(включає у себе видіння перше, друге і, частково, п'яте)
Спочатку було відчуття початку. З нічого вийшов безбарвний простір і розшарувався у невизначиму кількість площин, і всі вони підлягали ієрархії. Площина, ієрархічний ступінь якої був вищим за учнівський, але нижчим за жрецький, виявилась ландшафтом. Першими з невизначеності первинного ландшафту вийшли кольори, і було їх три: жовтий, зелений і буро-брунатий. Слідом за кольорами вийшли їх назви: Пустеля, Оаза, Ніл. Там, де кольори були прозоріші, народились поняття «вище» і «нижче»: гори піднялись, долини поопускались, і в найдовшу з них забився колір Нілу. Потім між великими речами з'явилося прагнення пошуків — і настав рух. Ніл полинув із півдня на північ, і з перерахованого вийшло те, що більше за всі визначення, — життя. Його іноді ще називають міфом.
Крізь первинну простоту рушили в усіх напрямах народженого об'єму складні, дуже складні і мислячі істоти Сущого: комахи, риби, звірята, птахи, люди. Деякі з них іще до народження мали ім'я, деякі набули його під час віддалення від первинності. Ті, що віддалилися від початків своїх дуже далеко, визначались кількома іменами. Найбільшу кількість імен Віддалення приторочило до людини, що прямувала на захід від Нілу, в долину Харра. При народженні цю людину назвали Ратибором. Потім він урятував когось із смертних і йому віддячили ім'ям Гафаха. Інші називали його Ратбер-хемегом. Його Вчитель дав йому таємне ім'я, і він не відмовився від нього ніколи. При кінці життя його будуть називати християнським іменем — Олексій, яке він дістав на честь Костантинопольського жебрака, що страждав і бачив Богородицю-Рятівницю. Ось скільки імен ішло обіруч цієї людини в ущелину Харра.
А на зелених берегах Великого Нілу про це не знали, і називали цю людину Габіром, тобто «тим, хто все вміє». Вмів він справді чимало, бо немає у Сущому вчителя кращого за мандри. Він лікував феллахів і коптів, арабів та християн за плату меншу, ніж символічна, — його полюбили. Спочатку всіх смішила його мова: арабською Габір говорив як сірієць; вимовляв м'яке «х» там, де щирий єгиптянин уживав тверде і вперте «ґ». Але з часом до того звикли.
Габір носив довгий плащ із нефарбованої тонкої вовни і чорний повстяний капелюх. Здавалося, що йому має бути дуже спекотно в такому одязі. Обличчя його потемніло від Сонця, мандрів і мудрості; всім відомо, що думки, довші за три слова, роблять шкіру темнішою. Очі його були блакитні і трішки сірі — від сумнівів. А бороду він не фарбував, і була вона в нього світло-попелястою, як у старих негрів із Нубії. А до широкого шкіряного пояса, чорного від часу і поту, був приторочений Магрібський меч.
Завдяки цьому мечеві Габір не боявся гостровухих пустельних шакалів і здичавілих псів, що мешкали в ущелині Харра з часів найперших династій фараонів. Шакали були дурні, а пси дуже мудрі: предок ватажка їхньої зграї служив у варті храму Амона ще при Рамзесах[132]. Коли Габір забив Магрібським мечем двох дурних шакалів, ватажок псів обнюхав їхні трупи і повідомив своїй зграї: «Це не простий меч, будемо зважати на це». І хоч скільки Габір ходив в ущелину, пси його не чіпали.
Він ніс на плечах папірусний кошик із глиняною посудиною, яку феллахи називають «сір». Перед подорожжю у безводну ущелину Габір набирав у шкіряний міх замулену нільську воду. Осіння вода ріки для пиття не придатна. Тому в місці прибуття він переливав воду в сір і ставив його вужчим кінцем на камінь із глибокою западиною. Просочуючись крізь пористу глину сіру, нільська вода очищалась і робилася прохолодною. Чисту воду Габір знову збирав мідним черпачком у шкіряний міх — так мав він в ущелині воду на добу й більше.
Мешканці нільських берегів дивувались Габірові: тричі за декаду він ходив до Харра. А там, окрім каменю, псів, шакалів і смердючого болота, не було нічого цікавого. Вони забули, що в ущелині був храм.
Він був збудований в часи Нубійської династії фараонів за наказом володаря Верхнього Єгипту Осохорна[133]. Так стверджував напис при вході. Святилище храму майстри видовбали у прямовисному стрімчаку серед північної частини скель Харра. Перед святилищем зробили озеро, яке сполучалося з Нілом наливним каналом. Присвятили храм богині Кадеш, що була дочкою і жінкою бога Пта[134]. Її знак — Трапеція — став брамою святилища, де на стіні каменярі вирізьбили зображення богині: оголена жінка стоїть на спині лева.
За тисячу років до появи тут Габіра озеро наповнили прозорою водою, верховний жрець запалив ладанку перед зображенням Кадеш, а володар Осохорн подарував новому храмові двадцять рабинь, що стали молодшими жрицями хтивої й мудрої богині.
Незмінність, протилежна часові, не вберегла храм Кадеш. Занедбані й хворі боги Єгипту, рятуючи свій безсмертний спокій, сховалися в знаках і зачинили їх, убивши жерців-тлумачів. Жриці подалися на північ, озеро перетворилося на болото, а ревні християнські ченці спалили храмове начиння. Важкі бронзові ґрати з брами-трапеції вкрали нубійці і храм почав забувати ім'я своєї богині.
З усіх речей Сущого руїни найкраще захищені від прагнень. Так жіноча спокуса безсила перед столітнім старцем. Де нема прагнень — нема й страждань; руїни уособлюють щастя світу. Вони — тверді уламки наявного, що здитинилось до умовності, сповитої пустельною колючкою. У філософській безнадії руїн іще сховано декілька таємниць; полохливі боги минувшини охороняють їх своїм хитрим безсиллям.
