Спогади про дорогу на південь та перші враження від нового краю
На залізничній станції Нижні Устріки влітку 1951 р. грав духовий оркестр. Однак ніхто не може згадати жодної мелодії, котру виконували музиканти. Кажуть, що будь-яка музика дисонувала з їхнім тодішнім станом душі.
Під час виселення насамперед (цікавим є визначення «першого етапу», що свідчить про ототожнення свого становища зі становищем ув’язнених), їхали групи, сформовані з молодих людей без врахування їхнього бажання і сімейних обставин. Роз'єднання родин сіяло ще більший відчай і збільшувало страждання.
Зі свідчень можна зробити висновок, що умови перевезення людей і їхнього майна були вкрай незадовільними. Для виселенців виділили вагони, непристосовані до пасажирських перевезень. Люди не знали про розклад зупинок і їхню тривалість. Натомість було налагоджено систему контролю за переміщенням кожного, і всіх, хто не встиг або свідомо не поспішав до вагона, обов'язково допроваджували до місця призначення.
Харчування, догляд за худобою — все це лягло на плечі не організаторів виселення, а самих людей. Звичайно, про дотримання елементарних санітарно-гігієнічних норм, створення комфортних умов для немовлят, вагітних та немічних у таких умовах не могло бути й мови.
Проте втома від некомфортної подорожі пригнічувала менше, аніж побачений горянами вперше випалений сонцем степ українського півдня.
В 1951 році зробили збори. Виселення розділили на 4 етапи. Може, виселили би усіх відразу, але вагонів не вистачало. Виселяло військо озброєне, але не били, не стріляли. На кожну сім'ю давали піввагона або третину вагона. Худоба — окремо, люди — окремо. Тільки на станції люди довго мучилися, поки чекали своєї черги.
На самому Вотриті було урочище,називалося воно Таборище. Старші переповідали, що туди колись втікали наші люди від татар. А як нас виселяли, вже нікуди не можна було втекти.
Машини підганяли, завантажили майно і — в Устріки на станцію до вагонів. Вантажили близько двох днів. Я тоді був бригадиром. Нас везли в останню чергу. Приїхали ми у Краматорськ, розвантажили матеріал, дошки, зерно, а з колгоспу не було машин. Близько тижня сиділи на станції,поки перевезли. Ходили за місцевим начальством,і нарешті виділили для нас транспорт — газон і полуторку.
Вигнали нас з хат — позабивали вікна і двері навхрест. На станції духовий оркестр зустрічав людей, як на свято. А яке то свято, як людей виселяють?! З одного боку — худоба, з другого — люди. А про те, що будуть нас переселяти,раніше сказали. Зігнали нас на площі біля школи. Голова колгоспу Яблучко взяв старого Макара подивитися, як тут люди живуть. Повезли його на тік, щоб бачив, скільки зерна. На заставі нам казали: хліб є, сало є, а ви чого плачете?
Марія Витязь, 1927 р.н., Жолобок
У Жолобку ми побудувалися з чоловіком у 49-му. Намучилися біля тої хати. Понакривали снопами і ґонтом. А через 3 роки мусили все лишати. До станції в Устріках везли нас вантажівками, а тоді в товарні вагони брали корови, коней.
Йосип Слутий, 1920 р.н., Задвір'я (Мочари)
Нам не вірять, що ми постраждали. Кажуть, що у вагон добровільно сідали, з охотою їхали. А ми їхали, як під гіпнозом. Від горя не розуміли до кінця, що з нами роблять.
Ольга Моіііич |
Ольга Мощич, 1929 р.н., Дверничок
Я вийшла заміж у сусіднє село. До батьків мені було близько, тільки за Вотрит перейти. А тоді — виселяють нас усіх. Батьків з Літовищів — у Херсонську область, а наше село — в Одеську область. їхати мені до брата і сестри — понад 200 кілометрів. Сім'я роз'єднана фактично. Але хто тоді про нас думав...
Ірина Гентіш, 1925 р.н., Коросно
Коли їхав перший ешелон, грав на вокзалі духовий оркестр. Люди просили: не грайте, то вам не свято, не бачите, усі плачуть.
Іван Пуняк, 1916 р.н., Коросно
Люди вмлівали біля церкви, коли їхали, особливо старші. Давали один вагон-пульман на дві-три сім'ї. Везли до Маріуполя, а звідти корів гнали пішки. Хто мав свій заготовлений ліс, тому дозволили перевезти. Сніг падав, а ми свої хати мазали.
Дарія Голубець, 1938 р.н., Коросно
В одному вагоні з нами їхали ще дві сім'ї. Мама їхала не з дітьми, а в іншому вагоні, де були наші корова і ялівка. На зупинках мама приносила нам молоко.
Ірина Мазур, 1926 р.н., Коросно
їхали ми в товарному вагоні. Я була на восьмому місяці вагітності. Пам'ятаю,як моя сестра їхала з тримісячною дитиною. Всю дорогу тримали дитину на руках, усі по черзі. Було холодно, вагон дуже колихало. Дитині здувся животик. Воно спочатку кричало,а потім тільки пищало. Пелюшки не було де сушити, тримали їх у пазухах. Думали, що так воно і помре в тому вагоні. Врятували дитя тимгщо розтерли животик горілкою. Тоді воно трохи заспокоїлося і заснуло. Ніхто тоді не зважав, що такій малій дитині треба умови для переїзду. Приїхали ми в Маріуполь. Дали нам машини бортові, щоб перевезти майно. Сестру з дитиною, правда, вже в кабіну посадили. А я ще гнала свою корову пішки.
Катерина Вицівська, 1900 р.н., Кривка
Перед тим, як лишити хату, наші люди всі кутки в хаті цілували і землю біля порогу. Ті хати ми лишили нашими сльозами вмиті.
Юзефа Крохмаль, 1905 р.н.,
Літовищі
Нашу родину виселяли на початку літа, в першу чергу. їхали в непевність, про життя на Херсонщині не мали жодного уявлення. Сім’я велика, у мене діти на руках. Але зустріли привітно, розселили по квартирах.
Михайло Вуйцик, 1922 р.н.,
Літовищі
З Херсона нас везли теплоходом баржею аж до села. Дніпро широкий, води багато. Я аж злякався. Де юзефа крохмаль ж ми вдома стільки води бачили? У нас Сян мілкий був, а всюди потічки маленькі.
Тих, котрі їхали останніми, підселяти вже не було куди, вони на березі Дніпра спочатку ночували.
Вивозили нас. Я їхав у поїзді, та й дивлюся — зовсім інший край, жити я тут не хочу. Думаю собі: я втечу з того поїзда і додому вернуся. Але мене спіймали під Києвом і все одно відправили в Херсон, у Дудчани.
Опинилися ми на Херсонщині так, як і всі. Нас, дітей (мама була у лікарні, а тато помер), під конвоєм солдатів повантажили
з речами на машину і повезли в Устріки на залізничну станцію. А там посадили у товарний вагон і під дулом автоматів супроводжували до Самбора, а потім Львова.
Мої батьки першими поїхали в Дудчани. Казали, що там дуже погано, води немає, комарі кусають. А я сюди приїхала з людьми з Рівні. Мені одній так пощастило, бо я була близько знайома з одним начальником, він був з Рівні. Я прийшла до нього і попросила: переведи мене у Первомайськ, тут місто, легше жити. І він приписав мене до рівнян. А прості люди нічого змінити не могли. Записаний у такий-то колгосп у таку-то область — усе. Нікого не впросиш, не вмолиш. Тоді строго було...
Напередодні виїзду з села голові сім'ї вручали переселенський квиток, документ на хату, підйомні на голову сім'ї і на кожного члена сім'ї. Удень подачі транспорту люди виносили на подвір'я всі свої речі. На станції в чотирьохосьовий вагон завантажувалося чотири родини з усім майном.
Я пам'ятаю,як перед подачею товарняка з'явився другий секретар райкому партії і заявив людям: «Одноосібників розміщати у трьох останніх вагонах. Ці вагони у Жмеринці будуть відчеплені і поїдуть на Сибір. Помилуємо, якщо зараз напишете заяви до колгоспу». Почувши це, односельці почали вмовляти одноосібників подати заяви. Однак заяв ніхто не подав. Райкомівцеві відповіли відкрито: «Якщо ми вже покинути рідну хату, то можемо їхати і в Сибір.»
Юлія Прончак, 1931 р.н., Мочари
Коли їхала з Устрік до Києва, так плакала, що дістала хворобу на очі. Лікували мене в Києві у лікарні. Казали лікарі: так плакати не можна. А мені було жаль з дому їхати,я досі плачу...
Іван Миндяк, 1912 р.н., Мочари
Худоба їхала окремо. В одному вагоні з нами їхала ще сім'я Нестора Михайла. Ліс теж ішов окремо, а клунки усі з нами. Картоплю не можна було перевозити. Але люди ховали її. Я забивав картоплю в діжки і так перевозив.
Ганна Кльок, 1922 р.н., Мочари
У першу чергу взяли на будову хат молодих і 10 сімей. У другу — ЗО сімей. А тоді усіх інших.
Ганна Кльок |
Я була на 5-му місяці вагітності, як нас переселяли, а вже мала 4 дітей. В одному вагоні їхали по 3-4 сім'ї. їли хліб, картоплю сушили.
Картоплю забороняли брати з собою, казали, що вона хвора. А ми таємно везли. Гуси, качки можна було перевезти, а кури - ні. Під голим небом на Бандашові (станції) спали. На квартиру нас не хотіли взяти, бо багато дітей, ще й я з черевом. Бабка одна взяла нас у Лавровці на 2 місяці.
Свої хати ми мали залишити свіжими, чистими, вибіленими. Хати на замок у нас не зачиняли, бо злодіїв з невісткою та онукою не було. Палицю підкладали, щоб було видно, що у хаті нікого немає.
