В Галичині, куди вислали полковника Болбочана, на той час перебували представники різних українських політичних партій, включно з тими, що були незадоволені політикою Директорії і керівництвом Головного Отамана Симона Петлюри. Таке незадоволення виникало не тільки з чисто політичних міркувань, але також із зростаючого внутрішнього хаосу. Тому цілком зрозуміло, що деякі політичні кола почали розглядати можливість, як це знаходимо у спогадах Б. Мартоса, проведення змін у складі Директорії, при чому з конкретною розстановкою постів, "Головою Директорії вони хотіли зробити д-ра Є, Петрушевича, а Головним Отаманом — П. Болбочана. Соц. — самостійники, хлібороби-демократи та деякі соц. — федералісти після оскілковщини повтікали до Станіславова…[*] Підтримуючи там сталі зносини з галицькими генеральними секретарями та з тодішнім президентом Укр. Нац. Ради Галичини д-ром Є. Петрушевичем, вони постійно підбурювали їх проти Наддніпрянського Уряду, розпускаючи про нього різні чутки, як-от, ніби він хоче порозумітися з совєтською владою.[**] Нічого й казати, що окремих міністрів, а також С. Петлюру, вони малювали як людей абсолютно до нічого не здатних.
До уряду стали надходити відомості, що в Станіславові відбуваються наради представників цих партій, і що на них бувають присутніми, правда більше з метою інформаційною, підпоручики Генерального Секретаріату Галичини. Нарешті Уряд одержав відомості про те, що на цих нарадах вже запала ухвала зробити переворот і усунути Уряд насильно".[1]
Вище подана цитата Б. Мартоса містить в собі деяку правду, В намаганнях виправдати тяжке становище на Україні політичною риторикою, урядові кола усвідомлювали, що їх влада опинилась під загрозою не тільки через наступаючі сили більшовиків, але також внаслідок активізації діяльності українських політичних партій, які вважали, що прихід до влади уряду Б. Мартоса і зміни у складі Директорії стануть своєрідним державним переворотом, проведеним С. Петлюрою.[2] Однак, як зазначає Остап Войнаренко, "…галицький диктатор Петрушевич замало був диктатором, а занадто легалістом, льоялістом і пунктатором, щоб усунути Петлюру і жменю його товаришів, а самому обняти всю власть, як це пропонували йому поважні кола Придніпрянців" [2а]
У травні 1919 р, в Станіславі хлібороби-демократи провели нараду з членами Союзу дрібних і середніх землевласників, на якій "вироблено було спільну платформу і постановлено, що учасники наради мають в своїх організаціях пропагувати з'єднання цих двох груп на платформі, виробленій в Станіславові в одну українську Народну Партію".[3] Правдоподібно, що ця партія стала головною опозиційною партією і, на погляд уряду УНР, його найбільшим політичним противником. "Опозиція, — пише О. М. Андрієвський, — вважала наш уряд більшовицьким; Мартос мав загальну репутацію більшовика; уряд тягнув нас під більшовицьку кормигу, аргументуючи, що всеєвропейська революція є неминуча; свідомо, в угоду більшовикам, нищив нашу оборонну силу; так по-більшовицькому методу знищив Запорозький Корпус, 25 тисяч козаків, нашу національну гвардію, армію Оскілка, 33 тисячі козаків; розклав пропагандою Січових Стрільців, внаслідок чого Коновалець покинув фронт і почав вести переговори з київськими більшовиками. Уряд, заграючи з більшовиками, у короткий час втратив усе; без Галицької Армії він ніколи б не наблизився до Києва".[4 * ** 4]
А коли вже йде мова про самий переворот, то така думка не була надзвичайним явищем серед політичних кіл різного напрямку, особливо напередодні приходу до влади Гетьмана Павла Скоропадського. Також у січні 1919 року під час "державної наради" за участю представників Директорії, уряду, політичних партій і Корпусу Січових Стрільців, запропоновано встановити військову диктатуру в складі С. Петлюри, Є. Коновальця й Андрія Мельника.[5]
Отже, коли праві кола продумували справу перевороту, усвідомлюючи безвихідне становище в країні, і чи правильно, чи помилково робили ставку таки на нове керівництво, спроможне врятувати ситуацію. Правдоподібно, що урядові кола і Головний Отаман, як це дехто розглядає, вважали полковника П. Болбочана не тільки конкурентом, але й відвертою загрозою їх влади, якщо правим колам вдалося б залучити полковника до співпраці з ними.[6 *] Одначе, як зазначає Один з представників правого політичного угрупування, заходи були спрямовані на те, щоб повернути Болбочана до активної служби в армії УНР або на службу в Галицькій Армії.[6а]
На підставі доступних джерел можна ствердити, що урядові кола досить прискіпливо планували ліквідацію такої загрози. Наприклад, складалось враження, що уряд УНР знайшов важливе завдання для бездіяльного й пригнобленого полковника. Другий підхід був складніший, бо використовував плани операції, але для своїх намірів. В кожному разі є деякі інформації, хоч і фрагментарні, які дозволяють відтворити перебування П. Болбочана в Галичині перед тим, як розігралася остання дія його трагедії. Ось що згадує брат члена Директорії Григорій Макаренко:
"…Уряд УНР доходив до. свого кінця: не було набоїв, ліків, території і він сам перебував у залізничному вагоні в Тернополі. В Тернополі було ухвалено послати брата Андрія до Чех, "щоб закупив все, що можливо. Брат узяв у дорогу й мене. На другий день ми були в Станіславові. Брат мав справи до Галицької Національної Ради і мусів бачитися з політичними діячами, які відбували своє засідання, Засідання затягнулося допізна, а нам переказали, щоб не чекати… Ми пішли з братовою на вечерю до ресторану "Одеса" (давніше "Австрія"). Елегантний ресторан з прегарною оркестрою, з гарно одягненою публікою, не нагадував, що переживаємо трагедію власного народу.
В ресторані, за окремим столом, одиноко задумавшись сидів полковник Болбочан, коло ніг лежав його пес. Мені зразу кинулося в очі знайоме обличчя, бо я мав зустрічі і балачки з полк. Болбочаном в Полтаві (1918 p.), але що це був дійсно полк. Болбочан мене впевняла і братова, бо він бував у них у Києві. З братовою ми умовились запросити полковника до свого столика на склянку кави, Я підійшов до нього і він зразу впізнав мене; пригадали собі полтавські події, поділилися пережитими враженнями і перейшли до нашого стола. Я не знав, що він без діла і навіть на вигнанні,— це я дізнався потім з його балачок. Я звернувся до нього: "Пане отамане! Як же ви сидите в ресторані, слухаєте музику, нічого не робите, а зараз на фронті всяка військова людина цінна, а ви були б золотом під теперішню хвилину, за вами щастя й успіхи, пригадайте Полтаву, Чернігівщину, Херсонщину — та Болбочан — орел України! Я кріпко вірю, що ви вивели б нас з цього кутка державної смерти".
В такому тоні мовила до нього і братова. Він задумався й довго не відповідав, а далі схвильовано каже: "Мене не хотять партійники, а найбільше С. Петлюра, звуть мене авантурником, лагодять якийсь суд наді мною, а в таких обставинах не має можливости працювати, тим-паче у війську".
"Що було, те минуло, — кажу йому, — Я піду до Петлюри, просити за Вас, він полтавець-земляк. Він добре знаний мені ще з Київського з'їзду земських діячів України, я постараюсь доказати йому вашу необхідність в армії…"
Балачка затяглася більше, як на дві години, і нарешті ми умовилися, що полковник прибуде на другий день в 5-й годині вечора до помешкання мого брата. Справа наша з поїздкою до Чех не здійснилася, бо вже запізно їхати. На другий день у назначеній годині дійсно прибув Болбочан. Провели вечір на всяких пригадках; полковник любив оповідати пригоди війни, споминав геройські вчинки своїх козаків та старшин-Запорожців. По вечері йшли балачки про приїзд його до Тернополя, брат запевняв полк. Болбочана словом, що справа його про поворот до війська вийде на добре, що Петлюру він "переломить" своїми доказами, що він не такий злий на полковника, як він собі думає, при кінці розмови Болбочан дав слово приїхати до Тернополя, де стояв у вагонах уряд.
