. В одного чоловіка у сім'ї та в господарстві не було ладу. Тоді запросив він бомжу: приходь і порядкуй. Від того керування стало ще гірше. Хто винен, господар чи бомжа? Винен господар, у своїй сім'ї розбирайся сам, нічого розраховувати на приблуд. Отак і щодо москалів. Якщо це ваша імперія, то не запрошуйте на керування жидів-міжнародних бомжів. Отже, москалі несуть відповідальність за злочини жидів, яких вони допустили до керівництва і які чинили розбій від імені москалів. До того ж без допомоги москалів жиди ніяким способом не могли прийти до влади. Та по правді треба сказати, що жиди, як досвідченні шахраї, спритно їх обдурили. Внаслідок жидівського "господарювання" москалі також добряче постраждали, хоч значно менше, ніж українці.
Серед правлячого класу ("номенклатури") москалів було відчутно більше, ніж українців, не лише у відсотковому відношенні, але й абсолютно навіть в Україні. Це зрозуміло. Маючи мізерний відсоток серед населення, жиди мали на когось опиратися у терористичній діяльности, мати, так би мовити, народа-батога. Такими були москалі. Та й підходять вони для цього ідеально: не розмірковуючі, звиклі до послуху та насильства, до культу керівника (ватажка-князя-царя-вождя). Вони сліпо виконували вказівки та накази парткомів та ЧК-НКВД. Саме ці риси вдачі москалів, разом зі зрадою інтелектуальної верстви своєму народу, дозволили жидам захопити владу в Московській імперії. Тут для істориків та етнопсихологів не розпочатий край роботи: як вдача москалів, відмінна від вдачі ("менталітету", психіки) інших народів, впливала на події. Взагалі треба зазначити, що історія, особливо історія 20 століття, має бути переглянута саме з урахуванням вдачі народів, які зробили вирішальний внесок у розвиток подій. Багато з цих подій приймуть тоді зовсім інше пояснення, забарвлення й інший смисл, аніж це було до цього часу.
В терористичній роботі жиди залюбки використовували також представників інших народів (поляків, латишів, кавказців), але в найменшій мірі — українців, бо українці до цього найменш схильні. Окрім того, у жидів до нас особливе ставлення, про це буде далі.
В середині 40-х — на початку 50-х років жиди зазнали політичної поразки й втратили привілеї правлячого народу, які перейшли тепер до москалів. Останні, природньо, скористалися "здобутками" жидівського злочину. Через те, що зміна господаря імперії відбувалася поступово, тихо й малопомітно, створюється враження послідовности ("преемственности", як кажуть москалі) влади, що далеко не так.
300 років Русь-Україна була колонією Московської імперії. За ті 30 років, що верховодили нею жиди, ми зазнали незрівняно більших втрат у людях, культурі, укладі життя, ніж за решту колоніального часу.
В якій мірі за злочини 20-30-х років відповідає компартія? Прямо й безпосередньо — компартія того часу. Бо компартія у наш час та у той час — то зовсім різні політичні організації, що мають лише спільну назву, але відрізняються як кадровим, особливо керівним, складом, так, отже, й політичною метою. Зараз в компартії України українці складають біля 70 відсотків, тоді їх не було й третини. Починаючи з 60-х років у компартію йшли (тоді частіше вживали слово, яке краще відповідало суті справи
— "лізли") всі, хто не хотів бути ізгоєм, хто міг розраховувати на якесь просування по службі. Подивіться на багатьох державних службовців, які видають себе за демократів і які ще недавно були високоповажними й затятими партфункціонерами — тепер вони ще з більшою затятістю, майже з ненавистю, засуджують комуністів. Зараз члени компартії України
— це здебільшого діти та онуки репресованого народу, які хочуть "краще жити". Саме це, а не марксизм, є їхньою "ідеологією". Але не в меншій мірі "краще жити" хочуть також антикомуністи. І якщо олійники, симоненки та морози ще не відмежувалися від злочинів кагановичів, рабіновичів, хатаєвичів та фельдманів, то це швидше свідчить про їхню недоумкуватість, але не про провину.
