Маю відходити вже до Вишколу У.С.С., але із причини недуги зачинаю ходити на 8-му обсервацію, а по обсервації дістаю вільне до 11 вересня. Лікар [Володимир] Білозор трошка раптово записує мені, що я маю запалення легень і здібний до полевої служби.
5 вересня дістаю першу з дому вістку відТимка Гриця, а 8 вересня відусих, крім Романа і Гані. 13 вересня товариш Ковальчук приніс лист від Романа. На 20 вересня [призначено] лікарський перегляд Коша, я узнаний за здібного до служби в полі, але лишаюсь поки що у виздоровцях. При перегляді треба було мати щастя і ласку у доктора Білозора, щоби піти на виїзд або дістати пару місяців відпустки, а інакше хоч би був і слабий, то пішов у поле.
27 вересня йду до приюту (перший раз на своїм житті), бо зачинають груди боліти. 2 жовтня вертаю назаддо відділу, бо сподіваюсь піти на відпустку. Сотня ч. 37 відходить до Вишколу. На моє "щастя", відпустки замкнені до 11 жовтня. А 13 жовтня замикають до 21 жовтня. Завше мені наперекір, щоби я не поїхав, бо моє "щастя" таке від початку, що як я можу їхати, то не пускають, а як вільно, то я ж не маю як їхати. Ковальчук їде другий раз на відпустку. 27 жовтня Вінтоняк їде також другий раз, а я як не їхав, так не їду.
28 жовтня [відбулося] посвячення могили у Пісочній митрополитом гр. Андреем Шептицьким на честь поляглих у цій війні У.С.С. Ї українських жовнірів. У Коші знаменито живеться. Харч, проти військового, дуже добрий. По два-три рази на тиждень шніцлі і налисники і т. и., так що не мож нарікати, бо при австрійському війську — лиш самі гарбузи і ріпа.
На 6 листопада по довгих хороводах дістаю вже відпустку на 14 днів. У Пісочній здибаюсь із Романом, і їдемо разом додому. З Коломиї ідем пішки; а також Ковальчук іде на 3 місяці. Дома застаю все дуже добре, всі здорові, незгірше поводиться, нікого не бракує, досить того, що я цілком задоволений. Добре зі мною обходяться — не так, як перед війною було.
17 листопада довідуюсь, що товариш Собчук Іван з Москалівки — при 1-му Українському полку ім. Богдана Хмельницького. Думаю, що там [у Києві] більше стрільців, бо тут при Австрійцях нема чого (нерозбірливо).
30 листопада приходить із Коша [розпорядження], щоби вже вертати з відпустки і 2 грудня виїжджати.
1 грудня говорили з п. Устияновичем у справі гіпнотизму і спірітизму і т. и., що мені додало надії і на будуче його не покидати, а тим більше займатися скілько лише можливо буде.3 дому виїхав 3 грудня 1917 року. Почавши із Заболотова, почав падати сніг і падав цілий час так, що вже у Пісочній була санна [дорога]. У Львові чекав до вечора і мав повернути до п. п. Скопків, де стрінувбимся з Романом. Та через дурних Мадярів не міг. Якби так в иншим місці, то бувбим їх провчив, та між людьми не хотілось робити заколоту, 4 грудня прийшов вечором до Коша. В Коші ніхто за мною Це згадувався. Міг був сидіти до Різдва.
5 грудня поміщено в кошовім ириказі, що Україна 21 листопада дістала повну самостійність (у той день 3-м Універсалом було проголошено УНР, але їв межах Росії". — Ред.), з чого відбулася в Коші і Вишколі У.С.С. велика урочистість із походами і промовами по довколишніх селах з музикою, По дорозі надибав гарячку, і то таку, що 5 грудня доходила до 41 градусів.
6 грудня легше було, однак ще боліли груди і катар був. Також пішли поголоски про близький кінець війни і що німців мають стягати зі всхіднього фронту. 3 7 на 8 грудня, цілу ніч, — наради в Коші над істнованням Українського легіону. Наради ухвалили дальше істновання.
10 грудня вислав лист до п. Усти я павича зі своїм спостереженням із книги "Ezoteryczna wiedra Indyi", а саме: що котрий чоловік на війні чи взагалі у своїм життю як не вб'є нікого для своєї забавки, хиба в останнім разі для своєї оборони, той може бути певний за своє життя.
13 грудня мав я відходити з 40-ю сотнею до Вишколу, але в полуднє прийшов приказ, щоб нас кільканайдцять відійшло до с. Рудник до т. зв. "Anbaudirectionkom" за наставників коло Москалів.
Того самого дня відійшов я із двома стрільцями на хутір Казимирівку, власність поміщика Полянского на 7000 моргів поля. Поводилося незгірше. Ходимо з полоненими чистити ліс коло Рудник. Полонені Українці дуже добрі люди, і не раз малим потіху, як [вони] зачнутся сварити з Кацапами. В лісі також не біда — ходиш з рушницею, як який побережник. Та, на жаль, полювати не вільно.
До 21 грудня нового нема нічого. Почавши від 14 грудня, згуста бувають снігові заметільниці, а часом і морози. Від полонених довідуюсь про огидне поступовання поміщика Полянского і його синів із цивільним населенням. Про це писати не потребую, бо в Галичині є загальновідоме поступовання поміщиків із населенням… 27 і 28 грудня — сильні вітри… Поголоска про близький відхід полонених домів. З поля товариш Білецький лише, що знаменито живесь.
Яке приємне вражіння почуває чоловік, як чує, що чужі вже залишують слово "руский", а вживають "український". І зачинають більше шанувати українців. Видно то а бесід Чехів, з. котрими я при полонених. Думаю, що тому та причина, що наша Парламентська репрезентація зачала острійше виступати проти австрійської політики. А також оті протести проти прилучення Галичини до Польщі.