Днів через три я вже бачив Болбочана коло вагонів у Тернополі. Він був у брата, знайомих вийськових, був гарно настроєний, сміявся, що ми так довоювалися, що тільки й маємо української землі, що під вагонами уряду…
Одного вечора він зайшов до нас дуже веселий, розказав, що був у Петлюри, що прийняв його чемно, навіть сердечно, мовив, що давно чекав на його…, бо тільки він один може виконати важне доручення — поїхати за полоненими до Італії, а на фронті він мало буде корисний, бо тепер буде переформування відділів, а коли він поверне з Італії з полоненими, то обійме команду якоюсь військовою частиною на фронті, коло тих, що ділили його славу військову, коло своїх побратимів-Запорожців. Я зрозумів його смуток! Я був у Петлюри, він теж мене впевняв, що Болбочан найбільше прислужиться батьківщині, коли поїде до Італії за полоненими. Чи знав Петлюра, чи ні, що Антанта заборонила італійському урядові випустити українських полонених з австрійської армії в Італію, і що італійці не допустили ні одного українського представника в цій справі, крім о. Сембратовича і то як священика, що бажає відвідати своїх вірних. Я знав раніше, що кандидатами на поїздку до Італії є Голубович (б. прем'єр за Центральної Ради) і отаман Осецький; один з партії с.-р., а другий з республіканських військових; що балачки про поїздку полк. Болбочана це лише балаканина і проволока часу. Я зрозумів Болбочана, що переговори і вся розмова його там мала слушні підстави. Я мав важні справи і мусів виїхати спішно з Тернополя ближче до фронту".[7 *]
В дійсності, кандидата на поїздку до Італії в справі полонених українців вже було обрано раніше. "В надії на активність і хист Севрюка, — пише Б. Мартос, — Головний Отаман Армії УНР видав 15 лютого 1919 р. Севрюкові уповноваження, щоб він постарався визволити полонених українців і направити їх на Україну".[8] До Риму Олександр Севрюк прибув щойно 20 травня 1919 року і, "практично нічого не зробивши, повернувся назад до прохолодної Швейцарії, а потім виїхав звідти до Відня".[9 *]
Виникає питання: якщо справу полонених українців в Італії вже було доручено О. Севрюкові, то чому Головний Отаман пропонував її полковнику Болбочанові? Тодішній прем'єр-міністр Б. Мартос, як голова уряду, не міг не знати про призначення Севрюка, однак пише, що "вже відбулася постанова Уряду про посилку Болбочана до Італії, вже й Директорія затвердила цю постанову, вже були видані потрібні посвідки та гроші на дорогу. Болбочан був дуже задоволений, що від'їздить за кордон; пообіцяв виконати доручення якнайліпше".[10]
Другий підхід урядових кіл до проблеми усунення полковника П. Болбочана як небажаного суперника використовував заходи правих кіл намовити його повернутися до Запорозького Корпусу. Полковник Олександр Шаповал пише, що "цю Юдину роботу Загродський провів на моїх очах, То Загродський разом з другим провокатором (Литвиненком) явився на село на Станіславівщині, де тоді перебував Петро Болбочан з дружиною, і, як "делегати від Запорозького Корпусу" — намовляли його гнати до Запорожців десь в район Проскурова, запевняючи Болбочана, що, мовляв, Запорожці як один стануть в обороні його, коли треба буде це зробити, В той же самий час я відвідав на селі Болбочана і застав кінець тої сцени, коли Загродський і Литвиненко намовляли Болбочана. Я при них мовчав, а коли вони за яких пару годин відійшли, — я рішуче радив Болбочанові, в присутності його дружини і, здається, Коржа чи якогось іншого старшини, щоб він, Болбочан, не зважувався йти на ту вельми ризиковану авантуру. Чому я так тоді радив?… я помітив, що Болбочан почав губити душевну рівновагу, спостеріг у нього сильне нервове подразнення, несподівані часто вибухи погроз "в пространство", що не ворожило якогось успіху, коли б він в такім душевнім стані почав проводити ризиковану акцію, Я йому пробував звернути увагу на це, коли казав, щоб він не слухав тих порад Загродського та Литвиненка і їм особисто не вірив, — їхній "прихильності і відданости". Але Болбочан не послухав моїх дружніх порад та погнав услід за Загродським і Литвиненком".[11] Беручи до уваги подану вище інформацію полковника О. Шаповала, не можна не запитати: хто ж послав полковника Олександра Загродського і сотника Литвиненка делегатами Запорозького Корпусу? Хто підкинув їм думку намовляти Болбочана повернутися до Корпусу і запевняти про допомогу Запорожців? Виходить, що не тільки праві кола намагалися переконати полковника Болбочана в тому, щоб він перебрав командування Корпусом чи очолити опозицію до існуючого уряду. Можна також припускати, що місія Загродського і Литвиненка була інспірована колами з метою спровокувати Болбочана до сумнівної вартості кроку, арештувати його і в такий спосіб — раз і назавжди позбутися небезпечного конкурента. В кожному разі, Болбочан вважав цю делегацію офіційною, бо, як пише Віктор Андрієвський, ".,у мене, на Липовій вулиці, зібралися Липинський, Болбочан та Чуднів, і ми разом обговорювали, чи приймати Болбочанові пропозицію від уряду про обняття команди над його дивізією, чи ні, Ми тоді в один голос радили йому, щоб він не зрікався, і можливо, що послухавши нашої ради, він виїхав на фронт".[11а] В іншому джерелі зазначено, що Микита Шаповал також зустічався з полковником Болбочаном і Пелещуком в справі повернення їх до війська. Про них говорив Шаповал з Головним Отаманом, який заявив, що "їх справа передана Головній Юридичній Управі військового міністерства" і додав, що в цей час незручно повертати їх до війська на командні пости.[11б]
Невідомо, чи саме з тих міркувань П. Болбочан вирішив вдатися до такого кроку, очевидно, що на початку травня він вже мав певний план. Генерал М. Капустянський вважає, що полковник Болбочан, "не розібравшись в ситуації, піддався на провокацію… Партії, які його висунули, лишилися збоку".[11в] Генерал Павло Шандрук пише, що "полковник Болбочан дня 16 травня 1919 р. відвідав мене, коли я тримав фронт під Гусятином над Збручем. Підтверджуючи тут ще раз, що така зустріч мала місце, вияснюю, що полковник Болбочан в тій розмові питав мене, чи я підтримую його, якщо він перейме команду Запорозького Корпусу… Я відповів полковникові Болбочанові, що в нашім дуже тяжкім (тоді) політичнім і воєннім положенні не є час на таку акцію, і радив йому через Штаб Армії порозумітися з Головним Отаманом С. Петлюрою… "[12]
Очевидно, що генерал Шандрук не знав про погляди С. Петлюри на це питання. Ось що пише дослідник П. Солуха: "Наприкінці травня делегація Запорожців просила Петлюру повернути їм Болбочана на пост командуючого, "маршал" відповів: "Запорозький Корпус хоче поставити нового монарха, нового Гетьмана, геть від мене, поки я стою на чолі Республіки — не буде Болбочана на службі в Республіці".[13]
Згідно з твердженням Б. Мартоса, представник правих кіл Сергій Шемет неодноразово порушував справу повернення Болбочана на пост командира Запорозького Корпусу. У травні 1919 p., як твердить Б, Мартос, відбулася зустріч між полковником Коновальцем і Болбочаном, в якій також брали участь С. Шемет і Логвин Цегельський, На питання, яка була б реакція Січових Стрільців, коли Болбочан повернувся б на пост командира Запорозького Корпусу, Євген Коновалець відповів, що "ця справа взагалі не торкається Січових Стрільців, але я особисто вітав би отамана Болбочана за його поворот до активної праці на Україні, якщо це буде за згодою Головного Командування".[14]
На початку червня С. Шемет знову зустрівся з полковником Коновальцем у Теофіполі і в розмові порушив питання повернення Болбочана до Запорозького Корпусу. Тим разом Коновалець зайняв дещо іншу позицію, кажучи, що "годі сподіватися, щоб сталося це легально, по згоді з Головним Командуванням, а всі інші заходи в цім напрямку привели би до нової авантури, котра знову відбилася б деморалізуюче на фронті",[15] Очевидно, що тоді Коновалець був свідомий того, що С. Петлюра, який вже раніше порозумівся в справі Болбочана з членами Директорії Макаренком і Шевцем, не мав жодного наміру призначити Болбочана на пост командира Запорозького Корпусу, бо Чорношличники., за Болбочана, а Гайдамаки — проти, і тому "не буде порядку".[15а]
Сергій Шемет також зустрівся з Б. Мартосом і намагався переконати його, "що С, Петлюра цілковито не надається на Головного Отамана і вимагав від мене переконати Петлюру, щоб він добровільно зрікся свого становища". На місце С. Петлюри Шемет пропонував полковника Болбочана. Мартос категорично відкинув цю пропозицію і, серед іншого, зазначив, "що призначення Болбочана означало б знову поворот направо в нашій внутрішній політиці і привело б до ще гірших наслідків, ніж привела політика кабінету Остапенка: наше військо почало б розбігатися".[16] З подібною метою Б. Мартоса відвідав Костянтин Мацієвич, політичний діяч, котрий вів з доручення
Директорії переговори з представниками Антанти, був міністром закордонних справ у кабінеті С. Остапенка, Він також говорив про потребу нового Головного Отамана, однак, як пише Б. Мартос, одержав "ті самі пояснення, що перед тим давав С. Шемету".[17 *]
Невідомо, чому Б. Мартос вважав, що така зміна на посту Головного Отамана привела б до того, що "військо почало б розбігатися", хіба що він мав на увазі отаманів типу О, Волоха, яким військова дисципліна була далека. Що ж до регулярних частин, то Мартос сам зазначає, що "полковники 2-ої Пішої Запорозької дивізії подали Державному Інспектору Запорозької Групи Гавришку заяву, в якій між іншим стояло: "…від Уряду УНР рішуче вимагаємо, аби на нашу Групу був негайно призначений от. Болбочан — людина чисто військова". Заяву підписали отаман дивізії і полковники Дяченко, Мальців, Дубовий, Пирогів, Троцький, Цилюрик".[18 * **]
В цій заяві було сказано таке:
"Ми, полковники Запорозької Групи, рахуючись з сучасним становищем, настроєм козаків і настроєм селян тих сіл, які ми проходили при наступі, сьогодні, зібравшись усі, в згоді порішили:
Задля підняття військової бойової мощі нашої Групи необхідна об'єднаність всіх у персоні одної військово-освіченої людини, яка б безпосередньо без політики направляла наші частини у бій з смертельним ворогом самостійної України — комуною.