Нас сюди вивезли, хоч ми всі хотіли лишатися. Як рушив з Устрік наш поїзд, то так всі плакали, що руху поїзда не було чути, тільки людський плач.
Приїхали представники з району і кажуть: будемо кордон переносити. 120 чоловік забрали з Панищева на будівництво, тоді — 14 сімей, щоб прибирати. А останній тур виїхав з Устрік 14 жовтня. Деякі залишилися на 15 жовтня, бо не вистачало вагонів для корів і коней. Давали вагон на 2 родини.
Як ми приїхали до Устрік, саме відправлявся ешелон з людьми, то стояв такий рев, наче худоба ричить. О-у-у-у! Хто з дверей, а хто з платформи — так усі плакали, так прощалися, наче вже ніколи не побачимося. Бо забирали не всіх відразу. Вже як перший тур поїхав, деякі люди раділи думкою, що їх вивозити не будуть. Колись так тільки євреїв у табори вивозили, що ніхто з них не міг лишитися. Старі люди ще й тут згадують, що колись євреї, як їх брали німці, так казали до наших людей, котрі по сусідству з ними жили: нами — розчинят, вами — помісят.
Ще перед виселенням у нас агітували рускі, щоб ми їхали на Україну. Дві сім'ї записалися і виїхали. Оце було добровільно. А нас просто вигнали. Люди землю цілували, як їхали з дому. То не можна словами передати. Двоє дівчат ховалися, не хотіли їхати. їх спіймали і силоміць запхали у вагони.
Коли нас вивозили, на станції в Устріках не всі люди попали в той ешелон, яким нас вивозили. Потім кричали, шукали одні других.
Наталя Маройко, 1928 р.н.,
Скородний
Наталя Маройко |
У нас був колгосп у Скородному. У людей все позабирали і гнали робити в колгосп. Я йшла молотити, а вже була вагітна другою дитиною. Коли мій чоловік завертає мене: йди додому, бо нас вже записали вивозити.
Боже, як я плакала! За три дні ми мали приготуватися до виїзду Я все кинула і почала картоплю копати, а вона ще тільки цвіла, молода зовсім. Поки їхали на схід, та картопля побилася і погнила у вагоні.
Василь Брода, 1938 р.н., Скородний
Коли везли нас залізницею, ніхто не повідомляв, коли буде зупинка і скільки вона триватиме. Ніяких оголошень не було. Наш дід вийшов у Котовську. Поїзд рушив, а він не встиг добігти. Ми, діти, плачемо, батьки хвилюються, бо дід вже старий, хто йому допоможе. Але на кожній станції було все організовано, діда посадили на наступний поїзд, і так він нас знайшов.
Роза Завалькевич, 1931 р.н., Стебник
Бульбу везти не дозволяли. Казали, заражена, не везіть. Хоч самі ті начальники їли її і нікому нічого не було. Ми трохи перевезли картоплі таємно. Засипали її згори яблуками і так везли у скринях.
Катерина Созанська, 1930 р.н., Стебник
21 рік мала, коли нас переселяли. Мала двоє дітей, молодшому сину — 7 місяців. Виїхали ми 12 липня,якраз на Петра. Сама я з Рябого, у 1947 році вийшла заміж у Стебник, люди нас познайомили. Як привезли нас сюди, рятували люди мого сина. Так його животик болів... Я ще годувала його грудним молоком. Воно води хоче,а прокип'ятити — ніяк.
Іван Ричак, 1920 р. н., Стебник
В 50-му році сказали: будемо вас переселять, обмін території, там кривди вам не буде. Лишили господарство, природу, а як вийшли з вагонів, то тут було, як у пеклі: літо, спека, мухи, ніде ні краплі води, ні трави худобі.
Марія Яслик |
Я їхала з однорічною дитиною. А вже була другим вагітна. Картоплю брати нам забороняли. У дорогу брали сухарі. Корів доїли, як поїзд спинявся, пили молоко. А як вже поїзд їхав, треба було швидко збиратися. Там ніхто нікого не ждав.
Люди, котрі першими виїхали, навіть городи викопати не встигли. Впроголодь жили перші роки.
Як їхали, все лишили в порядку. Дід ключ повісив на цвях. Приїхали до Устрік, усіх нас повели у баню,потім — у старі вагони, оббиті дерев 'яними дошками. І сюди ми їхали 2 тижні. Корови взяли з собою. А треба було їх напоїти, накормиш.
Моя жінка Ганя, як її тут привезли, не витримала Бессарабії, та й втекла. Але повернули її знову в Пересадівку. Така вже наша доля.
Музика на станції грала, як нас спроваджували до вагонів. А людям було не до музики. Виселили нас на 30-ку, так куток у селі називається, де переселенці живуть. Я їхала з дитиною восьмимісячною у товарному вагоні, пелюшки під собою сушили. Ті вагони не опалювалися. Привезли нас на Покрову. Кажуть у Верховній Раді: ви їхали добровільно, музика грала, ви весело їхали.
У Битків переселили 12 родин нафтовиків. На Першу Пречисту ми виїхали, а на Чесного Хреста приїхали. Дали пульман на
4 сім'ї. На худобу були окремі вагони. Везли нас вночі,а цілий день вагон стояв. 4 дні їхали в Битків. Дорогою корів доїли.
У нас були 2 хати: нова і стара. Як ходили переписувати майно, я подала тільки стару хату, щоб податок великий не платити. Так нам і заплатили тільки за ту стару хату.
Василь Кіч, 1922 р.н., Чорна
Ще в 50-му році було тихо. Тільки ліс почали масово рубати і кудись вивозити. А в 51-му сказали про переселення. З травня почали дівчат і хлопців брати на будівництво у Донецьк. На збір давали пару днів. Було й таке — робітників звільняли з промислу, щоб допомагали колгоспникам збирати врожай. Декотрі кричали: я — робітник, я у колгосп робити не піду. Ось тих першими в Донецьк і відправляли. Котрі пізніше їхали, ті встигли картоплі накопати. А я залишився до кінця. Потім начальник нафтопромислу каже: їдьте у Дрогобич за документами, можна перевестися в Борислав. Ріпне і Битків.
Адам Хома,
1924 р.н., Чорна
Чорнян везли з Устрік на станцію Карань. Ґазда мав право взяти все, що хоче — січкарню, молотарку. Переселенські хати будували саманні і дерев'яні зі старого матеріалу.
Стара садиба у с. Чорна |
Спогади про умови життя на півдні України відразу після виселення
Першорядною проблемою на нових землях оповідачі називають відсутність даху над головою. Місцева влада намагалася вирішити питання, підселивши бойків до місцевих людей. Так створювалися труднощі як одним (доводилося ділити хату з незнайомими людьми), так і для других (вчорашні господарі потрапили у становище непроханих квартирантів). Бойки досі з вдячність згадують про людей, котрі надали їм притулок. Варто наголосити, що родини бойків були багатодітними (контроль за народжуваністю не толерувала церква), в той час, як місцеві мали менше дітей. Також кожна бойківська сім'я привезла з собою овець, свиней, кілька голів худоби, яких теж треба було десь розмістити.
Частина виселених, котрим пощастило увійти у свою хату до зими 1951 p., були незадоволені якістю зданого житла. Про низьку якість «переселенських хат» свідчить і те, що багато з них не збереглися до наших днів. За спогадами виселених з с. Хміль, хати були настільки вогкими, що вкорочували віку старим немічним людям.
Опитані досі нарікають на невідповідність між оцінюванням залишених хат вдома і ціною хат на півдні. Значними проблемами бойки вважали відсутність деревини на опал і малу кількість лук для випасу худоби.
Любомир Лесишак, 1940 р.н., Бандрів
Виселили в три села на Донеччині, тоді називалася Сталінська область. Далеко від Донецька, в найгірше місце. Дали нас до місцевих людей, а вони бідували. На трудодень давали дуже мало зерна. Нам дали підйомні, десь по центнеру пшениці. А хат для нас не побудували!
Катерина Матішак, 1930 р.н., Бистрий
Нас привезли в Миколаївську область, у село Жовтневе. Спека була така, що люди задихалися. Нас з усіма пожитками вивантажили просто на подвір'я до місцевих людей. Там ми жили до осені. А тоді взяли нас по квартирах, бо хати були не готові. Людям самим усе довелося доробляти. Приїжджали також з інших колгоспів, щоб помазати ці хати, але все одно першу зиму не всі зимували у себе.
Ми привезли з собою жорна. Дали нам 2 мішки кукурудзи. То ми її мололи і варили кукурудзяну кашу. Рік був дуже засушливий. Палити не було чим у хаті. Вночі ходили за 3 кілометри і носили солому. Брали кізяк, розмішували з соломою і робили квадратики ЗО на ЗО
сантиметрів, сушили їх, а тоді «переселенська» хата
тим кізяком палили в печі. в смт. криве Озеро
Марія Димитр,
1928 р.н., Вільхівці
Рубали ліс у Жукові якраз перед тим, як нас мали виселити. Потім кажуть: рубайте, то вам на хати. Але частину того лісу вже тут начальники розпродали, частину — пропили.
«Переселенська» хата в с. Воскресенське |
Павло Мазур, 1921 р.н., Вільхівці
Як приїхали сюди — наділили городу 35 соток. Вулиця Ін-тульська у нас є. Так там нашим людям давали хати з розібраних дерев 'яних хат, які звідкілясь з Польщі привезли. За хату нам треба було заплатити 5 тисяч рублів.
Федір Димитр, 1924 р.н., Вільхівці
Ми ще жили за старими традиціями. Наша хата якраз була четверта від Берда. Згадую, як ми на Берді собітку собі робили. А тут не було чим палити узимку. Кураєм, кізяком палили. А треба було не тільки нагрітися,але й хліб спекти...