Поза сумнівом, ідейна спадщина Маркса та Лєніна-Бланка мали вплив на формування політичної системи 20-40-х років, особливо їх демагогічна частина, що проголошувала руйнування старого укладу життя. Але не вона була вирішальною. На її становлення значно більший вплив мала та обставина, що ті, хто її формував, зовсім недавно вивчали Тору та Талмуд, були слухняними учнями рабинів. Їхній атеїзм був позірний і спрямований перш за все на винищення християнства та християнської культури. Більше того, вигублюючи християн, вони навіть могли вважати (і, очевидно, вважали) себе правовірними юдеями, бо їхній бог Єгова такі вчинки схвалює, а рабини навіть радять переходити в інше віросповідання (таким є і марксизм), якщо це буде на користь жидам. За 70 років комуністи не змогли побудувати навіть соціалізм, де виконується принцип "кожному по труду".
Компартія 20-30-х років йшла не до соціалізму, а від нього. Досить згадати колгоспне покріпачення селян, яке було ні чим іншим, як поворотом до феодальної системи. Як і ЧК-НКВД, концтабори, трійки, компартія була лише інструментом правлячого народу для утвердження та збереження своєї влади. Зважаючи на строго централізовану, напіввійськову дисципліну в компартії, рішення, прийняті на вищому рівні партійної ієрархії, були обов'язковими для виконання нижчими партійними ланками. Рішення приймали Центральний Комітет, політбюро, секретаріат, але ці два органи формувалися ЦК партії.
Із списків поіменного складу Центрального Комітету [13, с. 260–271] з урахуванням пізніших уточнень випливає, що в ЦК ВКП(б) з приведених 59 чоловік 45 були жидами, більшість з решти — неустановленого етнічного походження. Звичайно, приведений склад ЦК не повний, але хіба й цих чисел не досить, щоб вважати ту партію жидівською?
Більшу інформацію ми маємо про склад Комісії партійного контролю, якою керував Лазар Каганович, що займалася чистками та слідкувала за проведенням партійних (жидівських) рішень у життя. З 27 членів Комісії жидів — 23, або понад 85 %.
Перше, ніж пред'являти злочинцям рахунок (спочатку хоч би в науково-публіцистичному нарисі), необхідно відповісти на запитання: чому жиди, що довгий час були правлячим народом у Московській імперії — СССР й повністю керували виконавчими та репресивними органами в 20-30-х роках 20 століття, чинили геноцид українців?
На це є кілька причин.
яка Торою деякими іншими книгами "Старого заповіту" та Талмудом прищеплюється їм у жидівських школах, синагогах та вихованням у сім'ї. "Аби вони (жиди) могли убити нас усіх, вони б, звичайно, із задоволенням це зробили…" писав Мартин Лютер ще в 16 ст. [18, с.99].
Ненавистю жидів до людей можна пояснити червоний терор, спрямований проти москалів, українців, білорусів та інших корінних народів Московської імперії. По відношенню до українців терор перейшов у геноцид, засвідчений голодоморами 1921-22 pp., 1932-33 pp., масовими винищенням та виселенням нашого народу на протязі всіх 30-х років, зокрема із Західної України 1939-41 pp. На це є свої підстави. Звичайно, "підстави" з точки зору жидів, але не цивілізованих людей.
Тисячу років тому між Північним Кавказом, Волгою та Доном існувала Хозарська держава, створена близько спорідненими тюркськими племенами. На початку дев'ятого століття її правителі прийняли юдаїзм і зробили його державною релігією. Хозарська держава була єдиною юдейською державою середньовіччя й найбільшою юдейською державою взагалі за всю історію. В 10–11 століттях після походів наших предків русів на Хозарію (965 р. — Великий Князь Святослав; 985 р. — Великий Князь Володимир; 1083 р. — Тмутараканський (Кубанський) Князь Олег) Хозарська держава перестала існувати. Отже, від Хозарсько-юдейської держави слід пропав. (Вай, вай! Хіба таке можна забувати й прощати?!). Але не від юдеїв-хозар. Значна частина їх розсіялася по Кавказу та Європі. На 85 % сучасні жиди — то юдизовані хозари ("ашкеназі"). Це установлено серйозними науковими дослідженнями, зокрема, і жидівськими (див.[9,12,19], де є посилання на різні джерела). Жиди це добре знають, але офіційно не визнають, бо тоді їхні претензії на Палестину стають безглуздими.
