До історії Гуцульської сотні
Коли до Ґоронди і Страбичсва восени 1914 р. зачали вертатись поранені, виснажені голодом і трудами, обдерті і здесятковані так звані двадцятки (деякі з них взагалі не вернулися, бо їх виловили зараз за фронтовою лінією московські війська), положення наше було безнадійне. Ми не тільки втратили свою Батьківщину, але перед нами, УСС-ами, була неясна будучність. Нічого доброго ми сподіватись не могли, бо в штабі корпусу, до якого ми були приділені, був знаний україножер-поляк полковник граф Лямезан, що від самого початку зовсім явно робив все можливе, щоб нас фізично і морально знищити. Це була його "затія", що ми ще у Стрию мусіли тисячі стрільців відіслати додому. Правда, сотник М. Галущинський, який репрезентував УСС при корпусі, робив усе можливе і старався підносити нас на дусі, але що ж міг зробити сотник, маючи проти себе такого Лямезапа — впливового старшину при корпусі.
Не мали ми ніяких вісток про фронт. Зауважили ми це і в австрійських старшин, які були у страсі й непевності. Ночами було чути гук московських гармат. Багатші мадярські родини втікали в глиб Мадярщини.
Ситуація офіційно признаних УСС була прикра, та ще гіршою була вона для наших гуцулів, які в числі 150 приїхали "на чорно" до Страбичева, не мавши вже змоги вертатися зі Стрия на Гуцульщину, бо там вже були московські війська. Бідні хлопці крутились від одної сотні до другої; не були вони ніде зареєстровані, фактично не мали права користуватися ніякою кухнею. Очевидно, що ніяка сотня не діставала для них приділу харчів. Мешкали вони з нами. Хтось пустив поголоску, що всіх незареестрованих корпус хоче приділити до мадярського полку. Гуцули попали таки в розпуку.
Одного дня стрінув я сотника Ґутковського. Він попросив мене прийти вечором до нього на кватиру із д-ром Чумаком, званим батьком, адвокатом з Тернополя, бо мав би нам щось важного сказати. Сотник Ґутковський сказав нам таке: "Перед п'яти днями була в мене делегація гуцулів, які сказали: "Чого не зробили двадцятки, те зробимо ми. Нас є 150 хлопців. Вишколіть нас боево, дайте нам добру зброю, дайте нам підстаршин, щоб створили з нас чети або сотні, а ми разом із вами, пане сотнику, перервемося на Гуцульщину, а там кожна стежка є нам відома, кожне село знане; при повній підтримці тамошніх людей зможемо на московськім запіллі цілими місяцями робити москалям бешкети".
Очевидно цього задуму не було можна виконати, бо ніхто з нас не знав, скільки московського війська є в Галичині. В очах тодішньої воєнної стратегії це було щось одчайдушне.
Але вертаюсь до розмови із сотником Ґутковським, який признав неповажність того проекту, але, щоб вирватись із невеселої атмосфери в Страбичеві і щоб рятувати гуцулів, він поїхав до корпусу, змалював цілу ту справу, і корпус згодився на гуцульський плян під умовою, що гуцули будуть боєво приготовлятись десь у дальшім запіллі.
Сотник Ґутковський не хотів нам зраджувати ніяких подробиць, лише попросив нас, щоб ми до 24-х годин дали йому список десятьох стрільців, можливо підстаршин, охочих на цього роду вибрик. При тім просив нас держати це в тайні, щоб хтось непотрібно нам не зашкодив у наших плянах.
Я знав сотника Ґутковського як знаменитого організатора, людину надзвичайно товариську і дотепну і, що найважніше, певного себе в кожнім положенні. І я не міг з дива зійти, який знаменитий нюх мали гуцули, коли зі своєю пропозицією звернулись до нього. Кращого вибору не могли зробити.