Михайло Рідош, 1923 р.н., Гошів
Федір Васильович Куреновський, комуніст, сказав нам їхати в Донецьку область. Заготовити 150 кубів лісу — то була норма на того, хто мав коня. Сказали, що на 5 дворів тут буде один колодязь. А тут не колодязі, а самі ями. По 2 сім'ї були в одній хаті, і в Куреновського Федорко жив. Тоді самі будувалися. Масове будівництво почалося у 70-х роках. Бо ті хати довго би не видержали.
Хати дали незакінчені. Я пішов до сусіда, щоб перезимувати перший рік. Мазали, а вже брався мороз. Затопили в грубі, а воно не висохло, вся хата цвісти почала. Вода в хаті у відрі замерзала. Місцеві казали: ви тут довго не будете, вертайтесь у Польщу. Якби нас тоді пустили, ми би усі вернулися. Тут дуже бідно люди жили за Сталіна.
Федора Космик, 1922 p., Гошовець
Робили тут за трудодні. По 300 грамів зерна давали за 1 трудодень. Корови наші тут похворіли і їх поздавали. Наші корови на Донеччині не витримують, бо спека велика.
Ганна Сирко, 1926 р.н., Дверничок
Першої зими з Хмеля і Дверничка вмерло не один і не два десятки старих людей. Хати були з землі, клали вальки,а ті вальки були вогкі. Палити не було чим, щоб підсушити хати. Люди дихали тою вологою і не витримували. Худобу тримали переважно у сараях, які збивали з дощок, привезених з дому. Дитину я народила в Миколаївці в соломі. Акушерка дивувалася: в соломі, в такому холоді, і дитина здорова!
Михайло Стефа-нишин, 1931 р.н.,
fOflO&HC АРМ8ИЕ >ТР»ЯЛ1ННЯ ГРИ «А&ИЄП ГЛИСТР1В »ХІ*АІНИ ЛЬВІВСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ЛЬВІВСЬКО! ОБЛАСТІ
.. Я*» te*. 74 »>■?».
Жолобок
Ліс, який ми вдома заготовляли, не пішов на наші хати.
Г “1 Sfatyfcy* 'З’-Р
Начальство розпорядилося колгоспні сараї поставити.
ЭЛик<ов»м» Mfagaafeąr /S. *— |
|---|
_~v~ |
У травні забрали мене і ровесників хати будувати.
Усього 28 чоловік з Жолобка. Жили ми у старій школі. Так по черзі усіх людей привозили, а хат готових ще не було.
| *c. &>/1СС~тем*.0 /г no- г*ок*<c— «•> Sroo я-4ім (осч£юші «*«• Mc«*a«c.a-*, д^-v- f£si._ | |||
|---|---|---|---|
| r/e/*iO^Y- | |||
| ~AG_ - Y6/S | |||
| - 3*£ff , or- 7*, *0. ъ*- |
Йосип Слутий,
1920 р.н., Задвір'я (Мочари)
^" ЛЬ |
|---|
В 60-ті роки рибгосп почав ставки робити. Затопили 8 хат, в яких жили наші люди, щоб зробити ставок. Дали тим людям цеглу і кажуть: знову будуйся.
__
eiryw^sa ЙЛШиги».
Іван Голубець, 1923 р.н., Коросно
Хати нам ставили саманні. Саман — то така цегла з соломи і болота. Першої зими нас було 9 в одній хаті. Сходилися одні до других. Взимку немає чим палити, хіба що кураєм. А влітку — спека, наші люди до такого не звикли.
Іван Пуняк, 1916 р.н., Коросно
Хати будували тільки за визначеним планом. Ні більшу, ні меншу. Хоч десятеро дітей в хаті, ніхто тобі більшої не поставить.
Микола Василишин, 1931 р.н., Коросно
Будинки будували з саману. Заливали у форми десь ЗО на 15 сантиметрів жовту глину з соломою, а тоді сушили. Хати були 8 на 5 метрів в Октябрі. А далі люди самі добудовували собі стайні, комори.
Ірина Гентіш, 1925 р.н., Коросно
Казали, що ключі від хат дадуть. Дали підйомні гроші на главу сім'ї і на кожного члена сім'ї, але на ті гроші особливо не розживешся. Щоб ту хату спорядити, треба було ще вкласти труду і грошей немало.
Катерина Вицівська, 1900 р.н., Кривка
Жили спочатку на квартирах. Потім збудували нам хати. Ми робили — з нас вираховували гроші за ті хати. А за ті, котрі залишили, нам гроші заплатили. Правда, платили за наші хати у Кривці мало,а тут треба було заплатити багато,хоч хати були не дуже...
Федір Ципеняк, 1923 р.н., Кривка
Везли нас баржею по Дніпру. Поселили на квартиру в Малих Гирлах,бо хат ще не було. Мати накопала молодої картоплі,як ми їхали. І слава Богу, хоч тієї трохи мали.
Іван Пагулич, 1927 р.н., Літовищі
По 5 тисяч платили за меншу хату. А моєму татові дали в Дуд-чанах більшу, бо у нас була велика сім'я. То за більшу хату тато платив 10 тисяч рублів. Хати не були з такого лісу,як у нас. У мого сусіда, наприклад, була хата з матеріалу з курної хати, все таке чорне було, задимлене, як будували. Звідкілясь той старий матеріал привезли і таке него дне для наших людей виділили.
Хати, залишеної в Літовищах,мені дуже жаль. Хата на 20 метрів, у центрі села, колодязь, 2 стайні, високий мурований погріб. І за все це нам дали дуже мало,я не пам'ятаю точно,але менше тисячі. Є різниця? Гарна хата за кілька сотень і сяк-так склеєна за 10 тисяч?!
Михайло Вуйцик, 1922 р.н.,
Родина Михайла Вуйцика |
Літовищі
Ось тут біля моєї хати,де ми зараз сидимо, у 51-му році ячмінь ріс. І по тому ячменю і йшла розбивка на хати. Перші хати будували від цвинтаря, тепер — вул. Карла Маркса. А потім — нагору йшли вулиця за вулицею.
Мене привезли сюди молодим, щоб хати будувати. Село у нас було велике, хат треба було набудувати багато, за одне літо не встигнути. Спочатку жили ми у Цегельнички. Потім один рік жили у Кулика, поки у свою хату не пішли. А сіни, стайню я поставив аж у 60-х роках.
Ганна Кльок, 1922 р.н., Мочари
Хати буду вали, за ті хати платили, а через років 10 вони завалювалися. Холодні ті хати були. На повалі - сніг. Два корита снігу нашкребли з повали. Відро води в хаті замерзало. В 66-му році будували вже свою хату самі.
Михайло Ковальчик, 1928 р.н., Панищів
За залишені хати нам заплатили. Але звісно не стільки .скільки вони коштували. Вираховували за нові хати 5 тисяч рублів з тих наших трудоднів у колгоспі. Виплачували десь років 5 чи 6. Два роки переселенці не платили податок на город, а потім знову платили. Переселенські хати були 6 на 8 метрів. Наша вулиця Суворова називалася Дерев 'яною, бо хати тут усі були переселенські. Хати ті не вартували доброго слова. Понабивали рейки, поштукатурили. Якби взяв у руки кочергу, то міг пробити ту хату у любому місці. Тепер у нас всього 2 старі хати лишилися, а решту люди самі розвалили.
Катерина Шумовська, 1929 р.н., Панищів
Нас ще вдома гнали нас ліс рубати у Жукові. А тут дали нам старі хатищі, не доведені до ума. Вже мороз був, а я ще валькувала з бабою Христею. Хто раніше приїхав, той ще встиг помазати за тепла, а як ми приїхали пізніше, то намучилися ще більше. Завалила я ту свою хату ще в 73-му році.
Коробка була, а вікон, дверей не було. Матеріал давали, а люди вже самі доробляли ті хати. Бо де дінешся? Платили потім по 5 тисяч за ті хати. Довго виплачували, бо в колгоспах зарплати не було.
Ті хати, які нам тут дали, були нікчемні. Люди намучилися. Діти плачуть, а їсти нема чого, розігріти, зварити немає на чому, ані деревця якогось...
Хати покривали очеретом. Били дошки, а туди вальки наклали. І за це треба було виплатити 5 тисяч рублів! А важко було віддавати, бо у колгоспі тільки палички ставили!
Коли ми їхали, я хотіла плиту з хати взяти. Не дозволили. Наказали побілити і чистеньким все залишити, бо в наші хати люди прийдуть. А у нас ніхто й не поселився з поляків. Нові хати розібрали, старі — попалили.
Тут нам не солодко було. Вже морози вдарили. Прийшли у хату, а там ні вікон, ні дверей, тільки піч. А розпалити немає чим, хіба купка соломи. Чоловік на плиті спав, а мене лахміттям накрив.
Я приїхав сюди в першу чергу. Молодих тоді брали хати ставити. Нас висадили на станції в Любашівці, а потім вже сюди привезли. Тут, де ми тепер сидимо, був голий степ. Ні деревинки. Матеріали на будову нам привозили з Западної. Там рубали ліс, якісь хати розбирали. Ми вручну розпилювали те дерево. Хати ставили з вальків: солома і болото. Коло Бугу копали, місили. Дівчата ті вальки робили. Всі хати були під очеретом. То вже пізніше люди поперекривали по-людському.
Як люди приїхали, то були готові тільки три хати. Майже всі першу зиму на квартирах були, а з весни все самі доробляли, матеріали нам давали. Хоч у документах писали, що все готове нам дали.
Ірина Габуда, 1935 р.н., Рябе
Шлаконабивну хату нам дали — стіни і дах. Як будеш жити без вікон, без дверей? Були ми на квартирі у дядька. Іх п'ятеро і нас троє, а кімнатки всього дві. Так зимували. А навесні почали самі ту хату до ума доводити.