Габір-Ратибор знову і знову вирушав у святилище Кадеш. Спочатку він ішов ущелиною між стінами вивітрених сірих, червоних і білих скель. Де-не-де ще можна було побачити залишки прадавньої дороги, чотирикутні плити та постаменти знищених пам'ятників. Потім кам'яні щелепи Харра розсувались, уможливлюючи з'яву в пащі пустельних гір овальної долини, більший діаметр якої збігався з напрямом ущелини. У центрі долини, опираючись усеперемагаючому Сонцю Нубії, застигло кругле, поросле очеретом, болото. Цей залишок священного озера давно б висмоктала спека, якби не напівзруйнований канал Осохорна. У жовтні-листопаді, коли Ніл піднімався над піском Сахари, тисячолітня споруда живила болото свіжою вологою. Тоді повінь розламувала шкаралупу закам'янілого мулу і брудні хвилі котилися вглиб Харра, — болото розповзалося на всю овальну долину…
Габір обходив його північним берегом, потім піднімався щербатими сходами до чорного бескиду, що панував над долиною. Контрфорси у три людські зрости підпирали скелю, утримуючи на її гладкому лобі портал святилища Кадеш. На ньому нубійські каменярі видовбали зображення богині, лева та чемного Осохорна, що схилився перед нагою донькою Пта. Шість стовпців ієрогліфів розповідали про будівництво храму і красу його перших жриць. У тіні порталу дрімала вугільно-чорна темрява брами-трапеції.
На порозі святилища Габір-Ратибор запалював гніт каганця і входив до храму. При вході він ставив на камінь із западиною посудину-сір, залишав тут шкіряний міх. Він проходив вітальну залу з дванадцятьма колонами, анфіладу кімнат, де жриці насичували спраглих до кохання чужоземних прочан, і входив у залу підношень — кубічної форми, без вікон. Далі були ще дві невеличкі кімнати — зала верховного жерця і вівтарний склеп. Усе це Ратибор ретельно обшукав — ніяких натяків на схованку із заповітом Єремії не було. Число «Нун» і друге слово «Кадеш» на медальйоні розтлумаченню не піддавались.
Габір обмацав усі колони вітальної зали, шукаючи таємного знаку «чотирнадцятки» в кімнатах жриць. Але намарно. Нащадок Варуха сховав заповіт із надійною мудрістю Обраного.
В останній день вересня у залі підношень Габіру наснився сон.
(включає у себе видіння третє й четверте)
Сон почався з колоса ефіопської полби. Полбу, або еммер (Triticum dicoccon), вирощували на берегах Нілу з часів фараонів. Мала вона коротке стебло, дванадцять-чотирнадцять зернин і брунато-золотистий колір у священну годину стиглості.
Саме полбою з ЧОТИРНАДЦЯТЬМА зернинами розпочалось нічне видіння Габіра. Він побачив велетенський колос еммера, вищий за мінарети Олександрії, і відчув себе його зерниною. Це відчуття тривало мить і півмиті, тобто трохи більше за Вічність. А потім із золотого простору полби вийшов золотий лев з головою, подібною до лев'ячої голови браслета Менгі-ханум, і спитав Габіра-Ратибора склавинською мовою:
— Що є Чотирнадцять?
І Голос Чорної Риби відповів левові:
— Берег Відкуплення!
І розпався колос велетенської полби на чотирнадцять частин, і вийшли з них чотирнадцять Послань святого Апостола Павла в одежах багряних, мов кров християнських мучеників на римських аренах. І Перше Послання до Коринтян сказало:
— Дзвін мідний!
На Габіра покотилися тисячі медальйонів із написом «Куш. Алеф. Кадеш. Нун. Кадеш». Він почав тікати від повені металевих кружал; і побачив перед собою золотого лева з богинею Кадеш на спині; і обличчя її було обличчям Оряни, а тіло — тілом Менгі. Богиня сказала:
— Таємниця моя є таємницею кохання.
А золотий лев додав:
— Кохання — найкраща із схованок для Таємного.
І вони щезли.
І блакитне Сонце піднялось у фіолетове небо. І крила були у Сонця, і голос сказав:
— Сталося!
Габір прокинувся й очі його зустрілися з жовтими очима пса. Ватажок зграї стояв біля входу в залу підношень. Він дивився на людину і людина дивилась на нього. Пес клацнув пащею й утік. Коли Габір вийшов у вітальну залу, то побачив, що шкіряний міх із водою роздертий, а сір перекинутий.
— Кляті пси! — подумав він хазарською мовою і почав збиратися у зворотній шлях.
Вночі він прийшов у селище Зель, де мав очеретяну хижу. Навіть тут Габір не зняв пояс і не відклав меча — розбійники на берегах Нілу були чисельніші за псів, шакалів, змій разом узятих. Він не зміг заснути і Число Чотирнадцять переслідувало його уяву невідступно, як розлючений вепр невдаху-мисливця. Так минула остання ніч вересня і настав жовтень.
Зранку до очеретяної хижі Габіра завітав Астерій — хлопчина з християнського монастиря, збудованого у печерах на північ від Харра. Три місяці тому Габір вилікував його від пропасниці і тепер хлопець щодня приходив, сідав у кутку вбогої оселі і дивився на «того, хто все вміє» очима, сповненими вдячності та цікавості.
— Що нового у святих печерах?
— Ніл піднявся на десять пальців, — сказав Астерій. Він був щасливим від того, що мудрий чужинець звернув на нього увагу.