З січня 1918 р. вітри продовжуються дальше. В Австрії голод зачинає більше дошкулювати. Від кількох днів хліба не одержали нічо, ані бульби. В Коші аж ниньки хліба не стало. З Росії починають вертати цивільні, котрі були вивезені Москалями підчас інвазії.
5 січня — сильна завірюха. 6 січня вітри [дмуть] дальше. Вже четверті Різдвяні свята святкую на чужині. Як я мав надію поїхати на свята додому, та дарма! З Коша бувбим певно дістав відпустку. Другі вартові порозходилась на відпустки, але було кому службу робити коло полонених.
7 січня гарно надворі і тепло, вітру нема і так приємно, що не мож у хаті всидіти. Як би то гарно було вдома піти на прохід або поколядувати. А тут сиди: як у тюрмі, навіть не дають із харчу то, що ся належить. У Коші всего підостатком, менше-більше як вдома. Видно так мені судилось, що ані додому на свята, ані тут їх з чим перебути. Се перші мої свята поза фронтом. По полудню — знову вітри. 8 січня тепло. 9 січня упав сніг до півметра. До 14 січня морози сильні і вітри зі снігом. Легіон у полі переноситься з лінії Гусятин — Скала направо коло Заліщик.
У Коші збираєсь сила новобранців. Часом надень приходить До півтори сотки. З полону також вертають стрільці. 16 січня надворі потепліло, але вітер дальше.
Перед вечором — теплий дот, як в літі. Дістаємо 1 хліб на, чотирьох людей на 5 днів. До 24 січня тепло так, що можна босому ходити. 24 січня — дощ і мряки. 1 хліб на 8 днів. Лучше нічо, як так. 30 січня дальше тепло вдень, але ранками морозл і мряки, так як восени, більшають. Мав бути вже в Рудниках, але оставили мене назад на Казимирівці, бо не схотів… від людей брати вози і коні і давати поміщикови до його робіт. Най би був свої коні не попродав.
Волію більше терпіти сам, ніж таку службу робити.
3 книжки "Yoga" довідуюсь про хід думок. Як пішов на війну 1914 року, то мав сильну думку, що додому не прийду аж по трьох роках.
Так і сталось — попри те що тоді говорили, що кінець війни у третім місяці. І в 1915 і 1916 роках, хоч і старався піти додому, то не пішов, аж минуло три роки. Друге: що мав певність, шо з війни цілий вийду, то малимо кілька боїв, [з яких] вийшов цілий. Третє: що не буду жадною старшиною, ані не буду мати жодного відзначення. Що не раз офіцери хотіли мені іменувати, та до того не прийшло. Так само і з відзначенням. І як маєм думку, що по трьох зимах у полі четверту буду в Коші, так і сталось. У Коші був вибраний кілька разів до полевих сотень, а що ані раз не думав, що піду до Вишколу, так і сталось. [Коли] із Казимирівки відходили стрільці до Рудник, був впевнений, що лишусь, і лишився. Сих доводів аж надто вистачає як мені, так і другому, щоб переконатись про правдиві правила "Yogi", а також що як чоловік сильно постановить, то і станесь, лиш треба мати сильну волю.
4 лютого дістаю поїздку [додому] на десять днів. З Пісочної їду вночі о год. 12.30. У Стрию чекаю до 11.55 перед полуднем. Надворі мрачно без морозів. Рано поїхав через Ходорів до Заболотова на 10 год. ночі. До Косова потроху підвозився. В Косові сонце гріло. 10 лютого від'їжджаю з Романом через Коломию на Львів. У Коломиї перебуваю цілий день на вулиці Українській у п. Максимюківної. Увечері о 8 годині їдемо до Львова.
В Коломиї був би час гарно перейшов, але був дуже зденервований. У дорозі зачинає іти дощ, так як тамтого разу ішов сніг — як я відходив з відпустки. У Львові перебув від середи до рана, т. є. 13 лютого. Дуже гарно час перейшов. Особливо у п. п. Скопків, де був на кватирі. Ціла родина тиха, приємна, і не наскучило б ся ніколи між ними. Здивувала мене п. Маня, одно, що, відколи ми бачились у Косові, так виросла, а й розум неабиякий. Хоч і в Косові вже тоді можна було з неї лиш самого доброго сподіватись. Дай Боже, щоб усі дівчата були такі, то ще, може, було лучче на світі.
На мою думку, жінці більше залежить щодо моральності, як мужчині. Поможи Боже, щоб і Маня така була та нарозумілась. Бо як усім жичу добра, так і їй радий був би помогти — чи наукою, чи доброю радою. Одначе сумніваюсь, чи що поможе, бо проти мене більше є. А тим більше що саме вони не видять тих її хиб і забагато позволяють. Багато шкодить таки єї мама, бо вона тішиться, що має велику доньку, і більше позволяє, як треба, а менше стереже. А також мій брат Роман думає, що як уже старший, то своїм поступованням не гірше нікого… Як я що кажу або виступаю проти того, то й ще сміються з мене і думають, що мені розходиться о чимось.
Чи не лучче було б то все залишити? Не знаю ще. І чи ви, люде, що рахуєтесь за мудрих і дорослих, чи знаєте, якою має бути жінка, а тим більше дівчина?.. Якби знали, то так не поступали б. А хто хоче знати, най прочитає декілька книжок з теозофії, як "Yogi", "Ezoteryczna wiedra Indyi" і ин., і не пожалує. А мені ще кажуть, що я боюсь дівчини. Але то все не до того і не тут цему місце.
12 лютого в [Львівськім] міськім театрі поляки заманіфестували проти прилучення Холмщини до України на Мирових переговорах 9 лютого і опустили вечірнє представлення.