Перед виселенням на всіх наклали норму з заготівлі лісу. Кожен працездатний мав заготовити близько 20 кубів. Казали, що той ліс ми заготовляємо для себе. Привезли нас у Сталінську область до станції Хлібодарівка. А тоді розподілили нас у Красновці по квартирах. Хат для всіх не було, а ті, які були, виглядали страшно. Бо ми звикли до нормальних хат.
На цьому кутку у Кривому Озері, куди нас привезли, була одна криниця, як ми приїхали. Тоді кожен сам собі копав.
Старшим людям важко було звикнути до нового клімату. У нас вдома ліси, гори, дощі часто, спека легше переноситься. А тут приїхали на голий степ, сонце пече, дихнути немає чим.
Анастасія Глух, 1927 р.н., Скородний
Нас молодими привезли сюди, щоб помагали хати ставити. Як батьки приїхали, то дали нам хату не мазану. Палити не було чим. Дали нам гарбу соломи на всю зиму.
Василь Куцмида, 1932 р.н., Скородний
Нас взяли сюди влітку, як тільки вишні починали квітнути. Тут був голий степ, Починали закладати фундаменти. За кожним селом з Анастасія Глух району була закріплена вулиця.
та Микола Крохмаль Приходили люди з колгоспів, до-
помагали. Зі Скородного нас було чоловік ЗО. Спека нас дуже мучила. Хати ставили з лампа -ча. Глину брали з того озера, яке зараз засохло. Хати накривали очеретом. Підлоги ніякої не було. Вікна і двері робили у майстерні. _ _
Катерина Штим, 1911 р.н., Скородний
Вдома ми залишили нову хату. Якраз побудувалися перед виселенням. У нас сім'я була велика і хата велика. Прийшов до нас секретар сільської ради, комуніст; почав хату міряти, записав, що уже три сім'ї живуть в одній хаті. А коли ми приїхали в Криве Озеро, нас усіх знову в одну хату, але вже не в таку простору, а в переселенську, малу. Хіба ці хати можна порівняти?!
Катерина Штим
Наталя Маройко, 1928 р.н., Скородний
Солома і болото кидалися в квадратики, і як воно висохло, тоді витягували з тих квадратиків. З такого нам хати робили. І то ще треба було мати щастя, щоб у ту хату вселитися. А комори, стайні, стодоли — то все самі наші люди будували.
Дарїя Циктор, 1939 р.н., Скородний
Нам сказали, що хати наші вже готові, тільки ключі візьмете. А як ми приїхали, тут ще тільки будували. їхали ми восени, картоплю вже викопали. З продуктів все можна було брати, і худобу всю, крім курей. Я приїхала сюди після 5-го класу, пішла відразу на ферму, бо діти малі були, а та то на війні загинув.
Роза Минзяк, 1924 р. н., Стебник
Взимку не знали, де подітися. Хат готових ще не було. Виділили для нас 6 хат німецьких. У 54-му році хати, хоч і під соломою, вже мали усі. Потім вираховували за ті хати по 5 тисяч рублів.
Роза Завалькевич, 1931 р.н., Стебник
Десь у травні майже 20 молодих людей привезли на Гаври-лівку. Хат мало було у Шестаковці. 7 на 8 — ото і вся хата. Сіни, кухня і світлиця. А люди приїхали сім'ями, дітей багато, худоба. Перший рік — страшна засуха.
Катерина Лисейко |
Наші корови звикли до зеленої паші, а тут один полин. Дітей годували пшоняною кашею.
Катерина Лисейко, 1937 р.н.,
Стебник
Хати нам дали нікудишні. Мокрі, обмазані кізяком. Як перший раз затопили — так стіни у хаті й поросли. Зерно попускало зелені пагони. Зелено було, як у гаю.
Другий етап їхав 12 липня зі станції в Коросні.
Катерина Созанська, 1930 р.н., Стебник
До жовтня були на квартирі. Хати будували не капітальні. Планки забили навхрест, позабивали в них болота - ото і вся хата. Син старший мій ноги в тій хаті обморозивг пальці дитині гнили.
Іван Мінзяк, 1904 р.н., Стебник
Хати холодиі, стулені абияк, а тут ще й нема чим палити. Палили тут сміттям; кураєм. Син у бурках ноги обморозив.
Іван Ричак, 1920 р. н., Стебник
Хати нам дали нікудишні. В 66-му році я стару переселенську розвалив, а нову сам будував. Був бригадиром, купив цегли.
Мілена Дудик, 1938 р.н., Соколе
Як привезли нас сюди — страшні колючки, а ми вдома звикли босоніж ходити,у нас зелєно,трава всюди. Покололи ноги тими будяками. Жили на квартирі. Довальковували, доробили ті хати самі. Мені було 13 років. До школи ми вже не пішли, а всі на роботу.
Стефанія Токарська, 1935 р.н., Телешниця Сянна
Привезли нас, а жити ще не було де. Жили у місцевих по квартирах, коні віддали людям у сараї. Худоби з дому багато привезли. А де її подіти?
Христина Попіль, 1923 р.н.,
Хміль
Хати будували нам з глини, з чорного замісу. В чорні, не помазані ми заходили. Копали землю,лили воду, потім січку сипали, тому й мокрі були ті хати. Першої зими багато наших людей повмирало.
Пішла цвілість,гриб усередині завівся. Холодно було,іній в хатах. А корови у багатьох просто у сінях зимували. Потім вже старалися якусь стайню поставити.
Я приїхала з першою групою. На будову будинків давали ще людей з сусідніх сіл. Приїхали ми в домашньому одязі. Так і ходили у ньому, поки не зносили. Купити особливо не було за що.
Сирі ті хати були. Влітку їх будували, а взимку сиділи в них. Заміс був мокрий. Опалювати не було чим, хіба що кураєм, сміттям якимсь. То багато людей наших повмирало першої ж зими. Тут клімат інший, тут влітку дихати немає чим...
Ми як сюди приїхали, засуха була велика. Збори робили і казали, що люди тут стали щасливими, бо як нас привезли, то дощ пішов.
Антон Кучів з дружиною, сином та онукою |
Панищів-Літовищі
Наші люди привезли худобу. Корови тут дуже мучилися, поки звикли до клімату. А пасти їх тут у Калинівці взагалі немає де. У людей сім'ї великі, горня молока кожна дитина просить, а корова трави навіть влітку немає. На Херсонщині, куди мою родину вивезли, бо я народився в іншому селі, трави трохи є, там є де череду пасти.
У 51-му році возили ліс на станцію в Береги. Аж до самого виселення. Призналися під кінець: з того лісу будуть вам хати. Обіцяли хати і ключі, а довелося жити в хатах з глини, не з дерева, ще й самим все доробляти.
Хати тут будували з саману. Брали землю з соломою і місили. Ставили стовпи, набивали глини, а потім забивали рейки, щоб та глина трохи трималася. Ці хати — пародії на справжню хату. Хай вони залишаться не для людей, а для музеїв, як реліквії того часу.
Павлина Сомар, 1939 р.н., Хревт
Як приїхали в Пересадівку, одна коробка була, перестійки самі ставили, валькували самі. Корова жила у сараї в місцевих людей, ми їх попросили.
Ганна Турецька, 1932 р.н., Хревт
Приїхали ми сюди. На хаті висів комин, але груби не було. Хати були з сирої “цегли", а та цегла — з глини і піску. Метраж хати — десь метрів 8 на 6.
Єва Кріль, 1918 р.н., Чорна
Вже за руских заставляли нас ліс рубати, нам казали: то для вас, щоб ви на новому місці побудувалися. А як ми приїхали в Тельманово, то 6 стовпів забили, рейки навскіс, а потім поміж ті рейки почали болото набивати. Ми як побачили таке діло, то втекли у Мічуріно — село в Тельманівському районі — поки там нас не приписали.
Іван Файчак з сином у Пересадівці, кінець 50-х pp. |
Криве Озеро. У 1951 р. — єдина криниця для переселених зі Скородного |
Тяжко переживаючи розлуку з батьківщиною, більшості виселених з часом однак вдалося пристосуватися до умов українського півдня. Багато з опитаних запевняють, що якби можна було обирати місце мешкання самостійно, або якби вже після виселення ніхто не обмежував міграції і вони мали на руках документи, то їхні батьки і вони самі неодмінно поїхали би на захід України.
Виселені, котрі мали польське коріння, після смерті Сталіна обмірковували перспективи повернення на батьківщину. За спогадами, можливістю повернення скористалися далеко не всі внаслідок обмежень у термінах і чисельних адміністративних перешкод.
На півдні бойки намагалися возз'єднати родини, як наприклад, мешканці Коросна, котрі потрапили в різні населені пункти.
Почали ми будувати хати. Матеріал давали. Тягнулося те будівництво до 53-го року, поки Сталін не помер. В 53-му році мій батько і ще три чоловіки першими приїхали у Львівську область. Це було якраз після смерті Сталіна. Потім родичі й сусіди почали їхати в Західну Україну — Червоноград, Бузький, Жидачівський, Дрогобицький, Самбірський райони. По всій Галичині роз'їхалися люди з нашого села. Фактично втікали, бо Сталін помер і вже було вільніше. Втікали не тільки тому, що такий вже голод був у тих колгоспах, а також тому, що кожен звик до зеленого краю, людям важко було в полинових степах. Але це ще не все. З Донеччини по втікали, а на заході не хочуть нас приписувати, давай штрафувати. Тільки ми вже всіма правдами і неправдами старалися залишитися тут, щоб не вертатися у Сталінську область. Тому в тих трьох селах, куди нас з Бандрова привезли, залишилося дуже мало родин, переважно усі виїхали на захід і там залишилися. Прижилися, розжилися, бо робили.
Не подобалося нашим людям жити в степу, а з колгоспу би нікуди не випустили. Тоді хлопці їхали на курси шоферів, комбайнерів, а назад не поверталися. А дівчата мали один шанс — вийти заміж за хлопця з західної України, щоб можна було виїхати.
