Стежучи за змістом друкованих досі матеріалів про У.С.С., помітив я, що багато в них не поміщено такого, що е мені відомим. Щоби воно не стратилося зовсім, рішив я поділитися із ширшим загалом усім тим, що, на мою думку, було б цікаве. Подаватиму вірно всі факти, які доводилось переживати нам, У.С.С-ам, за час чотириліття всесвітньої війни. Зачну, одначе, від заснування відділу У.С.С. в Косові. Бо треба знати, що Гуцульщина наша дала 60 % усього стрілецтва, і тому варто, щоб її згадати.
Десь чи не від 1912 року істнувала в Косові організація польських стрільців, т. зв. легіонерів, хотя й надто живої діяльности вона не проявляла. Особливо в початках. Але на нас, молодих хлопців, мала вона деякий посередній вплив, бо дразнила: "Чому то в нас щось подібного не може бути?" Правда, в часописах находилисьмо деколи згадки, що наш осередок (Львів) робить старання в тому напрямку. Але успіхів якось не було.
Зате деякі польські діячі старалися притягнути нас, українців, до своєї організації. Пригадую, як мені кілька разів говорив "гірезес" польської організації Васькєвскі Ст.: "Вступай до нас, до легіону, дістанеш даром "карабін" і "мундур", та ще й тисячу (!) корон дамо. Тільки щобись притягнув ще всіх хлопців, своїх товаришів до нас. Бо у вас хотя й були би стрільці, так нічого не дадуть вам даром".
Чи був би він дав тисячу корон, чи меньше, я тим не цікавився. Що однострій і кріс дали би, то певне. Але все одно я про ці намови мало кому і згадував. Зате, щоб і ми щось показали свого, самочинно збирались ми в неділі й свята, брали свої луки, "гармати" (робили з коротких рур) і йшли в ліс на вправи, головно стріляння. Впрочім, ми це робили залюбки з наймолодших літ. А тепер йшло тільки о те, що й "ми" маємо щось своє…
Аж літом 1914 року рознеслася радісна для нас вістка: "Засновують Стрілецтво!" І дійсно. З початком місяця червня засновано в Косові перший відділ стрілецтва під назвою "Кіш січових стрільців". Така назва була і на печатці (круглій), всередині котрої стояв козак із крісом.
Основателем Стрілецтва в Косові був п. Степан Григорців, котрого й вибрано кошовим. Писарем вибрано п. Мокловича. Інших членів першої Ради стрілецької не пригадую.
Зрозуміла річ, що хлопці радо, із запалом вступали у стрілецькі ряди. Насампочаток вписалося якої півсотні. Праця закипіла. Сходини, вправи — вільноруч і списами, впорядтощо. Саля Народного дому вічно гомоніла молодечими голосами стрілецтва. Площа Народного дому не тільки вдень, а і ніччю роїлася стрільцями, з котрих найстарші не мали вище 18 літ.
Душею нашого Товариства був сам кошовий п. Григорців. З організаційним хистом, він за короткий час вспів так з'єднати собі стрільців, що були б пішли за ним, як то кажуть, у вогонь. За два-три тижні виробив уже в нас доволі значну карність і обов'язковість. Це виявилось зразу-таки — в підготовці до столітних Шевченківських роковин. Старше громадянство упляновало гідно відсвяткувати цю славну Річницю. Толокою, добровільно висипано при гостинці, над рікою, біля т. зв. кутського мосту велику могилу, на котру ставилося пам'ятник з погруддям [Тараса] Шевченка (автор погруддя — Михайло Гаврилко з Полтавщини. — Ред.).
Праці було сила. І тут уперше виявилась стрілецька карність і почуття обов'язку. Коли тільки назначено збірку до Ґуткпраці, всі являлись як слід. Працювали совісно, залюбки. Пригадую, з яким-то вдоволенням, запалом тоді працювалося! Як уже треба було приспішити працю, робота йшла день удень. Селяне, інтелігенти, міщане, старі й діти, жінки й чоловіки, хлопці, дівчата, — всі без розбору завзято працювали.
Хто мав коня, возив глину, каміння, иньші у двійку носилками носили, а решта й так-таки голіруч — двигали, котили або городниками дернину копали, словом, кождий щиро старався по своїх силах причинитися як-небудь до здвигнення доказу пошани й слави свому Ґенієви.
Тут не було ніяких партійників, були самі Українці!
Могила росла-таки на очах.
Зближався день відслонення пам'ятника. Свято всеї Гуцульщини, а властиво всього Покуття.
У нас, стрільців, ще більш гарячково закипіла підготовча праця. Просто всіх опанувала гарячка. Не диво. Зі святочним днем для нас зближався день іспиту. Треба було виступити перед більшим загалом нашого громадянства, показати, що вміємо. Почалися вправи, вже й не тільки звичайні впорядові, але й боєві. Цим вправам тим більше можна було посвятити часу, бо не було иньших занять.
Але на два-три дні перед відкриттям пам'ятника на стрільців опять випала була праця: постарати зеленини, прибрати пагони біля могили й Народного дому, прикрасити самий Народний дім тощо. Навіть пліт біля Народного дому прикрашено густо зелениною. А на тім усім маяли густо-густо жовто-сині прапори.
Декорацію Народного дому виконали жінки, членки Товариства "Жіноча громада". Святочну академію з хоровими продукціями підготовив заслужений у Косівщині діяч учитель І. Устиянович.
День перед Святом, до вечора все було приготовано як слід. А перед вечором рушила чета стрільців на площу [Тараса] Шевченка, щоби сторожити біля могили. Щогодини мінялося по два стійкових аж до рана. Час до часу навіть дехто із старших громадян наглядав уночі, щоби впевнитись, що все є як слід.
Надійшов — з нетерпеливістю ожиданий — пам'ятний для Гуцульщини святочний день. Було це в неділю 19 липня. Вже з вечора попереднього дня, ніччю і досвітком у неділю напливали маси нашого громадянства з усього Покуття. Хто зблизька — пішком, подальші — возами або й верхом на конях, і то всі — старі й молоді, чоловіки, жінки й діти, як на празник.
День випав напрочуд погідний.
А ранним ранком стали приходити "Січи". Чети за четами, сотні за сотнями, бадьоро, карними рядами, вступали у столичний город Гуцульщини. Тільки задзвенить сурма — глянь, а то йде "Січ" з Яворова! А за хвилю вже із Соколівки! А там із Жаб'я, Бабина, Ясенова, Красноїлі, з цілої Гуцульщини.
Леґіні як дуби, йдуть твердим кроком, з лискучими бартками в руках, ленти через плечі, лиця сіяючі… А за ними й дівочі чети — як маків цвіт. Не знати, на що перше глядіти. Та ще не налюбувався доволі цею картиною, як із противної сторони чути звуки начеб військової орхестри…
Це Снятинщина присилає своїх дочок і синів, котрі приходять на чолі із січовою орхестрою з Карлова. Ще добре не розглянув цих, як новий мотив вливається із третьої сторони. Це "Січи" Коломийщини й Печеніжинщини. Теж вистроені, теж з орхестрою на чолі. А майже рівночасно і з четвертої сторони, з Кут, надходять нові лави. Тут уже, крім "Січей", приходить і чета стрільців із Кут.
