У добу Української Держави, згідно з наказом Гетьмана Павла Скоропадського і військового міністерства, Кримська Група залишила Олександрівськ (тепер Запоріжжя) для з'єднання з іншими Запорозькими частинами, що перебували на кордоні Воронезької та Курської губерній і частково на Дону. Окрема Запорозька дивізія, створена з добровольчих частин, згідно з наказом Військової Офіції № 667 від 5 листопада 1918 p. була підпорядкована VII Харківському Армійському Корпусові,[1] 2-й Запорозький полк розташувався на Слобожанщині. "Після перегляду Запорозьких частин інспектором армії генеральним хорунжим Приходьком, а згодом і самим військовим міністром Олександром Рогозою, 2-й Запорозький полк в силі 16 піших, одної кінної, технічної, самокатної і двох батарей 1-го Запорозького гарматного полку, в бойовому складі 5000 козаків, у серпні 1918 року виїхав з Слобожанщини залізничним танспортом і прибув на станції Семенівка і Гомель, звідти, згідно з наказом, похідним порядком прибув до міста Воронок, де залишився штаб 2-го полку, комендантська, вишкільна, немуштрована сотні і постачання, а муштрово-бойові сотні з артилерією зайняли лінію кордону від міста Стародуба до села Слобідка Камінська або Камінка".[1а *] До цього можна додати спостереження старшини Запорожців Б, Монкевича щодо зміни влади на Україні. "Хоч ідея гетьманату, — пише він, — не мала глибоких коренів серед Запорожців, навпаки, більшість була республіканських переконань. Але коли переворот стався, в корпусі його зустріли зовсім спокійно, Запорожці погодилися з фактом, що коли самостійність України запевнена, то можна служити і Гетьманові. Дуже незначний відсоток старшин і козаків, революційно настроєних, покинув ряди Запорожців".[1б * **]
За бойові і організаційні заслуги Гетьман Скоропадський підвищив підполковника Болбочана до рангу полковника.[2]
Ось як характеризує свого командира уже згадуваний старшина Запорожців: "В боях показав себе Болбочан дійсно талановитим полководцем. У ніякім положенню і в жадних умовах він не тратив здібности орієнтуватися. Особисто був надзвичайно хоробрим. В більшости керував боєм особисто і завсіди був у небезпечніших місцях, чим викликав підйом духа у Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями. Слава про нього дуже швидко розійшлася і притягувала під його прапори багато військових людей. Приїжджали здалека, щоб запропонувати йому свої послуги… Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесноти і порядку. В життю був скромний, без тіни манії величности".[3]
Служба українських військових частин в той, як здавалося, мирний період становлення державності, не була легкою.[*] Треба мати на увазі деякі явища, які існували в той час в країні і які мали значний вплив на дальший розвиток подій. Незважаючи на існування Української Держави, на її території перебували дві великі військові сили — Німеччини й Австро- Угорщини, з якими уряд Гетьмана мусів рахуватися і які не завжди діяли на користь України.
Іншим моментом, про який не слід забувати, був той факт, що хоча українські, німецькі й автро-угорські війська витиснули більшовицькі частини поза межі України, вони залишили за собою підпільні організації, які переслідували одне — повалити самостійну Українську Державу.
Таку мету визначив сам Ленін. У промові від 22 жовтня, яку було виголошено на засіданні Центрального Комітету російської більшовицької партії, він зазначав, що "якщо вдержиться при владі Гетьман, то Росія повернеться в кордони Московського Князівства з XV-гo сторіччя".[4] [4а] Подібне становище зайняли потенційні союзники українців у майбутній боротьбі з більшовиками-росіянами, що прагнули відновити російську, некомуністичну імперію, — так звані білогвардійці.