13 лютого приходжу до Коша. Стрільці з Рудник повернулись до Коша ще 8 лютого, бо поміщикови було з ними затісно. Я зістав призначений до вартового відділу в Черниці. Приходить вістка, що 9 лютого о 2-й годині зістав підписаний мир України з осередніми державами. На Україні — великі бої з большевиками. По донесенням часописів і українських делегатів, у тих боях найлучше відзначилися стрільці, особливо при обороні Києва (перебільшення. — Ред.)ч де було 80 вбитих і коло 200 ранених.
У Галичині поляки хотять робити якісь розрухи. Наш Легіон пішов на Україну, а дві сотні з кулеметами — до Львова на здержання розрух. Трафлялось, що польські леґіоністи загрожували в українських школах, щоб не учити, а тримати жалобу з ними.
19 лютого курінь новобранців з Києвців (мова про село Київці. — Ред.) і Черниці переходить до Вишколу. Одна сотня до Надітич, а три сотні до Рудник з отаманом Коссаком. Того ж дня я відійшов з вартовим відділом до Рудник і добре зробив, бо пізнійше мусів би відійти до Вериня.
Є чутка, що всі стрільці підуть на Україну. В Рудниках зістаєм приділених з вартового відділу до 43-ї сотні.
23 лютого завірюха зі снігом. Мала суперечка з хорунжим [Євгеном] Ясеницьким, однак я на тім добре вийшов, бо тримався служби. 23 лютого — сильна сніжниця і наради в Коші про відхід стрільців на Україну.
1 березня відходить музика 1-го полку У.С.С. на Україну, а відділи виздоровців і переходовий — до Рудник. 4 березня надворі дуже гарно, тепло і сухо, як в літі.
8 березня у приказі — похвала для У.С.С. від Української Центральної Ради.
13 березня зачинає падати сніг, але без морозу. 16 березня дістаю відпустку з Вишколу 2-го куреня на 14 днів т. є. 10 плюс три [дні дороги]. Надворі тепло. О 8 год. [виїхав] з Пісочної до Львова, звідти об 11.55 вночі через Ходорів до Коломиї. Із браку місця їхав до Бурштина на сходах, а так заліз до ґаночка. З Коломиї по більшій части іду пішки, і то тяжко, бо сонце гріє і багато побору. Вдома все благополучно. "Наші сусіди" (тобто поляки. — Ред.) троха загонорні, але то байка, перейде.
20 березня упав сніг з вечора на 30 мм і [вдарили] морози.
25 березня у Львові відбулись українські збори з цілої Галичини. Обговорено справу організації галицько-українського населення, щоб було напоготові, якби що до чого. Легіон доходить до Одеси. Понеже на моє прохання о продовженні відпустки не приходить відповідь, то 10 квітня сідаю у Вижниці на потяг і від'їжджаю рано о 7 годині. Погода [гарна] цілий час.
Дорогою їхалось дуже зле. Зі Стрия 11 квітня виїхав зрана до Пісочної, малий дощ падає. За спізнення відпустки дістав при сотеннім звіті 5 днів таборового арешту, і тим часом відкинено прохання. Перша моя кара по життю. Але й не було за що, бо спізнився тому, що чекав на відповідь на прохання.
15 квітня [за те], що посували годинник на одну годину наперед, то нас кількох засудили на 8 днів стрілецької тюрми. А то тому, що багато прискаржили нас підпанки, однак сиділи лише два з половиною дня, бо товариство не дало більше сидіти.
14 квітня підхорунжий Коник Лев і Гриневич завзялися на наш вартовий відділ і силою остригли цілком. Не помогли навіть просьби наші, що тілько [того] нашого за 4 роки війни, що хоч довший волос носити. Але що з маркирантами робити? Чи вони що розуміють по-товариськи? Може, колись нагадаєсь.
18 квітня малим карні вправи, на котрих згаданий Коник хотів нам збиткувати і дати т. зв. ніколи. Та зачав нами крутити занадто. Ми не хотіли робити вправи. Він тоді дав нам кайдани, давно вже заборонені, а потім відставити до тюрми.
Четар [Дмитро] Кренжалівський, котрий недавно прийшов із 19-го [львівського] полку, що не розумів ані стрілецькості, ані старих стрільців шанувати, назвав нас перед сотнею новобранців бакарами, худобою і т. ин. Така-то нам заплата від чужого дрантя за 4 роки служби при У.С.С. Перед вечором хорунжий Ясеницький і підхорунжий Мандзій випустили нас за умови, що будемо все добре робити. Зі своєї сторони ми домагались, щоб такі, як підхорунжий Коник, до нас не мішались. І на тим сталось.
Для одної партії вартового відділу дали карні вправи, бо не хотіли дати обстригатись. А стригли через то, що на вправах до вартового відділу прийшов підхорунжий Коник і без жадної причини казав за кару бігцем бігти. Розумієсь, що ми того не зробили, бо мали свого команданта.
21 квітня відбувся концерт на честь Тараса Шевченка на площі вправ 43-ї сотні. Присутні були українські полки, отаман [Гриць] Коссак, 2-й курінь й инші. Свято і промови зробили своє враження на населення. Багато причинилось до просвічений. Всі дуже собі хвалили. В Пісочній також було свято і посвячення могили.
20 квітня у приказі — привітання для стрілецтва від стрілецько-козацької дивізії, котра стоїть кошем в Усть-Лузі коло Володимира-Волинського.
23 квітня дістаю відпустку до весняних робіт до 19 травня с. р. В дорозі зі Львова їхав знову на сходах, бо не було місця. У Львові взяв шапку австрійський фельдфебель від мене через те, що [я] їхав на сходах. Якби не був потяг у русі, то був бим його провчив, але не було як зіскочити. Таке-то в Австрії чесне військо.