Я працював у Бистрому на копальні і мене не виселили в Миколаївську область, а перевели як нафтовика в Долину. Через рік після того, як наших людей виселили, поїхав я у Жовтневе, щоб одружитися з дівчиною з Бистрого. Приїхав, та й хотіли ми шлюб узяти в церкві. Церква була далеко, аж за 12 кілометрів у Мариновці. Голова колгоспу як довідався, що ми хочемо вінчатися, не дав нам підводи. Каже: якби не йшли до церкви, я би вам дав, а так — ні. Довелося тоді 12 кілометрів пішки йти в церкву. Потім привіз я свою Катерину в Долину, а до бистрян на схід ми відтоді тільки у гості їздили.
На сході наші люди приживалися дуже важко. Людину з гір кинути у степи — це все одно, що рибу з води викинути на берег. А влада все передбачила, щоб люди не втікали на захід: з колгоспів нікуди не випускали. А я був молодим хлопцем, я не хотів жити у пеклі. Записався на курси водіїв, бо тільки так документи давали. А потім втік на Західну Україну. Тут теж нас було заборонено приймати, спочатку жив упроголодь. Але згодом влаштувався на роботу, життя налагодилося. За тим, що поїхав ближче до дому, ніколи не шкодував. Я досі співчуваю нашим людям, котрі залишилися там, бо людського життя у колгоспі вони не зазнали.
Катерина Єдинак, 1909 р.н.,
Гошів
У 54-му році був неврожай. Багато поїхали в Апостолове Дніпропетровської області, багато тоді верталися. Бо то вже всюди ми були не вдома.
Емілія Рідош, 1930 р.н., Гошів
За хати вираховували, а поки вирахують, то вже і хата та розвалиться. Розвантажували вагони з тим старим деревом, яке для нас перевозили, всі ті старі двериска, вікна...За черепицю платили, за шифер платили. Кізяком палили, щоб хліба спекти. Не було тут лісу. Води теж не було. Один колодязь був унизу. У Краматорськ йшли в гумових чоботах, як на свято. У Дружковці робили на цегляному заводі. Брали не грошима, а сірою цеглою, щоб збудуватися. У всьому собі людина відмовляла,і так усе життя...
Марія Косяник, 1924 р.н., Гошовець
Везли нас сюди з тиждень. На станції Добропілля по 2-3 тижні сиділи, щоб нас перевезли. Худобу гнали пішки десь
зо 50 кілометрів. Як приїхали сюди, то спали в одязі. Шахти тільки будувалися, вугілля не було. Хати дали 5 на 7 метрів. По 2 сім'ї жили в одній хаті. Тоді самі добудовували. В 60-х роках люди масово почали валити ці хати і будувати собі нові, цегляні. У 54-му році була страшна засуха. Близько 15 сімей поїхали на захід: Львів, Дрогобич, Самбір. Там і осталися.
Михайло Стефанишин, 1931 р.н., Жолобок
Уже зима, а у мене ще сіни були не помазані. Все сам робив: добудовував, стіни мазав. А хати такі: по кутках — опалубки, а посередині — соняшник. Холоди, а палити нема що. Бадилля з соняшника збирали, солому, курай. Наші люди не привичні до такого, не мали практики. Але вижили.
Марія Витязь, 1927 р.н., Жолобок
Церкви в селі не було. В 54-му році ще ходили пішки в Маріуполь у церкву і за хлібом.
Не знали ми, як то палити вугіллям. Перший раз ледь не вчаділи, так у голову вдарило...
Ірина Мазур, 1926 р.н., Коросно
Село у нас велике було і нас поділили. Мене вагітну у Крас-ноармійськ,а маму — в Октябрь. Ніхто нас не питав, хто з ким хоче. Змінити вже нічого не можна було, як ми приїхали. Через місяць я народила хлопчика. А ще через місяць приїхав бригадир і каже: неси дитину в садок, бо тобі вже треба на роботу. Я у плач: не залишу дитину. Нас таких було четверо, і нас хотіли судити. Одну жінку, котра мала дитину грудну, посадили на 3 місяці... Тоді прийшла мама, забрала дитину до себе, а я пішла на роботу.
Катерина Вицівська, 1900 р.н., Кривка
Спочатку люди речі не розпаковували, дерева не садили, все думали, що вернуться. А як вже віру втратили, тоді почали воду з криниць носити, садки почали рости. Пташки у садки прилітати почали. Веселіше стало.
Михайло Вуйцик, 1922 р.н., Літовищі
Тут носили парусові туфлі. Нагорі полотно, а внизу — гума. У мене дуже великий розмір ноги, я ніде не міг собі купити вбу-тися. їздив у Кривий Ріг, Нікополь, Каховку, ніде не міг купити. Проїздив 150 рублів, щоб за 90 рублів купити нарешті собі взуття. А я вмію шити взуття сам. Спочатку, як тільки приїхали, я шив взуття вчителям, ремонтував. Потім кричали, що таким не можна займатися. їм можна було нас переселяти, а мені собі вбутися зробити не можна було! Отака була правда.
Леся Завадська, 1931 р.н.,
Літовищі
У Дудчанах була нестерпна спека і плавні з комарами. Життя там було неможливе, справжня каторга.
Хто звик до шуму наших лісів і гірських потічків, той божеволів від цих диких степів. Ми повернулися, хоч не додому, бо це було вже неможливо, але все ж ближче до рідного порогу. Я живу в Ходорові і дуже сумую за друзями свого дитинства: Срогими, Крохмалями, Ковалями, Славичами, Грициками...
Іван Славич, 1929 р.н., Літовищі
Наші люди жили серед лісів, тож вміли гарно обробляти дерево. Багато чоловіків пішли столярувати, працювали на пилорамі. Тяжко робили, а тут ще й степ, пилюка, влітку дихнути немає чим. Жінок направляли бавовну збирати. Вдень сонце пече, а під вечір комарі кусають. Але потім клімат трохи змінився, бавовна перестала розкриватися, потім її взагалі перестали садити. Також багато наших жінок працювали на фермах.
Михайло Кріль, 1927 р.н., Лип’я
Нас виселили в Павлівку, як і всіх лип'ян. Тато був на Сибіру, мама померла, а ми приїхали з бабцею. Тато оженився в Сибіру, там народилося у них троє дітей. Потім ми з Павлівки приїхали до тітки у Долину. Майже половина лип'ян поступово перебралася на захід - у Долину, Стебник, Дрогобич. А в Павлівку я щоліта їздив на заробітки — сторожував на колгоспному городі. Батько повернувся з Сибіру 88-го року і помер у Павлівці. Там зараз ґаздує мій двоюрідний брат Кріль Федір.
Василь Моцьо, 1932 р.н., Лодина
Влітку більшу половину спекотного дня люди проводили в пивницях. Спеку переносили особливо тяжко. Але й взимку було нелегко. Важко було нагріти хату соломою, не всі достатньо заготовили брикетів кізяку, дим від якого виїдав очі. У хатах порозсихалися і покривилися вікна, з вологого саману по стінах повиростала пшениця і бавовна. Понад кілометр носили воду на коромислах. За хлібом йшли 15 кілометрів у райцентр. І таку ж відстань долали щонеділі до церкви.
Катерина Лило, 1938 р.н., Мочари
Я приїхала сюди з Красновки. 20 років була дояркою. 14-17 гектарів за сезон пололи соняшника, кукурудзи, бахчі. Тут у Солнцево такі самі дерев 'яні хати, як у Красновці, де люди з Рябого. Тільки у Красновці шлаконабивні.
Марія Лучна, 1912 р.н., Панищів
Місцеві молоді більше їхали в місто, а наші люди працювали на фермах. Документів нам не видавали. А наші люди купи трималися — батьки, брати, сестри. То ж для нас спочатку чужина була!
Ян Капраль, 1936 р.н., Поляна
Прийшла новина, що хто має польське коріння, той може їхати в Польщу. В 58-му році тільки Сташек, мій брат, встигнув виїхати. Він дітей не мав, господарство все швидко продав і поїхав з валізами. Тоді тільки 2 тижні давали, щоб зібратися і оформити документи. Приїхав Сташек у Поляну, побудувався, але не на нашому місці, а там, де колись євреї жили. Він думав, що ми повернемося і будемо будуватися. Родин 10 поїхали в Польщу. В
62-му році, коли я туди приїхав уперше, мені пропонували: залишайся тут, дітям і жінці ми зробимо виклик. Але я не хотів ризикувати. Тоді такі часи були...
Юзефа Капраль, 1939 р.н., Поляна
Після школи у 15 років я пішла полоти у поле, тоді — на ферму. Як хочеш іти у 8 клас — йди в російську школу. Село тут — болгарське, української школи не було. З 7-го класу пішли наші дівчата доярками, свинарками, і так піднявся за наших людей колгосп.
Анастасія Коваль, 1922 р.н.,
Анастасія Коваль |
Поляна
У нашому селі були й польські сім'ї.
Але як нас виселяли, полякам лишитися не дозволили, разом з нами їхали. А як Сталін помер, тоді можна було вернутися, хто документи виробить. Але тільки полякам.
Катерина Шумове ька, 1929 р.н.,
Панищів
В 51-му році був неврожай, а в 52-му році вродило дуже. Заробили люди по 2-3 тонни пшениці. Бо наші люди робили чорно. Без вихідних, без відпусток.
Михайло Ковальчик, 1928 р.н., Панищів
В 57-му році верталися додому люди, які мали польське коріння. їхали з Одеси і я хотів поїхати. Але сказали, що не можна, що Миколаїв — засекречене місто, і я не вернувся. Полякам казали, коли виселяли: зараз нікому не можна лишитися, усіх виселяємо, але потім, хто буде хотіти, той повернеться.
Анастасія Глух, 1927 р.н., Скородний
Спочатку наші люди дуже тут мучилися. На зиму давали одну гарбу соломи,щоб опалювати хату. Я поїхала за тою соломою у куфайці і черевиках, та ледве не вмерла на тій підводі. їхали ми волами аж із Секретарки в Криве Озеро.
Роза Минзяк, 1924 р. н., Стебник
У 54-му році була спека страшна, багато людей не витримало і втекло в Западну. Душа все тягне до свого... Моя сестра Марія жила у Стефковій.
Катерина Созанська, 1930 р.н., Стебник
На зиму дали нам по центнеру зерна. Трудно було. Картоплю ми вдома залишили. Взяли 5 цеберок із 5-ти рядків, бо була засуха, не вродило. По степу ходили і збирали кукурудзу. На жорнах мололи кукурудзяну кашу і на тій каші жили. Потім уже посадили городи .були у нас і помідори, і огірки, і капуста.
Наші люди роботящі. Пішли доярками, свинарками — і колгосп розбагатів.
Василь Марич, 1927 р.н., Стебник
Як я вперше пробував розтопити піч вугіллям, то був увесь у сажі,чорний,як африканець. Ми вдома палили деревом,ми не знали, як палити вугіллям.
В 54-55-му роках почали будуватися самі. У радгоспі отримував 75-80 рублів. Будував хату не менше 10 років. Переселяли нас у хати метрів 6 на 8, а самі будували - 7 на 11.
Наш священик о. Калужнянський переїхав у Терло, на третє село, де його дочка вчителювала. Через 3 роки помер. Тут наші люди ходили по коляді, вислали йому гроші, щоб найняти Службу Божу. Тоді ходили тільки по своїх, бо місцеві не знали, що то таке. Тепер уже кажуть: заходьте.
Катерина Магац |
Катерина Магац, 1923 р.н., Соколе
Ще вдома у нас колгоспи робили і коней у всіх забирали. А мої брати не дали коня. Ми його вигодували з маленького. Усі дивувалися, як ми коня привезли з собою. А тут кінь ще й як пригодився! Спочатку на квартирі ми 8 місяців жили. А потім таки виділили нам хату. Як довго я за неї потім розраховувалася! І корову свою за неї віддала, щоб з боргів перед колгоспом вилізти.
Ганна Сирко, 1926 р.н., Хміль
Спочатку люди боялися гнати корови в сільську череду. Баба йшла з дитиною і корову вела на мотузці. А потім дали корови у череду, бо так вигідніше.
Микола Михайлишин, 1911 р.н., Чорна
На копальні в Чорній працювати було добре, заробітки були. А як нас виселяли, то мене взяли з молодими хати будувати. 14 хлопців і 4 дівчат привезли в Мічуріно. Нас хотіли взяти в колгосп, а я кажу: я не член колгоспу, я робітник, я в колгоспі робити не буду. Тоді в колгоспі грошей не платили. Потім пише з Биткова Микола Гу сак: приїжджайте сюди, тут є робота для вас.
Василь Кіч |
Василь Кіч, 1922 р.н., Чорна
У Битків на Івано-Франківщині поїхали Микола Гонский і Микола Гу сак. Приїхали і звідти пишуть: тут є газ, вода, квартири, тільки треба сходами ходити. Я поїхав у Битків. Дали мені барак, де колись робітники-поля-ки жили. Усього одна кімната, а нас семеро: батько, мати, брат, сестра, я, дружина і маленька дитина,
Владомира Ступак, 1937 р.н.,
Чорна
Нам квартири у Биткові виділили, тому люди, котрих у Донецьк вивезли, дуже нам заздрили. Багато чорнян потім звідти повтікали в Долину, Надвірну. Бо в Донецьку справжнє пекло було.
Катерина Кочержат, 1926 р.н., Чорна
Нас переселили в Тельманово, але звідти через 2 роки ми втекли. Приїхали в Борислав до мого вуйка Стефківського,він був бухгалтером на нафтопромислі. Я працювала в Модричах на кухні. А тоді прийшов такий наказ на Західну Україну, щоб усіх, котрі зі сходу повтікали, не приписувати і на роботу не брати. Мій чоловік працював у клубі і його з роботи вигнали. Мама захворіла, і ми поїхали у Битків, куди переселили частину нафтовиків. А з Биткова у 59-му році приїхали в Долину. Дали квартиру на 2 сім'ї. Ще й приписувати не хотіли. Адже ми не знялися з обліку в Донецьку, бо втікали.
Ян Ясляр, 1923 р.н., Чорна
сглдекохс&яАспкчнмй банк союза сср -
__' -
Серия И
К§*таш* V 306232
St,
Но КРМП» ^ и»topu Спммбмии Ol |
|---|
МИТ» 6мы‘пигмеи. HClttCTMtClHM) Квитанція С. Коваля про сплату кредиту на будівництво хати, 1959 p. |
Спочатку нас з мамою завезли в Донецьк, у Грінталь. Там був такий порядок, що люди тижнями сиділи просто неба. Коли я запитавше моя хата, мені показали чисте поле з паличкою, на якій значився номер. А документи, що я поселився в той дім, уже забрали. Я не хотів жити у полі з табличкою. І тоді ми втекли на Івано-Франківщину. Я працював у Биткові на нафтопромислі. А коли Хрущов і Гомулка підписали документи про можливість репатріації для поляків з Союзу, я вернувся у Чорну. Репатріантам давали роботу першої категорії й допомогу. Ті, котрі повернулися з Одеси в Поляну, отримали допомогу від Червоного Хреста. Наприклад, Юзефчик з Устя нової, коли приїхав з України, переночував у старого сусіда, тоді купив якусь дерев'яну халупу, ще пізніше - побудувався,хоч ніх-го йому особливо не допомагав.
Ватри в Устріках Долішніх, 2002 р. |
Спогади виселених про враження від відвідання рідних сторін, переваги життя в горах та прагнення побачити батьківщину
Спогад про рідну землю в багатьох опитаних викликає ностальгійні почуття. Навіть ті з них, котрі були виселені неповнолітніми, запевняють, що добре пам'ятають своїх сусідів, де жили дідусі й бабусі, якою дорогою йшли до церкви, скільки землі мали батьки, які дерева родили в садку. Найстарші з опитуваних детально описують своє господарство і переваги життя в горах.
Декотрі з опитаних досі шкодують, що на землю предків дозволили повернутися не всім, а тільки людям, котрі мали бодай частково польське походження. Висловлюючи зауваження і навіть занепокоєння з приводу занепаду аграрного виробництва на рідних землях, усі вони виявляють небайдужість до сьогодення і майбутнього краю, який перебуває в межах іншої держави.
Не заперечуючи примусовості виселення, двоє з опитаних висловили думку, що в горах вони не досягнули би такого рівня добробуту, як на родючих чорноземах.
Нарікання на сьогодення пов'язане переважно з неза-рахуванням стажу роботи за працю в індивідуальних господарствах, а також з труднощами, викликаними з задоволенням релігійних потреб: більшість депортованих були похрещеними ще в греко-католицькій церкві.
Любомир Лесишак, 1940 р.н., Бандрів
Поляки нас гарно прийняли, коли ми приїхали у Бандрів кілька років тому. У селі залишилися десь з десяток старих хат. А у Стебнику взагалі жодної хати немає. Є лише каплиця там, де була колись церква. У мене в пам'яті про рідне село залишилися поля. Все оброблене, засіяне. А що тепер? Поросло лісом,бур'яном. Поляки кажуть,що тут їм тепер не вигідно обробляти землю. Фактично край занепадає.
Марія Фляк, 1926 р.н., Вільхівці
У мого брата тесть був поляком, то вони повернулися. Живуть десь під Телешницею Ошваро-вою. А ми — українці. Нам ніхто не дозволив повернутися, хоч там наша рідна земля.
На місці нашого села тепер — пустка. Навіть фундаментів від будинків не лишилося.
•
Павло Мазур, 1921 р.н., Вільхівці
Стаж наших людей, котрі прац-Марія Фляк і Павло ФілЬ ЮЄаЛ0 у ВІЛЬХІВЦЯХ, У ІНШИХ СЄ-
лах, пропав. У нас його не зараховують. Кажуть: ви на себе робили, колгоспів у вас не було. Але ж ми — як і вся Західна Україна — платили страшні податки!
Ганна Рідош, 1922 р.н., Гошів
Тут священик московський кричить, щоб не вклякали під час Служби Божої. А наш священик каже: віра від пози не залежить. ! ми вклякаємо, як вдома у церкві.
Я пам'ятаю,як майстер Цибеняк закладав фундамент під на-шу церкву в Гошові,а я підмазувала. Я пам'ятаю нашу церкву, наче сьогодні там була.
У Гошовці нам було би краще. Ліси, чисте повітря, вода. А тут за кілометр досі воду носимо. Зробили скважину на 800 метрів, щоб вода була. А потім насос вийшов з ладу. І тепер носимо воду бог-зна звідки.
Раніше в Краматорськ ходили в церкву, а це за 50 кілометрів, брали священика на похорон із Святогорівки,це 45 кілометрів від нас. Вже шостий рік,як маємо греко-католицьку церкву. Ми хотіли священика з Западної, зібрали підписи. Ніхто не перешкоджав. Голова колгоспу дав священику хату за рахунок колгоспу, дав матеріали для церкви. Будували церкву 60-70-річні, молодих не було.
В. Шимін на рідному обійсті з теперішньою господинею, с. Бистрий. 2003 р. |
Мій син мені тепер каже: мамо, а чого ви тепер тільки по-переселенському балакаєте? А я йому кажу: прийшла старість, родичі мої далеко, бо їх вивезли в іншу область, а як я ще згадаю про своє село?
