Якщо політичний обстріл завів головнокомандувача Лівобережного фронту у скрутне становище, то воно стало ще гіршим під натиском наступаючих сил ворога.
Директорія не мала рішучої лінії в зовнішній політиці. Не було зроблено належної оцінки загальної ситуації (війна між ЗУН'Р і Польщею, висадка в Одесі сил Антанти[*], які підтримували російських білогвардійців, вторгнення московських більшовиків на Україну). Відсутнім виявився і стратегічний план оборони країни на той випадок, якщо б спроби порозумітися з Москвою, чого домагалися голова Директорії В. Винниченко і Володимир Чехівський, виявилися марними.[1 * **]
Безпідставні надії прихильників порозуміння з Росією не змінились навіть тоді, коли більшовицьке військо все глибше й глибше окуповувало українську територію. Саме в цьому напрямку "українська військова й політична розвідка була цілком недостатня".[1а]
Однак треба зазначити, що деякі військові кола недвозначно перестерігали уряд перед таким критичним становищем. У своїй доповіді, виголошеній 30 грудня 1918 року, полковник Микола Капустянський твердив, що "справитися з всіми супротивниками Україна не може ні з огляду на її кількість війська, що є до її розпорядимости, ні з огляду на характер настроїв його, і на недостачу забезпечення обмундируванням, артилерією та вогнепального припасу".[2] Переглянувши всі можливості і сили, що стояли проти України, він зробив такий висновок: "Отже битися власними силами одночасно зі всіма цими супротивниками Україна, безумовно, не здолає. Думать інакше — це іти мріями, а не дійсністю".[3 *]
Переоцінка власних сил була суттєвою помилкою українських політичних керівників. Особливо лідери соціал-демократів соціал-революціонерів, правдоподібно, до загальної кількост регулярного війська також враховували різні партизанськ загони, з якими вони мали зв'язки. І навіть тоді ці числа були значно перебільшені або просто вигадані, як це робить Б. Мартос, коли ставить полковника Болбочана на чолі 200 000 армії.[4] "Це означало б, — робить висновок М. Стахів, — що в тім часі решта армії УНР у Києві, на Волині і на Правобережжі мусіла б числити принаймні ще 300 тисяч вояків — тим то разом уся армія УНР мала реально 500.000 вояків".[5] В дійсності, при кінці грудня — на початку січня 1919 року українські сили складалися приблизно з 40 000 регулярного війська, 50–60 тисяч озброєних повстанців, а якщо врахувати ще рекрутів, то загальна кількість могла доходити до 150000 вояків. Згідно з твердженням генерала Олександра Грекова, який у січні 1919 року займав пост міністра військових справ, на Лівобережних фронтах і для оборони Києва було 20 000 вояків регулярної армії і 20 000 повстанців.[6 *]
В основному Лівобережну Україну обороняли Сіра дивізія, Чорноморський кіш і Запорозький Корпус. Сіра дивізія ("Сірожупанники") складалася з чотирьох стрілецьких і одного гарматного полку. Ця частина, в силі 5000 багнетів і 8 гармат була розгорнена в районі Сосниця-Конотоп-Ромни.[*] Чорноморський кіш складався з 4 піших, одного кінного полку і гарматної бригади. Він начисляв 6000 багнетів, 350 шабель, 6 гармат і був розгорнений в районах Прилуки-Бахмач і Чернігів-Ніжин.[6а] 25-й Чернігівський, 26-й Ніжинський і 27-й Козелецький полки саме тоді були в стадії формування.[7 *] "Ядром новоутвореного Лівобережного фронту" став Запорозький Корпус, "командувачем якого наставлено найвидатнішого командира в корпусі полковника П. Болбочана".[8]
До складу Запорозького Корпусу входили дві дивізії. 1-а Запорозька дивізія, що в свою чергу, складалася з Дорошенківського полку під командою полковника Литвиненка, Кармелюцького полку, яким командував полковник Троцький, Гайдамацького полку Омелька Волоха і Богданівського полку під командою полковника Степана Лазуренка. Командиром 1-ї дивізії був полковник Олександр Загродський. До складу 11 —Т дивізії входили Республіканський полк, яким командував полковник Шелест, Мазепинський полк, яким командував полковник Іван Дубовий, Наливайківський полк під командою полковника Зельницького і Богунський полк, яким командував полковник Цилюрик, Командиром П-ї дивізії спочатку був полковник Саліванський, а після нього, до половини березня 1919 року — полковник Михаило Крат. Тоді його замінив полковник Осмоловський, а М. Крат став його помічником. До складу Корпусу входили також кінний полк під командою Римського- Корсакова, а згодом — полковника Дяченка, гарматна бригада сотника Лощенка, інженерний полк під командою полковника Козьми, автопанцерний дивізіон сотника Болдирєва, кінногірський дивізіон полковника Алмазова і повітряна частина з п'яти літаків.
Внаслідок розпорошення і так невеликої регулярної армії, під тиском переважаючих сил ворога дуже скоро виявилося, що уряд УНР не мав у розпорядженні жодних резерв, щоб допомогти північно-східному чи Лівобережному фронтам,
"У той час, — пише Є. Коновалець, — з Лівобережжя від Запорозького Корпусу надходили все тривожніші вістки про наступ московсько-більшовицьких відділів, що сунули на Україну під фірмою фіктивного українського радянського уряду. Після здобуття Києва всі частини республіканської армії думали, що вони вже сповнили свій обов'язок, і не хотіли йти на фронт. З великим зусиллям вдалося відправити Чорноморську дивізію на Бахмач".[9]
Що ж стосується кризи на Лівобережному фронті, до неї призвели не ті причини, про які писав В. Винниченко. "Розгони робітничих і селянських з'їздів, розстріли робітників і селян, цілування ручок княгинь і поміщиць, залишання на адміністративних посадах гетьманців, безчинства, сваволя балбачанської офіцерні, яка здебільшого була руська[*], все це без усяких деклярацій за ці півтора місяці до випуску деклярації цілком загітувало проти Директорії весь лівий беріг, робітництво й селянство, без ріжниці національности".[10 *]
Насправді критичний стан спричинили наступаючі з північного сходу більшовицькі сили, до певної міри — більшовики в запіллі та їх українські прихильники серед населення. Деяким відділам партизанів було доручено відрізати Полтаву від Києва і не допустити до району боїв підкріплень, щоб зовсім ізолювати Харківську групу українського війська. Інші відділи мали перерізати шлях відступу українців на південь.[10а 10]
Прихильники порозуміння з більшовиками розуміли, що їх прорадянська політика турбувала, передусім, ті військові кола, що вели постійні бої з більшовицькими частинами. У числі перших, хто прийняв вогонь Червоної армії на себе, стояв Запорозький Корпус. "Сам Винниченко, — пише Є. Коновалець, — попав у панічний страх… Він був переконаний, що військові кола зовсім певно його арештують і розстріляють, коли би він захотів переводити в життя свою політичну програму".[11 *]
Тим часом місцеві більшовицькі організації, заохочені наступом Червоної армії і деморалізацією німецьких військ на Україні, почали втілювали всі заходи, щоб приспішити повернення більшовицької влади. Вони не лише постачали важливу інформацію ворогові про розташування українського війська, але своїм саботажем переривали лінії зв'язку і утруднювала передислокацію підкріплень на фронт.[11а] В різних місцевостях, в переговорах з німцями більшовики обіцяли їм вільний транспорт на батьківщину через Білорусь,[11б] Ще в листопаді їх представники розпочали переговори з німецьким командуванням в Харкові, домагаючись у нього зброї і допомоги, "щоб видворити війська Балбачана з Харкова".[12 *] Більшовики, так як це раніше робили російські білогвардійці, намагалися спровокувати німців проти Запорожців. Внаслідок їх зусиль, німці навіть намагалися арештувати полковника Болбочана і його штаб, але їм вдалося захопити лише кілька старшин з канцелярії штабу. Одначе Запорожці були змушені відступити на станцію Ковяги.[12а] Для укладання угоди до міста прибув високопоставлений більшовик Еммануїл Йонович Квірінг, який також привіз фонди для закупівлі зброї.[12б] Згідно з умовами угоди, заключеної 20 грудня 1918 року, німці передали місцевим більшовикам частину своєї зброї, зобов'язалися не ставити опору радянській армії, що наступала на Харків, і допомогти більшовикам очистити лінію на Харків до 24 грудня".[13 * ** ***] Можна додати, що торгівля боєприпасами між більшовиками й німцями була більшого розміру, бо навіть Запорожцям вдалося перехопити кілька вагонів, що були направлені на Білгород.[13а] Заручившись допомогою німців, харківські більшовики вирішили розпочати повстання 1 січня 1919 року і домагалися рішучих дій з боку наступаючих регулярних червоних частин.[13б]
Про наслідок угоди для української армії Матвій Слабів пише так: "В зв'язку з тою угодою німців з російськими більшовиками, силький німецький 1-ий корпус у Харкові дав ультиматум війську УНР відступити на 24 км за місто", яке З січня 1919 року зайняв 5-й радянський полк, що прибув поспішним маршем до Харкова з Суджі.[13в 13] "Цим способом німці довели до того, — пише далі М. Стахів, — що становище Болбочана захиталося на Лівобережжі. Його штаб мусів покинути Харків. Взагалі, німці на Лівобережжі своїм розположенням дуже помагали більшовикам".[14] Далі М. Стахів приходить до такого самого висновку, що "Болбочан під німецькою перевагою мусів це зробити, і це улегшило наступ Совєтської Росії на Харків і Харківську область. З того погляду закиди різних авторів (Мицю'к, Мазепа, Мартов) на адресу Болбочана, що він заскоро відступив з Харкова, є, мабуть, не слушні".[15 15] 3 прибуттям до міста радянсь ого уряду, для підкріплення Українського фронту Москва вислала на допомогу "всі придатні війська, зокрема, 1-й Московський інтернаціональний полк, загін Кронштадтських моряків, 9-у стрілецьку дивізію та частини прикордонних військ у складі 7 полків. Фронт одержав кілька бронепоїздів, значну кількість гармат, зброї, набоїв, обмундирування, тощо".[15б]