Дома дуже гарно. Тепло і сади розвиті. На Великдень два дні ішов дощ, а третьої днини випогодилося. 7 травня відбулося весілля у сусіди Джуранюка. Через свята не ходив ніде. Бо як ходити, як нема з ким? Щоби хоч який товариш, а то кожному лиш пусто в голові. Музики, дівчата і т. и. А щоби подумав, пощо він жиє на світі, що до нього належить, то того він не знає і не хоче знати. У наших декотрих людей (до яких і мій Роман належить) лише той має вартість, котрий всюди ходить, по шинках збитки робить і т. ин. То у них є чоловік, бо він голосний всюди і його всі знають. А котрий сидить дома і читає книжку до того всього немає охоти, а й хоче відпочити, то такий у них має дитинячий розум. Що робити? Мало хто може піднестись до вищої думки. Йому лйше в голові теперішнє життя, щоб добре нажився. А не дивиться, що подібний до того звіра, що не може здержатись від деяких дурниць. Довго ще треба буде чекати, щоб нарід піднісся до вищої ідеї, щоб був не таким рабом природи. Котрий моєї думки не зрозуміє, то ще готов назвати мене диваком якимсь…
Але то я знова відбіг задалеко і забув, що то лише записник, а не щось таке…
Як виджу, тут, у Косові, наш нарід залінивий. Щоби брався до якого життя, а то лише сидить і чекає на готове. Тим часом "наші сусіди", хоч їх є менше, то-більше роблять. То якесь представлення, тоосотіли сполонізувати все. До того ще зачинають від малих дітей. І хотять, щоби Українці жили з ними у згоді, як вони вже такій малій дитині зачинають вщіплювати ненависть до всього, що українське.
Не учать що належить, щоб якийсь розум мали, але відразу — ненависть. І то директори народньої школи — такий Гуравский і така Пукановова. Дивлються пани, щоб їм добре було, а між нарід кинути ворожнечу і незгоду. А за що?
Як не раз згадаю, як то приємно було, як прийшов я до свого вуйка і там зі мною гарно обходились і говорили. А тепер, відколи Пукановова зачала туманити дітей і старих, то, котре старше, бокує від мене, бо то "rusin". Хоч ще в очі совітить (?). Але чоловік не сліпий, видить, що ся робить.
Хоч я в ласку не стою і мені з того нічого не прийде. Але все-таки неприємно. Бо одно із другим не знає нічого, лиш то, що наговорили другі, й воно ще дуетьси. 1 то за те, що старався завше робити якнайлучше і найвірнійшеЛ тепер хотів би, щоб тої зависти не було і жилим у згоді. То все сугестія робить. Але прийде час, коли нагадаємся самі.
29 квітня арештували союзники-німці Українську Центральну Раду і міністрів, а на місце віибрали собі гетьмана москаля Скоропадського (ці твердження не відповідають дійсності. — Ред.). Також стрілецьку залоіу Києва примусили роззброїти за то, що не хотіла піддатись гетьманови. Але, на мою думку, він панувати довго не буде.
8 травня прийшов на відпустку вуйко Ігнат, котрий був у полоні в Києві від 28 червня 1916 року. Як він прийшові зі мною побачився, то дуже холодно привітався, цілком не так, як я того сподівався по тім, як до мене писав і як перед війною поводився. У першій же бесіді заявив, що доки оден Поляк живе, доти Галичину не дадуть нікому! Побачимо.
Від 9 травня зачинає падати дощ і постуденіло троха.
Від 14 травня 1918 р. зачинається [гарна] погода.
23 травня 1918 р. від’їжджаю через Вижницю — Львів до Вишколу У.С.С.
Дорогою іхалось незле. Зі мною їхали Роман і вуйко Ігнат до Львова. У Вишколі приділено мене до 43-ї сотні новобранців. Товаришів із вартового відділу не застав усіх, лише двох, бо прочих відіслано до будівничої сотні сотника [Івана] Цяпки. Волів би і я піти до будівничої сотні, бо там більше старих стрільців, а тут мордуйся з новобранцями й на вправах… Але якось то піде, маю надію. Є чутка, що 1 червня підем на Україну.
25 травня пішов гарний дощ, якого всі очікували віддовшого часу, бо була велика посуха. 26 травня — сильний вітер з дощем і мороз.
23 травня 43-та сотня іде до стрільниці, а з полудня — перегляд цілого полку. 28 травня вписався до сотенної санітарної стежі і ходжу щодня з полудня на виклад до курінного лікаря хорунжого [Мирона] Нижанківського по цілих днях приготування до відходу. Надворі гарно. Крім цього санітарного курсу, хотять, щоб ми, "старі" [вояки], ходили ще на вправи. Але то забагато — "два гриби в борщ". Вони хотіли (такі, як підхорунжий Лев Коник і ин.) пімститись на нас кількох "старих", що лишились від вартового відділу за "блаженної пам'яті вартового відділу", котрий правдою а Богом домагався тільки свойого права, яке було у нас з pp. 1914–1915 і ще в 1916 роках.
З цього дня, т. є. 28 травня, ставав я до сотенного звіту о виплату харчового за час відпустки. Та не дали, бо кажуть, що я спізнився на два дні. Але не в тім річ, що я спізнивсь, бо инчі і по два тижні спізнюються, а гроші дістають, але в тім, що справники і т. и. люблять хабарі брати. А я що сам не терплю ніяких хабарів брати, то ж і нікому не даю, бо чесний чоловік повинен тим гидитись.
Ще я просив, щоб мене приставили до курінного звіту в тій справі, але хорунжий [Степан] Навроцький (заступник сотника) не то щоби після військового права вволив мою волю, але ще засудив мене на 10 днів строгої тюрми і заборонив за той час ставати до звіту. То й таке — "за моє жито ще мене бито".