Знайти десять охочих стрільців-підстаршин було легко, бо кожний хотів вирватись з тої душної атмосфери. Не тямлю вже нині усіх назвиськ — знаю, що були д-р Чумак, д-р Гриць Стецюк, Маркевич, Могильницький, Сохацький, старший десятник австрійської армії Гавриш і я, як санітарний підстаршина. На другий день я приніс бажаний список сотникові Ґутковському. Казав нам бути приготованими, а на прощання сказав: "Панове, майте до мене повне довір'я, а я вас напевно не заведу!"
Чотири дні пізніше прийшов до мене один стрілець із нашої свіжозорганізо-ваної сотні із приказом прийти о год. 6-й вечором на залізничий двірець, бути готовим до від'їзду. Я прийшов в означеному часі на двірець. Наших 140 гуцулів скліли у вагонах, вистелених соломою. Точно о год. 7-й прийшов, як звичайно усміхнений, сотник. Ніхто нас не пращав, бо майже ніхто не знав про наш виїзд.
Було це 25 жовтня 1914 р.
Поїзд їхав повільно, зупиняючись на кождім перестанку, бо одні поїзди їхали з раненими вояками з півночі на полуднє, а інші з полудня на північ, на фронт. Нас переслідувала лиш одна думка: "Куди ідемо, чи побачимо ще колись нашу Галичину, чи стрінемось ще з нашими товаришами, яких оставили в Страбичеві?" Додавало відваги нам те, що з нами був сотник. Серед таких думок ми позасипляли. Коло год. 7-ї рано сотник збудив нас, казав, що відходить до міста і за дві години вернеться; а нам не позволив виходити з вагонів аж до його приходу. Наш поїзд стояв поза стацією.
Був холодний, мрачний ранок, нічого не було видно, а так хотілося б знати, де ми були. Годі було витримати і не зорієнтуватись, куди ми заїхали!
Під вимівкою, що мені треба ліків (на кожній стації були відділи Червоного Хреста), підійшов я до стації і прочитав назву: Хуст. Це ж наша Карпатська Україна!
Як почули стрільці від мене, що ми в Хусті, поза межами національної Мадярщини, то з радости плакали.
Коло 9-ї год. приїхав сотник у товаристві трьох мадярських старшин, представив їм нас, підстаршин, кожний із нас знав німецьку мову. Видно було, що зробили ми на них добре враження. Але ще краще враження зробили на них наші здорові, молоді гуцулики. Підходили до них, стискали руки. На жаль, порозумітись не могли, бо не знали ми їхньої, а вони нашої мови.
По тій формальності сотня рушила до міста, де приділено нам три порожні шкільні будинки, а нам, підстаршинам, дозволено мешкати приватно в найближчім сусідстві школи. Наш сотник постарався протягом цих кількох годин не тільки про вигідне приміщення, але й за харчовий магазин, про який ми ще 24 години тому не мріяли. Тому що наша сотня була єдиною військовою одиницею в Хусті, бо мадяри ще того самого дня відійшли, то ми мусіли вислати стійки на двірець, на залізничий міст і на стаційну команду та тюрму, а також стежу по місті.
Упродовж чотирьох днів організацію сотні закінчено. З Боєвої управи з Відня приїхав до нас д-р Іван Сіяк і взявся за вишкіл сотні. На жаль, він захворів і мусів виїхати з Хусту. В міжчасі приїхав до нас О. Сорохтей, Луць Лісевич (недавно помер у ЗДА), але найбільш цінним був для нас приїзд Степана Глушка. Був це студент університету, чоловік енергійний, товариський, у службі дуже вимогливий і обов'язковий. Він боєво вишколив нашу сотню.
Сотник Ґутковський часто приходив на площу вправ, але більшість часу мусів він посвячувати стаційній команді. Вправи відбувалися щоденно, крім неділь, від рана до обіду, і мушу підкреслити, що не були вони легкі, бо, як я вже сказав, хорунжий Глушко був дуже суворий і прикладав зовсім правильно дуже велику вагу до вишколу, а від нас вимагав беззастережного послуху. Ніхто не нарікав, бо кожний здавав собі справу, що це було для нашого добра, і тому вишкіл ішов скорим кроком уперед.
