Відносно кількости обвинувачених у воєнних злочинах у Канаді у звіті Комісії Дешена[1] стверджено, що "залишаючи на боці цифру 6.000, що її подав Візенталь у 1986 році і заки ще приступлено до перевірки поодиноких осіб, які є на головній листі, вказує на перебільшення, яке становить не менше як 400 %" (стор. 248).
Дня 12-го березня Комісія Дешена представила канадському урядові свій звіт, який нараховує 966 сторінок першої частини, що її віддано до публічного вжитку. Другу частину, довірочну, на якій є усі імена та всякі інші інформації із довірочними документами отримало тільки міністерство справедливости, яке дістало всього-на-всього 29 імен осіб, яких не звільнено з обвинувачень і яким не можна ще довести вини, тому що основна документація їхньої вини знаходиться поза кордонами Канади. Там є також листа 71 німецьких учених і техніків, з яких 55 перебувають на терені Канади. Перша частина звіту не подає жодних прізвищ, але перераховує вислід своїх розшуків, подаючи замість прізвищ тільки число із остаточною рекомендацією. Таких справ зреферовано 711 (стор. 275–782), 38 справ із листи Аддендум (стор. 752–775) та листу 71 німецьких учених (стор. 776–830).
З першої частини звіту довідуємося, що відносно 29 запідозрених у воєнних злочинах не можна було вести слідство до кінця через брак доказів в Канаді. Наприклад, для справи ч. 145 — доказовий матеріял знаходиться в Австралії, Мадярщині та в Ізраїлі; справа ч. 87 — член Залізної Ґвардії в Румунії, але Румунія не відгукнулася на заклик Комісії Дешена й не дала жодних документів. Справа ч. 287 — доказовий матеріял в Англії, у ЗСА, і в СССР; справа ч. 533 — в Чехо-Словаччині, ЗСА й СССР. Коротко кажучи. Комісія Дешена просила доказового матеріялу чи свідків в ЧССР для 3 справ, з Мадярщини — 1, з Польщі — 2, із ЗСА — 1 з ЗСА і з Західньої Німеччини — З та з СССР — 8. Тут слід підкреслити, що СССР вже довгі роки вимагав видачі 43 осіб, яких він обвинувачував у воєнних злочинах. Коли ж Комісія Дешена перевірила совєтську листу і ствердила, що 1З осіб з тої листи померло, 16 в Канаді не знайдено а 14 живе в Канаді. Розглянувши їхні обвинувачення, Комісія дійшла до переконання, що супроти вісьмох є доволі поважні обвинувачення, які варто було розглянути докладніше. (Справа ч. 15, 289, 317. 349, 497, 689, а також і справа ч. 287).
Дня 26-го листопада 1985 року Комісія Дешена звернулася до СССР за допомогою довести цих вісім справ до кінця, підкреслюючи, що Комісія мусить свої праці закінчити до 30-го червня 1986 року. СССР довго не відповідав, бо Комісія Дешена поставила певні вимоги, що вона може приїхати до СССР, якщо вона зможе діяти в межах канадського законодавства. Щойно 9-го червня 1986 року советський уряд погодився на умови Комісії Дешена й визначив місто Львів на переслухування совєтських свідків, підкреслюючи, що допити мають відбуватися в рамках процедури кримінального права Української ССР (стор. 267). Але як виявилося, совєтський уряд мав свідків і документи тільки проти двох обвинувачених, а проти шести інших він "ще шукав". З другого боку Комісія Дешена не могла використати дозволу совєтського уряду, вважаючи, що на саме переслухання усіх справ їй треба було не менше як місяць часу, а тим часом її реченець діяльности кінчався 30-го червня.
В остаточній аналізі Комісія Дешена ствердила, що раптом 20 справ залишилося невиясненими й тому вона передала їх у руки уряду. Відкритим залишається питання, скільки із тих 20-ти є українці. Відповісти на нього нелегко, бо всі дані про них знаходяться у другому довірочному томі звіту Комісії Дешена. Не говорить нічого й те, що совєтський уряд призначив був місто Львів на переслухання, бо до Львова є ближче з Вільнюса, Риги чи Талліну, ніж з Києва, а тим більше з Харкова чи Одеси.
Повертаючись до справи української дивізії "Галичина", яка виступала перед Комісією Дешена як окрема одиниця, їй присвячено 11 сторінок звіту загального характеру і 6 рекомендацій на всіх 82-ві сторінки цілого звіту. Крім того приблизно на 200 сторінок у розділі обговорювано справи поодиноких осіб. Загальний висновок Комісії Дешена такий, що жиди не дали належної документації відносно участи Дивізії "Галичина" у воєнних злочинах у 1950 році, коли вони виступали проти допущення дивізійників до Канади, не міг доставити цих доказів Візенталь і тепер у 1986 році. Комісія пробувала декілька разів дістати конкретні докази відносно 217 членів Дивізії, які мали б бути в архіві Візенталя, а також усно й писемно зверталася до Візенталя та його адвоката у Вашінґтоні, Мартіна Мендельзона, телефонічні розмови та персональна зустріч радника Комісії із Візенталем у Ню Йорку 1 листопада 1985 року, а опісля телефонічні розмови, писемні пригадки тощо, не дали нічого крім обіцянок" (стор. 257). Ми маємо від себе додати тільки те, що "з пустого в порожне не наллєш", можливо що Візенталь і "спілка" думали що і в Канаді вистачить показати пальцем, що хтось с ворогом народу, чи пак, воєнним злочинцем і цього буде досить, щоб людину знищити. На щастя, Канада — не Совєтський Союз. Отже, "листа 217 старшин Дивізії Галичина" доставлена Візенталем, виявилася майже повністю ні до чого і поставила канадський уряд, через RCMP і цю Комісію виконувати повністю безхосенну роботу" (стор. 258).
Проаналізувавши листу старшин 217, що її подав Візенталь, Комісія стверджує, що 187 із них ніколи не ступили ногою на канадську землю, 11 прибули до Канади, але в міжчасі померли, двох приїхали до Канади, але скоро виїхали до іншої країни, для 16 з них немає жодних доказів, а одного не знайшли, разом 217" (стор. 258). В іншому місці Дешен стверджує, що коли йдеться про дивізію "Галичина" то Документальний Центр Візенталя у Відні був головним джерелом імен поодиноких осіб, що їм закидувано воєнні злочини… Назагал, однак треба ствердити, цю інформації Центру були довгі відносно обвинувачень та загальних даних, але короткі, коли йдеться про доказовий матеріял і точні дані" (стор. 58).
<a l:href="http://lib.galiciadivision.com/veryha-eng/d02.html">Commission of Inquiry on War Criminals Report Part I: Public Honurable Jules Deschenes Commissioner. Chapter 1–8: WAR CRIMINALS IN CANADA?</a>