29 травня увільнив мене з тюрми сам-таки хорунжий і приобіцяв мені виплату належности, бо, певно, сам признав невластивість свойого засуду. Із браку часу по причині підготування до відходу нема як доходити свого права.
З 1 на 2 червня устроїли собі наші старшини гульню, таку, що тяглась до вечора другого червня. Розумієсь, що на то пішов не один наш побір. Мабуть, і мої 130 корон пішло "пану хорунжому на карти". А я на то так числив дуже, що навіть із дому не брав нічо грошей, щоб більше батькові лишити на домашні потреби. А що кожний зі старшин поприводив собі ріжних кревних та "посвоячених" та чорт зна кого.
2 червня уладили "пани" новобранцям щось таке наче "фестин", щоб відвернути увагу від себе. То так якби давали дитині за сотик обварінок, щоб не домагалась чого більшого і не перешкоджала родичам у їхній забаві.
3 червня — вітер зимний із дощем. Із причини морозів у половині мая обмерзли по городах бульба, фасоль і кукурудза. 5 червня випогодилось. Цього дня сказав мені хорунжий Навроцький, що мої гроші пішли на бібліотеку. Але як я сказав, що на бібліотеку дам книжки, лиш най мені гроші вернуть, бо зараз конче треба, тоді сказав, що ті гроші пішли на масло, яйця і т. и. до офіцерської кухні. То й таке!
7 червня збираємось до відходу. Ціле село вилягло на майдан. Жінки і дівчата почали обдаровувати стрільців чим хата багата. Хто масла, хто молока, одні хліба, другі борошна і т. и., а всім сльози на очах, а із жалю не можуть говорити. Так триває від 5.30 рано до 10 години перед полуднем.
О 10 год. збірка. Отаман куреню др. М. Волошин виголошує пращальну промову до всіх. По промові всі люди ударили у плач, як у дзвін, а нам: "Курінь, чвірками вправо вбік! На першу сотню лучити! Курінь, ходом руш!"
І земля застогнала під виступом кількох соток людей. Тоді ціле село загуло, мов тисячі уликів: "А не забудьте написати… Подай скоро адресу… Постарайся якнайскоріше прийти на відпустку… А не вспоминайте лихом…" І почалося відпроваджування. Одні пращаються устисненням руки, другі прямо-таки цілуються, одні плачуть, інші сміються, і так аж поза село. Люди почали прилишуватись, вертатись, бо була гарна, а тим самим дорога робітня днина. Зараз 3-тя сотня затянула пісню "Зажурились Галичанки через тую зміну, що відходять січовики та й на Україну", яку вивчив (тобто навчив. — Ред.) четар (командант 45-ї сотні Роман Купчинський), а прочі сотні зачали помагати. Так ми прибули до Вериня. Тут відбулось пращальне богослужения під голим небом для живучих, а поминальне за погибшими У.С.С. на українській землі. Священик цілого Вишколу У.С.С. [Анатоль] Базилевич мав промову, яку закінчив словами: "Дорогі товариші! Ідете на Україну. Хоч вона рідна і дорога нам, одначе заллята вона зараз явними і скритими ворогами. Тож молю вас, благаю — будьте для своїх чистими і лагідними, як голуб, але супроти ворога — чуйними, як вуж, проворними, як лис, а відважними і шляхетними, як лев!" По цім хор відспівав, а орхестра відіграла "Вже воскресла Україна", підчас чого цілий Вишкіл віддав честь прапорові У.С.С.
О 5 год. вечора, по виголошенню промови отаманом Коссаком, відходимо на двірець до Миколаєва. Під час походу орхестра наша грала вже пісню "Зажурились Галичанки", яку вже вивчили за нинішній день.
На двірці — віддання честі полковнику Розермайєрові і від'їзд о 8 годині.
8 червня снідання в Калуші, обід у Станіславові. У Коломиї привітали нас місцеві Українці й декого обдарували чим могли. Було б то не так, якби були вони скорше довідались, але то сталося вже тоді, як вже в'їхалисьмо на двірець. На їхнє привітання відповів отаман Коссак і священик. Їхній хор відспівав "Многая літа" і т. и., а після наш хор співав аж до від'їзду.
Вечеря в Неполоківцях. 9 червня снідаємо в Новоселиці, тут уже легше дістати і дешевше хліба, сала, пива і т. и. В цей час пізнати, що ми вже в иншій місцевості. Населення говорить вже й по-румунськи, церкви інакші, горбів не видно, лиш поля, на їх вітряки. О 10 год. вечора від'їздимо. 10 червня снідання у Помянковці (йдеться про залізничну станцію Романківці. — Ред.). Уже пізнати, що тут більше є землі, яку нас, бо села дуже рідко… Видно, що тут люди занімаються випасом овець, бо згуста стрічаємо цілі отари на полях. Поїзд їде дуже скоро. На двірці в Сикурені (мова про станцію Сокиряни. — Ред.) бачу Мадяра розбитого. Ліва рука відтята, голова розкроєна надвоє, мабуть, хотів сісти, як поїзд був у руху, випав і його троха поперло, або ліз попід нього.
Наші новобранці, що не були ще в боях і такого не здибали, дістали трохи пуду. Але нічого. Призвичаються до всього.
Обідаємо в Окниці і вечеряємо. Тут перший раз учулисьмо від місцевих Українців, як називали нас "австрійськими козаками". Але й було пізнати по чім. На машині нашого поїзду — три синьо-жовті прапори, на прочих возах по одному, усі вози умаяні зеленим галуззям, на отаманському возі — головний прапор, а на кождих — у дверях, стінах возових повиписувані великими буквами уривки з "Кобзаря" і инші відповідні вірші. Тож хто-небудь із чужих як побачив наш поїзд, відразу пізнавав, що це не звичайне австрійське військо, але щось цікавіше. У самій Окниці не був, але казали, що гарне місточко. Всюди видно достаток. Пуд (16 кг) муки пшеничної 13 карбованців, кукурудзяної 12 крб. Ї т. и. Але такі дрібнички як чорнило (шворц), гребінці і т. и., то дорожче, як у Галичині. Коло півночі від'їздимо. € чутки, що по Україні розрухи.