Тут хотів би я згадати, які зміни зайшли в Хусті і довколишніх селах. Наш сотник дипломатично впровадив нас до дому хустівського пароха, старшого змадяризованого чоловіка, якого спеціяльно д-р Сіяк старався всіми способами зукраїнізувати, очевидно без успіху. Але його син, теж священик, дуже скоро перейшов на нашу сторону. Теж познайомилися ми з кількома вчителями-українцями. Але багато кращими пропагандистами в українізації були наші гуцули в дооколишніх селах. А найбільше свідомими були хлопці і дівчата в селі Сокиринки (Сокирниця. — Ред.). По трьох тижнях нашого побуту в Хусті зачала панувати в місті, зокрема в неділі, українська мова. Хлопці і дівчата із синьо-жовтими кокардами на грудях приходили цілими гуртами відвідувати наших стрільців. Коли наші хлопці ходили у відвідини до сіл, це трудно було сказати, але що ходили без позволения, то кожному з нас було відоме.
Забув я згадати, що ще першого тижня на вершку старинного Хустівського замку вже повівав гордо наш синьо-жовтий прапор. З великим задоволенням, а то і пієтизмом в неділі приходила дивитись на нього доокільна молодь.
Десь при кінці листопада прийшлося нам перший раз побачити німецьке військо. Одного пополудня приїхала на наш двірець бригада баварців з артилерією. Ми були просто заскочені зразковою дисципліною, організацією і вояцькою поставою німців. У протягу 5 годин, без крику й замішання, ціла бригада виладувалась і вечором спокійно опустила Хуст у північному напрямі. П'ять днів пізніше прийшлося мені помагати на нашій стації перев'язувати тих самих німців, ранених на фронті.
Час минав скоро. Різдвяні свята приємно і достойно відсвяткували ми завдяки нашому сотникові. Хотів би я підкреслити його небуденну прикмету. Я згадав, що він був певний себе. Часто бачили ми його в товаристві вищих австрійських старшин і подивляли, як він, хоч і невисокого старшинського ступня, був завсіди головною особою завдяки своїй певній товариській поведінці і вродженому гуморові. Ніколи не було в нього комплексу менше-вартости супроти вищих австрійських старшин. Він завсіди уважав себе за щось вищого від них і ту прикмету старався на кожнім кроці вщепити в нас; так учив наших стрільців і нас, підстаршин.
Десь у половині січня 1915 р. хтось пустив поголоску, що німці перервали московський фронт і побідно увійшли вже в наші галицькі села. Ця вістка відразу підмінувала наших гуцулів. Спочатку говорили вони про це між собою, але згодом давалось відчувати, що фермент кріпшає з кожним днем. Одного вечора, коли дехто з нас сидів у кімнаті сотника, хтось застукав до дверей ідо кімнати увійшли чотири стрільці, ті самі, що в Страбичеві піддали думку сотникові Ґутковському про зорганізування Гуцульської сотні. З постави і блискучих їх очей було можна додуматись, що прийшли вони з важною справою. Коротко сказали: "Пане сотнику! Ми надзвичайно вдячні вам за вирваиня нас зі Страбичева, за вашу правдиво батьківську опіку над нами, за можливість набути боевого вишколу, але нині, коли німці перші входять до наших галицьких сіл, ми не можемо сидіти довше в запіллі. Ми послушно просимо відійти з нами на фронт; ми перші маємо входити до наших сіл. Якщо ви відмовите нашій просьбі, хто знає, чи ми добровільно не будемо просити, щоб перенести нас до якоїсь німецької частини".
Переконування сотника, що ніякого пролому фронту ще нема, що наша сотня в найближчих тижнях має дістати нове озброєння і нові однострої, що наш боєвий вишкіл ще не зовсім закінчений, що призначення нашої сотні є Гуцульщина, — всі ці аргументи не потрафили змінити постанови гарячих гуцулів. Знаючи добре їх психологію, сотник відповів, що вирушить на фронт за три тижні, і остеріг їх, що зробить це проти своєї волі, а вони будуть жалувати за свою впертість.
Хлопці відійшли, а ми із сотником зачали думати, як би в тім короткім часі найліпше до відходу приготовитись, бо про те, щоб завзяті гуцули виреклися задуманого пляну, не було мови.