Габір вийшов із хижі. Швидкий тропічний світанок минув і сліпучо-білий диск сплив на вершини східних гір. Відвикле від хмар небо спрагло всмоктувало в себе сонячне проміння і світлішало від насолоди, наповнюючи верхній світ Сущого істинною блакиттю. З очеретяного лабіринту здійнявся пташиний легіон, розпався на галасливі когорти і рушив до східного берега. Якийсь негр із довгого човна-дахабія випустив стрілу у зграю голубів. Габір загадав для себе: якщо той поцілить, він сьогодні знову піде до ущелини. Негр схибив.
Біля Габіра з'явився Астерій:
— Нашому пресвітеру[135] вночі знову боліла нога. Він не міг молитися, — сказав хлопець.
— Намастіть йому ногу цілющим мулом. Я тобі показував, де його брати.
— Ми вже різним мастили: і мулом, і жовчем чорної гієни, і кров'ю ластівки. Не допомагає, лікарю!
Хлопець благально дивився на Габіра. Очі в Астерія були великі й чорні. «Як у дитинчат газелі», — подумав учень Мелхиседека. І пішов до печерного монастиря.
Монастир був добре захищений від розбійників і гарячих вітрів пустелі. У прямовисній скелі за давніх часів видовбували неглибокі печери. Ченці углибили їх, з'єднали хідниками і закрили отвори розбірними дерев'яними щитами. Дістатися до печер тепер можна було лише за допомогою мотузяної драбини. Попід скелю працьовиті відлюдники понаносили грунту й мулу і зробили там городи. Від Нілу до садиби вони продовбали канал, який ретельно доглядали впродовж десятиліть. Монастир уже мав трьох визнаних святих і посилав своїх книжників на Сьомий[136] та Восьмий[137] Вселенські Собори в Нікею та Константинополь. Навіть мусульманська влада поважала печерну оселю і дозволяла ченцям обмінювати в селищах овочі на тканину і сіль.
Коли Астерій привів Габіра до скелі, ченці працювали на городах. На мандрівного лікаря вони дивились вороже, вважаючи його іудеєм. Астерій намарно просив відлюдників впустити лікаря у печеру. До них вийшов настоятель святої оселі авва Несторій і довго розпитував Габіра про віру його. Учень Мелхиседека сказав, що вірить у Єдиного, але не зустрічав людини, яка б переконала його, що Ісус — Син Божий.
Несторій подумави і сказав:
— Нехай цей заблуканий муж лікує ногу авви Антонія. Може, авва Антоній вилікує його від облудних сумнівів, бо то чоловік праведний і вміє говорити з єретиками.
Хворого ченці спустили зі скелі в гамаку, до якого поприв'язували довгі мотузки. Внизу старого Антонія перенесли на ложе з нільського очерету. Авва був дуже худий, на обличчі мав сліди віспи і довга борода його від древності стала білою, як сніг Габірової вітчизни.
— Астерій казав мені про тебе, — промовив Антоній Габірові. — Якщо ти лікуєш без допомоги демонів, то оглянь мою ногу. Я бідний монах, але зможу розплатитися з тобою за лікування.
Габір не відповів і оглянув ногу.
Зовнішніх ознак хвороби на нозі не було. Він наблизив долоню до Антонієвого коліна і відчув холод. Десь глибоко, біля кісток, ховалася недуга. Він зняв із пояса лікарські ножі і попросив Астерія розвести багаття. Антоній молився Отцю Небесному.
Багато годин працював Габір біля хворої ноги авви: розрізав її і витягнув з плоті щось чорне й слизьке — демонське знаряддя болю.
Коли в рану була покладена замішана на свяченій воді мазь, а ногу оповили провареним у окропі папірусом, Антоній сказав:
— Благословенні мати твоя і батько твій, і вчителі твої, Габіре! Я обіцяв плату і я дам її тобі. Приходь завтра до моєї печери і нехай Астерій буде з тобою.
— Благословенна оселя ся! — сказав Ратибор, входячи до печери Антонія.
— Благословенні гості, що входять з миром! — відповів на вітання авва — Нога моя, завдяки Богові і тобі, Габіре, не болить. Демони ушкоджені і не в змозі тепер стати між моїми моліннями і Всеблагим. Але ти, — продовжував Антоній, — напевно чекаєш, чим заплачу я тобі за допомогу.
— Гроші мене не цікавлять, — посміхнувся Габір.
— Але тебе цікавить поганський храм в ущелині Харра, — Антоній на ліктях підвівся з ложа, — Астерій розповідав мені про твої подорожі у зруйноване капище.
Ратибор довго мовчав, дивлячись на кам'яну підлогу печери, де заблуканий мурах мандрував тріщинами в нікуди.
Потім запитав авву:
— Твоя мудрість назвала тобі ту річ, яку шукаю я в храмі Кадеш?
Замість відповіді Антоній зняв із шиї бронзовий медальйон. Він був близнюком Мелхиседекового кружалка.
— Отже, Заповіт Єремії вже знайдений? — хвилювання зробило очі Ратибора сіро-сталевими, але вишколене мандрами обличчя залишалося спокійним, як гірське озеро.
Антоній заперечливо похитав головою. Їхні погляди зустрілись і мандрівник Простору відвів очі від потуги, що йшла з очей мандрівника Безодні.
— Напис не розтлумачено до кінця, — сказав Антоній.
— Я не розумію, що означає «нун».
— Число Чотирнадцять.
— А його суть?
Антоній підняв медальйон до рівня очей і сказав:
— Я завжди здогадувався про неуважність людей Півночі. Ваше Сонце бліде й зів'яле — Істина висвічується люттю Південного Сонця. Уважно читай Біблію: чи не чотирнадцять років служив Іаків у Лавана; чи не чотирнадцять дітей народила Рахель, іудейська праматір[138]; чи не чотирнадцять днів пригощав друзів Соломон в Емафі[139]. А святий Матфей говорить у Благовісті: «Всіх родів від Авраама до Давида чотирнадцять родів; і від Давида до переселення у Вавилон чотирнадцять родів»[140]. Отже, свідчу я тобі, Габіре, сину Півночі, свідченням великим, істинним: Число Чотирнадцять є Числом Повноти Часів, Виповнення та Наповнення.
