Ще ми не мали великого воєнного досвіду, а вже знали, що як інтенданти стають щедрі, як радо докидають яку злишну пайку понад міру (хліба, консерви чи т. п.), то воно не перед гараздом. Найпевніше тоді мусів бути бій, і то такий "приписовий".
Так воно було й одної елітної осінної днини в 1914 році. Надворі погано, що й собаку гріх виганяти з хати. Студене осіннє болото по коліна, а зверху січе нестерпна саламаха, щось — ніби дощ зі снігом. У таку погоду не конче приємно мандрувати.
У той час ми відпочивали в Скольому. Наче й змовились — кілька сотень 1-го куріня У.С.С. зійшлося з різних околиць на короткий відпочинок. Московська навала вдруге вже рушила в Карпати, тож завданням стрільців було якомога дужче опізнювати і здержувати отой похід. Тож ми висилали боєві стежі, що вели ненадійні напади і перестрілки з наступаючими Москалями. А то й цілими сотнями ми нападали на них. Не було спочинку ні вдень, ні вночі. Усяко бувало. Нарешті зійшлися ми в Скольому та розмістились по домах. Сподівалися трохи довше відпочити перед новими трудами. А поки що, як то в таких випадках буває, коли зійдуться добрі товариші по довшій розлуці, — стали веселитися. У своїй молодечій безжурності користали з кожного дня, з кожної години, виторгованої від своєї долі… Пішли співи, танці, музика. Хтось там гремить на фортеп'яні, інший грає на гармонії. Десь і барабанчик найшовся, — музика та й годі.
Нараз, наче струни зірвалися, — збірка! І то з повним набором. Думали, що то вже знову на позицію. Але тим разом тільки на двірець, "фасувати провіянт". У ті часи мало коли була нагода "вифасувати" з харчів, що належалося. Тому і заклик "по фасунок!" принято радісними окликами.
А на двірці — рай! Старшини стоять біля повних возів та тільки допитують:
— Хоч десять консервів? Бери! А може, й мішок "цвібаку" чи цукру або кілька пачок кави? Прошу дуже! Хліба можна і по 5–6 штук, кілько занесеш.
Тож у короткому часі кожний потовстів, як доброго року. Спухли хлібники, кармани, пазухи, а що хліба не було де вмістити, то примудрували так, що насадили багнети на кріси й на них насадили "комісняки". А в котрих були ще багнети від "верндпів", той був гонорний. Він міг по-доброму і чотири-п'ять хлібів примістити на нього.
З такою "добиччю" пізним вечором вернули всі на стоянки. Забава набрала ще більшого гумору й розмаху, бо було чим закусувати. Хоч кожний собі здавав справу з того, що цьому всьому "фасункові" ніяк не дасть скоро ради.
Ранній ранок застав сотні в дорозі. Ще темно було, як сотня [Романа] Дудинського повертала в Демні на міст, у напрямі Камінок. Та за мостом скрутила наліво в ліс і подалася в напрямі гори Ключ. У тому і подібному напрямі машерували також інші сотні.
Надворі розвиднілося вже на добре. Стрільці, як звичайно, пускалися на здогади. Куди йдемо? Чи далеко ще? Чи буде добре гаряче, а чи обійдеться холодніше?.. Хто з нас ще вертатиме цею дорогою назад? І т. п.
Але ніхто не міг дати певної відповіди.
Під горбом стрінули ми батерію гармат. Це наш Воєвідка, великий наш приятель. Усе держиться біля нас зі своїми музейними гарматами. Австрія якось боялася дати йому відразу нові, полеві. Але він і старими давав раду.
Гармати застрягли у грязюці. Не помагають і запасні коні, й сила гармашів. Стрільці кидаються гурмою до гармат, і вкоротці вони від'їхали на призначену собі позицію.
Ми вже на горі. Надворі мряка, тихо. Але кожний відчуває, що це тиша перед бурею. Мимоволі стає чоловік поважним, зосередженим, у нервовій напрузі й поготівлю.
