- Як же? - пiдвiвся на лiкоть Андрiй.
- Ви, здається, вив сяєте латинь? Так от, по-латинi це називається симуляцiя.
- Знаєте що, товаришу професор, - роблячи надлюдське зусилля, щоб втриматися й не наговорити грубощiв, сказав Коваленко. - ви мене не лякайте отими латинськими словами. I фронтом мене не лякайте. Я вже був там i знову туди пiду, бо йти менi бiльше нiкуди. Мої батько й мати там, за фронтом. Хто їх визволятиме? I взагалi, чого ви до мене весь час прискiпуєтесь, як до студента на екзаменах?
Вiн упав на подушку й одвернувся до стiни. Всi пораненi в палатi принишкли й ждали, чим закiнчиться ця сутичка. Сестра раптом згадала, що в неї ж якесь дiло в сусiднiй палатi, й швидко вибiгла, вистукуючи по кахлянiй пiдлозi твердими закаблуками.
- Гаразд, - почувся в тишi голос професора. - Я був неправий i прошу пробачення. Але читати я вам забороняю, товаришу курсант. Протягом ближчих днiв забороняю.
Три днi Андрiй не читав. Вiн тiльки здалеку дивився на книжки, але до рук їх не брав.
Зате з якою насолодою вимовляв вiн потiм уголос латинськi фрази, дзвiнкi, як латуннi гiльзи гарматних снарядiв, як щиро смiявся з дотепiв веселого французького монаха Рабле, як уперто розплутував неймовiрно складнi гегелiвськi формулювання, вiдпочиваючи вiд цього заняття лише за читанням розповiдi Дельбрюка про колишню могутнiсть швейцарської пiхоти, з якої тепер лишилася якась сотня почесних гвардiйцiв, що охороняють папу римського в його Ватiканi.
- Навiщо ти все це читаєш? - питали Андрiя товаришi по палатi.
- Як то навiщо? - дивувався вiн. - Треба ж усе знати.
- Ти що, вченим думаєш стати?
- А може й ученим, то що?
Андрiй ще був дуже молодий i не вмiв швидко сходитися з людьми. Дружба ж, як привило, має в своїй основi або ж спiльнi iнтереси, або ж спiльнi характери. Лiтнi солдати починали розповiдати один одному про свої родини, про дiтей, i це їх зближувало, робило друзями. У Андрiя слово родина тим часом асоцiювалося лише з словами батько й мати. Двадцятип'ятирiчнi кадровики, мiцнi красивi хлопцi, вночi, коли в палатi не було нi сестри, нi нянi, починали хвалитися своїми успiхами в жiнок. У Андрiя нiколи не було нiяких успiхiв, i вiн взагалi не мiг спокiйно слухати соромiтницьких розповiдей i тому кричав: "Перестаньте! Як вам не соромно! Хiба у вас нiколи не було матерi або сестри!". Серед поранених були й такi, що любили хильнути з горя або з радостi. Вони весь час перешiптувалися, складалися по п'ятiрцi чи там по десятцi i, вийшовши в сад, подавали крiзь штахети якому-небудь хлопчаковi: "На, принеси фронтовикам пiвлiтрягу". Андрiй до горiлки був байдужий i, ясна рiч, не мiг увiйти в компанiю до цих горiлчаних "масонiв".
Чимось нагадував вiн сучкувате молоде деревце, яке не хоче нiч ламатися, нi гнутися пiд ворожим вiтром, але яке водночас боляче шпигне своїми колючками й того, хто захоче його погладити, приголубити, захистити вiд холоднечi. Лiтнiх, досвiдчених людей життя пообтiсувало й пообстругувало, як обстругує столяр дошки, через що в них уже давно не було тих сучкiв, якими пообтикувано Андрiя. Всi це розумiли, жартома звали Андрiя "необструганим", але любили за розум, за допитливiсть i за одвертiсть, яка доходила в хлопця до мужностi. I ще зважали чесним аж до наївностi, i нiхто в госпiталi навiть у гадцi не мав, що цей чесний, чистий, як скло, юнак може наприкiнцi обдурити велику поважну комiсiю медикiв.
А вiн взяв i обдурив.
Комiсiя засiдала в кабiнетi професора Бєляєва. Чотири чоловiки й одна жiнка. Усi, крiм професора, були у вiйськовiй формi, у кожного на зелених петлицях червонiли "шпали" - одна, двi, навiть три. Коли взяти до уваги те, що професоровi, здається, теж присвоїли високе вiйськове звання, то курсант Коваленко мав задосить пiдстав для того, щоб розгубитися, опинившись у такому оточеннi.