— Але, — заперечив Ратибор, — твоє пояснення, авво, не розкриває таємниці.
— Напис не розтлумачено щодо схованок храму, — погодився Антоній.
— А що означає друге слово «кадеш»?
— У Святому Письмі це назва оази, де зупинявся Мойсей на шляху до Ханаану. Там, на очах народу іудейського, він видобув зі скелі воду[141].
— У святилищі Кадеш немає води. Там тільки болото поблизу, — сказав Ратибор.
— Напис не розтлумачено, — повторив Антоній. А потім спитав:
— А чому ти не віриш в Сина Божого, Габіре?
— Чому маю вірити в нього?
— Без Сина Єдиний не зміг би створити Суще і позамежне Сущому.
Ратибор посміхнувся. Скільки вже вчених християн говорили з ним про Христа!
Він сказав Антонію:
— Ваш християнський мудрець Григорій Богослов у «Четвертому слові» сказав: «Син є просте і коротке відбиття природи Отця». Поясни мені, авво: навіщо Єдиному, відбиттям якого є Всесвіт, ще одне, коротке, відбиття?
Антоній поклав долоню на чоло своє і сказав:
— Ти не маєш жінки, мандрівний Габіре. Чи кохав ти колись?
— Так, — кивнув Ратибор, — я іноді натягав на свої рамена плащ Тезея. Але коли йшов на прю з Мінотавром, завжди дивувався, що в Аріадн коров'ячі голови.
— Ти несправедливий до жінок, — похитав головою Антоній. — Кохання є першою Істиною Творіння. Якщо ми збудуємо палаци і напишемо книжки, але від кохання не народяться діти, то хто буде жити в палацах і читати тексти?
— І це каже чернець-відлюдник? — здивувався Ратибор.
— Я не завжди був відлюдником, — сказав авва. — А навіть святий Апостол Павло каже: «Якщо я говорю мовами людськими та ангельськими, а любові не маю, то я — мідь брязкаюча, або кімвал дзвінкий… Любов ніколи не перестає, хоча й пророцтва припиняться, і мови замовкнуть, і знання щезне»[142].
— Але при чому тут розділення Єдиного на Отця і Сина?
— Ігнатій Антіохійський[143], світоч Східного Богослов'я, писав у посланні до Римської громади: «Пристрасне прагнення моє розп'ято». Так і Діонісій Ареопагіт[144] знав, що Імені Божому передувало пристрасне прагнення, вище за любов, перше за любов, від початку суще…
— Тобто? — розум Ратибора розкрився перед словами Антонія в увазі та очікуванні; так змучена спекою пустелі квітка розкривається назустріч прохололому вітрові з Нілу.
Антоній присів на ложі і підняв руку, немов прадавній пророк, що проголошує вирок Божий втопленому в гріхах народу. Але проговорив він тихо:
— Чому Єдиний, що існує вічно і є самодостатнім, розпочав Творення? Чому Той, хто вже є Всім, додав до Всього Суще? Що з'являється в тебе перед словом і справою?
— Прагнення, — так само неголосно відповів учень Мелхиседека.
— Саме так, — очі відлюдника палали серед руїни старого обличчя, немов Дух Небесний увійшов у них вогненним кущем Хоривської гори[145]. — Пристрасне прагнення породило Сина Єдиного — те прагнення, що не потребує знаків і вище за них. А тепер згадай, сину Півночі, в якому творінні людському між людиною й створеним нею не стоїть Знак?
— У творінні дитини.
— Ось чому святий Григорій сказав: «Просте відбиття». Чи треба бути мудрецем, утаємниченим у суть знаків, щоб зробити дитину?
Ратибор мовчав.
— Чи міг Сатана ушкодити сотворіння Сина, якщо між ним і Отцем не стояли знаки?
Ратибор заперечливо похитав головою:
— Ворог діє тільки через знаки. Він — знакова Істота.
— Чи розумієш ти тепер, НАЩО Отцеві Небесному Син Єдиносущний?
— Я буду думати. Ти розплатився, — сказав Габір-Ратибор.
Наступного дня він знову пішов до святилища Кадеш. По дорозі побачив, що закам'янілий мул у каналі Осохорна став вологим. Вода Нілу піднімалася щогодини і недалеким був час щорічного відродження Харра.
У гранітному гирлі ущелини двійко розбійників заступили Ратиборові дорогу. Вони були майже голі, брудні, смердючі й охлялі. Голод і відчай змусили їх вийти з пращею та дерев'яною палицею проти озброєної людини.
Ратибор ухилився від каменюки, випущеної з пращі, і витягнув магрібський меч. Побачивши сталеве лезо, розбишаки чкурнули геть. Ратибор наздогнав того, що мав пращу, і розвалив йому голову. Другий утік.
Ця пригода породила у Ратибора недобрі передчуття. Пам'ятаючи візит псів, він затулив браму святилища великими шматками гранітних плит. Робота втомила його: умостивши сір на камінь із западиною, він заснув.
(включає в себе видіння шосте, сьоме і, частково, п'яте)
І сон прийшов до нього, і почався з жовтого єгипетського гарбуза (Citrullus Lanatus), що мав п'ятеро очей і вмів говорити склавинською мовою. Гарбуз сказав Ратиборові: «Ось я і є Виповненням і Наповненням!». І луснув. Рожева сукровиця хлинула на Ратибора і він мало не захлинувся в озері з гарбузового соку. Потім із чорно-рожевої темряви вийшов Астерій — у білій туніці, а на лівому плечі мав рубінову застібку у вигляді троянди. В очах його постали червоні престоли хтивості. Астерій обійняв Ратибора й зашепотів: «Я кохаю тебе!». Ратибор відштовхнув примару і побіг. Біг він темними хідниками незнаного лабіринту. Страховиська обступили його зусібіч. Бачив він драконів, привиди Менгі й Оряни і мідні свастики на чорних стінах.