Зачалися гарячкові приготування. Сотник по двох днях неприсутности привіз нові мундури, білизну, черевики, кількадесять нових крісів "Манліхерів", а хорунжий Глушко у приспішенім темпі практично і теоретично вирівнював браки боевого вишколу. З початком лютого 1915 p., одного холодного, але прекрасного ранку сотня опускала Хуст.
І тим разом, як і у Страбичеві, ніхто нас не прощав, люди спали у своїх теплих хатах, а для нас, добровольців, зачалась нова, найважніша картина суворого правдивого вояцького життя. Але неправдою було б сказати, що ніхто нас не прощав! Коли ми переходили попри старий замок Хусту, прощав нас синьо-жовтий прапор, що ми його вивісили на замку, немов пригадуючи нам наші будучі завдання. Ішли ми, радше бродили у глибокім снігу, дорогою три дні. Хоч стрільці були втомлені, але співали весело і ніхто не відчував, що з кожною годиною ми все ближче фронту. По дорозі минали нас вози з раненими і хворими фронтовиками, яким було незрозуміло, чому у наших стрільців на устах весела, бадьора пісня!
Третього дня вечором сотник, як звичайно з гумором, заявив нам, що наступного дня досвіта зустрінем москалів. Радив нам добре викупатись, виспатись, бо не знати, коли зможемо собі позволити на такі "забаганки".
Переходили ми попри рідко розкинені гірські хати селян, які щиро й сердечно остерігали нас бути обережними, бо москалі дуже близько. Наша сотня дістала приказ іти обережно так далеко, доки не натрапимо на москалів. За нами йшли один полк австрійський і один чеський та гармати. Команда цієї бригади не мала ніяких докладних інформацій, а було тільки сказано, про що знав тільки сотник, — що маємо здобути висоту 840 (так було на військовій мапі), але що по дорозі може нам трапитись і що собою представляє ця "висота 840", ніхто, крім сотника, з нас нічого не знав (неподалік Торунсько-Вишківського перевалу, на сучасній трасі між райцентрами Міжгір'я — Долина, відповідно Закарпатської та Івано-Франківської областей. — Ред.). Це завдання поручено сотникові Ґутковському, а наша сотня була розвідчою одиницею.
Ішли ми прекрасним густим сосновим лісом з готовими до стрілу крісами, навіть не здаючи собі з ваги справи. Ніхто з нас, як то казали, не нюхав пороху; любителі мисливства, до яких і я належав, мали враження, що йдуть на лови. По двох годинах маршу наша перша розвідка з п'ятьох стрільців натрапила на москалів, які [були] добре укриті за грубі сосни. Бачачи такий малий відділ, [вони] навіть не стріляли, а тільки намовляли перейти на їхню сторону. Та коли підійшла в розстрільній ціла сотня, тоді постріли із якої сотні крісів несподівано сипнули на нас. Перестрілка тривала яких 15 хвилин і втихла. Тоді сотник вислав трьох добровольців, завданням яких було обережно йти вперед і принести можливо докладні інформації, бо було враження, що москалі з тої першої лінії відійшли. З неспокоєм чекали ми на поворот нашої розвідки.
По 20 хвилинах хлопці щасливо вернулися, здавши сотникові звіт, що перед нами є густий ліс, яких 400–500 метрів, що москалі його залишили, а за тим лісом є вирізаний свіжо і очищений із дерева лів (?) із досить високими грубими пнями на просторі яких 300–400 метрів, а далі на самім вершку гори є дуже добре збудовані окопи, в яких є москалі, бо дим ішов у кількох місцях окопів. Москалі не бачили нашої стежі.
З тими вістями удався сотник до команди бригади, де ствердили з цілою певністю, що це є саме висота 840 — наша найближча ціль. Вернувшись, сотник сказав нам, що о год. 1-й гармати почнуть обстрілювати той пункт, а о год. 2-й точно наша сотня має ненадійним наступом взяти ту гору. На випадок потреби один австрійський полк буде в поготівлі з лівої сторони, а один чеський із правої.