Ми, військові люди, політичних справ у сучасний тяжкий мент Ураїни не визнаєм і рахуючись з тим, що перш усього треба звільнити Україну від грабіжників, а потім рішати свої домашні справи. Від уряду Української Народної Республіки рішуче вимагаєм, аби на нашу Групу був негайно призначений отаман Болбочан — людина чисто військова.
Це вимагання ми будемо підтимувати усіма маючимися в наших руках засобами.
Отаман 2/7/ піш. Запорозької Республік. Дивізії Осмоловський,
Т. в. о. Помічника Отамана 2 Запорозької дивізії полковник Зельницький.
11-го Окремого Кінно-Республікансь- кого полку полковник Дяченко.
1-го пішого Республіканського полку полковник Мальців.
1-го Мазепинського пішого полку полковник Дубовий.
ІІІ-го Наливайківського пішого полку полковник Пирогів.
2-го Запорозького Яна Кармелюка полку полковник Троцький.
4-го пішого Запорозького Богунівського полку полковник Цилюрик".[18а]
Хоч Б. Мартос твердить, що ця заява полковників була наслідком агітації С. Шемета, К. Мацієвича і їхніх "однодумців — хліборобів-демократів та соціалістів-федералістів", він ігнорує деякі факти. По-перше, треба пригадати, що Державний Інспекторат, серед іншого, мав завдання викорінювати політичну агітацію серед війська. Згідно твердження Мартоса виходить, що Державний Інспекторат цього завдання зовсім не виконував. По-друге, навряд чи можна вважати командний склад Запорожців, який підписав згадану заяву, настільки наївним, щоб він міг стати жертвою агітації. Запорозький Корпус, чи радше тоді вже Запорозька Група рахувалась, крім небагатьох інших частин, найбільш надійною частиною української армії, хоч, як твердить Олександр Шаповал, після прибуття Запорожців з Румунії, вона вже була пошарпана "морально й матеріально".[19 *]
Під час першого арешту П. Болбочана, замість рішучого протесту, чи навіть арешту, коли вже не розстрілу Волоха, Запорожці вирішили покладатися на справедливий розгляд справи урядовими колами, а самі вирушили на фронт, щоб заступити шлях наступаючим частинам Червоної армії.
Незрозумілим залишаєтьтся і той факт, що Б. Мартос зовсім не згадує намірів отамана Волоха, котрий хоча й був призначений Симоном Петлюрою на пост Головного Отамана повстанців, продовжував свої авантюри.
"… із Жмеринки він [Волох-Я. Ш.] надіслав Гайдамакам листа, запрошуючи їх покинути Петлюру й мандрувати до нього. Команданти Гайдамацького полку Виноградів і кінного дивізіону Сікорський перехопили цього листа і стали Гайдамакам на перешкоді, Почувши про ці заходи, Волох дав відповідні розпорядження своїм однодумцям Ліневському і Маслову, котрі користувалися у Гайдамаків великим авторитетом. Гайдамаки заарештували Виноградова і Сікорського: Виноградова вбили, а Сікорський якось утік".[20]
Також не згадує Б. Мартос, що ця справа не змінила ставлення С. Петлюри до "вояка-революціонера". Про дальший розвиток подій читаємо у спогадах генерала Вишнівського: "Таким чином Волох виконав свою погрозу полковнику Виноградову. Посада командира Гайдамацького полку стала вакантною й Волох звернувся до Петлюри з проханням призначити Маслова командиром того полку. Не зважаючи на все, сентименти до Волоха й довір'я до нього Головного Отамана залишилися без зміни. Він не тільки призначив прихильника Волоха командиром Гайдамацького полку, але ще й розгорнув цей полк в окрему Гайдамацьку Бригаду і призначив командиром її того самого Волоха… Фатальні наслідки такого призначення дали себе знати у своїй повноті, обтяжуючи моральною відповідальністю за них Симона Петлюру…"[21] Цікаві факти про дальшу "діяльність" Гайдамацької Бригади під командою Волоха знаходимо у цих же спогадах.
"…коли наша армія докотилася до Проскурова, Волох перестав виконувати накази і почав діяти на власну руку. Перш над усе, він ограбував постачальну базу армії, забравши всю шкіру, борошно та сало. Жодної карної акції на це не послідувало… Залишивши Проскурів, Гайдамаки зробили великий погромний "та-ра-рам" у Миколаєві, не виконавши наказу боронити Гречани, І це минулося Волохові безкарно. Розташувавшись у Старокостянтинові, Волох несподівано без якої-будь причини оточив уночі Гайдамацькою Бригадою 1-ий полк Січових Стрільців, заарештував командира його сот. Андруха й почав обеззброювати полк. Рішуча постава решти заалярмованих Січових Стрільців зліквідувала цю чергову авантюру, але, як свідчить командир Корпусу СС Є. Коновалець, цей випадок страшенно пригнобив Січовиків і відібрав їм решту бойового духу".[22 *]
Якщо Головний Отаман С. Петлюра й уряд УНР рішили ігнорувати Волоха, то вони зайняли цілком протилежну позицію по відношенню до Болбочана і його, як це називає Б. Мартос, "виступу", Цей "виступ" полягав у тому, що перебуваючи у Проскурові, Болбочан на прохання деяких старшин Запорозької Групи і, правдоподібно, правих політичних кіл, погодився повернутися на пост командира Групи.
Офіційно шлях повернення полковника Болбочана до Запорозької Групи проклав Державний Інспектор полковник Микола Гавришко 7 червня 1919 року розпорядженням для полковника Сальського такого змісту:
"Отаманові Сальському.
Команданти полків дорученої Вам Групи звернулися до мене, як представника Державної влади з заявою, що від уряду рішуче вимагають негайного призначення на посаду командуючого військами Запорозької Групи людину, яку знають добре з доброго боку як козаки, так і старшини, аби уникнути недовір'я та положити кінець викликаючому антагонізмові. Такою людиною вони назвали старого борця-Запорожця Отамана Болбочана. Свої вимоги вони заявили в категоричній формі, без компромісів.
З приводу усього зазначеного я, аби спасти єдину надію України Запорожців від розвалу, на підставі параграфу І Закону від 13 травня цього року про Державну Інспектуру пропоную Вам здати свої обов'язки отаманові Болбочанові, а щоби уникнути неминучого кровопролиття, наказую Вам не противитися наказам командуючого Групою Болбочана, позаяк Ви мною усуваєтеся із займаної посади.
П. П. Державний Інспектор Запорозьких Військ Отаман Гавришко.
7 червня 1919 р.
Ns 45.
