При кінці падолиста 1914 р. в одинокій ще не спаленій хаті села Карльсдорф під Бескидом сиділи при столі старшини сотні [Романа] Дудинського та гуторили про всячину. Згодом перейшли на тему завтрішпої "карколомної" стежі, що мала йти на Флісенталь.
— Не знаю, що собі ці панове з бригади думають, — обізвався грімким голосом сотник Дудинський. — Присилають мені приказ післати стежу до Флісенталю, а прецінь повинні знати, що Москалі є зараз на Лисій горі (на 1000 м на північний схід від Карльсдорфа. — Ред.). І мають там доволі сильну заставу. А село Флісенталь лежить аж на кілька кільометрів гюзадь них. Ато дурні якісь.
— Мабуть, мають велике довір'я у здібності стрілецтва, — каже четар Ковалик.
— Або хотять випробувати, чи стрільці потрафлять передертися через застави, прослідити що треба і назад повернути, — додає четар Кравс.
— А може б, так ще зателефонувати до бригади і представити, як річ мається? — питає четар [Іван] Тучапський. — Шкода наражувати стрільців даром.
— Можна і це спробувати, — каже сотник і відходить до телефону.
Та за хвилину вертає, сердитий.
— А то дурні, — каже. — Вони твердять, що Москалі хто зна чи є в Аннабергу. До Флісенталю, може, заледве стежі доходять. А про заставу на Лисій горі й чути не хотять. Нема ради: стежа мусить піти. Тільки кого тут післати? Хіба що 1 — й рій з [Едвардом] Ґавалком.
Над цею справою заводиться ширша дискусія. Старшини перечислюють здібности поодиноких ройових та роїв — той добрий до стежі, інший — до нечайного нападу і т. и.
За той час стрільці вели свої "дискусії"… Розміщені були четами у другій кімнаті, шопі й на стриху. Вища "стратегія" їх не обходила нічого. Цікавіше було послухати про всякі любовні пригоди на весіллях та вечорницях, про які розказували деякі товариші. Тож, зарившись по шию в пахуче сіно, котрі дотепніші оповідали, инші слухали та по скінченню доповнювали від себе дещо. Балачки велися притишеним голосом, бо в морозну ніч далеко чути голос, але час до часу таки годі було здержатись від сміху. Тяжче, щоб один почав, а тоді ціла чета вторувала безжурним, веселим реготом, сипалися дотепи, жарти.
Нараз перебиває цю веселість голос чури.
— Вістун Ґавалко до пана сотника!
Вістун, молодий студент фільозофії, низького росту, милої вдачі, недавно що тільки перебрав 1 — й рій у 1 — й четі. Як здисциплінований стрілець, почувши заклик, миттю вдягнувся і полетів до сотника в хату (чета "кватирувала" на горищу в шопі в сіні).
— Слухайте, товаришу Ґавалко, — каже сотник, коли він увійшов до кімнати і випрямився "на позір". — Завтра досвітком ви підете зі своїм роєм на стежу до Флісенталю. Не скриваю перед вами, що це доволі важке завдання — Москалі мають сильну заставу недалеко від нас, і через неї треба продертися. Та вірю у вашу зручність, тим більше що більша половина вашого роя — Гуцули. Вам уже не раз вдавалося. Щоправда, завтрішнє завдання трудніще від попередніх. Але для безпеки я вслід за вами рушу сам із півсотнею, щоб на випадок небезпеки дати вам поміч. А тепер йдіть спати, щоб завтра мали силу краще справитися. Добраніч!
Вістун Ґавалко викрутився на запятку і вийшов з кімнати. Не встиг ще примкнути за собою дверей шопи, як сіно заворушилося і в одну мить повилазили з нього, мов суслики, стрільці й [взялися] допитувались, у чім річ.
— Маємо закуску на завтра, — каже до них вістун. — Підемо до Флісенталю подивитися, як там Москалі господарюють. Трохи воно не теє, але якось раду дамо…
— О, ще й як! — гукнув самопевно стрілець Кутерлаш, рослий на зріст носій скоростріла[6]. — Шкода, що не можу взяти із собою своєї "машинки". Здалася б по дорозі.
— Нічого, — каже стрілець Мосьондз, — ми на тебе наладуємо звідтам пару мішків булок. Знаєш, які великі та дешеві випікає "німота". Коби лише швидше туди дістатись.