Ну й що, скаже читач. Яке це має відношення до нашого часу? Якщо виходити з нашої вдачі, то ніякого. Але жиди живуть і діють не за нашою вдачею, а за своєю, юдейською. А вона їх вчить, що помста — то священне почуття: "Око за око, зуб за зуба, — яку ваду зробить хто кому, така буде зроблена йому. А хто заб'є людину, буде забитий" [20, ЗМ:20,21]. Найгуманнішою частиною Старого заповіту, який є нічим іншим, як пом'якшеним перекладом жидівської "святої книги", є Книга псалмів. Але і тут є незчисленна кількість закликів до помсти над гоями. Так, звертаючись до Саваота-Єгови, жиди просять: "Нехай їхнє село спустошене буде, хай мешканця в їхніх наметах не буде!" [Пс.69, вірш 26].
Для нас все це здається неймовірним, бо ми виходимо зі своєї логіки та своєї моралі, в основі якої лежить християнський світогляд з його любов'ю, прощенням та милосердям. На цьому, на нашій довірливости та доброті, жиди нас і ловлять. "Катехиз жида в СССР" прямо закликає їх діяти так, щоб ми в це не могли повірити, щоб ми цього не могли збагнути. Нанесені в минулому нам образи ми швидко забуваємо, але для жидів час ніякого значення не має. Не лише до 1917 р. у Московії, але і в наш час в Ізраїлі взаємовідносини між жидами регулюються на основі релігійних книг (Танах, Талмуд), складених 2500–1500 років тому. Уявіть собі, що в Україні взаємовідносини між українцями регулювалися б не Конституцією і сучасним законодавством, а "Руською правдою" Ярослава Мудрого, складеною у першій половині 11 ст. Це було б дикунством. Але із цього стану значна частина жидів не вийшла по сьогоднішній день.
Відомо, що жиди — всесвітні упирі, які жили кров'ю того народу, серед якого поселялися. Скільки крові вони випили з українців, кожен може дізнатися з роботи [15]. Час від часу народне терпіння обривалося, й народи вибухали погромами та вигнанням жидів. Перше засвідчене самими жидами вигнання їх було з Єгипту [20, 1М]. Останній крупний погром був за часів Другої світової війни, коли було знищено біля 1 млн. жидів. Вичерпувалося терпіння і в українців. Визвольна війна 1648–1654 pp. під проводом Б.Хмельницького в значній мірі була спровокована жидами й спрямована проти них. Жидів в Україні тоді загинуло біля 10 тис., вони ж пишуть, що 500 тис., хоч в Польщі, Литві та Україні їх тоді всього жило не більше 100 тис. Від того часу по сьогоднішній день для жидів Богдан Хмельницький — "Хмєль-злодєй", а українці — страшні погромники.
Українці чинили погроми жидів і пізніше, зокрема, за часів Коліївщини 1768 p., бо жиди разом з ляхами немилосердно грабували й знущалися з нашого народу.
Під час жидо-москальської інтервенції і війни за поневолення Руси-України 1918-21 pp. жиди винищили 1 млн. українців [17], про що ми давно забули. Але жиди не забули, що в цій боротьбі загинуло 30–50 тис. жидів, й вважають нас страшними погромниками.
На протязі багатьох століть жиди чинили страшні насильства над українцями. У цьому винні ми самі, бо дозволили сісти собі на шию цим упирям. Інколи, дуже рідко, наш добрий та лагідний народ не витримував й вибухав протестами-повстаннями, під час яких, зрозуміло, гинуло дуже мало жидів. Але жиди ніколи не звинувачують й не картають себе за злочини, що вони чинять Нам чи іншим народам. Після прочуханок вони принишкують й затаюються, вичікують слушної години, щоб помститися. У них це називається "господнім добрим часом".