У таких обставинах видається просто безвідповідальним, якщо не злочином супроти українського війська, що стояло на оборонних позиціях, коли офіціоз УНР міг писати: "Розкривається загадка… чому Лівобережна Україна так легко піддавалась агітації проти Директорії УНР… це діло грандіозної провокації чорної сотні, що захопила була командування лівобережною групою українського війська".[16 *]
Значно детальніше про діяльність "чорної сотні" пише член Запорозького Корпусу. "У 3-денних боях 1-го Запорозького полку (5–8) 21 грудня 1918 р. з московськими червоними частинами біля станції Козача Лопань полягло до 400 козаків та старшин. Втрати спричинені також тим, що 6-й совєтський полк, завдяки сильній сніговій метелиці, обійшов велику балку, що вела на станцію Козача Лопань, взяв 1-й Запорозький полк і два курені 2-го полку в перехресний вогонь з гармат і кулеметів з обох сторін балки; від станції наступали інші совєтські полки з бронепотягами. Снігу намело за ці два дні стільки, що коні провалювалися по саме черево. Рух був майже неможливий. Частина полку, що була на самій станції, теж загинула. З неї підібрали до санпотягу вбитого хорунжого Івакина". Як зазначає далі колишній Запорожець, незабаром після того бою, (15)28 грудня команду над 4-им полком перебрав сотник Степан Лазуренко, бо попередній командир полку підполковник Люб'яницький пропав безвісті. Про дальшу долю полку він пише таке: "Полк з боями відходить на Лозову, де в боях з т. зв. 1-ою Повстанчою див. ім. Н. Махна загинув майже весь 3-ій курінь полку на чолі з самим комкуром [командир куреня — Я. Ш.] значковим Верещагином Митрофаном і хорунжими куріня: Романовським, Вовоком-Волковим, Овсієнком, Буаслом Василем, Іванютою і Юхимом Івкою, разом з 15-ма тяжко раненими козаками куреня були розстріляні, достріляні анархо-комуністичними бандитами".[17 * ** ***]
Подібний тернистий шлях пройшов Харківський Слобідський Кіш, що допомагав Запорожцям на Лівобережжі. Чотири полки, що творили Кіш, складалися, в основному, з студентів і старшин. Згадує начальник постачання Коша: "З Харкова ми вирушили в ніч з 1 на 2 січня 1919 року. Перший бій з наступаючим ворогом відбувся на ст. Люботин, черговий бій — на ст, Старий Мерчик і наступний — на ст. Ковяги. На ст. Ковяги постала небезпечна ситуація тому, що червона армія заатакувала від сторони ст. Очільці наше ліве крило, а в запіллі несподівано наскочили місцеві прихильники червоних військ. Небезпеку знищення Харківського Слобідського Коша усунуто завдяки енергійній і завзятій контр-офензиві та допомозі від кінно-гарматного дивізіону під командою полковника Алмазова".[18] [19]
Як же реагували українські кола на таке критичне становище на Лівобережжі? Про це докладно інформує колишній ад'ютант Головного Отамана С. Петлюри Ф, Крушинський:
"Відомо, що на другий день Різдва (ст. ст.) 1918 р, москалі-більшовики захопили Харків, а на другий день нового 1919-го року впала й Полтава. Отаман Болбочан, командир Запорозького Корпусу та командуючий військом Лівобережжя, шле депешу за депешею, викликає до юза Головного Отамана, прохає, вимагає, благає наказів і оголошення війни більшовикам. А Київ два тижні як не мовчить, то лає Болбочана. що "не вмів дати собі ради на місці". А в цей час Голова Директорії, який тероризував ту Директорію, та Голова Ради Народних Міністрів В. Чехівський, обидва соціал-демократи, "шукають доріг полагодити це непорозуміння". Вони не вірять, що москалі "йдуть з воєнною метою". Ті злочинці паралізують державний апарат, деморалізують армію та ведуть на загибель Україну. Вони день і ніч засідають, шукають кандидата до Москви, щоб "полагодити непорозуміння та уникнути братерську війну". А москалі з Троцьким на чолі, назбиравши латишів, ляхів, естонців, мадярів з полонених та ріжної голоти в московській столиці, палять і вбивають, швидко посуваючись наперед. Два тижні Головний Отаман "на власну руку" посилає ріжні частини на фронт, але жид Троцький б'є козацьких нащадків козацькою тактикою, натворивши безліч ватаг на З—5, 5–9, 7—10 кіннотників, які нападають на важкі українські дивізії спереду, ззаду, збокіз і "з неба", як доносили з фронту, І лишень 10-го січня, на сімнадцятий день московсько- більшовицького розбою, уряд УНР оголосив війну Москві!!! Звичайно, москалі вже захопили воєнну ініціативу в свої руки та окупували половину України. Армія українська в розгардіяші. Частини гублять зв'язок між собою".[20]
Про події на Лівобережжі звітував полковник Болбочан Головному Отаманові, через генерала Отецького прямим дротом 10 січня 1919 року зі станції Люботин:
"Доброго здоров'я, пане Отамане! Я Вас до проводу по дуже важним екстренним справам, котрі відкладати не можна- ні на одну годину. В той раз я повідомляв Вас про дуже скрутне моє становище, котре з каждим. днем ставало все гірше й гірше, а тепер воно катастрофічне, Запорозький Корпус — основна сила української армії, але яка б не була сила,
вона має свої границі. Запорозький Корпус з самого першого дня перевороту, з 17 листопада, беззмінно працює в бойовій обстановці, не кажучи про те, що до того він весь час був у бійках з більшовиками на пограниччі. То я настоював весь час дати мені до цього Корпусу хоч 4 полки галичан. Останні два тижні — це період самого бойового напруження. За Харків II дивізія і 1-й Дорошенківський полк б'ються особливо по-лицарськи. Після опущення Харкова бої не припинилися ні на одну годину, приходиться здержувати весь час дуже гарне військо ворога, значно переважаюче кількістю.
Вчора у нас були дві бійки дуже удачні, ми розбили великі сили ворога. Але ворог настойчиво продовжував насуватися свіжими силами, а сьогодні великими силами він цілий день вів наступ по всьому фронту, Скрізь ворог був розбитий, а в районі станції Мерчик-Максимівка 1-й піший полк цілий день вів нерівний бій і до вечора почти весь був знищений. Забиті всі найкращі старшини і козаки. В даний мент полк майже не існує, Замінити його не маю чим, всі останні полки теж б'ються. Всі змучені, люди на ногах не тримаються. Піддержки не знаю звідки взяти. Весь час я дивився на Київ і гадав, що Київ мені що-небудь допоможе, але нічого від нього не маю. Тепер я вирішив спасти останки дійсних українських героїв і патріотів, це останки Запорозького Корпусу. Ми перед Батьківщиною свій обов'язок виконали чесно, а як хто нас буде в чім-небудь обвинувачувати, хай робить той, хто більше нас зробив для батьківщини. Накажу Люботин опустити. Мій шлях — відійти на Полтаву, а частина піде на Лозову — Катеринослав. Полтаву утримати своїми силами буде тяжко. Я гадаю, що Україна ще ніколи не переживала такого скрутного становища, як зараз, На нас насуваються російські більшовицькі війська, над організацією котрих працювали цілий рік найкращі старшини генерального штабу російської армії. Це військо воює з ідеєю українства, воно з наміченою метою йде знищити все те, що підтримує Україну. Вороги відверто передають, що їм необхідно знищити мій Запорозький Корпус, котрий для росіян найстрашніший, як строго національний. Окрім російських більшовиків, куди не повернись, у мене скрізь фронт — то свої хатні вороги, котрих необхідно во ім'я всього святого знищити (українські більшовики, українські анархісти, авантюристи…) Таким є Махно на Катеринославщині, котрий примушує мене відділяти міцний загін для боротьби з ним, і як тільки вдасться кінчити з ним; у Прилуках піднімає голову Ковтун, котрий має досить сильний відділ. Чимало таких працюють "героїв" по всій Україні, нищать її, з ними приходиться боротися, а сили все зменшуються. Багато допомогли в цій справі добродії Шинкар і К°. З Дончаками бійки припинилися, але становище з ними не вияснено. Добровольці посуваються на Слов'янськ і теж рвуть мої сили. Підкреслюю, становище катастрофічне. Необхідно Києву кинути всі балачки, потрібно оголосити сувору, тверду владу і провадити її в життя. Необхідно увійти в зв'язок з Донським військом проти більшовиків, вартує запитати Денікіна, чого його армія від України хоче, з союзниками треба негайно порозумітися і стати з ними в реальні відношення, необхідно визвати часть війська Галичини і послати сюди, Раніш я просив 3–4 полки, то було раніш, а тепер давайте уже дві дивізії в повній організації. Через тиждень двох дивізій буде уже мало. Ви мені скажете, що у мене є багато полків, але всі ці полки треба поставити хоч на один місяць у нормальні умови, на кожний такий полк дати по кількох старшин і козаків Запорозького Корпусу, котрі навчали б кожний день — пороли б так званих "товаришів", а деяких і розстрілювали, то через місяць будуть розкішні. На превеликий жаль, я не можу виділити із Запорозького Корпусу ні одного старшини або козака, бо цих героїв небагато і потрібні вони для великого діла. Хай Київ заворушиться, хай всі відверто подивляться небезпеці в вічі і тоді побачите, що треба йти не на компроміс з більшовиками, а рішуче з ними боротися. Може я не в курсі справ, може Київ на що-небудь сподівається, тоді скажіть, аби я знав. Край нищиться заклятими ворогами України, гаяти часу не можна. Не хочу допустити, аби всі події минулого року точ у точ повторилися і в цім році. На Вас, пане Отамане, дивиться зараз вся Україна. Я скінчив. Отаман Болбочан".[20а]
Оскільки Отамана Петлюру викликати було неможливо, звіт відібрав генерал 0. Осецький.[20б]
Крім наступаючого ворога, як пише сотник Іван Барило, полковник Болбочан мусів давати собі раду з начальством.