Сотник розділює завдання:
— Перший рій ІІ чети з десятником Ступницьким піде через Побук до Труханова, а по можности і ще дальше, постарається нав'язати з Москалями зв'язок і провірити їхні сили. Решта роїв у інші сторони.
Відходимо. Повертаємо наліво біля хреста і поволи сходимо вділ. Мряка дальше налягає. Міркуємо собі, що коли маємо зайти до Труханова і ще дальше, то Побук має бути безпечний. Але дивуємося дуже, як вкоротці надибуємо мадярську розстрільну, вкопану в ямках. Питаємо за Москалями; щось невиразно воркотять. Хоч не ясно нічого, помимо того всі стають ще обережніші. Відчуваємо, що в повітрі щось висить. Сходимо ще нижче, і згодом ми вже всі на гостинці. По другому боці ходять якісь типи, але через мряку годі їх пізнати точно. Можливо, що це друга розстрільна або, може, Мадяри пішли в село по молоко?.. Стрілів не чути.
Напроти нас іде стара жінка.
— Ой паничики молоденькі, а ви куди? Таж у селі повно Москалів. Уночі налізло того, як блощиць… Адіт, як горбом ходять поміж хати за курми і молоком! — показує нам на тих, що ми їх бачили перше і взяли за Мадярів.
— Но нічого, — каже котрийсь. — Ті, що ми їх минули, то й так наші будуть. Як мемо вертати, то заберемо їх. А поки що йдім ближче придивитися на решту.
Пішли. Напроти нас вилітає з хати господар:
— Пани, біжіть раз-два, в мене в хаті рабують Москалі. Обійдіть навколо і всіх заберете. Але тихо, бо коло церкви їх як трави та листу! Вже і трени приїхали, та й гармати затягають.
Коли наш десятник Ступницький таке почув, зараз набрався боєвої гарячки. А за господарем з хати вибігає жінка і кричить:
— Лапайте їх, бо побачили вас і втікають!
Тоді наш десятник приказав:
— Возьний, Червоний, Полішук, за ними! Решта боками, в обхід!
Вилітаємо з-поза хати, а Москалі вже через пліт як зайці. А ми за ними:
— Стой, братєц! Бросай ружьо!
Вони повипускали кури з рук, як нас побачили, скочили в рів і давай стріляти.
Тоді й ми прилягаємо в городі й зачинаємо стріляти. По перших наших стрілах два Москалі перевернулися, а два чи три зачали втікати. Один підняв руки вгору. Того забрав Шумський і відвів назад.
А ми за Москалями в село. Чим дальше біжимо, тим усе їх більше. Не встигаємо в бігу. Напроти чуємо перелякані крики, вйокання на коней; на Москалів паде страх, бо ще не знають, у чому річ. Чують тільки стріли.
Аж тут нараз — як кропнуть по нас з усіх боків! Дивимося, а проти нас враз наче стіна знялася, наїжачена штиками. А по боках, на горбках, таки рядами поставали собі, як на вправах, і кроплять по нас що тільки сили.
Тут Поліщук крикнув, що дістав у ліву руку і не в силі кріса держати, тож вертає. І так, хоч би хотіли, то вже нема куди бігти. Кажу скакати з беріжка і потоком вертати. Для нас і так уже доволі, бо викликали вовка з ліса і переконалися, яка тут сила прийшла.
Полішук біжить передом, а ми два криємо відворот і відстрілюємось. Москалі гурмами пустилися бігти за нами, але наші кулі потрохи спинюють їх.
Аж тут заторохкотіли скоростріли. Кулі наперехрест парять, аж куриться. Гук, клекіт, що ми вже не чуємо, чи й наші товариші десь ще стріляють, чи тільки ми самі з такою товпою "войну" провадимо… Тепер уже Москалі нам кричать:
— Бросай ружьо!
Тут мій Возьний тільки що заложив свіжий магазинок і раз бухнув, як опустив тільки руки і поблід. Питаю:
— Що є?