Раптом видіння змінилось. Над головою Ратибора розкрилося сапфірове, берилове, кобальтове, бірюзове Небо, глибоке, як пророцтва Єремії, і високе, як кохання жебручих поетів.
Він побачив, що стоїть посеред золотого пшеничного поля і з далеких синіх гір линуть до нього срібні хмари. І почув він Голос: «Благословення стомленим!»
І прокинувся.
У вітальній залі було темно. Серед мороку закам'янілими, непотрібними Сонцю деревами, височіли колони. Ієрогліфи, ібіси та лотоси, видовбані на їхній поверхні, застигли у містичному змертвінні назавжди закритих знаків. І якийсь дивний шум просотувався у залу крізь завалену плитами браму.
Ратибор відкотив бічну плиту і вийшов на портальну платформу святилища. Незвичайне видовище відкрилось йому.
Хвилі Батька-Нілу линули ущелиною Харра. Канал Осохорна, переповнившись каламутною брунато-чорною водою, не втримав її свавілля у стомлених своїх берегах і сховався у глибині могутнього потоку. Вода знесла щебеневий насип у гирлі Харра й увірвалася в овальну долину.
Болотяне птаство з вереском здійнялося на гранітні скелі. Великий чорно-білий чекан примостився неподалік від Ратибора і дивився на нього здивованим оком. Зграї ластівок пообліплювали портал святилища. Їхні кігтики шкребли щербатий камінь і дрібний пил жовтою цівкою падав на голову Ратиборові; той не помічав цього.
Замулений потік зсунув уламки гранітних плит і впав на зарості папірусу й очерету. Радісно схлипнула, вітаючи праматірну стихію, болотяна багва. Швидка рука Батька-Нілу дотягнулась-таки живлячим доторком до свого заблуканого творіння і щедро відлила у гранітну чашу дорогоцінної мулистої вологи. Потоки впали на розпечені Сонцем червоні брили і смердюча пара здійнялася блідими стовпами у небо. Над долиною Харра встала веселка.
За півгодини найвищі стеблини очерету щезли під шаром брудної води. Тисячі плазуючих і стрибаючих болотяних створінь тікали від повені зсувами і розпадинами стрімких скель. Птахи падали у піке на них і злітали до скелястих верхівок із чималою здобиччю. Із заходу, з боку пустелі, до Харра посунули нові легіони птаства. Плескіт повені і пташиний гомін заполонили поділ.
Вода НАПОВНЮВАЛА прадавнє Священне озеро богині Кадеш.
— Ось він — «нун», — подумав Габір-Ратибор. — Прийшов час НАПОВНЕННЯ та ВИПОВНЕННЯ!
Він уважно оглянув сходи, що вели до брами-трапеції, і нижні плити контрфорсів порталу. В одному з блоків західного контрфорса він знайшов круглий отвір, у який вільно проходила рука. Отвір був на шість ліктів нижче за браму й вода ось-ось мала піднятися до нього. Ратибор вирішив чекати.
Коли сонячний диск сів на західні скелі Харра, вода дісталась отвору. Ратибор мечем зчистив із нього закам'янілий мул і вода з утробним схлипом полинула у підземелля.
Учень Мелхиседека впав на коліна і заспівав таємний гімн Шехіні:
Доки він співав гімн, вода досягла півдіаметра отвору і Габір-Ратибор почув у кам'яній товщі контрфорсу глухий скрегіт, немов запрацював давній потужний механізм, розбуджений виром вод.
Кричали птахи, хлюпотіла вода і час-від-часу з-під гранітних блоків просотувався звук надії — скрегіт. Ратибор чекав; так чекає виплекану здобич мисливець, так містик завмирає у передчутті Об'явлення, так наступник трону вислуховує цинічну формулу наступництва; король помер, хай живе король! Учневі Мелхиседека здавалося, що сюди, в запустіння Харра, прийшов з астральних кресів безсмертний дух мудрого сина Левія, що стоять обіруч нього стовпами Завіту Єремія і Варух, і сотні Обраних, що передали Обраність свою в заступництво майбутнім вікам…
Скрегіт став ритмічним — здавалось, у підземеллі святилища оберталось водяне колесо. Але ззовні нічого не змінилося. Ратибор зрозумів: механізм, що відкриває таємницю храму, готовий до дії — Час Виповнення прийшов, — але відкриває схованку таємничий ключ. І ключ цей — друге слово «кадеш».
«„Кадеш“ — це оаза, де Мойсей видобував зі скелі воду», — згадав він слова Антонія. — «Знак „кадешу“ — вода зі скелі», — вирішив Ратибор і ввійшов у браму-трапецію. Від хвилювання він не відразу опорядився з кресалом: кремінь вломився на залізній штабці. З п'ятого чи шостого разу просушений мох всмоктав червону іскру і спалахнуло полум'я. Він запалив — смолоскип — найбільший із трьох прилаштованих і рушив уздовж західної стіни вітальної зали, прислухаючися: чи не дзюрчить струмок «зі скелі».
Тисячолітня суха тиша панувала у храмі богині Кадеш. Учень Мелхиседека обстежив вітальну залу, кімнати священних блудниць, залу підношень, кімнату верховного жерця — знаку не було. У вівтарі Ратибор почув шум води. Звук линув з-під підлоги.
Сповідник Шехіни спробував відсунути жертовник — чорний базальтовий куб з рельєфами-лотосами на гранях. Але важка брила навіть не ворухнулась. Тоді Габір оглянув плити підлоги. Від жертовника через дві плити тягнулась видовбана у граніті ринва/ Колись цим жолобом від вівтаря відводилась кров жертв. Вона впадала у бронзову лійку.