"Коли відбувалися тяжкі бої в січні 1919 р. в районі Суми, Охтирка, Богодухів, Мерчик, Л юботин-Зміїв-Ізюм на Слобожанщині, то туди на фронт виїхав полковник Болбочан. В день повернення з фронту Болбочана до Полтави, приїхав з Києва теж вже отаман Василь Тютюнник. В Штабі Лівобережного фронту і Запорозького Корпусу прийняв його полковник генштабу Ляшко. В. Тютюнник представився як начальник Генерального Штабу Директорії… Почав В. Тютюнник розпитувати про Болбочана та інших старшин і де є Болбочан, Йому відповіли, що є на фронті, але незабаром повернеться. Надійшов начальник штабу Гайденрайх, і В. Тютюнник запитав його про ситуацію на фронті, Показали йому на мапі… Коли приїхав Болбочан з фронту то доповіли йому, що з Києва прибув отаман В. Тютюнник і хоче негайно бачитися з ним. Болбочан просив хвилину зачекати, бо просто з фронту і трьохденного неспання. Після короткого відпочинку Болбочан запросив Тютюнника, який почав розпитуватися про становище на фронті. Болбочан вияснював йому на мапі. картина була сумна… Почалися якісь суперечки. Тютюнник почав твердити, що потрібно видати такі й такі розпорядження військам. Розмови ставали все гостріші. Тоді Болбочан з місця звертається до нього і наказує в 24 години залишити Лівобережну Україну, але Тютюнник показує зарядження Петлюри, в якому говорилося, що Болбочан має виконувати всі його, Тютюнника, розпорядження, Але цей наказ Петлюри нічого не поміг, і В, Тютюнник мусів виїхати з Полтави".[20в]
Сотник Барило додає, що в ході розмови між Тютюнником, Болбочаном та його оточенням, Тютюнник "накинувся на присутніх, що й далі Запорозькі частини не мають під тризубами на головних накриттях червоних стрічок, ходять в наплечниках з відзнаками ранг старшин і підстаршин як за гетьманщини… Всі слухали мовчки, аж нарешті командуючий Лівобережним фронтом заявив панові новоспеченому отаманові Василеві Тютюнникові, аби він зняв сам і то зараз, зі своєї шапки червону бинду, як емблему комунізму і поневолення вже значної частини України більшовицькими ордами, що стало сунуть з півночі на Україну. Що досить вже є деморалізаторів війська, народу і без нього, і без його нових політичних зверхників, що довершують свою юдину роботу у вірному Україні війську, з якого залишилося вже дуже мало". Попросивши Тютюнника залишити Полтаву, Болбочан запропонував йому навіть своє авто.[20 г]
Тим часом місцеві більшовики, крім переговорів з німецьким командуванням для проторуваннч шляху наступаючим частинам регулярної армії, мали ще інше завдання, а саме — викликати збройне повстання проти і так розхитаної української влади. "Готуючи повстання, — пише радянське джерело, — більшовики Харкова провадили велику роботу серед селян і солдатів петлюрівської армії, щоб забезпечити одночасний виступ усіх сил.[21] 3 цією ж метою вони звернулися до козаків з такою відозвою: "Настав вирішальний момент, коли ви остаточно повинні дати собі звіт, з ким ви і проти кого ви йдете. Або ви з петлюрівськими офіцерами проти повсталих селян і робітників, або ви з робітниками і селянами під одним червоним прапором будете боротися за владу Рад селянських і робітничих депутатів. Є тільки ці два шляхи. Ви солдати і ви вчорашні селяни і робітники повинні йти по другому шляху…"[23]
Пропаганда більшовиків серед населення і козаків, безперечно, мала певний успіх. Як зазначає радянське джерело, "це особливо яскраво проявилося в той час, коли петлюрівці намагалися проводити мобілізацію до своєї армії. Газети повідомляли, що 17 грудня 1918 року у Харкові чотири тисячі мобілізованих селян з'явилися до військового начальника і, дізнавшись, що їх призвав уряд Директорії, відмовилися служити Петлюрі і направилися до приміщення Ради робітничих депутатів, Викликавши членів президії Ради, мобілізовані селяни запропонували себе в їхнє розпорядження. Після цього відбулася демонстрація під лозунгом "Вся влада Радам". До демонстрації приєднався батальйон петлюрівських військ, солдати якого заявили, що вони стоять за більшовиків".[22]
Саме з міркувань безпеки і прагнучи уникнути ворожої пропаганди серед лав регулярних частин, полковник Болбочан під час боїв з більшовиками не дозволяв проводити мобілізацію на Лівобережжі і подав до відома Директорії причини свого рішення:
"1) Мобілізація за 7–8 річників, яку оголосила Директорія, є шкідлива. Для того, аби прийняти таку кількість людей, треба мати на місцях добре налагоджений мобілізаційний апарат, як рівнож і по управліннях повітових військових начальників. Розхитана повстанням по містах влада є дуже слаба, а місцями і цілком відсутня. Що ж до управління військових начальників, то там немає зараз прийомного апарату, а місцями навіть і начальників. Мобілізованих людей зганяється до улравлінь, що будуть там голодними і неодягнутими, це сприятиме пропаганді з боку більшовиків.
Немає підготовлених, бо повстанням розігнані кадри старшинські і підстаршинські. Тому Штаб Запорозького Корпусу і фронту подає свою думку: провести мобілізацію лише старшин від наймолодших до найстарших річників, підстаршин за 10 років і всіх відправити на навчання на Поділля і Волинь. Навчання — повторне, муситься перевести суворо і хутко. Спершу треба напротязі короткого часу зібрати відомости статистичні по повітах, скільки є кожного річника, харчі і одяг для них, і лише після цього проводити мобілізацію, і то Не більше, як 4 річники.
Людей же цих так само відправити на перевишкіл на, Поділля — Волинь і навіть Галичину. До оголошення такої мобілізації пришикувати до Управління Військових Начальників все необхідне — як їжу, одяг і т. д. для прийому людей, Тоді все буде виглядати організовано і по-людськи. Тепер же за кожну ціну не робити мобілізації, бо самі будемо творити в повстаючих розрухах більшовиків.
2) До дієвих і запасових полків можна буде вербувати після докладної провірки добровольців, як рівнож можна з них формувати нові частини, Тільки не людей партійних. — демагогів, які рішучо і послідовно руйнують всяке військо".
При цьому полковник П. Болбочан подав свої міркування про Січових Стрільців а також стосовно інших актуальних проблем:
"Після перших сутичок з більшовиками бачу, що Осадний Корпус Січових Стрільців Коновальця є слабий до провадження боротьби, а тому все звалити на Запорозький Корпус і рештки частин Лівоберженої Армії — це значить знищити той національно-свідомий кадровий елемент, на який спирається зараз наша державність. Це ж кадри і фундамент нашої армії, а тому, аби не знищити цих кадрів, треба провести мобілізацію старшин згідно моїх плянів. Більшовики мають великий плюс в своїй агітації і гаслах. Вони привабливі для багатьох! Тому в цій справі подаю теж свою думку:
Провадити з більшовиками тільки авангардні бої, стараючись маневрами уникати рішаючих серйозних боїв і по можливості довше їх затримувати, а в той же час робити зосередження сил на Поділлі, Волині та частині Київщини. Що ми на цьому виграємо? Залишаючи деяку частину території більшовикам, ми даємо можливість нашим людям спробувати в теорії і практиці більшовизм на власній шкурі. Ми ж за цей час зможемо підготовити і вишколити добре військо і тоді, зі своїми силами, не звертаючись нікуди, вдаримо на більшовиків. Тоді, напевно, всі шари суспільства, від бідного селянина до спролетаризо- ваного робітника, підуть за нами і ми будемо панами ситуації, Треба брати під увагу, що у них також панує страшна анархія, безладдя, самочинство і в додатку до того, проти нас є багато, і то дуже, інтернаціональних частин, як то: китайців, латишів, мадяр, поляків і т, д, 3 другого боку, розпочнуться також серйозні бої з Добрармією і донцями, де, напевно, будуть вжиті з обох сторін більші сили, а також тоді, напевно, почнуться зачіпки з ними у поляків, румунів і військ Антанти".