Площа біля могили виповнена вщерть! Нема де голку впустити… Картина, від якої годі відірвати очі, котра остане повік у пам'яти. А поміж тою масою народу звиваються стрільці-впорядчики. Зі своїм метким кошовим ладять похід.
Напереді орхестра робітничого товариства "Воля" з Косова, за нею — Святочний комітет, а дальше у чвірках — "Січі", стрільці, а навіть "Соколи". Все напереміну — дівчата й хлопці. Поміж рядами, в повних відступах, ще дві орхестри. Настрій не до описання! Назвати його святочним, торжественним замало.
Саме в полуднє загреміла музика, вдарили барабани, залунали слова команди, застогнала земля і величезний вуж походу двигнувся з місця. Йшли через Смодне, Москалівку, Монастирське, через Косів-місто, назад на площу Шевченка. Чоло походу вже далеко було відійшло, а кінець ще формувався на площі. Навіть старші громадяни — жінки й чоловіки — йшли карними рядами. Ті, що з годинником у руці провірювали час походу, твердили, що він переходив через півтори години. Щось подібного Гуцульщина ще не бачила. І, мабуть, ще не скоро побачить…
Цілою дорогою грали орхестри та співали хори — напереміну.
Десь о годині 2 по полудню похід вернув на місце, під могилу, де зараз почалося Свято відслонення. Виступив ряд промовців: [Іван] Устиянович, д-р [Петро] Рондяк, д-р [Кирило] Трильовський.
Під час промови учитель Устиянович відкрив заслону, а многотисячна маса привитала свого Генія грімкими оплесками з окликами "Слава!". Рівночасно орхестри заграли національний гимн "Ще не вмерла Україна".
Відтак слідували співи, привіти численні і т. п., після чого розв'язано похід. Від години 4-ї по полудні на площі Народного дому — фестини, підчас яких програли всі орхестри. Деякі "Січі" виступили із вправами, але не всі, бо не ставало дня.
Навіть стрільці не виступали із жодною пописовою точкою, бо і не було місця у програмі, й не мали часу, бо дальше повнили обов'язки впорядчиків.
Від години 8 вечором у салі Народного дому — святочний концерт із багатою програмою під орудою вчителя Устияновича. Не треба й згадувати, що саля не могла всіх помістити. Прямо душилися. Попід вікна знадвору й на цілій площі кругом салі стояло ще повнісінько публики, котра хотіла — бодай крізь відчинені вікна — почути концерт, який перейшов з великим успіхом, бо був совісно підготовлений.
Це свято стало переломовою точкою для Гуцульщини, а то й Покуття цілого. Правда, й досі йшла в нас доволі жива культурно-освітня праця. Та тепер, після цього свята, ще дужче всьо ожило, якесь завзяття, бадьорість, самопевненість, віра у власні сили захопили всіх. Намічувалися нові пляни громадянської праці.
Але нараз це сонце, котре осінило, оживило всіх на святі, стало закриватися темними, страшними хмарами… Чим день все більш почали ширитися чутки про недалеку мобілізацію, війну. Аж одного дня ці поголоски стали певністю. Проголошено мобілізацію! Світ, люде як не ті стали. Вправді, кождий твердив, що війна довше трьох місяців не потягне. Але все ж таки й це не було приємним для старшого громадянства.
Зате нам, стрільцям, була це "вода на наш млин"… Кождий радувався, начеб його посадили на чотири коні… Не бралася вже ні праця, ніщо взагалі, а тільки ждалося на речинець відходу. А поки що гарячково сталисьмо вправлялись.
Між тим і нам прийшлося пережити прикрі хвилини. Мобілізація забирала нам нашого улюбленого кошового Григорціва. Мусів нас покидати.
Треба було перебрати стрілецьку Раду. Здається, чи не на 2 серпня скликано збори й на них вибрано нову Раду, а то: Володимир Ковальчук — кошовий, Михайло Горбовий — осавул, І. Білецький — обозний, Д. Юсипчук — писар, і решта члени Ради — Евген Лукашевський, Ю. Тим'як і др. Як інструкторів вибрано чи назначено Михайла Гавриша і Михайла Романова, котрі мали ступень автрійських десятників.
Крім це! Ради, розпочала працю т. зв. Повітова рада, чи Боєва управа, з учителем І. Устияновичем як головою. Вона занялася організацією стрілецтва по всьому повіті.
З державною австрійською мобілізацією стала переводитися і наша, національна, мобілізація. Їжджено по селах, засновувано стрілецькі відділи, вишколювано. Багато облекшило працю істновання "Січей", які майже перетворювано на стрільців.
Одностроїв не було. Тільки виддруковалисьмо собі відзнаки, а то: на жовтій стяжці розміром 2x14 цм вибито синьою краскою "Січові Стрільці в Косові". Носилося її на лівій груді (відзнаки були вже до Свята Шевченка).
Тепер розпочався правильний вишкіл. Із солеварні дано нам старі рушниці, котрими ми незвичайно пишалися. Це ж неабияка честь…
Вправи відбувалися на площі Народного дому, біля пам'ятника Шевченку і на Міській горі. Вправи перед Святом Шевченка можна назвати забавкою проти теперішніх. Вправлялисьмо головно боєві вправи: розстрільна, підходження, наступи, розвідка, Морзе. Оба інструктори добре сповняли свої обов'язки. Особливо інструктор Гавриш віддався щиро цій праці. Команда була оден день по-українськи, другий — по-німецьки.
На вправи йшлося досвітком, о годині 3-й, або вечором від 6-ї години. Бувало, люде тілько протирають очі від сну, а ми вже вертаємо бадьорі, зі співом на устах, із вправ. Крім денних, вправлялисьмо і нічні вправи, котрі ще більше манили хлопців, чим денні.
Тепер уже і старше громадянство стало поважніше ставитись до стрільців. Переконалося помалу, що стрілецтво набирає поважнішого значення, що може відіграти чималу ролю у грядучих подіях. Ще більше піднісся авторитет стрільців після одної події. Було це в суботу, чи не 8 серпня. Зрана мали ми назначені вправи у стрілянню. Стріляли з "Фльоберта" у кругольки Народного дому. Стрільцям, котрі найкраще цілили, давали жінки-членки "Жіночої громади" нагороди або в набоях, або грошах на набої, щоби ще краще вишколювались.
По полудні того дня відбувались на площі біля пам'ятника Шевченку наші вправи. Поблизьку т. зв. кутську дорогу наповнило чимало публики: Українці, Жиди й Поляки.
Тільки що ми по вправах сіли спочити у вербах, у холодку, як почули похідну сурму. За хвилю на нашу площу вмашурувала чета польських легіонерів в одностроях. Побачивши нас, стали переводити вході звороти — "чвірками виступати", "двійками", "кольони" і т. п. Це заінтригувало всіх присутніх.
Вправді, незле вони вправляли, але наш інструктор Гавриш сказав:
— Ей, паничики, цими вправами далеко на фронті не зайдете…
А звертаючись до нас, каже:
— Товариші! Ці вправи — це нам попід ніс… Черга на нас приходить показати, що ми вміємо. Най они тільки скінчуть!..