— Брате, мабуть, урвало мені руку, бо нічо не чую в ній сили. Треба щось робити.
Беру його під здорову руку, скачу за якусь стайню, потім поза хлівці, дерева, крізь якісь невижаті кукурудзи, і забігаємо в хату. Господиню посилаю затерти слід крови до хати, а сам перев’язую раненого товариша. Розпоров рукав, а біля плеча така відтворилася рана, що кулак лізе. Дістав кулю "дум-дум". Мабуть, і кість проламана.
Щоби його перебрати до своїх за дня, нема й мови. Багато крови вийшло, вибився зі сил, щохвилини попадає в непритомність. До того скрізь повно Москалів. Крізь вікно бачу, як гурмами бігають і шукають за нами.
Возьний молить:
— Брате, лишай мене тут, — просить, — а сам старайся конче дістатися до сотні й здати звіт, як і що тут було та яка сила Москалів.
Дуже боляче лишати товариша, та обов'язок кличе назад, без огляду на перешкоди. Ховаю кріси в бульбу під лаву, тягну з жердки одежину, скачу на горище — й за мить я вже сільський парубок… Однострій сховав у сіно, скуйовдив волосся, що було довший час нестрижене, зліз із поду, ноги намазав гноївкою в сінях і тільки що вийшов задніми дверима, як передніми стали входити в хату Москалі.
Я собі пішов свобідною вулицею. Думав непомітно вскочити в ліс, а там уже миттю буду між нашими на Ключі. Та не так склалось. Ще тільки мав минати крайні хати села, як назустріч мені Москалі.
— Ти куди йдьош? — питають.
— Та десь побігла Коровина зі стайні, — кажу, — то йду пошукати, аби не втікла.
— Нельзя ухадіть з деревні, — кажуть. — Січас будет большой бой. Завертай.
— Та я зараз, а то шкода худобини, — прошуся.
— Нельзя, ґаварят тебе. Ухаді, а то стрелять будем! — кричать уже.
Не було ради. Вертаюсь, а тут думки лискавками в голові: куди мені забігти та як крутити, коли в якій хаті застукають Москалі?!
Пішов я швидше, щоб відв'язатись від тих напасників. Зайшов між хати й чую на протилежному горбку якісь крики. Підходжу непомітно садками на лівий горбок і бачу, як Москалі закопують швидко гармати. А понижче по хатах уже крики, плачі та московська лайка.
Я миттю вскакую в першу хату. Там молодий господар Михайло Загакайло. В хаті ще дві жінки й одло чи двоє дітей. На мій запит господар твердить, що міг би таки зараз відомими собі стежками дістатися до наших. Переказую йому, що знаю, — кілько приблизно є Москалів у селі, де стоять обози, де гармати тощо, — вияснюю, де шукати на Ключі нашу команду, який знак, щоб не взяли його за шпіона і т. п., й за хвилю він тільки мигнув поміж деревами.
На душі стало лекше, що все ж таки звіт дійде до команди. А там вони знатимуть, що робити. Як хвилювання трохи пройшло, аж тоді я переконався, що я легко ранений. Жінка дала мені чисту сорочку, а ту кроваву сховала за образи. Я розпитав згрубшого про домашні обставини, рідню тощо, щоб, як прийдуть Москалі, знати, що казати. Бо ж я тепер "газда" в хаті…
Все це багато швидше робилося, як читається. Не було часу довго міркувати чи радитися, бо Москалі, шукаючи за нами, скоро зближалися до нас. Про все, що діялося кругом у селі, щохвилі інформувала нас одна дівчинка, що часто бігала на розвідку в село. Вкінці я рішив, що найкраще буде зробитись мені хворим. Лягаю на піч, біля мене кладуть горня води, склянку молока, скраю сідає молодиця з дитинкою, а мати молиться перед образами. Піч розпалена, я прію й наче таки в гарячці лежу.
За хвилю тупіт ніг — і вже в хату ввалюється товпа Москалів. На переді "ротний" (сотник) і кричить:
— Давай, бабушка, австріяка! У тебя скрилса австріяк! Тащі єво сюди, а то стрелять буду!