На закінчення Болбочан пропонував С. Петлюрі "подумати над скликанням Українського парламенту. Це буде мати велике значення як в Краю, так і за кордоном".[23а]
Тим часом, передбачаючи допомогу регулярних частин Червоної армії, що поступово наближалася до Харкова, місцеві більшовики вирішили виступити збройно, як було раніше заплановано, тобто 1 січня 1919 року. Одночасно на провінції також почали вибухати, спровоковані більшовиками і їх союзниками, повстання, що мали на меті ще більше знесилити й деморалізувати війська Директорії. Повстанці захоплювали міс та, села і тримали їх до підходу регулярних частин більшовиків. "Робітники Ізюмських залізничних майстерень і селяни, — пише радянське джерело, — вигнали петлюрівців з Ізюма. Чугуїв був визволений робітничою міліцією, причому робітникам допомагали селянські загони, що оточили місто".[24]
Місцеві більшовики розпочали повстання згідно з планом, незважаючи на те, що частини 11-ї радянської армії тільки наступного дня, 2 січня, зайняли Грайворон і станцію Одноробівку на північних підступах до Харкова.
"В ніч на 2 січня військово-революційний комітет оголосив перехід усієї влади в місті до рук Ради робітничих депутатів. За розпорядженням ревкому і штабу, в робітничих кварталах 2 січня посилено проводилась організація робітничої міліції, яка роззброювала петлюрівських вартових і виставляла караули для охорони міста. На околиці Жураелівки загін військово-ре- волюційного комітету міського району роззброїв Гайдамаків… Увечері робітники Петинського району зайняли Балашівський вокзал і відправили паровоз для зв'язку з революційним Чугуєвим. Увечері 2 січня через місто проходили останні петлюрівські загони, що відступали з-під Дергачів. Все місто фактично було в руках повсталих, 3 січня 1919 року о 17-й годині доблесні війська Української Червоної армії вступили до міста Харкова. Радянським військам велику допомогу подали харківські залізничники, які вислали їм назустріч паровози".[25]
Як зазначав у звіті полковник Болбочан, Запорожцям доводилося вести бої не тільки з більшовицькими частинами, але також із своїми "революційними військами", що в критичний момент вирішили виступити проти Директорії. На Полтавщині Запорожці були змушені відбиватися від партизанської групи під командою колишнього члена Центральної Ради М. Шинкаря.[26] [26а] Дніпровські дивізії, які частково розпалися, частково збільшовичилися і збройно виступили проти Директорії. Під тиском ворожих військ І "революційних" українських повстанців, Лівобережний фронт захитався. "Після впертих боїв на Харківщині,— згадує сотник І. Барило, — по великих втратах Запорозький Корпус відходив вже 6 січня 1919 р. до Полтави, Директорія і Петлюра весь час обіцяли прислати допомогу, але її так і не бачили, а інколи і прибували якісь купки, то зараз же переходили до більшовиків, коли довідувались, що мають відійти на фронт, то всі розбігалися".[27] Прикладом такої допомоги, що прибула з Лохвиці, був піший полк під командою підполковника Михайла Крата. "Коли в Штабі Запорозького
Корпусу запитали його, — пише далі сотник Барило, — чи полк є надійний, боєздатний, чи можна йому довіряти, Крат відповів, що так, і коли цьому "надійному" був виданий наказ і диспозиції виїхати на фронт проти більшовиків і їхніх регулярних і нерегулярних частин, то вже на другий день вранці Крат категорично заявив, що полк відмовився їхати на більшовицький фронт. Тоді Болбочан і його начальник штабу Гайденрайх видали їм наказ виїхати на денікінський фронт, якого фактично тоді ще не було, а в тому напрямку посувалися бувші повстанчі директоріянські отамани, які пустили вже червону барву. То цей полк разом з Кратом з великою бідою доїхав до Костянтинограду, і то лише менша його частина. Решта розбіглася зі зброєю. Ті. що добралися до Костянтинограду, далі їхати не хотіли… Тоді штаб фронту і корпусу видав наказ кінсотні сот. Дяченка і комендантській сотні вирушити до Костянтинограду і обеззброїти рештки цього допоміжного директоріянського полку. Після невеликої стрілянини і спротиву полк був обеззброєний. Які не втекли, були розділені по п'ятках до частин корпусу. Та згідно звітів, за яких 2 тижні і ці п'ятки ухитрилися здезертирувати".[28 * ** ***] Подібну характеристику висланої "допомоги" дає інший учасник подій. "Навіть ті маси, що самі йшли до нас, і у Фастові їх організували в загони й відправляли до Болбочана на Лівобережжя, були непридатними, довелося їх обеззброїти".[29]
Ситуація, подібна до харківської, мала місце і в Полтаві. З того приводу штаб Лівобережного фронту надіслав штабові 2-ї Запорозької дивізії таку депешу: "В Полтаві бої з повсталими проти нас селянами: Будищем, Диканькою… Штаб зараз відходить на Кобиляки. Вам наказується відійти на станцію Полтава-Слобідська і боронити її проти військ червоної Москви, що наступають з Харкова, і проти своїх збаламучених селян. На Полтаву-Київську мають підійти вам на допомогу Січові Стрільці".[29а] Про тих "збаламучених" селян пише радянське джерело: "Ще до підходу регулярних радянських військ, тритисячний загін партизанів вибив з Полтави петлюрівців, але в ніч на 18 січня 1919 року вони, діставши підкріплення, знову увірвались до міста".[30]
Згаданим підкріпленням була окрема група Січових Стрільців під командою полковника Романа Сушка. Одначе "ввечері 18 січня до Полтави підійшли частини 2-ї Української радянської дивізії. На підступах до міста розгорівся жорстокий бій, який тривав шістнадцять годин; радянські частини сім разів ходили в атаку, поки не зламали опір ворога. Розбиті і дезорганізовані війська петлюрівців почали панічно відступати в напрямі на Кременчук. 19 січня 1919 року в Полтаві було відновлено Радянську владу".[31 *]
Матвій Стахів пише, що Січові Стрільці відступили не тому, що програли битву, а тому, що їх праве крило було "небезпечно загрожене відступом інших частин за Дніпро".[32] А сотник Степан Цап стверджує, що курінь Сушка в дорозі був розбитий одним із загонів бувшої "бригади Петлюри", яким командував Хименко, що перейшов на бік більшовиків і прибув з-під Черкас під Гребінку.[32а * **]
Сотник Іван Барило зазначає, що коли групу Сушка було вислано до Полтави, то Головний Отаман С. Петлюра видав "по телеграфу наказ, згідно якого Сушко призначався… навіть командуючим фронтом, і Болбочан мав увійти з усіма військами в його підлеглість,"[33 *]
Критичне становище для української армії склалось і в районі Лозова-Павлоград, які "кілька разів переходили з рук у руки… Але ворог не склав зброї. Стягнувши в район Лозова-Павлоград рештки свого війська, петлюрівці знову захопили Лозову. Тут розташувався їхній штаб, Боротьба тривала до половини січня 1919 року. На початку січня в район Лозової була направлена окрема група військ П. Ю. Дибенка, що входила до 2-ої Української дивізії. 7 січня 1919 року Дибенко одержав від В. Антонова-Овсієнка, командуючого Українського фронту, наказ: "Наступаючи напрямком Лозова- Синельниково-Катеринослав, до 10 січня розгромити групу петлюрівців, що діють напрямком на Лозову. Навальним ударом оволодіти Катеринославом". Дибенко організував швидке просування військ. 15 січня червоні бійці оволоділи станцією Панютине".[33а]
Перед відступом з Полтави полковник Болбочан передав Директорії через отамана Блонського наступний рапорт:
"Всі мої домагання, аби Київ оцінив сучасний момент і важність фронту, не мали успіху. В своїх домаганнях я іду далі. Становище Вам добре відоме. Наступати на ворога не маю сили, всі мої вірні полки стомлені, і з них більша половина уже перебита, а решта до бою не здатна. Повторювати свій доклад, котрий десять днів назад я зробив отаманові Петлюрі, не буду… Ваша допомога — один міф… Авангарди моєї допомоги уже прийшли, але я не маю часу їх обеззброїти, бо то є збрід, а не військо — це фастовський курінь. Другі частини, котрі Ідуть з Києва, теж такі. Надіюсь, що Січовики будуть кращі, але один полк (котрий виходить з Києва), це не допомога, та й то буде вже пізно! Мої частини дуже стомлені і потребують відпочинку. Всі вони можуть вмерти, як і умирають, але цього я не допускаю, бо толку з цього не будеД Найбільша кількість в полках — 400 багнетів, є такі, що мають 200; ці люди мусять бути кадром для будування військових частин… (стрічка розірвана). Всі частини, котрі зараз прибувають до мене, думають, що тут будуть відпочивати, або гратися. Київ посилає частини неодягнені, без харчів — це можуть робити люди, не розуміючі бойової обстановки. Но це все дрібниці. Важно те, що Полтаву залишаю бо тримати не маю чим. Допомога вимагає, аби над нею працювати в крайнім разі два тижні.