Дієва Армія. До власних рук".[22а]
Того ж дня полковник Гавришко також вислав наступний рапорт Головному Отаманові:
"Доношу, що сьогодні до мене яко представника Державного Уряду звернулись полковники полків дорученої моїй інспектурі Запорозької Групи з заявою, копію якої подаю. Маючи на увазі, що моя відмова повела б до неминучого розвалу військ Запорозької Групи, яка є єдиною надією неньки України, маючи певні відомості, що усякі компроміси являються зайвими, я, на підставі Закону від 13 травня с. р. про Державну Інспектуру, аби охоронити армію від розвалу, призначив отамана Болбочана командуючим Запорозькою Групою, до якого козаки та старшини відносяться з великою любов'ю і кожний гаразд життя своє за його положити, Таким чином це лише підняло бойовий настрій війська в той час, як напротязі минулих операцій до отамана Сальського стало помічатися недовір'я. До цього докладаю, що я, як син України, це зробив для загальної користі, і тут немає місця жодним політичним міркуванням, Війська упевнені, що у Вас залишаться до них такі ж гарні відношення, як і раніше, і що Ви їм ствердите це призначення. Отаман Болбочан приступив до виконання обов'язків командуючого Групою, і оперативні справи нормально продовжуються.
Державний Інспектор Запорозьких військ, Отаман Гавришко" [22б * **]
Такий же розвиток подій підтверджує О. М. Андрієвський на підставі розмови з полковником Гавришком, який заявив, що "хоч я соціал-революціонер, але вважаю за справедливе призначити командантом дійсного патріота, хоч він належатиме й до іншої партії".[22в]
"9 червня 1919 p. — пише в своїх спогадах полковник І. Дубовий, — 7-ма Запорозька дивізія згуртувалась в Проскурові, де був штаб Корпусу [мається на увазі Запорозька Група-Я.Ш.] й Державна Інспектура. Полковник Гавришко скликав командирів частин на нараду й поінформував нас, себто командирів частин, що прибув до Проскурова Болбочан і що він, як Державний Інспектор, який має право усунути теперішнього командира Корпусу й призначити нового, рішився наказати полковнику Сальському передати команду Запорозьким Корпусом полковнику П. Болбочанові. Гавришко показав нам просьбу, підписану старшинами-командирами (був там і мій підпис) до Ставки. Ця просьба разом з рапортом негайно висилається до Головного Отамана Петлюри.
Інспектор Гавришко підкреслював, що повертає Запорожцям самовільно усунутого Волохом творця й полководця для справедливости й добра, аби усунути зневіру й піднести бойовий дух і ще більшу активність героїв-Запорожців.
…Після зібрання всі вийшли на вулицю. І тут нам представилася радісна картина: широкими вулицями проходили Запорожці й голосно відповідали на привітання полковника Болбочана, котрий стояв на тротуарі в оточенні старшин веселий і щасливий, як батько серед дітей. Бачив я проходячих одиноко, як ставали "во фронт", як колись було в російській армії. "Во фронт" ставали" перед генералами.
Виховані в дусі дисципліни регулярних армій, Запорожці не могли, може, зробити звичайний переворот, хоч як боліло їхнє серце за вчинки уряду. Але довід Державного Інспектора, який казав про права їхні по призначенню й усуненню командирів, ясно представляв справу привернення до командування Болбочана — справа була законна. Отже, Сальський опинився під домашнім арештом, затриманий в штабі Корпусу, щоб на другий день (це діялося 9-го червня) передати всі справи новопризначеному командирові Болбочану, який тимчасом мав разом з полковником Гавришком провести ніч в приватному помешканні й під вартою Наливайківців.
…Але вночі ватага п'яних Дорошенківців (казали потім, що це були Глодоські повстанці) підступом обеззброїли варту Наливайківців, арештували полковника Болбочана й повезли до Ставки (тоді Чорний Острів), а полковникові Гавришку вдалося втекти через вікно".[23 *]
Офіційна версія арешту, яку подає Борис Мартос і який не брав безпосередньої участі в тих подіях, дещо відрізняється від версії і. Дубового. Колишній прем'єр-міністр пише; "Мені добре відомо, що С. Петлюра, довідавшись про те, що козаки Запорозького Корпусу хочуть почути пояснення подій від нього самого, післав до Проскурова знову Романченка й Чеботаріва з наказом, щоб окремі полки вибрали уповноважених делегатів і прислати їх на станцію Проскурів, а сам зі своїм потягом і своєю охоронною сотнею прибув туди і пояснив їм, що владу в Корпусі Болбочан захопив самовільно, що це може мати шкідливі наслідки, і що за це грубе порушення військової дисципліни Болбочана і Гавришка віддано під суд.
Тоді делегати Дорошенківського полку (улюблений полк Болбочана) попросили Головного Отамана, щоб проведення арешту Болбочана було доручено їм, обіцяючи, що ще цього вечора вони арештують Болбочана і привезуть його до Чорного Острова в Головний Штаб. Петлюра на це погодився".[24 * **]
В дійсності, зустріч делегатів з Головним Отаманом відбулася вже після арешту, бо навіть в цитаті сказано, що "Болбочана і Гавришка віддано під суд".
Б. Мартос, мабуть, свідомо перекручує факти, коли пише, що Дорошенківці були "улюбленим полком Болбочана". Після реорганізації Корпусу в Запорозьку Групу, полк ім. Дорошенка і полк ім. Хмельницького входили до складу 6-ї дивізії, якою командував полковник Олександр Загродський. Полк. ім. Дорошенка під командою хорунжого Литвиненка в той час "був поповнений повстанцями — недисциплінованим елементом із змінними поглядами, В загальному, 6-та дивізія була без питомних рис ціпкої, міцної, певної військової частини, з котрою можна кинутись, як кажуть, в огонь і воду".[25 *]
Про дальший перебіг подій розповідає полковник і. Дубовий, котрому довелося у числі перших почути про другий арешт українського полководця. "Вранці 10-го червня 1919 року довідалися ми про цей сумний вчинок і разом одержали наказ виступити на фронт проти ворога, що наступав від містечка Колибань. Того ж дня 2-й ім. гетьмана Мазепи полк виступив у напрямку Колибань, Березівка і вступив у бій". Зрозуміло, що полковника Дубового, як і решту командирів-патріотів української армії, чергова підступна акція проти Болбочана вивела з рівноваги.
"І на цей раз тяжко було рішити: чи йти разом всіма полками на Ставку, розігнати всю наволоч, звільнити полковника Болбочана й зробити лад у тому безладдю, що творилося в Кам'янці на Поділлю, чи відбити ворога? Ми вагалися… Переважала думка-виконати наказ, і Запорожці виступили проти ворога.
Але справа полковника Болбочана була втрачена. 13 червня прибув до Проскурова слідчий… і всі ми були закликані на допит. На допиті всі командири пояснили, що справа була законна, бо Державний Інспектор мав право усунути і призначити командира Корпусу".[26]
Однак не допомогла в цій справі ще одна спроба старшин Запорозької Групи, які 15 червня 1919 року вислали уряду Б. Мартоса наступного листа-постанову:
"Ми, Запорожці, по старому історичному звичаю обрали командуючим нашого старого Запорожця отамана Болбочана, якого від нас в м. Кременчузі вирвано без жодного пояснення причин.
Коли в Кременчузі заарештовано отамана Болбочана, ми спокійно чекали правдивого суду, якого й досі не було, й отамана Болбочана замість повернення його до Запорожців, де він так багато працював над збудуванням військової дисципліни і боєвої міцности, якої ви маєте змогу бути свідком, зараз одержав призначення в Італію. Коли ми висловили свої бажання і тверду волю про повернення отамана Болбочана до Запорозьких військ, над нашими старими традиціями наглумилися: юрба п'яних розбишак увірвалась у будинок розположення Запорожців і захватила нашого старого Запорожця.
Повне розуміння загальних державних справ утримало нас від кровопролиття. З болем в серці та ненавистю до тих кіл, що руйнували Україну й досі продовжують руйнування, ми виступаємо вперед, щоби бити нашого ворога-грабіжника, давши вам повну змогу опам'ятатися! Ми доказали, що дисципліноване регулярне військо проти уряду не йшло і не піде! Ми доказали, що із-за персональних справ пролиття крови не бажаємо! Болбочана обвинувачують ніби-то у виступах проти уряду; ні з його, ні з нашого боку цього не було, та й немає для цього жодної рації тому, що ми твердо упевнені, що сам уряд довго так працювати не зможе, а тому зазначаємо, що життя Болбочана рахуємо під персональною відповідальністю членів уряду УНР. Тому ми заявляємо, що наше Запорозьке військо стоїть за збудування міцної держави, яка захистила б людність її від зовнішніх оточуючих ворогів.
В цей час політики якої-небудь окремої партії чи особи як правої, так і лівої, бути не може. Вся людність України мусить прийняти діяльну участь у великій будівничій праці, а тому отамана Болбочана ніхто не має права одірвати од нас, бо він є наш старий працівник, людина освічена, патріот і заплямованість його честі не доказана.