— Дивно, що грабіжники не витягли її з підлоги, — прошепотів шукач. — В лійці не менш, ніж двадцять сиклів зеленої бронзи.
Він спробував був відділити лійку від гранітної плити: сталевим лікарським гачком зачепив її за край і потягнув до себе. Але лійка не піддалася. Ратибор наблизив смолоскип до бронзового кола і побачив на обідку лійки знак Трапеції. На плиті, в яку вмонтували лійку, був напис: «Кадеш, безсмертна богиня». Ієрогліфи оточували обідок лійки, і знак трапеції впирався у рискувату диграму «безсмертна».
Ратибор відчув, що нова загадка святилища перевищує його Розуміння Прихованого. «Обраність моя вбога і вміння мої щербаті недосвідченістю», — бідкався він сам до себе і просив дух Мелхиседека постати з вічного буття у минуще. Шехіною і Тіккуном він заклинав Світлі Сили Буття прийти на допомогу шукачеві при останньому кроці пошуків.
І відчув він себе порожнім у Час Наповнення.
Засичав і погас смолоскип. Темрява огорнула вівтар Кадеш. Учень Мелхиседека думав про таємниці знаків безсмертної богині. «В історії з заповітом Єремії, — міркував він, — є щось незрозуміле. Чому нащадок Обраності пророка Варуха, сина Нірії, сховав твір найвірнішого зі слуг Єдиного у храмі поганської єгипетської богині? Чому медальйони Обраних прикрашені знаком хтивої Кадеш?..»
Він запалив другий смолоскип і проспівав закляття Білого Озера:
Закляття відбилося від гранітних площин вівтарної кімнати невиразними незліченними лунами. Ратибор стояв на колінах, притуливши розпечене безпорадністю чоло до холодного каменя жертовника. І Світлі Сили, знаки яких шляхетні й приховані від порожньої цікавості, влили у відступаючу волю шукача бажання поглянути на медальйон.
Він зняв з шиї, підніс до смолоскипа і роздивився з обох боків. І побачив, що Трапеція на аверсі співпадає меншою лінією з другим словом «кадеш» на реверсі.
Так Істина відкрилася йому.
Він зачепив гачком виступ на обідку лійки і повернув її на півоберта, так, що Трапеція тепер стала поряд з ієрогліфом «кадеш» на гранітній плиті.
У глибині підземелля, під плитами, щось клацнуло. Заскреготали приховані важелі та колеса і чорна брила жертовника поволі почала заглиблюватись у стіну вівтаря. Полоззя, на які вона опиралася, скреготали, розмелюючи пісок у жолобах; під жертовником відкривався квадратний лаз у підземну схованку.
Ратибор поклав руку на груди і заспівав у радісному і світлому полегшенні. Його пісня не мала слів; можливо, вона складалася з Чисел, що відокремлюють сущі речі; можливо, в цій пісні були тільки довгі голосні звуки — щастя не потребує обмеженості приголосних. Але радість його була передчасною.
Чорний куб жертовника відкрив ледь третину квадратного лазу, коли у підземеллі загуркотіло. Це був гуркіт обвалу, нищення, руйнування — і жертовник зупинився. Тисячолітній механізм не встояв проти часу; слуга вмерлої богині, він пережив володарку, але виповнив своє призначення лише на третину. Мудрі люди кажуть, що третина від омріяного і є сущим Світу.
Ратибор підбіг до чорної брили, спробував підштовхнути її, підважити мечем — смішним був він, слабий та смертний серед безсилля храму Кадеш, серед мовчання вмерлої величі.
Він оглянув лаз і зрозумів, що, знявши одяг, зможе пролізти у схованку. Роздягнувся і відчув жахливий холод, що панував у вівтарі. Запаливши останній смолоскип, він кинув його в отвір.
Смолоскип упав у воду, але перш ніж він погас, учень Мелхиседека встиг побачити величезних болотяних гадюк, що звивалися у мулистому потопі.
Голий та тремтячий, він зрозумів: у цю ніч схованка неприступна для нього…
(включає в себе основну частину п'ятого видіння і видіння восьме)
Увесь жовтень Ратибор хворів. Знесилюючий кашель роздирав йому горлянку, єгипетська спека залізла у голову і смажила мозок на повільному вологому полум'ї. Астерій готував ліки, купляв їжу, відганяв диких псів від очеретяної хижі.
28 жовтня 885 року учень Мелхиседека вперше за три тижні вийшов на берег Нілу. Хвороба відступила і він почав готуватись до нової експедиції в ущелину Харра. Астерія він вирішив узяти з собою. Витратив останні статери, що були зашиті у поясі з часів перебування в Ітхелі, і придбав панцир з волячої шкіри, такі ж чоботи та рукавиці. Тепер він міг стати на прю зі зміями підземелля. Коваль селища Зель зробив для нього залізне кайло. Селищем пробігли чутка, що Габір знайшов в ущелині гробницю фараона з купою золота всередині. Місцеві розбишаки обстежили храм Кадеш, але напіввідкритого лазу, що його Ратибор завалив гранітною плитою, не побачили.
У ніч на 4 листопада розбійники оточили хижу Мелхиседекового учня і підпалили її. Якби за кільки годин до того Ратибор і Астерій не рушили в ущелину, їхні душі полинули б до Оселі Єдиного з полум'я і злоби нікчемних захланців, безмежно далеких від шляхів і турбот Обраності…
Світанковий срібний конус уже вп'явся в сіро-фіолетове небо над чорними скелями Харра, коли Ратибор з Астерієм дістались овальної долини. Їхні ноги були по коліна вимащені у розкислому мулі; тужливе виття шакалів огортало їх недобрим передчуттям; двічі поблизу них падали уламки скелі, і не змогли вони визначити — чи впали ці брили, спрямовані злою людиною, чи істоти позасущого відвертали мандрівників від незнаної загрози попереду.