— А може б, ти так звідтам прикотив бербеницю молока? — питає стрілець Сумарук. — Ми вже давно його не їли.
І були б так "натягали" Кутерлаша на всі лади, але вістун наказав іти спати, бо досвітком треба рушати в дорогу. Ще кілька жартів, ще якась порада Кутерлашові, шелест сіна, і все успокоїлось.
Чи спали? — не мож знати. Хоч перед хвилиною безжурно всі жартували, то тепер, коли кожний зарився в сіно, один одного не бачив зблизька, певно, що дехто ще довго дивився у стелю, обмірковуючи на всі лади завтрішню роботу… "А як би то краще підійти? Як би то легко висмикнутися, коли б хотіли злапати? Словом, як би то найкраще і своє зробити, та й ціло вийти з халепи". Та вкінці тепле сіно й спокій доконали свого. Поснули. Знадвору доходили притишені шепоти та скрипіт снігу під ногами. Це тихцем змінялися стійки оподалік від хати…
Досвітком, по 3-й годині, вістун Ґавалко зірвався перший. Збудив свій рій, а сам пішов у кімнату сотника по прикази.
Стрільці, призначені на стежу, хоч як тихо справлялися, все одно не висмикнулися тихцем. Заворушилося сіно, й ціла чета пробудилась. Ті, що залишались, давали поради відходячим, радили, щоб легше одягнутися, а зате набрати більше набоїв. Другі пригадували, щоб узяти бодай одну консерву або кістку консервової кави; інші — щоб за ніяку ціну не датися захопити Москалям у полон. Ці, що були в тих сторонах, переказували кланятися господарям на давніх стоянках у Флісенталю й Апнабергу. І хоча те все звичайна річ, хоч харчу і набоїв кожний мав однаково, хоч кожний мав однаковий боєвий досвід, бо всі рівночасно вирушили в поле, то у стрільцях уже таке водилося, що тим, які відходили на незнану пригоду, товариші виявляли велике співчуття й раді були хоча би й найменьшою дрібничкою чи там добрим словом допомогти. Дарма що і їх те саме завтра ждало.
Вкінці вернув ройовий Ґавалко.
— Йдемо через Лису гору до Флісенталю, — пояснив коротко завдання. — Там маємо розвідати про московські сили, придивитися, де стоять гармати, обози, чи є кіннота, чи лише піхота. Заставу на Лисій горі треба якось оминути. Так, як виходимо всі, так маємо всі вернути! Для безпеки за нами вирушить годину пізніше півсотня зі сотником. Виходити тихцем надвір!..
Коротке пращання, тихі, щирі побажання, стиск рук, і 1-й рій надворі. При стійці ще коротка виміна гасла й відгуку, і десять стрільців рушило за село, на північ, у невідоме…
Надворі темно. Густа мряка повисла на горах. Сніг повище колін. Стрільці посуваються тихцем один поруч одного, щоб не розгубитись. У мряці тяжко визнатись. Не помагає ні карта, ні компас, зате кожний здається (покладається. — Ред.) на "стрілецький нюх", який звичайно не заводить.
Йдуть мовчки, осторожно. Балують у снігах, настроживши вуха. Аж тут нараз щось забовваніло!.. Вмить, без команди, присідають усі до землі, виціливши кріси. Передній підсувається ближче до темної плями, інші із запертим віддихом, напружено, в поготівлю стежать. Очами намагаються провертіти мряку, вухами вловити кожний шелест…
Та за хвилину вертає "око" й голосить, що напереді стоїть мала шіпка, в якій добре було би з'їсти по консерві. Слідів до неї не видно.
Стежа вскакує до шіпки, затикає сіном шпари, а за хвилину горить уже мала ватра, на якій гріються консерви. Смашно заїдають хлопці, запах консервового м'яса аж лоскоче; на добавок ще й каву заварюють, натопивши води зі снігу. Кава на дальшу дорогу.
Надворі починає сіріти. Нерви вспокоїлися. Стає безжурно й весело. Починаються жарти на тему виправи. По півгодинному відпочинку стежа рушає далі. І знову кріс у руках на поготівлі, зір уп'ялений, насторожені вуха!
Напереді зарисовується темна стіна ліса. Стежа спинюється, двох іде дальше перешукати корчі та [з'ясувати], чи не помітно яких слідів. Та нема, тільки вгорі, в лісі, начеби щось гомоніло; часами немовби димом заносило… Але мряка, годі прослідити.