Коли Поляки скінчили, впав у нас приказ:
— Чета! Збірка! До обсадження дороги перед нами — чета в розстрільну!
Роєвики вже навперед своїх роїв.
— Відступ на 5 кроків. Вперед руш!
Усе виконане зістало миттю. Всі глядачі тільки видивилися, що це має бути, але прикази вже дальше йдуть свиставкою:
— Долів! Мірник звичайний! Одинцем стріляй!..
Чета впала як підкошена. Заклацали рушниці, публика сперла дух.
— Огонь здержи! Роями вперед!.. — падуть дальші прикази. — Долів! Скорий огонь!
А за хвилю:
— Ножі на кріс!.. Наступ!
Стрільці зриваються, вихром летять на "ворога", лунає грімке "Слава!", допадають гостинця. Публика на дорозі, не стямившись, що це має бути, кинулась перелякана врозтіч, хто куди…
Позиція добута. Приказ:
— Огонь здержи! Ворог відбитий! Збірка!
Аж тепер публика дорозумілась, у чому річ, і нагородила нас бурею невтихаючих оплесків та окриками "Слава!"
Пішли ми у свої верби відпихати.
Тепер Поляки рішили показати свої вправи боєві. Зробили збірку, уставляють розстрільну — не йде. Командир кричить:
— Декуй — до холери, пан, на пана… — І кождого бере за плечі та ставить на своє місце.
І так не йде… Наш десятник Гавриш каже:
— Ця ляндштурма і до вечора не зліпить розстрільної. А ми… можемо йти домів. Ану, збірка, хлопці!
Лискавкою все сповнилось, й ми з веселою піснею "Ми гайдамаки" рушили домів. А за нами й публика. Остали тільки самі "пани".
Ця наша "побіда" рішила одне: нас просили Поляки відбути з ними разом більші вправи — денні або нічні. Коли ми побачили потішні "боєві вправи" їхні, відпала нам охота спільно боротися з ними… Так і не вправляли.
Нарешті зі Львова прийшов приказ від Центрального стрілецького комітету: "Приладити собі по 3 пари білля, онучки, добрі черевики, нитки, ніж, ложку, вилку, kstonra (?) до чищення кріса, перев'язки і т. п. та харчів на кілька днів. Ці послідні вже на случай відходу".
Справа ставала серйозною навіть для найбільших недовірків. А нас, стрільців, то прямо гарячка опанувала, один навпереддругого старався краще підготовитись. Тут і наше жіноцтво під проводом, мабуть, чи не учительки Білицевої взялося щиро за підготовку. Перевели збірку полотен, білля і т. п. А треба признати, що наше громадянство щиро жертвувало що хто міг.
З полотен шили білля для тих, котрі потребували того. Передбачували таке, що із сіл не одні поприходять без нічого, тож треба було вирядити якось по-людськи. Повітовий комітет під проводом учителя Устияновича мав праці по вуса: організація, зв'язки, поради, провірка по селах і т. п.
Косівщина набирала характеру кочового табору. Про війну вже й ніхто не сумнівався. Робота нікого не бралася. Кождий крізь шкіру відчував, ідо гряде велика пора… З обігу зникли дрібні гроші. Щоби розміняти 2 корони, треба було добре набігатись по всіх склепах (це відтак на не одним пімстилося, як їм остали самі паперові тисячки, сотки).
Австрійська влада покликала вже була якийсь річник ополченців до служби. З них утворено відділи полевої жандармерії. Вони мали за ціль слідити за шпіонами, переводити ревізії, арешти, слідити за дезертирами тощо. У цьому відділі служили-таки місцеві громадяни.
Ця жандармерія заанґажувала до помочі стрільців. Видала нам кріси "Кропачека", на оден набій, з довжелезними ножами. Заняття стрільців було сторожити телеграфи, стежити по ночах і т. п. Часом брали до помочі при трусах у москвофілів.
Місцеве громадянство урядило пару разів маніфестаційні походи за війною, викрикуючи по дорозі:
— Проч із Сербами! Проч з Москалями! Най жиє Австрія! Най жиє війна!
Під час нових походів падало пару камінців на доми загальнознаних москвофілів, і на тому кінчилося.
Час до часу малисьмо "трівогу" (алярми), щоби набирали вправи.
Нараз пронеслася чутка, що польські легіонери дістали вже приказ відходити. Нас огорнув сум. Деякі стали вже і нарікати, мовляв: "То що, ми гірші від других? Не можемо хоч разом іти? Вони йдуть, а ми маємо вдома свдіти?.."
Але з часом ці нарікання втихли. Вироблена карність не допускала довго нарікати.
І коли прийшов день відходу Поляків, то всі ми явились під польським "Соколом" попрощати відходячих. Явилося чимало і старшого громадянства всіх національностей. Говорили прощальні промови: від Українців учитель Устиянович чи (нерозбірливо), від Жидів — банкір Ельтіс (?), від Поляків — старий омнікар (?) Бурса.
Відтак тілько відфотографувались і рушили в дорогу. Ми відпровадили з кільометер на т. зв. пістинську дорогу, там уставились на "шпалір", зробили "Вправо! Вліво глянь!", і на тім скінчилося. Тамті пішли, а ми вернули домів.
Це було в понеділок, мабуть, 17/8 1914.
Між тим зайшли прикрі події. Жандармерія стала переводити масові арешти т. зв. москвофілів. Крім дійсних, загально знаних, як о. Гелитович, Алексієвич, Ґулла, стали забирати в більшости бога духа винних людей (невинних. — Ред.). А" офеціялісти" ширили між громадянством страшні вістки про тих "зрадників", як-от: вони переховували в себе московських шпіонів, мали підземні телефони, оружіе і т. п.
Одної середи, пригадую, пішла чутка, ідо з гір везтимуть москвофілів. Місто заворушилось. Усі нетерпеливо очікували. Гарячковість і лють на "зрадників" опановувала з кождою хвилиною все дужче…
Жандарми (не полеві) й агенти стали збирати товпу, щоби "гідно привитати" тих "зрадників". Не стало чесніших, так мобілізувалося все шумовиння. Одним давали гроші на яйця, иньшим таки роздавалося й на півкошика яєць, щоби кидали ними… Перші дістали — заздалегідь приладжені відповідними чинниками — смердючі яйця. Коли тих не стало, забералося, які були на ринку. Жиди робили тоді незлий інтерес.
Нараз вістка:
— Везуть!
Що жило, вилягло на дорогу, якою начебто мали везти передноголового (так у тексті. — Ред.) звіра чи иньче чудовище. Показалася перша фіра, на котрій в окружению жандармів їхав старенький о. Бабяк зі своїм дяком Костинюком (не пригадую, хто їхав на других фірах). Товпа завила, загула, почулися свисти, крики… Жидова кинулася до фіри з повикривлюваними ненавистю шиками, стала грозити п'ястуками, показувати зашморг на шиї, плювали в лице, а менші стали обкидати яйцями. За ними іде хто з наших дітваків, а то й старших загорільців, чорно-жовтих патріотів, почали викрикувати: "Проч зі зрадниками" і т. п.