— Демони чатують на нас, відчуваючи близьке ушкодження Ворогові від нашого походу, — сказав Габір хлопцеві. А той, тягнучи величезну в'язанку смолоскипів і мотузяну драбину, сумно посміхнувся словам усемудрого Габіра і уявив собі тих демонів рогатими мавпами, що сидять на верхівках скель. Біля входу у святилище вони побачили кістяк людини, а біля нього — з п'ять коршунів-трупожерів; і то теж був недобрий знак.
Астерій уперше прибув до храму Кадеш. Усе цікавило його. Роздивляючись колони вітальної зали, він спитав:
— Для чого була потрібна така величезна кімната — аж двадцять колон?
— Тут відбувались містерії й літургії на честь поганської богині Кадеш — відповів учень Мелхиседека. — Між колонами жерці ставили бронзові стовпчики з чашами, схожими на квітку лотоса. Ось там, — він показав рукою на фрески західної стіни, — все це намальовано. У чаші наливали олію і підпалювали плаваючі ґноти — це було й освітленням, і пахощами містерій, бо в олію додававли ладан і смолу червоної пальми «хеб». На бічних підвищеннях танцювали жриці, а на середину зали виносили боввана богині або ж виводили її священного лева.
— А лев не міг пожерти жриць і людей?
— Він був навчений жерцями і, напевно, вихолощений.
— Як це? — здивувався незнайомому слову вихованець авви Антонія.
Ратибор розсміявся і посмикав хлопця за вухо:
— Згодом поясню.
Вони проминули кімнати жриць і залу підношень. Учень Мелхиседека відчув сморід. Посвітивши смолоскипом, він побачив, що розбійники, обшукуючи святилище, напаскудили у кімнаті верховного жерця.
— І богиня не помстилася їм, — посміхнувся він. — Так минає слава ідолів, так вони помирають — під сморід випорожнень тих, чиї предки віддавали останнього мідяка на храм.
У вівтарні нічого не змінилося від Часу Наповнення. Ратибор відсунув плиту, якою замаскував лаз, узяв кайло і почав гатити ним по підлозі біля отвору. Скеля між підземеллям і вівтарною кімнатою була у півліктя завтовшки — шукач сподівався розширити лаз. «А від гуркоту втечуть змії», — подумав він, врубуючи сталевий дзьоб у гранітну товщу. Через годину за кайло взявся Астерій. Так, змінюючи один одного, вони працювали до полудня. Лаз поширшав, але Ратибор вирішив після відпочинку роздовбати його ще більше.
Вони з'їли по два коржі і запили їхню черствість розведеним вином. Астерій усе заглядав у отвір і навіть спробував був пролізти, та Габір зупинив його:
— Там гадюки, — він прив'язав смолоскип до леза меча і встомив його у чорноту підземелля.
Червоне полум'я висвітлило вузький коридор висотою у п'ять-шість ліктів. Вода вже не бігла по ньому потоком, а застигла пліснявими калюжами. Гадюк не видно було. Ратибор побачив натомість линви та важелі механізму, що відкривав вхід. Мідні стрижні позеленіли від часу й вологи, з дерев'яних брусів звисали білі гнилизняні нарости. «Дивно, що цей мотлох спромігся ще якось спрацювати», — подумав він.
Над вечір вони розширили отвір майже вдвічі і зламали кайло. Держак надломився і залізний дзьоб упав углиб підземелля.
— Я йду вниз, — сказав Астерію, — а ти триматимеш смолоскип.
Ратибор одягнув шкіряний одяг, високі чоботи на шнурках і рукавиці, що захищали руки до ліктів. Обличчя він теж прикрив тонкою срібною сіткою. Такі сітки багаті арабки одягали влітку замість задушливої чадри. В одну руку він узяв смолоскип, у другу — Магрібського меча. Ще два смолоскипи приторочив до пояса, поряд із лікарськими знаряддями.
У лаз опустили мотузяну драбину і Ратибор вирушив на пошуки Заповіту Єремії. Біля лазу гадюки йому не зустрілись; під ногами хлюпала гнила вода, стіни вкривав чорний слиз. Тримаючи перед собою меч, учень Мелхиседека рушив коридором. Підземний тунель виявився довгим. Повітря у ньому було прохолодне і Ратибор із здивуванням відчув протяг: схованка мала другий вихід назовні.
Він пройшов тридцять кроків і побачив першу змію. Величезна гадюка підняла пласку голову назустріч світлу. Ратибор подражнив її смолоскипом; змія кинулася на нього, отруйні зуби вчепились у шкіряну рукавицю вище зап'ястя. Блиснув метал і розрубана навпіл гадюка впала у мокру темряву. Ратибор зауважив, що довжина її перевищувала шість ліктів.
Ще одна змія втекла від нього. Але третя гадина виявилася сміливішою. Це була стара чорно-жовта плямиста потвора довжиною у три людські зрости. Бона кинулась на прибульця з невідпорною люттю Істоти, що звикла вбивати всіх на своєму шляху, вибила з його руки смолоскип і збила з ніг. Він впав у смердючу калюжу і відбивався від чудовиська в непроглядному мороці. Ратибор відчув, як зуби змії вп'ялися в срібну сітку — невидима потвора сичала перед його очима. Він ударив мечем у те сичання — і воно щезло. Дуже довго він розпалював другого смолоскипа, а запаливши, побачив перед собою позеленілі мідні ґрати. Від удару ногою вони впали.