Хай буде над ним гострий контроль, але працю продовжувати він мусить і повинен, що своїми підписами стверджуємо".
Документ підписали ті самі старшини, що раніше домагалися повернення полковника Болбочана на пост командира Запорозької Групи.[26а]
Поминаючи легальність призначення Болбочана на пост командира Групи, справа ускладнилася й тим, що полковник Сальський відмовився передати йому команду, Начальник штабу Групи полковник Воскобійників також не визнав призначення Петра Болбочана і "зносився далі з Головним Штабом безпосередньо".[27]
Болбочанові не вдалося опанувати ситуації, тобто відразу взяти на себе команду Групою, Відтак можна було передбачити дальший розвиток подій, коли страх державного перевороту серед урядових кіл досягав апогею. Очевидно, що саме з таких міркувань уряд і Головний Отаман негайно вдалися до рішучих заходів. Крім слідчого, до Проскурова прибув Головний Державний Інспектор Володимир Кедровський і його помічник Іван Романченко. Останній з них, як твердить Б. Мартос, привіз наказ Головного Отамана про арешт полковників Болбочана і Гавришка. "Одночасно до Проскурова виїхав також М. Чеботарів і Коваленко для ознайомлення полків з істотою перевороту".[28]
Хоч для уряду призначення полковника Болбочана здавалося спробою державного перевороту і в цьому мав переконати Запорожців Чеботарів і його помічник, навіть Б. Мартос змушений визнати, що "козаки та старшини, з якими вони говорили, висловлювали бажання почути всі ці пояснення від самого Петлюри".[29] Отже військо і старшини, з якими П. Болбочан мав би провести переворот, не були поінформовані про такий план. Щоб підтримати свою теорію, Б. Мартос цитує із спогадів Головного Інспектора В. Кедровського:
"У Проскурові виявилось, що минулої ночі Болбочан мав довшу нараду з якимись цивільними людьми, а між ними був Сергій Шемет, котрий зник, коли його пошукувала контррозвідка для арешту".[*] Крім С. Шемета, планували арештувати "Маєвського (соц. — сам.), Симонова (соц. — сам., б. держ. контролера). З цього приводу було зроблено трус в університеті, де вони переховувалися, але вони своєчасно втекли, залишивши деякі папери, наприклад, лист до С. Петлюри з вимогою відмовитися від посади Головного Отамана".[30 *] Далі Б. Мартос пише, що В. Кедровський намагався переконати полковника Болбочана про незаконність наказу полковника Гавришка і заявив; "Тому я цей наказ скасовую, а Гавришка віддаю до військово-польового суду. Отже, з цього моменту ви не маєте жадних правних підстав залишатися далі командантом корпусу.
— Я зі свого становища не вступлю, бо мене хочуть на команданта козаки й старшини, — говорить нервово, але рішуче Болбочан.
— Ви, пане полковнику, військовий, і знаєте, що вам грозить за самовільне захоплення влади коменданта у військовій частині та ще під час боїв…я знову повторюю, що Директорія, Правительство й штаб Армії будуть вважати вас самочинним захватчиком влади".[31]
Б. Мартос також переповідає, що коли В. Кедровський разом з сотником Матвієнком хотіли залишити штаб Групи, то вартовий у дверях не хотів їх пропустити, і їм довелося "вийняти револьвери, Тоді Болбочан крикнув вартовому: "Пропустити! Хай вони йдуть".
Однак далеко вони не зайшли, бо в іншій кімнаті, як розповідає далі Б. Мартос, "зібралися команданти дивізій та полків Запорозької Групи. їх викликав сюди Болбочан, щоб спертися на їх підтримку. Кедровський був довший час присутній на цьому бурхливому та страшному засіданні… Прихильників Болбочана було менше, ніж противників, але між ними доходила сварка до того, що противники Болбочана грозили зняти свої частини з фронту і почати бій з його прихильниками. Загрожувало страшною анархією і розвалом фронту".
На тій нараді В. Кедровський мав заявити, "що ні Головний Отаман, ні Директорія, ні Правительство не погодяться на призначення Болбочана". А в чому полягала причина того, з'ясовує таки сам Б. Мартос: "Головне ж для всіх було ясно, що за фігурою Болбочана стоїть якась, хоч невелика, група невідповідальних політиканів, а за ними ховаються темні сили, що використовують їхню політичну наївність в інтересах чи то Польщі, чи то більшовиків, чи Денікіна…"[32 *]
Про дальший розвиток подій читаємо у Б. Мартоса: "Пізно ввечері, коли вже всі спали, мене збудив якийсь урядовець, тривожно повідомляючи, що до станції Чорний Острів підійшов якийсь потяг і що його спинено біля семафора; скоро виявилося, що потяг складається лише з паровика і одного чи двох вагонів, і що в ньому Дорошенківці привезли арештованого Болбочана. Я дав знати про це в штаб армії: вагон з Болбочаном було вміщено під вартою на станції, дещо в стороні. Полковник Чеботарів пригадує, що козаки відвели П. Болбочана до вагона Головного Отамана, але той не прийняв його; звідси козаки відвели його та здали до штабу Дієвої Армії".[33]
* Мова йде про невдалий переворот отамана Володимира Оскілка, командира Північної Групи української армії, що розпочався з 28 на 29 квітня 1919 року і був ліквідований того самого дня. Урядову версію перевороту подано в праці Бориса Мартоса "Оскілко і Болбочан". — Видавництво д-р. Петро Белей, Мюнхен, 1958, ст. 14–20. Зовсім відмінний погляд про В. Оскілка подає др. Володимир Тилюшевський. З призабутих сторінок історії,— "Батьківщина", Торонто, ч. 7–8, 1986. Невдале повстання, зазначає колишній міністр освіти Іван Огієнко, "надовго викопало прірву між С. Петлюрою та партією самостійників." Іван Огієнко. Світлій пам'яті Івана Липи. — "Визвольний Шлях", Лондон, 1968, ч. 6, ст, 770.
** Немає жодного сумніву в тому, що такі переговори вели партійні представники по обидві сторони фронту, особливо ліві соціал-демократи і соціал-революціонери. Також можна згадати намагання от. О. Волоха перейти на радянську платформу.
1. Борис Мартос, цитована праця, ст. 36.
2. Сергій Шемет. До історії української Демократично-Хліборобської Партії.— "Хліборобська Україна", Відень, 1920, ст. 77.
2а. Остап Войнаренко. До нової Полтави. — Нью-Йорк, 1955, доповнене видання, ст. 132.
3. Сергій Шемет, цитована праця, ст. 77.
4. О. М. Андрієвський. Лист до редакції.— "Ранок", Дербі, ч. 6, 29 травня 1954,* Наприклад, в березні 1919 р. в Проскурові Січові Стрільці видали відозву, що вони готові "підпирати радянську владу на місцях, яка наводить лад I порядок". В. Чабанівський. Вапнярська історія. — "Голос Комбатанта", Нью- Йорк, 1960, ч. 5, ст. 10.** Що ж стосується політичних поглядів Б. Мартоса, то "йому соціалізм дорожчий, як Україна, і якщо Україна не буде соціалістичною, то не треба ніякої". Віктор Андрієвський. Микола Міхновський — "Визвольний Шлях", Лондон, 1974, ч. 6, ст. 615 і там подане джерело.Також дивись; Др. Петро Мірчук. Революційний змаг за УССД— Союз Українських Політв'язнів, Нью-Йорк — Торонто — Лондон, 1987, т. 2, ст. 205.4а. Іван Огієнко, цитована праця, ст. С99—700.
5. Роман Млиновецький. Історія українського народу, — "Українське Наукове Видавництво", друге видання, Мюнхен, 1953, ст. 488–489.
6. Віктор Вакуловський. Про "Пишіть Правду". — "Батьківщина", Торонто, ч. 15, 14 серпня 1971.* Один з членів Директорії пише про С. Петлюру: "Невільний був од самозакоханости… він боявся конкуренції, як вогню; тому здібних генералів відкидав, з безрадні, що вміли кивати йому, мали до нього доступ. Внаслідок цього коло С. В. Петлюри створилося гніздо інтриг…" Остап Войнаренко. цитована праця, ст. 94 і там подане джерело.
6а. Сергій Шемет. Полковник Петро Болбочан. — "Хліборобська Україна", Відень, 1922–1923, книжка четверта, ст. 228–229.
7. Григорій Макаренко. Останній акт життя полк. П. Болбочана. — "Батьківщина", Торонто, ч. 25, 18 грудня 1971.* "Число українських полонених в Італії,— пише Євген Онацький. — має виносити, після висказів поворотців та донесень італ. часописів, 70—100 тисяч, з того коло 500 старшин з Галичини, Буковини й Угорської України, Наддніпрянців, які попали до Італії, як полонені російської армії, зайняті при робітничих відділах в австрійській етапній області, має знаходитися в Італії коло 30 000". Євген Онацький. По похилій площі.— Мюнхен, 1964, т. 1, ст. 48.