11 червня снідаємо в Більцях. Почавши від села Александрини, села стрічаються все густіше. Хати просторі, високі, вікна великі, але дахи криті трощею. Праворуч желізного шляху, коло міста Флоешті (можливо, що і село тої назви), впадає в очі множество колодязів попри дорогу, сказати б, таки на дорозі, бо при дорозі є ряд хат, а за їми ставок чи навіть потік. Колодязі криті переважно величезною камінною плитою, в якій є продовбана діра завбільшки з відро, одна від другої (на віддалі) 20–30 кроків, так що на просторі того села буде яких 60–70 колодязів. Можливо, що цим шляхом проїздили давно чумаки. Розпитати не було як, бо, почавши від Тирнова, крутиться на двірцях багато румунських жовнірів, а нам заказано без приказу висідати, щоб не було якої халепи, бо Румуни не зовсім увічливо дивляться на нас по причині подібності! нашої до австрійського війська.
Навіть по полях згуста колодязі. Лісів майже нема. Урядники переважно московські. А де-не-де можна стрінути і московського офіцера з погонами. Ближче до границі бессарабсько-української не видно по селах ні одної деревини. Що ще цікаве тут є — то то, що свиней білих дуже рідко стрічається — переважно чорні й червоні. Тут-таки хапаємо скоро обід і з їдунками — до возів, бо Румунів переважна більшість. Але яке то дрантяве! У нас Гуцули багато краще убрані, як це "румунське королівське військо".
Вечором переїздимо Дністер. Чим ближче до Дністра, провадить желізницю між досить високими скалами з білого пісковика. Береги Дністра також високі. На Дністрі бачу пароходи. А що це я на своїм життю стрічаю першу таку більшу ріку з пароходамитож і не дивно, що воно зробило на мене велике і приємне вражіння. А ще якраз був захід сонця, то був би стояв цілу ніч і глядів на воду, як там парохід білий, наче величезний лебідь, пливе поважно і величаво. І як він пливе помало, здається тобі, що він сам собі приглядається у воді й любується своєю красотою. А послідні лучі заходячого сонця добавляють ще більше принадну і чаруючу картину. На жаль, я не є поетом, тому і не можу краще то з'ясувати. До того ми скоро його переїхали і опинились на двірці Рибниці, де і вечеряємо.
І тут під враженням лише що проминувшого образу нагадую слова учителів своїх п. п. Устияновича і Герціґа, які не раз казали мені, щоб я ішов дальше до шкіл. Особливо одно стоїть мені в пам'яті… Був я тоді в 4-му клясі. Підчас перерви бавимося, а одеп товариш хотів мене поцілити качаном, але що я сховався під лавку, то качан поцілив у вікно і збив шибу. Зараз задзвонили, все притихло і пан Іерціг уходить на годину німецької. Зараз нас двох прискаржили, а учитель кличе мене до канцелярії, а того ні. Я думаю собі: зараз буде шкіра у роботі, бо, мабуть, все скропиться на мені. Але яке було моє здивування, як учитель прикликав мене ближче до себе і так сказав: "Ти, Горбовий, маєш добру голову. Хоч не дуже добре учишся, а до науки маєш добру голову. Лиш тобі треба інших домашніх обставин, а тоді і наука пішла би лучше. Проси батька сам, а ні, то пришли його до школи і ми тут йому наговоримо". По тім пішов у клясу некараний. На другий день батько прийшов, але що з того?! Хоч і цей Герціг уговорював, щоб відіслати мене дальше до шкіл, хоч і п. Устиянович обіцював, що мені буде найменше коштувати або й нічого, то всьо задарма. Батько ні та й ні, й тільки всього. Опісля ще й раз і не два говорив мені про це п. Устиянович, та що з того, я сам не міг порадити. Правда, не мав і я дальше охоту до шкіл, бо не розумів ваги науки, але й небагато треба було мені заохотити, а був би пішов бодай зразу, тому що змалку люблю все, щоб чогось нового було, якась інша розривка і т. и. А за цю війну то найбільше переконався, що то значить наука. І не раз будиться в серці жаль на батька, чому він не старався лучче виховувати хоч бодай мене і посилати дальше до школи. Немає що відпиратись, що не знав як або не мав звідки, богі. Устиянович то всьо брав на себе. Але мусить бути так, як є. Одначе постановив собі образовуватись самому, хоч бодай із книжок, аби чомусь навчитись. Але буде вже й цього всього.
Рибниця місточко не знаю як завелике, бо поночі добре не сходив, щоб не заблукати, але досить гарне. А що вже люди привітні! І знати зразу, що то Україна люба. Недаром кажуть: де добре, добре, а на Україні найлучше. Околиці також дуже гарні всюди. Від Дністра вже є австрійське військо.
12 червня. Надранком виїздимо. Снідаємо на двірці Слободзея, або Слобідка. Тут бачу перший раз, як їде український поспішний поїзд. Як він скоро їде, то здається, що зроблений з одного кусника. Найлучше по цім можна собі уявити, що на Україні поїзди тягарові далеко скоріше їдуть, як австрійські поспішні.
Обід і вечеря у Бірзулі. Тут також чуємо назву нашу, себто "австрійських козаків": Місточко недуже велике. Церква зараз колодвірця. Видно вже українську міліцію з синьо-жовтими опасками на рукавах. Якраз цього дня — свято…
В'їхавши на двірець, вдарила наша орхестра "Вже воскресла Україна". І заки поїзд став, вже було майже всьо місто коло нас. Ми бачили, що населення мало що нас відрізняє від австрійського війська, тому кожний з нас прийняв собі синьо-жовту стяжку, мало не на півшапки з лівого боку. І тим уже здалеку давали себе пізнати.