Посередині, між урядом Скоропадського і більшовиками стояли усунені від влади гетьманським переворотом українські соціалісти. їх лідери не могли погодитися з існуванням консервативного і, на їх погляд, антидемократичного уряду. Для декого з них то було питання політичних принципів, для інших — жадоба влади. Як скоро виявилося, одначе, їхнім прорахунком стало те, що у задумі повалити гетьманат вони шукали союзників серед кіл, які були зовсім ворожі самому існуванню української державності. Тому, що білогвардійці щойно формували свої збройні сили і навіть не мали наміру вести переговори про будь-яке співіснування з Україною, вважаючи її невід'ємною частиною російської імперії, єдиними надійними союзниками українських соціалістів могли бути тільки більшовики,
Ще перед приходом до влади П. Скоропадського більшовики приступили до здійснення свого завдання. Під час наради в Таганрозі Центрального Виконавчого Комітету Рад України, 18 квітня 1918 року, було сформовано Бюро по керівництву повстансько-партизанським рухом на Україні і схвалено Маніфест, в якому закликалося до боротьби "проти української буржуазно-націоналістичної контрреволюції та німецьких окупантів".[5] Вся партизанська війна, згідно з інструкцією більшовиків, "повинна протікати під нашим прапором",[5а]
Підривна діяльність продовжувалася також в самій столиці України та по інших містах, В Києві кооператив "Життя", що мав своє приміщення на Константинівській вулиці, став центром союзу більшовицької молоді, організованого 29 квітня 1918 року. Там же відбувалися підпільні наради більшовицьких організацій Подолу.[6] А 26 травня 1918 року в Києві відбулася нелегальна партійна нарада, яка разом з місцевими партійними мітингами мала на увазі посилити діяльність більшовиків, особливо по агітації і по організації партизанських загонів. З такою метою на Україну висипались більшовики-агітатори й організатори. В листопаді, наприклад, на Україну вислано 77 осіб, а в грудні — 177.[7] Вони проводили свою підривну діяльність не тільки серед українців, але також серед німецьких частин. Внаслідок таких заходів ще в березні 1918 року було об'єднано партизанські групи кількох волостей Чернігівського повіту в один загін, що нараховував до 1500 осіб. У травні 1918 року більшовикам вдалося створити "радянський півострів" на території чотирьох повітів Чернігівської губернії.[7а] До кінця липня у Новгород-Сіверському повіті було 30 партизанських загонів, які згодом також об'єдналися в один відділ. У червні створено підпільний комітет у Городнянському повіті, який теж почав організовувати партизанські загони. Подібну роботу проводили більшовики в інших повітах Чернігівської гебернії: Гомельському, Конотопському, Сосницькому, Новозибківському, Ніжинському і Остерському. Очевидно, що подібна робота більшовиків, з більшим чи меншим успіхом велася і по інших губерніях Української Держави,
У червні в Чернігівську губернію відправлено з Москви Миколу Кропив'янського із завданням організувати військовий штаб "для керівництва партизансько-повстанським рухом на Чернігівщині та частині Полтавської губернії",[8 *] Зброю для партизанських загонів перевозили через нейтральну зону, що розділяла Україну від Росії. Про це так пишеться у "Нарисах історії Чернігівської обласної партійної організації":
"Гвинтівки, патрони, а часом кулемети везли на підводах, прикритих сіном, гончарними виробами, або чим іншим, чи у залізничних вагонах між дровами. Партизани Чернігівщини в основному користувалися зброєю з складу, що був влаштований у с. Колонтаївці Конотопського повіту. Сюди ж зброю доставляв працівник оргбюро і активний учасник більшовицького підпілля К. Т. Неровня. Допомагали в перевезенні зброї і військові частини. Один тільки 1-й Червоний козачий полк, який перебував у Почепі, протягом червня-липня 1918 року переправив для партизанів Чернігівської і Полтавської губерній 1700 гвинтівок, 22 кулемети і 1500 гранат".[9 *]
У червні-липні партизани розпочали збройні сутички з німецькими й українськими частинами, особливо по селах і містечках, де не було більших військових частин. Очевидно, що такі сутички викликали занепокоєння серед представників українського уряду на Чернігівщині. "Німецькі загони стягаються в місто Ніжин, — повідомляв Київ Чернігівський губернський староста, — чини варти не зможуть захищатися власними силами…" У повідомленні департаменту державної варти зазначалося: "В повіті почалася масова різня хліборобів, становище трагічне. Ніжин напередодні загального повстання…".
4 серпня губернський староста телеграфував у Київ: "В останні дні анархія в Ніжинському повіті настільки посилилась, що…представники українського уряду і навіть німецькі воєнні сили опинились у становищі сторони, яка обороняється".[10] У липні в самому Ніжинському повіті було 5000 повстанців, а на Новгород-Сіверщині — 3000.[11]
У відповідь на такі повідомлення на початку серпня у ставці Скоропадського відбулася нарада, на якій розглядалися заходи по ліквідації партизансько-повстанського руху. Відразу після її закінчення на Чернігівщину посилаються відділи для придушення більшовицького заколоту. Одначе, заохочені частковим успіхом, більшовики вирішили підняти загальне повстання. Центральний штаб повстанського руху видав наказ № 6, в якому закликалося до збройної боротьби проти влади Гетьмана. Заклик штабу підтримав Центральний Комітет Комуністичної партії України (ЦК КП(б)У) і Всеукраїнський військовий комітет, який з тією метою 6 серпня видав наказ № 1. "Основною метою повстання, — зазначає радянське друковане джерело, — було взяття Ніжина і захоплення в місті великих складів зброї, визволення від німців і гетьманців усієї території повіту і утворення там крупного радянського повстанського району, опорної бази для дальшого розвитку воєнних дій в напрямку на Київ, Чернігів і Конотоп".