Цим зачну дещо описувати. Мушу насамперед згадати, що всіх записок про Гуцульську сотню У.С.С. в мене нема, а то тому, що я пішов з поля до Коша У.С.С. Їз причини грудної недуги, котра мене навістила під час офеизиви в липні 1917 року, а що далі сталось, то точно не знаю. Але як довідався від других пізніше, то Гуцульська сотня була ще якийсь час при 19-му полку стрільців і брала участь ще у двох битвах, з котрих вийшла побідно цілком.
В жовтні, як стягнули цілий Легіон У.С.С. з позиції в околицях Чорткова на відпочинок, чи на що там иншого (бо тепер ще не знати напевно, по що стягнули), то рівночасно зістала Гуцульська сотня прилучена назад до Легіону У.С.С. як звичайна сотня і, здаєсь, на тім закінчила своє самостійне існування.
Було в мене ще більше записок, як, приміром, із сотні поручника [Романа] Дудинського й інших, але з ріжних причин не зісталось у мене анітрохи; будь що попав я в полон, мусів лишати і втікати без нічого, будь що ріжні операції за ворожими окопами вимагали, щоби не бути обтяженим сильно і т. и. Досить того, що ніяк не мож затримати коло себе нічого і зробити з того якийсь ужиток.
Хто був в полі часом у прикрім положенню, той мож знати, що можна носити, а що ні. Але інші потрібні записки можна дістати буде в інших товаришів.
Михайло ГОРБОВИЙ, У.С.С. з Косова
Косів, 21.III. 1920.
Зачинаючи провадити цей записник, думав я зразу нотувати всьо з перебування у Гуцульській сотні. Але що Гуцульська сотня не вічна й мені не вікувати в їй, до того я ще постановив собі записувати доки змога, — іменую його не "Записником з Гуцульської сотні", але "Моїм записником від 1916 року". Хоч в їм е записки і сперед 1916 p., як, приміром, згадки про Різдвяні та Великодні свята. Задумав також записати собі важніші події з попередніх трох років, т. є. 1914, 1915 і 1916, але як буде більше вільного часу.
Михайло ГОРБОВИЙ
Коли з початком жовтня у днях 1, 2, 3 і 4 [Москалі] розбили Легіон У.С.С. під Бережанами так, що мало що ся лишило, стягнули розбитків з поля до Коша, лишаючи лиш технічну сотню в полі підкомандою сотника [Івана] Сіяка.
Зараз наколи прийшли розбитки до Коша У.С.С., сформувалась там Карпатська сотня під назвою "Гуцульська сотня У.С.С.", котрій було поручено службу партизанську, т. е. передиратись через ворожі лінії і нападати на обози, нищити дороги, дроти, телефон і т. и. Однак не так сталось, як гадалось. 26 жовтня прийшов телеграм з команди 7-ї армії генерала Кевеша, щоби Гуцульська сотня сейчас відійшла.
27 жовтня 1916 р., сівши на двірці в Миколаєві на потяг, поїхали через Стрий — Лавочне — Мункач (Мукачеве. — Ред.) — Батьове — Кіраль-газа (Королеве. — Ред.) — Марамароський Сигіт, де забавили два дні, чекаючи на приказ до Великого Бичкова (Nagy Bocsko), де прибули на 1 листопада 1916 року. У Бичкові, побувши у групі підполковника [Іґнаса] Ґуклера до 7 листопада, пішли до Кучинова (His-Bocsko) до деташми отамана Русса (detachement major Russ).
Як прийшли ми до [майора] Русса, то нас мали за новобранців, але, побачивши, як ми знаємо робити, то не могли нами нахвалитись. Однак поки були військові австрійські офіцери, то і команда була в німецькім язиці. По перегляді і приготованню відійшли ми в поле на 26 листопада 1916 р. на Кирлібабу. До місточка Борші їхали потягом, там переночували і коло полудня пішли пішки аж до Кирлібаби близько 60 км. З 27 на 28 листопада ночувалим на двірці полевої желізниці Присліп, а рано пішли на Кирлібабу, бо там якраз Москалі вдерлися в Кирлібабу. Цілий день, т. є. 28 листопада, триває битва, але вечором таки удалось нам виперти Москалів з Кирлібаби.
Однак вони взяли гору Дндуль (1526 м, котру за позицію мав перед тим 31-й полк стрілецький). Надранком 29 листопада нас затривожено і ми від'їхали польовою желізницею назад на Присліп, де якраз Москалі, побивши Пруссаків (дивізію ґренадирів), хотіли вдертись на Угорщину, бо саме в цім місці добре було переходити і наступати. То був т. зв. ключ на Гуцульщину. Перед полуднем прийшов нам приказ класти побір на вози і поспішним ходом, лише із крісами і набоями, йти на позицію Convul Nadea.
Дорога була дуже болотиста. Всюди було видно купи набоїв від тяжкої артилерії, повивертані вози амуніційні і т. и., котре означало, що тут недавно був наглий відворот, хоч не цілком, бо, певно, цьому запобігли.
Прийшовши на місце команди 1-го полку ґренадистів наслідника престола (Kronprincz grenadier-Regiment № 1), було вже в нашій сотні кілько ранених легко, бо перед хвилею зачала ворожа тяжка артилерія острілювати німців.
Німці дуже гарно нас витали, бо стрільців знали ще з Маківки.
Цілу ніч із 29 на 30 листопада ходили по позиціях, аж рано 30 листопада окопалися на 50 до 100 кроків від Москалів, а що нас всіх не втовкли, то завдячуймо тому, що була дуже густа мряка, така, що за 5 кроків нічо не було видко, то і Москалі не могли видіти, що перед ними робиться. Однак ми мали коло 20 ранених, а одного вбитого. Цілий той день Москалі приготовлялись до наступу. Але і ми не дармували, бо ту позицію мусілось відобрати, інакше треба було робити відворот на задні позиції або ще й дальше. Вночі до нас прийшло скріплення з 246-го (?) німецького полку з-під Бережан, котре мало ліве крило. Наша сотня мала праве крило, а решта деташми (деташми Мадярів і машинові кріси) було на двірці на Прислопі в полковім запасі.
Рано, як зійшло сонце, зачали Москалі наступати. Артилерія з обох сторін зачала сильно обстрілювати позиції. Середина нашої лінії, де найбільше Москалі наступали, зачала маркувати відворот. Наше крило стояло на місці. Москалі думали, що тут є мало війська, тим більше почали перти. Тим часом німецьке ліве крило окружало вже наступаючу московську силу. Та позиція так була покручена, що, як лише Москалі мали почати приступ, Німці відтяли їм відворот, злучили з нами, і Москалі відразу зробились всередині. Вони побачили, що ся стало, що нема вже жадного рятунку, тож мусіли здатись.
По обчисленню було всіх полонених коло 800 мужа і три машинові кріси, до того ще й позиція була наша. Убитий у нас Ковалюк із Кут, а до 30 ранених (за цю битву дістало кілька стрільців німецькі відзначення).
Для нас не було вже там що робити, тож ми пішли назад на Кирлібабу 2 грудня 1916 року. У Кирлібабі половина сотні була на позиції, а половина робила домівки попри дорогу над Золотою Бистрицею. І в той час приходять наші стрільці і офіцери, а військові (австрійські. — Ред.) ідуть до своїх полків. Там перебуваємо 6 днів і йдемо на позицію 1227 метрів. З тої позиції переходимо на позицію 2226 метрів (?), де на пам'ятку кладем хрест на вершку гори. Оскільки та позиція була недавно відбита, то ми її укріплюємо, вибиваємо у скалах окопи і землянки і так менше-більше супокійно сидимо до Нового року. Цілий той час доходять до нас чутки, що Москалі приготовляються знова до наступу на нашу позицію. А тим часом наступають на Дорна-Ватрі.
З 5 січня 1917 р. зачинають Москалі наступать на нас, але зараз пізнали, що то не з Мадярами справа, бо що нахапали від артилерії, а що від нас, то видко було, що було їм того досить, бо незадовго дали нам супокій і до ранку було все в супокою.
23 березня 1917 р. сотник [Омелян] Левицький робив дещо коло своєї землянки. Саме в той час приїхала одна батарея (як здаесь, 4-та батарея 18-го полку полевої артилерії), і видно, що таке вже нещастя було, бо при вимірюванню далекости і дострілу заблизько взяли, бо друга сальва ґранат-шрапнелей накрила те місце, де був сотник Левицький з одним стрільцем, і забили їх на місті відразу.
25 березня 1917 р. похоронили сотника на кладбищі біля церкви в Кирлібабі. На похороні були офіцери з деташми 18-1 гірської бригади 59-1 дивізії XI корпусу. Всі дуже жалували, бо нас, Гуцулів, дуже всі любили (сотником зістав четар [Іван] Бужор — Буковинчик).
З 30 на 31 березня наш ловецький відділ по сильнім артилерійськім приготованню вдирається на ворожу точку опору. Забирають одного офіцера, 45 полонених, оден машиновий кріс і міномет, нищать ворожі окопи мінами і т. и. І вертають назад. Наші страти: один убитий, два тяжко-, а чотири легкоранені. Московські втрати, по їх власнім звідомленню, — коло 150 убитих і ранених.
По революції в Росії, як вже отримали свободу, ми їм повиставляли таблиці з написами, як справа стоїт. Відтоді Москалі не пробували вже наступати і був супокій, доки ми були там.
На Великодні свята сходились ми з Москалями (насправді з українцями. — Ред.) межи позиціями, але пізніше ішли навіть на їх позиції, де нас гостили ріжними стравами і т. и. І ще на дорогу нам давали пасок, цукру, писанок, а ми їм дали руму, вина, книжок, часописів, найдужче питали за "Кобзарями". Нам лише прийшла пака книжок у дарунок від жіночого комітету, то ми то все їм подарували. Дехто ще попередавав листи додому і потім діставав відповідь.
Зараз же урядили ми пошту, а то в такий спосіб, що на московських дротяних перешкодах завісили скриньку і все оден стрілець щокілька днів носив пошту, а ту, що була до нас, то вибирав. Від того часу був уже спокій на позиції, ніхто не дав ані одного стріла — ані із кріса, ані з канони. Ніхто не наступав, і жилим собі у згоді до 5 травня 1917 року. Корпус також заказав (заборонив. — Ред.) стріляти.
5 травня 1917 р. змінює нас 31-й полк і 101-й піший полк, а ми переходим до Кирлібаби, до одного готелю на кватиру (у спогаді "Гуцульська сотня" автор зазначив, що ця подія сталася 5 квітня, а Гуцульська сотня перейшла на полонину Попадя. — Ред.). 6 травня цілий день і вночі бавимось у порядку, а вночі з 6 на 7 травня пращані через цілу деташму (деташма лишаесь, бо має йти на Якобени). Від'їжджаємо полевою залізницею до містечка Борші.
З Кирлібаби дорога була гарна і погідна. Але, почавши від двірця Рогунди, через Присліп сипала густа сніжниця. За Прислопом на угорський бік сніг місцями доходив до метра високости. Кождий мав враження таке, якби їхав з полудневих сторін через північні сторони або яку Сиберію. Як приїхали до Борші, то стало вже цілком інакше. Від снігу сліду нема, хіба десь по високих шпилях гір. Болота великого нема, а сади порозцвіталися. Переночувавши в Борші, вийшлим 8 травня 1917 р. рано і пішки по полудню прийшлим до міста Felsomisco (20 км) (Вишово Вижне. — Ред.), де була в той час команда німецького Карпатського корпусу (до якого приєднали Гуцульську сотню. — Ред.).
9 травня переглядав пашу сотню Ексцеленція Карпатського корпусу і дуже був нами вдоволений. А що нам заблизько 6 місяців належався відпочинок, то ми дістали приказ іти на полонини і там робити.
З Felsomisco 10 травня зайшли на вечір до місцевості Барду (22 км). Дорога іде все з рікою (Wiso-Waser)(Bacep. — Ред.). Околиці всюди лісисті, скали більше стрімкі, при берегах ріки Wiso і по зарінках було багато камінців і плиток, змішаних з якимось блискучим металом, щось подібпо, якби де далі в горах, звідки витікає ріка Wiso, находилося срібло. Навіть люди деякі казали, що там є срібло, але я твердити не можу, бо на тім добре не розуміюсь.