Для жидівського світогляду (юдаїзму) найхарактернішою рисою є ненависть до всіх нежидів та жадоба помсти. Соломон Лур'є у виданій в Петрограді 1922 р. роботі "Антисемитизм в древнем мире" ([13, с. 291–358]) погоджується з Ед. Мейером, що"…Ввиду своего бессилия в ближайшее время, евреи охотно хоть в фантазии погружаются в мечты об истреблении язычников (тобто, усіх нежидів) — А.К.)… Для еврейского национального духа (жажда мести) не менее характерна, чем проявляющееся в других писаниях универсалистическое мировоззрение…" [13, с.316]. Що ж заважало жидам здійснити цю жадобу помсти? Виявляється…. "им всегда противостояли "хозяева страны", государственные организмы с выработанной военной, административной и полицейской системой, в которую они входили как иностранцы…". Захопивши владу в Московській імперії й установивши тотальну диктатуру, цих "иностранцев" уже не стримували "хозяева страны" та державні структури, й мрію вони зробили дійсністю. Особливу лють викликали у них селяни як носії ненависної їм європейсько-християнської культури, та сільський труд, до чого жиди непридатні. Масові погроми українців під час жидо-більшовицької інтервенції в Україну 1918-21 pp., голодомори 1921-22 pp., 1932-33 pp., масові вбивства та виселення українців в 1929–1941 pp. — все це було вчинено для здійснення клятви над "гайдамаками", складеної на престіл Єгови, жидівським "господнім добрим часом". Це була справа рук не лише жидів в СССР, але усього світового жидівства, про що говорять як наведені у цьому нарисі факти, так і ще більша кількість не наведених, але добре відомих. Ось ще одне із свідчень самих жидів:
"Представником від уряду до нашої "Joint Distribution Commission" був виділений молодий жид Капустянський, який носив медалі за хоробрість і відданість Совєтам, бо це він керував справою ліквідації, як вони говорили, бандитів України, і він зробив добрий джаб… Він не крився зі своїми подвигами: ми стерли цілі селища і повбивали населення, щоб знищити місце схову для бандитів. Він захоплено розповідав про тортури, які вони застосовували до населення, їх стратегію в ловлі бандитів і його особисті акти у виконанні тортур, бо він був одним із тих, що виконували цю брудну роботу… Я є щасливий, — говорив він, — що мені надано привілей мститися за злочини проти мого народу і я буду продовжувати робити це, поки мене не уб'ють" ("Borne a Jew" by B.Bogen, p. 311–312, цит. за [14, с.173]).
Чи змінилося ставлення жидів до українців від того часу? Ні в найменшій мірі, бо воно визначається такими положеннями: "всі українці відомі антисеміти від найдавніших часів до сьогодні… Всіх антисемітів треба винищувати як найгірших злочинців" (Мордель Джорг, редактор ізраїльського журналу "Круг", цитовано за 22, с.95, 96). Під час Другої світової війни українці врятували тисячі жидів (не від великого розуму, а від великого дурисвітства), мабуть, більше, ніж будь-який інший народ у Європі, але це не заважає жидам вважати, що українці мало не партнери Гітлера, "наці-криміналес". Не маючи на це доказів, вони фабрикують справу про співпрацю з фашистами на громадянина США українського походження Івана Дем'янюка, возять його у клітці по всьому Ізраїлю, показують і розказують дітям, які страшні ці українці. (Врешті-решт за відсутністю доказів невинного чоловіка довелося відпустити). І це в той час, коли Нюрнберзький міжнародний суд за злочини проти людства не засудив жодного українця, але засудив 48 жидів! (див.[21]). І не дивно, бо "серед табірного начальства, тих же жорстоких капо, а також в зондеркомандах", які тероризували, знищували й ховали в'язнів, було багато жидів, як свідчить відомий художник, колишній в'язень концтаборів Михайло Савицький [23].
На жаль, голодомори, масові розстріли та виселення, Друга світова війна та події після неї нічому не навчили українців. Але якщо ми не тямимо вчитися на чужих помилках, то врешті-решт треба ж колись почати вчитися на власних нещастях.
Всі християни мають знати, як жиди ставляться до Ісуса Христа. Вони начисто заперечують Його єврейське походження, що і є насправді. Вони проклинають Його, вони забороняють вимовляти Його ім'я не лише в капищах-синагогах, але навіть і в розмовах між собою. Основне вістря Талмуду, тобто, написане рабинами доповнення до Тори, спрямоване проти християн, християнства та Ісуса Христа. Талмуд називає Христа не інакше, як "божевільний", "собака", "породження похоті", "чаклун", "нечестивий богохульник", "ідолопоклонник" та іншими подібними епітетами. Ненависть до Христа, схожа на божевілля, стала найбільшою різко вираженою рисою юдейства, а з приходом християнства скажена ненависть все більше охоплювала жидів.
Розп'яття Христа для них було, безумовно, святом. А свої свята жиди люблять відзначати ритуальними жертвами своїх ворогів. "Ритуальним було вбивство 1918 р. останнього московського імператора Миколи Другого, членів його сім'ї та прислуги, всього одинадцяти осіб… Поза всяким сумнівом, ритуальним було масове вбивство української інтелігенції в жовтні-листопаді 1937 р., на ознаменування двадцятиріччя Великої жидівської революції.