Вiн намагався навiть виструнчитися, хоч його китайськi туфлi й широкий халат мало сприяли цьому. На всi запитання вiн вiдповiдав коротко, по-вiйськовому: "Так" або "Нi", пiдкреслюючи тим самим, що не хоче цуратися звання солдата i вважає себе вже не хворим, не пацiєнтом, а строєвиком, воїном, бiйцем.
Лiкарi довго читали iсторiю хвороби, по черзi зазирали в поранене Андрiєве око, хоч це було рiвнозначно тому, що дивитися в глибоку воду. Всi говорили про те, що на поверхнi рогiвки лiвого ока, якраз напроти зiницi, ледь помiтний голубуватий рубчик, але всi одностайно вiдзначали також те, що рубчик майже непомiтний i доволi прозорий.
- Ви добре бачите лiвим оком? - запитала Андрiя жiнка.
Вiн ждав цього запитання i тримав напоготовi вiдповiдь:
- Майже нормально.
- Тодi, може, спробуємо таблицю? - звернулася жiнка до колег.
- А чого ж, - сказав сивий лiкар з трьома шпалами в петлицях.
Жiнка пiдiйшла до таблицi, що висiла на стiнi, й наказала Андрiєвi:
- Затулiть лiве око й вiдповiдайте менi. Яка це лiтера?
- Ша.
- Це?
- Ка.
- А оце?
- Ен.
- Ну, праве око у вас не постраждало. Тепер затулiть його й дивiться лiвим.
Лiве Андрiєве око не бачило нi таблицi, нi лiкаря, - все розпливалося в невиразну водянисту пляму. Але варто було зробити мiж пальцями, якi закривали праве око, маленьку щiлинку, щоб все одразу ж стало на свої мiсця: i лiкарка у зеленому вiйськовому одязi, i бiла стiна, i таблиця доктора Сивцева на нiй з дванадцятьма рядами лiтер i крижал. Андрiй знав цю таблицю краще, нiж таблицю множення.
Першi, найбiльшi лiтери верхнього ряду Ш i Б. Далi йдуть М, Н, К, тодi И, М, Е, Ш, за ними Б, И, Н, К, М, що нижче, то меншi i то їх бiльше. I тепер, крадькома стежачи здоровим оком за олiвцем лiкарки i вже заздалегiдь здогадуючись, яка лiтера повинна бути в тому мiсцi, куди спрямовується цей олiвець, Коваленко без роздумiв, без пауз вигукував, як вигукують солдати в строю при розрахунку на "перший, "другий":
- Ка! Ем! И! Ша!
- Я гадаю, доволi, - сказав сивий лiкар.
- Можна тiльки захоплюватися таким винятково вдалим лiкуванням, розводячи руками й дивлячись на професора, промовив один з його колег.
Професор теж був задоволений.
- Якщо пiсля вiйни рубець буде заважати, - звернувся вiн до Андрiя, то приїздiть, я вам переставлю рогiвку.
- Якщо заважатиме, то приїду, - намагаючись не усмiхнутися, пообiцяв Андрiй.
- Нi. Училище зараз у глибокому тилу, в Середнiй Азiї. Вам доведеться їхати туди.
Андрiй посмутнiшав. Даремно вiн учив таблицю Сивцева, даремно обдурював комiсiю, - однаково замiсть фронту потрапляє в тил, куди можна було цiлком спокiйно поїхати й з одним оком.
Але тепер вiн вступав у той свiт, де дiяли короткi й точнi слова наказiв, де на весь свiй зрiст ставав перед людиною обов'язок, той самий обов'язок, який у Конституцiї звався священними.
- Дозвольте йти? - спитав курсант Коваленко.
- Iдiть.
- Єсть, iти!
Через день його мали виписати з госпiталю, але чомусь не виписали. Андрiй пiшов до канцелярiї.
- Чому мене не виписують? - запитав вiн.
- Є наказ округа затримати.
- Чому?
- Коли буде потрiбно, вам скажуть. Iдiть i ждiть, А ввечерi по всiх палатах сестри оголосили, щоб усi, хто може рухатися, йшли в госпiтальний клуб на мiтинг. Андрiя запросили персонально. До нього прийшов сам професор, якого кiлька днiв тому призначили начальником госпiталю, i сказав: