Долаючи курні, вкриті червоним і жовтим пилом, фарсаги[65] Раш-Хазарі, не знав я, що з волі Єдиного наближаюсь до Другого з Його Імен, котре відкрилося мені в благословенній оселі мудрого Мелхиседека, сина Левієвого.
Ім'я це елліни і руми[66] називають Чотирилітерником, хазари і всі коліна іудейські — Забороненим та Прихованим, а послідовники Мовчазного Шейха з гірських фортець Кавказу — Смертоносним. У Хазарії це ім'я заборонено вимовляти вголос, а складається воно з чотирьох літер прадавньої іудейської мови: «йод», «хет», «вав», і знову «хет». Нехай той із читачів сповіді моєї, кому вища посвята або визначеність перед Єдиним дають право надлюдське, вимовить Ім'я вголос. Я ж ніколи не наважувався на таке панібратство з Сутністю, перед обличчям якої найпотужніший містик відступає, немов мале звірятко перед швидким муром степової пожежі…
У часи навчання мого в Мелхиседека, в часи Другого з Імен, забулося моє родове — Ратибор, забулося Ім'я Вдячності — Гафах, і залишилося тільки те ім'я, яке ще, напевно, згадують в славному місті Ітхелі два чи три старезні страдники сущих шляхів, — Ратбер-хемег. Не наважуюся назвати таємне ім'я, що його дав мені у посвяті в Таємницю Мелхиседек — не наважуюся тому, що непевність бентежить мене: а що, як Апостол Петро при останній брамі моїх подорожей назве мене саме тим, котре збережене від суєти щоденних звертань. Тож, нехай помоляться невідомі святі люди, що читатимуть цю сповідь, за грішну душу мою…
Ітхель я побачив уперше вранці двадцять першого дня подорожі з Саркелу, з вершини глиняного пагорба побіля Каналу царя Ханукки, що прорізає сухий хазарський степ на захід від Великої ріки Ітиль.
Все, що потім побачив і пережив я у столиці Великих Каганів, назавжди залишиться вкладеним у скриньку тої першої миті, першої зустрічі з Ітхелем. Скринька та в пам'яті літ моїх прикрашена срібним серпанком світанкового туману понад свинцевою пластиною Великої ріки, перламутром утікаючих од східного вітру кулястих хмар і сліпучо-білим сталевим півдиском Сонця в блакитному трикутнику хорезмійської бірюзи…
Валка з Саркельською даниною зупинилася на глиняному пагорбі, коли сонячні промені ще не торкнулися пласких хвиль у Каналі Ханукки і товстошкірі хазарські верби на його жовтих берегах ще спочивали у примарній прохолоді відступаючого мороку. З вершини пагорба, напівз'їденого дорогою, відкрились мені мури та вежі Ханбалика — західної частини Ітхелю.
Опівдні, коли сонячне сяйво відігнало за обрій, у простори склавинських земель, сірі пасма вологого мороку, наша валка проминула Саркельську браму в мурі Ханбалика. Західний мур Ітхелю будівничі склали з обмащених глиною брил та колод: лише вежі, високі і шестикутні, були збудовані з великих жовтих цеглин. На висоті п'ятдесят ліктів цегляні блоки веж прикривали мідні й чавунні плити, підвішені на гаки. Стулки величезної Саркельської брами були також зроблені з чавуну і яскраво пофарбовані у червоний, синій та жовтий кольори, над брамою вискалювалася величезна бронзова паща. Це був знак роду Ашини, бо «ашина» мовами східного Степу означає «вовк».
Старший валки показав гузам-охоронцям свою Зірку і ми в'їхали до столиці Великого Кагана.
Ітхель простягся двома берегами Великої ріки Ітель, яку булгари й буртаси звуть Балгою і яка поділяє Великий Степ на західний — печенізький, де визнають Єдиного в образах сонячних Ідолів і Зірок, та східний, гузький. У східному Степу більшість племен визнають Тангру, але чимало було й дияволосповідників, що поклонялися сатанинській істоті, котра мешкала у Карайласі — Чорній Вежі на відножині гори Хурса-Алп.[68]
Та частина Ітхелю, котра займає західний берег Великої ріки і називається Ханбалик, забудована палацами урядовців, будинками воєначальників і радників царя. Тут багато розкішних гаїв. При берегах Ітилю на розлогому підмурку зведено царський палац, що нагадує широку плескату вежу. Він збудований із лискучої червоної цегли і на його даху ростуть сріблясті дерева. Подвійний, наповнений водою рів оточує підмурок палацу, а брами в його стінах викувані з сірої семендерської бронзи. Навколо палацу на чотирьох квадратних площах стоять чотири синагоги з блискучими мідними банями. Навколо синагог розташовані будинки семидесяти двох найповажніших іудейських родин, предки яких прийшли з півдня на заклик першого царя Обадії. Південніше від царського палацу збудована фортеця Салуд, де перебуває царська гвардія — арсії.
Біля фортеці Салуд мешкають християни і там є два храми — грецької та вірменської громад. На північ від палацу живуть склавини, а далі, за муром Ханбалика, взимку стоять незліченні юрти печенігів та північних булгар.
Місто на східному березі Ітилю називається Саргиш — Жовте місто, бо більшість будинків там із дерев'яних колод, обмащених глиною з пагорба Хен-Баш. Живуть там здебільшого купці — іудеї, мусульмани, сповідники Тангри… Але більшість мешканців Саргишу моляться Аллаху. Тридцять мечетей та мазарів[69] здіймають свої мінарети та бані над жовто-сірими пласкими дахами споруд Саргишу. Де-не-де можна побачити гайок у дворі заможного купця, але більшість вулиць східної частини столиці — це курні, встелені білим порохом хідники між глиняними, без вікон, похмурими оселями, та гомінливі караван-сараї на березі Великої ріки, де величезні склади ховають у своїх дерев'яних черевах строкаті скарби обидвох ойкумен — Холодної й Теплої. Шість базарів удень і вночі заповнюється й випорожнюється тими череватими будівлями. Три головні дороги Саргишу постійно заповнені караванами і на одному з його майданів я нарахував якось півтисячу верблюдів одночасно.
Від небезпек східного Степу Саргиш захищений муром, набагато потужнішим за укріплення Ханбалика. Цей мур має тридцять ліктів заввишки і його охороняють шістдесят дев'ять веж висотою вісімдесят ліктів. Перед муром насипано високий вал, а рів між ними вшир сягає п'ятнадцяти ліктів. Над північною частиною Саргишу здіймаються круглі вежі цегляної фортеці Башнур, де розташовано п'ять сотень варягів.
Має Ітхель ще й третю частину — Священне Місто. Розмістилося воно на високому острові посеред Ітиль-ріки, ближче до західного берега. На острові-висипі збудовано палац Великого Кагана з п'яти великих будівель із цегли, зодягнутих у сніжно-білий арганський мармур. Споруди палацу оточує білий мур: відшліфовані мармурові пластини його обличкування сяють при заході сонця, немов пурпурові дзеркала. З-за муру видніються розкішні дерева, завезені з різних країн і дбайливо доглянуті у суворому кліматі степового міста. В південній частині острова знаходиться прадавнє святилище язичників — Печера Чорної Риби. Вона була шанованою на весь Степ святинею в ті забуті часи, коли на берегах Ітилю жили племена жінок-войовниць, що забили навіть перського імператора Кіра[70], переможця двадцяти держав. Прадавній каган Бешту віддав Чорній Рибі свою улюблену доньку — й уникнув небезпеки. Правовірний іудей цар Ханукка хотів зруйнувати поганську святиню, але сто шістдесят родів Степу — від Ітилю до країни жовтошкірих Шинів — повстали супроти Ханукки. Той відступив.
Раз на три роки Великий Каган із роду Ашини приходить до Чорної Риби і слуги залишають його наодинці з Тисячолітньою Істотою. Каган розповідає Рибі про всі події в обидвох ойкуменах, а Риба пророкує йому підступні напади демонів на Раш-Хазарі і засоби їх відбиття. За це Каган дарує Рибі двох найгарніших наложниць зі свого гарему. Одну з них Риба з'їдає, друга стає жрицею святої Печери. Всі в Хазарії знають слова віщунки Тахшіт: «Доки живе Чорна Риба, не загине жовте місто Степових Вовків».
Острів охороняє особливий загін з юнаків найшляхетнішого походження. Всі вони є молодшими синами патріархів семидесяти двох іудейських родин — нащадків споборників Обадії Першого. Якби Великий Каган загинув наглою смертю, або ж був порушений пророчий спочинок Чорної Риби — всі ці юнаки, їхні жінки та діти були б страчені. Щоб ні один корабель не міг наблизитися до острова, навколо нього вкопані у дно Ітилю бронзові гострі стовпи, і лише нечисленні стерничі, відібрані охороною, знають таємний шлях до Священного.
Над золоченою головною вежею палацу Великого Кагана майорить білий шовковий стяг із зображенням червоного стрибаючого вовка. Цей прапор — знак того, що в палаці перебуває сам живий бог степових поган — Божественний Захарія Ашина Шонор, Великий Каган Раш-Хазарі. Кожного дня, в час пробудження Кагана і в час його злягання з головною дружиною Залманою, служники сурмлять у велетенські бронзові труби. Ревіння цих труб, схоже на рев Зеркелева у буртаських болотах, чути і в Ханбалику, і в Саргиші. Зачувши їхній звук, язичники вклякають на коліна обличчям до Священного і тричі кажуть космічне слово «ом». Звук труб є знаком чоловічої і містичної могутності Кагана. Коли Каган помирає, труби замовкають, а білий прапор ховається за парапетом головної вежі. У часи мого перебування в Ітхелі Каган Захарія був хлопчиком, а Чорна Риба напророчила йому сорок вісім років правління. Напевне, і тепер, у час сповіді моєї, сурмлять труби його життя і здоров'я.
Коли наша валка просувалася вулицями Ханбалика, я дивувався порожнечі і тиші Західного Міста. Не знав я, що влітку цар Хазарії й усі заможні роди виїжджають із міста у свої володіння в Західний Степ. Окрім того, оскільки день мого в'їзду в Ітхель був днем «шабаш», сьомим днем тижня, іудеї Ханбалика відпочивали й молилися. Більшість будинків Ханбалика була дерев'яна, але всюди колоди вкривав грубий шар жовтої глини. Мої родовичі в Києві, навпаки, — деревину поважали, знали різьбярство і тішилися з доброго тепла шерехатої поверхні.
Ми проминули майдан, велетенську білу синагогу з блискучою мідною банею, і в'їхали на дерев'яний міст, що вів до сірих воріт цегляного царського палацу.
Хоч царя Манасії Другого, сина Завулонового, і його дружини Рахелі в місті не було, палац пильно стерегли царські охоронці — арсії, що сповідували віру Мухаммеда; їх не обходив примусовий відпочинок шабашу, вони робили свою справу. Тричі — на мосту, при брамі і за нею — витягав я зірку рабі Ісраеля, і вартові відступали від мене. У темному хіднику, що вів у черево палацу, освітленому смердючими нафтовими світильниками в базальтових чашах, до мене підійшов хазарин, зодягнений у смугастий халат; на його раменах лежав срібний ланцюг із великою перлиною біля застібки. На голену голову хазарина був надітий круглий чорний повстяний капелюх, з-під якого, немов крильця недоробленого Богом кажана, стирчали великі відстовбурчені вуха. Клаповухий покликав старшого охоронця валки й показав на мене:
— Цю людину відіслав до Найвищої Ради достойний рабі Ісраель?
— Так, — сказав охоронець. — Так, адаль Йосія, це саме він, Ратбер-хемег, лікар дому Йосифового.
— Чи не розмовляв цей хемег із кимось дорогою до Святого Міста і в Місті? — спитав охоронця клаповухий Йосія.
— Знаю службу, — образився старий вояка.
Йосія дав йому низку дірчастих дирхемів і відпустив у заслужене забуття. Мені ж наказав іти за собою.
Ми довго мандрували химерно незліченними коридорами палацу, аж поки Йосія відчинив важкі дубові двері до світлої кімнати з високою арковою стелею та стрімчастими довгими вікнами, кольорове скло яких не перепускало зображень світу.
— Ось тут, — сказав шляхетний клаповухий хазарин Йосія, — ти чекатимеш дві доби. Потім старійшини Хак-Кахалу, Найвищої Ради Екзегетів, вислухають твоє повідомлення.
Напевно, на моєму обличчі з'явились ознаки багатьох запитань, народжених від його слів, бо хазарин додав:
— Сьогодні — шабаш. Найвища Рада не збирається. Завтра найдостойніші мудреці-екзегети передбачили зайнятися тлумаченням важливого тексту, що його знайшли торік у Єрусалимі. А вранці наступного дня Найвища Рада заслухає вивідувачів та спостерігачів з околиць Раш-Хазарі. Тебе вислухають одним з перших…
Клаповухий Йосія додав також, що їжі мені подадуть стільки, скільки я забажаю, а ввечері приведуть жінку з Дому царських охоронців.
Кімната, де мене замкнули, була довершена. й затишна Всю підлогу вкривав червоний килим, стіни до половини людського зросту були оббиті пофарбованою в жовте повстю. Невдовзі принесли велику срібну тацю ячмінних коржів, глибоку миску з оливковою олією та повний кошик величезних солодких груш… Вино з царських виноградників було прозоре й легке, немов джерельна волога.
А гарна молода жінка, яку привели згодом служники палацу, бронзовотіла й весела, загасила у теплих глибинах свого лона мій неспокій і стерла долонями вправних рук важкі думи про майбутню зустріч із мудрецями Хак-Кахалу… Ті дві доби чекання минули пухнастою, мов ісфаганський килим, хвилиною, в сяйві смарагдового скла віконниць і бронзової шкіри дівчиська без імені.
Але прийшов світанок другого дня хазарського тижня — «дня пророків» — і вдруге побачив я адаля Йосію. Клаповухий начальник і два охоронці вивели мене з царського палацу у розкішний гай над урвищем-берегом Великої ріки. Цей гай хазари звуть Царським — Бахчімелек. Серед дерев і галявин збудовані склавинськими майстрами пречудові дерев'яні павільйони. В них теплої доби року живуть царева дружина й наложниці, не обрані для його подорожі до літньої резиденції — Семендеру. Великий мур оточує Бахчімелек.
За часів мого перебування в Ітхелі Найвища Рада Екзегетів збиралась у двох місцях. Узимку — в таємному підземеллі головної синагоги Ханбалика, а під час літньої спеки мудрі тлумачі текстів радились у Блакитному павільйоні Бахчімелека, що належав дружині царя, Рахелі.
Перед тим, як увести мене до Блакитного павільйону, на голову мені одягли чорний глухий каптур. Як згодом я зрозумів, це робилося для того, щоб вивідувачі, розпитувані в Хак-Кахалі, не могли впізнати один одного. Крізь тонку тканину каптура я все бачив і чув, але моє незграбне обличчя тепер відходило у простір державних таємниць Хазарії.
Йосія наказав мені не називатися під час звіту своїм ім'ям, відгукуючись натомість на назву першої літери іудейської абетки — «Алеф». Ось вам ще одне з моїх імен — змінних, плинних, різних.
Клаповухий адаль наказав мені також не наближатися до мудреців Ради ближче, ніж на три кроки, бо дихання необрізаного варвара не повинне змішуватися з диханням обраних Богом святих людей.
Усередині Блакитний павільйон був розкішний і просторий. Підлогу терас і великої зали вкривали сині килими із зображенням планетних кіл і жертовних чаш. У свинцеві розетки й фасції химерних ґрат на вікнах вправні майстри вставили сапфірові пластини й шматки кольорового скла так, що біле, блакитне і синє сяйво мандрувало у присмерку зали, ковзало шліфованою поверхнею струнких дерев'яних колон, що підтримували різьбленими капітелями розцятковану зірками темно-синю стелю.
У центрі великої зали на серпоподібному підвищенні сиділо п'ятнадцять членів Найвищої Ради. Статечні старці, зодягнуті в білі шовкові й вісонові шати, з довгими доглянутими бородами, застигли в нерухомості відчуженої від дрібниць сущого уваги. Перед підвищенням на великому ослоні підносилась велична постать голови Найвищої Ради, славного на обидві ойкумени рабі Ієгуди бар-Хобара, що носив титул Царського Тлумача Текстів. На грудях рабі висіла золота прямокутна табула. На ній палали різнокольоровими барвами укладені в три ряди дванадцять величезних каменів, числом старих колін Ізраїлевих. Ця священна табула була точною копією нагрудної прикраси прадавнього первосвященика Аарона, брата Мойсеевого. Мелхиседек пояснив мені згодом, що деякі рабі не схвалювали носіння Ієгудою табули Аарона в часи, коли Єрусалимський Храм перетворений на руїну і не має законної спадковості первосвященства. Але Ієгуда був дідом царської дружини Рахелі, першим радником царя та Великого Кагана, і відкрито докоряти йому за амбітність не наважувалися навіть мудреці з далекої Палестини.
Лису голову Царського Тлумача прикрашав потрійний ханнезар, оздоблений діамантами й сапфірами; обличчя його було суворе та нерухоме, в дрібних зморшках і темних плямах, немов стара лев'яча шкіра; величезний гак носа нависав над упертою стрічкою губ; борода Ієгуди, пофарбована у рудий колір, була підстрижена так, щоб не затуляти священної табули. Непомірна владність застигла непроглядним зимовим мороком у прірвах його очей.
Перед ослоном Ієгуди, на відстані п'яти кроків, служники поставили мене і ще двох хазарських вивідувачів у глухих каптурах. Клаповухий Йосія опинився поруч правиці Царського Тлумача, тримаючи сувій пергаменту.
Напевне, це велике блюзнірство, але, згадуючи тепер свій звіт у блакитному павільйоні, бачу його подібним до передстояння Сина Божого в Синедріоні[71]; за словом Апостола: «І зібралися всі первосвященики, старійшини та книжники». А Число того святого збіговиська було «сто». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія…
Коли більшість служників вийшли з великої зали, Ієгуда дав знак клаповухому адалю починати звіт. Йосія вклонився святим мудрецям і всі зашепотіли молитву.
Потім Йосія вказав членам Ради на мене: «Це „Алеф“, посланець Спостерігача Заходу з вістями про відьму Танбіт. Він прибув із Саркелу дві доби тому». Вивідувача в укритому порохом одязі Йосія назвав «Бетом» і додав: «Він також із Саркелу — годину як прибув. Він розповість про облогу Саркелу військами Хельґа». Третього з нас достойник назвав «Гимелом» і пояснив, що той приїхав з півночі від гір Хурса-Алп.
Ієгуда вислухав Йосію і промовив важким голосом:
— Нехай вони звітуються в тому порядку, який визначений тобою, Йосіє, син Єшуа; нехай незримі вороги Всемогутнього не вкладуть брехні у їхні звідомлення; нехай і ці люди знають, що мудрі слуги Великого Кагана щедро платять за істину сріблом і за брехню — киплячою олією!
Говорячи останні слова, Царський Тлумач підняв руку в погрозливому жесті, від чого Нагрудник Аарона сіпнувся й між його чудовими каменями заграла веселка. То був добрий знак і він утішив мене в ту важку хвилину так само, як колись утішив блискучий метелик на лейданґу варягів.
Коли Йосія наказав мені говорити, я повторив те, що розповідав рабі Ісраелю в Саркелі. Почав я розповідь хазарською мовою, яку добре вже розумів. Але багатьом склавинським словам не міг знайти відповідників, і Царський Тлумач перебив мене:
— Говори склавинською. Ми всі знаємо вашу мову.
При цих словах великі вуха Йосії почервоніли. Напевно, кажучи «всі», Ієгуда забув про нього…
Після того, як закінчилася вода в озері моєї оповіді, один зі старійшин, хазарин з сумними очима на вицвілиму обличчі, попрохав мене розповісти більше про Желянську вить. Потім сказав:
— Я знав Овоя і його дочку. В Карпатських горах я бачив їхню таємну печеру зі знаком Даждьбога. Страшні та славні то були дні і багато див посилав нам Прихований…
— Ми будемо слухати Бета, — перервав його Ієгуда.
Я весь перетворився на увагу, немов степовий ховрашок, що чує наближення вовчої зграї. Бет ще три дні тому був у Саркелі. На змінних конях без перепочинку він подолав Бузанський степ і привіз Раді останні новини з заходу.
А вони були цікаві. Не минуло й десяти днів після мого від їзду зі Саркелу, як військо Хельґа і чорних булгар підійшло до берегів Бузану. Ерге-багатур спробував був напасти на величезний обоз західних кочовиків, та булгари відбили напад, завдавши великих втрат Переможцеві Дракона. Мешканці Саркелу бачили ввечері того дня страхітливі чорні хмари, обрисами подібні до велетенських кажанів, які з заходу сунули на Білу Вежу. В самій фортеці з'явилися чорні й сині скорпіони, що поводили себе незвично: стрибали на людей із дахів і не знали страху. Люди Саркелу казали, що то чаклунка Танбіт, дружина Хельґова, насилає на хазарську фортецю демонів Заходу й Півночі.
Бет сказав також, що рабі Ісраель вступив у містичний двобій із чаклункою й розсіяв чорні хмари над Саркелом Але від перенапруги й ворожих заклять на третій день облоги рабі захворів і передовірив керування залогою Сондоке-багатуру. Це образило старого Ерге, й Переможець Дракона сховався від людського глуму в білій юрті Менгі-ханум. Там його й укусив чорний скорпіон. На п'ятий день облоги Ерге-багатур полинув у небесні чертоги Тангри, а перед тим, як померти, перерубав навпіл красуню Менгі.
Драконячий панцир надів Сондоке, і це пішло багатурові на користь, бо два штурми відбив він у шостий і восьмий дні облоги. Тисячі воїв булгарського кагана і сотні непереможних витязів-варягів залишились у ровах під Білою Вежею в ті два дні.
Увечері восьмого дня облоги рабі Ісраель відправив відвідувача Бета в Ітхель і попросив Найвищу Раду вислати для захисту Саркелу ще дві тисячі арсїїв, тисячу гузької кінноти і майстрів-греків, що вміють лагодити вогнеметні машини.
Ієгуда сказав Бетові:
— Нехай Спостерігач Заходу знає: все, що просив він, буде зроблено; і більше буде зроблено в ім'я мужності саркельських мужів, і буде зроблено швидко.
На це Бет уклонився голові Ради:
— Ти сказав, Наймудріший!
Ієгуда дав знак Гимелу, щоб той починав говорити. Розповідав вивідувач із Півночі мовою хазар, але між швидких хвиль степової мови вправно розставляв човники нерозчинних, замкнених на свої глибини давньоіудейських слів — слів Біблії, Талмуду. Тому не все зрозумів я з його оповіді — а те, що зрозумів, переказую тут:
«Я прийшов із гузького Степу, від червоно-сірих гір Хурса-Алп. Той, що мудріший за мене, той, чиє ім'я я не повинен згадувати навіть у цих святих місцях, передає Найвищій Раді Ітхелю таке:
Три місячні цикли тому в середині боговідзначеного місяця ніссан[72], ватажок тридцяти поганських родів зі степів Бем-Са[73] Абайка-ябгу і син його Мульг спілкувались із сатанинською істотою з Чорної вежі. Сатанинська потвора повідомила Абайці-ябгу, синові Курташа, та його синові Мульгу чорне пророцтво давнини, в якому наступного року провіщено падіння Ітхелю від меча Безвухого Володаря. Весь Степ знає, що Абайка-ябгу майже від народження не має вух, які відгризли йому водяні щурі з вини його ледачої матусі. Сатанинська потвора обіцяла Абайці-ябгу свою допомогу. Вже тепер на стоянках гузів у степах Бем-са з'явилися волхви з Чорної Вежі. Вони допомагають поганам споряджувати облогові машини та запалювальні снаряди. Чудовисько впевнило Абайку-ябгу в перемозі та обіцяло йому трон Великих каганів. Натомість той дикун поклявся страшною клятвою з шести довгих слів віддати потворі Чорну Рибу і святі речі з каганового палацу.
Не всі діти Абайки-ябгу та не всі ватажки гузів погодилися з угодою в Карайласі, але вони мовчать, бо вже немало жерців та багатурів гузьких загинуло від отрут сатанинських волхвів з Чорної Вежі, котрі вже другий місяць нишпорять обома берегами Великої ріки, сіють зло і ненависть до Святого Міста, підкуповують зверхників північних булгар та буртасів, щоб ті в урочний час, у Рік Пророкований, стали на бік Безвухого.
Той, чиїми устами говорю я, о мудрі тлумачі, сказав, що через півроку Абайка-ябгу зможе привести на береги Великої Ріки дванадцять разів по п'ять тисяч воїв і п'ять разів по дванадцять облогових машин із таранами й вогняними снарядами. Нехай мудрі тлумачі знають про це, нехай відкритими очима дивляться на небезпеку і нехай Єдиний допоможе їм тої небезпеки уникнути».
Так сказав вивідувач, що його Йосія назвав «Гимелом».
Довго мовчали старці Найвищої Ради, аж нарешті рабі Ієгуда заговорив мовою давніх іудеїв. Я майже нічого не зрозумів з його слів. Таємницею є для мене й слова інших мудреців Ради; але обличчя їхні були стурбовані і зловісна тінь далекої Чорної Вежі впала на блакитне сяйво павільйону. Ієгуда про щось питав Гимела, але їхня розмова теж була схована від мене за брамою біблійної мови, і тільки тоді зрозумів я, чому мене лишили при нараді під час розповіді Гимела.
Коли Ієгуда закінчив розпитувати північного звістового, Йосія наказав нам вийти. Не знімаючи каптурів, ми рушили за адалем. Дивлячись на його вуха, подумав я тоді, що цьому синові хазарина й іудейки не завадило б познайомитися з водяними щурами.
Тричі поклявся я: Даждьбогом, Тангрою і життям дітей моїх, що ніде і нікому не розповім про бачене і почуте в Царському гаю. Після клятв Йосія дав мені дві зв'язки дірчастих дирхемів і вивів крізь лабіринт цегляних хідників на міст перед палацом. Там він забрав у мене Зірку рабі Ісраеля.
Залишився я посеред Ханбалика один на один зі своїми думками. Думав я про нещасливу долю Менгі і про страшну клятву.
Нині я розповідаю про нараду в Блакитному павільйоні без страху перед словами закляття: давно не йду я до Єдиного через знаки Даждьбога і Тангри, а дитина моя померла багато років тому. Так казав мудрий Мелхиседек: «Час з'їдає силу заклять, бо закляття смертних так само не вічні». А Числа тої клятви я не назву.
Коли я залишив цегляні стіни царського палацу, Сонце стояло в зеніті, не віддаючи тривоги ані західному, ані східному обріям Великого Степу.
Якийсь час я блукав вулицями царського міста, дивуючися з високих глиняних парканів, вищих за стіни Києва, та дрібного білого пороху, що вкривав вулиці шаром завтовшки з три пальці. На хіазмі[74], південніше од Чорної синагоги, побачив я мідного стовпа на камінному кубі, заввишки у півтора людські зрости. Хазари називають такі стовпи «мейсуз». На ньому був напис, знаки якого охороняли іудейський квартал від злих демонів Степу. То були слова біблійного Второзаконня: «Якщо ви справді слухатимете Мої веління, що Я сьогодні заповідаю: любити Господа, Бога вашого, і служити Йому всім вашим серцем і всією вашою душею…»
Роздивляючись стовп-мейсуз, згадав я слова саркельського іудея Зоровавеля про Мелхиседека з вулиці Мідяного Стовпа. І спитав жебраків при стовпі про того чоловіка. За стертий срібляк вони довели мене до будинку, на стіни якого нехай будуть мої благословення до сповнення днів моїх серед смертних.
Будинок цей був чи не найбільшим на вулиці Мідяного Стовпа. Побудував його дід Мелхиседека, радник царя Обадії. Цар цей запросив його в Ітхель із Дамаску Сирійського, де дід Мелхиседека очолював хаккахал — вищу раду, що збиралася перед брамою головної синагоги Великого Халіфату[75]. Батько Мелхиседека, Левій, успадкував місце біля трону степових царів, але доля була лихою до нього. В десятий рік правління царя Ханукки Левій очолив військо проти буртасів і заблукав в бузанських чагарях. Заледве сто вершників вивів він із того походу — без бранців, без слави, без щасливих чисел у День Повернення. Ханукка більш ніколи не питав порад у Левія, а син царя, Ісаак, навіть не запросив Левія до своєї ближньої ради. Від ганьби і приниження Левій помер, а рід його та маєтності почали занепадати.
Мелхиседек залишився одним із шести синів нещасливого, а на величезний будинок впала суха тінь. У колючі хащі перетворилися гаї, пісок засипав плити мармурового басейну і кістяк здохлого віслюка вріс шафрановою кліткою в його малахітові сходи, немов сповнилося пророцтво давніх часів: «Жовта смерть накриє драбину життя і не побачать, і не зійдуть».
У всьому величезному будинку мешкало двоє — Мелхиседек і стара служниця Каса, що робила для господаря коржі. Син Левія заробляв на життя гаданням на воді та кістках, а деколи писав на замовлення багатих хазарських батярів любовні вірші. Ітхельські поети не любили Мелхиседека як конкурента, проте охоче слухали його порад.
Того дня, коли я перетнув браму Мелхиседекового будинку, старий писав на жовтому ісфаганському папері довгого вірша. Сидів він на великій колоді біля висохлого басейну і попеляста борода його була рясно заплямована кольоровими чорнилами. Я привітав його від імені Зоровавеля, книжника Саркельського, і назвав себе.
Мелхиседек відірвався від паперу і довго дивився на моє обличчя.
— Ти є склавин із Бористенових берегів, жрецького роду. І знаєш свою обраність, — сказав він.
Я розгубився від істини слів незнайомої мені людини, як губиться приховане від світла і відкрите від темряви. І я сказав:
— Так.
І наказав мені Мелхиседек ім'ям Єдиного розповісти йому про мої шляхи. А я сказав: «Довга ця розповідь. День і ніч буду говорити, доки закінчу».
Мудрий син Левія мовив мені:
— Єлеазар син Азарії, що був законовчителем Іудеї в часи кесаря Траяна[76], казав, що один день і одна ніч творять одну «ону»[77], але частина «они» вартує як одна «она», і сказано цим. Кажи.
І відкрив я йому все, як на сповіді, і розповідь моя була в ім'я Єдиного. І тому Число її — один.
А на ранок наступного дня я вже був не сам у цьому світі і не згадував більше про Менгі-ханум.
А Степ у ті дні був сріблястий від стиглої ковили.
Тепер розповім про обраність Мелхиседекову, про подорож його до Білого Озера і про таємні братства Хазарії. Розповідь моя буде правдива і слова Мелхиседекові будуть передані в ній так, як були ним сказані у восьмий рік правління Манасії Другого.
Коли Левій упав у немилість за непевних часів Ісаака, сина Ханукки, Мелхиседек носив меч у почті славетного хазарського полководця Алі-Гормізда. Армія Гормізда тоді воювала з троглодитами[78] у горах Аррану.[79] Війна та була важкою і навіть полководці не знімали обладунків піврічного циклу, не обмивали водою ратного тіла і смерділи важким цаповим духом від пилу і поту війни.
Троглодити ховалися в печерах і нападали на воїв Гормізда вночі. Вороги хазар труїли провідників та вивідувачів, а полонених майже не було, бо гірські дикуни втікали під полону в смерть, розрізаючи собі черево в оточенні, в безнадії.
Аж ось одного дня арсії впіймали родину троглодитів, і Мелхиседек був тлумачем на допитах. Старша жінка встигла проковтнути трунок зеленої міді і сконала з прокльонами Гормізду. Її чоловік вмер із залитою в горлянку киплячою олією. Окрім дикунських молитов, він не сказав ні слова.
Розлючений Гормізд обіцяв катам страшну смерть, якщо й діти троглодитів не покажуть шлях до таємних печер Харвада.
Дітей було двійко. Налякані Горміздом, кати почали з дівчини, а хлопчика прив'язали до стовпа і відрізали йому повіки, щоб не зміг заплющити очей, дивлячись на страждання сестри. Кати знали стару перську науку: жінки страждають від болю, а чоловіки від страху перед болем.
Дівчину запитали про шлях до гірських печер. Сім разів запитував її Мелхиседек про печери, а вона мовчала. Останнього, сьомого разу їхні погляди зустрілись і відчув син Левія, що книжні знання про непохитність обріїв і Чисел вбогі у знаках своїх…
Коли й сьомого разу дівчина промовчала, кати здерли з неї одяг і прикрутили волячими жилами до дугуватої колоди. Потім її внесли у велику дерев'яну клітку і впустили туди двох навчених єгипетських павіанів. Доки пісок у великому годиннику старшого ката проминув вузьке гирло скляної колби, величезні мавпи ґвалтували полонянку. Рожева піна вкрила підлогу клітки і хлопець, прив'язаний до стовпа, закричав Горміздові, що проведе військо в печери Харвада. А Мелхиседек пересохлими губами сповідав непохитність обріїв. Того дня син Левія зрозумів, що він обраний Єдиним для пошуку справедливого простору в несправедливі часи…
Він повернувся в Ітхель уже після смерті батька. Старші брати рахували спадок, а Мелхиседек шукав розради у давніх текстах. В останній рік правління царя Ісаака Мелхиседек вступив у таємне Братство Шехіни[80].
У Раш-Хазарі є три таємних братства, що не визнають мудрості Хак-Кахалу — Найвищої Ради. Найпотаємніше з них — Братство Свідків Мовчання, про яке мені не відомо нічого, окрім назви. Найбільше з братств — Рада Трикутника. Знак його — трикутна зірка, що уособлює розгорнення Єдиного у Всесвіті. Вчення трикутної зірки є прадавнє і споборники Обадії Першого принесли його до Хазарії з Палестини. Дехто стверджував, що в часи Манасії Другого Рада Трикутника досягла такої могутності, що таємно керувала всією державою і що сам рабі Ієгуда був простим виконавцем її волі. Казали також, що в Раді Трикутника є таємні християни і три промені містичної зірки є знаком Святої Трійці. Нехай ці слова про Раду Трикутника будуть в істині своїй при тих, хто так казав. Я ж не можу їх ні підтвердити, ні спростувати. А Мелхиседек не бажав явної влади над таємним і не пішов до Свідків Мовчання; не прагнув таємної влади над явним і не пристав до Ради Трикутника. Прагнув він справедливості і обрав братство не грізне, не славне, не потужне, але сповнене пошуку добра у смертному світі. Так прийшов він до сповідників Шехіни.
У таємному місці серед сплячого Ітхелю зустріли Мелхиседека мужі, чия мудрість хоч і не була прикрашена вісоновими мантіями та коштовними ханнезарами, але перед престолом Єдиного сяяла, як істинний діамант.
І сказали ті мужі Мелхиседекові: «П'ять книг записав Мойсей для всіх, а шосту — для обраних. П'ять синів породив твій батько Левій для царя, а шостого — для Істини. Пізнай Шехіну і будь з нами».
І став син Левія пізнавати знак Шехіни. Знак той давній серед іудеїв. Законовчителі єврейського народу казали, що Шехіна — це сяйво, що огортало шосту з семи речей, створених Богом до появи світу[81]. Коли Мойсей умістив Кивот Завіту[82] в священний намет, це відвічне сяйво як ознака присутності Всемогутнього встало над Кивотом. Шість сотень літ Шехіна стояла над Кивотом у наметі й у Храмі Єрусалимському, і першосвященики з Ааронового сім'я, входячи у Святая Святих, бачили той знак. Але давні іудеї відійшли від праведного шляху і поклонилися ідолам, і принесли жертви лжебогам. І в шостий рік полону іудейського царя Ієхонії[83] пророк Єзекіїль побачив, що Слава Господня, Шехіна, відлітає від Храму Єрусалимського, залишає обраний народ на поталу ворогам. А через шість років щез Кивот Завіту, оплаканий пророком Ієремією.
Мудрі мужі таємного Братства пояснили синові Левія, що Шехіна є знаком Вигнаності, бо справедливість у злому світі відлучена від людей. «Всемогутній, — казали мудрі, — вимушений був створити людей, так само, як ми змушені шукати спокійну воду або дзеркало, щоб поглянути на себе. І так, як наше обличчя з'являється на поверхні спокійної води, так Шехіна покриває благодаттю праведний світ. Якщо розбурхати воду, відображення розколеться і втече по хвилях — так відійшла від нас Шехіна, втікаючи від розбурханого Сатаною світу».
«Де ж тепер Шехіна?» — питав Мелхиседек мудрих.
«На краю світу, на берегах Білого Озера», — казали йому.
«А де те Біле Озеро?»
«На сході ойкумени, між відрогами найбільших у світі гір, у царстві Цаган-малха».
У третій рік правління царя Завулона, сина Ісаака, пішов Мелхиседек на схід ойкумени шукати Білого Озера й царство Цагана. А мудрі сказали йому при розлуці: «Той, хто мандрує на схід — щасливий, бо він пізнає плинність кам'яних палаців і вічність наметів». Ось і Син Божий, за словом святого Луки, казав про «намети вічні».
Так розпочав свою мандрівку на схід син Левія. Йшов він через білу пустелю, вкриту сіллю і жовтим камінням. Ішов попри сірі горби, з яких стриміли кам'яні вежі, не створені людьми, немов прутні підземних демонів, застиглі у вічному прагненні зґвалтувати Небо. Безкраї були ті пустелі, і повітря над ними було сухе і спекотне, як порожнеча між звуками «хет» і «вав» у молитвах спраглого рота Вічності. Зашкарублий простір вкривали міріади піщинок, щільних та всюдисущих, схожих на засохлі сутності вмерлих прадавніх комах. Шматок хліба та два ковтки води мав щодоби Мелхиседек зі своїх запасів. Але кожного ранку, прокидаючись від голодного сну, встаючи з потрісканої землі, відганяючи від себе злих пустельних щурів, витрушуючи соляний порох з одежі, син Левія дивився на схід Сонця і здавалося йому, що бачить він над обрієм напнуте вітрило білого сяйва — благословенну Шехіну, вигнану справедливість; і молився.
Вийшовши з білої сонячної пустелі, Мелхиседек перетнув сіро-жовті степи, де пасеться стільки сайгаків, скільки мешкає людей в Імперії Раш-Хазарі. Розбійники двічі зупиняли його для грабунку і двічі дивувались відсутності в нього речей, цінних для необраних.
Нарешті син Левія вийшов на берег озера, що його він спочатку прийняв за Біле Озеро Цаган-малха. Але то був Батько Озер — Балгаш, оспіваний у тужливих хазарських думах про славетну епоху Ту-кю.
Мандруючи берегами Балгашу, син Левія натрапив на кам'яні та глиняні руїни, порослі повзучими рослинами, упосліджені часом перед срібляним обличчям Батька Озер. То були залишки першої столиці Ашинів, зруйнованої в 192 році епохи Ту-кю[84] дияволосповідниками з жовтою шкірою та вузькими чорними очима. Мелхиседек знайшов у руїнах камінь із зображенням стрибаючого вовка і плиту з хазарським написом, що не стерся від часу: «Дарма ви тікаєте на Захід. Схід спіймає вас і там».
На руїнах Першої Столиці, ім'я якої вмерло в часі, син Левія мав пророчі видіння про світло, темряву і сірий терен двоногих істот, обтяжених свободою. І відкрилося йому, що колір Шехіни — блакитний, а Число її — «чотири». Жив він біля води Балгашу два роки, лікував та навчав тубільців-скотарів, котрі мешкали серед руїн, будуючи над славетним камінням юрти з нефарбованої повстини. І бачив він там дракона, що звався Бахму.
Бахму був прабатьком усіх драконів обидвох ойкумен — із його чресел вийшли і броньовані хробаки лісових озер півночі, і Зеркелев буртаських мочарів, і той дракон, якого зустрів у Мерваській оазі шахіншах Ездигерд[85]. Тисячі років жив у воді Батька Озер перший з драконів Бахму, і коли Мелхиседек думав про нього, в душі сина Левія повстала неможлива для іудея думка, що початок смертних шерехатих теренів був на березі Балгашу.
Серед тубільців було незаперечним, що той, хто вип'є кров Бахму, стане безсмертним як прабатько драконів, і ненароджений, вічний. Старійшини скотарів розповіли синові Левія легенду про Безсмертного Апу.
Мисливець Апу виявив, що Бахму проповзає на південь від озера завжди одним і тим самим вибалком поміж глиняні горби Сарбаракану. Тоді Any знайшов велику брилу з отвором і в тому отворі закріпив гострий уламок залізного меча. Брилу з лезом він закопав у дно струмка так, що залізне жало було сховане під водою.
Три місяці чекав Any на дракона. Й ось старий хробак Бахму поповз на південь полювати дурних сайгаків. І сталося так, як передбачив хитрий мисливець. Сховане лезо прорізало черево безсмертного хробака, не захищене сірим шпичастим панциром. Бахму заревів так, що всі сайгаки Чорного Степу втекли у землі Хорезму і рік не поверталися до горбів Сарбаракану.
Дракон зніс хвостом три глиняні пагорби, і шматки глини падали в срібну воду Балгашу, мов брили з баліст — на обложене місто. Any заледве не наклав життям, забившись між велетенськими пісковиками. А коли Бахму поповз назад, до цілющої води Батька Озер, мисливець пішов його слідом і побачив у западині плаского каменя калюжу драконячої крові. Він випив її і жив надзвичайно довго. Старійшини казали Мелхиседекові, що дев'яту дружину Any взяв у свій намет, коли минуло сто п'ять літ із дня смерті першої.
Так перед Мелхиседеком з'явилася ще одна з таємних речей Сущого — Безсмертя серед смертного світу.
Двічі син Левія бачив панцирного хробака серед руїн Першої Столиці. Довжиною він перевищував найбільші кораблі Хазарії, а очі його були, мов колеса дербентських арб.
Одного дня старійшини підвели до нього красиву дівчину у весільному одязі і сказали: «Це твоя дружина, цілителю!»
Увечері того дня син Левія таємно залишив руїни. Він не один раз казав потім: «Жінки і пошуки несумісні».
Обтяжений знаками Шехіни та Безсмертя, попростував він на схід. У тій дорозі загубив він свій страх перед лихим та незнаним що несе смерть. Вільна людина не помирає — подається у смерть, як у нову свободу. Вмирає той, кому є що втратити. А Мелхиседекові не було вже чого втрачати, крім кількох складних питань, що їх Єдиний відпустив у світ без відповідей.
Поети, котрі існують для створення нового, не народили ще слів, якими б міг я розповісти про міру тих злигоднів і страждань, що пережив син Левія, шукаючи Біле Озеро. Розбійники продали його в неволю до кочовиків, таких диких, що брат із сестрою між ними злягаються серед білого дня, а м'ясо вони їли сирим, немов звірі, непросвітлені знаком, голодні.
У селищі дикунів син Левія захворів на незнану хворобу і тіло його вкрили смердючі виразки. Дикуни покинули хворого раба посеред дороги, як непотріб. Але знак Шехіни був у думках Мелхиседекових і хвороба його не здолала. Християнські ченці-несторіани[86] підібрали сина Левія. Півроку він мандрував із ними, перейшов дві пустелі і п'ять гірських країн, і, на четвертий рік мандрів, побачив найвищі у світі гори. В затінку тих гір лежало Біле Озеро, а над ним височіла вежа з червоного й жовтого каменю. У вежі жив Цаган-малх, цар і мудрець жовтошкірого Сходу.
Довгу бесіду мав син Левія з царем Білого Озера. Довідався він, що ще в прадавні часи, коли іудеї воювали Ханаан, а склавини жили на півдні Чорного Степу, посеред Білого Озера стояв острів, а на ньому священне місто, ім'я якого з мови Цагана Мелхиседек переклав як «Осередок Верховної Мудрості». Давні іудеї знали про це місто, називали його Кадеш-кіріаф, а мої родовичі — Кітеж-градом. У тому місті жили святі люди, що носили ім'я Досконалих. Багато назв і пророцтв почули від них в ойкумені. Але не спав Ворог Сущого — він послав на місто Досконалих зграю драконів, і вів її прабатько хробаків Бахму. Три доби Осередок Верховної Мудрості витримував напад драконів, та Бахму зруйнував його стіни і місто загинуло. Лише п'ятеро Досконалих урятувалося від драконячої люті в горах. З їхніх чресел вийшло нове плем'я і тисячі років жило воно, наймудріше, на сході, біля скорботних хвиль Білого Озера. І всі володарі племені брали собі престольне ім'я Цаган, на згадку про наймудрішого з П'ятьох Урятованих.
Багато таємниць розкрив Цаган-малх перед очима Левієвого сина. Не все Мелхиседек передав мені. Про Шехіну Цаган мовив:
— До початку Сущого Вона існувала оболонкою найбільшого із задумів Єдиного — людини. Але первинний задум був зруйнований[87] Ворогом Сущого. Шехіна розкололась на безліч уламків. Нині літають Всесвітом і, стикаючись із сутностями людських душ, породжують кохання. А замість зруйнованої Шехіни Єдиний створив для людей новий захист — Свободу. І Ворог ніколи не зможе зруйнувати її, тому що Свобода і Сатана пов'язані між собою в ойкумені; знищуючи Свободу, Сатана знищує джерело своєї надії… В людях завжди житиме згадка про Справедливість-Шехіну, про першу оболонку Адама, що не потребувала вибору. Бо він — найперше прокляття і найостанніше з благословень.
Про безсмертя Цаган сказав:
— Безсмертя неможливе у світі, де Свобода заступила місце Шехіни. Над тими, хто живе довго, доля здобуває тим більшу владу, чим довше їхнє життя. Той, хто отримав безсмертя, втрачає Свободу і повністю підкоряється долі. Але перший зі слуг долі — Сатана. Його знак — Макрі Чихен, свастика[88], знак чотирьох циклів. Життя безсмертного схоже до свастики — воно повторюється у подіях своїх. Безсмертний приречений на ходіння по колу і вічну щербатість від уже баченого.
Ось що почув син Левія від царя Білого Озера. Через шість років від початку мандрів, у сьомий рік правління царя Завулона, повернувся він у Ітхель. Там він переповів слова Цагана Братству Шехіни і відмовився від посвяти у ступінь Голови Братстсва. П'ятеро рідних братів його вже загинули у війнах з уграми і печенігами, і Мелхиседек увійшов старшим у запустілий будинок Левія, батька свого. І перед мудрістю його схилилися втаємничені.
І ще повинен сказати я: книжник Зоровавель із Саркелу також був адептом Шехіни.
Так залишився я в домі Мелхиседека, у будинку Левія на вулиці Мідяного Стовпа.
Мелхиседек допоміг мені вступити до цеху лікарів Прославленого Міста. Цеховий голова ескулапів[89] Шимон, син Азарії, з поваги до сина Левія, прийшов на вулицю Мідяного Стовпа, щоб екзаменувати мене. Його супроводжувало ще двоє лікарів — грек Діонісій та вірменин Анікат. З ранку до полуденної спеки три достойні цілителі вимучували мене запитаннями. Сивобородий Шимон під час цього допиту недовірливо хитав головою та сказав:
— Страшні часи! Необрізані дикуни лікують людей, смердючі варвари керують військом… Бідна Хазарія!
Але отримавши по двадцять дирхемів, старші лікарі Ітхелю дали мені змогу здобути їхнє визнання в другій частині іспиту. Наступного дня слуги Шимона повели мене на вулицю Рожевого колодязя, до важко хворого купця Калокіра, найзаможнішого з караванщиків грецької громади.
Калокір хворів на водянку, і хвороба його вже так глибоко в'їлася у старе тіло, що сам Гіппократ не в змозі був би принести йому полегшення. Щоб остаточно зганьбити мене, слуги Шимона зчинили страшенний галас, запевняючи родичів Калокіра, що приведений ними молодий склавин обов'язково вилікує купця, бо кращого знавця засобів від водянки в ойкумені не бачили з часів Вавилонського полону[90]. Завдяки цьому рейваху піввулиці збіглося дивитися на зцілення Калокіра. Щонайменше три десятки греків заглядали через паркан в обійстя.
Купця винесли на внутрішню терасу головної споруди, що виходила у розкішний гай. Неподалік від тераси, викладеним кольоровим камінням руслом, біг струмок із кришталево-прозорою водою. Роздуте хворобою тіло купця лежало на смугастій ковдрі, і вродлива наложниця прикладала до Калокірового чола шматок тканини, змочений холодною джерельною вологою.
Слуги Шимона стали віддалік, весело дивлячись на мої зусилля. А я тишком сміявся з них, згадуючи тих залитих водянкою киян, що їх підіймав з одра у виті Желянській старий чаклун Силеник.
Багато часу зайняли приготування: пошуки трави в гаю і чистої олії серед торгових скарбів купця. Звечоріло, і на терасу винесли смолоскипи, коли я почав намащувати тіло старого цілющою сумішшю. Тепер слуги Шимона підійшли ближче і навіть запитали, які трави я поклав до горщика з олією. У відповідь я попросив їх спіймати у гаю жовтого скорпіона для виготовлення нової суміші. Більше вони не наближувались до мене.
Опівночі я прошепотів над Калокіром одне з таємних заклять київських волхвів і наказав наложниці вилити на купця великий шкіряний міх джерельної води. Коли рідина обмила Калокірове тіло, я пішов до середини купцевого будинку, поїв і ліг спати.
На ранок смердюча вода з Калокірового тіла почала виходити в потрібній кількості. Я зрозумів: навряд чи це порятує купця, але певного враження було досягнено. Шимон, син Азарії, та Діонісій прибігли до Калокірового будинку ще до того, як Сонце досягло зеніту. Без особливого жалю я віддав їм «на допомогу бідним лікарям» сорок дирхемів, які щойно отримав від родичів хворого. Діонісій дивився на мене з ледве прихованою люттю, бо до того дня вулиця Рожевого Колодязя вважала кращим із лікарів Ітхелю саме цього череватого грека.
Шимон дав мені шматок пергаменту з благословенням лікарського цеху і з цього часу я отримав дозвіл лікувати «в будинках, на вулицях і площах Ханбалика».
Мелхиседек віддав для моїх потреб велику кімнату у своєму будинку і дозволив зробити в паркані окремі двері, щоб хворі не заважали його роздумам, відвідуючи Ратбер-хемега.
На п'ятий тиждень мого життя в домі сина Левія, Мелхиседекові від Зоровавеля із Саркелу принесли послання. Приніс його калічений воїн із відтятою рукою. Я зчистив нагноєння з неоковирного оцупка, що залишився від його правиці і почув від нього саркельські новини:
Цитадель Білої Вежі витримала три штурми варягів і булгар. Сондоке-багатур підкупив одного з булгарських ватажків і той забив хана Кубрата в день четвертого штурму. Ввечері того дня до Саркелу підійшли дві тисячі арсіїв, споряджені в похід за наказом Найвищої Ради. Сондоке та арсії вдарили по війську С'єрна Хельґа з двох боків. Грецькі інженери з плаваючих вогнеметних машин спалили варязькі лейданґи на Бузані — кнаґи Хельґа були оточені під мурами Білої Вежі.
Три сотні найкращих воїв, що їх привів Хельґ від сірих скель Півночі, наклали життям тої ночі. Не в змозі дістати кнаґів мечами, хазари знищили їх грецьким вогнем. Кагана С'єрна Хельґа серед мертвих не знайшли. Рабі Ісраель обіцяв тисячу дирхемів тому, хто схопить Танбіт-ханум та її дитину, але відьма немов розчинилася у бузанських степах.
Так розвіялась гордість Хельґа[91], кагана Київського. За словом пророка: «Прийде день Господа Саваофа на все горде і зарозуміле, та на все, що піднесено, — і буде воно упосліджене»[92].
Так колись знищить Єдиний гордість зарозумілих хазар і не буде того, хто заплаче над руїнами Раш-Хазарі[93]. Сказав був Мелхиседек: «Імперії подібні до жінок кочовиків — моторні й звабливі в юності, смердючі й негарні опівдні життя свого».
Третину заробленого лікарською справою віддавав я у скарбницю Братства Шехіни, і навчався у Мелхиседека мудрості. За два місячних цикли я опанував іудейську мову так, що вже читав Мішну[94] і законовчителів без допомоги. Грецькою я став читати вільно взимку, а навесні почав розбирати агарянське[95] письмо і придбав за три дирхеми паперовий список Корану.
Якось взимку, після свята Ханукки, коли цар Манасія повернувся з півдня, а північний вітер приніс вологий сніг у лантухах свинцевих хмар, Мелхиседек попросив мене купити на базарі солодкого вина. Один із клієнтів сина Левія, якому потрафило ворожіння на руці, подарував старому величезного ітильського сома. Коли Мелхиседек віддав сома Касі, щоб та засмажила рибину в глині, він згадав, що смажений сом найкраще сполучається в грішних глибинах людського тіла з солодким червоним вином.
Отже, маючи великий шкіряний міх, пішов я на північний базар Ханбалика, де мій родович-вихрестень Дмитрій торгував смачним вірменським вином, розводячи його водою не так нахабно, як торговці з грецьких та іудейських вулиць. Гордістю Дмитрія була величезна бочка, закріплена на кам'яних стовпчиках під навісом його крамниці. Біля бочки були покладені колоди, оббиті козячою шкірою. На тих колодах від світанку до пізньої ночі пили Дмитрієве вино найбалакучіші пияки Ханбалика; біля бочки за пів дня можна було почути всі новини ойкумени від Гераклових стовпів[96] до Самарканду. Навпроти того веселого місця стояв будинок із пласким дахом та широкою терасою. В тій будівлі торгували жінками. На терасі завжди сиділо п'ять-шість блудниць. На всіх мовах ойкумени закликали вони перехожих до своєї втіхи і кожного дня билися між собою за здобич, втішаючи ляпасами і вереском пияків.
Дмитрій зустрів мене радо, як людину, що завжди платить відразу і не потребує запису до боргової книги. Доки Дмитрієві помічники прилаштовували мій міх до отвору бочки і витягували затичку, я, грішний, роздивлявся блудниць на терасі. Обличчя однієї з них здалося мені на диво знайомим. Я підійшов ближче до вертепу, але та блудниця раптово сховалася в розчинених дверях будівлі.
Пияки зачали сміятися з мене і, засоромившись, я відійшов від тераси. І тільки несучи наповнений міх у дім сина Левія, зрозумів я, що бачив Оряну.
У дні зимового сонцестояння я здобув посвяту в сповідники Шехіни. Ритуал відбувався в таємному святилищі за мурами Ітхелю. Не буду розповідати про обітниці, знищені Святим Хрещенням назавжди. Скажу лише, що нове таємне ім'я дав мені сам Мелхиседек, а Голова Братства сказав при цьому такі слова: «Істина є звільненням Сущого від самого себе. Тож звільни його».
З того часу я отримав дозвіл читати таємні книги Братства і брати участь у спільних моліннях. Узимку восьмого року правління царя Манасії Другого отримав я зі скарбниці знань найкоштовніші діаманти. Навесні Голова Братства благословив мене на здобуття посвяти другого чину, і я готувався до Іспиту з ревністю доброго неофіта[97]. Тоді був я подібним до книжника, що сказав Спасителю: «Вчителю! Я піду за Тобою, куди б Ти не пішов». За словом святого Мамонтія: «Благословенне учнівство, в якому внутрішнє заступає зовнішнє, а світло істинне перемагає сяйво минулих речей».
Але в Ітхелі сталися події, що знову змінили річище моєї долі. І ніхто не міг передбачити цих подій, бо несподівані шляхи Господа, Бога нашого.
Все почалось із незначного і, здавалося б, не вартого уваги. Опісля Пасхи з півдня прийшли кораблі достойного купця Абд-ар-Рахмана, навантажені товарами до верхівок щогл. Серед скарбів, що привіз купець від берегів Персії, був славетний щит Фраата[98], прадавнього парфянського царя.
Той щит був мрією найшляхетніших і наймогутніших витязів ойкумени. Давні майстри зробили його зі шкіри старого носорога, дубленої єгипетськими отрутами, а обвід опорядили світлим легким металом, на якому були викарбувані імена двадцяти трьох царів, що носили щит Фраата. У центрі щита майстри укріпили позолочену таріль, викувану із залізного метеорита. На ній було нанесено маґічні знаки, а сам центр тої священної бляхи прикрашав шестикутний рубін, що його Фраат наказав вийняти з ідола ассірійської богині Бау[99]. Камінь оцей був знаний на Сході як «Око Бау» і чаклунська сила його вважалася нездоланною.
Абд-ар-Рахман придбав щита за шістдесят тисяч дирхемів і не збирався продавати менш ніж за сто тисяч. Для володарів Ітхелю він влаштував грандіозний бенкет, де найкращі кухарі Саргишу та Ханбалика створили двадцять перемін страв, а вино гостям подавали семидесяти сортів. Кожному гостеві на бенкетну ніч Абд-ар-Рахман купив гарну і жінку, і найдешевша з цих повій коштувала йому десять дирхемів.
І ось, коли запрошені вже стомились від вишуканих страв, бучної музики та оголених жінок, до бенкетної зали слуги купця внесли щит Фраата. Біле полум'я смолоскипів вдарилось об грані священного каменя і він спалахнув багряним містичним вогнем, немов сама богиня Бау з тисячолітнього ассірійського мороку подивилася у глибини веселої оргії. І не було серед гостей Абд-ар-Рахмана ні одного мудреця, що застеріг би те збіговисько від жахливої небезпеки, як застеріг Даниїл Валтасара[100]. І не було в тій кипарисовій залі ні провидця, ні пророка, а лише полководці, купці та повії; в маленькому камінчику не побачили вони провісника біди і смерті.
Гучним галасом зустріли гості появу щита Фраата, необізнані шепотіли один одному про сто тисяч дирхемів і запивали своє здивування чорним гранатовим вином. Але були серед бенкетуючих двоє, що поклялися у серцях своїх оволодіти тою священною зброєю.
Один із цих двох був варяг на ім'я Індульф Чорний. Він очолив варязьку залогу фортеці Башнур, що захищала передмістя Саргишу з півночі. Це був старий кнаґ, із тілом, бойові рубці якого зрослися з подряпинами шкіряного панцира. Індульф голіруч убивав скажених ведмедів у лісах під Неаґардом, а родовим мечем міг розрубати з одного удару дубову колоду товщиною в чотири людських торси. Око Бау глянуло в просту душу старого воя і запалило в ньому непереборне бажання понести перед лейданґами родовичів щит двадцяти трьох царів.
Другим був воєначальник Хазарії. Ім'я його було — Махмуд, і цар Манасія в третій рік свого правління підніс його в звання Великого Шалішина[101]. Походив Махмуд із давнього роду вогнепоклонників Мідії і вважав парфянського царя Фраата своїм предком. Не наївне бажання носити дорогоцінного щита увійшло у серце Махмуда з блиском Ока Бау; не був він простим воєм, як старий Індульф. Шляхетний вогонь тронного прагнення сорока поколінь предків Махмуда піднявся з безодні його родової пам'яті в ту хвилину, коли невдаха Абд-ар-Рахман наказав винести щит Фраата. Якби Махмуд повернув його своєму родові, то став би на один щабель Божественної Харизми[102] з Ашинами, Друзями Чорної Риби.
Так містична воля Бау увійшла в залу.
Вже були випиті і з'їдені вишукані страви. Вже пригасили смолоскипи і танечниці скинули з себе останній одяг, щоб упасти на ложа біля гостей. Уже стогони п'яного кохання і короткий жіночий сміх огорнулися темрявою пізньої ночі. А старий кнаґ Індульф і Великий Шалішин Махмуд сиділи тверезі й сумні, думаючи де взяти сто тисяч дирхемів, зажаданих зарозумілим купцем. Коли над Ітхелем устало сонце, ці двоє вже знали, що робити.
Увечері наступного дня всезнаючі пияки біля Дмитрієвої бочки обговорювали дві незвичайні новини. По-перше, Великий Шалішин Махмуд дав наказ довіреним євнухам розпродати свій гарем. На Жіночий ринок Махмуд відправив навіть улюблену наложницю — п'ятнадцятирічну Етель, красу якої оспівували поети від Саркелу до Самарканду. По-друге, варяги з фортеці Башнур почали брати в іудейських лихварів величезні позики по п'ятсот дирхемів під сто відсотків річних. Такого у Місті Степових Вовків не пам'ятали навіть старезні діди.
Того самого вечора до купця Абд-ар-Рахмана прийшли Індульф Чорний і два його брати. Коли варяги вступили у приймальну залу, купець уперше відчув крижаний подих недоброго. Кнаґи були такі могутні, заскорузлі та рішучі, що купцеві здалося, ніби на мармурову підлогу його палацу заповзли три стінобитні машини.
Індульф поклав до ніг Абд-ар-Рахмана три величезні шкіряні мішки:
— Тут сімдесят тисяч дирхемів. Через три дні буде ще тридцять тисяч. Але поклянися на своїй святій книзі, що ти не продаси щита нікому, крім мене.
І Абд-ар-Рахман поклявся на Корані, що продасть щита тільки Індульфові Чорному з роду Лайфсонів Гейрських.
А опівночі до купцевого палацу раби принесли ноші, в яких сидів сам Великий Шалішин Хазарії Махмуд Абд-ар-Рашид Аль-Парфаві Аль-Азаран, що після від'їзду царя на південь виконував обов'язки намісника у столиці.
Коли Махмуд пояснив мету свого візиту, Абд-ар-Рахман зблід, мов крейда, і впав на коліна перед Намісником. Довго купець і дружини його і діти повзали на череві перед Махмудом, кричали і плакали. Але Намісник був невблаганний. Він сказав Абд-ар-Рахманові:
— Якщо сьогодні вранці щит прабатька мого Фраата Великого не буде в домі моєму, ти і сини твої підуть рабами до гузів, а дружини і доньки твої стануть повіями в смердючих вертепах Саргишу.
Так сказав він, залишив купцеві скриню зі ста тисячами дирхемів і повернувся у свій палац.
Тут згадую я слова Святого Духа, передані через провідника іудейського Неємію[103]: «Нехай витрусить Бог кожного, хто не сповнить слова!»[104] Ось пророцтво про Абд-ар-Рахмана!
Порушив він клятву і, настраханий Намісником, відніс щит Фраата в Махмудів палац. Сам клятвопорушник вирішив тікати з Ітхелю, доки варяги не прийшли за щитом. Але звістка про те, що Око Бау вже оглядає скарбницю Намісника, добігла до фортеці Башнур скоріше, ніж Абд-ар-Рахман спакував вантажі. Опівдні загін з півсотні кнаґів Індульфа Чорного з'явився на вулиці Товстого Мінарету, де мешкав купець. За час, менший, ніж потрібно, щоб прочитати молитву до Отця Небесного, варяги знищили охорону палацу й увірвалися до спочивальні клятвопорушника. Вони випустили з черева Абд-ар-Рахмана нутрощі і повісили на них його старшого сина. Кнаґи зґвалтували жінок дому, перерізали слуг, забрали з палацу все золото, що знайшли, срібло й коштовності; а відходячи, запалили будинок.
Потім, вбиваючи всіх на своєму шляху, Індульфів загін попростував до палацу Махмуда.
Ця споруда, що гучно звалась «Оселею Аршакидів»[105], стояла на площі Чорної Синагоги, неподалік від вулиці Мідяного Стовпа. Щоб добратись до неї з Саргишу, де палав палац купця, варягам треба було переплисти Велику Ріку. Звістка про напад кнаґів і вбивство купця увійшла в Оселю Аршакидів раніше, ніж перший лейданґ Індульфового загону пристав до берега Ханбалика.
Махмуд викликав із царських казарм тисячу арсіїв. Коли хорезмійська кіннота понеслася вулицями, всі мешканці поховалися у своїх будинках. Площа Чорної Синагоги спорожніла, а старий рабі Песах із Торою й семисвічником під пахвою ледве врятувався від копит семендерських рисаків.
Як тільки сп'янілі від крові й ненависті варяги вийшли на площу перед Оселею Аршакидів, Махмуд почав бій.
Від перших стріл загинули десять кнаґів і серед них — брат Індульфа Кнут. Індульф Чорний заревів, мов скажений ведмідь, і з мечем кинувся на арсіїв, що в два ряди стояли під муром оселі Намісника. Як нищівний вітер Єгипетської пустелі налітає на лівійський караван, так загін варягів напав на гвардійців Махмуда і крик жаху здійнявся колоною в небо Ітхелю. Але Махмуд не дарма носив сапфіровий ланцюг Великого Шалішина Хазарії. У той момент, коли в першій шерензі арсіїв, розчавленій варягами, останні вої віддавали свої душі до рук Милосердного, схований за Чорною Синагогою загін кінноти вирвався на площу й ударив у тил варязькій півсотні. Розгортаючись у бойову лаву, кожен із кінних обрав собі жертву серед варягів. На скаковому злеті, не гальмуючи баский біг рисаків, арсії встромили довгі списи з позолоченими лезами у спини кнаґів. Індульф, наскрізь прохромлений списом, ще встиг обернутися й розсікти навпіл з конем свого вбивцю. За мить бій було закінчено. Піші арсїї другої шеренги добили конаючих варягів.
Махмуд був утішений. Але, коли ввечері того дня він залишився сам-на-сам зі щитом Фраата й поглянув у пурпурову безодню Ока Бау, йому в обличчя вдарив такий могутній потік ненависті та презирства, що Намісник прошепотів: «Етель, Етель! Навіщо віддав я тебе!..»
Як тільки звістка про смерть Індульфа Чорного і його загону досягла цегляних мурів фортеці Башнур, чотири сотні варягів залоги повстало. Військовий радник Найвищої Ради Ашк-Келеф спробував був захопити надбрамну вежу раптовим нападом шести сотень піших арсіїв. Але варяги підбили наступ і завалили браму дубовими колодами. Потім вони порубали всіх мусульман, іудеїв та їх жінок, що мешкали у фортеці, і перекинули шматки людського м'яса через мури, на голови воїв Ашк-Келефа.
Через день після повстання в Башнурі, Махмуд на чолі двох тисяч арсіїв переправився у Саргиш. За його наказом будинки навколо Башнуру було зруйновано і на їхньому місці почалось будівництво обложних машин.
Навпроти брами грецькі інженери змонтували великий таран із залізною довбнею на кінці.
Підготовка до штурму тривала три дні. А на третій з півдня до Ітхелю прибув гонець. Він передав рабі Ієгуді листа, де повідомлялося, що цар Хазарії Манасія Другий убитий і арсії в Семендері проголосили царем його старшого сина Ніссі.
Коли Махмуд почув цю новину, сила й воля полишили його. Великий Шалішин і наступник трону Ніссі вже два роки були ворогами. Ніссі закохався у Етель і запропонував за неї десять тисяч дирхемів і двох рабинь, кожна з яких коштувала п'ять тисяч. Але Махмуд відмовив, та ще й посміявся з наступника трону, кажучи, що надто красиві жінки шкодять здоров'ю хлопчиків. Ніссі було тоді чотирнадцять років, але він добре запам'ятав образу. Смерть Манасії Другого не віщувала Махмудові нічого доброго. Він раптом залишив військо під стінами обложеного Башнуру і сховався в Оселі Аршакидів.
Без полководця арсії розгубились. Уночі варяги зробили вилазку і спалили п'ять обложних машин. Ашк-Келеф наказав стратити молодших начальників тих загонів, що охороняли машини, і відновив порядок у війську. Але штурм був відкладений на невизначений час.
І сталося те, що мало статися. Звістка про повстання варягів в Ітхелі і смерть Манасії дійшла до Чорної Вежі. І сатанинська потвора вирішила; останній день Хазарії настав. Абайка-ябгу проголосив себе Великим Каганом і підняв у похід всі степові роди гузів, синіх угрів і північних булгар. Від буртаських земель до кордонів Хорезму кочові племена визнали Абайку своїм володарем.
У перші дні літньої спеки величезне військо дияволосповідників посунуло на Ітхель. А попереду цієї орди в особливих, щільно закритих чорних ношах чотирнадцять сатанинських волхвів несли потвору з Карайлаху — мешканця Чорної Вежі.
Пияки Ханбалика біля Дмитрієвої бочки казали: коли рабі Ієгуда довідався про те, що саме потвора веде військо дияволосповідників, у нього від жаху на лисині почало рости волосся.
У шостий день місяця Сріблястих Вовків[106] вивідувачі повідомили, що військо Абайки-ябгу перебуває у п'яти фарсагах від Ітхелю. У цей день до Мелхиседека прийшов посланець Найвищої Ради і сказав йому: «Найвища Рада збирає в ніч із шостого на сьомий день місяця Сріблястих Вовків у залі нарад Зеленої синагоги Великі збори мудреців — Кабат-хак-Кахал. В ім'я Прихованого, ти, син Левія, повинен прийти».
— Так буде, — сказав мій Учитель.
За весь час існування Хазарії Кабат-хак-Кахал скликали тричі — кожного разу у дні смертельної загрози існуванню Імперії Степових Вовків. Я зрозумів, що настав час четвертого скликання. Близько півночі Мелхиседек одягнув білого вісонового плаща та амулет Білого Озера на срібному ланцюгу, розчесав бороду черепаховим гребінцем і пішов у нічну темряву. Все, що я далі оповім, почув я від Мелхиседека; він не крився.
Зелена синагога є найбільшою з чотирьох синагог Ханбалика. Свою назву вона дістала від малахітового обличкування стін. У підземеллі її ще в часи царя Ханукки була обладнана величезна зала для нарад. Стелю цієї зали підтримує дванадцять шестикутних колон із чорного мармуру висотою в десять хазарських ліктів[107]. Стіни теж обличковані полірованим малахітом. За кожним із дванадцяти світильників, що освітлюють цей чертог, розташовані срібні дзеркальні плити висотою в людський зріст. Три золоті трони стоять на мармуровому підвищенні посеред зали — для Великого Кагана з написом на бильці «Шаддай», для царя з написом «Ховар» — «Великий» і для голови Найвищої Ради з написом «Хорайсін» — «Таємний».
Навколо підвищення з тронами розташовані шістдесят дерев'яних ослонів. Це «Хавіла» — коло місць для Обраних. У ніч Кабат-хак-Кахалу п'ятдесят сім ослонів зайняли запрошені. Троє не прийшло.
Рівно опівночі, коли Хавілу було заповнено, слуги вийшли із зали й зачинили грубезні двері. Потім молодші члени Найвищої Ради перевірили стіни зали і не знайшли там інших отворів, окрім вентиляційних. Після ритуалу перевірки стін на трон із написом «Хорайсін» сів рабі Ієгуда. Два інших престоли залишилися порожніми.
Мудреці Хавіли встали, вітаючи Голову Хак-Кахалу. Потім вони прочитали три молитви, кожна з яких була довжиною у дев'яносто дев'ять слів. При останньому слові третьої молитви одна зі стін зали розсунулась і в глибині відкритого алькова засяяла дванадцятипроменева Зірка Сутності — таємний Істинний Герб Хазарської Імперії.
Як тільки три молитви ушкодили демонів та знищили вуха злих сил у підземеллі Зеленої синагоги, а істинний Герб засяяв над мудрецями Хавіли, рабі Ієгуда почав нараду.
— Страшна небезпека, — сказав Голова Найвищої ради, — нависла над Священним Містом. Ворог Сущого за допомогою чаклунського каменю «Око Бау» проник у серце Імперії й оволодів волею її військових зверхників. Тепер слуга Ворога з Чорної Вежі веде на місто найбільше військо, яке збиралось будь-коли на півночі ойкумени. Пророцтво про Ґоґа й Маґоґа[108] справджується. Якщо сьогодні, на Кабат-хак-Кахалі, ми помилимося у своїх планах, павучий знак свастики запанує від Карпат до Великого Східного Океану. Так будемо ж мудрі, як суддя Гедеон, розважливі, як цар Давид, і наполегливі, як брати Маккавеї[109]. І тоді береги Ітилю ще почують переможні пісні дітей Ізраїлю.
Так сказав рабі Ієгуда й передав слово Цанефу, синові Аарона, начальникові розвідників Раш-Хазарі.
— Ватажок дияволосповідників, — почав Цанеф, — Абайка-ябгу зібрав військо з угрів, гузів і булгар. Є в його війську також народи, імена яких нам невідомі. Це люди з далекої півночі, їздять вони на оленях і воюють кам'яною зброєю. Всього у війську дев'яносто тисяч воїв і ще п'ятдесят тисяч жінок та дітей у кибитках кочовиків. Абайка везе з собою тридцять обложних машин; великі та неоковирні, часто псуються вони. Якби не машини, дияволосповідники вже були б під стінами Саргиша.
— Скільки він має таранів? — спитав Ашк-Келеф.
— Три тарани, — відповів Цанеф. — Один великий, із металевою довбнею, і два малих. Ще дев'ять катапульт невеликої потужності. Стіни Міста витримають. Баліст — вісімнадцять. Для них приготовані запалювальні бомби у глиняних амфорах. По десять бомб на кожну балісту. З усього Абайкового війська найнебезпечніша кіннота угрів, якою командує каган Д'юла, і булгарські піші полки, озброєні залізними мечами. Серед війська є близько двох сотень сатанинських волхвів. Вони везуть отруту для стріл і магічні амулети. За військом женуть незліченні отари овець, коней та оленів. Маючи стільки м'яса, дияволосповідники готові тримати облогу більше двох місяців.
Так сказав Цанеф. Ієгуда дав слово Ашк-Келефу, військовому радникові Найвищої Ради. Він єдиний прийшов на збори у військовому обладунку і мав при собі меча:
— У Священному Місті є чотири тисячі арсіїв, з них три тисячі — кіннота. Є двісті варягів, що не підтримали заколот. Але вони ненадійні. У разі потреби ми можемо озброїти ще шість тисяч мешканців міста. Через три дні з Саркелу і Семендеру підійдуть підкріплення, але не більше трьох тисяч. Цар Ніссі не зможе прибути з головними силами, бо візантійці у Вірменії подвоїли кількість війська і загрожують Семендерові…
Тут устав бібліотекар Найвищої Ради рабі Елігу й перервав слово військового радника.
— Відомості про візантійців неточні, — сказав він. — їх війська готуються до битв з агарянами. Тому новим воєначальником у Вірменії імператор Василій[110] призначив стратопедарха[111] Іоанна, який добре обізнаний з околицями озера Ван. Мені прийшли листи з Ані[112], в яких надійні люди підтверджують, що візантійці готуються до походу на схід, в землі халіфа. Так само агаряни, знаючи про наміри імператора Василія, не зможуть загрожувати Семендеру до кінця року.
Серед книжників Хавіли зчинився гомін невдоволення. Хтось із мудреців крикнув:
— Ніссі боїться потвори і хоче відсидітись у Семендері!
Деякі із запрошених повставали з ослонів, гомін зробився гучнішим.
Тоді з трону неквапно піднявся рабі Ієгуда, зняв з ланцюга табулу першосвященика і підняв її так, що вся Хавіла побачила блиск коштовних каменів.
— Ніссі, син Манасії і онуки моєї Рахелі — цар Хазарії за правом наступництва, — сказав Ієгуда. — В ньому тече свята кров царя і першосвященика Обадії Першого. Не нам бути суддями нащадка Обадії.
Гомін затих, і рабі Ієгуда дав знак Ашк-Келефу продовжувати. Той сказав:
— Усього на мури Саргишу ми зможемо вивести не більше п'ятнадцяти тисяч воїв. На двадцяти вежах є бойові машини, на них сьогодні натягують нові линви. Але цього замало, щоб перекрити весь периметр східного муру.
Тут радника перебив Мелхиседек:
— На Священному Острові півтори тисячі воїв. Якщо ми не втримаємо мури Саргишу, не вціліють ні Великий Каган, ні Печера Чорної Риби. Для охорони Кагана і Печери стане двох сотень юнаків Священного Загону.
— Це слушно, — підтримав сина Левія Ашк-Келеф.
Схвальний гомін світлою хвилею оббіг Хавілу.
Рабі Ієгуда кивнув головою на знак згоди.
— Головне, — продовжив Ашк-Келеф, — вибити варягів із фортеці Башнур. Нафтова майстерня Никифора працювала вдень і вночі і ми маємо тепер сто сімдесят амфор із грецьким вогнем, кожна вагою у три візантійські кентинарії[113]. Цього вистачить, щоб перетворити Башнур у цегляну пічку.
— Так, — підтвердив радник Елканах, син Йосифа, — у Башнурі тільки один колодязь із водою і пожежу варварам не загасити. Хай згорять погани!
— Хай згорять! — відізвалась Хавіла.
— Для метання запалювальних амфор сьогодні збудована велика баліста «Елі-Шафат» — «Бог засудив». Зараз на ній лаштують блоки і завтра зранку розпочнемо нищення заколотників, — сказав Ашк-Келеф.
Тут підвівся старенький рабі Песах із Чорної синагоги й сказав:
— Тисячі воїв і бойові машини — це добре і потрібно. Але небезпеку становлять не дикуни з півночі. Скільки вже їх на моїй пам'яті приходило в землі Хазарії, а вона залишалася нездоланною. Істинна небезпека не в них. Ви всі бачили, що камінь Бау, розміром менше курячого яйця, зробив більше лиха, ніж тисяча візантійських шпигунів у Ітхелі. Справжня небезпека криється в потворі Карайлаху. Що це за породження мороку? Яка містична потуга цієї потвори? Хто і як може їй протистояти?
Довга мовчанка запала серед мудреців. Устав начальник розвідників Цанеф:
— Потвору майже ніхто не бачив, як вона виглядає — невідомо. Скоріше за все, це не людина. Спілкується вона зі своїми сповідниками через спадкових волхвів-охоронців. Абайка-ябгу і його старший син бачили потвору, але навіть у великому сп'янінні не обмовилися про неї ані словом. Потвора вміє говорити і, як кажуть, вбиває людей на відстані своїм поглядом. Харчується вона кров'ю молодих дівчат, яких віддають у Чорну Вежу підкорені Абайкою степові роди. М'ясо тих дівчат поїдають наближені до потвори волхви.
— Чи відомо скільки вже років живе це створіння? — спитав книжник Елігу.
— Чорна Вежа була збудована ще до того, як Великий Обадія закликав у Ітхель сімдесят два правовірні роди, — відповів рабі Ієгуда — Але гузи кажуть, що попервах у Вежі жили волхви-шамани, а потвора заповзла туди у роки царя Ісаака; до того вона мешкала в крижаних печерах далеко на півночі.
— Тобто їй щонайменше сорок років, — резюмував Елігу.
— А може, й тисячу, — сказав клаповухий Йосія.
Підвівся рабі Замврі, вчитель і наставник великого Кагана. Він сказав:
— У мудреців Хавіли коротка пам'ять. За часів царя Завулона батько теперішнього Великого Кагана Булан-хан питав Чорну Рибу про істоту з Чорної Вежі й отримав відповідь. Чорна Риба сказала Буланові, що потвору створив сам Ворог Сущого в день втечі Ашинів на захід[114]. Потворі двісті п'ятдесят років. Ще Чорна Риба провістила: гріхи Ітхелю збільшать могутність того виплодка мороку, але вчасні жертви врятують Степових Вовків.
— Темне це пророцтво, — промовив рабі Ієгуда. — Може, Великий Каган ще раз спитає Чорну Рибу про долю того чудовиська?
Замврі подумав і відповів:
— Великий Каган дбає про свій народ. У найближчу ніч повного місяця він відвідає Печеру Чорної Риби.
Коли сів учитель Замврі, голова Найвищої Ради запитав книжників:
— Хто очолить оборону Саргишу?
І мудреці одностайно вказали на радника Ашк-Келефа. Той встав і сказав:
— Великим Шалішином Хазарії і Намісником Священного Міста залишається Махмуд. Цар не призначив нового воєначальника. Якщо Махмуд не захоче передати військову владу й ланцюг Намісника мені, арсїї-мусульмани підтримають свого одновірця.
Рабі Ієгуда сказав:
— Найвища Рада не буде питати в Махмуда згоди. Той самозваний Аршакид уже прогнівив Всемогутнього, злочинно спокусившись щитом Фраата. Нехай тебе, Великий Шалішин Ашк-Келеф, не обходять воля і дії Махмуда. Він в руці Єдиного.
Тоді військовий радник підійшов до алькова з Істинним Гербом Хазарії і вклякнув перед Зіркою на коліна. Він поклявся страшною клятвою перемогти дияволосповідників або померти на мурах Саргишу. Потім, перед Хавілою, він назвав імена тих, кого хотів би бачити на чолі загонів свого війська. І Великі збори затвердили ці призначення як розумні.
За пропозицією рабі Ієгуди Хавіла призначила уповноваженим Спостерігачем Найвищої Ради на мурах Саргишу бібліотекаря Елігу, сина Баруха. Йому поставили в обов'язок знешкодити, у міру сил своїх, магічний вплив потвори на оборонців Священного Міста.
Перед закінченням Кабат-хак-Кахалу рабі Ієгуда сказав, що чотири синагоги Ханбалика дадуть півмільйона дирхемів на оборону Міста. Він також повідомив, що іудейські купці Ітхеля вже дали сто тисяч дирхемів, а іншим торговим громадам Найвища Рада наказала виставити за три дні по тисячі озброєних воїв.
Так закінчився Кабат-хак-Кахал.
На ранок наступного дня Мелхиседек відправив мене в Саргиш, щоб я подивився на штурм фортеці Башнур.
— Якщо серед арсіїв будуть поранені, — сказав син Левія, — ти, в ім'я Шехіни, повинен дати їм лікарську допомогу.
І я поклявся Первинною Оболонкою, що виконаю наказ Мелхиседека.
Опівдні я вже був біля обложних машин, що почали гатити по фортеці. Десять катапульт руйнували цегляні стіни, а три балісти закидували фортецю амфорами з грецьким вогнем. Керували обслугою машин інженери Никифор і Стіліан, обидва родом із Візантії.
Особливо могутньою машиною була велика баліста на ім'я «Елі-Шафат». Вона одночасно кидала на фортецю по три амфори, загальна вага яких дорівнювала вазі дорослого коня. Після кожного залпу над мурами Башнуру спалахувало вогняне сяйво, а стовп диму над повсталою фортецею здіймався вище легких літніх хмар.
Три тисячі арсіїв чекало, коли катапульти проломлять мури. Ще до мого приходу арсіям повідомили, що Великий Шалішин Махмуд раптово помер від крововиливу у мозок, перед смертю покаявся в багатьох гріхах і віддав ланцюг головнокомандуючого та Намісника військовому раднику Ашк-Келефу. Начальником штурмового загону той призначив молодого шалішина Рустама, який відзначився в бою біля Чорної синаґоґи.
Вже смеркалось, коли катапульти зробили у мурі фортеці пролом. Балісти припинили обстріл і, як тільки полум'я за проломом пригасло, Рустам повів арсіїв на штурм. Нікого на мурах не виявилося, а цегла розжарилася так, що перші атакуючі пообпікались, хапаючись за неї руками.
Виявилося, що більшість воїв варязької залоги Башнуру згоріла від грецького вогню. Півсотня їх у підземеллях головної вежі ще чинила опір, але до ранку всі були перебиті. Я допоміг п'ятьом воям Рустама — намастив їхні опіки цілющою маззю; потім відправився в Ханбалик розповісти Мелхиседекові про бачене. Так у восьмий день місяця Сріблястих Вовків фортеця Башнур була звільнена від ворогів Хазарії.
А в шістнадцятий день того місяця чатові на вежах Саргишу почули тупіт і ревіння незліченних стад худоби — то йшло на Ітхель військо Абайки-ябгу. Того дня Ашк-Келеф наказав закрити брами міста і тисячні валки втікачів з південних та східних хазарських селищ стали обходити мури Саргишу, прямуючи до переправ через Ітиль.
За словом Мелхиседека я вступив у склавинський загін міського рушення, якому Великий Шалішин наказав захищати Котячу вежу. Нечисельна склавинська громада виставила на мури міста всього сто сорок воїв. Харчі й вино загін отримував безкоштовно, а ремонтувати Котячу вежу та її мілітарний обладунок привели ремісників із майстерень столиці.
Котяча вежа була найпівнічнішою з трьох надбрамних веж Східного Міста і стояла неподалік від спаленої фортеці Башнур. Висота її досягала семидесяти ліктів, цегляний тулуб опирався на платформу з тесаних каменів висотою в три людських зрости. У платформі був широкий тунель, в якому могли вільно розминутися дві великі арби. Із зовнішнього боку тунель перекривався важкою брамою, вилитою з міді. Стулки її оберталися на грубезних чавунних стовпах. З боку міста тунель закривався чавунними ґратами, що опускалися за допомогою ланцюгового механізму, розташованого в нижньому поверсі самої вежі.
Перед мідною брамою був виритий рів, заповнений гнилою зеленавою водою. До шістнадцятого дня Вовчого місяця рів біля Котячої вежі перекривався дерев'яним помостом. Коли, за наказом Ашк-Келефа, браму зачинили, то поміст розібрали і втягнули дошки в тунель між брамою та ґратами. Туди ж накидали величезних кам'яних кругляків, привезених від ріки.
Сама Котяча вежа мала п'ять поверхів і бойовий майданчик на верхівці, захищений шістьма бронзовими плитами, які чіплялися на чавунні гаки його обладунку. З боків майданчика творці вежі побудували два цегляні підвищення, що здалеку нагадували котячі вуха. Ці «вуха» та величезні жовті кола, що ними обмалювали вертикальні бійниці третього поверху, дали вежі ім'я. До «вух» кріпилася довга дерев'яна балка, яка зупиняла при пострілі важіль великої балісти. Хазари називали цю машину «Рабатбай» — «Володар мурів». Ця бойова баліста могла кинути камінь завбільшки з людську голову на віддаль десяти стадій[115]. Склавинські жінки дали для линв «Рабатбая» своє волосся. Линви вийшли чудові — пружні, міцні. Їх змастили свинячим лоєм і натягнули на барабан обертового важеля балісти. Линви скручувалися в ньому у джгут, який напружувало прилаштоване зубчасте залізне колесо. Його, замість старого бронзового, зробили ковалі царських майстерень Ханбалика. Колесо оберталося за допомогою двох довжелезних важелів, що поперемінно натискували на його зубці і не давали барабанові із джгутом линв розкрутитися в протилежний бік.
За день до того, як закрили брами, «Рабатбай» був випробуваний. Старий грек-інженер Василиск, що йому хазари платили десять дирхемів за день служби, приніс на Котячу вежу таємний дротяний прилад для прицільного метання каменів. Півдня він налаштовував «Рабатбая», змінював натягнення линв і висоту регулюючого бруса, а потів наказав поставити в двох стадіях від вежі колоду розміром як доросла людина. Четвертим пущеним каменем Василиск розтрощив ту колоду. За цей успіх він погладив важелі «Рабатбая» і сказав:
— Гарна машина.
У день випробування балісти до Котячої вежі прийшов я.
Начальником склавинського загону була дивна людина на ім'я Хризохір. Цим грецьким ім'ям називав себе мій родович-киянин, родове ім'я якого було — Неборак. В отроцтві його продали у рабство до Візантії. П'ять літ працював Хризохір-Неборак на полях провінції Анатолія, поки втік у гори. Там він пристав до єретиків-павликіан[116], що відкидали Христову Церкву, патріарха й постанови Святих Вселенських Соборів. Головним вогнищем єресі стало місто Тетріка у провінції Арменіак. Між мурів Тетріки Неборак став єретиком і взяв собі ім'я Хризохір на честь ватажка павликіан.
У п'ятий рік правління боголюбивого імператора Василія[117] візантійські війська штурмом оволоділи Тетрікою. Невдовзі володар міста і більшість єретиків загинули, а Хризохір-Неборак утік до Вірменії, а тоді — у Семендер. Там він став найманцем у гвардії хазарського царя. За одинадцять років служіння Раш-Хазарі Хризохір пізнав довгі числа чотирнадцяти походів, утратив око, три пальці і більшу частину зубів, здобув бурштиновий ланцюг кашина — молодшого воєводи, шмат землі на березі Срібного моря[118] і непоспішливу мудрість вдячного Богові ветерана. Хоча старійшини склавинської громади воліли бачити на чолі свого загону іншого, Ашк-Келеф призначив начальником Котячої вежі кривого єретика; потім виявилося, що Великий Шалішин не помилився.
Коли в день випробування «Рабатбая» я прийшов до вежі і попросив прийняти мене до склавинського загону, наглядачі вказали на Хризохіра: «Він вирішує все».
Банькате свинцево-сіре око кашина довго свердлило неоковирні знаки мого обличчя. Двома пальцями каліченої руки він узяв мене за комір дорогого вісонового хітона і сказав:
— Обрізаний, іди-но до іудеїв.
— Я сповідник Справедливої Шехіни, лікар із дому Мелхиседекового і твій родович, Небораче, — відповів я рідною мовою і витримав погляд свинцевого ока.
Старий єретик задер до ліктя рукав мого хітона і оглянув золотого браслета Менгі-ханум, що його, не знімаючи, носив я з часів печери Арпавута.
— Бідний Ерге, — промовив Хризохір-Неборак. Він помовчав, ніби згадуючи щось далеке й давнє, тоді додав:
— Шехіна — то добрий знак, а син шалішина Левія — мудра людина. Сьогодні можеш вечеряти з нами.
Так вступив я до склавинського загону.
Майже всі вої в ньому були з північних племен — сіверяни, буртаси, кривичі[119]. Моїх родовичів-киян було п'ятеро, не рахуючи Неборака. Біля їхнього вогнища я їв того вечора плов та коржі, привезені наглядачами Великого Шалішина.
Родовичі розпитували мене про Київ, дивувалися долі Силеника, кляли варягів і Хельґа. Вони просили мене зробити охоронні амулети від ворожих стріл, такі, як робив свого часу жрець Силеник.
Я повирізував з дерева кругляки, випалив на них знаки Охорони, і проспівав над амулетами давнє закляття Овоя:
Двом із моїх родовичів амулети не допомогли…
Наступного дня, коли закривали браму і розбирали поміст, для мене знайшлася робота. Майстри лаштували на четвертому поверсі вежі мідний сифон, за допомогою якого нападників обливають киплячою олією. Коли його почали випробовувати, труба тріснула і гаряча рідина обпекла трьох майстрів. Під моєю маззю біль опіків у них притамувався; опівдні Неборак піднявся на четвертий поверх і незле поцінував мою лікарську вправність. Увечері Василиск довів сифон до бойової готовності. Котяча вежа тепер була спроможна гідно зустріти ворога.
Дияволосповідників ми побачили в двадцятий день місяця Сріблястих Вовків. Зранку в хмарах пилюки до мурів Ітхелю посунула галаслива й смердюча орда.
На низьких волохатих конях, у вовняних і повстяних куртках, пофарбованих у червоне й синє, їхали гузи. Вони співали бойові пісні і били держаками чорних сокир по бляхах на круглих щитах, приторочених до сідел. Угри[120] на сірих алпських конях хизувалися довгими кольчугами та широкими дворучними мечами. Булгари йшли пішки, несучи важкі обладунки з нашитими на грубу волячу шкіру бронзовими та залізними пластинами. На чолі загонів, поряд із ватажками, їхали на віслюках сатанинські волхви у чорних плащах із каптурами. На плащах були нашиті блискучі мідні свастики. Над військом дияволосповідників майоріли червоні запорошені прапори.
Вороже військо стало навпроти мурів Саргишу трьома великими таборами. Північний табір розташувався супроти трьох веж — Карабек, Червоної та Котячої.
Вночі Хризохір-Неборак нарахував у північному таборі вісім тисяч вогнищ. Якщо в середньому біля кожного грілося по п'ять ворогів, то весь північний табір був найбільшим із трьох — чотири з кожних десяти дияволосповідників таборилося навпроти Котячої вежі. Потім стало відомо, що в цьому таборі перебувають Абайка-ябгу і потвора. Південним табором керував угорський каган Д'юла, а найменшим, центральним, — брат Абайки, Урса-ябгу.
Дві доби дияволосповідники готувались до штурму. Для того, щоб настрашити захисників муру, вони страчували перед вежами полонених хазар. Нещасним відрубували руки й ноги, жінок ґвалтували цілими загонами і лемент їхній ще довго лунав у моїх вухах. Нарешті, два сатанинські волхви розклали вогнище на узбіччі табору і засмажили на ньому живцем двох дітей. Коли мерзотники почали знімати з рожна смажене людське м'ясо й пожирати його, Неборак не витримав і наказав Василискові наготувати «Рабатбая». Старий грек і вої-буртаси хутко натягнули линви й поклали в кошик балісти камінь завбільшки з конячу голову. Василиск прошепотів:
— В ім'я Отця, Сина та Духа Святого! — і відпустив каретку замка; намащені лоєм линви зіскочили з обертового важеля й камінь полетів у бік табору. Одному з людожерів знесло голову, другому перебило ноги. Радощам на майданчику Котячої вежі не було меж. Неборак поцілував старого грека і дав йому золотий статер. Василиск мовив:
— Із Божою поміччю і потвора не врятується.
Мало хто тоді звернув увагу на його слова.
Про цей випадок стало відомо на мурах Саргишу. Увечері того дня до Котячої вежі завітав сам Ашк-Келеф. Він оглянув «Рабатбая», сифон з олією, дав Василискові та обслузі балісти зв'язку срібних монет; потім Великий Шалишін про щось довго балакав із Небораком і врешті поїхав. Єретик уночі розбудив мене й запитав:
— Ти справді жрець і знаєшся на таємному?
— Так, Небораче, — відповів я. Старий вояк прошепотів мені на вухо:
— Молися за всіх нас Єдиному. Вранці буде штурм і потвора приповзе до нашої вежі.
Я злякався. Старий пірнув у нічну темряву. Ще не співали півні на парканах, коли Неборак підняв загін і ремісників. Наглядачі підвезли на чотирьох арбах плов, коржі та вино. Кашин сказав:
— Їжте, скільки зможете, і моліться як умієте. Не всі з вас доживуть до денного плову і вечірньої молитви.
Мені Хризохір-Неборак наказав піднятися до машини. Він передбачав, що ворог намагатиметься знищити обслугу отруйними стрілами. Я мав чотири горщики з мазями і дав усім воям на майданчику по два ковтки води з товченим вуглем — він бо допомагає при отруєннях.
Ще сонце не напнуло над обрієм вітрило Шехіни, коли став я біля бронзових плит баштової верхівки. Смолоскип висвічував обличчя людей біля мене: спокійну зморшкувату маску Хризохіра-Неборака, перекреслену чорною стрічкою через око; хижу посмішку охлялого, з сивою щетиною Василиска, чиї очі немов світилися в темряві передчуттям бою; спокійне, впевнене обличчя молодого коваля Вахли з роду кривичів, який руками міг трощити залізо; інші обличчя мешканців Міста, що стали на прю з первісною потугою Великого Степу, чиї мінливі знаки так нещасливо склались у свастику. І число того ранку було «шістсот шістдесят шість». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.
Як тільки червона стрічка на східному обрії відокремила темряву неба від темряви землі, орди дияволосповідників із пронизливими криками пішли на штурм. Попереду здоровані-булгари тягнули довгі драбини, за ними сунули незлічені гузи. На їхніх круглих щитах світанок відбивався кривавими плямами.
З мурів і веж по орді вдарили лучники і бойові машини. «Рабатбай» гатив камені в наступаючу лаву без перерви, але що ті камені виробляли у людському вирі, я не бачив. Зате наслідки дії сифону було чути здалеку — обпечені киплячою олією гузи завили, як скажені пси. Рідина затікала їм за обладунок і, замучені болем, вони ламали нігті, здираючи з себе панцирні пластини.
Хмара стріл упала на майданчик Котячої вежі. Ще до того, як сонце стало над обрієм у повний диск, біля балісти лежало двоє вбитих і п'ятеро поранених. Я переповзав від одного страждальця до іншого, виймаючи з їхніх тіл стріли, обмиваючи вином рани. На деяких стрілах були помітні заглибини з отрутою.
Після сходу сонця стрілопад ущух — бій перемістився на мури, де дияволосповідникам вдалося захопити невеликий відрізок стіни. На допомогу склавинському загонові й вірменам, що захищали вежу Карабек, Великий Шалішин надіслав дві сотні ветеранів — арсіїв зі своїх резервів.
Біля полудня гузи притягнули до Котячої вежі таран — велику дубову колоду із залізною довбнею на кінці. Колода була підвішена за ланцюги до двох дерев'яних рам. На рами гузи поклали дах із очеретяних щитів і мокрої шкіри — захист для обслуги тарану від вогню і стріл.
Хризохір-Неборак розсміявся, коли побачив той витвір кочівників.
— Цей патик нашу браму навіть на подряпає! — поцінив машину Василиск. Він змінив висоту регулюючого бруса на балісті, і тепер «Рабатбай» був готовий до ближнього бою. Величезний камінь злетів високо в небо і майже вертикально впав на таран. Одне з коліс його відлетіло, двох із обслуги знесло з переламаними кістками. Другий камінь розкидав степовиків, що штовхали таран до брами. Гузи кинули свою машину й порозбігалися.
Неборак відіслав мене на нижні поверхи, де також були поранені. На третьому поверсі я зустрів бібліотекаря Елігу. Він стояв біля бічної стіни у червоному вовняному плащі й гостроверхому сталевому шоломі; Елігу вголос читав Тору. Виглядав він дуже кумедно. Бібліотекар спитав мене, чи не видно, бува, з майданчика потвору.
Я відповів йому словами святого Луки:
— Де труп, там зберуться орли.
Елігу дивно подивився на мене і не спитав більше нічого. Я мусів затриматися на цьому поверсі, бо тут було багато поранених.
Коли я піднімався на майданчик, то побачив, що Елігу лізе за мною по драбині. Біля «Рабатбая» поява бібліотекаря Найвищої Ради викликала сміх. Елігу розгубився, зачепився своїм довгим плащем за кавалок стріли, що стирчав з мотка линви, й упав. Вої зареготали.
Тоді Хризохір-Неборак узяв нагай і поклявся Апостолом Павлом, кажучи:
— Якщо ще хтось із вас, смердючих неуків, посміє сміятися з ученої людини, я напишу цим батогом на ваших сідницях найдовші з постанов Вселенських Соборів!
Реготуни принишкли, а рабі Елігу підійшов до щілини між бронзовими плитами і подивився на бойовисько внизу. Там ветерани Ашк-Келефа добивали останніх гузів, яким пощастило залізти на мур. Напевно, червоний плащ бібліотекаря привернув увагу гузьких лучників. Стріла поцілила Елігу в руку і в мене стало одним пораненим більше.
Небо тим часом набуло кольору хворого обличчя аскета. Навіть для мене, людини необізнаної у військовій науці, стало зрозумілим, що дияволосповідники зазнають поразки. Штурм видихався, ворожі балісти ще кидали в Саргиш запалювальні бомби, але більшість пожеж загасили особливі «водяні загони» з жителів плавнів. Було ясно також, що на другий штурм орда, збита з різних племен і народів, навряд чи наважиться. Неборак говорив нам:
— Степові люди воюють до першої поразки.
І тоді сатанинські жерці заспівали незнаною мовою молитви до Ворога і винесли перед Вежу закриті ноші з потворою.
І нелюдський, незрозумілий жах здавив тісним арканом захисників Міста. Опустилися руки що підносили каміння до баліст і катапульт, стріли з натягнених луків полетіли в нікуди, і сказав Неборак:
— Смерть прийшла!
Я впав, скоцюрбившись біля Елігу; побачив Вахлу, який плакав немов дитина; і було мені в ту хвилину видіння.
Здалося, що стою я перед ідолами Желянської виті у Києві, і поряд зі мною стоїть великий жрець Овой, і ми обидвоє говоримо молитву:
І бачив я, що ожили кам'яні очі ідолів, і дивним голосом було мені об'явлено:
— Сину землі Київської, онуче святих родів Півночі. Як Єдиний дав тобі знання Чотирилітерника, так дає благословення діяти!
Видіння щезло — я побачив очі Василиска. Старий грек дивився на мене, і в ту мить ми зрозуміли один одного. Я встав і взяв з купи каміння один великий, кубічної форми пісковик. Грек дав мені шматок крейди і я написав на камені Приховане Ім'я. А Василиск накреслив осьмикінцевий хрест. І вдвох ми поклали камінь у кошик балісти.
Коли гузи в переможному мовчанні полізли на мури Саргишу, де остовпілі захисники дивилися один на одного, обертовий важіль «Рабатбая» вдарив по регулюючому брусу і камінь полетів у небо…
Як розповідали, саме в цей час на вежу Шах-Лон, найвищу в Саргиші, піднявся голова Хак-Кахалу рабі Ієгуда. Він не дивився на ратне поле, не дивився на мури і вежі; він дивився у Небо. Він сказав: «Нехай жертва одного допоможе всім!» — і, знявши з ланцюга священну табулу першосвященика, кинув знак своєї влади у рів зі смердючою водою. І зійшов на нього дух з Неба, і прорік він: «Кожну тисячу років на берегах Великої Ріки будуть вставати на прю Зірка і Свастика. І коли знеможуть обидві — прийде Месія!»
…Камінь упав на ноші з потворою як посол долі — і розтрощив їх. Нелюдський крик пролунав над Степом — не в змозі підвестися до Неба, цей крик розтікся по землі, просотався крізь її отвори до глибини Безодні, а в ній Ворог сущого заскреготав чорними зубами. І Число Звіра розсілось посеред Саргишу.
Як довга багатоголоса луна того крику, піднялося сірою хвилею розпачливе волання сотень сатанинських жерців; і надія їхня вмерла, а залишки потвори вони спалили.
…А я дивився, як конає від отруйної стріли вой-буртас. Елігу втішав його, витираючи рукавом свого червоного плаща смертну вологу з чола страждальця. І всі наступні події того дня втікли від моєї цікавості, бо, втомлений, я заснув у затінку «Рабатбая».
Не бачив я, як за велінням Ашк-Келефа десять тисяч кіннотників під проводом Рустама вдарили у тил північного табору дияволосповідників; не бачив, як підкуплений хазарами Урса-ябгу напав на угрів і вбив кагана Д'юлу, як загинув у двобої з Рустамом самозваний каган Абайка-ябгу; як були посічені цілими загонами гузи й булгари, оточені арсіями під муром Саргишу; як шість тисяч угрів віддало життя, боронячи свій табір…
Коли настав ранок двадцять четвертого дня місяця Сріблястих Вовків, Урса-ябгу привів до Ашк-Келефа гарем Абайки. Великий Шалішин уважно оглянув жінок покійного ватажка і відібрав для свого дому двох наймолодших. Потім передав Урсі пергамент із печаткою Найвищої Ради, де той визнавався володарем гузів, підлеглих Раш-Хазарі. Ашк-Келеф наказав йому виловити всіх жерців-дияволосповідників і всіх, хто їв разом з ними людське м'ясо. Урса-ябгу поклявся передати суддям Міста всіх людожерів і зруйнувати Чорну Вежу. А старшого сина свого він віддав начальникам синагог, щоб ті обрізали малого за заповітом Авраама і навчили іудейської віри.
Найвища Рада заборонила обертати у рабство жінок і дітей степовиків, що були в обозі, але всю худобу, яка йшла за військом Абайки, чабани відігнали у царські загони.
А біля полудня стало відомо, що через Семендерську браму Ханбалику у Місто ввійшла гвардія на чолі з царем Ніссі Першим. Коли ця звістка досягла мурів Саргишу, Ашк-Келеф зняв із шиї сапфіровий ланцюг Великого Шалішина й Намісника. Війна закінчилась.
Я, стомлений і важкий від вина перемоги, пішов над вечір у Ханбалик, щоб розповісти Мелхиседекові про події тих дев'яти діб, які назавжди прив'язали до Котячої вежі мою пам'ять рубіновими ланцами страху і крові.
Той вечір був золотий і прозорий, як видіння Іоанна Богослова про Небесний Єрусалим. Сонце втікало від поглядів до західного обрію, багрянець і онікс якого орамляли бірюзовий небесний келих коштовною радістю юного Всесвіту, що в його кольорах не народилося ще зло.
Радісно кричали в мінаретах Саргишських мечетей муедзіни. Північною дорогою Східного Міста до мурів йшли святково вбрані іудеї, підмітаючи порох вулиць золоченими китицями довгого одягу. На пагорбі Хен-Баш сповідники Тангри розпалили священне вогнище, а їхні кудлаті волхви вели до пагорба жертовних песиків із шерстю кольору печеного яблука. Радість мешканців Міста була така всевибачальна, що наглядачі Найвищої Ради не чіпали тих поган. Торгівельні громади в караван-сараях виставили довжелезні столи з вином та наїдками — саргишська біднота мала дармову вечерю. Навіть повії віддавалися в той вечір за чверть ціни.
На березі Ітилю я не знайшов перевізників. Жебрак, який сидів на приплаві, сказав мені:
— Всі власники човнів відігнали їх до західного берега, чекаючи що цар Ніссі та Семендерські арсії, переправляючись до Саргишу, щедро підсиплять їм дирхемів.
Я пішов уздовж берега в надії, що хтось із рибалок за півдирхема повезе мене в Ханбалик. Уже небо зняло вечірній бірюзовий одяг та вгорнулося у сапфірові шати степового присмерку, коли я побачив недалеко від берега човен і людину в ньому. Будівлі в тому місці відступали вглиб берега; порослий вербами та очеретом, він був диким, безлюдним. Я крикнув людині в човні, що дам срібло за перевіз. Але човен плив далі на відстані чверті польоту стріли. Я зрозумів, що човняр боїться наблизитися до берега на безлюдді, і збільшив плату до одного дирхема. Перевізник на Ітилі заробляє дирхем, у кращому разі, за тиждень. Тому я не здивувався, коли човен почав наближатися до берега.
Обличчя перевізника закривав каптур чорного вовняного плаща.
Він не відкинув його, отримуючи монету. Берег був уже далеко, коли при світлі місяця я вгледів у отворі каптура красиве жіноче обличчя. Спіймавши мій погляд, човнярка відкинула чорний клобук — я побачив Оряну. Вправності всіх сірійських поетів не вистачить, щоб передати словами моє здивування тої миті, коли звільнене з-під тканини золоте волосся відьми важкими хвилями впало на її рамена. Вона засміялася, відкинула весла і просто глянула мені в очі, втішена розгубленістю того, хто колись відмовився бути володарем її тіла.
— Бачиш, Ратиборе, — сказала відьма, — від богів не втечеш. Я кликала і воля Даждьбожа пригнала тебе до мого човна, як чабан дурного барана.
— Нащо ти віддалася Хельґові? — невідомо чому поцікавився я.
Оряна розсміялася ще раз, і сміх її сріблястою рибиною ковзнув хвилями Великої Ріки. Замість відповіді вона наблизила до мене своє обличчя й тихо спитала:
— А ти дуже бажав мене тоді, у виті?
— Ти б однаково не прийшла у мою землянку.
— Хто знає, — Оряна знову взялася за весла.
— Я бачив тебе у вертепі блудниць, — сказав я. — Невже перевізники на Ітилі заробляють більше, ніж красиві повії у Західному Місті?
Вона знову не відповіла. Місяць заступила швидка хмара, а я згадав, що очі в Оряни кольору зеленого нефриту.
— То правда, що Мешканця Чорної Вежі вбито? — спитала відьма після тягучої мовчанки.
— Так, на моїх очах, — підтвердив я.
— І ти бачив, як він виглядав?.
— Ні, шамани спалили ноші із залишками тої потвори. При слові «потвора» Оряна здригнулася й, знову наблизивши до мене своє обличчя, прошепотіла:
— Його таємне ім'я було Бейрис[121], зовсім не «потвора».
— Тобі Силеник сказав?
Оряна погладила мене по щоці:
— Який ти дурний, Ратиборе.
Потім ми довго мовчали. Незабаром я помітив, що Оряна провадить човен вздовж берега, в бік від Ханбалику.
— Куди ми пливемо? — спитав я.
— На Священний Острів Великих Каганів, — спокійно відповіла відьма.
— Я не хочу туди, — мовив я, намагаючись відібрати у неї весла — Там повно арсїїв, вони вб'ють нас.
Оряна полишила веслування і знов засміялася. Вона скинула з рамен плащ, розв'язала зав'язки шовкової сорочки і звелася зовсім гола, струнка і біла, мов привид кохання.
— А сюди ти теж не хочеш? — вона взяла мою руку й поклала її на своє лоно.
— На острові арсії, вони вб'ють нас… — прошепотів я, відчуваючи непоборне тремтіння, що охопило моє тіло від голови до ослаблих ніг.
Оряна притиснула мою руку до свого гарячого тіла. Вона нахилилася наді мною так, що круглі гарні пружні груди занурились у моє волосся; сказала тихо і ніжно:
— Дурнику, всі арсії — на східних мурах Міста. На острові всього півсотні хлопчиків-іудеїв зі Священного загону. Але я не збираюся йти в Каганів палац, який вони намагаються охороняти.
Вона стягнула з мене хітон, і моя провина перед Єдиним збільшилася на два проникнення в жінку.
Стомлена і відчужена від Чисел Оряна спочивала в моїх обіймах, коли різні питання й сумніви знову піднялися з глибин моєї душі. Я вивільнив руку з її пальців, одягнувся і сів на весла. Місяць сяяв у повноті диска, у срібній потузі містичного світла; в тому світлі я дивився на Оряну-Танбіт, за життя якої уряд Хазарії, не торгуючись, виклав би тисячу дирхемів. Її стану не вистачало степової довершеності мармурового тіла Менгі-ханум; її стегна, що пізнали народження сина і чресла могутніх воїв, уже обважніли від плоті. Але хтиві рисячі очі були невідпорні, а розкішне і ніжне тіло золотоволосої склавинки тягнуло до себе, обіцяючи вправність у коханні і розраду гірким самітницьким прагненням.
І я вирішив зробити все, що захоче ця жінка. Без слів поклявся я благодаттю Шехіни, що зроблю все розумне і божевільне заради тої яка дарує моєму тілу щастя істинне, незабутнє.
Ще було далеко до перших півнів, коли наш човен наблизився до чорного нічного простору Священного Острова Ітхеля. Я спитав Оряну:
— Що збираєшся робити?
— Знищити Хазарію! — відповіла зеленоока відьма.
Тепер розсміявся я.
— Якщо сто тисяч воїв Абайки-ябгу і Мешканець Чорної Вежі не подолали Імперії Степових Вовків, як знищиш їх ти, жінко?..
— Бейрис із Карайлаху був старим, як світ, але дурним, як немовля, — сказала Оряна, погладжуючи свої розкішні груди. — Щоб зруйнувати Хазарію, треба знищити прадавнє джерело її могутності. Мудра пророчиця казала каганам: доки живе Чорна Риба, стоїть Ітхель. Треба вбити Рибу і сказати закляття Роду над Істинним Гербом Хазарії — і вона впаде, та Імперія.
— А як ти потрапиш до Печери?
Оряна підняла з човна шкіряну торбу і видобула з неї сувій пергаменту. Я розгорнув його і побачив строкато розмальовану мапу.
— Це таємна мапа Острова і Печери, — пояснила вона.
Оряна продовжувала дивувати мене. Сповідник братства Шехіни, я знав, що подібні мапи існують у лічених примірниках у найпотаємніших святилищах Сходу. Бачити їх можуть лише Обрані, носії найвищих ступенів посвяти в таємниці містичних Братств. Навіть за скарби великого каравану отримати копію такої святині неможливо.
Зеленоока чаклунка вмочила ліву руку у воду і щось прошепотіла. Потім сказала:
— Охоронці великих таємниць — чоловіки. Те, що не можна вичавити з людини п'ятнадцятьма способами тортур, те вона розповідає сама, коли пізнає п'ятнадцять способів кохання.
— Але ж Печеру пильно охороняють, — я показав Оряні позначки вартових постів на мапі.
— Тому я покликала тебе, мій любий Ратиборе, а наші боги донесли мій заклик.
— Якщо нас упіймають, то кинуть живцем у яму, наповнену скорпіонами, — сказав я.
— Якщо нас кинуть разом, ти навіть на звернеш уваги на тих скорпіонів, — відповіла відьмачка і подивилася на мене так, що, разом з бажанням ще й ще кохати цю дивну жінку, з льохів мого невойовничого єства вийшли і з'єднались у Єдине Числа незнаної мною відваги. Таку ось силу мали демонські чари чаклунки Оряни; і досі, через багато років побожного життя, згадка про ніч на Священному Острові сковує ріки моїх роздумів кригою бісівського закляття відьми…
Зі шкіряної торби Оряна витягла і незвичайну зброю — два мечі дамаської сталі завдовжки у півтора лікті. Їхні вузькі, гостро відточені з обох боків, леза сяяли крижаними відблисками мертвотно-сріблястого місячного світла. На леза були нанесені магічні руни — знаки, від споглядання яких Числа моєї відваги примножувались і міцніли.
— Ці мечі пробивають навіть бронзовий панцир, — сказала Оряна, милуючись їхнім блиском. — Вони зроблені самітниками-чаклунами у Магрібських пустелях[122]; рани від них ніколи не затягуються.
На дні човна був також невеличкий хазарський лук і сагайдак на двадцять стріл. Оряна попередила мене, що вістряки стріл змащені швидкодіючою отрутою.
Готуючи зброю, ми проминули вриті у дно Великої Ріки бронзові стовпи. Спроможні затримати великі лодії, вони не були небезпечними для човна. Напевне, начальники острівної охорони не могли собі уявити, що хтось спробує дістатися до забороненого Острова вдвох на малому рибальському човні. Так ми потрапили у таємний простір Раш-Хазарі.
Човен я сховав у плавнях, біля величезної чорної скелі на самому півдні Острова. Згідно з Оряниною мапою, від скелі до Печери Чорної Риби було заледве двісті кроків.
У давнину печера виглядала як величезна нора у схилі жовтого глиняного пагорба. В часи жінок-войовниць[123] володарка Артната наказала розширити печеру і облицювати її порожнину нешліфованими плитами з червоного граніту. В епоху Ту-кю[124] глиняний пагорб був прикрашений величезними брилами — тепер дощі перестали розмивати його верхівку; тоді ж навколо пагорба насадили дерева Риб'ячого Гаю. Нарешті в роки Раш-Хазарі[125] посеред Гаю був збудований двоповерховий дерев'яний палац для жриць Чорної Риби. Перед отвором печери каган Булан-хан звелів встановити два мідні стовпи висотою у вісім ліктів. Їхні верхівки майстри зробили схожими на риб'ячі хвости; вночі до стовпів чіпляли смолоскипи.
Їхнє світло ми побачили, ледве відійшовши від чорної скелі. Риб'ячий Гай обсаджений був негусто — якби не ніч, сховатися в ньому було б неможливо. Коли ми пірнули у темряву Гаю, на півночі раптом заревіли сурми. Відвага, запалена чаклунськими очима Оряни, полишила мене; я впав. Відьма допомогла мені підвестись і прошепотіла:
— Не лякайся, Ратиборе, це сурмлять у палаці Великого Кагана.
— Чогось їм не спиться, — пробурмотів я.
— Великий Каган Захарія щойно заліз у ліжко своєї головної дружини; весь Ітхель повинен знати ту радість — от і сурмлять, — пояснила Оряна, і в шепоті її я вловив безмежне презирство відьми до нащадка Балгашських Вовків.
— Скоро, — сказала вона, — в тому палаці сидітиме не безсилий вихованець іудеїв, а мій син. І перед могутністю його схиляться всі народи обидвох ойкумен!
І голос її при цих словах був твердим і холодним, як сталеве лезо Магрібського меча, і був невблаганним, як пророцтво Амоса[126] народам світу.
Ми нечутно підійшли до галявини, за якою височіли мідні стовпи при отворі Печери.
Між стовпів стояли два юні абхіри — вої Священного Загону, що складався з нащадків сімдесяти двох споборників Обадії Першого. Срібна луска коштовної броні вкривала тіло абхірів; кольори ночі стікали дзеркальною поверхнею шоломів зі сталі. На їхніх чорних щитах розпластались у погибельному стрибку золоті вовки Ашинів. Кожен із юнаків мав довгий дворучний меч і сокиру.
Посередині галявини ми побачили величезну шестикутну кам'яну чашу. В ній палахкотіло біле жертовне полум'я. Біля чаші стояли дві жриці Печери. Одна з них була в чорному плащі, дуже схожому на плащ Оряни, а друга не мала на собі ніякого одягу, зате руки, ноги і шию її прикрашали коштовні браслети й намиста, що мерехтливо сяяли, освітлені жертовним вогнищем.
— Їх аж четверо, ми нічого не вдіємо, — прошепотів я.
— Це не головне, — відповіла Оряна. Хижі очі відьми палали в темряві демонською рішучістю. — Ти подивись на отвір Печери.
Я напружив зір і побачив, що вхід до святилища замкнений прозірчастими золотими ґратами.
— На мапі вони не вказані, — шепотіла сама до себе відьма. — Добре, якщо в когось із цих є ключ… Якщо ж нема — все пропало. О, праматір Мокош, допоможи мені…
Не знаю, скільки часу ми лежали у високій траві Риб'ячого Гаю. Куцохвоста літня ніч уже відступала перед світанком, коли на галявині відбулися зміни.
Оголена жриця підійшла до Печери, відчинила ґратчасті ворота й увійшла у святиню. Жриця в чорному попрямувала до палацу служниць, золочений дах якого підносився над тополями Гаю. Біля входу до печери зосталося лише двоє абхірів.
Оряна заховала меча під плащем і наказала мені:
— Коли підійду до воїв, стріляй в обличчя тому, хто стоїть праворуч від входу. Промахнешся — загинемо.
Вона відповзла у глибину Риб'ячого Гаю і вийшла на галявину з того боку, куди відходила жриця в чорному.
Абхіри спочатку не звернули на неї уваги. Я вклав стрілу до лука і натягнув тятиву. Руки мої тремтіли і я молився Шехіні, щоб з двадцяти кроків влучити у довгоносе обличчя охоронця.
Оряна підійшла до печери і тут один із абхірів почав уважно придивлятися до неї. Коли він зробив крок уперед і простягнув до Оряни руку, я вистрілив у другого воя. Перший раз за життя я вбив людину. Червона стріла увійшла абхірові в око, він заточився.
Другий охоронець обернувся до вбитого й Оряна використала цю мить. Вона знизу встромила свій меч у незахищену шию абхіра. Хлопець схопив лезо руками і, ріжучи пальці, витягнув його з рани. Це згубило іудея. Кров залила абхірові горло, він захлинувся нею і впав, хриплячи і звиваючись у корчах.
Я підбіг до мідних стовпів і добив невдаху.
Оряна першою пірнула у морок Печери, а я ще затримався, роззираючись. Свідків не було, тиша впала на Риб'ячий Гай після нашого злочину, і навіть нічні птахи принишкли в тополиному гіллі.
Я увійшов до святині. Одразу за отвором починалися сходи, що вели вниз. Тут панувала темрява і мені довелося брести навпомацки. Сходи закінчувалися ще одними ґратчастими дверима. Прочинивши їх, я увійшов до величезної, освітленої смолоскипами зали. Стіни її були обличковані гранітом, чотири колони висотою в двадцять ліктів підпирали чорну від кіптяви стелю Печери. Посередині, між колонами, застигло скляною нерухомістю прозорої води озеро, береги якого були складені з шліфованих мармурових плит. Навколо озера стояли тридцять чотири золоті боввани висотою у два лікті. Це були зображення володарів, з якими дружила Чорна Риба: дві прадавні цариці Артната і Балга, сімнадцять каганів епохи Ту-кю і п'ятнадцять Великих Каганів Раш-Хазарі. У віддаленому кінці Печери озеро ховалося під чорною скелею. На її прямовисній стіні була закріплена срібна плита з Істинним Гербом Хазарії. Дванадцятипроменева Зірка, викладена з дрібних сапфірів і бірюзи, сяяла мерехтливою блакиттю.
Так виглядала Печера. Щось важке, як тисячолітня таємниця, пригнічувало її простір. І число тої поганської святині було «двісті тринадцять». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.
Я вийшов на берег озера й зупинивсь, здивований. Але не містичний обладунок Печери викликав моє здивування. Я побачив Оряну і жрицю: зовсім голі, вони кохалися, цілуючи одна одну. Чорний плащ і меч відьми лежав поряд, на мармурових плитах. Браслети тихо дзеленчали на руках жриці, заблуканих у хвилях золотавого волосся Оряни, а губи та язик зеленоокої спокусниці ковзали між стегон служниці Чорної Риби.
Не розуміючи того що побачив і того, що роблю, я підійшов до сплетених жагою грішниць, підняв меч і відсік жриці голову. Злива крові опалила мармурові плити, мій одяг і білу шкіру Оряни. Вона відірвалася від мертвого вже тіла і подивилася на мене. Це був погляд пустельного лева, в якого відібрали здобич.
— Що ти зробив, тварюко? — прошипіла відьма.
— А чим вона краща за тих хлопців, що ми їх забили при вході?
Оряна схопила свій меч, я відскочив і приготувався боронитись. Але відьма потроху заспокоїлася. Вона увійшла в озеро, змила кров із тіла, подивилась на Дванадцятипроменеву Зірку і сказала, сміючись:
— Хазаріє, я тебе вб'ю!
Вона вийшла на берегові плити і почала танцювати. Це був дикий танок демонського служіння і невдоволеної бісівської пристрасті. Її стегна та груди кружляли колами долі, як промені світанкового Сонця, а очі палали передчуттям смерті.
Я наблизився до неї. Ми кохалися недовго, але пристрасно; шаліючи від жаги, Оряна на шматки роздерла мій одяг.
Потім вона відштовхнула мене, впала на коліна перед дзеркальним спокоєм озера і закликала Рибу словами таємної молитви:
Але вода залишалася прозорою, байдужою, мертвою. І слова потужної молитви не витягли Святу Рибу з-під чорної скелі. Оряна занепокоїлась. У будь-яку мить жриці Печери могли натрапити на забитих абхірів і здійняти рейвах. А другого виходу зі святилища не було…
Не дочекавшись Чорної Риби, Оряна вирішила накласти закляття Роду на Істинний Герб Хазарії.
Плита з гербом була розташована високо над поверхнею озера, а на гладенькій скелі не було за що зачепитися, щоб дотягтися до тої святині.
Оряна увійшла в озеро. Біля скелі вода доходила їй до грудей. Відьма покликала мене. Я став під скелею і з великим зусиллям допоміг їй видертися на мої рамена Тепер її обличчя було якраз навпроти плити із Зіркою. Оряна встигла сказати перші слова родового закляття, коли сталося дивне.
Від центру Дванадцятипроменевої Зірки з тріском відскочив сапфір, відкриваючи невеликий отвір. З нього в обличчя Оряни вдарив струмінь розпеченої пари, такий потужний, що чаклунку відштовхнуло від скелі і вона впала в озеро. Я встиг витягнути її з води до того, як повітря життя витіснила волога. Шкіра на її обличчі здійнялася потворним пухирем, очі були випалені, але відьма ще жила.
Я зняв із себе рештки хітона, одягнув Орянин плащ і сховав у його петлях один із Магрібських мечів. Відьму я взяв на руки — вона була важка й багатьох зусиль коштувало мені дістатися темними сходами до мідних стовпів.
У глибині Риб'ячого Гаю сили зрадили мене — я впав, здається, на тому самому місці, де падав, чуючи сурми від Каганового палацу.
Вже співали півні й над Саргишем піднімався гребінь світанкової хвилі, коли я поклав непритомну Оряну в човен і назавжди залишив простір забороненого Острова.
Якийсь час я веслував, а потім побачив, що течія сама відносить човен до берегів Ханбалику. Орянині Числа все ще блукали в глибинах астралу, пухир на обличчі побільшав, зрідка вона марила, повторюючи: «Син… Мій син…» А я мріяв. Мріяв, як її лікуватиму, як ми разом станемо найславетнішими і найбагатішими цілителями обидвох ойкумен, як кохатимемось уночі, вдень, завжди.
Так минуло хтозна-скільки часу. Західний берег наближався, небо світлішало, і раптом у прозоро-солодкий ставок моїх мрій заповзло лускате передчуття біди. Я ще не розумів, звідки чекати небезпеки, і брався за меч, але волю мою вже стягував непереборний аркан чужої волі — прадавньої і могутньої, як сила Часу. Я швидше відчув, ніж побачив: під темно-свинцевими хвилями Ітилю з'явилося «Щось», рухливе і величезне. Спочатку це «Щось» обпливало човен колом, потім штовхнуло його. На Ітилі рибалки зустрічали гігантських сомів — у тридцять ліктів завдовжки. Я вирішив, що човен атакує така рибина, і спробував був відігнати її мечем. Пошкодував я тоді, що лук залишив у Печері.
Але тут Єдиний відкрив мені Істину. Немов Валаамова ослиця, що побачила Ангела Божого при сліпоті володаря свого[128], побачив я приховане. Сама Чорна Риба пливла поруч човна І жах охопив мене, як охопив би всяку людину, що зустрічається з істотою, створеною на світанку Всесвіту, створеною задовго до Адама, з істотою, єство якої незбагненне і непідвладне людям і глибоко відчужене від їхніх слів і Чисел. Жах тисячоліть упав на мене і розчавив своїм усевладдям. Думаю й досі, що Шехіна тільки тоді запанує між людьми, коли останні з істот НЕЛЮДСЬКОГО прадавнього світу відійдуть у безодні небуття.
Я закричав прямо у хвилі Великої Ріки:
— Чого ти хочеш від мене, Чорна Рибо?!
І в голові моїй заговорив Голос, немов слова народжувалися там із нічого. І був той Голос жахливим для мого розуміння, як гірська прірва жахлива для очей мешканця долин. Голос прорік:
— Віддай мені жінку, служницю демонів Півночі, яка потурбувала мій спочинок і зробила тебе вбивцею.
— Ні! — прошепотів я, і крижаний піт укрив моє тіло.
— Віддай, — повторив Голос, і Риба вдарила по човну так, що мені заледве вдалося втриматися у ньому.
Я заплакав і, молячись Шехіні, поцілував Оряну востаннє.
Потім перекотив відьму через облавок човна. Вона була непритомна, нічого не відчувала. Немов колода, впало її тіло у воду Ітилю. І побачив я, як велетенська істота схопила цю жертву, і світанковий спокій відродився на Великій Ріці…
Без думок і надій ступив я на берег Ханбалику. І не знав, що нещастя з нещасть чекає на мене в оселі Мелхиседека, сина Левієвого.
Тут моя сповідь досягає найчорнішого дня у моєму житті, дня, коли непохитні арки невблаганної долі відокремили мене від щасливих Чисел Пізнання. Доля в світі смертних визнає лише Числа Повернення. Так того дня все, зроблене мною в Печері, повернулося до мене карою за гріх і знищенням за слабкість мою. На законі відплати тримає Він, Єдиний, блудливу рівновагу обидвох ойкумен. Сказано в книзі пророка Єзекіїля: «Пізнають, що Я Господь, коли здійсню над ними помсту Мою»[129]. Так я пізнав грізний закон Його, звиваючись у сльозах та відчаї під чорними арками долі. В той день.
…Якби відразу по вступі моєму в межі Ханбалику вищі сили підказали мені хутчій йти до оселі Мелхиседека, не трапилося б нещастя. Але надовго затримався я на березі Ітилю, оплакуючи Оряну, і люди обходили мене стороною: мокрий і брудний сидів я, і лезо меча виглядало з-під чорного плаща. І демони сміялися наді мною в безодні, бо знали вже те, чого я не знав.
І тільки біля полудня попрямував я, попри Білу синагогу, до вулиці Мідяного Стовпа. Дивні речі побачив я там: жінки з поважних іудейських родин у жалобному одязі плакали і кричали біля своїх будинків і сипали порох на розкуйовджене волосся своє. І лемент їхній мішався із гавкотом псів.
А на порозі Левієвого будинку побачив я Касу, що схилилася над розпростертим Мелхиседеком. Старий лежав обличчям до Неба, а з розбитої голови цідилася кров.
Я підбіг до Вчителя; і занесли ми його в будинок, і промили рану. Поки я готував цілющу суміш, Каса розповіла, що трапилось.
Як тільки життєдайний диск здійнявся над Містом, на вулицю Мідяного Стовпа примчав кінний вістун-арсій із числа охоронців царського палацу. Він привіз страшну новину. «Хтось, — сказав арсій, — пробрався до Печери Чорної Риби, вбив двох охоронців і головну жрицю Мітрі-ханум. Згідно з законом Раш-Хазарі, всі абхіри священного загону тепер мусять умерти. За наказом царя Ніссі шалішин Ашк-Келеф роззброїв абхірів і ввів на Острів своїх ветеранів».
Майже кожен патріарх заможного іудейського роду мав сина, що служив у почесному Священному Загоні. Ще арсій не закінчив говорити, а в будинках вже голосили жінки. Хтось згадав, що саме Мелхиседек порадив на Кабат-хак-Кахалі відправити всіх арсіїв з Острова на східний мур. Розлютований натовп зібрався біля будинку. Син Левія вийшов до тих людей із добрим словом, але зустріли його камінням. Один із каменів влучив старому в чоло. Так мій злочин, здійснений у Печері, вдарив каменем у людину, для мене найдорожчу.
Мелхиседекова рана спочатку здавалась мені не загрозливою. Хоча свідомість Учителя, піднесена до чертогів Шехіни, не бажала повертатися в ушкоджене тіло, гарячки не було й дихав він розмірено. Наклавши ліки на рану, я залишив Касу біля господаря й пішов відсипатися до своєї кімнати.
Вночі Каса збудила мене:
— Пан хоче говорити з тобою, — сказала вона, і сльози були на її очах.
Я увійшов у залу, де лежав син Левія. Тріпотливе червоне полум'я олійного каганця освітлювало приміщення, де в роки слави своєї шалішин Левій із роду Фінеєса Дамаського приймав гостей із найповажніших родин Хазарії. Тепер павутина звисала там, де в минулі часи віддані слуги чіпляли завіси з розшитого золотом оксамиту.
— Отже, ти прийшов… — тихим голосом проказав Мелхиседек.
Я впав на коліна перед його одром і, захлинаючись від навали минулих подій, сорому й сліз, почав розповідати про Орянину спокусу і свій злочин у Печері Чорної Риби. А розповівши, я молив святого відлюдника вибачити мене за все.
— Я зніму з тебе демонські закляття і замовлю за тебе слово перед Колісницею Всемогутнього, — сказав син Левія, — якщо ти поклянешся Благодаттю Шехіни і Виповненням Часів зробити те, про що я тепер тобі скажу.
Я поклявся.
Тоді Мелхиседек назвав мене таємним ім'ям, яке я отримав при посвяті, і попросив мене зняти з нього медальйон, який він постійно носив під одягом. Я виконав його прохання. Знімаючи медальйон, я відчув, що серце старого б'ється зовсім нечутно, а дихання важке й уривчасте.
— Прочитай напис на медальйоні, — сказав Учитель. Я підніс бронзове кружало до каганця. З одного боку на ньому була викарбувана трапеція. З другого — прочитувався напівстертий напис:
— Куш. Алеф. Кадеш. Нун. Кадеш, — я прочитав уголос дві літери й три слова напису.
— Цей медальйон зробив онук правнука Варуха, сина Нірії. А Варух був учнем пророка Єремії, — сказав син Левія. — На ньому спадкоємець Обраності записав у знаках таємний шлях до святилища…
Хриплий стогін вийшов із грудей Мелхиседекових. Я кинувся допомогти йому, але Вчитель зупинив мене слабким помахом руки. Чоло його вкрив піт, шкіра зробилася білою, немов крейда з каменярень Мосула. Подолавши біль, син Левія продовжував говорити і слова його, за звичкою проповідника, складались у розповідь легко і вправно; немов смерть не стояла при раменах найславетнішого з ревнителів Шехіни.
— У святилищі, до якого вказує шлях медальон, спочиває від марноти смертного світу великий скарб Святості і Пізнання. Це Книга, яку записав Варух зі слів пророка Єремії[130]. Тобі (тут Учитель знов назвав мене таємним ім'ям) відомо, що саме Єремія сховав Кивот Завіту у місці, яке досі невідоме нікому. Ми, Обранці Шехіни, думаємо, що в цій таємній Книзі, тексту якої не бачив ніхто, крім Варуха, вказано, де пророк заховав святиню.
— Я читав пророцтва Єремії і Варуха, — сказав я, — але там не згадується про долю Кивота.
— Біблійні книги відкриті всім, — сказав Милхиеедек, — а в святилищі лежить книга для Обраних, заповіт Єремії. Ти повинен знайти його.
Старий стомився. Сили залишили його тіло, а душу Єдиний кликав до своєї безмежності. Демони давніх хвороб, що від них син Левія страждав під час мандрів на Схід, відродились у слабнучому єстві його і шаленою зграєю накинулись на помираючу людину.
Я поцілував руку Вчителя і сказав:
— Немає в мене твоєї мудрості, щоб зрозуміти напис на медальйоні. Понад сили мої така спадковість Обраності.
Довго збирався з силами Мелхиседек. І відповів мені так:
— Усе буде досягнуто, якщо над раменами твоїми встане благодать Шехіни. Напис цей майже розтлумачено Обраними. Слово «Куш» є назвою країни на південь від Єгипту. Літера «Алеф» означає число «один», тобто перший поріг Нілу, на кордоні чорношкірих людей. Перше слово «Кадеш» є ім'ям поганської богині, в храмі якої знаходиться секретне святилище. Літера «Нун» — це «чотирнадцять». Значення цього числа, другого слова «Кадеш» і малюнка з двох хвилястих ліній тобі й доведеться визначити в країні Куш. Якщо Шехіна буде над тобою, все вдасться і ти перший після Єремії побачиш Кивот Завіту.
— Але в книзі царів Маккавеїв сказано: місце, де схований Кивот, залишиться невідомим до того, як Бог збере вірних на береги Йордану, — заперечив я.
— Сто індиктів[131] минуло від часу, коли Варух поклав заповіт Єремії в таємну схованку. Часи виповнюються, гряде Господь! — сказав син Левія й умер. І душа його полинула до Єдиного, якого він знав.
Мене й досі непокоїть думка: якщо своїми сумнівами я хоч на мить прискорив смерть Учителя, невідпокутний гріх простерся прірвою між мною і Царством Небесним…
Вранці наступного дня в будинок Левія прийшли чотири сповідники Шехіни, носії вищих ступенів посвяти. Вони прочитали над тілом старого довгі молитви, загорнули його в плащаницю й понесли в останню дорогу речей сущих. Родова гробниця нащадків Фінеєса Дамаського ніколи не дочекається Мелхиседека — в таємному храмі Шехіни упокоєно тіло самітника; і ближні його у Братстві плачуть над святою могилою…
Над вечір я прийшов до Димитрієвої бочки послухати новини з обидвох ойкумен. Говорили, що цар Ніссі дав абхірам-смертникам сорок днів для очищувальних молитов перед стратою, і що набирають юнаків у новий Священний загін, і що нишпорки й вивідувачі Найвищої Ради шукають мужа в чорному плащі з агарянським мечем, якого бачили на березі Ітилю невдовзі після злочину в Печері Чорної Риби, і що за голову того мужа визначена нагорода в дві тисячі дирхемів.
Я зрозумів, що сама доля спрямовує мене у далекий Куш. А вночі дивне видіння підтвердило мої наміри.
Побачив я пустелю — жовту, запісковану, мертву. Посеред тої пустелі стояв кам'яний стовп, подібний до Наддніпрянських баб. І вирізані на стовпі були віщі знаки: «Куш. Алеф. Кадеш. Нун. Кадеш». І Голос у стовпі співав мовою моїх родовичів:
Як тільки видіння розтануло перед моїми очима, почав я збиратися в дорогу. Ще ввечері я обміняв чотириста дирхемів, зароблених в Ітхелі, на золоті візантійські статери, які неважко сховати в дорожному одязі. Монети я зашив у широкий пояс із волячої шкіри, приторочив до нього меч і лікарські ножі. В торбу поклав книжки і коржі, спечені Касою. Ще взяв малий міх із водою та друге взуття. У повстяному капелюсі сховав я браслет Менгі і зв'язку дирхемів для дорожних потреб. А потім вийшов з будинку. Ніч була вітряна, беззоряна, в сусідніх дворах брехали невтомні пси. Я пройшов занедбаним гаєм, піднявся на Зміїний пагорб і з вершини його побачив людей, що стояли на вулиці Мідяного Стовпа перед брамою Левієвого дому. Вони були в плащах із глухими каптурами, і зрозумів я, що нишпорки Хак-Кахалу напали на мій слід.
Я подякував Шехіні за благодатне видіння. Через Зміїний пагорб вийшов я на вулицю П'яти Тополь і нею попрямував до Семендерської брами.
Фарсаг — хазарська міра відстані, що дорівнювала денному переходові верблюжого каравану.
Руми — тут в значенні «європейці».
У рукописі Олексія Склавина текст «Другого Імені» не поділяється на окремі розділи, але перед чотирма рядками грецького тексту рукопису вміщені іудейські літери «йод», «хет», «вав» і «хет», літери Священного Імені. Упорядники зрозуміли це як ознаку прихованої структуралізації тексту другої частини «Сповіді…» і в перекладі «проявили» структуру, поділяючи «Друге ім'я» на чотири розділи — «літери». — Від упорядників.
Тепер — Уральські гори.
Мазар — мусульманська каплиця, могила святого (шейха).
Кір II — шахіншах Ірану (555—530 до н. е.). Засновник імперії Ахеменідів. Загинув у Середній Азії під час війни з кочовиками, на чолі яких стояла жінка-жрець.
Синедріон — вища рада священиків Єрусалимського Храму у III ст. до н. е. — II ст.
Ніссан - березень-квітень, перший місяць гебрейського календаря.
Тепер — північний захід Оренбурзької області та східна частина Татарстану.
Хіазма — майдан-перехрестя, від якого відходять вулиці, що у плані утворюють літеру «X».
Халіфат — арабська держава, яка у IX ст. займала простір від Іспанії до Східного Ірану.
Траян — римський Імператор у 98—117 pp.
Доба (івр).
Троглодити — дикуни, мешканці печер.
Арран — тепер Західний Азербайджан.
Шехіна — видима присутність Бога при Ковчезі Завіту, містичне сяйво, стовп полум'я.
Згідно Каббали, за 2000 років до створення світу Яхве створив сім речей: Тору (П'ять книг, записані Мойсеем), покуту, Рай Земний, Геєнну, трон слави, святиню, та Ім 'я Месії.
Кивот Завіту — найбільша Святиня давньоєврейського народу, зроблена майстром Бацалелом (Василіїлом) за наказом пророка Мойсея приблизно у 1260 р. до н. е., після виходу євреїв з єгипетського полону. Виглядав як коштовна скриня. Згідно Старого Завіту, у Кивоті перебував Бог Ягве. Кивот невідступно супроводжували Знаки Шехіни. До побудови Храму царем Соломоном Кивот зберігався у наметі-скинії.
592 р. до хр. е.
631 р. після Р. X.
Мається на увазі останній шахіншах Ірану з династії Сасанідів — Ездигерд III (632—652 pp.).
Несторіани — послідовники вчення Несторія, архієпископа Константинопольського у 428–431 pp. На Ефеському Соборі 431 р. Несторій був засуджений, як єретик, що богохульно зв'язав матеріальну особу Боголюдини з Божественною сутністю Христа. Послідовники Несторія тікали від переслідувань в країни Сходу. До XI ст. на Сході несторіани були чисельно переважаючим напрямом християнства.
Первинний задум був зруйнований… — мається на увазі уявлення про катастрофу «передвічної людини» Адама Кадмона, Найвищого Адама, яка була спровокована Сатаною. В каббалістичній традиції, що бере свій початок від рабі Шімона бен-Йохая (II ст.), ця катастрофа має назву «швірат келім» і уся містика каббалістів відтоді зводиться до символу «Тіккун», тобто до знакової реставрації ідеального задуму Божого — Адама Кадмона, який передував біблійному, неідеальному Адаму.
Свастика — у арійських народів Євразії — містично-філософський знак «вічного повернення». На відміну від іудеїв, які мали лінійне часове мислення, арії вважали час замкненим на послідовність циклів, «колесо дхарми», що повертає долю до власного початку.
Ескулап — від імені грецького бога-цілителя Асклепія, патрона лікарів у поганські часи.
Вавилонський полон — у 597 та 581 pp. до н. е. Вавилонський цар Навуходоносор II (605—562 pp. до н. е.) примусив іудеїв переселитись з Палестини у Центральну Месопотамію. У 538 р. до н.е. шахіншах Кір II дозволив полоненим повернутись в Палестину і відбудувати зруйнований Єрусалимський Храм.
…розвіялась гордість Хельґа… — сучасні історики датують невдалий похід Олега Віщого (Хельґа) на Саркел 883/884 pp.
Іс. 2:12.
…над руїнами Раш-Хазарі — Хазарія була зруйнована у 965/966 pp. Великим князем Київським Святославом, онуком (або правнуком) Олега Віщого.
Мішна — перша частина Талмуду.
Агаряни — середньовічна назва арабів.
Гераклові стовпи — Гібралтарська протока.
Неофіт — новий сповідник віровчення.
Фраат IV — парфянський цар у 158—175 pp.
Бау — хтонічне божество гірської Ассірії (доісламського Курдистану).
Валтасар — вавилонський цар, син і співправитель Набоніда (556—539 pp. до н. е.). Вбитий персами під час взяття Вавилону у 538 р. Пророк Даниїл передрік Валтасарові падіння його царства.
Шалішин (іудейськ.) — полководець.
Харизма (грец.) — букв. «дар». Особлива благодать Бога, що надається визначним людям і родам. Аналогічне германському «гіфт», церковно-слов'янському — «живот».
Неємія — іудей, який у 445—443 pp. до н. е. відновив стіни Єрусалиму за наказом Артаксеркса І, царя і шахіншаха Імперії Ахеменідів.
Неєм., 5:12.
Аршакиди — парфянська династія царів (240р. до P. X. — 224 р. після P. X.), до якої належав цар Фраат IV.
Червень-липень.
Хазарський лікоть — дорівнював приблизно 46 см.
Ґоґ і Маґоґ — вороги Єврейського народу з Півночі, провіщені Біблією (Єзек 38:2). Згідно Книги Єзекіїля, Ґоґ є князем Роша (Скифія, Русь) в землях Маґоґа, сина Іафета (Буття 10:2).
Гедеон, Давид, Маккавеї — біблійні герої єврейського народу.
Василій І Македонянин — імператор Візантії у 867—886 pp.
Стратопедарх — один із найвищих чинів у візантійській армії IX ст.
Ані — у IX ст. це місто було столицею Вірменського царства.
Кентинарій — візантійська міра ваги, дорівнювала приблизно 15 кг.
День втечі Ашинів на захід — 631 р.
Десять стадій — близько двох кілометрів.
Павликіани — секта маніхейського напряму, заснована у 650—656 pp. Костянтином-Сильваном з Кивосу (Вірменія). Секта досягла розквіту при «єпископі» Карбісі, який збудував фортецю Тетріка. У 872 р. візантійські війська розгромили павликіан і розсіяли їх. Для секти були характерні відкинення Старого Завіту та культу Діви Марії. На богослужіннях практикувались оргії.
872 р.
Каспійське море.
Кривичі — слов'янське плем'я, яке мешкало у верхів'ях Оки, між вятичами та литовцями. Головне поселення кривичів — Смоленськ.
Угри — в ІХст. — кочове плем'я, котре мешкало біля Уральських гір. Предки сучасних угорців та ханти-мансійців.
Бейрис, або «Байрас» — дух мороку в релігіях племен Північного Уралу.
Магрібські пустелі — пустелі Північної Африки.
У часи жінок-войовниць — VII–VI ст. до н. е.
В епоху Ту-кю — 550—631 pp.
В роки Раш-Хазарі — Хазарія виникла як держава у VII ст., а біля 798 р. прийняла іудаїзм, як державну релігію.
Амос — біблійний пророк, який вийшов з пустелі на прю з царями-відступниками Ізраїлю у 750 р. до н. е.
Ахура-Мазда — верховне божество іранських аріїв, що сповідували вчення Зороастра.
Числа 22:21—23.
Єзек. 25:17.
Єремія — старозавітний єврейський пророк. Народився в сер. VII ст. до н. е. Був обраний Ягве на пророче служіння близько 626 р. до н. е. Єремія попереджав царів Єрусалиму, що їхня недбалість до віри Авраамової знищить Ізраїль і трон Давида. За це Єремію переслідували, ув'язнювали. В 605 р. до н. е. він продиктував Варуху пророцтво падіння Єрусалиму, а в 586 р. до н. е. став сучасником і свідком загибелі міста і Вавилонського полону євреїв. Згідно з переказом, Єремія, перед тимяк піти в Єгипет, де він помер, сховав Кивот Завіту в печерах гори Нево.
100 індиктів — 1500 років.