8. Панас Феденко. Читаючи спомини Євгена Онацького. — "Свобода", Джерзі Сіті, ч. 89, 12 травня 1972.
9. Євген Онацький, цитована праця, ст. 48.* Про бездіяльність і марнотратство державних фондів місії О. Севрюка дивись у праці Є. Онацького, ст. 57, 87 та інші.
10. Борис Мартос, цитована праця, ст. 37.
11. Лист полк. Олександра Шаповала від 25 лютого 1954 р. З архіву полк. Петра Содоля-Зілинського.
11а. Віктор Андрієвський. З минулого. — Берлін. 1923. т. 2: Директорія, ст. 225.
11б. І. Калинович. Полковник Петро Болбочан. — "Батьківщина", Торонто, ч. 12, 24 червня 1967 і там подане джерело.
11 в. М. Капустянський. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році.— Мюнхен, 1946, видання друге, книга перша, ст. 109..
12. Ген. Павло Шандрук. Вияснення. — "Батьківщина", Торонто, ч. 16, 26 вересня 1970.
13. Петро Солуха. Винниченко і Шаповал Микита по допомогу до Москви — до Леніна! — "Батьківщина", Торонто, ч. 12, 11 липня 1970.
14. Борис Мартос, цитована праця, ст. 38.
15. Там же.
15а. Ісаак Мазепа. Україна в огні й бурі революції.— Прага, 1941, т. 1, видання друге, ст. 206.
16. Там же, ст. 38–39.
17. Там же, ст. 39.* Інший автор пише, що Запорожці були під впливом самостійників і полк. П. Болбочана вважали кандидатом в гетьмани; за допомогою війська і з наказу самостійників він мав змінити політичний напрямок українського уряду, що й призвело до його страти. Цей план мав бути здійснений в порозумінні з О. Андрієвським і Є. Петрушевичем. Роман Млиновецький, цитована праця, ст. 446, 538.
18. Борис Мартос, цитована праця, ст. 39 і там подане джерело.* Хоч офіційно закон про Державних Інспекторів при війську було схвалено 13 травня 1919 року, ця установа завелася при кінці 1918 року з приходом до влади Директорії. Борис Мартос, цитована праця, ст. 35. А що ця установа мала політичний характер, вказують спогади іншого автора, який пише, що "в молодій українській революційній армії треба було завести такі установи, яким також були б надані права боротись з контрреволюційними та більшовицькими елементами, одноразово функціонери тих установ мали б вести культурно-освітню, національну роботу в армії. Крім того, з досвіду я бачив, що зверхній владі УНР необхідно мати свої вірні очі в армії, які не підлягали б звичайній військовій системі". Автор спогаду запропонував, щоб така установа називалася "Військова культурно-політична Інспектура". Він передбачав призначення одного інспектора, "при потребі з помічниками, на окрему залогу, чи полк, дивізію, корпус", і Головного Інспектора на всю армію. Головний Інспектор мав підлягати "владі — тоді Директорії". Призначені інспектори мали б відповідати всім вимогам УНР. В схемі установи також передбачалися слідчий відділ і тимчасовий військово-польовий суд. Як зазначає автор спогаду, "на першому ж засіданні УНСоюзу мій плян з задоволенням було прийнято й затверджено. Мене призначили інспектором Єлисаветської залоги". Ф. Мелешко. В Єлисаветській залозі.— "Вільне Козацтво", Торонто — Нью-Йорк, 1969, ч. 6, ст. 21–22.Крім закону від 13 травня 1919 р. про встановлення Державних Інспекторів, Головний Інспектор В. Кедровський видав ще окрему директиву, в якій розглядалося обов'язки інспекторів. В статті "б" 6-го параграфу сказано: "Стежити за політичним настроєм старшин і козаків та вживати всіх заходів, щоб військові інституції та частини були щиро демократичними і національно вихованими. Про весь ворожий і непевний елемент інспектори своєчасно повідомляють відповідних муштрових начальників, а в крайньому випадку, ворожий і непевний елемент інспектор може негайно усунути з Армії, рівночасно повідомляючи про це відповідне начальство, Правительство та Головного Отамана, а коли Правительство та Головний Отаман не знайдуть поважної причини до усунення, інспектор підпадає під відповідальність по закону 26 січня про надзвичайні суди, згідно з параграфом 20-им цього Положення". Саме цю статтю застосували проти полк. Болбочана і полк. М. Гавришка Борис Мартос, цитована праця, ст. 53–54.** У грудні 1919 року на нараді в Новій Ушиці, в якій брали участь С. Петлюра. Кудрявцев, М. Омелянович-Павленко, Коновалець, Ольшевський (заступник Удовиченка, який лежав хворий на тиф) і Юрко Тютюнник, було скасовано Державну Інспектуру. "Було це формальне скасування, бо фак тично в бойових обставинах роля державних інспекторів давно звелася нанівець". Юрко Тютюнник. Зимовий Похід 1919–1920.— Нью-Йорк. 1966, III видання, ст. 14.Інший автор вважає, що не було жодної різниці між Державними Інспекторами і комісарами в Червоній Армії, "тільки інші назви, обов'язки ті ж самі". Остап Войнаренко, цитована праця, ст. 76–77.
18а. З архіву сот. Степана Цапа і там подане джерело.
19. Цитований лист полк. О. ІІІаповала.* Коли Запорозький Корпус повернувся з Румунії на Україну, його було реорганізовано в Запорозьку Групу, що складалася з 6-ї, 7-ї, 8-ї дивізій, Гайдамацької Бригади, гарматних і технічних частин.
20. Олександр Вишнівський. Повстанський рух І отаманія, — Детройт, 1973, ст. 63.
21. Там же. ст. 63–64.
22. Там же. ст. 64.* Як пише Є. Коновалець, "частина Бригади Гайдамаків, що була під командою Волоха, напала вночі на 1-й полк Січових Стрільців, частинно його обеззброїла, а коменданта сотника Андруха арештувала. Коли зважити, що 1-й полк Січових Стрільців був одною з найкращих боєвих частин, до якої всі Січові Стрільці відносилися з великою пошаною та дивилися на неї з гордістю, то стане зрозумілим, що згаданий випадок, хоч і негайно зліквідований рішучою поставою всього Корпусу, страшенно пригнобив Січовиків і відібрав їм решту бойового запалу".Полковник Євген Коновалець. Причинки до історії Української Революції.— Прага, 1928, ст. 32.
22а. З архіву сот. Степана Цапа і там подане джерело.
22б. 0. М. Андрієвський. Лист до редакції, цитована праця.* О. М. Андрієвський твердить, що полк. Болбочан "цього призначення не прийняв, заявивши, що прийме корпус тільки тоді, коли призначення ствердить С. В. Петлюра". Одначе звіт полк. Гавришка Головному Отаманові заперечує це твердження.** Полк. Іван Дубовий у своїх спогадах погоджується з твердженням полк. М. Гавришка про його бажання зберегти Запорожців і захистити їх перед інспекторами-"комісарами".
22 в. Там же.
23. Полк. Іван Дубовий. Спогади (не опубліковані). — 3 архіву полк. Петра Содоля-Зілинського.* Рішення Державного Інспектора Гавришка повернути полк. Болбочана на пост командира Запорозької Групи не минуло йому безкарно. Як пише полк. І. Дубовий, Запорожці зустрілися з полк. Гавришком під час Зимового походу. Начальник штабу дивізії полк. М. Крат "хотів арештувати полк. Гавришка й можливо розстріляти, як оголошеного поза законом Але я забрав полк. Гавришка до свого полку й категорично відмовився, аби полк. Гавришко був арештований й відправлений до штабу. Я казав, що коли полк. Гавришко має бути суджений, то треба його відправити до Головного Отамана, який має право його судити. За непослух був я усунений від команди. Але з огляду на те, що ніхто не погодився обняти команди полку, штаб був змушений лишити мене на своїм посту, тим часом полк. Гавришка забрав до свого дивізіону полк. Алмазов, і Крат уже притих зі своїми вимогами. А по з'єднанню армії з частинами, сформованими в Польщі (1920 p.). Гавришко був таки відправлений до Ставки. Як справа обернулась, мені невідомо, але за якийсь час полк. Гавришко повернувся до моєї Бригади, з котрою перейшов до табору полонених у Вадовицях. Аж тут Гавришкові поломили ребра й він утік, і якимсь чином знайшовся у більшовиків. І не диво, бо обійми Чоботарьова були тяжчі, як червоних". Полк. Іван Дубовий, цитована праця.Про "поломані ребра" полк. М. Гавришка згадує також О. Войнаренко, цитована праця, ст. 185.