Майже на кожнім двірці, де лише була змога поговорити з населенням, старалимся познакомитись із населенням, пояснити свою ціль і збудити національного духа. Тут відбулось це трохи на більшу шкалю. Наколи населення вийшло з вечірні і прийшло знову до нас на двірець, курінний отаман др. М. Волошин зібрав коло себе співаків у садку і зачав злегка розспівуватись. У сей час всьо рухнуло до садка і обступило нас кругом.
Зачинало вечоріти. Зараз по першій пісні пізнавалим, як це їм [населенню] подобалося. Потім, по другій, третій пісні, браво і похвали не уставали. Але як зачалась пісня "Ой закувала та сива зозуля", яка тут дуже є знана, а сам курінний, звісний диригент, як затягнув сольо "Ой повій, повій, як буйний синьоокий вітре", то стало так тихо, як у раю. Кожний перемінився у слух. І здавалось, що сам чуєш прискорене биття сердець, тих рідних тобі сердець, таких жадних свойого рідного слова, своєї пісні, яка їм була заборонена від віків. І варто було бачити, як кожний з їх старався не пропустити ні одного слова, ні одного звука, старався слухати вухами, очима, устами і цілим своїм єством. І хотівбись був поділитись з їми усім, чим лише мож було, працювати для їх з усих сил, щоби хоч почасти задоволити їхні вимоги, а тим самим покласти хоч одну цеголку в народній будівлі. Та що ж, наразі треба міцний пліт покласти, а опісля хату прикрашувати й добудовувати.
Як пісня скінчилась, якийсь час царила загальна тишина, але як прогомоніли послідні звуки, оплескам і цілуванням не було кінця. Кожний хотів був хоть чим-небудь віддячитись нам за це. Але найкраще за всі рухи і слова говорили очі. В очах відбивалася вся їхня дяка, бо правдою а Богом, то найбільше причарував всіх сольовий, повний життя голос диригента [Михайла] Волошина, а теплий та зоряний літній вечір доповнив всього.
По цій пісні прилучилися ще деякі співаки з горожан міста, і пісні лились мало не цілу ніч. Та вічно цього не могло бути. Загудів гудок з машини, сповіщаючи про скорий від'їзд. Почалося пращання, і не то щоб рідко хто мав сльози в очах, але рідко було таких, щоб не мали їх. З яким жалем то населення нас пращало… І на що вороги зуживали цілі віки, щоб розділити рідні серця від себе, то рідна пісня встигла зробити в одній хвилі. І це повинні затямити собі всі гнобителі, що заки "наша пісня, наша слава не вмре, не загине", доти ніяка сила нічого нам не вдіє.
Досвітку 13 червня виїздимо. На цій лінії наш поїзд показав, як їде. У заднім возі ніхто не міг удержатись — так їх носило. Женемо безперестанку до Голти, де снідаємо. Чим дальше, тим збіжжя все краще. Не таке, яку Бессарабії. Мабуть, там була посуха більша. По полях стрічаємо вже могили. І коли дивишся на ці могили, думка твоя мимоволі відбігає у давню минувщину, коли на цих степах з могилами писалась наша кривава історія, повна слави і козацьких подвигів над клятими ворогами, але і повна всяких жорстокостей, грабежів, руїн і розбоїв над нашим народом. Із жалем згадаєш, чому то мене тоді не було між тими славними борцями, щоб хоч дрібку причинитись до тої рідної будови або хоч частину перебрати тих терпінь на себе.
Правда, і ми зараз воюємо, а навіть ідемо на свою рідну Україну. Але порівняти нашу ціль, таку ще невиразну, заплутану, з ціллю наших славних предків! Вони були тоді вільні, самостійні, а ми? От кидають нас то сюди, то туди, де їм самим подобається. Ледве що видерлимся сюди. Але надії не треба тратити, бо історія кругом обертається, тож черга прийде й до нас, а тоді "душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду".
Обідаєм на Ново-Україні (в Новоукраїнці. — Ред.). Села також рідко сюди. По полях ввдко згуста курені, де люди перебувають під час робіт через тиждень. Тут не так, як у нас, що води нап'єшся де-небудь (будь-де. — Ред.). Тут воду возять за собою цілими бочками.
Туманила нас Австрія, що тут дичина, некультурність, безпорядки і т. и., але йти би їй сюди учитись порядків і иншого. Поглянути лише на такий двірець. Які там вигоди! На найменшім перестанку — у казанах "кип'яток" і холодна вода. Буфети обильні, мож дістати чого душа забажає. На двірцях взірцевий порядок, чистенько, приємно, садки гарні, що можу літі віддохнути здорово. У садках лавки, гойдалки задля розривки і багато иншого. Вози желізничі вигідні, просторі. В Австрії 1 — ша кляса така, як тут 3-тя, або й чи не гірша. До того є ще тут 4-та кляса — з вікнами, лавками й ліжками, що не треба мордуватись по таких австрійських, що в їх худобу перевозять.
До Єлисавета приїздимо на 5 год. вечора. На відголос нашої орхестри злетілося мало що не ціле місто. В одній хвилі двірець наповнився як військовими, так і цивільними. При такім натовпі цікавих стрілець відчуває без приказу, що треба якнайкраще запрезентуватись. Тому всі в одній хвилі повискакували з возів, стали в лаву і чекають приказу. Зараз орхестра виходить наперед і отаман Коссак командує: "Позір! Чвірками вправо вбік! За мною полк ходом руш!" І цілий полк, колихаючись, прямує в місто, вибиваючи ногами такт стрілецького маршу, який міські мури одночасно стараються повторити. Йдемо на Миколаївку до гімназії кватирувати. Дорогою встрічаємо всюди кінних цивільних, які женуть в однім напрямі. Мається вражіння, що тут є якась організація цивільна, а ці кінні стараються донести скоро, що такий-то а такий свіжий відділ прибув.