Починається коротка "воєнна" нарада. Кожний висказує свій здогад, міркування і вкінці стає певним, що "ми" під московською заставою. На це вказує напрям, в якому йшли, вітер, околиця. Треба тихцем завертати вліво… Завернули. Попід ліс, полем, снігами.
Нараз — стежка. Що за чудо? Звідки вона тут узялася — хто її витоптав? Коли б стрільці з інших сотень нею ходили, то були б переказали, що є стежка. Треба прослідити. Два стрільці, що належали до пластового[7] гуртка уЛьвові, розібравши справу, кажуть, що це, мабуть, селяни із Флісенталю ходять сюди по сіно. На це вказують стебла розсипаного сіна і брак на стежці слідів військових чобіт.
— Але так само могли і Москалі носити собі сіно, — каже Гуцул Маротчак, — вони ж мають "валінки", сукняні папучі, що залишають сліди бойківських постолів.
— Як би там не було, — вирішив Ґавалко, — а добре, що ми попали на стежку. Підемо нею. Може, вона якраз заведе нас до нашої цілі? Бо ж у тому напрямі й провадить вона. Рушаймо.
Рушили стежкою.
Вже досі кожний ішов чуйно, та тепер ця обережність ще подвоїлася. Стежка доказувала, що ця околиця не є безлюдна. Річ у тому, щоб знати, які це люди ходять нею. Може, вона заведе прямо ворогові в зуби? Наказів не було ніяких. Кожний стрілець "нюхом" відчував, як поводитись і що робить.
А тут мряка щораз більше продирається, розвиднюється щораз краще. Це ніби добре й погано. Можна на більшу віддаль все бачити, але й самому можна бути на оці… Стежка все догори, чимраз вище. Наперед — густий ліс. У гущу рушило двох стрільців, а взад вислано одного, стежкою до Карльсдорфу, для зв'язку з підступаючою півсотнею; решта стрільців скрилася поміж корчами.
За якої півгодинки вернув зв'язковий з відомістю, що сотник з півсотнею недалечко. Іде цею самою стежкою.
Вернулися також і стежники з ліса, не помітивши поблизу нічого підозрілого. Тільки вдалині бачимо гейби якесь огнище при стежці, але близько до нього не підходили.
— Тепер, товариші, — обізвався вістун Ґавалко, — кожний бере у свої руки свою долю і в разі якоїсь наглої несподіванки думає сам про все. Скільки можна обходимося без бою. Не датися захопити в полон за ніяку ціну. Та поки що йдемо до Флісенталю. Багнет — на кріс! До стрілу готов — вперед!..
Напереді "око", решта стрільців у такій віддалі, щоб мати зв'язок. Порозуміння, прикази — лише рухами.
В лісі зовсім розвиднілося. Дійшли до вогнища. Тут кругом витолочений сніг, ще тліє грань, скрізь порозкидані пушки з консерв. Тепер ясно стало, що ми на місці ворожої застави. Але де ці Москалі? Чи відійшли, чи, може, слідкують звидкись за нами, щоб обійти та захопити всіх живцем?
Такі питання лискавками пролітали в голові. Дехто шепотом обмінювався з товаришем своїми поміченнями. Пластуни й Гуцули "читали" сліди. Вкінці дійшли до висновку, що тут, мабуть, була зміна застави — стара застава передала новій позицію. Вислані у здогадливих напрямах стежники підтвердили цей здогад. Бачили вони за вершком гори, на яких сто кроків, у гущівнику постаті в довгих шинелях. Дивним було лише те, що передні стійки були в австрійських одностроях[8].
Та не було часу довго розмірковувати. Якщо дійсно тепер зміна застав, то треба користати з нагоди і — гайда на Флісенталь!
Рішення було однозгідне. Стежка бігла лісом у долину. Лекше було йти. У цей час ніхто з нас не здавав собі справи з ризика, на яке пустився. Ніхто не роздумував, як вертати назад. Кожного гнала жадоба дійти до наміченої ціли, сповнити обов'язок і показати, що стрільці виконають кожне доручення. Щоб ця виправа могла погано скінчитися, що можна залізти ворогові в медвежу пашу, ніхто не здавав собі справи — всі гнали вперед, як вітер, — все в діл і в діл…
Небавом ліс став рідшати. Ще пару сот кроків, і ми опинилися на краю, криючись за буки. Стежка вела до якоїсь стайні на полі, а від неї дальше в село Флісенталь! Ціль нашої виправи… Тільки спуститись направо в потічок і ярком, поміж корчі, відтак млинівкою і вже на краю села у млині.