З Барду 11 травня пішлим вже не дорогами, але горами через Molkevci (де обідалим) і на вечір булим на полонині Попадя, близько 24 км. Полонинами були ще досить високі сніги, було зимно, мрачно і острий вітер. На полонинах у певних відступах були побудовані з кори смерекової довгі землянки, в котрих находились санітарні стежі і рятункові, — аж до позиції. Санітарні мали за задачу кождого раненого перенести з одної землянки до другої, а тамті віддавали далі, і так відбувався транспорт ранених і недужих. Рятункові стежі мали за задачу ходити полонинами, і як хто застряг у сніг або який обоз, везучи харч і амуніцію, зблудить або негоден їхати через сніг, має йому рятункова стежа допомогти. На Попаді зістали ми приділені до 200-ї німецької дивізії, і там зачалась робота. Щодня ходило 30 стрільців до будови дротово-линвової залізниці (Draht-Seil-Bahn) від Попаді в бік на Альбіні 8 км дороги. 120 стрільців копають звичайну дорогу через Попадю до позиції. А решта сотні робить домівку для себе, зглядно для цілої сотні.
Робота тяжка була, а ще тяжче видавалась через то, що нам не належалась важка [робота], бо кождий був змучений кількамісячним побутом на позиції. І то ще при роботі, а по-другому, майже кождий був від 1914 року в полі і не було такого здоровля. Опімнутись за нами не було кому, бо сотник Бужор хотів діставати німецькі відзначення і четар Іванович, також Буковинець, такий самий, як Бужор. А ще до того хліб був мішаний із трачінням, і його щоби не знати кілько їв, то завше був голоден.
Пізнійше робота змінилась, бо до залізниці не ходили, лише 120 стрільців будували стайні на коні і магазини. 10 стрільців направляло дорогу, а решта будувала домівки для сотні.
22 травня йде нас кількох до Барду робити магазин і стайні для нашого обоза.
2 червня відходимо назад на Попадю, коли то сотник Бужор перший раз зачав мене і товариша Ониськова Василя називати соціалістами, радикалами, гайдамаками і т. и. (видко, що сам був хрунем).
На 16 червня приходить до сотні доповнення — 44 стрільці з Вишколу Гуцульської сотні з Буштиґазо (Буштино. — Ред.) коло Гушту (Хусту. — Ред.). У той час почали говорити про мир окремий з Росією і ми мали вже йти на жнива на Угорщину, а декотрі до копалень вугля; навіть поверх 20 стрільців було вже пішло до копальні на Шлеськ.
18 червня 1917 р. відходить наша сотня з Попаді до Барду і там ночуємо.
19 червня ідем 6 км за Felsomisco, потім до Also-Miso (Вишово Нижнє. -Ред.).
20 червня йдем до Петрова 19 км і сидимо там до 27 червня.
21 червня приходить курінь буковинських стрільців і Гуцулів-добровольців. Всі дуже до нас приязно успосіблені і тішуться, що можуть нас, стрільців українських, пізнати. Як офіцери, так і мужва за цілий час не могли нами нахвалитись. Цілий той тиждень маємо по годині вправ перед вечором, а решту часу уживаємо на чищення крісів і забави та аркани, за що малим від буковинських офіцерів коньяку і цигар досхочу.
25 червня погиб від ручного гранату стрілець Максимчук, родом зі Старих Кутів. Похорон відбувся 26 червня з належними почестями і при співучасте буковинських стрільців і офіцерів та цивільного населення в Петрові на кладбищі. Нещасний, здається, предчував то, бо ще пару днів перед тим ходив сумний і нарікав на старшину Гуцульської сотні, однак на рибу ходив-таки. І того фатального дня, як пішов на риОу, був задуманий і, певно, як витяг запальний шнур, забув, що треба вже кидати, а то тим часом вибух і стався…
28 червня від'їжджаємо разом з Буковинцями до Сиготу Мармороського.