[12] Хоч німецькі й українські війська придушили повстання більшовиків, не можна було сподіватися, що більшовицьку загрозу остаточно усунено, Ще у серпні 1918 року, у нейтральній зоні, з метою переможного наступу на Україну, розпочалося формування двох повстанських дивізій, які "згодом стали ядром Української Червоної Армії".[13 * **] Перша дивізія під командою М. Кропив'янського, що була розташована в нейтральній смузі в районі Стародуб — Новгород-Сіверський, мала призначення наступати на Київ. До її складу входили Богунський полк під командою М. О. Щорса, Таращанський полк — під командою В. Н. Боженка, Новгород-Сіверський полк — під командою Т. В, Черняка і Ніжинський полк. Друга дивізія під командою В. Аусема, що формувалася на Курщині в районі Глухів— Рильськ — Колонтаївка — Беленихино. була призначена для наступу на Харків.[14 15 16] У своїх спогадах В. Аусем пише, що перша дивізія "вже вкінці, вересня була досить добре забезпечена зброєю: мала 3 1/2 батерії, повну кількість кінноти, кулеметів, мотоциклів, самокатні команди, команди зв'язку й інше".[17]
Крім того, 17 листопада 1918 року, за рішенням ЦК Російської Комуністичної партії більшовиків і Ради Народних
Комісарів РСФРР, створено Революційну Військову Раду. До її складу ввійшли Иосиф Сталін. Георгій Пятаков, Володимир Антонов-Овсієнко і Василь Затонський. До диспозиції Ради головнокомандувач збройними силами Росії Іоакім Вацетіс призначив додаткові частини, що одержали назву "група Курського напрямку". Крім згаданих повстанських дивізій, в цю групу мали ввійти "московська робітнича дивізія, 43-й робітничий полк і 2-а Орловська бригада. Обіцяні були також два бронепотяги, броневідділ і партизанські відділи І. С. Кожевнікова з-під Уфи".[18] Відділи Кожевнікова, що складалися з татар і нараховували до 6 тисяч осіб, "вже через два тижні були в Курську і потім відіграли вирішальну ролю при наступі на Харків".[19] До складу Курської групи під командою В. Антонова-Овсієнка також входили два полки Всеросійської Надзвичайної Комісії, два продовольчі полки 8-ї армії, інтернаціональні частини з угорців та інших національностей і 4-й Кавказький продовольчий полк.[20]
Важко встановити загальне число війська, що готувалося до наступу на Україну, бо радянські джерела намагались не подавати реальні числа, а натомість перебільшували кількість свого противника. Коли мова йде про згадані повстанські дивізії, то, наприклад, радянське джерело зазначає, що з 24 грудня 1918 року перша дивізія начисляла 3100 штиків, 410 шабель, 76 кулеметів і 11 гармат. Друга дивізія мала 5100 штиків, 510 шабель, 39 кулеметів і 9 гармат. До складу 6-го Корочанського полку 2-ї дивізії входили 1-й і 2-й кавалерійські ескадрони, але не згадується, чи вони зараховані до загальної кількості шабель в дивізії.[21] Радянські друковані джерела також не подавали кількості особового складу партизанських загонів, що діяли разом з регулярними частинами, хіба що при згадці окремих операцій. Цю тему можна проілюструвати таким прикладом:
"Разом з радянськими військами і партійними загонами в боротьбі проти петлюрівської Директорії та інших контрреволюційних сил на Україні брали активну участь загони інтернаціоналістів, які були створені з колишніх військовополонених та солдатів, що стали на бік Радянської влади… Так, у складі Харківської групи військ Українського фронту на початку 1919 року перебували 1-й Катерининштадський полк під командою Фукса чисельністю понад 1000 штиків, 1-й Московський інтернаціональний загін в складі 400 чоловік (командир Челедиш), Казанський інтернаціональний загін в складі 540 чоловік (командир Кісман), Орловський інтернаціональний батальйон, який налічував близько 300 чоловік (командир Монде)".[22]
Отже, в цій ділянці будуть певні розбіжності. Одначе на підставі доступних джерел можна встановити, що більшовики мали намір просто приголомшити українців своєю кількісною перевагою. І вже 20 листопада 1918 року розпочався наступ більшовицьких відділів в трьох напрямках: Київ, Харків і Луганськ.[22а]
Передбачаючи перемогу над українцями, 28 листопада 1918 року більшовики сформували Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України. До його складу увійшли Ф. Артем, В. Аверін, К. Ворошилов, В. Затонський, Е. Квірінг, Юрій Коцюбинський та інші.[23]
В таких умовах і відбувалася співпраця деяких українських соціалістичних кіл з більшовиками. Вона мала місце ще за влади Центральної Ради, особливо між лівими крилами українських соціал-демократів і соціал-революціонерів. У період Української Держави вона посилилась, кожна сторона мала на увазі використати свого союзника для власних цілей. Від українських соціалістів переговори вів Володимир Винниченко, від більшовиків — Християн Раковський і Дмитро Мануїльський, члени російської делегації, що прибула до Києва на мирні переговори з урядом Української Держави. Переговори, як пише Винниченко, закінчилися угодою, на підставі якої більшовики погодилися підтримувати українських соціалістів "усилениям своєї розвідчої діяльности на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ".[24 *]
Заручившись підтримкою більшовиків для "координації наших виступів під час повстання", соціалісти та інші опозиційні групи, об'єднані в Український Національний Союз, почали розробляти свої плани повстання. Не можна сказати, що плановане повстання проти Гетьмана було державною таємницею. Ще у вересні Микита Шаповал, член президії УНС і голова комісії "міжнародніх зносин", за його словами, "змовився з Андрієм Макаренком, ген. Осецьким, полковниками Павленком і Хилобоченком працювати в напрямі підготовки повстання. Цей план заздалегідь був вирішений трьома членами Центр. Комітету соціалістів-революціонерів (Григоріїв, Лизанівський і я), Пстім у цей план було втаємничено Винниченка, який зразу погодився на нього… З гетьманського генерального штабу нам давав відомості полковник ген. штабу Василь Тютюнник (демократ-революціонер)".[25]
Опозиція до влади Гетьмана мала не тільки політичні підстави. Важливим, якщо не ключовим елементом, стала діяльність "білих" росіян на Україні."…Було відомо про те, — пише Сергій Шемет, — що москвофільські українські круги разом з російською еміграцією на Україні, підтримувані Францією, домагаються ліквідації самостійної Української Держави і що, з другого боку, українська демократія готує повстання проти Гетьмана. Москвофільські круги разом з російською еміграцією почали в серпні-вересні того року готувати свою збройну силу. З дозволу німецького командування і за його фінансовою підтримкою формувалась на воронезькому протибільшовицькому фронті російська Южная армія, до якої набирали добровольців з цілої України. Формування це проводив спеціальний комітет, який дбав, щоб всюди, по великих і малих містах України з російських і москвофільськи настроєних українських офіцерів формувались збройні відділи для захоплення влади на Україні…"[26 *] При цьому можна додати, що російська кадетська партія, як і безпартійні росіяни, які займали різні пости в українському уряді, всіма силами підтримували військові наміри, що мали на меті повалити будь-яку форму української незалежної держави.
Розвиток тих подій, правдоподібно, спонукав полковника П. Болбочана з своїми Запорожцями підтримати повстанців проти російських планів. До подібного висновку приходить В. Євтимович:
"Іменно так розуміли Болбочан і Запорожці мету і суть повстання, до якого почала готуватися українська революційна демократія, об'єднана в Національному Союзі". Далі В. Євтимович зазначає, що "перед повстанням і в дні повстання, Болбочан ще хотів і надіявся об'єднати революційну демократію з консервативними хліборобськими кругами в особі Гетьмана для спільної боротьби проти московських інтриг на Україні. Тому Болбочан відвідав Скоропадського, звернув його увагу на причини незадоволення Національного Союзу і відверто заявив, що у разі повстання під проводом Національного Союзу він з Запорожцями не буде по стороні Гетьмана…" Одначе Гетьман дотримувався думки, робить висновок Євтимович, що для збереження Української Держави треба було знайти підтримку в міжнародних колах різними поступками і навіть розривом з Національним Союзом, який вважали на Заході надто революційним. На погляд Скоропадського, обеззброєна політикою німців Українська Держава не спроможна власними силами оборонити себе від російської агресії і остаточної окупації.
Одначе полковник Болбочан не припиняв своїх зусиль. Як пише далі Сергій Шемет:
"Також пізніше, в Харкові, з початком повстання, Болбочан робив спробу примирити Гетьмана зі збунтованою демократією для боротьби проти московсько-неділимської небезпеки, для того телеграфічно звернувся до Скоропадського з проханням стати самому на чолі повстання і тим надати повстанню всенаціональний український характер". В Києві телеграму прийняли як провокацію. "На нещастя наше, ні Гетьманові, що хотів зберегти державу, ні Болбочанові, що хотів оборонити принцип самостійності, осягнути того не вдалося. Гетьман помилився у своїх надіях на міжнародню підтримку; Болбочан помилився в своїх надіях на розум і державну здібність української революційної демократії".[27]
Дехто запитує, чи мало б повстання успіх, якби до нього не пристав полковник Болбочан із Запорожцями. Це питання — просто теоретичне, бо ж полковник Болбочан "пристав до повстання з тяжким серцем". Одначе і той факт залишив по собі суперечку. Микита Шаповал, один із організаторів повстання, пише:
"…командир Чорноморського коша Пелещук і начальник Запорозької дивізії полковник Балбачан восени самі запропонували довірочно свої услуги. Зносини з цими особами я таємно підтримував… тепер лише скажу, що напр. полковники Пелещук і Балбачан ще за два тижні одержали від мене особисто накази про виступ в середніх числах листопаду".[28 * **]
З огляду на заходи полковника Болбочана примирити Скоропадського з лідерами Українського Національного Союзу, можна не погодитись із твердженням М. Шаповала, Правдоподібно, самі організатори повстання звернулися до полковника Болбочана, щоб він із своїми Запорожцями приєднався до повстанців, бо єдиною надійною силою, на яку вони могли покластися, були Січові Стрільці.[29 *] В той час їхня дивізія складалася з чотирьох піхотних полків, одного кінного, гарматного, кінно-гарматного дивізіону та інженерного полку.[29а]
Болбочан наполягав на тому, щоб після звільнення Києва там стояли два полки Запорожців для втримання законності, ладу, спокою і несення залогової служби. Як пише сотник І. Барило, полковник Болбочан не хотів допустити до того, щоб в столиці знову розпочалося "панування розбещеної отаманії і пізніше — анархія". Він також вимагав, щоб в столиці було залишено ввесь державно-адміністративний апарат, з якого усунуто явно ворожі українській справі елементи. В іншій позиції своїх умов полковник Болбочан настоював на тому, щоб в державній праці покладатись тільки на відповідальних людей І поступово замінювати ненадійних.[30] "Знали, очевидно, що Болбочан був проти, щоб з Петлюри робити маршала української діючої армії,— пише Петро Солуха. — Знали, що Болбочан не вважав Коновальця за старшину… Болбочан радив "машиністам" поставити на чолі армії людину військову, в армії авторитетну. Йому обіцяли все те зробити".[31] Одержавши такі запевнення, полковник Болбочан приєднався до повстанців і "своїм виступом причинився до негайної перемоги на Лівобережжі…" [32 32]
1. Максиміліян Плечко. Організація збройних сил Української Гетьманської Держави 1918 року. — "Нація в поході", Берлін. 1948–1949, ч. 7–8, ст. 23.
1а. З архіву сот. Степана Цапа.* 3 огляду на своє негативне ставлення до П. Скоропадського, Р. Млиновецький твердить, що Запорожців навмисне було запроторено "якнайдалі", тобто на Чернігівщину. Одначе саме в такому неспокійному й стратегічно важливому районі були потрібні найбільш надійні сили. Сам Млиновецький змушений визнати, що в тому районі Запорожці вели важкі бої і понесли "винятково великі втрати". Роман Млиновецький. Історія українського народу. — "Українське Наукове Видавництво", Мюнхен, 1953, ст. 539.Про стратегічне значення Чернігівщини, що прикривала східні підступи до Києва, також пише радянське джерело: Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації.— Київ, 1970, ст. 63.В дійсності, згідно з можливостями і розвитком подій, уряд Гетьмана посилював свій військовий апарат, як зазначає радянське джерело, "маючи на меті з часом замінити своїми силами гарнізони з розпропагованими німецькими частинами". Цей процес відбувався "дуже повільно і навіть з важкими перешкодами, оскільки німецьке командування, хоч і дозволило Скоропадському формувати військові сили, але ставилось до цього з певним підозрінням". В. Є. Тичина, Боротьба проти німецьких окупантів і внутрішньої контрреволюції на Україні у 1918 році.— Видавництво Харківського Університету, Харків, 1969. ст. 167.
1б. Борис Монкевич. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк, 1956, друге видання, ст. 191–192.* Один дослідник і учасник тих подій зазначає, що Запорозький кінний полк ім. Костя Гордієнка, яким командував полковник (соціал-революціонер) Всеволод Петров, "відмовився присягати на вірність Гетьманові, і внаслідок того полк був роззброєний". Дивись: Василь Ємець. Гетьман П. Скоропадський. Провідник національних сил, — "Батьківщина". Торонто, ч. 4. 28 лютого 1975 р. Можливо, що деякі козаки полку дійсно відмовилися скласти присягу і були демобілізовані. Одначе більшість з них, разом з своїм командиром полк. Петровим, очевидно, склали належну присягу і, як полк, увійшли до складу Окремої Запорозької дивізії VII Харківського Армійського Корпусу. Дивись: Петро Самутин. Організація українського війська за часів української Держави 1918 р. — "Календар Канадійського Фармера", Вінніпег, 1956, ст. 122.Сам полк. Петров деякий час займав пост начальника штабу 12 ї піхотної дивізії в Лубнах, яка входила до складу VI Полтавського Армійського Корпусу.Одначе в кінному полку були агітатори, які, щоб розкласти полк, закликали козаків до виступу проти своїх старшин і ширили ворожу пропаганду проти уряду, гетьмана і німців. Гражданская война на Украине, т. 1, кн. 1, Документ № 263.— Издательство "Наукова Думка", Киев, 1967, ст. 195–196.** Рішення деяких козаків відмовитись від служби в Українській Державі легко зрозуміти, бо такий приклад давали українські політичні діячі. Наприклад, коли відносини між німцями й урядом Центральної Ради погіршилися настільки, що самі українці передбачали можливість німецької окупації України, голова Центральної Ради М. Грушевський запропонував своєму заступникові Сергієві Ф. Весоловському такий вихід з прикрої ситуації: "Ви, Сергію Феофановичу, маєте тісніші стосунки з нашими правими українськими колами — з Єфремовим, Дурдуківським, Ніковським та іншими. Умовтеся з ними, щоб вони зробили державний переворот. Нехай заарештують мене, вас і взагалі інших міністрів, Центральну Раду розпустять і візьмуть владу до своїх рук. Ось таким чином може врятують українську державність, бо поставлять німців перед доконаним фактом, що українці самі зліквідували соціялістичну владу". На те С. Весоловський відповів: "… доручення, очевидно, виконати не можу, бо я соціяліст-демократ. Нехай згине українська державність, але для історії ми. соціял-демократи, залишимось чистими і незаплямованими". Богдан Коваль. Гетьманщина — животворче джерело історії.— "Батьківщина", Торонто, ч. 7, 31 серпня 1979.Подібну позицію зайняв майбутній прем'єр-міністр Борис Мартос. На одному із засідань місцевих соціалістів Д. І. Чижевський запитав, що йому дорожче, Україна чи соціалізм, то одержав відповідь: "А певно, що соціялізм". Віктор Вакуловський. Як ми будували державу! — "Батьківщина", Торонто, ч. 19, 28 вересня 1974.
2. Варфоломій Єетимович. Полковник Петро Болбочан і його останні дні.— "Українське Козацтво", Чікаґо, ч. 1, ст. 12.
3. Б. Монкевич, цитована праця, ст. 184.
* Про життя Запорожців у прикордонній смузі розповідає сот. Степан Цап, який був свідком події. Тут подаю цей випадок у скороченій формі:"Вечором 7 жовтня 1918 року зчинився сполох. Передові кулеметні точки донесли по телефону в штаб 1-го куреня, що "через ліс прорвалася московська частина, але привітана кулеметним вогнем, відступила за демаркаційну лінію". Командир 1-го куреня сот. Петро Содоль-Зілинський наказав провести докладну контррозвідку в бік ворога, перейшовши навіть демаркаційну лінію. Командир 4-ї сотні куреня сотник Іван Гоженко викликав виконуючого обов'язки бунчужного сотні хорунжого Іларіона Сеся і передав наказ командира 1-го куреня. Сесь, за яких 15 хвилин, взяв біля 40–50 добровольців і приготовився з людьми до вимаршу, забезпечившись легкими кулеметами і гранатами. Покотив густий туман, ставало все темніше й темніше. В цей час прийшов другий наказ курінного: розвідку відкликати, особливого нічого немає, червоні нас лише лякають, щоб вимотати з нас останні сили і нерви. Ніч пройшла спокійно, не дивлячись на постійне такання кулеметів з обох сторін "до неба", та пару гарматних стрілів, на які, вже зі звички у прикордонній смузі, ніхто, мабуть, не звертав уваги.Раннім досвідком 8 жовтня повстав алярм на правому крилі… крізь густий туман поблискували вогники ворога. Регулярні частини більшовиків намагалися оточити район Слобідки Камянської. Наша артилерія, добре пристріляна, била по наступаючих червоних, які сунули колонами… 3-я сотня пішла першою в протинаступ у південно-східному напрямку. Одначе ворог своїми значними силами за допомогою і прикриттям артилерії замикав фактичний "вихід" і розгорнення, рвучи сполучення з частинами. Розпочався несамовитий, впевнений бій, невигідний одначе для менших з'єднань в лісовому, горбовито-багнистому терені. І за короткий час 3-тя сотья, що пішла в наступ, була майже цілком знищена ворогом, що вже зайняв і закріпився на горбках і в ровах… і почав оточувати сотні 1-го куреня… Відділ 4-ої сотні хорунжого Сеся напоровся на ворожий кулемет, але, на щастя, вдалося закидати його гранатами. Саме є той момент появилися три густі лави наступаючого ворога. Зв'язок з лівим крилом сот. Гоженка був розірваний. Більшовики повели вже шостий з черги наступ…" З архіву сот. Степана Цапа.Правдоподібно, що саме цей бій мав на увазі генеральний значковий Деревицький, коли 11 жовтня повідомив міністерство військових справ про прибуття червонокозацьких частин в Стародубський повіт: "В Погар прибуло 1500 піхоти, 50 кінних з 4 гарматами і 10 кулеметами. Також виявлено їх зосередження в Унечі, Гринєво і Андрійковичах. В останньому пункті йде бій частин 2-го Запорозького полку з червоними козаками". Гражданская война на Украине, цитована праця, Документ № 424, ст. 353. В дійсності, згаданий напад на Запорожців здійснив Таращанський полк. П. М. Балковий. Війна без флангів. — Видавництво "Наукова Думка", Київ, 1966, ст. 39.Цікаву оцінку тих боїв подає командир 1-го полку Червоного Козацтва В. М. Примаков: "В серпні—вересні [1-й полк] захопив у гайдамаків 2-го Запорозького полку дві тридюймові гармати і дев'ять кулеметів в бою під Михайлівським Хутором і під В. Андрійковичами, під час якого один батальйон [1-го] полку після впертого бою був розбитий німецькою бригадою…" Там же, Документ ІМ" 625, ст. 545–546.Такі бої не були випадковим явищем. Як зазначає радянське джерело, "військове навчання здебільшого проводилось у справжніх фронтових умовах. Теоретичні знання перевірялись і закріплялись на незначних військових операціях проти німецько-гетьманських військ. Правда, бували випадки і досить гарячих сутичок… Під Глуховом. Новгород-Сіверським, Панурівкою, Порохівкою та в інших районах брала участь навіть важка артилерія. Особливо сильно били обстріляні гарнізони Глухова і Стародуба". В. Є. Тичина, цитована праця, ст. 181.Та не тільки боями займалися Запорожці в прикордонній смузі. Про життя 2-ої пішої сотні Богданівського полку під командою сот. Ярмолюка, яка стояла в околиці Уразова, тепер Луганська область, пише її козак таке: "З наказу командира в сотні втримувалася дисципліна, муштра, а увечері перевірка, молитва, "Ще не вмерла Україна"… Сот. Ярмолюк вимагав і від населення, хто був поблизу, коли співали гімн, аби скидали шапки. Цілком правильно! Але науку, як треба було поводитись цивільному населенню під час співу гімну, прищеплювалось дуже упрощено — просто били по шапці і так, що часто з шапкою летів на землю і "громадянин", І на кінець дійшло до того, що як тільки сотня щось співала, щоб не було, уже все ставало і здіймало шапки". В. Сімянців. Уразова, — "Вісті Комбатанта", Нью-Йорк, 1965, ч,2, ст. 39.