Щойно тут ми стали здавати собі справу з нашого положення. Треба добре обміркувати, що дальше діяти. Чим дальше за селом, ставало ясніше, зближалося полуднє. З уступаючої мряки показалося нове село. Придивляємось — Аннаберґ…
Ґавалко слідкує далековидом передпілля. Поблизу нічого не видно. Зате на горбку, в Аннабергу ще якась кіннота… Так, це козаки! Треба пождати, аж переїдуть. За той час то один, то другий стрілець бере далековид до очей і оцінює кількість ворожих сил по кількости обозів і гармат, які видно в Аннабергу як на долоні.
— Та доків ми тут мемо стояти, — каже Маротчак, — я вже зголоднів до решти. Йдім у село та купимо дечого. Козаки й так уже переїхали. Відав, пішли на Сможе.
— І я би казав, абисмо йшли, — обзивається Мусорук, — бо тут єкос не гія стояти. А то й Кутерлаш уже лигає слинку за тими булками[9].
— Як іти, так іти, — рішає Ґавалко. — Мусимо хильцем одинцем перекрастися отим ярком у млин!
Сказали — зробили! За якої чверть годинки стежа непомітно забігла до мельника в хату. Коли б мельник був побачив десять чортів, то безперечно не був би більше здивувався, як побачивши 10 стрільців.
Увійшла мельничка в хату й оторопіла…
— Бійтеся Бога, панове, та що ви зробили? — сплеснула вона руками. — Хто ж видів серед полудня лізти отак чортові в зуби?.. Може, ви зблудили? Чи ж ви знаєте, що то "кватира" козаків отут? Перед хвилинкою, щойно, пішли на село. Якби вас у мене побачили, то спалять!
І була би перелякана мельничка хто зна доки заводила та жалувала нас, але вістун перебив:
— Ми не прийшли добрих людей наражувати на небезпеку. Нам треба лише довідатись докладно про ворожі сили, і зараз вертаємо назад.
Мельничка перевела всіх через другі двері на якесь підцаша і там подрібно розповіла все, що знала про Москалів. А знала вона чимало. Бо не лише в неї кватирували козаки, але й кожна застава повертала до неї, йдучи на позицію. Тут ми довідалися, що перед двома-трьома годинами повертала до неї й чета Москалів (40 і прапорщик), котра пішла на гору змінити заставу. Попередня, тільки що не видно, як надійде, і то тею само стежкою, що й ми надійшли.
Одержавши купу всяких важних вісток, стали ми висмикуватися знову одинцем в ярок і ярком, полем попід корчики в ліс. Мельничка дала на дорогу по хлібові та по куску солонини й сира, побажала щасливого повороту і пращала нас зі сльозами в очах.
За хвилину ми були вже в лісі, звідки перед годинкою розглядали село. Тут рішили відпочити та дещо перекусити, щоб облекшити хлібники… Для обережности зійшли пару кроків убік від стежки, посідали на звалену смереку і стали кріпитися тим, що Бог послав.
Від стежки ділила нас ялиця і ряд доволі густих смерічок, засаджених попри стежку на просторі 50–60 кроків.
Ще не встигли добре розгоститися, як нараз лісом пронеслася московська пісня:
У тій хвилині паде притишений приказ вістуна:
— Критись!
Кожний прилягає за смереку, стараючись зробитись якнайменшим… Кріси спрямовані на стежку поміж галуззя смереки, безпечники відчинені, дух запертий, нерви мов струни… Але рівночасно з тим кожний знає, що стріляти не можна, хіба у крайній потребі. Передчасний стріл може згубити нас усіх.
А Москалі йдуть собі, співаючи, байдужні на все. І в тямку їм не йде, що й не цілих десять кроків від стежки спрямовані на них десять ворожих крісів, а пальці стоять на язичках… Одна хвилинка — і десятьох перших паде трупом…
Саме переходять поруч. Напереді прапорщик, молодий хлопака, черти лиця виразно українські. Кількох за ним "тоже малороси". Ці саме співають. Інші щось балакають, сміються, раді, що йдуть до хати. Деякі несуть кріси в руках, деякі на плечах, дулом у діл, як кому до вподоби.
Числимо: раз, два, три, чотири і т. д. Якраз усіх є сорок один із прапорщиком. Небезпечно зачіпати. Перейшли з ліса на поле і прямують до стайні.