Я відходжу на Кременчук, де буду боронитися, а головним чином реорганізувати славний Запорозький Корпус і другі частини, котрі, працюючи з Запорожцями, теж стали гарними частинами. Арієргарди будуть затримувати ворога в районі Ново-Санжари і Кобеляки. Ті активні частини, котрі йдуть з Києва, будуть складати Ромоданівську Групу і будуть мати важну оборонну лінію по Псьолу у Єреськи і по Хоролу в районі Миргорода. Лозовська Група буде прориватися на Павлоград для з'єднання з отаманом Гулим. Всі ці групи будуть підготовлятися до активних операцій. Крім цих частин буду приводити до порядку і ті частини, котрі зараз не боєздатні (себто котрі розложилися). Ми все зробимо, що від нас вимагає обов'язок перед Україною, але це не все… Необхідно, аби Директорія… (розірвана стрічка). У своїм докладі отаманові Петлюрі я прохав Директорію порозумітися з Антантою і стати з нею в реальні відношення. Може треба буде піти на компроміс, але нам потрібно зараз найменше три дивізії французів, щоби за допомогою їх очистити Україну від ворогів. Треба три дивізії, а як будете тягнути, то трьох дивізій буде мало. Я не боюсь казати правду і не боюсь суда Історії, це мій погляд патріота, Я все сказав, тепер слово за Директорією. Моє прохання — не губіть Україну. Я маю надію, що зі мною згодяться всі і, якщо зі мною згодяться, то прохаю перебалакати зі мною відносно бойового пляну. Я кінчив. Бувайте здорові. Полтава. Отаман Болбочан".[33б *]
Приблизно в той самий час полковник Болбочан мав також розмову з полковником Є. Коновальцем. В архіві С. Цапа збереглись стрічки її запису.
"Доброго здоров'я, пане Отамане! Все становище на Полтавському фронті Вам відоме. Всі мої частини абсолютно згубили сили за довгий, безперервний бойовий період. Я весь час повідомляв Київ про становище, але це успіху не мало і тільки за те, що я у вічі всім правду казав, мене чуть зрадником не зробили, Мене обвинувачували навіть в тім, що я стою за згоду з добровольцями, що я з добровольцями порозумівся — це брехня. Все не важно, всього цього я чекав.
Я стою на тім грунті, на якім стояв і раніш, у мене строго національний напрямок і одночасно борюся з більшовиками, як справа, так і зліва, Я переконаний в тім, що ви, Січовики, стоїте на такім же грунті. Не знаю, що робиться зараз у Києві, але для того, аби мене спровокувати, ні жадного самого гидкого і самого низького способу не жалкують. Зараз я стою на чолі Запорозького Корпусу — і ми всі кажемо — Україна мусить бути — і ми доб'ємося цього. Запорозький Корпус відводжу в резерв, бо він є нездатний до бою і треба не менш, як цілий місяць, аби Корпус привести до бойової готовности. Працювати по організації прийдеться день і ніч. Прохаю Вас роз'яснити мені загальне становище в Києві, які перспективи, що робиться на Чернігівщині і т. д. Крім цього абсолютно не розумію, які взаємовідносини між мною і Січовиками. Між іншим, коли мій начальник штабу був у отамана Грекова, то отаман Греков згодився на те, аби я повернувся з посади головнокомандуючого на посаду командира Запорозького Корпусу, котрий повинен відійти в глибокий резерв для формування. Но до цієї пори ніяких розпоряджень не маю, а навпаки, якийсь добродій з генерального штабу задав питання своїм старшинам, чому мої частини не підлягають отаманові Сушкові. Ударна група абсолютно не хоче зі мною зв'язуватися і я не знаю про її завдання, як свого сусіда, Запорозький Корпус, підкреслюю, до бою не здатний, як тільки поставлю його на позицію. Стараюся тримати позицію з VI Корпусом, але сподіватись на його не маю права. (Кінця стрічки немає)".[ЗЗв *]
В таких умовах полковник П. Болбочан не міг втішатися великою популярністю серед урядових кіл. Крім поразок в боях, негативний резонанс мало ігнорування різних наказів з Києва, які полковник вважав шкідливими. Намагаючись втримати дисципліну в Корпусі і в інших частинах на Лівобережжі, вимагав, щоб військо було в уніформі і носило відзнаки старшин і підстаршин. Хоч такі відзнаки Директорія скасувала як пережиток Української Держави, однак на Лівобережжі у цій справі лишилися чинні закони, встановлені гетьманським урядом.
"На Лівобережжі всі частини Української Армії були в уніформі і всі мали встановлені законом гетьманського уряду відзнаки старшин і підстаршин на наплечниках-погонах. Навіть вже після повалення Гетьманщини, коли хто з нових кациків Директорії приїздив з Києва, то раніше, ніж зголоситися в Штабі Лівобережного фронту, чи Запорозького Корпусу, мусів наперед вбиратися по-військовому, як належиться, і з відповідними ранговими дистинкціями-відзнаками. Ще там був у силі закон Української Гетьманської Держави, що кожний старшина, який навіть несвідомо припне собі хоч одну відзнаку старшини, яка йому не належить більше, підлягає військовому судові, деградації та на 15 років тяжкої в'язниці… Зі Штабу Головного Отамана Петлюри і Генерального Штабу одержано біля 30 наказів, аби Запорожці скинули наплечники-погони та під тризуби начепили червону стрічку. Перший такий наказ був одержаний по телеграфу, я, спільно з полковником генштабу Гайденрайхом, доложив полковникові Болбочанові, який наказав мені знищити такий глупий наказ революційних маніяків. Після того я всі подібні накази нищив".[34 *]
Принагідно сказати декілька слів про спроби деяких українських політичних і військових кіл, враховуючи непримириме становище російських більшовиків, встановити зв'язки з представниками Антанти. До такого кроку також закликав полковник Болбочан в одному із своїх рапортів Директорії: "Допомога Антанти для врятування нашого фронту необхідна, коли треба піти з нею на компроміс, мусите це зробити, а далі буде видко, що робити".[34а] В основному, позиція Антанти проти України спочатку було невиразна, а згодом таки ворожа. Тому початкові переговори української делегації з штабом дивізії, що висадилася в Одесі, не мали успіху, бо тоді "Директорія не розглядалася Антантою як ефективне знаряддя проведення інтервентської політики".[34б] Колишній комісар уряду Франції Енно, який представляв себе речником Антанти, в дійсності не мав такого уповноваження і Директорія мусіла зробити з цього відповідний висновок. "Вчора нашою радіостанцією у Вінниці,— інформував С. Петлюра Болбочана по прямому дроті ще 10 грудня 1918 року, — перехоплена радіотелеграма американського представника в Києві, в якій говориться, що французький консул в Одесі Енно не є уповноваженим представляти політику Антанти. Енно провадить справу в українському питанні сепаратно і на власну відповідальність з таким розрахунком, щоби поставити Україну і держави Антанти перед доконаним фактом. Наше завдання ставити Антанту перед тими фактами, які ми будемо створювати своїми силами".[35 *]
Коли ж власні сили виявилися неспроможними стримати наступ противника і тим самим не виправдали надії Антанти, що Україна може стати сильним союзником проти більшовиків, відтоді вона зайняла ворожу позицію супроти нашої країни.[36]
* У справі висадки десанту Антанти на півдні України і в регіоні Чорного моря подано різні дати. Таке замішання, правдоподібно, викликано поступовим нагромадженням військово-морського флоту і десантних сил в тому регіоні. В основному Севастополь став головною базою військово-морських сил, а Одеса — базою сухопутних військ. (Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp. — Видавництво політичної літератури України, Київ, 1968, т. 2, ст. 128.)23 листопада британський крейсер "Ліверпуль", французький крейсер "Ернст Ренан" та три міноносці прибули до Новоросійська. 24 листопада до Севастополя підійшла ескадра з двох англійських, двох французьких, одного італійського дредноутів та інших кораблів. У грудні в Севастопольському порту також перебували французький міноносець "Блесон", англійський крейсер "Кентербері", міноносець "Кортес" та інші судна, (О. Ю. Карпенко. Імперіалістична інтервенція на Україні 1918–1920.— Видавництво Львівського Університету. Львів, 1964, ст. 74–75.)26 листопада з Севастополя до Одеси на контрміноносці прибув англійський адмірал Баллард. а через кілька днів — додаткові французькі й британські кораблі. На початку грудня розпочався в Одесі десант сухопутних військ. З Румунії підійшов ешелон з сербським військом, це ще близько 1000 солдатів. 17 грудня тут висадилася 156-а французька дивізія під командуванням генерала Боріуса. 22 грудня з Новоросійська до Одеси прибув транспорт польських легіонерів.18 грудня до Миколаєва прийшли британський міноносець "Трибуна", судно "Шарк" і два французькі есмінці. (Українська РСР… цитована праця, ст. 129. Також дивись: П. М. Балковий. Війна без флангів. — Видавництво "Наукова Думка", Київ, 1966, ст. 83.) Згодом сюди прибув французький міноносець "Дегортер", а 22 грудня — британський крейсер і загін морської піхоти з 600 чоловік.На кінець грудня в тому регіоні війська Антанти начисляли 16 000 чоловік. (Українська РСР…, цитована праця, ст. 129.) Нагромаджування війська продовжувалося і до середини січня 1919; лише в Одесі було зосереджено 30 000 солдатів, що включало дві грецькі дивізії і 10 000 білогвардійців. (П. М. Балковий, цитована праця, ст. 83.) Війська Антанти вже 31 січня 1919 р. зайняли Херсон, а 2 лютого — Миколаїв.
1. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР. — Скрентон, 1963, т. 2. ст. 113.* Висадка військ Антанти в Одесі посилила аргумент В. Винниченка і В. Чехівського про потребу замирення з більшовиками. Там же, ст. 110.** Володимир Чехівський не надавався ні на пост міністра закордонних справ, ні на голову Ради Міністрів. За кордоном, крім Росії, він не був. не вивчав політики сусідів України і "не знав із перших рук суспільно- політичних відносин вирішальних великодержав того часу… Також не було в нього потрібної для міністра зовнішніх справ гнучкости, тактики при сталій основній прграмовій лінії". Др. Матвій Стахів, цитована праця. — Скрентон, 1963, т. 3. ст. 123, ст. 132.
1а. Др. Матвій Стахів, цитована праця,т. 2. ст. 106.
2. М. Капустянський. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році.— Мюнхен, 1946, видання друге, книга перша, ст. 22.
3. Там же, ст. 24.* 3 таким поглядом погоджувався міністр військових справ ген. Олександр Греков. Виступаючи на засіданні Трудового Конгресу 25 січня 1919 р., ген. Греков заявив, що Україна повинна заключити союз з Антантою, "бо іншого виходу в своїй обороні проти воєнного напору Совєтської Росії Україна, на його погляд, не має". Др. Матвій Стахів, цитована праця, т. 3. ст. 35. ст. 54.
4. Борис Мартос. Оскілко й Болбочан. — Видавництво д-р. Петро Белей, Мюнхен, 1958, ст. 33.
5. Др. Матвій Стахів, цитована праця, т. 2, ст. 220.
6. Др. Матвій Стахів, цитована праця, ст. 104–105.* Навіть радянські джерела, що мають тенденцію значно перебільшувати сили свого противника, не спроможні дійти до такого фантастичного числа, якого досягнув Б. Мартос. Як пише один дослідник: "За свідченням полковника петлюрівського генштабу Савченка, який, безумовно, намагався применшити сили Директорії, щоб виправдати її поразки, націоналістичні війська Лівобережжя на початку січня мали 47 100 штиків, 2 400 шабель. 94 гармати". І. Рибалка. Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії на Україні — Харків. 1962, ст. 108.Інше джерело зазначає, що на кінець грудня 1918 року — початок січня 1919 року проти Червоної Армії "протистояв Лівобережний фронт Директорії під командуванням отамана Болбочана, штаб якого перебував у Полтаві. На той час там діяло близько 50 000 петлюрівських солдатів і офіцерів". Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp. — Київ, 1968, т. 2, ст. 66.Те саме джерело твердить, що радянські війська на Лівобережному фронті начисляли 21 655 бійців. На підставі такого співвідношення в силах можна погодитися з твердженням Л. Шанковського, який пише, що "ніякої переваги московсько-більшовицьких армій не було; українські війська переважали більшовиків удвічі. Причини заломання українського Лівобережного фронту були такі: (1) Виступи проти українських військ німецької окупаційної армії… (2) Виступи проти українських військ лівих українських есерів ("боротьбістів") і лівих українських есдеків ("незалежників"), які організували повстання проти УНР на Чернігівщині і Полтавщині. Вірні УНР війська, оточені з усіх боків повстанцями (ними командував сотн./полк. М. Шинкар, що був начальником Київської воєнної округи з іменування М. Порша), залишили швидко терен, тікаючи на Правобережжя. На домір зла, "боротьбісти" й "незалежники" перетягнули цілу низку з'єднань Армії УНР на свою сторону. І так вибули э рядів Армії УНР: дві дніпровські дивізії (Зеленого й Данченка). група от. Хименка на Полтавщині, що мала братовбивчий бій з Січовими Стрільцями під Гребінкою, і врешті групу от. Григор'єва (15 000) на Херсонщині й Таврії. Поскільки теж частини Сірої і Чорноморської дивізій перейшли на бік інвазійної армії Антонова-Овсієнка. армія УНР, позбувшись майже 40 000 війська зі своїх рядів, була вже, насправді, в меншості, бо перевагу над нею мали вже інвазійні війська". Лев Шанковський. "Російські" офіцери. — "Вісті Комбатанта", Торонто — Нью-Йорк, 1978. ч. 2, ст. 50. При цьому не можна відкинути твердження іншого автора, що до поразки українського війська також спричинилися скоординовані виступи повстанців. В. Є. Тичина. Боротьба проти німецьких окупантів і внутрішньої контрреволюції на Україні у 1918 році.— Видавництво Харківського Університету, Харків, 1969, ст. 16.
* Ще перед безуспішним переворотом от. В. Оскілка від 29 квітня 1919 р. західний протипольський фронт було перейменовано в Холмський фронт під командуванням Наказного Отамана ген. Олександра Осецького. В той же час, намагаючись збільшити бойову силу Сірої дивізії, її перейменовують е Корпус Сірожупанників, що складався з двох дивізій. Одначе, як зазначає старшина дивізії, "після такого розділення з витворенням нових штабів та господарських частин, сила такого корпусу стала меншою від колишньої дивізії, бо жодних добровольців до нього не вступило, а ті, що безжурно бавились в Луцьку, активнішими не стали". Василь Прохода, Бої Сірожу¬панників на польському фронті.— "Вісті Комбатанта", Торонто — Нью-Йорк, 1969, ч. 6, ст. 45.
6а. Василь Прохода. Уваги до праці д-ра Матвія Стахіва "Україна в добі Директорії УНР". — "Український Історик", Нью-Йорк — Мюнхен, 1967, ч. 1 —12, ст. 93.
7. Віктор Взкуловський. Бл. пам. полк. Володимир Мокей. — "Батьківщина", Торонто, ч. 23, 16 грудня 1972.* Про стан українських збройних сил в місті Чернігові, з деякими відхиленнями у нумерації полків, звітував 18 листопада 1918 року відділ розвідки губернського старости директорові департаменту Державної варти: "Тепер в м. Чернігові находяться такі військові частини: 1-й панцерний дивізіон, 8-а і 9-а артилерійські батареї, 24-й Козелецький, 25-й Чернігівський. 26-й Ніжинський піші полки, кавалерійський полк і багато інших. Треба зазначити, що назва "полк" при його розгляді дає лише сумну картину: особовий склад кожного полку не перевищує 60–70 козаків і встановленого по штату особового складу старшин. Хоч вважається, що в полках ведеться муштра, ніякої продуктивної праці не відчувається. Виключно помітна праця в канцелярії… В політичному відношенні козаки військових частин безумовно неблагонадійні. По-більшовицьки настроєна 8-а батарея… майже ввесь склад з 20–30 чоловік виключно більшовики…" Гражданская война на Украине. — Издательство "Наукова Думка", Киев, 1967, т. 1, кн. 1, документ N? 508, ст. 438–439.У звіті Вацетісу від 20 грудня 1918 року В. Антонов-Овсієнко писав, що V-й (чернігівський) корпус не мав більше 1000 багнетів, 600 шабель і артилерійську бригаду. Гражданская война на Украине, цитована праця, документ ІМ? 585. ст. 510–511.
8. Олександр Вишнівський. Повстанський рух і отаманія, — Детройт, 1973, ст. 46.
9. Полковник Євген Коновалець. Причинки до історії української революції.— Прага, 1928, ст. 26.
* Тут Винниченко застосовує улюблену тактику соціалістів: якщо немає відповідних фактів, то завжди можна пришити своїм політичним противникам відданість Росії чи ворожість до революції.
10. Володимир Винниченко. Відродження нації.— Перевидано в Нью-Йорку, 1968, т. З, ст 181.* Мається на увазі Декларація Директорії від 26 грудня 1918 року. З огляду на наступ більшовиків і загальний хаос в країні, крім пропагандистського, Декларація не мала жодного значення. Повний текст подано у цитованій праці Винниченка. ст. 172–176.
10а. Г. В. Кузьмин. Разгром интервентов и белогвардейцев в 1917–1922 гг. — Москва. 1977, ст. 161–162.10б. Полковник Євген Коновалець, цитована праця, ст. 25.
11. Там же, цитована праця, ст. 20.* В дійсності В. Винниченко таки намагався здійснити свою програму переходу на радянську платформу. Одначе більшовики просто не були зацікавлені будь-якими здобутками шляхом переговорів тому, що вони передбачали цілковитий контроль країни шляхом збройної сили.
11а. М. И. Куличенко. Большевики Харьковщины в борьбе за власть советов (1918–1920 гг.). — Издательство Харьковского Университета. Харьков, 1966, ст. 59.
11б. Лев Шанкоеський. "Російські" офіцери, цитована праця, 1978, ст. 50.
12. Українська РСР в період громадянської війни, цитована праця, ст. 37.* В цій праці також зазначено, що переговори, правдоподібно, розпочались 28 листопада 1918 року.
12а. Сергій Шемет. Полковник Петро Болбочан. — "Хліборобська Україна", Відень, 1922–1923, книжка четверта, ст. 214.
12б. М. И. Куличенко. цитована праця, ст. 55.