24. Борис Мартос, цитована праця, ст. 43.* Твердження не відповідає фактам, бо ж полк. Миколі Гавришкові вдалося втекти.** Перед остаточною втечею полковник Гавришко написав листа-рапорт до Високої Ради Міністрів Української Народної Республіки:"У 1919 р. в червні місяці 13 дня відозвою Голови Ради Міністрів п. Мартоса Б. до народу України я був оголошений зрадником держави і народу, а також поза законом за допущення мною, як інспектора Запорозьких військ, до командира Запорозьким Корпусом полковника П. Болбочана, який перед тим безпідставно був заарештований підлеглим йому комендантом полку, нині відомим авантурником Волохом.Мені було приписано замір реставрування гетьманщини та інше, не вважаючи н. а те, що з першого дня обрання гетьмана Скоропадського я залишив межі України і навіть прийняв участь в повстанні на північній Полтавщині… Але надалі я не міг спокійно дивитися на ті важкі й страшні події, які переживала наша Вітчизна при гнилім нашім запіллю та відсутності належного бойового керування від самого верху, що створювало атмосферу, сприяючу остаточному руйнуванню української армії і держави. Однако, як військова людина, я завжди був далекий від того, щоби дозволити собі втручатись в політику, а тому лише дбав про свою працю, яка би чесно провадилась 8 межах моєї компетенції.Особливо це було необхідно тоді, коли Директорія цілком перейняла до своїх рук керівництво, разом з тим почалися інтриги та демагогічні вчинки серед деяких осіб командного складу.Так. на початку 1919 р. Омелько Волох в Кременчузі заарештував коменданта Лівобережного фронту і Окремого Запорозького Корпусу полковника Петра Болбочана нібито за зраду. Для мене ж цілком було ясно, що Волох ще не доріс до того, щоби бути здібним викоріняти будь-яку зраду в державі, а навпаки, в кожну хвилю важкого державного життя він гаразд приложити свою руку до усякого роду зради, і якщо він заарештував полковника Болбочана, то виключно задля того, щоби самому обняти команду Корпусом, що і сталося. Тверда надія на правдиве слідство над Болбочаном заспокоювала в цім випадку обурені гнівом серця війська Запорозького Корпусу: в тім разі І я. як начальник 10-ї п. дивізії тоді підлягаючої полковникові Болбочану, теж разом зо всіма вірив, що правдиве слідство відкриє всю дійсність. Частина людей зі слабими головами, а то й з нечистою совістю кричала про зраду, мислила, що це виключно Болбочан віддав Лівобережну Україну, а деякі таємні особи з Шинкарівського комуністичного табору, як змії шипіли про зраду Болбочана, надаючи цьому характер цілої системи злочинства, зрадництва, так званої "болбочанівщини", І коли зараз приймемо до уваги таємну інструкцію агітаторам-комуністам та з попередньої промови комісара Лейби Бронштейна-Троцького до курсантів видно, що оголошена Волохом зрада Болбочана була дуже добре використана комуністами, а коли прийняти до уваги подальшу діяльність Волоха і К°, аж до переходу в стан комуністів-грабіжників, то хто може заперечити, що Волох виконав свої завдання гірше, як того хотілося Лейбі Бронштейнові-Троцькому. На превеликий жаль, деякі чільні українці, нібито на захист патріотизму, на всіх роздоріжжях твердили про зраду Болбочана і цим приносили користь тільки одним завойовникам, а тут ще до того всього і "вірні сини України" висунули радянське гасло… Кільце більшовицьких полків гнало весь фронт українських озброєних людей, бо назвати їх військом з погляду військової науки було трудно!Правда, були в той час ще боєздатні частини регулярного Запорозького Корпусу, та Волох, зараз же по арешті Болбочана захворів на тиф, і тому не вспів здеморалізувати Корпус; фронт систематично посувався на Захід, а тим часом приятелі комуністів, що перебували, а може й перебувають серед нас, продовжували свою чорну працю.Запорозький Корпус докотився аж до Уманщини, де зупинився до бою і цілою низкою боїв відпер ворога, але команда армії здала вже Козятин (С.С.), а деякі особи, що займали поважне місце в штабі Дієвої Армії, просто зазначили про припинення війни!На біду, до Корпусу повернувся Волох і досить демагогічно приступив до команди 13 березня 1919 р. Я в той час тимчасово виконував обов'язки начальника штабу Корпусу, і з першої розмови з Волохом прийшов до переконання, що він має намір з'єднатись з комуністами, а тому просто заявив йому, що він погубить Корпус, а сам подався до демісії, за що й був заарештований. Після цього пройшло 3–4 дні, і Волох, зібравши нараду на залізниці в Зятнівцях, під загрозою примусив підписати універсал про скасування директоріянської влади і перехід на бік рад. Після цього розпочався форменний розвал Корпусу, бо начальник 2-і Запорозької дивізії отаман Юрко Осмоловський зі своїми полками та іншими, що прилучилися до них, не підлягли цьому універсалові, а Гайдамаки, послухавши свого батька Волоха, розпочали з комуністами братання, за що поплатилися цілком двома своїми курінями, та дякуючи їм, майже ввесь загинув перший піший Республіканський полк. Після цього "батька" Волоха старшини прогнали з Корпусу, але ж він вже встиг вивести його на Одеський шлях; Жмеринка вже була зайнята. На цей шлях вивів свої війська і отаман Колодій, очевидно під впливом заснувавшогося в його штабі ревкому. Наймити комуністів добре знали, що на цьому шляху усе добро мусить попасти до рук їх патронів. Що Волох про це дбав, свідчить те. що разом з Гайдамаками він вивіз з Проскурова кільканадцять тисяч нових рушниць, які цілком попали до рук комуністів.Коли Волоха усунули з посади, він розпочав провадити агітацію, що війська продаються румунам, і що кожний чесний українець не повинен вступати на землю румунських буржуїв. Але на нього вже тоді ніхто не звертав жодної уваги, і тоді він першим ешелоном через Басарабію проїхав до Головної Ставки не для чого іншого, як для того, щоб нанести удар нашій армії. По приїзді Запорозького Корпусу до Радзивілова, щоб охоронити наше військо від комуніста Волоха, я подав через начальника розвідки, теперішнього начальника охорони Головного Отамана Чоботарьова доклад головній команді військ, де документальними даними схарактеризував його діяльність, зазначивши, що у Вапнярці, в присутності моїй, отамана Кобзи та полковника Зельницького Волох заявив, що після арешту полковника Болбочана, він хотів заарештувати усю Директорію і авантурника Петлюру. Звичайно, що такими подіями він би виконав цілком завдання комуністів. Мені не відомо, чи той доклад дійшов до Головного Отамана, але на другий день мені Волох заявив, що коли б він знав, що я його так атестую, то вже давно би мене розстріляв.Свою заяву зробив Волох упевнено, додавши в свій час, що сам персональний ад'ютант Головного Отамана от. Доценко на його, Волоха, боці! Дивно, Волох за свою діяльність не був притягнутий до відповідальності, а навпаки, Петлюрою по кількох днях був призначений начальником 1-ї Запорозької дивізії (6-ї). Але дякуючи одвертому виступові проти нього команданта Гайдамацького полку полковника Виноградова та командного складу інших частин дивізії, він не насмілився туди показатися. Після цього Волох одержав призначення головного отамана всіх повстанців України і війська позбулися його, але далеко було до того, щоб їм позбутись від руйнуючої праці отаманів, від більшовизму. Тайний лівий соц. р. В. Кедровський не міг погодитись, щоб він не був теж якимсь головним, і от утворюється Державна Інспектура, а сам він становиться Головним Інспектором.