В Кіраль-ґазі (Королеве. — Ред.) розлучуємось — одні їдуть на полеву пошту (240 стрільців), а за нами прийшов приказ вертати до свого Легіону, бо Москалі зачали офензиву, а під рукою не було жадного війська, то добре було хоч щось. На 28 червня ночуємо на двірці Ezop.
Через Угорщину дуже гарні сторони, а тим більше там гарно видавалось, бо кождий довший час перебув у горах-дебрах, то був спрагнений чимось розвеселити душу.
Жнива добре не виглядали, бо була посуха. На 29 червня ночуємо в Турка — Старий Самбір. До двірця Ужок їдемо через 5 тунелів. У Галичині вже все цілком інакше виглядає. І жнива цілком инші, і все. До Львова приходимо в полуднє, а о 9-й годині вечором їдемо на Перемишляни. На 30 червня відходимо на позицію під Конюхи. Від двох днів роблять Москалі приготовання до наступу барабанним вогнем, по найбільшій часті тяжкою артилерією. Уживають навіть 45 мм моздіри.
Третьої днини, т. є. 1, липня, наступають Москалі цілий день і добувають дві перші позиції. Під проводом французьких і англійських офіцерів проривають нашу лінію на відтинку хорватського полку і чеських 81-го і 88-го піших полків і забирають їх у полон, а також із причини окружения — наших зверх дві сотні і два машинових кріса. Коло дві сотні переміщали і поприсипали землею, через що не можна точно вирахувати наші страти в убитих і ранених.
Перед вечором — наступ. Відперли і відзискали втрачені позиції. Лишилась лише Гуцульська сотня, технічна, будівнича і розбитки з Легіону із двома машиновими крісами. Хто був у сім вогні, то мусів або оглухнути, або сильно подражнити нерви.
2 липня далі продовжуют барабаний вогонь, але без наступів.
3 липня спокій, а 4 липня відходимо із 130-ю бригадою з-під Конюхів до 131 — ї бригади під Курогіатники в ліс.
У лісі (позиція 389) 6 липня зачинаєсь знова московський барабанний вогонь на нас, а перед вечором доходить до найвищого степеня. Вночі — наступ, але ми і сим разом відпираєм, з тяжкими для Москалів втратами.
7 липня спокій. Проти нас стоять московські "польські легіони", котрі сильно піддаються.
На 8 липня донесли полонені, що має прийти супроти нас три дивізії війська, щоби остаточно цілком проломити лінію. Наша ескадра літаків запалила потяги з військом у силі одної дивізії. На решту, т. є. дві дивізії, котрі доходили під позицію і на своє нещастя не мали газових масок, зачала наша артилерія бити барабанним вогнем газовими гранатами і, як донесли пізніше полонені, цілком подушили.
Як доносять 10 липня полонені, мають прийти на позицію баби під назвою "Смертельний батальйон".
До 12 липня спокій. 12 липня ввечері відходимо з лісу (позиція 389) на позицію 35-го полку стрільців і змінюємо 10-ту сотню того ж полку.
На позиції супокій. 14 липня чути, що москалі взяли Калуш, доходять до Галича і беруть нас окрилюючим наступом. Рештки Легіону відходять до села Дришова і зістають надалі при 35-му стрілецькому полку. 15 липня приходить чутка про офензиву з нашої сторони, хоч мало хто хоче в се вірити.
19 липня відходимо до 35-го стрілецького полку яко полковий запас. Наша 10-та приступна сотня у пробнім наступі бере в полон дві сотні Москалів і оден машиновий кріс. Уже третя ніч зряду, як наші ударні відділи роблять пробні наступи з добрими для нас вислідами в різних місцях для змилення Москалів, щоби не знали, в котрім саме місці буде правдивий наступ. На 19 липня відбиваємо всюди свої позиції, здержуємо московський похід на лінії Калуш — Станіслав, причім роблять Москалі відворот 9 км на лінії Золочів — Зборів.
20 липня йдемо до 19-го [львівського] полку стрільців як полковий запас. Німецькі війська йдуть офензивою коло Тернополя. 21 липня рухаємось і ми вперед. Переходимо село Куропатники, причім маємо чотирьох легкоранених, ночуємо за селом.