Картина була невимовно жахлива й болюча. Ще й тепер стоїть мені як жива перед очима… Жандарми, річ зрозуміла, і пальцем не кивнули на це. Аж коли серед міста товпа стала-таки сильно напирати на вози, кілька жандармів з німцем Ґрінером на чолі взяли кріси "до пробою" й так пробились крізь товпу, котра дикими свистами й криками відпроваджувала нещасні жертви аж на місто.
Чи ще коли везли таких "зрадників", не пригадую добре, бо я вже вистерігався йти на подібне збіговище, як де яке творилося. Воно дуже прикро дивитись на таке і не могти зарадити лихови. З другої сторони, й нема що дуже дивуватися товпі, котру від кількох тижнів усякі "спеціалісти" й инші Жидики годували "достовірними" фактами про "зраду" найяснішому панови, запроданість, змову з ворогами, затроювання води і т. п.
Нарешті нам прийшов довго ожиданий приказ: "На війну!"
Речинець назначено на понеділок 31 серпня. Все заворушилось, наче в муравлиську, як туди встромити патик. Родичі ладять харчі, а ми, стрільці, прямо не можемо собі місця найти. То радимося, що би то найкраще взяти із собою, провірюємо те, що вже давнійше підготовили.
Иньші розпитують, чи не дістали б де якого старого револьвера. І признати треба, що не один із нас вишпортав десь яке старе, ржавіше опудало (мені вуйко подарував півметровий ніж з мосяжним окуттям, з котрим я мав мороки цілою дорогою та аж у Страбичеві подарував жінці, в котрої я був на стоянці).
Два дні наперед стали в Косів напливати стрільці з повіту. І тут ми мали доволі праці, бо треба було підшукати стоянки, розмістити, обслужити, порадити. А деякі з нас то ще й вправи переводили вдень із прибувшими. Це на те, щоб узгіднити впоряд.
Але все йшло справно, наче в годиннику. Підготовка була совісна, тому й безпорядків не було. Тільки дадуть знати, що надходить яка чета, вже назначений часовий пильнує на гостинці й веде на стоянку. А в суботу по полудню відбувся на площі біля пам'ятника Шевченка перегляд усіх чет.
Незабутня картина.
Погода прекрасна. Побіч ріка шумить. А кругом Батька Тараса розкинені четами ті, що взялися сповнити його заповіт, що йдуть "вражою, злою кров'ю Волю окропити". Дивися, тут стрільці із Прокурави зі своїм четарем Герасим'юком. Низького зросту, але енергійний, гострий чоловічок. Австрійський десятник. Не є ще певний у приказуванню по-українськи, тож і цікаво послухати:
— Мой, Прокурава — фергаттерунґ! Збірка! Мітте — середина! Гальт! Стій! Не руш!
Хоч воно смішно виглядало трохи, але хлопці звивалися як опарені. А там дальше вправляє чета з Яворова. Переробляє звороти, хід. Ясенівці переводять розстрільну. За ними Брустури, Жаб'є, Красноїля, Річка і др. Вся Гуцульщина, кожде село вислало своїх найкращих леґінів. А всі в новісінькій, святочній одіжі, наче в одностроях: білі штани, киптарики, вишивані сорочки, крисані з павами і трісунками, в руках лискучі бартки — аж не мож очей відірвати.
Площа вкрита вщерть. Лунають ріжнородні прикази, гомонять пісні, а під вербами вже чути сопілки та дримби. Це ті, що вже все добре переробили, тепер відпочивають, веселяться. А кругом площі, на гостинці, повнісінько народу. Ніхто не працює, нікому ніщо в голові. Це велике свято настало. Такого ще не бувало.
Перегляд випав знаменито. Відтак усі порозходилися по стоянках, де гостинні ґаздині очікували вже з вечерою. А за хвилю ціла околиця (Косів, Монастирське, Старий Косів, Вербовець, Смодне, Город) гомоніла сотнями молодечих дзвінких голосів, виспівуючи та виграваючи жвавої "Гуцулочки".
Одні завели парубоцької:
Инші затинають рекрутської:
Ще котрісь там жартівливої виводять:
Мабуть, мало кому спалося тої ночі. Гомін, жарти, співи, музики, — кому там було до спання! Надто це небуденна пора. Це ж історична хвиля на Гуцульщині. Другої такої скоро не буде. Це ж сам цвіт Гуцульщини збирається проти віковічного ворога на нерівну боротьбу.
Поглянути було з Міської гори та прислухатись — малося вражіння, що це величезний козацький табір перед походом вояцьким, про котрий тільки в історії згадується. Але, мимо такої великої маси молодих, жвавих людей, порядок був задержаний взірцево. Нігде не було ніяких криків, ні авантур. Стежі косівських стрільців, що мали службу всю ніч, не мали причини до інтервенції.
Неділя 30 серпня. Досвіток. Я мав службу після опівночі. Тільки що сонце почало сходити, як від сторони Кут почувся якийсь гуркіт і піднялась курява на гостинці. Я пішов навпроти й почув, як з тої куряви доносилися грімкі голоси пісні:
За хвилю показується з тої куряви валка возів. Ціла в зелені й цвітах. Коней і возів не видно з-під зеленини. А на возах повно хлопців. Це стрільці з Кут і дооколичних сіл. Коадий убраний вінцями навхрест. У декотрого й на голові вінець, а в руках ще й китиці. Це дівчата так їх прибрали. На задніх возах ідуть їх рідні. А над цілою валкою лунає дзвінка молодеча пісня!
Я закликав кілька стрільців, і зараз спільно розмістилисьмо наших дорогих гостей. Вози заїхали на площу Народного дому, а стрільців розмістили по приготованих стоянках.
У полуднє почався перегляд добровольців перед лікарською комісією. Це на те, щоби тільки самих здібних приняти, а слабших оставити.
Перегляд відбувався в одній з кімнат Народного дому. Комісія складалася з місцевих лікарів (цивільних) і членів повітової управи стрілецької.
Не одні стрільці потерпали на думку, що їх комісія мож чомусь узнати за нездібних. Між тими і я був такий самий. Тому й утримувався якийсь час від ставання до оглядин, а нарешті придумав спосіб. Побачивши, що "відібрані" йшли роздягнені, тільки в білизні, з кімнати оглядин на сцену, щоби там остригти волосся (доказ, що прийнятий), я вмить вирішив… До половини роздягнений я замішався між тих, що були приняті й ішли стригтися, пішов і я на сцену та відразу навперед других сів на стілець і сказав себе обстригти.