Стало цілком зрозумілим, що інспектура такого напрямку донищить армію, і я примушений був прийняти на себе новий удар волохівщини, щоб і надалі охороняти Запорозький Корпус від розвалу, а тому на прохання командного складу Запорожців, я згодився на інспектора військ — надаю право кожному начальникові дивізії підібрати собі інспектора, щоби праця провадилася в згоді; в полки та окремі частини інспекторів не призначаю, бо інспектура,по всій своїй красі, зразу би зруйнувала міць армії, яка в той час ще була. Але ж бувший помічник тимчасово виконуючого обов'язки командуючого Запорозькою Групою, теперішній комуніст Ліневський. ставши тоді начальником дивізії, підібрав собі інспектора Дерещука — теж теперішнього комуніста. Таким чином волохівщина стала відживати. Цих два мужі України були у великій повазі у тимчасово виконуючого обов'язки командуючого Запорозькою Групою полковника Сальського. і щоб остаточно не загострювать відносин між мною та командуючим Групою, поки що усунення їх з армії відкладаю. Після цього всього, та ще й хиб командного складу під час операцій, у Запорожців невольно воскресає в пам'яті і- людина, яка залишила по собі світлі сторінки і. стоячи на боці правди, перешкоджувала Волохові та його компанії проводити на поводі у комуністів свої ганебні справи. Кроки Волоха і К° в бік комунізму, кожна зайва від цього смерть Запорожця лише зміцнювала любов до свого чесного борця — Запорожця полковника Болбочана. Після зайняття міста Проскурова прибув полковник Болбочан, якого в той час оправдали після довгого інтернування в Галичині. В той час я одержав від командного складу Запорожців заяву про призначення полковника Болбочана до команди Запорозькою Групою. Переконавшись у злій волі Волоха і компанії, бачучи. як гине наша армія, і прийнявши до уваги міжнародну ситуацію, яка вимагала від нас міцної армії, я став на грунті зміцнення боєвої міцности армії — Запорожців та охоронити їх від деморалізації і розвалу волохівщини, а тому на підставі І. параграфа закону про Державну Інспектуру допустив полковника Болбочана до команди Запорозькою Групою, виславши до Головного Отамана рапорт про затвердження. Зразки як заяв Запорожців, так рівно ж і моїх розпоряджень до цього додаю.Річ в тім, що по російським законам (бо про це вказівок української влади не було), коли начальник військової частини підпадав під слідство, то посада рахується за ним, і по оправданню його він приступає до виконання обов'язків попередньої служби, таким чином моя санкція на вступ полковника Болбочана до команди Запорозькою Групою була цілком підставна.З цього було зроблено цілий державний переворот, а мене за це було оголошено зрадником держави і народу. До цієї партії "Волохівських патріотів" прилучився і персональний ворог полковника Болбочана Наказний Отаман Осецький, безглузді розпорядження якого в бутність його начальником Генерального штабу осуджувались полковником Болбочаном, та не ним одним, а усіма, хто тільки ніс тягар на своїх плечах. Ці мужі держави спасали її по-своєму і всіх, хто тільки болів душею за дійсні інтереси людности України, хто в державному розумінні державних справ підкреслював хиби тодішнього урядового розпорядження, особливо військового центру, називали зрадниками, контрреволюціонерами, тощо. Диктатура соціалістичного кабінету знищила всяку волю вільного слова і на зразок совдепії засудила чимало громадян на бездіяльність.Полковник Болбочан вже божевільний був розстріляний. Мене Осецький вже з Язмолинець наказав без суду розстріляти, і здавалось би, що по їх розумінню, зрада винищена, так ні. треба випускати до народу України особливу відозву про зраду командного складу, що лише віднімало повагу до нього, а гниль запілля та невідповідні керування військами з центру давали армії цілу низку поразок, що ще більше підривало довір'я до свого бойового старшинства. Міністерство Лизанівської пропаганди було отрутою для армії, воно лише то й знало, що кричало про болбочанівщину, зате про Волоха ніхто ані одиим прикрим словом не обмовився. Між тим Волох, виїхавши до повстанців, написав до Гайдамаків листа, "щоб кидали того Петлюру" і переходили до нього, батька Волоха, де він обіцяв їм золоті гори. Гайдамаки Маслов та Ліневський приложили всі зусилля, щоб допомогти"батькові Волохові", але ж на перешкоді їм став командант Гайдамацького полку полковник Виноградів, за що його зрадницьки вбили в селі Охрімовцях, а Гайдамаки повели рішучу агітацію на користь Волоха І довели деякі частини до формального бунту; а тим часом ворог, зайнявши Проскурів, посувався на Кам'янець. Дякуючи командиру 2-ї Запорозької дивізії отаманові Осмоловському, тому самому, що стояв разом зі мною та іншими Запорожцями проти авантурника Волоха і К°, його прибічників, вдається Проскурів відбити, а тим часом поспішає Галицька армія, і справа на деякий час поліпшала, але ж, власне кажучи, для тих, хто дивився очима не звичайного обивателя при державному кориті, ці справи лічитись ліпшими не могли. Київський бій виявив все це гаразд. Армія розпадалася, аж доки не докотилася до Любара-Чорториї, де Волох остаточно наніс ніж у спину частинам армії, що складалася з найкращих лицарів України. Не стану згадувати докладно, як на Уманщині Волох, Ліневський, Дерещук та інші крикуни "болбочанівської зради" нападали на наше військо, грабували його та найкращих вояків розстрілювали, то були найприкріші хвилі життя нашої армії. У важку хвилю такого її життя прилучився я до Запорожців, серед яких перебував до з'єднання з фронтом, хоча ж офіційно я рахуюся зрадником України та поза законом.В час нової доби відбудови України, коли голос правди та палка любов до рідного краю покликає всіх його синів, хто тільки здібний стояти вище шкурно-посадної політики, я не можу спокійно перебувати в стороні, бо тоді я був би по почуттю свого серця дійсним зрадником, а тому я звертаюся до Високого Правительства УНР з проханням розглянути мою попередню діяльність, яка мала своїм завданням боротьбу з нечесним елементом армії. Для вирішення справ про зазначену діяльність я прибув від Запорозького Корпусу до уряду УНР. Полковник Гавришко Микола".З архіву сот. Стапана Цапа. Згідно з заміткою переписувача сот. Цапа, лист з датою 28 травня 1920 року був опублікований в "У.С.", ч. 46, ст. 6. Правдоподібно, що мова йде про газету "Українське Слово", що видавалася в Берліні з 1921 до 1923.
25. Полк. Іван Дубовий, цитована праця.* В той час Запорозька Група складалася з 6-ї, 7-ї, 8-ї дивізій, Бригади Гайдамаків, кінного полку Чорних Запорожців, гарматних і технічних частин. До складу 7-ї дивізії входили 1-й Республіканський полк під командою полк. Мальцева. 2-й полк ім. гетьмана Мазепи — полковника Івана Дубового, полк ім. Наливайка полк. Зельницького, полк ім. Богуна — полк, Цилюрик, кінний полк Чорних Запорожців полк, Петра Дяченка, гарматна бригада полк. Лощенка і важка гарматна бригада полк. Ярцева.
26. Там же.
26а. Там же.
27. Борис Мартос, цитована праця, ст. 40.
28. Там же.
29. Там же.
* Немає нічого дивного, що було видано наказ арештувати тих діячів-са- мостійників. Вони ж вели роботу, виразно скеровану "проти С. Петлюри і проти його соціалістичного уряду, що вів Україну не знати куди. Це викликало репресії проти цієї партії". Іван Огієнко, цитована праця, ст. 701.
30. Борис Мартос, цитована праця, ст. 44.* 3 цього виходить, що уряд УНР і Головний Отаман дійсно були стривожені можливістю державного перевороту, коли без жодних обвинувачень склали список осіб для арешту. Цікаво, що список складається лише з осіб, які були "правих" політичних переконань,
31. Там же, ст. 41.
32. Там же. ст. 41–42.* Таке твердження зовсім безпідставне, бо між ЗУНР й Польщею велася війна, Галичину не можна було підозрювати у будь-яких стосунках з більшовиками, бо її уряд відмовився за обіцянку допомоги проти Польщі пропустити збройні сили більшовиків на допомогу угорським комуністам. Про Денікіна також не може йти мова, бо він зовсім відкидав існування української державності. Твердження, що багато старшин "майже відверто тягли до Денікіна" також безпідставне. Командний склад української армії, який перебрала Директорія від Української Держави, служив справі аж до "останніх можливостей". Лев Шанковський. Постскриптум до одного листа. — "Визвольний Шлях", Лондон, 1968, ч. 9, ст. 1134.З того можна зробити висновок, що Мартос, вдаючись до партійної демагогії, свідомо перекручує факти і тим самим надає своїй праці сумнівної вартості. Також можна відкинути твердження про "бурхливе й страшне" засідання, бо про нього не згадують інші учасники подій. Як відомо з твердження полк. І. Дубового, Запорожці самі вирішили виїхати на фронт. Отже небезпідставно пише Р. Млиновецький, що соціалісти скористалися з відсутності Запорожців, щоб арештувати полк. Болбочана. Роман Млиновецький. Нариси з історії українських Визвольних Змагань 1917–1918 pp. — Торонто, 1973, друге видання, т. II, ст. 486.
33. Борис Мартос, цитована праця, ст. 44.