— Одинцем в ярок! — передає шепотом вістун.
Кожний по черзі зривається і хильцем, поміж буки ховаючись, то прилягаючи у снігу, біжить наліво в діл і скаче на замерзлий потік.
Щасливо вдалося. Тепер тільки дальше ярком в глибину ліса, і з одної халепи вимотаємося.
— Мой, Ґавалку, братчіку, — просить Маротчак, — даймо їм сальву… Бегме, що так мут тікати, що й варта буде.
— Е, що твоя сальва, — обзивається Кутерлаш. — От якби я свою машинку пустив у рух, від неї і не встид було б утікати.
— Йди до "бовту"[10] із твоєв машинков, — сердиться Маротчак[11]. І знову до вістуна звертається: — Ґавалку, братіку, най ті упрошу, даймо сальву. А ні, то най хоть я грєну зо два рази із кріса, то мені лекше буде і вони знатимуть, що ми тут були.
— Не можна, товаришу, — вспокоює вістун гарячого стрільця-Гуцулика. — Уважай, що на горі ще є стільки Москалів, як оце тут. Коли ж ми зчинимо стрілянину, то тамті ждатимуть уже напоготові. От краще стараймося звідси видістатися до сотні та передати добуті вісти, які вдалося нам зібрати.
— Ну, то най їх шляк трафит, — рішає Маротчак. — Я ше з ними дес здибаюся на вузькім…
І хоча і решта стрільців мали велику охоту "грянути сальву", але мусіли признати свому провідникові слушність. Треба перше міркувати, [як] звідси видістатися. А якщо добре піде, то можна "грянути сальву" і на заставу на горі…
Все це відбулося дуже скоро, скорше, як тут описується. Всі були тієї думки, що гаятись не можна довго. До того вже й з полудня перейшло. Треба було завидка видістатись із ліса. Тож стали продиратися дальше снігами. Аж вийшли знову на стежку. Зразу йшли гусаком. Та під верхом післав вістун одного стрільця прослідити, чи при вогнищі нема Москалів.
За якийсь час вернув стрілець та сказав, що біля вогнища нема нікого, але воно само горить більше, як рано. Видко, що хтось є недалеко. А тут уже й надворі сутеніє.
Коротка нарада. В кожного в очах пробивається вага хвилі. Багато слів не треба. Рішення коротке: за всяку ціну перебитися до своїх. Попри вогнище йти якнайобережніше й швидко. А попри нього мусимо перейти, бо на обхід уже запізно. До того ще не знати, де стійки нової застави. Кріси під пахою готові до стрілу. Палець на язичку. На випадок великої небезпеки — всі врозтіч. Зберемося за лісом, біля шіпки, де консерву гріли.
Потім одні другим глянули у вічі, й це була наче тиха, але святочна товариська присяга. Один одному себе поручав, один одному прирікав братню поміч — мовчки.
Рушили!
Тихцем, мов нічні примари, посувалися стрільці один за одним, у відступі кількох кроків. Ні шелесту, ні віддиху не чути. І, може, були б перейшли, та стрілець Мосьондз зачерпнув із джерела при стежці води, хоча тихонько, але, що був зігрітий, не міг здержатись і кашельнув…
Моментально всі спинились — дух заперли в собі й люто поглянули на товариша: де ж така легкодушна необережність! Життя зависло на волоску. Але тихо. Тільки десь напереді, за вогнищем, зашелестіли корчі… Може, вітер? А може, звір який перебіг? Йдемо! Слух напружений, око старається пробити вечірний сумерк, рука кліщами стиснула кріс.
Вже зрівнялися з вогнищем… Минаємо… Нараз зір, як на приказ, паде наліво в корчі і, як на приказ, усі стають наче вкопані. Напроти в гущавнику, не більше десять кроків, стоїть теж ряд закаменілих постатей у довгих шинелях і смушевих шапках. Кріси з довгими багнетами, звернені на стежку… Мить — зловіща тишина… Втім, паде рівночасно:
— Кто идьоть?!
— Хто там?!
А дальше все вже блискавкою:
— Сальва! Й за дерева! — приказ Ґавалка.
Гримнуло десять стрілецьких крісів, і десять постатей скочило зі стежки за дерева. На хвилинку перед вистрілом чути ще було команду "плі!" і лоскіт крісових замків за стежкою. Та по вистрілі понеслись крики, щось гупнуло пару разів на стежку з корчів…
— Сальва! Дальше в діл! — командує Ґавалко.