13. Др. Матвій Стахів. Друга совєтська республіка в Україні.— Нью-Йорк, Детройт, Скрентон, 1957, ст. 55.* Автор також зазначає, що угоду між більшовиками й німцями було заключено 20 грудня 1918 року.** Угоду, про яку йде мова, підписали уповноважені Тимчасового робітничо- селянського уряду України І Ради солдатських депутатів 1-го армійського корпусу німецької армії в Харкові. В першому пункті угоди йде мова про спільну організацію комісій, які мають регулювати таємний перехід "українських революційних військ через демаркаційну лінію у місцях, що ще будуть встановлені"; у другому пункті радянський уряд зобов'язується пропускати кожного дня через кордон не менше 2000 німецьких солдат з військовим устаткуванням, і без перешкод, через Росію до Німеччини; в третьому пункті говориться, що німці не будуть вимагати відступу тих радянських військ, що вже перейшли демаркаційну лінію; четвертий і п'ятий пункти стосуються залізничних вузлів і технічних справ, пов'язаних з евакуацією німців, що мала закінчитися до кінця грудня; в шостому пункті німці зобов'язуються не пропускати Донських козаків на Україну; сьомий пункт стосується населення в зайнятих місцевостях; восьмий і дев'ятий — залізничного руху 1 евакуації; десятий пункт зобов'язує обидві сторони втримувати договір в таємниці, а останній — відноситься уповноважених обох сторін, які мають утримувати між собою зв'язок і наглядати за виконанням договору. Гражданская война на Украине, цитована праця. Документ № 610, ст. 532–534.*** Справу переговорів про безпечний переїзд німців на батьківщину приспішили місцеві "отамани", які з власної ініціативи "грабували й били дрібні відділи німецького війська, що охороняли різні склади й комунікаційні лінії". Коли українська влада не спинила таких отаманів, з лише підбурювала їх до дальших наскоків, німецьке командування зробило належний висновок і розпочало переговори з більшовиками. Сергій Шемет. цитована праця, ст. 220.
13а, Сергій Шемет, цитована праця, ст. 214.
13б. Гражданская война на Украине, цитована праця. Документ № 613, ст. 538.
13 в. Др. Матвій Стахів. Друга совєтська республіка на Україні, цитована праця, ст. 55–56.13 г. Лев Шанковський. "Російські" офіцери, цитована праця, 1978, ст. 50.
14. Др. Матвій Стахів. Друга совєтська республіка на Україні, цитована праця. ст. 56.
15. Др. Матвій Стахів, Україна в добі Директорії УНР, т. 2, цитована праця, ст. 221–222.15а. Там же, ст. 166 і там подане джерело.
15б. В. Є. Тичина, цитована праця, ст. 269.
16. Роман Млиновецький. історія українського народу. — Мюнхен, 1953, ст. 486.* Зі стилю можна припустити, що статтю писав або був її співавтором сам голова Директорії В. Винниченко. Якщо такі речі писав офіційний орган УНР, то можна тільки здогадуватися, які нападки на полк. Болбочана були поміщені в партійних органах.
17. Степан Цап-Канівець, У присвяті сл. пам. сот. Борисові Монкевичу. — "Батьківщина". Торонто, ч. 7, 17 квітня 1971.* Радянське джерело твердить, що в бою з частинами 2-ї радянської дивізії Запорожці втратили 600 козаків і старшин вбитими і пораненими, 11 кулеметів і понад 800 гвинтівок. Українська РСР в період громадянської війни, т. II, ст. 71.** Українська сторона, особливо військові кола, майже негайно побачили критичну нестачу регулярного війська. Прикладом цього може бути історія з Стародубським полком, сформованим в Прилуках, який був у розпорядженні групи сот. Романа Сушка в районі ст. Гребінка. 27 грудня полк одержав наказ виїхати до Полтави у розпорядження командира Запорозького Корпусу. Полк прибув до Полтави 29 грудня. В ніч з 31 грудня на 1 січня 1919 року полк одержав наказ повернутися до Гребінки. Петро Самутин. Організація українського війська за часів Української Держави 1918 р. — "Вісті Комбатанта", Нью-Йорк, 1965, ч. 5, ст. 14–17.*** Полковник Степан Лазуренко твердить, що полк. Луб'яницький втік до Денікіна. Полк. Степан Лазуренко. Богданівський полк. — Календар "Свобода", Джерзі Сіті. 1960, ст. 112.Одначе твердження полк С. Лазуренка можна оспорювати з огляду на наказ Денікіна, в якому було сказано: "Всіх, що служили за Гетьмана у війську чи адміністрації, розстрілювати без суду, навіть і тоді, коли вони дісталися на Дон", Віктор Вакуловський. Продовження московської роботи, — "Батьківщина". Торонто, ч. 20, 27 жовтня 1973.Денікін також "заборонив російським офіцерам служити в гетьманській армії і карав смертю всіх, на кого наклав руки (ген. Середин, полк. Божинський і багато інших)…На Дон пішли тільки ген. Залеський з Харкова й ген. Васильченко з Катеринослава (призначений ЦР), але їх змусили до того: першого — більшовики, другого — махновці)". Лев Шанковський. Золота нагода. — "Батьківщина", Торонто, ч. 8, 31 вересня 1979.
18. Іван Панченко і Василь Сердюк. Харківський Слобідський Кіш. — "Вісті Комбатанта", Торонто, 1969, ч. 2, ст. 34.
19. Іван Панченко. Харківський Слобідський Кіш. — "Українське Козацтво", Чікаго, 1979, ч. 1–2, ст. 38.
20. "Україна чистим серцем". Промова сотника Ф. Крушинського на академії в Парижі, дня 17. III. 1957 р… для вшанування пам'яти полковника Івана Дубового. Накладом автора.
20а. З архіву сот. Степана Цапа. Також дивись: Варфоломій Євтимович. Полковник Петро Болбочан і його останні дні.— "Українське Козацтво", Чікаґо. 1976. ч. 1, ст. 14. Також дивись у цитованій праці С. ІІІемета, ст. 221.
20б. Там же.
20 в. Лист І. Барила до ген. Омеляновича-Павленка. — "Батьківщина", Торонто, ч. 8. 1 травня 1971.
20 г. Лист І. Барила, цитована праця, — "Батьківщина", Торонто, ч. 9, 22 травня 1971.
21. Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp. — Київ, 1968, т. Іі, ст. 70.
23. Там же, ст. 70–71.
22. Там же,
23а. Лист І. Барила, цитована праця. — "Батьківщина", Торонто, ч. 7, 17 квітня 1971.
24. Українська РСР в період громадянської війни, цитована праця, ст. 71.
25. Там же, ст. 71–72.
26. Полковник Євген Коновалець, цитована праця, ст. 26.
26а. Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. — Київ. 1967, ст. 149.
27. Лист І. Барила, цитована праця. — "Батьківщина", Торонто, ч. 6, 27 березня 1971.
28. Там же.* Цей полк, якщо йото можна було б використати, міг стати таки важливою допомогою для Запорожців. Сформований під час протигетьманського повстання, нараховував "1000 озброєних осіб, мав 12 станкових кулеметів і імпровізований бронепотяг з одною полевою гарматою. Цей панцерник був під командою хорунжого Івана Дерев'янка, який фактично найбільше допоміг у роззброєнні, виманивши з вагона кулеметників. Дерев'янко лишився потім у Запорозькому гірському гарм. дивіз. і доля його занесла разом з Запорожцями аж до польських тоборів за дротами". Там же.** "Батьківщина" ч. 12 від 26 червня 1971 р. опублікувала листа ген. М. Крата, в якому він намагався спростувати твердження сот. І. Барила. Одначе все, що ген. Крат заперечив, так це те, що він запевнював полк. Болбочана про надійність і боєздатність того полку. Далі він пише: "У кінці листопада та на початку грудня 1918 р. я перебував у Ромнах на Полтавщині, де я був командиром 33-го піхотного ахтирського полку (к-р полку за часів гетьманату — полк. Іваницький утік на Дон). Ще перед кінцем повстання проти Гетьмана я одержав наказ Директорії перепровадити мобілізацію Роменського повіту (я був теж н-ком залоги та комендантом повітів Роменського, Лохвицького та Гадяцького) і довести до повного стану мирного часу згідно етапів (з приписами — Я. Ш.) ще Центральної Ради 33-їй полк. Наказ я виконав. Мобілізація пройшла дуже добре, бо селяни йшли проти влади Гетьмана. Коли ж Гетьман зрікся, я побачив, що змобілізував більшовиків, а полк мій був більшовицький".*** Така сама користь була з повстанських загонів, які сформував у Фастові полк. Олександр Шаповал. їх відправили на Лівобережжя на допомогу Болбочанові. а там він мусив їх обеззброїти з огляду на їх пробільшовицький настрій. Петро Солуха. цитована праця, ст. 153. Також дивись: Сергій Шемет. цитована праця, ст. 217.
29. Петро Солуха, цитована праця, ст. 94.
29а. Ген. М. Крат. Як то було в Зимовому Поході. У 50-річчя Зимового Походу армії УНР. — Нью-Йорк, 1973, ст. 31.
30. Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область, — Київ, 1967, ст. 97.