22 липня йдемо дальше. Здибаємо всюди ділання наших тяжких моздірів, приміром з одної ворожої тяжкої батареї — лише порозкцдувані тріски, а на місці складу амуніції лише велика яма, повна всякого рода повної і порожньої амуніції артилерійської. Ідемо наліво від місточка Козова і ночуємо в селі Слобода Золота.
Рано 23 липня [йдемо] через Вівся. Село понищене більше половини — через московські склади харчу. По дорозі стрічаємо багато артилерії, амуніції, обозу, магазини і т. и. В Козовій забираємо кількадесят канон, цілі потяги харчу, так що не мож було забрати на наші обозові вози.
Ідем через Мельники (очевидно, Мельниця. — Ред.). Під Михайлівною — битва. Забираємо кількадесять Москалів і машинових крісів. З 23 по 24 липня доночовуємо коло Коїузова. Декотрі села треба брати приступом. По короткій битві переходимо Стрипу в Зарваниці і випираємо два полки Москалів. До вечора два рази Німці били нас зі своїх гармат, бо не сподівались, що ми так скоро пішли вперед, однако випадків смерті не було. Перед вечором заатакувало нас панцирне авто мінами і машиновими крісами на степах направо від Панталихи, але ми атаку вкоротці відперли. Страт великих не було, лише пару ранених.
25 липня ідемо через село Дарахів. Раптом звертаємо вбік, забираємо бригаду Москалів з обозами, артилерією і инш.
З 25 на 26 липня ночуємо в селі Ласківцях і ідемо через Косів, обідаємо в Хомівці. У Скородинцях над Серетом ночуємо. Вдосвіта добуваємо перехід через ріку Серет. Почавши звідси, всюди по селах аж до Збруча іще досить молодих людей, добре ся поводить людям — мают збіжжя, худобу, села не суть понищені. Всюди по селах збіжжя досить і досить гарне всьо. Погода дописує цілий час гарно.
27 липня ідем через Майдан, ночуємо в селі Зеленім. Коло Майдану — атак козаків з німецькою кіннотою.
28 липня йдем через Шманьківці до Чорнокінців Великих. Коло Чорнокінців забираємо з німцями 6 тяжких і 4 легких канон, кількакдесять московських піхотинців і Черкесів. Ночуємо в Чорнокінцях коло костела і рано 29 липня ідемо на Збруч. Всюди люде несподівано добрі і жичливі. Багато було таких людей, що ще не бачили австрійського жовніра, а також були такі, що не могли відріжнити нас від німців, через то що ми мали желізні шоломи.
Пройшовши коло Збруча 2–3 км, вислали стежі, котрі донесли, що москалі тримають ще горбок на нашій стороні Збруча (дорогою йшов дощ і було болото, але пізніше зачалось випогоджуватись). Москалі відразу почали нас острілювати з кількох легких, а одної тяжкої батареї. Не надумуючись довго, розпускаємо наліво від села Бурдяківці під ліс розстрільну і підходимо під ворожу позицію лісом. Спочатку Москалі ще нас не бачили і не стріляли. Але коли побачили кількох — відразу почали сильний огонь на нашу розстрільну.
Третя чета дістала приказ заходити справа (вороже ліве крило), перша чета зліва (праве вороже крило). Друга і четверта чета — наступати на середину. Наступ був наглий, і хоч сильний був ворожий огонь, і треба їм признати, що знаменито стріляли, бо поколи б то були на нашім місці новобранці, а не старі, вигарувані в боях стрільці, то було б їх і чвертка не лишилася, однако Москалі не могли довго на позиції утримуватись.
Позицію тримали коло чотири роти Москалів 4-го гвардійського [колишнього] царського полку. За хвилю позиція була в наших руках. Москалі стріляли доостанку і у приступі також, але піддаватися не хотіли. Трафлялось таке, що стрілець злапав Москаля за плащ, він його розгорнув і пробував втікати, але то вже ж від стрільна від стрільця втечеш. Аж тепер гвардійці впізнали, що трафили на своїх.
Один стріляв з машинового кріса, доки аж йому шрапнель не урвав руку. У наші руки попало 5 машинових крісів і кількадесять Москалів. В окопах коло кожного машинового кріса були великі купи лусок з набоїв, що доказувало, який сильний був огонь.