Ратибор увійшов до кам'яного склепу кубічної форми. Вузьке вікно під стелею пропускало у склеп червоне присмеркове світло. Посередині стояла бронзова статуя Кадеш висотою зо три лікті. Біля ніг статуї Ратибор побачив дерев'яний кивотик. Він підняв його й відчинив.
У кивотику лежав шматок запліснявілого пергаменту. Ратибор подумки прочитав молитву, вставив смолоскип у мідний держак на стіні склепу, зняв рукавиці і, тамуючи дріж, двома руками обережно розгорнув манускрипт. Пергамент був крихким і вологим; його вкрили жовто-зелені плями плісняви. Ратибор спробував стерти огидне моховиння, але від тертя пергамент почав розпадатися на клапті: пліснява прожерла його наскрізь і повністю знищила текст…
Із кивотиком у руці Ратибор вийшов з храму Кадеш і відчув, що смертельно стомився. Він сів на сходи, Астерій вмостився поряд і все дивився в обличчя Габірові: він не розумів, чому мандрівний мудрець такий засмучений. «Напевно, грабіжники забрали все золото ще до нас», — думав хлопець. Учневі Мелхиседека здавалося, що на порозі його свідомості стоїть нове видіння. Він поглянув на східний небосхил, де вставав у всій красі Перлинового Лімесу[149] мисливець Оріон. Благодатна прохолода линула від Нілу на захід — у пустелю, і незліченне птаство сунуло туди слідом за багряним сонячним диском. Знайомий неспокій огорнув його єство і згадалася далека ніч у Желянській виті під Києвом, коли він вперше переступив межу сущих речей і у місячному сяйві отримав Об'явлення.
Але видіння не перейшло кордонів його душі. Воно злилося із згасаючим Сонцем і присмеркові відчуття увійшли в роздуми Ратибора, одягнуті у гіркі шати підсумків.
Він уявив себе малою рухливою річчю Простору — шаховою фігурою, яку Промисел пересуває теренами вселенської шахівниці. В уяві його виник велетенський Хрест Мандрів, що західним кінцем впирався у Желянську вить, північним досягав буртаських боліт, південним — ущелини Харра, а східний змочував у воді Білого Озера. А Ітхель стояв у центрі Хреста Мандрів, і вода в Печері Чорної Риби була срібно-спокійна, як Вічність обидвох ойкумен.
Він зрозумів, що гра Знаками Сущого виявилася невдалою. Обрані, що свято вірили в Знаки, прорахувались. Вічність, котра мудріша за жерців усіх храмів Землі, стерла пліснявою Знаки, яким передбачалося безсмертя. Він відчув убогість Знаків болем серця, як закоханий відчуває зраду коханої істоти. І в присмерковому напіввидінні він побачив, як повз нього проходять у безодню леґіони Знаків, сумних від свого безсилля. Літери грецькі, арабські, арамейські, іудейські, латинські йшли до чорного небесного провалля. Повзли, перебираючи променями, Зірки, Трикутники, Свастики, крокували кутасті руни. А за ними линув сірий, чорний, червоний потік Знаків зовсім химерних, зачинених і диких; і не було Числа тим приреченим витворам людським; і зорі Оріона дивувались їхньому могутньому безсиллю; і Ворог радів тому походові, бо вмів обертати мудрість і дикість Знаків на користь собі.
А безодня Вічності приймала всі Знаки у своє неосяжне лоно, і не ставала ні меншою, ні більшою, і не отримувала кольорів Сущого. І все пам'ятала Вона, і все тонуло в її забутті. Замовкали слова, дурні й мудрі, покривалися пліснявою священні тексти, розвалювались кам'яні стели — чорна простота з'їдала світлу складність Сущого.
І серед приреченості побаченого згадав Ратибор слова авви Антонія і підвівся назустріч зіркам Сходу. Велика Істина постала в душі його, як постає острів серед нічного океану, і розірвала павутиння сумнівів білим променем віри. Він побачив початок початків, і джерело джерел, і пристрасне прагнення Єдиного до Творіння Його і Спасителя, вищого за всі Знаки. І сказав він небу, зіркам, ущелині Харра і малому Астерію:
— Я вірю в Сина Божого, бо Він є СЛОВО.
Івано-Франківськ, 1992—1993
При Рамзесах — епоха XIX—XX єгипетських династій. Рамзес І став фараоном у 1306 р. до н. е. Рамзес XII скинутий з престолу у 1071 р. до н. е.
Осохорн І — другий фараон XXII династії, син Шешонка І, нубієць за походженням. Правив Єгиптом у 925—889 р. до н. е.
Пта — бог-охоронець Нижнього Єгипту, де вважався верховним божеством до введення офіційного царського культу Амона-Ра.
Пресвітер (грецьк.) — священик.
Сьомий Вселенський Собор, або II Нікейський відбувся у Нікеї 787 р. Собор відновив поклоніння іконам.
Восьмий Вселенський Собор проходив у Константинополі у 866—867 р. На ньому відбувся «фотіонський» розкол (за іменем патріарха Фотія) Церкви на Західну і Східну.
Бут. 46:22.
3 Цар. 8:65.
Матв. 1:17.
Числ. 20:13.
Кор., 13:1—8.
св. Ігнатій Антіохійський — 3-ій єпископ Антіохії у 69 — 110 pp.
св. Діонісій Ареопагіт — 1-ий єпископ Атен, учень ап. Павла (І ст.).
На горі Хоривській бог з'явився Мойсею у вигляді вогненного куща — неопалимої купини (Вихід 3; 1—6).
Тіккун (іудейське) — в Каббалі означає «відновлення первинного Божого задуму».
Олам ха-асія (іудейське) — в Каббалі означає «світ людей, матеріальних речей і демонів».
Олам ха-йєцїіра (іудейське) — в Каббалі означає «світ ангельських ієрархій». Дослівно: «Оболонка Чисел».
Перлиновий Лімес — три зірки Поясу Оріона.