Цю "штуку" підстерегли ще деякі стрільці й собі так зробили. А щоби почванитися передзібраним на площі громадянством, що ми "відібрані", ходил исьми до вечора з відкритою головою…
По скінченому перегляді була ще маленька закрутенія, коли на загальній збірці при відчитанню узнаних комісією нас, кількох хитрунів, не прочитали. Ми тоді виступили перед комісію і рішучо доказували, що ми "відібрані", тільки нас забули записати. На доказ (corpus dilisti) ми показували свої обстрижені голови на "нульку". Чи цим ми переконали, чи ні, не є я певний, бо щось комісія підсміхалася, але таки "помилку" справлено і ми стали "здібними"… Впрочім, і так комісія мало кого не узнала, заледве кількох, на звиж 600, бо хлопці були як оріхи…
Відхід назначено на ранок слідуючого дня, т. є. 31 серпня, в понеділок. Збірка заповіджена була на годину 7 рано. До того часу кождяй мав "вільне". Цей вільний час кождяй використовував на те, щоби приготовитися з усім як слід. Дехто докуплював ще чого, иньші йшли по сусідах і знакомих пращатися тощо.
Старше громадянство стало відразу инакше числитися з нами, молодиками. Це ж уже не були "хлопці", а "вояки", котрі завтра йдуть уже на війну. Вправді (так міркувати собі) не будуть ужиті на фронті, а тільки хиба до легкої служби в запіллю по казармах, та все ж таки це вже жовніри. Отже, й трактувати треба поважніше. Одні, військові, давали деяки поради, другі дещо розпитували, иньші ще щось там находили до балачки. А при пращанню обов'язково подавали вже руку.
У той час опанувала вже була все громадянство воєнна психоза. Про війну тільки й балачки було, а не одні вже й пробували подавати "звідомлення із фронту"… Були й такі, що навіть бачили в поблизьких лісах поодиноких Москалів, що мали тільки одне око на чолі.
Завдяки такому настроєви сталася була того дня перед вечором невелика паніка, а саме: хтось підпалив за верхом Сокориковим сіно, чи що там, досить того, що звідтам показалося зарево. До цього хтось пустив чутку, що то Москалі йдуть уже з гір і палять села Соколівку й Бабин. Зараз зробився переполох. Одні біжать голіруч у тому напрямі, иньші розбігаються по домах, полева жандармерія рушила зоружена "на гостро" в тому напрямі, навіть пожежна сторожа вирушила із сикавками.
Нам наказано строге поготівля. Та котрісь жвавіші швидко скочили до того вогню, розказали, що є, і все вспокоїлося.
Ніч проминула супокійно. Иньша річ, що зі стрільців мало хто й спав тоді. А ніч коротка…
Понеділок, 31 серпня 1914 року. Сонечко схопилось дуже раненько, щоби не стратити ні дрібки з того, що цього дня відбувається в серці Гуцульщини, в Косові. І днинку випогодило так, щоб усе перейшло якнайкраще.
Мимо ранньої пори, всюди рух. Від кождої хати відривається як не громадка, то бодай оден-два леґінів і, наче ті пчоли до вулика, спішать усі на площу Народного дому. А на площі під голим небом уставлений вівтар. Хрести, хоругви міняться на сонці, сяють золотим блеском, з вітром гомонять.
Мовчки, в торжественному настрої, уставляється біля престолу трьома стінами сам цвіт Гуцульщини, будучі національні герої. За ними стає лава полевої жандармерії із крісами на плечах. На знак торжественно! хвилі в кождого на шапці — дубовий листок. А поза ними, по цілій площі, на гостинці, на сусідніх парканах, дахах і деревах — сила-силенна народу. Прийшли виряджати у незнану путь своїх рідних, знакомих. Це після Свята Шевченківського вдруге такий многотисячний здвиг народу.
Та, мимо того, над усім царить глибока тиша. Навіть здається, що і пташки замовкли, що навіть вітерець не дихне, щоби не зрушити цю тишу.
Виходить сідоглавий священик у супроводі молодших і править молебень. За тих, що лишають батька-матір стареньких, що лишають свою рідню, а йдуть добровільно проти відвічного ворога, йдуть на труди й небезпеки, несуть у жертву своє молодече життя, за кращу долю свого народу, за Неньку-Україну. У такому-то дусі й проповідь була виголошена.
Після богослужения чільніші громадяни-діячі виголошують пращальні промови, в яких, з'ясовуючи нашу ціль, додають укінці бадьорости, закликають до завзяття, витривалости. Вкінці виступає із пращанням вельми заслужений, усіма люблений і шанований народний діяч учитель 1. Устиянович. Починає словами:
— Виряджала мати свого сина за цісаря на війну, — так у пісні співається. Та ми маємо право додати: "За Україну на війну"…
І на цьому урвав, сердега, і заплакав рясними сльозами. А за ним і всі зібрані заплакали. Опанувавшись вкінець, додав:
— Не дивуйтесь, любі, що я плачу, бо я для вас як та рідна ненька. Ви для мене — як рідні діточки… І хотя й мені прикро, що ви, такі молоденькі, йдете на таке велике діло, далеко більше понад ваші сили, — але й рівночасно й радуюся, що всі ми дожили до тої хвилі, що можемо особисто, з оружієм у руці постояти за свої права, за волю і честь українського народу!
Сильне зворушення не дало цій благородній людині докінчити свою мову. Але й ті кілька слів нашого дорогого вчителя врізались у пам'ять нам усім так, що ще й по літах тямиться кождісіньке Його слово.
Після цих слів могучий, із тисяч грудей лунаючий спів нашого гимну "Ще не вмерла Україна". А тільки що пролунали останні його слова, як понеслась дзвінка команда курінного, учителя [Олекси] Іванчука:
— Курінь, збірка!
Заворушилось людське муравлисько, і за хвилю витяглась на площі довга лава леґінів. Все притихло. А команда дальше паде:
— Чвірками праворуч! На першу четулучити, курінь, ходом руш!
Застогнала земля під рівним ударом соток ніг — і валка рушила.
Перша чета затягла бадьоро "Гей, там на горі Січ іде", а за нею підхопили дальші чети. Та тут рідня і знакомі кинулись пращатись востаннє: одні другим щось переказують, додають кому хто грошей, хто якого харчу чи білля, наказують написати тощо. Иньші, головно бувші військові, підбадьорують, щоб добре держались, здорово били Москаля і скоро вертались…
І то не тільки рідня обдаровує, а й ті, котрі не мають кого виряджати, принесли хто що міг і дають першому лучшому. Ця велика хвиля з'єднала всіх в одну величезну рідню. Тут і я догадався якось чи побачив, що маю теж рідню…
Ранком, як йшов на збірку з товаришем (не ночував удома), я й забув повернути до хати попращатись — так мені пильно було. Случайно стрінув я батька на дорозі, котрий до посліднього дня не вірив, що я піду на війну. Тож запитав:
— То ти таки йдеш?
— Іду. Здоров оставайте.
— Йди здоров.
Тільки і пращання в мене було.
Аж тепер приступили сестри й браття пращатись. Та я ж не мав часу довго церемонитись, бо провадив чету.
Ще о кілько пригадую, чети провадили Ю. Тим'як, Е. Лукашевський, здається, Білецький і др. Сотню вів наш інструктор Гавриш Михайло.
Навперед нас йшла, граючи, жидівська орхестра. Та її мало що було чути, бо наш спів, а в перервах слова пращання й розмови, глушили. Полева жандармерія зразу йшла напереді. Та коли парад занадто став напирати, мішатися у чвірки, гатити дорогу, тоді мусили жандарми по боках вдержувати хоч сякий-такий лад. Але й це небагато помогло.