Вдома ми капітально готувалися до зими. 2-3 тонни картоплі мали у пивниці, дві-три бочки квашеної капусти, до 50 кілограмів сушених грибів. Сім'ї у нас були великі, дітей багато, земля родила слабенько, але тримали худобу. І ліс помагав нам вижити: гриби, ягоди.
Федір Макух, 1928 р.н., Журавин
Наші люди в горах дуже тяжко робили. Земля вся на косогорах, родить бідно. У нас діти змалечку до праці привчені. А жили бідно завжди. Тепер я приїжджаю у Ьоберку, це село сусіднє з нашим, але їх не виселяли. То у Боберці, Хащові, Шандровці, де люди залишилися на своїй землі, вони набагато бідніше живуть, ніж ми на сході. Нахальним було наше виселення, але там ми би ніколи не мали того, що тут.
Юлія Голубець |
Юлія Голубець, 1925 р.н., Коросно
Ми ходимо в православну церкву, бо греко-католицької не маємо. Але я маю фото Андрея Шептицького.
Катерина Вицівська, 1900 р.н.г Кривка
У селі, куди нас переселили, церкви не було. То ми ходили у район, у Воронцовку попри берег. Так ближче було.
Тепер моє село — гола земля, нічого немає. Часто мені сниться, що я вдома. Перед очима стоїть все наше господарство. Земля обсаджена, засіяна. А як прокинуся, то немає нічого. Коли мені таке присниться, то мені здається, що я все бачу, що я там, і все господарство там. А коли вранці встану, так мені якось легко, весело...
Анеля Кучманич, 1925 р.н., Панищів
Священик вже вітається до нас: «Слава Ісусу Христу». Ми його вже навчили, як треба. Ми хотіли греко-католицьку церкву, але ходимо до православної разом з місцевими людьми.
Тут ми вже розжилися. Але все одно тут не так, як вдома. Вдома не було засухи, були ліси, повітря чисте, легко дихалося. Гоиби, малину, ягоди відрами з лісу носили.
Марія Качур, 1915 р.н., Поляна (з Сикавця)
Наші люди ще років 10 після виселення вірили, що повернуться, що їм дозволять. Вже мої діти пам'ятають,як вуйко Андрій все казав: та чи я не ґазда, я маю своє топоря, свою ножовку, я ще вдома хату поставлю!
Тепер аж легше стало, що люди вертаються до того, чим ми жили раніше. Магазини не працюють у неділю. Люди церкви відкривають. Треба думати, щоб не тільки бути ситим, але й щоб жити культурно.
Скільки нам 'ятаю, тато все плакав за рідною землею. Казав, мої предки там усі вмирали, невже мені тут доведеться? У
63-му році батько помер. Уже в 90-х роках мій син Іван поїхав у Панову, взяв звідти землі, а я принесла її на могилу батькову і кажу: ось вам, тату, в тій хустині — земля наших предків...
Я їздив у Польщу до сестри. Вона вийшла заміж за Сян, ще як війна була. А по Сяну потім кордон з Польщею зробили. їх виселили потім ще далі, аж під німецький кордон. Я три роки документи виробляв,щоб до сестри поїхати. їздив у Миколаїв, писали, хто дід, хто баба,як звали дідового діда...
То було дуже трудно в ті часи за кордон поїхати. Я поїхав у наше село вже другий раз, як був у Польщі. У нашому селі вже ЖОДНОЇ Микола Крижанівський
хати не було. У Скородному
церква ще стояла. Там бики пасли польські гуралі. Бугаї такі великі до церкви заходили. А як ще раз приїхав, то церкви вже не було, розібрали, один фундамент лишився.
У Скороднстлу зупинився я на цвинтарі. Кілька цементних стовпів стояли, а решта все згнило, худоба зламала, як ходила. НЬвілюди приїхали і не знали,як там було... А як у нас було людно, шумно, весело. Які були черешні,яблука, сливи,а потім все падало, пропадало. Дома як заспівав собі, то голос йшов далеко, як вівкнув, то далеко луна йшла. Весело було. А
Катерина Воляр, 1929 р.н., Скородний
тут так глухо, луни немає. |
|---|
Петро Воляр |
Як приїхали ми в Криве Озеро, була тут церква. Потім в 61-му році її закрили і зробили спортзал. В 90-му році відкрили церкву православну. Можна було і греко-ка-толицьку зробити, але тут були й місцеві люди. Думаємо: якби тільки відкрити...
Коли приїхали в 91-му році в Ско-родне, то поставили хрест коло церкви. Там, де була церква, поляки зробили кізятник. Я прийшла в Скородний, і щось мені так страшно зробилося. Жодної хати не вціліло. Позаростали лісами наші поля. Та й обідно.
Микола Крохмаль, 1922 р.н., Скородний
Як ми вперше приїхали в Скородний, поляки байдуже до нас ставилися. Як другого разу приїхали, сказали, що тут на цвинтарі останки наших предків, а ви тут кози пасете. А третій раз приймали нас дуже добре. Польський ксьондз нас покликав, пригощав нас, ми пили каву. Вже все було по-іншому.
Анастасія Глух, 1927 р.н., Скородний
Тепер, як ми їхали в Скородний, то поставили там залізний хрест. Його Николай Циктор викував. Парафіяльні книги в 51-му році заховали в церкві під вівтарем. Ми думали,що будемо вертатися. Той, хто ту церкву розбирав, мав би знайти ті записи. Поляки казали нам, що польські в 'язні розбирали нашу церкву. А чи що там знайшли і де воно зараз - не знаємо. На цвинтарі ми побачили, що кози й вівці пасуться. Тоді Єва Грицикова виступила: що це таке, тут наші предки лежать, а ви пустили кози, вівці?! І як ми вже наступного разу приїхали, то все було загороджено, прибрано.
Василь Куцмида, 1932 р.н.,
Василь Куцмида |
Скородний
Ще роки 2-3 люди мали надію, що повернемося додому Все казали: ми тут недовго, ми звідси поїдемо,
Іван Мінзяк, 1904 р.н., Стебник
Тепер тут кожен має коло хати по 50 соток землі, в колгоспі на кожного - 5 гектарів землі. Дають на них 1,5 тони зерна (пшениці, ячменю, кукурудзи, соняшника).
Можна прогодувати свиню,птицю.
Вдома ми мали двоє свиней: одну різали взимку,а другу - продавали. Мали 3 корови і телицю. Тоді в кожній хаті повно дітей, молока треба багато.
Василь Марич, 1927 р.н., Стебник
Спочатку всі надіялися, що вернемося. Тільки про те й думали. То неправда, що чоловік усе забуває. Воно од душі не відходить. Онуки питають: діду,а як воно так получилося... Я розказую, нехай знають. У нас тепер діти розумні. Аллочка взяла паспорт: діду, а чого ви не в Донецькій області родилися? Я кажу: бо виганяли. Чого я, думаю, буду не правду казати. Тепер уже кого боятися?
Ганна Хома, 1924 р.н., Хміль
Наші люди їздили у Хміль автобусом узимку. Поховань там уже не можна знайти. На цвинтарі усе рівно і засипано червоною землею. Кілька пам'ятників тільки стоїть. Там на Вотриті, як ми ходили в Літовищі, вже би ніхто не пройшов — усе позаростало.
Павлина Сомар, 1939 р.н., Хревт
Думали повернутися, але там зараз Польща, ніхто нас не пустить. Кума моя їздила туди подивитися. Казала, у Хревти дві старі хати лишилися. А до Панищева і не доїдеш.
Найбільше зло — що нас виселили. Я знаю, що без толку згадувати про це, що воно нічого не дасть. Ніхто нас уже туди не верне... Але воно осталося ось тут, у душі. Це вже до смерті.
Микола Михайлишин |
Микола Михайлишин, 1911 р.н., Чорна
Я знаю в Чорній кожне дерево, кожний кущ. Я навіть пам'ятаю, де той хрест, під яким наші предки панщину закопували. Хіба що показати не можу, бо ходити не годен.
Як нас виселяли нафти було багато, копальня була в розквіті. Заробляли до 2000 рублів, ще й премії давали. Тепер — рештки нафти. Зараз лише кілька чоловіків працюють там.
Моя баба 18 разів ходила на Кальварію. Завжди це підкреслювала. Тепер жінки хваляться, скільки разів були на курортах, а тоді — скільки разів на Кальварію ходила. Там було важке життя. Роботи багато, а достатку не було. У Донецьку наші чорняни почали заможніше жити з кінця 60-х років.
У 50-му році я народила другого сина, Остапчика. Поховали його в Чорній. Коли приїхала через 50 років у рідне село, могили його на цвинтарі вже не знайшла. Дерев'яні хрести погнили, цвинтар занепав... Тільки ходила і думала: десь тут моя дитина,а за стільки років ніхто й свічки не поставив...
Місцеві й бойки Спогади виселених про особливості стосунків з місцевими людьми
Донині виселені та їхні нащадки становлять вагому частку в населених пунктах, куди вони у примусовому порядку були спрямовані 1951 року. Вихідці з сіл Соколе, Поляна, Рябе і Чорна потрапили в села, які замешкують не українці, а росіяни, болгари і греки.
Херсонський степовик. Будівництво «переселенської вулиці», 1952 р. |
Оповідачі зауважують, що спочатку не відчували особливої прихильності до місцевих, так само, як і місцеві люди насторожено приглядалися до нових односельців. У той же час бойки, котрі спочатку жили на квартирах у місцевих господарів, згадують їх щирими і приязними людьми.
Бойки не згадують конкретно про жодну кривду, яку б завдали їм степовики, окрім того, що їх називали «бандерами» чи «бандерівцями». Водночас зізнаються, що самі називали місцевих «москалями». Хоч багато оповідачів вважають подібні факти не вартими особливої уваги, проте ми наводимо їх як доказ того, що живучість стереотипів, далеких від правди, призводить подекуди до значніших рубців у пам'яті, аніж бідність чи соціальна невлаштованість.