По дорозі приглядаюсь місту. Вулиці широкі, засаджені по обох сторонах акаціями так, що хідники виглядають наче алеї. Місто буде менше-більше таке, як наш Перемишль. Вивіски переважно московські. Лиш де є станиця Державної варти, там є тризуб і синьо-жовта вивіска. І ще по деяких склепах є українські [вивіски]. По передмістях вулицями такий порох (де нема бурковання), що колеса возів потопають, а людям сягає вище колін. Як всюди, так і тут майже всі прохожі лускають "сімячко", себто насіння із соняшників.
У гімназії розставляємо на брамах огорожі варту, щоб стрільці не виходили на місто. У місті стаціонувала чесько-мадярська дивізія кінноти архикнязя Вільгельма [Вишиваного] і дещо гетьманців. Кругом нашої огорожі завели міські паночки облогу, щоб, як кажуть, поглянути на "австрійських козаків". Атакі-то цікаві й рухливі, що, заки смерклось, мало який стрілець лишивсь без знайомства.
Що мені сподобалось тут, що всі жінки носять серпанки (шалики), не лише tyT, а і по инших містах. А у нас де яке дрантя, а вбирає вже капелюх і ходить як яке опудало на горобці, не дивлячись на то, що вдома немає часом зайвого куска хліба.
З дивізії прийшов приказ, щоб стрільці не виходили на місто по одному, бо цивільні б'ють. А вночі держати поготівля.
І справді, наколи стемніло, отворився вогонь скорострілів, крісів і ручних гранатів, наче на якій позиції. Нам це байдуже, бо знаємо, що як з населенням обходитись людяно, то воно само не зачепить, але Мадяри ходять "со страхом Божим". І не дивниця. Вони звикли в Галичині на грабунки, бійки і т. и., бо там уходило їм безкарно. Але тут инші люди. Кажуть, що в однім сслі Єлисаветського повіту населення вирізало до 50 Мадяр, а у другім — штаб австрійський, зложений з 4-х генералів, 6-ти полковників і кількох менших старшин, за те, що знущались над населенням. До того ще другого дня пішли депутації з цілого повіту до Начальної команди австрійської армії з жалобою на їх, а рівночасно заявили, що наколи б австрійське військо хотіло за погибших відомститись, тоді виступить цілий повіт. І на цім скінчилося.
Над ранком 14 червня, як я змінював варту, прийшла до нас одна жінка і сказала, щоб ми не боялись нічого, бо нам вони нічого не будуть робити, лише щоб ми над ними не знущались, так, як Мадяри. І пішла. День перейшов супокійно. Вночі — така сама стрілянина, а досвітком зносять лиш трупів.
15 червня призначили нам денно 20 крон на каву і консерву. Але наші старшини не хотять нам того виплачувати, а дають дальше той мізерний харч, що в Галичині. З такими дешевими провіантами, так як тут, то можна за 5 крон легко виживитись. Мабуть, тому нам і не дають, щоб більше їм осталось. По инших сотнях виплачують. Ми ходили зі скаргою до курінного Волошина — він приобіцяв, але отаман Коссак казав нам дати ще карні вправи за то, що домагаємось.
Неділя 16 червня. Як то гарно, як зрання по всіх церквах дзвонять! Місто прибирає веселий і святочний вид, і на кожнім пізнати задоволення. А у нас у Галичині дзвонів дасть Біг, і самий не знаєш, коли неділя або свято. У полудень — збірка з повним побором. Ідемо робити по місті "Promenademarsz". Це було б нічого, якби без набору. Але в таку спеку, що босою ногою не мож ступити на землю, так пече, ходити кілька годин без відпочинку в саме полуднє — лиш той собі це уявить, хто таке переживав. Проте ні один із нас не показав по собі, які муки переносить, а ще й співалим стрілецькі пісні, щоб чужі тим більше дивувались. Хоч це була забаганка отамана Коссака, то ми це жертвуємо… для України-мами!
17 червня був у наших кімнатах архикнязь Вільгельм. Хвалив стрільців за! порядок, тішився і т. и. Є чутка, що маємо іти До Бессарабії виганяти Румунів. Радуємося дуже, бо бачилим у румунських офіцерів гарні голубі плащі і високі чоботи. А якби ми прийшли, то скоро погубили б. А з такого одного можна б пошити штани, стрілецьку блюзу, ще кравці безпечуть (зекономлять. — Ред.) і на шапку. То ми б гарно убрались! Коли б скорше. То при тім відбили б ще й Бессарабію для України.
По днині вправляємося. Але гіркий наш світ, та й ті вправй у таку спеку, а деревини на полі ні одної, щоб віддохнути.
18 червня. Нічого замітного. По місті ходимо і по одному — на злісті Мадярам, котрі й гурмою бояться ходити. Добре казала та жінка, що нам нічого боятися. Видно, що тут населення добре організоване. Здалося б таке й у нас в Галичині.
19 червня. Перегляд цілого Вишколу ген. кінноти (чорт його знає, що за оден). По перегляді відходимо (цілий Вишкіл У.С.С.) до волости Грузької, 15 йерстов на північ від Єлисавету. Надворі спека така, що, здається, і у пеклі дужче не гріє, а води нема на лік нігде. Та, що ми собі взяли на дорогу у фляжки, то протягом кільких хвиль загрілась цілком. Здається, що якбисьмо надибали Дніпер, то випилибисьмо всю воду з нього.
23 березня 1920 р.