Шестий машиновий кріс хотіли москалі розкладати на новій позиції і були б добре нас скосили, але зараз кілька наших вистрілів двох положило на місцю, а прочі, побачивши судьбу товаришів, скотили кріс (тут: кулемет. — Ред.) з горбка у Збруч.
Наколи очистилим позицію, пустилимся вслід за Москалями через воду, так що не мали часу розібрати за собою місток (великий міст був спалений). За якийсь час було село Збриж по обох сторонах ріки в наших руках.
Наші страти як на таку важну битву то дуже незначні: коло 30 легко-, 2 тяжкоранених (хорунжий Іваницький і один стрілець у живіт). Один убитий, і той з косівських стрільців — товариш Василь Ониськів.
Приступові приглядались командир бригади, генерал, отаман Блюм і инші високі офіцери та не могли нахвалитись нашою сотнею і взагалі всіма стрільцями. До вечора відбиваємо ще позицію для 81-ги і 88-го піших полків чехів, котру вони на ранок обсадили.
Із села населення повтікало, лише дуже мало лишилось. Все, що мали (збіжжя, худобу і т. и.), полишали в селі, що нам дуже придалось, бо обози не могли ще довезти. Через ніч окопуємося за селом разом з курінем стрільців з 19-го полку.
Рано 20 липня змінює нас 132-га бригада і ми відходимо на спочинок до того ліса, звідки почався наступ. По полудню — похорон стрільця Ониськіва Василя в лісі.
Досвіта 31 липня відходимо до Збрижа яко тимчасовий третій запас, бо мали робити приступ на дальші ворожі позиції. Але що пізнійше головнокомандуючі змінили плани і задумали сидіти на Збручі, то й ми не наступали і ввечері назад вертаєм до лісу.
1 серпня приходить похвала для Гуцульської сотні з 25-го корпусу, 5-ї дивізії, 131 — ї бригади, 19-го пішого стрілецького полку і курінного Грушевського.
Цілий час ворожа артилерія острілюе тяжкими канонами село Збриж ho обох боках ріки, а часом зачащує і до нас у ліс.
На сім записки сотні кінчаються, бо я 4 серпня після Приказу сотенного відхожу до Коша У.С.С. з кількома стрільцями. На мою думку, то через то сотник Бужор відіслав мене і інших до Коша У.С.С., що ми, як він казав, були бунтівниками. Але то несправедливо він нас назвав, бо то заостро — ми лише то хіба провинились, що проучували других, що має ся робити, а що ні; як офіцери мають поводитися з мужвою, коли карати і т. и. Також називали нас радикалами і соціалістами. Досить того. Такі були офіцери, яких ще досі не случалось мені надибати на сій війні.
По дорозі до Коша У.С.С. ночуємо в Чорнокінцях 5 серпня і рано їдемо через Шманьківці, Чортків, Біле. У Скородинцях ночуємо на 6 серпня.
6 серпня [проходимо] через Бичківці, попри Звиняч, через Вербівці, Ласківці, Матишівку. Ночуємо у Вишнівчику на 7 серпня. Досі околиці, на мою думку, тут дуже гарні (Бичківці, Вербівці, Звиняч). 7 серпня [проходимо] через Михаилівку і ночуємо у Білокерниці. Я повертаю до Новосілки до свого знайомого радикала Гусака Івана. Як на ту місцевість, то дуже свідомий чоловік і порядний.
8 серпня через Підгайці, Літятин — до Бережан. З Бережан потягом через ніч 8–9 серпня — до Львова на ранок. Зі Львова о 8 годині рано вертаєм назад через Ходорів, бо задумалим кожний повернути до свого дому. Дехто до Станіславова, Коломиї, а я до свого Косова. Однако мусимо з Бурштина вертати через Ходорів — Стрий до Пісочної, бо ще желізниця не була викінчена через Галич. Ночуємо вже в Пісочній, і рано, т. є. 10 серпня, зістаю приділений до переходового відділу. На 19 серпня зістаю приділений до відділу виздоровців, а загалом до полевої сотні.