31. Там же.* Подібну версію про бій за Полтаву подає Інше радянське джерело. "Бій тривав 16 годин і позначався крайньою впертістю. Противник, маючи в своєму розпорядженні сильні піхотні частини, яких підтримували бронепоїзди, броневі автомашини, артилерія, як також прибувша кавалерія галичан, вперто обороняв всі підступи до міста, а потім саме місто, зосередивши для цієї мети в ряді укріплених опірних пунктах значні сили. Навальним наступом наші війська зломили спротив противника і, переходячи послідовно сім разів в атаку, розгромили його і вибили з міста, продовжуючи переслідувати. На початку бою наш бронепоїзд підбила артилерія противника, і таким чином він не міг дати ефективну підтримку своїм піхотним частинам. Незважаючи на це, наші війська безупинно продовжували наступ, кинулися на два бронепоїзди і концентрованим кулеметним та рушничним вогнем змусіли їх відступити". Полтаві 800 років — 1174–1974, документ № 133.— Видавництво "Наукова Думка", Київ, 1974, ст. 158–159.
32. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР. — Скрентон. 1963, т. 2, ст. 190.
32а. Лист сот. І. Барила, цитована праця. — "Батьківщина", Торонто, ч. 8, 1 травня 1971.* Група полк. Р. Сушка нараховувала 1800 стрільців піхоти, 200 кіннотників, дві батареї гармат і 2 бронепотяги. На цю групу напав збунтований відділ з Черкас, яким командував от. Хименко. Цей відділ складався з 2500 піхотинців і 300 кіннотників. Одначе, як зазначає М. Стахів, "вся ця операція непотрібно коштувала багато крови Ударної Групи Січових Стрільців; вона не могла в загальному змінити оборонних можливостей Дієвої Армії в тім часі в обличчі конфігурації фронту". Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР. — Скрентон, 1963, т. З, ст. 139 І там подане джерело.** Що стосується самого виступу от. Хименка, то він 25 січня 1919 року вислав до різних органів влади наступну телеграму:"Черкаський гарнізон і сусідні війська однодушно підняли червоний прапор боротьби з українською буржуазією, з українськими чорносотенцями, са мостійниками з оселедцями. Всі, як один, тримають міцно червоний прапор.Стійте однодушно на своїх червоних позиціях. Війна Директорії — прислужниці буржуазії, віднині вся влада переходить в руки селян, робітників і козаків. Хай живуть Ради селянських, робітничих і козацьких депутатів! Слава соціалістичній революції! Комісар Української Червоної Армії полковник Хименко". Гражданская война на Украине, цитована праця, документ № 658. ст. 583.
33. Лист сот. І. Барила, цитована праця. — "Батьківщина", ч. 8, 1 травня 1971.* Полк. Роман Сушко, чи то з наказу Головного Отамана, чи з власної Ініціативи, згодом також намагався перебрати командування в районі Коростеня. Прибувши до Коростеня 11 лютого 1919 p., він наказав командирові на тому відтинку фронту полк. Антонові Пузицькому з'явитися в штаб Корпусу Січових Стрільців, де Сушко "наказуючим" тоном почав: "Віднині оборону Коростенського вузла перебирає Осадний корпус Січових Стрільців. Всі частини, які тут знаходяться, мають підлягати наказам команданта корпусу, евентуально мені, як його заступникові. Прошу зробити докладний звіт про ситуацію на фронті!Але Пузицький з обуренням зупинив його;— Прошу вас. пане Сушко, почекати ще з наказами. Поки що я тут командуючий групою військ і підлягаю наказам отамана Оскілка. Про те, щоб комусь іншому підлягати, я мав би дістати наказ від пана Головного Отамана, а не від вас. Ви не можете мені наказувати. Якщо вам доручено перебрати оборону Коростеня, то прошу перебрати її так, як я перебрав з полками Сірожупанників під ворожим гарматним вогнем, коли всі розбігались. Сил у вас у три рази більше, ніж мають Сірі полки. Тим часом на фронті на ЛІНІЇ Ігнатополя спокій. Я маю розпорядження з вашим прибуттям від'їхати з Сірожупанниками на польський фронт. Прошу протягом шести годин надіслати зміну Сірим полкам.Вся самовпевненість молодого старшини зразу зникла.— Пане полковнику! Почекайте хоч пару днів. Дайте мені зорієнтуватись в обставинах.— Ви стоїте тут вже добу і не потурбувались особисто прибути на передову позицію, щоб мати уяву про те, чим хочете керувати з свого "вагон-салону". Пересуньте ваші ешелони ближче до фронту на Коростень Подільський. Місця там досить, а сьогодні вночі ешелони Сірожупанників від'їдуть на Західний фронт. Сподіваюсь побачити вас ще сьогодні на Коростені Подільському, де має бути ваш штаб. До побачення". Василь Прохода. Коростень — Бердичів — Житомир. — "Вісті Комбатанта", Торонто — Нью-Йорк, 1969, ч. 2, ст. 17.
33а. Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. — Київ, 1967, ст. 727.
33б. З архіву сот. Степана Цапа, який покликається на "Українське Слово". — Берлін, ч. 46, 1 липня 1921.* Хоч полк. Болбочан вимагав, щоб український уряд встановив зв'язки з Антантою, все-таки твердження радянського джерела про те, що Директорія уже в перші дні після приходу до влади вислала його в Одесу на такі переговори, зовсім безпідставні. О. Ю. Карпенко. Імперіалістична інтервенція на Україні у 1918–1920 p. — Видавництво Львівського Університету, Львів, 1964, ст. 80. Очевидно, що автор має на увазі безуспішну місію ген. Грекова. Докладніше про це пише проф. М. Чубатий. Перший Листопад на переломі української революції. Перший Листопад. — Нью-Йорк — Ванкувер, 1973, ст. 169.
ЗЗв. З архіву сот. Степана Цапа, цитована праця.* Сергій Шемет пише, що ця розмова відбулася за день до арешту полк. Болбочана. Сергій Шемет, цитована праця, ст. 223.
34. Лист сот. І. Барила, цитована праця, ч. 7, 17 квітня 1971.* Справа наплечників-погоніе не переставала турбувати "демократів-рево- люціонерів". Як згадує сот. Барило, "…пошарпані й скровавлені Запорожці відходили в район Держані—Зінківці, та по дорозі Гайдамаки [під командою О. Волоха — Я.Ш.] почали робити напади на частини 7-ої Запорозької дивізії [к р полковник Осмоловський). Треба знову підкреслити, що всі Запорозькі частини носили однакову уніформу, за винятком Гайдамаків. Вони вимагали від Мазепинців, Наливайківців, тощо, аби вони познімали наплечники-погони і відзнаки. Дійшло до того, що невдовзі з приводу цього виник бій. Гайдамаки перелякалися, бо Мазепинці (2-й Запорозький полк) заявили їм, що"…виб'ємо до ноги большевицьку нечисть…" У той же час їхав тією дорогою комкор [командир корпусу — Я.Ш.] Володимир Сальський зі своїм старшиною для доручень Штабу Корпусу підполк… Варфоломієм Євтимовичем. Сальський — по-директоріянському без наплечників (погонів) і відзнак. Євтимович. як І завжди, згідно припису — мав. Гайдамаки зірвали погони ЄвтимовичевІ. Євтимович хотів витягти пістолю, але Сальський затримав його руками… По прибутті Штабу Корпусу до Зінківців командири частин зажадали від Сальського сатисфакції для штаб-старшини для доручень підпол. В. Євтимовича: ліквідувати, розформувати Гайдамацький полк і викреслити його раз і назавжди зі списків армії, або ж замінити весь старшинський склад полку, а вояків по 5 розділити до фронтових інших частин. Сальський поїхав до Гайдамаків на мітинг, який відбувся в школі. Разом із Сальським був і я. По дорозі я підкреслив Сальському, що так чи іначе, але Гайдамаків потрібно ліквідувати раз і назавжди; це злоякісний чиряк, який не допустимий у війську. На його місце можна сформувати інший полк і не дивитися на те. що це якісь дивовижні любчики Гол. Отамана і тих, що з ним і навколо нього. Після смерти-вбивства полк. Болбочана чомусь Сальський страшенно полюбив Гайдамаків, одначе безперестанні конфлікти з цим полком та вимоги командирів частин змусили нарешті Сальського провадити розмови в цій справі з урядом У цій справі приїздили деякі міністри з прем'єром Ісааком Мазепою. Одначе наслідки цих розмов з урядом були такі, що надіслані агенти Волоха вбили командира полку полк. Виноградова". Лист сот. І. Барила, цитована праця. — Торонто, ч. 12, 26 червня 1971.
34а. Сергій Шемет. Самостійність, як нездійснена ідея, як деклярація, як державний чин. За велич нації у двадцяті роковини відновлення Української Держави. — Нью-Йорк, 1955, друге видання, ст. 35.
34б. В. І. Петров. З історії боротьби трудящих України проти буржуазно- національної Директорії і інтервенції Антанти. Великий Жовтень і громадян¬ська війна на Україні.— Видавництво "Наукова Думка", Київ, 1973, ст. 216.
35. І. Мазепа. Україна в огні й бурі революції 1917–1921.— Мюнхен. "Прометей", 1950, частина перша, ст. 68.* Згідно з твердженням радянського джерела Еміль Енно під час свого перебування в Києві був начальником французької розвідки. Українська РСР в період громадянської війни, цитована праця, ст. 126.
36. Сергій Мазлах і Василь Шахрай. До хвилі,— Нью-Йорк, видавництво "Пролог", 1967, друге видання, ст. 36.