Було для нас незрозуміло, що значить "на випадок потреби", — чому не наступати на гору рівночасно і їм з нашою сотнею?!
Наш сотник, як звичайно, був у добрім настрої, але можна було вичути, що здає собі справу з поваги моменту. Журився він. По стрільцях же не можна було зауважити якогось неспокою. Можна було зауважити деякого рода напруження, але не було видно страху; може, то повне довір'я до сотника і віра в його щасливу зірку були причиною цього доброго настрою або просто молодість і незнання, що це значить іти з крісом у руках на добре збудовані окопи проти незнаної скількости ворога!
Точно о першій годині шрапнелі почали розриватись на вершку гір, а це очевидно ще більше додавало відваги нашим стрільцям. О годині другій сотник, розпустивши сотню в розстрільну, дав наказ іти за ним, як лише можна спокійно, аж до краю лісу, а там, використовуючи кожен пень і не зважаючи на ворожий крісовий вогонь, в одній лінії посуватись уперед.
Коли сотня дійшла до краю лісу, хлопці з нечуваною бравурою стали посуватись уперед, не зважаючи на шалений обстріл з московських окопів і на ранених товаришів. Коли сотня серед страшного підсвідомого крику підійшла на яких 100 метрів перед окопи, тоді удвох пунктах москалі ненадійно виставили дві білі хоругви на знак капітуляції.
Стрілянина втихла, а з окопів почали гурмами, з піднесеними вгору руками, вискакувати москалі й на приказ сотника кластися на сніг. У перших хвилинах, заки всі вони повиходили, трудно було зорієнтуватись; ще кілька хвилин, і велика, снігом покрита смуга поля посіріла: замість снігу було видно тільки маси сірих московських шинель.
У міжчасі почали підходити з боків австрійські частини; відразу стали рахувати полонених і гуртами відсилати в запілля. Який дивний збіг обставин: гора була висока на 840 м, а число полонених 480. Ми мали 6 убитих і 18 ранених. Ці числа вбились у мою пам'ять до нинішнього дня. Московські окопи були знаменито збудовані — широкі, глибокі, старанно покриті, вистелені сіном; лиш там, де були залізні печі, там була земля. Рівнож було там багато теплих коців і валянок (фільцові чоботи).
Почало смеркатись і холодніти. Стрільці хотіли використати ті окопи для відпочинку і тяжко заслуженого сну, на жаль, командант бригади нікому не позволив там оставатись. Єдине місце, де могли стрільці спати, це були розкинені скирти сіна і обороги з сіном. Сотня, змучена тридневним тяжким маршом і недавнім наступом, моментально заснула в пахучім, але холоднім сіні. Австрійським частинам поручено держати нічну службу, бо ніхто не знав, як далеко від нас і скільки є москалів у нашому сусідстві. На другий день "Ukrainische Schutzen" ("Українські стрільці") були на устах цілої бригади.
У саме полуднє прийшов до нас бригадяр зі своїм штабом. Сотня стала на "позір", і бригадир із правдивим зворушенням відчитав наказ, в якому в найбільшій похвалі підкреслив надзвичайну поставу і хоробрість наших стрільців; зокрема підкреслив заслугу сотника Ґутковського і обіцяв, що в найближчому часі надасть йому Хрест хоробрости, а також 20 стрільцям і підстаршинам, що своєю молодечою вервою і відвагою причинились до цього геройського подвигу.
Але вже по двох днях австрійці перестали говорити про нас — німці із заздрости, а чехи з ненависти до нас. Замість признання стали висилати наших стрільців, які здобули собі розголос ліпших розвідчиків, на найбільше небезпечні розвідки, з яких деякі взагалі не верталися або вертались ранені, перестуджені, що треба було їх відсилати до шпиталів. А на їхнє місце ми не діставали нікого. Сотня почала зменшуватись із кожним днем. Харч був незадовільний. Кава з цукром в кістках, які треба було поливати холодним снігом, і сухарі. Правда, "батько" Чумак старався щокілька днів привезти дещо ліпшого, але скільки було можна нам привезти харчів на нашу гору тими глибокими снігами, де кінь не міг до нас добрести. Єдиним способом доставляти харчі були плечі вояків.