4. Т. Михайлівський. Листопадова Грамота Гетьмана Павла, її необхідність та її правнича аналіза. — "Батьківщина", Торонто, ч. 12, 28 червня 1975.
4а. Дмитро Гирський. Дивні способи виправдування антидержавної політики. — Торонто. 1973, ст. 120.
5. Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації, цитована праця, ст. 80.
5а. Є. М. Скляренко. Боротьба трудящих України проти німецько-австрійських окупантів і Гетьманщини в 1918 році.— Видавництво Академії Наук У РСР, КУІЇВ, 1960, ст. 210.
6. М. Дубасов. Трипольская трагедия. — Москва. 1938, ст. 14.
7. Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації, цитована праця, ст. 93.
7а. 8. Є. Тичина, цитована праця, ст. 11.
8. Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації, цитована праця, ст. 82.* У квітні 1918 року М. Кропив'янський був начальником штабу 2-ї радянської армії, що мала завдання обороняти Донбас.
9. Там же, ст. 83.* Протягом березня — квітня 1918 р. "для потреб України в РРФСР було виділено 165 тис. гвинтівок, 1840 кулеметів, 36 гармат. 60 мінометів, 90 бомбометів, понад 17 млн. патронів, 23 тис. ручних гранат і багато іншого озброєння". Росія також надавала фінансову допомогу: "Тільки на рахунок Харківської контори Держбанку за час з листопада 1917 р. по квітень 1918 р. було переведено 860 млн. крб". Є. М. Скляренко, цитована праця, ст. 42 і там подане джерело.
10. Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації, цитована праця, ст. 86–88.
11. Там же, ст. 89.
12. Там же, ст. 88.
13. Суспільно-політичне життя трудящих Української РСР. — Київ, 1973, т. І. ст. 51.* Деякі джерела подають 22 вересня 1918 року як дату, коли почалося формування повстанських дивізій. Дивись: Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації, цитована праця, ст. 91.** Нейтральна зона — територія шириною в 10 кілометрів, встановлена договором від 4 травня 1918 р. про перемир'я між Українською Державою і Радянською Росією. З української сторони зона проходила по лінії Суджа — Любимівка — Коренево — залізниця Коренево — Рильськ; з радянської сторони вона проходила по лінії селищ Мазонівка — Степанівка — Нижня Груня — залізничний вузол Коренево — Льгов — шлях Олександрівськ — Крем'яне— Черкасько — Гіерічна — Пушкарське — Руська Конопелька. Обидві сторони зобов'язувалися не переходити через цю зону. Ж. П. Тимченко. Трудящі жінки в боротьбі за владу Рад України, — Видавництво "Наукова Думка", Київ, 1966, ст. 70–71.
14. Петро Солуха. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — Накладом автора, 1973, ст. 141.15. Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації, цитована праця, ст. 91–92.16. Суспільно-політичне життя трудящих Української РСР, цитована праця, ст. 51. Також дивись: "Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 году", — Москва. 1942. ст.7.
17. Ісаак Мазепа. Україна в огні й бурі революції 1917–1921— Видавництво "Прометей", 1950, т. і, ст. 71.
18. Там же.
19. Там же.
20. Там же.
21. Українська РСР в період громадянської війни. — Видавництво політичної літератури України. Київ, 1968, т. ІІ, ст. 66.
22. Там же, ст. 67. * Д. Дорошенко пише, що проти України було виставлено 75000 багнетів. 1400 шабель, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 літаків і 6 бронепоїздів. Дивись: Дмитро Дорошенко. Історія України 1917–1923 pp. — Нью-Йорк, 1954, т. II, ст. 404.
22а. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР. — Скрентон, 1963, т. 2, ст. 95.
23. Нариси історії комуністичної партії України. — Київ, 1971, видання третє, доповнене, ст. 258.