Так помало дійшлисьмо аж під ліс Сегельбу, до 3 кільометрів [від міста]. Там востаннє попращалися, зробили спільну знимку, посідали на вози, котрі заздалегідь були для нас приладжені, й ми поїхали, співаючи. За хвилю зникли на закруті, вдалині. Тільки ліс ще якийсь час передавав останні слова пісні:
Весело співаючи цілу дорогу, за яку годинку приїздимо до Яблонова. На роздорожжу стаємо відпочити та дещо перекусити. Аж тут над'їздять на колесах із Коломиї кілька польських легіонерів, котрих ми два тижні тому відпроводжали. Перелякані такі, що ледве дишуть. Побачивши нас, кричать:
— Ви куди, до Коломиї? Так там Москалів як трави та листу. З усіх тих, що вийшли з Косова, заледве нас кількох спасається з життям. Решта пропала. Радимо й вам скоро завертати додому, бо козаків поки що не видко.
Сказали це, сіли на колеса й поїхали, якби вже таки за плечами летіли козаки.
Між нами заворушилось, як у тому осиному гнізді, коли який збиточник устромить патика…
— Як? Щоб ми вертали додому? По такому святі? По стількох приготуваннях? Та з яким лицем [ми повернемося]? Нізащо у світі!
Крик, шум, погрози — годі розібрати, що хто говорить. Одні других стараються перекричати.
— Та як то ж може бути, щоб там Москалі були? — кричить оден. — От боягузи, не хотілося йти на війну, так хотять і нас змудрувати…
— А хоть би й були Москалі, — обзивається иньший, — та нас тут стільки, що шапками можемо їх закидати (вислів позичений від старших, бувших військових, які казали так за Сербів, що Австрія заквдає…).
— А може б, так ми кого післали колесом у Коломию, — пропонує хтось, — і якщо там є Москалі, то ми вернемо, ніччю потихоньки перекрадемося через Косів — Жаб'є і через Ворохту заїдемо на Мадярщину.
Та хоть кожний щось вигадував, то все одно ніхто його не слухав. Аж згодом потрохи заспокоїлися і вирішили твердо:
— Що б там не було, їдемо на Коломию! Будуть Москалі — виминемо місто, не будуть — ідемо прямо.
Повсідали на вози, затягнули "Не пора" і поїхали дальше. Переїжджаючи селами, помітили незвичайну тишу. Ніхто не їздить, ніхто нігде не йде, не видно майже нікого при праці. Тільки де-не-де перейде яка жінка чи дитина. Аж коли ми затягнемо селом яку пісню, повиходять люде до воріт, благословляючи нас на щасливу дорогу. Але молодих чоловіків майже нігде не було видко. Тільки самі жінки, діди й діти.
Ще завидна в'їхалисьмо в Коломию, співаючи. Але той спів уже був потрохи силуваний, бо геть всі похрипли. Де ж не захрипнути, співаючи через 30 км!
У Коломию заїхали відразу, забуваючи, що тут повинні були бути Москалі. На наш запит про них міщани тільки видивились. Питають, що то за "герої" пустили таку байку?! Москалі ще десь біля Галича або ще дальше.
У місті більш оживлений рух, більше, звичайно, людей бачиться, як по селах. Але зате більше запримічуеться між населенням нервовість, непевність, страх, якась нерішучість. Так і видко, що кожде очікує чогось великого…
Заїздимо на площу Народного дому. Тут забераємо свої клунки, пращаючись із нашими патріотичними візниками, що охоче нас сюди завезли, — і вони повертають домів. Ми розтаборюемось на площі, витягаємо перекуску, підкріплюємося, жартуємо. Десь найшлися сопілки, почулася дрібонька гуцулочка, аркан, і танцюристи вже пішли у крутіж.
Наш курінний Іванчук і сотенний Гавриш пішли відшукувати яку-небуть команду, та жодної вже не було. Вернули вже смерком. За хвилю ми рушили на двірець. Тут долучили до нас частини стрільців з Коломийщини і Снятинщини. Зібралося нас уже чимала “армія". Тільки б кріси…
На двірці ждали до після півночі. Тут нам видано по половині якогось хліба, що був наполовину з піском. Мало хто його їв.
Декотрі вже почали дрімати, як нараз донеслись до нас звуки гарматної стрілянини. Нам начеб хто мурашок пустив за шкіру… Якась нетерпляча гарячковість опанувала всіх, прошибла одна думка-бажання: "Коби нам уже швидше зблизитись до того вогню, піти в танець…"
На цю тему почалися вже й відповідні балачки, міркування. Але гармати згодом затихли. А затим прийшов якийсь поїзд і ми стали "ладуватися".
Коли прийшлося нам залазити в товарові, худоб'ячі вози із "симпатичним" написом "6 Pferde oder 40 Mann" ("6 коней, сорок чоловік"), деякі, більш бувалі, стали нарікати:
— Як-то нас, добровольців, щоби в таких возах везли? Гірше худоби.
Але решта перебила:
— Буде нам і цього тепер. Коби швидше до Стрия або до Львова, щоб нас більше було, а тоді буде як ми схочемо.
І — "поїхали"… На рано були вже в… Отинії. Безперечно, що пішком багато швидше були б зайшли. Але — нічого. Най буде поки що так… По якій годині поїхали дальше… Це не була їзда, а черепаший хід. Поїзд довжелезний, крім нас, наладований ще всячиною вщерть, а машина одна. На кождому, хоч би найменшому, двірці треба було стояти годинами.
Чим дальше, все більше пізнавалося, що це війна. Нас минали поїзди з усяким воєнним матеріалом в одну сторону, на захід — евакуаційні поїзди, на схід — з військом, гарматами і обозами і т. п. Панувало всюди велике безголов'я.
Через те безголов'я й ми так довго тягнулися дорогами. Хлопці поз'їдали майже всі припаси й почали голодніти. На двірці мало де можна було чого купити: заледве у Станіславові, в котрому довелось нам ночувати, дісталисьмо в місті кілька хлібів. Але це так, як нічого.
Зате вже як де стрінулися з австрійським військом, а ще як транпорт стояв довший час, то перепадало дещо нам, особливо не жалували кави. Зразу не хотілось вірити, що це така кава має бути. Але як опісля розсмакували, то брали в що хто міг. Не було їдунки — брав у капелюх… Треба признати, що Австріяки дуже щиро нас витали.
Їдучи ще до Станіславова, міркували ми, що поїдемо до Львова. Але в Станіславові довідалисьмося, що Москалі заняли Львів і Галич, тож спрямовано нас до Стрия. Сюди добилисьмося аж третього дня.
Уже добре смерклося, як ми нарешті добралися 2/ІХ вечором до Стрия… Розгостились-таки під голим небом. Тут уже застали чимало стрілецької братії, котра битком наповнила цілу площу. Безперечно, було всіх кілька тисяч. Хотя й пізно було, в ніч, на площі панував живий рух: крики, прикази, співи — все мішалося разом. Поміж стрілецьку гущу звивалися старшини.