За п'ять десятиліть час зробив свою справу: живучи в однакових умовах дві громади — степовиків і горян — вже не виглядають настільки контрастно, як це було спочатку. Однак ментальні особливості, розбіжності в мові, пріоритетах господарювання (бойки надзвичайно прив'язані до тваринництва), релігійній свідомості й навіть у політичних орієнтаціях, все ж даються взнаки.
Зневіра у перспективах повернення на батьківщину болем відгукнулася в кожному серці, проте вона посприяла активнішій інтеграції бойків у нове середовище. Сьогодні виселені 1951 року живуть одними проблемами з місцевими людьми. У багатьох селах сільськими головами, керівниками сільгосппідприємств і директорами шкіл є люди з бойківським корінням. А збереженням своєї самобутності, часом і самі того не усвідомлюючи, опікуються переважно старенькі жінки, котрих із року в рік стає все менше.
Коли наші люди приїхали, місцеві казали, що ми банде-ри. Тоді голова колгоспу пригрозив їм, щоб нас так не називали.
Сьогодні неділя, а нас женуть у степ полоти соняшник. Бригадир каже: я навчу вас празнувати! І віддав мої ділянки чужим людям, щоб ми без олії лишилися. Я тоді ходив скаржитися, що ми так навчені, що робити в неділю — гріх.
Дверницькі спочатку брали тільки своїх дівчат, а потім уже й місцевих. То вже тоді, як люди зрозуміли, що ніхто нікуди не вернеться і тут доведеться помирати.
Я був на фронті. Вступив у бій на Одері, дійшов до Берліна. Приїхав з пораненою ногою. Тут в Одесі ще й питали мене, чи людей советских я не вбивав, чи не за Бандеру я воював, що маю ногу поранену. І то тільки тому, що я переселенець. Так тут людей виховували. А наші люди робили чорно, чесно жили і почали нас поважати.
Файно нам жити між тутешніми людьми. Файно до нас приймалися.
Марія Косяник,
1924 р.н., Гошо-вець
Уродженки Гошовця |
Ми приїхали в одязі домашньої роботи.
Багато мали вишитого. Ми їх погано розуміли, а вони — нас. Ми на них москалі казали, а вони на нас бандери,
Спочатку так було.
Ірина Гентіш, 1925 р.н., Коросно
Вдома у нас земля була неврожайною. Родило тільки тоді, коли удобриш. А тут ми також почали удобрювати землю гноєм, курячим послідом. Місцеві з нас сміялися,не розуміли,для чого це робиться. Працювала в нас Валентина Чаусова агрономом. Вона перейняла наш досвід і отримала зірку Героя. Відтоді вже ніхто з нас не сміявся.
Дмитро Мащак, 1920 р.н., Коросно
Колгоспну контору в нас обкрадали. А переселенські білети згоріли в 55-му році. Знаходили тоді в балці недопалки. Судили того чоловіка, він сидів. А ми все одно без документів лишилися.
Ірина Мазур, 1926 р.н., Коросно
Під час війни мого чоловіка поранили, але він у дорозі загубив документи в Сумах, як додому вертався. Документи не поновили й інвалідності йому не дали. Коли звертався, то відповідали в районі: а може, ви у бандеpax були? Помер мій чоловік, коли мав 60 років. А вже після смерті викликають мене в район: заберіть медалі, ваш чоловік здійснив подвиг під час війни. Скільки робив у колгоспі, стільки сварили його, що не може робити так,як інші. І я не поїхала за медалями...
Анеля Кучманич, 1925 р.н., Панищів
Місцеві люди довго дивувалися, як наші чоловіки все до ума вміють зробити. І столярувати,й у полі... Мій чоловік верстат ще з Панищева привіз. А тепер, коли музей у школі робили, взяли багато речей, які ми з дому привезли.
Федір Мазур, 1932 р.н., Панищів
Спочатку не хотіли ні ми місцевих, ні місцеві нас. Бо старі люди вірили, що будуть вертатися додому. А потім почалися шлюби з місцевими. Моя дружина — з місцевих. Вже всі переженилися в кількох поколіннях.
Я першою з нашого села ступила на миколаївську землю. Люди тут як люди, кривди нам не робили. Тільки як на Святий Вечір ми прийшли до церкви, місцеві навіть вітатися не вміли. Як в 70-х роках церкву закрили, то наші люди приходили під церкву, вклякали, молилися біля паркана. А з місцевих ніхто не приходив. І про Папу Римського священик тут не згадував так, як у нас вдома. Його увесь світ шанує, а тут не дай Боже згадати...
Колись я прийшов у паспортний стіл, начальник питає мене: а чого ви з Западни втікали? Я кажу: ми не втікали,ми нікому нічого не зробили, нас нахально виселили. Бо чутки всякі про нас ходили, поки люди ще з нами не роззнайомилися.
Перед тим,як нас тут привезли, місцевих людей зібрали і зробили збори, щоб вони нас прийняли так, як належить, щоб з нас не знущалися, і ми про людей нічого поганого не можемо сказати.
Не називали нас тут ні бойками, ні гуцулами. Як по-доброму — то переселенці, як по-поганому — то бандери. Але то колись було, тепер усі переженилися, всі свої.
Раніше тут на Миколаївщині страшні засухи були. А з 52-го року почалися дощі й почалися врожаї. То місцеві люди каза-ли: ви — віруючі, ви нам дощ привезли. Вони довго нам дякували. А ми молитися навчені з малого. Тільки говорити навчився, так і молитви тебе вчать.
Іван Ричак, 1920 р.н., Стебник
Як ми приїхали, місцеві жили дуже бідно. Мали кукурудзяний хліб. Нам після переселення дали цукор, ще щось, а їм не давали. То ми з ними ділилися.
Михайло Вуйцик, 1922 р.н., Літовищі
Тут на Херсонщині не було ні псів, ні котів — усіх в голодовку виїли. Баба Цегельничка плакала, коли ми розказували, як нам жилося вдома. А нам вона розказувала, що тут творилося в голодовку, як люди людей їли. А тоді про це не можна було розказувати. Значить, вона нам довіряла.
Іван Пагулич, 1927 р.н., Літовищі
Як приїхали ми в Дудчани, зустрічали нас святково. Місцеві грали на гармошках, тоді наші хлопці заграли на скрипках. Ми були не такі, як вони, вони були не такі, як ми. Треба було прислуховуватися одним до других, щоб зрозуміти, про що говоримо.
Іван Вдовин (у центрі) з сусідами |
Іван Вдовин,
1922 р.н., Хміль
Наше село красиве було. А тут що? А місцеві там не були, не вірили нам. А хто винен? Ні вони, ні ми. Наші люди все казали: не будемо тут довго, додому вернемося. Пішки будемо йти, а вернемося. Сміялися з нас, чого не йдемо. А хто нас пустить?
Параска Терлецька, 1910 р.н., Хревт
Місцеві спочатку позирали на нас, чого ми не такі, не так тягаємося, свою бесіду маємо. А ми дивувалися, чому вони не такі — не кажуть «Слава Ісусу Христу», до церкви не ходять, у неділю роблять. А потім люди роззнайомилися і живемо, як люди. Учитель англійської мови Михайло Юхимович колись дякував мені. Каже: добре, бабо Параско, що вас переселили. Я в Америці народилася, знала англійську мову, от він і приходив до мене, питався.
Іван Турецький, 1942 р.н., Хревт
У Хревти я закінчив перший клас. А тут знову пішов у перший клас, бо не повірили, що нас добре вчили. Учителі казали: діти говорити навіть не вміють. Бо ми говорили так, як нас батьки навчили, по-своєму.
Федір Зигар, 1917 p., Чорна
Спочатку все начальство було з місцевих людей. А потім і наші чорняни почали вибиватися в люди. Керували фермами, бригадами. Колгоспом у Мічуріно керував бойко з Чорної Микола Гальків. Нас поважали.
Марія Старявська |
Марія Старявська, 1926 р.н.. Чорна
У Мічуріно місцевих мало було, в основному такі ж переселенці, як і ми. Кожен тужив за своїм краєм. Бо у них так само все тліло у душі. А в інших селах наші чорняни жили з греками, і німці були.
Ярослав і Федір Макухи, Микола Славич на Бойківських Фестинах у Турці, 2003 р. |
Збереження самобутності на півдні України у спогадах виселених
Пам’ять про обряди, що супроводжувала життя бойка від колиски до могили, ще живуть у пам'яті людей, проте більшість з них уже не виконуються. Відійшли у минуле багато елементів весільної обрядовості, породільних ритуалів і ритуалів похоронних. Неважко простежити, що вихідці з одних сіл ще зберігають більше елементів обрядовості, а вихідці з інших — менше. Наївним було б думати, що ці обряди збереглися повно і в своєму первісному вигляді, якби не було виселення, але безперечно, виселення значною мірою прискорило процес втрати самобутності.
Реакція Федора Гусака з Чорної на похорон свого батька на Донеччині — яскравий тому приклад. На півдні України поширений звичай, коли вранці наступного дня після похорону покійному чи покійній несуть снідати безпосередньо на могилу. На цвинтарі розстеляють скатертину, викладають їжу і напої, а потім частуються, вживаючи при цьому алкоголь.
Вихідці з західної України перейняли цей звичай, доповнивши його обов'язковою молитвою перед частуванням і після нього. Найстарші люди моляться уклякаючи. Подібна практика вшановувати померлих не знаходить розуміння у родичів, які мешкають на заході України.
З іншого боку, не тільки бойки перейняли традиції степовиків, але й декотрі елементи бойківських традицій прижилися в українських степах. Оповідачі запевняють, що тепер місцеві люди вже не покидають покійника вночі, а сидять біля нього до світанку.
Взаємозбагачення і взаємопроникнення культур яскра-