24. Володимир Винниченко. Відродження нації.— Нью-Йорк, 1968, т. Ill, ст. 158.* Переговори відбувалися на квартирі товариша міністра фінансів Української Держави 1917–1923 pp. — Нью-Йорк, 1954, ст. 270. Також дивись у цитованій праці Дмитра Гирського, ст. 138–139.Тут можна згадати, що згодом, перебуваючи послом в Італії В. Мазуренко, переконаний марксист, був готовий покинути уряд УНР і навіть домагався фондів, щоб взяти участь у з'їзді III Інтернаціоналу в Москві як представник політики закордонної групи українських комуністів. Євген Онацький. По похилій площі.— Видавництво "Дніпрова Хвиля", Мюнхен, 1969, т. ii, ст. 90, 192, 242. Брат В. Мазуренка Семен, підпоручик Українського Червоного Хреста, згідно з київськими газетами за 20-й рік, у травні пропонував Сталінові організувати "совєтську агітацію за кордоном під прапором Українського Хреста". Інший член родини, Юрко, колишній лідер незалежників, один з перших, що перейшли до комунізму. Євген Онацький. Під омофором барона М. Василька. — "Український Історик", 1987, ч. 1–4, ст. 108.Отже, не без підстави дехто з дослідників приходить до наступного висновку: "Коли ж, незважаючи на вороже, зрадницьке ставлення "українських" соціялістичних партій до існуючої Гетьманської Держави, чимало представників їх все-таки втягнуто, або залишено було в Гетьманському уряді, виходячи з розрахунку набути як не ласку, то хоч би лояльне ставлення їх до Гетьманської Держави, то наслідком такої політики було використовування ворогами Гетьмана предоставлених їм зручних позиції в Гетьманському уряді для змови і підготовки повстання проти Гетьмана". Богдан Коваль, цитована праця.
25. Дмитро Гирський. цитована праця, ст. 150.
26. Сергій Шемет. Полковник Петро Болбочан. — "Хліборобська Україна", Відень, 1922–1923, книжка четверта, ст. 211–213.* Відомо, що на початку 1919 року в Італії ще було приблизно 80 000 українських військовополонених. Тяжкі умови в їхніх таборах створили плідний грунт для ворожої пропаганди і деякі з тих полонених, щоб врятуватися від смерті, записувалися в ряди польської і російської білогвардійської армій. Уряд УНР вислав Олександра Севрюка до Італії, щоб він домагався їх звільнення. Але замість того, щоб вжити рішучих заходів в цій справі, за словами о. Ксаверія Бона, радника української місії при Ватікані. Севрюк тільки "їздить по всій Європі, розкидаючи гроші на найменші забаганки, коли полонені, яких так треба на Україні, сидять без жодної допомоги і поволі вмирають або переходять до ворога!.." Дивись в праці Євгена Онацького. По похилій площі,— Видавництво "Дніпрова Хвиля", Мюнхен, т. І, ст. 86.
27. Сергій Шемет, цитована праця, ст. 212–213.
28. Микита Шаповал. Велика Революція і українська визвольна проблема. — Прага, 1928. ст. 120.* Шаповал. як і більшість радянських авторів, пише "Балбачан" радше, ніж "Болбочан".У своїх спогадах "Гетьманщина і Директорія" Микита Шаповал згадує, що коли учасники змови проти Української Держави почали шукати військової опори для свого повстання, вони запросили полковника Болбочана прибути до Києва для обговорення справи. "Чи потрібне було повстання?". — "Батьківщина", Торонто, листопад — грудень, ч. 11–12. 1986.** Др. Матвій Стахів пише, що полк. Болбочана було втаємничено в план повстання в кінці жовтня. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР, — Скрентон, 1962, т. 1, ст. 32.
29. Петро Мірчук. Українсько-московська війна (1917–1921). — Торонто. 1957. ст. 39.* Саме з огляду на свої невеликі сили УНС висилав агентів до різних впливових військових з намаганням переконати їх прилучитися до протигетьманського повстання. Одним з них був священик Лубенського полку Антін Матеюк, який "намовляв полковника Отмарштайна пристати до повстання. до ламання присяги…" Дивись: Петро Солуха, цитована праця, ст. 315. Подібну роль виконували посланники Січових Стрільців. Можна ще додати, що цей Лубенський полк, головним чином, створив кінноту Січових Стрільців. Лев Шанковський. Нарис історії Січових Стрільців. — "Український Історик", Нью-Йорк—'Мюнхен, 1969, ч. 4, ст. 103.
29а. Максиміліян Плечко. цитована праця, ст. 23.
30. Лист сот. І. Барила до ген. Омеляновича-Павленка. — "Батьківщина", Торонто, ч 6, 27 березня 1971.
31. Петро Солуха, цитована праця, ст. 63.
32. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР. — Скрентон, 1963, т. II. ст. 161.32а. Микола Мельник. Omne regnum in se ipsum divisum dilabitur. — "Визвольний Шлях", Лондон, 1985, ч. 9, ст. 1120.