Ми не могли знакомитися із другими, бо наказано було не рухатися з місця, щоб не розгубитися. Так, як стояли в лавах, так і примістились на землі та стали обмінюватися своїми спостереженнями, ділитися захопленням, радістю.
Иньші добули деяку перекуску, ділили між тих, що не мали її, та дали зубам роботу. Згодом обізвалася сопілка, відтак друга-третя, і в погідну стрийську нічку понеслись мельодійні звуки "Гуцулочки"… Аза ним почулися зразу несмілі, відтак все бадьоріші слова пісоньки:
І дійсно, в сусідніх четах стало тихіше, щоб послухати цеї приємної музики й співу.
Коли переспівали звичайну настроєву пісню, мельодія почала ставати все жвавійша, підскочиста, а як ще й пару дримбів долучилось, то леґіні таки не видержали й пішли в "данец" — аж земля задудніла. То аркана, то гуцулочки-дрібушечки, відтак півторака і ще там якогось… І були б так, може, до рана гуляли, бо й "публики" все збільшувалося, але нараз заморозила всіх вістка: Гуцулів всіх мають завернути домів!
Хто її приніс, відки — не знати. Та вона поділала на всіх так, що вмить відхотілося всього. Танець урвався, співи замовкли, затихто все.
Аж згодом стали розпитувати:
— Хто казав? Чому так? Чий приказ?
Відповіли, вияснення не було.
По першому пригнобленню прийшла реакція: лють на того невидимого ворога, що сміє Гулулам боронити йти на війну.
— Як?! Хто сміє нас завертати?! — почали викрикувати одні навперед других. — То ми на це прийшли сюди, щоб вертатись домів з устидом?
— То ми з Яблонова не вернули, що було ближче, та й то казали, будь-то би в Коломиї були Москалі, а ми аж звідси мали б вертати? Га?
— Посідаймо отут, братчики, на землю, та й ні кроку не робім відси! — докидує иньший.
І відразу всі посідали, наче б це справді вирішувало справу…
— Ато що, то ми маємо бути гірші від других, га? То другі здібні на "войну", а ми ні?!
— Не йдемо додому! — кричали всі.
— Не підемо! За жадні гроші не підемо! Най нас тут віб'ют, або що, а додому не підемо!
От такі й тим подібні оклики лунали ще довго в ніч, аж поки втома не перемогла всіх. Помалу оден за одним стали примощуватись на землі, підстелюючи під голову як не клунок, то хоч кулак, і помало стало втихати. Ще тільки час од часу хтось крикнув:
— Не вернемо! Не вернемо!..
Помало затихло все…
Не знаю, чи хто зі старших стрілецьких чули ці оклики, цей вияв огірчення й лютости, — але ніхто не приходив. Може, прямо тому, що не знав або не міг на це нічо порадити?.. Бо приказ про обмеження числа стрілецтва вже, мабуть, наспів.
Досвітком були вже всі на ногах. Принесли води, помилися й вистроїлися в лави та ждали, що буде дальше.
Очам нашим представився незабутний вид. Кругом, як оком сягнути, — море голів. Одні в лавах уже, иньші в ході, треті групами, а всі веселі, раді, з лискучими очима.
Оподалік стояли рядами величезні казани "стрілецької кухні", біля яких поралося жіноцтво стрийське. Хоч ще досить рано було, вже одні видавали стрільцям (котрі швидше прибули до Стрия) снідання, иньші пані вже ладили обід; четвертували майже цілих волів, носили мішки із крупою тощо. А сотні стрілецькі йшли гусаками та йшли…
На нас черга до снідання ще не прийшла. Але хоч у наших клунках було порожньо, то все ж таки нас багато більше обходила справа повороту домів, чим харчування.
За якийсь час явився старшина з шаблюкою, як опісля довідалисьмося, Сень Ґорук, розпитав дещо і приказав сформувати косівських, снятинських і коломийських стрільців в окремий курінь, поділити на сотні, чети і т. п.
Аж лекше нам стало на душі! Всі лише проясніли, усміхнулися, наче засуджений, як почує про волю… Тут уже і найшлися пророки:
— А що я не казав учера, що з того нічого не буде, що неможливо, аби нас завертали домів…
Хоч він вчора нічого не казав…
Зараз усе заворушилося, переведено нову збірку і створено дві повні сотні, по чотири чети. Курінним назначив Сень Ґорук учителя [Олексу] Іванчука, сотенним 1 — ї сотні — Михайла Гавриша (другого сотенного не пригадую). Четарями назначено: у 1-й мене, у 2-й — Ю. Тим'яка, у 3-й — Е. Лукашевського, в 4-й — котрогось зі снятинських стрільців, назвища не пригадую. А там назначено роєвих, заступників і пр.
Після цього прийшла черга на снідання (десь по 10-й годині), кожний дістав риночку кави, чвертку "ґаздівського" бохонця хліба, і стали споживати.
Після снідання почулися певнішими. Деякі з товаришів по цьому навіть ворожили, що наколи дали вже снідання, то неможливо, щоб нас завертали.
Відтак переробили деякі вправи на місці, бо великих боєвих вправ не було де вправляти. Обід був пізно — після обіду дехто пішов на місто, але надвечір всі були на місці.
Цеї ночі розміщено на нічліг по шопах. Ніч тепла, місячна, сіно свіже, тож не багато розбалакувалися, а скоро поснули твердим сном. Але перед виставили біля кожної шопи стійки, бо говорили, що буде трівога.
Рано назад пішли на площу і стали трохи вправляти. По сніданню, десь біля полудня, з'явився над нами московський літак. Високо у хмарах помаленько плив, розглядаючи все кругом. Довго його провожали цікаві очі хлопців, що вперше бачили це чудо.
Підчас обіду знова пронеслася трівожна вістка: мають вибирати щокращих стрільців, а решта вернуть домів. Обід уже не смакував, хоч і голодні були. Кождий ждав наче засуду, а в душі леліяв потихеньки самолюбну думку — коби тільки не мене завернули.
І дійсно, незадовго прийшов Сень Ґорук і ще деякі старшини та стали вибирати. Перше запитали:
— Хто хоче на війну, перейде направо.
Направо перейшли відразу всі до одного.
Тоді стали вибирати. Перед лавою проходив Ґорук і "на око" вибирав поодиноких стрільців та казав їм ставати наперед у другу лаву.
І тут починалися торги. Вибранців у першій лаві молили ті "упосліджені" із другої, щоби замінятися місцями. Переконували, що війна не для них, що шкода здоровля, що на війні дуже страшно і т. п., тому якраз вони повинні замінятися. Иньші знова купували собі місце між "вибраними" або давали яку одежину зі себе, годинник тощо. Декотрі то так-таки влізли між "вибраних" і заявили рішучо, що не уступлять за ніщо у світі.
Десь так збоку цікаво, мабуть, було дивитися на такі дивні торги. А старшині, безперечно, було прикро переводити такий вибір.
Я якось попав відразу до "вибраних". Зате мене страшно нудив мій товариш В. Зінич. Та я, як і иньші, навіть не хотів багато говорити на цю тему.