Керівники фашистської Німеччини були страчені 16 жовтня 1946 р., у день жидівського "дня спокути". Час був обраний не випадково, страта носила ритуальний характер. Й.Сталін був задушений 5 березня, під час веселого жидівського свята "пурім", коли вони відзначають вбивство ними 75 тис. персів у Перській державі.
Найжахливіший злочин жидів, вбивство більше 10 мільйонів боголюбивих Українців на початку 30-х років 20 ст. було жертвою Єгові. Так жиди святкували 1900-ліття розп'яття Ісуса Христа та відзначали перемогу над народом, який тисячу років тому розгромив юдейську державу хозарів" (9, с. 35, 36).
В 2030-33 роках, на відзначення 2000-ліття розп'яття Ісуса Христа, треба очікувати спровокованого або організованого жидами великого хаосу, або й масового вбивства християнських народів. Звичайно, якщо до того часу вони залишаться християнами, бо римські папи вже каються перед злочинцями.
"Ще в кінці минулого та на початку нашого століття сіоністські провідники планували створити власну державу. Місця для поселення хозарів-жидів розглядалися різні… Ці землі не були пустельними, а густо заселеними, але інтереси місцевого населення до уваги ніхто не брав. Воно повинно було або полишити свої одвічні землі, або бути знищеним. Невелика частина, якій хозари милостиво дозволили б залишитись, мала набути статусу рабів-іноземців, як це ми і бачимо зараз в окупованій хозарами Палестині.
Після приходу хозарів до влади в Московській імперії постало питання про створення їхньої держави в Руси-Україні… Щоб поселити тут хозарів, українців треба було знищити або виселити, що жидівський московський уряд і почав планомірно здійснювати з 1928 р. В Руси-Україні для жидів мав бути створений "Сіон"… Вільної землі не було. Щоб дати хозарам землю, її треба було відібрати в українських селян, яких "розкуркулювали" й виганяли із землі" [9, с. 100–103].
Українські села заселяють своїми жителями простори Сибіру й Колими, а на споконвічних українських теренах Херсонщини, Дніпропетровщини, Запоріжжя Совєтська влада утворює штучні жидівські поселення. Селяни з оточуючих сіл будували хозарам-жидам будинки та допоміжні приміщення у спеціально спланованих селах, орали й засівали землю, забезпечували худобою, як кріпаки на панському полі. Голодоморами 1932-33 pp. жиди прискорювали "звільнення" України від українців. Заселення України москалями та білорусами, до того ж незначне, було тимчасовим заходом. Пізніше, коли б жиди укорінилися й зросли чисельно, москалів та білорусів в Україні чекала б доля українців, бо Талмуд вчить, що "всі народи, яких Єгова дасть вам (юдеям) в руки, мають бути знищені". Аналіз геноциду у 30-х — на початку 40-х років показує, що до кінця 50-х років українців в Україні вже не було б.
Чому ж винищення українців голодомором не було продовжене в наступних роках? На це є кілька причин. Але якщо хтось думає, що жиди вдовольнили жадобу помсти і заспокоїлись, то глибоко помиляється, знову ж таки, виходить зі своєї, а не жидівської логіки.
Одна з причин — треба ж було комусь землю обробляти, за худобою доглядати, гній вивозити, щоб правлячий народ міг безтурботно і ласо жити. Але вона не є головною, бо в Московії було достатньо рабів неукраїнського походження. Значно важливішим було те, що на початку 1933 р. до влади у Німеччині прийшли націонал-соціалісти на чолі з Гітлером, які відверто демонстрували юдофобські настрої і невдовзі показали всьому світу, що без жидів можна швидко досягти прогресу в економіці та добробуті населення. Жидам тепер треба було думати про самозбереження та удушення прецеденту, бо німці дали приклад іншим народам. Саме тому в 1933 р. відбулося тепле і зворушливе єднання жидів-капіталістів Америки з жидами-комуністами Московії. Ослаблені та психічно зломлені терором та голодоморами, українські селяни мали тепер сприяти побудові військового комплексу та стати гарматним м'ясом у запланованій ще 1933 р. війни з Німеччиною. Але геноцид українців продовжувався. З 1933 по 1941 pp. правляча кліка винищила понад 3 млн. українців, головним чином інтелектуальну та найбільш активну верству — вчених, письменників, вчителів, інженерів, агрономів і навіть компартійну та совєцьку адміністрацію, а в Західній Україні — ще й священників, активних просвітян тощо.