Прохання нашого сотника в команді бригади, щоб нам позволити хоч два дні побути в запіллі, хоч би в якійсь стодолі спокійно переслатись, обмитись і змінити білизну, були безуспішні. Але все те ми зносили терпеливо і з посвятою, як довго наш сотник своїм гумором піддержував нас. На жаль, внаслідок перестуди чи вичерпання сотник нагло зачав занепадати. Ноги зачали відмовляти послуху, кілька днів ходив при помочі двох палиць, а коли прийшло до цілковитого паралічу ніг, по тяжких аргументах удалось нам його переконати, що в холоднім оборозі стан його не може поправитись. Хорунжий Глушко зголосив це у бригаді. Прийшли чотири санітарі із ношами і просто силою вислали нашого улюбленого сотника в запілля. Ніколи, ані перед війною, ані під час війни, не бачив я на обличчі сотника ніякого смутку, таки не уявляв я собі його в такому стані. Але того, для нас такого трагічного, дня не було вже видно тих усе добрих, усміхнених очей. Були це сумні очі надзвичайного опікуна, свідомі цього, що оставляє нас саме тоді, коли ми так дуже потребували його помочі й розради. Ті сумні очі напевно знали, що він нас вже ніколи не побачить.
Хорунжий Степан Глушко робив усе можливе, щоб якось врятувати нашу сотню від цілковитого фізичного винищення, але ж що міг бідний хорунжий зробити у високих старшин бригади?!
Сотня топніла на очах. Ніхто з тих, що із причини хвороби чи ран відійшли, вже до нас не вертались. Положення наше стало розпачливе.
Одного дня хорунжому Глушкові, який перебрав на себе цілий тягар по нашому сотникові, удалось видістати для д-ра Гриця Стецюка і для мене потрібні папери до нашого корпусу, який тоді вже був у Тухлі. Сотник Галущинський прийняв нас сердечно і приобіцяв видістати нашу сотню можливо якнайскорше. А нас двох відіслав просто до куреня отамана Гриця Коссака в Лавочнім.
Чи не по 12-ти днях хтось дав мені знати, що на залізничний двірець у Лавочнім прибули останки Гуцульської сотні сотника Ґутковського. Я прийшов на двірець. І що я побачив?!
Тяжко було погодитись із думкою, що тих виголоднілих, знужденнілих, обдертих, переважно хворих 40 хлопців — то були останки тієї самої сотні, що ще 4 місяці тому хотіли передертись через московський фронт і робити партизанку на своїй прекрасній Гуцульщині! А ще 5 тижнів тому у бравурнім наступі взяли тяжку гору і три рази стільки полонених, скільки хлопців було в нашій сотні.
Отаман Коссак щиро зайнявся нашими стрільцями. Призначив великий порожній будинок, дав двотижневий відпочинок і подвійну кількість харчів через два тижні. Це був останній день Гуцульської сотні, що її зорганізував сотник Клим Ґутковський.
Ціль мого спомину була влучити до історії УСС прізвище небуденного старшини, про якого досі мало хто згадав; друге — щоб не пропала для історії пам'ять про нашу першу Гуцульську сотню, яка своєю хоробрістю перша гідно заслужила собі на окреме признання у формі офіційного австрійського воєнного наказу. Кілька місяців пізніше був другий наказ про Маківку.
Далі хотів би я підкреслити, що саме в часі побуту нашої сотні в Хусті на короткий час Хуст і довколишні села живо відчули свою приналежність до нашої української спільноти. Ніхто з нас тоді не думав, що 24 роки пізніше, в р. 1938, той Хуст буде столичним містом нашої, для нас, усіх українців, такої дорогої Карпатської України!
Мирон НИЖАНКОВСЬКИЙ
За волю України: Історичний збірник УСС. 1914–1964 / За ред. С. Ріпецького. — Нью-Йорк: Червона Калина, 1967. — С. 149–157.