Знову затріскотіли кріси, знову хтось крикнув та ще впало кілька стрілів з тамтого боку. Але стрільці відбилися вже на яких 20–30 кроків.
— Сальва! Врозтіч! — гукає вістун.
Знову із-за дерев гримнули стрілецькі вистріли.
Але й Москалі прочуняли та відповіли рясним відстрілом з кількадесять крісів! У лісі счинився такий шум, клекіт, що вже ніякої команди не було чути. Крики, стрілянина, Москалі пускаються за стрільцями, кричать над головою:
— Бросай ружьо, сукін син!
Та стрільці, мов ті стрибуни, скачуть через корчі, колоддя, провалюються у сніги, встають і дальше біжать, відстрілюючись з-під пахи. Одного стрільця вже чуть-чуть доганяє Москалисько, гукаючи:
— Бросай, бросай!..
Цей на мент відвернувся, пхнув його в живіт багнетом і дальше полетів у долину. Іншого Москаль хапав уже за плащ, та цей навідліг махнув прикладом кріса — і Москалище зі стогоном повалився у сніг….
Також і Василя 3. було схопили два Москалі та тягнули догори. Але він крикнув і вмить як з-під землі вискочили два побратими, викрутили крісами "млинка", й Василь вільний полетів за своїми.
У пригоді стрільцям став глибокий яр, повний снігу, з височезними берегами. Котрий лише надбіжить над беріг, не задумуючись, дає нурка в яр — бухне, і сніг фонтаною злетить угору…
Москалі цього не пробували… Постояли над берігом, постріляли і згодом почалапали вгору, згадуючи "мать", "синів" та всяких "чортів".
Вкінці вспокоїлося, і тоді стали ворушитися тіні то у снігу, то з-поза дерев.
— Пст! То котрий там? — шепче один голос.
— Іван! А ти хто? — питає другий.
— Я Василь. А не знаєш, де Михайло?
— Я тут, — загудів голос, мов з бочки. — А Ґавалка не бачили де? — І вилазить із кучугури снігу…
— А тихо там будьте! — обзивається Ґавалко з корча. — Ще напитаєте якої біди… — І вилазить, соплючи як міх.
Та тут страху вже не було ніякого. Помало виходили під гору, до стежки, що за лісом, розбалакуючи чимраз голосніше.
— Мосьондз, ти є? — гуде Кутерлаш.
— Є, абощо?
— Хочу знати, чи дав який раз нурка у сніг?
— Чи раз!..
— А вже не кашляєш?
— А ти хліба не згубив? — відтяв йому Мосьондз.
Всі — у сміх, бо знали, куди то стежка в горох: Кутерлаш був ненаїсний.
Отак скликаючись та кепкуючи із пригод, стежа щасливо вийшла з лісу, прямуючи до свого постою в Карльсдорфі. Хлопці не йшли, а летіли на крилах. Їм було радісно, що сповнили завдання, горділи на саму згадку, як привітає їх сотник та ціле товариство. А грудь розпирала ще й ця втіха, що ось-ось бухнуть у сіно — спати, і спати твердо, заслуженим по трудах сном.
У 1914 р. одинока 1-ша сотня У.С.С. Дудинського дістала скоростріл. Але коня до нього не дали. Тож усе носив його цей же Кутерлаш. — Прим. автора.
У серпні 1914 р. в УСС зголосилися десятки вихованців львівських пластових гуртків, які в 1911–1914 роках організували Іван Чмола (зі студентської і гімназійної молоді міста), Петро Франко (із гімназистів філії академічної гімназії) та Олександр Тисовський (із гімназистів головної академічної гімназії). — Ред.
У 1914 р. не раз траплялося, що Москалі переодягалися в австрійські однострої, стягнені з галицьких ополченців. — Прим. автора
Сотня У.С.С. Дудинського перед відступом на Бескид стояла кілька днів на стоянках в Аннабергу, і стрільці ходили до сусіднього Флісенталю, де були дешеві булки і смачне молоко. — Прим. автора
Це слово стрільці присвоїли собі на Закарпаттю від мадяронів. — Прим, автора
Цей самий Маротчак у 1916 р. при наступі на Лисоні, вже й сам ранений, забиває ще щось вісім чи дев'ять Москалів. — Прим. автора