Жінки у плач, діти собі, а я тільки жду, що дальше. Москалі кинулися шукати в хаті, надворі, аж сам ротний нараз лапнув мене за ногу і тягне…
— От сукін син! Ребята, єсть австріяк здесь!
Я зажмурив очі й тільки постогную сильно. Жінки падуть на коліна й переконують, що це сам "хазяїн", що вже кілька тижнів не встає з печі, а тут ще й дитина маленька, теж нездужає… Ротний щось не міг довго в це повірити, порівнював мій молодий вигляд проти молодиці, кричав, лаяв, грозив, вкінці став шукати, чи не маю закрівавленої одежі (скинена сорочка була б мене зрадила!), покрутив головою і залишив у супокою.
Тут "дєньщік" приніс йому "добичу воєнну" — мою власну торністру. Він сів за стіл і став смачно заїдати мої консерви, "цвібак" тощо. Я тільки в думці щиро бажав йому, щоб хоч подавився… Та нараз загреміли гармати з нашої сторони. Над хатами стали розриватись шрапнелі, землю пороли гранати. Починався бій. Ротний залишив дві стійки, бо таки не вірив моїй "хворобі", а сам з рештою Москалів полетів із хати геть.
Стрілянина змагалася. Вже й обізвалися крісові стріли з обох сторін. У селі рух, біганина, крики. Мої стійкові вже на початку дали ногам знати…
Крізь вікно бачу, як наші гранати попадають точно в позицію москальських гармат. А біля церкви, де стоять обози і команда, б'ють шрапнелі. Здогадуюсь, що мій господар мусів таки дійти до наших.
Нараз під хатою заклекотів скоростріл. Крізь шибку над піччю бачу, як гурт Москалів звивається біля своєї машини, аж пріє. Я не можу влежати на печі. Не чую ні рани, ні гарячки, а голова аж тріскає віддумок: "От коби нас тут, у хаті, було трьох-чотирьох, та ще із крісами!"
А бій йде чимраз лютіший. Здається, начеб уже в селі билися.
Вкінці, десь перед вечором, почало все стихати. Забралася й машинка з-під хати, й ті Москалі, що з-поза хат стріляли, десь повтікали. "Наша" дівоча розвідка доносить, що Москалі начеб програли.
Аж тут нараз з'являється мій Полішук. Він весь час лежав під фасолянкою (я на фасолянці!) й навіть не рухався. Чув, що твориться, то й дух запер. А то якби були його найшли у кровавій сорочці, котрої не мав змоги змінити! Дали б гарту…
Надворі стемніло геть. П'ємо молоко, закусуємо хлібом і дуже щиро сердечно дякуємо нашим жінкам, що допомогли врятуватися. Старенька жінка благословить на дорогу, й ми зникаємо в пітьмі ночі. Показується місяць із-поза хмар, і ми при кінці села бачимо силу погиблих з обох сторін!
Незадовго вже між нашими. В гущавині працює перша поміч. Лікарі й санітарі звиваються, аж пріють біля ранених. Багаті були жнива…
Перев'язують й нас. Я відшукую сотника Дудинського і здаю звіт з усього, голошуся з поворотом. Тут застаю й нашого господаря, котрий нашим звітом у час причинився до розбиття московських батерій. Оповідав він, що був тут ще один утікач із села, котрий оповідав, як забирали Москалі нашого Возьного фірою (ще перед боєм), на котрій було повно побитих нами Москалів, як лютували страшно, що нас нігде не могли найти…
Не було часу довше слухати. Сотник приказав нам іти у Сколе, щоб там дістати нові однострої. По дорозі я проваджу раненого й дуже ослабленого товариша Поліщука. По півночі передаю його в лічницю. Мені рана так не долягає, а до того я панічно боявся лічниць. Тож голошуся на військовій команді, де мене взяли за шпіона…
Але цей опис уже тут не належить…