Але через час, на превелику радість усіх, приказано нам зійтися разом, бо "може, ще якось-то переміниться". Вечеря вже смакувала краще, і з лекшою душею йшлося спати. Але заки заснули, вирішили-таки потихоньки між собою держати по черзі поготівля всю ніч. Бо ану ж, думалося, нас злучили на те, щоб приспати чуйність, зібрати всі иньші сотні й від'їхати вночі, а нас, Гуцулів, залишити тут.
Але ніч минула звичайно, тільки опівночі була трівога, щоб переконатись, чи справно збираємося. Зараз зранку, після снідання, — довгожданний приказ: "Сотнями відходити на двірець і вантажитись на поїзди!"
Гарячково-радісна збірка, і довгим вужем витягнулись сотні за сотнями через місто на двірець. Тут ми побачили із жалем, що нас нема вже і половини стільки, що було попереднього дня на площі. Згодом довідались уже певно (про це і передше ходили чутки), що Поляки поробили у Відні чи в Начальній команді старання, щоб нас було якнайменьше. Що тоді "шляків" і "холєри" на них усипалось, аж страх подумати…
На вулицях спостерігаємо мало людей. Тільки де-не-де перебіжить хто, переляканий якийсь, сумний. Небагато громадян і нас супроводжувало. Казали, що більшість виїхала вже давніше.
Біля двірця який невідомий пекар став нам роздавати хліб. Ще свіжий, навіть гарячий витягав із печі та давав, приговорюючи:
— Мають забрати Москалі — най з'їдять самохотники.
І доки ми навантажились і від'їхали, він ще вспів спекти кілька печей (хліба) і роздати. Дуже це нам придало сил.
Підчас вантаження ще багато говорилося про "вибраних" і "упосліджених", але вкінці якось так то сталося, так ніби помішалось, що таки всі наші з Покуття навантажались.
Але й вантаж це був! У возах, призначених на "6 коней або 40 людей", набилося по 80–90 стрільців! А на т. зв. льорах, т. є. відкритих піввозах, напакували і по 120. Як це там змістилося, годі збагнути. Кождий був так закліщений, що не міг ворухнутись. А щоб сісти, то і гадки не було.
Одначе як старшини чи кондуктори жалували, що нам затісно, то ціла "льора" кричала, що місця є ще доволі, боячись, щоб не казали кому залишитись… Котрий уже допавсь воза, то за жадні гроші був би з нього не зліз. Аж до від'їзду у кождого ще душа сиділа в п'ятах, кождий ще не вірив, що таки від'їде… А поза шкіру аж морозило від думки: ану ж щось станеться і нам скажуть вертати домів! Тоді хиба лягай під поїзд… Нарешті дочіпили машину, загреміли вози, ланци засвистали, і довжелезний поїзд помалу рушив. Як тоді легонько стало на душі — годі описати. Це й виявилось відразу тим, що з кождого воза залунали радісні пісні. А поїзд набирав щокрок все більшого розгону.
— Поїхали!
Смеркається. Небо затяглося хмарами, почав періщити дрібний дощик. Дехто каже, що це за нами плаче Галицька земля, що її покидаємо… Що ж, не в нашій силі це змінити тепер. Най вберемося в силу…
А дощ усе дужче змагається. Котрі були у критих возах, їм ще нічого. Але нам, у "льорах", непереливки. Зачинаємо добре мокнути. А тут уже й темніє, і спати здалось би. А нема як. Треба собі якось давати раду. Хочемо звоювати Москаля; то перше треба вивчитися порадити собі в кождому случаю.
Саме якось поїзд став серед поля. Як на команду з кождого воза полетіло по кілька стрільців по сіно. Одні брали оберемками, а наші Гуцули принесли таки по копичці на віз. Не було чого стіснятися, бо й так за день-два як не заберуть його Мадяри, то Москалі.
Зараз гумор поправився. Частина хлопців злізла наділ, сіно кинули на віз верствами й стали якось міститись. Трохи сіна підстелили, а рештою так пообтикались, що стало для всіх. І сталося чудо. У Стрию не було де рухнутись у возі, а тут не оден прикучнув, а не оден і протягся собі до спання. Як там не було, досить того, що всі поховалися в сіно: хто сторцом, хто лежми чи в кучки, ще й накрилися сіном зверху. Правда, через таку зміну "вантаж" чимало піднявся вгору, бо на боки не пускали стіни. Але не нарікав ніхто. Тільки час до часу котрийсь зі споду просив товариша пустити його наверх, щоб відітхнути та не вдушитися…
Отак їдучи, вже й добре поснули, коли тут десь біля Сколього нараз почулися сильні свисти, гуркіт возів, здержуваних нагло машинами (було їх три), крики кондукторів, вспокоювання тощо. По правді, то вспокоювати не було кого, бо цей неприродний рух запримітили тільки ті, що були зверха. "Спідні" й дальше смачно спали в сіні.
Згодом перебігає кондуктор і каже, що навпроти над'їхав товарний поїзд з військом. Але, на щастя, нічо не сталося, бо вдалося здержати поїзди на півметра від себе (один від одного. — Ред.). Пару возів середніх через стиснення передньої і задньої машини були навіть здоймилися вгору, але машини помало розсунулися, і вози зараз стоять на місці.
Цею вісткою небагато переймалося. Головне, що не треба було вилазити з теплого сіна…
Ще нам дещо по дорозі трапилося, але нарешті ми доїхали до границі й нарано, переїхавши всі тунелі, опинились на нашому Закарпаттю (т. зв. Мадярщині). Тут уже і поїзд швидше поїхав, бо все в долину, і краєвид змінився.
За границею, виїжджаючи з останнього тунелю, впадає в очі якась будівля, що служить за оборону. Це мурований будинок, вроді замка, з численними стрільницями у стінах. З неї на случай нападу ворога з тунелю мають гонведи боронитися.
На кождому більшому двірці вітають нас гонведи своїм "Ельен!". Скрізь тут є їх повно. Наші гатять у них "шляками" за те, що тут маркирують, а не йдуть бити Москалів.
У Волівці (Volocs) маємо трохи довший відпочинок. За цей час уже наші кухарі варять у великих казанах мамалиґу, котра всім, добре зголоднілим, смакує, аж любо.
Тут стрічаємо багато втікачів із Галичини, між ними більше Жидів. Між ними а нашими велика ріжниця. Наші, Українці, сильно пригноблені, затуркані, без нічого, зрезиґновані, залякані, а Жиди з фірами всяких "бебехів" почуваються наче в себе в хаті…
Ідемо дальше. Надворі погода тепла, хлопці повилазили із сіна, співають, жартують, радуються. По возах продукується наш акробат… За нього й не згадав якось досі. Отже, треба додати, що з нами їхав оден стрілець-нирковець (на жаль, не пригадую назвиська). Він цілу дорогу виконував усякі акробатичні штуки. Нараз поїзд у повнім русі, а він собі ходить по дахах возів, коміть головою і т. п. І нічого не сталося. Погиб першим зі стрільців, десь під Дрогобичем…
Примітка М. Горбового
Арештовано аґентом Едпінскім цей записник 28/Х.1933 і передержано на поліції до 23/IV. 1934. Нотую на доказ обставин, в яких живемо.