Було б великою помилкою вважати, що жиди залишать нас у спокої. А тому наша бездіяльність й потурання їм можуть обійтися нам дуже дорого. Уже й зараз, коли ще є живі свідки голодоморів, вони до того знахабніли, що повчають нас: геніальний Тарас Шевченко зовсім не той, за кого ми його приймаємо, що і поет він слабенький, і взагалі — вурдалака, хуторянський філософ, а "Кобзар" — "кровавая біблія". І проковтнули ми це жидівське блювотиння, і ніхто тим жидам із "Кієвскіх Ведомостей" руки не поламав, голови не розбив. Але до часу!
Якщо жиди дадуть інші пояснення, чому вони винищили понад 20 млн. українців, ми вислухаємо, бо суд зобов'язаний вислухати й найстрашніших злочинців. Але їхній гевалт на зразок того, що вони гнані, нещасні, переслідувані й самі були жертвами, треба відкидати a priori (заздалегідь), бо він має таку ж цінність, як дірка від бублика. На це не треба й папір витрачати.
Зважаючи на двадцять мільйонів жертв українців, повну й колективну відповідальність за які несуть жиди, звання "антисеміт" в Україні набирає смислу "патріот", "захисник Вітчизни" тощо. І навпаки, "жидолюб" приймає протилежний смисл. Саме ці мерзотники забезпечують жидам можливість по сьогоднішній день вільно грабувати й глумитися над нашим знедоленим і замордованим народом.
Що ж робити, скаже читач. Кагановича, Молотова та Сталіна, як і тих жидів-енкаведистів, давно немає, компартія зовсім не та, отже, відповідати за геноцид нашого народу немає кому. Та не поспішаймо з висновками. Вихід підказали самі жиди.
В 1945 р. німецької націонал-соціалістичної партії не стало, а її керівники були або вбиті під час війни, або страчені, або поховалися. Та жиди не розгубилися. І хоч у Другу світову війну, яку вони самі ж й спровокували, вони постраждали значно менше від деяких народів, зокрема, українців, білорусів та поляків, поразку німців та відносно невелику кількість загиблих жидів вони зробили джерелом великого ґешефту. "За злочини націонал-соціалістів перед жидами нехай відповідає увесь німецький народ", кажуть вони. Але німецький народ — це й антифашисти, й ті, що під час війни були дітьми й страждали від американських бомбурдувань та совєтських танків, й ті, що народилися після війни. Далі жиди збільшують кількість своїх жертв принаймні у шість разів й 50 років змушують німців виплачувати репарації за "загиблих", але кому? — державі Ізраїль, яка від війни не постраждала, бо в той час взагалі не існувала, куди переїхали жиди з країн, які й участи у війні не брали! Тобто, на тих нещасних загиблих жидах наживалися усі жиди світу, а держава Ізраїль виступила представником і правонаступником усіх жидів взагалі. Але в такому разі вона має й відповідати за злочини жидів, які значно більші й очевидніші від злочинів, що німецькі фашисти чинили проти жидів.
Отже, держава Ізраїль має покаятися перед українцями за злочини геноциду й приступити до виплати репарацій за вбивство жидами 20 млн. українців у відповідности з тими нормами, які жиди отримували від Німеччини, а окрім того, за зруйнування нашого сільського господарства, укладу життя та знищення культурних цінностей, шкода від чого в історичній перспективі була значно більшою, ніж від масового народовбивства. Зважаючи на те, що світовий жидівський капітал допоміг жидам прийти до влади у Московії, фінансувавши їх величезними сумами грошей та направивши своїх людей під виглядом агітаторів-більшовиків, що одні жиди вимордовували українців, а інші внаслідок жидівської солідарности цей злочин замовчували, що "не будь інтернаціональної змови жидівства, здійснення "господнього доброго часу" було б абсолютно неможливим ні при яких обставинах, ні при яких умовах, ні при якій ситуації" [14, с.71], колективну відповідальність за злочини геноциду несуть усі жиди світу. І немає їй строку давности.
До того часу, поки світове жидівство не покається перед українцями й не приступить до виплати компенсацій за злочини й заподіяну нам шкоду, діяльність жидів в Україні має бути обмежена.